Жертовна зона розрослась...
Тебе спонукують до вчинку.
Вовки - між тлустих вань та ась -
деруть сім шкур... одну овчинку.

За що загинули оті,
що мали б чистити картоплю -
десь у солдатському куті
під "Древа" спів чи "Тіка" воплі...

Хтось навальсує на мільйон,
збере на армію чи віллу.
Кума пече "наполеон"
і шле привіти Радзивіллу...

Оце й усе, що я скажу
у непростий період гарту.
Стрибає з яйцями Жу-жу,
Клим уявив, що на Монмартрі...

До толерантності рости?
Нема такої зони росту.
...ой, розхиталися мости...
Везуть дари - олжу... коросту.
.......
2018

Неначе диво в Божім раю,
В гаю троянду я стрічаю...
Не відвести очей, та й годі!
Таку красу не бачив зроду!

Коханням серце зайнялося
І до троянди потяглося...
Душа, та й тіло, аж тремтіли.
Й зірвати дуже захотілось...

П - в:
Королеву серед квітів,
Королеву в пишнім літі,
Ніжну милу і пахучу,
Та чомусь таку... колючу!

Аж кров’ю пальці узялися,
Як колючки в них уп’ялися.
Тут засміялось райське диво:
– Моя ж то кара – справедлива:

Я неприступна і цнотлива,
А гонориста, бо ж вродлива.
Та й колючки мої для того,
Щоб не топтали цвіту мого...

П - в:
Королеву серед квітів,
Королеву в пишнім літі,
Ніжну, милу і пахучу,
Та... колючу, ой колючу!..

7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Без фітнесу сьогодні пропадеш,
Не знає люд ні рала, ні лопати.
У руки чоловік стромляє кеш:
- Іди качати жир! Шуруй із хати!

В сучасників хороший апетит,
Дитятко увіпхнути важко в двері.
Півкабана – легесенький обід,
Відро картоплі – скромненька вечеря.

Куняє в класі слоненяток гурт,
Опуклостям позаздрять навіть льохи.
Між бройлерів я дохлий ліліпут,
Анорексичний викидень епохи.

На кожнім кроці ятка шаурми,
У маслі біляші рум’янять боки.
Мене ж, неначе вигнали з тюрми,
Впиваюся щодня томатним соком.

Я дієтолог, юний бакалавр,
Для пузанів – мікроб, боксерська груша.
В метрі штовхнуло черево – упав.
А зверху причавила моцна туша.

Наклали у травмпункті гіпс і джут,
На диво обійшлося без істерик.
Тепер лежу і вірш оцей пишу,
Жую сальце, ковбаси та еклери.

19.06.2018р.

Золотом сонця слід
Зблисками по воді.
Сколоте донце від
Чари минулих діб...

Світлом зоріє день.
Світло стіка у ніч.
Де відшукати, де
Шлях у минулі дні?

Пристрасті, мов бурштин,
Плавились на вогні.
Сонце кохання днин-
Як їх забуть мені?

Темрява вкриє світ.
Мороком у вікні
Камінь нічний, граніт,
Ляже на спомин днів.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118062109359

Страшне видовище. Гроші на вітер…
Вкотре з граблями цілуємось лобом
Гуля на гулі... льодом би витер
У давнину підстрелили б дробом…
Обрій туманний, одні негативи
Хмари і ті, відсунулись, зникли
Чом ти, юначе… від чого ти сивий?..
Убий мене, Боже, ніяк я не звикну
Почервоніли і вишні й порічки
Сіла на гілку зозуленька - панна…
Знову гармидер на березі річки —
Саме в цей День ховали Івана
21-06-2018

Привіт, мала. Ну як твоє життя?
Чому втекла, ні слова не сказавши?
Я лиш хотів по-чесному, без фальші.
Я відганяв лихі передчуття.

Та спалахнула ця чужа війна.
І я пішов сумлінно і свідомо.
Бо не волів лишатися удома,
Коли довкола відчаю сповна.

І я з АТО писав тобі щодня.
Але чомусь ти грала у мовчання…
Та я живий. Загинуло кохання.
Бувай, мала. Безпечного життя!
21.06.2018

1

Чистиш рибу зраночку -
сім котів...
Ліпиш забаганочку -
син хотів...

А на завтра толоки,
мармелад...
Снива, мрії - волоком.
В хатці лад.

Епатажна лексика...
Муза - ниць...
Вдовольняй телесиків,
гурт відьмиць.

- Стій, тобі пороблено,
це пристріт... -
лементують гобліни,
йдуть убрід...

2

Тулумбаси... Вищаю!
Стріли - повз...
Виграє на свищику
Дід Мороз...

.......
2018

Ми герої і солдати, бо іде війна.
Україна – наша мати. І вона одна.
Стоїмо у світі цьому за її дітей,
і на варті свого дому для усіх людей.

Полонили нашу віру змії-упирі.
Заслужили вищу міру ті, що угорі.
Запалили нашу хату люті москалі
і нема куди тікати на своїй землі.

Ой, піймає доля на обмані,
наче на м'якушку горобця.
Не перевелися отамани,
та війні не бачимо кінця.

Не скорили нашу волю воїни пітьми.
Стоїмо за кращу долю. Хто, якщо не ми?
Є ще сили, не всихає глей у голові
і надія не вмирає, поки ми живі.

Долі кращої достойні не одні чини.
Не один у полі воїн, поки є сини.
Вириває по одному воїну війна.
Мати армію героїв – дорога ціна.

Не піймає доля на обмані
наче на м'якушку горобця,
поки пам'ятають отамани, –
ми за Україну! До кінця!

06.2018

Не суди
й незасудженим будеш, -
кажуть.
Та засудять тебе -
повір...
І гріхи нанесуть
чорнотою сажі
мастехіном
на долі папір.
Не відітреш,
не змиєш,
не замалюєш...
"Не суди!"... але суд прийми...
Спий отрути гірку
неубивчу суміш...
Пам'ятаєш? -
Живеш між людьми!

2018

Коли вже двоє стали на рушник,
Хай вбереже їх доля від скорботи.
Всьому початок - жінка й чоловік,
І почуття, незайманого, цнота.
Хай доля буде щедрою у тім,
Що в сірих буднях розтуляє небо,
І захищають ваш гостинний дім
Любові найміцніші обереги!
Гніздо для щастя вимостять бузьки.
Хай у родині, дружній і завзятій,
Лунає сміх дитячий, гомінкий -
В сім'ї крилатій вродяться крилаті.
Коли вже двоє стали на рушник,
Хай доста будуть мудрі і здорові.
Всьому початок - жінка й чоловік,
А втім, все починається з любові...

Ти рахуєш до ста. Я ж ховаюсь у тиші липневій.
Одягаюся в ніч і чекаю, що скоро знайдеш.
Я покірно стою у космічній густій атмосфері.
Без обмежень і меж.

Усміхаюсь тобі. Ти рахуєш до тисячі спритно.
Повний місяць ясний видає мене. Ну і нехай.
Я зніму свою сукню багряну м'яку з оксамиту.
Ну іди вже – шукай!
20.06.2018

Вікно закрито. Човга тінь за склом,
Неситий погляд ковзає по шипці.
Вже не болить одірване крило,
Поніс в зубах трофей писака-гицель.

У нього голоднеча й ціль нова,
Плете зі слів міцні облавні сіті.
Кровиця жертв п'янить, немов первак,
І в плоть цікаво заганяти кігті.

Йому віддав сердечності ключі,
Пустив у рай квітучої долини.
Та живолуп щодня мене учив
Зневажливао людві плювати в спини.

На вигляд пастка затишна й м’яка,
Коли прозрів – увись рвонув крізь грати.
Тоді й відчув зубиська хижака:
Учитель учня стратив біля парти.

Але ожив. Отримав «майстер-клас»,
Із другом войовниче перемир'я.
Кривавий слід змивають дощ і час,
Нове крило вкрива пухнасте пір’я.

19.06.2018р.

Черешня стара у садочку росла,
І стовбур широкий, розлоге гілля,
Та ягоди чорні родила вона,
Але гіркуваті, хоч гарні здаля.

Птахи не хотіли клювати ягід,
Не до вподоби і людям вони,
Але все ж прагнули всі їх нарвать,
Адже варенички з них - смакота.

2018 р.

Десь помандрував і ти, Іване.
Зав’язався калиновий цвіт.
Сходить сонце, як гаряча рана.
Сонях доганяє білий світ.

Синє небо відкриває браму.
Там і Щек, і Либідь, і Хорив...
Дядько Кий узяв тебе на раму
і за обрій тихо покотив.

Ой зійдуться нині теліжани –
жителі далекого села.
Подивись на сина крізь тумани.
Інше місце влада не дала.

Не підеш за блудними вогнями
там, де Роська упадає в Рось.
Спочивати будеш із батьками,
бо з дідами ще не довелось.

Ти умів із усіма миритись.
Понесуть селяни на руках,
щоб востаннє міг ти подивитись
і на поле, і на битий шлях,

на Деркач, і на свої левади,
і на весь цей непокірний край...
Прощавай...Та тільки, Бога ради,
бідних духом ще не залишай.

06.2018

Розваги виніс ти за дужки
Годиник вимкнув, телефон
Позвав із роздумів Забужко
Який не є, а камертон
І горизонти й паралелі
Позеленіли геть в журбі
Ще й споглядає хтось зі стелі
Невчасно, байдуже тобі...
19-06-2018

Весна насипає у горло пилу,
усе навколишнє вбирає у сірість,
дороги і люди – ти вирви, вирви…
Твоя й березнева самотність стрілись.

Лице сполотніле, прообраз дому,
їм промінь жахкий домалює зморшок,
у тебе із містом одні геноми –
бери свою кров і пиши у зошит.

Що рана прозора, води що барви,
з надією - пройде, минеться зовсім,
що формою квітки лягає гарно
на тіло, немов петриківський розпис.

Спочатку не було нічого,
Лиш Бог один в пітьмі літав.
І в перший день творіння свого
"Хай буде світло,"- він сказав.
І, результатом вдовольнившись,
На другий день помудрував
І, воду з паром роздівливши,
Між ними небо сформував.
На третій день Всевишній воду
В моря і ріки перегнав
І суходіл створив, природи
Основи започаткував.
Довкола все зазеленіло,
Плоди й насіння даючи.
Та в Бога нова думка зріла:
Щоб ліку часу дать почин.
І на четвертий день світила
На тверді неба він створив,
Щоб день із ніччю розділились,
І місяць уночі світив,
На Землю зорі милувались
Крізь кілометри та віки,
Щоби у тиждні дні сплітались,
Стікались місяці в роки.
На п'ятий день у чистих водах
Створив Бог рибу. В небесах
Створив він птахів для польоту.
Землі нев'януча краса
Ще досконалішою стала
З появою на ній тварин.
Природа квітла і буяла,
Даруючи життя. Затим
Після трудів благочестивих
За образом своїм Творець
Створив на шостий день людину,
Як досконалості вінець,
Щоб правила вона землею,
Тим, що живе на ній, росте,
Щоб працелюбністю своєю
Примножувала те, що є.
Та Homo sapiens наївний,
Невірно оцінивши дар
І зрозумівши Бога хибно,
Сказав, що він природи цар.
І став творити беззаконня,
Бездумно нищачи усе,
Цинічно, хижо, безборонно,
Так, наче це його усе.
Рубав ліси він, нищив рибу,
Для втіхи звірів убивав...
І Бог не витримав і гримнув,
Чим вітер нищівний зірвав.
І знялись смерчі, урагани,
Лилась потоками вода,
Від сну прокинулись вулкани,-
Скрізь смерть, розруха і біда...
Бог милостивий навіть в гніві
І виправитись шанс дає,
Щоби помилки зрозуміли,
Бо все ж надія в нього є,
Що до людини, хоч і згодом,
Все ж дійде істина свята,
І усвідамить "цар природи",
Що він - нікчема й марнота.
2017 р.

А океан все стугонів, шипів, ревів, метався,
То пестив скелі, то об їхні схили розбивався,
То норовливим скакуном він на диби здіймався,
А то грайливо на мізерні бризки розсипався.
Опанувавши різьбяра мистецтво досконало,
Впродовж десятків сотень літ створив уже немало
Шедеврів, гідних Перилая, Хареса, Родена,
Глікона, Мікеланджело, ді Дуччо, Алкамена.
Відсікши зайве, породив безцінні барельєфи,
В гірських породах утворив базиліки і нефи.
Натхненний скульптор, він прибрав все наносне і тлінне,
Натомість залишив свої безсмертнії творіння.
Так прикрощі та негаразди прагнуть нас зламати,
Ми ж мусим стійкість проявить, алмазом справжнім стати,
Що мінералів є царем ( із грецької "незламний").
З людської глини висікає Доля філігранно
Монументальної скульптури геніальні твори.
Бо те, що не вбиває нас, то робить непоборним
2017 р.

Тарганисько сховалося у шпарку,
Поласувало нагло кавуном.
Узимку люди мерзнуть, літом – жарко,
Вдоволених не бачу вже давно.

Не вистачає грошей, хисту, тями,
Ще й вороги в Донбасі і Криму.
Рука сусіда піднімає камінь,
Чорноземів забаглося йому.

Останні гроші щезли вчора з картки,
А я простак , монети не кую.
Товпою владі сплачуєм податки,
Вона й живе, неначе у раю.

Крадіжок не здолаємо хворобу,
Влаштований неситим чоловік.
На нас хреста поставила Європа,
І Бог на смерть і забуття прирік.

Співає люд утомлено, без терцій,
Потрібно до, звучить фальшиве ре.
А, може, це лише мені здається,
І мій народ у злиднях не помре?

18.06.2018р.

Чорне та біле

Втомився бевзиків кусати,
Нехай сатира день поспить.
Писати ж лірику – не жарти,
Ловлю благословенну мить.

Аби в словах звучала пісня
Перо занурюю в пастель.
Любовна тема – штука грізна,
А скалозубство – це пусте.

Без пір’я курку півень топче,
Із лугу квакіт долина.
Пишу історію дівочу,
Виходить оповідь сумна.

Паслася діва в різнотрав'ї,
А разом з нею козаки.
Судить не буду – Боже правий!
Тому що, браття, сам такий.

Нехай вовтузиться з ким хоче.
З’явився згодом чоловік.
Учора «Бац!» - родився хлопчик.
Чорнявий. Муж здіймає крик.

Жона хитрує, каже: «Милий!
Та заспокойся! Не гарчи!
Синок від того чорношкірий,
Бо зачинали уночі.

Згадай у хмаровинні небо,
Ні місяця, ні сяйва зір.
Тобі казала, що не треба?
А ти накинувся мов звір.

Поглянь які довкруж отави!
Лягай в траву, не стій як пень.
Аби виходили біляві
Кохатись будемо удень.

18.06.2018р.

Помідори

Крутив учора помідори.
Утім, розмова не про те.
Сусіда бачив, певно хворий,
Про вічне пише день у день.

Нещасний помарнів обличчям,
Попід очиськами синці.
Засне – Пегаса й музу кличе,
Перо стискаючи в руці.

Чманіє днями від натхнення,
Ширяє погляд в небесах.
А я закатую варення,
Лаштую латку на трусах.

Живе піїт суціль у мряці,
Із глуздом увійшов у клінч.
А я любов дарую мавці,
Цілую перса кожну ніч.

Словес огранює алмази,
Сльозами кропить сторінки.
А я на плач не маю часу –
Іду сапати буряки.

18.06.2018р.

Мусиш!

Жінка душить серйозно, аж кавкнув,
Переходжу із баса на альт.
Якщо довго не тішити мавку –
Будуть травми, істерика, ґвалт.

Вихідні одсапав на городі,
Про газдиню персисту забув.
Макогоном влупила по морді,
Не дає їсти-пити добу.

Півгодини тому укусила,
Буде сходити місяць синець.
Надолужу пропущене, мила!
Я ж у тебе в еротиці спец!

Та не дряпайся, серденько, годі!
Вжє й сідничку цілую пухку…
Утопає краса в насолоді,
Любить ласку й перину м’яку.

Залишається тайна між нами,
Тему вельми інтимну підняв:
Хай город заросте бур'янами –
Жінку мусиш кохати щодня.

19.06.2018р.

Без фітнесу

Без фітнесу сьогодні пропадеш,
Не знає люд ні рала, ні лопати.
У руки чоловік стромляє кеш:
- Іди качати жир! Шуруй із хати!

В сучасників хороший апетит,
Дитятко увіпхнути важко в двері.
Півкабана – легесенький обід,
Відро картоплі – скромненька вечеря.

Куняє в класі слоненяток гурт,
Опуклостям позаздрять навіть льохи.
Між бройлерів я дохлий ліліпут,
Анорексичний викидень епохи.

За кожнім кроці ятка шаурми,
У маслі біляші рум’янять боки.
Мене ж, неначе вигнали з тбрми,
Сухарики жую з томатним соком.

Я дієтолог, юний бакалавр,
Длдя пузанів – мікроб, боксерська груша.
В метрі штовхнуло черево – упав.
А зверху причавила моцна туша.

Наклали у травмпункті гіпс і джут,
На диво обійшлося без істерик.
Тепер лежу і вірш оцей пишу,
Жую сальце, ковбаси та еклери.

19.06.2018р.

На волі

Вікно закрито. Човга тінь за склом,
Неситий погляд ковзає по шипці.
Вже не болить одірване крило,
Поніс в зубах трофей писака-гицель.

У нього голоднеча й ціль нова,
Плете зі слів міцні облавні сіті.
Кровиця жертв п'янить, немов первак,
І в плоть цікаво заганяти кігті.

Йому віддав сердечності ключі,
Пустив у рай квітучої долини.
Та живолуп щодня мене учив
Зневажливао облві плювати в спини.

На вигляд пастка затишна й м’яка,
Коли прозрів – увись рвонув крізь грати.
Тоді й відчув зубиська хижака:
Учитель учня стратив біля парти.

Але ожив. Отримав «майстер-клас»,
Із другом войовниче перемир'я.
Кривавий слід змивають дощ і час,
Нове крило вкрива пухнасте пір’я.

19.06.2018р.

ТИ – ЕВОЛЮЦІЯ!

Поки живеш – дихай екстазом, пий
Буття вир з творчістю Себе у жни́ві
Душі́ Роси і Неба. Люд нехай скупий
Спотвориться в гримасі. Гавкітливі
У ступорі заклякнуть. Світ чудни́й:
Крихти від хліба – не зерно на ниві!

Любов – Життя, але – не Дух Святий!
Ти – Еволюція! Ковтай світанки хтиві
До Знань таємних. В вечір мрійови́й
Нектар народжуй й по́мисли цнотливі,
А не з буденністю злягайся і відкрий
Серце Митця! Дні вічності – мінливі!

Павло Гай-Нижник
19 червня 2018 р.

***
А у оборі нашої корови
ще є телята нашої біди -
мураєви, і гепи, і царьови -
ті самі клони, що і муравйови,
на вим’ї євразійської орди.

***
А на цьому світі легше жити,
як на тому мучитись. Усе ж
є корито,
пити, закусити –
як на Раші. І немає меж.

***
А у сусіди є ота собака,
яка на сіні все собі гребе.
На полігоні воєн – забіяка,
у зовнішній політиці – коняка,
а на арені – поні КаГеБе.

***
А на Гаагу місія чекає –
«месію» посадити на кілок.
Корея знає,
як воно буває,
коли Феміда вішає замок.

***
А у моїх - своя губа не дура –
«окурок» до Китаю замахнувсь:
Японію топити у баюрі
і Україну мати на Амурі,
аби себе іменувати – Русь.

***
А що у нас? Іде війна за владу,
аби як Путя, Петя при кермі.
Немає Наді,
а у Раді – раді
надії, що де-юре
... у тюрмі.

06.2018

У всі часи інакшості - інакші.
У всі часи приречені вони.
І навіть сильні духом - завжди слабші
І зметені в нерівностях війни.

Були і каменовані, й розп'яті
І топлені, і палені в вогні...
Нормальніші нормальних - більш
завзяті
І більш святі у праведний борні.

Минеться все. І будуть інші люди.
І кане в лету нинішня вина.
В нових часах інакша іншість буде...
Та буде знов приречена вона.

2018

Йде сніг.
Вечір темряву бгає
у ламп віртуальні сніжки.
Комп’ютерні ігри стирає,
залишивши ярлики.

Забралами висять вони
на моніторах шибок.
І сніг у реалі зими
намацує вітру клинок.

2018

Дощать дощі, зміняючись дощами,
А після них приходять ще дощі.
В повітрі пахне гниллю і грибами,
Чатують жертв поміж кущів кліщі.

Така погода увійшла у моду,
Згнивають полуниці на грядках,
З-за бур'янів не видко вже городу,
Це просто жах!

…і ти, мій друже, будь мені зі мною, -
Шепоче серце лірою-струною,
Коли паде із лип духмяний цвіт,
І неба окривавлений болід
Засліплює вогнем печальні очі
Посеред тьми безсонних свідків ночі, -
Пребудь мені… о будь мені зі мною!..

Дай хвилю щастя, блискіт супокою,
Душі, що так втомилася пливти
Супроти хвиль збуруненого часу…
Розтане біль поволі… не відразу –
Огорне тіло тепла течія…
У центрі всесвіту я мовби й нічия,
Та це не зовсім так… моє коріння
Глибоко так прони́зало ґрунти –
Мені нелегко проти вітру йти
Перед заходом сонця в надвечір’ї…

…і ти мій друже, в диханні офірнім
Моя єдина пристань… мій маяк
І сила невпокореного духа…
Твоя душа мою печаль підслуха –
І мовчки піднесе ковток води…

Прилинь сюди… прилинь хутчій сюди…
На побережжя бездиханне болю…

…благословім щодня панянку-Долю
За те, що нам запалює вогні
Посеред бурі в ясній далині, -
І множить нам літа й буяння крони…
Я вірю, друже, в світло оборонне
Що нас в розпутті… в темряві веде,
Коли Прядильниця життя з ниток пряде, -
Пребудь мені у хвилях цих зі мною,
Мій друже милий, ласкою німою
Мене приклич на тисячі імен…

Зніми тягар із втомлених рамен,
Коли в багряних сонць не стане меж, -
Пребудь мені, мій милий друже, теж,
Коли болід* всі зорі переймуть, -
У центрі Всесвіту… у космосі, в тумані,
Посеред зір, в буремнім океані, -
…і ти, коханий, будь мені…
…пребудь!...



18 червня 2018 року, імпровізація.

поміж двох будинків між якими тиша
ліпить свою нішу і плете нитки
опадають ночі на галуззя вишень
колискові інші і дірок зірки

сумовито світять у зіниці вулиць
щоби не почули кроки ліхтарів
і ніхто не певен так бо є і було
хто з тих непоснулих чутиме богів

трави виростають як пророки волі
у свободі голій шелести надій
та вуста цілунком вже давно не солять
понад нами стріхи парасоль і мрій

Поселю у душу я добра криничку,
Пов"яжу у косу я любові стрічку.
Водиця джерельна - пити, не напитись,
Хто скуштує - буде у злагоді жити.

Із віри й надії теж сплету віночок,
Хай полум"яніють квіти щастя в ньому.
Та кохання ватра в серденьку палає,
А ще - світла радість без кінця і краю.

2018 р.

Молись!

Корівка гедзів ляпає хвостом,
А мій п'ятак застряг у райській брамі.
Товкти отця безпечніше гуртом,
Молитися - отарою у храмі.

Стоять перед амвоном "голубі",
У ланцюгах, затягнуті у шкіру.
З кадилами наскочили попи -
Іде ловитва душ людських "на віру".

Беруть нахрапом, ззаду, лагідком,
Воюють будь здоров Господні гридні.
А руці білі - чисте молоко,
І ковбимки, неначе у вагітних.

- Довікувати хочете в гріху?
Програєте із люципером битву!
Якщо свербить щоденно у паху -
Гоніть бабло на прощення молитву.

Таки зцідили з лохів золотий,
У Бога в небесах нервовий нежить.
Не доберу: хто грішний, хто святий...
Молюсь... дубам. Вони хоча б не брешуть.

17.06.2018р.

...Ситого вовка не дуже цікавлять
проблеми голодних ягнят:
            - Отара замерзла!... І їжі замало!
             Чим нагодувати малят?...
- Як можна мій спокій тривожити марно -
Опікуюсь вами як брат!
Ви ж - злодії страшні, бездушнії скнари!!!...
Шерсть й м'ясо здавати стократ!!!

© 06.2018

Іще до липня буцімто далеко,
А липовий вже віє аромат.
Пахуча мжичка сіє серед спеки,
Спадаючи росою на асфальт.

Зближається глобальне потепління,
Природний календар прискорив біг.
Дарує червень липове цвітіння,
Бо в квітні літо стало на поріг.

ЧТО МОЖЕТ ДОКТОР,
ОЧЕНЬ МНОГОЕ,
И ВЫСЛУШАТЬ НАС И ПОМОЧЬ,
ПОРОЙ, БЫВАЮТ ОНИ СТРОГИЕ,
НО ДЛЯ ТОГО, ЧТОБЫ ЛЕЧИТЬ,
НЕЛЕГКИЙ ПУТЬ ОНИ ПРОШЛИ,
УЧЕБА, ПРАКТИКА,НАУКА,
НЕБЫЛО ВРЕМЕНИ ДЛЯ СКУКИ,
А ОПЫТ ИМ,ЧТОБЫ ДОБЫТЬ,
НАМ НУЖНО СЕРДЦЕ ИМ ОТКРЫТЬ…
ЧТОБЫ ОНИ МОГЛИ ПОНЯТЬ,
ЧЕМ НАШИ ДУШИ СОГРЕВАТЬ,
ОШИБКИ ДЕЛАТЬ ИМ НЕЛЬЗЯ,
КЛЯТВА ГИППОКРАТА В ЮНОСТИ ДАНА,
ПРОФЕССИЯ НЕ ПОЗВОЛЯЕТ,
НЕ РАССЛАБЛЯТЬСЯ,НЕ СТОНАТЬ,
И ЖАЛОВАТЬСЯ НАМ, И УНЫВАТЬ,
А СКОЛЬКО НУЖНО ВЫУЧИТЬ ЕЩЕ,
ЧТОБ НЕ ОТСТАТЬ В ПРОГРЕССА ВЕК,
ПОДСТАВИТЬ ВЕРНОЕ ПЛЕЧО,
И МОЛОДОМУ ДОКТОРУ ПОМОЧЬ,
САМОЕ ВАЖНОЕ ВЕДЬ ЭТО ДЕЛО,
ДАРИТЬ ТЕПЛО, ЗДОРОВЬЕ ПОПРАВЛЯТЬ,
ЛЮДЕЙ ЛЮБИТЬ,ЧТОБЫ И МЫ МОГЛИ
ИХ УВАЖАТЬ…
6.06.17(написаны в больнице)

Нема за що сусіду полюбити,
нема чого коритися орді.
Уже віки виплачуємо мито,
а живемо на хлібі і воді.

І кровію орошено чимало
розп'ятих і катованих людей,
аби чекісти їли наше сало
і прилучали до своїх ідей.

Якою має бути наша доля,
якщо і досі хочемо ярма
нав' язаної нам чужої волі?
Але усе не кається юрма.

Ламає віру, слухає лукаві
чужі глаголи у своїм краю,
недочуває пісні нашій славі
і ойкумену зраджує свою.

Немає меж на цьому полі битви
за віру, і надію, і любов -
ні сповіді, причастя, ні молитви,
що оправдає за пролиту кров.

Парафія Московії в Донбасі
не миру хоче на моїй землі,
а лютого нашестя і зарази,
які благословляють у кремлі.

Моя біда - не їхні перемоги
і не поможуть ратиці і роги
зійти нечистій силі на амвон.
У цій кориді нас не подолати
ні сатані, ані терору “вати`...
Та що дає оцей армагеддон?

06/18

«Моє багатство - добрі слова ...»
Моє багатство - неба блакить,
Посмішка мами, сина дзвінкий сміх ...
Я - жінка, а, значить, я - слабка.
Я - мати, і, значить я сильніше всіх!

Яке діло мені до бунтарів ...
До тих, хто світ прагне змінити.
Адже якщо миру немає в душі твоїй,
То чи є сенс інших у війні звинувачувати ?!

Моє багатство - міцне плече
Того, в кого я вірю, чекаю, люблю ...
Не скаржуся я Богу ні про що,
Але, щоб зберігав рідних людей, молю ...

Я - жінка ...І я повинна рятувати
Турботою, любов’ю, добротою.
Не пліткувати, не мститися, не докоряти,
А близьким душам приносити спокій ...

Моє багатство - сонячний світанок,
І розсип зірок, і спів ранніх птахів.
І мені не можна на злобу злом у відповідь,
Адже у любові не може бути меж...

Прощати душею, берегти, сім'ю зберігати –
Так можуть тільки жінки,адже нам
Довірив Бог дитя на світ народити
І цілий світ скласти до ніг ...

Моє багатство - добрі слова,
Що зцілюють душу, тягнуть вгору.
Я - жінка, а, значить, я - слабка.
Я - мати, і, значить, я сильніше всіх! ( Ірина Самаріна-Лабіринт)

Переклала на українську мову 15.06.18 8.10

 
все чудесно о цій годині
довгі сутінки чай & плед
чи крамниці вітрини плинні
між розмитих вітром алей
 
вигасає пройдешній день
залишаючи різні стіни
поміж монстрів чи то людей
у залежності від морфіну
 
від нудьги що гіркіш нема
від покути вперед провини
ентропії на власний смак
& поваплених порожнин від
 
 
 
 
 
 
 
 

В народу нашого нема
Такого ймення чарівного.
Воно – поезія сама,
Дароване, напевне, Богом.

Живе спрадавна у віках,
Ніколи на устах не в`яне,
У віршах скупане й піснях
В болгар, що нам – брати-слов`яни.

Як марив я тобою в снах,
Не міг на тебе надивиться,
Моя красуне осяйна –
Болгарська дівчино, Росице.

Цілунок перший у вуста
В обіймах вечора морського…
О первозданна чистота
Кохання першого мойого!

Мене ведеш ти крізь роки,
Яких багато так минуло…
Нам сяють досі ті зірки,
Якими вічність огорнула.

16.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Кигиче пісню діва бородата,
Сусід таких вподобує. Я - ні.
Коли клює карась - у мене свято,
Сиджу один із вудкою в багні.

Прочмихавсь у ранкову прохолоду,
Струсив із вуха крапельки роси.
Зостались вдома лиш мужі-колоди,
Устромлені жінкам в цицьки носи.

О третій ранку спати літом - злочин,
Зимою ж - навпаки - хропи усмак.
Клює, братове, аж вилазять очі,
Рибині з рота вириваю гак.

Слизька луска зволожує правицю,
Романтика! Аж стиснувся сичуг!
А завтра знову їду до столиці,
Податки татям звично заплачу.

Зламалась підло гусяча пір'їна,
Та на улов мені жалітись гріх.
Зелена жабця квакнула у спину,
Спокійно хай живе до вихідних.

16.06.2018р.

Останньої травневої неділі
Рясний дрібненький теплий дощик сіяв.
І золоту вплітало сонце стрічку
У його краплі, квіти і травичку.

Здавна сліпим цей називають дощик,
Бо промінці закрили йому очі,
Та не тримає він на них образи,
Разом вони творять чудову казку.

2018 р.

І слово, і діло об’єднує суть,
якою душа веселиться.
Герої і антигерої ідуть,
міняючи ролі і лиця.

За обрії вічності кане пітьма
і тонуть у ній каравели.
Немає Адама, і Ноя нема.
Іона один у пустелі.

Конає на березі левіафан.
Стихія по світу гуляє,
аж поки її роковий ураган
усе з берегів позмітає.

Планета сумує за Жанною Д’арк.
Уми розвиваються якось не так.
У пеклі шукаємо раю.

У Дарвіна гору бере маніяк.
Іде еволюція, - каже Ламарк.
Людина до мавпи вертає.

06/18

Коли стихає все і чути голос серця,
Душа вміщає в собі цілий світ,
В надії дивишся у небо, що озветься,
Той, хто створив для тебе Заповіт.

Блакитна синь огорне ніжно землю.
Буянять трави від пречистих сліз.
Господь "люблю"тихенько промовляє
Ромашки квітом, шепотом беріз.

І вогник липи проникає в душу.
Духмянить ладан із яскравих віт.
Туман ранковий стелиться по суші
І фіміамом очищає світ.

І я несміло попрохаю в неба,
Щоби тривала довго тиха мить.
Ранкове сяйво пригорну до себе.
Почую шепіт: Бог тебе хранить...

Доля наша то жартує з нами,
то кудись у безвісті несе.
Дуже файно – гратися словами...
Де ж те, пресловуте, наше все?

Ой немає місії такої,
що уже нікому не болить.
Чую, як із далечі ясної
у серцях відлуння гомонить.

Не скупися на червону ружу,
а у риму заплітай любов.
На свої слова пролити душу –
це не те, що проливати кров.

Не барися запалити свічку,
поки зирять з темені сичі,
та на розпал не кидай у пічку,
виплекане нею уночі.

От якби уміти зупинити
ту єдину і урочу мить,
що свічею сяє зі століть...

Жевріє корона самоцвіту.
Поки доля мрією зігріта –
у самотині,
перегорить.

06.2018

Перед очима мовчки гусне темрява,
повзе ліниво болість. Знову й знову
душа скидає листя, ніби дерево,
оголює свою першооснову.

Душа стає струною й ніби меншає,
спроквола ронить птиць і їхній щебет,
не покидає плоть (своє помешкання),
а й далі проростає просто в небо

тонким і ледь понівеченим коренем.
Його тримають янголи руками,
сидять собі стривожені та зморені
і, як на свічку, дмухають на рани.

Ні голоси, ні очі, ні слова,
Ні усмішки, ні рук міцне стискання –
Ніщо від суєти не відрива
Так, як солодка музика мовчання.
Прислухайся до тиші. В ній бринить
Все невимовне чистими хорами.
Прислухайся – і на коротку мить
Відчуєш зорі в себе під ногами.
І потечуть спіралями світи,
І зникне раптом слово «неможливо»,
І вже нікуди не потрібно йти,
Бо ось воно, найбільше в світі диво.

Так вступить вічність у свої права.
Ні голоси, ні очі, ні слова.

28.05.1995

свята юліанно
скалка у серці
ріка ув очах

хвилі розгойдують
вітер розхитує
хлюпає з чаш

сферами колами
крапками краплями
порохом днів

йти не спинятися
не оглядатися
хтось так схотів

тишко тихесенько
ми вже близесенько
перст на устах

пуп’янки квіти
листя і ягоди
світ вироста

біле обличчя
чорні кучерики
не плач не плач

свята юліанно
чи є в тебе мати
а чи була

2018

Всі моменти з тобою,
Не забудуться ніколи,
За такого друга,
Я вдячна, Богу.

Дякую Богу,за тебе,
За вірність і доброту твою,
Що був зі мною у хвилини важкі,
І цінував дружбу мою.

Іноді сварились,
Були суперечки між нами,
Але й так я вдячна, друже,
Твоїй добрій мамі.

Дякую Богу,за маму твою,
Що тебе народила,
І виховала так як треба,
Віри й доброти навчила.

Навчила любити,
І старших поважати,
Життю радіти,
Ані трошки не сумувати.

Дякую Богу,за тата твого,
Що навчив тебе бути сміливим,
І щоб не сталося,
Завжди залишатися щасливим.

Я вдячна Богові,
І я правду скажу,
Я молюся за тебе,
І щастя тобі прошу.

Будь щасливий усе і повсюди,
І ніколи не сумуй ти,
Щоб тебе любили й поважали,
Твої рідні батьки.

Слів усіх не зібрати,
Але думка приходить одна,
Ти сильній і мужній,як тато,
І добрий,як мама твоя.

За твою красиву усмішку,
За настрій піднятий мені,
За підтримку і доброту,
Я вдячна,друже,тобі!

Я підійшла до східного вікна - і визирнула, відхиливши штору
У мене голі груди, стегна голі - і я, уся оголена, тремчу,
Сусід навпроти аж роззявив рота, побачивши немислиму красу,
Я усміхаюсь Мона Лізою й мовчу - а він від здивування втратив мову,
Ковтнув язик, у голові полова - хотілося б йому зі мною поряд стати,
Але не знає, як дістатись - бо я пішла гасити апетит…
Аж озираюся – а мій сусід летить з тринадцятого поверху додолу
Заради недосяжної мети.. «Хіба не дурень?!» - перейшла на «ти»…

З розпуки у просторій бальній залі зберу гостей, станцюю їм канкан,
Стрибну крізь вогнище, тоді через паркан, залишивши минуле все позаду,
Простіть мене за зраду і незраду - а я іду, у мене погляд гострий,
Відповідає ДБН і ГОСТу, а також СНіПУ, ПУЕ і стандартам –
Хоча воно того таки не варте - бо прапор, порваний на шмаття,
Не прикриває голизну безплатну – від сорому й ганьби я ледь не млію,
Зачинена в порожній бальній залі – й беруть мене такі всесвітні жалі
За подорож безстрашну по квартирі, за нестояння в східному вікні –
Що я кричу, прокинувшися: «Ні-і-і-і-і!...»

14.06.18

Сапали моркву й буряки,
Назавтра - кабачки та перці.
А ніс облущився таки,
Бо цілий день сопів на спеці.

Сім'я з практичних міркувань
Города взяла "на халяву".
На вуха, ластівко, поглянь,
Червоні, начебто заграва.

Згоріла, ягідко? Гай-гай!
Казав - вдягни хоча б жакета.
Тепер на спину не лягай -
Нема у хаті марафету.

Цупкі задубли мозолі,
Рука згина цвяхи й підкови.
Чудово жити у селі,
Тут люди, як бички здорові.

Поклав кохану до стіни,
Поцілував, як чемний денді.
Кохатись будем восени.
Поспи. До праці о четвертій.

12.06.2018р.


Житіє

Потрібно їсти щось ротам,
Торгуєм помаленьку.
Комашка - тут, зернина - там,
І пузо вже тугеньке!

А дехто робить навпаки,
Фантазія безмежна.
Вшаношуються хропаки,
Ротяка, наче верша.

Бульки сусіда надима,
Три гривні кожен подих.
У мене стачило ума
Поцупити заводик.

Жадоби крутиться вовчок,
Карась ковтає дафній.
А кум попався на гачок -
Сидить у буцегарні.

Рибалю. Звично лин клює,
Сачок в руках фартовий.
Просте у мене житіє,
У вас не так, панове?

13.06.2018р.

Темного квіту пелюстки
Прилипають до небесної хустки,
І блакитне небо сіріє -
Вже сльозини на соснах-віях.
Та ця сірість непевна і хитка:
Тихо квилить, глядить у віконце...
Ща засяє у небі нагідка -
Усміхнеться яскраво сонце...

Світлий сум.Що це таке,
Скаже хто мені про те?
Якщо сумно, вже погано,
Радість, мов туман розтане.

Світлим сумом називаєм,
Як дитинство ми згадаєм
І ті роки галасливі,
Коли ми були щасливі.

Коли дві людини літні
Та близькі такі і рідні
Книгу споминів гортають -
Світлим сумом називають.

Згадує хтось про вербичку
Кучеряву біля річки
Й яблуневі заметілі,
Кажемо, що сум той світлий.

Та бува журба і туга
Огортає нашу душу,
Гіркі сльози ми ковтаєм,
Це вже смутком називаєм.

Краще ж бо не сумувати,
Усміхатися й кохати,
Працювати і радіти,
Якщо сум, то тільки світлий.

2018 р.

На вітер попіл сигарети,
Блукає погляд по мені.
Думок химерні піруети,
Я наче у якійсь мані.

Твоїх очей блакить читаю,
Паралізує холод кров.
До свого раю не впускаєш
І серце навпіл розколов.

Як все змінилося навкруг!
Вже нові цінності в пошані –
тепер тобі він тільки друг,
хоча раніше був коханий.

Позбулись ми в житті химер,
любить когось – немає сенсу.
Тепер він інший – лиш партнер,
по бізнесу і навіть сексу.

Якимсь черствим став білий світ,
„любов до себе“ – в кожнім слові.
Від почуттів лишився слід –
ми клянемось собі в любові!

Романтик – вже абориген,
у всьому вигоду шукаєм.
Свій розвалили Карфаген
і зовсім це не помічаєм…

Любити стали лиш себе,
звершили ідіоти дійство,
а кожен з нас тепер – цабе!
Ми – це суспільство егоїстів…
Я на увазі мав тебе
і все суспільство лицемірства.

14.06.2018