Я знаю істину. Це просто сорок шість.
І три лежить у мене на долоні.
Я вивчив рух всіляких електронів.
Цей шлях веде в періодичний ріст.

У цьому світі я досмертний гість.
А що ж будé після самої смерті?
«Нейтринні осциляції», – дотепно
Галактика за мене відповість.

20.02.2018

***примітка***пісня написана на прохання виконавця Руслана Іщенко
I
Палає у небі зірниця...
Тривогою фронт зачаївсь...
Вам тепло, вам затишно спиться,
Дружино і сину мої?..
І я у холоднім спокої
Стискаю в руці автомат.
Я нині готовий до бою,
Бо я України солдат.

ПРИСПІВ
Як холодом сковує втома...
Я пам"ять свою відімкну.
Там тепло, як тепло удома...
Та шлях мій туди крізь війну.

II
Зоріє холодний світанок.
Ти всі завдання поскладав
До школи, мій сину, на ранок?..
А тато до ранку не спав.
Не спав, бо отримав учора
Нове бойове завдання,
І дивиться в очі суворо
Холодний учитель- війна.

ПРИСПІВ

III
Були ми, кохана, з тобою
Немов у чарівному сні
А нині, можливо, до бою...
І знову згадався мені
Той келих кохання безсонний,
Востаннє пролитий на стіл...
Ніч на бойовому холодна,
І інеєм вкрито приціл...

ПРИСПІВ

IV
Все буде, все буде, кохана,
І спів солов"я у гаю,
І буду у ранок весняний
Я руку тримати твою.
Шляхетності шлях до відваги.
У світлі розвіється мла.
І я не зречуся Присяги,
Щоб рідна країна жила.

ПРИСПІВ


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118022512523

і йти відкрито відкрившись небу
відкривши сенси відкрити світ
вознісши світу щемкий молебень
лягти стрілою на тятиві
польоту пісню вплести у гребінь

Читач:
- А пісня – «куві-ківі»?

26.02.2018

в моїм вікні - вишнева павода
вона у небо виросла й замріла
торкає сніг її м'які уста
збентежено
поривчасто
невміло

а світ затих
постелі білизна
і пальчики по клавішах роялю
не спалося
птахами - до вікна
птахи у леті снігом опадали

а зранку - ця небесна павода
це зречення
в снігах посутня вишня
покірна світу
тиха молода
їй сукню одягли
важку і пишну

А ваговиті заздрісні таки.
Довбають дятли поетичну гілку.
З букета вівці смичуть пелюстки.
На дрова перепилюють сопілку.

З хазяїна у власному саду
Останній сік висотують прибульці:
-Ось тут не те, не так, не до ладу,
Неестетично, римування куце.

Заліз в матню літературний жук
(це місце є найкращим для науки!):
-Ось я тобі, нездаро, покажу
Як варто брати олівця у руки!

Літає віхоть, маже горопах,
Втікають графомани, люди, блохи.
Ображена душа моя рида,
У соловейка стогін, а не тьохи.

Забув, що нині празники - Пейсах,
Од голоду кабан кричить в повітці,
Зучора не доїлася коза...
Задосить з мене посмоктали крівці!

Жона ревнує, каже: - Ти лиш мій!
Холодні музи! Я ж - огонь! У салі!
Пора на поле розкидати гній,
А ви без мене бешкетуйте далі.

25.02.2018р.

Цап пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так же можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».
P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

1

Солома, шовк, щириця -
У віршику Петра.
Стомилася правиця,
творіння - на ура...

Лисиця хвалить: "...любо...".
Скрекоче жабка: "...єс...".
Петро оближе губи,
гордиться - мов Зевес.

В серванті три шухляди
набиті письмаком.
Із аркушів наяди
волають - бракне ком...

Метафор запозичив
у класиків - цабе...
Пишається паничик,
Жар-птицю, знай, скубе...

Погляне муза... Скисне
у глечику нектар.
Стежина прямовисна.
Петро украв ліхтар.

Всенощно пише-креше.
А вдень біжить у сквер.
Заробить на кулешу,
Повію, револьвер...

Квітує-плодоносить
його зарослий сад.
Кусають мудрі оси,
дзумлять: "...а ріст назад".

Розчахнена олива.
Дрібнюня кукуля.
Софізми там - курсивом...
Гойдається петля.


2

Печальна ця картина...
Поета не бентеж.
А винна скарлатина.
Ускладнення, авжеж.

Творити в лихоманці
Природно для душі.
Лягли цезаріанці в
низенькі спориші.

Не личить музі прутик.
Цілує у чоло.
Петрові б - на батути...
Чи в батьківське село.




2018

Йдуть у владу тільки шахраї?
Ледарі брехливі та підступні?
Ну то й що? Хай гавкає зоїл,
Теж знайшовся - лицар непідкупний.

Хай мозолить рало бевзю длань,
Поціляє снайпер у аорти:
В час важкий сховає Іордань,
Не у моді жанни й донкіхоти.

Одберу у лохів коровай,
Наплету указів і законів.
Потім хоч до гробу проклинай,
Та роняй в поділ сльозу солону.

Нині управитель непростий,
Чинш ховає в тридев'ятім царстві.
Праведники розкидають гній,
Панові коритись варто пастві.

Скоро віче, випустимо пар,
Звично люду тицьну дулю в пику.
Бюлетень міняю на сухар
Й пару гривень на тютюн-горілку.

Язицюра молотити звик
Отченаш і заповіді Божі.
Йди, працюй, трудящий чоловік,
Я тим часом попакую гроші.

26.02.2018р.

Такі змерзлі, холодні очі…
Що ти в них приховала? – муку
Незагоєну, незализану, не залиту хмільними чарами…
Сухо час відбиває годинник.
Зайшлий кіт жалібно муркоче.
О подай мені швидше руку,
Бо помру я під цими ударами…

Очі, руки, хребти-нахрапами –
все жере і сопе, і схлипує…
Кіт нічийний кігтявими лапами
в мою душу чогось поглипує…
Що, жебраче, на жебри дивишся –
холод з холодом враз зустрінеться –
не наївся, то й не налижешся,
поки вітер не переміниться…

Не мене ти шукай, жебротонько,
улещай, де є стіл і багаття…
Я ж тебе заведу у болотонько,
На морове своє розп’яття…

Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2000.

Під ногами біла ковдра
Рип - рип,
В оборозі стара хвіртка
Скрип - скрип,
А собака з-поза хати
Гав - гав...
Що зима прийде я ,звісно,
Знав? Знав!

Сіє, віє завірюха
Ме - те,
Пощипав мороз за щічки
Ме - не,
Грію пальчики замерзлі
О-х-хох...
Де ж ти пташечко миленька
Тьох - тьох.

Пройдуть роки - мене забудуть,
Століття - що зробили ми - зітруть.
Народи теж тисячоліттями не будуть,
Одна за одною епохи відійдуть ...

Земля розтане у безодні темній,
А потім й сонце десь там пропаде ...
Куди, навіщо світ наш зникне?
І що в заміну сущого прийде?

На прямі й прокляті запитання
Відповідей так ніхто й не знає -
Ні наука, молитви чи заклинання -
Сенсу (чи мети) цей світ не має...
(з російської) 8/2/2018

Я пригощу тебе морозивом…
І замалюю твій анфас
Верлібром, віршем, встигну - прозою
І віддішлю в майбутнє нас.
На себе звідти споглядатимо.
Найкраще буде олівцем...
Хто зна, щось може ми і втратимо?
Але сьогодні не про це…
Диви, яка чудова оповідь?!
А ритм який! Готовий блюз.
Давай зійдем хутенько з повені
Не берег Музики І Муз?!..
Я пригощу тебе...
25-02-2018

З двох одне передсердя належить мені?!
Чи це, дійсно, кохання, а може все ж ні?!
Я незручні питання поставлю, pardón!
Ви - Галантний Жуан, Маньєристе, Ви - Дон?

Гострі скелі вкривають пухнасті сніги.
Сніг важкий, хоч сніжинка не має ваги.
Проросте зовсім інше, ніж був насадив,
А кохання на трьох - справжнє диво із див.

Напочатку це гра і панує в ній шарм.
Насуває лавина за шаром ще шар.
Тож щасливий фінал як джекпот в казино.
Недовіра на оцет оберне вино.

І пройдеться смичок по відкритій струні.
Тліє плоть, лежачи у красивій труні.
Вимирає кохання мов той мастодонт.
Do you know what is love, or you really don’t?!

Не писатиму усе підряд,
Гонорари дуже мені любі.
Ставить видавець дезидерат*:
Казочка дитяча - з морем трупів.

Хай од жаху гикає читач
І ковтає безупину ліки.
Зароблю тоді лише на харч,
Як упир залазитиме в шибку.

Тож чіпляю клешні, моцаки,
У рови наплескую отрути.
Проти мене Стівен Кінг м'який,
Стиль у мене сатанинський, лютий.

Буратіно татка загриза,
А Мальвіна смажить Карабаса.
Хвостиком вимахує коза,
Цілиться в опуклості, зараза.
.
Казочка шалена! Вищий клас!
Персонажі - у страшних укусах.
Та регочуть Галя та Юрась,
А дядьки всміхаються у вуса.

Видавець од люті сам не свій,
Муза не сприймає кон'юктури.
У сатири вовкулаки й Вій -
Це лише смішні карикатури.

24.02.2018р.

Король без почту – не король,
Придворних за́вжди вистачає.
Та при дворі найпершу роль
Не кожен підданий зіграє.

Принцесо всіх двірських інтриг,
Балів придворних королево,
Де твоя щирість кришталева,
Де ніжність поглядів твоїх ?

Чи винна з інтернету аватарка,
Чи віршів начиталась моїх ти?!
У мене закохалася поштарка
І шле мені закохані листи.

ПРИСПІВ:

Поштарочка, поштарочка, поштарка
У мріях заціловує мене.
І у листах освідчується шпарко,
Аж із думок втікає все сумне.

Хоч я живу, хоч я живу в столиці,
Але не гоноруюся з тобов.
Бо знаю – чиста, як вода з криниці –
Ота проста народная любов.

ПРИСПІВ:

Поштарочка, поштарочка, поштарка
У мріях заціловує мене.
І у листах освідчується шпарко,
Аж із думок втікає все сумне.


Я зачерпну водицю ту відерцем,
Закохані співатиму пісні,
Мов поштою своє жагуче серце
Поштарка мила вислала мені.

ПРИСПІВ:

Поштарочка, поштарочка, поштарка
У мріях заціловує мене.
І у листах освідчується шпарко,
Аж із думок втікає все сумне.

24.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

ПІДСУМОК Дороті Паркер

Порізи болять,
Вода в ріці мочить,
Кислоти бруднять,
Від «хімії» корчить.
За зброєю стежать,
Газ буде смердіти,
Мотузка не вдержить;
Лишається жити.

Resumé by Dorothy Parker

Razors pain you;
Rivers are damp;
Acids stain you;
And drugs cause cramp.
Guns aren’t lawful;
Nooses give;
Gas smells awful;
You might as well live.


ДУЖЕ КОРОТКА ПІСНЯ Дороті Паркер

Я юна й віддана була,
І зранив хтось мене.
Зцілити серця не могла,
І чулася так зле!

В любові радості нема,
Вона – мов гостре скло.
Когось я зранила сама,
І це – найгірше зло.


A Very Short Song by Dorothy Parker

Once, when I was young and true,
Someone left me sad-
Broke my brittle heart in two;
And that is very bad.

Love is for unlucky folk,
Love is but a curse.
Once there was a heart I broke;
And that, I think, is worse.


УТІХА Дороті Паркер

Троянди висохла краса;
Її голівка обвиса
На зламанім стеблі.
Мені говорять: «Не журись!
Троянд є море, подивись!»
Лиш змовчати мені.

Вмирає пташка у руках,
І чую: «Сотні в небесах
Побачиш на віку!»
Коханий дівчину лишив;
І я не стала ждати слів:
«Тих хлопців – як піску!»

Solace by Dorothy Parker

There was a rose that faded young;
I saw its shattered beauty hung
Upon a broken stem.
I heard them say, "What need to care
With roses budding everywhere?"
I did not answer them.
There was a bird brought down to die;
They said, "A hundred fill the sky--
What reason to be sad?"
There was a girl whose love fled;
I did not wait the while they said,
"There's many another lad."


ВСЕВИШНІЙ! Автор невідомий

Всевишній!
Мав я дотепер
чудовий день--
не лаявсь і не пліткував
кота не копав, не плював,
не матюкався, не брехав,
даремно бучі не здіймав.
Звитягу всю збираю нишком,
аби тепер устати з ліжка.

Dear God,
So far it’s been a good day —
I haven’t yelled, I haven’t spat.
I haven’t gossiped or kicked the cat.
I haven’t lied & haven’t cussed.
I haven’t whined or even fussed.
But great the task that lies ahead,
For now I must get out of bed.

Як я тебе сьогодні привітаю?
Просто зіграю.
Я сяду за оцей чужий рояль.
І вальсу квітами тобі усе навколо закидаю …
А хто це буде? Та мабуть Шопен.
Тільки йому з тобою розмовляти довіряю.
Тільки у нього світ без недоречних сцен.
Порад не треба. Я і так все знаю …
Одна троянда випаде з вікна.
Мороз обіймами її одразу обплітає.
А я її розбуджу. Ось вона яка!
І не троянда. Жінка. Вона сяє …
В букеті цьому з тисячі троянд
Одну її я завжди упізнаю.
Мелодією кличу, обіймаю.
Я не Шопен. Короткий цей парад …
І я букет весь розпускаю.
Троянди падають на брук.
Ще мить в руках одну тримаю
І недоречний серця стук.
Що видає весь мій неспокій,
Чергові недоречні кроки.
І музика тепер десь збоку …
Та раптом очі. В них глибоко.
В них причаївся цілий світ
У них все те, що я шукаю,
У них мої всі так і ні
Я знаю. Просто все про тебе знаю.

Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість весні?

Шпаркий мороз. До тебе хочу.
Удвох ми завжди непитущі.
Згадаємо і землю отчу,
І польсько-білоруські пущі.

У шибку стукається смуток.
А нас – не можна похилити.
Нас намагаються забути
І гулівери, й геракліти.

– Тримайся, друже, – ти охоче
Банальну думку розпинаєш
І будеш, ніби потороча,
То за Дніпром, то за Дунаєм.

А що мені? Мені – триматись,
Угрузнути у землю дужче.
Ізнизу видно всі утрати –
Тебе, мене, і Бога, й душу.

Потрібні нам не вознесіння –
Віршата, сонце на вереті.
У ріднокрай зове сумління –
Ще можна жити на планеті.

Сьогодні зима зразкова,
Вродлива така, казкова.
Пухнастий сніжок рипить.
День, сонце, мороз, блакить.
Що вдієш, пора-порою.
Прощаємось із тобою.
Теплінню брунькує вись.
Ой, зимонько, не барись!
Швиденько пакуй валізи,
Облиш, що туди не влізе.
І звідси втікай хутчіш,
Весняний крокує гість.

Сьогодні зима зразкова,
Вродлива така, казкова…

24.02.18

Доторком віддиху тиші мені не поймай,
Крайкою слова безсоння терпкого не руш.
Бачиш, як тіло хвоїнкою тане, сліпма
В жар летячи – в течію твоїх сонячних рук?

Що ж – оберни мене в попіл, у персть угорни,
Профіль солоний мій випий повільно до дна!
Краплю зрони й пропливи по мені, як човни.
Я ж поставатиму тілом, немов навісна!

Я кожну п‘ядь зацілую в тобі аж до ран
І прошумлю під тобою, як лан ячменів.
А на світанні, коли ти промовиш: «Пора», -
Тиша нагостреним лезвом озветься мені.

2018

ранковий ритуал міцної кави…
і сни гірчать якими я блукаю…
і пам'ять – чорний осад ворожіння –
ганьби́ть закони часу і тяжіння…

усе розмови і хитросплетіння …
побудь іще – я знаю стільки світла…
я розкажу усі мої видіння:
олива не поливана розквітла
і яблука достигли на морозі…
слова зникають… виникає титла…
я вилив море і почив у прозі…

я зачинився у Твоїх світах
я розчинився у Твоїх потоках
і виловив сумних і одиноких…
тепер вони у мене на плечах…

не йди… не йди… мене поглинуть сни
і не відпустять і залишать спати…
я ще навчусь і жити й виживати…
не йди… мені не вистачить весни…

1

Радіаційний, наче стронцій,
і карколомно різномовний,
запертий в черепній коробці,
усесвіт проситься назовні,
туди, де будь-яка істота,
по суті, є Великий Вибух,
де слів обвуглена марнота
міцна, неначе той запридух,
бо там без краплі алкоголю
в спіралі лущаться орбіти
та й розщепляються на долі
нового квантового світу,
нового всесвіту, і в ньому
я виникаю щохвилини,
зірками пінюсь, а по тому
зникаю знову і невпинно
пульсую, та й шукаю згоди
між ліхтарями й світлячками,
у чорний череп небозводу
зсередини б’ючи словами.

2

Десь, череп не пробивши простору,
хтось потопає в часу звивинах,
як в океані міноносному –
підводний човен попід хвилями,
і стукотить у дно з бездонного,
і ще гуде повітродувкою,
і мерехтить всіма нейтронами,
нейрони спалюючи думкою,
аж глибини клекоче вариво!..
Галактикою в ньому збурююсь,
бо в стукотіння це і марево
щомиті зовні я занурююсь.
В обшивку міст метеоритами
щосили в сподіванні грюкаю,
що витягну зірок магнітами
до себе тих, що каменюками,
дахами й цеглою засипані
та черепами геть огорнуті,
і намагаюсь ними дихати,
вдивлятись ними в барви й формули
того, що поки антрацитове
для зору, дотику, свідомості…
А ранок вже еритроцитові
сонця фарбує невагомості.
Тож додаю до пітьми подуву,
зриваю к дідьку піну побуту
і черепів тужаві глобуси
на єдність космосу випробую.

2017

О едем!
Милий спогад – учорашній день,
стук сердець у маєві пісень.
О, як п’янить вчорашній день.

Вчора ще
ми ховались під моїм плащем,
з ніжних уст, захмелених дощем,
я пив нектар. О млосний щем!

О! Так!
А тепер у печаль мою прийшов
той день,
де серця зігрівала нам любов…

Де він, де?
Чи вернеться учорашній день?
Світло зустрічі, таке бліде,
засяє знов – і він прийде!

О! Так!
І тепер у думках зоріє знов
той день,
де серця зігрівала нам любов…

Світлий день!
Ще вернеться той вчорашній день.
І озветься серце – він іде,
о, вірю я, вчорашній день!..

03.2011(02.2017)

Вже скоро – місяць-півтора...
Ти скреснеш і воскреснеш, серце.
Розіллєшся п’янким напоєм.
Забриниш, мов бджілка польова.
Ти у такі зодягнешся слова...
...Ні, вийдеш в світ цей голе.
Як древні красені...
Вже скоро – місяць-півтора...
І ти плодами заряснієш, серце.
Кожен скуштує щастя.
Осміхнеться навіть безнадійний.
Вже скоро – місяць-півтора.

Я – біг віків.
Я – плин тисячоліть.
Я – дивограй.
Я – крик! Я– звук! Я – мова!
Я безпритульна єдність всіх причин,
Всіх починань згуртована основа.

Тут – повнота.
Я – інший.
Ще не звик,
До всіх звучань невúмовного слова.
До усмішки – на тисячах облич.
До того, де ти – все, і де – нічого.

Ця мить минає.
І перестає...
Згортається у сутінки старого.
Але кортить вернутися туди,
Де щойно був і не здобув й малого.

23.02.18

1

Легковірні українці,
розпорошені аж-аж...
Винні коні, лиси, вівці.
Увігнали люд у раж...

І не мирно на осонні.
А на Сході кров'яне...
Пропікаються долоні...
Плаче Неня: "Ви ж...мене..."...

2

Та ніхто не чує гуків...
Фобос мостить патронташ.
Споряджають довгорукі.
Йде на смерть сільський Лукаш.

Примовкають пацифісти.
Турнікет на виїзд - хрусь...
Мчить наш потяг, ніде сісти
Між мартинів, злих марусь.

Всі шукають харч, роботу...
Матюкаються усмак.
У святкові дні скорботи
Проклинають посіпак.

3

Перелоги многотрудні.
Перевіється пісок.
Летаргія - непробудна.
Пнися, глузду колосок...

......
2018

Бабця ще нівроку, молода,
Має кабанця, хазяйновита.
Я б узяв, та є одна біда -
Любить вірші, а не оковиту.

Зранку вже літає в небесах,
Плаче, мабуть, пише щось дівоче.
Майталає над столом коса,
А мене утішити не хоче.

Я вже їй полагодив паркан,
Гусакам щодня приношу ряску.
Думав, що віддячить, погука
Аби зняв увечері запаску.

Гаманця би любоньці віддав,
На руках щодня носив би в баню.
А вона: - Душа моя рида,
Гекатомба зріє про кохання.

Є така хвороба в зрілих дів:
Не живі, - мальовані їм любі.
Рученьки за спину їй завів
І поцілував усмак у губи.

Ох і гарно я її учив!
Каже, що відкрив шляхи до раю.
Спить моя голубка на плечі,
На писання часу вже немає.

23.02.2018р.

Замело, завіяло, засніжило,
Заховалось сонечко між хмар,
Захрумтіло інію мереживо,
Заглядає вітер у димар.

Мружаться дерева, позіхаючи,
Загорнувшись у солодкий сон,
Завірюха сіє, ніби граючись,
Захололі іскри за вікном.

Заквітчалась снігурями вишенька,
Залунав синички голосок,
У зернятку, снігом запорошенім,
Зачекався літа колосок.

Замело, завіяло, засніжило,
Заховався вітер у димар,
Захрумтіло інію мереживо,
Виглянуло сонечко з-за хмар.

Поетичні друзі, поетичні хвилі
І думки високі, і відверті струни
Біля мене завжди та для серця милі,
Прийдуть і освітять,і сповиють сумом.

Відібрали тихо знаки рівноваги.
Я не нарікаю. Значить, Богу треба.
Оберіг мене він від поетомагій,
Дивиться за мною, прихиляє небо.

Вельми не хвилююсь, як же далі бути.
Хай душа працює, тіло – натрудилось.
І я не боюся протягу, застуди,
І щоразу чую над собою крила.

Це моє натхнення - дивний вітер Божий -
Те, що осяває дивозерна долі.
Та чистінь висока проминути може.
Буду після цього я нестерпно кволий.

Британія не за горами -
Велика - зі слів примар,
Махає мені руками:
Не вам цей від Бога дар…
Ну що ж, заб’юся в куточок
Курчам, а краще як лис.
І вириватиму з мочок
Свою волохатість - брись!
2018.

Ех жаль, не зустрічав я Вангу
Я би присів і запитав…

Самотній страх все грає танго
За кожним тактом - «зап’ята»…

Звиняйте, кома - крапка й хвостик
Це ж задля рими, куражу
І хай напрошується «мостик»
А вслід нездале «віп-ажур» -

Ось так народжуються вірші.
Ось так клеймують - віршомаз!!
Та думка є - буває гірше
Коли штовхають під камаз…
2018

Сніги старались як могли,
Та їх було занадто мало -
І сірість, посестра імли,
Розкошувала й панувала.

Дахи сіріли і дими,
Вже й сажі марилось про біле…
Такої сірої зими
Нудьга – і та вже не хотіла.

Об хмуре дзеркало ріки
З жури розбилось небо сіре,
Осілі справіку граки
Напитували путь у вирій…

Лиш сірі (денно і вночі)
Коти не відали печалі:
З чужих боків шерсть деручи,
Про скорі відзимки нявчали.

...Краями у цього трищастя -
дві площі, а в центрі - Майдан:
з пришестям мільйонів, з причастям,
Простим прикладанням до ран.
Як цілили в нас відморозки,
чий погляд з-під масок склянів,
ти знав: ми лише відголоски
нестомлених Стусових слів.

Як тільки ментівське тріпло ще
стріляти давало наказ,
Став брук Європейської площі,
І Бог став, і вітер - за нас.
Всі дні ту ментівську босоту
Він чадом із шин годував:
знав напрям той вітер свободи
і "ленти" надій подавав...

Коли полетіли гранати
з Грушевського в бік барикад,
Поранена камера правду
таки зберегла для внучат.
"Овець" навчимося прощати,
та спершу - карати убивць.
Бо справа - майдан і Хрещатик,
а зліва - Дніпро задививсь.

Колись тут був садок і вишні,
Витав над ними дух всевишній,
Співали німфи і птахи:
Живи, Поезіє ! Живи !
Яка, скажи, була капела!
Краси небесної озера.
І тут творилися дива,
І тут Поезія цвіла.

Жують жуки кору від вишні,
Покинув край цей дух всевишній.
Занадився троянський кінь,
Накрила творче кредо тінь.
Шкода тебе, небесна Троє,
Твоїх знеславлено героїв.
Є пара геніїв і ми.
Цвіти, Іроніє, цвіти.

Простиг сьогодні слід від вишні
Не завітає дух всевишній.
Глянь, на озерах солончак,
А на безводді критик-рак.
Сатира розтулила пащу,
Чого торкається – пропаще.
Лише вовтузяться кумири,
Що правду світу затулили.

***
Колишнє нині - сад і вишні,
Забуте нами – дух всевишній…

22.02.18

(дай то Бог – щоб нісенітне)

“...тече довга – довга червона ріка.
Та...”* завжди робилося буденним
переступати мертвих і іти... та ні! ще
немає права на червоне інше -
по берегах тої ріки... ще рано
сіяти червоні буряки
на борщ... і хоч мені
несила - чи мовчати -
чи-то патякати без страху -
що хтось прийде - на все готовий -
та й налупить мою наглу морду
до крові... з розмаху -
чи-то по-ви-ца-ра-пувує
мої наглі очі – не всує -
а на повнім-повнім-повнім праві...

я був би того... гордий
бо – у всіх живих... таки-лукаві...
та наглі морди...
на берегах “червоної ріки”.

*Natalya Gaevskaya
14 год • фейсбук
На прохання друзів...
ЧЕРВОНА РІЧКА
22.02.2018 р.

У трупа раптом відновився пульс,
Букетами себе назвали мітли:
- Тепер я дятел, а не чорногуз!
Довбати хочу! Жабки остогидли!

Чимало є у живності хвороб,
Та лікувати глупство неможливо:
Застряг в сусідськім тині довгий дзьоб,
Сміються кури, і регоче півень.

Із пастки ледве вирвався живий,
І каже: - Стукіт - це така рутина.
Тепер я - голосистий соловій!
Співатиму у три октави гімна!

В тьохкотуна не одібрали хліб -
Не вийшло із лелеки вокаліста:
Летів у висі барабанний дріб:
До трелей і рулад - немає хисту.

І знову щоки надима хвастун,
Хоча брати покликали у вирій.
Промовив: - Я однині - Гамаюн,
Ходитиму у павичевім пір'ї.

Лети, дурненький, на зелений луг,
Змудріти б варто у такому віці!
Ковтай товстих в бородавках ропух,
Тобі далеко дуже до жар-птиці.

22.02.2018р.

На вулиці зима, снігу намело.
Різдво... гасають колядники.
Циган із скрипкою
Біля воріт стоїть...

Та проситься на скрипці грати.
Так тепло, затишно вдома.
Музика трохи постояв, зігрівся,
Та так протяжно та чутливо грав.

Неначе з раю музика звучала.
Ту скрипку старого цигана донині
Пам’ятаю. Чарівні звуки, чарівні
Муки – музики життя.

На вулиці мороз...
Випита чарка одна, друга...
Різдво...
На вулиці зима, а скрипка

Доброго музики гра та гра...

Екстазні місяці...
Кружляння... завірюха...
Коханця від поезій Ліліт не відтягти...
Балансували вдвох на крайці, лезі... Сухо.
Обжити залишається прокурені кути.

До кинутої - зась... Від яблук тих оскома.
Для музи помаранчі. Волога нагота.
А вуса пожовтіли... Нуртує незникоме...
Ліліт вбиває дітищ... горбочки нагорта.

Волосся смоляне, ланцюг предовгий - пума.
У погляді хижачки - шторми, кармінний блиск.
Вдягла кольє тонке... Череваневі: "нумо..."...
Вгризається у серце жаги ядучий диск.

.........
2018

А кохана сьогодні гаряча,
Шалом дихає від божества.
Обціловую їй кожен пальчик -
І змертвіла душа ожива.

Ми навчилися щиро любити
Без щитів, без брехні та одеж.
Одізвались луною бескиди:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Зачаровує голос наяди,
Звів з ума та проторених стеж.
В унісон шелестять водоспади:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Солов'ї облаштовують гнізда,
Ми в своєму газдуємо теж.
А діброви нашіптують листям:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Крилець ангелів чується шерхіт,
Щастя кличе в зелену траву.
Поринаю у сонячний легіт:
- Я кохаю! А отже - живу!

22.02.2018р.

 
перетинаються зірками
вона рахманна книжний він
що полюбляє гексалгін
& придорожній цвіт кав’ярні

школяр огидник лицемір
проз поневірені нагоди
світила що заходять сходять
& капелюхи набакир

танцюючі свічадні плями
мовчання що питоміш слів
зі сленгу кілерів хмелів
& сповідей таких безтямних


 ι∫)


& крізь дощі сніги уперті
зі сном котрий знічев’я щез
невірогідні силуети
вертепи слідом чорних мес

& непробачена відвертість
у недоказаних віршах
війна жаскіша післясмерті
гати душі нетлінний прах

& ти що перебув наразі
осяянь пишних зайвий чар
у круговерті до відрази

вдогін розвидненим речам


 ſ∫)




 

Мені аби із кимось розмовляти,
тому що я знаю, як це
усім потрібно...
Нам завжди знайдеться об
чім, тому що над ранок –
розвиднюється!..

Я можу змовчати, але
чи ти розмовляти –
вмієш?
Мені завжди –
трішечки в радість,
якщо... зігрієш?

Взаємність спалахує
нетлінучим вогником –
байдуже, що міжстатево...
І ти вже, мабуть, не кличеш,
коли – ми вже...
екстерном?

Якби ти змовчала,
то і я б не зник,
віриш?
Але як-
би – не закричала... то
і я не звик
так... грішно.

I
Знов на вулиці сніг...
Сніг на вулиці, мов тоді...
Мов тоді, як кружляв танок
Вітер сили кохання.
Час затьмарення збіг,
Досягнувши межі надій.
Ми бажання хмільне вино
Відіп"ємо востаннє.

ПРИСПІВ
Наші дні перелічені.
Ми вінцями увінчані
Не вінчальними, терену,
Кров стікає на сніг...
Запитаємо з відчаєм
У любові і вічності-
Наше щастя химера? Ні?
Ми довіку одні...

II
Поза вікнами ліс
Білі голови похилив,
Мов засніженістю дерев
Уклонився любові.
Відлітає кудись
Лебедина пір"їна снів...
Все ми відали наперед,
Те що буде, з тобою.

ПРИСПІВ
III
Ніч кружляє танок
Зі снігами, що відлетять,
Ніби білі птахи зими,
У країни далекі.
Їм кінчається строк.
І у літнім вогні згорять
Ті птахи, що насправді-ми...
Розставатись нелегко.

ПРИСПІВ


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118022000862

Повторюємо залюбки
Одні й ті самі помилки,
Бо від колиски і до ями
Шляхи устелені граблями.

Всім відомо: кожному - своє,
Графоману - сіра базгранина.
Безупину черевань жує -
Не дивися, це сумна картина.

Настрочив сонетика на пні -
І одразу читачам у лоба.
Буслик жабку упіймав на дні,
Визира перетинка із дзьоба.

Що ж, давайте, браття, тет-а-тет,
Бо інакше стане тільки гірше.
Лірику строчити - це святе.
З гумором історія складніша.

Ось, приміром, квітка є - будяк,
З виду - кожен скаже - неказиста.
А незграба зажене шпичак
В руку, язика, причинне місце.

А розумний наварив декокт
Та лікує голову і нирки.
Уживають кропиву й осот,
Як немає молока у жінки.

Їсть теля отаву молоду,
Пиріяку розтирають зуби.
А троянди гарні у саду,
Посадив уже чотири клумби.

Дме сатирик в гумору дуду,
Лірики сплітають мусі-пусі...
Так до чого думку я веду?
Тьху, забув! А ви, шановні друзі?

21.02.2018р.

Рвонути б і піти, куди не ходять наші,
Де я не свій, не твій і часто – сам не свій.
Про мене думають: «І він уже пропащий…»,
А я віршата укладаю у сувій.

Вони мої, я – їхній. Отже, разом – добре.
Таку мою самотність не помітить гурт.
І на своїй хиткій землі – у ньому «обри»;
Від них і доброго про мене – ні гу-гу.

Плітки і серіали – для гурта потреба;
Щоб мильні бульки… і щоб я навік замовк…
То в Україні щастя буде аж до неба,
І котик – я, вчорашній невловимий вовк.

Це дивне коло -- ну, ні так ні сяк не рветься!
Іду, біжу по ньому я без ланцюга.
Шукаю сіль землі, а в душу -- ніби перець:
Штрафрота рідна , що вимучує «Гу-га!»

«Ура» їй заборонено, як вищу радість.
У війську -- хлопці сильні, вічно молоді.
А в рідному селі та у чужому граді
Ми щастя вилами писали по воді.

Такі шляхи були, а нині – роздоріжжя.
Але упертим є куди із них піти.
Іще туман кругом і добре бути крижнем.
Озвуться постріли – то можна у світи.

Вітри летять у спину, а на віях – попіл,
І попелястий кіт дорогу перебіг.
А значить, не пора – галопом по Європах!
Я краще у ворожки придбаю оберіг.

Освітлює шляхи він ліпше, аніж орден.
Себе я не беріг – покупка збереже.
І що мені тоді ботфорти і білборди?
А ще – близькі негідники й далекі орди…
В них – яйця Фаберже, ідеї – Бомарше!

Коли печаль позаду – то нечутна радість.
Тоді новий закон – і добрий я усім.
А серце знов таке, як у співця Еллади,
І вічність навкруги, і доленька – шарада,
І біль – сліди мої малечі на росі.

До Дня рідної мови.

старого саду літні вітражі
розмореного сонця міражі
старого храму музика небесна…
легкого серця сила безтілесна
співає і безглузде і просте…
літає серце дивне і пусте
такими незбагненними світами
де пустота ховається в тамтами
воліючи таємної руки…
і яблука – лукаві малюки
пірнаючи у світанкові роси
польоту незміре́нного не просять –
цілують землю в жадібні вуста…
і стугонить любов’ю пустота…

Слово-екстазі... пріла полова...
Роззираюся. Маски... юрма.
Волелюбство у тренді. Обмови.
Пломінкого мистецтва нема?

Вимудровує метр на задвірках,
бевзь хапає пшонце на льоту.
Сію-вію, міняючи мірки,
струм-пісок і летку блекоту.

Плаче автор блідавий над пивом.
Гріє пісня серця в бліндажі.
Я леліяла іскру... Щаслива!
Наставляли рогач не чужі.

Серед попелу, штучної хвої
вогненосні жар-птиці - лови.
Розгортаються вайї... сувої...
...потяг мчить... відлік бід - з голови.


2018