Затіють спір батьки вночі.
І фраз оривки, і плачі
велять, не спитуючи віч,
склепити ті хутчій.

Їх реплік ляпаси німі,
і крик дрімлюги у пітьмі.
Дзиґар у головах кує,
і гул у голові.

І хутко кидає у дріж
не те, що чути лживу річ,
а те, у чім – дитя обох –
зізнаєшся собі ж:

і не зітхнеш, і вислиза,
немов у матері, сльоза.
"Розбудиш сина".– "Ні, він спить".
І віч стулити – зась!

І чути гріх, і що робить.
І не гучніше, чим рипить
ще ліжко, те і чує ніч,
що слід таїти вочевидь.

Вранці встала, позіхнула
І транзитом в туалет.
На веранді вже холонуть
Бурячки на вінегрет.

Шубу їсти не під силу,
Остогидло олів*є.
Суп гороховий зварганю, -
Чарку сам собі наллє.

Я ж піду до ресторану,
Модню сукню одягну.
Мо, чужий якийсь пригляне
І підтягнеться ко мну.

Помєчтала, походила,
Хай як хочуть, - знову спать!
Зимно. Кіт до хати вскочив.
Буду шерсть йому чесать.

Прощай, моє кохання, прощай!
Бо я уже старію, і так кохати,
Як я кохав у молодості
Уже не вмію,
А якщо спалахує кохання-жар,
То серце каже мені:
– Тихше!
Не марь примарами краси,
То молодості дар і сила!

Прощай моє кохання, тепер я поважний дуже!
Я в роздумах життя, я в роздумах про тишину!
Дарую я тобі, коханко мила, не себе,
А лиш вчорашнього спокусу та спокуту.

Дарую затишки полів та розмарина шелест.
Прощай, коханко мила!

***
В коханні мої мари, в коханні мої кари.
З тобою я кохаюся, з тобою п'ю росу я трав.
Кохання моє мука... солодка та жорстока,
Пекуча та медова, неначе сіль солена.
Кохання наче спека, неначе спрага.
Я п'ю, та хочу ще – чарівна насолода.
Коли нас тільки двоє,
Коли поміж тобою й мною кохання живе,
Коли твоє сердечко до мого проситься...
До мого стежки в'є.

***

Всі наші пристрасті в коханні.
Коханко моя, я тебе кохаю.
Кохаю... стільки – скільки можу я.
Коханко люба, я тебе не знаю.
У цьому щастя радості з тобою.
Всі мої пристрасті в коханні.
Коханко моя, я тебе не знаю.
Моє ти марево, ти мій священний рай.

Недопоет - резинка без трусів,
Чи защіпка від порваних підтяжок.
У мене ти пощади не проси -
Не буде графоманові поблажок.

Вважав - пророк. А придивився - бевзь,
Мервою слова просмерділо лігво.
Тікай хутчій у верболози, пес,
Не варто зустрічатися із тигром.

Та борзописець просить хижака -
До слави шия недоріки звикла.
Здеру у нього м'ясо з кістяка,
Писакою заполірую ікла.

Із виду він дебелий, моцний зух,
Але зустрівся із управним катом:
Вже не втече блощиця, загризу -
Плодити годі сірі віршенята.

Зіграй востаннє на дуді шансон,
Сплакни, як вмієш, у опале листя.
Не буде бризу. Повернувсь мусон,
Для віршороба тут немає місця.

21.02.2018р.

Не перелічити нам усіх,
Вад у нас зібралося чимало.
Над убогими сміятись гріх,
Тож одного ми таки похвалим.

Сотворив ти, душка, стільки "див",
Так багато пишеш за добу ти,
Як би хто за кількістю судив -
Міг би ти Шевченківську здобути.

Нам тебе читать... хой вовком вий! -
Любимо, привчилися багато
Убирати несмак стильовий...
А поради любиш ти давати!!!

Прочитаєш, то хоч падай ниць,
З іншим не поплутаєш, ні, ти це!
Стільки у порадах тих дурниць,
Заслужив насправді перше місце.

Чиряки, резинки від трусів,
І кальсони й інша "хріновуха"...
Ти давно вже першість тут посів!
Та чому пов"яли наші вуха?

Оповив "ПМ" увесь дурман
Од Душка задушливого стану.
Наш Душко - найкращий графоман,
Будяки у студію - осанна!!!

20.02. 7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Ми сотні літ були в неволі,
Під “старшим братом” у ярмі,
В нас вічний дух до волі
Надію викував у горні.

Сини і Дочки став Майданом,
За Україну й отчий дім,
Та яничари за наказом,
Свинцем стріляли в груди їм.

Майдан стоїть, в вогні палає,
Під градом куль і гранат.
З гордим серцем стрій зростає,
З батьками є сестра та брат.

Щитом із дерева прикривши,
Серця надій, та треба йти.
За Волю люди кров проливши,
Щоб Волю дітям зберегти.

До волі дух в серцях палає,
Ще від пращурівських колін.
Неволю в єдності здолаєм!
Україна встала із руїн.

Нема в житті тієї сили,
Щоб скорить український Рід.
Об'єднались всі родини,
В міцний нескорений нарід.

Грудень 2014

Краще хрін косити наяву,
Ніби щось у себе відірвати,
І кебету викинуть в траву,
Щоб дурниць оцих тут не писати.

20.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

У матусі я слухняний син.
- Йди,- рече,- почухай метру спинку.
Підіймаю генію труси,
Та раптово луснула резинка.

Може, в цьому й є якийсь резон -
Полірнути лірику штиблети.
Та ж поези всі - суціль мусон:
Є кабака, та нема кебети.

Бачу руку мертву, неживу -
Пише про природу і погоду.
Краще хрін косити й кропиву,
Гарбузи носити із городу.

Хай стриба однині без кальсон
Як не вміє на сопілці грати.
У спесивця на душі - мусон,
А у мене - бризи і пасати.

20.02.2018р.

Небесну сотню проковтнув жертовник.
Змагаються за владу зграї вовчі.
А місяць плив за хмарами уповні,
Офіру більшість споглядала мовчки.

Кривавиці позмивано калюжі,
Пора на Схід - під "Урагани" й "Гради".
Усім хто вижив, чи не був байдужим,
До рук ножі уклали й автомати.

Шавкоче кум: - На фронт я не поїду!
За амбразуру - жінчина запаска.
Живе комфортно, сита аскарида,
А у окопах не знімають касок.

На пагорбах печерських - бусурмани,
Деруть хабар, проценти, лико, мито.
Героям - бойовища і Майдани,
А тлі - грошва, посади і корита.

Пахтить на всю країну шоколадка.
Лихвар керує. А насправді - краде.
Облаштував офшор - кошерну грядку,
А люд за так працює на багатих.

Майдан живе. Кучуються бульбульці,
Не розібрати - Масниця чи тризна...
Пливе красуня в соболиній шубці,
А поруч інвалід - нога залізна.

Потомлених будити дуже важко.
На жаль, потрібно палицями й матом.
Ще трохи - і дограє люті бражка:
Був хліборобом. Стану, певно, катом.

19.02.2018р.

Потворний світ, коли ячить війна –
Розруха душ, свідомості гармидер:
О, де віками вимріяний лідер,
За ким постане месників стіна.
Ряди зімкнуться – голці впасти ніде,
І не страшить їх навіть сатана…
Наразі – ще жирує сарана.
Не тратять апетиту дармоїди.
Ятряться рани. Множаться гроби.
На фронті виють канонади вражі.
АТО – різня на смерть у макіяжі…
Цабáнить люд всевладнії лоби:
«Ілюзія безкарності – омана,
Їдка тоді чекає вас осанна!..»

20.02.2018

У долоні сам собі плещи,
Що знайшов отут помилку... Нате!
Так, мусони, справді - це дощі,
А вітри -усе ж таки пасати.

Може і писав те сам крізь сон,
Тільки майстер вміє так писати -
Тільки сон навіює - мусон,
А його розвіюють - пасати!

Сни уже розвіялися всі,
Навіть цей - про мир на цьому сайті,
Бачу, як вистрибує з трусів -
Опонент - зраділо-підлуватий!

20.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Життя в убогих, звісно, що не мед,
Жаліти варто зламаних, нужденних.
Але голівку підставля поет:
- Погладь! Утіш! Зліпи хвали вареник!

Шепоче глузд: «Писати не дано.
Лише титани виб’ються у скальди.
В поезії ти - неук, творчий гном,
В розбитому панно шматочок смальти».

А графомани – щирі шахраї,
Не виживають без ковтка уваги.
Регоче мій товариш (не зоїл!),
Читаючи абабагаламагу.

Учителя знайшов. Прошу: - Веди!
Зірви з моїх писань потворні шати!-
Шаткує майстер всі мої труди
Важким мечем гармонії та правди.

Розвіявся поез невдатних прах,
Наставника знання вантажу в трюми.
О, як було непросто попервах
Різьбити чисто піднебесні руни.

Не знав пощади, знижок, броні, пільг,
Пощезли недоречності і вади.
Виштовхує учитель за поріг:
- Крило тверде. Прийшла пора літати.

19.02.2018р.

Дитинко, ховайся, бо грім,
гуляти не смій в цій порі:
небесний вогонь тріскотить.
І дощ косарює за ним,
і світ розважає, німий
в цю мить.

А потім веселка ген-ген,
і радісний подив легень,
і пташки лунке цвінь-цвірінь.
І наче намоклий статист
лягає здивована тиш
на рінь.

20.02.2018

Що ж це за жінка попалась така?
Мимрить постійно "Не хочу".
Я би їй поцілував п'ятака,
Ніжку попестив дівочу.

Чи застара, непридатна для втіх?
Мудра - аж руки трясуться.
Каже "Кохатися з бабою - гріх".
В Біблії писано, буцім.

Перелопатив увесь фоліант,
Ох і діла чудотворні!
Кожен дідок - сексуальний гігант,
Бабці до гробу моторні.

Пані столітні - квітки молоді,
Бюстами гріли отави.
Я би полащитись також хотів,
Щастя малює уява...

Сердиться жінка, складає сонет
Про платонічне кохання.
Я ж - облисів, не жагучий брюнет,
Випали зуби останні.

Буду творити любов як і ти!
Рими вишіптують губи...
Кличе пустунка до ліжка "Прийди!":
- Я вже між персами, люба!

20.02.2018р.

Легенькі мусони. А, може, пасати?
Читач нині сонний - все можна писати...

Пегас (бідна шкапа!) - старенький і кволий,
Ачей не побачать колеги проколи.

Борлак пиво хлеще, у ляпках папери,
Поези для тещі, жони і Венери.

Неначе, можливо, напевне і мовби:
Писалось ліниво - натоптаний ковбик.

Взуваю для вальсу порепані кеди:
Уже на Парнасі: віншуйте "поета"!

19.02.2018р.

А що змінилося відтоді...
Де влада, там і кримінал,
Гуляють вбивці на свободі,
Неправосуддя править бал.

Над краєм паморозь і сутінь,
Усі стежини – в закордон.
Щось лиховісне, наче путін,
Наврочує армагеддон.

Хлопці, вже четверті роковини
вся в сльозах держава відзнача.
Тільки ті, хто в смерті вашій винні,
ча-ча-ча танцюють під "Кача".

А країна котиться в безодню,
торгашів штовхає торжество.
Тих, що на Донбасі кращих сотню
жадібно помножили на сто!

Як на небі вашим світлим душам?
Де погрози "Раші" не страшні.
Чи приємно не приймати участь
у мишиній нашій метушні?

Втім, не тільки з римувань комірки
України славлю я красу.
Хлопці, як і ви з-над хмар, повірте,
миру їй і мудрості прошу!

Хлопці, як і ви з надхмар`я, знайте,
винуватих покарання жду,
з думкою, що й найкрутіший снайпер
на прицілі Вищого Суду!

20.02.2018

Театр, сцена, в залі тиша.
Мов монисто світле,
Мов рідкісні перлини
Звучать слова,

До серця долинають.
Гра акторів – суть жива.
Забуваєшся у залі.
Декорації яскраві.

Аплодує зал!

Глядач на час якийсь
Провалився в мрії...
П'єсу про кохання
Зал вдихав...

Майстерна гра.
Театр колише зорі-снів.
Колише дні кохання смілі.

Колише нині вітер трави,
Колише теплі спогади,
Колише наші світлі мрії.
В країні нашій ясній,
В Україні милій
Навідь зірки небесні –
Все світле зоряне небо
Шепоче, молить, просить!
Щоб мирним було сьогодення,
Щоб сонце було,
Щоб воно світило
Щасливим жовто-блакитним сяйвом!
Щоб єднало нас братерство,

Діди та прадіди славетні
Єднали миротворством!

Я кохаю обох вас -
ви тонші за мрії і сни,
і хоч різні, як зорі,
та разом – дві ближні струни.

Поодинці ви – мука,
розгублені образ і суть,
та, обох обійнявши,
тримаю Усесвіт, мабуть!

І в триєдності дива
горять білотілі сніги,
і погода мінлива
не має вже тої ваги,

три дороги самотні
зібрали в обійми одне
тонкосрібне здіймання -
зникоме
        земне
                неземне.

Невинні, як діти – нечувані жертви,
Бо мирний майдан тільки прагнув протесту!
Хотілось кайданів позбутись нарешті,
У гідності жити – за це вони мертві!

Роками цю гідність топтали, вбивали –
Терпіти ненависну мусили владу!
Приходила інша в обіцянках зрада!
Ошукані, вкотре, ось так виживали.

Невже їм не страшно, тиранам заклятим,
Звернулись до зброї, людей розстріляли,
А руки,замочені в крові, сховали.
Тому, не повинні тепер ми мовчати!

Скорботою, відчаєм сповнені, горем,
Батьки і сини, всі хто є небайдужі,
Боротися треба, бо духом ми дужі!
Хоча і пекельним пронизані болем...

19.02.2018
Свидетельство о публикации №118022000326

Куди покладеш моє серце?
У серце своє звісно.
У серці твоєму так тепло.
А може у ньому тісно?
Хоч зовні здається маленьке,
Насправді велике – велике.
І серце – то зовсім не скринька,
Хоч стежка до нього вузенька …
У ньому степи й океани,
У ньому глибокі тумани,
У ньому яскраве сонце
Світить в маленьке віконце …
А може візьмеш у долоню?
Хіба тобі я бороню.
А може підкинеш у небо,
Але упіймати теж треба …
А може повісиш на груди
І я не піду вже нікуди?
Буду любуватись сонцем,
Що грітиме через віконце …
І навіть коли я далеко,
Не маю з собою серця.
Лише невеличку частинку
Позичив собі на хвилинку …

Не перейди ту межу
Честі – від знади до зради.
Втрапиш у сутність чужу,
І не одержиш розради.

Не заблукай у гріху,
Не оступись, бо ніколи
Більше не буде шляху
Вийти з порочного кола.

Я легко – жайвором літаю,
Проміння сонця – струни – рву.
І кличу пісню, кличу Таю,
Плекаю пам’ять зорову.

З горіха зерня люба-мила,
Іти до інших не дає.
Вона, як мама, раму мила,
Тому-то серденько моє

Із нею разом на обійсті
Пливе, наповнене життям.
І я не раз,не два, а двісті
Разів почув серцебиття

Своє, її, а значить – наше.
Слова крихкі – якась мана.
І вже ніхто нам не підкаже:
Це щастя чи нещастя в нас?..

Зимі не завше притаманні
Ці відчуття: як дощ-мусон,
Весь день – немовби у тумані,
Весь день – неначе сивий сон.

І часу невагомі хвилі
Навіюють сонливий стан.
І дрімота до ліжка хилить,
Повіки склеплює й вуста.

Ще у саду так біло-біло,
Пускає позіхи зима.
Природа – мов осоловіла,
Дрімає стоячи, сама.

У флегматичнім часоплині
Сонливе бачу диво он –
Немов жаринами в каміні,
Вогнями закуняв неон…

18.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Ромчику… Гурику… Очі твої тернові…
Поле Життя несходжене… тихо на Полі Крові…
Лихо на Полі… Холодом віє лихо…
Чом же завжди перед боєм – так божевільно тихо…

Ніч яка – Боже! – тривожна... підступна… свавільна…
Зараз або ніколи!.. Буде Вкраїна вільна!
Вільна… велична… розкута – як в піднебессі птаха…
Мовлено тричі: «БУТИ»!.. Неба простерта плаха -
«Смерть ворогам»!..

…Конає
Лжі безпросвітня темінь...
Що то готує день нам? - вигострить з серця кремінь?..
Виносить в серці щемінь… пізні слова любові…
Що то готує день нам! – Стежку на Полі Крові…

…А що росте без коріння? -
тіл крижана безодня…
…А що зійде без насіння? –
з сонцем… Небесна Сотня…
А що по ній заграє? -
скрипка… між хмари сині…
серце без сліз заволає:
«пливе кача́ по тисині»…

Серце без сліз заплаче – і стрепенеться птаха…
В крівці терпкій гарячій Неба роздерта плаха…

«Ка́ча пливе»… Одначе
людно на Полі Крові –
Тиха молитва, наче
пізні слова Любові…

…Серце стерня поколе… Сповниться болем ущерть:
«Зараз або ніколи!
Всі на Майдан!..
На смерть!»*


*Останній запис Романа Гурика перед смертю.



18 лютого 2018р

Перевелися зими кволі,
Злі перевіяли вітри.
І тільки зорі, тільки зорі
Не всі попадали згори.

Далеко сонце не в зеніті,
Сусідські докучають пси,
А так хотілося трембіти,
Небесні чути голоси.

Колишнє – постать величава,
Забуте – слава і стежки.
Не вимальовує уява
Дитинства милі береги.

Усе минається на світі.
Здобути- втратити-піти…
Сьогодні надто є не світлі
Примхливо плетені рядки.

 
місто вистелює відстані
понад & понад
тихо сковзнувши від стіни
блискає вогник

дегенеруючи пристрасно
вдома & втома
сяйні бажання вистигнуть
як до вподоб їм

вíват о зоряний рицарю
довга ~ не довга
путь через присмерки

та й перемога




 

Тихо з тобою...

Края неба, края хмаринки
Я торкнувся рукою.
Ніжні дотики шастя,
Тремтливі хвилинки.
Так сміливо літає
Моя вільная птаха.
Я за тобою, кохана,
та хоч би й на плаху.
Тихо літаю...
В озері краплі прозорі
Говорять з тобою.
З чистою росою,
З сонцем ранковим
Я шепотів про нашую долю:
Вони нас освятять,
Вони нас зігріють,
Люди не люблять,
Люди нас кривдять.
Батько та мати
Нас розлучають.
Сміємось ми птахами,
Сміємось зорею,
Літаємо високо,
Коханням літаєм.
Тихо з тобою...
Світлими крилами,
Світлими маревами,
Ангелами ясними
Ми красиві з тобою.

Я готую смачно-смачно
Так, що дух захопить враз.
Кухня в мене – місце злачне,
Нагодую без образ.

І, повірте, всім згодиться,
Особливо мужичкам.
Встигну я причепуриться
І з вечерею подам:

Бутильок крутої бражки,
Пиво, водочку, абсент,
Коньячок, кому не тяжко.
І до спальні, - на десерт!

Глава 1.

Я музою твоєю не була,
(а втім, як знати потайні бажання?).
Жагучі ноти, ніби друзки скла,
Так дзвінко б’ються, так нестерпно ранять,
Що аж з душі сочиться кров і крик,
До забуття цнотливу тишу поїть.
Чи ТИ героєм був моєї гри,
Чи лиш фантом, навіяний тобою?
Не знаю, що робитиму я з ним –
На біс покличу чи пошлю до біса.
Втомилась я. В красиву клітку рим
Не ловиться твоя душа-гульвіса.
Тим часом інша (добра і земна)
Наллє тобі трояндового чаю.
Про мене ж, мій нескорений, не знай.
Мовчатиму. А люди хай гадають.

Глава 2.

Я створена була з твого ребра,
Та віддалася змію на поруки.
І вирвалось прозріння із пера:
У тебе – муза, а у мене – мука.
Давав талант, але не відав Бог,
Що вірші стануть одкровенням змія.
Та яблуко було одне на двох.
Не поділили. Попіл рай завіяв.
І не дано знайти святий Грааль
Тому, хто осягнув гріховність раю.
Нам соромно зірвати одяг-фальш,
Лиш у рядках нага любов гуляє.
А ти хоч небо розпиши жалем,
Хоч всоте відречися від натхнення.
Не виросте з гріха новий едем.
Для Єви ти не вимолиш прощення.

Глава 3.

Напнув лукавий Ерос тятиву.
Спокуси на землі снують юрбою.
Я іншого кохаю наяву,
Та зраджую в поезії з тобою.
А ти люби лиш музу і не смій
Живих вінчати лаврами богині.
Нас пов’язав навіки хитрий змій,
Спаливши наші крила янголині.
І знову випадає чорна масть,
Жага у жилах закипить сильніше.
Хай муза мій цілунок передасть,
Взамін не жду нічого я, крім віршів.
В них істина й омана обнялись,
У них розмай замерзлі душі будить.
Пишу без адресата вкотре лист.
А що між нами – хай гадають люди.

Потріскують дрова в печі
У полум"ї бажання,
Сердитий вітер за вікном
Вимолює зітхання...

Душа зігріється у снах
Теплом твоїх долоней
І не котитиметься дощ
З очей слідом солоним...

Потріскують дрова в печі
І зігрівають небо
Тепло душі в полоні рук -
Блаженніше й не треба.

Забувай про свої тривоги і слухай дощ.
Пароплави твої повертаються в тиху гавань.
Утомилась земля одягати холодний саван.
Зачекався весни посивілий від смутку гравій.
Віє білим теплом від самотніх цукрових площ.

Зачиняй мої двері і грій у долонях сни.
Виривай сторінки, на котрих причаїлась зрада.
Не вагомі тепер помилки і колишні вади.
Доведеться тобі ще чимало сказати правди.
Бо розтануть сніги.
Бо світанки зійдуть ясні.
19.02.2018

Я дякую Тобі за цю сльозу,
за мій політ, іще такий недавній,
п'янких думок немовлену красу
в морозяній казковості різдвяній,
барвистих вогників космічну пектораль,
вібрації єдвабних обертонів…

Портал цей зачиняється, на жаль.
У буднях особистих марафонів
між турнікетів правил і умов,
умовностей надуманих паролів –
дистанція засніжених верстов
в туманності гіпотетичних ролей…

Душа здригнулася – завмерла:
Крижини дотик, спалах – струм
Пробіг по тілу, наче жерлом
Дістав глибин сердечних струн.
Майдан січневий - ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ
Число трагічне - ВІН упав!
Смертельний постріл перший, другий…
Не випадкові – кожен знав.
Сім’я його із Карабаху
До України прибула.
Шукаючи притулку, даху,
Війною скривджена була.
Березноватівки оселя,
Що недалеко від Дніпра,
Село квітуче і веселе –
Там підростає дітвора.
На землях щедрих України,
Що стала рідною йому,
Він народився – став їй сином,
Сергієм названий тому.
Вірменська й українська мови –
(Шевченка з пристрастю читав)
Обидві рідні , безумовно,
Та й вірші залюбки писав.
Гвардійцем звали, бо сміливий,
Дорослий, мудрий чоловік.
Та погляд добрий,світлий, щирий.
Все сам вирішувати звик.
Як проповідник, до молитви
Звертався часто і читав.
Обрав безкровний шлях у битві,
До миру словом закликав!
Та не судилося – жорстоко
Життя цей постріл обірвав.
У снайпера холодне око –
І справно, влучно він стріляв.
Потвора хижа і кривава
Продовжує ганебний шлях.
У двадцять років обірвала
Життя – у вирій злинув птах,
В останній! Порожнеча, туга
Та відчай в батьківських серцях!
Невичерпного болю смуга
Безжалісно забила цвях.
Війна не має виправдання!
Страшна дорога – в нікуди…
А Батьківщина – у стражданнях.
Народе, розум свій буди!
Юнак мав мрію й віру чисту,
Щоб врятувати рідний край.
Це Нігоян Сергій! Всевишній
Покликав душу світлу в рай!

01.01.2018
Свидетельство о публикации №118021900083

я їм твій хліб, о доле моя дивна…
плачу́ піснями… пла́чу у ночах
у кляшторі зачинений монах…
сміюсь у небо – сонячна дитина…
Еллада… доля… далина ельфійська…
розчинена у морі кров дорійська…
із темного колодязного дна
мені небесна сяє глибина…
веде мене прозорими віками
античний усміх молодої мами…
у хвиль не затихаючий потік
я словом задихаючись – утік…
утік не я… втекла земля з-під мене…
я арфою Орфея… з ойкумени
до Таврії лечу-лечу здаля…
колись мене обні́ме ця земля…

Одчепися, моя печале –
Що ж ти назирці йдеш за мною,
З ринви скапуєш снігом талим,
Повниш хату порожню луною?

Глянь: синіють сніги під вечір,
Шерхне крига в слідах слюдою…
Забуваю невдалі втечі
І від тебе, й від себе самої.

А вона чимчикує – й годі,
Щось на вухо мені бурмоче
Про відлигу і зимні води,
І позиркує жалісно в очі,

І воркоче котом приблудним…
Їй би, як і тому котові,
Щоб не в свято лиш, а й у будні –
Кусень хліба і дрібку любові.

Вибирати для нього квіти. Неодмінно троянди чорні, бо
він глибокий і темний - не випливеш, не зурочиш.
Зі стрічками атласних пальців заплітати троянди в бороду,
загортати у білість розірваної сорочки.

А у серці мілкому, наче у посудині позолоченій,
принести йому лезо чи згіркле вино торішнє.
Цілувати живіт і руки ( порубцьовані руки - зодчого!),
на південній засмазі устами псалми вторивши.

Аж над ранок здригнутись: сойки у косі моїй гнізда витимуть.
Помиратимуть весен леткі та прозорі сонми.
І болітиме кожен крок мій, як ітиму до нього з квітами.
По струні металевій. По тихій струні - босоніж.

…Не гасне, не вмира – витає Дух Свободи,
На Світло наверта, де ве́рші голубі…
Вкраїнці – не раби!.. Ми – правнуки народу,
що волю здобував в кривавій молотьбі.

Ярій, душе моя – бо буде бій кривавий,
Утишся, не щеми, вселенськая журо!
Підуть з життя Сини… Умруть не ради слави,
А за Любов святу, що серце вберегло.

…Почезне тіло враз, спаде з очей омана,
Окропить весь Майдан кривавая яса –
Сто змовлених «прощай», та Смертю Смерть попрана,
Сто криків, сто зітхань розірвуть Небеса.

Спасенна та земля, де впала кров невинна.
На сум родинних хат зійде Душа Жива.
«Батьки… Сини… Брати…» - і мовкне Україна…
І молиться з небес Пречиста Покрова.


28 лютого 2014

Терпке вино!
Заходьте, почастую!
Ні, це не жарт.
Все чесно, без підстав.
Вино – відмінне.
Якість – гарантую.
Усе добірне,
сам виготовляв.
Вино прадавнє.
Витримка – роками.
І як годиться:
Креатив, нектар…
Все безкоштовно.
На правах реклами.
Лікує «ямб-хорей» ,
всіляку «ляр» .
І від сатири,
заклинань, обмови.
І від всезнайства,
суперечок, чвар.
«Дари століть» !
Чаркуємо, панове !
Це особливе,
із добірних трав.
На мить одну
(вона не порятує).
Та відірвіться ви
від орних справ.
Хто завітає,
той не пожалкує.
Заходьмо!
Хата «Гонорових страв».


18.02.18

Який ненадійний кохання політ!
Літають – жаринки і попіл.
Нам інше казали. Що горе – це СНІД,
Щоб ми записали на лобі…

Кохання – як рана, це – не дивина,
А серце пробите стрілою.
А любка віддалена. Що там вона!
Що хоче, те вдіє зі мною.

Ревнує дочасно, кармінно цвіте,
За спиною сонце тримає.
І я – вже не я, а лише силует,
Луною гуляю за гаєм.

Загаюсь надовго; немов захворів.
Нехай традиційно заплаче.
Якісь неприємні, сумні кольори
Між нами лягли на невдачу.

Крутнувся, як чортик, віщун-дідуган:
« Розлуку вам довго ковтати!»
І щастя підкову підняв, як дугу,
І панночку випріг коcмату.

Оживлена кров запекла у мені,
По-іншому глянули очі:
Не панна, а відьма на мертвім коні
В огні істерично регоче.

Це - люте безсилля. Добряче горить.
Тулюся до любки остудно:
- Ти чуєш піднесення? Ми угорі!
Обсипало нас пелюстками зорі…
Приземлення, певно, не буде.

В цю країну більше не ходи -
Черваки в саду на кожній гілці.
У криниці пусто, ніц води -
Випили неситі українці.

Роботящі тільки на словах,
А насправді - жебраки-невдахи.
У сусідів пан - Христос, Аллах,
А у нас за Бога кухоль браги.

На кордоні журавлиний клин -
Гої рвуться в Тель-Авів, до Відня.
Надрозумні вчора утекли,
Хто не зміг - конатиме у злиднях.

Геть охляв, для бою застарий,
Сил немає різати отару.
Майбуття всмоктало в чорторий,
Помудрішав - уподобав Сару.

А на Сході віє буревій,
Виростає вшир пекельна прірва.
Залишуся - стоплять з мене лій.
Прощавайте, ненько! Мойшо, мир вам!

18.02.2018р.

Пече повіддя мерзлу п’ясть.
Коневі ні у чім пенять.
А перший лід калюж тріщить,
як язики багать.

Не чує кінь тривог моїх.
Ба, чоботиною у бік
йому, чи якось инше їх
навряд я передати міг.

Знайомий ліс, стежа в яру.
І так обом відома путь,
що сам скеровувати рух
я можу будь-що-будь.

Додаймо кроку кільки слід,
як сóсна щоглова – у ріст.
Як дула, цілять нас у млі
стволини з кілець літ.

Стежі дедалі вужчий біг.
Кущам дрижати, далебіг.
А нам триматися доріг
своїх, триматися доріг.

У нас в очах доби трагічні очі -
одвічний страх... пустелі... потолочі...
і слабість тіла... трем... глуха бентежність...
і до землі зболіла приналежність.

Якщо її побачив ти здалеку,
Біжи. Це спалах. Це тобі дарунок.
Це наче в небесах побачити лелеку.
Це наче в губи раптом поцілунок.
Якщо ідеш і чуєш: повернися,
Хоч начебто немає тут нікого,
Люби її. І ні на що не злися.
Що зробиш, коли доля судить строго …
Якщо з – під клавіш музика потоком ллється,
Якщо вона в тобі і плаче, і сміється. Нічого і ні в кого не проси.
Нехай вона хоч вітром пронесеться. По твоїй долі.
Все-одно люби.
Її таку як ця ранкова сповідь,
З дерев, з дощу, з проміння, що іскриться,
Тобі уже зовсім не спиться.
Шукаєш в пам’яті її сліди.
Люби.
Очей її чарівності малюнок,
І посмішку ціною в поцілунок.
Дотик руки неначе тепло сонця,
Відкрило серце всі свої віконця …
Ти відкриваєш рвучко наші двері,
Вірші мої перевернулись на папері,
Я перепишу зараз все спочатку.
Як любиш, розгадай її загадку …
Очей, руки,
Чарівності і вроди,
Перечитай про неї майже все, що написали за віки.
Від першої і другої особи.
І зрозумієш головне: люби!

Буває, що потрібно чоловіку
Води пустити цівку в неба синь.
Ридається ізмалку аж до гику -
Душа моя чутлива до сльози.

Од захвату, розчулення чи ляку
Бубнявіють несамохіть в очу.
Всьому виною - бісова собака,
Як пригадаю - хлипаю, кричу.

У юності дражнив бродягу-шавку,
Ломакою помацав горбака.
Вона розлютувалась - "цап" кабаку,
Лишилося півкінчика в руках.

Вимучує одтоді ностальгія,
Печальні снива, сірі півтони.
Пишу про це щоденно, як умію,-
Поплач зі мною, друже, не жени.

Шукаю, хто б завив щемке дуетом
У верховіття, чисті небеса.
Та є і позитив: пишу сонети.
Сльозаві, як годиться. Знаєш сам.

18.02.2018р.

Розквітла рясно вишня у дворі,
немов дівчина вкрилася фатою.
Приємно заблукати в тій порі,
де мама буде завжди молодою.

Вишня-черешня моя,
батьківська світла родина,
щебет дзвінкий солов’я,
серця мого половина!

Спадає долу ще духмяний цвіт,
і вітерець його кружля у танці.
Через десятки не забуду літ,
як до ріки купатись біг уранці.

Вишня-черешня моя,
довго і рясно родила.
Нині у мене своя
вже немаленька родина!

Улітку знову вишні забринять,
немов гірлянди у зеленім листі.
Як ті жарини, що усім горять,
хто на гостину завітає з міста.

В кожного доля своя,
пісня дзвінка, лебедина.
Завжди ж чекає моя,
вишня й батьківська родина!

О де ви, дні весни мої, о де ви?
Вже лютий он із ярмарку погнав.
Літа в повітрі подих березневий,
І первозданна свіжість весняна.

І в проясніло-ніжній саду пущі
Збирається, овіює тебе
Овеснена, п`янка снага цілюща…
І менше сиве, більше голубе

Вже небо провіщає ласку Божу,
Коли зійдуть на доли чарівні
Чудові дні замріяні, погожі,
І усміхнеться березень мені.

І знову рік почнеться з немовляти*,
І щастям переповнена в очу,
Не зна земля: чи плакать чи сміятись,
Лише струмки розчулені течуть.

*В дохристиянські часи наші пращури святкували Новий рік
у березні.

17.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

И тот, кто повержен, никем не утешен,
И тот, кто тщеславен, напорист и лих;
Кто в мыслях уверен, в поступках безгрешен
И запросто судит, и правит других;

И падший в неведенье, Бога клянущий,
И бьющий поклоны в тени алтаря,
И тот, кто над всеми, как тень вездесущий,
Застыл в удивленьи, улыбку тая, –

Кто скажет, что он и бесчестен, и гадок,
Что предал, не ведая чувства вины,
Что мир совершенства – преддверие ада?
Кто сможет отважиться? Я или Ты?