Ви примушуєте мене думати
Про те, чого я не знаю,
Ви примушуєте мене ліпити
Поеми-глечики з глиняних слів
(А вони розіб’ються –
Коли висохнуть,
Коли сонце опалить їх
Товсті боки-метафори
І скам’янить вогонь буття
Жаркий як жадання,
Світлий як одкровення).
Я гончар – а ви думали, що поет
Я глиноміс – а ви думали - проповідник,
Я винороб – а ви думали – пастух.
Я замішую глину павзами,
Вона злипається,
Як сторінки Біблії
Втікача-єретика, що ховає
Кожну свою думку-блискавку
У торбу-хлібосховище
Сухих сухарів цитат
І вина вакханалій-віршів
Босоногого циклопа Ероса,
Волоцюги Меркурія.
До Ефесу ще
Не примандрував Павло-безхатько,
Щоб біля руїн сховку Артеміди
Мав сказати нам, що ми теж глина:
З нас ліплять філософів
(А ми не хочемо),
Нас називають людьми
(А ми пручаємось),
Бо такі ми вже
Стадострижені вівцегромадяни
Полісу Сатурналій.

Всім вбитим за правду.

Година -
Найтемніша година ночі
Перетворює вулиці на жертовники,
Перетворює серця на срібні дзвони,
Слова на крики протесту,
Життя - на офіру.
Як добре, що в оцій темряві,
В оцій годині пилу,
Який не дає людям дихати,
Ми страх викинули
На смітник як непотріб.
Світ хитає
А ми самотні
На цьому кораблі переповненому.
І кожне подвір’я - уламок ковчегу,
Шматок буття дерев’яного,
На яких пливемо на хвилях хвилин,
Бо знаємо: краще вмерти вільними,
Аніж жити рабами.
Ця думка - це наш останній прапор
Над барикадами людяності.
І кожен рядок - одкровення,
І кожен плащ - саван,
І кожна мить - Влоля.
Наші серця це зорі,
Які будуть світити довіку,
Навіть найтемнішої ночі
Вони не згаснуть
І будуть на небосхилі
Тоді
Як здохне останній диктатор.

Пам’яті добровольців 1798 року

Ми вганяємо цвяхи
У легке жовте дерево -
Свіжотесане і ясеневе,
Ми б’ємо молотками -
Важкими, залізними
По м’якому пахучому дереву,
Ми клепаємо шибениці
Собі,
Нам - ірландцям
Під злими цівками
Воронованих крісів англійських,
Ми клепаємо шибениці
На яких буде добре гойдатись
Нам - ірландцям
На солоному вітрі
Оливного моря Ірландського
(Тільки балки скриплять).
А ти, Маргарито, твої коси руді -
То ж чудова мішень
Для стрільців у червоних мундирах.
З мене був добрий тесля
Ще до того, до того, до того,
Як пили ми на пагорбах вересу
Чорне віскі ночей.
Ще до того, до того, до того
Як майстер млина - того самого,
Що перемелює всі наші біди,
Вказав мені шлях
У табір повстанців -
Глен-да-Лох.
А ти, Маргарито, все чекала вогню,
Що спалив наше селище
І поле ячмінне нашого клану.
Я влучав у червоні мундири
Зі старого мушкета -
З іржавого кріса,
Що від батька отримав у спадок.
Нас так мало в тумані -
Рудочубих повстанців.
Тільки вітер співає
Над руїнами замків,
Над порожніми гленами
І кам’яними хрестами...
А Ірландія плаче,
А Ірландія плаче
Без сліз...

Взнавати істину боляче,
боляче,
Та правда наздожене тебе –
Хочеш ти цього чи ні.
Вона відкриє тобі очі, -
Буде боляче, боляче,
І серце буде твоє у вогні.
І пектиме гаряче, гаряче,
Хочеш ти цього чи ні.
І ти тікатимеш,
далеко тікатимеш,
Та не втечеш,
Як би ти довго не біг.
І ти чекатимеш,
Все одно ти чекатимеш,
Як би ти цього не хтів.
І ти кохатимеш,
Все одно ти кохатимеш,
Скільки вистачить сил…

(долі наперекір…)

23.05.2016

День уже виходив за хвіртку —
згорблений втомлений,
а тоді ще озирнувся і мовчки запитав:
– Як ти?
– Та так нічого — ніхто поганого нічого не сказав,
не украв…
– Ну то добре, ну то й слава богу…
І пошкандибав —
сердешний скоцюрблений
зеленим лугом до річки.

нас там не було
де навколішки
стіни ковтали тишу
світанкової мряки без пострілів

то не наші легені
затиснуті в жорнах крику
проростали насінням льону
у прострелених горщиках на підвіконнях

то не наша осінь
через розбиті шибки
закидала дикі вітри-вовкулаки
сивим листям розпачу хоч було вже літо

то не наш всесвіт
дивився через приціл
у мертві зіниці ворожого калаша
на нас — без нас на війні

то не наші тіні
ковтали сльози
за журавлями у клинці
по колу зачерствілого бублика

Серед літа, серед літа
Розгулялась заметіль,
Завірюха тополина
Закружляла звідусіль.

Угорі і справа й зліва
Ці пушиночки малі,
Килимом траву встелили
Й опинились на землі.

А дмухне легенько вітер -
Знову вгору пух здійнявсь.
Це дзвінке барвисте літо
Всіх запрошує на вальс.

2016 р.

Як зозуленька кує лиш до Івана,
То значить осінь буде та й погана,
А коли ку-ку чути до Петра,
Чекай погожу осінь, довгу й теплу.

Так у народі кажуть іще здавна,
Давайте перевірим чи це правда.
Після Купальських свят її не чути
Щось нинішнього літа.Може бути,

Що восени дощитиме частенько,
Але ж вологи просить і земелька.
Всі явища природи ми сприймаєм,
Бо в ній нічого зайвого немає.

2016 р.

Героїв кров"ю скроплена земля,
На груди тиснуть їй ворожі міни.
Коли ж загарбники вже підуть звідсіля
І доки будуть хлопці наші гинуть?

Додому хоче кожен вже боєць,
Робота мирна там його чекає.
Та ворог зводить мрії нанівець,
Не втихомириться ніяк, усе стріляє.

Невже із цього виходу нема,
Хто зможе кровопивців зупинити?
По заколотниках давно "плаче" тюрма,
А ми бажаєм в мирі й щасті жити.

2016 р.

Шевченкові вірші народними стали,
На музику проситься кожен рядок,
Співають "Тополю" і "Думи".З роками
Вивчатимуть їх й не забуде ніхто.

"Така її доля" - з "Причинної" строфи
Лунають в концертах, на святах, удома,
Й "Садочку вишневому" завжди цвісти
І "Заповіт" в серці будуть нести.

Іще багато, усіх не злічити,
Шевченкове Слово дзвенить у піснях.
Живуть Його вірші й завжди будуть жити,
Бо серцем писав їх пророк наш ТАРАС.

2016 Р.

Розмахують хустинками зеленими
Та загадково усміхаються берізки,
Щось таємниче перешіптуються з кленами
І не соромляться нікого аніскільки.

Протягують гілки до них, мов рученьки,
Запрошуючи тих на "білий" танець,
І граціозно легко так кружляють,
А вітер бавиться і пестить довгі кучері.

2016 р.

Отак і бачу їх в помешканні просторім Відня[1].

Стоять і тиснуть один одному руки.

І в потискові тім, може, уперше щирім для двох народів,

Злились в одне - вчорашнє і майбутнє.

«Я стільки чув про Вас»,- озвався першим Герцель.

«Радий і я зустрітися із паном».

«Оповідають, що пан має чимало знайомих з-поміж юдеїв.

Звідки це, цікаво б знати?»

«О, то ще з дитинства... Я ж селюк і виріс серед юдеїв.


(«Діти!- гукнула мати до мене й до моїх братів і сестер.-

Дивіться, що дала мені для вас Сура».

Вона поламала сухі пляцки й поділила поміж нас: «Їжте, це жидівська паска. Правда, люди кажуть, що в ній є кров християнських дітей, але це дурниці».

«У школі було також двоє жидів, хлопців, синів тамошнього шинкаря, і вони саме були моїми шкільними товаришами... Старший із них, Аврамко, міцний хлопак, був моїм особливим заступником, бо я, як малий, незвичайно несміливий хлопець, багато мусив вітерпіти від сваволі інших учнів».

«Дивіться,- говорив батько про свого сина Лева Штернбаха,- його не можна відтягнути від його греків...»

...Він не здогадувався, з якою завистю я прислухувавсь йому, бо я, убогий, вчасно осиротілий селянський син, не мав на світі нікого, хто клопотався би про мої поступи з такою великою любовю й бодай би напів із таким великим зрозумінням».

«Тому що в Дрогобичі мусив я заробляти на своє утримання корепетиціями й найбільшу частину корепетицій мав у жидів, то мав я також нагоду глибше розглянутись в жидівському родинному житті... В жидівській родині, хоча б найбіднішій, усе працювало над тим, щоб синові, ходить до школи, улегшити його роботу й мені йти на руку в моїй праці, коли в християнських домах бачив я головно повну байдужість для праці юнака, в разі невдачі цієї праці безглузду суворість, навіть жорстокість супроти нього, а дуже часто й намагання можливо багато урвати мені з малого й гірко заробленого гонорару»[2].


«А я, на жаль, уперше стрічаюсь з українцем...»

«До вподоби мені ідея пана про державу для юдеїв.

Та чи ж здійсненна вона? Чи, може, тільки мрія?»

«Як дуже хочеш, то це уже не мрія, а поклик до роботи.

Я хочу, щоб принижений повсюди люд мій

Не розчинивсь в народах інших, а зібравсь докупи

Та розумом й руками творив добро насамперед для себе.

Випроставсь нарешті і взявсь за те, що заповів Всевишній».

Мовчав Франко. Крім захвату, що міг сказати гостю?

Що й українцям годилося б нарешті подбати про свою державу?

Що під ногами є успадкована земля, та чи ж вона своя,

Як служить не тобі, а тим, хто відібрав у тебе й волю?

Що материнську твою мову плюндрують і забороняють?

Що од голоду світ за очі тікають ті, хто напасників годує?

Що два народи, долею зведені в сусіди,

Потерпають од непорозуміння, лишаються ще й досі ворогами?..

Стоять в мовчанці, зворушені од стрічі два пророки.




[1] Факт зустрічі Івана Франка й Теодора Герцля взято зі спогадів Василя Щурата, а також зі статті Каменяра «Мої знайомі жиди», що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах.



[2] Цитоване зі скороченнями взято зі статті Івана Франка «Мої знайомі жиди», що не ввійшла до Зібрання творів у 50 томах.

Є країна казкова - Дитинством зоветься,
Ми уже не потрапим до неї ніколи,
Та хіба що думками.Чи в сні озоветься
Безтурботного часу луна або спогад.

Велетенськими були дуби та ялини,
І черешні смачнющі в саду у сусіда.
Як же іноді хочеться хоч на хвилину
Заглянути туди і босоніж побігать.

Та ніколи цьому вже, на жаль не бувати,
Не вернути назад ті далекії роки,
Нині там веселяться малі онучата.
Ми - життєвої осені чуємо кроки.

2016 р.

Віддзеркалює небо високе у синьому морі,
Кучеряві хмарки, ніби чайки махають крильми,
Та лукаво-лукаво підморгують яснії зорі,
Рибками золотими здаються, напевне вони.

Місяченько, немов диво-човен із срібним весельцем,
Котрий хвилі легенько гойдають то вгору,то вниз.
Грає, піниться море і дихає свіжістю небо,
То цариці-природи чудовий черговий каприз.

2016 р.

Квапилась курка в курятник увійти,
За нею чимчикували два молодики –
Орел і ворон. Згорали од нетерплячки обоє –
Звершити вперше свій чоловічий подвиг.
«Кому ж почать?»- засперечалися наївні.
Тим часом курка чкурнула у пташник -
І...вже в обіймах півня.
Вдоволені всім тим, що сталося потому,
Потомлені, любовники вляглися на солому
І стали прислухатися до голосів пташиних .
Питала для годиться пліткарка-горобчиха:
«Кого ж бо висидить невдовзі шелихвістка?»
«Орла напевне»,- цвірінькала малеча.
«Ні, ворона»,- авторитетно літні їм перечили.
А курка, пригорнувшись до полюбовника щільніше,
Прошепотіла півню за втіху ніжно-ніжно:
«Дурні! Все станеться, як має бути.
Правда ж, любий мій когутику?»

P.S.
Байдуже, яку там нісенітницю плести їм,
На все готові охочі до чужих інтимів.

Світанковою зіркою сяяла,
Сонцем вранішнім пестила ніжно,
Колисала нас вечором пізнім
Добра й радісна усмішка мамина.

Веселковою падала зливою,
Гріла ласкою всіх променистою,
Залишилася світлою, чистою.
Де ж ви дні ті чудові щасливії?

2016 р.

У золочених відерцях
Барвистеє літечко
На коромислі веселки
Носить воду з річечки.

Її сіє-поливає
Крізь сонячне ситечко,
Квіти й трави напуває,
І зеленим віничком

Підмітає пух сріблястий
Стрункої тополі.
Хай же всім приносить щася
І добра доволі.

2016 р.

Хай космос проти! Від галактик до
частинок, що перетинають курс
упертого земного зореплавця
та й пробують урвати цю плавбу
собою,
вдягнувши простір в недосяжну далеч,
а час у чорну гамівну вічність,
я не спинюсь!.. Я – вибухова хвиля,
що вакуум стискає до планет.

Так проростає океан прибоєм,
так видноколо хмаровинням бруниться,
так думка розпускається людиною
і так людина всесвітом стає,
як, неживий, не заважає космос
оживленню броньованих фотонів.
І темної енергії фонтани
розкришуються бризками вогню.

Тож, тілом всотуючи їхній спротив,
пливу туди, де інші світила
махають хустками протуберанців.

2016

Я співаю деревам
Свою пісню відлюдника.
А вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
не говорить нічого.»
Я торкався моху
Руками втомленими,
Як торкаються шерсті
Звіра прирученого,
Шепотів каменям
Замшілим
Про сховану всюди Істину,
А мені вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з птахами -
Лісовими бардами.
Розповідав їм про Суще,
Що теж пісню співає,
А вони мені щебетом:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з вогнищем
Жовтим, гарячим,
Просив його оповісти
Про давніх моїх пращурів,
Що вклонялись йому офірою.
А вогонь мені у відповідь:
«Той, хто говорить голосно
Не говорить нічого.»

P.S. Написано в час липневого відлюдництва серед дрімучого лісу. Світлина автора.

На землі без гріха не прожив ще ніхто,
Бо святий лише Бог, тільки Він - досконалість.
Грішний кожен із нас, бо в житті все було:
Відчували ми злість або, навіть і заздрість.

Ненавиділи теж, сперечалися ми,
В серці гнів "закипав" і "душила" образа,
І вмивалися часто гіркими слізьми,
Та не вміли прощати сестру, а чи брата.

Пліткували із кимось та думали зле,
Виривалося з вуст і міцнеє словечко,
А бувало таке, що "скакали у гречку".
Нас за це Божа кара ніяк не мине.

А хто стверджує, що на віку не грішив,
Той, напевне у світі грішник найбільший.
Хто не кається в тому, що він завинив -
Не проститься йому ні людьми, ні Всевишнім.

2016 р.

Прощально червень помахав рукою
І капелюха у поклоні зняв,
Із братом-липнем привітався знову,
Який охочий до розваг й забав.

Та пригощає всіх медами з липи,
Запалює купальськії вогні,
Бере до рук батіг Петрів блакитний
І мчить кудись на буйному коні.

Бо обійти поля безкраї треба,
Де ваговитий колос дозріва,
Погожу днину попросити в Неба
Та хліборобів кликать на жнива.

2016 р.

Жінко,
дивися в очі світови
і кажи, що єси добре тобі!
Що дякуєш Богови за все...
А, коли хтось відучий запитає,
чи ще коле тобі під ребром,
запевни,
що акурат позавчера перейшло.
І затримай муку свою
у неозорій безвісти чорних зіниць,
глибоко-глибоко,
аби й ніхто не заздрів того.
Бо нікому нема діла до твого болю,
бо світ воліє дивитися на тебе,
як на чудесну чічку,
котра весніє круглорічно,
ба, ще й посеред зими вабить око
пишною короною з пелюсток.
Та ж бо світ певний:
ти сотворена лишень до того,
що він собі намудрував.
А все друге йому не треба...
Тож усміхайся, жінко,
дивися в очі світови
і кажи, що єси щаслива...

(4.03.16)

Весна цвіла пахучою черемхою
І літо кликало в трояндовий розмай.
Багряний вогник осені легесенько
Тремтітиме на вітрі зазвичай.

Там і зима снігами-заметілями
Й морозами лякатиме усіх.
Так день за днем крізь сито літ відсіється,
Що по собі залишити ти зміг?

Чи пам"ятатимуть тебе колись за справами
Та за діяннями, корисними для мас?
Чи оповив життя своє ти славою,
А чи ганьбою.Це покаже час.

2016 р.

Вітер-вітерець, подми,
Спеку літню остуди,
Сильно так змахни крильми,
Полети аж до води.

Та послухай шепіт хвиль,
В човники латаття сядь,
Що так біло зацвіли,
Їх легенько погойдай.

Загадково підморгни
Зелен-вербам молодим,
Хай потішаться вони
Й усміхнуться навзаєм.

А внизу, в "хвості" ставка
Тиху бесіду ведуть
Очерет та осока,
І за них ти не забудь.

На хвилинку зупинись,
Щось цікаве розкажи,
На всі боки озирнись
Й далі знов собі біжи.

2016 р.

(пісня)

Ой, під калиною,
Та й під квітучою
Козак з дівчиною
Стоять заручені.

Стоять заручені,
Такі щасливії
Та й під квітучою,
Та й під калиною.

А на калиноньці
Червоні ягідки,
Козак дівчиноньку
Кличе вінчатися.

І знову веснонька
Встеляє квітами,
А молодесенька
Мати із дітками.

Двійко близняточок
Сплять у колисочці,
А їхній таточко
Від них неблизько вже.

Бо на війну пішов
Рідний та миленький,
Він береже їх сон
Й спокій дружиноньки.

Вітер калинові
Гойдає кетяги,
Живим додому він
Нехай повернеться.

2016 р.

Впали зорі вечорові
На матусин рушничок,
Вишиваночки чудові,
Це усе для діточок:

І синочкові сорочка,
Блуза донечці своїй.
Недоспала вона ночей,
То ж подякуємо їй.

Скатертину вишивану
Ми простелимо на стіл,
І для тебе, рідна мамо
Покладемо хліб та сіль.

Заспіваєм тобі пісню,
Як колись співала нам.
Ой, ніде немає рівних
Вмілим маминим рукам.

2016 р.

Вітер теж бачить сни –
Такі ж скуйовджені,
Такі ж різнобарвні,
Як трава на вершині гори лисої
Кожного пройдисвіта червня
(Бо він не святкує Белтайн,
Не зустрічає епоху Світла –
Епоху шаленого Бела,
І навіть не знає,
Що бувають часи темряви,
Коли сонце скупе і холодне,
Приходить лише на час
І дивиться ображено й сумно
На селища людей-грішників).
Вітер теж бачить сни –
Сповнені пахощами захмарними,
Швидкими, як пісня жайвора,
Солоними, наче спогади старого рибалки.
Я знаю про це, я беріг цю таїну,
Аж допоки
Вітер не знайшов прихисток
У моїй дивакуватій свідомості,
Допоки
Ми не почали бачити однакові сни
І літати у снах над пагорбами ялівцевими,
Над кам’яними хатками чорних димарів,
Де досі шепочуть легенди привиди,
Де співають пісні тіні,
Де буркоче про сучасне глечик
У пічці вогню життя.
Ми літаємо над
У снах…

Біле крило в високому чистому небі -
Воно тріпоче доти,
Доки стукає невгамовне серце,
Вітер його піднімає,
Вітер його шматує,
Вітер його несе в краї далекі, незнані.
Вітер чужий, нетутешній,
Вітер з іншого світу,
Де живуть танцюючі тіні,
Живуть, сміються, співають
Пісню шаленої вічності.
Вдягнемо ми білі шати
Шати прочан і друїдів,
Здіймемо білі вітрила,
Полетимо як птахи -
Вільні, легкі і нестримні
Над морем холодним, прозорим
Назустріч п’янкій волі
Назустріч новій Вітчизні,
Назустріч новому часу,
Назустріч Царству Свободи.
Готуйте човен, ірландці!
Ладнайте човна-птаха,
Здіймайте вітрило-мрію...

У келихи розлита синява Неба.
Кожному, кого забуто і зневажено,
Кожному, хто крізь темряву йшов
За ворота білих хмар, дорогою прозорою,
Кожному, хто прагнув троянд черлених,
І хреста дерев’яного чорного,
Гілок терену і шляху довгого,
Інколи нескінченного, завжди кам’яного,
Кожному, хто біг з Часом навипередки,
Хто шукав між зірками свічада -
У келих по вінця синяви.
Колись будуть про нас говорити,
Колись будуть про нас мовчати,
Колись будемо блукати ми тінями
У царстві великому мрій і спогадів,
Але нині келихи наші сповнені Небом,
П’ю найперший оцю синяву -
Ще сім ночей блукати срібному Місяцю,
Ще сім днів вітру холодному віяти,
Ще сім гір ногам втомленим перейти,
Ще сім хмар птахам білим перелетіти,
Ще сім черевиків букових протерти,
І сім свит твідових подірявити,
Доки Брама прочиниться.

Спека спалила останніх людей –
б’ються сини Ізраїлю.
Боги помирають у вогнепісках –
б’ються сини Ізраїлю.

Загинув Ізраїль –
та б’ються сини Ізраїлю.

2016

Зачекай, зачекай, тепле літо життєве,
Не біжи, не спіши і натішитись дай
Кожним прожитим днем й зрозуміти для себе
Чого більше - добра, а чи горя зазнав.

Були сонячні дні й темні з грозами ночі,
Радість зустрічей, сльози солоні розлук.
Я у серці своєму залишити хочу
Лише спогади світлі.Нехай відійдуть

Десь далеко-далеко всі розчарування,
Не відлунює болем образа в душі,
Не навіюють сум хай осінні дощі,
Відчувати ще прагну я щастя й коханя.

2016 р.

Заколисує дощ монотонним звучанням,
Все іде та іде, йому спинку нема.
Як на небі з"явилася зіронька рання,
Вітер хмар табуни вже тоді розігнав.

Доганяти побіг дощик їх на світанку,
Лиш сліди босих ніг на траві залишив.
І привітно всміхнулося сонечко ясне,
Побажало погожої днини усім.

2016 р.

Шовкову хустку, вишиту квітками,
Подарувало літечко мені,
І сукню, помережану дощами,
Каблучку й пояс срібні чарівні.

Встелило стежку рушником з чар-зілля,
Торкнулося розчулених сердець,
Прибрало так, неначе до весілля.
А, може й справді кличе під вінець?

2016 р.

Запаморочливо запахла липа,
Засмаглі вишні дивляться з-під віт.
Крокує світом вже спекотний липень,
Десь хтось шукає папороті цвіт.

А чи знайде, мабуть ніхто не знає,
Та в квітку щастя вірять молоді.
Купальське вогнище яскраво так палає
Й віночки різнобарвні по воді.

Цей давній звичай й нині у пошані,
І хороводи, і розмай пісень.
Хай зігріва усіх вогонь кохання
Не тільки на Купала - кожен день.

2015 р.

Мій шлях гірко мигдалевий -
До землі помаранчів-каменів,
До краю тужливих дзвонів,
Про які не запитують,
Де кожна халупа - кастілло,
А кожен жебрак - каштелян,
Де грона оливкові краплинами ртуті.
Надто сухо для очей втомлених
Віслючків і загнаний коней
(Яких пристрілюють)
Надто вітряно для копачів могил,
Тому брили і камені,
Тому кулям надто просторо
Для польоту від серця до серця,
А вино надто солодке,
Бо так не буває:
Біле сонце і земля жовта:
Лише трохи крові биків на арені.
Там вічно тешуть хрести камінні
На полі війни горожанської,
А художники марять,
Бо з вікон глухих
Визира Торквемада,
А поетам - по кулі,
Бо дихати нічим -
Повітря спалене
Вогнями чужих автодафе.
Країна гостей-вандалів,
Там не цвітуть проліски,
Там камені дикі
Ростуть злими менгірами.
..........................................
Мій шлях мигдалевий
В оту країну камінну
Бо я теж божевільний вершник...

мариська була тиха дитина
і померла так само
тихенько
василь як кролика
вдарив її палицею по тім’ячку
і по всьому
не скрикнула
не заплакала
навіть налякатись не встигла
стара магда то вже люди вірно казали
що певно відьма була
троє тримали її наколеною на вила
а вона ще харчала і кляла їх
аж доки іван не перерехрестився
і розсік їй голову сокирою
не по християнськи каже
як то дітей кляне невинних
блажений яцько стояв на колінах
і просив тільки щоб поховали його
поряд з ойтцом і маткою
не міг повірити старий
що більше нема йому місця на нашій
богом даній землі

На Деражнянщині я народилась -
Батьків та дідів батьківщина мала,
Летичівський край мені дав дужі крила,
Піднятись у простір я твоорчий змогла.

Наснагу, енергію тут я черпаю,
Дає мені сили ця щедра земля,
На творчість постійно мене надихає
І вірші птахами далеко летять.

Я серед людей проживаю хороших,
Та й друзі підставлять надійне плече.
Їм щиро й сердечно подякувать хочу
За розуміння, підтримку іще.

Є і людина, яка завжди поруч,
Заради мене готова на все.
Без неї не досягла би я того,
Що маю.Безмежно їй вдячна за це.

А піснею скрашую свята та будні,
Допомагає вона мені жить.
Й надалі любити і вірити буду
Та сподіватись, кохати, творить.

2016 р.

Побігло поле ген за небокрай,
Хлібів колише вітер позолоту,
А між стебел - червоних маків рай,
Землі краса незаймана й щедроти.

Волошок-хвиль гойдається блакить,
Всміхається овес у вуса довгі.
Природи чудеса переплелись
І копіткої праці хлібороба.

Ромашок бантики вплелись в тугу косу
Із колосочків житечка й пшениці.
Де ще побачиш ти таку красу?
Лиш в ріднім краї нашім, українськім.

2016 р.

Інколи в снах моїх кольорових,
Що прибиті іржавим цвяхом
До стіни тесаної деревяної
Старого ірландського шинку,
Мені часом мариться,
Що хмари - це просто помилки,
Одруківки бородатого Бога-поета,
Писані лебединим пером
В книгу високого синього неба.
Ми варимо трунок
З чорних краплин ночі
(І то не у снах)
П’ємо з білих горняток ковтками:
Так п’ють божевілля
Художники шахових дошок
З білих горняток,
Ліплених з сонячних днів,
Опалених Агні-хотаром
(Таки посередником).
Рудобородий король
З очима кольору трав
Здіймає ірландський прапор
Над зруйнованим замком -
Свою мрію лишає останній твердині
Королівства загиблого Томонд*.
А ти, Маргарито,
(Так називав я тебе
У снах-палітрах казкових)
У долонях зігріла прощання,
Коли йшов на війну чергову
За свободу Ірландії.
На ту саму з якої вернусь
Тільки спогадом.

Примітка:
Звичайно не Томонд, а Туадмуман (ірл. - Tuadhmhumhain). Томонд я написав, щоб читачам було зрозуміліше...

Заспівай, матусю, заспівай,
Як було тоді колись в дитинстві,
Сизая голубонько моя,
Хто поверне дні оті чудесні,

Коли пісня й усмішка твоя,
Руки працьовиті душу гріли?
Образ твій, як сонечко сія,
Ти ж, мов ангел, моя рідна, мила.

Бо застерігаєш скрізь від зла
Та від вчинків необдуманих спиняєш.
Хоч душа давно на Небесах,
Ти зі мною поруч завжди, мамо.

2016 р.

Куца, як у зайця хвіст,
Тепла-тепла літня ніч,
Лиш якусь триває мить -
Вже і ранок гомонить
Із водою у струмку,
Чуть його ходу легку
Серед квітів, зелен трав.
Світ цей радо привітав
Сонячний, спекотний день,
Сповнений диво-пісень
Жайвора та солов"я,
Тішиться душа моя.
Ось і вечір на поріг,
Місяця веде за ріг
На сріблястім ланцюжку,
Ясні зіроньки в танку
Закружляли пліч-о-пліч,
Знову кличуть літню ніч.

2016 р.

Гриби збирали ми після дощу,
Це називається ще полюванням тихим.
У кошику вже є боровичок
Та підберезовик, а ще - руда лисичка.

І не забули із собою взять
Ми підосичника, рожеву сироїжку,
Грибів багато, хоч втомились трішки,
Вдалося полювання, що й казать.

Не зачепили мухомора лиш,
І ще бліду отруйную поганку.
Та під обід додому подались,
Щоб завтра знову йти до лісу зранку.

2016 р.

Стоять собі старі дуби
Суворі, мовчазні, гіллясті.
Скільки побачили вони
І лиха на віку, і щастя.

Колись під ними в давнину
Прощалась з козаком дівчина,
Коли він їхав на війну,
Щоб захищати Батьківщину.

Згодом вони стрічались тут,
Як повертався із походу.
У кронах все вітри гудуть,
Передвіщаючи негоду.

А як надворі день ясний
І сонце світить з високості,
Птахи злітаються до них,
Бо кличуть їх дуби у гості.

Послухати чудовий спів,
Розповісти легенду славну.
Ми з вами теж у тих дубів
Правди та мудрості навчаймось.

2016 р.

Коли ти (випадково/навмисне) стаєш тим,
від кого твої батьки намагались тебе захистити
(адже не можна, щоб їх донька чи син
ставали алкашем, наркоманом, двієчником чи бандитом),
поволі задумуєшся про те,
що далі вже нікуди йти;
що далі лише смерть
не від старості, вбивства чи війни.
Але знову плюєш на ці зайві думки,
Береш шприц, вату, пасок, інші причандали.
Ледь не забуваєш, що в тебе є аж дві руки,
що дає тобі варіанти й далі
(поки, звісно, вони самі не відваляться
або не знищить їх ампутація).
За мить до того, як зроблена справа,
лякаєшся дзеркала, що навпроти дивану.
Досить весела виходить забава:
бігти зі шприцом і ложкою в ванну.
Але до кайфу далеко, хоч герич пройшов кілометри:
внутрішній голос перебиває шуми ейфорії.
— Мамо, де ти, сука, де ти?
Твій син помирає, тонучи у кахельному вогні!
У відповідь — тиша. Лиш краплі води
долітають годинами із прогнившого крану до прогнившого зливу
і провал твого тіла крізь землю — як символ біди:
ти забув свою міру.
І знову тиша, цього разу повна.
Навіть твій внутрішній голос мовчить,
боїться сказати, бо змова
навколо. Навколо всі у змові, щоб за мить
убити тебе ударом просто в серце,
просто у легені, дешево й сердито.
Твоя кров коливається з мільйонами йобаних йоктогерців,
що змушує тебе хотіти допомогти себе вбити,
Але ти не можеш.
Вони зроблять це самі.
Хто вони? Та кожен,
хто поки не тонув у кахельному вогні.

2016

Країна Шо_п_її одна з найкращих країн.
Ну, клімат тут найкращий…
Хрін із ним!
Зимує «файна» так, як має чим.
В країні Шо_п_її одні з найкращих доріг.
Ремонт – обіцяного лише.
Хрін до них!
Той «хрін» живучий ще ніхто й не стриг.

А я країну цю (а що б її) люблю.
Я прокидаюся зранку і…
І аж до ночі сплю.
І за законами, звісно,
ніжуся щастям:
роблю.
Моє майбутнє - "не заважай!"
Китай не чай -
перепустка в "рай"
для тих, хто сьогодні
зібрався відвідать Китай.

В країні Шо_п_її одна із боксерських столиць.
І ніби ринг,
але
не для велосипедних спиць.
Бо хрін особливий:
росте горілиць.
Чатує честь тут і чатує закон – фасон (!).
Тут кожен джип,
якщо не вирій – солідний спа-салон.
Жебрак – француз…
І той – Наполеон.

А я країну цю (а що б її) люблю.
Я прокидаюся зранку і…
І аж до ночі сплю.
І за законами, звісно,
ніжуся щастям:
роблю.
Моє майбутнє - "не заважай!"
Китай не чай -
перепустка в "рай"
для тих, хто сьогодні
зібрався відвідать Китай.

28.06.2016

Красується у мене під вікном
Лілея горда у короні білій.
Її садила мама так давно,
Але цвіте і досі вона влітку.

Голубить вітер ніжно пелюстки,
Розповідає казку цій красуні.
Милуюся я нею залюбки,
Як тільки гляну - і немає суму.

Відразу радість серце огорта,
І вже здається - я, немов та квітка.
Хоча уже беруть своє літа,
Душа ж моя, як молода лебідка.

2016 р.

Вечоровою тишею,
Прохолодою ночі,
І ранковою свіжістю
Та полудневим сонцем

Так привітно всміхається
Тепле літечко знову,
Із птахами і травами
Починає розмову.

Квітам пестить голівоньки,
Вишням щічки рум"янить,
Йде вмивати до річеньки
Своє личенько славне.

Пахне м"ятою дикою,
Татар-зіллям встеляє,
Пригощає суницями
І малиновим чаєм.

Високо в небі синьому
Жайвором затріпоче.
Почуваюсь щасливою
І співать серце хоче.

2016 р.

Цвіте, цвіте бузина
У моїм садочку,
Милий сів відпочивать
Там у холодочку,
Взяв пів літра й сала шмат,
Ще і цибулину,
Пісня на мажорний лад
На все село лине.

На городі із сапою
Я з самого ранку,
Пополола всю картоплю,
Вже іду на грядку.
В мене так болить спина,
Вся сорочка мокра,
А він сало намина
І горілку смокче.

Працюй, працюй, дорогая,
Це ж бо фізкультура,
Вправи ці допомагають
Зберегти фігуру,
Будеш в мене ти ще краща,
Ніж модель відома,
Не віддам тебе нізащо
Ніколи й нікому.

Лиш тобі я заспіваю,
Мила серенади,
Скажу, що тебе кохаю,
Чому ж ти не рада?
Чом на мене ти сердита,
Поглядаєш скоса?
Бачу, бачу будеш бити,
Бо сапу підносиш.

Цвіте, цвіте бузина
У моїм садочку,
А миленький утіка
Далі з холодочку...

2016 р.

А ті стежки, де бігало дитинство,
Чагарниками заросли давно,
Літає там лиш хуліган-вітрисько
І спогадами стука у вікно.

Немає із суницями галяви,
Там зеленіють сосни молоді,
Та перешіптуються верби кучеряві,
Що вже не можна й вмитись у воді.

Ставок же теж заріс і замулився,
Та жаби кумкають, а були ж коропи,
Листям засипало і лісову криницю,
Вже й не згадать, коли хто з неї пив.

Бо нікому почистити джерельце,
А молодь про криницю ту й не зна.
Дитячих років озивається луна -
І щемом відгукнеться в моїм серці.

2016 р.

Зриває листя й кидає до ніг,
Гілля гойдає вітер, мов колиску,
А чорні хмари в небі низько-низько,
Неначе гуси.Та гуркоче грім.

В долині озивається луна,
І розтинає небо блискавиця,
Від неї сліпне темрява нічна.
Гроза гуляє.Їй чомусь не спиться.

2016 р.