***
Не такі синоптики уперті
як ясна погода у імлі
і її неписані секрети.
Та не марно метео-поети
провіщають літо на землі.

***
Метеорологія – наука
про дощі і бурі у негоду –
як у небі перевозять воду
незалежні лебідь, рак та щука.

***
Утопія! Усе навколо
її оази опертя –
засіяне дощами поле.
Не пересіяні ніколи
круїзи пам'яті життя.

***
Я не їду по медалі.
Нажимаю на педалі
свого самоката.
Далина не залякає.
Хто і де мене чекає –
як мені не знати?

***
Все, що лишається на сльози,
нехай – ні людям, ні мені.
Але не радують прогнози,
коли почуєш уві сні,
які ми чуйні – кам'яні.

***
Відкриті двері у Європу,
а вікна ще у москаля.
Усі чекаємо потопу.
І лише карли, – опа-опа! –
та ще коняка туго-ока
рубають, аж гуде земля.

                              2017

Вже скільки ґуль набили на чолі,
Та кожен раз все чухаєм чуприну,
Бо ставши знову на старі граблі,
Однаково вишукуєм причину
У комусь іншому.
І знову шахраїв
Саджаємо на трон, а не за ґрати.
Колосів ліпимо до стертих мозолів,
Кумирів та вождів ідем шукати.
А нам би остудитись на вітрах,
А нам би роззирнутись в круговерті,
У Бога розпитати правди шлях,
Бо шлях той для сміливих і упертих.
В країні, де витає волі птах,
Кумири і вожді втрачають ролі,
Колоси розсипаються у прах,
І королів немає на престолі.
Здобудем волю!
Твердо вірю в це,
Бо ми народ, ми нація, вкраїнці!
Благословенні будемо Творцем
І мудрістю наповнимось по вінця.

14.02.2017р.

Це місто знайоме здалося сьогодні чужим.
Був ранок похмурий і небо сіріло дощами,
І я почувалася, мов переможений джин,
Що замкнений в пляшці і світла не бачить роками.

Так тісно мені серед каменів древніх споруд,
Бо мури високі і сонця у вікнах немає.
Я хочу, щоб далі, від фальші облесливих губ,
Мене завезли прохолодні і сонні трамваї.

Тікаю від себе, від суму, від згадок і дум,
Відлунює кроки дрібненькі сполохана тиша.
А місто байдуже, неначе всесильний чаклун,
Слідами моїми для когось пророцтва напише.

29.04.2017р.

І знов одвічна порожнеча й пустка,
У закутках душі гуляє протяг.
Ліси думок ламаються на друзки,
Летить життя вперед, неначе потяг.

А пасажири у звичайних справах:
То розмовляють, то смакують шинку.
Немилосердний час колосів чавить,
А я ж у всесвіті маленька порошинка.

Лукавий світ, оманливі закони...
Укотре позбавляюся ілюзій.
Змішалися, як мови Вавилону,
І люті вороги, і любі друзі.

Розрадить хто задуму полинову,
У серці світлу воскресить надію?
«Скажи, мій Боже, – я благаю знову, –
Чого у світі цім не розумію?»

30.03.2017р.

Як гарно, коли дорослі діти
Не вдовольняються скайпом,
А йдуть без примусу до нас, батьків,
І лічать дні, коли в родиннім ґроні
За чаєм з коржиками та варенням
Почнеться бесіда про музику й книжки,
А далі –шахові баталії з онуком,
Де, крім самих гравців, усі знавці...
Як відрадно відчувати, що збулося те,
Про що лиш мріяв в парубоцтві -
Найперше бути другом дітям,
Щоб дружбі цій ніщо не стало на заваді.

Працює сторожем будинку –
відпочинкового, між гір,
дідусь трирічної Христинки –
всезнайки, милої на взір.

– А де працюєш ти, дідусю? –
жартує, чи… – не розбереш.
Дідусь у вуса усміхнувся:
– У раю сторожем, егеж!

– А де той рай? – Моя дитино,
він не у небі – на землі:
тут кожен плай і полонина –
це Божий замисел і плід.

Тут, у Карпатах, б’ється серце
нерукотворної краси –
цілющих вод живі джерельця
і гори, влиті в небосинь.

Потоки рік снують легенди
про Богом викоханий край.
Тому і рай не десь, не генде -
отут, Христинко, справжній рай!

21.05.2017

Вражав прозорістю кришталь
Небес високих, дум барвистих.
Весняний день дзвенів на кшталт
Пісень веселих та іскристих.
Здавалось вчора, що печаль
Навік розтанула під сонцем…
Сьогодні ж сивий дощ-скрипаль
Ридає гірко за віконцем.
Ударилась журба об скло
І туга зойкнула струною.
Та я всміхнуся їм на зло
І сум з чола змахну рукою.
А потім з дому поспішу
Туди, де дощ, де небо плаче.
Та парасольку залишу,
Щоб сліз моїх ніхто не бачив…

Дивитись любиш, як вмирають діти?!.
То хто ти — кат, убивця чи упир?
Та як на тебе тільки сонце світить
і хто таких потвор пускає в мир?!

А забавок ти кращих не придумав,
аніж гроби на вулицях гортать?
Достойний кандидат, хоч зараз в Думу
сміливо депутатом обирать!..

Перепалив чи перепив, поете,
що і собор уже затанцював?..
Хоч без падінь і не буває злетів,
та що так низько – я і не гадав…

Христа також ти не чіпав би всує,
щоб з цеглою затим не говорить.
Кинджал твій і копійки не вартує,
а душу бісу можеш подарить.

Бо виродків таких останнім часом
удосталь у Росії розвелось.
Владики знатні вийшли з богомазів,
але сліпим прозріти не вдалось.

Та я надію маю, що у світі
все ж грянуть переміни немалі
і глядачам, як помирають діти,
замало буде місця на Землі!

Я розумію відчай твій і гнів,
як хіть перед жіноцтвом хизуватись,
коли й полеглим у страшній війні
убивцями ти радиш називатись.

Тут все залежить, як, коли, кого
життя безцінного й навіщо позбавляє,
а ще причини і обставини того,
хто і навіщо інших убиває.

Скажімо, люди, можна осудить
солдат, які життя свого ціною
спасли Європу (вдумайтесь на мить),
з фашизмом ставши в Світову до бою?!

А скільки серед них було жінок,
які в руках тримали автомати…
Для захисту життя прийшов бо строк,
самі вбивали й не морились помирати.

А що робить з насильником і катом,
який дитину зґвалтував і вбив?!
Тут не потрібно навіть буть солдатом…
Своєї доньки вбивцю ти б любив?!

Ну, і нарешті візьмемо Донбас,
коли „брати“ приперлись в Україну.
Нам що тепер, дивитися на вас,
коли ви розриваєте країну?!

Складні питання, як саме буття.
Їх ставлять люди вже давно, віками.
Та тих осіб, хто позбавля життя,
в народі кличуть ще й захисниками!

17.05.2017

Я не пишу щоденно про кохану,
Бо нею просто дихаю, живу.
Слова лише заводять ув оману,
Не в око попадають, а в брову.

Ні запахів, ні доторків, ні кроків...
Одна лиш тінь - спотворена, крива.
Бо на папері почуття глибокі -
Банальні, недовершені слова.

У захваті схилю своє коліно,
До неї пригорнуся кошеням,
Не варті ніц епітети та рими,
Коли мене кохана обійма.

Я краще принесу їй поцілунок,
На грудях у коханої засну.
Оце і є найкращий подарунок.
Пощо складати оду ще пісну?

Поменше слів! Побільше поцілунків!
Не полишай кохану ні на мить:
У грудях серце битиметься лунко,
Палатиме непогасмимо хіть.

Коли в житті настане чорна смуга -
Підстав плече, віддай себе до дна.
Тоді в руці пізнаєш руку друга.
Як правило, вона лише одна.

22.05.2017р.

Дзенькнула повня гуцульським дукатом,
Срібно ковзнула свічадом озер.
Йду до потоку любов полокати,
Зорі силити на з*ярений нерв.

Небко ґерданне, чого я тут ходжу?
Корню з-під білого каменю, чом?
Ой, заворожу пелюстками рожі!
Ой притулюся до древка чолом!

Ой затріпочу стома блискавками,
вдарю у берега сни кам*яні
Що я шукаю? — кохання чи самість?
Душу глибоку — втопитись у ній

Живі пахучі дріжджі
у тісто я кладу,
щоб хліб спекти родині.

Ти ж – в нечистоти свіжі
їх кинув на біду –
дитиною дитина…

Тепер смердить округа:
«добро» поперло лугом.

08.05.2017

Плямисті корівки танцюють, а коні жують.
Крізь віття жасмину тутешнього, пелехи смогу
Вдивляюся пильно в миттєвостей лобстерну суть.
Драглисте медуззя... маяк... І обвітрений логос.

Півмаски там-сям визирають із мулу, трави.
Розшиті строкато в кредит секондхендівські пуфи.
Зривались цепи, научали: "...дідів ненавидь...".
А я - українка - здригалася Євкою... Руф`ю...

Ці студії з кров`ю, засмолені рани телят.
Соломи на шлях натрусили, ступається в`язко.
За воду живильну - то сидр, то промов дистилят.
Трапляйли ведуть по оленячих вим`ях у казку.

Дійниці обвиті плющами. Обцаси цок-цок...
Обійми, весілля, осанни - Марії... псявірі...
О, як би хотіла змережити сяйвом листок -
Та клан Капулетті вербує безвусих жовнірів.

За дзвоном монети не чутно рулад солов`я.
Забрьохані ноги танечниць, пацьорки моралей.
Циклічність відпливу Харона із безвісті з`яв...
Втекла антилопа, щипає травицю Версаля.

А юнь по грозі зажадала води чужини,
З полтавських джерел не втолити цю спрагу, бо мутно.
Китайські ліхтарики ген палахтять... Дожени!
Та й знов опустись - на отави, до збочених трутнів.

24.05.2017

Лишіть мене з Богами наодинці,
У цьому сокровенному саду.
Нехай між колихливих тих пагінців
Я душу на Природі одведу.

Її я на Природі заспокою,
У хвилі поринаючи трави.
Хай вітерець тремтливою рукою
Куйовдить сиві пасма голови.

Хай Велес поведе пером незримо
Щоб світ оцей красою напоїть.
І задзвенить розкуто, легко рима,
Як музика сяйливих верховіть.

Як пестощі коханої в минулім,
З якого у майбутнє знов іти…
Крізь віти раптом ніжно посміхнулись –
Чи сонечко чарівно так чи ти?!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Мені весна подарувала
Великий пролісків букет,
Пісень пташиних теж немало,
Високий творчим крилам злет.

Я вдячна їй за те натхнення,
Яке джерельцем струменить,
У творчих пошуках щоденно
Моя душа.Прекрасну мить

Я відчувать не перестану
Та помічать красу весни,
Співатиму ж бо їй осанну,
Іскра таланту хай горить.

Хочеться вірить - запалає
Тією ватрою вона,
Що переповнює до краю
Любов"ю серденько сповна.

2017 р.

Лиш ступлю на поріг я батьківської хати,
То відразу подивиться мама з портрета,
Поряд пильний такий погляд рідного тата
І блакитний-блакитний, як чистеє небо.

Запитають мене як без них проживаю,
І чи не захворіла Боже борони,
Моє серце тоді із грудей вилітає,
Пам"ятають і там свою доньку вони.

Як недобре мені чи спіткала невдача,
То приходять у сни заспокоїть мене,
Ніжно витерти сльози, як я з горя плачу,
Щиро вірити в те, що біда обмине.

Ой, рідненькі мої, як вас не вистачає,
Голос тата вчувається й досі мені,
Не забуду ніколи, як мама співала,
Часто нині виконую я ті пісні.

Підкрадається осінь життєва тихенько
І до мене уже, сипле сніг сивини.
Найрідніші всім люди матуся і ненько,
Поспішайте до них, як живі ще вони.

2017 р.

порухів хижих ми забагато
слів солодкавих мені занадто...
ніц то не срібло геть то не злато
плата за кожде - дивакувата
так бо вбираю та віддаюся
мов на поталу бéзумом щиро
глýпа? відважна? чом не боюся?
сочиться трутка... думала миро?
і виливає пóтічки в ріки
броду не знаю... боса... студено
впóперек хвилі вперто довіку?
буде приймлéно?

2017

Третій окраєць білого хліба, третя доба Воскресіння чи гарту
Знаєш, а ми ще з тобою жили би, але поплутались карти…
Ганцю, кохана, якби час інакший – я б тебе кликав до танцю,
Але сьогодні в цей чорний Великдень писано рити нам шанці
Ми, по коліна в траві й анемонах, спинами сонцю відкриті –
Риємо шанці, ставимо пушки – нікуди ж бо відступити!

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Гурби!.

Тиснуть Мости, з Хижаків холод віє, йдуть Хижаки у атаку
Згублять «Мамая» - гукнемо «Андрія», «Докса», «Панька», «ЗалізнЯка»
Нас тридцять дев’ять – а їх майже триста – в білих гробах поселенців.
Буде цей ліс пам’ятати довіку двадцятирічних шаленців!
Обгів – Ступно – Москалівка – Чернява – сутички ярі, річка кривава.
Річка Понора, хлопці – по норах. Наші Криївки стали – Собори!


Лінії юних життів розпрямились – чисті долоні як дівка.
Я не добіг та душа долетіла, сіла душа на Криївку.
Квітами чорними ліс простелився, Гурбенські Гори – повстанки –
Стали супроти червоного ката, грудьми зупиняючи танки.
Люті години в котлі з тіл та поту, криці, вогню, криків болю –
Булькав компот, те опійне чар-зілля, якого зварила нам Доля.


Хлопці! Ганнусю! Мамо! Сестриці! Будем із вами – з Божої ласки…
Може, воскреснемо із анемонів ще до наступної Пасхи.
Я пташенятком зрОджуся в світі, злину до рідної хати,
Зачну вам, мамо, піднімусь, тату, тиху молитву на ніч співати.
Квітень – мінливий, квітень – лукавий. – Вбито «Мамая», спалені села –
Сіла душа на Криївку й зітхає. Бігме, вона не весела…

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Нас освятили Гурби.
Нас воскресили Гурби.
Гурби!.

24.05.2017

:)

За попелища і могили
На щедро скровленій землі, –
Невже москаликам простили
Твої скорботи і жалі?
І незлічимі домовини,
І плач удів отут і там, –
Чому забулися віднині
Твоїм застояним сльозам?
Про найгіркіші наші втрати
Бринить щодня людська печаль
В осиротілій кожній хаті,
Чого не чуєш ти, на жаль.
А я тому не забуваю
Ні про сиріт, ні про калік,
Що душу зболену до краю
Вогнем війни довічно спік...
23.05.17

Старезний дід несе у торбі хрін,
Продасть коріння - виручить копійку.
Удома п'є горілку його син,
Щодня на кухні з татом - сварка, бійка.

Тримає міцно батечка за карк
Аби давав на оковиту гроші.
У хід іде усе - матюк, кулак,
Забув синок про заповіді Божі.

Удома сухарі і таргани,
Ще від зими не сплачені платіжки.
Торік поклав матусю до труни,
А нині батьку вириває кишки.

Уже не плаче дід - не має сил.
Наклав би руки - та боїться Бога.
Нема грошей. Але іще є хрін,
І син стоїть з ножем біля порога.

Поліція, сусіди, голова -
Обходять стороною шершня вулик.
П'яниця має вдома всі права
Прогнати геть, натицяти їм дулі.

Старий упав у яму за селом -
Прийшов кінець життєвої дороги.
А син чекає в хаті на вино,
А тато вже на небі. Біля Бога...

24.05.2017 р.

***Написано в співавторстві з поетесою Надією Капінос***


А у мене в банці-хто?
Хто у мене в банці? Хто?
Не вгадаєте ніхто-
Хоч за бублика!
В мене в банці -
Справжнє свято -
Дитинчата - жабенята
Пустотливі і хвостаті
Звірі - пуголовки)

Як до річечки ходила-
Їх у банку заманила...
Поживіть тепер у ній
На віконечку...)
Ми малятам - жабенятам
Ква-ква-ква співаєм з татом,
Заглядає через скло
Ясне сонечко)

Та чому сумні і кволі?...
Може - хочете до школи?
Чи... Цукерочку смачну
З полуничкою?
- нам цукерка не смакує...
Ми за Жабкою сумуєм...
За вітрами, очеретом
Та річкою...

Просять, просять мама й тато-
Доню, треба відпускати
Твоїх друзів колобоких
До матінки.
Мама- Жабка жабеняток
Має музиці навчати,
І щоб весело плигати-
Гімнастиці.

Відпусти! Не будь уперта!
Ми прийдемо на концерта
До ріки, де верболози
Хитаються,
І веселі жабенята
Будуть нам пісні співати,
І з тобою від душі
Привітаються.

Я ще трішки посумую,
Бо за друзями жалкую,
Та як треба, що поробиш-
Пливіть!
На концерта завітаєм!
...Ми ще діти. І бажаєм
В щасті й радості
Під сонечком жить.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117052310689

Дбайливо земельку сиру
Вкриває неба деко.
Один однісінький стою
Чекаю зіроньку свою,
Нема. Вона далеко.

У небі місяць пломенить,
А серце туга крає.
Самотню думку не спинить,
Вона сьогодні кожну мить
По простору блукає.

Та знову іскорку ловлю,
А що мені робити?
В душі надію запалю,
Без міри край оцей люблю,
Бо як го не любити.

2017р.

Мов паросток тендітний, що пробивсь
Крізь товщу мегатонного асфальту
У світі, де завжди на перших шпальтах
Війна і бізнес, бізнес і війна -
Пірнеш униз, і не дістати дна,
У світі, де яскраві палітурки
Всміхаються десятками облич
Та обриси знайомої фігурки -
Бреде собі, скоцюблена, крізь ніч,
Вберу у себе якнайбільше світла,
Простого, життєдайного тепла,
Щаслива вже від того, що була,
Жила у світі цім і я колись;
Ще смутки, що дощами пролились
І хмари, що пливуть на небозводі -
Усе урівноважено в природі;
До тої миті, як злетить увись,
Забувши все, що муляє і колька,
Маленька, невагома парасолька...
 

Молитва без слів: гладь чи хрестик до хрестика.
Сидять вишивальниці - літні, розвеснені.

Між листя і квіту на білому - соколи.
Тайнописи барвні над вічними тропами.

І я вишивала дитиною. Гарно ж як!
Летіла за півником... жар-птицею... сарнами...

Кошулі мережані під льолями, сукнями.
Осріблена голка... і зорно... і думна я.

2017

Дріма Єрусалим у тумані,
Немовби Богом з неба знятий.
І якось млосно на душі мені,
Так конче хочеться дізнатись,
Чи, може, й там усе, як тут:
Снують авто, сопуть трамваї,
«Сови» неохоче на роботу йдуть: .
Не «жайвори», тож смачно позіхають.
Ворона на пенькові в роздумі куняє,
Кіт гордовито шлях перетинає...
...Та раптом рожевіє. Все довкруж в обнові.
Єрусалим небесний поступається земному,

Непереборна жлобська звичка
До рота увібгати кляп.
Колезі устромити шпичку,
На ньому їздити охляп.

П'яту поставити на карка,
Ув очі хлюпнути лайном,
Зробити аби було жарко
Насправді, а не як в кіно.

Височина авторитету
Не перекреслює пихи,-
Мовчать розгублено поети,
Замовкли творчості птахи.

Ти ж не збіднілий неборака -
Господарюй в своїм саду.
Нехай гризуться лиш собаки
А я однині не будУ.

Кидай паплюжити піїтів,
Не витрачай усує час.
Пиши про музику та квіти,
Про поетичний вищий клас.

А те, що ми в усьому різні
Це - благо, а не смертний гріх.
Та житимемо ми нарізно:
Більш не ступай на мій поріг.

07.05.2017р.

Не піддаюсь…
Пручаюся…
Спиняю…
Воно ж все лізе,
чорт його бери…
– Ану не лізь! – у розпачі волаю. –
Бо придушу!
У м’якості перин
І тіло м’якне…
Волю ж не зламати…
Але таки узяло за живе...
Яке нахабне! – хоч тікай із хати.
Та ліньки встать.
Тоді – нехай живе…

23.05.2017

Не пiддаюсь, пручаюся, спиняю
сама себе.
Сама в собi придушую живе.
Воно ж — живе
усупереч усьому,
не йде у спомин,
рветься в майбуття,
життям у тiло б’ється,
б’є у сполох,
вдаряє й одаровує чуттям,
i проситься на волю,
просить волю
зламати.

… обняти... обiймати... цiлувати...
зацiлувати... закохатися!..

Коханню
не пiддаюсь, пручаюся.
Спиняю сама себе.
Сама в собi придушую живе.
Воно ж — живе!

23.05.2017

Чарівлива магія кохання
Притомилась мучити мене.
Спогадом – уперше як востаннє
Ніч як мить у безвість промине.

Ніч мине. Прокинеться зневіра,
Жалісна, мов скривджене дитя.
В лігві упокореного звіра
Жевріють запізні почуття.

Якби мені колись портрет добра́
намалювати раптом хтось замовив,
я б довго не вагався і обрав
ту зустріч нашу вечором зимовим.

Без роздумів я б запросив тебе
із юності – просту, сором’язливу.
А пам’ять серце дотепер шкребе,
коли емоцій пригадаю зливу…

І перший сніг, і новорічний бал,
і ледь помітні бісики у о́чах,
і стриманості цноту на загал,
і неслухняні кучері дівочі…

Води багато із тих пір спливло,
врізно́біч подалися юні мрії…
Засніжений бульвар французьким тлом
буремну душу і донині гріє!

Якщо б мені тепер портрет добра
намалювати раптом довелося –
у пам’яті своєї я б украв
оте, що у житті не відбулося…

Іуди Україну всю обсіли,
панують кляті, що й не продихнуть.
Деруть три шкури, тягнуть з люду жили
й суспільство не бояться сколихнуть.

Вони в торгівлі, владі, управлінні
компаній, фабрик, всяких установ…
Своє пустили глибоко коріння
і наплодили різних настанов.

А все тому, що тварі ті затято
об’єднуються завше у кагал.
Нам треба вчитися у них перемагати,
як направлять палких емоцій шквал.

Організація – завжди велика сила,
гуртом, відомо, добре й батька бить.
Бо іудеї здавна навіть сина
готові в християнина рядить!

Одні віками Біблію писали,
вуздечку щоб накинуть на загал.
А інші також довго не дрімали –
творили „Маніфест“ і „Капітал“.

Поглянь, народе, глибше на проблему –
Чому ми й досі бідні, бо дурні?
Як говорив їх вождь, проклятий Ленін,
бо віримо семітській тій брехні!

22.05.2017

пародія

пий вино хай олімпом закрутиться світ
не питай скільки зим я дрімав скільки літ
ти нарешті реальна нарешті не сон
пий і млій – я ого я могутній Харон

алкоголь кажуть зло алкоголь підлий змій
але зваж що сьогодні і тілом я твій
бач не вірить у Трою твоя голова
пий вино щоб воно сотворило дива

коню вйо!..ігого?...добре – човне у путь!
за весло – хай фантазії сміло ведуть
а в харона-аги не ослабне рука
і закриймо цю тему – не надто гладка

битий шлях від варягів у греки – ой вей
хоч харон головне – натурал а не гей
ще два махи по стіксу веслом до ітак
в одіссеях повір я бувалий моряк

Коли царем був Коля Палкін,
занепадав народний дух.
Але знайшовсь один, хто палко
пробуджував до волі рух –

серед мільйона свинопасів
не козачок, але козак.
Не заглушити клич Тарасів
юрбі кривавих посіпак!

Сьогодні маємо державу,
яка воює день-у-день
супроти нечисті й неслави.
Розіб’ємо катів упень,

бо чуємо слова Пророка,
яким і є для нас Кобзар.
Поет переживе епохи.
Забудеться фельдфебель-цар.

З циклу «Карпатські бранзолєти"
*****
Уподібнено Всесвіту
рублену хату
під горою гуцульською
біля жили:*
що найближче до Бога –
похило, хрестато,
а віддалене звично
втішає малим –
подишуром,**де можна
життя помістити,
перевіявши хутко
непотріб увесь.
А тарелі, сестриці планет, оповиті
на стіні загадковістю,
сиплять униз
промінці візерунків
на чорне і біле –
вибирають гуцули,
котре до снаги…
Але зоряний пил,
на обличчях осілий,
кольорам на душі
повертає борги.

*Джерело води;
*дерев’яний мисник.

А чарування «на любов»…

А чарування «на любов» уперше – спека.
До рук дівочих не горнись, любистку,
бо перекинешся на дим, на клекіт,
на бездоріжжя легеня гористе.

А чарування «на любов» удруге – злива.
Ховайся від горянки, аконісте,
щоб легінь – без отруйливого дива,
з яким хіба що на очах повісмо*…

А чарування «на любов» утретє – буря.
Лиш небові листву віддай, ялице…
Хай пильноокий шатан** не одурить,
а Бог зітхне і дневі усміхнеться.

*Пряжа;
**чорт.

*****
Весновище.* Весна ітиме вище
по вірних горах
і стече в путину.**
Завар думок,
настояних на тиші,
проллє пастух
у далеч лебедину.
І подивів, і зелені – чимало,
допоки схуднуть
сонце і меренді.***
Відей,****якщо майбутнє – не скорняла,*****
на гору щастя
пастухові вийти б,
а звідти, аж до лебедів сягнувши,
почути пісню їхню золотисту.
Солодка бринза******
засмакує дужче
і білою хмариною повисне.

*Весняний випас овець;
**дерев’яна посудина для молока;
***торби з харчами в дорогу;
****мабуть;
*****трава, на якій закінчили випасати овець;
******сир.

Петрикування*

Розигри** й мавки – колом,
що вужчає щомить,
до земляного столу,
понад яким – дими.

Ей, пастухи, смачного!
Святі Петро й Павло
доточать вам святого
в серцях та за столом.

Розигри й мавки – колом,
цупкішим од війни,
до земляного столу
з краями давнини.

Ей, пастухи, побачте –
над вами – предків дух.
Його частуйте – вдячних
не вчепиться недуг.

Розигри й мавки – колом,
навіюючи сни,
до земляного столу.
Бідосю, зупинись!

Ей, пастухи, - на ноги!
За кольби*** та ціпки,
бо коло те убоге,
де дим зайшов гіркий.

Розигри й мавки – з кола,
врізнобіч, до лісів –
од земляного столу
дари разючі всім.

Ей, пастухи, цілуйте
землицю, на котрій
у святості й покуті
пастуший рай дозрів.

*Святковий обід для пастухів у Карпатах;
**злі сили і звірі;
***довгі загнуті вверху палиці.

*****
Залицявсь, музико.
Білі личка…
Русі коси…
Та обрав собі
трішки світу
й дужо так гайдички,*
що звучанням – вище голубів,
тих, котрі запрошують до пари
і тобі гуцулку молоду,
але знову – о небесна каро –
втрапив у самотності вузду,
бо мольфарки – дримба і флоєрка*
од гори міцніш,
цупкіш води.
В душі їхні
ще в дитинстві зиркнув
і свою віддав їм назавжди.

*Музичний інструмент.


*****
Одинокою жінкою
зранку намріяно
увертюру вітрів
для фацелика* світлого,
знаменитого,
що розгортається віялом
по обидва боки голови
перед вітами,
за якими зелено
здіймаються велети
до небес,
а за ними
за мить
візерунчасто
жінка – променем ніжним,
фацелик – метеликом,
зігріваючи плин
висоти й неминучості.

*Традиційний головний убір заміжніх горянок-лемкинь.
2017р.

Мені на чуб лягає сивина,
І скроні тихо огортає снігом.
Щомиті наближається зима,
І серце закує навік у кригу.

Вже потягнуло холодом з імли -
Це Молодиця вибирає косу.
Для гроба ладить майстер постоли,
А з пилорами дошки з дуба носять.

Мені бажають смерті вороги
За те, що жив на повну, чесно, гідно.
Бо відмолив усі свої гріхи,
І крові на руках моїх не видно.

Очікують терплячі небеса
Коли, нарешті, склеплю я повіки.
З колоди смерті витягну туза,
Аби вели в останню путь музики.

Нехай копають гробарі рови -
Зустріну погляд вічності віч-на-віч.
Лише боюся жити неживим:
Аби закляк, розбив мене параліч.

Аби рідні на руки впав снопом,
Сидів у ліжку із відкритим ротом.
На хліб собі не заробляв горбом,
Бо став німим, безгучним ідіотом.

Вже краще тлінь, драглисті хробаки
Та камені покладені на груди.
Бо лячно жити деревом роки,
Собою випікати очі людям.

А чи прийде ласкаво уві сні,
Або від ран тяжких на полі бою -
Не дано Богом відати мені.
Інакше я не знатиму покою.

22.05.2017 р.

Біло-рожевий цвіт, неначе дим
В старім саду батьківськім яблуневім,
Ніхто не доглядає вже за ним,
Та він здається казкою для мене.

Це батько їх колись давно садив,
Плекав ті яблуньки, наче маленькі діти,
Ми ж дивні імена давали їм,
Й дорослими любили тут сидіти.

Їх смак і досі відчуваю я
Солодкий, кислуватий, соковитий.
Хоч старих яблунь сохне вже гілля,
Та сад цвіте й продовжує родити.

2017 р.

Теплий літній дощик -
Він скороминущий.
Пам"ятаю й досі,
Як "міряли" калюжі

Ми босими ногами,
Ступали там, де глибше,
Раділи і сміялись,
Були такі щасливі.

Замурзані та мокрі,
Блищать лиш оченята,
Ми тим не переймались,
Що скажуть батько й мати.

Верталися додому -
Вечеряти і спати.
Веселі ті пригоди
Приємно так згадати.

2015 р.

1

Оглянули тигриці спроквола.
Худа гієна облизала руку.
В сад апельсинних візій забрела,
На моріжку лишилися докуки.

Дала люстерко лялечці брудній,
Плахіттям зачепила бюст безокий.
Кахикнув садівник: "Прийшла - то стій!".
А я росла, випереджала строки.

О, з мене намальовано парсун,
Позмітано листочки, бранзолети.
"...сіддаун... - гримкотів старий валун. -
Ти ще зелена... тут свої поети".

2

Фіранки майталаються... вітри...
Питання - руба... На тарелі пташка.
Чавлю три помаранчі - від хандри.
Повзуть на чай чорничні черепашки.

Тургоче бензовоз, він зайвий тут -
У мікросвіті, де павич на стелі.
А за вікном підвішений батут.
Змагаються обпатрані, дебелі...

Якщо забудеш - нагада свисток.
Авжеж, піар... така новітня мода.
Виловлює місцевий дід Кусто
Пір`їни, верші, лодії-колоди...

3

Так літепло між весел і дилем!
Сорока занесла блискуче, тьмяне.
Ось Мегаобруч став ховзьким нулем.
Зривають ринди ньювавілоняни.

Росту, пливу...
Мій обшир хить та хить.
Туман зі ступи ллє краса-Солоха.
Я - тонкошкіра. Цюкне крук - болить.
Не схибила із курсу анітрохи.


2017

ти найгарніша жінка у світі
ти убиваєш мене
і я уже не
сіті

ріжу
а вогнем
розігріваю свіжу
ейфорію полудневих тем

Ти ще жива. Скляніють очі.
Собаки скиглять у дворі.
Я біля ніг твоїх. Не хочеш
мене покинути в журбі
отих химер, примар на сповідь.
Кричиш, не впізнаєш мене.
Весняна невмируща повінь
тебе, звичайно, не мине.
І радуйся, і слався, Боже.
Бо Ти – єси, бо Ти – воздам.
Яке холодне тЕрпке ложе!
Не візьмеш, я її не дам.

Бог ще ближче, аніж близько -
і коли ти думаєш що вдихаєш запах його,
то він уже міліярди разів удихнув
і міліярди разів уже видихнув
тебе.

і ще стільки разів удихне і заново видихне.

а коли закінчиться лік,
щоб рахувати,

то далі продовжить -
удихати і видихати,
удихати і видихати,
удихати і видихати -

тебе.

Бог ще ближче, аніж близько -
і коли ти думаєш що вдихаєш запах його,
то він уже міліярди разів удихнув
і міліярди разів уже видихнув
тебе.

і ще стільки разів удихне і заново видихне.

а коли закінчиться лік,
щоб рахувати,

то далі продовжить -
удихати і видихати,
удихати і видихати,
удихати і видихати -

тебе.

У формі "О" завжди його вуста
Вишукують щомиті чийсь огузок.
Цілунок свій дарує під хвоста
Огидний професійний підлабузник.

Медалі вам на грудях полірне,
Поправить німб, що зсунувся на вухо.
Із похвали нав'яже муліне,
Ще не свербить, а вже завзято чуха.

Із ваших вуст вихоплює слова,
А де потрібно - шльопне у долоні.
В біді його хитнеться голова -
Сльозу майстерно вичавить солону.

Насправді ж він - підступний і лихий,
В колодязі душі давно вже сухо.
Аби себе укрити від пихи
Жени його від себе наче муху.

09.05.2017 р.

Виснажлива одноманітність, заблудлі голоси і тіні
Зринають, множаться і тануть в долонях нетривкого часу.
Тонка межа лише умовна між дійсністю і сновидінням,
Роки ідуть квапливим кроком і нас, неначе свічку, гасять.

І відключив жорстокий всесвіт нахабно мікрофон сумлінню,
А лицемірство так природно й підступно одягає рясу.
Наш зір звикає поступово до світлотіней мерехтіння,
Цинічний розум не дивує сумна реальність без прикраси.

То застигає час, то плине, то піниться в шаленім вирі.
Він геніальний чи безумний? Цього напевне і не скажеш.
В його ляльковому театрі наявні і вожді, й кумири,

Сміється клоун, плаче блазень, ніколи не бракує вражень,
Та дуже рідко у виставі побачити вдається щирість
І відшукати у масовці упевнену поставу княжу.

2017

*трохи гротеск*

Пий вино, моя діво бентежачих снів!
Ти сьогодні грайливо належиш мені,
Розіп"ята на ложе, немов на хресті...
Ми неначе удвох пропливаємо Стікс,

Де ознака екстазу чомусь глибина
Саме дна... Пий до дна... Наливаю вина
Вже укотре тобі. Це вино пізнання.
Я тебе пізнаю. Ти мене. Навмання,

Мов по стежці вночі у безмісячну ніч
Відчуттями... Кричи свій пронизливий клич,
Наче вивела з лісу доріженька в день!..
Все ти виголила... Вся гладенька... Ніде

Не поколеш... Оголення тема гладка,
Ніби шлях у зіркову богему... Така
Ти належиш мені. І найвищий екстаз-
Це залежність... То вип"єм за неї ще раз!...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117052009668

Не прощаюся, йду не надовго, вернуся. Пора
Запитати у долі, чому не радіє. Мені
Усміхаються люди і небо, природа. Оаз
Я не бачу на полі, де сіяно, жато. Одні

Обережні травинки окличності – знаки. Оце
За освітлення інших, сердець і доріг. Таїна
Потребує нечесно філософа. Злюся. Рецепт
Науковий – невчасно сумний, недоречний. Мана

Ще не хоче за мене чіплятись надовго. Хвала
Здивуванню, що я окрилив людолюбів. Стежу
Прокладаю у буднях і сні, віршуванні. Імла
Не тривожить, не має колишньої сили. Олжу

Я частіше знаходжу, а болю не чую. Очам
Ще повірю, надійніше – серце моє. Наяву
Не дожив, обминув забагато… Є вихід! Хоча
Одиниці чекають мене – повернусь. Доживу.

КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ

Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,—
людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —
то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.

* * *

Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
Усіх міщан ощирені лаї
Ненавидять в мені мою скажену силу,
Ненавиджу я слабкості свої.

І скільки їх! Я зіткана з печалі.
Для ближніх знято тисячі свитин.
Коліна преклонивши, як Почаїв,
Стоїть душа перед усім святим.

Дзижчать і жалять міріади версій.
Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.
Я знаю: слабкість — це одна з диверсій.
А я ще в диверсантах не була.

Травнево-ніжна вишуканість гір.
Смереки урочисті, наче панни.
Пречисте око неба угорі.
Душа життю виспівує осанну.

Як не було мирської суєти.
В обіймах раю матінки-природи
Купаюся в оазі чистоти,
І дякую за повінь осолоди…

20.05.2017

Как хорошо,
что мы вчера не встретились
и никого
никто сожрать не смог.
Вот это да!
Скажи, накуролесили,-
сбежали друг от друга,
видит Бог.

Бывает,
но какое наслаждение! –
убраться вон
без лишней суеты
и не читать
в твоих глазах презрение,
и не искать
приют у пустоты.