Яскравим цвітом зацвіла долина,
Лісами лине соколиний спів.
Достигла ваготою грон калина
У барвах нерозгаданих садів.

Укрила землю пелена ранкова,
Серпанок простягнувся до зорі,
І заховалась стежечка тернова,
Що мерехтіла стрічкою вгорі.

Ставок милує легкістю своєю,
Гойдає ніжно хвилю чарівну,
Красою надихаючи всією,
До тебе я закохано стрибну

Та пропливу я до самого краю,
Радіючи спекотній цій порі.
У небесах із легкістю літаю,
Не хочу навіть й тисячі морів.

Краса ця заворожує свідомість,
Фарбуючи позеленілий гай,
І відчуваю я вже невагомість –
Це мій є одурманюючий рай.

Вже вечір опускається усюди,
Лунає десь поодинокий звук,
Та серце цього дому не забуде,
Переживе і тисячі розлук,

Щоб знову повернутися свідомо,
Зробити крок на батьківський поріг.
Тече життя дрейфуюча водойма,
В душі моїй ти – вірний оберіг.

Мій рідний краю, тернами повитий.
Хвилюєш душу, вірно бережеш,
З тобою завжди можна говорити,
На допомогу ти мені прийдеш.

© Володимир Верста
Дата написання: 27-28.07.17

І де це я? У пеклі раю?
Ні. У едемі мук пекельних
найшов свою хатину скраю
периферії лож таємних.

Ніде немає Вельзевула.
Святі і грішні почивають.
І про Перуна тут не чули.
У висі ангели літають.

Останнє яблуко спокуси
Адам із Євою доїли.
І пера не роняють гуси.
І допили смолу зоїли.

І не один мені товариш
од щирої душі і серця.
І навіть, як себе не хвалиш,
ніщо на тебе не плюється.

Сміється батько Котляревський,
що не міняються поети.
Шевченко списує Закревській
мої елегії й сонети.

Ніхто мене не научає,
якої маю я співати.
І я нікого не чіпаю.
І навіть є кого обняти.

І це не мощі, не скелети,
а чисті і прозорі душі.
Які ми не були, поети,
але усім казати мушу:

– не бійтеся. Високу залу
я не закрию за собою.
Є ореол над головою,
але немає п'єдесталу.
Усі йдемо до ідеалу,
але дорогою одною.

                                      10.2017

Ми - просто перехожі, смертні, вільні...
А нас привчають вибрати із шор.
Шматуємо і рибне, і вугільне...
Божественне перевели в офшор.

Сплели собі й чужим колькі покрови.
Вінці тернові зохмались - на раз...
Не миру треба - крові... крові... крові...
У вбивстві кожний сьомий, певно, ас.

Ми в горло конкуренту - кляп чи кістку.
З колиски дріботієм до коліс.
Виною - пріснопам'ятна невістка,
Що вирубала гай, сосновий ліс.

Нам треба війн. Навіщо мирні плеса?
До цілі - крізь тумани-будяки...
Годуємо зубастих щук по месах -
Щоби позбутись голосу... руки...

Нам зайві правдолюбці. Хитрі - любі.
Мораль подвійна - кобра на шляху.
Подеколи питання ставим руба.
Під оковиту шлем врага на "ху..."...

Авжеж я - зла, бо не хвалю облесно,
Вдивляюся у далеч... мну євшан...
Ось-ось месія родиться... воскресне...
Сірко позичить очі - й до коша

Покличе яро, виплека поразку.
Шампури є - тож розпочне турнір.
А я - за мир, благополуччя, казку,
Стило незламне, крейдяний папір.

Ми любимо до гробу... і триваєм.
Мережимо на шибах наратив.
Розчулюють дзвіночки, плин трамваїв,
Озера брехонь, паки перспектив...
...........
2017

Там на пагорбі тому палить світанок сонце руде,
Та вже вітер не гонить тепла у довершеність літа.
Розпустивши крила горіхове листя паде
Щоб зітліти. Чорний спокій лишає на вітах.

По ночах час у землю вливає холодної крові,
А зелена трава над зворами перестала рости.
І вже пісень не співають птахи кольорові,
Майстри потойбічні майструють прозорі мости.

Більше землю холодну не сповнює радість квіткова,
І вже солодкі джмелі відлетіли у сині світи.
Ми залишились у осені цій випадково,
Нас не злічити, і нам нікуди далі іти.

Нам залишилось тільки пишатися привидом Волі,
Волі тої, якої ніколи не було й немає.
Дужі байдужі, всі інші немічні і кволі,
Та є надія що все неминуче минає.

Вітер часу останні вітрила на кленах полоще,
Звідки приходить не знати й не знати втікає куди.
Може ще завтра ми знову зберемось на площах,
Бо завжди ми разом збігались по кличу біди.

Ми всі чули як рвалися кулі кулясті в сховищах
Вогонь розганяючи всесвітом згуслий як наша кров.
Та може вітер на площах холодних засвище,
Ще може навіє до серця і віру й любов.

Парище.
2017р.

Погуляли по білому світу.
Вирушаємо у майбуття.
Павутиною бабине літо
понесе пуповину життя.

Затуманює биті дороги
епопея у білі світи,
де нікому нема допомоги,
як немає до кого іти.

До Покрови ідуть українці.
Ойкумена дарує на мить,
поки серце за неї щемить,
заповітні свої таємниці.
Поки любимо волю як птиці,
летимо у небесну блакить.

                                      14.10.2017

***
Поезія – ото, ги кüнь.
Летит, лиш іскры з-пуд копыта.
Попробуй ї руков попытай –
Лише душов. Ги Божа тінь

Стихы. Ги ангелочкы Божі.
Згрібаут нас, ги листя жмут,
И уд гріха нас стережут,
Но а быває – корчат рóжі…

Айбо, май бüльше, вто они
У сирцю будят ностальґію
И щось у памняти нам діют,
И мы уже, ги на кони!

Вже летиме у рідный край,
Уже ся видиме у хыжи.
И мачка нам топанкы лиже,
Пече нам мамка коровай…

А нянько звідат: як там світ?
Ци взяли рóсію китайці?
И ходит у старинкüв майці
То вон, то вдну. А ты одвіт

Хотів бы сь дати, та не можеш.
На парну голову положиш,
Уснеш, дітваку… А слыза
Укусит тя, ги вта ґюрза,
И обпече тя, ги окропом.
Якым бы сь не вбернувся боком,
А чуєш як через верьхы
Бентежат тя óтъі стихы.

13.10.17 © Василь Кузан

Словничок:
Попытай – помацай,
Мачка – кішка,
Топанкы – туфлі,
Звідат – питає,
Вон – на двір,
Вдну – до хати,
Парна – подушка,
Верьхы – вершини.

Зникають друзі непомітно,
все рідше зустрічі, дзвінки.
Ми почуваємось самітно,
та що робити – невтямки.

Нема у цьому дійстві винних,
життя прискорює ходу.
В минуле дивимось невпинно,
та часто бачим пустоту…

Все менше сили вечорами,
все більше хочеться гулять.
Бентежать нас життєві драми,
як інші солодко ще сплять.

Вже багатьох не пам'ятаєм
і так же забувають нас.
Ми друзів на свята вітаєм,
та знов самі – лиш пройде час.

Можливо те цілком нормально
і так трапляється у всіх,
а може, як не тривіально,
то просто плата за наш гріх.

Все більше й більше розумієм –
в житті нам мало що ділить.
Все більше ми чого умієм,
та сил немає все зробить.

Зникають друзі поступово,
лиш найвірніші не здадуть,
бо їх шляхи невипадково
все ж перетнули нашу путь.

Поки живі, все можна справить,
щось усвідомити, простить,
не мстити люто, не лукавить,
надію виплекать, зростить…

Поки живем – спинитись можна,
на вірний повернути шлях,
та від безодні неспроможна
спасти нас доля і у снах.

Пробачити когось не встигли
й самі прощення попросить.
Комусь не вистачило світла,
щоб зберегти кохання мить.

Хтось крок зробив у вічну тишу,
не встиг промовити: «Прости».
Життя частіше повість пише,
де замість літер – вже хрести…

Тьмянішають з роками фото,
де ми веселі, молоді.
Нас побут поглина, робота,
ми просто тонем у житті!

Вже поглядів не помічаєм,
бо лише плями від облич,
і все частіше од печалі
у церкві ставим сотні свіч.

За те, що вчасно не сказали,
або сказали щось не те,
що сумніви весь час терзали,
за все мілке в житті, пусте…

Ми просимо у тих прощення,
хто нас давно уже простив,
й картаємо себе дощенту,
як дивимось на їх хрести!.

Неньки-України
Всіх захисників
Привітати щиро
Хочу від душі.

Ви - оплот надійний,
Миру наш гарант.
Віри та надії
І любові вам.

Ви оберігаєте
Спокій наш і сни.
Світлої вам радості,
Дорогі сини.

Покров Богородиці
Захистить від зла,
Любі наші хлопчики,
Щастя і добра.

Привітної доленьки,
Ви ж - війні заслін.
Рідненькі соколики!
Вдячний вам уклін!

2015 р.

***слова пісні, покладені на музику в співпраці з композитором О. Лісінчуком. Виконує Народна артистка України Світлана Мирвода***

Відеокліп https://www.youtube.com/watch?v=vtqzaOyOKvg

Дощ у вікні
Тобі дзвенить,
Немов по клавішах соната.
Ти відчуваєш мій прихід
З доріг війни
Крізь дощові вологі грати...
І ти одна.
І ти одна,
І разом більше нам не бути...
Ось так,
Під дощову сонату,
Листа
Останнього писати
З країв, яких не повернутись.
Не дивина.
Іде війна,
І дощ стікає, наче смуток...

А дощ іде,
І часу плин
Зіграє музику розлуки.
Під лакрімози перелив
На клавесин
Кладу твої зігріті руки...
І не проси,
І не проси,
Мене недовго зачекати...
Прости
Мене, моє кохання!..
Той бій
Для мене був останній,
Бо я знесиленим солдатом
Прийшов сюди...
Та маю йти
Крізь дощові вологі грати...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117081600768

І навшпиньки прийшла осінь...
Та зазирає в очі мої...
Ношу з собою принесла гірку:
біль, смуток, печаль...
Листя зів'яле, чорну хустину і просідь...
Прошепотіла: минуле минуло, на жаль...
Стисну в руці оберемок пожовклого листя -
стукають спогади в серце:
віднині це їхнє помістя...

Куди не погляну, безкраї простори,
й думками не пройдеш безмежні дороги
Мрію шукати озера бездонні, вдихати очима засніжені гори.
Долати сміливо підступні пороги,
відчути, що шепчуть із древності зорі!
Мрію літати, мов у снах, без опори.
Щоранку купатись у літньому морі.
Ніколи не чути безсмисленні спори,
на небо дивитись крізь води прозорі.
Я дякую щиро, що зможу все, долі!
Я дякую Богу, що родився на волі!

Помалу чимчикуємо по світу.
Лиха біда на фініші мети.
Ще тліємо, аби перегоріти
і у нікуди тінями іти.

Ще є кого і є за що любити,
аж поки із косою не прийде
ненаситна до нашого корита,
набитого ідеями людей.

І що Тобі лишаємо, мій Боже?
Твої діла і думи – все одно.
Об’єктами Прокрустового ложа
йдемо одне до одного на дно.

Минає осінь і немає дому
далекої щасливої пори,
коли сіяли не мені одному
у небі голубому кольори.

Літа минулі пишуться курсивом –
поза ворота і похилий тин
ще виглядає долю блудний син.
Вона чекає…
                   І тому щасливий –
уже не голуб –
                   і навіки сивий,
але у неї
                   на віки
                                    один.

                                      10.2017

Над затокою San Francisco чути горілим листям,
Від затоки і San Francisco пожежі палають близько,
Але тут лисі пагорби навкруги, тут палати нІчому наче,
Лиш заграви ввижаються, як не спиш, особливо темної ночі.


13.10.17

Ви мову бережіть свою, поети,
Нехай із серця ллється, як вогонь,
Вона цінніша жовтої монети,
Сосюра передав її з долонь.

Цей скарб несіть до смерті войовничо,
Як сам Тарас до Раю з нею йшов,
У ній є щось велике, таємниче,
Те, що усе життя вивчав Зеров.

І, як Франко, борітесь ви за неї,
Збагачуйте віршами кожен день,
Не поховайте ви свої ідеї,
А ніжно пригорніте до грудей.

І нашу мову завжди пам'ятайте,
Слова, що Леся нам заповіла,
Її, немов троянду, підливайте,
Щоби яскравим цвітом зацвіла.

© Володимир Верста
Дата написання: 15.06.17

Ні, дружок, ти – ворожок,
вперто дуєш в свій ріжок,
продаєш мою країну
за чужинський пиріжок!

Ти говориш про злодюг,
що крадуть усе навкруг,
довели народ до ручки…
Я тобі у цьому друг.

Твердиш ти, що зло війна,
не потрібна нам вона,
не покінчимо ми з нею –
і країні геть хана!

Згоден я з тобою й тут,
бо страждає бідний люд,
він кладе життя за Неньку,
що іуди продають.

Ти говориш, що віки
брали ляхи нас в штики,
турки, німці мордували
ще й монгольські байстрюки.

Що сказати?. Правда теж,
лють не відала їх меж,
та не вся, бо скаженіли
більше всіх свої. Еге ж!

Так, гнобили нас «брати»,
гідні правнуки Орди,
більш за всіх від них ми, мабуть,
натерпілися біди.

Разом з ляхами вони,
вірні діти сатани,
із повстанців шкіру дерли…
Не брати вони, пани!

Чи забули, в чому річ?
Знищив хто козацьку січ,
Калнишевського в кайданах
хто згноїв без сонця й свіч?!

Хто під дзвін червоних шпор
влаштував голодомор?
Збіжжя хто у українців
повитрушував з комор?!

Хто в нас Крим украв ураз,
запалив Лугань, Донбас?
Хто зелені коридори
порозстрілював не раз?!

Я не бачу тут братів,
навіть і якби хотів,
злодіяння ті безмежні
видають у них катів!

Чув не раз такі сю-сю.
З ким миритись братусю?!
Як сюсюкати, то можна
й Україну здати всю!

Ні, дружок, ти – ворожок,
вперто дуєш в свій ріжок,
продаєш мою Вітчизну
за чужинський пиріжок!

Знов лелече гніздо опустіло, замерзло, застигло,
У далеку мандрівку провівши крилатих діток,
І тепло через луки за річкою в ірій побігло,
Із собою забравши пахучі розмаї квіток.

Ділись десь жабенят неспокійні, злагóджені хори,
Певно, їхній хормейстер старий до весни задрімав,
Зникли якось ураз десь латаття жовтаві узори
І нема над водою прекрасних і ніжних купав.

Не рахує зозулька нікому літа, не пророчить,
Не співа соловей у саду дивні трелі свої,
І травинки шовкові посохли та більш не лоскочуть,
Хоч і погляд іще зачаровують дивом гаї.

Зупинила б я мить, тільки як же її зупинити,
Непідвладна нікому, вона все спішить і спішить,
І лелече гніздо в цій журливій порі не зігріти,
Хоч осіння заграва над лісом яскраво горить.
13.10.16
Галина Онацька

Ти стоїш у стакані моєму, водице,
і поблимуєш до мене, бранко труб і кранів,
очицями, зблискам чиїм назирці
двояться скляної сторожі грані.

Ти знаєш, що я – твоя будучина, волого,
горловина й стояк у помогу щедрій
перспективі: у нетеч, у шлак волокон,
морок нутрощів, не кажу – артерій.

Та це тебе не займає. Далебі, у тюрем
варіацій більш у рази відлюдній
субстанції, ніж помереженій тюлем
свободі, не кажучи – абсолютній.

І ти цілковито права, гадаю: моя мармиза
тут зайва. Та щодовше я п’ю водицю,
тим пізніше ти задощиш за
вікном, шліфуючи бруковицю.


1995

Павутина срібна залетіла в коси,
А на призьбі літо квапиться спочить.
Не хвилюйтесь, мамо, - ще не справжня осінь,
Доки в серці пісня молодо звучить.
Нам вона розкаже про свої тривоги,
Про червоне й чорне, квітень, падолист…
Нитка павутини – пройдена дорога,
Прохолодних ранків запізнілий лист.
Візерунком Долі посріблила скроні
Нитка павутини – місячний стіжок…
Ми посадим, мамо, літо на ослоні,
Хай нам вишиває срібний рушничок.

З раннього

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991).

Якби ж свого життя узнати строк,
машину часу на недовго мати –
вернутись у минуле хоч разок
і по місцях усе порозставляти.

...краще вже піддійти упритул
Нам мовчанки свої б сполошити…
одне одного смокче як мул
крок по черзі ступаємо - квити
тятий час із утечі - на хваст…
він пристане на нашу вимогу
роздивлятимусь з неба на Вас…
буде все… і оголені ноги
найсильніший живий аргумент
саме в них Джерело Всемогутнє
із любові струмки тет-а-тет
шатно скапують з істин по суті…
12-10-2017
( хваст - хмиз; шатно - пишно, нарядно )

Уважний погляд, внутрішня напруга
і рухи точні, і нечутний крок,
замовклий подих, катування слуху…

…Округи зміна. Мінне жлобство вщухло.
Та дух невпинно кидає в урок:
цупким умінням в круг вганяє вдруге.

Танок несхибний із єдиним другом.

12.10.2017

І невмолимий, і незнаний,
і незворотній лине час.
Ніщо як він, коли останній,
не убиває зайвий раз.

Але ніщо і не лікує,
і не рятує як роки.
Адам і Єва одесную
віками, часу завдяки.

Його ніхто не помічає.
Та настає уроча мить
іти за обріями раю
у вічно сяючу блакить.

Тоді він нібито покаже,
які то є ми у житті...
Тоді й побачимо! Аякже!
Рішати будуть – саме ті.

Той самий, що недочуває
сурдинки арій солов'я
на белебені свого раю
і свого его, – ось то я!

Але не умирає мрія.
І хай біснується війна –
реінкарнація ще діє,
хоча стирає імена.

У пошуку своєї тіні
летять монади у світи.
Об'єднуються рідні, рівні
і уникають суєти.

І як не гірко пам'ятати,
що буде день і буде час,
коли уже не буде нас,
та буде сонечко сіяти
і десь когось народить мати
з моєю долею не раз.

                                      10.2017

В сірім світі вічних перемін
Зупинися, мила, на хвилину.
Ваблять губи - росяний кармін,
Поведу за сонячну долину.

Ми створили затишний Едем,
Ангели злетілися до хати.
Тут усе витьохкує, цвіте!
То ж хутчій знімай із себе шати!

Ну, а я тобі допоможу.
Ось, рука розстібує сорочку...
Ти - богиня! Я тобі служу!
Дзеленькочуть серденька-дзвіночки!

Вигинайся хвилею, співай!
Я ж майстерно гратиму на скрипці.
На землі у ліжку тільки рай.
Ну, а ми у ньому - білі птиці.

Постаріли. Догора свіча.
Мріяти лишилось про онуків.
Тихо вийшов ангел з-за плеча,
На живіт поклав коханій руку.

12.10.2017р.

***
А у Європі є усе!
А от у Азії – немає.
Комунія усе несе
і закапелки набиває.
Росія ссе,
і п'є, й пасе...
Межі у неї не буває.

***
A la France це не лише́
а la-Mari – свої та наші.
Історія нової Раші –
усе чуже
у негліже.
Її надії – у параші..

***
А на нашій горі у великій дірі
опинились усі депутати.
Височіє гора,
та глибока нора
і немає кого обирати.


***
А на пенсії буде лафа не усім.
Ейфорія була у Союзі.
Є реформа, а буде пожива косі.
І хоча у ясі,
та зате у красі
поховають усіх у ярузі.

***
А на Русі ще є кому
і є по кому заридати.
За цілину і Колиму,
і за війну,
і не одну
уміють люди умирати.

***
А на нашій дорозі одні полини.
На медяники інші чекають.
І пакують пани
не своє за тини,
а убогі і свого не мають.

                                      2017

На бідному фасаді кардіограма з плитки.
І дощ по ній стікає верболозом.
Лиши на перехресті сіль, а сльози,
перетвори в монету, став на ребро
й жени, жени від себе швидко.
А руки досі долу, ніби зрізані дроти.
Волосся жоване так дражнить шкіру.
В житті ти вся така мажорна, на шарнірах.
Та кожну глупу ніч працюють страху жорна
які тебе зжирають геть. До пустки й чорноти.

4 жовтня 2017(Рівне)

На бідному фасаді кардіограма з плитки.
І дощ по ній стікає верболозом.
Лиши на перехресті сіль, а сльози,
перетвори в монету, став на ребро
й жени, жени від себе швидко.
А руки досі долу, ніби зрізані дроти.
Волосся жоване так дражнить шкіру.
В житті ти вся така мажорна, на шарнірах.
Та кожну глупу ніч працюють страху жорна
які тебе зжирають геть. До пустки й чорноти.

4 жовтня 2017(Рівне)

Він закривається від молодого літа
І ставить листопада блокпости
Щоб ніжність не змогла перерости
В ту ртутну дурь, шо знищує безслідно
І рве той рік, немов невдалий знімок
Вивчає об'їздні навколо проклятого міста
Її листів статичний струм верта в ті сто кругів хвилинних стрілок
Коли був щирим до кінця і вщент
Коли дозволив цілувати їй лице
На ранок заборонив собі і згадувать про це
Та марно дотики її змивав дощем.
***
Бо памя'ть мов розпечене кільце
Клеймить і спарює цей біль і щем.

3 жовтня 2017 (Рівне)

І я про те, щоб поважати
Різкий Ваш рух лицем у світ
У множині і най без втрати
І довгих Вам щасливих літ…
І я про те, щоб Вас любити
Чіткий Ваш рух впродовж сакми
І щоб волошки... шелест жита
Вас зупиняв заради рим…
11-10-2017

Іде назустріч завтра, слабке і безборонне.
Реальне й недосяжне вихоплюють мечі.
За нами день прийдешній ані сльози не зронить,
Лукаво посміхнуться хвилини-втікачі.

І час, немов суворий сумлінний прикордонник,
Замкне в минуле двері і викине ключі.
Він з легкістю руйнує і трони, і корони
І на усі питання – насуплено мовчить.

Дарунок щедрий неба – його велика сила.
Увічнені хвилини – карбуються в словах.
Людський зміцнілий розум і сором запізнілий

Не мають аргументів сказати «постривай».
Усіх, що народились, він зустрічав зраділо,
Та хтось його прославив, а хтось його вбивав.

Лишаються далеко не усі.
Завіялись моголи і татари.
А й досі ще живемо у ясі.
Історія Росії і Русі –
це дві калоші не одної пари.

Не має свого роду кацапня.
Її архіви – це одні наклепи,
фальшовані літописи, брехня...
Минуле наше завтрашнього дня –
оце й усі її духовні «скрепи».

Являються то лисі упирі,
то носії свинячої щетини.
І кожне, опинившись на горі,
усе ще риє ходи у норі
до ласої шматини України.

Московія прив'язана до пня,
що ріс віки у нашому городі
як дерево чужого їй народу.
І досі ще вирубує щодня
і корені, і віти мого роду.

На щастя, і часи уже не ті,
і юна зміна інша виростає.
Історія утопії минає.
Але, на жаль, не знають і святі,
яке минуле на її путі
несамовиту націю чекає.

                              10.2017

Усе відомо як... Але – чому? –
таке питання досі не стояло.
А чуємо позаочі не мало,
що сказане – ні серцю, ні уму.

Коли не байдужіємо, либонь,
на ці удари реагує серце,
уловлює його найвищі герци
як душі – Віфлеємовий огонь.


І віруємо у велике чудо,
яке долає простори і час.

А може і його уже не буде
як явища, що порятує нас?

Але і Слово діяло не раз,
коли Його осмислювали люди.

                              10.2017

…А з моря надій
ні знамення, ні знаку.
Домівку мою –
терпеливу Ітаку –
штурмують шторми
негараздів, нестатків.
Снагу торочу,
щоби ткати спочатку…

Змагаються тіні
чужих і сторонніх
за ласку не спиту
і сни безборонні.
Хитаю колиску –
і ніч горобина
схиляється над
не народженим сином…

Печаль стоголоса…
Мовчання безсиле…
З-за обрію – луни,
за хвилею хвиля.
Приходять світанки,
запитують, де я.
Чекаю з ніколи
свого Одіссея…

11.10.2017

Ой, чи чула, чи не чула,
що приходив дід Мачула?!
Зняв він чоботи, куфайку
й розповів цікаву байку.

Про добро і зло одвічне,
про блудливість споконвічну,
про політику і хитрість,
ненажерливість і підлість.

Ви читали чи хоч чули
про байки діда Мачули?!
Якщо ні – мерщій сідайте
і цю збірку погортайте.

Може знайдете для себе,
в чому маєте потребу.
А не маєте потреби –
сумувати теж не треба!

Тут усмішки і частівки,
колючки, пісні, жартівки.
Є смішинки і перлинки,
чоловікові й для жінки.

Тільки мудрості плоди
вбережуть вас від біди
й відведуть цироз печінки –
пам‘ятайте це завжди!

29.03.2016

Це гріх – не осміхнутись немовляті,
Коли воно невтішно плаче,
Не помахати на прощання,
Коли сльоза уже розтане,
І не послать од серця лунко
Йому повітряний цілунок.
Це гріх – коли, немовби недоріка,
Нагально обігнать каліку.
А як, сказать, спинившись, просто:
«Даруйте! Поспішаю в гості...»
«Нехай щастить!»- почується в одвіт .
І начебто поширша світ.

Волає майстер: „Люди, плагіат!
Картину в мене безсоромно вкрали –
схід сонця над рікою змалювали,
та ще й майстерніше
зробив це супостат…“

Письменник вторить: „Браття, плагіат!
У мене повість віроломно вкрали –
в житті кохання перше описали,
та ще й правдивіше
і навіть без цитат…“

Кричить поет: „Рятуйте, плагіат!
Шедевр підступно в мене блазні вкрали –
зі слів моїх же рими інші склали
ще й милозвучніші,
принаймні в кілька крат“.

Та не погоджусь, щоб там не волали,
бо точку зору маю в тім свою
і хочу донести її загалу –
я плагіату геть не визнаю.
Пишіть, колеги, так, щоб пізнавали
і насолоду всі від того мали,
а місце знайдеться
у пеклі чи в раю!

жовтень 2017

Лебідка прихилилась до плеча,
Вподобала на пні старого птаха.
Мене кохає кралечка-дівча,
Розтуркала заснулого монаха.

Впускати жінку цю до серця - гріх.
Невільник я. Накладено навроки.
А сонце світить вперто в мій барліг,
Окрайчик неба споглядає око.

Закутий ще подружні ланцюги,
Замерзло серце у холодній ямі...
Живемо, наче люті вороги,
У кожного в руці важезний камінь.

Не хочу повертатись у труну,
У цьому склепі геть немає ладу.
А син розумний. Бачить цю війну.
Сказав учора: - Утікайте, тату!

Весна сміється. Тане сніг і лід,
Летять лелеки в піднебессі клином.
Але потрібно йти у білий світ,
Інакше без любові я загину.

11.10.2017р.

А мені однозначно бракує тебе, мала.
Що накоїла ти і навіщо пішла у мандри?
Я марную свій час, відбуваючи дивні тантри.
Все іде шкереберть. Місяцями нема тепла.

Повертайся, мала. Бо безглуздо минають дні.
Приготую для тебе пиріг і духмяну каву.
Я для свята знайду, ось побачиш, усі підстави.
За минулі провини нарешті пробач мені.

Не турбуйся, мала. Буду поряд завжди і скрізь.
Набундючений світ нам готує чимало зваби.
Нам би бути удвох. Розпалити багаття нам би,
Щоб зігріти серця, підкидаючи вчасно хмиз.
11.10.2017

Осінь ступає своєю ходою…
Перші вже кроки даються з журбою.
Десь там – листочок пожовклий – в садочку.
Одяг тепленький вдягти на сорочку.

Вересень... Жовтень уже наступає-
Подих осінній все більше зростає.
Настрої ці - проникають в оселю –
Квіти сумують – не дуже веселі.

А ось пташки - мають іншу турботу:
Треба летіти у вирій – скорбота
Їм дошкуляє - в далекі країни
Хутко збираються в теплі долини!

Квапляться – сумно в хвилину прощання!
Зграї кружляють і шлють нам вітання!
Так пролітають під небом – небоги.
Кличе воно їх – там ближче до Бога!

Смуток осінній - пронизує душу!
Що тут подієш – сказати це мушу!
Радість одна – що в віконці – зайцІ!
Від сонця до нас завітали – гінцІ!

10.09.2017

Присвячую любій матусі!
(Їй мало бути 88 років)

Світла пам'ять!

Жовтень впевненно крокує!
Сяє барвами вбрання –
Так охоче він жартує –
Фарби ллються навмання!

Скільки навкруги відтінків –
Жовтооких кольорів!
В райдужних потоках стрІмких
Лине той осінній спів!

Казка ця жовтнева – в змові,
Бо послання йде з Небес!
Чутно осінь в кожнім слові –
Подих із країн чудес!

В жовтні народилась мама –
Він і нам життя приніс.
Наче й зараз – вона з нами –
Висох з часом потік сліз.

Погляд – що аж дух проймає –
Згадую малим дівчам.
Наче з-під хмарин злітає
І дає поради нам!

Жовтень сумніви приносить…
Щось не так?! Не встигла я?!
Та страждати годі! Досить!
Гріє посмішка твоя!

08.10.2017

Дощем холодним сіє за вікном
розсудлива зело, статечна осінь.
Ще вчора літо ніжило теплом –
сьогодні ж вітер чеше вербам коси.

Гортає сторінки мого життя,
перебирає думи свіжий вітер
і студить запізнілі каяття,
рядки здуває непотрібних літер…

У сірім небі плетиво хмарин
він сумно гонить у краї далекі,
а поміж ними загубився клин –
у вирій біль мою несуть лелеки.

Зриває потьмянілі пелюстки
з останніх помарнілих пізньоцвітів
й відносить їх між очерет хисткий,
немов у небуття, осінній вітер.

Не видирай мене з моїх очей.
Дивися в них, як в чисту гладь озерця.
Не рань крізь їх портали денце серця...
Там плаче янгол посеред ночей.

Глухих ночей, як темінню зайде
Усе довкруж і не залишить тіні
Від світла, що його так мало нині,
Але воно прийде... Таки прийде.

Бо янгол, що виплакує сльозу,
Лишає там найдужчу силу духу.
То тільки з виду бачиться розруха -
Любові ж парость витерпить грозу.

Й огорне дрібність схилених плечей,
І підведе з колін, а лик до сонця...
Душа моя - у янгола в долоньці.
Не видирай його з моїх очей...
2017

Кров"ю зрошений шлях...
І її ми іще відіп"єм
У свинцевих полях,
Здобуваючи щастя своє.

Від землі проростем
З насінини. Змужнілі в бою,
Підемо навпростець,
Здобуваючи долю свою.

Підійшов часоплин
До відмітки років вогняних.
Встань, людино, з колін!
Повні груди повітря вдихни!

У свинцевих полях
З кулі зерня у крицю зрости!..
...і парує рілля -
Світорозділ, якою іти...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Св. №117101101060

Імперії творили не боги,
а посланці диявола - вампіри.
Не додається нації снаги,
коли ще є під боком вороги -
парафія кирилової віри.

Агресія любові! Та проте
попи дають церковне вар'єте,
а далі - за месію алілуя,
який поб'є Америку за те,
що попадя не знає і не чує.

Фанатики очікують орду.
А я дурний, наївний хочу миру.
Єдиновірці, я із вами щирий:
коли ви навіваєте біду,
я недруга за милю обійду,
а ворога уб'ю мечем сатири.


10.2017

В San Francisco ночі холодні,
В San Francisco люди голодні,
Ресторани на кожному кроці,
В ресторанах — що лиш захочеш.

В San Francisco avia show,
В San Francisco test drive безкоштовно,
Де дарують ручки і зарядки
Й полісмени стоять для порядку.

А на Pier 39 є котики,
Аlcatraz височіє навпроти,
Там сидів колись Al Capone...
Що там зараз?.. Про це - трохи згодом.

10.10.17

Жоржини зів'ялі – торішні опа́ли опалі,
розніжено вітер гойдає засніжені далі,
поблідло чи світло, чи тло золоте пасторалі –
марнí натюрморти… жоржинні офорти печалі…

Ген місяць помітив ту постать на соннім причалі –
усміхнена Панна – у синім холоднім кришталі…
Портрет Незнайомки в знайомім до болю овалі –
паліють жоржини і мліють, як води відталі.

Жоржинні печалі на соннім і синім причалі,
відталі, як води зімлілі в холоднім кришталі,
опалі в розніжені вітром засніжені далі,
в опалі паліють на Пана в знайомім овалі.

Портрет Незнайомця на тлі золотім пасторалі…
Розквітло чи світло, чи літо марно́ї печалі –
розніжена Панна із Паном на соннім причалі,
а далі – засніжені далі, опа́ли опалі…

Лиш місяць жоржинно милує жоржини зів'ялі.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:логос,1997)

На підвіконні хлипати найкраще,
Холодне скло розплющило шнопак.
Хлюпоче з носа у квітковий ящик,
Аз-за вікна уважно глипа шпак.

З'явивсь коханець у моєї жінки
(дебела шия, наче в бугая).
Любові більше прописав їй лікар,
Тому у нас побільшала сім'я.

Несу у ліжко чай і марципани,
Масую спинки і пухкі зади.
Перу білизну і готую ванни -
Нарешті я дружині догодив!

Усе як треба. Я - клепаю гроші.
Жона лише кохається і спить.
Однині целібат. Тепер святоша.
Лише терзає невгамовна хіть.

Цвіте краса, немов казкова квітка,
А я кайлую вдень і уночі.
Чому ж моя похнюпилась борідка,
І в нутрощах образа скавучить?

Прийшов додому. Щось нема коханця...
Неначе кішка лащиться жона.
Була у гінеколога уранці,
Для мене, каже, добра новина.

- Пішов од нас отой поганець! Каїн!
Дивись - висить на бильцях піджачок.
О, як безмежно, гаряче кохаю...
Сюрприз для тебе: троє діточок!

10.10.2017р.

У гості ходять із презентом.
Поганий настрій геть жени!
А я знайомий із поетом,
Людей мордує без вини.

Привів це "чудо" власній "киці",
Воно ж чекає на поклон.
Тримає книжку у правиці.
А поза! Цар! Наполеон!

Обвів нас поглядом ворожки,
Прорік, немов святий отець:
- Я - пуп землі! Давайте ложку
Й слюнявчика під комірець.

Втоптав кабанчика хутенько.
Здійнявся пальчик догори,
Рече: - Людва - сухі опеньки.
А ми - гармонії царі!

Незнана вам краса у Слові,
Живете сіро, як мишва!
Німі! Не відаєте мови!
Гуде порожня голова!

Сипнув сонетами оратор,
Вчавив господарів у дно.
Дрижала від поезій хата,
Коти сховались під рядно.

Пора піїтові до ліжка,
Веду вдягнути у шинель.
А він: - У мене буде книжка!
Готівку суньте у портфель!

В долонях затріщали вуха
(вони в дружини, як кліщІ).
Тепер нема у мене друга,
Зате спокійно на душі.

10.10.2017р.

Під акорди артрозного болю
У сюїті вітрів і дощів,
Все ж радію, зустрівшись з тобою,
Пані Осінь, в багрянім плащі.

Клавікорди твої й парасолі
І червоне жабо із плющу –
У пухнастім хмарок ореолі…
Я тобі всі хвороби прощу!


2017

Ти поспішаєш, осене... Куди?
В дорозі літо бабине згубило.
Невже холодні дощові кути
ти більше за осоння полюбило?
Утім, любов доречна? Мабуть, ні.
Ти лиш пора життєвої моралі.
Рахує світ свої курчата-дні.
Вони ж у клітці жовтої печалі.
Померзли бідні, меншають числом.
Маліють суголосно з листопадом.
Старий єврей вітається: Шалом!
А сіра днина вештається садом.
Своя, чужа – все глибше колія.
Надів хомут? Тягни підводу щастя.
А осінь насміхається: це я,
ваш поводир до білого причастя…

10.10.2017

Боже, як гірко, Боже, як боляче,
Бачить солдата без рук чи без ніг.
Слів не знаходиш, змовкаєш безпомічно,
По шкірі мороз, хоч і вижить він зміг.

Що пережив він? І думати годі!
Краще не мати й в уяві того.
Клята війна, що ятриться на сході
Вогнем обпалила нестерпним його.

Він співчуття у людей не вимолює,
Не просить нічого, не хоче жалю.
Та серце щемить невимовно від болю,
Мов рідний він брат і його я люблю.

Серце стискається, думка з провиною –
Це ж і за мене в бою він стояв,
Як страшний сон, бродить горе країною.
Ніколи не думав ніхто й не гадав.

Зовсім хлопчина… з поглядом стомленим,
Мов ним прожите велике життя.
Вижив, бо мужній, сильний, не зломлений,
Та жде його знов нелегке майбуття.

Ще жити і жити… на себе надіятись,
Збирати щодня треба волю в кулак…
Не звик він чекати на ласку та милість –
Ще прадід його був славетний козак.

Сльозу заховаю солону, непрошену.
О, скільки безмірних, незлічених втрат!
Скільки скалічено! Кулями скошено!
І скільки ніколи не прийде назад!

Коли вже війну ненависну зупинимо,
Коли вже дамо раду клятій біді?
Знов «плине і плине кача» країною.
Стоять на колінах старі й молоді….
19.07.16