Столиця. Місто. Телевізор.
Ручиці чешуть животи.
Роботи мало. Трішки. Мізер:
Носити ложку у роти.

А у селі усе інакше,
За ралом в полі півжиття.
У ванні теплій не розм'якнеш -
Трощу дубове колоддя.

Он, опацятилась кнуриха,
Баньки до ранку не склепляв.
Бо я - хазяїн, а не мниха.
А пес у буді "Гав!" та "Гав!".

Долоні як совки лопати,
Мозолі чорні і тверді.
Боюся ними жінку м'яти.
А ми ще зовсім молоді...

Щоденний фітнес для хребтини -
Плуги, копиці, лемеші.
Нас Бог ліпив з м'якої глини,
Та ми сталеві у душі.

Коли ж прийду вночі із ниви -
Тулюся нишком до жони
Й дивлюся "Зважені й щасливі":
Там топлять сало товстуни.

19.11.2017р.

У сон мій ненька завітала,
Так тихо-тихо підійшла.
-Як ти там, доню? - запитала,
Легко торкнулася плеча.

Дивилася на мене ніжно,
Ми ж так не бачились давно.
Вже літ багато відпливло,
Коли пішла у осінь пізню.

Я прокидаюсь - сонце світить,
Портрет матусі на стіні,
Здалось - всміхнулась вона звідти
Привітно й весело мені.

2017 р.

Я не хочу нікого, крім тебе...
Не хочу нікого...
Двох світів поєднання потреба
Ця ланка зв"язкова,

Що ти нею для мене дарунком
З"явилася ночі,
Тим вологим палким поцілунком,
Мов Демон наврочив,

Від якого у тілі вогненний
Порив двоєднання
Сил стихії злиття білотемно-
го... Зветься коханням

Володіння принадами тіла
Жіночно-п"янкого,
Що ти ним на мені "поробила"...
Крім тебе- нікого...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117111800294

Знову Ти у провесні
Милосердних ваб
Пізнаю, для повісті:
Море. Берег. Трап...
І музИки зіграні
Поміж нот - глагол
А моїм, розгніваним,
Забивають гол…
16-11-2017.

Ридають старі полотна -
Картинами їм не бути
Від часу вони голодні
І часом вони забуті

Митець їх навік покинув
Жовтіти під шаром пилу
Сміються із них картини,
Сміються із них - безсилих

Хоч сенсу у них немає,
Порожні вони і люті,
Та все ще вони чекають,
Коли ж їх наповнять суттю

І пензлик – м'який, мов вата,
Прийдеться по їхній шкірі
Колись будуть цінувати,
Колись таки в них повірять...

У цьому світі ми лиш гості,
допоки рухаються кості.
Як тільки рух той затихає –
душа на небо відлітає...

То що, миритись будем, чоловіче?
На часі розкопилити губу.
Не сердься, краще сядь до мене ближче,
Зніми сорочку файну, голубу.

Ну, ляпнула макітрою по носі,
Бо ти мене старою обізвав.
А серденько ридає навіть досі,
Палає од тяжких душевних вав.

Сиди у хаті, їж кунделик з маком,
Не відпущу від себе ні на крок.
Ще парубком навчився, бахуряка,
Розбещувати поглядом жінок.

Сусідка в двір - уже цілуєш щічку,
Кума у дім - ялозиш їй вуста.
Аби не я - усіх тягнув би в гичку,
На сіно, в ліжко і м'які жита.


Потиличник - моя надійна зброя,
Даю щодня аби не переїв.
Як щось не так - не матимеш покою,
Язик у мене - жало у змії.

Та годі, ось дивись - м'якенька циця,
А я погладжу ще й по голові...
Розм'якнув муж. Не хоче вже сердиться.
Жона ж готує капості нові.

16.11.2017р.

всі однакові… все однаково…
я до Тебе не дотягнусь…
нахились драбиною Якова
до розпечених моїх вуст…
я боротимусь і благатиму
як у прірву: благослови!
і матерії кожним атомом:
забери мене з мурашви!
де душею тілá торгуються
у важкому зо́лоті слів…
і вузлами в’язані вулиці
в’язнів гублять і королів
голих… ви́міряй мого імені
потаємного простір-час…
і святи мене… і світи мені…
доки світ в мені не погас…

Всевишньому і задарма злодія не треба:
Їх удосталь зібралося і на сьомім небі.
Тож послав Бог козакові щасливу нагоду,
Як уникнути кінця прадавньому роду.
Невідь відки узялася вся у шатах білих,
Наче просто зійшла з неба Пречиста Марія.
Простягує степовичка засмаглії руки,
Щоб звільнити неборака од скорої муки.
«Що ти, діво, не мара (бо й таке бувало),
Перед шлюбом із лиця зніми покривало».
Підіймає діва руки, та чомсь неохоче,
Відкрива своє лице й заплакані очі.
Одвернувсь злодій нараз і звернувсь до люду:
«Ліпше вже на шибениці урізати дуба!»
Не второпав недотепа на гірку ту пору,
Що то віспа із красуні зробила потвору.
Не додумався поглянуть дівчині у вічі,
А вона могла б невдовзі помогти і Січі:
Народила б їй на славу хлопців-одчайдухів.
Не спромігся глянуть в завтра – Бога не послухав.

Все ж убиває нас не лише куля,
граната, бомба, міна чи снаряд...
Ганебне слово також серце муля,
то смертоносна зброя, справжній яд.

Людей вбиває слава і байдужість,
з життя ідуть від горя і образ.
Не краще підлість, навіть недолугість,
від страху помирали і не раз…

Нам заздрощі до біса тиснуть шию
і боягузи врізують життя.
Погана слава віє суховієм
і майже позбавляє майбуття.

А скільки нерозділене кохання
у білім світі натворило бід?!.
І неважливо, перше чи останнє,
не заросте у серці його слід.

Це пам’ятайте, я прошу вас, люди!
Задумайтесь до «пострілу» за мить,
що може шансу іншого й не буде
і смерть чиюсь ще можна зупинить!

Такая осень, что пинают мётлы,
Кого – наверх, а прочих – под уклон…
Подножный чернолесный липкий мотлох
Стирает все расцветки каблуков.

Такая серь в глазах натур мышачих,
Бегущих с палуб, кучно и востро,
И небо отравительно мышьячит,
Глотая дым от лиственных костров.

Такая боль, что мнимая свобода
Ещё не состоявшейся войны
Вот так же в ноябре играла коду
На флагах, что уже обречены.

Такая жёлчь в пяти минутах солнца,
Последний раз идущего «на вы»
В корявый плод нездешних крючкотворцев,
В плакучий куст колючести айвы.

Такая гниль столетних чернозёмов,
Дорожный край, где вспомнишь перемать,
И чтобы жить когда-то по-другому,
Придётся никогда не умирать.
(2017)

ТОБІ – ПЕРВІСНІЙ

Ти пахнеш квітами і вранішнім теплом
З яких рясніє первозданність міту
І в заколиссі цім, мов неземним плодом,
Смакуєш медом ти мені й нектаром цвіту
З садів раєвих всіх. Розніженим крилом
Вкриває нас любовограй й в сюїту
Чарівних нот занурює усладовим вином
Як в доісторію Буття, в світанки Алфавіту.
Де Альфа та Омега пе́рвісним різдвом
Запліднюють природи суть, сповиту
Із нас та цнотою й неначе першим сном
Вкида у пристрасть див несамовиту.
І ти, з роси постала, м’ятним ясмино́м
Кохальні пишеш перли заповіту. Світу.

Павло Гай-Нижник
17 листопада 2017 р.

Облудники – то сорт лихих людей,
такі собі закінчені тварюки.
Лиш удає, що гладить він тебе,
а справді – витирає жирні руки!.

На цьому світі є куди іти,
аби не сумувати за тобою.
У нас ще одинакові світи
весною, літом, осінню, зимою.

Якої не чекаємо пори,
а на осонні не перегоріли
осінні веселкові кольори:
зелений, синій, золотий і білий.

Яка не є суворою зима,
не полиняє пам'яті палітра.
І не біда, що ти уже сама,
а я усе ще як у полі вітер.

Якою не почується журба,
а доля усміхається лукаво,
що покотило літо із горба,
твоє – наліво, а моє – направо.

І ти не умиваєшся слізьми,
і я не упиваюся журбою.
Минуле не дивує новиною.
Майбутнє не лякає. Адже ми
весною, очаровані обоє
одне одни́м, до самої зими.

                                      11.2017

О, Боже, увійди в мій дім!
Хай тільки мир панує в нім.
Позбав мене назавжди зла.
Надії, віри дай, тепла.

Великий Боже, всеблаги́й,
тобі подяка щира.
Хай образ твій і дух святий
над всім панують миром!

Благослови мій, Боже, труд
і змий з душі зневіри бруд,
щоб міг я тяготи знести.
Мою родину захисти.

Великий Боже, всеблаги́й,
тобі подяка щира.
Хай образ твій і дух святий
над всім панують миром!

Пошли здоров’я нам усім
і благодаттю вкрий мій дім.
Розвій лукавих навіть тінь.
Хвала, Творець, тобі! Амінь!

Обожнюю цю бестію
Загорнену в блават
Яка в думках се вештає
І цвиркає «віват»
Мої стежини втомлені
Очікувань томи
Збираю ЇЇ промені
І спробуй зупини…
16-11-2017
Блават — коштовна шовкова тканина

Я втомилась труїти твоїх тарганів
Хай танцюють свій степ і шепочуть брехню
Вже ні сліз, ані сміху і закрив рота гнів
Не викрешуєш ти, як раніше, вогню.

Так, у мене не мало нестерпних вад
У душі та й у тілі. Чого лукавить?
Я для тебе отрута, чужорідна, нітрат -
Таргани всьому справно оцінки ставлять.

Ти мене ігноруєш і близька до аборту
Із життя хочеш викинуть, як не було
Я ж бо дивна, я ж є зовсім іншого сорту,
А можливо й бур'ян - не потрібне зело.

Я втомилась труїти твоїх тарганів
І життю заважати минати калюжі
Досить диких емоцій, дивних поглядів, слів
Я від нині холодна до тебе, байдужа.

Отак би й котитися пляшкою між колесами
міського авто і свистіти душею з пластмаси
або беззмістовно застрягнуть між шпалами-рельсами
всією істотою раптом збіднілої маси.

Згадати ті губи, що спрагло впивались наповненням
і пальці застиглі на грудях над етикеткою,
згадати ту пісню, проспівану їй із вдоволенням
і знову ті губи із звичною сигареткою.

На святі з годину пробути у королевах,
допоки ще повна і маєш жагучий зміст,
допоки ти можеш із пульсом змагатись у венах,
а потім між шини, а потім у грудях свист…

Знаходим себе часом в цокоті тої пляшки,
чию рідину осушив хтось напівсвідомо
і кинув порожньою (спиною йдуть мурашки)
під шини сталевого виробу автопрому.

Настав нарешті двадцять перший вік,
прогрес торує уперед дорогу.
Піднісся над Землею чоловік,
та все частіше згадуємо Бога…

Давно скінчилось рабство на землі,
та багатьох тримають у кайданах
зажерливість, гарцююча в сідлі,
і хтивість упереміжку з обманом.

Активно монстрам помагає страх,
підступність, підлість, лицемірство, чванство.
А жадібність добро стирає в прах,
та першу скрипку грає дике хамство.

Можливо час мій вже давно минув
чи може поспішив я народиться…
В хитросплетіннях долі не втонув,
але і на вершини не пробився.

У чому бачу сенс свого життя?
Навіщо ще живу, мій любий брате?
Я скористався шансом вороття,
щоб рабство те клятуще подолати!

16.11.2017

День прожитий з горем пополам
ось ковтнути б тістечко пісочне?!..
рідше й рідше ти буваєш там
де веселка мружилася в очі
де сміялись з радощів взахлип…
волочились вештались за буслом
де старенький немічний Пилип
матюкавсь за чаркою по-руські
ми дразнили, смикали полу
півроздуту і роззуту вітром
і лицем мазюкались в золу
розчавивши вперше чверть півлітри…
на коліна в’ївшись було сіль
як казали батько: - це на згадку!
а село гуділо від весіль
під кінець і з Осені початку
ми такі… ми славні школярі
гинули до нас однофамільці
ця печать у кожному дворі
чорною хустиною на гілці
кожен з нас по черзі - «свинопас…»
небилиці вештались між нами
по ночах відвідували нас
крізь вікно залатаної рами
ми здригались часто увісні
гнали німчуру аж до кордону
повертались Сонцем по Весні
вицвітали саєвом до скону…

а тепер як той, о той «пилип»
окопався вишкілом маттючим
в сьогоденні старчий прототип
кодлом переплетений по-суччі…
2017

Ми запалили багаття
Так догоряв наш на двох Вавилон,
Кланяйся, кланяйся, кланяйся
Мріям, що тліють.
Ти у святковому платті,
Наче богинь еталон,
І про таких як ти інколи ангели мріють.

Наче сонети Петрарки,
Історії наших побачень,
Богом клянуся, я чув як співали: «Осанна!»
Ти була як релігія – я ішов на поклон,
Лиш додавав: «Ти в моєму житті остання»,
А тепер догоряв на очах наш на двох Вавилон.

Ти писала історії надто для інших сумні,
І навряд чи тебе перепишуть у бібліотеках,
Тільки знай, найдорожчою була ти завжди мені,
І не важливо, що скажуть сучасні «Сенеки».

Ми запалили багаття,
Так догоряв Вавилон,
Він іще тлітиме деякий проміжок часу,
Тільки вже інший знову іде на поклон,
Приховай, приховай, приховай мрії свої між долонь,
Бо немає від них панацеї, немає спасу

Всьому радію – хлібу, солі,
Врожаю краю золотого,
Озимині у чистім полі
І хаті маминій за рогом.

Куди лечу з доріг далеких,
Де серце падає до хвіртки.
Де на стовпі гніздо лелеки,
Що споглядають влітку зірко.

Де груша татова під зиму
Коріння кутає у листі.
Понад селом хмаринки диму,
Калина вся стоїть в намисті.

Приміряв перший сніг обнову,
Приліг на жовте і зелене.
Розтане, потім ляже знову,
Зігріє ноги яблунь, кленів.

В житті щорічні переміни –
Зима, весна, за літом осінь…
Вогонь потріскує в каміні.
Не чути вітру стоголосся.
28.10.17

Робити будем, що захочеш ти! –
мала на вухо шепотіла ніжно.
Він мріяв про небачені світи,
вона знімала блузку білосніжну…

У думці простір він долав і час,
вона все поряд у журбі сиділа…
Опісля він ще згадував не раз –
А все-таки, чого ж вона хотіла?!.

Над хвилями кигичуть чайки,
А в голові сумні думки.
Чому жінки не люблять лайки,
А прутньоносці - навпаки?

Белькочуть суржиком івани,
А через слово - матючок.
Брудні словесні океани
Летять в коханих і дочОк.

Дитя ворушиться під серцем,
Ось-ось заявиться на світ.
А батько мамцю віхтем квеця,
Лайливе слово як привіт.

Мерзоту чути ще в утробі,
Отруту всотують плоди.
Волають душі : - Годі! Пробі!
Ми хочем сонця , чистоти!

"Одгодував" татусик птаху.
Тепер на щире "Здрастуй, син!"
Вчуває вухо "Йди ти на...уй",
З очей моїх подалі згинь!

Сумна мелодія для флейти?
У цьому лиш твоя вина.
О, мудрість, одзовися, де ти?
А навзаєм - матюк луна...

16.11.2017р.

є люди
які стимулюють чакри чужими мізками грають чужими членами в нарди та Ґо
вживають власний статус щоранку мов псевдо ефедрин –
вона перестала писати вірші бо почала писати цитатник власного его
плакати над тим що їй незнайоме рухати ним
ніби горіхами в роті описувати їх шершавість з точки зору професора з медицини
вона була безумовно у тренді й багато хто йде за такими
тому що тепер популярно для жінки бути чутливою й синьозаплаканоокою
бавитись порожніми фразами із вікіпедії у високе чи ворушити давні фантомні болі нації
але щоб вірили –
треба мати гарні груди пухкі вуста й котячу грацію
трьох коханців одночасно і щоби кожен – старший удвічі
дивитися наївно в очі своїм сучасникам ніби вони гівно а ти – муза-да-вінчі
або і сама
прости господи
мадемуазель да-вінчі-воскресла-із-гробу
бо мертвяки – як і мистецтво – вічні!

вона любила об’єктиви й необ’єктивність закоханих у неї підстаркуватих самців
вона ловила їх останні стрибки й ховала в кишені
і потім
заварюючи їм чаї женьшеневі вона почувала себе на сцені
свою догравала роль із останньої вистави
себе коронувала і всяко ставила у різні позиції пози та відповідно інструкціям з камасутри
своїми руками розчісувала хутро
на їхніх сивих спинах

вона
ковтала всі соплі та інші рідини тіла
приймаючи їх за божественну слину благоговіння
і тліла
її душа присмолена до її тіла
й хотіла аби про неї казали – сама Сивілла
погляньте он вона – біла
а всі казали – її поверхня темна – вона сибілла
вона не доросла ще до жінки яка
жива просто так
а не для корИсті чи мужика
чи власних панічних атак
що уміють живити деяких мертвих жінок не гірше як хороший коньяк
вона проклинала всіх хто казав отак
але всі казали отак

вона перестала писати вірші бо почала писати Євангеліє від себе
агіографію власних всенощних і одкровення від панни
вона кількох перетворила на мощі не розрахувавши з гідазепамом
ховали їх урочисто бо це були старці з не останніх
перед гідазепамом вони пили віагру аби догодити панні
й не втримали жезли своїх життів випадково спустивши сперму та дух

вона колисала вітер замість колисок
і це був її єдиний людський рух

Є у мене не велике
та моє в мені дитя.
Я малюю світлі лики,
прикрашаючи життя.

Намалюю я Марусю,
наче паву у саду,
і до неї усміхнуся.
А яку я ще найду?

Буду під гітару грати
їй мелодії сумні.
Тихі арії співати,
але далі – ані-ні.

Лине пісня солов’їна,
ніч минає, плине час
і в одне єднає нас.

Щоб закінчити картину,
хоч за те, що я мужчина,
поцілуй мене ще раз.

                                      2008

Мрії теж вкриває сивина,
Голос хрипне й часом чути скрип,
Їх лякає серця глибина -
Там не світить жоден смолоскип.

Мрії теж вмиваються сльозами,
Коли двері замкнуті на вічність,
Як морозять скептики думками:
"І яка ж у мріях цих практичність?"

Мріям теж всміхається самотність -
Часто в гостях п'є із ними чай,
Іноді вселяє безтурботність,
Та у суть стріляє зазвичай.

Мрії досить часто помирають,
Так і не здійсняючись, на дні.
Та є й ті, що старості не знають
І дарують щастя молоді.

Нас рабами ліпили із глини,
А сьогодні із Богом на ти.
Провисають хрести на коліна,
Діамантами сяють персти.

Йдуть "святенники" в храм на молитву,
Повні торби водяри, ковбас.
Оселедці вклонятимуть Жиду
Аби Він од нечистого спас.

Б'ють нещирі бездумно поклони,
Гучно гази гурчать в животах.
Світять в небо медалі, корони,
Чути "дай" у неситих ротах.

Опустіла господня скарбниця,
Розглитала добро сарана.
В рай до Мойші бредуть українці,
Турготять, аж у пеклі луна.

Був Спаситель у нас. Нюхав сало.
Не давав люду красти аж рік.
Сіяв щедро. А чув тільки "Мало!" ,
Дуже хутко в Ізраїль утік.

Біс у жадібних виграє битву,
Зовсім трохи уже до біди.
Піп у церкві читає молитву,
Суне віхоть у цебра води...

15.11.2017р.

Коли загине останній гебістський послід -
Вже розкладеться на атоми та плями,
Тоді тільки Бог приїде до України,
Стане ногами,
Торкнеться руками
Ляже обличчям на землю її вологу -
І заридає, як батько, а не як Бог,
Як Той, що пестив і Авеля, і Каїна
Що вчився добре в своїй божественій школі.
Й за жодних обставин, тобто – ніколи
Не сплутає Україну й о(у)країну.
Як той, хто проти всіх камуфляжів
Й не схвалює хрестові походи.
Звісно, він ще вимастить ноги кров’ю, гімном та сажею.
Звісно, він визнає, що навіть Бог часто буває дон Кіхотом
Коли не всі вітри – його коні,
Коли не всі ріки – його жили.

Інколи Бог довіряє ідіотам,
Які усе палили б й усе - спалили….

На згарищі цього світу ще довго літатиме вохра,
Бо кров, зварена з залізом, кружить, мов пластівці.
І скаже тихенько апостолам, що він – контра!
Що кожна дитина, яка замерзла у таборах,
Яка розстріляна чужими татами чи мамами,
Яка заморена у муках й стражданнях Христових -
Стала маленьким янголом смерті й нині в міських дворах
Виловлює нащадків тих, кому тоді було добре
Їсти, спати, тримати автомати в руках, кидати людей до кліток
Ламати ребра кволим.
Але прийшла пора… на все прийшла пора -
І вітер ліг, як втомлений алкоголік.

Коли загине останній гебістський послід,
Вихрещений в соборах, вивчений за кордонами,
Виплеканий у купелях чужих сліз.
Коли перестануть летіти кістки з-під коліс
Божественого байка -
Тоді він спиниться, зніме шолома й скаже – ВСЕ!
Ви – живі, ви – подоба моя – люди,
Ваше минуле тепер – чорна байка, лякалка для нащадків,
Бузувірів чи тих, кого життя ломане під дих -
скаже
А поки!
Діти
Упирів, пийте кров дітей своїх!
А мені -
Дайте спокій!

15.11.2017
Рівне

Ненависті не дай перемогти,
дарма не витрачай на неї сили,
і як тебе спокуса не просила б,
вгамуй ворожість – стежку до біди.

Життя безжально трощить на шматки,
ти робиш за помилкою помилку?
Перед очима знову вітряки,
не знаєш, як дожить до понеділка?!.

Я вірю, що колись настане час,
обніме хтось тебе і відчай схлине,
усі шматочки разом водночас
зберуться якось знову воєдино!

Раптово заспівають солов’ї,
а за плечима вмить проб’ються крила
і біди враз розвіються твої,
наповнить вітер подрані вітрила!

В собі як зможеш відчай побороть,
а ще і силу страху подолати –
зіллються в купу власні дух і плоть.
Їм не завадять вже ніякі ґрати!

Ніхто не бачить ваших сліз,
проблем, що гаманець порожній.
Пропустять навіть болю віз,
а по́милку – помітить кожний!.

Червону троянду в осіннім саду
ще вітер холодний колише.
Неспішно вузькою стежиною йду
туди, де кохання залишив.

Туди, де гостинно шумлять вартові
завжди в Ясиновій діброві.
Не раз і не два де сиділи в траві,
колись о порі вечоровій.

Пісні нам співали дзвінкі солов’ї
і роки зозуля кувала.
Ти слухала мовчки зізнання мої,
та очі тебе видавали.

Палали ті лагідні очі вогнем,
світили як вранішні зорі.
Тепер на душі залишється щем
і спогади з присмаком моря.

Пішла ти у вічність, голубко моя,
зорею яснієш із неба.
І слухаю пісню сумну солов’я
давно я, кохана, без тебе…

(пісня)

На зеленім бережечку
Є криниченька,
Там холодна і джерельна
Б"є водиченька.
Видно дно - така прозора
Та смачна-смачна,
У спекотну літню пору
Помічна вона.

І пташина прилітає,
Та приходить звір,
Люди, котрі тут бувають
Щиро вдячні їй
За водиченьку цілющу,
Що дає снаги.
Ой, криниченько-матусю,
Довго ще живи!

2017 р.

Посміхнусь листопаду,
забуду про дощ і негоду,
прогуляюся парком,
накинувши тепле пальто.
Не любив я ніколи
похмуру і мокру погоду,
та не хочу чекати
на тебе в порожнім авто.

Зупинюся під кленом,
в кінці прохідної алеї,
де з тобою в часи ті
далекі стрічались не раз.
Пригадаю, волошки,
троянди, ромашки, лілеї
як тобі дарував і
твій стан обіймав повсякчас.

Хай скимить2 падолист
і сумує за променем сонця.
Хай чекає зима
на казковий до міста прихід.
Бо немає, на жаль,
від гірких помилок охоронця –
тож, гуляючи парком,
сумливо дивлюся услід.

Та чому дотепер
зупиняєшся ти біля клена,
щосуботи чекаєш
когось, як тоді восени?
Час лежить під ногами
у тебе, мов листя черлене,
що нерідко ночами
мої переповнює сни.

І збагнути не можу,
чому дотепер приїжджаю
я до іншого міста
у пору осінню оцю.
Подивлюся на тебе
і юність шалену згадаю –
знов радію туману,
дощу, холодам, багрецю…

Це оті, що кричали: «Варраву
Відпусти нам на свято», оті,
Що Сократу отрути налляли
У тюремній глухій тісноті.

Те пекельне питво би їм влити
В їх паскудні, брехливі роти,
Тим, що си́ріт пускають по світу,
Всім отим, що на ймення «кати».

***
Не надихає ні тиша мене,
ні епіграма паяца. Одне
одного варті і вірші.
Адже поезія – це щось одне,
а бутафорія – інше.

***
Якщо даємо відкоша,
то анулює у азарті
усе твоє чужа душа.
Але тому вона й чужа,
що ми ріднішої не варті.

***
Не знаю, що таке есе,
як не наклеп на себе.
Але якщо понад усе
одне якесь ні те, ні се,
то так йому і треба.

***
Що гени є, і їжаку відомо.
Тому-то і кусає за живе
те, що живе і діє підсвідомо
у череві sovetikuso homo
надією на дзеркало криве.

***
Шокують Музу іпостасі
героїв у загальній масі
периферії житія.
Чому розумному не раді,
коли дурному на заваді
стає чиясь поезія?

***
Усе було під небесами
і на нове не сподівайся,
але данайців із дарами
усе таки остерігайся.

                                      2017

віє вітер по Волині
студить зболені долоні
виє біль по Україні
скачуть коні… скачуть коні…
назбирала собі болю
від кісток народу Леся
той прикличе собі долю
хто ім’ям землі назветься…
і кохала… і кохали… –
все взяли слова молитви…
болю не утамували
ні європи ні єгипти…
віє вітер – ту́жна флейта…
море хвилями здіймає…
і навіщо мені Ялта
якщо Лесі тут немає…

Людська шальга не має меж.
Христа розп'яли підлі кмети.
Тепер від гніву не втечеш,
Спливає кров'ю вся планета.

Щодня убивства, крики, гвалт -
Старі, малі, царі, убогі...
Єгова злиться не на жарт -
Віддав нас чортові на роги.

За богострату - Холокост!
Вселенська дика ворожнеча!
Нечистий піднімає тост
Аби кипіла кровотеча.

І це - початок. Не кінець.
Не зійде з рук дурна офіра.
Під ніж кладе рабів Творець,
Невтомно грюкає сокира.

У храм, звичайно, ти сходи,
Під час молитви не карають.
Та це даремнії труди -
Шляхи загачено до раю.

Я не очікую чудес,
Ось-ось із небом будем квити.
Але шепчу: - Христос воскрес!
Інакше, друзі, нащо жити?

14.11.2017р.

Мовить жінка: - Йди голитись!
Колють вуса, борода!
Ти, неначе йєті з лісу,
Мичка дибиться руда.

Шерсть на грудях і у носі,
Пахви, наче буйний ліс.
Все, із мене вовни досить!
Краще б ти малим обліз.

Що за мода пелехата?
Ти ж - поет, а не дикун!
Вижену в підвал із хати
Як не вистрижеш ковтун.

Я дослухався реляцій,
Тещин пиріжок погриз.
У свічадо - глип уранці...
А макітра вже без кіс!

Щезли оселедець, пейси,
В мене зляк, анабіоз.
Вже подумав - буде меса,
Місяць гикавка, пронос.

Тарганів труїв на тижні,
В здобу сипав порошок.
Хоч не взяв мене Всевишній,
Та отримано урок.

Жартувати, звісно, можна -
Так діди чинили теж.
Та якщо глава порожня,
То до пекла попадеш.

14.11.2017р.

В давнину жила в Диканьці кралечка Оксана,
покохала вона палко, але не султана.
Уподобала та дівка, ви вже мабуть чули,
козаченька молодого на ім’я Вакула.

Та пиха панянці юній дуже заважала –
черевички, що цариця носить, забажала.
Перевірити хотіла наміри козачі,
а тепер у самотині дуже гірко плаче.

За взуттям козак поїхав в гості до столиці
і ноги його немає в дівки у світлиці.
Може, інша заспівала юнаку осанну,
а тому забув Вакула про свою Оксану…

Хоч уже не молоденький, як отой Вакула,
та полковник він козацький – дід Сашко, Мачула.
Тож не личить козарлюзі про любов молити,
а тим паче – з забаганки бороду голити.
За своє життя він бачив не одну царицю
і по мешти не попреться навіть у столицю!

Усе перетерпиться...
біль образ,
і просто біль,
що серце чуле кришить...
Він білий,
не бува його біліше,
я в цьому пересвідчилась
не раз...
Бо чорнота - знеболена,
німа
ані ніяка...
глупа собі темінь.
І скільки б не велось
про це полемік -
я вірю в те,
що осягла сама.
Я вірю... знаю -
біло він болить
і біло-біло сиплеться
на скроні.
І тільки серце
ружиться червоно,
як біла ця негода
відшумить...

Життя ще не минула й половина,
та вже прогрес гайнув за небокрай –
допитливих очей шкільна країна
перетворилась в прихисток Wi-Fi.

Летять роки, нас накриває осінь,
усе частіше озираєм тил,
де із верхівок вже столітніх сосен
звисає рам‘я розових вітрил.

Біжить удаль незвідана дорога,
минувшині немає вороття.
Уже не за горами зустріч з Богом
і фініш школі з назвою „Життя“…

А десь далеко… за вікном,
чи може ближче… уві сні,
ходила осінь з батогом
і проганяла сяйні дні.

А потім плакала у ніч
і дріботіла по дахах –
нема на небі зоре-свіч
і відлетів останній птах.

Зі злата одягу униз
упали листя і вірші.
В уяві ти... осінній приз.
А поза нею муляжі…

11.11.2017

За хвилину до щастя його обійми,
Ще колиба весни в порцеляні магнолій.
Ще далеко до розбрату, чвар і пітьми,
Ще не ділиться навпіл ні небо, ні поле.

За хвилину до болю його обійми.
Світ не знатиме смутку, а горе спіткає.
На підошвах нескорених - попіл війни,
Повна копанка жовчі між адом та раєм.

І тоді, коли янгол затулить крильми,
Гостра куля свинцю не шукатиме жертви.
За хвилину до плачу його обійми,
За хвилину до щастя, до болю, до смерті.

2017 р.

Ще трави шумлять і ще квіти буяють,
Та день вже вібрує осінній.
Ти туди не ходи я тебе умоляю,
Там у вітті сплетінні ховаються тіні.

Ще днина ласкавить в зеленім величчі,
Зупинися, світ зупинивши.
Я лиш буду блукати в твоєму обличчі
І тонути, тонути в зіниці все глибше.

Світлом визріє спів, а потім лиш сниться,
Земля не буде уже раєм.
Та поки ще ця осінь під сонцем піниться,
Ще кохана не квапся в безкрає,
Спинися.

Парище
2017р.

Коли жагою думки осяяні світи
У просторі і часі губились випадково,
Тоді усе прожите вкривав туман густий,
Розгойдувався зором якийсь непевний овид.

І розум був безсилим належно осягти
Такий хаос безмежний і змінені умови,
А пам’ять все кришила минуле на крихти,
Які на мить зникали і воскресали знову.

Правічний страх нового прощався назавжди,
Майбутнє посміхалось і простягало руку,
Надії оживали і танули льоди,

А день співав довкола привітно і стозвуко,
І сумніви, й тривоги він обертав на дим,
І час мене був згоден узяти на поруки.

2017

Мереживо буднів сплелось у цупкий гобелен,
Я ним затулю себе від за вікном непогоди
І стану, подібно шукаючим істини дзен,
Дивитись в глибини своєї людської природи.
Дощі розкладу на мільйони дрібних краплин,
У натовпі танець побачу листочка з берези,
Дорогу, якою іду, до найтонших щілин
Розгляну й сама усвідомлю усі генези.
Я душу свою розчиню у горінні свічі,
У хлюпоті озера, виблискові роси,
А більше за все - у теплі на твоєму плечі
І буду мовчати про все це, тож слів не проси.
Лиш поруч сиди й відчувай так, неначе востаннє.
Ці миті, повір, нам забути уже не вдасться,
Бо тільки тоді - в мить серцевого завмирання-
Нарешті відчуєш хто ти і в чому ж щастя.

Іще сніги не впали на охололу землю,
Осінніми дощами хмарина омива.
Відчутне передзим’я, та як я відокремлю
Твої гарячі руки й остуджені слова?

Нічого не змінилося ще у нашім колі -
Робота, дім і друзі, гітара в вихідні.
Та тільки передзим’я вже відчуваю в долі,
Тепліє від каміна, та холодно мені.

В невизначенім часі такі ж хиткі стосунки,
Хоч ти зі мною поряд, але думками з ким?
І обпікають губи холодні поцілунки,
Де в передзим’ї нашім замість вогню лиш дим.
14.11.17

                            І
Дуже економно за життя,
маючи і зайві, і зелені,
упорядкувати до пуття
на могилі те, що по кишені.

                            ІІ
Уявляю пам'ятник собі,
де уже не виростає зерня
і немає хати. На горбі
я стою і граю на трубі
у високій порослі із терня.

Заросла доріженька моя
бита – за окопами, полями –
і до школи, і до тої ями,
де карбують кожному ім'я,
що запам'ятали школярами.

Виконали місію одні.
Ну а я ще дибаю до краю.
Як іду, то що робити маю,
як не рити пам'ятник війні,
що майбутнє наше убиває?

                            ІІІ
Економно бути як усі,
хто живе на власній бараболі
і шукає істину у полі
босими ногами по росі,
парією – у юрбі месій,
а собаці – кісткою у горлі.

Залишаю дім, криницю, сад,
все, що у труді тримали руки.
Хай за діда порадіють внуки,
що не оглядаюся назад
і займу неоцінимий ряд
після неминучої розлуки.

                                      11.2017