Блаженна посмішка і кінчик язичка,
Що краєм губ схвильовано крадеться
І десь, всередині, оманливо зника,
То знову квіткою-розпусницею в’ється.

І мре навкруг суєтне і пусте,
Під віями вогненний спалах ночі.
І тихе, безіменне, і ... близьке
Щось нерозбірливо і жадібно шепоче.

А вечір в ніч вітрила розгорта
І губить в снах червоне і зелене.
Лиш знову шепіт полонить вуста,
І язичок всміхається до мене.

Переораний “градами” степ,
Наче попіл, сухий і гарячий, –
Лиш полин обгорілий росте
Та акація зранена плаче.
Ніби сльози, там роси гіркі
На світанках зволожують сушу, –
Мов оплакує степ вояків
Одчайдушних впокоєні душі.
15.03.17

Які були часи, які були поети,
Які були думки, які були слова.
Невже оті часи вже канули у Лету,
Невже оті слова зів’яли, мов трава.

Чого ж ви мовчите? Чи вже у душах злидні,
Чи в патоці густій засохло вже перо,
Чи в Україні рай, і ворога не видно,
Чи засмоктало вже неправедне добро?

2012

Якби знати, о, якби знати,
коли щісті ввійде́ до хати,
зготуватися би найкраще
та приймити то щісті наще.
Та убрати нову сорочку,
тай підсипати добру квочку,
аби курітка завеснили
зеленцем оповиті ниви.
Аби щісті росло усюди
аби вже не пішло нікуди -
ні до лісу, ані до міста...
Розчинити б у серці тіста
на паски́, на солодку бабу,
мати в собі відрадну раду -
великодну, таку спасенну,
Богом творену, сокровенну.
Аби кождий продреглий кутик
уродив благовісний прутик.
Аби в небі зійшло житами
те, що сіяне молитвами,
те, що люляне до світанку...
О мій Божечку, любий Па́нку,
якби знати, о, якби знати,
коли щісті зайде́ до хати...

15.03.17 р.

Дороги круті де байстрюки
Пишуть майбутнє для діток
Де ворог лютий дарить муки
Усім присутнім пише шок

Якщо ідемо без зупинки
Там де веде нас сатана
Духовно мремо гріха вінки
Кладе система не німа

Лиш одиниці чарки знають
Не п’ють брехні хоч є приказ
Вони мов птиці в світ літають
Щоб зрозуміти інший час
Прикличуть дітей. Парастас
По околиці хай співають...
14.03.2017р.

Ой, не плачте по мені
Так неса(у)мовито!
Я не вбита на війні –
Я війною вбита…

13.01.2015

Пом’яне (до слова)
проминуща слава:
вдачу мала дивну,
долю нелукаву –
ні тобі капризу,
ні тобі скандалу…
Тихо говорила,
голосно писала.

29.01.2014

«Яка жестикуляція! Експресія!
Все супер: макіяж і пеньюар!»
…Сухотна проза й немічна поезія
купаються в оваціях нездар.

26.10.2013

Попід вербами несе ріка
спогадів горнятко.
На порозі хати дівчинка
бавить кошенятко.
В неслухняних кучерях реп’ях,
бісик в оченятах
наглядає, як в амброзіях
возяться курчата.
Від жаливи щемні пухирці,
зідрані коліна.
Крапля сонця - бедрик по руці…
Щастя горобине.
День крихкий у небесах ряснів
посмішкою мами.
Переливами пташиний спів
лився над ланами.
Золотою охрою листва
обрамляла віти.
Пелюсткові батьківські слова
відголоском літа.
Журавель в дорогу спонукав
полохливу осінь.
Смак дитинства - райські яблучка
на губах ще й досі...

2016 р.

о мордору мойро, вколися у біль веретен!
з позбувних бентег ми виходимо в сиві вар’яти:
нам щез-би вбирається в сонце, неначе в карден –
потвора, нам крани вливаються в третій верден,
нам сорок уривків барвінку до ранку ковтати.

подай мені, клоуне, перший – із льону і труб,
з гобойної фобії ванги та з медом вальгалли…
домашній корчмар і ліхтар місяць перцем натруть,
сумлінний лихвар з вівтарів зніме темну ікру
(таку ми на іспитах різних ще здавна здавали).

налий нам по другій! – з беззубих прозорих молок,
із другого моря, із третьої чаші, зі спеки,
зі звірів цукрених, зі стигм і зі спраги, з думок
і вуст не-пророків…
… на трьох розіб’ємо димок.
посіємо в смушевій торбі спориш і вузенькі

ходи між гіркавим печенням. посіємо щем,
коли три-на-десять четверта – й хитається люстра,
і хтось на руках колихає того, хто з дощем
відходить з калюжного сонця – за сіллю, а ще
комусь батогами гарчать-не мовчать заратустри…

і мойрі нахлюпай! то клопітно, клоуне, та
дражнити биків – наша забавка, чорно-червона…
чи лета на ниточці змієм у стелю зліта,
чи веснам порізано вени – і вічна сльота,
чи рильце півоній кохання бджоли-спазмалгону

під ранок благають, а ножиці – хто пригорне?
подражнить, умиє, застольну утне – що хоч падай?..
давай! – із криниці – змію та солодкий ранет!
і – нервом скропи. і наріж у масний вінегрет
останньої нитки душі –
буде сидячки спати

і бачити чад сріблоногий. і вчадіє, мо’,
і вколеться, може, поки дансмакабрять вар’яти
на варті життя, якщо ми тут іще живемо –
в осіннім курчаті, хрящі, у хрущі, на трюмо –
в картинці без ліній, в гарячці, між бур і крамол,
у вирі завіс, що чигають на наші свічада,
у тиші дніпра, що співають надвечір дівчата…


2017

А скільки коштує олжа?
На терезах у клептомана
лежить оголена душа,
сухий остаток дерибана.

Доросла казочка, як є –
де «більший меншого кусає»,
а той останнє віддає
і кров за пана проливає.

Усе під крики: Ми – народ!
Шануймося, бо тОго варті!
Пряма дорога до свобод,
лиш ноги ковзають по карті.

Забули знову про багно,
про височини і яруги,
де люди падають на дно
і дно замулює потуги.

У лабіринті до мети
остання рації не має.
Ходи собі туди-сюди
попід утіх над мертвим плаєм.

А чи душа не вміє вже
життя любити без омани,
чи дідько долю стереже –
де ті козачі отамани?

І вільний дух, і мрії лет
над золотавими полями?
Лиш крап злодійських еполет,
а ще вибоїни і ями…

То скільки коштує олжа
без вихваляння і овацій?
Кишеню гріють два гроша,
остача правди і дотацій.

14.03.2017

Ще кружляє сніжок у прощальному вальсі,
Морозець теж поскрипує під чобітьми,
Та в повітрі медункою уже запахло
Й ніжним проліском - вісником першим весни.

Та граки повертаються теж незабаром
І привітно махнуть своїм чорним крилом,
Величальну співатимуть рідному краю,
Так висловлюючи свою щиру любов.

А за ними шпаки прилетять та лелеки,
Ластівки, дикі гуси й качки, журавлі.
Ще невдовзі - почуємо спів соловейка,
Розсипатиме квіти весна по землі.

2017 р.

Згорне вечір замріяні крила,
І з тобою залишиться ніч.
Неспокійна, пуста і примхлива–
Чорний морок по білому пліч.

Причаїться, приспить і розбудить.
Заспокоїть і знов за своє.
Поцілує в запечені губи,
Воскресить, приголубить і вб’є.

А за що, не питай – не розкаже,
Та й навіщо – одне небуття.
Міцно-міцно до ліжка прив’яже,
Розгорнувши, мов карти, життя.

І в чаклунській земній круговерті,
Без надії, в химерному сні
Ти шукаєш рятунку у смерті,
Простягаючи руку мені.

Настане час - постукає зима
І припорошить твої коси снігом,
Літа всі доведеться пригадать
Та смутком тихим жалкувать за ними.

Себе дитиною ти бачиш лиш вві сні
І юність гомінку не повернути,
Коли батьки були іще живі,
Та їхнє мудре слово можна чути.

Що встиг, чого досяг, а чого ні,
Тепер ти підсумовуєш прожите.
Продовжать добрі справи хай твої
Надалі у житті онуки й діти.

2017 р.

Без імені? Та ймення є у всіх.
Заведено так, прийнято і звично.
А я б тебе назвала Пізній Сніг,
Або Туман ранковий потойбічний.

Іменувала б ще – Чумацький Шлях,
Яким щодня солодку сіль носити
І гинути в безмежних відчуттях,
І ні про що ніколи не жаліти.

А ще, а ще ти - мій дитячий сум
І зречення оманного натхнення,
Що на вівтар утіхи принесу
В хвилини каяття і одкровення.

А щодо безіменного єства
Й моєї непрочитаної суті, –
Хіба збагнеш, чому мовчать слова,
І сни мої, до ночі не прикуті.

Мов пісня зроджена з любові,
Як сонце в далечі ясній, –
Бринить і сяє рідна мова
В одвічній величі своїй.
Вона на душі наші схожа,
На їх до правди ненасить, -
Адже закохуватись можуть
І вміють марно не любить.
Чи українська має крила,
Чи вічність міряє їй шлях,
Бо понад іншими злетіла
І ниць не впала опісля.
У нетрях часу не пропали
Наймилозвучніші слова –
Звучи світами і надалі,
Моя відрадо вікова!
14.03.17

Я змушена тебе забути...
Печалі мул осів на груди,
Хоч пам'ятатиму в житті,
Та ми з тобою є не ті,
Не ті, кого послали з неба,
Я пам'ятатиму про тебе,
На всіх шляхах і всіх літах,
Мене окрилюєш, мій птах.
Але нам разом... Ні, не бути,
Ми надто схожі, надто люди,
Неначе брат з сестрою ми.
Залишимось чужими лиш.
Але моя молитва тиха,
Про тебе теж, мені утіха,
На всіх шляхах на всі роки,
Є оберегом. Ти такий,
Що захистити тебе честь.
Хай янголи оберігають.
І з ким ти є, і де ти є,
Нехай не знаю

Загадаю на піку... Не чирву...
Куля в люфі... Стріляти чи ні?
Світу далі летіти у прірву,
Та на це вже плювати мені.

Понад Стіксом у пам"яті снулій
Пролягає, з"єднавши світи,
Цей місток, що завис над минулим,
І його нам уже не пройти...

Світлі думи у стані спокОю,
Наче в озері жменя монет.
Ти ніколи не будеш зі мною.
Ти уже не побачиш мене.

Чи побачиш?.. Босоніж... Цвяхами...
По хиткому містку перейти
Через те, що лягло поміж нами...
Піка випала... Куле, лети!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117031401128

ключ в щілині звучить, і мій ключ - це частина хору,
що співає весну, і Сізіф вже штовхає вгору
своє сонце незмінне, що котитиметься в обійми
незабаром до нас, аби стати нарешті вільним.

і каштанова думка соковитим дощем по шкірі
супроводжує в сельву, де по спокою й нашій вірі
орієнтується час, розпростершись континентально
без найменших обмежень з гудків вокзальних.

і встромляється слово через хмари до майбутніх
нас, що сонце ховають в мережі буднів,
де паради планет хором пісню ведуть свою, і де з ними
ключі наші звучать і відштовхують співом зими.

2016

На котячому базарі
Всі коти – то красота!
А Михасик так і марить
Мати власного кота.

Але довго вибирає
(Щось на думці у Мишка)
І питає тітку скраю:
– А чи є коти в мішках?

Та дивується хлопчині
Й забаганці отакій –
І жартує продавчиня:
– Є в мішках, та дорогі!

Покупець, з усього видно,
Враз допетрав, що і як:
Вибирати треба спритно,
Щоб недорого, однак.

Бо малий не з пальця виссав, –
Тато говорив Мишку:
– Добре, синку, обдивися –
Не купуй кота в мішку!

28.02.2017

Сім’я моя. Моя родина.
Сестри і брат. Сини і внуки.
Серцем говорить Україна.
Серпом Москва і її руки...

Сім’я моя. Своя ще нині.
Сідаємо кругом стола.
Серцем, думками в Україні,
Куди йде стежимо Москва.

Сім’я моя, життєвим кроком
Спішить до світу дуже скоро.
Спить, коли хтось дає уроки.
Сумно, коли дає їх ворог.
01.08.2015р.

Гляди, як вона розворушує стерплі хребти -
мов сотні драконів розвитих із льоль тонкосніжних.
Отрушує вроки з ялинових душ і зо стрижнів
у всепроминання,у потерть суху і торішню,
у лодію зимну, що геть заходилась гребти.

Дивись, як вона виворковує з цяток зіниць
світи колообертні, як вихиляється в"юнко
із шарої манти - безстидна і зельна відунка;
як п"янко розпружує звуки із кожної бруньки,
аж льоду заслона розкришено сипеться ниць.

В лилові її замовляння зловися і будь.
Учуй, як вона першоцвітами сни протинає
і хльоскає вспалих комонів грози малахаєм,
аж сонячна кров у травині - у кожній - скипає,
як перший цілунок на юні неторканих вуст.

Крадися до неї, як лісу розбуджений дух -
нeбавно і тремко, невтерпно і палко крадися,
прозорою сутністю вовка, голодної рисі,
березовим бризом у ноги магині кладися
і березнем вичуй незглибну її висоту.

Рубали руку праву у поета,
Покару люди зріли залюбки.
Один невірний знак в кінці куплета -
Сокира впала - і нема руки.

Піввіку віншування мандарина,
Роки на службі, грона таємниць...
Але зігнув од сорому коліна
І просить у людей прощення ниць.

Катюга взяв одрубану ту руку,
Немов черву, чи дохлого вужа,
І кинув нею в зголоднілу суку -
Нехай насититься твариняча душа.

Вірші печуть сьогодні, як оладки,
Хто хоче - той і квецяє рядки.
Якби ж до нас вернулиcь ті порядки -
Ходив би кожен другий без руки.

А як любити, як не в повну силу?
Як вiрити? Раз вiрити, раз нi?
Я душу навстiж, люди, вам вiдкрила -
А чи довiра нинi не в цiнi?

14.03.2017

Ми усі помремо. Хтось в бою на Донбасі,
Ну, а хто за столом, конструюючи вірш.
Косорука прийде, як завжди, не на часі
По руків'я вжене невблаганності ніж.

Ми усі помремо. Уві сні, чи у муках,
Віддаючи своє немовляті життя.
Не чекай, що з небес, під божественні звуки,
Ти устигнеш зректи щирих слів каяття.

Ми усі помремо. Хтось в молитві до Бога
У братів бойових на тремтячих руках,
І пекуча сльоза у кінці епілога
Діамантом сяйне на солдатських щоках.

Ми усі помремо. Хтось в достатку й любові,
У пишнотах бучних - марнославства сестер.
А когось проведуть вояки та удови,
Це якщо у катів невідомим не вмер.

Ми усі помремо. В забутті, на чужині,
Чи на праці тяжкій у ворожім краю.
Я ж бо, душу свою заповів Україні,
Перш ніж впасти на ній у нерівнім бою.

Ми усі помремо. Смерть зрівняє рахунки,
Вибирати не нам як зі світу піти.
Але вірність і честь - дорогі обладунки -
Мусим ми за життя в чистоті берегти.

січень 2017

Весна почалася зненацька, мовби за ніч у околі
зроблено по шпаківні тим, хто підспівує весні.
Квітів і поготів, буцім у фільмі пострілів,
і березню суголосне ім’я жіноче Ненсі.
Ось ми і знову маємо годящі температури,
хоча дощ перетворить Дізі Ґіллеспі в лабуха,
і ліпше у сутінь вуличну не рипатися без "дури":
весною, коли що падає на голову, то не яблука.

Ми залюблені в астрономію, у космос весь, ми закохані
в тан орбіт, кілечок, еліпсів зі їх точністю.
А робиш, бувало, крочок у передпокої
убогім зніяковіло, і мнешся-топчешся.

І що, як небесне тіло виписує, та не колами,
а виляє навгад, куди випаде – що, на практиці,
до вподоби порі, котрій і калюжі формами
приємні чимдуж розмитими, не кажучи вже – галактиці.

(1994)

1

Знущання із мовоньки, ляпсуси-хиби...
Та ліпше б насмажили чипсів чи риби.
Парують віршІ-фаршировані раки.
Присвяти, агітки мережать писаки.
Вподобання фальші - нудотно-прещирі.
Живуть графомани махрові у мирі,
Вигулюють муз - безпородних, болонок.
Десь мегапоети - колоси, колони...

Хоч стелі високі, та планки низенькі.
Вигулькують з листя маслята, опеньки.
Віршують натхненно, цвенькочуть невмійки.
Ну, хто їм поставить заслужені двійки?

Ти кинеш зефіру. А сіверко свище...
Був гномик-писака, запраглося вище!
І вже не зупинять ні сніг, ні спекота.
Ліпить нісенітниці - ловка робота.
Людва прочитає, хоч абракадабра.
Ніхто не ухопить за кіску чи зябра.
На тацях листочки альбомні - зелені.
Жінки недолюблені, знай, теревенять.
Рулети посипані пудрою, маком.
Кренделики ліплять, ладнають підсаки.

2

Кружля, даленіє мальтійський метелик.
Учора світ мирний - та вже para bellum.
Муравлик уяви мандрує крізь хащі.
Іду... компоную слова непропащі.
Марнота дзуміє над вільгим осотом.
Серпнево, палючо. Німіє болото.


2017

На війні біди, горе, жорстокість,
Гинуть мрії і зоряні сни.
Шкода, мало кого це тривожить,
Бо почали звикать... до війни!

***
Проходження навпомацки крізь ніч.
Шукання сну – блукання в порожнечі.
Виловлювання видив – слів лелечих
У згортках, що із вирію – мені…

Не в тому суть, що у очах пісок.
Зів’яле листя рук хапає простір.
Не все у цьому мареві так просто,
У вариві ілюзій та думок.

Липка структура сірих консистенцій,
Гнучка система гри і засинань.
Методика недихання, як дань
Чи жертва тим богам, що десь на денці

Душі. Чи суті?.. Сутності речей,
Що засинають у обіймах Фройда…
Спокуса сну – ця недоступна хвойда
Лиш обіцяє. Бреше лиш. Ачей

Очей її не бачити мені.
Не мацати її солодкі груди.
Ранковий промінь маячню остудить
І загравання неба в напівсні.

14.03.17

Коли наповнені рови
Кругом іржавою водою, –
Стеблини мокрої трави
Гниють під товщею брудною.
Із дна спливає повсть руда
Незмінно плямою густою
І, прогріваючись, вода
У муках корчиться весною.
Багато днів ця тиха гниль
Пахтить одним смердючим чадом, –
Мов поривається звідтіль
Якась отрута, або падаль.
Вилазить мляво чи знайти
В покрові отвору не може, –
Чи жде на зливи і вітри,
Які утоплять бруду ложе?
Шубовсне зрідка жаба в муть
І хутко кинеться навтьоки
Від рівчаків, де ще гниють
Стеблинки трав і різна покидь.
12.03.17

Як чудово на веснянім лоні,
Хоч надвечір вітер – холодніш,
І коцюбнуть трішечки долоні…
Та ворушиться під серцем вірш.

Пташеня виспівує до ночі
В голому і темному гіллі…
Тільки серце більше не клекоче,
Навіть не тріпоче взагалі.

Мов би не любило до нестями…
І немовби ти – уже не ти…
Хтось туман розвіяв над гаями,
Мов кохання попіл золотий!..

13.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Снова катают по всяким каналам
тело Насирова под одеялом:

эру хоронят там олигархата,
ставшей теорией самозахвата

общих владений святого народа.
Честные люди теперь – нищеброды.

Им уготована участь героев,
жизни спасающих этих изгоев,

кровь пьющих снова у всех сиротинок,
даже не понявших смысла поминок

и не увидевших облика папы…
Хватит тянуть свои мерзкие лапы

в наши карманы и наши равнины,
в «лысые» горы и на полонины,

в недра и воды всей нашей единой!
Нет для вас места нигде в Украине!!!

Даже в тюрьме и шикарной могиле
я не хочу, чтобы вы с нами были.

Хватит дурить весь народ, кровопийцы,
нам надоели воры и убийцы.

Мы заявляем всем вашим каналам:
«Смерть - олигархам, героям – анналы»!

6 марта 2017

Слухай, де твій IQ?
Дівся з життя кудись ти?
Вивчим електрику,
Як енциклопедисти.

Нервом грози тремтить,
Мов породілля дива,
Неба тонка блакить...
Будь сміливіша, діво!

Виливом у реал
Шал водоспаду ночі...
О, дощовий фінал!-
Будь обережним, хлопче!

Хмар, ніби тіл, злиття...
Імпульсом відізветься
Вписана у життя
Тензометрія сексу.

Блискавка вдалині
Лементом у колисці...
Ми у нічнім вікні-
Дані на самописці.

Еропаноптикум
Експерименту... Втома...
Опір, напруга, струм-
Згідно Закону Ома.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117031301507

Василь весь вік прожив без жінки,
Любов була лишень до пляшки,
Та їй одній був вірним тільки,
З чарчиною не розлучався.

Ще зранку бігав по селу
Де б це позичить грошеняток,
Щоби придбать хоча б одну
Її, таку жадану пляшку.

Доспраглих губ її прикласти,
"Смоктати" звідтіля "нектар",
На молодиць не задивлявся.
-Навіщо це мені? - казав.

Ото таке в житті буває,
Одна лиш назва "чоловік",
Візьме плящину він під бік,
Про жінку навіть не згадає.

2017 р.

Чому й навіщо це, скажіть мені
Сидіти тут і згадувать минуле,
Коли були життя щасливі дні,
Багато вірних і хороших друзів?

Було...Було...Та все те відпливло,
Розтануло, немов туман ранковий
І білий-білий, наче молоко,
Разом із ним і дні оті чудові.

У спогадах моїх вони живуть,
Із пам"яті частенько виринають,
Душі моєї боляче торкнуть
Тією радістю, якої вже немає.

2017 р.

Хмарина жбурляла в калюжу краплини,
З образою, болем і так щохвилини.
Кругами розходився біль у калюжі,
Яка увібрала весь холод і стужі.

Як сонце у небі багрянцем заграло,
Люстерко - калюжа світило піймало.
Яскріє калюжа:калюжа не туже,
А з небом краплинами ділиться дуже.

Не таким Ти створив, Боже, світ,
Що сусідує поряд із нами.
Смоківниця пуста - їй услід,
А вона - соловейком у храмі.

Літургія, пшенична кутя,
Біле поле марун - її кредо.
Хтось сповна брав з амбару життя,
А вона - покладалась на Небо.

Хтось розштовхував ліктями всіх,
Шкуру змія здираючи з себе.
А вона - йшла рікою у брід
По розбурханій хвилі до Неба.

Де ті блазні, що пили з ковша
Медовуху туманного щастя.
Лиш її світанкова душа
В Божім небі ніколи не згасне!

2017 р.

Клейменный глаз звездой Альдебаран.
Что в знаке этом Вам присуще боле?
Надменность, сила, дремлющий тиран
Иль ненасытность в ощущеньи боли?

Богатство – тлен, но бешенство страстей,
Безумство, тайна, самобичеванье
И власть над царством призрачных теней –
Не Ваше ли в веках предначертанье?

Но быть ли и зачем, и для кого?
Священный Апис дремлет полубогом.
В незнаньи поклоняться так легко,
Душе не столь свободно, сколь убого.

И лжесвидетель ждет свой звездный час.
Беспомощны нетленные Гиады,
Когда на небосклоне вспыхнет глаз,
И голубой Регул сорвет преграды.

Розлився день весняний безхмарною блакиттю,
В замилуванні сонце і вітер не дихне.
Застиг прозорий простір, немов химерний витязь,
Усміхнені хвилини забули про сумне.

Лице прудкого часу ще заспане, відкрите,
Він хутко вдягне маску, як тільки мить мине.
Ким буде він сьогодні, ти навіть не запитуй,
Нікому не відкриє бажання потайне.

Мислитель і філософ, убивця і провидець…
Він безліч різних ролей у себе увібрав,
Оскільки разом з людством проходив кожен східець,

У нього рани в серці і на плечах гора.
У Судний день останній він виступить як свідок,
А так його завдання – лише мімічна гра.

2017

Говори мені пошепки,
Щоб ніхто не почув.
Може, мовою посмішки, -
Я її не забув.
Може, поглядом жадібним, -
Про таємну любов,
Обійми мене, лагідна, -
Розлучатися знов.

Говори, що намріялось,
А в житті не збулось,
Ніччю довгою мірялось,
Та тобі не прийшлось.
Розкажи, тільки пошепки,
А не можеш – мовчи.
Я побуду ще трошечки
І піду назавжди.

Вже зневажливо дивиться
І шепоче село.
Хто всміхнеться, хто скривиться
І насупить чоло.
А ти знову лиш знітишся
Та шепочеш мені,
Що нема куди дітися
На цій грішній землі.

Коли ти сам
І можеш відпускати сльози,
Чи варто сповідатися людині,
Яка не знає,
Що в тобі росте?
І небо є порожнє та пусте.
І хмари налітають чорні й сині.
Але й бувають неймовірно теплі грози.
2017

СОН (МАРА)

За промені ніч й день веду,
Незримо темінь розтуляю:
Малює ма́ра тінь бліду,
Що має ключ від пекла й раю.
І я… Немилосердно йду,
У смерть плюю, часи минаю,
Чавлю́ буття, плету ходу
І пил з очей сліпих збиваю.

Без вороття. Десь упаду,
Землі́ з’їм, трав наобіймаю.
Каміння на свій хрест вкладу,
Встаю і знов їх розкидаю
У порожнечу. Розкраду
В природи квітів для розмаю,
Про щастя, може й про біду,
У їхніх пелюсто́к спитаю

І не повірю. В тім саду
Я вітра в груди наковтаю
Аж до зомління і знайду
Сенс незбагненного. Втопаю
В ріллі життєвій й до ладу
Себе і душу причащаю,
Прозріння схоплюю звізду
І геть – в незвідане. Вмираю…

Павло Гай-Нижник
13 березня 2017 р.

НЕЗБАГНЕННІСТЬ

Журба ковтнула радість й усміхнулась,
Та ж – блискавицею впірнула у сльозу,
Дощем увись здійнявшися, грайнулась
І порозки́дувала іскрами росу
В душі́ небес, що в зореблиск сяйнулась
Й, в космічну заплідни́вшися грозу,
Зродилася любов’ю! Спалахнулась,
Намистом заплелася в цвіт-косу
І розкрапли́лася. Так милість пригорнулась
До серця Всесвіту. Весе́лкову лозу
Розхлюпала землею й доторкнулась
Таємних жнив життя, в розкві́тчану красу.

Павло Гай-Нижник
12 березня 2017 р.

1

Жінка - лункий монолог
Серед агоній, амоку
Зріс-употужнився мох.
Віють лібеччо, сироко.

Духом Сизиф занепав.
Гноми наповнили цебра.
Сиплються іскорки з пав.
Лічить курчат сухоребра.

Час - голубавий пустун -
Котить сяйні коліщата.
Збився із ритму цвіркун,
Пісня "сюр...сюр..." складнувата.

2

Сонце й калина. Декор
Треба міняти нагально.
Хрипне дідок Христофор.
Внуки натисли на гальма.

Наче й вовки за world peace.
Лев переходить на груші.
Човгання жовен, валіз...
Жарти англійські, пастуші...

Далі - лиш скупчення ком.
Сяйво галактики. Боже,
Ходиш у тьмі за вікном,
Топчеш зело зловороже.


2017

Сьогодні ми вдома, та знаю напевно,
Якогось світання відправимось в гори,
Немовби на прощу - і кроки священні
По чорній землі, і зірки, мов бакени,
І ми, мов німі - не говорим,
Бо ще не придумано слів, інтонацій,
І звуків немає - для нас, пілігримів,
Є тільки чуття, здичавіле зненацька,
Яке ще не знає ні гриму, ні маски,
Ні трактів до вічного Риму.

Сьогодні ми вдома, та це ненадовго,
І вже просинається щось незвичайне,
І тягне надвір, за бар'єри, пороги,
За рамки усталені.
Ми, босоногі, думками вже в горах.
Мовчазно.

В образах вбивають нас,
В образах ми тонем,
Лиш в образах ясних твоїх ледь притомних
Я буду.
В прекрасних мелодіях,
В уїдливих звуках
Їх голос походить на шипіння гадюки.
Лиш голос твій яд
Я п'ю.
Потомленні сонцем,
Замучені словом
Такі не прості для розгадки ці мови.
То так страшний,
То так смішний
Самосуд.

2017

Весна іде,
Коти кричать
І на дахах дають концерти.
І очі у дівчат блищать
І щось так хочеться … до смерти.

Чи може хто повідати мені,
Чому пишу щоночі вірші білі?
Зима вже поступається весні,
Витають небом хмари сполотнілі.
Хоч брості верб стримлять набубнявілі,
В них котики ще сплять углибині.
Чи може хто повідати мені,
Чому пишу щоночі вірші білі?
А зранку - кава з присмаком ванілі,
Думки про сон, повіки обважнілі...
Чому ж веселий промінь у вікні
Виводить ієрогліфи чудні?
Чи може хто повідати мені?

27-28.02.2017 р.

А він її сьогодні не зігрів
Ні доторком, ні поглядом, ні словом,
Хоч зустріч їх була невипадкова
Опісля холоду лютневих вечорів.
Густий туман кроїли ліхтарі,
І блідли тіні попід їх покровом,
А він її сьогодні не зігрів
Ні доторком, ні поглядом. ні словом,
Ні вітерцем, що стишився раптово,
Заплутавшись у кронах яворів...
Земля - в хітон одягнена зимовий -
На літепло чекала стільки днів,
А він її сьогодні не зігрів.

10.03.2017 р.

Ми просто пішли за святою зорею,
Ми просто пішли…
Ліпили палаци з рудавого глею
Пілати, посли.

Крізь пальці текла багряниця невинна,
Тяглися гроби…
Бентежна доба в міражах, домовинах…
До світла… аби…

Дорогою волі, де будні у тризнах -
Нелегко іти.
Цей крок, як у безвість і вибір зумисне
…Та знову не тих…

Кудою йти далі, кого запитати?..
Чи вчуємо глас?
Наш Боже Великий, укотре розп’ятий
…І знову за нас…