В тернових хащах, на краю села,
Згубилась хатка грішна та убога,
Нема стодоли і криниця заросла,
А хата вся облущилась, небога.
Скосився тин, мов знітивсь від образ,
І виламалась дошка з-під порога,
Давно людей не бачить перелаз -
Вони забули вже сюди дорогу.
Столітня груша сперлась на кілок,
Немов когось з-за тернів виглядає,
А на старий надломлений сучок
Старезний ворон часто прилітає.
Все зазирає оком у вікно,
Аж за старі заношені фіранки,
Вдивляється крізь сиве полотно,
Крізь глибину осіннього серпанку.
Вже не калина, тільки бузина
Поміж тернин розкинулась патлато.
І сіра стріха, ніби сивина,
Обвислим чубом вилізла на хату.
Перемивають кості їй дощі,
Перебирають дощанисті ребра,
І між кропиви зарослів й кущів
Стирчать останки витрухлого цебра.
Не світять вікна. Рідко каганець
З останніх сил єдиним оком блима,
Забув про хату, мабуть, і Творець:
Розруха поселилась там незрима.
Та й все село… якесь воно не те:
По ньому теж тернина з бузиною.
Давно покинуте, забуте і пусте:
Сади зійшлись в обіймах з кропивою.
І що не так? Чого бракує їм?
Який лихий до них добрався фатум?
Покинутий назавжди кожен дім, -
То так в село ввірвався «мирний атом».
Лежать, як їх покинули, книжки,
Восьмидесяті роки на газетах,
Пропали і дороги, і стежки -
Усе давно в розрухи у лабетах.
Лиш тут ще якось жевріє життя,
Хоча розруха, мов жахлива казка…
Ще не пішла старенька в небуття…
За костур ще тримається Параска.
А всі поїхали… Покинули усе…
Стареньку кликали, та не пішла від дому.
Вона покірно хрест важкий несе,
А як живе, нікому не відомо.
Живе, як птаха - ягоди, гриби,
Своя картопелька, а хлібчик врядигоди,
Якийсь городець - щось би там робив,
Якби ж здоров'я атом не пошкодив.
Куди ж іти і де узять тих сил?
Подумала – життя тут промайнуло:
Від батьківських і прадідів могил?
Не дав Бог діток… Жаль, та їх не було.
А чоловік ще згинув у війну,
Його забрали – тільки одружились:
Ту похоронку береже страшну,
Хоч так ні разу і не роздивилась.
Ще був колись чужий прибився кіт,
Жили разом, усе на двох ділила,
Та пролетіло так багато літ,
Що і його, сердегу, схоронила.
Не пам'ятає, скільки років їй…
Живе і все, хоча життя не миле.
Із сумом дивиться очима без надій,
Бо і ходити вже не має сили.
Буває рідко – й люди забредуть:
Все щось запитують, записують, зімають;
Та ще - старенькій хлібчика дадуть
І щось вивчають, щось усе шукають.
Та жити не повернуться сюди,
Хіба, яка екскурсія наїде…
Живе старенька на краю біди,
Чорнобильського горя тихий свідок.
Сердечна бачила, як помирав сусід,
І кров юшила з вух його і носа;
І як дітей малих, дошкільних літ,
Забрала не наситившись «безноса».
Несе ту пам'ять, біль далеких днів,
Під образами молиться у свято.
А атом серце випік і роз'їв,
То й просить Бога швидше вже забрати.
07.10.17

***
– Продайте душі – майте гроші
і хай керує «вертухай».
Усі поїдемо у рай,
коли вони такі хороші,
що хоч у мери обирай.

***
Керують нами потенційні ЗеКи,
а долю пишуть вила по воді.
Не падає імперія Кучмеки.
Не роздає пілюлі Солоденко.
На волі – ситі. Босі – у нужді.

***
Немає миру на землі,
зате корупція – до краю.
І поки Раша – Сомалі,
її гадючник у кремлі
усе «рішає» і кусає.

***
Я кацапа бачу, та не чую.
Ну який це мій у біса брат,
як у нього зовсім не працює
україномовний апарат?

***
Ще не об’явлена війна,
а кондуїти є таємні.
І поки бійка на арені,
комуністична сатана
уже малює, будьте певні,
непересічні імена.

***
Не довго ще до фінішу орді.
Куди не кинь, а їхня карта бита.
Долизує своє й чуже корито
чумна порода. А її еліта
усе свинею лізе у вожді.

                              2017

Ще баба осінь посилає літу
на полики узори й кольори,
а Гея у віночку горицвіту
уже чекає іншої пори.

Яскраві позолочені пейзажі
умили і оплакали дощі.
Ось-ось – і білий саван м’яко ляже
на пагони, дерева і кущі.

Тумани сині зорі погасили.
Розтанули пташині килими.
І косо озирається Ярило
за обріями лютої зими.

За оранкою Марсового поля
ретивий ратай утирає піт.
Крові живої вимагає воля.
Удобрює могилами граніт.

На сході і зимою, і весною
яріє поле. За озиминою
скучає не засіяна рілля.
Погуркує громами. І здаля,
готуючи ротацію герою,
уже й Сивілла сива як земля.

                              10.2017

Смуга чорна, смуга біла,
Все чергуються вони,
Доля так вже захотіла,
Щоби дні такі були:

Сонячні, веселі, світлі
І журливі та сумні,
То трояндами розквітлі,
То прибиті до землі

Вітром, громом та сльотою,
Що в житті часто бува,
І солоною сльозою
В серці запечуть у вас.

Радості знов сонце зійде,
Смутку висушить росу,
Віру та любов й надію
Дні прийдешні принесуть.

2017 р.

Природа. Тиш. У грудях млость.
- Яка ж краса довкола, сину!
Нога в м'яку ступає повсть,
Обходячи колеса й шини.

Поплач, дитино, покричи,
Порви на тім'ї трохи коси.
Бо в небо дибляться корчі:
Улітку вирубали сосни.

Грибів у лісі - океан!
Повітря - чисте і цілюще!
Втомився? Осьдечки диван.
Усе що хочеш є у пущах.

Прийшла синтетики доба,
Пляшок із поліетилену.
А, може, це мені ганьба,
Що ліс брудний, а не зелений?

P.S: Жує, обідає сім'я,
Сміття навалює потроху.
Упав кавалок з бугая...
А совість обростає мохом.

08.10.2017р.

***
Понад ярком, понад звором
З позолоченым узором
Літат лист.

Ввüн зорвався из березы.
Не останньый и тверезый,
А паде.

Так му хочеся летіти!
Крайчик ся, ги кліпка тіпат –
Вітре, де сь?

Так, ги нароком, тот вітер
Дись устиг уже ся діти,
Вать умер.

А листок з такым надрывом,
Вонь душа му ся удрыват,
Жив бы щи.

Айбо всьо: по чóрнüв смузі
Динь удрыват уд ілюзій –
Вже зимля.

Тяжко. Думати не варта,
Ош буде май ліпше завтра –
Гüрше зась.

Так и ты. Літати сь годен,
Докüть силы и погоды
Бüг ти дасть.

09.10.17 © Василь Кузан

Словничок:
Ярок – яр,
Звüр – долина,
Кліпка – повіка,
Де сь – де ти,
Так, ги нароком – ніби спеціально,
Дись устиг уже ся діти – десь зник, заховався,
Вать – або,
Вонь – аж,
Зась – знову,
Годен – можеш.

Як пустка ранок упав з небес.
Кульга підранок – худющий пес.
В руїнах хата лежить, вмира,
Мов сива мати хвора, стара.
Нема нікого… Лиш грім війни…
Зія холодний провал стіни.
Завмер розбитий снарядом стіл,
Трави в підлозі десятки стріл.
Старенька груша ледь-ледь живе,
Руїна душу болюче рве.
Приліг на ганку, на лапи – ніс…
Чомусь полином весь двір заріс.
Він все чекає… І біль, і страх,
Сльоза, як докір в його очах…
Нема нікого… Лиш грім війни…
Зія холодний провал стіни.
Ніхто до хати давно не йде.
Здаля гармата так зло гуде…
Знов нашорошив кінчики вух,
Той грім і тиша тривожать слух.
На мить забувся, немов заснув,
У тиші кроки жадані вчув.
Утратив спокій, зірвавсь стрічать!
Нема нікого… і знов – чекать…
Чи хто вернеться до цих руїн?
Не вірить серце, що сам… один.
Приліг на ганку, на лапи – ніс…
Полин повсюди, як біль проріс.
24.08.16

Гнеться гроно виноградне, обважніла віть!
Я достигла, мій коханий! Палахкоче хіть!
Почуття - ріка бурхлива! Напнута струна!
Я - вино терпке, гаряче. Пий мене до дна!

Солов"ї в саду тьохкочуть на усі лади -
Удихни на повні груди і до ніг впади!
Пишні груді пахнуть медом, лащаться до рук.
О, як хочу я кохання! Родиться малюк!

Цілу вічність наше ложе бризкає вогнем
Тут наш рай! Колиска щастя і земний Едем!
Налітався донесхочу в піднебессі птах ,
Утомився. Спи мій милий. Стану на чатАх.

08.10.2017р.

Між землею та небом
Є терниста стежина.
В'ється, наче ріка -
То униз, то увись.
Невмолимо вперед
Час підштовхує в спину.
Я ж - уже не юнак,
Відстаю, утомивсь.

У глибокі яруги
Часто падав із кручі.
Піднімався, ішов -
Ангел досі беріг.
Нині - вільний невільник,
Вже підписано купчу:
Буду блазнем старим
Для чиїхось утіх.

Тихо сіється мжичка,
Чути шерех долоні -
Це правиця моя
Розгортає сувій.
Я отримав перо -
Не посади і трони.
Для митця влада - смерть,
Нищівний суховій.

Сонце котиться тихо
Голубим небосхилом.
Скоро промінь його
Я і не дожену.
А у пеклі чорти
Вже нагострюють вила,
Бо із їхніх лабет
Душу спас не одну.

Озирнувся і бачу
Стигле поле пшеничне,
І птахи з чужини
Прилітають ключем.
Це - прекрасне майбутнє.
Я ж старію... не вічний.
Ангел знає мій шлях,
Тихо плаче в плече.

09.10.2017р.

* * *

Час тектиме повільно. Бо мул і пісок
заважатимуть руху води у клепсидрах.
Я ворожо сприйму запитання касира:
„Чи немає дрібних?” І дістану п’ятсот.

Час ітиме ледь-ледь. Так буває завжди
у моменти, коли дуже хочеться дива.
(Ну, наприклад: твої виграють „два – один”,
а свистка все нема, й кожна мить – як година.)

Дошкулятиме дощ. Утішатиме сніг.
Розганятиме кров щойно куплене кріплене.
Голуби та безхатьки поснідають крихтами
і чекатимуть (де забарилась?!) весни.
Зупинившись, висітиме час навісний
над тривогою мерів – старими покрівлями.

Хати чубами мріють* на осонні
Між кучерявих, коханих садів,
І гріються на айстрах трутні сонні
В солодких запахах незбираних медів.

Уже калина надягла коралі,
Красується і пишна, й чепурна,
До перелазу вийшла наче краля -
Така розкішна у селі одна.

Ще яблука блищать в садах і груші:
Останні, пізні - нині їх пора,
А срібні павутинки прямо в душу
Бринять сумними струнами в дворах.

Димками тягне терпко, прілим листом,
Летять, кружляючи, зажурені буськи
У небі, що сіяє аметистом…
Збирає осінь в кошики грушки.

*МРІТИ – бовваніти, ледь виднітися.
27.09.17

Янголині тонкі рамена
знемагали від пресу днів,
під людського життя знаменом
у безкриллі поміж снігів,
межи криги, вогню, знемоги...
Босі ноги місили твань -
не було бо рівніш дороги,
як стежками тяжких стенань,
і по тім'я мілкіше броду,
і м'якіше шпильок стерні...
Ти якого сімейства-роду?-
Деренчало в найтихшім сні...
Янголині дрібні рамена
підпирали стовпи небес,
по котрих струменів черлено
піт Того, що колись воскрес...

2017

Знову щось незбагненне, таке таємниче…
Сива далеч могутня нависає дощем
І туманом осіннім за обрії кличе,
Огортає холодним і вогким плащем.

Нашорошили вуха кущі край дороги,
Скоро ніч знов розіллє чорнилом пітьму.
У тополі старої змерзли репані ноги.
І чому їй так зимно, я в толк не візьму.

Місяць в хмари сховався, на землю й не гляне,
Горобиними ночі прозвали такі.
Вітер всіх відцурався й шматує тумани
Й горобинові грона зриває гіркі.

Завиває і плаче він вовком скаженим
І розпачливі стогони кидає в ніч,
Смика коси дерев, мов отой навіжений
І кричить в піднебесся, як зляканий сич.

Нашумить і натомиться, звісно, до ранку…
І несправджені мрії, і туги жалі
Рознесе, розкидає і стане на ґанку
Проводжати в далекі краї журавлів.

А заплакана ніч, вся розхристана й боса
Осідлає баского на ранок коня
І помчить в сиву даль, лиш її чорні коси
Навсібіч розлетяться, як те вороння.

Всі зітхнуть із полегшенням: врешті минеться
Ця глуха, нескінченна, гнітюча мара.
У осіннім мінорі щось дивне озветься:
Саксофон щось так ніжно й натхненно загра.
13.09.17

Все виглядає значно гірше…
Ти замовляєш
Осінній треш
Тиша - для написання вірша
І я з цим погоджуюсь теж…
Хвилюється небо
Дощами
Листя жовтіє
Одразу
Те, що пробігло між нами,
Схоже чомусь на
Образу…
У підсумку це не важливо
Бо й вірші твої кумедні
Рядками пройдеться злива, не-
Наче по лісу ведмеді…
2017

Спіткнулись ноги… втай з мовчанням
Пропахлі потом й кров’ю гречно
їм знову в путь з самого рання
Та вам все рівно… безперечно
У вас й до того слабші дані
Щоби комусь протистояти
За вас вони ідуть до страти
Панове довбані і пані…
2017

Знов на губах гіркий цілунок кави,
Вже темне ніч розвішує сукно
І місяць, мов дивак якийсь цікавий,
Пове́рх фіранки зазира в вікно.

А листопа́д, а листопа́д палає,
Та кличе музика мене його дарма:
Тебе немає, в нім тебе немає.
Для чого він мені, коли тебе нема?

І знов, і знов летять на підвіконня,
Як зорі, з клена золоті листи.
І пахне кава… спогади… безсоння…
Я там, де ти… я завжди там, де ти!

Розтануть зорі, листя відпалає,
Відзолотиться, з сумом облетить.
А я на зустріч нашу так чекаю.
Лишилась мить. Одна лиш тільки мить…
02.10.17

У часу хода невимовно легка
і шерхоту майже не чути.
Як шестерні крутить незрима рука,
не всім удається збагнути.

Секунди, хвилини крізь пальці течуть
і так набігають години.
У дні, місяці їх і роки зітчуть,
дивися – й немає людини…

А стрілка невпинно по колу біжить,
немовби рисак по арені.
Тож часом потрібно зело дорожить
і не марнувати даремно!

Недавно ще так сонце гріло,
Дощем спадало золотим.
Сьогодні ж небо обважніло,
Туманом вкрилося густим.

Ще за теплом банує тіло,
Та не вернути теплу мить.
Свічею літо догоріло,
Холодний вітер лиш шумить.

Доокруж осінь – серце в’яне,
Раненько сонце не встає.
І тільки хмара олов’яна,
Руно холодне в небі в’є.

Парище.
2017р.

Хатину білу ясени
Із усіх боків обступили,
Як рідну матінку сини,
Від вітру й снігу захистили.

Гіллям омахують вони,
Неначе крилами лелеки
Чи гордії гірські орли,
Від неї зло женуть далеко.

Оберігають від біди,
Шепочуть неньці щось приємне.
Давно їх тут хтось посадив,
Тягнуться нині аж до неба.

Вона ж маленька поміж них
Стоїть, їй нічого боятись,
У неї ж є захисники -
Могутні ясени гіллясті.

2017 р.

А сьогодні у San Francisco
Я знімав на смартфоні відео.
Повернувся - позаду мене
Дві красуні звабливі йшли.
Раптом в камеру заусміхались,
Помахали привітно руками,
В один голос сказали - Hi!
А тоді підійшли ще ближче,
Обійняли легенько за плечі:
- Maybe, selfy? - серйозно спитали,
Засміялись і далі пішли.
А за хвилю я знову їх бачив -
Знову з кимось робили селфі.
І подумав собі, що красуні
Прибули в San Francisco з LA.


08.10.17

Жувати кістку бабці важко -
Ротяку дряпає мослак.
Дешева ж тільки костомашка:
За кілограм - один п'ятак.

Немає плоті у бульйоні,
Кладе туди лише траву.
Та пощастило бабі Соні -
Є цятка жиру на плаву.

Супець - жовтава Брахмапутра
Або тяжкий з похмілля сон.
Жона ж сусіда носить хутра,
Купує бренді та хамон.

Шукають харч пенсіонери,
Ковбас винюхують кільце.
На вигляд як мустанги з прерій,
Шугають мухами цеце.

Життя - це не солодка вата.
Бабуся ж трапилась метка.
Впіймався їй мій кінь крилатий -
Зове на поміч різника.

Біжить галопом, зарізяка,
Важка сокира у руці.
Ірже поезії коняка,
Сльоза скотилась по щоці.

Та є на світі вища сила -
Нога потрапила в слизьке,
Злетіли в небо гострі вила,
Встромились гицелю в м'яке.

Одбив у бабці я Пегаса,
Усівсь на ньому як Чапай.
Кажу: - Шукай деінде м'яса,
А цю худобу - не чіпай!

08.10.2017р.

Гасився день за небосхилом,
А ми дивилися здаля.
Яка ж ото потрібна сила
Щоб оберталася земля.

Щоби земна неслася куля
Туди ж куди і день летить.
Де серед чорного розгулля
Стоокий всесвіт золотить.

Ми так вдивляли наші очі
Через вечірній той заграй.
Де день впадає в тайни ночі
Чи там початок чи вже край?

Парище.
2017р.

За чашкой кофе в полутьме
Твое лицо и тихий вечер,
И в тусклом свете, как во сне,
Кружится снег, и тают свечи.

Еще скользящая печаль
Стекает пальцами и взглядом,
И зыбкость линии плеча
В тревожных бликах стынет рядом.

Но в сладкой дреме горечь слов
И окольцованные руки,
И каждый прочь бежать готов
Во избавленье странной муки.

А за окном все тот же снег,
Обычный вечер, дни и ночи.
И ты. Или тебя уж нет
В бреду сомнений и пророчеств?

Сумуєш, липко? Ти в передчутті
зимової крилатої дороги.
Опалі долу пасма золоті
у забутті солодкої знемоги.
Забулося... про те, що відбуло –
у кронах нашу мрію колисало.
Минулося... як спалах відцвіло,
і в осінь, наче мрево, погасало...
Таке, як літо – лі́тепле, м'яке,
діткливе, як мелодія незнана.
Таке, як щастя – плинне, нетривке,
немов розтале в безмірі „кохана”...
Ах, медоносно вихоплена мить!
Чи струнна туга – як стріла у серці?
Про що старенька липа шелестить
крізь переливи відгорілих терцій...
Забулося... Минулося... Зійшло
у сум зимовий, віхол тлінні тіні.
Аж раптом... боже!.. вихром ожило
безумне в нас – як „Ля́рго” Верачіні...

Безумне?! В безмір мовлене... Ловлю
опальне листя – спалене „... ...!”.*


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2017)

Знову чується: - Поза зоною…
За далекою телефонною,
У якійсь гіркій невідомості,
Молоточками в підсвідомості.
Між війни і сумної осені
Загубились слова десь в просині.
Опустились холодні сутінки,
Знов тривога мені в супутники.
Заповзає і не питається,
У думки мої забирається.
Поза зоною, поза зоною,
Там де техніка йде колоною…
На плечі твоїм Ангел з вірою…
Десь ти зоною їдеш сірою…
Там, де міни, снаряди з «градами»,
Там, за сірими листопадами.
Знов сльозина дощу краплиною, -
Сива осінь йде Україною.
Знову очі перед іконою -
Хто придумав те: «поза зоною»?
02.10.17

Ховаюся від себе і людей.
Від себе – у загальній колотнечі,
де сонце-мрію котить скарабей,
та наяву лиш кізяки овечі.

А від людей ховаюся на дно
своєї інтровертної породи,
і розумію, суєта – лайно,
а скарабеї – то святі народи…

2017

Прокрався дощ нестримний опівночі
На потаємне з кимось рандеву,
Вітри тріпали, наче поторочі,
Геть поруділу, змучену траву.

Дерева гнулись, підкорившись вітру,
Та тріпотіло листя, як душа,
І ту нічну незатишну палітру
Ліхтар своїм промінням спокушав.

А дощ бродив і зазирав в вітрини,
Усе чекав когось, усе чекав…
І не було сумнішої картини,
Як містом він засмучений блукав.

Десь забарилась, не прийшла кохана
і він розбите серце не беріг -
Боліла свіжа і пекуча рана,
Котились сльози, падали до ніг.
07.10. 17

Десь біля входу в місячну печеру,
розхитуючи тіні
ліхтарем,
виконую в скафандрі хабанеру
нетерпія,
що став проводарем.

У когось очі – наче дві бійниці,
з них погляд він на мене підійма:
чого ж ми досі – з краю таємниці,
коли торочить логіка сама,
що треба темінь
швидко,
хутко,
прудко,
здолати у шарах чужих порід,
не чуючи обачності погудки?!
Бо зранку ще в підмісячний прохід
              наш час пішов.
              І вже
              не повернувся.

Що там із часом? Сталось що із ним!?
Він таїни і трохи не сахнувся,
це ми завмерли натовпом лячним.
Комфортофіли… таємницьофоби…
Он – кожен сам у собі зачаївсь.
Піду один. І темряви хворобу
пройду наскрізь,
              наскрізь,
              наскрізь.

Там – не тупик. Я відчуваю протяг
між каменів земель та місяців
і простору до часу дивний потяг
несе мене, як воля – втікачів.

Для страхопудів, може, – просто пройда,
всім їхнім пострахам згубивши лік,
я випаду
під музику Pink Floyd’а
на місяця мого
зворотній бік
і час найду, щоб знову з ним здійнятись
над розсипом неоковирних глиб.
Адже завжди, щоб вишини дістатись,
потрібно вперто
штурмувати глиб.

2017

Октобер – час осмути і застуд,
а горобці – пролетарі пернатих –
захоплюють у кинутих пенатах
шпаківні, ніби Смольний інститут.
І гайвороння, звісно, тут як тут.

І хоч нема для пташого ума
більш ляцького поняття, як зима,
летіти геть ця публіка не годна,
бодай і без ікарових покар.
І неугавне моторошне "карр!"
нам чується, як пісня патріота.

Ти казав що в Америці мало
Дуже мало красивих дівчат
Я у Hayward аж двох побачив
За недовгих пару хвилин
Перша йшла вся така загадкова
У короткому білому платті
Я б сказав закороткому навіть
Як на мій провінційний смак
У високих чорних ботфортах
Що ніяк їй не пасували
До короткого білого плаття
Як на мій провінційний смак
Роззиралася навкруги
Я провів її поглядом довгим
Я крутив головою за нею
А вона не звернула уваги
Попри мене гордо пройшла
І у "Теслу" шикарну сіла
А навпроти їй друга красуня
Оголивши надмірно принади
Дві великі звабливі півкулі
У відвертому декольте
То ж не вірте нікому хто скаже
Що в Америці мало красивих
Дуже мало красивих дівчат
Я сьогодні аж двох побачив
За недовгі хвилини дві

07.10.17

Приходжу знов сюди, і це мені не здасться,
А справді є таке прекрасне відчуття,
Немов усим єством я тут вдихаю… щастя,
О трепетне яке, божественне злиття!

Воно мені таке – немов у будень свято,
Я п`ю нектар небес – питво це голубе.
І дуба обніму, неначе свого брата,
Берізку пригорну, немов… немов тебе.

Шепоче ніжно гай хмільними голосами,
Непрохану сльозу змахну йому до ніг.
До тебе я прийшов, Природо, як до мами –
Розраду віднайти на грудях дорогих!

7.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ось та дівчина йде… саме там…
понад житом здіймалися птахи
новий день починають з листа
і за нуль заповзають невдахи
там керує всіма самота…

Крок за кроком нас зближує ваб
ми єдині в своєму пориві
бо найкраще в собі - власний раб
в міру чесний і в міру сміливий
най на вискок би втримати трап…

Лиш тямущі востатку, не я
хай вставично іде не до мене
заспокоїть пожертву баян
в нім сильніші легені і вени
тільки з першої ноти - ім’я…
06-10-2017

У кого ж нам і вчитися, не як у дітей,
Аби не відставать од часу:
У що вдягатися, дивитись що й читать,
Які парфуми брати й вина?
Здамо пронафталінені медалі й ордени в музеї
(Моя сестра Онила два ордени за надої
На забавку онукам віддала
(не хизуватися ж ними перед коровами).
Як це не прикро, погодьмося:
Всілякі нагороди – азіатчина,
Не піт і кров відтворюють вони,
Не спалах думки понадлюдської,
А вигадану лакузами пристрасть
Тиранів до мішури та блиску.
Рівняймось на Всевишнього:
Ні титулів, ні нагород в Нього нема,
Йому доволі відданості нашої.

З хащі гілок дивляться очі:
чорні яблука
чорної ночі.
Липне туман до сирого розламу:
погляд -- стовбур,
постріли—прямо.
Червінню квітів вибухнуть рани,
нагла теплінь
хтиво постане.
Тіло розтулить зламані стулки –
смертній судомі
для поцілунку.
Дух покидає напризволяще
зниклого світу
плутані хащі.
Чуєш -- свідомість мишами точать
чорні яблука
чорної ночі?

2017

Війна – брехня то, лицемірство й бруд.
У всі часи було це, є і буде.
То штучний стан, коли за інтереси юд,
ідуть на смерть зовсім невинні люди…

серпень 2016

Осені повість, дощем розпочато абзац.
Сірий сюжет, хмаровиння - наступність династій.
Сонячні днини трапляються рідше за щастя.
Лампа і тиша, і книги - відмінний ерзац!

Вітер дахи на деревах розкрив - стережись!..
Та гострокраїх листків черепиця осіння
падає ввічливо - так розмовляють у сім'ях -
з тихим відчаєм про щастя, що мали колись.

Коло підтексту, тяжка неподільність годин -
не дочекатись ні щастя, ні сонця, ні травня...
Спомин завис між дощами, мов висхла тараня,
що вже ніколи не зможе відчути води.
2017р.

У моїм південнім милім краї
осінь золота прийшла в гаї,
землю рідну щедро напуває,
під нові готує врожаї.

В ріки зазирає і озерця,
засіває луг рясним дощем,
проникає сумом в кожне серце
і туману накрива плащем.

Вже холодний вітер все частіше
одинокі тормошить стіжки,
верби стали над ставком сумніші
і затихли з трелями пташки.

Сіре небо землю придавило,
розгулялась мряка у полях –
так природа набирає силу.
Хай спочине матінка-земля.

А зима уже не за горами
з блиском діамантів й серебра,
та чомусь їй відчиняти браму
осінь не спішить… Ще не пора.

07.10.2017

Поволі наближається майбутнє,
ущільнюючи пережитий час
за ко́гось – нами і кого́сь – за нас.
Не зайві і духовні атрибути
і тінями минуле і забуте
поповнює нічний іконостас.

Являються ровесники-ковбої
і пішими, і охляп на коні.
Буває, і полегшає мені…
Та іноді уже нові герої
навідуються у мої покої.
Це ті, кого убили на війні.

І ті, і сі – не уловимі душі,
і невмолимі ще, і не байдужі
до того, що турбує і мене…
І їх упізнають у тому крузі
і ОУН, і УПА, що у Союзі
покинули чистилище земне.

                              10.2017

Поети цього не казали.
Чужі кумири і мої
очікують за волю сала.
Тепер – усі багатії.

І шило маємо, і мило.
Поезія іде на рать.
Про це зоїли говорили,
а нині й ці уже мовчать.

Зате у лірі – ати-бати,
а музу пишуть автомати.
Полову вимела війна,
але – гаряча, затяжна.
Немає вуйку що читати:
усе – поезія одна.

                              07.10.2017

***пісенно***

Розтоплюється камін,
І Вас огорта тепло.
Ви нині, мадам, самі.
Усе, що болить- пішло...

За пам"ять яскравих стріч
Налийте, мадам, вина!..
Чорнилом розлитим ніч
Між нами, немов стіна...

До Вас не знайти доріг.
Стежини кроплю свої
Я кровію босих ніг,
Та не віднайти її,

Дороги до наших душ,
Дороги до наших тіл.
У темряві я бреду...
...о, як же я Вас хотів

Відпити, немов вина
Шаленого уночі,
Простуючи навмання!..
Мовчіть про любов!.. Мовчіть!..

...Розпалюється камін...
...у відблиску дива з див
Ми тінями на стіні
Поєднані назавжди.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117100610735

Коли на волі, ніби у ясі,
сама душа волає, – алілуя...
На місці я тупцюю як усі,
хоча здається, нібито іду я.

Іду, аби подалі од юрми.
І все одно лишаюся у герці
один із тими самими людьми
байдужої душі і злого серця.

Надію розчаровує мета.
Заманюючи у свої лабети,
собою очаровані поети.
поволі запечатують уста.

Але кому молитися на часі?
Немає місця на іконостасі,
коли дорога бита коліньми
одної й тої самої юрми
однакової, сірої у масі,
що марно називається людьми.

                              10.2017

Забув Орфей поо арфу і трембіту -
Упещував у хащах Артеміду.
Але втомився, кинув жінці: - Годі!
Я не Творець без віршів та мелодій.

- Пощо бунтуєш?- мовила богиня.-
Без практики - ніщо твоє уміння.
Аби писати про любов "нетлінки" -
Пізнай з усіх сторін кохану жінку.

Он, бачиш,- бевзь - щодня про сльози пише.
Яка любов - такі у нього й вірші.
У тебе ж - досвід. І щасливі миті.
Лети на волю! Геть з моєї кліті!

06.10.2017р.

Лапатий метелику, видно, це доля:
Моя кімната – твоя неволя.
Було не шукати тобі серед літа
Куточок нічного штучного світла.
За світлі пориви – чорна розплата:
Простора клітка – моя кімната.
Тут вікна, мов стражі, впіймають – не пустять.
Літай, скільки зможеш, з шафи на люстру.
Вивчай, скільки треба, стелю-пустелю,
Освоюй потрохи мою оселю,
Сідай собі стиха на книги-криги,
Лиш дихай глибоко і ніжками дригай!..

…Та враз засвітилися вікна навпроти:
Метелик мій спробував страх побороти.
Без тіні скорботи зливається з небом…

Лапатий метелику, рада за тебе.

(З раннього, з першої збірки «Дзеркала». – Львів:Каменяр,1991)

Ледве встигли з тобою…
На світанку зійшли
Осінь… пристань… напої
І шатро між калин
Ми знайомі давнішні
Ми в любові свої
Із дерев ми - як вишні…
А із птах - солов’ї…
І хай Осінь пробачить
Приспів Літа при нас
Хто спитає, - на вдачу…
Це такий собі пас…
Не сумуйте, утрата -
Не така й вже біда
Я для неї за брата
І сестрою вона…
Це по-перше й востаннє
У нас свій лабіринт
Друзі ми у коханні
У шатрі між калин…
06-10-2017

Небо пливе у дощах
Пані сідає на потяг
Стики рахує шлях
Осінь дарує одяг
Із уповань і снів
Із філософії мрії
Сенс заперечує гнів
Ангел цього не вміє
Хмуриться ранок дня
Вітер кидає листя
Знову людська метушня
Міста-авантюриста
Там за вікном сто літ
Не одиноких зовсім
Але самотній світ
Але чергова осінь…

05.10.2017

У Раді чути вибухи і мати.
Явилися паяци на тропу.
Яке воює, то такі й дебати.
І рученята умиває Пу.

«Піаряться» і ліві, і неправі
до того як летіти на «Євбаз».
І на свободу є іще управа –
у спікера ще діє протигаз.

Закони мають димову завісу.
І цьому радий кожен депутат.
Комедія виходить за куліси.
Усі ми дуже любимо театр.

І зайве всує згадувати Бога,
який не порятує дикий край.
Куди вели, тудою і тікай.
Обранці обирають цю дорогу
і пропонують мучитися довго,
аж поки не потрапимо у рай.

                              06.10.2017

Коли зрозумію,
Що вільна і вже не люблю,
Тоді у печі безнадії
Минуле спалю без жалю.
Як вечір пташиним крилом
Огорне прогріту ріллю,
Вітрил не забракне
В майбутнє пливти кораблю.
05.10.17

Ми не вмираєм, помирає час.
Триклятий час безперестанно гине,
а ми живем і це лиш тішить нас.
Час відлітає пухом тополиним…

Ми любим один одного без прощ
на цьому дивовижнім білім світі.
Безсмертні ми як серця стук чи дощ.
Ми вічні ніби зорь незримий вітер.

Коли ти просинаєшся – весна,
як засинаєш, вже настала осінь,
а поміж ними літо і зима
мелькають мов в отаві ноги босі.

Ми любимо безмежно й тим живем,
хай наші почуття ці будуть вічні!
Вигадуємо дні і сотні тем –
роки ж втрачаємо, даруєм потойбіччю.

Та жодних справ до того в нас нема.
Мить радощів – ціна життю усьому!
Вона для нас як вічність вже сама,
в коханні ми не відаємо втоми.

В очах твоїх – мерехкотіння зір,
зірковий пил струмує в нескінченність.
Дряхліють боги й падають у вир,
та губи юні мов благословенність.

Лиш ти і я у Всесвіті удвох.
Один лиш поклик і на нього відгук!
Про захват той дізнався тільки Бог,
він наших чув сердець любові вигук…

06.10.2017

Вже достиг у полі золотистий сонях,
Вересень зібрати зміг врожай увесь,
Яблука залишив у моїх долонях,
Чемно попрощався і пішов кудись.

Жовтня, його брата багрянисті коні
Навперейми з вітром мчали що є сил.
З-під копит летіли золото-листочки
І встеляли землю килимом рясним.

Та прибуде третій братик незабаром,
Принесе з собою холодні дощі,
Його називають іще листопадом,
Осені синочки це вони усі.

2016 р.

Я покличу сюди метелика
із предивної, ластівко, казки –
аби теплі його окраски
нам розрадили цю холоднечу,
вколисали мою малечу
веселковими барвами літа –
із блавату і буйного жита,
і любистку, і запаху м’яти…
Я покличу його на свято
доброти і безмежної ласки,
аби втішні видіння казки
розбудили тьмяну порожнечу
і пом’якшили біль утрати…

… Перед тим, як стати м е т е л и к о м,
десь у казці він жив д р а к о н о м –
як дитина, безоборонним,
чи поетом, чи то пустельником…
Мав печеру… і мав озерце,
і бездонної синяви серце,
що дзвеніло церковним дзвоном
над землі благодатним амвоном,
пориваючи зорі квітчасті –
і над людом червивої масті,
понад привидом честі і власті,
що потворить святу ікону,
повечерявши свіжим причастям
із Великої Букви Закону…

… Та як завше ведеться у казці
не судилося вмерти дракону,
а вертати до крил і до цвіту,
і розносити маєво літу,
відсьорбнувши із княжого келиха
власних віршів шумкі переброди:

«… Я покличу сюди метелика
у князівство пресвітле, Люботин,
де беззбройність Дракона й Пустельника,
Князя гнів і страх Воєводин…
Тут земля – лиш барвиста плаха,
та найменше життя – безсмертне,
і безстрашно повзе комаха
перед очі Дракона-поета!
Написати б про неї вірша,
чи поему, чи навіть притчу,
де комаха в сто крат сильніша
за прославлену міць чоловічу…
Прочитаю очима Пустельника
всі закони і протизакони –
є Дракони – за суттю Метелики,
а є люди – за суттю дракони!»*

…Хай боронять святі ікони
світ Драконів
і світ Метеликів…

… Я покличу сюди метелика…


(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2000-2001)