Коли слабує рівновагою
твоя пиха, до стіп вибаглива,
і лага сходинок за лагою
тікає із-під ніг,
як палуба,
коли людське в тобі паплюжити
з руки нічній твоїй самотности,
а неміч
рає надолужити
зневірою у непорочности
ідей, гіпотез, в собівартости
мистецтва і служіння музам,
і – навіть – у зачаття таїнстві
Мадонни сина, Іісуса, –
то ліпше поклонятись даному
з глибокими його могилами,
що згодом, не тобі
останньому,
такими видадуться милими.

Так.
Ліпше поклонятись даному
з короткими його дорогами,
які в майбутньому
осяжному
угледяться тобі
широкими,
наскільки є уяви,
різними,
усіяними компромісами,
великими здадуться крилами,
здадуться птахами величними.

Так. Ліпше поклонятись даному
зі вбогими його мірилами,
які невабом, в разі крайньому,
вряди-годи стають перилами
(бодай і не удоста чистими),
для опертя, либонь, людиною,
так наполегливою в істині
зі вищербленою драбиною.

(1959)

Жінки хороші - пляцки. Ніжний крем
І насолода-екстазі під каву.
А я - у вируванні теорем...
Вуж очеретний прошкварчав: "...лукава".

Світи пунктирні, ветхі острови.
На Лесбосі Сапфо віршує й досі.
А я, чужі рівняючи рови,
Топтала рапс і плющила колосся.

Хороша жінка - та, що мимо, повз...
А я спинюся... мрію про Ітаку.
Довкола ореол із літер-ос.
Мак проростає між безмов`я шлаку.

Двигтіє мармеладний лімузин.
Дубасяться премудрі, мегадобрі...
Вихлюпую цинобру, кармазин.
Офарблюю три стежечки - за обрій.


2017

А праця хліборобська, ой нелегка,
Не просто зерна в землю вкинуть треба,
Потурбуватись також необхідно,
Щоб шкідники не знищили, не з"їли.

Протруюють бо ж перед тим насіння
Спеціальним засобом надійним.
Тоді і хліб спокійно дозріває,
Дорідний урожай згодом збирають
Жита, вівса, ячменю та пшениці,
Худобі корм, а людям паляниці.

2017 р.

Кане час у Лету – постаріє Сонце.
Скільки тих мільярдів? Швидко промине…
Встанеш рано-вранці, глянеш у віконце:
небо паленіє, плавиться земне.

Роздобріє Сонце. Статусом гіганта
козиряти зможе в колі інших зір.
Подихом палючим, пальцями мутанта
забреде наосліп у хазяйській двір.

Стане трохи жарко, а точніше дуже.
У сусіда-бевзя запалає дім.
Висохне від палу глибочінь-калюжа,
що посеред двору заважала всім.

Ось такі прогнози нам дає наука.
Поки ще не пізно, то робімо щось.
Погребицю глибше рити є спонука.
Авто-землерийку ще б позичив хтось…

Зачинитись в льосі на велику клямку?
Сонце погуляє й забереться геть?…
У сузір’ї Овна вічність тягне лямку
із живого раю у задуху-смерть.

03.2017

Приходить Муза, коли хоче,
Диктує правила свої...
А я хотіла б, щоб під вечір,
Коли в гайочку солов"ї
Щебечуть пісню... Зорі сяють
І матіола під вікном,
А теплий вітерець колише
Вербу плакучу перед сном.

15.05.2016.

Мигтять в імлі безсонні ліхтарі
Чомусь так тьмяно, що не видно східців
Отих, що ждуть на мене угорі,
Якщо почати рахувати звідси.
Багато їх лишилося чи ні –
Довідаюся, певно, я не скоро,
Хоч хочеться вже спокою для ніг
І відпочинку трішечки для зору.
Ізнов узрівши сходинку – іду
Вперед поволі, обережно, звично,
Крізь темряву холодну і руду,
По східцях вічно фантасмагоричних.
Шукаю фініш бажаний і шквал
Очікую гучних аплодисментів, –
Адже зійду колись на п’єдестал
І бронзовітиму на постаменті.
21.03.17

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

21.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Дотик долоні - донизу, додолу,
Дотик долоні - увись і до неба,
Дотик - для щастя, дотик - для болю,
Дотик - це воля чи кинутий жереб?

Має людина всю владу - на дотик,
Може зціляти лиш порухом пальців,
Може труїти, тож - виклик природи
Ачи це прояв ментальної праці?

Ясно, що всі розуміють: долоні,
Дотик чи влада - неоднозначні,
Воля - зазвичай! - ховається в скронях,
В кого забула - будьте обачні.

Всі потуги смішні та непотрібні,
якщо ти небо продаєш за мідні,
або ховаєш зорі у кишеню,
щоби вагомості додати йменню,
якщо додолу погляд прилипає,
в той час як небо синяву леліє
й руде дівчатко дивиться з віконця
і cонцем усміхається та мріє...

Я вірю, - у Бога немає
Дітей-інвалідів й калік.
Глухих і сліпих не буває,
Обділених чимось навік.

Бо хто народився від Духа,
Хто вірить і любить Христа,
У того і очі, і вуха,
Відроджене все від Творця.

Всі Божії діти подібні
До Батька свого в небесах.
У Бога всі діти є здібні,
Всі цінні у Божих очах.

У Бога убогих немає,
Віддав Він найкраще для нас.
Та тільки невдячні буваєм,
За це нас прости, любий Спас.
07.03.2006

2017
Коли цінуэш тих, що поряд маєш,
в безумнім світі легше жити.
На жаль, коли близьких втрачаєш,
жага лишається любити.

І місце те, пусте, святим не було.
Його світила власною душею.
Була любов, а може й ні.Загуло...
Давно її присипала землею.

Порвала серце моє на шмаття,
до дір неначе зчитану газету.
Ну що ж підемо далі у життя.
Тепер позаду шлюбнії тенета.

Одне тривожить - в серці пустота.
Жере хробак той наче не у себе.
У світі є добро, краса..
Кохання, є? Дістатись як до тебе?

«Людей мільярди, і мільярди слів»…
Хтось правду мовив, ну, а хтось – як завше.
Аби цей світ в мені не онімів,
СВОЇ слова я вимовлю уперше.

І хто осудить – чи ж мої вони?
Тут – схожа рима, не новий епітет.
МОЇ слова – зі серця глибини,
І я не можу їх не говорити.

23.10.2014

За стражденну нашу свободу ,
За квітучу землю і мрію ,
Гинуть на війні патріоти
А чорти на ній багатіють !!!

*********************
З кожного на фронт по копійці ,
З кожного по нитці по латці ,
В бідноті живуть Українці ,
А чорти будують палаци !!!

**********************
В мить коли героїв хоронять ,
Поминають в божому храмі ,
Йдуть через кордони вагони ,
Бо ж чорти торгують з чортами !!!

***********************
В час коли дружини в скорботі ,
В день коли у матері горе ,
У чортів одна лиш турбота ,
Крадене сховати в офшорах !!!
************************
Наш народ хоробрий незламний
Перемога вірю за нами !!!
Але ж що би ви тільки знали ,
Як набридло жити з чортами !!!!!!!!!!

Олександр Квітень
м.Мукачево.
21.03.2017 року

Весняні діти - хлопчики-мізинчики -
Розбіглися, пустуючи, гайком.
Колисочкою пахнуть їх корінчики,
А губенята пахнуть молоком.

Їм байдуже, що дні якісь несонячні
І байдуже до розкоші, прикрас.
Цілую теплі пальчики й долонечки.
Дивлюсь на них. А думаю про нас...

Те, що було колись, не має значення.
А є стеблина, квітка і бджола,
Яка весни по-справжньому й не бачила,
Та вже за неї душу віддала.

2017

У знаменитого поета,
Якісь підпільні вороги
Украли мідного кашкета,
Баригам здали за борги.

Спиляли лобзиком під вуха,
Ще й пейси вирвали живцем,
Казали - це робота з РУХу,
Та я не вірю щось у це.

Візьму я, браття, краще Тору
І попрошу небесний дух,
Аби митця маківку голу
Закрив хутенько капелюх.

Шепнули равини з Подолу,
Що це покара отака
За хвіст, одгризений учора
У Дорошенка лошака.

Мені казала ще матуся,
Чому це трапитись могло -
Торік коту латунні вуса
Відрізало якесь мурло.

Кричать обпатрані сідниці,
Вони ж сталеві – тож в ціні!
І на „дніпровську молодицю”
Вже гострять пилки надміцні.

Споганив пам’яток чимало
Новітній збочений вандал.
Нехай глитав би краще сало,
А не виламував метал.

Сліпучий усміх сонця…сон п'янкий…
Такий бажаний, ніжно-променистий.
І ластовинням сипались квітки,
Торкалася весна пером барвистим.
Зазеленілась мріями трава,
Замаювала зазелень діброви,
Мережками конвалій розцвіла…
Моя веснянко! Пісне світанкова!
В обіймах рясноцвітих, гомінких
Замружилась, здитиніла, принишкла.
У водограї промінців ясних,
У сяйві неосяжної усмішки…

1
картинна галерея… картонна… галера у центрі міста
на якій ніхто не пливе і тільки щурі звісно…
бо вона ще не тоне… ще повзе самотньо в натузі…
і несе щось таке незтравне в роздутому пузі…
тексти теж і старіють і помирають і треба їх відпускати
не чіплятись за їхню душу і не сотати їх на цитати
треба читати майбутнє заховане в звуках мови
і намагатись не вимовляти ім’я таємне Єгови
життя стирає у порох кожен людський порух
засипаний піском сенсу Бог через тіло говорить
і недоречний супроти тіла жоден-жоден протест…
не плач… не вбивайся за мною – я всього лише текст…


2
заховано слова в скрижалі і сувої
болить гортань від клятвеної лжі
зариті між рядків загострені ножі
а недомовний світ говорить і говорить…
легенди і казки … витравлюваний міф…
покинули місця і лари і пенати
виходять зі степів алан і гун і скіф
не вистачає рук безмовно обійняти…
хто вичерпав часи… хто вичерпав себе…
хто напував… хто пив… хто помирав зі спраги…
дощем проллється сенс… не буде рівноваги…
допоки ще Атлант тримає звід небес…

Поезія – це Інь, високості натхнення,
із гамми почуттів і вічно юних літ,
метафоричний шарм на тілі сьогодення
і рими зорепад у прозаїчний світ.

Поезія – це тиш: відлуння, що стихає
у пошуках весни поміж осінніх дум.
У мареві жаги над спорожнілим гаєм
витає, наче сон, її утішний сум.

Поезія – це Ян, маестро без докОру,
оцінювач вірша на вагівниці СІ,
отой, що музу дня веде на лису гору –
у сумці коньячок і банка «Івасі»…

Поезія – це вир, де боротьба емоцій
(розтрощені щити та зоряні мечі),
де безліч спотикань на необачнім кроці,
а потім торжество і золото парчі.

Поезія – це ми, із плоті, духу й мрії
по рейтингу КаПе і по словах своїх.
І хай в саду спокус іще кусають змії,
але боятись їх – то необачний гріх…

20.03.2017

Минає 6 років, як немає тебе,
моя дорогенька бабусю!
На фото з тобою ми де,
я дуже часто дивлюся.
Тримаєш ти там, мене на руках,
й сміливо дивишся прямо,
тепер ця підтримка лише в моїх снах,
самотніми стежками йдемо.
З тобою ніколи не страшно було,
лиш поглядом гріла ти серце,
словами лише проганяла все зло,
як заслоняла вкривальцем.
Від тяжких бід, людського горя і зла,
захищала нас ти, рідненька.
Для мене як ненька була,
та птахою склала криленька.
Так швидко не стало тебе,
тепло і світло пропало,
давно уже стихли слова молебен,
та в серці роз’ятрена рана.
Мені так часто бракує тебе
в хвилини суму і туги,
кажуть, що час лікує усе,
та не лікує такої недуги.

Якби усе повернуть назад,
бабусенько, рідна людино!
Та забрали тебе небеса –
серця мого частину.
Тепер ніхто не обійме як ти,
ніхто не скаже:»Тримайся!»
Лиш фото в руках як згадки сліди
відлунням звучить:»Не здавайся!»
2016

***

А мова рідна – золотавий лан,
Де кожний колос – ваговите слово.
Зміяться тлусті манівці блукань:
Розшукую Пегасову підкову.

Над ланом вигримляє сив Перун,
В тополі поціляє. Спека. Роси.
У житі проростаю – крізь кору…
Не хочу шал гасити прілим просом.

2015

У дивертикулах думок
лінивим тілом осідали,
як мокрі дрова у мангали,
криві слова дурних казок.

І бились корчем голі й босі
під вітер чорного безсоння,
коли тримав у злих долонях
себе, мов кактуса у носі.

Гризе гроза корону трав,
та спокій з листя вибиває.
Тоді лиш небо заспіває,
коли забуду все, що знав.
1998

Голубу далечінь виднокраю
Не затьмарюють тіні хмарин, –
Видно зоране поле безкрає
Аж до самих суєтних глибин.
Бачу те, що навчився любити
На моїй українській землі, –
Що ясніє й зростає щомиті
Навкруги в березневім теплі.
Тож немає ніякого дива
В тім, що я в золотому краю,
Навесні, мов дитина, щасливий,
Повню радістю душу свою.
20.03.17

***Присвячую чарівній жінці, волонтерці, Народній артистці України Світлані Мирводі, з якою мав честь бути з концертами на фронті***

Ти сьогодні до болю губу закусив.
Ти не вийдеш із бою, не маючи сил.
Ти заслаб. Твоя кров витікає із ран.
І- ПОРА. Ти поранений. Так. Ти поран...

Ти акорду і ритму не взяте баре.
Автомат ненаситно патрони жере.
Розвідгрупа "нарвалась", бо видав туман.
А гітара в казармі сумує сама.

Хай засне, мов кохана. Її не буди.
Ти у гості до Хель назавжди відійди.
Бо Беркана пішла годувати ворон.
...автомат доїдає останній патрон...

Ти метелика кокон крилатих ідей.
...тепловізора око в тумані знайде...
То запрошуй у хату на званий обід.
На останню гранату. Усім. І- собі.



© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117032101404

♥ ♥ ♥
Закутки душі твоєї
Освічу.
Лебедітимеш, як завше, –
Я прощу.
Шепотітиме зірниця:
Ще побудь…
Та втікатиме жар-птиця.
Що ж, забудь.
Не зігрію більше рук я
Вже тобі.
Хвиля щастя – море муки,
Далебі.
Не світи, ой місяченьку,
Не світи:
Бо йде милий – не коханий,
Не святий!
Всі слова і зарікання
Розгублю…
Зрозумію, коли втрачу,
Чи люблю…
(© Любов Сердунич)

Дивлюсь на тебе, і тебе не бачу.
Ти вже не та, яка колись була,
Іскринки не блищать з очей гарячих,
Не віють хвилі ніжності й тепла.

І образ твій, змальований в уяві,
Який мене так довго зігрівав,
Ще донедавна чистий і, яскравий
Сьогодні потьмянів, погас, зів’яв.

Щасливий той, хто в пам'яті очистить
Підступний файл, що з вірусом гріха.
Уже згасає сяйво променисте.
Довкола пустка. І стіна глуха.

***
Жовтий смайлик – усміхнене щастя
Кровоточить на дикому Сході.
Хтось надривно по музиці ходить
Щось ламається…

Може удасться
Зберегти хоч дещицю проміння
В цій надривно-хисткій глухомані.

Ти би казку послухала на ніч
Я розказую тільки про міни.

Чорне поле – стежина життєва.
Білі книги – розгублена пам'ять.
А вітрила замріяно манять,
А сніги шлях оманою стелять.

Ти би казку послухала… Тільки
Казка йде між ворожі розтяжки.
Горло стиснуто, дихати важко.
Ніжне слово – петлею до гілки
Прив’язав ненаситний паломник.
І гойдається серце на нитці,
І зірки розлетілись, як птиці
Та і смайлик розвіявся.
Зник.

20.03.17

***

Хуртови́на й Снігові́й, тобто мама й тато,
узялись навперебій діток рахувати.
Перебрали імена – немала сімейка:
донь – як снігу, то не сміх, а синочків – жменька.
Почали лічбу з дівчат – тішаться, нівроку,
але їх – немов курчат у рябої квоки!
Хугави́ця, Заметі́ль, Ху́га і Заві́я,
Завірю́ха, Кушпела́, – непроста затія.
Далі – Ві́хола, Юга́, Хви́ща і Заме́та,
Хви́жа, Хи́за і Пурга́, – снігові тенета.
Ще Мете́лиця, Кура́, Крутія́, Шару́га,
Снігові́йниця, Меті́ль і, звичайно, Фу́га.
А найменшенькі між них – За́меть і Сніжни́ця,
Заметі́льниця, і ще – спритна Снігови́ця.
І Хуртеча тут-як-тут, осьдечки й Хурде́ля,
Снігокру́тниця мала сніжної пустелі.
А Хурде́лиця притьмом обняла Хурди́гу
і Заві́йницю умить вигнали на кригу.
– Скільки можна рахувать – то коли ж сніданок? –
Обізвалися нараз Хугові́й з Бура́ном.
– Ось тепер, здається, всі! – засміявся татко.
– Ні, не всі! – сипнуло сніг Ві́хало -малятко.

18.03.2017

2.
Цей світ чомусь до мене прикипів,
Тримав за руки і казав мені,
Що ще не час до янгольських степів,
Що ще не сходжені мої земні.

1.
Добралася до самих до воріт,
Туди, де вся родинонька моя:
І тато з мамою, і весь мій рід,
Зайти лиш не зайшла… не знала як.

Підходила ж, ріднесенькі, до вас,
А притулитись так і не змогла.
Був ясний день. Та він поволі згас,
Лиш залишив крихіточку тепла.

2016

Опудало

Сусід опудало поставив за парканом,
Пусті очниці, лапи-вітряки,
Угорнуте в рядно,старе і дране,
Устромелено ломаку в п'ястуки.

Воно німе. І зовсім недоладнє,
Колише вітер шмаття на плечах.
Загрозливе й водночас безпорадне,
Задумане навіювати жах.

Ворони чудувалися хвилину,
Обкаркали конструкцію криву,
Убогу обкаляли одежину
І полетіли дзьобати мерву.

Отак і ми, у зайвій позолоті
Та дикому, нікчемному вбранні,
Показуєм "красу" своєї плоті
В якій погасли розуму вогні.

Діряві джинси, зіпер до коліна,
На мішковині - пекла кольори.
Не розбереш -хлопак це, чи дівчина,
Як не заглянеш пильно до діри.

Вона ж, як зірка, світить людям в очі.
Це - моди писк! Її апофеоз!
Мотню відкрити кожень дурень хоче,
Піддатися на зграйний цей психоз.

Для глуму, люди, звісно - не мішені,
Але у лахах я - нудний педант.
А, може, мало грошей у кишені?
Не до смаку дизайнера талант?

Незмінні тільки знаки Зодіаку -
Про це вам скаже навіть і маля.
Але сахаюсь, наче з переляку,
Опудало побачивши здаля.
17.03.2017 р.

Є у світі три дороги
однієї долі,
що від отчого порогу
і на небо, і на волю,
і одна – до Бога.

Є якою йти одному,
є куди – юрбою.
А піде – у невідому.
Усе одно – за водою,
до чужого дому.

Було кому не радіти
як ішов із хати.
За літами кане літо.
І нема кому чекати,
і нікуди діти.

Ніхто його не спитає,
чи буває тепло?
Сам не знає, що шукає.
І не хочеться у пекло,
і немає раю.

                              03.2017

В небі зорі позгасали
Ясне сонечко встає.
Ми з тобою загадали
Мовчки, кожен про своє.

Позлітали срібні мрії
У душі дзвенить струна.
Ясне сонечко загріє
Встане рідна сторона.

Знов вдихнули вільно груди
« жили довго в сірій млі».
Вірять люди краще буде
Жить на сонячній землі.

Над землею думка в’ється
В світлі сонячнім тремтить.
Серцю радісно. Здається
Ця в житті найкраща мить.

2017р.

Я зняв штани,
I решту зняв:
Бо ж дiвчину трусило!
Вона блукала мiж отав,
Свiтила голим тiлом.

Та я й подумати не мiг,
Що лемент з того буде:
Дiвчисько скочило на стiг:
«Мене гвалтують, люди!!!»

А далi вже пiшло кiно -
Село усе прибiгло,
(кiна не бУло вже давно,
а так його хотiлось...)

Дiвча кричить -
«Перфоменс я творила в чистiм полi,
Робила свято вчителям -
У них невтiшна доля.
А чоловiк — що без штанiв -
Чогось вiд мене хоче...»

Тут сон iз мене весь злетiв...
Пiду. Промию очi!

20.03.2017

Славімо прихід весни! Ополоснім лице,
чиряк припечім в'їдливим креозотом,
босоніж, у сорочині станьмо під вітерцем,
і вічі збадьорить свіжістю! горизонтом!
прийдешнім! Будучина завжди
виповнює землю зерном, голоси – співзвуччям,
виповнює дзиґарі їхнім туди-сюди;
дріж бере наодинці з грядущим.
Весною, коли крик пернатих будить ліси, сади,
вся природа, як ящірка чи то олень,
тільки туди й прямує, куди вхожі сліди
на державний заважать злочин.

1

По шкірі - дотично...
Палити не можеш.
А час виставляє павучу сторожу.
Утішуся злетом, горняточком кави.
Ти любиш, не брешеш... а очі лукаві.

Тут джаз… Надихає охвітна береза.
Ти пий… Ось цукерка, я вельми твереза.

Ось рибка надії - блись...блись... - між тарані.
Тобі некомфортно. Я Майя, не Аня.
Кастровані тигри, вгодовані сойки.
І блюз недослуханий тлумиться зойком.

Розкремсаний спокій. Безсоння... Навіщо?
Торішній жасмин, шкаралуща і кліщі.
Тонка прозаїчність, метелик на шторі.
Прасіті лілові у білому морі.

2

Це меганаївність. Весна-забаганка.
Жмуточок поезій. Розсипана манка.
Замотую пальця - поранив осотом.
Малюєш русалочку зеленороту...

Картина вже продана.
Трішки сумливо.
Ти хочеш у Хіос, там сміх і оливи...

А тигрів дратують осінні мурахи.
У двері - ослиці по слово... по лахи.
Із яблучних зернят приносять намиста.
Не бійся мене. Я - остання, пречиста.

3

Душевні стриптизи і голка довженна.
Я вприснула сяйва у ляльчині вени.
Лягаю - вдивлятися в малева Босха.
Меди на ослоні, знекрилені оси...

Міняю турботи на протуберанці.
Черв`як дощовий у кільковій бляшанці.
Пайєтки пришила.
Пугукають сови...
Злинаю.
Ідуть холоди-птахолови.

Лишаю любові крупинки робусти.
А муза сміється: "ой леле... попустить"...

В цинобрових нетрях ваксується шкіра.
Ти моря глибини сімкартою зміряв.


2016

Якби я знав, якби я міг,
то був би юно-мудрим,
а так глузує сивий сніг
над житієм осудним.

Але утім… так завше є –
чогось нема в комплекті.
Лямур, дружище, – не твоє,
бо ти в сімейній секті.

Дивлюся й бачу та не йму –
етичні перешкоди.
Сиджу собі, у вус не дму
у поетичній цноті.

Але жага, немов багно,
затягує у мрію.
Ось монітор, у світ вікно,
а там таке узрію…

Навіщо ерос те утяв?
Панянка майже гола!
А хай би дідько та й узяв
ці еротичні кола!

У них блукати можна вік
у пошуках мішені,
а ти – звичайний чоловік
без ліхтаря в кишені…

Таке насниться на біду –
дружина скаже: годі!
Куди, скажіть, тоді піду
у мнимій осолоді?...

Ото ж бо є… а ще: еге ж –
падіння із престолу.
Шукаю спіднє між одеж
на ту дівчину голу.

03.03.2017

І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

Свічею згораю,
Не знаю.
Чи ще тому зараю.
Хилюся на плече,
Сльоза лиш потече.
Тримаю.
Кохання не втече.
Ти кличеш на каву,
Цікаво.
А очі сміються лукаво.
І слово якось золотаво,
Торкається серця.
А серце.
Сприймає звістку,
І звісно
Повільно здається.
Тулюся,
Цілую палко,
Себе не жалко.
Вже тіло,
За діло, тобою розп’ято,
І кожна хвилина свято.
До ранку,
Ти моя бранка,
Кохана, коханка.
А ранком,
Очима кліпну.
Від сонця осліпну.

2015р.

Обіймає, наче душить, -
Хоч біжи від нього геть,
Бо вминає спину в душу
Так, що ломиться хребет.
Добродушний та незграбний,
Налягає і на плоть, -
Ніби хоче безпощадно
Друга навпіл розколоть.
Мне долоню і регоче,
Що я злякано поник, –
Що з орбіт полізли очі,
А в гортань упав язик.
Це ж яку безмірну силу
Має досі чоловік,
Що видавлює із тіла
Піт, неначе з плоду сік?
Не зігнувся, не знесилів,
Не упав, як інші, ниць, –
Однокласник мій – Курило, –
Український справжній Гриць!
19.03.17

Не сперечаються в штукарстві*,
Змагаються одначе:
Моя поезія бунтарська
І надто тиха вдача.

03.02.2017

Злі та ти…
З літа ти!
В Лету – ти?
Злет.
…А ти?!

16.11.2016

Для чого пишуться вірші... Для кого?
Весну світанок щоб стрічав святково,
І щебетали пташечки у лузі,
Десь матіола зацвіла в окрузі,

Стелилось поле рушником пшеничним,
Життя котилося шляхом привичним
І майоріла у саду калина,
Здоров"я було у доньки і сина.

Для чого пишуться вірші... Для чого?!
Щоб мир у світі був обов"язково!
Барвіночок стелився під ногами,
В усіх дітей були щоб тата й мами.

Powiedz, proszę, kim ty jesteś,
Że chcesz wybrać nam przyjaciół?
Wchodzisz w butach w naszą przestrzeń…
Przepraszam, kto za to płaci?

Żyjąc w wolnej Europie
Mamy prawo czuć się sobą.
Już dość siedzenia w okopie,
W cudzych brudach i barłogach.

Mamy, znamy swoich wieszczy
I historię przebogatą.
Dosyć bycia w obcych kleszczach
Obozach i kazamatach.
Bohaterów mamy swoich.
Niepotrzebnie ich się boisz.
29.06.2016r.

Аж береза радістю застигла,
Коли раптом глянула сюди –
На гілках, як вилиті із срібла –
Крапельки роси, а чи слюди?!

Відблиском небесно-шовковистим
Сяють, усміхаються немов,
Так, неначе знаджує намистом
Чарівна спокусниця Любов.

І тамую подих я неждано -
Небо стало ніжно-голубе…
На берізку задивлюсь кохану -
Як вона нагадує тебе!


19.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад,
Березовий гай, різьблена альтанка.

Сповідь сусіда

Коли Сірко завиє на задвірку
Від голоду зриваючись на крик,
Я закриваю вікна і кватирки,
І погляд одвертаю в інший бік.

Бродяга виглядає цей неважно -
У ковтунах, надірвана губа.
І ріже слух виття його протяжне,
Й услід йому летить моя клятьба.

Брати його- породисті, й не дуже,
Йому акомпонують навкруги.
Помийним псам життя не осоружне,
Незнані їм хазяйські ланцюги.

Поганець він. А гарний - той, що в буді,
Жере із рук, і в очі зазира.
Не люблять псів, які не служать людям,
Не стережуть за кісточку двора.

Нервуюся, коли крадуться ззаду,
Зубиськами хапають за штани.
Я вилікую цю паскудну ваду!
Вони за це поплатяться мені!

Для чужаків у мене є ломака,
У псів я нею мацаю горби.
Лише дратує, що усі собаки
Під хатою щодня кладуть "скарби".

Не подаю безхатькам я обіду,
Вони огидні, наче пацюки.
Чому ж мене цураються сусіди?
При зустрічі - не подають руки?

Не розумію, як так може бути –
Не раз, не два, а кожен-кожен раз:
Коли відкрию книжку – мов отрути
Солодкої я напиваюсь враз.

Мене беруть в полон стрункі рядочки,
І знов не відпускають рими. Все ж
Галопом я – аж до кипіння точки --
Лечу, не бачачи ні перепон, ні меж.

А по спині – крижинки задоволення.
Закрила очі – і усе моє:
Правічні ріки і дерева зболені—
Усе це поряд, біля мене є.

У час наш прагматичний, рафінований,
Коли так легко все «купи-продай»,
Коли торгуємо і душами, і мовами,
Коли махнем рукою: «Та нехай…» --

У неї тут немає компромісів.
Де чорне – прірва. Де струмок – буття.
Об неї поламалось стільки списів,
Що би забрали не одне життя.

Тут все пахтить, тріпоче і вмирає
По-справжньому. Якщо вже – то навік.
Якщо Вона його вже покохає,
Вважай, щасливим буде чоловік.

Чи то колумби, чи неандертальці,
Рогніди, ївги, нансени, папуші…
Яка сторінка не впаде під пальці –
Там всюди – люди. Всюди -- їхні душі..

Усі оці катрени й інкрустації,
Замішані із болю і тривог,
Ще не одного уведуть в прострацію,
Щоби збагнути: вічний тільки Бог.

Така в них мудрість, глибина і вправність,
Таке у них все давнє, аж нове,
Що, певно, й через сотні років правнук,
Торкнувшись віршів, серцем оживе.

Ви нас навчили. Ми вже не потонем,
Ми в світі птиці – але не вужі.
… «Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі».

12.10.2010 р.

Даленіють за обрій літа, прудконогі, мов лані,
Наче сяйво туманне, дитинства зоря розтає,
Все частіше на думку спадає вклонитися мамі
За розхристано-буйне малече шаленство моє.

Приспів:

Мамо!
Ти пробач мені, рідна, за довгі недоспані ночі
І за кожне уперте «не хочу», «не буду» – прости.
Я тулюся до Тебе і чую ласкаве: «Синочку…»
І світлію душею, коли усміхаєшся Ти.

Вишиваєш Ти долю мою золотими стібками
І гаптуєш любов’ю дороги у мирне життя.
Та упала орда… і стількох не діждалися мами –
Бо синочки навічно вросли у скрижалі звитяг.

Приспів.

Зігрівають мене Твої очі замріяно-ніжні,
Вберігає молитва, як віють вітри навісні.
Я люблю Тебе, мамо, й служитиму рідній Вітчизні –
Лиш би Ти якнайдовше, матусю, світила мені.

Приспів.

2016

І
Агітація

Ніякому нічим не докучаю.
Усякому радію уві сні.
Ну – не літаю... Але крила маю.
А що іще лишається мені?

Ну що іще, як не писати вірші?
Ну хай і рветься іноді тонке.
Але кому від того буде гірше,
коли моє шугає у піке?

Ну помічаю дещо недолуге,
про що мовчати, ну буває, гріх.
Ну обійду на повороті друга,
але хіба це ображає всіх?

Ну от візьму й понатикаю: збіги,
рашизми, ізми тощо, ну то що –
мені за це іти у вищу лігу,
аби явити, що таке ніщо?

Ну намалюю ради епатажу
одну копицю невідомих слів,
ну, не поїду, поки не помажу,
коли поетофобу надоїв.

Ну, рию землю і пиляю дрова,
і не шаную язикатий рід,
ну, заримую слово до любові,
аби уже не каятись, що дід.

Ну не умію я копати яму,
або іти у ногу як усі,
але умію видувати гаму,
на сонечку ходити по росі.

То вилізайте і дивіться вгору,
і запихайте іншого на дно.
Ну уявіть, що ви моє кіно
і не пишіть, а думайте прозоро.
Яке кому від того буде горе,
що не читають люди все одно?

ІІ
Апробації імітації
Я дуже мирний до пори,
коли біда мені – не горе
і на іронію з нори
буває по коліно море.

Надія є, що омине
мої путі та веремія,
яка спокушує мене
укоротити жало змія.

Адже, коли у парвеню
язик не прикусити вчасно,
то і коню буває ясно,
що уявляє це нещасне,
яке сидить у позі ню.

Ну і нехай. Про що я, власне?
Слова – то іскри із вогню,
що родять полум'я незгасне.

ІІІ
Апеляції на інсинуації
Біда, коли паяци-ерудити
уміють і дурниці городити,
і заглядати у чужий город.
І не поймеш, за що його судити,
і де кого чекає ешафот?

Коли Феміді затулити очі,
то true & false дають одне зеро
і протяги якої-небудь ночі
доточують оказії сорочі
і усікають гусяче перо.

На бестію пера немає ради.
Але яка підсудному досада
за скоєні й не скоєні діла...

І як не согрішити у гордині,
коли усе прощається людині,
яка тебе до цього довела?

                              03.2017

З концертами на фронт... Цукерки, автомати...
А там - голодний вишкір недружньої товпи,
Байдужжя териконів. Затужить сива мати.
Лічилка бізнесмена - примнож-греби-купи...

Убивства задля благ не вмію розуміти.
Амеби розплодилися, цитати із клоак...
Вмирають голуби, ще не розквітлі діти.
Я відвертаю погляд: проходить ось вояк.

Мій давній пацифізм - не слабкість придиванна.
Я - лиш одна з мільйонів, що хоче миру тут.
Вершать судьбу Вкраїни у Мінську, Бонні, Каннах...
І шириться арена, кривавиться батут.

Чого ми дочекалися, виходячи на площі?
Добродії цяцянками усипали горби.
Два прапори край дзьоба вітрисько, знай, полоще.
В тунелі чорноземні втискаються гроби.

А може, все не так - і нумо щебетати...
Всі жертви призабудемо, і гопака утнуть
Новітні шкуродери, салаги, бюрократи.
У чому ж воєн диких життєзбережна суть?!


2017

Усі перейдені світи
живуть у галасі людському,
де тінь земної суєти
ще не відмовила нікому.

А десь ілюзія весни,
гармонії душі і слова.
В саду бажань літають сни,
і мліє пам'ять світанкова.

Та що було, уже нема.
Усяке суще не навіки.
Одна бентежна давнина.
Плацебо, кажуть, також ліки...

18.03.2017

Чи оплакують зиму дощі,
Чи весною від радості плачуть, –
Не розкажуть промоклі плащі
Молодят після довгих побачень.
Але я й не чекаю в цю мить
Від одежі ніяких пояснень
Ні про те, чом донині дощить,
Ні про те, чом немає прояснень.
Адже скоро малини кущі
Мені живо пояснять на дачі
Чи оплакують зиму дощі,
Чи весною від радості плачуть.
18.03.17