І. С А Р А

Призви мене, призви і не пускай…
Мій муже смертний,будь мені опорою.
Я ради тебе свій покину рай
І теж загину смертю, навіть скорою…
Утішся тим, що в тебе на руках
Дано мені злучитись із водицею.
Не розпачай… Відкинь панічний страх…
Я в темінь одізвусь тобі жар-птицею.
…І скільки б там води не прибуло,
Не проклинай в пекельнім стоголосію
І не благай, щоб чару пронесло,–
Дочасно нам не випити амброзію…
Не досконала вічність у богинь,
Коли вівтар жертовності відпущено…
Призви мене, призви і не покинь –
Ми у воді очистимося душами,
Поборемо падучих тіл напасницю,
Приймемо смерть, як свій останній злет,
Дарма, що ані в кольорі, ні в пластиці
Цю мить не закарбують води лет…

…Як рухне туч склепіння непрозоре,
Як здибиться над нами неба край,
Як зімкнеться над нами грізне море –
Призви мене… призви – і не пускай.

ІІ. Е М М А Н У Ї Л

Мені у руки, Саро, прихились…
Надлюдську волю являть мої руки!
У валі смертоносної розлуки
Ти о плече мужиче обіпрись…
Благаю небо я не о спасінні –
Німа до сліз потопу течія…
Узри мене у світлім воскресінні –
Ти ще пливтимеш… першим піду я…
Волію Божий суд зустріти сто́я,
Вслухаючи твоє «еммануї…»:
Могучий Ягве, Сара – донька Ноя,
Карай мене, але врятуй її !
Вона невинна… Я – першопричина
Її прощальних, передсмертних мук…
Коханих членів паросте живильна,
Мені в єднанні прихились до рук!

...Як божий смерч найвищу хвилю здійме
І стан мій скам'яніє у мольбі,
Я призову тебе в свої обійми –
Останній світ в очах моїх – тобі!

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Коли на луках го́йних Мармореї*
моя душа спочине від турбот,
я спогадаю, хто був мій народ
у нетрях зореносної ідеї.
Одвічний плужник… ратич та орач…
Одвічний Скіф в землі обітованій,
трагічний Бус при долі невблаганній,
шукач братів… і золотошукач…
О, злото уз! – ти братняя любове,
солодкий плід, що визрів на розбрат…
У всі епохи йшов на брата брат
і прагнув, як упир, нової крови…
Коли й за що? – питали з неборак
за Крим, за сіль, за шапку Мономаха…
Що ж до ціни – то вища, мабуть, плаха
чи, пак, ребро підвішане на гак…
О, мій народ як той пустельний Дух
поміж дібров, ланів та сіножатей –
комонне тіло Золотої Раті…
А на могилах – тополиний пух.
Чи то Сварог**, чи Див*** так повелів
по смерті в Ирій душам відлітати.
Усе там є для русів – спис і лати,
питво суроже, ласки доброгнів,
і присмак степу, і розлогі трави,
і заповітний спів Матиреслави.****
Там Марморея здійснює дозір
в оточенні сліпучо-білих зір…
Там Ра-ріка***** – межа країни Сонця,
там щука-риба плюха в ополонці
і сам Сварог гарцює, мов огир…

Та Цур вогнем пахне у людський вир…******

… В якій землі і на якій планеті
Розпалена в надривно-синім леті
Зійде зоря на ймення Богу-Мир?..


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997)

Цієї ночі ти мені приснився
в старенькій курточці і з течкою в руці;
вже з тиждень мабуть не голився,
у шапці в'язаній, щетина на лиці.

Чого б це, друже? Думаєш про мене?
У гості так неждано завітав…
Хто знає, може просто кляті гени,
бо я про тебе навіть не гадав.

Такий же худорлявий і веселий,
ще й клопоти у тебе, як завжди.
Зустрілись у якійсь тісній оселі,
якісь дороги, люті холоди…

Можливо, як говорять, сон той „в руку“,
ймовірно він важливе значить щось.
Життя – то непроста звичайно ж штука,
нам снів побачить в нім немало довелось.

Нехай біжить собі, бо так давно ведеться,
не відслідкуєш всіх життєвих схем.
Не кожну ніч дивитись сни вдається,
та в них ми творим, думаєм, живем…

20.11.2016

Ні в казці, ні пустці, ні в пастці...
Відніметься десь, десь - воздасться.
Ні диво, ні видиво мильне.
Земне моє щастя стабільне.

10.07.2017

Біля хати - деревце маленьке,
Це його іще садила ненька,
Бо любила горобину чорну.
-Помічна, - казала, - від хвороби.

Вже багато літ немає мами,
Горобина ж тими ягідками
Пригощає всіх, хто тут буває,
А мені матусю нагадає.

2017 р.

Молодий хлопчина кучерявий
В парку тихім на бандурі грав,
Пальці вправно так перебирали
Її струни.Легко вальс звучав,

То народна пісня легкокрила,
Наче птах зринала в небо враз,
То сумна мелодія бриніла,
Що аж плакала-ридала і душа.

І переглядались перехожі -
Бандурист, ще й юний - дивина,
Інструмент цей зазвичай дівочий,
Рук жіночих слухає струна.

Хтось згадав легенду ту колишню,
Що її іще з дитинства знав,
Про старого діда-бандуриста,
Що чудово так наосліп грав.

А юнак той не звертав уваги
На людей, які зібрались тут,
Руки його грали-вигравали
І ставав сильнішим серця стук.

-Він сліпий, - майнула думка раптом
В однієї з молодих дівчат.
І бурхливі оплески лунали
Тій бандурі й серцю хлопця в такт.

2017 р.

Істотно жінку змінює каблук
лиш одягла – і чарівна феміна!
А зніме і шпильок затихне стук –
у світі найщасли́віша людина!

впіймати погляд піддійти
запасти в очи - пас і скоро…
ще не палає тільки дим
чи то на щастя чи на горе
на щуп на дотик морем слів
почнеш обох переплітати
а вірний свій родинний німф
попросиш в снах оберігати
букети квіт вино і кеш
усе до крихти Їй у ноги
не зупинитися авжеш
і не проснутися від того…
09-07-2017.

***
Вітер гойдає колиску життя,
Ніч зазіхає на сну таємницю.
Зірка черкає і небо іскриться,
Сниться не те, що чекав чи хотів.

Може знеможені літа ножі
Ночі кавун пошматують на смужки.
Суть, як підсудні, виходить за дужки,
Те, що на споді, тепер на коні.

Чи на кону? А, відтак, на іконі.
Лики святих, позолочені німби…
Все нереальне – наближене ніби.
Можеш торкнутись – думки простягни.

Відстань. Відсутність. Видіння. Війна.
Крапелька космосу. Колос ілюзій.
А вороги – то розгублені друзі.
Карма блукання і код незнання.

Розкодування того, що спливло
Із підсвідомості у підсвідомість.
Цифри на вході до титли відомі,
А комбінації – тільки мені.

Тільки, здається, що я – то не я.
Страхи і сумнів сплелися із ніччю.
Розум витрати і втрати полічить.
Вершників море – усі без голів.

Я з головою. У правій руці
Щось невагоме і схоже на ручку.
Щось напишу. Потім повню відкручу
З купола марень. А потім засну.

09.07.17

… взяло і пожовкло
злочин це чи ні?..
ніченька намокла
упряж на коні
гавань - місце зброду
кажуть бенефіс
Правда хлебче воду
і сопе під ніс…
09-07-2017.

На високому троні звільнилося місце:
Королева втомилася і пішла.
У новинах про це повідомили стисло —
Неабияка новина.

Всі живуть по кутках і ходять під богом.
Не хвилює корона людей простих.
Кого кличуть на трон - ті впираються рогом.
І до мене приходили - я не з тих.

Святе місце пустим не буває. Так кажуть люде.
А якщо не святе, хто його займе?
То невже королеви у нас не буде?
І порожнім залишиться все пусте?

Є нюанс: королеві неможна брехати.
І служити народові треба. Так.
Тільки скаже неправду — піде за грати,
І сидітиме вже відтак.

Королева пішла. Це за рік вже п'ята.
Уривається швидко у них терпець.
Бо не можна народу у вічі брехати,
Набиваючи свій гаманець.

Містерія душі...
Політ нормальний.
В калюжах тихо потопає спека.
Ти поруч, у контакті візуальнім,
Водночас десь в думках своїх далеко.
Дивись на мене! Не стерплю такого ката:
Байдужістю катуй де-інде інших,
А ось тобі, до речі, шах і мат:
Мої зухвалі і незграбні вірші.
На них тихенько буду злість зганяти,
Устрілю словом, ніби з кулемета,
Повір, страшніша навіть страти,
Корява помста дівчини-поета.
Вхоплю нарешті твій зелений погляд
І буду грати ним, як на роялі.
Рояль в кущах ... а я з тобою поряд.
Так близько на скрипучому дивані.
Дражнити буду, ніби та блудниця...
Як та досвідчена й спрацьована мадам,
І лиш за те, що ти так довго не дивився,
На мене, любу й милу... звісно дам!

Знову кредити, пане ординцю?
Вічне питання: мати чи бути?
Кришимо бій, наче хліб, наодинці
Кольору ночі, смаку цикути.

Вічна лав-сторі з кров'ю і матом,
Ґвалтом і катом, і сміхом – «а хулі!»
Чи з кулемета, чи з автомата
Трепетні птахи - трасуючі кулі.

Доля лягає хлібом на чарку
З пам’яті тої сили напиться,
Я – не касир, й не підніме до Сварги
Душі-рублі з поля бою Жар-птиця.

З праведних душ розгоряються зорі,
Та не для учти і не для шани
Ревно чигають на кредитора
Чорні колектори із калашами.

Всіх до ноги, до копійки, без злості,
Плата й відплата і наче молитва
Траси вогню перекреслюють простір:
Ми погасили тіло кредиту.

О да святиться кожна мить життя
на цім химернім, незбагненнім світі –
і попри птаства крики сумовиті,
і попри звіра дикого виття…
Ми тут свої… в цім вою божевілля
Ми обіруч розкинулись гілля́м –
Блажен, хто вірить… Да святиться гі́лля
і кожна цвіть його, і кожен злам,
і кожен пагін, тремом оповитий,
і плід, і сік, обвислий, наче дзвін…
Нехай гуде… гряде несамовитий
думок нетлінних вихор-перегін –
так, я була тут… хто мене здолає,
мою жагу, і пристрасть, і любов?.. –
я чую силу. Чую, як волає
Душа вселенна голосом дібров:
дитя моє, мій пагоне, мій цвіте,
радій всьому – без тями, без пуття –
не оддзвенять уста, ущерть налиті,–
безсмертна віть… священна мить життя.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Куди подітись нам від суєти,
від галасу, чи лементу, чи крику…
Взиває світ стозвуко, многолико –
рихтує темінь ями під хрести.

Я поминальну засвічу свічу
і на дорогу вийду босоного –
могил премного і хрестів премного –
я теж крильми, мов птаха, тріпочу.

В дорозі ми знайдем колишніх нас –
в березових гаях… борах кленових –
зрікаємось себе старих, а нових
вже не приймає невблаганний час.

Час невблаганно грає в балаган
із масками гротеску і печалі –
міняємо контрасти в пасторалі,
аж поки нас не погребе курган.

Я жрицею згорю на тім вогні,
але пече мене правічна рана –
молюся сонцю у своїм вікні,
а між людей іде, що я… «погана»!

З духовного надпивши джерела,
не оквернімо чистої криниці…
Ми – подорожні – видатні і ниці,
куди кого фортуна привела.

Нам Ангел Божий да́ри приноша́,
а темінь камінь двигне на дорогу.
Чи витримає тіло цю облогу,
Бо так волає питоньки Душа.

Вертаймося, поблудлі… Грішні, каймось,
коли спаде із нас дорожній пил.
О суєтні! Благаю, не зрікаймось!
Не відрікаймось від своїх могил.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Ідуть хохли. В кишенях дулі,
Мармизи хитрі, потайні.
Байдужі їм кремлівські кулі,
Хати сусідів ув огні.

Дзявкочуть суржиком щелепи,
На пиках усмішки масні.
Розмножуються як амеби,
Живуть комфортно і в багні.

Хохлам держава до лампади -
Аби напхатий був борлак.
Усе святе байдужа "вата"
Продасть баризі за мідяк.

Пощо поезії охвітні
Коли у роті матюки?
Попса, шансон, думки огидні
Повиїдали геть мізки.

Ціпкуще у хохлів коріння.
Рясніє паростями пень.
Із покоління в покоління
Передається хворий ген.

Хохла дрімає сита тушка,
Цицьки дружини у руці,
Із рота визира галушка...
А на війну ідуть бійці.

09.07.2017 р.

Не то товариш, хто з тобою в свято
і першим з перемогою вітає,
а хто шанує вашу дружбу свято
і у біді тебе не покидає.

Тягло поета знову на сонети,
прості катрени вже не спокушали.
Хоча писав такі-собі куплети,
та гордо називав він їх віршами!

Тулив він нові рими всім на подив,
завзято вкотре жонглював рядками.
Уперто ямб з хореєм в купу зводив,
знаходив форми, сховані віками…

Хоча часу уже й пройшло багато,
та слід великого Франка згадати:
„П‘ятистоповий ямб, мов з міді литий,

два з чотирьох, два з трьох рядків куплети,
пов‘язані в дзвінкі римові сплети –
лиш те ім‘ям сонета слід хрестити“!

09.03.2017

Ідуть мандрівничі своїми дорогами, трибом,
Хтось клявся любити, затим – від любові згорав.
А ти намалюй журавлів, що закохані в небо,
Веселчасті цяточки квітів між росяних трав.
І буде нам тепло в обіймах кохання і літа,
Засвітиться обрій від сяйва далеких орбіт.
Хоч тисячі років минуло від створення світу –
Ти досі ще мрієш про свій необходжений світ.
Цей всесвіт, тобою намріяний - обітований,
Дорога, мов крижма освячена, ми молоді…
Між хмар, що розхристані вітром – небесні органи,
Лілейне пелюстя пливе по криштальній воді…
Мій мрійнику ніжний, твоє одкровення, як мантра,
Таким лиш як ти відкриваються двері небес.
Ти кажеш, без мене немає ні нині, ні завтра?...
Клянешся, що вже помирав, лиш зі мною воскрес...

Я був – немов суцільна рана –
Так розпач душу розпоров.
Та в ній навік, моя кохана,
Залишилась лише любов.

За хмари зсунувся подалі
Розпуки час в осінній схов.
Минули дні тяжкі печалі –
Залишилась лише любов.

Нехай це сталось не одразу,
Та біль у серці охолов.
Забулись лайки і образи,
Залишилась лише любов.

Хай лицар я не без догани,
Знов квіти в твій несу альков –
Усе забулося погане –
Залишилась лише любов.

Хоч гордий, на коліна стану,
Життя нове будуймо знов.
У нім навіки, до остану
Залишилась лише любов.

4.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

На тротуарі порозкидано книжки.
Вітер гортає їхні сторінки...
Поглинуті екранами й ерзацами,
Не плескаємо в долоні на схід сонця,
Не проводжаємо його роздумним щемом,
...Епоха наша робить ще і ще,
Аби назватись «пост-цивілізація».

Кричать уранці "здравія желаю",
"на мєстє...", повертаються навспак...
Місцеві пси їх зустрічають лаєм.
О, скільки тут шестірок, посіпак!

Для них екзотика - державна, рідна...
Стирають піт долонею з чола,
Плюють під ноги і живуть безплідно,
Прикажуть - то і Неньку догола...

"Какая разніца?" - здригнешся, душе.
Роздолля брехням... німо у степу.
Я миролюбна, та до скону мушу
Тут воювати, вчити мудь тупу.

Відьом палили в Сумах, Конотопі...
Тризуби нині - модний татуаж.
Та опануйте ж мову до потопу,
Хохли-служаки, ввергнуті у раж!

На мультиках дозріли ці панята,
Котигорошки, Барбі... голубі...
Якою гомонить нічний Хрещатик?
Чи парость мови квітне у тобі?

Слова - мов глеки між млинів - забуті...
Півусмішка - селючко, відійди...
Лиш ті спроможні досягти могуття,
Кому авторитет - свої діди,

А не чужі, що закоптили пажить,
Розбестили замріяне дівча...
Чи знаєш українську - тут не важить.
Онук-артист - у ролі прохача.

А мова дозріває... бачу соки...
Зрізаю грона, віршем причащусь.
Мій келих - чистий, дорогий, високий -
Змія болотна хвалить - кусь та кусь...



2017

Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачу́ся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.
Зблиснуть самоцвітами під сонцем
стебла рук гнучкого оксамиту,
нас покличуть божі охоронці
на поляну, млою оповиту.
Упадуть у трави креноліни
з шурхотом недбало край дороги...
Я до тебе ланою прилину,
хвилею підкочуся під ноги.
Ельфи нам заплутають волосся
сміхом золотавого осоння.
Дякую тобі, що відбулося
наше оксамитове безсоння.
Затріпоче лунною жагою
на світанні жайвір з високості.
Я до тебе ве́рнуся нагою,
станом з оксамитової млості…

... Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачуся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Мовчи… Мовчи…Мій спокій не поруш –
я зараз десь блукаю поруч тебе…
Яке безпечне, невагоме небо
розкинулось на крони наших душ!
Ми у цвіту… На крилах пелерин
звеснілих снів – на всі чотири броди –
на персах розімлілої Природи
блукаєм вдвох – між сосен і калин…
Над нами – просинь… Клекотом лелек
вертаються з чужин отерплі щеми –
як Щек і Либідь линем звіддалек,
де наших доль незіграні бедлеми…

…Струна – мов сарна… пилом з пелюсток –
То п’є із рук, то нервом стрепенеться…
Уйми мисливця!.. не зводи курок! –
нехай собі гуля, де заманеться…

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

(пісня)

Облітає, облітає
Облітає вишні цвіт.
Миленький мене кохає,
Я люблю його в отвіт.

Наливає, наливає
Соком спілим вишні плід.
Палко він мене кохає,
Хоч минуло стільки літ.

Знову вишня розквітає
Біло-біло навесні,
Цвіт впліта в коси мені,
Почуття ж це не згасає.

2017 р.

"Сім разів відміряй - раз відріж" -
Приказка народна так говорить.
Отже, щоб зробити щось, то ми
Подумати повинні дуже добре.

Часто ж навпаки буває в нас,
Коли щось скажемо чи вчинемо недобре,
А потім каємося.Та минув вже час
І повернути все назад не можна.

Так неподумавши втрачаємо людей,
Які добра зробили нам немало,
Бо ж слово, кажуть, що не горобець -
Вилетіло й зробило в серці рану.

Чомусь вона не хоче заживать,
А кровоточить все і кровоточить.
То ж спершу думаймо усі, що нам сказать,
А чи зробить.Не жалкувать щоб потім.

2017 р.

Пішла. Та гіацинти ждали,
І не будив ще день вікна,
І у легкій жіночій шалі
Розквітла тиша чарівна.

Осяяна вечірнім пилом,
Я знаю, знову прийдеш ти,
Щоб араматом нільських лілій
Манливі сіті заплести.

Люблю я руки ці чутливі,
І мову цю неголосну,
Граційну талію звабливу,
І пліч округлих білизну́.

Та в імені твоїм – безмірність,
І у імлі очей твоїх
Зміїну вгадую невірність,
І ніч повір’їв грозових.

Земному світові підвладна,
Ти ще сама не осягла,
Які ти звершуєш обряди,
Яку ти віру прийняла.

Ввійди, своїй не владна волі,
Очима добрими поглянь,
І темним поглядом до болю
У серце трепетне порань.

Вповзи, немов змія повзуча,
Посеред ночі оглуши,
Замуч цілунком уст жагучих,
Косою чорною вдуши.

Чому таке ти, невеселе, літо?
Неначе я – теж літній чоловік.
Горіть не здатен, можу тільки тліти,
Невже цей стан тепер уже навік?!

І що за відчуття це – прохолода?
Здається, що не літа – серця стан,
У котрому не був іще я зроду…
Мабуть такий мені Богами дан.

Коли усе сприймається спокійно,
Не палко, тільки з усміхом легким –
Поразки, перемоги, мир і війни,
Красуні не чарують і зірки…

Здається, що холонути ще рано,
Немов іти до смерті навпростець.
І вірю, прохолода ця розтане
У полум`ї закоханих сердець!

7.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Отак буває, що і сил нема
І віра у високе підупала,
Куди не кинься, то глуха стіна
І шкіряться припідняті забрала.
У мить таку здається упаду,
Знесилена боями з міражами
І сили у собі я не знайду
Піднятися до бою з ворогами.

Сякі такі пересякі
переперезані вітрами
як не кричи, з усіх боків
відлуння вас пошле до мами…
07-07-2017.

А літо облітає…
Пелюстки, неначе дні,
кудись летять у вирій.
А я тебе не знаю,
світе мій,
і ти мене не знаєш…
Хто є щирий?
У тій молитві,
що іде до Бога
і в тих словах,
котрі мечем у груди.
Спинімось.
Роззирнімось.
Ті, хто - люди.
Навколо світ –
Незвіданий такий
І ми такі незвідані у ньому…
А літо облетить!
І що колись?
Що зацвіте потому?
07.07.2017

Депресія. Сьогодні чорний день,
Гадки про смерть, життєві негаразди.
Лежу добу, немов трухлявий пень
І склеюю поезіями ласти.

На носі перелущив чиряки,
І нігті пообрізував до м'яса.
Та під чолом зажурливі думки -
Вдягтися хочу в найтемнішу рясу.

Нудьга зелена. Скрутень у руках
До сволока притягує магнітом.
Надгробна увижається плита
Із мармуру або лабрадориту.

Висить на носі цілий день сльоза,
Од дум невтішних геть немає спасу.
Прийшла пора іти на небеса...
Але трубу забило унітаза.

Пливуть кавалки прямо на паркет,
У ніздрі гатить запахами гиді.
А я ж - піїт! До того ж і естет!
Мене краса цікавить лиш на світі.

Накисли лапи еротичних муз,
Із шафи зирять злякані Пегаси.
Беру до рук позичений вантУз -
Журитися уже немає часу.

Вже уночі, голодний і брудний,
Я вичапав із клятої вбиральні.
Депресії - немає. Я - живий.
Думки про вічне - вже неактуальні.

07.07.2017р.

Найгарніші все ж вони у світі
ті жінки, яким уже за сорок;
шарму в них не можна не помітить
й цьому не завадить навіть морок.

Їх запаси ласки необ‘ємні,
їхні форми пишні і прекрасні,
посмішки чаруюче-приємні,
світяться як зорі очі ясні.

Ніжність рук зведе з ума любого,
в ласці утонути може кожний,
та тому вони наставлять роги,
хто кохати їх вже не спроможний.

Мудрістю Господь їх не образив
й серцю щедрості додав з лихвою;
дотик губ доводить до екстазу,
щастя ложе розділить з такою.

Вправно розставляють свої сіті
і звитягам їх немає ліку;
найхитріші в цілім білім світі
ті жінки, що вже за сорок віком...

січень 2017

Спасибі, Боже, за світанок,
за сонця захід і за день,
за море ніжних колисанок
і звуки маминих пісень.

Я славлю Бога, рідну землю,
пухкі рум‘яні калачі,
як золото горять, ще теплі,
що ненька дістає з печі.

За чорний хліб, квітковий мід,
що зорі сяють виднокраєм;
за дощ і сонце, жар і лід,
за подорож земним цим раєм.

Всевишній, дякую за те,
що вранці дзюркотить струмочок;
за наше завтра – за дітей,
за голоси синів і дочок.

Низький уклін тобі, Господь,
за рік, озер, морів дзеркала,
лани і ниви – кров і плоть,
землі відвічнії начала.

Спасибі, Господи, за небо
бездонне, чисте, голубе;
за час, як жив один, без тебе,
за мить, коли зустрів тебе!

Спасибі, Боже, за весну,
за літо, осінь, навіть зиму;
за ранню молодість ясну
і старість мовби клячу сиву.

За друзів дякую я Богу,
що вірність в серці пронесли;
за їх сумління і тривогу,
природні, не для похвали.

Окрема дяка ворогам,
що в тонусі завжди тримають,
дрімати не дозволять нам,
якщо ж забудем – нагадають.

Ще Богу слава за життя,
за совість, мудрість споконвічну;
за світлу віру в майбуття
і за любов, святу і вічну.

Прорізала зелені коси
Сосни всихаюча іржа,
Немов Бог сонця забажав
І натякає нам на осінь.

Похмурий день, хоча і літо,
Все небо геть заволокло
Свинцевим димом… Та зігріти
Ним не вдалось. Холодне тло

Уже нависло понад світом,
Як згустки болю від війни,
Немов у бій пішли сини,
Щоб неба кров`ю пломеніти…

6.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

1

Не зволікай на площі, не барись!
В бік жертви глипають койот і рись,
Шукали слабших-нижчих-неміцних.
Ось рейвах-шарварок до шерху стих.

У дзбані Часу гуща й словеса.
Голодних не приваблює краса.
Сирени щохвилини - десь вогонь.
Мир-голуб сяйно спурхнув із долонь...

Поміж тілами - фантики, ножі.
Тепер усі вщасливлені... й чужі.
Залитий піною хідник до трьох пустель.
Ось Гретель розлива дешевий ель,
А Гензель ще вистрибує - "ату..."...
Поділено гуральні, пустоту.

2

Я ж засівала маками поля!
Лан топчуть Труляля і Траляля.

Ішов мій дід - на захист - голіруч.
А хто володар шахт, боліт і круч?
Сто акушерок... Лиш одне дитя -
Поміж коїтусів, кісток, нестям.

Навишивали шортів, пелюшок.
Навидували сполом бульбашок.
Тарас дивився звисока... німів:
Понастеляли брехонь-килимів.
Іде зі скрипкою лисичка, награє...
У крові писок, нациганила у.є.

3

Ніч.
Оглядове колесо.
Гроза.
Вся чортівня уранці по...ще...за.

Тече Смородина...
Тремтить Калинів міст...
Тут кожен зайчик - пан і конформіст.

Рожеві мальви - символи - в пуху.
Прогрес несе годиноньку лиху,
Китайську заполоч, російські реп`яшки.
Торокхотять шарніри і пляшки...

А ти послухай, душе, солов`я.
Спить Україна - вічна і твоя.
Пливе кісник неспішно між долонь.
Ти біля жорен давніх не холонь.

Дивися на осонцених мурах.
Чутки по рурах каменем - шаррах...
Нема канікул. Школа-яв дзумить...
Стрижи, пряди...
Стікає в Лету нить.

2017

Щось таке… не сюди… не до Бога
і з лицем до лиця без причини
мельтешить і лоскоче… агов
тільки так, щоб нікому не винен
навпростець чи
подвірком повзком
свої мислі у тінь
під колоду
щоби їх воєдино
без ком
у броню
а найперше
зісподу…
07-07-2017.

Багато горя од насилля гніту
і від інформаційної війни.
Брехня встигає облетіти світом,
як правда лише одіва штани…

... Таки замало світла, що в вікні ...
На Чорногорі -- світ як на долоні:
гойдає вітер грона калинові,
старий гуцул наспівує пісні ...

"Гей візьміть ня на топори, занесіть ня в чорні гори,
та й до леса, та й до хижки, де руді жиють опришки".

... Вольготне "гей" затерпне на устах,
як розітруть зерно пошерхлі жорна.
Куди вертаєш, душе невгомонна,
волом сивеньким в зморених літах?
Чи то у світ чугайстрика малого,
що до стерні колінця поколов,
чи в мир людей, до грішного й святого,
до українських страсних молитов ...
Душа розп'ята. Зболена. Над нею
розкинув світло божий херувим.
Над полем кам'яним і над стернею
стоїть на горах твій Єрусалим.
Тут дзвони б'ють на чисті Водохреща,
тут повен келих, повен срібний жбан --
відпий вина, мо', трохи і полегша
князівським скроням, бо ж і ти ... Роман!
Чадить свіча, чорніє від Їлени,
святий Георгій змія побива ...
-- Вкраїно - Русь, твої струмують гени,
і ти в скорбящих радощах -- жива!
Тобі шумить колиска яворова,
і що тобі одвічна ворожба,
коли Світильник Божого Праслова
тисячоліття третє одбива!

Ще скрипка свій танок, свій чардаш грає,
ще з лісу озивається кларнет --
душа ВЕЛИКА, й справді, не вмирає --
душа -- Оратор і душа -- Поет!
Ще палиця над нами не зависла,
ще кіммерієць нам довірить знак --
ми ВЕЛЕТНІ, правнуки Осмомисла
своїм найменням горді, а відтак --

не тліє іскра божого вогню,
що викресав із нас Всевишній Зодчий.
Нехай -- пітьма. А я обороню
світильник золотий, правдивий, отчий.

(Зі збірки "Семивідлуння." - Львів:Каменяр,2008)

ВЕДУЧА: «Гей,око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.

ВЕДУЧИЙ:Гей, Ладо! І ти, Перуне,
Отче над Ладом…
Дай дочекати Ладе Купала.

ВЕДУЧІ: Гей, Купала»!

ВЕДУЧА: Хто ти, «Око Ладове», відкрийся, звідки дивишся ти на людей Землі?
ВЕДУЧИЙ:«Око Лада» – то Місяць, верховода божественної тріади світил, поряд із Сонцем та Зорею. Старожитній слов’янський міф розповідає нам про Три Ока Неба:

«… а що праве Око – ясен Місяць є,
а ще ліве Око – світле Сонечко,
а в середині красна Зоречка».

ВЕДУЧА: У давнину «Око Лада», тобто Місяць, символізував теж саме, що і богиня Місячної Води – Леля Ладова, відома під назвою Дана. Леля-Дана, як роз’яснює міф, одна з дітей-близнюків Зорі-Лади, виходить з води так само, як Сонце чи Місяць з Неба, і приносить СВЯТО КУПАЛА – ДЕНЬ ЛІТНЬОГО СОНЦЕСТОЯННЯ.
У цей день, за повір’ям, Сонце круглодобово «купається» у воді, навіть вночі, наче Місяць, – і втішена Зоря-Лада вмиває його дарами Неба і Землі: дощем і росою. Ще б пак: день літнього сонцестояння (24 червня за ст. ст. і
7 липня за новим) – свято одруження її дітей – Води-Лелі і Сонця-Полеля, прозваного в народі «Семияром».
Первісно слов’янський світ знав свято «Купали» – Матері Води і Сонця.
А назва «Купала» жіночого роду означала «Земля Небесного Сонця».

ВЕДУЧИЙ:«Землі Небесного Сонця» і справді було чому радіти – адже це той день, коли її Син-Полель пройшов 7 зодіакальних сузір’їв і дав початок косовиці. Магічне священне число «7» – перша частина імені великого божества Семиярила, бога Літнього Сонцестояння.
Свято Купали – то свято сонячного кола і коло бігу води в природі. Ось як про це розповідає міф, записаний Яковом Головацьким…

ВЕДУЧА:«Вода буйним весняним дощем, непорочною Дівою, гасає по світу на конях і в гніві пускає на Землю хмари-сльози, аж поки не стрінеться з Сонцем, щоб стати йому дружиною, і дати продовження життю під благословенням богині Лади.
Та трагічним стане для Діви її весілля. Обпече Сонце Діву палючим промінням і втече вона від нього під Землю, наповнюючи життєдайною водою її надра, і проллється її туга синім Морем, куди зіллються всі потоки і ріки. І, вичерпавши з себе всю воду до останньої краплини, стане Діва Мореною.
Не обмине лиха доля і Вогняне Сонце: спопеливши Землю вогнем пристрасного кохання і виснаживши себе до останнього променя стане Семияр Кострубоньком».

ВЕДУЧИЙ:Три дійові особи міфу: Зоря-Лада, Сонце-Полель і Вода-Леля – присутні в усіх календарних обрядах епохи старожитності. Варто лише змінитися порам року, як слов’янський світ відсвяткує чергове весілля і помирання богів Природи: і заспіває колискову, і справить тризну циклічно змінному Зодіакальному Світилу...

ВЕДУЧА: У старих писаннях знаходимо відомості про КУПАЛА – поганського бога земних плодів, якому приносили в жертву хліб – головний плід землі. «Велес-книга», літературна пам’ятка язичеських жерців ІХ століття згадує:

ВЕДУЧИЙ:«А коли Купалва прийде у вінку, який возляже на голові його, зотканий з віток зелених, і квітів, і плодів. того часу маємо бути далеко на Непрі, о смерті нашій не мислячи, і життя наше на полі єсть красне…».

ВЕДУЧА:Святкувалося Купала на території Русі, яка у хроніках ХІІІ століття мала подвійну назву – «Країни Танів» (дітей богині Тани, себто Дани) або «Країни Ванів», себто венедів-слов’ян. Тут текла річка «Танаїс» або «Ванаквіль», так у сиву давнину називали Дніпро-Славуту. А в «Країні Ванів» жили «вани» - «івани». Отож, відколи Купало став богом жнив і достатку, відколи втілив чоловіче начало родючості, відтоді нарікся Іваном.

(Звучить музична тема «Сьогодні Івана, а завтра Купала.
Рано-вранці сонце зійде.
Рано-вранці,
Та й на мій барвіночок
Зелененький»).

ВЕДУЧИЙ:Купало Іван носив епітет «СОБОТ», що означав «свобода». Рангом небесного божества дорівнював Купало Іван верховному божому Пращуру Диву , що був водночас богом Верхнього Неба та богом Підземного Вогню. Так народився образ Купала як «свободи Неба». На свято «собот-Купала» вшановували давні слов’яни і могутнього Батька Неба. Свято відбувалося над гирлом Почайни, де і побережжя, і гора над річкою, від обряду дістали назву «Собот».
«СОБІТКОЮ» назвала Купальську забаву Західна Україна і пісні співала «собіткові». Відомий музикознавець, фольклорист та етнограф Климентій Квітка виводив цю назву від слова «собити», себто добувати тертям «живий» вогонь для обрядового вогнища.

(Звучить музична тема «На святого Яна собітку палили»).

ВЕДУЧА:З обрядовим вогнем, образом літнього Вогняного Сонця, пов’язала Україна і назву «Купала». Народ витлумачив її по-своєму, мовляв, Купало «купить» - очищає, бо «купа» - то купа хмизу для багаття. А очищає Купало відразу двояко: вогнем і водою, бо ж «купає» богів і людей.
Разом із полум’ям очисного купальського вогню злітають щороку ген угору, аж під саме зоряне небо, ворожбитські «іванівські» пісні і чарами «іванівського» зілля прирікають Іванів на довічну муку кохання.

ВЕДУЧИЙ:– Погріймося ж і ми біля цього жаркого, невгасимого Багаття нашої нації.
ВЕДУЧА: – Відпиймо, спраглі, з невичерпного джерела нашої Духової Криниці.

(Звучить музична тема «Вийдіть, дівки, на вулицю –
Викопали вже криницю.
В ній водиця чудова,
Свіжа,питна, здорова»).


До нашого часу по селах зберігся обряд «ОСВЯЧЕННЯ КРИНИЦІ» з рук духовних осіб. Християнський світ передає з покоління в покоління таїнство хрещення – освячення водою, яке відкрив Іоанн Хреститель новонаверненому Ісусу Христу. І свято Івана Купала хрещений люд відзначає як день Іоанна Хрестителя. І ніхто не дошукається тепер в хрестоподібних рухах кроплення язичеської ритуальної магії, благословення іменем бога Сонця і богині Живої Води.

ВЕДУЧИЙ:«Кажемо єсьми од їх, які дбають за нас, – промовляє устами древності «Велес-книга». – То ж не маємо мольбищ, а рядимо ото при студнях і криницях, де вода жива тече, і там воля є…».

ВЕДУЧА: Стає зрозуміло, чому за християнської доби П’ятницькі церкви, що їх народ вважав присвяченими водній богині, будували на берегах річок або біля джерел та криниць. У річці, джерелі і криниці живе чиста, як біла лілея, непорочна богиня ЛЕЛЯ ЛАДОВА. «Хто хоче чистої води, нехай іде до джерела відпити».

(Звучить музична тема «Скрізь вода та лілеями…»).

Їй, Нареченій Літнього Сонця-Семияра, прийде вклонитися старожитній світ напередодні купальської ночі. Принесе уявній Нареченій символічного Нареченого «Івана» - зелену віху, скручену в колесо, подібне до сонця. Опустить «Івана» глибоко у воду, здійснюючи магію ритуального вінчання Сонця з Водою, і благословлятиме чотири сторони світу іменем шлюбної пари:

«Добрий день тобі, Водичко,
Найстарша сестричко!
Обливаєш ти гори і доли,
коріння, каміння,
облий і мене!
Від всякої мерзи, від пагуби,
абим була така щасна,
як та весна рясна,
абим була така красна,
як та зоря ясна.
Як радіють теплу,
Аби так мені раділи.
О,Водо-Водиле,
улий мені сили»!

ВЕДУЧИЙ:«Вода Дніпрова над усі здорова»!
ВЕДУЧА:«Що з неба краплею – то на землю сторицею»!
ВЕДУЧИЙ:«Як води боятися – то не купатися»!
ВЕДУЧА: «Куди водиця тече – там вербиця росте»!

(Звучить музична тема «Не стій вербо над водою рано-рано,
Не стій вербо над водою та й ранесенько…»).

ВЕДУЧИЙ:Не стояти тобі, вербо, над водою, а стояти просто неба на горі-соботі, оточеній галасливою юрбою дівчат, що наречуть тебе «МАРИНОНЬКОЮ-КУПАЙЛИЦЕЮ»…

(Звучить музична тема «А наші хлопці-недбайливці
не вирубали Купайлиці.
Ой, коли б вони за нас дбали,
Вони б Маринку вирубали»).

ВЕДУЧА: «Наша Маринка з верби, з верби,
А ти, Іване, прийди, прийди»…

(Звучить музична тема «Ой, там на Йвана, на Купала,
Там ластівочка купалася,
Там на бережку сушилася,
Та й на Івана дивилася».)

Дивитися і тобі, Іване, на Мариноньку-Купайлицю, і стояти супроти неї, оточеному гуртом Красного парубоцтва, що нарече тебе «КУПАЙЛОМ-КОСТРУБОНЬКОМ».

(Звучить музична тема «Ой, ніхто там не бував,
Де ся явір розвивав.
Ой, яворе, явороньку зелененький»).

ВЕДУЧИЙ:Для обрядових Купайла-Коструба та Мариноньки-Купайлиці вибирали символічні породи дерев: найчастіше гілки плакучої верби і буйнозеленого явора, інколи чорноклена, а то ще вершечки берези чи сосни.

(Звучить музична тема «На майдані на риночку…»).

ВЕДУЧА: До речі, зверніть увагу, з яким трепетом і шаною розповідає купальська пісня про обрядове Деревце – навіть місце навколо символічного божества вважалося священним. Тому воно і «обметене», і «барвінком обплетене».
На тому місці пізніше християнський люд поставить «святу оселю» - церкву: «Стій, Купало, стій, чуєш, Боже, дзвін…».

(Звучить музична тема «…А з того деревця зроблена церковця,
А у тій церковці чотири віконця,
А на тих віконцях чотири соколиця…
Купала, на Йвана!»).

Цікаво, що ж то за чотири «соколиця» у чотирьох віконцях молитовної будівлі?

ВЕДУЧИЙ:Якщо звернутися до міфології Стародавнього Світу, то Єгипет добре пам’ятає Сокола як уособлення бога Сонця.
Стародавня Україна теж боготворила цього могутнього птаха і втілила у ньому душі чотирьох зодіакальних Сонць.

ВЕДУЧА: А українська мова настільки вподобала пестливе «соколику», що вживає його до сьогодні, коли йдеться про коханого у подобі сонця: «А де наше Купало стояло, там місяць сіяв, там сонце сіяло…».

(Звучить музична тема «А там, де яснеє сонце сіяє,
Там мій соколик коня сідлає.
Там мій соколик коня сідлає –
Поможи, Боже, що він думає.
- Вези, мій коню, під нові ворота,
Ой, вийди, вийди, дівчино молода!»).

«- Чом ти, барвіночку, не стелишся?
Чом ти, Іванку, не женишся?
ВЕДУЧИЙ:- Я ще зелений – постелюся.
Я ще молодий – оженюся.

Чом ти, руточко, вгору не йдеш?
Чом ти, Мариночко, заміж не йдеш?

ВЕДУЧА: - Я ще зелена – вгору піду,
Я ще молода – заміж піду».

Зелену гілку верби, Мариноньку-Купайлицю, «наречену» Івана-Кострубонька, прикрашали «до шлюбу» стрічками, вінками, гірляндами квітів, спілими вишнями…

(Звучить музична тема: «Ой молодая молодице,
Ой вийди-вийди на вулицю.
Ой вийди-вийди на вулицю,
Розведи дівкам Купайлицю»).

Розведе молодиця дівкам Купайлицю – і поведуть дівчата довкола неї свій перший ритуальний х о р о в о д.

(Звучить музична тема:
«Коло Мариноньки ходили дівоньки –
Рано-вранці сонце зійде.
Рано-вранці,
Та й на мою руженьку
Червоную»).

ВЕДУЧИЙ:Ви тільки погляньте у палаючі дівочі очі… Дівчата наповнені чарами купальського зілля, духом польових і лісових квітів: «іванового цвіту», «ведмежого вуха», терлича та «тої»*. Кожна дівчина плете собі вінок, та ще й так, щоб можна було його відрізнити… Коси у кожної теж запашні, бо вплетені в них і липник – «щоб хлопці липли», і любисток, і м’ята, і волошки – для любощів. У кожної в руці «брунька» - звита з вишень і черешень велика китиця, мовляв…

ВЕДУЧА: – Дивіться, парубки, яка я солодка!

ВЕДУЧИЙ:Усі вбрані у традиційні полотняні сорочки, бо всі знають, що полотно і зелень оберігають від «нечистої сили», якій так вільно почувається серед людей у ніч під Івана Купала.
А щоб «нечиста сила» не спокушала дівчат у Купальську ніч, ходили за ними парубки-свояки та на дівочі сліди квітки розсипали. Тому стежки довкіл «Івана» та «Мариноньки» були барвистими, наче мальованими…

ВЕДУЧА: Чуєте, парубоцький голос до «Івана»:

ВЕДУЧИЙ: – Та не грай конем та понад морем,
Іване-Іваночку!
Бо як піймаєм – то зарубаєм…

Чий же то голос лугом іде?

ВЕДУЧА:– Іване, Іваночку!
ВЕДУЧИЙ:То ж «брат» «сестру» зарубать веде…

(Звучить музична тема: «Мій братику, мій голубчику,
Не рубай мене у суботоньку,
Зарубай мене у неділеньку…»).

ВЕДУЧА:«Іван Мариночку
Кликав в колосочки:

ВЕДУЧИЙ:– Ходім, Мариночко,
Глядіть колосочки.

ВЕДУЧА:А в колоссі нелюб сидить,
Нелюб сидить, косо глядить,
Косо гляне – вінок в’яне,
Просто гляне – зеленіє,
Знай, дівчина веселіє»!

(Звучить музична тема «Ой, на Івана та й на Купала,
Там дівчинонька квіти збирала,
Квіти збирала, віночок плела –
Ой, на Івана та й на Купала»).

ВЕДУЧИЙ:Так за ритуалом «розведення Купайлиці» та плетіння віночків минав вечір напередодні Івана Купала. Заходило сонце. Час розпалювати «собітку» - купальський вогонь на ознаку палкого кохання бога Семияра до животворної Води-Лелі.

ВЕДУЧА: Розпалити «собітку» - обрядова функція парубоцтва. Паливо для неї хлопці збирали з усього поселення. Просити не годилося і тому односельці утворювали «п е р е й м у»: виносили і складали на вулиці старі солом’яники, розсохлі бочки, подерті кошики, тріски та поліна…

– Здорові будьте! З Купайлом!

ВЕДУЧИЙ:– А чи нема у вас сякого-такого,
Давно застарілого, геть спорошнілого?

ВЕДУЧА: – В душі не тримаємо, а надворі може щось і маємо.
ВЕДУЧИЙ:– Тоді вимітайте! Щоб воно прахом пішло у вогні Купала!
ВЕДУЧІ:– Гей, Купало!
У нашу хату
Солод ладнати,
Щоб і онукам
Те пам’ятати,
Гей, Купало!

ВЕДУЧА: Усе, що добували «переймою», хлопці пакували у великий «козуб» і несли до Купайлиці, де під дівочі співи розкладали заповітне б а г а т т я:

ВЕДУЧИЙ:– Хай усе погане і зле пропадає,
а добре лишається і розростається!

(Звучить музична тема «Ой за гору сонечко сідає…»).

ВЕДУЧА: Чом же не застала «Мариночка» свого «Івана»?
ВЕДУЧИЙ:За якийсь час, коли вже дівчата «Купайлом» натішаться, хлопці нападають на «Івана» та обривають з нього зеленолисту «шубу».

(Звучить музична тема «Купала на Йвана,
Що у Йвана шуба рвана,
Купала на Йвана...»).

Запалювали ритуальне вогнище «РВАНОЮ ШУБОЮ ІВАНА» - котили з пагорба до «собітки» вогняне колесо – «тіло Івана», «зелену плоть» бога Сонця.

(Звучить музична тема «Ой на горі, на горбочку,
Склали дівки собіточку,
Прийшли хлопці – не впізнали,
Та й собітку розваляли.

Ой на горі, на горбочку
Склали хлопці собіточку,
Прийшли дівки – не валяли,
Тільки красно заспівали»).

ВЕДУЧА:Коли вогонь займався високо, хлопці й дівчата бралися за руки і стрибали через вогонь. Стрибаючи, загадували: коли руки не розійдуться – закохані поберуться.

ВЕДУЧИЙ:У сиву давнину пара закоханих біля собітки обмінювалася віночками на ознаку своєї причетності до шлюбу Сонця і Води. Чи не тому дівчата-відданиці молили руйнівне літнє Сонце:

ВЕДУЧА: – Ой світи Сонце, світи та не грій, щоби мій віночок та й не згорів!..

(Звучить музична тема «Ой світи Сонце, світи та не грій,
Щоб мій віночок та й не згорів.
Щоб мій віночок живим зостався,
А мій миленький мені достався»).

ВЕДУЧИЙ:Паруючись над купальським багаттям, хлопці та дівчата переспівувалися, жартували…

– Ходи, молоденька, біля мене ляжеш.
Чом ти мені, серце, правдоньки не скажеш…

ВЕДУЧА:– А я тобі, серце, тоді правду скажу,
Коли твою руку зі своєю зв’яжу.

ВЕДУЧИЙ:Так замовляли наречені над палаючою собіткою. І горе тому, хто необережно потрапляв у вогонь і зрушував ватру – це віщувало неминучу біду: адже полум’я, за віруваннями давнини, оберігало від темної чаклунської сили, запобігало злу. Чи не тому у народі ще й досі співають про «чорну кітку» - злу відьму, спалену дівчатами на обрядовому вогні?..

(Звучить музична тема «Ішли дівки на собітку,
Нашли собі чорну кітку…»).

Ще й досі живе у народі магічне замовляння проти «відьомської пари»:

– Збирайтеся, дівки, на Йвана співати,
На Йвана співати, трьох змій пильнувати…

ВЕДУЧІ:– Ви котіться, відьми, за мохи-болота,
За мохи-болота, за гнилі колоди,
Де кури не піють,
Собаки не брешуть,
Люди не говорять.
Цур вам, пек!

ВЕДУЧИЙ:«Цур вам, пек!» - заклинав християнський світ «відьомську пару» і при тому не зауважував, як слова заклинання промовляли до нього забутою молитвою предка-слов’янина, який поклонявся богові ЦУРУ і називав його батьком Блискучого, Вогненного Неба.

ВЕДУЧА:А ще поклонявся ЗМІЇ-ЦАРИЦІ, земному втіленню богині Місячної Води-Лелі Ладової. День її одруження з богом Літнього Сонцестояння вважався одночасно і днем водяних жителів: Русалки та Вужа-Водяника, якого наші пращурі кликали «Хаттом», звідси і назва нашої оселі – «х а т а», і пильнував він за тим, щоб у нашій хаті не перевелася живуча вода.

ВЕДУЧИЙ:У давнину вірили: зневажити «Хаттика»-господарика – то накликати на весь рід нещастя, а той зовсім позбутися здатності продовжувати його. Негосподарну жінку карав бог Хатнього Огнища безпліддям, так виникло повір’я про Вужа, який п’є у жінки молоко.

ВЕДУЧА:А щоб вберегтися від напасті лютої, кликали люди до себе ЧУГАЙСТРА-ЛЕЛЕКУ: йому на стрісі гніздо вити – хату глядіти, від усякого лиха боронити…

ВЕДУЧИЙ:Бо ще діди наші знали, що Лелека-Чугайстер – володар усіх стихій: і водяної, і вогняної,і польової, і лісової…

ВЕДУЧА:Чуєте, вже закувала в лісі зозуля…

(Звучить музична тема «Вже зозуля ховається…»).

То Душа невмирущої МАВКИ-РУСАЛКИ ЛІСОВОЇ кличе нас за собою, до заповітного місця цвіту папороті.
За народною казкою, у ніч на Івана Купала дерева переходять з місця на місце і шумом гілля розмовляють між собою. А хто знайде квітку папороті, той впіймає перо жар-птиці і на власні очі побачить, як розходяться дуби, як ведуть вони свою тиху розмову; той зрозуміє мову усякого створіння і віднайде заховані у землі скарби. Той навіки стане щасливим!

ВЕДУЧИЙ:Проте здобути її майже неможливо, бо цвіте чарівна квітка лише одну мить, до того ж, оберігається вона «нечистою силою», - так прозвав хрещений люд силу чотирьох стихій Вогню, Води, Землі та Повітря, мешканців потойбічного світу язичників – світу Н а в и, по-народному В и р і ю: усіх мавок, русалок, перелесників, Вужа-Водяника та Лісовика, того ж таки Чугайстра, що цілий рік ховали від людей своє найбільше диво, а тепер змушені відкрити його. Так заповіла ЖИВКА, богиня Життя: все, що на Землі – належить Людині і Стихія теж служить їй!
Проте Стихія не покірна, вона не вірить людині сповна, а тому рятує заповітний цвіт від ласих людських очей: шпурляє паліччям, завалює камінням, лякає трясовиною, загадує загадки…

(Звучить музична тема «А що росте без коріння,
А що сходить без насіння,
А що грає – голос має,
А що плаче – сліз не має.

Камінь росте без коріння,
Сонце сходить без насіння,
Скрипка грає – голос має,
Серце плаче – сліз не має»).

Добираються до цвіту папороті лише наймудріші, найвідважніші,
найдобріші… Північ… Пригадуєте, як у Гоголя…

ВЕДУЧА:«Дивіться, червоніє маленька брунька квітки і, як ніби жива, рухається. І справді дивно! Рухається і стає все більша, більша – і червоніє, як жевріюча вуглина. Спалахнула зірочка, щось тихо затріщало, і квітка розгорнулася перед очима, ніби полум’я».

ВЕДУЧИЙ:«… Або хвіст жар-птиці Матиреслави, - доповнить Гоголя літописна «Велес-книга», - що обертає кола Сварожі і несе пращурам нашим вогонь до домів їх.
А та птиця Сонцем не єсть, та все ж бо від нього така стала бути. Б’є перами птиця о боки свої, і ті бо світять, як сонце саруме…».

ВЕДУЧА:Такою бачили квітку папороті очі нашого далекого предка, який пильно вдивлявся у кожну стеблинку, що оточувала його. Вдивлявся і бачив, як у найкоротшу у році ніч перший промінь багряного сонця, виринаючи з води омитим і чистим, як сльоза, ніжно торкався тендітного стебла папороті і спалахував на ньому усіма кольорами веселки…

(Звучить музична тема «На Йвана Купала рано сонце грало…»).

Мить, коли цвіте папороть, грає сонце і виблискує «іванівська роса» - хвилююча мить єднання Людини з Природою. Природа щедро наділяє Людину здоров’ям, зціляє від недуг квітами і зелами. «Іванівська роса» дарує дівчатам вроду і юність, а парубкам палаючу енергію і силу. Мить щастя… Така ж летюча, як світанкова зірка.

ВЕДУЧИЙ:Але час повертатися до ритуального багаття, докинути до нього все, до останнього сухого паліччя, щоби «згинули у вогні всі недруги і вороги». І за обрядом утретє перескочити через вогонь, очищаючи душу і тіло своє, перш ніж доторкнутися жнивною косою до священних дарів бога Купайла.
Стрибали якомога вище,бо вірили, що таким чином допомагають пшениці рости. Стрибали – і прощалися з «собіткою», з опаленою віхою Івана-Коструба і «розплітали коси» Купайлиці. Надходив час «ПРОВОДИТИ РУСАЛКУ» та її зморену господиню – богиню Води. Дівчата беруть за руки Мариноньку, востаннє обводять її довкіл іванівської собітки і несуть до річки.

ВЕДУЧА:За ними слідом хлопці – знімають тліючу «голову» Івана і теж несуть топити, при цьому примовляючи:

ВЕДУЧИЙ:- Щоб наш Іван реготався,
Та у тугу не вдавався.

ВЕДУЧА:А як тільки пірне у річку «голова» Івана, хлопці веселою ватагою пірнуть собі теж.

(Звучить музична тема «Купала на Йвана,
Купався Йван та в воду впав.
Купався Гриць – та в воду тиць.
Купала на Йвана»).

Дивитимуться дівчата з берега, як хлопці купаються, а потім приступлять ближче, з таємничим тремтінням зніматимуть з голови вінки, гадатимуть собі долю: куди вінок пристане – туди за мужем стане; коли не пристане – жоною не стане. А то, боронь Боже, вінок закрутить виром і потопить – чекай гніву Божого, лихе знамення! Та не варто побиватися та нарікати на долю, треба дочекатися наступного Купайла і спробувати щастя ще раз.

(Звучить музична тема «У лузі-лузі червона калина…»).

ВЕДУЧИЙ:Хлопці з води впізнаватимуть вінки своїх коханих, перейматимуть їх, вимагаючи за вінок викуп-поцілунок:
«а в мої дівки –
у вінку стрічка,
а моя дівка –
перепеличка».

ВЕДУЧА: А чиї вінки залишаться «без викупу», тим дівкам доведеться самим брести через річку, аби не торкалися вінка небажані руки.

(Звучить музична тема «На Йвана Купала
прийшлось річку брести,
уплав пливти…»).

Пірнувши у світанкову купальську воду, проводивши Русалку, закликатиме громада до річки Марину-Купайлицю – «нема твого Іваночка, лишилася по ньому співаночка»:

ВЕДУЧІ:– У перепелички – ніжки невеличкі,
На гору не зійде – Купала! –
В долині не стане – на Йвана!
Щоб наша Купайлиця росла-виростала,
А на той рік ще кращою стала!

(Звучить музична тема «Від броду до броду йшло дівча по воду…»).

ВЕДУЧА:Так передвіщали люди Мариноньці-Купайлиці нове народження, «воскресіння» на «той рік», навесніі, з таких же буйних потоків вже не земної,
а Небесної Води.

(Звучить музична тема:
«А ти, Маринко, зостанься, зостанься!
Та з своїм Іванком звінчайся, звінчайся!»).

ВЕДУЧІ:– Благослови, Боже,
Косовицю тоже! –

ВЕДУЧИЙ:Благали люди у ранкового сонцяі плели з зеленого гілля ритуальну гойдалку,щоб здійснити останню магічну дію купальського обряду – розгойдати хліба на полях, що вже бриніли піснею обжинок:

– Ходив Бог по полю – загубив корону,
А женчики жали – корону підібрали.
Корону підібрали – господарю віддали.
Судив Бог пожати – суди поживати
В користі і в радості,
В доброму здоров’ї.

ВЕДУЧА:– Дай же, Боже, на току стогами,
А в діжі – підходом,
А у печі – ростом,
А за столом – ситтю!
ВЕДУЧИЙ:– Суди, Боже, осені діждати,
Дочок віддавати, синів оженити,
Пива наварити – і нам погуляти!

(Звучить музична тема «Вогню наш…»).


*Сценарій радіопрограми 6 липня 1991 року на Львівському радіо («Музичне коло»,
ст. редактор Марта Кінасевич).

Коли помирає любов,
вам лікар нічим не поможе.
Насильно, всі знають давно,
людина любити не може.

Можливо любов сколихнуть
зірки, що засвітяться зрання.
Несила серцям спалахнуть,
коли в них немає кохання.

І кожне тут слово мов ніж,
що ріже між душами ниті,
рубає стосунки поміж
сердець спалахнулих на миті.

Тут Всесвіт палає з імли,
триває лиш мить перемир‘я.
Любов помирає, коли
людина втрачає довір‘я.

Тут сварка як танковий бій,
безжальний, кривавий, останній.
Не варто плекати надій,
коли помирає кохання.

14.02.2017

Життя раптово іншим вийде, ніж дається.

Чекання промине. І та, що й не діждалась, -
щодня, як море, виколисуючи тугу,
в очікуванні доглядаючи за світом,
шукаючи бодай якої, навіть вістки,
що суджений не надто вірний їй, - Блаженна!..

Творець жінок за світ доглянутий і любить.

На виліт
й підбадьорував живих ще…
І отаманив
мав до цього хист
А чули ви хоч раз як вітер свище?..
Так душі добираються увись…

Він й до Майдану виглядав пристойно…
Першопроходець, лікар, сім’янин
А спалахнуло, в нім проснувся воїн
В усіх куточках світу Україн…
Тепер вони у пам’яті рубцями
Шаленим вітром, блискавкою рим
Ти можеш заховатися в Маямі
А можеш від сьогодні бути
Ним…
06-07-2017.

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Вбачається одна й та ж доля:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш
У лиху годину, дай і Вкраїні --
Єдність і силу».

А-а… Нью-Йорк, там ранок тільки
ще бігти й бігти… вихідний
а ти вже встиг в томаті кільку…
під смак замурзатися Ним…
шморгнув, розгледівся, піджався
не від підлоги, від усіх
і не життя - суцільна лажа
і вже роки… подвійний збіг
06-07-2017.

Згадалася мені жона,
Прийшла невчасно хтива думка.
Колов я куму кабана,
Обрізував кнуряці шлунка.

Вона у спогадах як прищ,
Що вискочив на носі збоку.
А я в руках тримаю ніж,
Іще уріжусь ненароком.

Пахтить свіжатина довкруж,
Обсмалена в житах щетина.
Піду, згадаю, що я муж,
Себе потішу та дружину.

06.07.2017 р.

Вбиваючи гвіздок людині в душу,
подумай, чи не варто зупиниться,
бо вибачить вона великодушно,
а дірка – назавжди́ уже лиши́ться.

Не вистачає навкруги добра,
як мало добрих вчинків роблять люди!
Ще милосердя не прийшла пора,
панує нині зло лихе усюди…

Пора наспіє... Папороть розквітне –
і літо в осінь плавно перейде...
Пропаща сило, світло перелітне,
Ласкавице – ти де?.. ти де?.. ти де?..
Летюча спраго, спраго ненаситна
(дарма, що пнесь дороги крутизна!) –
ти все така ж: сліпуча, многоцвітна –
чи впізнаєш себе?
- Хто зна, хто зна...

Весна ще т а м, за дальнім небосхилом,
ще зим сипучих хуга неслаба!..
Ласкавице, розправ обмерзлі крила,
що виросли з відьомського горба.
Наворожила, витворила, маєш –
він поруч, Т о й що Л а д о м назовесь!
Вона йому: - Чом світ не осяваєш?
- Осяю завтра...
- Ні, о с я й бо д н е с ь!

- Та чи сягну, чи осягну, чи здужу,
коли надише стужа досхочу?
Вона йому: - Мій с о к о л е! Мій М у ж е!
Чи ж полетиш?

- Запевне, полечу!

... Бліда постава – сон, а чи знемога,
чи щойно походила по росі...
Стоїть собі – велична і убога –
Ласкавиця в розпущеній косі.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

1

Устигни на потяг,
Де завжди пробачать.
Сімнадцята... сота
Даліє невдача...

Дід клунка посуне...
Чайок із лимоном.
Тасуєш парсуни,
Іж крекер солоний.

Три закладки в книзі,
Що пахне димами.
Повз банери сизі -
До карої мами.

Реалій та сюру
Закони суворі.
Купюри... Баюри...
Кудикині гори.

2

Край стежки у небо
Цвіте чемериця.
Шаблюки - між ребер,
Осонцені лиця...

Моя Україна
Танцює і стогне...
Бредуть буратіно
Та пігмаліони.

3

Надивишся, рушиш...
Людва - із трампліна.
З насічками грушу
Спиляли - бо зміни...

Тату голубаве,
Спідничка циганська.
Онуки Варавви -
До Раші чи Гданська...

У рейваху - ніші -
Для бевзня, пророка.
Вангують мудріші,
Стихає сироко.

За курсом-пунктиром -
Листочки... мурахи...
Безмов`я нещире.
І охи - на лахах.


2017