Прелюдія
Усі ми, наче юні піонери,
готові і на ворога іти,
і плюнути у морду еСеСеРу,
І поки Україна «ще не вмерла»,
воюємо за неї, як брати.
Бої не оминають ні подвір'я,
ані за огородами межі.
Воюють ближні, миряться чужі,
І як би цього нині не хотів я,
але обороняю рубежі.
Уже й поети обирають теми,
коли поема, ода, сага, сюр
описує, як потайні дилеми,
вирішує Арей або Амур.
Але не доганяють Божі люди,
чого нас у «безбожіє» несе,
коли до Бога моляться усюди.
То я собі записую есе,
як лютий сатана мене пасе,
а я чекаю, що із цього буде.

І(їхні апетити)
Ділили землю у селі.
Постановили збори:
«Усі яри і бакаї
нехай беруть багатії».
А я хотів на море,
в якісь музеї, у кіно,
у оперні театри…
Але – земля! Це все одно,
що батьківщина-мати.
У чергу стали москалі,
а от хохли ледачі,
що народились у селі,
бажали їм удачі.

Моя удача – загула.
Усе дається по заслузі
і за учинені діла.
Ще у великому Союзі
майбутні вороги і друзі
отримали паї села.

І «доходяги», і ходячі
у перманентній боротьбі
(аби усе було собі)
усі хотіли мати дачі
на белебені і горбі.

Головували комуністи.
Тому займали той город,
який тулився до висот.
Під ними – діючі чекісти.
А унизу, де свято місце –
як не нувориш, то сексот.

Завоювали й патріоти
свої законні ари-сотки
і вид на озеро та ліс,
поля і луки, де достоту
буяли зарості осоту,
полин, пирій і серпоріз.

На косогорі – дикі хащі.
Оази квіту й мурави
толочать кози й корови,
а там, де купи непутящі,
то запасалися трудящі
органікою із трави.

І поки сонце не сідало,
усе що мукало й іржало,
бувало, задирало хвіст...
.............................
А кізяки облюбували
майор запасу і сєкіст.

У конкуренції удача
велике діло для обох.
Коли один чатує клячу,
то інший – партію конячу.
А ЗОЯ* запасає мох.

Іде худоба чередою.
За нею – і мої герої.
Ось чути, – ляп! Ура! Ривок.
Один орудує мітлою,
а інший порції нової
чекає прямо у совок.

Не бачили такої сцени?
Кацапувата мельпомена
облюбувала карусель.
То – виживати, їх модель.
Це ожили скажені гени
у «собіратєлєй» земель.

Чека і партія єдині!
Але керують не вони,
а плоть од плоті – їх дружини.
Козі бракує половини.
На те й даються барани.

А я сміюся. Ні – регочу!
Давно минуло...
               З тих часів
такої дачі я не хочу.
І до лопати не охочий,
я наживаю ворогів.

А їх навколо із лихвою,
хоч греблю бісами гати –
моторизовані ковбої,
злодії, миші і кроти,
пащеки чорні і роти
дегенерації нової.
Ця кавалерія розбою
не має іншої мети,
як пакувати і тягти
усяку всячину в покої.

А їх натикано чимало.
Немає ходу до ріки.
Усі угіддя позаймали
пани середньої руки.
Озера – приватизували,
а у гаю... Повирізали!
Лишились тирса і пеньки.

У кожного своя Помпея,
коли у всіх одна біда.
І не обійдешся без неї!
Яка там Раша і орда?
Ми завойовані землею
і у полоні у тієї,
з якою нерозлийвода.

На те і є домашня баба.
Але яку не тисне жаба,
що у сусіди є усе?
І як вона перенесе
твою копицю із кульбаби?

Усе нічийне – це своє,
але і цього мало буде,
якщо не добачають люди,
що, де, у кого зайве є.

Їй ненависні одинокі,
за те, що мають нічиї
хороми. Завидюще око
шукає промисли свої.
Через яри і бакаї
іде, як пава – руки в боки,
а особисті холуї
плекають помисли високі –
як не боятися її.

Які баталії бували,
коли нічого не було,
а туалети будували,
аби сусідові на зло.
А як за межі воювали,
за воду у велику бочку,
за те, що дині не росли,
коли ростили їх осли
біля ожини у садочку,

Саділі жито і овес,
на зиму сєяли квасолю,
а поміж нею – бараболю,
аби буяло до небес.

Які були експерименти!
І хімія, і екскременти...
Палали прерії, мохи...
Які родили реп'яхи
на клумбі фізика-поета!

На те і ро́ки молоді
і файне завтра попереду,
аби у щасті і труді
кохатися у лободі,
що називається фазенда.

Усе минає, наче сни.
Немає того, що чекали.
Натомість – заздрісні пани.
А перелази та тини
усіх надвоє роз'єднали.

Багатії і глитаї
сховались за високі мури.
Запанували самодури.
Пасуть урочища свої
самодіяльні буржуї
і діячі номенклатури.

А «пєрвопроходімци» дня,
і спекулянти, і хапуги –
або нечистому рідня,
або оплакують щодня
недооцінені заслуги.

Ой зажурилися совки,
що їх затюкали усюди.
Еліта вибилась у люди
на плесі тихої ріки.
А їм за подвиги минулі –
як не коржі, то матюки,
плюватися на всі боки,
або показувати дулі.

..............................
Повільно тешеться кілок.
Часи незримої руїни
у душах, в ясності думок.
Палаци, будки, домовини –
моя строката Україна,
яку доконує совок.

                              Далі буде
* – абревіатура змія особливо ядовита.

Вона сиділа на даху
І то було їй до смаку,
Вона сиділа та дивилася на сонце.
В її очах був сум і щем
І задихалась від проблем
Давно вже мріяла стрибнути у віконце…
Щодня виходила на дах,
Щоб обернутися на прах,
Та не наважившись ридала у хустину.
Так тривало який час,
І узрів її в анфас
Художник,що мріяв про шедеври та картини.
Він малював її у профіль,малював її в амфас,
Малював її він довго,
Малював її не раз -
Художник,що був родом із Монмартра.
І поки той там малював,
Митець пісні пером писав,
Щоб їй їх заспівати,як Синатра.
Повернувшись один раз,
Вона побачила в той час:
Біля дверей лежали лист і ще картина.
В листі не було інших тем,
Окрім «позбутися проблем»,
Зізнань і пісень про вічнеє кохання.
Душа її вмить розцвіла,
Сльоза від щастя потекла
І подивилася вона на ту картину.
Так їй сподобалась вона,
Що її голос застогнав,
І закортіло народити собі сина.
І вийшла заміж за митця,
Вродила сина від творця отої самої чудової картини…
Один її все малював,
Митець вірші їй все писав
І ревнував її скажено, як Отелло.
І ось урвавсь терпець митця
Та відправив к праотцям
Коханця та порубане на друски її тіло.
Ще її сина порубав
І ту картину розірвав -
Померла дівчина — здійснилась її мрія.
Митець плакав і ридав,
Волосся своє він зривав -
Бо вперше сильно покохав,
Та з'ясувалося, що дівчина — повія.

Ти, як завжди, мелеш казна-що –
Як з тобою можна говорити.
Краще б я із хлопцями пішов –
Це серйозна річ – горілку пити.

З хлопцями розмова завжди є –
Хто, наприклад, краще пити вміє.
В хлопців широченний інтерес –
Від пивної аж до бакалії.

В нас розмова груба і пряма,
Для проблем серйозні є причини:
Де знайти рубля, коли нема,
І кому іти до магазину.

Зранку ти мені приносиш квас,
Як тобі це краще пояснити?
Інтелекти різні, бач, у нас –
Час тобі підвищити освіту.

ІСПИТ ЖИТТЯМ

Щомить – твій вчинок сіяча, що залиша стерню́,
І кожен день – іспит життя, незримого турніру.
Ми в світ прийшли не тя́гати каштани із вогню,
А розпалити іскру правди й полум’яну віру
Посеред темені. Набат згадати дзвонарю
І з серця вирвати ще розголо́су ліру,
Прозрінням вмити лик сліпцю-поводирю
Й подати руку спраглим на довіру
Та й до душі… Буденної полови маячню
Розтерти в порох. Зерном зануритись в офіру.
Усі на черзі… В пам’ять, в гній, в борню…
На стежці до зірок чи у пащеку звіру…

Павло Гай-Нижник
5 лютого 2017 р.

Тяжкі часи,багато що змінилось,
А Україна помирає у вогні,
Скільки невинної крові пролилось,
А материнський голос сліз не спить ще,ні.

Молюся я до Тебе, склавши руки,
Прошу Тебе помічі у війні,
Зроби, щоб закінчились дні розлуки,
І українці все ж перемогли.

Пошли яскраву долю для солдатів,
І пам'ятю згадай померлих тих,
Що знають, як землю оберігати,
В яких стукіт серденька давно стих.

Тим матерям, що ждуть свого синочка,
Не дай в сльозах й в чеканні тяжко гинуть,
Щоб хлопець не згубив життя платочка,
І зміг додому скоро вже прилинуть.

Раніше з книги про війну ми знали,
Не розуміли повністю це слово,
Країну, звичаї не шанували,
А зараз дорогая, навіть мова.

Пошли нам миру, Отче наш єдиний,
Щоб перепоною не був і камінь,
І не роби тяжкими ці години,
Дай долю для Вкраїноньки,Амінь.

Ось іще один рік замітає сліди
На моїй посивілій стежині.
О роки, ви у чвалі несетесь куди? –
Зупиніться на мить хоч би нині!

Бо зринає у пам’яті ваш побратим,
Що зробив мене батьком уперше.
Він також поспішав у минуле втекти,
Та забіг подарунком завершив.

Той безцінний дарунок – жадане маля –
Голосисто про себе звістило
Новорічним «У-а», камертонним, як«ля»,
І зорею мій світ освітило.

Не поблякло нічого відтоді, ачей –
Ні дрібненьке смаглявеньке личко,
Ні вуглинки живі бісеняток-очей,
Ні тоненькі шовкові косички.

І любуюсь донині малятком отим,
Що з роками красунею стало…
Не даремно міняли ви упряж, роки.
Та прошу вас, міняйте помалу…

29.12.2016

Ну що ж скінчилось все і не почавши,
Ти вибрав тьму, а я іду у вись,
Я тут жила, щодень свій біль ковтавши,
Молила лиш, на землю опустись.
Признай, у світі цім були ми двох чужими,
Не врятувала стан і далина,
Й шляхи життєві не були чужими,
Тому й сказали тихо «Прощавай».
Щодень з тобою були тяжкі муки,
Хоча і не бажав гірких страждань,
Щоразу підіймав до мене руки,
Коли летіла крізь сумних чекань.
Ну що ж скінчилось все і не почавши,
Ми намагалися сховати ту печаль,
Але тому, хто почуття продавши,
Не вибратися з смутку, прикро й жаль.
2017

П’ю тишу і не напиваюсь.
А ти – у видиві беріз
І зачарована розмаєм.
То чом же сльози …на корі?..

Обійняла сестру берізку…
Вона спроможна зрозуміть?
Весна між нами, як доріжка,
І нині наша кожна мить.

А я – не зайвий і не винний.
Тому неспокій у мені.
Підставиш устонька-жарини –
І я згорю в отій весні.

Проблема – час. Все інше є.
Найбільше слів – ілюзій, луди…
У чергу втискуєш своє –
поміж людей мудріше буде.

Але тіснява – не урок,
бо там усе – лукаве й бите.
По колу ходить – кроком крок,
цілеспрямоване і сите.

У самоти – свій діалог.
Кричи у пустку, хто почує?
Громаддя зоряних епох
ніч обертає небом всує.

Або не всує…, але мрій
завжди для візій вистачало.
Хтось поучав, хтось йшов у бій,
вписавши правду у лекало

отих потрісканих дзеркал,
де світло й тінь стоять навпроти,
і нескінченний луно-зал –
дитя їх спільної марноти.

Проблема – час. Все інше є.
І єврохіт, і караоке.
Посеред ошуків – своє,
таке вселюдно-одиноке…

04.02.2017

Приголомшена мати,
В закривавленій хаті,
Як вовчиця самотня, зайшлася виттям,
Бо лежить на долівці
По-незвичному тільце,
Хоч про хворість чи муки мовчало дитя.
Дитинча розпростерте
Посміхається смерті
І здивованим поглядом дивиться все
В недалеких розривів
Феєрверк блискотливий,
Що, міцніючи люттю, смерть і мамі несе…
04.02.17

Спить солдат,
поволі догоряє свічка,
лиш дрижать метеликами вії
Золота коса
і жовто-синя стрічка.
А на дворі вітер снігом віє.

Все пройшла -
і заборону військкомату,
всупереч сльозам в очах родини.
Як змогла
вона у руки зброю взяти -
дівчинка, недавно ще дитина ?

Спить дівча,
сирий бушлат і чорні берці,
камуфляж в зелених візерунках.
Зазвичай
їй біле плаття би до серця,
туфлі на високих закаблуках...

Що вона
юнацьким серцем відчувала,
як в заграві бойового пекла,
на плечах
посеред вогняного шквалу
рятувала хлопця з небезпеки?

Не з добра
надворі злий донецький вітер
дівчині співає про Поділля.
Про той край,
жаданий, мирний, добрий, світлий,
про садочок з вишнями на гіллях...

Може в снах
прийде закоханий хлопчина
і насмілиться її поцілувати,
як весна -
запалить очі-намистини,
через кров, вогонь, болючі втрати!

По війні
іде дівчина крок за кроком,
затаївши страх, забувши втому.
Хай у сні
примариться їй мирний спокій
в маминих долонях біля дому.

Біль і гнів,
переплавляючи у силу,
піднялась вона над божевіллям...
...На війні,
поки що, спить дівчина мила,
дівчинка з далекого Поділля!

Півсвіту січень хугою завісив,
Насунув хуги аж до самих брів.
Прийшла зима навшпинячки до лісу,
А ліс у зиму вже давно забрів.

Вогонь і дим погойдуються в риму.
В колибі тихо, сонно. Ми самі.
Ходили в ліс - потрапили у зиму.
І як тепер нам жити в тій зимі?

А сніг летить. А ліс зимі туркоче,
Пригрівши в серці пташку молоду:
- Чи підеш ти зі мною світ за очі?
- У світ за очі? Звісно, я піду.

А ти? - І я... А знаєш?.. А коли б ми!..
Примарне щастя. Човник берести.
Спинилась хуга. Стала край колиби.
Куди ж у тому човнику плисти?..

берестà - діалект. - кора

2016

Пішов би дощ, та небо ще холодне.
Від райських брам загублено ключі.
Не кожне серце виплакатись годне
На першому зустрічному плечі.

Не кожна зрада - блискавка червона.
Не завше в поміч другова рука.
... Весна прийшла - дитина безборонна.
Ніхто не знав, що вирветься така

З її грудей спокуси хвиля тепла,
Аж зупинився вражений Господь.
Таємні двері, що ведуть до пекла,
Ніколи не зачинено. Заходь...

2017

Обминув. Чи таки не побачив?
Янгол очі крилом затулив,
Уберігши тебе від побачень,
Помилок, зайвих рухів і слів.

Не скупиться на труднощі доля.
Скільки в неї таких горопах!
І життя... воно, звісно, не поле, -
Не засієш його абияк.

По чужому не варто й ступати,
Бо завищена буде платня.
...А про те, що пора забувати,
Я собі нагадаю щодня.

2017

Не розумій мене, не розумій.
І рви на шмаття цей рожевий люрекс,
в який убрала чорне кодло змій,
від злоби і нелюдськості аж буре.

Кажи мені, кажи, що я дурна,
чого рушаю темне і кусливе,
коли на спротив істинний нема
уже ані бажання, ані сили.

Тоненьким пальцем біля голови
крути, давай, хіба ж я опираюсь?
На лови день пішов, іди лови
оте, що я не вмію і не маю.

І хай гримить, хай лускає довкруг,
то певно Бог товче собі горіхи...
А ти ні ворог мій, ні теплий друг -
гірка вода, що капає зі стріхи...

30.01.17 р.

Нічого не мінялось у людей
від пе́рвіснообщинного укладу.
Немає віри у міфічну правду
про перемоги у борні ідей,
як все ділити й годувати владу.

Текли тисячоліття і віки,
явилися свободи ембріони
і «прогресивних сил» виразники,
і номінанти «сильної руки» –
гундяєви, …калігули-нерони.

Од Візантії аж по «третій Рим»
наперсники на тім’ї Буцефала
імперії валили, будували…
А нині що? Не Сирія, то Крим,
не канібали Пу, то генерали.

І як учені – маєте клеймо,
і як поети – «сі ву пле» за ґрати
навчатися читати і писати...
І знову на порозі стоїмо
до хрестиками міченої хати.

І знову «ченчик»* лізе із кубла,
аби запакувати Україну,
яка «...не вмерла», хоч і не жила.
І на таке не вистачає зла.
Самійленка б на тебе, вражий сину.

.................................
Усі ми грішні. І були святі,
що вибороли волю і свободу.
А на арену вилізають ті,
що торгували …іменем народу.

Нові отці із рилами в пуху –
куратори історії й культури,
агенти, виконавці і цензура,
нувориші й злодії …на слуху.

Очолюють і віче, і громаду
за долари і «мать твою таку»
не перший раз на нашому віку.
Компрометують націю і владу,
яка і досі демонструє зраду.

А ніби не судилося совку
ступити двічі у одну ріку?

                              02.2014,02.2017

Ти живеш всередині інею
і не йолопам розуміти
переваги дому твого
грайливо-красивого.

Живеш неприкрито зимовою
лінню створіння земного,
переваги якої здебільшого
неоціненні, не оцінені.

Всередині у тебе затишно:
страшно тихо, аж голосно
промовляють теплі думки,
танучи, підігріваючи.

Інею терпкого красивого
мало виростає на рік,
але він щораз буде мріяти,
аби ти лишалася з ним.

2017

Два осколки в серці, наче близнюки –
посланці від смерті, чорної ріки.

Без кровинки, біле – юності чоло.
Причитання сиве: Сину мій, за що!?

Два оболи – плата. Два осколки – ні.
Полежи ще трохи в трунному човні.

Поховають завтра в рідному селі.
На колінах люди… і Харон у млі.

Два осколки – плата. Іншої нема
Опустіла хата. У душі - зима…

04.02.2017

Ти вже помолилась за онука й синів, щоб Господь благословив і оберіг їх, був прихильним і послав їм мир.
Ти вже простила всіх, хто тебе скривдив і посягав на твоє добро. Як тих, хто ще живий, так і тих, хто кається на тому світі.
Ти попросила в Господа Бога прощення за гріхи, які не скоїла, та щоб не насилав Він ані страждань, ані хвороб.
А тепер я попрошу Бога, щоб скліпились твої повіки, щоб громаддя планів на завтра не заступило радості стрічі вві сні з усією родиною й друзями сонячної днини десь на узбережжі моря чи в лісі біля багаття з ельзаським вином і шашликами, чи на сяйній лижні в Тіролі...
Сподіваюсь, що молитву мою почує Господь Бог,і як щось зайве для тебе, відсторонить снотворне.

Нерозтрачена ніжність ізнову
нагадала з гарячих грудей
про кохання майбутнє в діброві
з отією, хто каже, що жде
і вмирає, в стражданнях і муках,
без цілунків й обіймів моїх,
як лоза без вологи на луках,
наче я без любовних утіх…
03.02.17

Ввійти в астрал? Згубитись у нірвані?
Не бачити, не чути, заніміти,
перетворитись в незворушний камінь,
посеред ненажерливих термітів?

І так стояти з ери мезозою,
пообіч – і потопи, і вулкани?
Так, над усе – лишатися собою,
бо всі ми камінці у кладці Храму…

І кожен з нас – бруківка із Майдану,
розколота, обвуглена цеглина
на блокпосту рубіжного кургану…
Такий накал, що і німе каміння

заворушилося і сотенноголосо
волає: «Схаменіться, браття-люде!
Допоки крові?… і причинні-босі?..
і сироти?... і посмішки Іуди

з білбордів, із листівок, із екранів?
З-за пазухи у жменю прохачеві
допоки замість паляниці камінь
і темінь в душах, мов у риби в чреві?!..»

Новітня ера наднових героїв –
каменярів народної держави –
солдатів, волонтерів – одностроєм
ідуть! Йдемо! І не спинити лави!...

ой жовнірики мої
зелен-свити
море квітів море їх
ран у світу

море спалених доріг
не злічити
ой жовнірики мої
де ви діти

стихло серце у боях
тиша мліє
лине в пісні солов'я
душу гріє

на пагонах спить зоря
сніг на віях
храми у свічах горять
дзвони сіють

дзвони сіють імена
незабутні
проростає глибина
в Божій студні

скільки тої глибини
світу треба
від війни і до війни
клаптик неба

ой жовнірики мої
кожен воїн
що за правдою стоїть
серце гоїть

де надії по краї
болю вилив
ой жовнірики мої
де ви милі

4 Березня, 2016

відносно але цікаво
думок перелітний щебет
чи випито рань чи каву
чи просто налито неба

в дощівку зоря упала
хвилюється перед Богом
чи вітер в дощі приспали
дороги й поріг знемоги

леліє солодкий подих
кульбабові парасолі
чи осінь майструє сходи
для першого кроку долі

насвистує хто важливо
чи птаха яка чи куля
чи може крадеться злива
розхристана і нечула

хрести від руки на карті
обози розбиті світом
а може то смерті жарти
і гинуть в окопах діти

і дим із руїн змією
ковтає нетлінь запеклу
чи може то над землею
не рай проліта а пекло

і мати прозора квітка
ні сліз ані слів лиш очі
чи сонце заходить рідко
чи серцем до сина хоче

2 Березня, 2016

Ніч ховається за ранок –
ось і день новий настав
і вуаллю із туману
опускається на став.
Трави, росами умиті,
день доводять до пуття,
час, пресований у миті,
випромінює життя.
А на обрії – о диво –
сяйво ранішніх заграв.
Потягнувся день сонливо
і на повну міць заграв.
Просинь неба ізвисока
оглядає білий день
і про синь моргає оком,
що за хмарами гряде.
Хтóзна, чи згодяться хмари
небо вимити до дна,
а чи, може, грім ушкварить
й знахабніє дощ – хто зна?
Не злякати нас дощами
(не боялися ж зими),
думає, що кине камінь
в нашу грядку дощ – а ми
будем скиглити, що нежить
подолає нас умить? –
У суху пірнем одежу:
більше нежитю – не жить

Не втрачаймо ж бо довіри
до багатства мовних плес:
вчімося, вилазьмо з шкіри
і – до віри у прогрес!

01.02.2017

Блукаю, де блукав завжди
Цим спогадом, що в млі зникає...
Тікаю, як тікав, туди,
Де на цих струнах вітер грає…

Де кольорово мріють сни,
Я чую шепіт вітру знову –
Крізь ніжний гомін тишини
Там ллється музика казкова.

Осінь, 2004 р.

***
БИТА ДОРОГА ЛЯГАЄ ПІДКОВОЮ
ТІНЯМИ МАНТІЇ ГРИВИ ЗИМОВОЇ
У НЕОСІДЛАНОГО КОНЯ
БУЙНОГО ВІТРУ І МАГІЇ ЧОРНОЇ
У ЗАМЕТІЛІ УБРАНІЙ ПОПОНОЮ
МИРНОГО ДІЯМИ ОБРІЮ ДНЯ
І СИЛУЕТОМ ЗОРІ ВЕЧОРОВОЇ
НЕОПАЛИМОЇ В БІЛОМУ ПОЛУМ'Ї
………………………………..
поки зі сходу не йде кацапня

***
ЛЮБО І ДОРОГО
ДИХАТИ ПОРОХОМ
ДИМУ ВІТЧИЗНИ КОЛИ ЗАМЕТУТЬ
СИВІ МЕТЕЛИЦІ
ВІЙНИ-ХУРДЕЛИЦІ
……………………………..
поки зі сходу кацапи підуть.

***
БУДЕ СІЯ́ТИ І НАМ ПОМАГАТИ
ЗОЛОТО НЕБА І ТЛО ГОЛУБЕ
ВІТЕР ЗАВІЄ ЗИМА ЗАГРЕБЕ
І ДВОГОЛОВИЙ НЕ БУДЕ ЛІТАТИ
Є КОМУ ВИМЕСТИ ЖОВТУ ПАЛАТУ
…………………………….
тільки-но путя удавить себе.

***
ВИЮТЬ СНАРЯДИ
ЛІТАЮТЬ РАКЕТИ
ТРУПІВ УЖЕ НЕ РАХУЄ ВІЙНА
ЦИВІЛІЗАЦІЯ! ПІВНІ ПЛАНЕТИ
ЛИСІ ЧУБАТІ ПАКУЮТЬ ГАЛЕТИ
…………………………….
поки на раші зимує весна.

               02.2017

Будемо ми колишні,
Будемо ми чужі.
Цвітом заплачуть вишні,
Звіються міражі.

Будуть чужі оселі,
Будуть чужі міста.
Висушить, мов пустелю.
Душі нам німота.

Не позостане знаку,
Зарубок чи слідів
І не буде ніяких,
Навіть гірких плодів.

Вигасне шал емоцій
Вигасне… І мине.
Тільки іскринка в оці
Інколи спалахне.

***
таврований довічним вигнанням
безмовно гнаний голосу данням
я – Вічним Жидом горнім пілігримом
упав у тебе, мій Єрусалиме…
знов розітнувшись на твоїх гробах
в пил розсипався на твоїх горбах…
із пороху – стенався в плоті страх
творящим словом вічного ruah …
кричав тобі своє «не я! не я!
я – неміч… подивись, душа моя
безцільна… безнадійна мов броня
кривавих сліз моїх… о ні! не я… не я…
не я!..» мій вічний Храм… з таким трудом
я зміг не оглянутись на Содом
я знову над розореним гніздом…
я знову
сам один
перед судом…
***
відкинутими часом манівцями
коріннями у вічності без дна
до мене прихилившись камінцями
про юний Храм заплакала Стіна…
і тихий ледь відчутний голос Бога
шептав Ім’я повіривши мені
в приречення моє до діалогу
у моє серце в чистому вогні…
***
Твоє в мені – увись!
моє – кудись… і щезло…
я – пролетівши крізь
переступивши через
глухі пороги догм
курильниці кумирів –
в ім’я таємне – Бог –
в німе похмілля миру…
***
біль сирітства реве пророками…
звіра загнаність… одинокими
всі підуть… свої рани ятрячи
і не чуючи… і не бачачи…
за серпневими зорепадами
тишину вбивати тирадами
ради декількох звуків Імені…
я життя на Ім’я це виміняв…
***
на протязі холодних полюсів
мене залишило збентеження часів…
заброджене вино… завершення молитви…
архіви створені… сувої перевиті…
скотилась мова у тлумачення закону…
у мовлення… у труби Єрихону…
всі тексти
всіх часів
у тиші і безпеці
Бог ревно береже в своїй бібліотеці…
_____________
ruah (давньоєвр.) – у Книзі Буття – дух, дихання, Дух Божий, котрого Яхве вдихнув у Адама.

В кав’ярні, у барі дими -- від зими до зими,
Сховати людей і обкурену суть не воліють.
Навколо настійні «налий», « заплати» і «візьми»
Плекають постійну покору зеленому змію.

Мене і багатство моє не представить капшук.
Принука домислити давні притлумлені думи.
Ну хто я тепер -- волинянин, чи то поліщук?
Гублюся, як віхтик, у цьому незручному тлумі.

Нечувана дума качино підсіла за стіл,
А я cподівався, що це козачисько Голота…
Ну, пий-упивайся, напомацки міцності стін
Радій і вклоняйся. А біди народу – гидота.

Не радість, а згуба печалить мене одного:
Голота ота – у краватці, фірмовій білизні.
А кров не гуде – це практично для часу мого.
Яка ж бо наруга панує, кавує, кайфує – ого!
Всебічна ганьба, голизна і прихована тризна.

2.
Недоброю звісткою двері до виходу звуть.
Немов у метро: там підземне повітрячко грає.
До сауни відьма на шпильках окреслила путь,
А я ще не п’яний; мене заохочує раєм.

Цього не потрібно. Бажається дотик руки,
Отой елегійний, якого отримано в танцях,
А бачу – здивовані брови, гарячі шовки
І сонми дівуль, що додому розходяться вранці.

Постава відверта. Це має валютну ціну.
І дешево, курям на сміх, окільцьовані пальці.
Сюди я себе та ідею приніс осяйну --
А в лярви щелепа відвисла, як в неандертальця.

Я пекло побачив? Воно проминуло. Прожив.
А йшов до кав’ярні, не маючи задньої думки.
Та кров запеклася гарячих поєднаних жил –
Мене й України. Невчасні хиткі облаштунки…


Я думав : попереду тільки дорога пряма,
Та в ній і кав’ярня – суцільна проблема, пітьма.
Ніяк не надійні оспівані далі манливі.
І добре, що ясно: назад повертання нема,
І знову іти невідомо куди – неможливо.

Срібні пальці дощу
обнімають за плечі
парасолю мою
у веселих тонах.
Акцентую важливе,
заношую речі -
до дірок у свідомості
і почуттях.

Так замріяно вітер
куйовдить волосся,
де краплина дощу,
мов тіара сія.
...І танцює душа,
задоволена й боса,
на травичці рясній
в Єлисейських полях.

2017

Заморожена ярість. В чорних вирвах зима.
За туманами поле і просвіту нема.
І життя не блефує – тихий день в стороні,
зі світанку й до рання не вщухають огні.
Чорна стужа липуча. Чи то кров, чи мороз,
але надто їдуче, але дуже всерйоз.
З того боку безумці і дилема одна:
мир заради омани чи ілюзій війна.
Навпіл долі і люди. На межі двох епох –
не віки сивочолі, а убивчий молох…

- Хай гаразди ведуться усякчас в кожен дім!
Ідол миру сміється: хай поб’є усе грім!
Всепогодні умови – шаленіє війна,
і копає могили уже третя зима…

03.02.2017

Я радий, що ти згадала
Про те, що єднало раніш, –
Що в Києві й за Уралом
І біди, і радощі ті ж.
Приємно, що ти відучора
Нарешті лякаєшся теж,
Що стогони болю і горя
Зникають у нетрях мереж.
Як сумно і радісно чути
Таке довгождане “прости”, –
І знать, що омани отруту
Бездумно не випила ти...
02.02.17

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

І мелодії-хвилі ваби
перено́сили знов до книги -
до подушки найкраще книга
на продавленім ліжка дні,
і нехай там про вищі сили,
та ніхто не цурався втіхи -
у любовних обіймах краще,
ніж у Ветхій повік порі.

І у чарах не потонути,
хоч і сім раз по сім на тиждень,
або раз, та ніхто не зможе,
то Ніхто і не супив брів.
та чи Він лаштував усе те,
і земних не минав наближень,
тільки ангели Божі знали,
але хто би їх розумів?

Тож не каюсь, тому й не каюсь,
бо, і зрештою, скільки можна?!
Хто й для чого тоді ту книгу
про одне й те саме писав,
не сказавши ні разу фразу:
«тільки жінка безмежна, кожна.
І коли ти вже в ній і з нею -
це найвище з духовних справ!»?

Як у слабого, мені ломить усе тіло…
тремчу… палаю, мов з гарячки…
хтиво жадаю…



Аби ти знову пригорнув мене до себе,
щоб цілував нестримно мою шию,
щоби ласкав по спині… зверху… вниз…


Хворію по тобі, за твоїм духом,
за запахом, за поглядом, за словом…


Не в силі… сумувати за тобою…
помираю… без ласки, без твоїх обійм…
і без турботи, без любові, без жадання…


бажаю… хочу… я волію опинитись в тобі…
Візьми ж мене… з собою… у наш рай.



29.01.2017 року

Не суддя ти мені, не Бог,
І не совість і не покута...
З-поза мурів моїх тривог
Ллється щира твоя цикута.
Ллється хиба твоя за край
І тумани лягають певно.
Не питай мене, не питай.
Все даремно... Усе даремно.

Розгубилися всі думки,
Блудять сироти попідтинню.
Кліпне день і стече в роки.
Промайне десь у згадці тінню
І розтане... Бо ти - не Бог.
Не розгойдуй у серці смуту.
Понад мурами всіх тривог
Лиш любові свята покута.

2017

Вона носила вірші між думок...
Їх пагони, мов проліски з під снігу
тягнулися до неба, до зірок,
сердець людських, проталюючи кригу.

Вона носила світло поміж брів...
Його проміння пестило зіниці
зустрічних віч і лагідно зорів
ласкавий усміх збайдужілим лицям.

Вона тулила сяйво до грудей....
Плекала, мов жарину в серці ватри.
Калічилась прорізами ідей...
Чужих ідей, що вилися, як мантри

довкіл її чутливого єства,
довкруж її щемливої незгоди
молитись не до Бога - божества
наскрізної фальшивої породи.

Вона носила втишену печаль...
Тавро на серці стигло полиново.
На помежів'ї снів тужив скрипаль
та инеєм обтрушувалось слово...

2017

Оця біда, війни криваве лихо,
а чи звитягу принесе у дім?
Лиш дзвони б'ють: набатом, рівно, тихо
у ріднім краї, може, і в чужім…
Не розумію марення людського –
шукати долю дикої орди
і плюндрувати єдності дорогу,
щоб повернути, дідько зна куди…
В минувшину, ілюзію, оману?
У сите стійло з куснем ковбаси?
Чи спокусились за чужим парканом
на сучі брехи, луди голоси?
Тепер війна із Богом і собою
за Руський мир, в якому суть живих –
це вічний зов над лютою юрбою
ділити світ на наших і чужих…

02.02.2017

Люди б’ються за міфи, ідеї, фантоми,
за портрет у піску на краю океану,
за уроки пори початкової школи,
за ведучу, від штучного пафосу п’яну,
за слова мерехтливі – «велика», «культура»,
що забилися в пам’ять твердіш «отченашу»,
так, що пружиться зверхності мускулатура,
і душа поривається в бій рукопашний.

Люди йдуть убивати за гордості рану,
за навіяну пам’ять уявної слави,
за напій одурманливий самообману,
маячливий делірій сліпої розправи,
за відлуння книжок, недочитаних змалку
(а дочитані – з пам’яті стерті, забуті),
і за те, щоб віддати себе до останку
добровільно незрячій, розбурханій люті.

Люди прірви розхитують в древніх глибинах,
давні струпи зривають, горять в лихоманці,
у чужих – власну хитрість ховають – провинах
і втрачають себе в макабричному танці.

2017

Загублена у всесвіті печалі.
Забута у словах, що відянчали.
На заході ожинового літа -
маленький віхоть сонячного світла.

Та не питай, не розтривожуй ночі!
Зірки до сповідання неохочі.
Із небом розстаються у мовчанні -
безвільному, самотньому згорянні.

І я колись безвільністю згоріла
десь на межі потуг душі і тіла,
у всесвіті печалі загубилась,
а відшукати слід назад уже несила...

31.07.13 р.

Збережи свою душу в обіймах розпусти,
Не ганьби свою честь задля миті розваг.
В галасливих палацах, на ложі Прокруста
Хай прикриє тебе розшматований стяг.

Україно моя, кароока коханко,
Не для сліз тобі стрічку у коси вплели.
Пригорталася серцем, чекала до ранку,
Коли вийде Тарас на круті береги.

Обступили у похоті бісові діти,
Зазирають за пазуху, рвуть подоли.
Скільки будеш зневагу до себе терпіти?
А гріхів не замолиш – і ти не моли.

Україно моя, пригорнусь – не злукавлю:
Ти намріяна світом безмежних ланів.
В незгасимій любові благаю і славлю, –
Не ганьби свою честь перед честю батьків.

Нема надій і віри вже нема
Що згине враз війна, неначе буря, –
Вона повзе Донбасом, як чума
Несамовита, нагла і понура.
Реве біда над попелом степів
І “Градами” викопує могили
Усім, хто воювати не хотів
І тим, кого спиняли й не спинили.
Яка розрада в горі та чому
На це не мають відповіді люди
Окрадені та скривджені в Криму,
Ошукані та змучені повсюди?..
О, Господи, загинути не дай
Дурним навдивовижу власним дітям, –
Адже погублять розбратом наш край,
Такий чудовий у жорстокім світі.
01.02.17

І
Буремний схід стужавів, посивів,
На териконах ранами садніє.
Нестерпний біль сльозами матерів
У чорних домовинах безнадії.
Де правда, де – олжа… Як розсудить?
Ти на чиєму боці, любий сину?
Чи поховатися у норах від біди,
Чи мужньо боронити Батьківщину?

Приспів
Молися за країну, сину!
Славетну, вільну, хлібосільну,
Миролюбиву, життєдайну,
За рідну землю Богом дану.
Своїх дітей, онуків, сину,
Навчи любити Батьківщину.
Хай буде шаною в родині
Одвічне: «Слава Україні!»

ІІ
Гуртуймося, брати, пліч-о-пліч ми,
Бо сила духу в єдності й любові.
Нам розбрату не треба ми за мир!
За чисте небо, зорі світанкові.
Збудуємо вселенський Божий храм
У кожнім домі, в кожнім серці, сину!
Ніколи не дозволим ворогам
Перетворити край наш на руїну!


2016р.

Прощально січень паркові стежини
висріблює перлинками зими,
а лютий пуховì свої перини
гаптує білоцвіттям сніговим.
І морозець ще завдає мороки:
носи щипає й вуха не щадить,
як візажист, рум’янить щедро щоки,
й за комір шугане вряди-годи.

Сніжи, зимо!
Завією урвися на манеж.
Морозь, зимо!
Ще в силі захурделити – еге ж!

Суперниця-весна на півдорозі
Виборсується вміло з кучугур,
Зима, засівши у своїй облозі,
Не хоче залишатися в боргу:
Останній шанс-надія – місяць лютий
Стає на оборону рубежів…
Дрімає парк, іще морозом скутий,
У кроці до зимової межі.

Морозь, зимо!
І пильно за суперницею стеж.
Гуляй, зимо!
Ще трішки погуляєш і гайнеш.

Володарка-зима – хоч не охоче –
таки вчуває подихи весни:
і дні уперто непідвладні ночі,
й природа досипа зимові сни.
А парк, увитий сніжною габою,
ачей, лише вимріює весну…
Моє ж єство брунькується весною
і тане, утікаючи зі сну…

Гуляй, зимо!
Сніжинок на прощання намереж.
Прощай, зимо!
Рушає у дорогу твій кортеж.

29.01.2012 (31.01.2017)

***
Ми – еліта? Паяци, та й годі,
у городі – чужа бузина.
І мені така сама ціна.
Але ми не ізгої народу.
Я хотів би робити погоду,
та погода – стихія дурна.

***
Одному все не обробити.
Безрукому найлегше жити.
І це не є його вина,
коли не має чим гордитись.
Але якщо на все годитись,
то це і вада головна.

***
Юрмою управляє тамада,
парафією – преса, Дума, влада.
Це – у Росії. А у нас – біда.
Немає меду і гірка кутя.
Обурює і правда, і неправда
про нашу владу і її вождя.

***
Не армія усьому голова,
і не герої вештають над нами,
і не юрма обрадує ділами.
Народне віче – ось та бойова
традиція і віра вікова,
що і веде, і сяє маяками.

***
Хто іде, той не має педалі,
хто не пише – читає моралі,
а буває інде навпаки.
Моралісти забули, таки, –
аморально ламати скрижалі,
до яких не приклали руки.

***
Що заслужили, те усі й «получимо».
Ви не шуміть, то ми і не озвучимо.
І не читайте, що дурний писав.
І не радійте, що кімвал гучав.
Самі себе обов'язками мучимо,
а їх на нас ніхто не покладав.

                              2017

У Чорному морі вода солона,
І я випускаю своїх акул,
А правда, вона така, не тоне,
А правда – вона виростає в тонну
З піщинки вибудує мур...

А правда лиш в тім,
Що я – не вдома
з тобою...
Й дім є не в тобі...
Акули – гнів на себе вдвоє...
Кого картатиму тоді?
Мене зїда помалу розпач,
Бо поруч з тим, кого не хочу,
Тримати в серці і руці...
Душі невидимі синці...

Для тебе я занадто гарна?
Занадто мудра і зухвала?
Поглянь – всередині дитя...
Розгублене, неначе здобич,
Ти не побачив іще досі?
А я – відчула смак життя
Із тим – хто пара і не пара,
І з ким ширяти любо в хмарах...
Різницю тямлю... досвід є...

І щось тихенько шепотало...
Краси і розуму замало...
Як не твоє – то не твоє...

Дивлюсь в глибоке Чорне море –
Вода бурхлива і солона,
І правду діти – хтозна де...
Як має бути – так і буде,
Хто зна, як краще,
Просто буду. Моє мене таки знайде!

Хороню я тебе в свідомості,
Хороню я тебе в пам’яті
Світ манливої ілюзорності,
Я руйную аж до фундаменту.

Тяжко нищити мною створене.
Наче в душу кайлом вгризаюся,
Пізно я усвідомив помилку,
Як я гірко у цьому каюся.

Хоч без тебе в душі сутінки,
Не повернеш тих днів – жодного.
Краще темрява, ніж відблиски
Од твого ліхтаря червоного.

2008-2017

* * *
Це небо таке високе,
а сходи такі круті.
Молитва – не караоке
і наміри – не путі…

* * *
Доля земна, як синус –
угору, узвишшя, спід.
Тіло людське на винос,
душу ведуть на звіт…

* * *
У поті чола, у поті…
Часу нема на сон.
Скніємо на роботі
Слово святе – закон…

* * *
Чомусь униз не треба сили –
закон тяжіння… чи жаги.
А щоб угору – де ті крила,
сріблясто-сяйні, без ваги?…

* * *
Прости, Спасителю, Іуді…
Він лиш на уділ Твій вказав
і сам себе у злій покуті
за срібло зради покарав…

* * *
- Я з ним не був, його не знаю
(скоріше вмру, а не зречусь).
Де кров тече уверх до раю,
я не боятися учусь…

* * *
За око – око, зуб за зуб.
Рука відплати утомилась.
Якби то згинув ярий згуб,
душа від крові би умилась…

01.02.2017

Яро, наче водоспад,
мчиться апарат мій над
річкою з неону
в таємничу зону.

Там, у краї дикому,
біля річки витоку,
дівчину й космічний скутер
загубив старий комп’ютер.

Що із нею, я не знаю:
дані з мережі збираю
низки зверхніх сателітів
на знервованій орбіті.

Випромінює в пітьму –
ще віток тому німу! –
і в неоновий потік
низка електронний крик.

Даль від покликів тісна:
– Таю! Тая! Таїна!!!
Та вщухають, як у штилі,
електромагнітні хвилі.

І антен потужних криця
нашу Таю-таємницю
не знаходить і не чує.
Мій двигун реве й злобує.

Мій двигун гуде, що треба
інше нам пізнання неба,
щоб ніколи не зникав
той, хто в небі заблукав.

Щоб любові виник витік
у пустелях аналітик,
бо в любові все, що є,
відображенням стає.

Й ним пов’язане з тобою…
Он, з неону піді мною,
постає зоря ясна.
Тая?! Тая… Таїна.

2017

Зізнатися хочу тобі у любові,
Моя Україно, матусе моя,
І як підібрати те правильне слово,
Щоб висловити всі свої почуття?

Тобі я поклястися хочу на вірність,
Бо віддане серце єдиній лишень,
Яка найдорожча, миліша, найближча,
Присвячувать вірші, співати пісень.

Для тебе, рідненька я не пошкодую
Ні сил, ні здоров"я, а ні життя.
Всією душею постійно з тобою,
Як ти розквітаєш, щаслива і я.

2016 р.