***
А Росія на яблука ласа.
І бере, і дає одночасно,
як Адамові Єва дала.
Он і бацька навощує вуса,
і у Києві є ще спокуса
цілувати у поті чола.

***
А на меню і порції – табу.
А хочеться усе на всю губу,
аби домінувати на арені...
І славу дути у трубу,
Європу мати у гробу,
і Україну у кишені.

***
А на Раші реформи обіцяні –
Іоанові скрепи увічнені:
і тюрма, і сума,
й амнезія ума.
Ідіоту закони не писані,

***
А ми чекаємо союзу
орди із масою лайна.
Тому і маємо: війна
од Сяну і до Лаперуза.
І поки ціпеніє Муза,
у нас історія одна.

***
А пієтети, навіяні всує,
це як оскома забутих надій.
Раса німує
і Рашу не чує,
і озивається карма подій.

***
А у сусіди на паперті – таті.
Є і злодії у батьковій хаті
буйні, але і лихі, і чужі,
винні у тому,
що Раші додому
дуже далеко по нашій межі.


                              2017

Не переймайтесь негативом,
І генеруйте позитив.
Це і приємно, і красиво,
І не дратує ворогів.

Корисно бути оптимістом, -
Це заощадить ваш бюджет,
І буде хліб, і буде пісня,
І гарний настрій на десерт.

Вектор щастя, ера сили,
а душа… у тінь пішла.
Ми кохали, нас любили
біля броду, джерела…

А тепер інакші зорі
(євро, долари, рублі)
напоїли кізку Дорі,
розважаються у злі.

Час іде і нас минає,
розпорошує на тло.
Опадає листя в гаї.
Муза стукає у скло:

- Уставайте, годі скніти!
Хто живий, камон… іди
(у теплі не зле сидіти)
світ за очі… у світи.

Намальовані личини.
Флеш і моб в театрі ню.
Презентація гостини.
Віртуози із меню.

Кожен вік міняє вдачі,
суті мислень і речей,
і нав’язує задачі –
непокоїти людей.

Так, інакше, із ланцями,
із ваганнями на дні,
набігають дні-цунамі,
п’яти лижуть пси-вогні.

Миро висне над душею.
Чи освячена вона?
Йдуть дощі у Піренеях.
Щастя випито сповна.

А тепер – лихе похмілля,
пів-народу на ножах.
Заробітку труйне зілля
посила країну нах…

Тихше, тихше… Бог почує.
Сміхоторбу котить сон.
Скільки мук… аби не всує.
Пий від болю цитрамон…

23.01.2017

Бентеги бувають всілякі
І навіть підступні – це жах:
Готові презлющим собакам
Тебе на твоїх же очах

Штовхнути у пельки голодні,
Щоб рвали тебе на шматки…
Дружити з такими сьогодні,
Гадаю, і вам не з руки.


24.01.17

Додайте васабі до прісного будня.
Васал, сюзерен споконвік неосудні.
До сала гірчиця російська, рудава.
Крутезно працює Харон, переправа.

Поміж парадоксів плекайте надію.
Свої акробати стрибати зуміють:
Крізь кільця, пробоїни бачаться зиски.
...а нам хилитати білборди... колиски,
Дітей проводжати за звиви Супою...
Авжеж, Україно, лишуся з тобою -
Чекати здорового глузду, пришестя...
Куди ж я полину із рідної персті?

Тут крівцею діда зросилися луки.
Дарма, що плодяться вампіри та суки.
Діждуся весни, зорепадів і меду.
Усі починаннячка в стадії недо...

Дошкульні вітриська, бравада на пиках.
Штурляються куми за пера індика.
Любові мірила діряві, з-під каші...
Підлесники рідні, правдивці не наші.

Додайте мачину до келиха люті.
Плавшудять бабусі голодні, роззуті.
Простибі зміліло, хліби глевкуваті.
Підозри у зраді, сколошканій ваті...

У слоїках виснуть росточки пшениці.
Кружляють звабливі дівки-танцівниці.
І кожна за танець попросить гаряче...
Мені лиш здається: удівонька плаче?

2017

***Ритм вальсу.***

Снігом сипле цей день
Ніби сріблом дзвінких монет,
І ім"я, те, з яким мене
Так об"єднує доля,
Теплим святом прийде.
Я сьогодні, немов студент,
Зустрічаю Тетянин день
В цьому дружньому колі.

ПРИСПІВ
День Тетянин, День Тетянин...
Хай вино ллється в келих зі жбану!..
Знов сьогодні я юний і п"яний
В день Тетянин... (2 рази)

День давно догорів.
Ми п"ємо золоте вино
За чарівних Тетян, і за
Нашу молодість мовим!
За дружин, матерів
За кохання, що прийде знов,
І нехай на щоці сльза,
Це від щастя, панове!

ПРИСПІВ
День Тетянин, День Тетянин...
Хай вино ллється в келих зі жбану!..
Знов сьогодні я юний і п"яний
В день Тетянин... (2 рази)


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117012401240

Розкішні тут розкинулись горби,
Поволі довшають чарівні тіні.
Похрускують сніги затерплі нині,
Від сонця зацвітають голубим.

І днина тихо опускає вії,
Ховаючись у стомленім гіллі.
З`являються вже вогники малі,
Півтемрява у вітах рожевіє.

І гасне заходу чарівна мідь,
І позіхає зморено неначе.
І сад в барлогу темну - як ведмідь –
Заліз і впав собі в зимову сплячку.

23.01.7524 р. (2017)
Ботанічний сад ім. Г.Гришка

Бентего моя швидкокрила,
Моє найдивніше із див.
Неси мене до крокодилів,
Яким ще ніхто не вгодив.

Ти їх годуватимеш мною
Традиціям наперекір,
Аж поки сягне супокою
До ласощів навчений звір.

Її руки уже цілував.
Обезболені зуби не чують,
як ці руки і серце лікують
без гарантій, ліцензій і прав.
Та мене не побила ще міль
і на інше жалітися рано.
Ущухає зачаєний біль
і лунає у вусі осанна.
А вона молода, як весна
і осіння поетова мрія,
і така необхідна ще нам,
як спасенному Діва Марія.
Не месія вона у миру,
а приймає у кріслі-престолі.
Біля неї і я не умру
у моїй неприкаяній ролі.
І далека на долю мою,
та уваги її вистачає,
коли чується, – ба́ю-баю́...
І такою своєю буває,
що не падаю, поки стою
і опору,
               і опір
                              чекаю.

                              23.01.2017

Бентего моя неозора,
Моя непозбувна печаль,
Піду у далекі гори,
Де бурі ведмеді ричать.

Нехай на шляху буреломи,
Нехай буревії в лице,
Для мене це все ні по чому,
Не холодно і не пече.


17.01.17

Холодна кава – смак без задоволення
Ще можна пити, але вже не та
Тебе мені сьогодні не дозволено
У ліжку незім’ятому – пуста
Прохання «Приїзди» усе на розгляді
Холодна кава і затемний шоколад
Як інкарнація твоїх далеких поглядів
На зміну в часі власних непринад
Між нотами терпкої одинокості
Розлита кава – пляма на столі
Якщо не разом квапилися, просто стій,
Бо шанси наздогнати замалі
І легко здогадатися, порадиш ти
Зварити свіжу – справа неважка
А я наважуся!
дарма,
що його
ненавидиш
додати
у каву
гарячого молока

2016

Ссилка на пісню:
http://makrus-studio.com/node/1317


Сохнуть верби молоді,
за дощами бідкають,
білий вельон по воді
закружляв лебідкою.
У блакиті рушники.
За ставком, під вишнею,
не примарилось таки,
цілувався з іншою.

Спраглий серпень свідком був
ніжності та злагоди.
Як же швидко ти забув
смак суниці-ягоди.
Білий вельон по воді
долею невтішною.
Заручились, а тоді -
поділила з іншою.

Чом не тоне вельон-біль
відчаю, неспокою.
Хай на нього звідусіль
позлітають соколи,
розпочнеться буревій,
захлисне у вирвищі.
Як тебе, коханий мій,
з мого серця вирвати.

2013 р.

Пахнуть порохом ще твої руки,
І у снах ще кричиш ти: «Вогонь!..»
Я в собі убивала розлуку
Теплим спомином рідних долонь.

Я так довго на тебе чекала,
Проклинала ту суку-війну.
І думками щодня розганяла
Над тобою смертельну біду.

Ти прийшов із війни не жорстоким,
Свою ніжність в боях не спалив.
Лиш поважчали трішечки кроки,
Ну, а скроні дощ з куль посріблив.

Перемога дається непросто…
Честь-хвала нагородам твоїм!
А для мене одна найдорожча –
Та, що ти залишився живим.

Про що ти хочеш розказати ,скрипко?
Чом найчастіше ти сумна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи скрипалева в тім вина?
Чи, може, музика і в радощах сумна?

В українських квартирах,
у цих затишних кімнатах
ніхто не малює тілами
товстезні бестселери,
великі прозові романи.

В українських квартирах ,
у цих неспокійних кімнатах
вимолюють вірші тілами.
Вибивають й загоюють
навіть смертельні рани.

2017

Ні шквал новин, ускладнення застудні
вже не страшать. У плетиві доріг
боюсь хвилин байдужості до чуда
народження ранкової зорі.
*
Я про любов не вмію голосно,
лише краплинно по листочку, пошепки.
Та зорі в небі підуть колесом!
І кліпне Місяць, шепотом сполошений.
*
Попелюшка - казка, витвір генія,
цей сюжет повторюється вічно -
за важкі труди - неждана премія!
...Знати б, де згубити черевичок.
*
Намріялось щось незбагненно поетичне,
високе, ніжне і по-філософськи вічне!
Здавалось - зараз ангели з небес покличуть...
...А з кухні - "Ти сміття вже виніс, чоловіче?"

Незаписані вірші відлітають за Чутове.
Фіолетово, зимно. Три стежини розплутати б...
Цвенькотіли горобчики про поліпшення пасіки,
А ведмеді прокинулись, побрели з контрабасами.

У картавця захланного погляд схожий на Дюрерів.
Не надійся на смертного - уподібниться флюгеру.
Золотими горішками хизувалися гномики.
Ще не вмерли одурені. В баняках ополоники.

Любо-хороше вдома. Кажуть, ліпше в Італії.
Пропливають качатонька у простреленій балії...
Витікає субстанція... Конопатив люд ситечко.
Скатертина підпалена... та обіцяна ж китичка.


2017

1.
Знов душа тягарем придушена.
Так силкуюсь, а – не лечу.
Дорога ти моя «віддушино»,
Чим за тебе я заплачу?
Що захочеш за мить обману,
За солодку щемливу мить.
Так, я птахом уже не стану.
Що ж так небо мені болить?

2.
Я озираюсь. Невже надіюсь,
Що ти за мною підеш услід?
У сьоме небо вже не піднімусь,
Не роздивлюся з польоту світ.
Та: щось домислю, а щось зіграю.
(Ти здіймеш спроби мої на сміх).
Цікаво тільки: вигнанцям з раю
Частіше сниться той рай чи гріх?

Свічею згораю,
Не знаю.
Чи ще тому зараю.
Хилюся на плече,
Сльоза лиш потече.
Тримаю.
Кохання не втече.
Ти кличеш на каву,
Цікаво.
А очі сміються лукаво.
І слово якось золотаво,
Торкається серця.
А серце.
Сприймає звістку,
Мов кістку,
Повільно здається.
Тулюся,
Цілую палко,
Себе не жалко.
Вже тіло,
За діло, тобою розп’ято,
І кожна хвилина свято.
До ранку,
Ти моя бранка,
Кохана, коханка.
А ранком,
Очима кліпну.
Від сонця осліпну.

2015р.

Світлої пам'яті "кіборга" Ігоря Брановицького


Отак і жив до самого останку
Рятуючи других. Його життя
У ворога в полоні, у кайданках,
Для "кіборга" не стало каяттям.


Назвався кулеметником для того,
Щоб друзів рятувати від біди.
Якби прийшла в аеропорт підмога!..
Та помочі загублено сліди


В совкових кабінетних генералів,
У неучів і зрадників-синків,
Які у влади не були в опалі,
І на яких в народу здавна гнів.


Іде війна три роки... Все минає...
Для матері спинився часоплин.
Її синочка у живих немає,
Та в серці мами невмирущий син.
22.01.17

Музо вічна моя, дорога позолочена бджілко,
Серце моє вічно гордиться, що ти в мене така є.
Я з тобою піду за село, тим зеленим причілком,
Там де погляд один тільки ще білим світом блукає.

Поселю я тебе в світлий дім, в голубе окаймлений
Ми посадимо там екзотичний, небачений овоч.
І нехай, і нехай що в людей жити так не приймлено,
Будуть люди дивитись на нас, люди хочуть видовищ.

Музо вічна моя, ти стара несподівана зайдо,
Жий по вічно отут, можеш бути мені за дружину.
Я для тебе рослину квітучу невидану знайду,
І пошию для тебе з отих білих хмар одежину.

2015р.

Вряди-годи шукав бентегу,
як непозбувну виглядав,
неначе альфу і омегу,
яких раніше і не знав.

І ось повісив на обличчя
зніяковілі почуття
і вираз тужного величчя
у межах зніченого дня.

Бентега-п’явка присмокталась,
вже й не позбутися її.
У фібри серця заховалась
у позі лотоса-змії.

Як утекти від злого щастя
носити лик неправоти?
Порадник *голос* каже: кайся
у храмі духо-наготи,

бо непозбувність – ось причина
її липучості й нуди…
А де моїх утіх личина,
моїх веселощів труди?

Я дістаю потішні мислі
з-під тягаря порожніх дум,
вдихаю глибше(треба кисню) –
йогічний вдих, як радив кум.

І так мене розвеселили
відрадна мисль і самогон,
що для сміливості налИли
собі жура і моветон.

Ну от і все… Прощай, бентего!
Тебе позбувся, вері гуд.
В сузір’ї Ліри сяє Вега.
А дідько б взяв той умо-блуд…

21.01.2017

Що то за спогад? Тепла, м’яка напівтінь,
Хвиля бентежна. Нерозшифроване хоку.
Хто ти, химеро з найтонших моїх сновидінь?
Сплав первородних бажань десь на відстані кроку?

Ця ідеальна константа хороших манер
В переплетінні із реготом дикого лісу.
Хочеш відчути рельєфи пустельних печер,
Запах вітрів у суцвіттях п’янкого анісу?

Де на гарячих пісках розгубились сліди,
Відгомін арфи по всьому периметру раю.
В глибах базальту застигло: «Благаю, не йди!»
В жерлі вулкану палає: «Зникай! бо згоряю…»

На пустирищах всамітнена зграя ворон.
На пустирищах ні оплесків вже, ані слави.
Бо вже давно відпустив перевізник Харон
Майстра, що нас відшукав і у вічність розплавив.
************
А ліс – підсвічує сліди,
Що кинув ти – в пісках палати…
Там листя зЕлено: «Не йди!»
Там спека – опіком розплати.

В глибинах карстових печер
Очей озерця – дотлівають…
Скажи, чому з усіх химер
В мені найгірші оживають?

Там арфи музика тонка
У водах Нілу спогад топить…
Як шкіра білого бика,
Що звабив ніжністю Європу,

Блищить вгорі Чумацький шлях…
Я тих коралів – не збираю…
ЦвітУ – ромашками в полях,
Вогненним маком – догораю…

Мені услід: «Куди ти? Де?...»
Слова, приглушені пісками
Пустельний демон відведе
У тріщини з солончаками

Губ, що забули пристрасть змін,
Що пересохли без торкання…
Пустеля. Смерть. Вона і Він.
Шматочки пазлів від кохання.
******
Орфей? Чи гли-
няний Колос?
В бажанні кволім
В заміс піску
Перелилось
Тремтіння болю,

Ці нервів Стру-
ни, що Далі
"розмалюлюрив",
І пеклотрі-
щини землі,
Мов кракелюри,

Пройдуть спі-
Ралями Бруно
Крізь наші душі.
Ми кров, немов
П’янке вино,
Зберемо в мушлю,

З якої так
Необере-
жно мали вийти,
Щоб долі під
Акорд баре
Отруту випить.
***
ID: 713644
21.01.2017

Минуло десь близько року. Я навідався до місць битви,
до научених випрямляти крила під помах бритви
або – в ліпшім разі – під заломленою бровою,
птиць, обарвлених сутінком і зіпсутою кров’ю.

Тепер тут торгують рештками твоїх щиколоток, бронзи-
смаги обладунків, згаслих усмішок у погрозі
гаслами свіжих резервів, пам’яттю зрад у генах,
відтиском купи тіл на запраних геть знаменах.

Усе заростає людом. Руїна – штука бувала
в архітектурі: шви рятівні на серці, краї провалля
різнить се, те – а не вельми, щоб хто боявся
здибатися якого дня, як сліпуваті яйця.

Щорана, коли вас не бачить сторонній погляд,
я навідуюсь до монументу, відлитого поряд
зі гнітючого сну. Цільних плит зі карбованим: "Завойовник".
А читається як "завив і зник". Опівдні – як "забув і звик" .

Снігами білий світ позамітало,
Аж виїдає очі білизна.
Але життя чистішим враз не стало,
А кожен з нас? – А хто його там зна...

Одежі білі – чистий цвіт любові,
Нехай той цвіт – всього лиш заметіль.
У барвах світу різнокольорових
На чорнім біле – наче хліб і сіль.

Її цілувало сонце -
лишало палкі веснянки.
Її обіймали весни -
сміялися на лиці.
Її колисали ночі,
її просинали ранки,
водили дороги добрі
і вабили манівці.

Її цілувало сонце -
лишало руде волосся.
Її обіймали весни -
горнули у білий квіт.
Її колисали мрії
і так надихала осінь,
аж квітло над нею небо
і кликав до танцю світ.

Її цілувало сонце -
лишало суниць намисто.
Її обіймали весни -
і крила несли у вись.
Її колисало щастя,
її засипало листом...
А ти все стояв і просто
на неї дививсь, дивись...

Не смів підійти, а марно,
признатись не смів, що любиш,
узяти за руку ніжну,
полинути в дивокрай...
Тепер, як приблуда сива,
блукаєш помежи люди,
питаєш про милу панну,
оту наймилішу, най...

Що так цілувало сонце -
аж густо цвіли веснянки!
Що так обіймали весни -
аж крила несли у вись!
А як-бо гойдали зорі...
Як вабило щастя п'янко...
А ти все стояв і просто
на неї лишень дививсь...

29.11.16 р.

Короткий день уже зникає
І розчиняється в імлі.
І м`яко сніг рипить у гаю –
Відлиги радощі малі…

І холод скуцився, не тисне,
Ослабив щупальця свої.
І подих легкий*, наче пісня,
Якою марять солов`ї

Десь там, напевне за морями,
І ностальгійні бачать сни,
Коли співають до нестями
В обіймах зрілої весни.

*ЛЕгкий – авторський, не словниковий, наголос.

21.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)
Конча Озерна, гай Дани.

Час косити оте, що сіяли…
Йванко дива жде, літо в’яне.
Луни впали, отави -- зміями.
Вічне збіжжя таке духмяне…

Можна линути у поезію,
Хвацько впасти, утяти безум.
Жито жати – це ніби версія
Бути іншим, а ще -- тверезим.

Ходить п’яно і найдаремніше
Тільки Йванко. Жнива -- на марно:
Дощ … А Йванко -- плете про дервішів,
Поміркований, як петарда.

*
Где багряная грусть с непричесанным снегом венчалась,
где зеницами предков нас ветер прожег до костей,
я ходил по звериному следу к подруге печальной,
что с елово-небесных слетала ко мне крепостей.

Словно ведьма, меняла свой образ дневной на полночный,
И богиней прадавнею – жаждала сразу всего,
её пестовал я, как поэт в кабаке свои строчки,
и как воин её добывал я у сна своего.

Забывала со мной обо всем - что любовь бесконечна,
а я отблеск мгновенья, и только земной птицелов,
что владела всем небом, а я только чащей предвечной –
с упырями и волчьей звездой в ореоле орлов.

*
Не жалела о прошлом – о прóжитой в радости доле -
просто ласки, что пили вдвоем мы на зыбком мосту.
И дарила мне влагу - дождем поседевшему полю,
как осенняя роща – под золотом слёз наготу.

Просто так ничего не бывает - ни вздоха, ни стона.
Просто так только Бог незаметно дары выдает
и подруга моя, уязвимей и хрупче бутона,
что готова стать пеплом от страсти, сжечь сердце свое...

Не слыхать в ее доме давно уже пенья свирели,
и не льётся пьянящее в битые чаши вино.
Только муки потухшей звезды в одинокой метели
я в глазах ее видел - печальных, с огнем заодно.

*
По звериному следу идя, выходил я к подруге:
среди ночи – на свет, средь зимы – в золотое тепло.
Словно лилии солнца тепло, открывал её груди,
Возвращал себе то, что, казалось, давно замело.

И лукавил не раз, но я был до последнего рядом.
Под зарёю бессонной, в её перекрашенной цвет,
ненавидел рассветы, её провожавшие взглядом -
и прощался навек, а мороз свирепел: еще нет!..

Видно нам одного для судьбы нашей космоса мало,
и грядущее там, за волненьем родных завитков -
где по волчьему следу ходил я к подруге, где мчала
над моей головою звезда в ореоле орлов.

Мій вітер на задвірках
ублажав химер,
і вештався гульвіса
перекотиполем.
А я на ярмарці думок
боролась з болем.
Вціліла... Постріл...
Амазонка відтепер.

2013р.

діти навчають нас бути
ввічливими
час свій проблемний 
даремно не гаяти
діти навчають нас 
вглядатись у вічі
свічку добра не гасити
нам рають
діти могли б і не бути дітьми
відразу дорослими 
гнівними спраглими
та створені діти з ефіру тендітного
така вже порода й
природа янголів
діти даруються нам за терпіння
за витривалість 
множинну уважність
діти навчають нас бути дітьми
рівними вірними вічними 
справжніми

А веселий сніговик
Дбати про берізку звик:
Надягає рукавички
Й заплітає їй в косички
Білі бантики й перлинки -
Все, що падає з хмаринки.

З пуху білого хустина
У сріблястих намистинах,
Шубка тепла, білосніжна
Зігріває її ніжно!
Білу ліпить він обручку,
Одягне на гілля-ручку!

Стало все довкола біло,
Сніговому серцю мило!
А тендітне деревце
Ясно дякує за це!

Орфей був парубок моторний
(з «культурних» був, неабияк)
На душах грав, як на валторні,
Талановитий був хлопак.

Мав ліс і поле за домівку,
Всіх мавок співом чарував.
Та якось в полі здибав дівку,
Що дуже щиро покохав.

Вона ж, Маруся (Еврідіка)
За співи – в ліжко з ним лягла,
Була вона – вогонь, не дівка
(Хоча й з сусіднього села).

До нього серцем промовляла,
Хороша склалася сім’я,
Та про талант його прознала
Підступна заздрісна Змія

(Що мертву воду назбирала
В верхів’ях Стікса уночі)
Вона Марусю наздогнала,
Відколупала в зубі чіп

В стегно вчепилась, бризка ядом.
(Прощайте, юності принади!...)
***************
О, недарма не хтів вінчати
Колись цю пару Гіменей!
Пішла Маруся до Гекати
У царство смутку та тіней,

До невблаганного Харона,
Де Кербер лютий – лиш закон,
Де в’яне юна Персефона
Між циркулярів та колон,

Де мертве слово як данину
Завжди складають на вівтар.
Орфей, рятуй свою дружину
Від цих чужих підступних чар!
***************
-Стала тихіша води…
Сплю я, мене не буди!
Ніби живу уві сні,
Може, так краще мені?
В серце, нестерпно-чіпкі
Звуки кіфари дзвінкі
Просяться – крильцями фей…
Дай же забутись, Орфей!
******************
Колись було кохання щире,
Торкнулись сутінки чола,
Між ними тінню недовіри
Чиясь зла воля пролягла.

Не відчуваючи дружини,
Наш музикант – безсилим став.
Засумнівавшись на хвилину,
Він озирнувся. І пропав.
******************
Ридайте сторіччя,
Бо пісня луна – не нова.
Скорботно по річці
Крім ліри - пливе голова,
Позиркує дико,
Співає пророчі слова:
«…Бо ти, Еврідіко,
Душею була – не жива…»
ID: 707686
21.12.2016

Живу… Живу, чи животію
Як Місяця неповний серп.
Співати весело – не смію,
Від гіркоти язик отерп,

Від кави чорної гіркої,
Що обпікає, як окріп.
Мовчу – від підлості людської,
Думки розсипались, як сніп,

Що втратив віри перевесла…
Там знов стріляли… Хтось помер…
Пливли, пливли, зламали весла…
Куди приб’ємося тепер?

Хто – погорільців – нас вітає?
Диявол – скільки просить жертв?
А вітер часу все хитає
Підвішений над нами серп…

Заплющу очі – Місяць срібний
Вибілює вишневий цвіт…
І ти щасливий, дужий, рідний,
Обняти ладен цілий світ!

Гірчить напій. І ложка меду
Солодкості – не додає.
Розмите все. Яке там кредо?
Радій, що Сонечко встає!

Гуде суспільство. Як у ЧАТі,
Де кожен другий – точно «бот».
Примари – розвелись у хаті,
Лиш но́вих додають гризот.

Крізь сльози зорі, мов хрещаті,
Тебе б торкнутись, хоч на мить!
Та марно все… А та, що в ЧАТі,
Нехай у полум’ї згорить!
ID: 712827
17.01.2017

Повертається все на круга свої.
І як захочеш, повертаються кращі люди.
Повертається навіть час який згаяв ти -
Стукає болем у груди.

Тож відчиняй, як стука, і йди на ви,
Перемагати в боях за самого себе,
А як у війні не здобудеш ти булави
То і не треба.

Лиш розрізняй другорядні і головні,
На небезпечних шляхах помічай означення,
І пам'ятай паролі і позивні
Інше не має значення.

Якщо чорна душа, як море
І ночами не можеш спати
Захлинаючись власним горем,
Не бажаючи другу щоку підставляти.

То не звалюй хрести на плечі
Щоб нести на страшну голгофу,
А тихо плануй втечу
І помсту свою потроху.

Я скажу тобі по секрету:
Всі жертви й спокути пусті.
Має сенси лише вендета,
А не гибель за всіх на хресті.

коли були ми на війні –
на самім дні
одні були ми на війні
одним одні
пісні співали ми з Іванком
у караулі перед ранком…
як сонце висіло на сливі –
були щасливі…

куди вертатися… куди?
шляхами мертвої води…
… а мама дивиться у піч –
а звідти ніч…
і глечик б’ється з молоком
і виє пес поза садком…
я раною тим раннім ранком
горю… обпечений Іванком…

Комусь щастить, обравши вірний шлях,
В дорозі ні на крок не оступитись,
А іншим – сотворивши ідеал,
Йому довіку віддано молитись.

Мигтять калейдоскопом у житті
Мільярди неймовірних комбінацій,
І, як не стережись, не обійти
Безвихідних, фатальних ситуацій.

Та все минуще – друзі й вороги,
Любов і зрада, радощі й печалі,
В полоні смутку, вихорі жаги
Замислюємось часом – що там далі?

Надбали щось, а щось не зберегли…
Не вперше – і радіти, і страждати.
Життя тугі зав’язує вузли,
І їх не поспішає розв’язати.

2008-2017

Путі Господні вище… далі…
Прозорий замок угорі.
Напій безсмертя із Грааля
і посвіт срібної зорі.

Уздовж надії перегони.
Шукають щастя копачі.
Талан поділено на зони.
Терпке вино із аличі.

Життя – графіті на бетоні,
де потороча і мана.
Герой останній на пероні
чекає потяг Мир – Війна.

Жертовних можна упізнати
по блиску правди у очах.
Вона для них – єдина мати
не сьогодення… у віках.

Путі Господні далі… мимо…
По лезу миті світ іде.
І кожен крок – буденне диво,
що, апріорі, не святе.

Усе минає. Неминуче
засіло в горлі навіки,
де вождь часів, геноссе й дуче
міняють хліб на цигарки.

Бюджети пишуть і сюжети
про не наповнення суми,
про бариші, вино, галети
і зачаровані уми.

У вишиванці ходить Кліо,
перегортає сторінки.
В архіві тліну тека *Діло*
пережила живі роки.

Путі Господні мимо… всує…
Не знати де, коли і як
біль німоти глухий почує
і дасть на благо гріш-мідяк.

Вже півень сів на огорожу
і піє пісню ретро-сплін.
Пильнує мир і рать ворожу,
що із усіх грозить сторін.

Іще живучі ідеали,
і утопічні сняться сни.
Якби-то люди втіху знали,
то не шукали би вини.

Місця порожні поруч з нами,
а деколи і самі ми
гриземо жадними зубами
принади сяйної пітьми.

Путі Господні всує… вище…
Тут сон святої висоти.
Ану, миряни, трохи тихше!
Вам заборонено туди…

20.01.2017

***
На що це існування тихе, сите,
якщо воно буває не таке,
яке я сам волію пережити, –
явитися ясним дереворитом
і метеором вийти у піке?

***
Новобудови біля рову
зима завіє, загребе.
Не заіржавіють окови.
За тебе ще замовлять слово,
аби «возвисити» себе.

***
Не уповай на заповіт.
У житії – твоє плацебо.
Роняй сльозу. Дивись у небо,
де все іде у білий світ,
не оглядаючись на тебе.

***
Множити найлегше на нулі,
та усе перемагає вічне.
Ми поети, а не королі.
Що одному сниться на землі,
те у небі чується публічно.

***
Води живої вистачає,
а уві сні – оази раю,
і пекло снилося не раз.
І сьоме небо теж буває,
якщо Отець зупинить час.

***
Найчастіше друзі убивають
і так само тонуть моряки,
кораблі – у гавані, таки…
І не поспішаючи до раю,
палубу найперше залишають
боягузи першої руки.

                              2017

Сум в долоні падає, як сніг.
З вуст холодні звуки - недієві.
Є на вибір: пряник і батіг.
От якби ж то я не на дієті!

От якби ж то роки молоді
Й ми обоє не такі уперті.
Вилами писали по воді
Й письмена давно ті часом стерті.

Так стирає пам'ять зайвину,
Щоб з собою в старість не тягати.
День вчорашній гордо обмину
І "подамся" ранок зустрічати.

2017

Іноді мені так солодко.
Іноді за себе соромно.
Щастя ти моє "гоморрове".
І содомське теж ти - горенько.

Спогади - рої докучливі,
Як мені від вас утомливо.
Ви зі мною досі - зручно вам.
Розійдімось по-любовному.

2017

Шторм в мені –
аж на дні –
піщинки догори –
всю бери!
І вогні
злітних смуг
запали!

І гойдай,
і вгадай,
що затисла в руці...
Чи повії,
чи ченці,
що шукають
думи ці?

Ними повна –
Вкрай!

А время течет, как сквозь пальцы, в прорехи секунд.
Журчит механизм, вдохновленный волной переделок.
Бутоны часов, в ожидании, что расцветут,
Теряют минут лепестки под давлением стрелок,
Которые ходят кругами – печальный удел.
Но что есть на круглой земле совершеннее круга?..

И ангел, наверное, тоже над нами летел
По кругу – как солнце – чтоб мы повстречали друг друга.

19-20.01.2017

День мине, як сновидіння
Незабутня, дивна мить, –
Згасне пам’ятним світінням,
Тужним співом одбринить.
Промайне, неначе дощик,
Відійде – не назавжди, –
Бо не видно досі дошок
Непоборної біди.
Поживу, напевно, трохи,
Раз лягає карта так, –
Що ні ойкотів, ні охів,
Ані боязні ознак.
Буду знову зустрічати
Днів прозорості ясні, –
Поки крутить коліщата
Час, відведений мені.
19.01.17

Безвітряно-завмерлий сад
І легкий* смуток в гості кличе…
Його розвіюють синички,
У гіллі пурхаючи в лад.

Отут, між снігової вати,
Якби узяв зерна, либонь,
Я міг би їх погодувати
Здається, навіть із долонь.

Верткі, сміливі і привітні,
Напевне звиклі до людей,
Змінили настрій непомітно –
Вже хтось усміхнений іде!

*Даруйте, шановні читачі, але все моє поетичне єство протестує проти приземленого прозаїчного словникового наголосу легкИй. Цей наголос опускає на землю, як у прозі, а наголос лЕгкий піднімає вірш у небо, як і має бути в ПОЕЗІЇ.

19.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

м. Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка

1

В сулію набрано води.
Свята із ночі, живодайна.
І віра є ... вряди-годи,
Що дух підніметься на "майна".

Хитаю мудрості візок.
Чого лише немає в купі:
Намисто, цвяшки, ланцюжок...
А ланців тішать шкаралупи.

Подамся, доле, на вокзал,
Мину панянок татуажних.
Росте мороз-потенціал.
Мерзота звична, неоскаржна.

Білет щасливий, настрій - теж.
- Купіть лисицю...
- Ні... безхвоста...
Виходять шавки на манеж.
У левів лінощі, короста.

2

Буття стрімкучий циферблат...
Куди поїхати, крім Криму?
Тут ожеледа. На шпагат
Сідають бляклі серафими...

Це ж цирк - прозорий, без афіш.
Четвер, аншлаг... і сміх на кутні.
Штовхання. Викрики "хутчіш!".
Втекло прудким зайчам посутнє.

Яскріє снігу білизна.
Течуть юрма, ковтьоби, рейки.
Рейс відмінили. Хтось не знав,
Садив сердечні батарейки...

2017

Я не йєті, але я живу
біля лісу, а не у Парижі.
Я шукаю бабу снігову
і стаю на палиці і лижі.
               У мене є і вуса, й борода,
               і до зими претензії немає.
               Ярило сяє, сіє Коляда,
               а Берендей поляни накриває.
Завірюха обрій замела,
інеєм завіяла дороги.
Їду по околиці села,
аж іде снігуронька-небога.
               – А Ви куди намилили лижню?
               – А я… шерше... Снігуроньку шукаю.
               – О, мій месьє, на цьому авеню
               ніякої Снігуроньки немає.
І помчала пасія моя
по лижні у снігові замети
мрією земного житія,
за якою бігають поети.
               Але услід натура бойова.
               – Ану-ка, дєда, уступі дароґу!
               Іноязична… Баба… Снігова!
               І я тоді беру у руки ноги.
Адже я шукаю не нову,
а свою утіху під ялинку.
Ігнорую бабу снігову
і – гайда! Піймаємо сніжинку!
               А я її – ось-ось і дожену.
               Але вона не дуже і тікає.
               Таку Снігурку я не омину,
               бо іншої уже не доганяю.
А мені ще рано у Аїд.
Порадію ще на цьому світі.
І нехай я нібито і дід,
а мені ще є кого зігріти.
               А я за нею когутом іду.
               І хай сміються кури і кумири,
               що я собі на щастя і біду
               ще не цураюсь дідової віри.

2002,2017

і я вам кажу «ні».
вкотре і остаточно...
німфи - лиш по весні
світлі і непорочні
дзюркіт струмка - їх шлюб -
оберт навколо сонця.
душу свою
їм шлю,
з припічку крізь віконце…
19.01.2017.

Восени коханий обійми
прохолодним вітром ,
жовтим листям тихо промайни ,
дощем рясним
на мої вуста самотні злийся !!
************
Розкажи що в тебе на душі ,
поцілуй як вперше при дорозі ,
краплі на обличчі залиши,
щоб не бачити гіркі сльози !
************
А зимою милий пригорни ,
припорош студеним сніговієм ,
сонячним промінням навесні ,
посміхнись мені і я зрадію
************
Уявлю що не було війни ,
не твоя на цвинтарі могила,
що здійснились найсолодші сни ,
що проти кохання смерть безсила .
************ Т
Теплим літом ніжно пробуди ,
зранку звесели пташиним співом ,
поряд біля мене будь завжди .
бо ж лише з тобою я щаслива .
************
Бо ж лише на згадку про любов ,
про розлуку смутком оповиту ,
червоніють мов пролита кров ,
пелюстки троянди на граніті .

Олександр Квітень 24 вересня 2016 року