Ніщо поета не уб'є.
Не доконає і пошана.
Ранимі, чуйні на своє,
самі собі лікують рани.

І не болючі – по лиці,
і не смертельні, та у серце,
аби перемогти у герці
і не загоїти рубці.

О, дорогі і чуйні люди
гоноровитої крові,
які пишаються собою...
Вини поета не убуде,
аби не мухи в голові.
А білі тануть і зимою.

12.2016

Не йди покірно в темряву до смерті,
Хай гнів зустріне старості кінець,
Минай липкі обійми розпростерті,
Не йди покірно смерті під вінець.

Хоч темрява − є відповідь, всі знають.
На світло слів не слідує народ.
Ридай же, зло, коли пісні лунають
Про вічну звищеність людських чеснот.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Не слідуй марно далечі доріг,
Бунтуй гниття всі заклики відверті,
Переступи буття низький поріг.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Минай лихі обійми розпростерті!

25.11.2016

Цей  вітер   розхитує  гілля,
Примхливо  вплітає   намисто.
Розчулено   сніжить  довкілля,
Мережить,  гаптує  сріблисто.

Кружляють,  леліють   сніжинки,
Квапливо  забілюють  простір.
Немов  самотіють   стежинки,
Очікують  сутінки  в  гості.

Притрушує  жменями,  леле !
Дерева - ошатні  красуні.
Між  тим,  споночіло.  Хурделить,
Дрімотно.  Що ж -  спати,   спатуні....

04.12.2016

вже сімнадцята сорок п’ять
«факти тижня» у полі зору
ти вдихаєш від правди п’ядь
їхнє «так» - це майбутній ворог
на обрізках чужих неправд
ти готуєш собі коктейлі
саме впору піти до нард
твої очі висять на стелі
а на «фактах»… невже про спорт?
та реклама чомусь у розріз
ти встигаєш уголос: - чорт…
і сповзаєш у світську позу
рідка цінність оте добро
що почув ти в облізлих стінах
у похилого завжди бронь
не міняється тільки піна…

результат-то один і той
сплигне ніч зі своєї теми
повз вікна промайне ковбой
у новинах про це окремо
03.12.2016.

Душа така як ниточка тоненька,
Лише торкнись – все відчуває вмить.
Сльозою плаче Україна – Ненька,
Душа в мені ридає і болить.

Та що з того що в нелегкий час нині,
Душа ридає та впадає в плач.
Що не з тобою нині - на чужині
сини твої – їх Матінко пробач.

Що не кажи – та ніде правди діти
Як є тепер, так було і колись.
Сини твої мов не путьові діти,
По всіх світах від тебе розбрелись.

Та лиш не треба їх за те винити,
Бо посварити б ворог нас хотів.
Бо твою волю Ненько боронити,
Ще всі вони повернуться з світів.

2014 р.

Захмарний спокій небної краси –
Безгрішно-чистий непохитний докір.
В цю мить уже нічого не вдаси –
Стихають і месії, і пророки.

Хоча іще далеко до грози
І кари за невивчені уроки,
Усе ж намарні пошуки яси,
Небесна синь для зору заглибока.

Прозора висота чарує нас,
Їй вибачити ладні дощ і темінь.
Провалля неба – завжди таїна

І тема для виснажливих полемік…
Кидає тіні сяючий Парнас,
Які доводять до тремкого щему.

2016

***експериментальне***

Йшов на скін сірий день-
Снігова пелена проковтнула...
Дзень- дзелень... дзень-дзелень...
До вечірньої дзвони зовуть...

Скільки теплих сердень-
ок пташиних зігріти забула
Мати-мачуха, тем-
на буремно- п"янка каламуть...

Скільки трупиків пір"-
ячко снігу покровами вкрило,
Мов бажання літа-
ти про випадок всякий убив

Холод вітру зневір"-
я. І в небо молитва летіла
Побажанням остан-
нім- ЗРОБИ ЦЕ!.. ЗРОБИ ЦЕ!.. ЗРОБИ!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116120400840

Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Але ж ви – мертві.
Десь отут лежите
Півстоліття,
Укриті травою,
І мені уявляєтесь
Молодою, як мавка,
Живою,
Осіянно-святою
В материнській
самопожертві.
Не знаходжу могили –
Гладесенько,
як після праски,
На бувшому цвинтарі,
На призабутім
пройдешнім:
М’ята нем’ята,
Барвінок
Та вишні-черешні,
Та сивина моя,
Та незборимі поразки…
Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Так ви ж не почуєте…

08.05.1998

1932-1933
Холодно…голод…мука… А сняться миті,
Мариться щедрий колос, жнива, снопи.
Мама виймає хлібець із печі житній,
Тато нас вчить святого: «Не цуп, не вбий…».

Бабця сидить на призьбі, квасолю лущить,
Дідо старого воза латає… Сон…
Хочу кричати вголос і якнайдужче,
Біль без кордонів, оргії… Де кордон?

В’яло сповзає вечір зі стріх, одвірків,
Плачуть безхлібні, спраглі, голосить дзвін…
Діти… голодні діти… було їх кілька…
Батько уже не чує, вмирає він.

Гнеться стара халупа все нижче й нижче,
Крушаться вікна, стіни, зогнилий під.
Сниться, що мати рідна вечерять кличе…
Місяць по ріках болю іде убрід…

Холодно… голод… мука… забуті села,
Страшно лягати спати, бо сниться хліб.
Молиться сивий старець, а лихо – меле
Чорну святу землицю на свіжий гріб…

Якби ж ти тільки знала, люба доле,
як солоно у грудях від жалю,
як серце, ще гаряче, студінь коле,
коли байдужість вистріне твою.

Якби ж ти тільки, рідна, здогадалась,
відкрила очі, зраджені вогнем,
то й ця осіння потемніла зала
напевно зайнялася б знову днем.

І навіть, може, відгорілі зорі
за руки б узялися угорі,
і, просвітливши зранені простори,
відчистили душевні димарі.

І ці, безраддям сіяні тумани,
і ці, загуслі відчаю дими,
нарешті б розчинились над полями,
на згарищі провини і вини...

Та тільки знову зустрічі всі мимо,
порожнє слово - тяжче за граніт.
Зникаєш, люба доле, за дверима
колючими, холодними, як лід...

29.10.16 р.

На вулиці старенький музикант
Сумний мотив виводить на струні.
Потертий фрак, пошарпаний футляр,
Монетний дзвін на бархатному дні.

Приспів
Благословенна мить –
Це музика звучить,
І лине у блакить
Невпинно.
Мелодія сумна,
І схлипує струна
Любов в житті одна
Єдина.

Мелодія летить поміж дерев,
На брук лягає, наче в напівсні.
За мить її недбало підбере
Байдужий шум людської метушні.

Чому ж в мені ця музика звучить,
Немов малює дивне полотно?
Старий скрипаль уміє роз`ятрить
В душі любов, що втрачена давно.

2016

Все затихло, завмерло десь між верховіть
І пташина ущухла розмова.
І гілки не тривожить бадьоре: «Віть-віть!»
Огорнула все сплячка зимова.


І сніги навалились на сонне гілля
І озера льодами закуті…
Колір білий цей - погляд мені звеселя,
Наче явище Божої суті.

Ніби чорного, глянеш, навколо нема –
Пекло й горе снігами накриті.
Так немов би на мить забілила зима
Все погане на білому світі.

3.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

ЛІНА КОСТЕНКО


Уривки із роману «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

…Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо.

Усе, як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.
……………………………………..
…А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
Тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упростяж – дорога в намисті.
Ці барви червоні і жовтогарячі.
Ці щедрі сади у багряному листі! –
А люди бредуть і бредуть, як незрячі…


Перевод с украинского языка

Нінель Новікова

Отрывки из романа «МАРУСЯ ЧУРАЙ»


…Бывает, иногда ослеплена,
Остановлюсь, осмысливая диво –
И лес, и степи, небо и луна,
Все так невинно, чисто и красиво.

И все, как есть – дорога, клены, высь.
Оно мое, все это – Украина.
И красота здесь высока, былинна,
Хоть на беседу с Богом становись.

………………………………………

А степь уж седая на поминках лета.
Осеннего неба бездонны глубины.
Рукой кармелита, засохшая ветка
В ладони протянет оранжи рябины.

Вперед поглядишь – вся дорога в монистах.
Цвета больше алые и золотые.
Садов этих роскошь в багрянцевых листьях! –
А люди бредут и бредут, как слепые…

2016

Ну, звісно, ворони,
ну, звісно, чорні —
чорними дзьобами
торочать — торочать
ниточку за ниточкою
з вишиваних
біленьких сорочечок
собі на чорні косоворотки.

За воронами чорними
і море чорне —
вештається берегами
туди — сюди, сюди — туди,
а під серцем гойдає
воронячі гнізда
такі чорні — чорні
як сажа.

Чого ти, тiло, тонко скавулиш?
Косервування, кажеш, забагато?
Вiд того, що на мене ти гарчиш,
Окріп у банку швидше буде пхатись?

Сиди й мовчи. А хочеш… – заспiвай!
Гормони пiдключи, поклич лелеку.
Не травень зараз, зовсім не розмай,
Але i до зими iще далеко.

Давай розквітнемо, ще сили є.
Чого боятись? Що забракне духу?
Давай утнемо в радощах своє,
Не прилетіли заки білі мухи.

29.07.2015

Ці жертви одвіку марні,
Ця кров не спасе нікого.
І множиться тьма безкарно,
І згадує всує Бога.

Мотає клубок свій Кліо,
Знов: «Рівності! Прав! Поборем!» -
І ролі вже вчать хапливо
Чи смертники, чи актори.

Свинцевим дощем у груди
Вгамують і їхню спрагу,
І світ їм вовік пребуде
Театром чи саркофагом…

Світання чадне імлисте.
Лютнева слизька дорога.
Прогіркло від диму місто.
На тлі барикад – нікого.

Мама шили сорочку мені,
Були нитки і чорні й червоні.
На білесенькому полотні,
Мою долю тримали в долоні.

Чорні нитки були муліне,
А червоні були із акрила.
Щоби доля любила мене,
Щоби доля не була безкрила.

Між червоним і чорним взяла,
Й помережила ще голубою.
Щоби доля щаслива була,
Щоб світилася завжди любов’ю.

Кольори і веселі й сумні,
Все до себе вона приміряла.
Щоби доля всміхалась мені,
Щоби завжди в житті помагала.

Мама шили сорочку мені,
Наче долю мою гаптувала.
На білесенькому полотні,
Сину щастя вона дарувала.

13 04 15р.

1

Був мінезингер, музу підстеріг,
Писав амурні гімни щогодини,
Рай обіцяв... та, оминувши ріг,
Струсив пелюстя, літери-жарини.

Високу даму зраджував... і кляв,
Сміявся із Тангейзера, Нейдгарта,
Позбувся двох чорнильниць, крис бриля.
Чуприна гілки лавровишні варта!

А дама - Ніч... У неї зорний трен,
Лелітки на вуалі, просо, гречка.
Пливе між перепілок, змій, мурен,
Тасує шпрухи, шерхи, суперечки...

2
...алло... ти де?... - злинає повсякчас.
Пантруєш... відхилилася півмаска.
Оплачуються екстазі, екстаз.
Кориди в коридорах. Вже й не жаско.

Тремтять балкони, торжища гудуть.
На сонці вигорають сенси... фрески.
Співці ілюзій ллють дешеву ртуть.
Романси заміняє есемеска.

2016

Я просила снігу у зими,
Хоч не знала, що із ним робити:
Чи встеляти в ноги килими́,
Чи пошити довгополі свити.

Я благала в неба забуття,
Сподівалась мудрості набратись,
Вберегти від стужі почуття,
Мрії сонцесяйні і крилаті.

Та жадала певно щось не те,
Бо по вірі всім завжди дається -
Тільки зе́рня істини святе
Проростає поміж тріщин серця.

- ... А що там у тебе? - У мене… Надворі зима…
На серці посуха, а очі – на мокрому місці.
Так хочу вернутись туди, де колишусь в колисці…
Де снігу замети й невідання благість сама.

Де все ще попереду… Де безтурботності сни.
І щоки рум’яними яблучками на морозі.
Туди де стою зачаровано – сніг на порозі!
Й торкаючись зимна радію – Не хочу весни!

І літа не хочу! Пощо мені?.. – Втіхою час.
…Родина зібралась велика і знов колядує –
за вікнами січень… Я плачу мала, вередую,
бо вуйко вже їде далеко кудись на Донбас…

Чекають у сани запряжені коні… Не сплю,
хоч пізня вже ніч… Вуйко лагідно гладить голівку,
шепоче: не плач, як лише повернусь до домівки,
я знаєш яку тобі ляльку велику куплю?

І вже мені втішно, і усміх крізь сльози з’яснів…
Солодке дитинство… Якби ж і тепер так уміти -
що навіть морозу до серця дотулюєш квіти
й вони не печуть, а розгойдують радості спів.

… Сніжинки літають, як пух… лине пісня сумна.
На серці посуха і очі – на мокрому місці…
Назад не вернутися… Спомин гойдаю в колисці,
а Янгол шепоче – не плач, це всього лиш зима…

2016

... з моїх чисел зривають верх
пхають збрую мою в іржу
червоніє від лютті нерв
ти відкажеш мені: - жую…
я чекав тебе кілька діб
щоб почути одне і теж
а на зустріч летить вже дріб
з терекону що зліва веж…
я зустріну бо я такий
ця прогулянка крізь світи
будеш пити мене пролий
кілька крапель на слові "три…"
03.12.2016.

Занурюю ноги в нетоптаний сніг,
Лишаючи слід на покрові хвилястім, –
І серце радіє, що йду без доріг
Упевнено в далеч яскраво-білясту.
Заметами дибиться обраний шлях,
Та думи мої не тісняться в тривозі,
Що можу пропасти в глибоких снігах,
В оточенні вітру на грищі морозу.
Мені до вподоби безкрайні сніги,
Під навстіж розкритим негодою небом,
Коли лиш грузька білизна навкруги
І тиша дзвінка, як в порожньому склепі.
Завалено снігом маршрути мої,
Та, знаю, не варто чекати відлиги,
Бо Богом відміряний час не стоїть,
А я ще багато зробити не встигнув…
03.12.16

Час тіні спогадів вкриває бронзою,
Онуків міфи годують цицькою,
Дитячі ігри дивують позами…
Короткозоро у небо тицькаю.
А окуляри колись рожевими
Робили ідолів. А шлейф еротики,
Мов Аріадна, водив за нитками…
Сприймати дійсність пора на дотики.
А протяг ріже із ребер кубики,
Лавина холоду на серце всілася.
Сутулий вечір в заметах губиться
І ранок січня шукає шибениць.
Вже зрілість мудру на палі страчено.
Здоров’я в тілі – як воля в камері.
Зима фарбує надію начорно.
Самотній дервіш не має намірів.
29.11.16

зранку варили каву
після ловили гав
ти одяглася в паву
я від гарячки впав

кожен свої медалі
ради чогось беріг
час обирав педалі
хто ще найкраще міг

крутить свої колеса
смертне і неземне…
знову дзвінок з Одеси
слухай, давай майнем…
03.12.2016.

Ти засидівся, друже, у серці моїм,
Так замешкав, неначе удома.
А давно вже відтьохкали нам солов'ї,
Та й синиці мовчать – знать, утома.

Зрозумій – ти для мене уже не «альо»:
Час огранив новітні потреби.
Вимітаю із серця тебе помелом.
Відпускаю… Не знала би’м гейби…

Як прочитану книжку, здаю ув архів.
І від завтра – на чистий зарінок…
Спалах спільного неба, гай-гай, відгорів.
Залишився лиш попіл хмаринок…

02.12.2016

По грудках їхав Грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
Бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг звично випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі...»

Пора дощів - дзвінка і многолика.
Дощі, насправді, - тільки півбіди.
...Награлася лататтям качка дика,
Ледь-ледь торкнувши крилами води.

Тут гнізда в"ють потомлені чужинці.
А ти, оливо, чом прийшла сюди?..
Човни пливуть у вирій поодинці.
Із вирію вертають холоди.

А дика осінь губить пір"я гливе.
І мерехтить забута, нічия,
Маленька мушля в неводі оливи,
Мов lacrima. Мов lucciola. Мов я...

2016

lacrima (лакріма - італ.) - сльоза
lucciola (луччола - італ.) - світляк

Двигун, як увертюру до спектаклю,
своє адажіо музичить небу.
Внизу чужих рослин прозорі краплі
розкидані по вимерзлому степу.

Інисті далі крижані й недобрі…
А збайдужіння сніжне і безкрає…
Нудний на цій планеті навіть обрій:
за ним ніхто нічого не ховає.

Десь жовто-синій світ на ласку здатний,
а тут, злякавшись мов песиголовця,
згасає жовте і стає брунатним.
І паморозь вкриває пляму сонця.

Як холодно!.. Та під гермошоломом
думки періщать: так у літню зливу
став оживає літеплими колами.
Двигун працює в стані розігріву.

2016

сімейний шрам із плетива століть
і шкіра виглядає... справжній бубон
і ясен наче сирота стоїть
півнеба затулив зів’ялим чубом
що за окраса в грудень ще й під сніг
ось так зненацька з сторони чужої?!
в однім дворі, не думаю що збіг…
і відчуття таке як перед боєм

він попрощався подумки з життям
він попросив у Господа притулок
він
від усіх себе нараз відтяв
без леза…
без петлі…
й пігулок…
02.11.2016.

***
Першогрудневий сніг...
Другогрудневий дощ...
На бистрині доріг.
У велелюдді площ.
Стріхами парасоль.
Кронами голизни.
На перехресті доль -
там, де боги і ми...

А під ногами - тріск!
А по канавах - шум!
Першогрудневий твіст!
Другогрудневий глум (?)...
Тільки над ким?
Не зна
навіть неюний дуб.
Ніби сльоза, вина
тихо стікає з губ.

Тишею по корі
аж у саменький спід...
А десь отам, горі
марить хтось про політ!
Може й не хтось...
А... ми...
Доторки мокрих рук...
З дальньої далини
неба чи зойк, чи згук.

Поки ніхто не вчув
з люду, а чи з богів
день загасив свічу.
Ти пригорнув, зігрів.
Лагідно переміг
візію потороч...
Першогрудневий сніг...
Другогрудневий дощ...

2.12.16 р.

ЛІНА КОСТЕНКО

Я ХОЧУ ЗНАТИ…

Я хочу знати, любиш ти мене,
Чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
Моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
Чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
Душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
Де все нещадно звичне і щоденне,
Ти просто мені дивишся услід
І трохи любиш сни свої про мене?

Перевод с украинского языка


Я ХОЧУ УЗНАТЬ…

Меня ты любишь - я хочу узнать,
Иль это все лишь только сон случайный?
Моей судьбины потаенный ад
И от себя самой моя же тайна!

А за меня бы душу отдал ты,
Не разменявшись мелко и натужно?
Лишь красота, немножко красоты
И больше ничего душе не нужно.

А, может быть, в калейдоскопе лет,
Где все, увы, обыденно и строго,
Ты просто молча смотришь мне вослед,
Сны обо мне свои любя немного?

2016

Немає вічного у митях.
Шепоче осінь жовтий сон.
Персона грата – тільки витяг
із книги «Право і закон».

Нелегко раціо шукати.
Тече гармонія у тло.
Сама картина – Божа мати
і наша віра у добро.

Чи волоцюги в сітях часу,
якого кажуть, що нема,
а чи ловці на правду ласу,
що світло ліпше, ніж пітьма,

але вітаємо систему
та ідемо(бо рух – життя),
не обираючи дилему,
де тільки згин чи забуття.

І хай розносять буревії
у світі яви і зеро
усяке суще... й мить надії,
що Бог не виписав перо.

02.11.2016

Зі снів
проводжають до брами.
Чатують,
не знаючи втоми:
скандують,
скандалять...

Я з вами,
фанати мої...
фантоми.

02.12.2016

Я мовлю тільки про любов.
Про інш... змовчу.
Десь бродить лютий душолов
дме на свічу,
що розгорається з глибин
і гріла би
поміж зимового дощу,
якби... Якби
не світ, де мода не на те...
І не на тих,
і не тому, що не вартні...
...Ось вітер втих.
Горить свіча. Щемить душа.
Горить... Сльозить.
Ой люлі-люлі світку мій...
Не жди - не спить..
Лише тужлива скрипка десь
з єства зове.
Я знаю: пісня ця - любов.
Живе...

2016

стежу за Груднем знов із вікна
нежить зі мною на підвіконні
ми як закохані, хороше нам
стомлені? - ні, трішечки сонні…
нежить як гість… засвідчую - гість!
зрадить і він, коли? - незабаром
знов повернусь у приручену злість…
першому встрічному пригорщу впарю
а як же у Січень чистим дійти
християнином: й не за-че-пи-ти?!..
по-перше: на згадку! по-друге - мотив
сам допустив до свого корита…
02.12.2016.

Відпускаю із серця полегко… Лети!
Так замешкав у ньому надовго, неждано
милим гостем. Пороги змету і кути,
і розсиплю синицям окрушини манни.

Сподіватись на зустріч, чи лист, чи «алло»?
…плине час і шліфує бажання й потреби.
Ти - мене відпусти… І хай ляжуть під скло
спогаданки про спалахи спільного неба.

Запакую у теки старі почуття,
Архіварій буденно проставить сторінки…
І на повні легені – триває життя! –
розсміюсь у світанок на чистім зарінку…

Сніг іде від рання до смеркання
І не припиняється вночі, –
Наче сипле хтось небесну манну,
Навзамін подяку не ждучи.
Сніг іде спокійно і безладно
Покриває стишені сади, –
Світ світліє і стає принадним
Погляду, куди не поведи…
02.12.16

Червоний метелик загна́ний в куток
реагує на кожен спалах світла.
Потривожений і спровокований
притискається до тріщин
у стінах.

Роздряпані стіни як знак,
як нагадування про незакінчену битву.
Непродуману і програшну,
немов недовершена рима.

Темна кімната, відсутність освітлення,
боротьба рядків і метеликів.
Перемога червоних барв.

Так мене ще ніхто не цілував.

іще живу і мрію про життя
на безкінечній ниві Божого Творіння
та згодом обміняють на ягня
забувши про доречність і сумління…

іще живу і певен, Дух - Святий
листаю передмову одкровення… Світе!
де вперше зупинивсь з братами Кий -
мене родили там, і саме звідти

іще живу допоки серед вас
на березі Дніпра, у передмісті Храму
і важко віддірватись од прикрас
які служили віддано роками…
02.12.2016.

Розлучається осінь іще
Із зимою в імлі небовиду,
Адже сніг вперемішку з дощем
У калюжах зникає без сліду.
І краплинки, й сніжинки звідтам
Безупинно затоплюють вічі,
Коли плачуться сестроньки нам
І шумлять після пізньої стрічі.
Наче слізно клянуться іще
Не губить одна іншу із виду, –
Сніг іде вперемішку з дощем
І зникає в калюжах без сліду.
01.12.16

Зима на землю тихо впала.
Вітрів могутніх чути свист.
Так завірюха завивала,
А ти беріг весняний лист.

І у своїм палаці білім
Квітки на шибках малював,
І до небес літав, і крила
Об хмари млистії ламав...

Та раз зневірившись у світлі,
Ти до пітьми помандрував,
Й квітки, в душі твоїй розквітлі,
Зимовій млі подарував...

Забув небес блакить зрадливу
І мрії відказав : «Прощай!»
І знову на вікні, щасливий,
Малюєш свій весняний край.

2007.02.25

Наші нетрі колючі, а світло невчасне,
Коли над затоками тихої радості
гусне імла,
Ми такі недоречні, ми такі несучасні
Капітани зелених вітрил
Шхуни старої «Життя».
Наш вінок – то не плетиво
Листя зеленого дубу,
І не з квітів весняних
Його нам Плеяди плели:
Трохи глоду – колючого древа друїдів
Нам на чоло – за труди.
І куди нас носило
Вітрами ірландського моря,
І для чого блукальцями
Човен вели у пітьмі?
Це чорнило ночей
І безодня озер Голуей:
Цим чорнилом пишу
Я на квітах зимового глоду
Одкровення невчасне своє,
І як завше лечу
В снах пташиних своїх
За сліпий виднокрай,
Над болотами Ольстеру,
Над зруйнованим замком О’Нілів,
Все туди,
Де смерть нам борги віддає.
Нам даровано кожного дива по три:
Три листки конюшини,
Три стебла очерету,
Три чорних вівці,
І три краплі у келих
Прадавнього трунку,
Пий, земляче, бо кулі так само
На тебе залишено три.

Бути хочемо собою,
Про чужі забути ролі,
Йти живими з поля бою,
Опиратись власній долі.

Щоб усі мости палали,
Вороги усі й образи,
А десь там за перевалом
Ніч усіх ховає разом.

Хочемо пройти світами,
Всі дізнатись таємниці,
Хай тремтять зірки між нами,
Бо Земля для нас - в'язниця.

Та щоб вирватись за грати,
Не ділили, щоб на касти,
Треба не лише літати,
А хоча би раз упасти.

14.10.2015.

Переписує заново дні мої доля на плівку...
Осінь любить зажуру, плекає свою протеже.
Так буває, що серце знаходить милішу домівку,
І не віриться в щастя. Він поруч? Зі мною? Невже?

Та немає у нім ореолу божественних таїн,
Він із роду людського - не з царства священних тріад.
Відволік мої біди - втекла від життєвих окраїн.
Просто мій. Просто рідний. Його дарував листопад.

                          І
Осіння Гея дихає зимою.
І це не дивувало би, якби
стихія не явилася такою
останньої і першої доби.

У перший день зими – часи урочі.
Не хочеться печалі без вини.
Бо що розпочалось цієї ночі,
триватиме до самої весни.

Іду по лісу, у якому бродить
овіяний легендою Борей,
що віє, навіває, і ворожить,
і уникає, як і я, очей.

Та є надія, що повіє дужо,
позавіває язву морову,
і ницих, і лукавих, і байдужих
людей, поміж якими я живу.


                          ІІ
По колії, накатаній щороку,
уже не дожену я карооку,
що осінню нагадує весну.
Почимчикую ген у далину,
де без людей не так і одиноко
розвіювати білу пелену.

Не маюся оманою цією.
Нічого не взяла, не додала
до не чужої долі із моєї.
У іній кане осені зола.
А Берендей таємною лижнею
веде мене до кращого села.

                              01.12.2016

Є ще руки, щоб нести тобі квіти,
Є серце, щоб любити тебе.
Є ще очі, щоб тобою радіти,
Поки світ цей чудовий живе.

Є ще голос, щоб для тебе звучати,
Хоч життя що стрімка течія.
Є ще сила, щоб тебе захищати,
Україно квітуча моя.

2015р.

Вона народила сина,
Навчила його ходити.
Як виріс, казала:"Дитино,
Приходимо в світ, щоб любити!"

В очах його сині волошки,
А коси, мов стигле жито.
Він жити не вміє "потрошку"-
На краще все прагне змінити....

Молила, ридала гірко,
Свою підставляла спину:
Ловила кийка удари,
Яким не було упину.

І плакала, Боже, як гірко!!!
Від болю?- та ні...від безсилля:
Не може дітей захистити
Від грубої сили й свавілля.

Живцем виривали крила!
Обличчям у сіру багнюку!
Вона ж шепотіла все тихше:
Не бийте, тож ДІТИ, ОНУКИ...

Що вірять у милість Бога,
У щиру турботу держави,
У те, що в майбутнє дорога
Вкраїну веде до слави.

Принижень таких і болю
Ці жінки не відали зроду.
Пізнали Марії долю
Як били дітей за свободу...

Ось літо пройшло, а ми ще не нагрілись доволі,
Останнє тепло – не тепло, уже тільки омана.
Вже гнізда порожні колишуть над шляхом тополі,
Приміряють на себе сіру сорочку туману.

Пронеслась землею остання печаль журавлина,
Журавлиним крилом вже нам літо махає – прощай.
У червонім багатті стоїть над рікою калина,
А на землю паде калиновою кров’ю печаль.

Поля засіріли осіннім туманом і луки,
І без жалю з лісів падолист обриває крило.
Птах – віщун прокричить уже близькість розлуки,
Останнім капризом, дихне над землею тепло.

Надвірна. Осінь1995р.

зальотні грища масті черви
і тятива із сухожиль
а у запасі струни-нерви
а у душі пекучий штиль

в нічному небі зорепади
як швидко котиться зоря
лети згоряй чиясь загладо
за ліс за гори за моря

надія-гідра не вмирає
бо стоголова як і ми
потвора раю добре знає
яса настане після тьми

терпи і майся до розради
зате запроданство своє
не проживе як не украде
і тричі збреше: не моє

а ще мовчи осточортіло
бо на «ганьба!» нема грошей
єство життя осоловіло
зітхає Бог: азохен вей...

і дідько знає де шукати
припаси щастя без жури
у родоводі тільки анти
аби хоч трохи німчури

01.11.2016

Хоча до осені уже ідуть літа,
А моє серце сповнене любов"ю,
Пора в житті настала золота
Та дихання відкрилось друге знову.

Я відчуваю сили у собі
Творити й жити, а не існувати,
Добро та радість й щастя дарувати.
І цим усім завдячую тобі.

2016 р.