Далеко до ранку… ще зорі, як бите скло,
Десь тризна голодна, мольба, чорнота ядуча.
Ще жевріє в тілі невиннім крихке тепло,
І чадіє в пічці ліниво намокле суччя.

Знеможена мати, задушлива тиша, смерть,
Що глипає жаско у темні, заплакані вікна.
На покутті свічка, у мисці остання дерть,
І місяць у небі то спалахне, то зблідне.

«О люлі, синочку, мій янголе, спи, засни…».
Не плакала більше, не мала ні сліз, ні моці.
Ввижалося небо і вічко пусте труни,
Розп’ята Мадонна, прокляті дороги отчі.

…Аби ще до ранку, проз ніч перейти, аби…
Ця безвість на голках і тіло також у глицях.
У мареві — небо, а далі — гроби, гроби…
Заснула навічно… поруч — дитя в колисці…

Вирує море, темний океан шумить,
На берег хвиля котиться важка – розмить...
І блискає все навкруги, і грім гримить,
І стогне, і гуде, і стугонить...

Морська стихія піниться, шумить, реве,
Десь там у хвилях білий корабель пливе...
Оскаженілий вітер виє в висоті,
Так наче рвать вітрила має на меті...

І дощ: ридає небо – плач його не чуть,
Морських глибин він відкриває справжню суть,
В безодню темну ллється цей потік...

Так чую цей етюд, і в ньому чую крик,
Тріумф природи вічний над усім дрібним,
Що підкоряє все цим хвилям штормовим.

Лютий 2016 р.

А на Раші ми побили глека
і тому ми нині не свої.
Холуї
               її
                           ведуть бої.
Те, що нам до успіху далеко,
знаємо самі, але не легко
бачити
               амбіції її.
То вона орудує у Раді,
то жирує на чужій крові,
і нема нічого на заваді
нації овацій
               і парадів,
поки має
               «глюк» у голові,
що вона у ражі ейфорії
чадіє ідеєю кремля –
і потопу жде,
               і чудасії,
що без неї кінчиться земля.
Ні жалю, ні гумору, ні сміху
ні душі,
               ні пам’яті про те,
як і їй попало на горіхи…
Не уміє
               ні у мирі жити,
ані воювати за святе.
І ніколи
               не капітулює,
поки є єфрейторове, – фас!
«фейкове»,
     юродиве – атас,
у якої армія воює
за неволю,
               а не за
                           Донбас,
за яку ніхто не голосує,
крім Кореї і Китаю...
               Всує,
               бо еліта Азії –
               за нас
Та радіє, коли ми не раді
ані презу,
               ані нашій Раді,
де і досі є
                    її
                                носи*,
хоч і знає, що самі ми звані
зводити рахунки на Майдані
з носіями зради і яси.
І кейфує, що її
                           Європа
уступає місце кацапні.
і лютує, що пітекантропи
в Україну
               й досі
                           не в’їзні.
Ой Росіє, все у тебе файне –
і молочні ріки, й киселі,
і не дуже п'яні москалі,
але рило
               дуже
                           неохайне.
Ти така смішна,
               коли печальна
на моїй
                руйнованій
                               землі.

2016

Лист кленовий, лист кленовий
Усе падає додолу.
Я зберу оті листочки
І сплету собі віночок.

Вишиваночку вберуся,
Перед люстром покручуся,
Чобітки червоні взую,
Ними теж я похизуюсь.

Коли музику почую,
То весело затанцюю,
Заспіваю щиро й дзвінко,
Бо я справжня українка.

2016 р.

Закружляла в танці осінь
З вітерцем на травах боса,
Роси холодили ноги,
Та не змерзла а ні трохи.
Бо летіла, їй здавалось,
З принцом в тридев"яте царство
На легких пушинках-крилах,
Щастям й радістю світилась.
Зрум"яніла, збагряніла,
Наче аж помолоділа.

2016 р.

дякую, народе! святе місце…
я тут припаркуюсь не надовго?
дуже вже чекав на чергу звісно
ледь не перепутав чорта з Богом
Ваша честь, заповню порожнечу
і привіт усім і скрізь навзаєм
найпростіше те, що дивні речі
вслід за мною ходять водограєм…
26.11.2016.

Акуратно сад цвіте,
Стежечка до річки.
Б’ється серце золоте,
Ходять білі ніжки.

Думка лине у політ,
Смілий і високий.
А всього шістнадцять літ,
Цій голубоокій.

Пелюсточки з квітки рве,
І шепочуть губи.
Слово всього лиш одне,
Любить, Любить, Любить.

Рве пелюстки й кожну мить,
Все перед очами.
Той, що входить в милі сни,
Темними ночами.

І летять немов би птах,
Ті слова беззвучно.
Десь миленький у світах,
Може йому скучно.

2001р.

Штрихи, портрети, мізансцени…
І дежавю, і статус-кво…
і знову ріже Кліо вени,
і метод обліку – ФІФО.

У межах кола хаос руху
формує числа суєти,
блаженні всує мчать щодуху
спрямляти луду і кути.

Але загострення не стерти
із аскетично-ласих лиць.
Єдиний вихід – тихо вмерти,
упасти в небо горілиць.

Нащадки роду, думи й діти,
єднають душі у ланцюг,
де кожна ланка хоче жити
життям імущих волоцюг…

25.11.2016

Я научилась мудрій простоті,
Дивитись в небо і молитись Богу,
І ввечері блукати в самоті,
Щоб втишити непрохану тривогу.

Коли шепочуть лопухи в яру
Й червоно-жовта никне горобина,
Веселі вірші я собі складу
Про це життя, прекрасне, але тлінне.

Я повертаюсь. У теплі долонь
Пухнастий котик лащиться прихильно,
Яскравий загоряється вогонь
На вежі на озерній лісопильні.

І тільки зрідка тишу розітне
Крик бусола, що поблизу гніздує.
Як прийдеш ти провідати мене,
То я, ймовірно, навіть не почую.

Коли страждаєш, і мовчиш,
і бережеш безсилля звичне,
у нерухомості душі
росте щось гідне і величне.

Твій сон життя, твої сини —
ліпні деталі панорами,
стоїчні греки давнини
стають названими братами.

Ти вирушаєш з ними в путь,
грудьми – на весла, без вітрила,
холодні біди підождуть,
коли свої розгорнеш крила.

І хоч згори дарів нема
і все життя — трагічний будень,
ти проголошуєш: дарма!
благословенними пребудуть

найгрозовитіше із знань,
що може землю охопити,
і в часі мить — урвистий край,
який дає тобі злетіти.

Вам коплимент за казкове вбрання

І букетик гвоздик… приватно
Одне із прохань озвучив би я:
Дозвольте візьму Вас під варту?

Лиш по периметру… маю вольєр
Усе при мені з ланцюгами
Можу і кухарем, можу портьє
Тільки щоб поруч, тільки щоб з Вами…
26-11-2016

За покликом великої Зорі
Летить Земля. За покликом Месії
Летить Зоря. І світить ліхтарі
Нам Ангел Світла. І язик німіє,
Хоча душа волає на світи.
У діадемі віку ти - Зоря.
Світи Землі. Заради дня світи.

Болиш? - Боли. Боли мені, боли.
Хай серце рве моє зі середини
Твоєї жар пекучої золи,
Твоєї спалах давньої світлини.
Я - Каїн? - Так, по Каїнові йду.
Чию золу затоптую руду?

Хай діти плачуть. Плачуть, бо ростуть.
Усе живе з малого виростає.
Веде Земля свою космічну путь
І лист новий Йому перегортає.
Світи. Гори. Лети. Люби. Боли
Мені.
26.11.2016.

Осінь падає під ноги...
Хтось ще багне утеки
від колючої тривоги,
від упертої тривоги
в инші - райдужні світи.

Там, де квітами застлалось
поле мрії голосне.
Де яркі святкові зали,
(о, які святочні зали!),
сонцелюстрові, а не...

Не пожмакані перини
сіруватої межі,
не майбутні хуртовини,
злісні, дужі хуртовини,
болемовні рубежі.

Листя зойкує останнє,
гілля-руки, руки-біль.
Хтось ще хоче бистро ланню,
прудконого швидко ланню
в далеч утекти звідсіль.

Але пізно, зовсім, зовсім.
Перелилось через край...
Падає під ноги осінь,
котиться під ноги осінь...
Друже, марно не втікай...

22.11.16 р.

Підперли гори сині небеса,
Плаї, звори, високі полонини.
І вкотре знов заманює краса
До тих вершин – душа ще вище лине.

Чого сюди бреду в ці чагарі,
Себе питати сенсу вже немає.
Природа рідна на самій горі,
Мене приймає, обіймає, має.

У мох шовковий сяду і замру,
Природі душу розділю обапіл.
Впіймаю в руки сонячну іскру,
І стане серце -не холодний попіл.

З природою я буду віч на віч,
Мох піді мною як стара ряднина.
І споглядати як приходить ніч,
І любуватись як вмирає днина.

І подивлюсь крізь ожиновий пліт,
Як ніч сховає голубу палітру.
Згори до низу у далекий світ,
ПолЕтить погляд на орбіті вітру.

А зовсім поряд велетенський жук,
Малесеньку мураху взяв у клешні.
Він завмирає на найтонший звук,
І зразу видно – жук цей не тутешній.

А вдалині, аж там де райські сіни,
Де сам відлюдник хату стереже.
Почервоніле наче плід осінній,
І сонечко ховається уже.

І скільки того золотого скарбу,
Купаюся й втопаю у красі.
Отак би взяв і накидав на гарбу,
Тай ген повіз, щоб бачили усі.

2015р.

начебто сніг і сніг
з яких-то мабуть причин
він долетіти зміг
ти розпластався…
тин
вітер небесний
так
виніс зі сну цвірінь
пяний сусід мудак
знову сховася в
тінь
смертю хоробрих
день
з горя не зник не втік
героям його пісень
скоро на сцену
втім
бачиш кружляє сніг
порція із небес
він оживає
зміг
значить і ти воскрес…
26.11.2016.

Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.

1

Тотальне зчужіння, заміна тотемів.
Стрибали синиці - позграйно-окремо,
Насмикали пір`я із хижої ґави,
Лишили кубельця, диванчики, лави.
Шатерця напнули орли потенційні.
Фехральні серця потонули у піні.

2

Ізнов листопадно, ще муза під пледом.
Безглуздо синочкові правити кредо.
Розправлю промінні шовки-оксамити.
Павице з Алупки, з тобою ми квити.
Обоє не бачили неба Найробі.
Оздоби на крилах, лелітка на лобі.

3

Зелені крилатки під снігом іржавим.
Міксують фактаж яструбці-мізкоправи.
По напнутій нитці простує босота.
Лавиною вкрило мурашник... усоте.

Таблоїдні брехні. Cто траблів на свято.
Під вишнями хат-черепах ще багато.
Прикрашені кульками брами широкі.
Десь - горло за гирло і ребра за око...

Мов зайве, горнули дідівське - набридло.
Душа не з лопуцька... та й люди - не бидло.
Про волхвів, ягнят казочок намережать...
У голуба миру задавнений нежить.


2016

Запалю наполохану свічку
Та зітру непокірну сльозу, –
Звив огню війне жаром у вічка
І розвіє пітьму поблизу.
Вічна пам'ять в німому світінні
Переплетена з горем утрат,
Бо навколо не тіні - не тіні,
А живими померлі стоять…
26.11.16

Зажовтіло, зажовтіло
Щось у мене під вікном.
Чи кульбабки знов розцвіли?
Але ж осінь вже давно.

Хризантемки це маленькі
Жовтим килимом цвітуть,
Усміхаються щоденно
Вони сонцю та дощу.

Та й морозу не бояться,
Кажуть - друзі вони з ним.
Теплі дні усе ж їм сняться
І не хочуть вони зим.

2016 р.

Чого нема - обов"язково хочеться,
Чого є вдосталь - значить на смітник.
У нас так споконвіку повелося вже -
Кожен себе вважати кращим звик.

І заздримо, на правду ображаємось,
Зробити підлість - це ми мастаки.
У всьому правими себе чомусь вважаємо,
Та виправлять не хочем помилки.

Не можемо позбутись гордовитості,
Принижуємо тих, хто любить нас.
Дай,Бог нам розуму, добра, тепла та щирості,
Всіх обніма крильми хай щастя птах.

2016 р.

День шуміли лякливо сади
І тривожно півні кукурікали,
Що сніги повертають сюди
Хуртовинами грізно великими.
Хоч гуділи вітри за дверми
І по вікнах порошею сіяло, –
Та вчорашні потуги зими
На подвір’ї лишилися інеєм.
На світанні лиш сіна стіжок
За сараєм вилискує кригою,
І, зібравши курей у гурток,
Білий півень городами бігає...
26.11.16

судять одного… сокира загострена
гнівна юрба навколо орди
і кілька стежин для відступу з острова
вся в оборонцях аж до Мордви…
а мертві й живі для вірності з косами
занурені вглиб занурені вкрай
і очі від сліз… і вимились росами
і вже все одно чи в пекло чи в рай
25.11.2016.

Мене мало цікавить
той, хто втік од ломак,
якщо нинішній править
мов байдужий чужак.
Лиш дорвався до влади,
як до ясла бичок, –
подавитися ладен
дармовим під шумок.
На Росію киває
і кричить про війну,
зазиваючи в зграю
ненаситну рідню.
Не моргає й очима,
як побріхує нам, –
що живе він без гриму
і слідів білих плям.
За низькі вкрай стандарти
дорогого життя
дорікати не варто
мов йому без пуття.
Він усі дні і ночі
лиш тримає штурвал,
щоб курс вверх не підскочив
чи не стався обвал.
І старанно та вперто
так жене віражем,
наче хоче роздерти
навпіл тіло чуже.
Від такого польоту
перехоплює дух:
– Приземляйся, пілоте,
якщо ти не оглух?
Вистачало кошмарів
і без тебе раніш, –
шкода тільки, що даром
в піт кидало і дріж.
Поміняли обличчя –
не змінилася суть, –
помилятись не личить
далі знову, мабуть?..
25.11.16

Якщо на тому світі,
у астралі
реальні сни: і квіти,
і печалі,
а у саду – всі радощі мої,
я житиму іще,
як і живу донині
і вітром, і дощем,
весною – у долині,
де є любов, і щем,
і плай, і кураї –
мої аі*
на тихій полонині,
коли о тій
навіяній годині
я обнімаю
талію її.

2011

Втомилися наші коні,
Затуманили роси даль.
І наче сльози солоні
Обпікає душу печаль.

Крізь холодні осінні дні,
Ллють воду розбиті глеки.
А ми залишились одні,
Мов білі старі лелеки.

Вітер листя нЕсе зграю,
Обрій в сизий туман паде.
Не обіцяй тільки раю,
Там солодко теж не буде.

Минають, міняються дні,
Спинить те ніхто не вміє.
Лиш дивляться очі сумні,
Лиш думка з того німіє.

2016р.

Потиснуть в обіймах:
тримайся! - Війна...
І кісточку кинуть, -
празник!
А де ж твої друзі,
Вкраїно?
Нема.
Той душить,
а та -
дражнить.

24.11.2016

Майже два роки і день, як без тебе живу
Майже два роки і день, як не бачу тебе
Радості зникли, разом з коханням твоїм
Та не згасає твій образ, що знов на порозі стоїть
- Хто там?
- Це я
- Чого шукаєш тут?
- Тебе
- Вже пізно
- Чому?
- Назавжди я позбулася тебе!
Тож забирайся! Забудь мій будинок, обличчя, ім'я
Й не вертайся
- Не розумію я тебе
- Тож забирайся! Забудь мої губи, і руки, і очі
Що більше не хочуть
- Ти брешеш, знаю я
- Геть! Забудь, що існую! Забудь, що знайомі!
І не дивуйся…Забудь все прекрасне між нами
Тобі ж це не вперше

У пошуках вражень в той день я із дому пішов
Ніяких розрад в світі я не знайшов
Я зрозумів, навкруги все великий обман
Те, що шукав, в собі маєш ти лиш одна
- Бувай
- Врятуй
-Давно не до розмов
- Згадай мене
- Бувай
-Чому?
- Назавжди я позбулася тебе!
Тож забирайся! Забудь мій будинок, обличчя, ім'я
Й не вертайся
- Не розумію я тебе
- Тож забирайся! Забудь мої губи, і руки, і очі
Що більше не хочуть
- Ти брешеш, знаю я
- Геть! Забудь, що існую! Забудь, що знайомі!
І не дивуйся…Забудь все прекрасне між нами
Тобі ж це не вперше

( із циклу "манюні приколи" )
той, хто на свято з блудом в обіймах…
той, хто з похмілля вертається в блуд…
той, хто за блудом подумки мліє -
вищої проби облуданий плут…
25.11.2016.

... хоч раз торкались запаху сосни
коли husqvarna в поперек зубами?..
з очима довгожданної весни
і з відчуттям, що схоронили маму?..
а ви… а ви… ще п’єте власну кров
в самому серці Матері Живої
мені бодай шпаринку серед мов
я б вивів геть усіх із поля бою…
25.11.2016.

***
Не розумію логіки, буває,
з якою мій колега виступає
і за якою добачаю толк,
і по якій лупцює молоток,
з яким у підсвідомості гуляє
натура у традиції – совок.

***
Люблю я критику мою,
мої – само собою – вірші,
а як себе не видаю,
то і за мене інший пише.

***
Розвіюю розчарування,
скасовую самообман,
що істиною є останнє,
але уїдливе повчання,
яке почує графоман.

***
Віддаю себе на муки
як месія і поет.
А коли умию руки,
буде – Аз, омега, …буки,
а Пілатові – сонет.

***
Не маю я претензії до феї,
що пришиває ярлики поетам,
вражаючи не силою ідеї,
а латкою, пришитою до неї –
притягнутим за вуха діалектом.

***
Ні щіли́ни між рядками,
рими майже ідеальні,
але роздуми …банальні.
Шите білими нитками
не таке й оригінальне.

                              2016

1

Белебні хитляві. Слово - звідусюд.
Ген аналіз генів, клонування юд...

Доленька півбоса площею човпе,
- Їж... - підносить вітер листя-канапе.

- Краще б шоколаду... - хникає внуча.
На горі Чернечій блимає свіча.

2

Осінь барви хакі. Зрад сухий інжир.
Крали віру, миро... Повернути б мир.

Падалиця в цебрах. Дзеленчить ефір.
Грає на бузукі фатум-бузувір.

Мантри-буреломи. Рейси на Клондайк.
Може, забувати вікопомне "дай...",
Ревно пантрувати вишите гніздо.

...лінія гліссандо вивищилась до...


2016

Не ти мене заполонила,
Не я твій образ віднайшов,
Чи то печаль, чи то любов
Нам десь згори наворожили.

Усе таке закономірне
У найдивнішому з світів.
І те, що маємо в житті –
Одміряне, але незмірне.

Ввійти в астрал… Згубитись у нірвані…
Не бачити, не чути, заніміти.
Перетворитись в незворушний камінь,
в гущавині стрімких дереворитів.

І так стояти з ери мезозою,
пообіч – і потопи, і вулкани…
Понад усе – лишатися собою,
як той відкинутий, наріжний... Храму…

Камінне серце. І камінні душі…
Камінні аж до обрію хрести…
Стіна плачу камінна – клаптик суші
у морі сліз… Пливти… Чи допливти?

2015

Ще відлуння далекої зірки,
Кличе в ті калинові причілки.
Де у травах живуть перепілки,
Де крилечком торкаючись гілки,
Вечорами зітхають вітри.

І той спомин що часом не стерся,
Знов донЕсе до мОйого серця.
Тих очей синьоокі озерця,
І в душі при відкриються дверці,
І душа наче птиця злетить.

Понесеться вона по простору,
В ту весняну заквітчану пору.
До Карпат, до батьківського двору,
Де в піснях солов’їного хору,
Зачарована стихне й замре.

У батьківському дворі криниця,
І підійде душа як годиться.
І нап’ється святої водиці,
І зайде до тієї світлиці,
Де так довго вона не була.

2014р.

Відшукала у серці своїм цей прихований жаль...
Він, як злий чарівник, що до мене летить на світанку,
Як тікає цей сон... І вже сонця гарячий кришталь
Гріє душу мою, що замерзла зимового ранку…

Відшукала у серці своїм невтамований біль,
Зачарований світ, що зникає в проміннях назавжди...
І це небо, далеке, незбагнене й зриме, звідкіль
Нам ця музика ясних зірок учувається завжди...

Липень, 2006р.

О, Музо, Чарівнице,
Приходиш ти у сни,
Приходить таємниця
І подихом весни

Торкає арфи струни
З майстерністю митця,
І музики відлуння
Бринить тоді в серцях…

Весна, 2004 р.

…кілька ідей злетіло в повітря
формений, скажуть, ідіотизм?…
де б пошукати? Господи, твітер…
тільки б приспати екс-аутизм
…хрестник майдану, виріс без батька
шапкозбирач — кращий з усіх
зашелестить сусідова цяцька
і се рождає від заздрощів сміх
а як він ригоче: щиро, глибоко
високо в небі затупотить
білка ховає нестріляне око
страус, і той, заскаучить…
Боже, за що? власність… ідея
пахне - попахує… сепаратизм?
я ж не прощу, вимащу ґлеєм
за маячню і за туризм…
24.11.2016.

Що не кажи і як не лайся,
а не очунює народ.
Є в України три нещастя –
політики чужої масті,
Росія і лихий бомонд.

Нема від першого рецепту,
коли скалічена душа
не відає, що їй чужа
позиція анахорета –
злодіїв гнати од коша.

А друга – це взірець держави,
де процвітають холуї,
нувориші-багатії,
її релігія лукава
і всюдисущіє її.

А далі третє й не останнє:
копита й роги сатани,
корито – куму, мани – пані,
богема рвані і чини,
та кисельови на екрані,
і у нірвані – пахани.

Усі щасливі, що Майдани
не зализали наші рани
і до ладу́ не привели.
Ми залишились, де були,
коли вели усіх до ями
гібридні єви та адами.
І не покаються осли,
яких очікує Майамі,
що долари тасує дама,
а на казні –
                     одні
                              орли.

11.2016

Как собаки, напали болезни:
Размечтались, что я задрожу!
Но со мной это все бесполезно –
Со зверюшками с детства дружу.

Все собаки виляют хвостами,
Когда мимо я вдруг прохожу.
И болезни нестрашными стали –
К ним я тоже подход нахожу.

- Прекратите же болями мучить! –
Улыбаясь сквозь слезы, кричу:
-Бесполезный со мною ваш случай –
Как собак, я и Вас приручу!

2016

Інакші думки появились, хиталися вранці,
Мов ті квіточки, що притримані в’ялими пальцями.
О, як то незручно іти у сумній вишиванці,
В отому оточенні вірних симпатиків нації!

Йшли-думали прямо. Хтось бачив ходу перехресну.
Летіло матюччя – у душах порожняву повнило.
Було не по-людськи і якось бездумно, без сенсу –
Сніги відступили і владно пишалися повені.

Насправді – жадалось побути окремо, самому.
Уголос думки розтулялися тільки улюблені.
І падала тиша, в якій озивалась утома:
Європа не близько, навколо – набридливі гобліни.

До завтра потрібного – знову незвично далеко.
Воно не в тумані, а просто розхитане брижами.
А осьдечки поряд – у глек зазирають лелеки,
І це запримітно печалиться днями і тижнями.

в інші часи й дощило по-іншому…
хрещата хода зачата від вогнища
нам віддавалась за посмішку віршами…
майже з пустого ліпили видовище
так і творили безумці історію…
з ранку до вечора в хмарах розпливчастих…
з якорем разом тримались «Вікторії»
на глибині понад водами чистими
24.11.2016.

Я обіцяла бути — й не була,
приїхати хотіла — й не з’явилась.
Якоїсь ночі, року і числа
не при мені життя твоє зносилось.

І як з жалю не падала б я ниць,
ні наша вдвох історія, ні фатум,
ні кулі, що злітають в дні річниць
не виправлять вкоріненого факту.

І рана не затягнеться в мені
гоїнням ані першим, ані другим,
і ти не раз навернешся у сні
докірливим і безголосим другом.

2016

Йшли пліч-о-пліч удвох,
опирались на зламані крила -
був недовгим політ...
Догорали позаду мости...
Він уперше літав,
а вона в піднебессі ловила
під надійним крилом
ще не бачені досі світи.

...Почужіла земля,
почужіли близькі і далекі -
щастя вік не трива...
То лиш спалахи митей святих...
Чи повернуться ще,
як вертають додому лелеки?..
...Ні, немає життя,
де лиш згарища днів молодих.

Будували гніздо...
І дрібних лелечат дозирали,
Сивів змучений світ,
усміхалися очі слізьми:
відпускали в політ...
а із кожним - себе відпускали,
Сплівшись фібрами душ,
що колись слугували крильми...

2016

Не тільки ж чума
править ножами,
не тільки ж вона —
різбьяр краєвидів.
Краєвидів нових, невідомих,
здебільшого мертвих.

Її презвичність застуда
править кігтями.
ЇЇ норовливість згубна:
рвані зв'язки, нові голоси.
Голоси сміливі, уперті —
здебільшого мертві.

Загубилась між днів.
Загубила себе. За-гу...
Била
у тривожний набат -
може хто відшукає сліди?

Крижані валуни...
і пір'їни... Підрізані крила.
І розхристаний час
на розхресті шляхів...
чи біди.

Бив неспокій, не спав.
І не спала... Сум’ятя...
Ламало.
Кліпнув сон і лишив
мряці ночі небогу
саму..

Колихала себе
і світання
сонливо гойдала,
як тулила до віч
невколисане марево сну...

2016

Твої парфуми
З нотами сандалу.
Я прибіжу до тебе о дев’ятій.
В передчутті густого аромату,
В короткій сукні випраній картатій,
Яку ні разу ще не одягала.

Не роздягала…
Осінь запізніла
Заварить чай із гілочками м’яти.
Нам ліхтарі світитимуть щербаті.
Нам буде тепло, млосно о десятій,
Коли сандал загубиться на тілі.

І запітнілі
Вікна та фіранки
Переведуть годинники плескаті.
Бо на роботу зранку на дев’яту,
Бо сукня з шовку повністю зім’ята,
Бо ці парфуми з нотами сандалу
Ще доведеться довго відмивати.
24.11.2016

Стигне вечір імлистий… Сніжок
У морознім повітрі кружляє, –
Наче цвітом жбурляє бузок
Чи комахи збираються в зграї.
Крізь мигтіння лапатих сніжин,
Пробивається місяця промінь,
Як учора турботливий син
Первопутком до рідного дому.
Білим пилом укрило руді
Чагарі і поля, і дороги, –
Та приплентався в двір без слідів
Клен старий, наче старець убогий.
Тихо й холодно, як у труні,
На подвір’ї й за тином повсюди, –
Хоч на очі уважні мені
Ще завидна траплялися люди.
Шелест снігу і шурхіт мишей
У пітьмі там, де пусто і голо, –
Та мені дорогий вечір цей
Тим, що радість дарує поволі.
Стигне вечір імлистий… Димок
Оповив біля комина стріху, –
І спокійно стає від думок,
Що нарешті до нені приїхав.
23.11.16

Скiльки болю витримає серце –
Тонну, двi чи може кiлограм?
На якому грамi обiрветься,
I коли впаде той лишнiй грам?

Сподiваюсь, бiль затихне скоро,
I душа загоїться колись –
Як не буде тiльки перебору
Тих нещадних влучних блискавиць.

Перестою вiдчаю атаку,
Потихеньку випрямлюся знов.
Треба серцю винести подяку,
Що ганяє наболiлу кров.

Я на тебе чекатиму в місті престольних князів,
Де на храмових маківках стигне скуйовджена осінь,
Де розтріскує небо рубцями лелечих ключів,
А зажурливий клекіт зникає в лункім суголоссі.

Я на тебе чекатиму в тисняві хмуристих днів,
У альтанках, порослих тремтливою ряскою тріщин,
Під взірчастою кроною мудрих давнезних дубів,
Вже посічених часом, похилих, посивілих, віщих.

Я чекатиму вірно із мандрів, скитань, веремій,
Заблукавши в провулках, де вітер з притишеним свистом
У жовтневому шалі червоно-брунатних завій
Устеляє шляхи різнобарвним хрумким падолистом.

В цьому місті, угрузлому в безкрай занедбаних нив,
Лиже вогкий туман кам'яниць пошматоване рам'я.
Пробиваються маки на рештках фортечних валів.
Павутинки хисткі вирушають в пливке кружеляння.

В місті марних ілюзій, що сиплють, хлюпочуть дощем;
Чорно-білих котів, чахлих лавок, гітар, дисонансів...
В місті наших повернень і зречень, я знаю, ти ще
Все чекаєш мене без обітниць, без сенсу, без шансів.

Сніг, що змиває усі перепони, мости,
Студінню мастить будинки, дороги і сквери.
Борсатись в ньому, тонуть, виринати, брести.
Ним причащатися, ним очищатись од скверни.

Сніг, ніби льоля лляна у завивах мереж,
Крижмо, покривка чи вистигла свячена купіль.
Прати в заметах шершаву брудоту одеж.
Снігом п'яніти, здіймати засніжений кухоль.

Сніг, із яким ми єдина вібруюча плоть,
Зерня від зерна, стебло від стеблини довіку.
Бовтатись в ньому, товкти його, м'яти, молоть.
Нишком жаліти, немов богомольця-каліку.

Сніг - то всіх наших неспитих ночей оберіг
Наскрізь просякнутий духом імбировим свята.
Ластитись, пеститись, липнути снігом до ніг
І випручатись з обіймищ завії затято.

Білим повивачем хуга обмотує нас.
Заструги ставить, як скирти на жнивному полі.
Там, в кучугурах крихких день по променю згас.
Грузнуть лиш наші у джгут переплетені долі.