Прохолода вечірня у літнім саду
Тихо пестячи, йде, наростає.
У шовкову траву упаду, упаду,
У блаженну розповінь розмаю.

Майже літо уже, та сумна ця пора
То ридає, то хмари насупить…
Світлий сум темну радість поволі стира
І небесні пронизує купи.

Відболить, одридає затерпла душа,
Скине ношу свою нелегкую.
День минати не хоче і не поспіша –
Прохолодою світла лікує.

27.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Усі на цьому світі одіссеї,
ну, себто – ми, одні чоловіки.
Не можемо лише без однієї,
а з усіма, буває, залюбки.

Але його чекає Пенелопа.
І мій герой подався із війни
по морю-океану автостопом
до першої єдиної жони.

Далеко однолюбу до Ітаки.
А по дорозі – диво-острови,
а на одному жіночок, як маку,
і не одна солодша од халви.

А він один як мати народила.
І каже повелителька йому:
« Коли наяда кожна буде мила,
тоді й поїдеш далі – напряму».

І що робити неборака має?
Це ж поратися – нічку не одну!
Тоді герой їй так відповідає:
« А я з найпоганішої почну».

Але й наяди – не дереворити.
І кожна має «ґо́нори» свої,
аби «уподоба́ли» не її.

Посадовили грека у корито –
свою найнекрасивішу любити
жене Еол Улісса до сім'ї.

                              2016

                         І
Я уявляю, як її любили
таку незаяложену, ясну.
А я її, – о горе! У могилу –
її єдину – на усіх одну.
Із неї Ліру вижали за бали
і не мене одного виживали...
Прозорою – не бачили її.
І у болоті цьому поховали,
аби дали їй циці бабаї.
Вона і Музу тягне за собою.
Нехай міняє коси на косу,
а крокодили щирою сльозою
оплакують її живу красу.

                      ІІ
Її зоїли буцають лобами,
аж клепкою упала сьома п'ядь.
Любителі у тартари біжать,
майстри перекидаються словами,
кусають пересмішники зубами,
губителі поезії стоять
в почесній варті
                      щільними рядами.

                              05.2017

Пахтить, шумує у бідоні
Напій для справдішніх мужчин.
Тремтять у захваті долоні,
Коли згадають чарки дзвін.

Булькоче брага водограєм
Не згірш бурхливої ріки.
А "друзі" мліють за сараєм
І розминають кадики.

Пощо електрику палити -
І так рахунки через край.
Марудно гнати оковиту -
Ще оштрафує поліцай.

Черпайте брагу, панство, сміло,
Уковтуйте у животи.
Нехай насититься барило
І повиздихують глисти.

НапИлися. Усі вже сині,
В канаву хилять терези.
Поснули купно в баговинні,
В кізяк устромлено носи.

Гидота не вгамує спраги,
Себе, козаче, пожалій.
Нехай собі бодяжать брагу
І споживають москалі.

26.05.2017р.

Не вдалося чимало. Ніхто і не плакав.
Не розквітло задумане, зсохло на корені.
Ми взаємно любились, і дні, як собаки,
Несвідомо за нами брели, упокорені.

На обгін полетіли вітри із майдану –
І застряли в історії. Ми – аж у вічності,
Забрели на висоти (ніколи не знані),
Де назавжди оцінені просто – зустрічними.

Що є причиною, того відчуття
Яке командує що нам робити,
Чому віддати готовий життя
Хтось, щоб ідею свою захистити?

Чому є той, один на мільйон
Що проти мільйона виходить ,
Чому він не прийме шаблон
Що і кому він доводить?

За те що вважає добром,
За свою істину, справжню і чисту,
За ідеал що здається лиш сном
Пройде він дорогу тернисту.

Пройде і крізь зраду, крізь смерть
Через всі на шляху перешкоди
Ведуть його совість і честь
А шлях цей до перемоги!
2017

Останні дні травневі відлітають
Та добігає фінішу весна,
І літечко баским конем вже грає,
Зозулі голосок усе луна.

Вона комусь іще літа рахує,
Долі привітної всім наворожить теж
Ромашка жовтоока.Пелюсточки
Розкажуть хто кохає вас без меж.

Півонія рожева облітає,
Але так пахне дивно і п"янить.
Це літо у права свої вступає,
Запам"ятай цю неповторну мить.

2017 р.

Матусю, голубонько, горлице сиза,
До губ притулю я долонь твоїх човники,
Нап"юся з них ніжності лагідних бризок
І серце зігрію отим давнім спомином,

Коли густі трави здавались високими,
У них заблукати не раз довелося,
До неба сягали дерева всі кронами
І вітер розчісував вербам волосся.

А ти молода і красива, матусенько
Голубила нас, наче тих ластів"яток,
То шила із шовку нам новії сукенки,
А то вишивала сорочки на свято.

Оті вишиваночки й нині у шафі,
Вже й наші онуки милуються ними,
Тепло твоїх рук відчувають теж, мамо,
Хоча від роботи зробились шорсткими.

Не можеш ти всидіть на місці і нині,
У клопотах все, хоч здоров"я не криця,
І доброти не міліє криниця
Твоєї душі, дорога берегине.

2017 р.

Буяє травень яблуневим цвітом,
не за горами довгождане літо.
Проте допоки ще весна довкола -
то хоч-не-хоч, але ходи до школи.

Приспів:

А ми такі, а ми такі затяті,
зірвиголові, вперті, язикаті,
у школі - непосиди на уроці,
бешкетники завжди на кожнім кроці.
Та в осяйне травневе свято мами
щось дуже дивне коїться із нами -
для матерів ми у новій оправі:
синочки ніжні, чемні та ласкаві.

Бува, попросить часом тихо мати:
«Учи уроки, не тікай із хати…»
«Ой мамо, мамо, вивчу їх у школі -
мене чекають друзі на футболі!»

Приспів.

Сьогодні зранку усміхнуся мамі,
за шию ніжно обійму руками,
вручу букетика весняних квітів:
«Матусю! Ти моя найкраща в світі!»

Приспів.

14.04.2013

Гартуюсь в натовпі людському,
У боротьбі.
Живу в далекому й близькому,
Живу в тобі.
Живу в піднесеному слові,
Без коректур.
Живу в чистилищі любові,
Не без тортур.
Лунаю болем журавлиним
Над гладдю плес.
Злітаю пухом тополиним
Аж до небес.
Катуюсь відчаєм холодним
В полоні мук.
Впиваюсь доторком голодним
Коханих рук.
Гортаю в пам'яті події -
Сюжети драм.
Любови, віри та надії
Будую храм.
В житті, веселому й сумному,
Тримаю звіт.
Я на ристалищі земному
До скону літ...
25.03.16р.

На сайті гастролює Поціновувач поезії. Не лише мені він писав коментарі. Короткі фрази, впізнаваний безбарвний стиль, вони збереглися на його сторінці у розділі "залишені коментарі" та "інші коментарі" - і ще доступні.
Хто за ним ховається?

Сторінка Камінчанської Олександри. Її вірш і коментарі:

поціновувач поезії (Л.П./Л.П.) [ 2017-05-26 22:59:38 ]
...а я вас читав...от лише де?... думка є...

Коментарі видаляються власником авторської сторінки

поціновувач поезії (Л.П./Л.П.) [ 2017-05-26 23:48:28 ]
я не подивована...не ховаюся ж від людей...читайте...

...........................................................................Овва...
Коли мені вчора показали це, я була подивована. То Поціновувач поезії сам пише, сам себе коментує?
Це буває тоді, коли особа має кілька сторінок - і помилилася, спалилася, як кажуть.
Поціновувач поезії мене виховував коментарями - саме тоді, коли була халепа зі вжитим у вірші словом "вельбучний", він став не на мою сторону. Це неабияк засмучує, бо я не винна в тому, що слово має вель-.
І сьогодні писав під "Коні не винні" (тут вже похвалив).
Авторка Камінчанська-Шмигельська завжди прихильно відгукувалася про мої поезії. Я їй подеколи зауважувала технічні моменти.
Ми були досить приязними. Невже вона взяла нік "Поціновувач поезії"? Декому зручно невидимкою курсувати сайтом.
Олександра-Леся відмовляється, але й не звертається до модератора за роз`ясненням, що було б логічним.
Хто ж ховається за ніком?
Камінчанська-Шмигельська зопалу видалила вночі свій вірш - а разом полетіли ці два провокуючі (сам пишу сам відповідаю) коментарі. Чи побоялася, що маска сповзла, чи як пояснити...

Сторінка Поціновувач поезії не містить віршів, там лише коментарі.
І там дивним чином опиняється свіжий коментар

Коментатор поціновувач поезії, [ 2017-05-27 00:41:42 ],
на сторінці твору "***"

Світлано, я знайшла цього "пана" на ФБ і там йому відписала...от він скопійоване вкинув...що робиться?...

--- звертається Леся до мене, бо я прямо її запитала: то це ти?
Фіксується коментар Камінчанської як належний Поціновувачу поезії!!!
Леся вважає, що її "підставляє" хтось. Хоча й дурневі зрозуміло, що це банальне самоспалення клона.
Де ж той пан? Інтрига зберігається.
"Поціновувач поезії", мабуть, теж це прочитає. Агов).
Ось він та його коментарі
http://maysterni.com/user.php?id=8575

Результат на 31 травня: Камінчанська-Шмигельська до адміну не звертається, але заборонила мені перегляд свої сторінки 27 травня. І на фейсбуці заблокувалася, так і не пояснивши переконливо дивної ситуції - кому б заманулося продукувати ті коментарі - від її імені.
Якщо це її знайомий, то навіщо б він узявся перетягувати на свою сторінку Поціновувач поезії її коментарі?

Інтуїція підказує мені, що нік Поціновувач поезії... це таки дволика пані, а не пан. Будьмо справжніми). Дружити з особами, які здатні на підлість, я не хочу.

Війна гібридна… Дивина!
Модернізована, апгрейдна,
по суті, як завжди, й вона –
до неймовірності гебрейдна.

2017

Її лірична героїня –
ікона із далеких літ,
де ще існує і єдиний,
і не один, а цілий світ.

Вона залюблена у себе
і вірна лиш самій собі,
але живе на тому небі,
де все минає у журбі.

І забуває, що навколо
усе повторюється знов
як нерозривне вічне коло –
життя, і сльози, і любов.

Квітують не одні мімози
на перехресті до вінця
і не одні жіночі сльози
лікують душі і серця.

Усі трагедії жіночі
вміщає майже кожен твір.
Але надійний поводир
веде її еЛГе крізь ночі.

Такі її війна і мир,
і щирі друзі ...ой буває –
і плакати допомагає,
і підведе під монастир.

І терпеливу, і привітну
її запоєм пізнавав.
У «пригорщі …такого… світу»
і я її надії мав.

Вона сміється і страждає,
малює сни і міражі,
і поведе у спориші
одній лиш їй відомим плаєм.

Одне життя формує жінку,
яка – і грішна, і свята,
закривши чергову сторінку,
почне із чистого листа.

Аби піднятися на крила,
що виросли не з рукавів,
а із високих почуттів.

Полум'яніють ще вітрила,
аби її еЛГе раділа,
що світ навколо подобрів.

                              02.2017

Мале руденьке кошеня
блукало між кущами,
а тут назустріч мишеня –
воно втекло від мами.

Ти хто? – спитав його рудий, –
Куди одне мандруєш?
До мене йди мерщій, сюди!
Знайшов я сир. Скуштуєш?

Отак до вечора удвох
і бавилась малеча,
бо й думка кинула обох
про люту ворожнечу!

23.05.2017

Усе частіше думаю ночами,
як виник Світ і хто його творець.
Що скрито за могутніми плечами,
чи був тому раніш якийсь взірець…

Якщо Господь створив колись людину
по образу своєму і подобі,
чом гірша вона інколи скотини
і чи Йому усе те до вподоби?

Чом діти божі схожі на катів,
нічому меж і міри що не знають, –
насилують, казнять своїх братів
і про гріхів спокутання волають?!.

Якщо все те Господь не розділяє,
чом терпить він сваволю і брехню?
Чом шістдесят віків війна палає
і доки слухати попівську маячню?!

Коли Господь один, то чом ці таті
нас розвели на стільки таборів?
Чому земні народи в спільній хаті
не жалують дітей і матерів?!.

Пощо людей тоді було пускати
на цей незрозумілий білий світ,
щоб шість тисячоліть так мордувати
людський, в подобі божій, бідний рід?!

02.05.2017

Стоїть, у щось замислена, бабуся.
Її рука зависла біля уст.
Чужа усім. Признатися боюся,
що я не намотав собі на вуса,
які були літа моїх бабусь.

І цю уже ніхто не запитає,
кудою понесуть її літа
і хто її у вирії чекає.
Сиріт багато у моєму краї.
А ця узята з іншого хреста.

Дві ягоди із меж одного поля
її скорбота і моя недоля.
У пам'яті – химерний диво-світ.

Додумую і я за неї думу.
А у її тоненьку пучку суму
висотується баговиння літ.

                              05.2017

I
Допоки ти співала – зосеніло.
Лучина пічку розтопила.
Доки літала-цокотіла,
похолоділо.

Тепер ти ледь волочиш звичні гладі
плити замизганої лапки задні
кудись, пак сонце не квітневе.
Тепер ти ледве

пересуваєшся. І перший-ліпший ворог
тебе б убив. Втім, як історик,
кому цікавіша не смерть, а мука,
я зглянусь, муха.

II
Чи ти літала, чи співала – листя
поопадало. І злилися
на землю води, і до зір калюжі
блищать, байдужі.

А ти, видати, геть осліпла. Можу
вгадати й колір крихти мозку,
під кольори, на кшталт бруківки,
фасет сітківки

і остовпіти. А тобі, недвижній,
не важити на дух несвіжий
житла, зелених штор похнюпість.
Гнітюча участь.

III
Ах, цокотуха, жвава в пору юнки,
ти вже як той старенький юнкерс,
як чорний кадр документальний
у стрічці давній.

Хіба не ти мені щоночі, мила,
ще над колискою дзуміла,
заскочена в віконній рамі
прожекторами?

А нині, любонько, мій жовтий ніготь
твоє пузце хіба потішить,
І ти не дзизнеш, поєлику,
від ляку в шибку.

IV
Ти виспівалась, а у вікнах сірість
насупилась. В пазах розсілась
дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
щоб накивати.

Не си́тити тебе ні піраміді
фаянсовій, давно не митій
у водах раковини, ні сахарам
з тарганом-мавром.

Ні, не до них тобі. Не рівня
ти мельхіорового торохтіння;
ним перейматися – біду наврочу.
За себе змовчу.

V
Як старомодні ці крилéчка, лапці!
Угадується і вуаль прабабці,
ажур, що обрії мережив
паризькій вежі –

– вік номер дев’ятнадцять, словом.
У виборі нового з оним
я видаюсь холоднокровним
твоїм судомам,

пером ручаючись нагоді
покласти крайній термін плоті
і визначитися зі строком.
Даруй: жорстоким.

VI
Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
та не обчислені ніким орбіти?
Чи букву – дужу шестируку
понуку руху,

на аркуші залеглу плоскім,
кирилиці, пак, відголоском,
єдиним, абрис чий, бувало,
ти впізнавала

й злітала? Ба, тепер, собою
владаючи заледь, здаєш без бою
плацдарм жінкам, цим балакучим
чорнявим штучкам.

VII
Літала ти, співала, бач, а птиці
гайнули геть. У ручаях плотиці
убавилось, в дібровах пусто.
Хрустить капуста

в полях від холодів, а вдіта мовби
по-зимньому… І бомбу-зомбі
будильник удає – німує в мигах,
що згаяв вибух.

А більше – нічого й чувати.
Дахи воліють світло відбивати
назад, хмарині. Мурава пожухла.
На серці скруха.

VIII
Тепер нас двоє, тої ще зарази
розносників. Мікроби, фрази
теж ближчі, аніж видатися може.
Нас двоє, отже:

твої, зужите тільце і хвороба,
мої, набуті в ролі землероба
з освітою – зо вісім уособлень
в пудах. Плюс осінь.

Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
Був час, і пастуха сопілка
опікувалась ним. І дяки варто,
що – не пихато,

IX
що аніскільки буцім не гидливо,
взнаки не даючи, яка то "липа"
йому підсовується в шелестівках
малих, великих

пархатостей. Ти відліталась.
Такі відмінности, як старість
і молодість у нім не чинні.
Тим пак, причині

всі наслідки чужі де-юре.
А подані в мініатюрі
і поготів. Як пучкам, врешті,
орли і решки.

X
Час, доки ти виписувала кола
під лампочкою і довкола,
відсиджувалась на бантині,
збігав, як нині

біжить собі, коли ти онде з пилом
лигаєшся безбарвним і безсиллям
мені щось заподіяти. Не думай
у тузі згубній,

що він – великий мій сподвижник.
Ні, люба, я – тобі приспішник,
поплічник, приятель, як видиш;
строк не пришвидшиш.

XI
Надворі осінь. Безталання голих
гілок кизилових. Як при монголах:
шлюб сірої пожизно раси
й жовти́зни в масі.

Точніше – зносини. Кому яке є діло
до нас з тобою, ким оволоділо
оціпеніння – далебі, твій вірус.
Є десь папірус

з рецепцією числити сонливість
витії ледь притомного, як схильність
платити за сіє планеті
в її ж монеті.

XII
Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
Геж, зиски з існування зайві божій,
сподобленій вдавати спів істоті.
Я б раяв плоті

діймати і календарі, і числа,
присутністю, позбавленою смислів,
підказками речам стороннім,
що це синонім

порушень правил і попрань статутів.
Роки тому і я баньки б утупив
туди лишень. Ба, річ у тім, що
тепер ти ближча.

XIII
Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
дощ дзьобає шибки вологим дзьобом,
штрихує нас без жодного зусилля.
Ти склала крила.

Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
коли тобі кінець, і факт утрати
моїм нотаткам явить відповідні,
твої, несхибні,

блискучі в виконанні, мертві петлі.
Смерть, знаєш, проставля ретельніш
крапки зі глядачем назирці,
ніж наодинці.

XIV
Утім, гадаю, боляче не буде.
Біль місця потребує, щоб відчуте
збивало з пантелику тіло. З тилу
сотало б силу,

стискало щоб, моєю мов рукою.
Та пальці зайняті пером, строфою,
чорнильницею. Не вмирай, небога,
доки є змога

і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
Плювати на халепу з мозком:
річ, до керунку необов’язкова,
тим і чудова,

XV
як мить нестримна. Що, причетом,
жадає нарівні з моментом
овацій навпаки дедалі.
Жах – бік медалі

з таблицею випробувань на зайдах
безпомічности тіл і зайвих
секунд. Одкашлюючись сухо,
я, цокотухо,

готовий пред’явити кревні.
Ба, рації мої даремні:
здаєш ти, шестилапа Шиво.
Тобі паршиво.

XVI
В провалах пам’яті, в її підвалах,
серед скарбів її – припалих
порошею і щезлих (взагалі, їх
ні при кощіях

не обліковували, ні, до речі,
пізніше), уцілілій решті
бодай якісь обіцянки безпеки
сусіки тезки

неповної, на ймення Муза,
дають пристанище. І звідти, муха,
ця її тяглість, натяки на свиту
букв, алфавіту.

XVII
Сіріє умлівіч. Опісля двору,
мій орган протирань речей і зору
вже зосереджується на шпалерах.
У горніх сферах

узір нацяткувати годі сидьма,
тим пак не ошелешиш серафима
там, в емпіреях, вклавши у молитву
ідею ритму

та вторення, що з їхньої дзвіниці –
безглузда річ, бо корениться
у відчаї, що дзвін комахам
розвіє махом.

XVIII
Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
Ба, пасікою, чи сараєм,
де, над малиновим варенням, сонним
рояться сонмом

твої посе́стри, звільна беручися
в звук пізній осені, як бруковиця
в провінції. Піткнімось в двері,
і рій в етері

майне у нас у головах хапливо
до дійсности, її ж, дбайливо
щоб пеленати в паполому
зими, в цілому

XIX
навіюючи – ув узірнім миготінні –
непевним нам, що душі всепроникні
в матерії, місця в пейзажі;
що колір сажі,

сам, як барвник, – у міру гущі
міняється. Що, купно, душі
не вмістиш в племені чи расі.
Що колір в часі

є камертоном рецитацій
великого Галікарнасця*
та розмаїтих в фас і профіль
пейзажів окіл.

XX
Сахаючись від віхол бíлі,
чи упізнаю в заметілі
очільницю крилату рою?
І ти, з югою

по свійськи карк мій опосісти
гайнеш – подлубатись у тирсі,
чий шурхіт білий світ морочив?
Як я второпав,

після́ всіх ґиґнувши – столітня! –
ти, любонько, чи не послідня
в їх з’явищі. А умовивід
спишу на клімат

XXI
місцини чи на просто забаганку
її весни, коли якого ранку
не йнятиму подивуванню,
околиць тванню

зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
і, ледь подолуючи млявість,
рукою вслід змахну. Й ніяка
не Зодіака

то буде жертва, а лишень душею,
аби новій личинці з нею
явити перегною стосу
метаморфозу.
* Геродот, на прізвисько Галікарнаський – батько історії


"1985"

У болітці серед лісу
Якось Жабці стало тісно:
Всі набридли їй подружки,
Несмачними стали мушки.

Остогидло вже пірнати,
На льоту комах ковтати...
Захотілось їй цим літом
Підстрибнути й полетіти!

Піднестися вище в небо –
Головна її потреба!
Але жаби крил не мають,
А тому і не літають...

Та є крила у Лелеки,
Котрий зовсім недалеко
Пролітав понад землею
Із подругою своєю.

Раптом унизу щось квака:
“Земноводна я невдаха!
Все болото обпірнала,
Все латаття обстрибала,
Кожен тут куточок знаю!..
Та жагу пізнання маю:
Хочу над усе літати,
Решту світу пізнавати...”.

Жабка лапками вхопила
Гілочку, що повз проплила,
І з майстерним досить класом
У воді ковзнула брасом.

Зацікавились Лелеки:
- Що ото внизу за клекіт?!
І донизу скерували
Свій політ, аж крила склали.
Гілку дзьобами вхопили:
«Нумо з нами полетіли!».
Вже у Жабки ейфорія –
Стала здійснюватись мрія!

Гілочку тримає ротом –
Унизу уже болото!
З неба ліс такий красивий!
Щастя стримати несила!..

Квакнула: “Агов, подружки!
Ви тепер неначе мушки!”.
Прутик Жабка відпустила –
Й подорож на тім скінчила.

Десь Лелеки у польоті –
Жабка ж квакає в болоті.
Світ пізнати не зуміла,
Бо завчасно рот відкрила.

2009

Сад потемнів, розкошланий незграба:
Набрався ляку, цвіту не вберіг…
Наскочила гроза, сварлива баба,
З відра линула, гримнула на всіх.

Сипнула градом, вітру навперейми,
І блискавку метнула в далину…
Світліє сад і… лічить зав’язь, гейби
Не зливу пережив – страшну війну.

26.05.2017

Життя триває. І триває смерть.
Не парадокс, а карма України.
Напівжива, зграбована ущерть,
До миру прагне крізь гібридні війни.
Минув Великдень і Христос Воскрес,
До інших дат торується дорога.
Не варт чекати манни із небес -
Не виживуть безбожники без Бога!
Іде війна жорстока за уми,
За кожну п'ядь свідомості і мислі.
Ворожа рать стоїть під ворітьми
І б'ють слова, як "Гради" ненависні.
Лунає "деза" з крайніх рупорів
І п'є серця зомбованого люду.
Вже не один в отій олжі згорів,
Чи отруївся випарами бруду.
Тут - хто кого! Не вистоїть один.
Гуртом годиться враже слово бити.
Дорожча честь за орден і за чин -
Нам треба Україну боронити.
Свідомо йти на подвиг і на злам -
"Диванна сотня" дивно так воює.
Лиш висіває розбрат і бедлам
Та Бога звично поминає всує...
Брати мої! Час істини гряде!
Або - або! По-іншому не вийде.
Орда зі сходу нетерпляче жде
Коли з поклоном Україна прийде.
Не діжде кат сподіваних надій -
Не піде Ненька ворогу на плаху.
І хай не скалить зуби лиходій,
Народ мій хай не має за невдаху.
Ми вистоїм. І вийдем за поріг,
І ярма всі розтрощимо, і пута.
І підемо у юрмисько доріг,
Де нас чекає воля призабута.
13.04.15р.

Роки то що? Нехай летять
Їх Вітер з Часом підганяє
Їм наші діти помагають
А нам то що? Нам не звикать!

Років багато? Хто докаже!
Розумникам ми скажем так, -
Допоки є у нас п,ятак -
Легкою нам дорога ляже!

Горить вогонь ще нам в печі,
Навпроти нас горять ще очі!
І добре, що вони жіночі…
Тримаєм в піхвах ми мечі…


Ми будем жити і живем,
А як, це зовсім не важливо.
Бо у житті ще все можливо!
Бо можемо і хід конем!

А зміст життя – саме життя!
І сперечатися не варто
Вже все поставлено на карту.
Червоно-чорне в нас шиття.

Брехня відкрила очі. Ожила.
Нуртує у думках, неначе піна,
Аби утілитися у слова,
Отрутою сочитись по краплині.

На перший погляд зовсім не гидка,
Ефектна, наче дівчина вродлива.
За нею правда тулиться гірка,
Ховає у лахмітя своє тіло.

Олжа - талановитий модельєр,
Одягнена завжди у пишні шати.
Солодка та липуча як еклер.
Пекуча та гірка, натомість, правда.

В олжі нещирий усміх на вустах
Цвіте завжди, неначе та мімоза.
Наряд її в медалях і хрестах.
А правда утирає мовчки сльози.

Чорнильна сутінь - сховок для брехні,
Ловкіше так поцупити червонця.
А правда - це очищення вогні.
Вона - дитя палаючого сонця.

Можливо, обійдеш олжею світ.
Та прийде час і блискавки, і грому .
А правда - це завжди надійний щит.
Із нею ти повернешся додому.

25.05.2017р.

Ще недавно зима - завірюха сяйна -
Кружеляла пухнасті сніжини.
А уже, наче мить, промайнула весна,
Пролетіла, як пух тополиний.

Одцвітають каштани, бузок одцвіта,
Час черемсі печально зітхнути.
І кульбаба на луках - ну зовсім не та –
Сіє пухом свої парашути.

Вилітають із серця печальні слова
І летять між дерева і віти.
Лиш один соловейко бадьоро співа,
Зустрічає, закоханий, літо!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

***
Не такі синоптики уперті
як ясна погода у імлі
і її неписані секрети.
Та не марно метео-поети
провіщають літо на землі.

***
Метеорологія – наука
про дощі і бурі у негоду –
як у небі перевозять воду
незалежні лебідь, рак та щука.

***
Утопія! Усе навколо
її оази опертя –
засіяне дощами поле.
Не пересіяні ніколи
круїзи пам'яті життя.

***
Я не їду по медалі.
Нажимаю на педалі
свого самоката.
Далина не залякає.
Хто і де мене чекає –
як мені не знати?

***
Все, що лишається на сльози,
нехай – ні людям, ні мені.
Але не радують прогнози,
коли почуєш уві сні,
які ми чуйні – кам'яні.

***
Відкриті двері у Європу,
а вікна ще у москаля.
Усі чекаємо потопу.
І лише карли, – опа-опа! –
та ще коняка туго-ока
рубають, аж гуде земля.

                              2017

Вже скільки ґуль набили на чолі,
Та кожен раз все чухаєм чуприну,
Бо ставши знову на старі граблі,
Однаково вишукуєм причину
У комусь іншому.
І знову шахраїв
Саджаємо на трон, а не за ґрати.
Колосів ліпимо до стертих мозолів,
Кумирів та вождів ідем шукати.
А нам би остудитись на вітрах,
А нам би роззирнутись в круговерті,
У Бога розпитати правди шлях,
Бо шлях той для сміливих і упертих.
В країні, де витає волі птах,
Кумири і вожді втрачають ролі,
Колоси розсипаються у прах,
І королів немає на престолі.
Здобудем волю!
Твердо вірю в це,
Бо ми народ, ми нація, вкраїнці!
Благословенні будемо Творцем
І мудрістю наповнимось по вінця.

14.02.2017р.

Це місто знайоме здалося сьогодні чужим.
Був ранок похмурий і небо сіріло дощами,
І я почувалася, мов переможений джин,
Що замкнений в пляшці і світла не бачить роками.

Так тісно мені серед каменів древніх споруд,
Бо мури високі і сонця у вікнах немає.
Я хочу, щоб далі, від фальші облесливих губ,
Мене завезли прохолодні і сонні трамваї.

Тікаю від себе, від суму, від згадок і дум,
Відлунює кроки дрібненькі сполохана тиша.
А місто байдуже, неначе всесильний чаклун,
Слідами моїми для когось пророцтва напише.

29.04.2017р.

І знов одвічна порожнеча й пустка,
У закутках душі гуляє протяг.
Ліси думок ламаються на друзки,
Летить життя вперед, неначе потяг.

А пасажири у звичайних справах:
То розмовляють, то смакують шинку.
Немилосердний час колосів чавить,
А я ж у всесвіті маленька порошинка.

Лукавий світ, оманливі закони...
Укотре позбавляюся ілюзій.
Змішалися, як мови Вавилону,
І люті вороги, і любі друзі.

Розрадить хто задуму полинову,
У серці світлу воскресить надію?
«Скажи, мій Боже, – я благаю знову, –
Чого у світі цім не розумію?»

30.03.2017р.

Як гарно, коли дорослі діти
Не вдовольняються скайпом,
А йдуть без примусу до нас, батьків,
І лічать дні, коли в родиннім ґроні
За чаєм з коржиками та варенням
Почнеться бесіда про музику й книжки,
А далі –шахові баталії з онуком,
Де, крім самих гравців, усі знавці...
Як відрадно відчувати, що збулося те,
Про що лиш мріяв в парубоцтві -
Найперше бути другом дітям,
Щоб дружбі цій ніщо не стало на заваді.

Працює сторожем будинку –
відпочинкового, між гір,
дідусь трирічної Христинки –
всезнайки, милої на взір.

– А де працюєш ти, дідусю? –
жартує, чи… – не розбереш.
Дідусь у вуса усміхнувся:
– У раю сторожем, егеж!

– А де той рай? – Моя дитино,
він не у небі – на землі:
тут кожен плай і полонина –
це Божий замисел і плід.

Тут, у Карпатах, б’ється серце
нерукотворної краси –
цілющих вод живі джерельця
і гори, влиті в небосинь.

Потоки рік снують легенди
про Богом викоханий край.
Тому і рай не десь, не генде -
отут, Христинко, справжній рай!

21.05.2017

Вражав прозорістю кришталь
Небес високих, дум барвистих.
Весняний день дзвенів на кшталт
Пісень веселих та іскристих.
Здавалось вчора, що печаль
Навік розтанула під сонцем…
Сьогодні ж сивий дощ-скрипаль
Ридає гірко за віконцем.
Ударилась журба об скло
І туга зойкнула струною.
Та я всміхнуся їм на зло
І сум з чола змахну рукою.
А потім з дому поспішу
Туди, де дощ, де небо плаче.
Та парасольку залишу,
Щоб сліз моїх ніхто не бачив…

Дивитись любиш, як вмирають діти?!.
То хто ти — кат, убивця чи упир?
Та як на тебе тільки сонце світить
і хто таких потвор пускає в мир?!

А забавок ти кращих не придумав,
аніж гроби на вулицях гортать?
Достойний кандидат, хоч зараз в Думу
сміливо депутатом обирать!..

Перепалив чи перепив, поете,
що і собор уже затанцював?..
Хоч без падінь і не буває злетів,
та що так низько – я і не гадав…

Христа також ти не чіпав би всує,
щоб з цеглою затим не говорить.
Кинджал твій і копійки не вартує,
а душу бісу можеш подарить.

Бо виродків таких останнім часом
удосталь у Росії розвелось.
Владики знатні вийшли з богомазів,
але сліпим прозріти не вдалось.

Та я надію маю, що у світі
все ж грянуть переміни немалі
і глядачам, як помирають діти,
замало буде місця на Землі!

Я розумію відчай твій і гнів,
як хіть перед жіноцтвом хизуватись,
коли й полеглим у страшній війні
убивцями ти радиш називатись.

Тут все залежить, як, коли, кого
життя безцінного й навіщо позбавляє,
а ще причини і обставини того,
хто і навіщо інших убиває.

Скажімо, люди, можна осудить
солдат, які життя свого ціною
спасли Європу (вдумайтесь на мить),
з фашизмом ставши в Світову до бою?!

А скільки серед них було жінок,
які в руках тримали автомати…
Для захисту життя прийшов бо строк,
самі вбивали й не морились помирати.

А що робить з насильником і катом,
який дитину зґвалтував і вбив?!
Тут не потрібно навіть буть солдатом…
Своєї доньки вбивцю ти б любив?!

Ну, і нарешті візьмемо Донбас,
коли „брати“ приперлись в Україну.
Нам що тепер, дивитися на вас,
коли ви розриваєте країну?!

Складні питання, як саме буття.
Їх ставлять люди вже давно, віками.
Та тих осіб, хто позбавля життя,
в народі кличуть ще й захисниками!

17.05.2017

Я не пишу щоденно про кохану,
Бо нею просто дихаю, живу.
Слова лише заводять ув оману,
Не в око попадають, а в брову.

Ні запахів, ні доторків, ні кроків...
Одна лиш тінь - спотворена, крива.
Бо на папері почуття глибокі -
Банальні, недовершені слова.

У захваті схилю своє коліно,
До неї пригорнуся кошеням,
Не варті ніц епітети та рими,
Коли мене кохана обійма.

Я краще принесу їй поцілунок,
На грудях у коханої засну.
Оце і є найкращий подарунок.
Пощо складати оду ще пісну?

Поменше слів! Побільше поцілунків!
Не полишай кохану ні на мить:
У грудях серце битиметься лунко,
Палатиме непогасмимо хіть.

Коли в житті настане чорна смуга -
Підстав плече, віддай себе до дна.
Тоді в руці пізнаєш руку друга.
Як правило, вона лише одна.

22.05.2017р.

Дзенькнула повня гуцульським дукатом,
Срібно ковзнула свічадом озер.
Йду до потоку любов полокати,
Зорі силити на з*ярений нерв.

Небко ґерданне, чого я тут ходжу?
Корню з-під білого каменю, чом?
Ой, заворожу пелюстками рожі!
Ой притулюся до древка чолом!

Ой затріпочу стома блискавками,
вдарю у берега сни кам*яні
Що я шукаю? — кохання чи самість?
Душу глибоку — втопитись у ній

Живі пахучі дріжджі
у тісто я кладу,
щоб хліб спекти родині.

Ти ж – в нечистоти свіжі
їх кинув на біду –
дитиною дитина…

Тепер смердить округа:
«добро» поперло лугом.

08.05.2017

Плямисті корівки танцюють, а коні жують.
Крізь віття жасмину тутешнього, пелехи смогу
Вдивляюся пильно в миттєвостей лобстерну суть.
Драглисте медуззя... маяк... І обвітрений логос.

Півмаски там-сям визирають із мулу, трави.
Розшиті строкато в кредит секондхендівські пуфи.
Зривались цепи, научали: "...дідів ненавидь...".
А я - українка - здригалася Євкою... Руф`ю...

Ці студії з кров`ю, засмолені рани телят.
Соломи на шлях натрусили, ступається в`язко.
За воду живильну - то сидр, то промов дистилят.
Трапляйли ведуть по оленячих вим`ях у казку.

Дійниці обвиті плющами. Обцаси цок-цок...
Обійми, весілля, осанни - Марії... псявірі...
О, як би хотіла змережити сяйвом листок -
Та клан Капулетті вербує безвусих жовнірів.

За дзвоном монети не чутно рулад солов`я.
Забрьохані ноги танечниць, пацьорки моралей.
Циклічність відпливу Харона із безвісті з`яв...
Втекла антилопа, щипає травицю Версаля.

А юнь по грозі зажадала води чужини,
З полтавських джерел не втолити цю спрагу, бо мутно.
Китайські ліхтарики ген палахтять... Дожени!
Та й знов опустись - на отави, до збочених трутнів.

24.05.2017

Лишіть мене з Богами наодинці,
У цьому сокровенному саду.
Нехай між колихливих тих пагінців
Я душу на Природі одведу.

Її я на Природі заспокою,
У хвилі поринаючи трави.
Хай вітерець тремтливою рукою
Куйовдить сиві пасма голови.

Хай Велес поведе пером незримо
Щоб світ оцей красою напоїть.
І задзвенить розкуто, легко рима,
Як музика сяйливих верховіть.

Як пестощі коханої в минулім,
З якого у майбутнє знов іти…
Крізь віти раптом ніжно посміхнулись –
Чи сонечко чарівно так чи ти?!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Мені весна подарувала
Великий пролісків букет,
Пісень пташиних теж немало,
Високий творчим крилам злет.

Я вдячна їй за те натхнення,
Яке джерельцем струменить,
У творчих пошуках щоденно
Моя душа.Прекрасну мить

Я відчувать не перестану
Та помічать красу весни,
Співатиму ж бо їй осанну,
Іскра таланту хай горить.

Хочеться вірить - запалає
Тією ватрою вона,
Що переповнює до краю
Любов"ю серденько сповна.

2017 р.

Лиш ступлю на поріг я батьківської хати,
То відразу подивиться мама з портрета,
Поряд пильний такий погляд рідного тата
І блакитний-блакитний, як чистеє небо.

Запитають мене як без них проживаю,
І чи не захворіла Боже борони,
Моє серце тоді із грудей вилітає,
Пам"ятають і там свою доньку вони.

Як недобре мені чи спіткала невдача,
То приходять у сни заспокоїть мене,
Ніжно витерти сльози, як я з горя плачу,
Щиро вірити в те, що біда обмине.

Ой, рідненькі мої, як вас не вистачає,
Голос тата вчувається й досі мені,
Не забуду ніколи, як мама співала,
Часто нині виконую я ті пісні.

Підкрадається осінь життєва тихенько
І до мене уже, сипле сніг сивини.
Найрідніші всім люди матуся і ненько,
Поспішайте до них, як живі ще вони.

2017 р.

порухів хижих ми забагато
слів солодкавих мені занадто...
ніц то не срібло геть то не злато
плата за кожде - дивакувата
так бо вбираю та віддаюся
мов на поталу бéзумом щиро
глýпа? відважна? чом не боюся?
сочиться трутка... думала миро?
і виливає пóтічки в ріки
броду не знаю... боса... студено
впóперек хвилі вперто довіку?
буде приймлéно?

2017

Третій окраєць білого хліба, третя доба Воскресіння чи гарту
Знаєш, а ми ще з тобою жили би, але поплутались карти…
Ганцю, кохана, якби час інакший – я б тебе кликав до танцю,
Але сьогодні в цей чорний Великдень писано рити нам шанці
Ми, по коліна в траві й анемонах, спинами сонцю відкриті –
Риємо шанці, ставимо пушки – нікуди ж бо відступити!

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Гурби!.

Тиснуть Мости, з Хижаків холод віє, йдуть Хижаки у атаку
Згублять «Мамая» - гукнемо «Андрія», «Докса», «Панька», «ЗалізнЯка»
Нас тридцять дев’ять – а їх майже триста – в білих гробах поселенців.
Буде цей ліс пам’ятати довіку двадцятирічних шаленців!
Обгів – Ступно – Москалівка – Чернява – сутички ярі, річка кривава.
Річка Понора, хлопці – по норах. Наші Криївки стали – Собори!


Лінії юних життів розпрямились – чисті долоні як дівка.
Я не добіг та душа долетіла, сіла душа на Криївку.
Квітами чорними ліс простелився, Гурбенські Гори – повстанки –
Стали супроти червоного ката, грудьми зупиняючи танки.
Люті години в котлі з тіл та поту, криці, вогню, криків болю –
Булькав компот, те опійне чар-зілля, якого зварила нам Доля.


Хлопці! Ганнусю! Мамо! Сестриці! Будем із вами – з Божої ласки…
Може, воскреснемо із анемонів ще до наступної Пасхи.
Я пташенятком зрОджуся в світі, злину до рідної хати,
Зачну вам, мамо, піднімусь, тату, тиху молитву на ніч співати.
Квітень – мінливий, квітень – лукавий. – Вбито «Мамая», спалені села –
Сіла душа на Криївку й зітхає. Бігме, вона не весела…

Смертонько, мила, смертонько, люба,
Дай поцілую тебе я в губи.
Ти дочекалась моєї згуби –
Нас повінчали Гурби.
Нас освятили Гурби.
Нас воскресили Гурби.
Гурби!.

24.05.2017

:)

За попелища і могили
На щедро скровленій землі, –
Невже москаликам простили
Твої скорботи і жалі?
І незлічимі домовини,
І плач удів отут і там, –
Чому забулися віднині
Твоїм застояним сльозам?
Про найгіркіші наші втрати
Бринить щодня людська печаль
В осиротілій кожній хаті,
Чого не чуєш ти, на жаль.
А я тому не забуваю
Ні про сиріт, ні про калік,
Що душу зболену до краю
Вогнем війни довічно спік...
23.05.17

Старезний дід несе у торбі хрін,
Продасть коріння - виручить копійку.
Удома п'є горілку його син,
Щодня на кухні з татом - сварка, бійка.

Тримає міцно батечка за карк
Аби давав на оковиту гроші.
У хід іде усе - матюк, кулак,
Забув синок про заповіді Божі.

Удома сухарі і таргани,
Ще від зими не сплачені платіжки.
Торік поклав матусю до труни,
А нині батьку вириває кишки.

Уже не плаче дід - не має сил.
Наклав би руки - та боїться Бога.
Нема грошей. Але іще є хрін,
І син стоїть з ножем біля порога.

Поліція, сусіди, голова -
Обходять стороною шершня вулик.
П'яниця має вдома всі права
Прогнати геть, натицяти їм дулі.

Старий упав у яму за селом -
Прийшов кінець життєвої дороги.
А син чекає в хаті на вино,
А тато вже на небі. Біля Бога...

24.05.2017 р.

***Написано в співавторстві з поетесою Надією Капінос***


А у мене в банці-хто?
Хто у мене в банці? Хто?
Не вгадаєте ніхто-
Хоч за бублика!
В мене в банці -
Справжнє свято -
Дитинчата - жабенята
Пустотливі і хвостаті
Звірі - пуголовки)

Як до річечки ходила-
Їх у банку заманила...
Поживіть тепер у ній
На віконечку...)
Ми малятам - жабенятам
Ква-ква-ква співаєм з татом,
Заглядає через скло
Ясне сонечко)

Та чому сумні і кволі?...
Може - хочете до школи?
Чи... Цукерочку смачну
З полуничкою?
- нам цукерка не смакує...
Ми за Жабкою сумуєм...
За вітрами, очеретом
Та річкою...

Просять, просять мама й тато-
Доню, треба відпускати
Твоїх друзів колобоких
До матінки.
Мама- Жабка жабеняток
Має музиці навчати,
І щоб весело плигати-
Гімнастиці.

Відпусти! Не будь уперта!
Ми прийдемо на концерта
До ріки, де верболози
Хитаються,
І веселі жабенята
Будуть нам пісні співати,
І з тобою від душі
Привітаються.

Я ще трішки посумую,
Бо за друзями жалкую,
Та як треба, що поробиш-
Пливіть!
На концерта завітаєм!
...Ми ще діти. І бажаєм
В щасті й радості
Під сонечком жить.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117052310689

Дбайливо земельку сиру
Вкриває неба деко.
Один однісінький стою
Чекаю зіроньку свою,
Нема. Вона далеко.

У небі місяць пломенить,
А серце туга крає.
Самотню думку не спинить,
Вона сьогодні кожну мить
По простору блукає.

Та знову іскорку ловлю,
А що мені робити?
В душі надію запалю,
Без міри край оцей люблю,
Бо як го не любити.

2017р.

Мов паросток тендітний, що пробивсь
Крізь товщу мегатонного асфальту
У світі, де завжди на перших шпальтах
Війна і бізнес, бізнес і війна -
Пірнеш униз, і не дістати дна,
У світі, де яскраві палітурки
Всміхаються десятками облич
Та обриси знайомої фігурки -
Бреде собі, скоцюблена, крізь ніч,
Вберу у себе якнайбільше світла,
Простого, життєдайного тепла,
Щаслива вже від того, що була,
Жила у світі цім і я колись;
Ще смутки, що дощами пролились
І хмари, що пливуть на небозводі -
Усе урівноважено в природі;
До тої миті, як злетить увись,
Забувши все, що муляє і колька,
Маленька, невагома парасолька...
 

Молитва без слів: гладь чи хрестик до хрестика.
Сидять вишивальниці - літні, розвеснені.

Між листя і квіту на білому - соколи.
Тайнописи барвні над вічними тропами.

І я вишивала дитиною. Гарно ж як!
Летіла за півником... жар-птицею... сарнами...

Кошулі мережані під льолями, сукнями.
Осріблена голка... і зорно... і думна я.

2017

Дріма Єрусалим у тумані,
Немовби Богом з неба знятий.
І якось млосно на душі мені,
Так конче хочеться дізнатись,
Чи, може, й там усе, як тут:
Снують авто, сопуть трамваї,
«Сови» неохоче на роботу йдуть: .
Не «жайвори», тож смачно позіхають.
Ворона на пенькові в роздумі куняє,
Кіт гордовито шлях перетинає...
...Та раптом рожевіє. Все довкруж в обнові.
Єрусалим небесний поступається земному,

Непереборна жлобська звичка
До рота увібгати кляп.
Колезі устромити шпичку,
На ньому їздити охляп.

П'яту поставити на карка,
Ув очі хлюпнути лайном,
Зробити аби було жарко
Насправді, а не як в кіно.

Височина авторитету
Не перекреслює пихи,-
Мовчать розгублено поети,
Замовкли творчості птахи.

Ти ж не збіднілий неборака -
Господарюй в своїм саду.
Нехай гризуться лиш собаки
А я однині не будУ.

Кидай паплюжити піїтів,
Не витрачай усує час.
Пиши про музику та квіти,
Про поетичний вищий клас.

А те, що ми в усьому різні
Це - благо, а не смертний гріх.
Та житимемо ми нарізно:
Більш не ступай на мій поріг.

07.05.2017р.