Котиться Слово у прірву.
Вчитель- мисливець прийшов.
Птаха убито. З тих пір він
Пір"ям набитий мішок.

Слову і ділу основа-
Вірша освячений ніж.
Куплено-продане слово
Стало загибельним. Ніж-

ними обіймами блуду
Оповиваючий нас
Псевдопоетоекструдер.
Ймення йому- Сатана.

Владар Чернечій могилі
Встане суворий і злий.
З Богообличчям зтемнілим
Він поведе нас у бій,

І надихне, і розбудить
Громом, Новітній Перун,
Тіло поезії юне
З новонароджених рун.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116121009758

І знов думка скаче до божевільного сходу.
Аж туди, де в очі прискіпливо дивиться смерть.
Назустріч вистріл, так, без попередження, з ходу,
І вже серце розбите на друзки, і майже вщерть.

Згинаю голову, волосся обпалене,
Хтось сивобородий глядить за мною з вище.
Колотиться серце в грудях наче шалене,
А понад головою і рветься і свище.

Втискаюся нижче. Чекаю слушного часу,
Все одно осколок впинається у надбровю.
Болі не чую. Підставляю долоні чашу,
Пю, напиваюся своєю власною кров’ю.

Знаю, що тут вмирають незалежно від сану,
Так же незалежно від роду і від походжень.
Ще згадую дітей, Наталю, Таню, Оксану,
Внуків, вже народжених і ще ненароджених.

І тут як ніде близька дорога до істини,
Тут вже як ніколи гірко пахне свободою.
Задихаюсь без кисню оглянутий з відстані,
Дуже дивною постаттю сивобородою.

Знов ціляють одне в одного людські юрмища,
Глохну і молюся, та за всі гріхи каюся.
Там той, сивобородий, чекає над урвищем,
Ні, я ще не хочу, і раптом просипаюся.

2015р.

Весняним вітром
увірвався в сон:
переборовши
відстані та межі,
геть потрощив
заслони заборон
і...
лиш збентежив.

10.12.2016

Так тихо спадає сніг
з розчахнутих ставень неба...
Лягає до змерзлих ніг
і горне твій сум до себе.

Він теплий. Дощу тепліш,
котрий розливала осінь...
А ти - на межі стоїш
і дивишся в неба просинь...

А там, Боже любий мій,
красива яка безодня!..
Просторів який розвій...
Для тебе - весь світ сьогодні.

Бо ж віриш іще в дива.
Ще грані добра не стерті...
Любов'ю душа жива
у безуму круговерті...

2016

Ані зір, ані місяця.
Мутно хмарами світиться
Зимна ніч понад ставом.
Кривуляє лужиною,
Кличе в запуст ожиновий,
Зирить оком лукавим.

Підвечіркує з совами
І коня перековує,
Мостить сіно у сани.
Я б із нею поїхала –
Так за пагорбом віхола
Поперек шляху стане.

Запитає: чи вірю я,
Що повернеться з вирію
Наполохана осінь;
Чи іще пам’ятається
Про зневажене таїнство,
Чи болить мені й досі?

Не питай… З криги виламай
Все, написане вилами,
Переплав його в крицю…
Та візниця похопливо
Хворостиною цвьохнула –
Лиш пороша вихриться.

актори візій – правда часу
і шеляг ламаний олжі
втікає гук у пустку гласу
міняють ікла на ножі

а ще подейкують що мало
картає пам'ять – не забудь
безбожжя Сина шматувало,
а той хрипів: у добру путь…

дорога світу в колі Сонця
у хороводі сивих зір
прозору тінь від охоронця
ховає лігво чорних дір

з нічного витоки сліпого
у пріснопам’ятній порі
приходив Юда до святого
поводирем у сон зорі

у цій вселенській веремії
ми загубили і найшли
чи винуваті ретро-змії
що ми по-всякому жили

шукали розкоші усюди
блукали згарищами лих
і ковдру з ближнього тягнули
заради праху і живих

і обіцяли гори-злато
молочних рік медовий плин
і було челяді багато
учив їх благу Августин

усе покоїться в любові
ти тільки вибери її
вона сотворена із крові
вампіри пришлі і свої

тече артеріями потяг
зупинки серце і душа
і чинне «я» у різних ролях
не дасть на долю ні гроша

в тунелях руху тромби часу
зростає тиск у тисячі
у мега-бомбу в біомасу
людей збирають дукачі

йдемо ошукані до Бога
та наражаємось на тло
на перешкоді вись порога
а там занесене «бабло»…

10.12.2016

Вважай по-нашому, ми пили небагато, –
Скажи, Серього – чого брехати!
Якби горілку не із тирси гнали,
З п’яти пляшок нам – ну що би сталось!

Ми пили другу край прилавку в закуточку, –
Було ще мало – мов крапля в бочку.
А потім – під грибочком в дитсадочку,
Затим не тямлю – дійшов до «точки».

Я просто з пляшки пив, охлялий, зголоднілий,
Але як скло був – весь осклянілий.
А вже коли коляска підкотила,
Тоді було в нас – сімсот на рило!

Ми правда, третього насильно залучили, –
Негарно вийшло - переборщили.
Що окуляри хлопцеві зламали –
Так то портвейном дошліфували.

Товариш перший нам сказав, мовляв, спиніться,
Не хуліганьте і розійдіться.
На «розійтись» я зразу зголосився, –
І розійшовся, – і розходився.

Коли погане щось казав – карайте строго!
Та то ж неправда, скажи, Серього!
А що упав – так то від помутніння,
Кричав не з горя – від отупіння.

Тепер дозвольте кілька слів без протоколу.
Чому навчає сім’я і школа?
Що отаких життя карає строго.
Отут ми згодні, - скажи, Серього!

От зранку скаже він, коли протверезіє:
Хай нас життя засудить, не жаліє!
Тож відпустіть – і вам же легше буде.
Навіщо клопіт, життя ж засудить!

Ви не дивіться, що Серьога все киває, –
Він розуміє, переживає!
А що мовчить – так то від хвилювання,
Від усвідомлення та покаяння.

Не запирайте, люди,- плачуть вдома дітки, –
Йому ж - у Хімки, мені - в Медвідки!..
Та, все одно: автобуси не ходять,
Метро закрите, в таксі не содять.

Приємно все-таки, що нас тут поважають:
Дивись – підвозять, дивись – саджають!
Розбудить зранку нас не півня « кукуріку», –
Сержант підійме – як чоловіка.

Нас ледь не з маршем проведуть, як проспимося.
Рубля заначив – похмелимося!
Все ж, братику, тяжка у нас дорога!
Ех, бідолахо! Ну спи, Серього!

Коли ти марила вві сні
Щасливим краєм вдалині,
Зi снів далеких вiн втікав
І млою білою ставав.

Як янгол давньої весни,
Він повертався в твої сни,
І відгорілих мрій на мить
Займався вогник самохіть.

Єдину мрію чарівну
Він повернуть хотів зі сну
І в срібнім сяєві зірок
Так обернувсь зробити крок...

Та повернувши, що сплило,
Він мрій твоїх украв тепло -
Птахів осінній переліт
В далекий і безмежний світ,

Що ти його придумала...

2006.09.17

Пригадуєте той перший торг
Людини із Всевишнім?
За праведних вступився Аврагам:
«Невже Господь їх винищить
Воднораз із нечестивими?»
Почав торг з п’ятдесяти,
А десятьма в непевності скінчив.
«Не знищу й ради десятьох»,-
Одповів Всевишній.
Раннього ранку став Аврагам
На тому місці, де розмовляв із Богом.
Звідтам, що звалося Содомом і Гоморою,
Валував ядучий жовтий дим...
«Так ось чому Всевишній
Охоче йшов мені навстріч»,-
Подумав з гіркотою Аврагам.
Та не пішов у небуття той торг.
Чи не відтоді вирішив Господь
Підперти світ надійними стовпами –
Тридцятьма шістьма
Прихованими од люду праведниками?
Не помазанниками Божими,
Не пророками, що завжди на видноті.
Ті тридцять шість самі не знають,
Що світ тримають на собі,
Аби він не зірвався в безвість од гріхів:
Хто вулиці ночами підмітає,
Розносить пошту,
Прикипа до мікроскопу,
Відкрива малечі Батьківщину...
Одне лиш не становить таємницю:
Як і всі ми, слуги Господні - смертні.
Безсмертний тільки Його задум:
У кожнім новім поколінні
Незмінно на сторожі світу
Мають стояти тридцять шість.

* * *

Чорні чоботи. Білий сніг.
Десь нявчить кошеня. Двоколірне?
Озираємося довкола ми,
ще відносно гнучкі й міцні:

так кому там
допомогти,
хто замерзлий-ненагодований?
Світлофорище миготить –
нам зелене, все ж, гарантоване!

До вподоби нам ці двори
з дерев’яними поренчатами:
тут – якщо білий світ набрид –
можна світу не помічати нам;

шквальний вітер не звалить з ніг,
та і юрби не дратуватимуть…

Чорні чоботи. Чистий сніг.
Поцілунки
всю ніч
триватимуть.

У сиву бороду зірок
ховає Бог таїни світу.
Земля завершує виток,
несе у ніч свою орбіту.
Немає більшої краси,
аніж Едему першоцвіти,
прозорі перли із роси
і яблуневі спілі віти.
Там благодать у лоні дня,
тотожність Істини і Слова,
і не сідлає смерть коня,
і не трапляється раптово.
А тут криваве і криве
штовхає вічне до загину
і кожну мить нещадно рве
єднальну з часом пуповину.

07.12.2016

Чому це людям хочеться
Плювати в душу іншим,
Під виглядом та й помочі
Постійно в неї лізти?

Комусь бува погано так,
Що жити вже несила,
Але з питаннями "добряк"
Прийде.А не просили ж.

Коли, навіщо і чому?
Усе він знати хоче.
А як зробити так йому,
То сердиться й буркоче.

Тут висновок зробити слід:
Якщо тебе не просять,
Нікуди ти не сунь свій ніс,
Стеж краще за собою.

2016 р.

Біг струмочок, поспішав,
Все співав собі, співав,
Чисту воду розливав
Та й поміж зелених трав.

Вчула річка пісню ту
Невибагливу, просту,
Але ніжну та легку,
Підбадьорливу й дзвінку.

І покликала струмок,
Щоб вокалу дав урок,
Вивчити щоб назубок
Кожен пісеньки рядок.

І старання їх не марні,
Так піднесено і гарно
Дружній той дует звучав,
Всіх навколо чарував.

2016 р.

(пам’яті членів артистичного товариства та їхніх гостей, які загинули в пожежі 2 грудня)

Куди ж ти дивився, Господи,
як сорок згоряли в вогні?
Перебираю в просторі
слова біблійні твої.
Як же це: «Ні волосина
не впаде без моєї волі»?
Чиєїсь дочки чи сина
тіло корчилось долі.
Ті троє, що танцювали
в печі, узявшись за руки?
А ці не змогли, упали,
пекельні прийняли муки.
Як же це? Зовсім юні,
студенти і музиканти.
На золотому руні
стрічали б іще світанки.
Вдягали б дзвінкі браслети,
молились Христу чи Шиві,
писали б пейзажі, портрети,
розхристані і щасливі.
Часом через несплату
жили без води і світла,
зате їм було де спати
в череві звіра-міста.
Сьогодні вони — богема,
а завтра — круті спартанці,
писали б свої поеми,
давали б концерти, танці.
І шанувальники їхні,
випускники із Берклі,
пішли б собі в програмісти,
лінгвісти — якби не мертві.
Жаліли б тварин бездомних,
котів би тягнули в хату,
щось кинули б тому старому
(грошей в самих небагато),
старому чи молодому,
бідному чи наркоману,
не мешканцям спільного дому
читати комусь догану.
Куди ж ти дивився, Боже,
це ж душі твої хоробрі —
ні, на святих не схожі —
безладні були і добрі.
Хто ж захистить, як не ти їх?
Не захистив ти їх, Боже.
Як тепер радість їхня
силу твою помножить?
Чи із небес Говерли
не розібрав ти, може?
Ті, що в вогні померли,
діти були твої, Боже.

Подивися вперед, бачиш хвиля палена,
І по небу хмаринки поплили у далеч.
А під ними земля, в небеса окаймлена,
І ховається в обрії синьому Галич.

Здійнялись догори чорні вежі і вишки,
Вбиті в землю давно заіржавлені палі.
І забулось уже як пра діди опришки,
Тут ціляли в панів зі своїх самопалів.

І ще може колись, як буде в тім потреба,
На святій цій землі, де ти змалечку ріс,
Знов пра діди зійдуть по драбині із неба,
Тай піднімуть ще раз заіржавлений кріс.

2015р.

Mass cult, pop art, show biz та cinéma
нам за орієнтири слугували.
І ось, куди не глянь - самі гевали.
А Гавела, куди не глянь - нема...

2016

нам не впоратись
нас болить
гей, ви скоро там?!..
як воли…
може з жиру вже?..
чути дзвін..
а за вирвою
знову Він…
неопізнаний
краков’як
нині прісно і…
абияк.
08.12.2016.

… вернулась осінь нещодавня
двобій морозу із теплом
і ожили Дніпрові плавні
і через раз у горлі ком…
там лебідь… лебідь поміж льодом
закоротились полюси
сфотографують відчай згодом
і зникнуть в безвість голоси
біжить бабусине подвір’я
туди, де боже пташеня:
- похукай, внуче… згорни пір’я
і хто б я був, якби не я?!..
08.12.2016.

Осінні тіні – передзим’я …
Із краю зоряних снігів
іде корова – біле вим’я,
і почет срібних батогів.
Жене корову напрям руху
із року в рік по колу днів,
а з нею – хугу-завірюху
і тишу сяйних холодів.
Змерзає ніч і голі віти
хитає вітер цілі дні.
Пожухлу правду ніде діти,
хіба що гріти уві сні.
А там рясне на сум обійстя,
некрополь мар і поривань.
Утім, зимі найдеться місце
поміж довічних сподівань.

08.12.2016

В телескопі наш баран
віднайшов Альдебаран*.
Запитали ми барана
про дива Альдебарана.
Відповів тоді баран:
"Бачив я Альдебаран,
тільки ви мене, барана,
не чіпайте вранці-рано".
Цілу ніч не спав баран,
бо шукав Альдебаран -
ось чому не слід барана
турбувати вранці-рано.




2016

І
Мамі не хочеться жити у місті -
Рідна земля і на старість опора.
Тоне в бузку невеличке обійстя,
Хата, садок і криничка прозора.
Руки спрацьовані, а у домівці -
Затишку, світлу відчинені двері.
Спів солов’їний рве душу сопілці,
Мамі вклоняються горді гербери.

Приспів
Огортає ніжністю мене
Мамине подвір’я зоряне,
Задушевне, лагідне,
Наче серце мамине.

ІІ
Мамі всміхаються айстри, лілеї,
Пишні троянди, малина за плотом.
Пахне подвір’я у мами моєї
М’ятою, ладаном. Як меду соти,
Зорі на куполі синім церковнім.
Гляне у небо – відразу засяє.
Тепло на серці і місяць у повні
Дихає маминим яблучним раєм.

2016 р.

Ось Надвірна. Через гору
Рідне село Бабче.
Над ним цвинтар височіє,
Там де серце плаче.

Понад селом споконвічна
Верхова дорога.
Отут стану й подумаю.
Що просити в Бога?

За дитинством, вже далеким,
Тугу в серці маю,
Подякую йому за те.
Що просить – не знаю.

Подумаю – куди іти?
Куди – не будь піду.
Були тато, були мама,
Не лишилось й сліду.

Залишилось дві могили
З сірими хрестами.
Сяду, впаду тай посиджу,
В узголів’ї в мами.

Ген над селом височіє
Вічна гора – Клива.
Постаріла, задумалась
Як голова сива.

Попри цвинтар круто, круто
Стежечка донизу.
По ній стара зігнулася,
Несе в’язку хмизу.

Хрести сірі повтираю
Та поправлю квіти.
Ще могили не вмирають,
Поки живі діти.

2016р.

Гора Клива находиться в Карпатському селі Бабче, де я колись народився.

о Боже виноградної лози…
в тобі поетів спраглі голоси
просочуються праведною кров’ю
літають світом арфовою мовою
стікають в землю перлами роси
і замовкають чисті голоси
де виростає дерево хреста
невидимістю Божого перста
куди ідуть всі матері на світі
там і моя у висохлому вітті
видихує мені що час настав…
о мамо, я ще не усе віддав…

В бездарній п’єсі
Преганебну роль
Актор великий
Грає через силу –
Істоту безголову і безкрилу
Він представля.
Імення їй – Король.
Це ж не його, звиняйте,
Амплуа:
Душити волю
Власного народу
І кров безвинну лити,
Ніби воду!
Світ – не театр,
Він кров’ю підплива.
Актор палає ненавистю –
Він
Свого героя ладен розтерзати.
Він грає так,
Як неможливо грати
На сцені, –
Він руйнує мури стін,
Він проти себе грає!
І глядач,
Захоплений цією антигрою,
«Віват!» кричить
Дволикому герою,
Віта найгеніальнішу
З невдач
Сценічних…
А убивця Короля
Ховається панічно за лаштунки
І в гримувальній
Алкогольні трунки
Гірким вином поразки
Розбавля.

1997

Білопілля, Верхосулля –
Ось моя адреса
Планетарна:
Зліваплеса
Там кує зозуля;
Справаплеса груша-дуля
Глечики медові,
Повні хмелю та любові,
Простягає;
Муля
Шлях на Штепівку і Суми
Мимо школи, мимо
Кладовища –
Невтолимо
Думи входять в тлуми,
В суми сиві та в печалі,
Та в плачі вдовині,
І Сула сумна в долині
Витікає в далі…
Верхосулля, Білопілля –
Живчик не затнеться
Коло скроні, коло серця
Близько, майже біля
Серцевини мого болю;
Не спіткнуться ноги
На нерівностях дороги,
Й перекотиполю
Під ногами,
Мов гранаті,
Вибухнути годі –
Розчинюся я в народі,
Сяду в рідній хаті
Біля покутя:
Згадаю прадіда і діда,
Батька,
Дядька,
Хто без сліду
Щез,
Кого не маю…
Путівцями, манівцями,
По розгрузлих межах
Добреду, впаду, полежу
В узголів’ї мами.
Під густими будяками,
В кропиві колючій
Всі жалі мої жалючі
Проростуть квітками…
Білопілля, Верхосулля
(Біля серця, біля…) –
На росу кує, на зілля
Не моя зозуля.


1997

Відлетіло у вирій вже літо,
День за днем, мов ті води сплива.
Подаруй мені, осене ніжність,
Хай ще тішиться серце й співа.

Приголуб ще теплом мою душу,
Не пусти туди зимних вітрів
І красою своєю зворушуй,
Так не хочеться ще холодів.

Подаруй мені, осене радість
Світлу-світлу, як небо ясне,
Поведи, наче в казку мене
В світ чудовий,що звемо ми щастям.

2016 р.

Ой, Катрусю-Катерино,
Нині в тебе іменини.
З грецької як перекласти,
То виходить, що свята ти.

Чи свята, а чи з гріхами,
Щоб гарнішала з роками
Та співала, молоділа,
Мала і здоров"я й силу.

Ти кохай та будь кохана,
Твоя врода хай не в"яне,
А ромашками й барвінком
Горнеться до серця ніжність.

Зорі падають в долоні,
У любові будь в полоні,
І для тебе, люба Катю
Доля щедро сипле щастя.

Смуток в душу не крадеться,
В домі хай добро ведеться,
Радості - по самі вінця,
Усього, що треба жінці.

2015 р.

Амоку днів напишуть оди
через розстріляні роки,
на їх руїнах антиподи
зійдуться ладити зірки.

І не зупинять їх братання
ні кров пролита, ані смерть.
У арсеналі – лже-зітхання
і все-минуща коловерть.

Але даремно, бо ведеться,
як спопеляються вогні,
час зберігає біля серця
палючу яр на підлі дні.

06.12.2016

З-під снігу бачиться потроху
Пожовкле листя полину,
І мішанина сіра моху,
І слід, який не обмину.
І хризантеми напівсонні,
І сум розлук, що там снує, –
Мов самота моя бездонна
Лице показує своє...
06.12.12

Мене довкола морок огортає
Самотності, зневіри й гіркоти.
І лиш одна далека зірка сяє,
І зірка та зоветься просто – ти.

Далека ти, хоч ніби зовсім поряд,
І світиш тьмяно, наче крізь туман.
Мені дарує твій зрадливий погляд
Любов і біль, надію і обман.

Мені твій погляд душу обпікає,
Мене твій погляд холодом пройма,
У сумнівах нестерпних час минає,
А з лабіринту виходу нема.

Мені та зірка сонце заступила,
Хоч не дала ні світла, ні тепла.
Вже краще лампа, ясно щоб світила,
І теплоту мені лиш віддала.

Хай надто просто і одноманітно,
Та вже втомили пошуки мене,
І хай колись, як мрія заповітна,
Далека зірка променем сяйне.

2008

1

Потреба емалей, моралей, краси.
Очисти, хуртечо, від яду оси,
Присип калабані, макітри, димар.
Двигтить ескалатор за вервицю хмар.

Солоху лукаву облапує туз.
А я на заваді... бо в хату не ту...
Соломки випрохує в лиски бичок:
Смолили недбальці дірявий бочок.
Списали на бідну синицю копу,
Вертепні шакали судили всліпу.
Румовище чорне козі, наче фон.
Цитати дієвіші за цитрамон.

2

Відфренджено фредку, ще кров на зубах.
Троянди по стежці, а крила в медах.
Публічна особа - п`янкі віражі.
Крізь вушка верблюжі протислись чужі.

Чортами наповнений саж і мішок.
Диканьку, Опішню пройшов ховрашок.
А я полетіла за кузню, вітряк...
"Лишайно..." - шерхоче дідисько-будяк.
Про мушку римує в сітках павутин.
Зозулині сльози-цятки між цеглин.

3

Шафранове листя, столочене тло.
Ось білка в ґринджолах промчала над Пслом.
Жує марципан Морозенко - під "ух.."
Торішнім тюльпаном жаріє кожух.
Опріч роздавайло гостинців - сіряк.
Баняк прикотили вовки надурняк.
Намрійте дарів - мандаринів, желе...
Хоч жолудь покотиться з будніх палет.


2016

ЛІНА КОСТЕНКО ТОБІ…

***
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
Такого безміру в добі!
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

Перевод на русский язык
Нинель Новикова ТЕБЕ...

***
И как забыть тебя? Ведь надо.
Душа до края добрела.
Такого сладостного яда
Еще я в жизни не пила.
Такой возвышенной печали,
Такого жара страсти вдруг,
Такого выкрика в молчании,
Сиянья магии вокруг.
Такого звездного безмолвья,
Такого дня, где меры нет!
И это не стихи, быть может,
А брошенный тебе букет.

2016

Чи то погода нами пише,
чи ми про неї кожен день,
коли душа на ладан дише?
Але не меншає пісень.

Зима мелодіями жовтня
манила цілий листопад
у дні і ночі допотопні,
а нині рухає назад.

І ніби тане, і не тане,
і замерзає на ходу
душа з душею на біду,
яка ось-ось і …не нагряне.
Засніжило усе неждане,
та знаю я, куди іду.

12.2016

Коней що духу гоню,
Не зупинить їх лет.
Несу в своїх долонях,
Красивих слів букет.

Там де шумлять ячмені,
Лиш зупиню свій біг.
Своє натхнення з жмені,
Кину до твоїх ніг.

Де в полях пламеніє,
Маків червоних кров.
Ти боязко й не сміло,
Взяла мою любов.

Як тулилась до мене,
То здавалось мені.
Серце мов навіжене,
Десь втекло в ячмені.

Любов до небес летіла,
Захвилював ячмінь.
На вигинах твого тіла,
Серця тремтіла тінь.

Обом у ту мить здалося,
І аж здивувались ми.
Що поле своїм колоссям,
Махнуло немов крильми.

Летіло воно до неба,
Немов велетенський птах.
Я бачив в очах у тебе,
Лиш здивування і страх.

Буває таке так рідко,
Може лиш раз в сто літ.
Дивились ми на досвітку,
На ячменів політ.

1989р.

Комашнею на світло – сніг
До вікна поривається теж, –
Шурхотить, як під вітром стіг,
І блищить, наче іскри пожеж.
Пробивається й ріже наскрізь
Сяйво світла і струмінь тепла, –
То на склі появляється бриз,
То волога зника спроквола...
06.12.16

ліс горів, тремтіли звірі
вітра стогні навіжені
… а старенька баба Вірка
гнала кіз повз телевежі

ліс тріщав, ревіли звірі
дим здіймавсь від неживого
…час дійти, у баби Вірки,
свої справи днесь до Бога

ліс зчорнів. заіржавіло
ані моху… ані бджілок
… поховали бабу Вірку
третім днем на понеділок

хрест одному, помста іншим
по кривій, а чи по колу,
все одно почнеться Віршем
з острівця до пересолу…
06.12.2016.

О, скільки їх з’явилось і пішло,
розкидавши заплутані відбитки
в оманливо-м’якій словесній глині!

О, скільки їх у віршах прогуло!
І почуття,оголені при свідках,
лежать в заціпенілості осінній.

Мов сироти — римовані рядки,
колишніх рук, обведених старанно,
з малюнком ліній, контури зірчасті.

Слова були, здавалось — на віки,
душа співала радісно і п’яно
від славою обіцяного щастя.

Ще гроно віршотворення росте —
а вже лежать забуто під ногами
плоди опалі витворів минулих.

Ще голоси ворушаться — проте,
відрізані шляхами і вітрами,
їх власники пішли й не озирнулись.

І де ж вони,загублені в роках,
і по яких дорогах невідомих
ідуть вони,коли живі на світі?

Чуття минулі піймані, як птах,
у темряві залишеного дому,
де в порохах -- давно загаслі миті...


2016

На дорозі надій – замети
Несподіваних розчарувань, –
І сліди, мов рядки анкети,
Що ступав за дозволену грань.
На дорозі надій – завади
Словоблудства і хибних ідей,
Адже жити по біблії радить
І веде до мети – фарисей.
На дорозі надій – святині
Славних літ і скорботних подій,
Як свідоцтва живі Вкраїни,
У домівці її віковій.
На дорозі надій – майбутні
Перемоги, тривоги, жалі, –
І зустрічні вітри, й попутні,
І любов до своєї землі.
05.12.16

Марта була не дівчиною радше місяцем - порою року
Гарна з лиця з якого води не пити в яке дивитися
Мов у люстро наче ув озеро чи книжку вертку - камасутру
Марта була містка ніби жіноча сумка ніби рюкзак третокласника
Марто, ти з Марсу, чи що?
У кого ти така не така?
Гукали зневажливо
Їй услід колеги із танцювального гуртка філфачки мисткині
Марта
Любила синій -
Сині очі пальта чоботи манікюри
Марта любила синю
Обкладинку книжки Хемінгвея про дідугана й море...й море
Марта мовчала спиною у очі тих хто їй кричав про Марс
Їй велось не до них не до нас
Її несли дощі крізь
Пащі вовків та левів крізь дзьоби грифонів
Шпильки графоманів терніі зорі - просто колючі кущі
Марта була нівроку - найкращою порою року місяцем
Казок та знущань котів та жаб над людьми
Марта знущалася також - вустами грудьми синім
Платтям коротким (вище сідниць під час ходи)
Марта жила не туди лишала сліди а часом руїни
Марта завжди тримала прямо спину
Ковтала слину тихо
І непомітно для більшості перехожих
Схожа на місяць
Дівчина Марта

Він за Сонцем пішов у рань
в Нього Дух і Слова ще ті…
(Він пізніше помре від ран
у Своєму, за нас, Житті… )
Він до Мами писав листи
і про «цвяхи» знав наперед
партитура Його «Прости»
міліардами тет-а-тет…
і до нині й на всі віки
Він єдиний хто взяв і скрес
ти відчуєш вселенський скрик -
якщо вже приголубиш Хрест…
05.12.2016.

Смалив тютюн і кашлем захлинавсь,
І глузував над тим, у що і сам ще донедавна вірив
І тішив весь кагал, що й з-поміж них зродивсь такий,
Що через кілька літ зрівняється із наймудрішими рабинами.
Та не Барух, а Бенедикт сьогодні він.
І, як зітре од шліфування лінз пороховиння,
Шука й знаходить нісенітниці в Торі:
Що вигадка синайське одкровення,
І що скрижалів у Мойсея не було,
Що чудеса то просто вигадка пророків –
Божевільних чи й несусвітніх дурнів...
Що бог – не створена ніким сама природа..
той народ, що дав йому життя,-
Ніякий не обранець Бога, а такий, як всі
(Щоправда, за гординю розпорошений по світу).
Словом, зводить нанівець усе,
На чім гебрайський люд тримався споконвіку.
Не оминув і гоїв Бенедикт, серед яких тепер він,
Вигнаний з юдейської спільноти, жив.
Пресвітери, і пастори, й ксьондзи, як і рабини,-
Змайстровані всі на один копил,
Щоб збаламучувать незрілі душі пастви,
Розсіювать дурман і правду заволочувать байками ...
...Він кашляв і смалив тютюн, щоб подолать сухоти,
І встигнуть з релігійних пут на шлях науки,
А не вигаданого бога, вивести одурені народи.
Та світ ішов, як і колись, в церкви і кірхи, і костьоли.
Щодня юдеї в синагогах припадали до Тори
І пильнували, щоб молитви стелились в бік Єрусалиму...
Чи переймався Бенедикт, як помирав,
Що хоч і став для всього світу світочем науки,-
Зажив прокляття, а не славу у свого народу.

Шепіт моря... нірвана... чаклунські пісні сирен…
Між сьогодні і завтра протягує ніч місток.
Повз солодкі водойми й лагуни чужих імен
в акваторію щастя (до мене) пливи, Кусто.

Знов заманює в себе безмежна морська глибінь? -
не забудь лицемірство й нещирість підводних скель.
Коли айсберг - по курсу й між нами постане тінь,
бережи від облудливих рифів наш корабель.
@ Уляна Чернієнко

Амур задуб на дереві... Зима.
Стріла примерзла кінчиком до шиби.
На столику надкушена хурма,
Качан капусти, хрін, баньката риба.

Засніжений будинок між доріг.
Укрився Карлсон шоколадним пледом.
Одну стрілу скупий амур беріг.
А бджоли крижані дзуміли: "Меду б...".

Снігурку ніс чорнявий бородань.
Рядилися вчорашні мацапури.
На підвіконні гибіла герань.
Сороки скрекотіли: "Ні - цензурі...".

Лягали спати дітки, пси, ченці.
Ліпились нісенітниці на стіни.
Амур тримав насіння в кулаці.
Горобчик цюкнув - хто ти? - у коліно.

Блукали гноми в гетрах морквяних,
Тепла й чудес шукали серед люду.
Скрипіли берці... Бій титанів стих.
"Нутеллу" смакувала тлуста Люда,

Хиталась абажурна бахрома.
Коханий потенційний ніс ялинку.
Тремтить амур на дереві... Зима.
...хто принесе божкові одежинку?


2016

Нелегко відпускати, що було,
а особливо - світле і прекрасне,
бо серце, розбивається, мов скло,
як свічечка нічийна - гасне, гасне...

Нелегко забувати й десь іти
дорогами незнаними, новими,
випалюючи спогадів мости,
бо щось безцінне вигорає з ними.

І щось гірке лишається тобі
уже надовго в роті і у грудях,
таке, про що й не скажеш, далебі,
таке, що не показують на людях.

Таке, що наскрізь... Та, не варто, ні,
довкола розливати чорні ріки.
Усе колись минає вдалині,
нічого не було іще навіки.

І хоч нелегко тлумити думки
про те відбуле і таке чудесне,
під ноги просяться нові стежки,
до серця - щось невічно-піднебесне...

21.10.16 р.

Атланти підпирають неба зводи.
Таріль землі тримають три кити.
Я – думка чоловічої породи
і ми с тобою, котику, брати.
Лежи, старий філософе, на пічці
та грій боки і звивини ума,
а раптом час збунтується у річці
і ти увійдеш двічі до ярма
ілюзії, гармонії та хіті,
де невблаганна істина живе,
що світ людей заковує у сіті,
а так скувавши, їх поволі рве,
бо не у силі стримати печалі
ще до зачаття грішного життя,
де Яхве бог і самозванка Калі
заплутались у пошуках пуття…

05.12.2016

Чи серце кам’яніє у мені,
Й не довгі залишилися вже дні.
Чи то війна вселила в душу страх,
Що вже не сходить більше сонце в снах.

Сам у собі шукаю виправдань,
Готовий вже за все платити дань.
Та на олімпі знову сили зла,
Вершать свої неправедні діла.

Все загребущі руки загребуть,
Вже й Україні бути чи не буть?
Горбатого могила виправля,
О розверзись під них сама земля.

І чи душа від того відтерпить,
Що не прийшлося краще їй пожить.
А час біжить, його не зупинить,
Та тільки сонце більше в сні не снить…

2016р.

Твоїх очей блакитні вогники
Яскраво сяють й уночі,
Такі здаються вони добрими,
Теплі, мов сонця промінці.

І поглядом, немов цілунками
Серця торкаються мого
І гріють ніжністю його.
Ними ніяк не намилуюся.

2016 р.

У день Покрови Пресвятої Богородиці
Ми відзначаєм свято ще одне.
Вітаємо захисників, мовимо з гордістю:
-Нехай біда та лихо обмине.

Ми молимося і переживаємо
За долі, що обпалені вогнем,
Стріляні автоматами і "градами",
Чекаємо додому кожен день.

Живими повертайтеся, соколики
До матерів,дружин та до дітей,
Хай душі заспокояться їх зболені,
Солоні сльози щезнуть із очей.

А Божа Мати - то ваша заступниця,
Покровом хай заслонить всіх від куль,
Та мрії і бажання нехай збудуться,
Щоб кожен захисник щасливим був.

Блакиттю мирне небо щоби сяяло,
Любов на працю надихала вас
На благо й розквіт України-матері,
Якій на вірність кожен з вас поклявсь.

2016 р.

З очей сльоза лишає слід,
Яка сьогодні журна осінь.
На сході хлопці гинуть досі.
У грудях серце наче лід.

За що такий страшний оброк.
Минає ніч і знову жертви,
Аж шість одразу хлопців мертвих.
Зійшли до неба, до зірок.

Проклятий час, холодний час.
У ці холодні листопади,
Ще скільки хлопців тут упаде.
За злий, зачумлений Донбас.

В Мойсея тупиковий путь.
Немає миру – лиш примара,
Немов ота холодна хмара.
Мойсея люди проклянуть.

2015р.

Не муч мене розлукою німою,
Виснажувати душу - припини!..
Гірка печаль густою пеленою
Затьмарила поволі світлі сни.
Вони впритул підходили, як хвилі
Мінливі до незмінних берегів,
Але в моєму смутку сутеніли
І в пам’яті зникали без слідів.
Не муч мене постійно ради втіхи,
А під пустельним небом – озовись, -
Забрівши в ніч, беззоряну і тиху,
Я ледве сам у ній не загубивсь.
Під хвірткою знайомою стовбичу,
Немов себе до неї прикував, –
Не муч мене, замкнувши таємничо
В собі знедавна думи і слова.
Не муч мене надіями на літо,
Проламуючи мареннями час, –
Давно тебе люблю несамовито,
У муках не вбачаючи образ!
04.12.16