Палку любов не відсторониш,
Ані табу не накладеш.
І з нею наче ти босоніж
На бите скло щоразу йдеш.
Палку любов не кожен здужа
В своєму серці прихистить.
Вона цвіте, мов дика ружа,
І не зів'яне жодну мить.
Палка любов долає мури
Міцні, словесно-кам'яні,
Що навіть стріляні амури
Не стануть з нею нарівні.
Не до снаги чуттєва брила
Найбоєздатнішим полкам,
Там, де любові кревна сила
Клекоче в серці, як вулкан.
Вона підносить силу духу
До найкосмічніших висот
І розтирає на макуху
Буденність звичок і гризот.
Палка любов розводить межі
І вікові, і майнові.
І жодним чином не залежить
Від думки в третій голові.
Тому вона і торжествує
На всіх єдина і одна,
Бо є серця де шал нуртує,
Що душу спалює до дна!
16.07.16р.

Трава упала снігом і не тане,
Хоч місяць вперто, сміючись світив.
Йшло літо те невпевнено-багряне,
На сніжну зелень хтось мене пролив.

Я падала в квіткові п`яні шати,
Світанок зорі з полотна стирав.
Я досі там, ніяк не можу встати
З тії німої заметілі трав.

Там пахло небо, я його відчула,
Квіткові сни - хтось їх мені збирав.
Я той букет незграбно там забула,
Пішовши геть з туману сніжних трав.

Крізь свої нафарбовані очі
Я щодень бачу диво-видіння,
Їх описую кожної ночі,
Комплектуючи у сновидіння.

Тиражі нові кожного ранку
Без затримки лягають рядками.
Крадькома сни ідуть на світанку,
Залишаючись тільки віршами.

Моя по суті незрима сутність
Талантом вкрита із головою,
Шалена віра його присутність
Того, що поряд, з такою мною!

Я розсміюся з блакиттю неба
І з ним же ввечері заридаю,
Я хочу жити - смішна потреба,
Все, як у фільмах, ходжу по краю.

Ще скільки раз розквітнуть сади,
А сонце впаде на обличчя веснянками?
Я б тут хотіла себе знайти,
І не лишатись пустими згадками!
 

І не чіпає, чуєш, не болить!
Крізь мене, як брудна вода проллється.
Не врятувати нам тепер ту мить,
Чекать вітрів уже не доведеться.

О, як нікчемно зняте це кіно,
І все таки актриса я бездарна.
Із пари кадрів зліплене воно,
А постанова в нім - смішна, банальна.

Ті зйомки розпочаті вже давно,
Я напівмертва в кадрі покажуся.
Таке собі розважливе кіно.
Піди з площадки, ти хоча б врятуйся!

Жити хочу - буду жити,
Тане час такий солодкий!
Дихать днями - сонце пити,
Слухать ночі спів невтомний.

Ложку цукру ще, будь ласка,
І вершки в цю сіру масу,
А буття, по суті, казка -
Все це лиш питання часу.

П`ю моменти і п`янію!
Всі до дна, не знаю міри,
З ними я смакую мрію,
Лиш додавши трішки віри.

2013рік

(байка)

Кіт Васько на призьбі влігся,
Подрімати хоче трішки,
Та шкідливі Мишенята
Заважають йому спати.
То пищать, а то співають,
Гарний сон перебивають,
А то бавляться собі,
Смикають його за хвіст.
Шкрябають щось та гризуть,
Відпочити не дають.
Не веде і вухом кіт,
Щоб прогнати швидко їх,
Підніматись йому ліньки,
Позіхає смачно тільки.
Мишенята ж бешкетують,
Бігають собі й танцюють,
Перевертають вони
Усе дригом догори.

В нас частенько так буває:
Миші з радості аж скачуть,
Що хотять, те виробляють
Там, де є коти ледачі.

2017 р.

(пісня)

Ой, широким берегом-осоко
Йшли гривасті коники з водопою,
Бігли біля ставу та й по травичці,
Вітерець заплутався в довгих гривах.

Ой, коники, коники ви вороні,
Розженіть же гривами хмари чорні.
Б"є копитом кінь один, б"є і другий,
Розвій, вітре-братику горе й тугу.

Сліз солоних висуши гірку річку,
Та заспокой серденько материнське.
Ой, широким берегом-осокою
Мчали коні, мир несли із собою.

2017 р.

* * *

Ще трохи травня!.. Літечко, не лізь:
іще набриднеш
зі своєю спекою.
Гаразд, на Спаса висловлю респект тобі
в оточенні запилених валіз.

Але ж тепер – заквітчана весна,
розлученню з якою – хто ж радітиме?
І пух кульбаб, як перша сивина.
І теплий дощ.
(Радію, бо родитиме).

Я вже налаштувався на ковток
(не бійтесь, не позбувся адекватності).
Гарсоне! Боже! Чи... не знаю хто!
Ще трохи травня! Час
нехай
не квапиться.

Сині волошки, поле безкрає,
Подих легкий вітерця,
Сонячний промінь барвами грає,
Небо без краю, кінця.

Синій та жовтий, жовтий та синій
Любі мої кольори...
Господи-Боже, Тату всесильний,
Нас у борні збережи.

Дай сили духу горе забути,
Мудрості дай, доброти,
Виведи нас з цієї покути,
Щоб до волошок іти.

1
Мій кіт байдужий до мишви,
Зробити ліньки зайвий рух.
До кицьок також не зови,
Проте майстерно ловить мух.

Він - нестандарт. Оригінал.
А на додачу ще й естет.
Як чує мух дзвінкий хорал -
На склі їх душить на омлет.

У кума кіт як пес гарчить,
В сусіда - товсті як слони.
А мій привчився до бахчі -
Вживає дині й кавуни.

Кричать у селищі коти,
А мій скрутився колобком.
Сказився, бо від середи
Живе у буді з їжаком.

Мутує, змінюється світ,
Коловорот думок, ідей...
Якщо дуркує власний кіт,
То що казати про людей?
2
Не згадую про тарталетки -
Пісний кондитерський екстрим.
Короблять діти із піпетки,
Ще й виношені бозна ким.

Стримить увись пір'їна з носа,
Тату - на лобі черевик.
Сестра у негра ласки просить:
Звикати мусить чоловік.

Стає звичайним незвичайне,
Живуть сусіди вчотирьох.
Жіноче лоно життєдайне
Сумний чекає епілог.

В усьому треба знати міру,
І клепку, звісно, в голові.
Кохай стандартно свою милу
На ліжку або на траві.

PS.
Ми вже далеко від Адапи,
Втішаєм віршами мізки.
А кіт одкинув нагло лапи,
Вдавився мухою таки.

30.05.2017 р.

Ідуть літа, біжать роки
і утікає невловимо
моя коротка на віки
любов з лукавими очима.
Але радію цій весні
із первоцвітами у лузі,
коли усе твоє мені
уже належить по заслузі,
коли засіяне зійде
озиминою. Все минеться,
а я ніколи і ніде
уже не вилікую серця.
Хіба що, може, уві сні
ще полюбуюся тобою,
коли зійдеш у ярині
бодай волошкою живою.
Ідуть роки, летять літа,
перетікаючи у мрію,
а ти усе моя свята,
якій молитися не cмію.

                              04.2017

Поки у вирії осінь,
літо чекає весни.

Що за життя не збулося,
ходить ночами у сни.

Щастя людині дається
як осіяння душі.

Не спокушається серце
на золоті міражі.

А стрепенеться, буває,
то і вогонь охолов.

Поки шукаємо раю,
свічкою тане любов.

І на путі до могили
гасне надія сама.

Віри такої нема,
що піднімає на крила.

Що за життя не цінили,
позамітає зима.

                              05.2017

А краще б нам було не знать
Про чвари, що коїлись поміж дідами,
Про те, що хтось когось там обдурив,
До нитки обібрав чи за межу священну виліз...
Ми, зрештою, як і вони, так звані вороги,
Вийшли на світ оцей безгрішними.
Навіщо ж каятися привселюдно в тім,
Що просто не могли ми бачити й чинити?
Бо ж каяття – постійно оглядатися назад.
На поступ уперед – сили потрібні...
То ж чи не краще в злагоді та мирі
Свої й чужі нам доглядать могили?
Хай квіти й дерева, посаджені отам,
Загоять давні чвари й рани.
Може, тоді Всевишній скаже нам:
«Отак живіть, щоб тішився Я вами!»

Вона навмисно виставила ніжку,
Звисали з пліч фарбовані кролі.
Така красуня створена для ліжка,
А на зупинці топче мозолі.

Забув умить, що є дружина вдома,
І що люблю лише її одну.
Стріляє бісенятами мадонна
І посмішку дарує неземну.

Тендітно простягнула мені ручку,
Спитала про домашній телефон.
Я ж потайки приховую обрУчку,
Поглибше в торбу всовую батон.

Пахтять жіночі афродізіяки
Та памороки сіють в голові.
Вертатися не хочу до Ітаки -
Співати хочу, наче соловій.

Але укисла миттю моя либа
Та шарму розірвалася вуаль:
Краса стрибнула в дорогого джипа,
Водій натиснув газову педаль.

Думки заворушились нехороші,
Що я - лопух, необережний шкет.
Пропали у кишенях моїх гроші,
Дружиною дарований планшет.

Іду додому я сьогодні пішки,
Регочуть у кишенях п'ятаки.
Однині, як побачу гарні ніжки -
Затисну гривні міцно в п'ястуки.

30.05.2017 р.

Вогонь пiдтримую, аби лиш не загас,
а проривається крiзь заборону —
то перетворюю у чийсь спасенний шанс:
тепла одвiчного дiапазони
лiкують.

I самiй вiд того легше,
що користь є, що не палахкотить
даремно сила.

Але пам’ять вершить
свою роботу i свої мости —
i вгору полум’я зривається умить,
i торжествує напнутим вiтрилом.

Я не бажаю, та стихiя туманить:
даремно думала, що приручила.

30.05.2017

Та й по дощі...
Чкурну кепчастим лисом
через міста й мости
на край версти,
де сонце виціловується з лісом
і ліс достиг пацьорковогустим
нагусненням.
Оговтаюсь насилу
од хвилювання, сповнення краси.
Десь понесли вітри горласту зливу,
вона хрипливі порскає баси.
Послухаю, подякую за диво
дарованого гронокришталю.

Душа натішиться, натхненна і красива,
і знову скаже світові: "Люблю".

***
Не начхаєш, як би не свербіло
в носі чи у вусі. Далебі,
річ у тому, що погане діло
мати справу з его у собі.

***
Чого плювати у криницю,
з якої питимеш за мить?
Чого боятись, що блакить
наллє цілющої водиці?
Уже боялися синиці,
«що хоче море запалить».

***
Не біда, коли орлу подібний,
має кігті і своє лице,
а біда, коли – не дуже бідний
на косе Дем'янове слівце.

***
Ховайся, хто на буйне чуйний
і начувайся, бойовий.
Лякає байкою заумний,
боїться істини – отруйний...
А усміхається який?

***
Радіє навіть і Яга,
коли почує, – дорога!
Неначе то ключі до раю
або Куліш чи Кочерга
високі титули вручає.

***
У запої мене-стрелі.
Забувають, що й коли
накалякали були.
Нагадаю. Акварелі
пишуть леді-спаніелі,
а «виписують» орли.

..............................
Нікому я не допікаю.
Але якщо і зачепив,
то що типовим не буває,
коли озвучений мотив?
Мініатюри є негарні
або й колючі аж за край.
Та їх не буде у книгарні
тай годі. Зайве не читай.
                              2017

                        І
Ми убогі по задуму Бога.
Та потуги людей немалі!
Убиваємо Гею потроху.
За епохою буде епоха
і не буде цієї землі.

Уявімо нечувану еру
і нові неосяжні краї.
Ліліпутія із еСеСеРу
буде «гузно лизать» Гуліверу,
аби той уподобав її.

Посуворіє ідол Перуна.
Завоює Європу Зевес.
Опанує Америка руни,
і упаде колода Фортуни
на засіяне «поле чудес».

Папа Карло розколе поліно
і натеше героїв Перро…
Шапіто обере Буратіно,
революцію – син Чіполіно,
а казну – онучата П’єро.

                        ІІ
Все минає. І на перехресті,
де куються мечі сатани,
Україна, заручником честі,
на чолі революцій, протестів
оживає у пащі війни.

Від Ісаії є – і «гонимі»,
і улюблені Бога Отця,
і предтечі Донбасу і Криму
від Содому і до Херосіми,
від Чорнобиля і до кінця.

Бо така от історія клята,
що немає добра без хули
і тер-акції без кабали…

Репетицій ми мали багато.
Необхідно одних розіп’яти,
аби інші святими були.

                              05.2017

Удома жінка звично варить суп,
Для татка піджачок прасує дочка.
А він, паскудник, творить перелЮб,
На пасії розстібує сорочку.

До неї хтивим лащиться котом,
Вона ж дарує щедро "охи" й "ахи".
Солодка із коханкою любов,
З жоною скучна, мов потерті лахи.

Дібрався до безхозного добра
І строчить, наче кролик, без зупинки,-
Свого зі світу мужика звела,
Тепер залізла іншому в ширінку.

Увечері додому чоловік
Вертається, неначебто з роботи.
Крутнеться в роті дзигою язик,
Майстерно збреше на автопілоті.

Подружня зрада - справа не нова.
Таким грішили часто навіть боги.
Але неправда - не лише слова,
Вона єство затруює потроху.

І віру, і країну, і жону
Солодким підгодовуєм обманом.
Вподобаєм багату чужину -
Отчизні дулю тицьнем з-за паркану.

Кладе на лоб ярмолку перехрест,
Або чалму майструє з вишиванки.
Свої боги не пустять до небес -
Впрягаємось в чужої віри лямки.

І виправдань знайдуться тисячі,
Перелюб скажуть - благо, а не вада.
Яких би не назвали ми причин,
А зрада - це завжди й усюди зрада.

29.05.2017 р.

Ви чули, що варто лице берегти?
Здебільшого люди - в масках.
Одвік пробачається флер сліпоти,
Але не спонука-підказка.

Порадь коліжанці нещасній круїз,
А куму - волячу роботу,
На клапті порви остогидлий девіз -
Уговкай таки "патріота".

Вкажи на розвалище школи, хати,
Що вгрузли в спориш по груди,
Людва байдужніє... мовчить, а ти
Яву оглядай з верблюда.

Нехай переплюне пісок арен,
Поля Буратіно й лиски...
Ну, хто ж наративи, мов рис, розбере
Під ритми хіп-хоп чи диско?

Жар-птахою стати вороні порадь,
Гостри графоманиську пера...
...а можеш вступити в підлесників рать,
що з телепня ліплять Гомера...

І буде наведений слави курсор,
На виступці - чесність, довіру...
Застигли в музеї мадам Тюссо
Енергетичні вампіри.


2017

На небі тоскнім сіре павутиння...
Ти дивишся на нього: проморгати б.
Та ні. Не зійде з рук порожнє животіння,
Так просто не падуть душі твоєї грати.

Твоя печаль, і відчай, вовчий вий -
Все це пусте. Кому ти що доводиш?
В грудну клітину серцем марно бий.
Себе самого з себе не народиш.

Прийми цей світ. Не він прийшов до тебе.
І серце втовчене об груди заживе.
Нехай уже навік у сірих плямах небо,
Та все одно чудове, голубе.

Намистиночки в траві
Фіолетові,
Це фіалочки живі
У букетиках.

Вмиті дощиком рясним
Сяють блискітки,
Гріті сонцем золотим
Їхні личенька.

На зеленім полотні
Вишиваночки
Щиро дівчині-весні
Усміхаються.

2017 р.

Засоромились сунички,
Збагряніли їхні личка
Й заховалися в траві.
Ти ті ягідки червоні
Поклади візьми в долоні
Та смакуй, смакуй собі.

Вони пахнуть теплим літом,
Люблять їх дорослі й діти,
Бо корисні для усіх:
Вітамінні й лікувальні,
І солодкі, і духмяні.
Що ж смачніше є за них?

2017 р.

Нам життя презентує
Прощальний урок
За прожиті літа
В нагороду.
Випадає все менше
Любити жінок.
І все більше
Любити природу.

Дід Іван, студент, що був під Крутами, —
З роду козаків.
Скільки їх, що відійшли забутими
У пітьму віків!
Куля наздогнала в тридцять сьомому.
Тільки б вижив син!
Дасть початок роду незнайомому...
В моїм серці — дзвін.
Діду, у мені твоя кровиночка
З волі та борні.
Правда, трохи я козак, хоч жіночка?
Ти живеш в мені...

2017

Навіть якщо мені буде ну дуже самотньо,
І відчуватиму гостро потребу у слові,
Доброму слові, то краще послухаю тишу,
Ніж твої лестощі, клятви й зізнання в любові.
Брешеш, тебе перевірено словом і ділом...
І у ілюзіях жити до часу приємно,
Розчаруванням душа моя враз захворіла,
З болем фізичним з'єдналася міцно й взаємно.
Я буду жити! Я стану здорова й щаслива,
Я пересилю цей тест, що надав мені фатум,
Переживу! - громовиці травневої зливи -
Тільки не зійдуться наші більш координати.

                            ***
Є ще безсмертя.
Та годі біситись
неубієнному полку
совків...
Є мотивація
у москалів, –
краще повіситись,
аніж гордитись,
що у Союзі
убивцею жив.

***
Живе совок, жирує і пасеться,
а то й нап'ється чистої води.
Але, буває, іноді плюється,
аби заслуги мати у орди.

***
У Харона оновили шлюзи.
Течією Вакха – вояжі.
Убивають голоси чужі.
Вишкіряють зуби боягузи
за свої маєтки й багажі.

***
Іде колона бойова.
Жахають клекоти орлині.
Із ночі лупає сова.
Тать колупається у глині,
перепираються богині.
Гряде утопія нова.

***
Дай худобині по різці
і минеш лиху годину.
Треба ставити на місце
ненажерливу скотину.

***
Чекаємо ясної миті,
коли засяє із блакиті
знак перемоги у вікні,
коли московській сарані
заперті двері і закриті
усі путі її «весні».

                              05.2017

Подаруй мені квіти
Щоб світилися літом
І сміялися щастям
Пелюсткові вінки,

Щоб світанок росою
Окропив долиною
Позолочені сяйвом
Веселкові мости.

Подаруй промінь сонця
В полудневе віконце
Павутинкою долі
Огорнемось крізь час

У життєвих подіях,
Незахищених мріях
Нашу осінь зігрієм
Таїною причасть.

Подаруй тихий вечір,
Щоб зігрілися плечі
І згадалися весни
В солов"їних гаях,

А смарагдові ночі
В снах тривожно-пророчих
Розтеклися між зорі
У дзвінких ручаях.

А час іде, не знає він зупинку…
Бува летить, а то відпочиває,
але не віда втоми й на хвилинку.
Так день за днем, за роком рік минає.

Та прийде мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу, 
безжалісно розріже долі ніж
на дві частини – до і після нього.

Із митей тих складається життя.
Одна лиш мить, немов ковток повітря!
За нею вже немає вороття,
за нею часто лиш заключні титри…

Хоча й палають до небес мости,
та варто хрест свій гідно пронести!

28.05.2017

Я пив вино, неначе кров червоне,
що краплями по бороді текло.
Ту кров густу зронили стиглі грона,
воно частинку сонця принесло.

Я пив вино життя, нетлінний трунок,
повільно даром божим смакував.
Безцінних істин в келиху дарунок,
терпкий на смак, п’янкий букет із трав.

Я смакував старим, святим напоєм
і згадував легенди про Христа.
У всесвіті було нас лише двоє,
все починалось з чистого листа…

Поміж цицьок зітхає Одіссей,
Каліпсо п'ястуками гладить попу.
Додому хоче він понад усе,
Обняти зморшкувату Пенелопу.

Обридло доторкатися литок,
В гріху з чужою жити безборонно.
Не тішить зір розбурханий сосок,
Не збуджує єство жіноче лоно.

Гірчать у приймах полинОм меди,
Служити надокучило німфеї.
Бажає океан переплисти,
Закінчити троянську епопею.

Стара мегера зна його думки,
Дурман із бутля підлива щоднини.
Та не пропив герой свої мізки,
Ще пам'ятає на Ітаці сина.

Втелющилося з острова втекти,
Зіскочити зі звичного обніжка.
То прутня всуне нагло не туди,
Або засне зненацька в її ліжку.

Порвав навмисно царственний хітон,
У багнище заквецяв його густо.
Перетворив сідницю на ритон,
Бо налягає тільки на капусту.

Зайшов до хліва, начебто, тайком,
Спочатку підманивши туди милу.
Аби його уздріла з віслюком
Й терпіння обірвалась її жила.

На пірс бігма трюхикав Одіссей,
Кусали п'ятки спущені собаки.
Тієї ж днини збоченця Борей
Домчав умить із раю до Ітаки.

Прибріхував, напевно, Геродот,
Наніс на правду густо позолоту.
Але ж хіба йому закриєш рот?
З покійником сваритись неохота.

Історії поставим шах і мат:
Ніхто не зна, де - брЕхні, що - правдиво.
Суттєвий у цій справі - результат.
А що і як - сьогодні неважливо.

28.05.2017 р.

1

Халабуди віршові -
Празникові та криві -
Бачу я і там, і тут,
А над ними - гам, салют...

2

Йду-минаю... німота...
Та потіште ж хоч кота!
Киньте віршика-сосиску,
Намастіть вершками писка.
Він гурман ще той, муркоче...
Файна казка - мружить очі.

Мишенят йому не треба.
Хоче птахи упівнеба -
Щоб доскочити, спіймати...
Халабуди кострубаті
Позмітає Час-борвій...
.........................
Коте, вежа ось... Постій!
Деміург - синок Гефеста.
Серце - дрібно, швидко-престо.

Вітражі, пливкі оздоби...
Не для жуйної худоби,
Розглядаймо, коте, зблизька.
Вежа тепла - мов колиска.


2017

1

Душе, відкрий забороло.
Стрінеш когорти прояв.
Соло горіх розкололо.
Хто лиш не протистояв...

Рисі повчали: "Ти б ніжно...",
Йогурт лили відьмаки.
Сила твоя центробіжна -
Значить, дружити ні з ким.

Пити узвари, еспресо
І відкидати мечі.
Телепень довготелесий
Штемп випікав на плечі.

Війни, оглушні огроми.
Шерехи шушери, віз...
Стайні, церкви, іподроми.
Ранок жасминно проріс.

2

Знову духмяно і тихо.
З хаосу плинне "агов..."...
Варять чорти чикилдиху.
Точаться ляси... і кров.

Тяжі. Каденції. Бюсти.
Лоскітно в коконі мар.
Лобстер шинкує капусту.
Гонить теляток Макар...

В жовті горгопки-сулії
Ллють перебенді вино.
Перечитай "Гамалію".
З весел змети порохно.


2017

Вросли корінням у рідне місто,
У землю щедру, вмиту з джерел.
Смакує добре повітря чисте,
Де Золочівка силу бере.

Золочів славний! Світлий твій шлях
Ангел завжди береже.
Ти у майбутнє неси у віках
Те, що у серці живе.

Замок стоїть велично,
Спокій наш стереже.
Голосом предків кличе
І від нещасть береже.

Сплять золоті пшениці,
Силу беруть землі.
Очі землі – криниці –
Мружаться у імлі.

Золочів славний!Світлий твій шлях
Ангел завжди береже.
Ти у майбутнє неси у віках
Те, що у серці живе.
2010

Вони так само прокричать
Чи то осанну, чи огуду,
І накопають компромат,
І продадуть не гірш Іуди.

Вони, мов таті у пітьмі,
Брудну освоїли роботу,
То – велемовні, то – німі,
Й неперевершені в підлотах.

Ніхто їм права не давав
Судити і живих і мертвих.
Вони – мов кролик і удав,
Вони – кати, вони ж і жертви.

Мов замуровані в бетон,
Ми в світ не вийдемо нікуди,
Допоки владу і закон
Вершать оті колишні люди.

Прохолода вечірня у літнім саду
Тихо пестячи, йде, наростає.
У шовкову траву упаду, упаду,
У блаженну розповінь розмаю.

Майже літо уже, та сумна ця пора
То ридає, то хмари насупить…
Світлий сум темну радість поволі стира
І небесні пронизує купи.

Відболить, одридає затерпла душа,
Скине ношу свою нелегкую.
День минати не хоче і не поспіша –
Прохолодою світла лікує.

27.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Усі на цьому світі одіссеї,
ну, себто – ми, одні чоловіки.
Не можемо лише без однієї,
а з усіма, буває, залюбки.

Але його чекає Пенелопа.
І мій герой подався із війни
по морю-океану автостопом
до першої єдиної жони.

Далеко однолюбу до Ітаки.
А по дорозі – диво-острови,
а на одному жіночок, як маку,
і не одна солодша од халви.

А він один як мати народила.
І каже повелителька йому:
« Коли наяда кожна буде мила,
тоді й поїдеш далі – напряму».

І що робити неборака має?
Це ж поратися – нічку не одну!
Тоді герой їй так відповідає:
« А я з найпоганішої почну».

Але й наяди – не дереворити.
І кожна має «ґо́нори» свої,
аби «уподоба́ли» не її.

Посадовили грека у корито –
свою найнекрасивішу любити
жене Еол Улісса до сім'ї.

                              2016

                         І
Я уявляю, як її любили
таку незаяложену, ясну.
А я її, – о горе! У могилу –
її єдину – на усіх одну.
Із неї Ліру вижали за бали
і не мене одного виживали...
Прозорою – не бачили її.
І у болоті цьому поховали,
аби дали їй циці бабаї.
Вона і Музу тягне за собою.
Нехай міняє коси на косу,
а крокодили щирою сльозою
оплакують її живу красу.

                      ІІ
Її зоїли буцають лобами,
аж клепкою упала сьома п'ядь.
Любителі у тартари біжать,
майстри перекидаються словами,
кусають пересмішники зубами,
губителі поезії стоять
в почесній варті
                      щільними рядами.

                              05.2017

Пахтить, шумує у бідоні
Напій для справдішніх мужчин.
Тремтять у захваті долоні,
Коли згадають чарки дзвін.

Булькоче брага водограєм
Не згірш бурхливої ріки.
А "друзі" мліють за сараєм
І розминають кадики.

Пощо електрику палити -
І так рахунки через край.
Марудно гнати оковиту -
Ще оштрафує поліцай.

Черпайте брагу, панство, сміло,
Уковтуйте у животи.
Нехай насититься барило
І повиздихують глисти.

НапИлися. Усі вже сині,
В канаву хилять терези.
Поснули купно в баговинні,
В кізяк устромлено носи.

Гидота не вгамує спраги,
Себе, козаче, пожалій.
Нехай собі бодяжать брагу
І споживають москалі.

26.05.2017р.

Не вдалося чимало. Ніхто і не плакав.
Не розквітло задумане, зсохло на корені.
Ми взаємно любились, і дні, як собаки,
Несвідомо за нами брели, упокорені.

На обгін полетіли вітри із майдану –
І застряли в історії. Ми – аж у вічності,
Забрели на висоти (ніколи не знані),
Де назавжди оцінені просто – зустрічними.

Що є причиною, того відчуття
Яке командує що нам робити,
Чому віддати готовий життя
Хтось, щоб ідею свою захистити?

Чому є той, один на мільйон
Що проти мільйона виходить ,
Чому він не прийме шаблон
Що і кому він доводить?

За те що вважає добром,
За свою істину, справжню і чисту,
За ідеал що здається лиш сном
Пройде він дорогу тернисту.

Пройде і крізь зраду, крізь смерть
Через всі на шляху перешкоди
Ведуть його совість і честь
А шлях цей до перемоги!
2017

Останні дні травневі відлітають
Та добігає фінішу весна,
І літечко баским конем вже грає,
Зозулі голосок усе луна.

Вона комусь іще літа рахує,
Долі привітної всім наворожить теж
Ромашка жовтоока.Пелюсточки
Розкажуть хто кохає вас без меж.

Півонія рожева облітає,
Але так пахне дивно і п"янить.
Це літо у права свої вступає,
Запам"ятай цю неповторну мить.

2017 р.

Матусю, голубонько, горлице сиза,
До губ притулю я долонь твоїх човники,
Нап"юся з них ніжності лагідних бризок
І серце зігрію отим давнім спомином,

Коли густі трави здавались високими,
У них заблукати не раз довелося,
До неба сягали дерева всі кронами
І вітер розчісував вербам волосся.

А ти молода і красива, матусенько
Голубила нас, наче тих ластів"яток,
То шила із шовку нам новії сукенки,
А то вишивала сорочки на свято.

Оті вишиваночки й нині у шафі,
Вже й наші онуки милуються ними,
Тепло твоїх рук відчувають теж, мамо,
Хоча від роботи зробились шорсткими.

Не можеш ти всидіть на місці і нині,
У клопотах все, хоч здоров"я не криця,
І доброти не міліє криниця
Твоєї душі, дорога берегине.

2017 р.

Буяє травень яблуневим цвітом,
не за горами довгождане літо.
Проте допоки ще весна довкола -
то хоч-не-хоч, але ходи до школи.

Приспів:

А ми такі, а ми такі затяті,
зірвиголові, вперті, язикаті,
у школі - непосиди на уроці,
бешкетники завжди на кожнім кроці.
Та в осяйне травневе свято мами
щось дуже дивне коїться із нами -
для матерів ми у новій оправі:
синочки ніжні, чемні та ласкаві.

Бува, попросить часом тихо мати:
«Учи уроки, не тікай із хати…»
«Ой мамо, мамо, вивчу їх у школі -
мене чекають друзі на футболі!»

Приспів.

Сьогодні зранку усміхнуся мамі,
за шию ніжно обійму руками,
вручу букетика весняних квітів:
«Матусю! Ти моя найкраща в світі!»

Приспів.

14.04.2013

Гартуюсь в натовпі людському,
У боротьбі.
Живу в далекому й близькому,
Живу в тобі.
Живу в піднесеному слові,
Без коректур.
Живу в чистилищі любові,
Не без тортур.
Лунаю болем журавлиним
Над гладдю плес.
Злітаю пухом тополиним
Аж до небес.
Катуюсь відчаєм холодним
В полоні мук.
Впиваюсь доторком голодним
Коханих рук.
Гортаю в пам'яті події -
Сюжети драм.
Любови, віри та надії
Будую храм.
В житті, веселому й сумному,
Тримаю звіт.
Я на ристалищі земному
До скону літ...
25.03.16р.

На сайті гастролює Поціновувач поезії. Не лише мені він писав коментарі. Короткі фрази, впізнаваний безбарвний стиль, вони збереглися на його сторінці у розділі "залишені коментарі" та "інші коментарі" - і ще доступні.
Хто за ним ховається?

Сторінка Камінчанської Олександри. Її вірш і коментарі:

поціновувач поезії (Л.П./Л.П.) [ 2017-05-26 22:59:38 ]
...а я вас читав...от лише де?... думка є...

Коментарі видаляються власником авторської сторінки

поціновувач поезії (Л.П./Л.П.) [ 2017-05-26 23:48:28 ]
я не подивована...не ховаюся ж від людей...читайте...

...........................................................................Овва...
Коли мені вчора показали це, я була подивована. То Поціновувач поезії сам пише, сам себе коментує?
Це буває тоді, коли особа має кілька сторінок - і помилилася, спалилася, як кажуть.
Поціновувач поезії мене виховував коментарями - саме тоді, коли була халепа зі вжитим у вірші словом "вельбучний", він став не на мою сторону. Це неабияк засмучує, бо я не винна в тому, що слово має вель-.
І сьогодні писав під "Коні не винні" (тут вже похвалив).
Авторка Камінчанська-Шмигельська завжди прихильно відгукувалася про мої поезії. Я їй подеколи зауважувала технічні моменти.
Ми були досить приязними. Невже вона взяла нік "Поціновувач поезії"? Декому зручно невидимкою курсувати сайтом.
Олександра-Леся відмовляється, але й не звертається до модератора за роз`ясненням, що було б логічним.
Хто ж ховається за ніком?
Камінчанська-Шмигельська зопалу видалила вночі свій вірш - а разом полетіли ці два провокуючі (сам пишу сам відповідаю) коментарі. Чи побоялася, що маска сповзла, чи як пояснити...

Сторінка Поціновувач поезії не містить віршів, там лише коментарі.
І там дивним чином опиняється свіжий коментар

Коментатор поціновувач поезії, [ 2017-05-27 00:41:42 ],
на сторінці твору "***"

Світлано, я знайшла цього "пана" на ФБ і там йому відписала...от він скопійоване вкинув...що робиться?...

--- звертається Леся до мене, бо я прямо її запитала: то це ти?
Фіксується коментар Камінчанської як належний Поціновувачу поезії!!!
Леся вважає, що її "підставляє" хтось. Хоча й дурневі зрозуміло, що це банальне самоспалення клона.
Де ж той пан? Інтрига зберігається.
"Поціновувач поезії", мабуть, теж це прочитає. Агов).
Ось він та його коментарі
http://maysterni.com/user.php?id=8575

Результат на 31 травня: Камінчанська-Шмигельська до адміну не звертається, але заборонила мені перегляд свої сторінки 27 травня. І на фейсбуці заблокувалася, так і не пояснивши переконливо дивної ситуції - кому б заманулося продукувати ті коментарі - від її імені.
Якщо це її знайомий, то навіщо б він узявся перетягувати на свою сторінку Поціновувач поезії її коментарі?

Інтуїція підказує мені, що нік Поціновувач поезії... це таки дволика пані, а не пан. Будьмо справжніми). Дружити з особами, які здатні на підлість, я не хочу.

Війна гібридна… Дивина!
Модернізована, апгрейдна,
по суті, як завжди, й вона –
до неймовірності гебрейдна.

2017

Її лірична героїня –
ікона із далеких літ,
де ще існує і єдиний,
і не один, а цілий світ.

Вона залюблена у себе
і вірна лиш самій собі,
але живе на тому небі,
де все минає у журбі.

І забуває, що навколо
усе повторюється знов
як нерозривне вічне коло –
життя, і сльози, і любов.

Квітують не одні мімози
на перехресті до вінця
і не одні жіночі сльози
лікують душі і серця.

Усі трагедії жіночі
вміщає майже кожен твір.
Але надійний поводир
веде її еЛГе крізь ночі.

Такі її війна і мир,
і щирі друзі ...ой буває –
і плакати допомагає,
і підведе під монастир.

І терпеливу, і привітну
її запоєм пізнавав.
У «пригорщі …такого… світу»
і я її надії мав.

Вона сміється і страждає,
малює сни і міражі,
і поведе у спориші
одній лиш їй відомим плаєм.

Одне життя формує жінку,
яка – і грішна, і свята,
закривши чергову сторінку,
почне із чистого листа.

Аби піднятися на крила,
що виросли не з рукавів,
а із високих почуттів.

Полум'яніють ще вітрила,
аби її еЛГе раділа,
що світ навколо подобрів.

                              02.2017

Мале руденьке кошеня
блукало між кущами,
а тут назустріч мишеня –
воно втекло від мами.

Ти хто? – спитав його рудий, –
Куди одне мандруєш?
До мене йди мерщій, сюди!
Знайшов я сир. Скуштуєш?

Отак до вечора удвох
і бавилась малеча,
бо й думка кинула обох
про люту ворожнечу!

23.05.2017