Не спинитись зникнути
забути
забриніти
канути
втонути
залишитись, або просто вмерти,
зжерти лезо промінь здерти
Загубити вічність у безсонні
залишити лиш твої долоні
заховатись від усього світу
знову бути, може все забути???

Сьогодні святкую самотність
(не знаю, чи є таке свято).
Спочатку – вимету хату,
а потім – вичищу душу:
загляну в кожен куточок,
бо там віднайти я мушу
усе моє зайве й немиле,
усі «не буду» й «не можу»,
тому що змінити я хочу
свою траекторію руху,
побачити Господа руку,
побути в Його долонях,
дивитись Його очима,
щоб бачити світу Диво.

Коли ж осягну бездоганність –
і в домі моїм, і у думці –
поставлю на плитку чайник,
відкрию варення у банці,
кисло-солодке, вишневе,
вийду в садок зелений,
сяду собі в альтанку
й дивитимусь довго у небо…

Вбиратиму його спокій,
безмежність його і тишу,
вдивлятимусь пильно-пильно,
а раптом побачити зможу
й мою у ньому Дорогу,
може, ангел небесний напише
мені підказку від Бога?...

…Люблю я свою самотність,
тому це для мене – свято:
побути самій, наодинці,
дізнатись про себе багато…
Та все це, звісно, недовго…
Ще мить – і приїдуть діти,
Хвилина – й озветься мобільний…

…Святкуйте самотність, люди,
Побудьте хоч трішки вільними…

16.07.2016

І сонце затьмарене в сні,
і запах ллється з пустелі.
Здається, що все вже на дні,
а хтось ще стука у двері...

І кожен шукає вина,
Бо спраглий і хоче напиться.
Так випити, щоб аж до дна!!!
І істина тут ця згодиться.

Бо хто ж ми у світі оцім?
Мандрівка - ось наші двері!
І стукаєм, входимо в дім,
Бо ми вже не в лютій пустелі.

Тут дихаю вільно і п*ю
Ці соки, ранковії роси,
І тут я літаю й люблю,
І марно, що ноги тут босі.

Бо тут все, як в казці, авжеж,
Усі ми їх малими читали,
Та не вірив багато хто в них,
усі десь у хмарах літали.

І кожен, кого зустріли тут ми,
був знаком чиєїсь уваги.
А ми всі сліпими були,
Не мали до інших поваги!

Тепер хтось п*є дикий мед,
А хтось зализує рани.
Хтось вже давно зійшов з естафет,
А хтось витирає екрани.

Усі, як один, один, як не всі!
Чи вірити - вам вибирати!
Але те, що Один - це є Всі,
Не мені про це вам казати!!!

І Шуман, і Ван-Гог, і Врубель, і Чюрльоніс...
Скільки ж бо їх, кого Ти гнав і гониш
Із божевільні в божевільню!..
Зглянься, Боже: вони ж не вільні
Од ноші, що Ти поклав на їхні вутлі плечі.
Оту, що тишу розбиває вщент посеред ночі.
Ти ж начебто не чуєш і не бачиш
І тільки невдоволено шепочеш:
«І це не так, і те доправить слід...»
І присуд Твій пече чи крижанить, мов лід.
Невже не знаєш, що натруджені оці ось руки
Не в змозі витримать навалу барв і звуків?
Нехай і генії, й таланти, але ж ніякі не Атланти.
Благаю, Боже, переклади на інших
Полотна, нотоносці, вірші,
Аби знесилені Твої обранці
Жили, як люди, уночі й уранці.
Та невмолимий Ти до підневільних:
Женеш до скону з божевільні в божевільню.

Епохи - повз нас - без упину.
Йдемо? Чи очам здалося?
Тупцюємо. Місимо глину
для зламаних ніг колОса.

26.07.2016

Доньчина посмішка,
Мамина ласка…
Все у дитинстві –
Наче у казці:
Хвилина – година,
А день – наче рік,
Так і спливає
життя твого лік…
Подив – до подиву,
Диво – до див,
Радість – до радості,
Щастя – до снів…
…Ці намистинки
Збирай ти щодня,
Щоби, дитинко,
Доля твоя
Стала яскравим
Теплим намистом,
Де кожна мить –
Прозора і чиста,
Де кожна людина –
нечитана книга,
де кожна година –
це радість і втіха…
А потім, колись,
Як скінчиться стежина,
Намисто оте подаруєш… дитині…
…своїй вже дитині…

10.10.2014

Не питаю, по кому дзвін,
Бо його адресат незмінний.
Хто засуджений, хто безвинний,
Вже давно не питає він.

Не питаю, по кому плач.
Нині плакальниці ледачі
В бутіках вибирають клатчі.
Хоч бери й сам себе оплач.

А у небі немає змін.
Мерзлі ягоди на калині
Нагадають мені про плинне,
А про вічне розкаже дзвін.

(с) 22.07.16

У нашому житті
ми тільки гості,
запрошені на Всесвіту бенкет.
Буває так,
що часто боїмося,
що витягли ми
«не такий» білет…
Та кожному – своє,
і кожному – воздасться,
вернеться, що твоє,
і кожен взнає щастя.
Можливо, не тепер,
Можливо, потім,
коли настане час,
приїде потяг,
що привезе туди,
куди потрібно:
саме до тих людей,
яких, як видно,
чекаєш повсякчас,
шукаєш щохвилини…
Але життя – це час,
що лине, лине, лине…
Тому – хапайте мить!
Живіть шалено, сміло!
Живіть ви так,
що й, наче, не болить,
так, ніби вам ніколи й не боліло…
В одному дні –
прожийте сто життів,
Танцюйте так,
як ще ніхто не вмів!
Робіть усе,
що мріяли і прагли.
Словом одним,
пийте життя ви спрагло,
так, як ніхто до вас не пив,
так, як ніхто до вас не жив!...
Тоді не буде сумнівів і жалю,
що в потязі не в тім
і що квиток «невдалий»…

16.07.2016

Цей день - жовтогарячий абрикос,

стече собі липким тужавим соком

у землі комашиних суголось,

ген за екватор ще одного року.

У володіння вигорілих трав,

Дощів солодких і легкого вітру.

Цей день нічого, наче, й не почав,

А був, немов якийсь мистецький витвір.

Отак зронив його у липень хтось

Знічев’я - згусток спеки перестиглий -

і все тоді, либонь, і почалось,

І навіть соком абрикоса збігло.

2016

…і рятуватимешся сном,
і питимеш зорю крамольну
у ніч бліду і невигойну,
немов петлюрівський погром,

коли передчуття тепла
у непромовленій вітчизні
не втримається і пощезне,
адже не переповіла

весна неписаний обов’ –
язок наступникові свому
нести тривогу незникому
у вівтарі новобудов

(бо ніс листопад на крилі
шрапнель і сипав під Святошин) –
але наступником хорошим
не стати літові, не лі-
тувати вільній жароті,
бо утиски дисциплінарні
падуть на кожну тінь пекарні
і перукарні кожну тінь:

вони продовжити не зда-
тні синю тяглість самотини,
пересторогу невситиму
не може втішити хода
липневої надії вздовж
цих неевклідових поверхонь;

міґрує непідзвітний серпень,
рядок закінчиться також.

Червень – липень 2016

Кактус, пальма, агава.
Сонце встає зі Сходу,
світить, буцім лукаво,
а лютує достоту.

В попіл зотлілі скали,
ґрунт у мертвій корості.
Череп в його оскалі,
в променях його кості!

Гаком на шиї голій
хилить стовп на розхресті
стерв’ятник, як ієрогліф
падалі в бурім тексті

автостради. Направо
підеш – постає агава.
Ліворуч – вона ж. А прямо –
брухту пляма іржава.
-------------
Вечірній Мехіко-Сіті.
Лінь і сліпа в нім сила
мішма, що в тому тиглі.
І час тече, мов текіла.

Вулиці, лиця, фари.
Кожен другий – вусатий.
На Авеніді Реформи –
товпи бронзових статуй.

Обіч усіх, на плитці
тротуарній, з рукою
простертою – молодиці
зі дітлахами. Такою

фігурою – плачем всохлим –
украшав би довкілля
пам’ятник Мексиці. Колом,
геж, і її б обсіли.
-------------
Шати, що сад зімкнув і
нас рятує собою.
(Я не знав, що існую,
покú ти була зо мною.)

Площа. Фонтан з рябою
німфою. Гір акрополь.
(Допоки я був з тобою
я бачив всі речі в профіль.)

Райські зела зі пеклом
поголосок з луною.
(Хто чаївся за зелом
покú ти була зо мною?)

Місяць кровить зі млою,
мов сургуч на конверті.
(покú ти була зо мною,
я не боявся смерті.)
-------------
Вечірній Мехіко-Сіті.
Палка жага до вокалу.
Оркестр кочовий в бесідці
горлає "Гвадалахару".

Веселий Мехіко-Сіті.
Ніби картина в рамі,
і овиди знакомиті.
Оточений він горами.

Вечірній Мехіко-Сіті.
Літери-танцівниці
кока-коли. В зеніті
лине ангел-хранитель.

Він завідує ризиком
брати у кулі згоду
звестися обеліском
і вітати Свободу.
-------------
Щось біля серця, схоже,
зірвалось і розкололось.
Зголосившись "О, Боже",
сам і почую голос.

Так сторінку мараєш
для мізерії дива.
Так себе озираєш
нівідкіля, властиво.

Се, Отче, передержки
жанру(а радше – жару).
Лептою міді з решки
неоплатного дару.

Як несхоже с мольбою!
Риба так риболова
пірваною губою
сіпає, просить слова.
-------------
Веселий Мехіко-Сіті.
Час тече, як текіла.
Ви в харчівні самітні.
Офіціантці несила

вами і вашим омлетом
переривати миті
теревенів з брюнетом.
Принаймні, на цьому світі.

В нім, окрім смерті, сливе
все, у чого є діло
до простору, – все зрадливе.
І особливо тіло.

Такий уже випав, словом,
жереб, як м’ясо з кров’ю.
В біднім краю ніхто вам
вслід не гляне з любов’ю.
-------------
Вистелена полого
глиноземом дорога
окурює так, що ледве
в’їдете до Ларедо.

Кров’ю вмиє судина
око, і на коліна
ви осунетесь в кремній,
буцім бик на арені.

В сенсах зужитих настіж
сходить життя. Ще жвавіш
спір мішковин і шила
гожі рішити числа

в календарі настіннім.
В чім полегша рослинам,
брилам, світилам. Многим
предметам. Та не двоногим.

-----------
1975

1. із очима сарни


в межирі́ччі Єфрату та Тигру
в межирі́ччі Случі й Горині
піраміди бурштинових фараонів
углиб боліт ростуть
тут коріння дерев бурштинове
і вода річок смолою
тече руслом горлом жилами
тут межи річок межи очей межи століть
на краю світу кінцева станція – Бур.штин. –
межа що ділить навпіл вчорашнє та завтрашнє
тут усі проходять ініціацію бо ніхто
не зостається незміненим –

лопата й мотопомпа – головні книги поліщуків
і зброя
і захист
і хліб
і біль
і совість
і перемога
й поразка
тут поліський жертовник поліський ґорор
поліська казка
запеклі бої за пекло
за теплий камінь холодної землі

благенька дерев’яна станція померла коли
прийшли великі люди будувати майбутнє
возити його старою залізницею новими автошляхами
перевантажувати майбутнім прадавні ліси
де древній бог із очима сарни
тікав крізь буреломи крізь болота крізь техногенну еру
що явилась нізвідки й стала скрізь
пронизала ліс голками бензопил
просочила річки сигналами ехолотів
скурвила залізницю натовпами старателів
вкрала магію у духа боліт

в межиріччі Случі й Горині так людно нині
як не бувало ніколи з часів Русі
сьогодні тут всі – у кирзових чоботах чи
черевиках вищого класу – у кого лопата у кого помпа у кого – каса
у кого влада у кого – доля бути битим
у кожного – привід потреба діти
привиди крила янголів над дахами
щоденне дахау в снах
на родовищах дахау de facto
слина страху спина втоми вино війни
і лише кашель
рапатий сухотний кашель
надриває ці сни…

Клаптики, клаптики,
клаптики, клаптики…
Викину з пам’яті смуток і жаль.
Так тільки, так тільки,
так тільки, так тільки
Серце загоїться, зникне печаль.

Клаптики відчаю, страху і сорому
Вітер розвіє над містом моїм.
Так тільки, так тільки,
так тільки, так тільки
Я розпрощаюсь з минулим своїм.

Тільки тоді у часі і просторі,
Тільки тоді – в безмежному космосі
Стануть планети в потрібному фокусі,
Небо відкриє ворота для мудрості…

І небо поверне мені мене.

14.05.2016

Ти сонце
і теплий дощ
І втіха...
як серце кволе.
І знати,
що ти десь є -
Дарунок самих небес!..
Без янголів -
ти із них -
студено було б
і голо.
Тим світлом,
що ти несеш
вогонь у душі воскрес.

Давай пограємо в кохання,
Давай пограємо в любов.
Ось так – щоб з вечора до рання
Любить хотілось знов і знов:
Шукати очі, губи, руки,
Вдихати тіла аромат…
І так всю ніч, весь день – досхочу –
Кохать, кохать, кохать, кохать…
І знов розпочинать по колу,
І ставити не крапку – кому,
Щоби було нам що згадать,
Коли у старості, обоє,
Ми посідаємо, з любов'ю,
Старий альбом переглядать…

21.06.2016

Чому так важко на душі, чому ж так важко?..
Чому тріпочеться вона як в клітці пташка?
Чому так сум стискає горло без надії?
Вже позабула так давно всі свої мрії...
Де почуття та й подівались? Повмирали...
Не пам'ятаю, як давно, та я їх мала...
Покрали злодії в жорстоку темну ніч.
Їм не в тямки, що то була остання річ,
Яку я мала, хоч багатства і не мала.
За ними довго серед темряви блукала...
Та час пройшов і треба було повернутись,
Щоб далі жити та боротись, з снів проснутись.
Щоб красне сонце обпалило ніжну шкіру,
Та позабути про одне, що було цінне.

Люби той край,де ти родився,
Живеш де нині- теж люби.
Із перших кроків,що в дитинстві,
Вела любов нас по житті.

Бо лиш любов-життєва сила,
Любов-енергія буття.
Люби той край,де мати сива
Чекає на своє дитя.

Приспів:Люби Україну,свій край ,Батьківщину.
Найкраще-це рідне,своє.
Люби і піклуйся,працюй,не лінуйся
Й Добро колоском проросте.

Є що плекати і любити
Щодня,щомиті і завжди.
Любов синівська буде жити
До неба й рідної землі.

Дай, Боже,нам усім ще сили
Примножить все і зберегти.
Моя любов-це Україна!
ЇЇ ,Господь,благослови!

Приспів:Люби Україну,свій край,Батьківщину,
І мову,і пісню батьків.
Любов все здолає ,у нашому краї
Ще буде і злагода,мир.
19.01.16.

Пугач? Так не пугач.
Вночі, ще й при землі
природа вроди, бач,
практично на нулі.
Але такий живий,
відчутно ніжний тонус…
Не бачить кріт. Сліпий.
Зате у нього голос.

- Кохано, ти де?
Чи гарна, то пусте.
Як був, так і буду
я ветераном моди.
Краса - це земне,
а щастя - у мене.
Я виведу всюди,
достатньо тільки згоди.
То й що, що із сил
не маємо ми крил?
Земля всеплодюща
нам стане до нагоди.
Кохано, озвись
і почуття торкнись.
Без нього й грядуще
обабіч буде моди.

Зірок нічних лупа
тримається хмарин.
В самотності, сліпа,
вона чекала змін.
Притихли цвіркуни,
щоб чуть могла раз-пораз
крізь землю і крізь сни
вона той дужий голос.

- Кохано, ти де?
Чи гарна, то пусте.
Як був, так і буду
я ветераном моди.
Краса - це земне,
а щастя - у мене.
Я виведу всюди,
достатньо тільки згоди.
То й що, що із сил
не маємо ми крил?
Земля всеплодюща
нам стане до нагоди.
Кохано, озвись
і почуття торкнись.
Без нього й грядуще
обабіч буде моди.

24.07.2016

* * *

Вся наша лагідність пішла сльозами крові,
А милосердя гордо ви́сить на гіллі́,
Не варто каятись, зревілися доволі,
Не плачмо, націє, гартуймося в борні!
Ми просто йдем крізь хмари пурпурові,
Через гаття́ гріха й любові, в млі,
Ми всі вмремо́, поляжем в тризну долі,
І переме́лимося в вічності жорні
Для майбуття! Ми - квіти світанкові,
Що залоскочуть смерть і на Землі
Зведеться Рід наш і на крилах волі
Нестиме світло через труп війни!

Павло Гай-Нижник
20 липня 2016 р.

На голу душу плащ, без почуттів,
Прикритися, щоб світ її не бачив,
І щоб ніхто питати не посмів,
що у думках, за ким ночами плаче.
Відвертість погляду сховає макіяж,
Сміливо чорним підведе повіки,
Немов би як і всі вона така ж,
У натовпі незримому безлика.
А дрібний крок і злет тремтливих рук,
Це непомітно, хай же так і буде.
У шумі вулиць тихне серця стук,
І врешті решт, вона тебе забуде.

А знаєш, мені плювати,
На всю безглуздість твоїх умовностей.
Набридло просто чекати,
Незримо-жаданої все готовності.
А знаєш все буде просто,
Твоя потрібність, пустими…темними,
Я твій особистий острів,
Так і залишимось надтаємними.
Мовчати тобі, що байдуже,
Віршами, піснями, а ще цитатами,
Твоя гіпер ніжність - фальш уже,
Твоїми руками, мене за гратами.
А знаєш все буде краще,
Тобі вже шепочуть розлук підступності,
Я над усе, а не нащо,
І тільки лиш разом ми – справжність сутності!

Вже на сонці киплять вмиті росами квіти,
Потяглись аромати хмільні звідусіль, –
Просинається світ – і так хочеться жити,
Що нараз забуваю про втому чи біль.
Я, світанню скорившись, розплющую очі,
Залишаючи в снах онімілі жалі,
Бо нічого мене у цю мить не морочить,
Крім отримання втіх від життя на землі.
Забуваю про вік – хочу час зупинити
І наповнити світ шумовинням пісень,
Адже будять мене квіти росами вмиті
Та хміліє душа у відраді натхнень…
22.07.16

Безсилі руки на пустий листок,
Ти так далеко, але ти усюди,
Моєї муки нескінченний строк,
І я не знаю, доки все це буде.
Твої мовчання, усмішки німі,
Мої відверті тексти у безодню,
Насправді ж бо, нема ніяких «ми»,
Є гра бажань, та вигадки самотні.
Безсонні ночі скільки ж їх було,
В думках, сльозах, що може й не потрібні,
Та спогади вели кудись на зло,
Туди де очі до зірок подібні.
Ну ким ти був? Яким ти став тепер?
Я не дізнаюсь, та воно й на краще,
І розум хоче що б вогонь помер,
Але душа не віддає нізащо.

Мені усміхнувся безхатько.
Привітно махнув рукою.
Старий сивочолий дядько...
Лишилась сама собою -
всміхнулась йому навзаєм
і дивна майнула думка:
"Віддав найцінніше, що має... "
І гріло тепло подарунка.
2016

Самотність зі смаком чаю,
Й гарячою гіркотою.
я світ за вікном вивчаю
де люди живуть весною.
А сонце усе жартує,
Кидаючи білий промінь
І руку мені цілує,
ця ніжність неначе повінь.
Невіра зі смаком зради,
Вже більше ніж двадцять років,
В брехню із чиєїсь правди,
Я знову роблю ці кроки.
Мені б лише зрозуміти,
Що в світі я означаю,
І в краплях тепла втопити,
Самотність зі смаком чаю .

Підганяв суденце вітер, був у поміч досі,
Та зненацька з усієї сили
На щоглу накинувсь
Туго напнуте вітрило на всі боки торса.
За хвилею гонить хвилю безнастану
І по всьому уже видно – бути урагану...
«Здолати негоду не вперше беруся:
Господь любить молитви - візьму помолюся»,-
Каже матрос і до неба простягує руки.
«Не проси і не молися, бісова невіро!-
Із блискавкою з високості ураз прогриміло.-
Скільки разів ти вже клявся, як на берег станеш,
Помагатимеш калікам, дітлахам безштанним...
А натомість... щедро платиш троїстим музикам,
Бить поклони оковитій коришів наскликав...
Припиню тепер назавше облудну цю повість:
При біді у молитвах завше бачиш власну користь.
Та поки ще живий, вперше помолися,
Щоб на березі безбожні за розум взялися.
Щоб усі, хто час свій в розкошах гайнує,
Не посміли звертатися до Господа всує.

Як добре з тобою летіти
над горами хмар.
Крилами розсікати
вітер, простір і час.

Забути про все світі —
планету, країну, ім’я.
Є тільки небо. Ти. Ми.
І десь… ще є я.

Низько,аж не вірилось,
Лише понад дахом
Повертались з вирію
Перелітні птахи.

Щось у серці зжалося,
Защеміло болем .
Гуси,гусеняточка,
Чом вас тільки троє?

Решта де поділася,
Не хочуть летіти?
Невже залишилася
На чужині жити?

Мо',війна вам ,ріднії,
Гнізда спопелила?
Сироти із вирію
Летять в Україну.

Летять,не вагаються,
Що Бог дасть,те буде.
Моє серце крається-
Що ж ми робим ,люди?

Низько,тихо з вирію ,
Без пісень весняних,
З болем ,горем ,вірою
Гусята вертали.
16.03.16.

Перед аркушем білим несписаним,
Як на сповіді знову стою.
І пронизую римами-списами,
Чистий аркуш і долю свою.
Легко , звично, душа розливається,
Темно- синім чорнилом в словах,
І усе завмирає, лишається,
В акуратно-нерівних рядках.
І усе, що прожито і зболено,
Все, що радісно, ново чи жаль,
Тихий шепіт і нерви оголені,
Все прийме сніжно-біла скрижаль.
Це самотністю мабуть даровано,
Хочеш смійся, кричи або плач,
Збереже все, що там занотовано,
Чистий аркуш – мій вдячний слухач.

Вона вже давно не чекає від минулого телеграм,
І розум суворо каже, що все завершено.
Та й на її пошту уперто приходить один лиш спам,
І так професійно вбиває, неперевершено.
Вона все блукає у проміжках сірих буднів та хмар,
Думками ще іноді повертаючись в заборонене,
Чекає, що включиться серце немов радар,
Коли зустріне те чисте, світле, справжнє і не змарноване.
По вулиці як по лезу у натовп незрілих душ,
В нічну прохолоду міста надто вже провінційного,
А очі кричать ти світу мого не руш,
Не обіцяй як всі того незбагненного й безнадійного.
Вона ще кохає, та знову вкотре бреше собі,
Простіше і легше отак змиритися з безперечністю,
Вона вже давно не чекає від минулого тих листів,
Та тільки що їй робити з цією невчасною незалежністю?

Слова не підбиралися уперто,
Хотілось ними витиснути біль,
Та він у душу, наживо й намертво,
І доля, мов трагічний водевіль.
Слова мовчали з тишею німою
І тільки нерви струнами вночі,
Про те, що так хотілося з тобою,
Про те, що так неможна і мовчи.
Слова не підбирались, та душили,
Ховалися гарячими слізьми,
І надто швидко покидали сили,
Немов душа тікала із тюрми.
Слова згорали в променях світання,
Та залишали свій одвічний слід.
І шепотіли губи – Це в останнє,
Хтось перетнув мій особистий світ!

Пахне кухня смачно,
Скоро вже свята.
А мені щось лячно,
Бо ж іде війна.

Принесуть в землянку
Бутерброди ,чай
І "тушонки" банку,
Їж і запивай.

Хтось візьме гітару,
Забринить струна.
Всі згадають маму,
Защемить душа.

Десь у полі бахне
Не один снаряд.
Помирать не страшно,
Страшно залишать

Діточок без тата,
Жіночку одну...
Душу рве гітара
і шкребе по дну.

Пахне дім наш святом,
Новий Рік,Різдво.
Наших всіх солдатів
Збережи,Христос!
31.12.15.

Г.К...
Не говори, що мало світла
І десь поділося тепло, –
То ще кохання не розквітло,
А тільки пнеться, мов стебло.
Щоб рук твоїх гарячих грати
Мене не сміли уярмить, –
Уже не стану поспішати
Зробити з волі крок у кліть.
І силоміць туди не втиснеш,
І не заманиш чимось в кут,
Якщо в тенетах мало кисню
І дуже затісно від пут.
Коли ходив аж надто бистро
Чи ліз по здобич навмання, –
Я вже нахромлювавсь на вістря,
Немов на терен пташеня.
Якщо кусаєш плід не перша,
Про це все знаючи сама, –
Не говори, що соку менше
І зовсім запаху нема…
21.07.16

До себе приміряєм смерть—
чи довго це? чи швидко?
чи смерть подібна до стрибка?
чи, може, до падіння?
на сірих подушках палат--
під стогони, при свідках?
а чи забутому в траві--
у маячних видіннях?


До себе приміряєм страх—
під обстрілом і в тиші,
про що подумаєш тоді—
про матір? про сім’ю?
або про цього юнака,
що так нерівно дише
і дума: «він мене уб’є,
як я його не вб’ю»?

Я зустрів його на Андріївському,
Йшов 33-ій, ні не автобус, рік.
Вас нікого вже не було тут, -
Чи то через еміграцію, чи ампутацію,
Не пам’ятаю.

Він тримав у руках Біблію
І постійно перекидав її з одної руки до іншої.
Мені подумалось тоді,
Що там лежить пістолет.
Хоча, скоріше, там були чиїсь вірші,
Він напевно ховав їх від поліції
І робітничої інтелігенції.

Чому він був тверезий,
Він чітко мені пояснив,
Мовляв, тверезість повертає його додому.
А ще він сказав, що знав одного поета,
І той помер у нього на руках,
Просто заливаючи бехеровку до рота.

Ми сперечались, можливо лаялись,
Я стверджував, що той поет не був алкоголіком,
Просто є такі люди, які п’ють, коли у них є можливість,
І навпаки, не п’ють, коли її немає,
А, це і є щастя.
Загалом, я був на підпитку, і важко сприймав реальність.

Ми зупинились на розі Володимирської і Десятинної,
Недалеко від антикварного магазину «Шедевр»
І музею «Духовні скарби України».
Я спитав його нарешті, чувак, зізнайся,
Ти ж ховаєш у Біблії вірші. Навіщо?
Справжня Біблія була б тобі більш доречною.

Я боюсь ще одної революції, -
Сказав він, -
В очах застиг переляк, дитинство на Оболоні,
Смак заводських цукерок, -
Я боюсь опинитися серед тих, -
Сказав він, -
Хто не вірить, що лише Біблія
Усіх порятує,
Ось тому я ношу з собою вірші,
Бо їх люблять усі революціонери,
Вони пишуть їх на парканах,
Вони цитують їх на суді,
А я втомився від переїздів,
Я втомився вірити у майбутнє,
Я втомився пити за щастя.

Він озирнувся, йшов 33-ій, і рік, і автобус,
Тоді багато чого змінилось в країні.
Він кинув Біблію у смітник
І побіг, не озираючись на Духовні скарби України
І навіть на антикварний магазин «Шедевр».
У нього нічого більше не залишилось,
Окрім забитих чужими віршами шаф,
Майже безцінних,
Тепер безцінних.

Я зайшов до найближчої церкви,
Витер ноги і став на коліна.
На підлозі лежала Біблія,
Потерта і надто важка.
Я закрив очі, відкрив посередині книгу,
І почав говорити
Римовані кимось слова

Немов насупились Богове -
Немає в спеки вже снаги.
Води тремтіння вечорове –
Щемке, як спомин дорогий.

І молодість озвалась лунко
І ніби хвилі – припливли –
Жагучі перші поцілунки…
Коли були вони? Коли?!

Коли цей час – як гусінь – здійме
З життя мого вервечку літ,
Ми знов розчинимось в обіймах,
Найщасливіші на Землі.

А як мине ця казка гаю,
Солодкий той – прадавній біль –
Мені про неї нагадає
Щемке, хмільне тремтіння хвиль.

19.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна

А ти знаєш, він пахне ірискою і молоком,
Ніжним затишком рідного дому, пшеничним колоссям,
Вільним сонцем, яке над дібровами вже розлилося,
Тихим щастям ласкавим, яке неодмінно збулося
І наповнює серце медовим добром і теплом.

Він так солодко спить у колисці ванільних казок.
У квітучі сади перетворює ранки прозорі.
Сповіщає про мир, що наповнює сині простори.
Це розрада твоя і міцна білокоса опора.
Твій синок.
20.07.2016

І снилися мені все дивохмари,
Квітучі пахощі, зелені трави,
І пурпуровий мак та синенькі дзвіночки,
Бо мама на ніч цілувала в щічку дочку.

Так спалося, бо нічка шепотіла,
Що я для мами сама люба, мила,
І що всі зорі - сяєво в долоні
Подарувати вона рада доні.

На ранок я щаслива прокидаюсь,
До любоматінки горнуся і вітаюсь.

Я сотні разів поклонялась і сонцю й тобі,
Змішала світи, що, здавалось, не схожі разюче.
Тепер перехрестя у долі і серце в журбі,
Якою дорогою йти, щоб не стало болюче?

Звикати, що зорі без мене впадуть у траву
І руки твої вже не ляжуть тихенько на плечі.
Я вільна від тебе, і зрад, і кохання, живу.
Вже сонце сідає. Розлуко, тобі – добрий вечір.

Тепер ми з тобою посестри у нашій біді
Не схожі за вдачею, прийдеться разом звикати.
Два різних світи, я ж не відала зовсім тоді –
Гаряче й холодне не вдасться ніяк об’єднати.

Твоя нещирість в рухах і в словах,
Неправда розмиває береги.
На острові любові – повний крах.
Човни, розбиті вщент… Киги-киги –

Сумує чайка. З розпачу кричить,
Бо змило буревієм все навкруг.
І острівець, – беззахисний вночі,
Не витримав отих страшних наруг.

Нам рідним був світ-океан без меж.
А ми у нім, як риба у воді.
І навмання сьогодні ти бредеш,
Колін вода сягає у біді.

А я на берег викинута... Вщент
Розбито все... Не осторонь страхи.
І ти, як в спеку, влесливим дощем
Несеш додому всі свої гріхи.

Та де оселя? Тиша лиш німа.
І все навкруг не наше – нічиє.
А попелу в моїй печі нема,
Бо не було вогню... Отак і є.

Заворожи мене, заворожи,
Чар-зілля дай напитися хмільного,
Щоб я забув до іншої дорогу –
Мені єдиним словом накажи.

Не відпусти мене, не відпусти
Ні від душі своєї, ні від тіла,
Щоб почуття ніколи не змаліли
У безмірі людської марноти.

Заприсягни мене, заприсягни,
Що ми разом – однині і довіку,
Як два потоки, що злились у рІку,
Між берегами вічної весни.

Лиш уяви цей світ без бруду.
Без злого Я лише для себе.
З добром, прощенням та без блуду.
Ти уяви, що він - для тебе, та без тебе...

Жени весь морок із душі:
Прокльони, жадібність, гординю...
Бо ти - не ти, а тінь межі
Де можна щось змінити нині.

Забудь про тіло, про бажання.
Лиш придивися - ми мурахи,
Які вигадують завдання
Розгадуючи дивні знаки.

Та тіло - кокон для душі.
Лише частинка всього шляху.
Ким ми залишимось тоді,
Коли згниємо до початку.

Допоки шов електрозварний
Кладу, єднаючи метал, –
Живу на світі я не марно,
Хоч, часом, чую: – “Самохвал!..”
Пенсійний вік – не для спочинку
Рукам від втоми видних справ.
Він є забіг, а то – розминка,
Що віднедавна подолав.
А я ще фінішу не бачу
На неподоланій путі,
Бо і невтомний, і гарячий
В любові, праці та житті!
20.07.16

1
Лиха і добра сили зустрілись на межі.
Кришили круасани... Ламалися ножі.
Збиралося хмариння - лілове, грозове...
Бліда повія-правда вмивалася з озер.

2
Маяк - посеред жита. За мані - манівці.
Кривавляться знамена. Керманичі... отці...
Ще клигає в задусі наївний простолюд,
Плескає у долоні: над кумполом - салют.

Виходять із криївок натхненники Добра.
Вампірно ще, офірно... І сушить поле Ра.

3
Теліжаться цигани, ворожать крадії.
Комедії безплатні. Крапки над о, і, ї.

Лягти б оце на мливо, чекаючи зими,
Під гусячу кантату: "...спалили Рим... не ми...".


2016

Серце обирає не наосліп,
Просто в нього інший
тип очей.
Олеся Мамчич

сумую за тобою
і смакую
той смуток
що й у тебе
на вустах
мовчу я.
бо не відівчу я
маленький мак
згорати по ночах.
то квітка розпачу
образ разючих
й норову.
її душа при
сутінках ячить
скрізь чую меч
і чемний розплеск
крові я
моя любов твоєму серцю
щит.
сумую за тобою...
як забудеш -
то будь з собою сам
допоки є.
у летаргічно-літургійних
літніх буднях
поникне в тінях 
серденько твоє.

Де кружляють літні зорі –
ген від Веги до Денеба,
там верхи руїн вростають
в чорну нурту круженеба.

З ними в вир безгучно линуть
віти, трави, тротуари,
і в туманностях далеких
б’ються, мов серця, пульсари.

Не зі сполоху – з тривоги
за цей світ скороминущий,
хоч коханці восьминогами
ще тримаються за пущу,

у якій з початку світу
вдвох ми любимось невтомно,
аби він укупі з нами
неземним став безсоромно.

2016

* * *

Обвінчаємось ми з тобою на Зелені Свята.
Хай це буде Потелич.
Церква Святого Духа.
Пройде лагідний дощик.
Клечання вологу всота.
А якщо пощастить – постануть веселки-дуги.

Телеграми розіслано, здається, іще торік.
Тернопілля, Черкащина; Суми-Лубни-Одеса.
Понаїде рідня. Не злякається розбитих доріг?
А злякається – буде за рідного Бог-Отець нам.

Будуть нам за почесних запрошених гай і став,
білосніжні лелеки, яких не жахає відстань…
Ми з тобою увійдемо в храм на Зелені Свята
зі словами: «Поважна Трійце, благословіть нас!»

Глибока ніч, але не спиться
Мені самотньому чомусь, –
То нудно втомлюю правицю,
То на лівицю обіпрусь.
Кручусь, як дзиґа, на всі боки, –
Старий, нікчемний, хворий дід, –
А місяць поглядом безоким
Це все фіксує так, як слід.
Щоб вранці сонцю розказати
Те, що засвідчив він, як вмів –
Неначе черги з автомату,
Із вуст лунали звуки слів.
Прийшло натхнення так раптово,
Що зникли сумніви малі
Про те, що ніч розвіє слово
І вчують пісню край землі.
19.07.16

Затужив синій став,
Що він небом не став, –
І залився гіркими сльозами.
Я від щастя ридав,
Як тебе покохав, –
Та ще й досі кохаю без тями.

Наче квітку плекав,
Цілував, обнімав –
І розквітла ти диво-зорею.
Я старався, як міг,
Кидав зорі до ніг –
Все одно ти не стала моєю.

На край світу я біг,
Засипав білий сніг
Всі сліди і дороги довкола.
Я не знаю, як жить,
Та тебе розлюбить
Я не зможу, кохана, ніколи.

1 серпня 2015 року

Магія ця, розумієш, у тому, що ще не наведено різкість:
зморшки не в фокусі, шрами не в фокусі, фокусник дилетант.
Магія ця ще сьогодні — назовсім, та завтра уже відліта,
лишить на двох нам із тістечка часу маленькі солодкі обрізки...

Що ж нам тепер, як не вчити напам’ять усі ці “не мій”, “не моя”,
мовчки чужитися, снитися, снитися спалахом теплоти?
Жовтень нас видощить, вимучить нарізно, скаже птахам “Лети!”...
І, найрідніший на світі, залишиш на згадку лише ім’я.

2015