Зізнатися хочу тобі у любові,
Моя Україно, матусе моя,
І як підібрати те правильне слово,
Щоб висловити всі свої почуття?

Тобі я поклястися хочу на вірність,
Бо віддане серце єдиній лишень,
Яка найдорожча, миліша, найближча,
Присвячувать вірші, співати пісень.

Для тебе, рідненька я не пошкодую
Ні сил, ні здоров"я, а ні життя.
Всією душею постійно з тобою,
Як ти розквітаєш, щаслива і я.

2016 р.

Ранок розплющив очі блакитні,
З сестрою-зорею вітатись хотів,
Та не вдається ніяк їм зустрітись,
Як він прокидається - нема її.

Коли світанок тихенько крадеться,
Згасає на небі ясна зоря.
Бо споконвіку уже так ведеться -
Усьому в природі своя є пора.

2017 р.

Вона сама спинилась біля мене
І дивно подивилася в мій бік, –
Немов якась знайома чи нужденна,
Чи та одна, що сниться з року в рік.
Вона стояла близько і мовчала,
Ніяковіючи від самоти, –
Гадаючи, що їй робити далі: –
Чекати ще або пора іти?
Замислена, розгублена, безвинна,
В наївності стурбованій своїй, –
Вона в очах розтоплювала синій
Мороз вогнями гаснучих надій.
Хотілося мені, щоб він розтанув,
Щоб не журилась жінка, як вдова, –
Щоб не барився жданий і жаданий,
Немов моя відрада чергова.
Безкрайня ніжність пульсувала в жінці,
А не шуміла буря грозова, –
Стояли двоє мовчки на зупинці,
Чекаючи на дії та слова…
31.01.17

Одні казали, що буде просто,
Незле і тихо.
Сніги небілі, відлуння, кості,
Всевольне лихо…

Стріляють в тіло – вбивають душі.
Де, воля, Боже?..
Безликі тіні у шкаралущі
І крик народжень…

Усе впереміш… Йдемо кудою?
Чи є? Чи бути?...
На місці топчуть помежи млою –
Сліпі манкурти.

Договорились? Печуть у грудях
Огні, омани.
Що далі буде?... окопи, груддя
І смерть за нами…

Божки бездушні десь на Мальдівах,
У злоті вілли…
Ти ще не вмерла, Враїно-Діво,
Від зайд зчорніла?

Господи! Прости мені вину,
Що я шлю їх на страшну війну!
Хлопчики, народжені у мирі,
Світосяйно вічні. Дай же сили!
Дай мені повірити, що нині
Це останні відлітають в ирій....

Вбивають кращих на війні і в тюрмах,
Дорогу стелють злодіям згори.
За вбитими синами сурмлять сурми,
І ангели злітають крізь вітри.

Заплаче небо гірко через хмари,
Засипле снігом кров чужа зима,
Поповняться їх зорями стожари.
А їх не буде, їх уже нема...

Хоч райдуги розквітне перевесло,
Коли настане сонячна весна.
Сини уже ніколи не воскреснуть...
То ще скількох їх забере війна?!
31.01.17

Полинна твоя доля материнська,
о земле, – цвіту праведних дітей
розвіяно по закутках чужинських.
Засмучене лице твоє святе.

Вони жили, твоєї ласки спраглі,
аж не спочив допоки їхній прах
у роттрдамах, мюнхенах і прагах*,
в заокеанських землях і світах.

А ти чекала, рідна, на ізгоїв.
У злуку щиро вірила … І днесь
з’єднався – вже навіки – із тобою
один із них – твій люблячий Олесь…

29.01.2017

Присвячується моєму братику...

Люлі-люленьки, нам Борисика
Заколисує сива вишенька.
Не натішились ясним сонечком,
Горе вдерлося у віконечко.
Рідну лялечку Бог у рай забрав,
Янгол матінці сльози витирав.
Люлі-люленьки, Боже борони…
Над могилкою чорні ворони.
В серці матері – туги віхола,
В грудях - молоко ще не висохло…

2016 р.

І потьмяніють білі орхідеї
на підвіконниках душі моєї,
бо сонце в кіптяві сьогодні утопилось.
Бо я стомилась.

Безперестанку вперто воювати
за правди світло, і гучні дебати
ятрити знову й знову марно, марно...
Брехня живе безкарно.

Собі між люд насіює полови.
До дії дія і до слова слово.
І знов кайдани, знову чорні пута.
Не можу те збагнути.

Та хай! Усе... Маліє денна плата.
Відходжу геть від Юди і Пилата.
Відходжу в тінь - то їм таке здається.
А Сатана сміється.

І плаче янголик душі моєї -
тьмяніють онде білі орхідеї,
бо сонце в кіпятві сьогодні утопилось.
Бо я стомилась.

28.01.17 р.

Життю жертовно,
а смерті – «хлібно»…

Волає Воля без-
вісно, утробно.

Душі невтішно.
Словам – безслівно.

Так Небу жалібно…
Так світу жлобно…

31.01.2017

Свято літа минає,
Сивина покриває
Роззолочені сльози
В журавлиних краях,
Що розсипались світом
Дорогим заповітом
Найсолодшого дива
У дзвінких ручаях.

Намалюй мені пісню
І осінню й непізню
У полях колосистих
Де співає душа...
Намалюю світанок,
Наш замріяний ганок,
Захід сонця багряний
У густих споришах.

Літо скоро минає,
Душу сум огортає
Пісня осені чиста
Ген за обрій летить
Ми з тобою навіки
Повноводнії ріки
І освячена вітром
Для нащадків блакить.

30.01.2017.

Я – непримітний подорожній, –
Мов каплю дощику в росі
Мене уздріти може кожний,
А розпізнати – не усі.
Я поміж вами, як стеблина,
Прим’ята іншими, в жмуті, –
І бранець ваш, і серцевина
В непереборній тісноті.
Але мене не поневолиш,
Сплетінням різним завдяки, –
Бо змалку втомою і болем
Щодня вимірюю роки.
Так живучи мовчазно в гущі
Вмовлянь, оман, подій, болінь, –
Я непримітним став живущим
У марнім шумі голосінь…
30.01.17

У небеса пішло сьогодні сім
Синів найкращих рідної держави.
Не маючи ні орденів, ні слави,
Пішли у вічність, не минули зим.

У душах владних, вдягнених в льоди,
Не защемлять серця. А де жалоба?
Вони самі не перехрестять лоба
І не приїдуть з Києва сюди.

Бо знають чітко - тут нема АТО,
А є війна, де убивають кулі,
І не поможуть у кишені дулі.
Тому на фронт не їде з них ніхто.
30.01.17

Пам'яті Андрія Кизило з Умані,
позивний «Орел»


І скільки вбитих упаде в безодню
Ніким неоголошених страждань?
Три роки від учора й досьогодні
Кривавляться сніги удень і в рань.

Літає "град" над кожним нашим сином,
Над батьком ще малесеньких дітей.
Тут захищають серцем Батьківщину,
Не думають про захист від смертей.

І звідусюди лиш одні загрози,
Нема хвилинки думати про сни.
А тут іще стоять такі морози,
Що навіть кров застигла від війни.

Та падають під кулями безвусі,
Не знані поцілунків юнаки.
І моляться за них батьки, матусі,
Горять по хатах зорями свічки...

Нема віійні кінця, не видно краю,
Де перемога стане на поріг?
Небесний Вседержителю, благаю,
Щоб мій народ найшвидше переміг!
30.01.17

Зливи...
кораблики...
віхоли... віяла...
нути...
Немає жаги.
Висох любисток.
А гречки ж насіяно...
Тицьнемо кущ шелюги.

Хай приживається,
Бростю зеленою
впевнює: вічна весна.
Глоба лякає
реформою енною.
Бачимо ритвини дна.

Темп ритенуто...
Позначення синім.
Випливли... Ноєва ніч.

Котимо зорі...
кавунчики...
дині...
в холод яруг-протиріч.

2017

Вечірня тиша задивилась в небо...
Там зорі мерехтливо гомонять:
- Невже душі народженій так треба
Відчути, зрозуміти тіла стать?
Навіщо дух, котрий у оболонці
Працює, ходить, спить, життям пливе
У брюках а чи, може, у сукенці...
Хіба для тіла там душа живе?
...а не суттєво! Хто я і для чого
Прийшовши на планету голубу
Всі здібності свої отут правдиво
Реалізую. Тільки не журбу
Сповідувать поміж людей ганебно,
Не плакать, не стогнати, не тужить
І для людей на радість-втіху бути,
Й для себе хоч би трішечки пожить.

29.01.2017.

Нічна западина. Сповільнення годин.
Душа теплішає у стані перемовин,
і крізь зірчастий, лунко вичищений комин
шукає зір когось у плетиві судин

святої тиші, що, мов виснажений птах,
злітає махом на земні затвердлі крихти,
на дні зіниць його гуляють жовті віхті,
і чорні крила спочивають на кущах.

Я міркувала – світ великий і чужий,
але в украдені нічні глухі години
замерзлим гостем він в оселю мою лине,
за день приборканий, з утоми півживий.

Я тереблю його, та носом він клює,
ми сидимо за ненакритими столами,
він вислуховує мої набридлі драми
або цікавість напівсонно удає.

2017

В судомах простору
народжені хвилини,
невпевнені в збереженні життя,
зливаються в речовини
                          краплини,
готуючи життя до відплиття
в історії ранковий океан,
в бурхливу даль пригодницьких історій.
І осідає космосу туман
на куполи земних обсерваторій,
в яких зненацька розуміє хтось,
що тут, внизу, стають туманом
                                  хмари.
Тож той, кому впізнати довелось
журбу падіння, зоряні байдари
здіймає курсом на архіпелаги
планет чужих, де часові моря
хвилюються думками, де наснаги
глибин шукають гострі якоря
речовини, де у фантазій вирі
історія втрачає безліч вад,
бо вічністю вже огортають хвилі,
уражений безмежжям, апарат.

2017

Розбентежились бентеги
Аж у жилах кров кипить,
Побентеженим сердегам
Вже не милий білий світ.
Розпечалились печалі,
Розжурилася жура.
Ці бентеги вже дістали,
Проганяти їх пора.

* * *

Який відсоток снігу в цім піску?
Ти – жертва ЖЕКів, зимо білотіла...
Якби не на короткім повідку –
ця юна хаскі в небо полетіла б!

Який відсоток зайвих серед нас?
Кого було б позбутися доцільно?
Ламають
керзачі дідівські
наст...
Тримаймося, мої дорогоцінні.

Кому ж перемагати, як не нам,
не надто ситим,
втім, і не примхливим!
Трива багатовимірна війна –
та віру й силу духу зберегли ми.

Немов дитина, пальцями – по склу
замерзлого тролейбуса.
Виводжу:
„Ламаймо наст. Лупаймо сю скалу.
Тримаймося,
мої
непереможні!”

У тлумі, шумі, гамі – драма,
а чи комедія життя?
Уїдлива до всього дама,
а чи веселощів дитя?

Буває, перша пустить сльози,
в журу сповиє кожен кут,
а іншій(сміх, вино і рози)
немає часу для покут.

Терплю обох, а що робити?
Це настроєве. В різний час
вони ідуть мене любити,
а я, виходить – ловелас…

2017

У нас крадуть.
А ми, як ті ягнята,
з кошари тільки "бе" благе та "бе".
А крадіїв оте, повірте, не шкребе
бо їм на наше "бе" плювати.

І світові на то плювати теж.
Своє найближче лиш до свого тіла.
Нема нікому до отого діла,
що се падлюцтво поза край,
без меж!

Що нам під носа пхає знову дулі,
котрі ще й тхнуть несвіжістю давно.
Ми тільки "бе"...
На нас хтось люто "н-но"!
І все. І тиша.
Тільки ниють ґулі

Десь на чолі, під серцем, у душі.
Вже й вовна облізає геть не біла.
Виблискує позірно згрубла шкіра,
бо ж вівці приплелися до межі.

А там за нею, хто зна, що чекати.
Зима і сніг, тож паші ще нема.
І віри, і надії вже катма.
Лиш бекаємо ще, як ті ягнята
про біль і муку, про свою біду...
А в нас крадуть безбожно, все крадуть!
Й на наше "бе" з відразою плюють...

21.01.17 р.

Бачиться в спогадах знову,
І розтривожує сни, –
Ніжність, знайома й раптова,
Блисків яскравих весни.
Чується запах і шелех
Вітром овіяних трав,
Понад якими метелик
Аж зашарівся від барв.
Хочеться теплої зливи
В хльостких розкатах громів, –
Взимку збираю жадливо
Зливки весняних слідів.
29.01.17

Піднімися на дах,
Дочекайся досвітної тиші,
Роздивись у безодні
Невидимі траси комет.
Що сьогодні тобі
Цими трасами небо напише,
Знову вірші? Не дивно,
Бо небо - найкращий поет.

У коротких рядках,
У напруженій ритміці літер,
У словах невагомих
Водночас і надто тяжких
Прочитай про любов,
Що нестримна як сонячний вітер
І про вірність планет,
Що орбіт не полишать своїх.

Про зірок наднових
Вибухові раптові романи,
Про гігантів червоних
Колапси самотніх сердець,
Про туманностей вічну
Холодну бездушну оману,
Як зітхає Сатурн
За котримось із власних кілець.

Піднімися на дах
Дочекайся досвітної тиші.
Подивись, ген твоє
Між сузір'ями сяє ім'я.
Це не просто слова
В небесах, що не знати, хто пише.
Це тобі у любові
Небесній освідчуюсь я.

30.01.17

Сліди боїв у чистім полі.
Сніги розтанули від гільз.
Там знавіснілий од сваволі, Двічі
Москаль на Україну ліз.

Рядами пальта і шинелі
На полі бою біля Крут.
У рай для душ відкриті двері, Двічі
Тризуб і стяг упали з рук.

Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух тоді воскрес.
Упали, як у осінь листя, Двічі
Тілами сніг укрили весь.

Сусід північний - брат чи ворог?
Усіх він вибив – до ноги.
А вітер ніс на Київ порох Двічі
І дим неволі навкруги…

2010

ІІІ

віднайти причину дієслова
оскільки насправді ще не час
і ми не відаємо, кидатись уперед чи бігти.

хай це вечір, грудневий вечір,
чайні скрині підважені для винесення
надають форму пітьмі
поки наїдки палахкотять проти стіни.

такими є ночі західного миру,
їхніми променями летять зібгані біографії,
ягідно-темні портрети, сувої імен.

інша тиша захищає нас з одного боку
наче морський вантаж у джуті,
загорнутий обережно, з відчаєм.



(пер. з англ.)

III
To unearth the reason for a verb
because the truth is it’s not time yet
and we don’t know whether to rush forward or take flight.

Make it evening, say an evening in December,
the tea chests levered up on chocks for removal
give form to the darkness
whilst the cooking flares against the wall.

These are the nights of Western peace
and flying in their rays are the cramped biographies,
the berry-dark portraits, the scrolls of names.

A different quietness shields us on one side
like a marine weight wrapped in jute
and folded carefully, with desperation.

Історія навчає, як багато
за брата цвіту нації лягло.
Та як і де узяти того ката,
аби такого брата не було?

Історія не бреше, а голосить
Полтавою, з Батурина і Крут,
як прилучали нас великороси
вогнем і кров’ю до союзних пут.

Історія рече, аби мовчали,
і слухалися голосу вождів.
Побачили. Самі себе чіпляли
на чорні дошки сіл і хуторів.

Історія сльозою камінь точить
на тій путі, де залишали слід
мої діди, яких обдертих, босих
етапом гнали на Сибірський хліб.

Училися, як порівну ділити
копалини і надра у землі.
Усе, що нами найдене й відкрите,
присвоїли злодії у кремлі.

Історія наочно показала
і пряники ідей, і батоги,
і як за шкіру заливали сала
«передові» сусіди-вороги.

Не новина, що фобії колишні
і нині називають – селяві.
Не дивина. І фарисеї – ближні,
аби умити руки у крові.

Історія яріє в казематі,
де почиває наша булава.
Подейкують, що ми були багаті?
Не пам’ятає «оного» Москва.

Існує байка, – ми такі похожі
у вірі, у любові до Русі,
але – голодували люди Божі,
а нелюди давилися усі.

І наша дружба – це одвічне путо,
в якому більший меншого карав.
А нині Каїн забуває Крути,
де Авеля на вила підіймав.

Та – буде суд! І Боже слово віще
у іншу віру ще наверне нас,
аби усе, що діяли раніше,
не повторити, як трагічний фарс.

Ми поділили золоту руїну
і розвелись у небі на віки.
Історія
               робила
                              помилки.

Та хай ім’я дівоче – Україна
леліє доля, як матуся сина.
Помиряться
                    ачей
                          зведенюки?

.................................................
Надія є, що мрія все поборе,
і каркає історія стара,
що сестрами
                  єднатися
                                 пора...

Які ще не освоєні простори!
Роздайся, Україна-Чорне море,
на крейсері
                    з ракетою –
                                   сестра.

               2008,2014,2017

Все саме так, як і було
В часи, що вже були минули,
Коли пройшов буреполом
Поверхнею земної кулі...

Згорілий сад... Зими нема...
І чорним болем відізветься
Цей кров"ю скраплений туман,
Мов настрій згарища у серці,

Яке затиснуто в війни
Лещата з броневої сталі...
І пада чорний сніг рясний...
Реагувати перестали

На те, що світ осліп, оглух
До наших стогонів і криків...
І коло замкнене навкруг.
Воно й було таким одвіку.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117012901125

дощ-прибиральник вже змив з бруківки
жаданівську кров* і кров біля книгарні*,
кацапські берці хотіли пройтися
твоїми вулицями, рідний Харків,
але послизнулась на півдорозі
московська орда триколірної масті,
плечем до плеча захистили твій спокій,
хто вийшов вперед й не боявся впасти…
а я, хоч давно, але досить пихато
писав, що не знаю, тебе чи лЮблю –
«писк комариний» навряд чи образив би
яку-небудь Олю, чи навіть Любу,
тому й сподіваюсь, що ти не дочув те,
інакше ще довго цідитиму відчай,
Харків, раптом почуєш: «тебе не люблю я…»,
харкни вихлопом газоліна в обличчя.
______

*01.03.2014
*11.01.2014

Пірнула у місячне небо,
Дістала ясну зорю,
Принесла її для тебе,
Щоб видів, як я люблю.

І сяє зоря в абажурі:
Кімната - чарівний світ.
Та плаче вона в зажурі,
Їй сниться зірковий політ.

Як ніч завмирає тихенько,
Й цикади співають пісні,
То хилиться місяць близенько
До зірки, що плаче вві сні...

Цілую твої долоні,
Нечутно, навшпиньки йду,
Її визволяти з полону-
В очах твоїх сяйво знайду.

На небі ясніє місяць,
Зірки заплітає в тополю,
І дзвінко зоря сміється,
Яку відпустила на волю.

Забудь, забудь усе що було,
Не повертай пройдешні дні.
Те споминати що минуло,
Було би боляче мені.

Змінити світ уже не вдасться,
В нім так заведено давно.
Чим у житті є менше щастя,
То тим солодше є воно.

Забудь, забудь усе що було,
Що буде дальше? Хто те зна…
Майбутнє віхола задула,
Ясніє снігу білизна.

Та хай несеться час як злива,
Про вічне думати облиш.
Ще до життя душа жадлива,
І ще не хоче до узвиш.

2017р.

1

Людина-будильник на вулиці тихій.
Розбудить, наділить утіхи та лиха,
У шибу торохне: "Вставайте до праці!";
Порушаться ритми липких мастурбацій,
Дитятко притисне ведмедика, лева.
"Торррох..." - упаде пелюсток черешневий,
Розіллються плямкання-вигуки-зойки,
Закрапають джеми, підливи, настойки.

У біса проріжуться палеві ріжки,
Штрикне під ребро, намудрує підніжку.

Бамбукова палиця довга, міцнюша.
Мов сусло, тече фіолетове суще...
Проява недремна - кашкетик у цятку -
Спонукує лити кавусю в горнятко,
Знайти учорашнє на довгій полиці,
Насіяти рясно дурниць і пшениці.

Ледащо вдає, що не чує набату.
Поблажка для всіх перманентно у свято.
Джергоче столиця, знелюднені села.
Скрекочуть яруги... Ворожать чавели.

2

В імлі карамельній шукаємо солі.
Параболи болей. Благі парасолі.
Бракує хвилини для злету під купол.
Лаванда відквітла скиртується тупо.

Койоти вгризаються, бейджі - "хороший".
Здешевшали нутрощі, хвостики, гроші.
Кредити, цяцянки, проблемища, скидки...
Збудився - то йди, хоч маршруту не видко.


2017

Стежка мамина квітами встелена…
Вмить життя обірвалось на слові.
На соснові вінки горе згорблене
пов’язало хустини тернові.

Свічі хилять голівки над коливом,
дзвін виплескує звуки гортанні,
відчайдушно Всевишнього молимо:
«Вічний спокій рабі Божій Ганні».

Сліз не випече сонце у повені,
лиш обпалить гвоздики криваві.
Упокой її душу знеболену
у небеснім саду, Боже правий.

Панахидно, скорботно, у тузі я,
в судний день червень смертю не гребав.
Нині стежка до мами - ілюзія...
Біла риска на маківці неба.

2016 р.

так легко
роздягатися
і розчинятися
у музиці гойдання вій
як важко
зачиняти все
ту лагоду пісень
в якій
я безперечно твій

я однозначно твій
у молодій траві
у дивній голові
в недоспіві забутому
в капелі
я постріл
в серце менестреля
і небо
вигнане до стелі
я твій
я неодмінно твій

яке гойдання вій
у ясності німій
у шепоті
ти мій
у диханні здобутому
у ласках
ти пропадаєш
ніби казка
коли життя
міняє маски
я твій
я полум‘яно твій

вміхнутися зумій
тій самоті
зимі
тій пустоті
не смій
давати сталий прихисток
і втіху
в тобі
проникнений
до сміху
в тобі
у немочі
сню тихо
я твій
стихіє
неозоро твій

бо
о Боже
бо

так легко
роздягатися
і розчинятися
у музиці гойдання вій
як важко
зачиняти все
ту лагоду пісень
в якій
я одиноко твій

2 Лютого, 2016

1.

несеться вода
ожива море
брунькує біда
спалахне горем

могили посів
скільки тих зерен
на душі усі
ой цвіте терен

приспів

ой цвіте терен
білий мов лист
аркуш паперу
переплелись

віра надія
з любов'ю в тан
небо німіє
Божі уста

2.
як дощ перестав
небо прозоре
любов пророста
міцніє корінь

серцями солдат
тиша кужелить
дорогою в сад
ой цвіте терен

приспів

3.
а час дорогий
хутко минає
з дощів у сніги
є і немає

проснеться весна
вибухне зелень
і вирветься снам
ой цвіте терен

приспів

24 Лютого, 2016

* * *
Ці полум`я високі язики…
А може – квітки-думки пелюстки?!
Красою і теплом їх упиваюсь –
Прийшло мені осяяння таки.

* * *
Так полум`я тихенько гоготить,
Потріскує, здається, кожну мить.
А іноді й вистрілюють жарини –
Як у житті: то мир, то все – горить!

* * *
Гуде вогонь, мов на семи вітрах,
Ці дрова теж розсипляться у прах.
Минає все… Жевріє лиш надія,
Що істина залишиться в словах.

* * *
Вогню веселі все іскряться тіні,
Так довго гріють, майже безгомінні.
Аж виника ілюзія мені,
Що безконечне – полум`я цвітіння.

* * *
Красиві дуже тліючі жарини –
У споглядання радісне порину.
Постане Образ раптом із вогню,
Вони – немов квітуючі жоржини.

28.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

Лови своє щастя, бо завтра не буде нас,
У вирі чужому погубимо крила і кроки.
Усе, що красиве, на жаль, не завжди Парнас,
Лиш небо високе.

Між весен і вишень вляглись молоді сніги,
Півсвіту біліє, а пів – поза межами, пустка.
В далекому завтра несніжні стежки, борги,
Прозріння негусто.

Десь яв і омана, смереки одна в одну,
І жалить безжально сліпе відчуття заметілі.
На сонячній арфі застиглу торкне струну
Вітер, весь білий.

І день розпочнеться початком… тік-так, тік-так…
Хвилини – хвилинні, а миті – миттєві…жаско.
Охочий до лісу бездомний, чудний жебрак
Грітиме пташку…

У кожного нині по зірці, свій хист, мов хрест.
Так дивно вдихати безмежжя на повні груди!
Лови своє щастя, бо нині ти тут увесь,
Колись не буде…

Заміна віку... Заміни
На energizer хліб і сіль.
Бажаєш drive? Тільки need
Закоротити полюси.

Пігмаліон без Галатей...
Театр формує парадиз...
Мов вістя встромлене, з грудей
Кохання вирви назавжди,

Бо трансформоване воно,
У світі, де нема основ
І суржик замість мови,

Де ми з тобою у розлив
Пішли... І нас не допили...
-Як маєш ся?... -"хріново".


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117012801264

А Часу – як буде:
у нього в коморі
ще досить облуди
і вистачить горя.

Загроз викрутаси.
Кульбіти теорій.
І байдуже Часу
До реплік Історії.

Йому – знов завзято
(без сили і солі)
брехню запихати
у воло неволі.

…Всевидяще око.
Порти і портали…
А Часу – все боком:
аби не картали.

28.01.2017

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона –
мами татова принцеса поетеса
і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата й боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
я знаю де перемога де зрада розбираюся у сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

28.01.2017

О, Боже!
ридав би й Данте
скрючений в три погибелі
у склянім своїм гробу –

цю юрбу не зупинять провалля
чи діжі із тістом замішаним на крові
я знаю що всі вистави грані для натовпу
для дикунства граного
мають криваві грані

дайте мені
панночко
дайте
касирко перигідрольна
два квитки у першім ряду
на новітню божественну трагі-
комедію
дайте відваги
я тебе малий проведу
червоніє як прапор куліса
п'єса бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

заковтую слину
тримаюсь за бильця крісла у першім ряду
тримаю прямесенько спину
найменшу краплину поту найменшу сльозину
впійману язиком
вицмулюю наче в угарі –
люта спрага бере
за грудки за шкибари
гробарі лихварі дримбарі злидарі
у отарі оцій – і царів й кобзарів!
всі віншують до пана до господа́ря
душить горло
пивбаром –
вінчати такі лицедійства

місто котиться містом
у пристінках все як і все
без чудес –
просто голий театр
пустодрама лукавства
ти чого зізнавайся
малий
розігнав розлякав свою паству?

між холопами й панством
знову бистра вода
закипів Черемош –
українська запінилась Лета
на планеті моїй
вже не вижити без пістолета
без кривавих монет чи живого диявола в буді
я не буду молитись малий
іудам молитись не буду

фуршетів страшуся фінальних
де лакеї розвозять нутрощі на тацях
де припудрені голови височіють на блюдах
мов екзотичні цяці
серед статуй льодяного бару
поміж дам із келихами
між мужчин у метеликах
я чекаю пришестя твого малий
несу
черевики завтра з ремонту буденно
парасолю розкрито –
дожидаю попутного вітру
ситом міряю всесвіт
та душу свою неситу
ситом міряє бог благодать
для дітей ненаситливих
в сито я тобі хочу
любові своєї насипати

як воскреснеш – мене проведи
поведи мене світом
поводи мене між людьми
полови мене ситом
не пускай мене до паяцтва
до пишного панства
до блискучого натовпу
першого ряду
за ту кулісу

як воскреснеш – я дам тобі води
забурлить Черемош
попливуть по нім гроби
ти туди не ходи – твої янголи
бурю здіймуть крильми
увійдуть по коліна в дно каменисте
цю юрбу не зупинить мирна вода
ця юрба – не чиста!
це – орда!

як воскреснеш
малий
візьми мої черевики
некрасиво босим відвідувати вистави
і коли ти воскреснеш
затям
від світла твойого лику
цього темного яву навіки не стане

але поки ти мертвий
поки ти у своїм склянім гробу
у своїй лляній плащаниці
я тебе за руку візьму
я тебе проведу
я навчу тебе розпізнавати лиця
наших вулиць та міст будинків вікон кімнат
гробарів лихвалів злидарів – володарів світу

місто котиться містом
захмарює небо червоніє як прапор куліса
б'ють поклони актори й актриси
п'єси бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

2017

Лежу, стривожений, у ліжку
І відчуваю – щось не так,
Бо по душі скребуться кішки
І тепло – нижче живота.
В напрузі думаю, сірома,
Було насправді це, чи сон?
Чому, як мертвий, від утоми
Захеканий лежу пластом?
Чому мій палець ніжний, чулий,
Як під напругою – тремтить,
А голова неначе вулик
перебирає кожну мить.
Пригадую: неначе в морі,
Я на чуттєвих хвилях плив -
То молодичка, у покорі,
Розворушила мій порив.
Хитались груди вліво-вправо,
Сліпили очі, мов маяк,
Вона всміхалася лукаво,
Я ж цілував її усмак.
А потім, осмілівши зовсім,
На неї, наче тінь, приліг,
Пив аромат її волосся
й заплутався у нетрях ніг…
...Тепер лежу в думках: «Одначе,
У сні зумів не впасти ниць.
Та пенсії в житті не стачить
на всіх покірних молодиць»

28.01.2017

Ти вени порізала...
ножиком, жилкою,
тупою рапірою,
краєм листка.
Кров, наче сік,
не простий, а березовий,
без болю, без жалю собі витіка.

А з ним щось - неприйняте,
змучене, здиблене,
таке, що на горлі
гудзує вузли.
Ти дивишся тихо в кажлюжу
що ширшає,
довшає,
і мовчки шепочеш: "Пливи

до тої ріки, від котрої
колись іще
за перших Богів
відділилася геть..."
А поряд лиш тіні
сутуляться, тиснуться
ближче до тебе,
до тебе, до те...

Ти вени порізала,
та не відділилася.
Бинтує у біле,
у чорне думки
твої потамовані,
корить хтось,
насварює.
А ти малювала лиш серце,
лиш серденько
на білім зап'ястку руки...

5.12.16 р.

***
Вітер, вітер, вітерець,
Урвавсь тобі вже терпець
Сидіть влітку тишком-нишком,
Не виходити на грища
З давнім коришем-дощем.
Зачекай день-два іще
І тоді навзаєм з ним
День ви зробите сумним.
За такої-от негоди
Ручаям дрімати годі –
Аж півроку на припоні,
А тепер, мов дикі коні,
Враз зірвалися із гір,
Весь затоплять суходіл.
Нехай кажуть: «Яка повінь!»
А Кінерет як наповнить?..
Отака зима нівроку
На Святій Землі щороку.

Привіт мій мужній, любий друже!
Ти знай, що серце моє там...
З тобою, і сміється, й тужить,
дарує мрії небесам!
Тебе ж зігріє в час негоди
і під прицілом ворогів,
воно не прагне нагороди,
а молиться, щоб тiльки жив!
Я все віддам, що схоче небо,
за мить з тобою милий мій,
а більшого мені не треба...
Та сумувати ти не смiй!
Нехай гримить війна громами,
хай цілий світ услід кричить,
та той вогонь, що є між нами,
нікому, чуєш, не згасить.
Ти глянь на небо - мої очі,
а сонця променi - вуста.
Послухай вітер - я шепочу,
Бо там де ти - моя душа!

автор:
Мельничук Орися
2014р

на гілці неба висне хмара
вагітна зоряним дощем
ось упаде на плечі кара
ось набіжить заброда-щем

усім чогось в житті бракує
то крові ближніх то добра
молімось Богу щоб не всує
хоча і сенс – це тільки гра

а кольорова птаха щастя
пір’їни губить не за так
десь зачарує не удасться
міняє долю на мідяк

живі покоси срібні роси
осіло сонце на траву
повисихали Божі сльози
у сні-омані й наяву

тримай мене моя соломко
мої дороги і поля
час розриває там де тонко
у небо падає земля…

27.01.2017

По бруку, рядами крамничок і далі на схід
висвітлює присмерки пензель зі снігу неначе.
Сказати б художнику трохи підправити начерк –
та голосу бракне і губи занадто сухі.

А місто тепер у полоні морозних видінь:
дере́ва – примари, будинки – бліді саркофаги.
Звертаю на площу, збираючи рештки відваги.
Розлючені хмари – мов левіафани. На дні

небесної прірви розсипану смальту світів
намарне шукати: ця темінь застигла, як магма.
І місто, здається, забуте людьми і богами,
і місто, по вінця занурене в дим простоти,

виловлює з пам'яті о́брази, сни, імена
знайомих людей і такі, що не мовити всує...
Вогнями вокзальними ніч наді мною жонглює
і тулиться чорним крилом до чийогось вікна.

2017

Коли удосвіта зникають
Сни, наче роки золоті, –
Лежу, стривожений до краю,
В незрозумілій самоті.
Адже ще й миті не минуло,
Як цілував отут уста, –
І, пальцем, лагідним та чулим,
Вчував тремтіння живота.
Грудьми розхитуючи груди,
Мов на високих хвилях, плив, –
І видавалось – вічно буде
Чужа покора й мій порив.
Сліпила очі ніч зимова,
Позбувшись згуслої імли,
Коли вслухалася в розмови,
Що між цілунками вели.
Яскраве видиво, як свічка,
Згоріло в бистрому вогні, –
Немає поруч молодички,
Лиш тінь неясна на стіні
Не рахував би скупо гривень,
А все віддав, що приберіг,
Щоб знову втомлено-щасливим
Згубитись в теплих нетрях ніг.
Але скупіші на візити
Жінки знедавна в сни мої, –
Ходу життя - не зупинити,
Час, наче гори, не стоїть...
28.01.17

Можна піти як завгодно далеко
Чи зовсім ніяк не йти.
Може то в небі ширяють лелеки,
А може то я і ти.

Можна зірок невловимий бісер
Пришити нитками назв.
Вірити - звірі небесні та птиці
Ніколи не зрадять нас.

Можна сказати, а можна у тишу
Продіти нитки думок.
Знати, що час підніматися вище,
Неначе весняний сок.

Можна зайти за усі заборони,
Згоріти і далі йти.
Лики незнані поглянуть з ікони.
Чи може то я... і ти?

Якби маленьке деревце,
Що на Алеї праведників миру в Яд-вашемі ,
Дещо більше, ніж оповіда табличка,
Могло розповісти про того,
Хто удостоївся такої честі в Єрусалимі,
Може б дізнались ми, що Михайличенко Федір -
Нащадок козаків, котрих із Запорожжя
Вигнала козацька мачуха - премудра Катерина .
І те, що лиш десятьма роками старший
Був він од того, кого в далекім сорок п’ятім
У Бухенвальді звав просто Юрчиком
І в брати йому годився, навіть усиновить збирався,
Якби вдалося вийти живим із того пекла.
А зараз стоїть побіля того деревця
Відомий на весь світ посивілий рабин
І з ним – розлоге дерево родинне:
Восьмеро дітей, онуків п’ятдесят і правнуків чотири…
В дитячім блоці приречених на смерть сиріт
Найменшому спосеред них богатирем здавався Федір
Ще б пак: як кажуть, без п’яти хвилин моряк
(Не видала б сусідка курсанта мореходки,
Юнак громив би наволоч фашистську ,
А не виснажував себе у понадлюдській праці
Та в дослідах мерзенних ескулапів,
Яким дорожчі миші й пацюки, ніж люди).
Федір також одразу потягнувсь до того,
Чиї пекучі оченята говорили більше, ніж слова.
Юрчик осявав йому той безпросвітний морок,
Скеровував думки в одне лиш русло:
«Вижити самому і врятувати од наруги сироту».
Картоплю Федір крав і супчик варив малому.
А то з покійника зняв светер і шапочку зв’язав,
Бо ж лютували не тільки людоїди, а й морози.
Під конвоєм гнали дітвору до праці,
А ввечері, як випаде нагода, знесилених
Їх розважав невтомний дядько Гофман
(Із того ж-таки, що й Федір, далекого Ростова-на-Дону).
Чого торкнуться циркачеві руки
(Байдуже: цурупалок чи пилка, чи просто гребінець),
Все грає й веселить хлоп’ят.
А то проснулись вранці,- ялинка виграє вогнями .
І Дід Мороз справдешній. Звичайно ж, Федір.
А ще була негласна школа, де Юрчик
Не одразу навчивсь писать зліва-направо...
Отак у праці, голоді й побоях жили вони,
Не відаючи, коли жовтавим димом вознесуться в небо.
Та в мить останню Всевишній вирвав їх з лабетів смерті.
...Шукали один одного впродовж всього життя
Федір і Юрчик. Завадили кордони, а надто ті,
Хто сіяв зненависть і розбрат між людьми уже після війни.
Так і не змогли вони обнятись, припасти до грудей,
Сльозами загасити спогад про гірке минуле.
І ось тепер колишній Юрчик - Їсраель-Меїр Лау ,
Плекає деревце, щоб на Святій Землі
Тяглось воно все вище й вище туди,
Куди так передчасно відійшла душа рятівника.
-----------------------------------------------------------------------------
Яд-вашем – національний меморіальний комплекс Катастрофи та Героїзму європейського єврейства.
Федір Михайличенко (1927-1993), колишній вязень, кандидат наук.
Йдеться про царицю Катерину другу.
Бухенвальд – німецький концентраційний табір в Тюрінгії.
Ісраель-Меїр Лау (1937) – головний ашкеназький рабин Ізраїлю (1993-2003), головний рабин Тель-Авіва, лауреат Державної премії Ізраїлю, голова Ради директорів Яд-вашему.