А веселий сніговик
Дбати про берізку звик:
Надягає рукавички
Й заплітає їй в косички
Білі бантики й перлинки -
Все, що падає з хмаринки.

З пуху білого хустина
У сріблястих намистинах,
Шубка тепла, білосніжна
Зігріває її ніжно!
Білу ліпить він обручку,
Одягне на гілля-ручку!

Стало все довкола біло,
Сніговому серцю мило!
А тендітне деревце
Ясно дякує за це!

Орфей був парубок моторний
(з «культурних» був, неабияк)
На душах грав, як на валторні,
Талановитий був хлопак.

Мав ліс і поле за домівку,
Всіх мавок співом чарував.
Та якось в полі здибав дівку,
Що дуже щиро покохав.

Вона ж, Маруся (Еврідіка)
За співи – в ліжко з ним лягла,
Була вона – вогонь, не дівка
(Хоча й з сусіднього села).

До нього серцем промовляла,
Хороша склалася сім’я,
Та про талант його прознала
Підступна заздрісна Змія

(Що мертву воду назбирала
В верхів’ях Стікса уночі)
Вона Марусю наздогнала,
Відколупала в зубі чіп

В стегно вчепилась, бризка ядом.
(Прощайте, юності принади!...)
***************
О, недарма не хтів вінчати
Колись цю пару Гіменей!
Пішла Маруся до Гекати
У царство смутку та тіней,

До невблаганного Харона,
Де Кербер лютий – лиш закон,
Де в’яне юна Персефона
Між циркулярів та колон,

Де мертве слово як данину
Завжди складають на вівтар.
Орфей, рятуй свою дружину
Від цих чужих підступних чар!
***************
-Стала тихіша води…
Сплю я, мене не буди!
Ніби живу уві сні,
Може, так краще мені?
В серце, нестерпно-чіпкі
Звуки кіфари дзвінкі
Просяться – крильцями фей…
Дай же забутись, Орфей!
******************
Колись було кохання щире,
Торкнулись сутінки чола,
Між ними тінню недовіри
Чиясь зла воля пролягла.

Не відчуваючи дружини,
Наш музикант – безсилим став.
Засумнівавшись на хвилину,
Він озирнувся. І пропав.
******************
Ридайте сторіччя,
Бо пісня луна – не нова.
Скорботно по річці
Крім ліри - пливе голова,
Позиркує дико,
Співає пророчі слова:
«…Бо ти, Еврідіко,
Душею була – не жива…»
ID: 707686
21.12.2016

Живу… Живу, чи животію
Як Місяця неповний серп.
Співати весело – не смію,
Від гіркоти язик отерп,

Від кави чорної гіркої,
Що обпікає, як окріп.
Мовчу – від підлості людської,
Думки розсипались, як сніп,

Що втратив віри перевесла…
Там знов стріляли… Хтось помер…
Пливли, пливли, зламали весла…
Куди приб’ємося тепер?

Хто – погорільців – нас вітає?
Диявол – скільки просить жертв?
А вітер часу все хитає
Підвішений над нами серп…

Заплющу очі – Місяць срібний
Вибілює вишневий цвіт…
І ти щасливий, дужий, рідний,
Обняти ладен цілий світ!

Гірчить напій. І ложка меду
Солодкості – не додає.
Розмите все. Яке там кредо?
Радій, що Сонечко встає!

Гуде суспільство. Як у ЧАТі,
Де кожен другий – точно «бот».
Примари – розвелись у хаті,
Лиш но́вих додають гризот.

Крізь сльози зорі, мов хрещаті,
Тебе б торкнутись, хоч на мить!
Та марно все… А та, що в ЧАТі,
Нехай у полум’ї згорить!
ID: 712827
17.01.2017

Повертається все на круга свої.
І як захочеш, повертаються кращі люди.
Повертається навіть час який згаяв ти -
Стукає болем у груди.

Тож відчиняй, як стука, і йди на ви,
Перемагати в боях за самого себе,
А як у війні не здобудеш ти булави
То і не треба.

Лиш розрізняй другорядні і головні,
На небезпечних шляхах помічай означення,
І пам'ятай паролі і позивні
Інше не має значення.

Якщо чорна душа, як море
І ночами не можеш спати
Захлинаючись власним горем,
Не бажаючи другу щоку підставляти.

То не звалюй хрести на плечі
Щоб нести на страшну голгофу,
А тихо плануй втечу
І помсту свою потроху.

Я скажу тобі по секрету:
Всі жертви й спокути пусті.
Має сенси лише вендета,
А не гибель за всіх на хресті.

коли були ми на війні –
на самім дні
одні були ми на війні
одним одні
пісні співали ми з Іванком
у караулі перед ранком…
як сонце висіло на сливі –
були щасливі…

куди вертатися… куди?
шляхами мертвої води…
… а мама дивиться у піч –
а звідти ніч…
і глечик б’ється з молоком
і виє пес поза садком…
я раною тим раннім ранком
горю… обпечений Іванком…

Комусь щастить, обравши вірний шлях,
В дорозі ні на крок не оступитись,
А іншим – сотворивши ідеал,
Йому довіку віддано молитись.

Мигтять калейдоскопом у житті
Мільярди неймовірних комбінацій,
І, як не стережись, не обійти
Безвихідних, фатальних ситуацій.

Та все минуще – друзі й вороги,
Любов і зрада, радощі й печалі,
В полоні смутку, вихорі жаги
Замислюємось часом – що там далі?

Надбали щось, а щось не зберегли…
Не вперше – і радіти, і страждати.
Життя тугі зав’язує вузли,
І їх не поспішає розв’язати.

2008-2017

Путі Господні вище… далі…
Прозорий замок угорі.
Напій безсмертя із Грааля
і посвіт срібної зорі.

Уздовж надії перегони.
Шукають щастя копачі.
Талан поділено на зони.
Терпке вино із аличі.

Життя – графіті на бетоні,
де потороча і мана.
Герой останній на пероні
чекає потяг Мир – Війна.

Жертовних можна упізнати
по блиску правди у очах.
Вона для них – єдина мати
не сьогодення… у віках.

Путі Господні далі… мимо…
По лезу миті світ іде.
І кожен крок – буденне диво,
що, апріорі, не святе.

Усе минає. Неминуче
засіло в горлі навіки,
де вождь часів, геноссе й дуче
міняють хліб на цигарки.

Бюджети пишуть і сюжети
про не наповнення суми,
про бариші, вино, галети
і зачаровані уми.

У вишиванці ходить Кліо,
перегортає сторінки.
В архіві тліну тека *Діло*
пережила живі роки.

Путі Господні мимо… всує…
Не знати де, коли і як
біль німоти глухий почує
і дасть на благо гріш-мідяк.

Вже півень сів на огорожу
і піє пісню ретро-сплін.
Пильнує мир і рать ворожу,
що із усіх грозить сторін.

Іще живучі ідеали,
і утопічні сняться сни.
Якби-то люди втіху знали,
то не шукали би вини.

Місця порожні поруч з нами,
а деколи і самі ми
гриземо жадними зубами
принади сяйної пітьми.

Путі Господні всує… вище…
Тут сон святої висоти.
Ану, миряни, трохи тихше!
Вам заборонено туди…

20.01.2017

***
На що це існування тихе, сите,
якщо воно буває не таке,
яке я сам волію пережити, –
явитися ясним дереворитом
і метеором вийти у піке?

***
Новобудови біля рову
зима завіє, загребе.
Не заіржавіють окови.
За тебе ще замовлять слово,
аби «возвисити» себе.

***
Не уповай на заповіт.
У житії – твоє плацебо.
Роняй сльозу. Дивись у небо,
де все іде у білий світ,
не оглядаючись на тебе.

***
Множити найлегше на нулі,
та усе перемагає вічне.
Ми поети, а не королі.
Що одному сниться на землі,
те у небі чується публічно.

***
Води живої вистачає,
а уві сні – оази раю,
і пекло снилося не раз.
І сьоме небо теж буває,
якщо Отець зупинить час.

***
Найчастіше друзі убивають
і так само тонуть моряки,
кораблі – у гавані, таки…
І не поспішаючи до раю,
палубу найперше залишають
боягузи першої руки.

                              2017

Сум в долоні падає, як сніг.
З вуст холодні звуки - недієві.
Є на вибір: пряник і батіг.
От якби ж то я не на дієті!

От якби ж то роки молоді
Й ми обоє не такі уперті.
Вилами писали по воді
Й письмена давно ті часом стерті.

Так стирає пам'ять зайвину,
Щоб з собою в старість не тягати.
День вчорашній гордо обмину
І "подамся" ранок зустрічати.

2017

Іноді мені так солодко.
Іноді за себе соромно.
Щастя ти моє "гоморрове".
І содомське теж ти - горенько.

Спогади - рої докучливі,
Як мені від вас утомливо.
Ви зі мною досі - зручно вам.
Розійдімось по-любовному.

2017

Шторм в мені –
аж на дні –
піщинки догори –
всю бери!
І вогні
злітних смуг
запали!

І гойдай,
і вгадай,
що затисла в руці...
Чи повії,
чи ченці,
що шукають
думи ці?

Ними повна –
Вкрай!

А время течет, как сквозь пальцы, в прорехи секунд.
Журчит механизм, вдохновленный волной переделок.
Бутоны часов, в ожидании, что расцветут,
Теряют минут лепестки под давлением стрелок,
Которые ходят кругами – печальный удел.
Но что есть на круглой земле совершеннее круга?..

И ангел, наверное, тоже над нами летел
По кругу – как солнце – чтоб мы повстречали друг друга.

19-20.01.2017

День мине, як сновидіння
Незабутня, дивна мить, –
Згасне пам’ятним світінням,
Тужним співом одбринить.
Промайне, неначе дощик,
Відійде – не назавжди, –
Бо не видно досі дошок
Непоборної біди.
Поживу, напевно, трохи,
Раз лягає карта так, –
Що ні ойкотів, ні охів,
Ані боязні ознак.
Буду знову зустрічати
Днів прозорості ясні, –
Поки крутить коліщата
Час, відведений мені.
19.01.17

Безвітряно-завмерлий сад
І легкий* смуток в гості кличе…
Його розвіюють синички,
У гіллі пурхаючи в лад.

Отут, між снігової вати,
Якби узяв зерна, либонь,
Я міг би їх погодувати
Здається, навіть із долонь.

Верткі, сміливі і привітні,
Напевне звиклі до людей,
Змінили настрій непомітно –
Вже хтось усміхнений іде!

*Даруйте, шановні читачі, але все моє поетичне єство протестує проти приземленого прозаїчного словникового наголосу легкИй. Цей наголос опускає на землю, як у прозі, а наголос лЕгкий піднімає вірш у небо, як і має бути в ПОЕЗІЇ.

19.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

м. Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка

1

В сулію набрано води.
Свята із ночі, живодайна.
І віра є ... вряди-годи,
Що дух підніметься на "майна".

Хитаю мудрості візок.
Чого лише немає в купі:
Намисто, цвяшки, ланцюжок...
А ланців тішать шкаралупи.

Подамся, доле, на вокзал,
Мину панянок татуажних.
Росте мороз-потенціал.
Мерзота звична, неоскаржна.

Білет щасливий, настрій - теж.
- Купіть лисицю...
- Ні... безхвоста...
Виходять шавки на манеж.
У левів лінощі, короста.

2

Буття стрімкучий циферблат...
Куди поїхати, крім Криму?
Тут ожеледа. На шпагат
Сідають бляклі серафими...

Це ж цирк - прозорий, без афіш.
Четвер, аншлаг... і сміх на кутні.
Штовхання. Викрики "хутчіш!".
Втекло прудким зайчам посутнє.

Яскріє снігу білизна.
Течуть юрма, ковтьоби, рейки.
Рейс відмінили. Хтось не знав,
Садив сердечні батарейки...

2017

Я не йєті, але я живу
біля лісу, а не у Парижі.
Я шукаю бабу снігову
і стаю на палиці і лижі.
               У мене є і вуса, й борода,
               і до зими претензії немає.
               Ярило сяє, сіє Коляда,
               а Берендей поляни накриває.
Завірюха обрій замела,
інеєм завіяла дороги.
Їду по околиці села,
аж іде снігуронька-небога.
               – А Ви куди намилили лижню?
               – А я… шерше... Снігуроньку шукаю.
               – О, мій месьє, на цьому авеню
               ніякої Снігуроньки немає.
І помчала пасія моя
по лижні у снігові замети
мрією земного житія,
за якою бігають поети.
               Але услід натура бойова.
               – Ану-ка, дєда, уступі дароґу!
               Іноязична… Баба… Снігова!
               І я тоді беру у руки ноги.
Адже я шукаю не нову,
а свою утіху під ялинку.
Ігнорую бабу снігову
і – гайда! Піймаємо сніжинку!
               А я її – ось-ось і дожену.
               Але вона не дуже і тікає.
               Таку Снігурку я не омину,
               бо іншої уже не доганяю.
А мені ще рано у Аїд.
Порадію ще на цьому світі.
І нехай я нібито і дід,
а мені ще є кого зігріти.
               А я за нею когутом іду.
               І хай сміються кури і кумири,
               що я собі на щастя і біду
               ще не цураюсь дідової віри.

2002,2017

і я вам кажу «ні».
вкотре і остаточно...
німфи - лиш по весні
світлі і непорочні
дзюркіт струмка - їх шлюб -
оберт навколо сонця.
душу свою
їм шлю,
з припічку крізь віконце…
19.01.2017.

Восени коханий обійми
прохолодним вітром ,
жовтим листям тихо промайни ,
дощем рясним
на мої вуста самотні злийся !!
************
Розкажи що в тебе на душі ,
поцілуй як вперше при дорозі ,
краплі на обличчі залиши,
щоб не бачити гіркі сльози !
************
А зимою милий пригорни ,
припорош студеним сніговієм ,
сонячним промінням навесні ,
посміхнись мені і я зрадію
************
Уявлю що не було війни ,
не твоя на цвинтарі могила,
що здійснились найсолодші сни ,
що проти кохання смерть безсила .
************ Т
Теплим літом ніжно пробуди ,
зранку звесели пташиним співом ,
поряд біля мене будь завжди .
бо ж лише з тобою я щаслива .
************
Бо ж лише на згадку про любов ,
про розлуку смутком оповиту ,
червоніють мов пролита кров ,
пелюстки троянди на граніті .

Олександр Квітень 24 вересня 2016 року

Во власти духовных скрепов ,
В медалях и орденах ,
Летели шуты в Алеппо.
Плясать на чужих костях.

***************
Со зрелищами и хлебом ,
В плену у стандартов и штампов ,
Летели солисты в Алеппо ,
Петь на чужих останках

***************
А рядом сидели обманщики ,
Вершители новостей ,
Пророки распятых мальчиков ,
И сьеденных снегирей .

***************
А гений кровавых релизов !???
А главный духовный скреп !???
Да вот же она-доктор ЛИЗА ,
Готов сатанинский вертеп .

***************
Оставлю излишний пафос
Не буду смущать народ .
О том как пилоты Руссваффе ,
Всю свору в последний полет ,
Вели на ржавом корыте ,
Сославшись как все на авось ,
Как цвет « Музыкальной элиты» ,
Вкушал черноморский лосось.
О том что теперь у Нептуна
Уже есть свой личный ансамбль!
О том что в колодец «РАЗ ПЛЮНУТЬ»
А пить из него будеш сам !

***************
И что на крови не построить
Вам мир на Российской земле
Сейчас Русский мир –это Троя ,
Но конь ваш троянский в Кремле !

Олександр Квітень
м. Мукачево
19.01.2017 року

У многолюдді жде Віфаварá,
Навспак вернула течія Йордану .
В конвульсіях — гріховності мара,
Окроплена Предтечею Іваном.

Хрестити люд, змиваючи гріхи,
Покликано паломника з пустелі.
Але ж чому у тихий плин ріки
Ступив і Той — з небесної оселі?

Явилося: Безгрішного з вишин
Осяяв Дух. Й луною наче — голос:
«Це Він…Улюблений мій Син…»
Отець. І Син. І Дух… замкнулось коло…

19.01.2017

* * *

А січень – аж надто лютий.
А вітер – аж надто шквальний.
Ото ж, у фейсбук тулю я
оцінки
свої
несхвальні.

Яких тобі лайків, Янусе?!
Ніяк не даєш пожити.
Все граєш і граєш
м’язами,
дволикий,
важкий,
чужий нам.

Замерзле маленьке дерево
чекає весни вічної.
І мариться щось Роденове
на тлі самоти й відчаю.

***
Ще один світ – у яму.
Світ, що не став ще мамою.
Світ – безтурботна дитина –
Загинув.

Ще один вирок – дорога.
З Богом а чи до Бога?
Та однозначно – в яму
Канув.

Усмішка на фотографії,
Снігу холодна графіка…
Сонячний цвинтарний будень.
Тільки її не буде.

Січень упав на груди.
Більше її не буде.
Ну а батьки – при тямі –
З нею в бездонній ямі.

18.01.17

Киваєш співрозмовнику…

Все добре.
(Лиш сиві скроні
й зморшка поміж брів).

Вітаю,
мій далекий,
мій хоробрий,
на перехресті
несказанних слів.
Здивований?
На все Господня воля.
Дарма волало серце:
обійди!

Ловлю очима
твій квапливий погляд.
Проходжу мимо.
Може, назавжди…

01.2017

19.01.2017

За мною вірш іде у лісі.
Він усміхає і бентежить,
До мого смутку прихилився
У не знеструмленій одежі.

О, ці завбачливі манери!
Я серед лісу, а літаю.
І так боюся, що перерва
Знецінить римоперли-знайди.

Нехай і близько лис хитрющий,
Оце йому не вкрасти свято.
Із лісу вийду, ніби з кущі.
О, так -- поетом варто стати!

Вишиває по білому білим зима,
Білі шапки вдягла на калинові грона.
В хороводі сніжинок танцює сама,
Де контрастом підкреслено біле - червоне.

Замітає двори, засипає яри,
І кущі заховала по шию в замети.
Ми чекали святок і цієї пори,
Щоби віхоли танець кружляв по планеті.

Щоб колядки різдвяні – святий оберіг,
На сніжку молодому слідами до хати.
Щоби дідух на покуті рід наш беріг
І стрічали колядників батько і мати.
09.01.16

Зашуміли зненацька вітри
Уночі, мов непрохані гості, –
І зуміли свого досягти –
Розбудили мене, наче постріл.
Розбудили нараз, ніби крик
Закривавленого побратима
Під Дебальцевим взимку, торік,
Щойно кулю він тільки отримав.
І гуділи до ранку вони
За дверми очманілої хати,
Як жахливі відлуння війни,
Як невтішні плачі за солдатом…
18.01.17

Навіщо пишу їх – і сам я не знаю,
Все марно – чи десять, чи сто.
Я в мертві вузли почуття заплітаю,
І їх не розв`яже ніхто.

В них мрії озвучую, сум виливаю –
Усе що і гріло й пекло,
Зневіру і відчай з душі витрясаю –
Таке вже моє ремесло.

Отак із тобою я грався в поета,
Й тебе цими в’язками слів,
Що їх дарував тобі замість букетів,
Наївно змінити хотів.

А ти наді мною, й над ними сміялась –
Це все-таки смішно, мабуть.
Були ми чужими, такими й зостались –
Змінитись роки не дають.

А ти цих листків не показуй нікому,
Мов квітів, що вже відцвіли.
Бо гріш їм ціна. Як торішню солому
Забувши навіки, спали.

1988-2017

Якщо печаль за горло стисне так,
що обриває подих на півслові,
лишається сміятися усмак
і жартувати при любій нагоді.

Це наче божевілля й наче ні,
бо сміх – не панацея, та лікує,
коли печуть в душі журні огні,
а сил на опір фатуму бракує.

Не бійся бути щирим і смішним,
осудним за спиною й поза очі.
Ось час мине і все, що є за ним,
розтане на прозорі поторочі.

18.01.2017

Сяє щирим золотом
полум'я зорі.
У бору за озером
тужать глухарі.

І сумує іволга
на чужій межі.
А у мене вільного
світло на душі.

Знаю, вийдеш ввечері,
мила, за поріг.
Обійму за плечі і
однесу у стіг.

Ти фату коханому
віддаси сама.
Од любові п'яному
осуду нема.

Зацілую квіт очей
у руках своїх.
Понесу я ранок цей
за кайму доріг.

І нехай печалиться
небо угорі,
де сіяє радістю
тихий сум зорі,

поки сяє радістю
полум'я зорі.

1990,2017

Сиджу на осонні,
така собі "мартівська" кішка.
Оголені плечі,
хоча за вікном іще сніг...
І хай недоречно,
а ти цілувати б їх зміг,
хоча непіддатлива я,
І омана-усмішка.

Мороз-тріскотун
вимагає вдягати сто шуб,
у мене ж грайливі панчохи
показують ноги.
І ти б цілував їх,
от-от, не барись, іще трохи,
аби тільки поряд
наразі зі мною був тут!

І сонце допитливе
манить до світла здаля,
а радість думок проростає
на суму скрижалі,
забула, відкинула смуток
вечірні печалі,
Ассоль, на осонні,
чекає свого корабля!

На Романівськім довкіллі
Надривається струна,
Водограєм на весіллі
Ллється пісня чарівна
Зупинити пісню важко,
Бо вона дзвінка, легка,
Б’ється в грудях, наче пташка,
Витинає гопака.

Приспів

Запросили на свято «Росавочку»,
Заспіваємо вам веселяночку.
Хай радіють усі,
Босоніж по росі
Танцюватимемо до світаннячка.

Лине втіха безупинно
До небес у літній день.
Підхопив дідок дівчину –
Затанцює навіть пень.
Скачуть бабці, ніби юні,
Молодь теж пішла в танок.
Всі уміють в Україні
Танцювати гопачок.

Приспів

Запросили на свято «Росавочку»,
Заспіваємо вам веселяночку.
Хай радіють усі,
Босоніж по росі
Танцюватимемо до світаннячка.

2014 р.

Хоч іскристі блиски сніговіїв
Затінили сутінню блакить, –
Хоронити не спіши надію,
Щоб зневіру тужну не зродить.
А якщо обвіяло морозом
І нуртує холод у душі, –
Не спиняйся злякано в дорозі
Та назад вертати не спіши.
Не спіши пронизувати серце
Стрілами причаєних вагань,
Бо в єстві дірчастім не схлюпнеться
Море закипілих сподівань.
Щоб тобі добратися до суті,
Досі невпокоєних, страхів, –
Не печалі треба каламутить,
А радіти плину трудних днів.
Витискай із себе руївничу,
Безупинну втомленість гірку,
І живи достойно, як і личить
Гордому одвічно козаку.
17. 01.17

і пінгвіни у центральному парку Мангеттена
й крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не обиралось мамою
знають що крила богом дані та богом узяті
крила які не літають які виглядають із плаття
які натирають спину й трохи шию
аж виє допоки вия

і гіппопотами й гіппопотути котики та шиншили
усі рогаті хвостаті зубаті патлаті колючі милі
які плетуться півдня тридцять метрів
і ті що долають за долі секунди милю
тваринки комашки пташки павучки та жучки
усі вони знають що бути поетом
тверезим поетом це досить сумно таки

в наш час не читають книжок коли є інтернет
в наш час коли є інтернет не читають й газет
ніхто не читає нікого крім себе самого
крім вузького кола принюханих френдів своїх
вірші чи романи чи п'єси лежать як коржі
щасливого торта на святі пустої душі

пустої як пустка неначе відпустка
на нашу смішну мінімальну зарплату
причесана трішки для селфі приведена швидко до ладу
неначе й доладно
а може і ні
усе як в кіно
чи в кіні
у нашому українському кіні…

пінгвіни у центральному парку Мангеттена
крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не планувалось мамою
мама й тато хотіли вагомої долі
мама й тато бажали відомого шляху
лікарем вчителем перукарем чи бляха
хоча би завмагом якогось універмагу
а тут тобі нате – рядками повзуть вірші
немовби нашестя малесеньких вужів
які в ритмі танцю бочком все бочком бочком
рядочком рядочком рядком повзком

і кожного разу коли я буваю сама
кожного разу коли за вікном зима
чи літо чи осінь чи нявкаюча
на розрив
весна
чи інша якась пора неземна
я мовчки собі кажу я кажу у себе
все сталося так як сталося так як треба
і значить на небі є бог
він живе певно там на небі
й дивиться він на нас робить усе як треба
кожному він дарує невидимі ваги
кладе на них всякого для рівноваги
завмагам вантажить універмаги
перукарям гребінці та шинйони
філологам – усі п'ятдсят томів Франка
учителям – олівець та поему Макаренка
а поетам він вантажить їхні рядки
писані на машинці шкрябані від руки
вбиті у файли заховані в ноутбуки
літературні муки

причесані трішки для селфі приведені швидко до ладу
неначе і складно
а може й нескладно
складні чи поскладані стосами звуки
творчості
бо кожен поет сам собі бог і творець
бо кожен поет під богом комашка ница
бо кожен поет у рядках вирізняє лиця
і кожен поет знає що знову оці слова – не ті
усе як в житті…
у приЗемленому житті
у центральних парках мангеттенів
на Самуї у сафарі-парках
у містах коморах у гетто
у скиртах цирках в хибарках
кругом де живуть поети
там гойдається лелекою бог на хмарках
п'є небесний коньяк палить небесні цигарки
жартує із мамами й татами
підкидаючи їм рожевощоких поетиків
одного – на сорок завмагів
чи трьох терапевтів дільничних
і сіються між людьми поети
пшеничкою

а коли сходить зерно по веснах
родить по осенях
все що не виклювали птахи
що не згнило у ріллі -
вітер розносить...

08.12.2016

чекаю читаю пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх на вудочки
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи
притираю спокій придушую душу
подушкою
прикриваю ковдрою
живу як живуть на суші
риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха та зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь

Як ти живеш, моє кохання,
Що закотилось за світи,
Мов Сонце світообертанням,
Мов під підлогу "золотий"?..

На кухні куховариш "кофій"...
...І з телемедіа гряде
Той світ, де від антиутопій
Вже не сховатися ніде.

Десь там "слони ідут на сєвєр"-
Не синтепонові, живі,
І Че Бура... Гевари плем"я
"Заміси" роблять на крові,

Де логіки шукати марно,
Де кітч із фейком комільфо,
І пари в парності непарні,
"бо як в Європі"... Охохо...

А десь сховався за снігами
Той світ "реалу", де колись
Ловили щастя ми руками,
Мов Сонце... І не опеклись...

Та стигне кава... І на рани
її "бальзам" не до пуття.
Ти поринаєш невблаганно
У мегаофісність життя,

Де ті ж "пойняття", що у ЧАТі
З тролячої інет-попсні...
Ну а мені... Мені "не катить",
Та й нецікава ти мені

Без тих поєднань у нестямі
Де Пекло й Рай... І ми... Авжеж,
Зміліла річка- не Цунамі.
Та все ж... Та все ж... Як ти живеш?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117011701295

Я не лишаю заповіту.
Уже достатньо дум, ідей...
Прощаючись із білим світом,
піду тихенько, непомітно
і не турбуючи людей.
На проводи в селі моєму
мене питають і тепер,
чи я помер? І я помер
на віки вічні. То й зіп'ємо
напою терпкого вина,
яке пускається по колу,
аби усе було до дна,
до забуття і до – ніколи.
Нагоди іншої не буде
о цій оманливій добі
усе довірити судьбі,
коли зійде яса полуди
і не заціпеніють люди
багатослів’ям у собі.

2011

Ми зачекалися героя,
а може правого царя.
Стоїть у часі древня Троя,
і кров тече із вівтаря.

А ми лягаємо сп'янілі,
щоб прокидатись у хмелЮ.
Навколо свята - заметілі,
шепоче лихо: я люблю,

коли криваве у ажурі
і полем дикої орди
ідуть із Мордору похмурі
пекельних кар земні ряди.

У янтарі заклякле сонце
ховає промінь у пітьму.
В окопі шпаркою віконце -
очима в стужу і війну.

Комусь ще жити і кохати,
комусь упасти на сніги
і захололе слово *мамо*
нести на зоряні круги.

Та є надія, що не марно...
І крізь погибель і вогонь
настане світ, де мир і ладно,
не свищуть кулі біля скронь.

Ще ходять юди між героїв,
шукають ірода-царя,
а нам своє б… життя ізгоїв
навік прогнати за моря.

Щоб не верталися омани,
і сум елегій оминав,
а щасний день злікує рани
і змиє біль червоних трав.

17.01.2017

У бразильца речного каймана
Не украсть портмоне из кармана:
Он таится на дне,
Да и нет портмоне
И кармана на теле каймана.

Африканка ленивица львица
Не спеша догнала бы ленивца,
Без труда! - но на практике
Он не водится в Африке,
Как бы быстро ни бегала львица.

Слон размером едва ли не равен с луной,
Но и слон поступается кобре тропой,
Потому что она
Почти невидна,
Но плюется в глаза совсем не слюной.

Австралийка малютка коала
Не встречает нигде каракала,
Да и сам каракал
Не встречает коал -
Нет коалы в меню каракала.

Грозный лев уступил бабуину
Буйволятину, даже слонину -
Стадный зверь бабуин
Не приходит один,
Где один - стаду быть бабуинну.

Черепах был ценителем панциря,
В гости рака зазвал он из Франции,
Но убит Черепах:
Ослепительно наг,
Новый друг заявился без панциря!

У жирафы в далекой Танзании
Непростое довольно задание:
Головой из облак
Дотянуться до благ
Щедрой почвы далекой Танзании!

2017

Із непозбувної бентеги
У неозору увійшов -
Над плаєм гойно звіяв легіт
І стих неквапно - без розмов

Поснули в шалі й безнадії,
В зневірі змучені думки,
Бо злі буремні буревії
Таки далися узнаки.

За мент будучина виразна
Упала вкотре в помилки,
А чи були вони – та хтозна,
Мені й самому невтямки.


16.01.17

У привокзальній колотнечі,
Неначе ангел, – звіддалік, –
Байдужим поглядом старечим,
Вона дивилися в мій бік.
І щось привабливе та гарне
Було в очах отих і в ній,
Що не сиділось більш в кав’ярні
Мені між зборищем повій.
Схотілось щирої розмови,
А не порожніх балачок,
В яких щораз тікає слово
Від ненароджених думок.
Схотілось просто стати в пару
І очевидне осягнуть,
Адже спинилася недаром
Вона здивовано отут.
Я теж впізнав її відразу,
Мов чапля рідне болітце, –
Дарма, що шар густющий сажі,
Як грим, укрив усе лице.
Неначе юність бистра й славна,
Та щедра й ласа на любов,
Ось так, скорботно і забавно,
Мені побачилася знов.
Це скільки літ уже минуло
Як їй гвоздики я вручав, –
Як обіймав благально й чуло,
У вирі пристрасті, дівча?
Куплю й тепер оті багрові,
Повиті запахом світань, –
Як знак довічної любові
Та найсолодших пам’ятань.
Позбувшись гордості та страму,
Адже жебрачка як-не-як, –
Іду до неї я так само,
Як йде до дівчини юнак.
Німа, безхатня, сива пані
Ховає сльози між повік,
Щоб ненароком не поранить
Їй подарованих гвоздик.
Тримає бережно і вдячно,
Букетом втішена сповна, –
Всіма знеславлена жебрачка,
Моя спокусниця сумна…
16.01.17

Ми змалечку плекаємо свій сад
І соковитих прагнемо плодів,
І смоківниця, й стиглий виноград -
Все буде у дбайливих хазяїв.

Як ревно пташив — яблука в меду...
Не переймався — хащі без ладу...

©14.01.2017р.

«Не залишай мене одну» –
Мені сказала ти раптово.
І ці прості чотири слова
Торкнули зболену струну.

І ти залишила мені
Солодкий спогад на прощання,
Примарні мрії, сподівання,
Чекань одноманітні дні.

Та марно я шукав твій слід:
Уже спалила квіти осінь,
І сніг дороги позаносив,
Річки скував блакитний лід.

Твій образ танув, даленів,
Та з ним не міг я розлучитись,
Не міг на інших я дивитись,
І марно молодість губив.

Води чимало протекло,
Та все ж неспокій мучив душу –
Не віднайшов своєї суші,
Я пам’ятав твоє тепло.

Я все-таки тебе зустрів.
Мабуть забула все – не знаю...
Сказала тільки: «Поспішаю».
Це все – одразу зрозумів.

«Не залишай мене одну» –
Мені вчувається і досі,
А може то мені здалося –
Я і донині не збагну.

1978-2017

Давали знак народу небеса,
Щоб зрозуміли, хто прийшов до влади.
Солдат упав! – то впала міць, краса,
Держави, що кров’янилась від зради.

Упав солдат, коли цей президент
Прийшов до влади, став на перші сходи…
З вінком у нас колись був прецедент,
Де Бог означив зрадника народу.

Що втік з країни, де стріляв людей,
Де в засвіти пішла Небесна сотня…
Немає миру, тисячі смертей,
Війна і бідність вчора і сьогодні.

Глава держави, обраний ураз
Народом, що в обіцянки повірив,
У щирість так очікуваних фраз,
Що приведуть до перемоги, миру.

У нас три роки вже іде війна,
Сини убиті, сироти і вдови…
І бреше влада, обкрада вона,
Вдягла народу бідності окови.

В своїй державі люд, як емігрант,
З країни влада створює руїну.
Упав солдат… Впаде і окупант.
Та не впаде ніколи Україна!
16.01.17

1

Генії та ідіоти
Плинуть у спільнім човні.
Пекло відкрите - без квоти,
В рай - хідники потайні.

Ступиш на берег - дивися,
З ким у незвідань ідеш.
Бабця дала барбарисок.
Весело-рідно? авжеж...

2

Зграю шокує окреме.
Стежка... немає мети.
Може, пристати до емо...
З йогом ступню обпекти...

Ріжеш єдваб на ряденця,
Кришиш котам круасан.
Звикла до жовчі, есенцій,
Знаєш сто вісім асан.

3

У серпентарії - злива.
Сняться пухкі снігурі.
Серце вбирає жадливо
Крапель руде попурі...

Вийдеш - не треба дороги.
Чітко простуєш... у вись.
Множиш нулі, перемоги.
Чуєш: "...притихни... збудись".




2017

Не такі бували ми й убогі,
голі, одинокі і …одні –
од людей подалі, босоногі,
печені на сонці, цегляні.

І на трави падали шовкові,
і тоді було у миті ці
мірою найвищої любові –
чути руку у своїй руці.

У піску, гарячою весною,
танули і наші міражі,
і усе, увінчане Десною,
на її крутому віражі.


Як наяда ти любила волю,
воду і русалії тоді,
як вони писали нашу долю
вилами по вижатій воді.

Знаю, пам'ятаю і донині,
як розлука спати не дає.
В кожної душі по половині
половина іншої стає.

Плинули літа за течією
осокою росяних отав.
де уже немає переправ.

У чеканні миті однієї
ти була русалкою моєю
з тих, яку я так і не піймав.

2010,01/2017

Перший день непарного року. Кулясті "ля"
опоясують дзвони і звіюються шар за шаром,
щоб укласти компанію там угорі шершавим,
– триста літ як оголеним оддаля
землі статуям. Я валяюсь в пустій, сирій,
жовтій кімнаті, доливаю собі Бертані.
Річ сія, підігріта в моїй гортані,
виголошує, далебі: "Закрий
вікно". Отже, іще одна
комбінація цифр не подужує дверці;
плюс до непарних чисел годі бентег на серці,
мало, що пересічні; мало хто ставить на
них усе: своє кревне, своє безталанне, свій
гаманець; позаяк – нісенітні гендлі…
Чайка у млі кружляє стрічно годинниковій
стрілці, на відміну від каруселі.

Шопен,
     лікарня,
        сухарі
І ласощі —
        картопля з салом,
«Сусаніни» — поводирі, —
Віщують,
        ніби «краще стало»,
А я
      стрічаю радо день —
Задарма Сонечко не встане.
Пташки співатимуть пісень:
«Живи —
    уперше
        і востаннє!..»

1

В добрий час: до радості та до кисню,
на пречистий сніг, на замерзлі ріки!..
Настовбурчить вуха
пухнаста киця –
замуркоче,
просячи в мене рибки.

Поіснуй без мене, триклятий офісе.
(Є напарник.
Поки що хай розкопує).
Я не мав з позаторішньої осені
ані дня відпустки, ні миті спокою.

Помолившись
і не злякавшись протягів –
уперед! До Мгару чи Синевиру;
і туди,
де можна знайти петрогліфи,
і в райони,
знані як сиро-винні;

а іще – схопити б за хвіст комету,
до найближчих зір
полетіти
з Бетменом...
Поживіть
хоч деякий час
без мене,
поки я
земного ковтну
й небесного.





















2

Зачекайте, будь ласка! Абонент розговляється.
Не нервуйтесь.
Бо треба ж йому хоч іноді.
Невідомо наразі: чи він палить з голландцями,
чи сидить на слоні
у далекій Індії.

І йому наплювати,
що обмежені в часі Ви.
(Хай колись, чи нікОли,
а зараз – нІколи).
Релаксує, оточений повними чашами,
влаштувавши
тривалі
собі
канікули.

Отже, варто змиритись.
Адже сум не пасує Вам.
Ну і... Слід пошукати когось доступного.
Абонент ігнорує Вас (без жодного сумніву).
І не мрійте
до серця його
достукатись.

Ми перетерпимо ці дні,
Ці дні, похмурі і сумні,
Коли й зима — не як зима,
Немовби в неї сил нема.
То снігодощ, то дощосніг,
А вітер аж збиває з ніг,
І в небі вихори і рев.
Учитись будемо в дерев!
Ніщо їм буря і пітьма!
Ми перетерпимо, дарма.

Січень 2017