Вірю: комусь необхідна мова - рясна калина,
Та не отій шерепі, що "разніци нєту" кине.
Будні горохом сиплють... Юнки смолистоброві,
Вчили вас мудрі бабці в Баришівці чи Львові,
Хлопчика з оселедцем - тато-киянин путящий.
Вельми коротка пам`ять, соціум вивчив ще краще.

Жаба-матюк огидний слизне, кубельце мостить.
Хоч не кажи ні разу, хоч зауваж ушосте.

Бачу, як рожевіють щоки під маскою з пудри.
Раджу полтавці радіти: ранок мирний - не утро.

Морозостійкість мови, певно, така як у жита.
Квітне моя говірка серед билин московита...

2016

Так хочеться тепло-справжнього, з терпким ароматом кави —
Натхнення. Щоб зникли в темряві останні рядки про зло.
Щоб снити не про політику, щоб пити весну ковтками —
Зелену, та не загарбницьку, і чисту, мов джерело.

Так хочеться безумовного, єдиного в світі щастя.
І моря, що шепотітиме на вухо свої казки.
Щоб час не стискав нам боляче горлянки або зап’ястя,
А в печі майстри не кидали понівечені зразки.

Так хочеться — невимовного. І ясно, що недосяжного.
Так мріється — ніби мріями можливо долати щем.
Із джезви тікають з кавою імбирні фантоми справжнього.
І вірші беруться попелом. І травень гудить хрущем.

2016

Неймовірно, що соловей співа не про кохання
(Та ж без’язиких поетами робив він),
Що не літа нам відкуковує зозуля
(А ми ж тих літ просили в неї якомога більше),
Щем журавлиний лине не до нас
(На чужині він же за голос батьківщини)...
Та голову схиляю перед тими,
Хто вилучить спромігся з перемов пташиних
Те, що спиняє нас в житейській біганині.
«Тьох-тьох», «ку-ку», «кру-кру»,
Пребудьте з нами відгуком дитинства,
Коли ми ще всьому беззастережно вірили,
В’яжіть нас навіки із краєм материнським.

 
о жовтню, первісно багряний
чи є інакші браття де ~
твій злотий млин & глибші рани
а се життя мабуть не те
загублене кудись під ранок

хай виплеснуться мов зі жмень
ті спогади що мною стали
доби емалей чи камей
& розпадуться на кристали
вже відлунає самайн ~дей




 

Якщо прозорий - скаламутять.
Нікого не пускай углиб.
Вутям доплине біс - і ртуті
(не перлів!) жбухне зграйці риб.

Персиста подруга-русалка
Прожебонить: "Ну, як було?
Пили шампусик... мінералку?".
Сандалом пахне, ганить Псло.

Живи, як звик. Твої глибини
Сканують недруги, собрат.
Тріски, гниляччя, деревини
Зупинить чийсь протекторат.

Пірнай - побачиш дно і зорі...
І знов обличчям у бамбук.
А вколо війни... лепрозорій...
І тьма очей... ненатлість рук.

Напівпорожнім жити легше.
Коси осінній очерет.
Чорнильні хвилечки розчеше
Авторитет... недопоет.


2016

Такі у неба очі сині -
Між хмар поблискують ясні.
Сьогодні сонечко осіннє
Знов усміхалося мені.

І промінь пестив тихо, ніжно,
Лікуючи всю душу мов –
Як рану заживляв, що грішна
У ній залишила любов.

Так біль її всього тиранив
І все ввижався уночі
Цей відсвіт на гілках багряний,
Мов кров засохла на плечі.

29.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

НедОпитий бокал
І з кайфом сигарета...
Останній ночі шал
Поетки і поета...

Скривавлено- ясний
Над долею світанок.
Ми входимо з пітьми
У наш останній ранок

На битву, мон амі,
За світло воювати.
...як хороше в тюрмі
За стінами ховатись...

Словесна мішура...
Тісні занадто стіни...
Дай руку! Бо пора
Виходити із тіні.

Ти будеш не одна
З прикритою спиною.
І битва ця страшна,
Бо саме є війною,

Війною за світи,
За голови, за правду...
...Загинем я і ти...
...І сил у нас забракне...

...І світу не змінить?..
...У майбутті прозорім
Хай вітер шепотить
Уривки наших творів,

Убитих за талан
Поета й поетеси,
І Сонце- капелан
По нас відслужить месу.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116093001110

Із нею оживає ясен день,
але – без неї. Бо така кебета,
що без кубіти більшає пісень
і мрій у майже кожного поета.

Я не чекаю іншої пори,
аби мої літа уже поважні
не навівали суму і жури,
коли не обіймаєш неосяжне.

І як не потонути у журбі
і досі розказати не умію,
аби була – і людям, і собі
чужа розрада і моя надія
у цій такій допитливій юрбі.

Іду в полон, з полону визволяю,
коли мені її не вистачає
уявою у пам’яті моїй.
А як оберігати таємницю –
душі моєї пійману синицю
жар-птицею у клітці золотій?

2012

Осінь, осінь,
Ти — як сіль на рани,
Ти роз’ятрила, стривожила минуле,
А здавалось: в пам’яті курганах
Вічним сном давним-давно воно заснуло.

Осінь, осінь...
Біль старий голосить
І ні вдень, і ні вночі не замовкає...
Вітер павутиння срібне носить.
Облітає жовте листя,
Облітає...

1987

Скидають вже на землю жолуді
Дуби столітні – осені еліта.
Випливає тихо по воді,
Жовте листя з бабиного літа.

Серце поки осінню хмільне,
Вже в акурат покошена отава.
Та скоро літо бабине мине,
Прийде пора холодна і сльотава.

Спливає осінь ворохом думок,
І душу у польоті не спинити.
І серце не закрити на замок,
Йому як завше хочеться любити.

А по небі хмаронька летить,
Над землею виснуть сірі тіні.
Останнє листя вітер лопотить,
Вдихає в душу подихи осінні.

2016р.

 
Осінь ніби схололий дим
недочутний бентежний мотив
зашкарублі чуття оті
що ніхто не відає, звідкись

завершаються справи всі
зачиняються двері вслід
далі вітер зненацька злий
посіває хрупкі позлітки

Несміливець каже собі
чинні шанси надто низькі
очевидці кажуть, казки
обридають доволі швидко

на простирадлі років
хто ми тепер такі
вірші давно нелегкі
заробітки інакші збитки




 

За межі слів, за грані відчуття...
Туди, де замовкають звуки буднів,
Де струни серця прагнуть каяття,
Вібрують жваво голосним відлунням,
Де мальви кольористі у садках
Ласкаво плещуть срібною росою...
А трави…буйні трави у лісах
Гойдаються... і дихають тобою.
За межі невідомих островів,
Устелених лілеями п'янкими,
За межі часу...де немає днів,
Лиш наші зорі жнуть імлу очима!..

2016 р.

***
Воюємо зі світом наодинці
і маємо, що маємо – одні
міняємо особини і лиця,
але немає того українця,
якому не горіти у вогні.

***
Ой не радій, що звечора уранці
пообіцяли дати коровай.
Дарів не бійся, бійся не окрайців
і не коней, а подаянь – данайців,
а то зарано попадеш у рай.

***
А горе – не біда, що ідіоти
волають, – за, а голосують, – проти
обіцяного thank you very much.
Біда, коли керують патріоти
з великою перервою на lunch.

***
Корупція поліції минає,
а судія грабує і …линяє.
Воюємо на вільному шляху.
У третій владі істини немає,
зате які події на слуху.

***
Ми реготати дуже раді,
коли актори на естраді.
А усміхаємося мало.
Але які смішні паради
і коронації кварталу!

***
Нам у десятку ще далеко –
ані варягами у греки,
ані юрбою до орди...
Всі карти путають чорти.
А ось «двохсотими» – це легко,
аби до неба досягти.

                              2016

інколи я тебе не розумію і знервовано дихаю в спину, коли ти стрімголов мчиш уперед.
не думав, що я зумію чергову хвилину чекати на свій черед.

ти — бісова буря, яка пройшла по мені.

рубцями мічений, рахуючий дні
я сидів попід дверима знесилиний, сумуючи по тобі.

синці вже набули фіолетового відтінку,
шпарина на губах зажила —
але хіба я в змозі забути ту жінку,
яка вперше за серце взяла?

прекрасна моя соломія живе у мені
прокидається з раннішнім подувом вітру і забороняє спати нашій маленькій сім'ї
вона зникає лише холодними тихими вечорами, залишає мене на самоті
і я кидаю руки в огненну пащу, де танцює фігура її.

мені не пече, мені не болить —
я чую солодкий коханий голос всього на мить.
і це дуже п'янить.

божественна моя соломія живе у мені
у кожному сантиметрі мого тіла і душі.

у кожному моєму почутті —
люба моя соломія живе у мені.

енергія не виникає ні з чого і нікуди не зникає,
я вірю, що кохана моя соломія мене шукає
і на мене там чекає.

томас едісон останнім сказав: «там надзвичайно».
і я збираюсь перевірити це, негайно.
я беру в руку запальничку і вмикаю газ.
все, кохана, я вже йду. на раз.

29/09/16

Ти дихаєш вогкістю,
Розкішно транспортуючи теплі молекули,
Ходиш очима по галактиках незнайомих інших очей,
І захоплюєш - в радості, в розпачі,
В гніві - так вміло показуєш вектори,
Що мурашки по шкірі
Та по серцю, здається, щем.

Ти дихаєш вогкістю,
Такою непритаманною знакам,
Яким давні греки вручили стихію вогню,
І у них була залізна логіка.
А тобі для чого - послідовності, рамки?
Чи колись було щось таке
У чому б ти потонув?

Ти дихаєш вогкістю,
Вогкістю, яка добряче обпалює,
Вогкістю, яка висушить усі на світі сльози.
Я востаннє дивлюсь тобі, хлопче,
Услід,
І читаю із жалістю
Не для моєї галактики
Твої погодні прогнози.

Шукаєш точку опори.
Усе шкереберть у світі.
Відібрані Ялта, море...
Отуточки буде сіті.

Сто плетив Шахерезади
Розвісять між риб та вишень.
Ми плентались десь позаду,
А прийдемо зайві-лишні.

Опрісноком сонце світить.
Осінньо у сквері, мряка...
І шлють родаки привіти,
Дієту від Монтиньяка.

Немає у ній аджики.
Не треба на зміни - гостро.
Злі натовпи, заковики...
І ти вже не цятка - острів.

Три яблучка для спокуси,
Вівсянка на дні карафи.
Вдягни амулет, бо вкусить
Плазун олімпійських мафій.

Вже й лотоси на ковтьобах.
Злетіли гелікоптери.
Вальсує тлуста жадоба
Під скрипочку Гуллівера.


2016

Розпадається все на пісок і вітрила,
на скорбот якорі і на відгомін щастя,
на могильні заломлені білі зап’ястя
мармурових фігур, що уклякли безсило,

на ухоплені в вічності рідкісні миті,
коли сонце наносить призахідні плями
і дитина охоплена передчуттями,
зовом інших життів, що народженням змиті.

Кожна хвиля розщеплена на подолання,
на невтішний ридаючий плач Альбіноні*
і до предків німих на захмарнім осонні
«Чи зустрінемось знову?» твій крик-запитання.

Мить – огнистий корал неземного намиста,
що запав безнадією в тебе і святом,
вибухаючий світ, як розщеплений атом,
ієрогліф, сліпучим наповнений змістом.

2016

Відіграло кохання дотла нетривкий водевіль,
Безутішній душі дні - нав"язливі гомеопати.
Неживе почуття... Там, де я,там, де ти - ТАМ Є БІЛЬ.
Я втомилася йти. Але як це тобі розказати?

Горстка спогадів... серце - неначе сліпий каганець...
Сплутав мови нам Бог, бо намарили ми Вавілони.
Охолола (любов?), непомітно зійшла нанівець,
Залишилася в жовтні, де вітер оголює крони.

Чи під силу людині знайти у пустелі росу,
Коли туга лунає зі серця щемливим сопрано?
Щастя просто спішило до мене. Прийшло завчасу.
І не чуло, сердешне: :"Спинися! Тобі ще зарано!"
@ Уляна Чернієнко

Магічне золото - спокуслива прикраса,
Багатства міра, вічна владна запорука,
В епоху поєднання з унітазом
Все ж прикрашає руки, шиї, вуха…

А хтось на золоті і їсть…
Кільцевий цикл – завжди магічність….

©30.09.2016

Це коли небо хмурить строкаті брови холодними дощами
і бреде навмання у вертикальну далеч розмитими дорогами.
А простоволосі дерева над самотніми горіховими зорями
шкарубкими руками сотають тужливі думки — хмари.

Це коли птахи – залишанці крилами розрізають мокрий простір
і вже готові мужньо нести на собі голодний зимовий безмір.
А хтось меткий в унісон з затерплим серцем промерзлої землі
щасливо засинає до весни — у тривалому анабіотичному сні.

 
вітання до сумирних див
у день різдва марії
що невибагливо простить
розмаї циркові &

час перейти до вічних тем
із римуванням ясним
спогадуючи се & те
відрази там образи

свою зворушливість до всіх
класичних мови жестів
чи не вони земні~ прості
з обрамленням небесним




 

лише любов лишається від нас…
скрадається зарослими стежками
увитими снігами і пісками
знаходить тих кого Господь не спас…
розтрушується попелом зневіри…
у лігвиську знесиленого звіра
розірвана на крики неземні…
такою ти дісталася мені…
ми у сльозах скупали немовля
і музика ледь чутна іздаля
покликала у різні горизонти
я задихався в трюмі корабля
палив себе вогнем святого Ельма
і сила моря – темна і пекельна
несла туди де дихала земля…
де сивий ліс заслуханий у ніч
колискою гойдався наді мною
я розлетівся гулкою луною
гущавиною наших протиріч…
огорнутий вергілієвим лісом…
спокушений античним віщуном…
я проросту лозою і зерном…
Осирісом… Думузі… Діоні́сом…

Осінній вальс печаль навіяв,
Обсипав листом золотим…
Непрохана сльоза під вії
Журливим вітром залетить.

Вже не зустрінемось ніколи –
Мов холод сковує німий.
Ридає жовтень світлочолий
Навкруг багряними слізьми.

Неначе долі ті удари –
Акорди падають сумні.
Немов краси сумної чари –
Лишилась музика мені.

28.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, дача.

Заквітчана, залюблена, здобута…
Несправжній осередок серед мрій,
Зіпсуте полотно, важка спокута,
Дитячий сміх любовних протидій.

Життя опісля – випалене поле,
Не згоїться розтрощена душа,
Збіговище отих, убитих горем,
Що вміють страх навколо залишать.

І кожен з них, то випрана бруківка,
То сходи без перил і без країв,
Потерта непрочитана поштівка,
Що кожен з нас у грудях затаїв.

Чи зможе злет цієї параної
Лиш дотиком словами воскресить
Безкрилих із хрестами за спиною
І змусить далі з напівсерцем жить?!

1-30.09.2016

Післякохання* - тут як іменник

ще вчора був
небесний птах
а нині так
немов не було

ні щирих слів
ні почуттів
все
промайнуло

а зранку дощ
у грудях щось
щось
заболіло

хай пощемить
хай ще на мить
те що
минуло

мій добрий бог
допоки вдвох
бо завтра
хмуро

лиш сірий день
лишень
лишень
вороже дуло

ще вчора був
небесний птах
а нині так
немов не було…

Ти мій особливий наркотик –
Хоча порівняння грубе,
Але як цілуєш в губи –
Тікає з-під ніг земля...

Коли притулив на грудях,
То холод і лютий грудень –
Мені не страшні, що буде, -
На грудях - у Короля.

І мій невловимий дотик –
Очима лишень – не проти?
і стогін застиглий, подих,
Захоплення, захват, щем...

Думками з тобою вкотре –
Страждання і насолода –
Твій розум і твоя врода –
І зваба мені пече...

Я стримуюсь, скільки можу,
Але у клітинку кожну,
Коли у думках про тебе –
Вривається ендорфін.

На інших ніяк не схожий,
Наркотик, тебе обожнюю,
Хоча і без тебе можу...
Герой моїх снів і війн.

Руїна є неспішна учта кисню
і часу. А новітній Архімед
додати б міг до чинного закону,
що тіло, поринаючи у простір,
тим простором тісниться геть.
Вода
дробить в свічаді тьмавому руїни
Двірця Курфюрста; далебі, тепер
з пророцтвами ріки і він обачніш,
аніж у ті, зарозумілі дні,
коли курфюрст його відгрохав.
Хтось там
розвалинами вештає, листву
позáторішню горнучи. То – вітер,
як блудний син, вернувся в отчий дім
і разом всі листи отримав.

 
Неоновий дощ невідчепний мов змі
в кінотеатрі на погляд
бармен голомозий безпечний мов змій
псевдо~ гламурний побут

Стайл іронічний, розмови лиш так
віскі розбавлене тричі
війна у європі далеко десь там
а загалом усе притча

У штовханині ніяк не простій
& кривда приземлено~ вбога
ще мабуть доречний спогад

На вірний приціл безтрепетних вій
під фанфари ось об’явиться твій
кумпан~ крутій Хамфрі Боґарт



 -$-




 

Немає заборон—немає правил,
у космосі нема орієнтирів,
немає дружби й теплого туману
помноженого дихання людського.
Давно нема до ближнього уваги
і душ, які зрослися в подоланні
спокус або у вірності завітам.
І кожен сам собі—законодавець,
суддя і адвокат, і суд присяжних,
і автор винахідливий амністій,
борець зі страхом в камері своїй,
з якої назавжди відкриті двері...
Ми вільні—і ми бранці самоти
і піддані невільницького страху
перед лицем фантомів, де колись
жило одухотворене, високе...
О, неможлива праведність образ
на втрачених і легковажних друзів
у пустці, де лиш людяність одна
іще спускається на голубиних крилах
ізверху, і у затишку очей
сплять золоті, такі знайомі далі...

І знову ці руки і губи –
Спокусливий, що не кажи.
Такий мені, начебто, любий,
Але… незворотньо чужий!

2016

Брехня і сваволя
За мить зруйнували твій рай,
За ґратами воля,
За муром – чужий неба край…

Залізом закутий,
В прицілі найменший твій рух..
Чи ж можна замкнути
Свободою споєний дух?!...

Під тиском, в полоні,
В кайданах, в мордовнях хортів
Не зганив ти долю -
І з вірою вистоїш ти!...

Для кожного віра -
То власне його відчуття:
І світоч, і міра,
І кара, і подих життя…

©13.07.2016.


Такі рядки прийшли з думкою про Сєнцова, Кольченка, Клиха, Карпюка і всіх українців, яких катують у РФ і квазіутвореннях.

Цей край він донестями по-синівськи любив,
Як, зрештою, і себе напевне.
Без гонору, звісно, в політиці нічого робить.
Тільки внутрішні вороги були в нього.
Тай то скорше за все на трибуні в Кнесеті.
А от із зовнішніми ворогами, як ніхто,
Умів напрочуд він ладнати:
І цим, і мудрістю у себе світ влюбив,
І нагороди, наче з рогу, сипались зусібіч.
Та нагородою найбільшою для себе він вважав
Близький Схід новий. Ним безустану марив.
Можливо, так би й сталося, якби в майбутнє,
А не в давноминулий розбрат Якова й Есава
Зациклені на зненависті суперники його дивилися...
Коли десятий десяток при здоров’ї розміняв,
Вважали Патріарха непідвладним смерті.
Але щоб у безсмертя увійти, доводиться, на жаль, умерти.
-------------------------------------------------------------------------------
За єврейською традицією на могилу кидають не землю, а камінчики.

Люди лицемірні, маски пурпурові.
Поклянуться й чорту, й матері в любові,
Одшліфують бевзню й генію котурни.
Кажуть наративно: "Треба жить безжурно.
Ти важкого зроду не бери до серця!".
Дружно доливають лихо у відерце,
Ставлять перечіпки... витирають шиби -
Щоб луччіше видно гулі, ганджі-хиби.

Люди вельми добрі, щиросердні, вдячні.
Надбирають масло, крупи: манну... ячну.
І серпом поранять... і дадуть сорочку.
Люди терпеливі - плинуть за дзвіночком,
Посідають любо у партерах, ложах...
Кардинально різні, край арени - схожі.

Співчуваю людям, всіх мирю тихенько.
Стала я мудріша, бо молилась ненька.
Сонячно дивлюся, не кусаю - бджілка.
Люди пречудові, як не п`ють горілки.
І напишуть книгу про війну і втрати...
І пришиють пальця... щоб ізнов кусати.

Люди продавали голос, безголосся,
Чаклунів топили, бо усім здалося...
Вішали на древках мотузяну віру,
Били порцеляну і терзали ліру,
Ставили погруддя - зайчику і лисці.
...люди забувають казочку в колисці.


2016

Мов храм, присвячений металу,
летів мій зореліт в пітьму
й зоря з туманності спливала
по курсу визначеному.

Комп’ютер був з обчислень п’яний,
горлала шатія антен,
лиш я дивився на екрани
ченцем, що сповідає дзен.

І ніндзею в скафандрі чорному
топтав обшивку корабля:
зоря світлішала в потворному
тумані гаснула Земля.

2016

*
Поклали ідею в гріб.
Замість кропила – кріп.
*
Червоніє, ховаючись, мак:
Все не так…
*
«Нічого. Стріляйте потроху» –
Стіна говорила гороху.
*
Солодять - де треба солі,
а кажуть: дурна квасоля.
*
Діточок не густо…
Винен хто? – Капуста!
*
«Я ж – ваш годувальник! Як?!» –
Булькав у борщі буряк.
*
«Знайте міру! Не зіпсуйте юшку!» –
За косу часник хапав петрушку.
*
Забув Господар: гнилизною хворі
Зеленими зривають помідори.
*
Мрія сіяла рядочки…
Лихо квасить огірочки.
*
Люблю бараболю –
До болю…
*
Щоб всіх одвадити «тузів»,
Не вистачає гарбузів?
*
«Де ще знайдете радісну таку!?» –
Пишалася цибуля у вінку.
*
А моркву (з глибшими зв’язками)
Не вирвеш голими руками.
*
«Ми не здамось!» – пузаті кабачки,
Розлігшись, постискали кулачки.
*
«Город наш знищили масони!» –
Знов мітингують патисони.

2016

Він усе ще живе
якимись
старорежимними почуттями.
Уболіває за динамо-тбілісі
та жальгіріс-каунас.
І не любить сучасних напоїв,
але „Столичну”... аж до нестями!
І ніяк не збагне,
що музей просто неба
називається скансеном.

Я його не питатиму: чи є у Вас, діду, мейл?
„Може, пива?” –
„У скло! (з одноразового не питиму).
І – лише „Жигулівське”...
Ти знаєш, я ледь не вмер,
перебравши такого
у сімдесятім
у Пітері.

Я і не знаю, синку,
хто тепер президент
(чи генсек, а чи цар).
Мені вони всі однакові.
Навіть не голосую.
Бо не знаю, до чого це призведе.
Накипіло...
Ніяк не відчищу душі од накипу.

Ну, ковтаймо!
А щось таки є в нім, у цім живім!
Я віддячу:
колись таки матиму гарний настрій –
запрошу тебе, синку, на чарку.
Та й розповім,
як забивав Кіпіані,
чи закидав Куртінайтіс *.




_________________________________________________________________

* Давид Кіпіані – гравець футбольної команди „Динамо” (Тбілісі) у 70-х р.р. 20 століття;
Рімас Куртінайтіс – гравець баскетбольної команди „Жальгіріс” у 80-х р.р. 20 століття.

 
& за чуттєві цноти
я чув хоча не те
лунало в кожній ноті
брудного вар’єте

тут паничі & вороги
піїти & голота
у скепсисі чи то з нудьги
& золото ~ позлота

а негри безпонтові
не ходять через ніч
в розбещені столові
п’яніючих облич

тут паничі & вороги
акули й кашалоти
кидають тисячі на гній
моя безцінна лотто . . .




 

***
А допи і гепи, і штепи-дурепи
горлали, – прийди і подай!
А ми, майдануті,
цінуємо Путю
за гасло його, – не зівай!

***
А малороси й недороси –
злодії Дону, на-гора,
чекали боса і Барбоса,
а нині закрутили носом, –
води немає із Дніпра.

***
А на Раші Московія є ще
і по радіо Путя не бреше,
що йому надоїло чуже.
І тому він чуже убиває,
його армія боїнг збиває,
і на Сирії голо уже.

***
А до акції
Раші нашої
Україні іти тай іти.
Провокації
інтер-нації
будоражать далекі світи.

***
А на пульті екранного світу
віртуальні одні неофіти.
Не лякає війна і сума.
І вони би хотіли
умерти за діло,
але клавіші undo нема.

***
А у нас ейфорія минає,
що Донбасу і Криму немає.
Бойовик-малорос
умирає за щось,
а на небі Росія чекає.

***
А на Чуді – овації Путі.
Аплодують усі «шамануті»
«охуину» орди ліліпу-
ті. На юрті калмика
на кінчику піки
сяє пика
великого
Пу.

***
А буйний Гога і Магога*
опережає Битіє –
«бодає» все, що де не є
або бере собі на роги…
Та відчепися, ради Бога,
і май усе, що Він дає.

               2016

з невеличким запізненням (два місяці і вісім днів)
та побажанням натхнення і кохання, досягнень і перемог у житті та житі


У тебе природа така, наче жінка.
Ти ніжний із нею, ти пестиш її.
Чаруєшся осінню так, наче грою,
Горою любуєшся. Горнеш гаї

До серця. До неба простягши долоні,
В полоні краси і язичницьких тем,
Ти граєш на струнах живої бандури
І грієш на грудях прадавній тотем.

У темному лісі, на схилах, де рвуться
Ревучого струни в надривних тонах,
Ти світлою думкою зваблюєш духів,
Щоб добрими були для слави й стола.

Великий і добрий, слабкий і могутній
Надломлену душу тримаєш за хвіст.
Живе у тобі генерація предків
І сльози чужі, й недотриманий піст.

28.09.16

 
прихмарний ранок ~
спогад від рани
холод не за горами

скрижалі осінні
цинічно~ звісні
зіничній призмі

зауважуєш вільно
у всьому тлінні
літанія літургійна

танцюють печалі
не сильно далі
вуалі зів’ялі ~

а просто поряд
жорсткий погляд
йому би волю . . .




 

Ще рано. Ще дихай. Прокинься на раз-два-три.
Свій сон недопитий у кухоль хутчій збери.
Оце ж тобі й снідання, й пізній пустий обід,
Й холодна гірка вечеря, усе – тобі.

Цвіркун ще сюркоче, та серпень тепло обтяв,
І порскає місяць інеєм поміж трав,
І сом обважнілим тілом вгрузає в дно -
І мерзнеш, і ціпенієш з ним заодно.

Впусти в хату річку – вже гусне над нею мла.
Ти ж так проти течії виплисти й не змогла…
І борсання марні, й потуги твої – смішні:
Поглянь, як регоче, за боки узявшись, ніч.

Дощі до Трійці – як до хліба сіль.
У Трійцю без дощів уже й не віриш.
...Волого й тепло. Дзвони звідусіль:
від храмів стародавніх і новіших.

Радіють Бог-Отець, і Дух, і Син,
яким ти залюбки присвятиш вірші.
Дощі до Трійці – як до хліба сіль.
У Трійцю без дощів уже й не віриш.

Зупинишся на мить, зніяковівши,
поклонишся довершеній красі...
Ти витратив на мандри стільки сил –
а виявилось: поруч – краще вдвічі!..
Дощі до Трійці – як до хліба сіль.

золотава клітка повна листя корму
гілочки салату ваза пахлави
не тюрма не воля
десь гудуть платформи
джмеликів липневих відпускай лови

стріли повертаються із низин де межі
тятива щодення вимащена аж
кармазинна осінь послуги ведмежі
шекерявих шавок сотий інструктаж

розправляй банкноти на круїз чи брошку
підрізали крила праве ще кровить
колисково мовить віршиком волошка
сняться Палестина Фіджі острови

тут слони вальяжні й лотоси на стінах
три індійки схожі на сільських бабусь
гомонять джергочуть внуки Насреддіна
на ослі катаються Машенька Петрусь

ще пацьорки літа блискотять зеленим
кришиться насущний для сліпих орлів
сварка про аборти борт аборигенів
знову шнур бікфордів спалахнув зотлів

хороше бо сонце любо як удома
і не треба наче опахал із пальм
миролюбні шведи двоєдушні роми
покриткою правда із тату грааль

до ексцесу звичні пересічні люди
чутку шкарлупайку носять вітерці
шашіль догризає деревце іуди
принишкають жаби в чорній осоці

листопадне жниво півлітрівки меду
виноград молдова рейвах напівмир
купиш амулета критикуєш недо...
ждеш поштівки щастя обіцяв кумир


2016

Уосени, коли не боязкі
на вітрі лиш безлисті вже дерева,
а все, не так оголене, тремтить,
неквапно оминаю колонаду
палацу з пізнім сонцем у шибках
і голубів, чиї рої обсіли
недопалки на чашах терезів
незрячої богині.
Точний час
показує старий стінний годинник.
Вода бурлить, і хмари понад парком
не знаючи куди, пливуть навгад
і помилково пропускають сонце.

1967

Пензликом рудавим
Фарбувала Осінь
Павільйони, лави,
Чайники безносі...
Зупиняла кішку –
Невимовно чорну,
Розсипала фішки,
Слухала валторну.
Листям прикрашала
Зонт, каптур монашки,
Майталала шалі,
Пильнувала свашку...

Стомлена, голодна
Втислася в автобус.
В лісі – хата, бодні,
Містечковий глобус.

Дочки дрібнозубі
Не чекали мами,
Вішали на дубі
Грибників панами,
Насушили глоду,
Стригли зайця, білку.
Їм у лісі зроду
Вузько, прісно, мілко.

Старша хоче в Суми,
Менша на Хрещатик.
Обступили: "Думай,
Як нас вдовольняти...".

Розіслала Осінь
Давні адамашки,
Середульша просить
Светрик, як у Дашки...

На осонні сіла.
Думала з годину -
Чи продати діло,
Позолоть, хатину.

Їжачиха чмиха:
"Ти не плач, не варто.
Он у мене лихо:
Загубилась Марта".

Висохлим осотом
Осінь йде до ставу.
Візьме під відсоток
Всі багатства ґави...

2016

***Вірш експериментаторський. Авторські знахідки

Ніч попереду ціла. Моя чарівна
Діво мила, іди до нічного вікна,
І розкривши його, наче душу свою,
Подивись, як пітьма серед ночі вою-

Є за право поглинути наші світи,
І відчуй, як долаю припони дійти
Я до тебе, спіткаюсь, блукаю в пітьмі...
Зірку з неба чекаю... Сигналом- ТИ МІЙ!

Обізветься айфон, мов промінням маяк.
Як же ти мене хочеш!.. А я тебе як!..
Сил нам дайте, Боги, пережити цю ніч
Поодинці!.. Та я вже сиджу на полич-

Ці вагону. Білет затискаю в руці...
Ці припони даруємо ночі оцій,
Крізь яку, мов метелик на світло лечу...
Світло наших надій... Я почув... Я почув...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116092800999

Багряні пасемця свої
Явили віти тишком-нишком.
Предивне марево гаїв –
Краси печальної усмішка.

Здається - увійшла в екстаз,
І здивувала новизною.
Немовби літня жінка враз
Розквітла вродою ясною.

Рум`яні проблиски весни
Майнули у гіллі осіннім.
Немов освічились вони
Любові лагідним промінням!

26.09.7524 р. (Від Трипілля)

 
роки летять мов ті птахи
через вокзали & портали
із ними порожнечі слів
сливе притомні, ледь недбалі

о ці слова, з яких яскрить
полум’яніючи без ладу
північний квіт на зламі лід
ніщо й усе ~ його принади

коли би ти не захотів
до радості аби блукати ~
виходиш у сріблисту ніч
один із будь~ якої хати
ані мисливець ані ціль

поневіряються позаду
старці чи спостерігачі
як їм за честь дістати
зраду




 

***
Раша апелює. Україна рада,
що не ми позаду в іграх у лото.
Нами не гидує паралімпіада,
солідаризує СеШеА, Канада,
Уільям Сирена. З Рашею – ніхто.

***
А наша естафета – на віки:
опричнина скаженого Івана,
таємна канцелярія тирана,
а далі – жандармерія, таки,
поліція кривавого Миколи,
і кегебісти сталінської школи –
більшовики, совки, бойовики.

***
Наші джерела, потоки і витоки
не помічають ніде.
Є і агресія, і самокритика.
Мало поезії, поки політика
у катакомби веде.

***
Ми на віки заточені, запечені,
приречені на волю і аркан.
аби могли іуди новоспечені,
бойовики і урки неотесані
еліту убивати за Майдан.

***
Не втихають арії опричнини.
І герої опери ще є –
опери дописують досьє.
У кишеню чудаку столичному
і на лапу Путі войовничому
мирний Петя долари кує.

***
Сценарії, написані на Раші,
показують канали по ТіВі.
І знають і чужі, і дуже «наші»,
кому уже сидіти на параші
і руки умивати
...у крові.

               2016

***
Відстань до серця вимірює лезо
Гострого слова, прицільної фрази.
Місяця фази втамовують голод,
Лоскітно промінь пускають між ребра.

Ревно рахують порізи і рани
Панни диванні і тіні на банях.
Протяг витягує душу з кімнати.
Мати сумує.

Малює латаття
Плесо озерця – художник з Монмартру.
Ватру розпалюю.
Виставлю варту
Там, де не варто самому стояти.

Вати багато – намарно кричати.
Просто – на чати.
Прямо до Бога.
Чорна облога.
Відсутня підмога.
Втомлені ноги до неба підняти.

Ось і стежина, яку не шукав ти.
Кулі й дороги самі нас знаходять.
Ходять по колу трем і тривога,
Краплі мовчання стікають з-під лоба.

26-27.09.16