Вірші до кави, до чаю, до віскі
Пишуться борзо - без перцю і солі.
Шторми бушують... Ростуть обеліски.
Час насміхається з ролей Ассолі.

Мушлі відкриті, черленяться перли.
Рими в кориті - впереміж із маком.
Гичку цукрову пацята пожерли.

...йде Навсікая в дім Телемаха...

Котиться м`яч голубий із ліловим,
Клякнуть оливи, сплітається віття.
Я не зуміла позбутися мови
В парку розваг потойбічного Сіті.

Я ледь встигала кивати проявам.
Стигло азу... шерхотіли блокноти.
Десь недалечко - на острові Ява -
В дощ законились чарунки чи соти.

"Батики барвні, але нетутешні..." -
Пробелькотіла ропуха бугриста.
Краб намірявся (та зрадили клешні)
Порозривати прабабні намиста.

Стежка вужина. Тинки, де квасоля
Повиплітала диканські дилеми...
Цапу припона... а вольному воля.
Вірші пишу на не задану тему.

Барку лишаю у заводі білій.
Лет - в бік вулкану.
Геть сливи прокислі!
Вслід позриваються осатанілі...
Край водоспаду свіжішають мислі.


2016

Мотивація вижити в неї була сильна. Бо
Вона щиро пробачила минулі образи й зради.
Її міцно тримала в тонусі віра в любов
І ще один чоловік. Колись вона ладна була заради
Нього роками чекати... Тільки б почути, що він
Беріг в спогадах той перший раз, під час якого
Вона віддалася, спустивши білизну нижче колін,
А потім змивала жіночу кров пляшкою сухого...
Вона досі пам’ятає, як він тоді міцно її стискав,
Клявся й божився, що та йому – небом дана.
Вона свято повірила, що справді йому близька,
Бо так володіють тільки своїми коханими…
Мотивація жити у неї зараз є – любов!
Вже давно вона розмежовує секс та кохання.
Але свято вірить у справжню взаємність, бо
Поки плекає свою надію – буде жити останнє..

Перед весною, як перед світанком -
Набусурманиться скловатою над ґанком...
Аж десь, за обрієм – прогалини зі світла,
А тут, у місті, радість не помітна...

І лиш вдихнувши відчуваєш впертість
Як неминучу молодості зверхність,
Яка вже тут, вже майже на порозі,
Та щось замислилась, красуючись на розі...

В повітрі хвилювання і напруга,
І сни водночас віщі й недолугі,
І ґави щось викрикують по черзі,
Та відчуття мої ще не розмерзлись...

Не знаю... Ніби серед бурі –
Навколо смерч, а я у ватній кулі...
Щось відбувається, а я не відчуваю –
В тумані чи шукаю, чи благаю?...

Розвидниться... Нікуди не подіне...
З плечей неясний морок скине,
На Київ ступить ніжкою несміло,
Й візьметься за своє весняне діло...

17.02.2016

Покажи мені свою долоню,
дівчино, на ярім румаку.
Це планида капосна супонить
валунами річку гомінку.

Онде - серед ліній - у сузір"ї
вихопився кречетово меч.
а падким союзникам - не вір їм! -
те послиззя здатне до утеч.

Бо у цьому світі колихкому -
межи работління, риб, гієн -
ти нетребна зовсім анікому,
що сама здобудеш - те твоє.

Кордубаті вибростяться тіні -
заходу і сходу юдокрок.
Порохно і пастки, капотіння,
це москвоязиччя, інгліш...кро...

крововилив ув орбіти чести.
Мир ерзацний - чортовий сувій.
Лінії з долоні не ізмести!..
Лінії - письменства колові.

Черні п"ють осердя безборонне!..
aле горня мста на колуні.
Не розпелюстковуй ще долоню,
дівчино, на небному коні.

Шляхами горбатої дійсності
гарба "нічиєї" доби:
з висот Революції Гідності
у тиху ковбаню ганьби.

20.02.2016

Коли день кругом горить,
стираючи в попіл вічність
й, здається, весь світ летить
у прірву! ..ще й по зустрічній...
Сховатися б у куток!
В солодку, глуху дрімоту....
Мов згублений ти смичок
без скрипки своєї й ноти.

Цей лемент в тобі століть
й шальної наскрізь епохи
пульсує. Реве! Бринить
сльозами... Вже більше й кроку
не в силах здолати. Ні!
...з душею - в клубок колю́чок....
Та день все ж прийде й твої
всі болі ще раз озвучить.

Ти вслухайся... Це не твій
лунає тривожний голос, -
це ставить акцент знов свій
безпристрасно сірий Хронос.
Не рвись
із його долонь.
Ти - лиш інструмент....
Згадай!
Та свою
маленьку "соль"
(схитруй!)
і усе ж зіграй.

ID: 623432
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623432
дата поступления 23.11.2015

І. К...
І не пишеться вже, і не любиться,
І не мріється так, як раніш, –
Обриває і гонить по вулиці
Вітер клоччя пожовклих афіш.
Шарудить, навіваючи спомини
Неповторного, клаптиків рій, –
І сягає до горла оскомою
Присмак давніх мандрівок, подій…
21.02.16

… глибокий шрам облуди і гвинтівки
проваджень, гасел, відомств і кийка
і в той же час хтось підробляє ліки…
і знову "ен" спливає від буйка…
запроданцям і просто навіженим --
Майдан живе, від серця до глибин
і, дай нам Бог, не звузилися б вени !
і, дай нам Бог, щоб вистачило шин !
21.02. 2016.

Як у тумані даленіє пам’ять
оазою німого дежавю.
Чи не тому і досі сльози кануть,
що іноді не радує, а ранить
усе, чим дорожу я і живу?

І ні на що уже не претендую
і маю те, що явно заслужив.
А як і ні – допишу, домалюю,
аби герой мій жив і не тужив
із лірою моєю одесную.

І поки, Боже, Ти іще єси,
іду я од лукавого у люди
десятою дорогою усюди,
де є ще відображення краси,
яка мені поезією буде.

І поки ще скрипить перо моє,
і на порозі в інше житіє
зоря ранкова п’є у травах роси,
я бачу за коловоротом днів
усі дороги пройдених років,
жнива, отави і мої покоси.

2010-2016

Привіт, темряво! Я знов
сповідатись тобі прийшов,
бо, поки спав, одне видіння
в душі посіяло насіння,
і сон той, що у мозкові проріс, –
він є скрізь
у цьому звучанні тиші.

У сновидіннях хворобливих
блукав один я неквапливо
бруків’ям вуличок нічних,
піднявши комір, мов на дощ чи сніг.
І раптом спалах, доторкнувшись моїх віч,
прорізав ніч,
і я почув звучання тиші.

І в тім неоні я бачив лиш
десятки тисяч душ чи більш,
які розмовляли мовчанням
і чули попри невслухання,
які писали пісні, що їх не підхопить спів.
І ніхто не смів
турбувати звучання тиші.

«Дýрні, – сказав я, – це ж так:
тиша росте, наче рак.
То почуйте мову слушну,
прийміть руку мою дружню».
Та слова мої впали німотним дощем,
розчинившись у хвилях тиші.

І всі молились у танкý
неоновому божку.
І тоді спалахнуло знамення
на табло у метрополітені,
де йшлося, що
слова всіх пророків – вони у графіті міських
на стінах слизьких,
і їх шепотіло звучання тиші.

02.2016

Промчав поквапно сірий будень,
Знов ніч на крилах сліпоти.
В моїм житті уже не буде
Любові більшої, ніж ти.

Лиш спалахи якісь миттєві –
Подоба справжніх почуттів.
Найкращі дні минули… Де Ви,
Ті щастя хвилі золоті?

Життя неначе б то суцільний
Клубок дурниць і помилок.
За неба морок замогильний
Навіки сонечко зайшло.

Безлисте дерево колише
Старий і сивий вітрюган.
І бабою Ягою тиша
Між вулиць мертвих сновига.

У пеклі самоти й одчаю,
На місяць вовчого виття,
В душі мов факелом палає
Вулкан киплячий каяття.

І в ньому ладен я згоріти
І «его» власне утопить.
Аби лиш забуяли квіти
Кохання твого хоч на мить.

Життя трагедія зомліла..,
Скрижалі обійма вогонь:
Любити серденько навчилось
Коли любить нема кого!

15.02.7523 р. (2016)

Мій синій пташе, ти так мені болиш,
Твої слова мою навстіж розкрили душу.
І на вустах – терпкий від дотику спориш,
Як твої руки у зимову стужу.

Завітрило снігами, замело
Усі стежини, що вели до тебе.
В моєму серці проросло крило,
Твоє крило, що проситься до неба.

Самотній птах на зболеній землі.
Його несе така велика сила.
За ним ідуть усі його жалі.
Волочаться безсило сиві крила.

Мій синій пташе, ти так мені болиш,
Твої слова мою навстіж розкрили душу.
І на вустах – терпкий від дотику спориш,
Як твої руки у зимову стужу.

Чорна троянда, краплини вина...
Готичне кохання ми вип'єм до дна.
Готичне і вічне, як небо,як морок
Небезпечне й яскраве,як сонце,як порох,
Таке дивне і ніжне, як пелюстки,
Що живуть нескінченно,роки та віки...
Так болісно й солодко,як в перший раз...
Солодко разом і біль від образ.
Життя швидкоплинне для нас - це ніщо!
Не буде "а може", не буде "якщо",
Все прописано чітко,як кров на стіні,
Амур стріляв в серце...Тобі і мені…
14.02.2016

…Ворожа сталь вогнем палає в тілі,
Нестерпний біль сльозою підступає,
Перед очима потойбічні тіні,
Незмога рухатись… І відчуття зникають….

Та зуби стиснуті і скивиці в судомах,
І серця стук – життя єдиний свідок…
І тільки думка втримує свідомість –
За виживання дням почато відлік….

Допоки дихаєш – твій бій іще триває….
Допоки мислиш – доти ти непереможний…
Борись й живи! Сильнішого немає,
Ніж воля до життя в людині кожній.

©19.02.2016

Вкотре граблі злоєхидно ошкірені
У споконвіку повчальній історії:
Розбрат – погибель, у єдності – зцілення,
Ubi concordia, ibi victoria!

Чи діждемося свого Вашингтона ми? –
Гріє надія (вклонімось Тарасові)…
Але наразі – облудності тонами
Нас обсипають патякала масові.

Сіють ліворуч-праворуч половою,
Б’ються у груди і пруться у лідери,
Стеляться в ноги травою шовковою,
Але в душі залишаються гідрами.

…В тихій скорботі похилені голови –
«Сотні небесної» вбивці покарані?
Гнів обпікає розплавленим оловом:
Чи хоч один поріднився із нарами!?

Як же здолати нам ворога клятого
Без перемоги над власною хворістю?...
Два роки тóму… 20-го лютого…
Сила Майдану – у згоді зі совістю…

20.02.2016

А я замарена у поволоці дум,
Засліплена лиснючим перламутром
Холодних ранків...мерехтливо тліє сум
На випрілій траві під білим хутром...  

А я залюблена у неокраю синь,
У весняні тонкоголосі трелі,
У тополину тонкострунну височінь
І медоцвітні пахощі морелі.  

Думки полинули у просинь мовчазну,
Замлілу в сонцебризній позолоті.
Ще мить...примружилась душа землі...зі сну...
Вівальді...у барвінковім акорді...

2016 р.

Повірити б на крапельку сильніше,
вдивлятись не у скверну темноту,
чіплятись не за гаки й не за ніші,
і не за страх, і не́ за німоту...

А руки, серце в небо простягати
до Їхніх незахмарених ікон,
як онде син, донька мала, і мати
під білим-білим пам'ятним вікном.

Вони не мають права відступити,
не звірити і здатись чорноті...
А ми? А ми, у розпач заповиті,
витрушуємо капища пусті.

Чіпляємось, мов клешнями, за тлінне,
за штори, за гардини, за карниз...
Від сорому розтріскуються стіни
і сірим воском скапують униз...

На ті могилки, що за місяць-другий
притуляться до гойної весни...
Шипить у грудях незгасимий вуголь
і душить гірко спазмами вини...

Бо нам би вже дійти до світлих рішень
з-поміж картань і докорів на злих,
повірити на крапельку сильніше,
і тим собі вподобитись до Них...

(19.02.16)

Зіпсований дух шоко-ладу.
Планида, гнилої закваски.
Час-пік перемінює владу.
А влада (ро)змінює маски.

20.02.2016

Від моря до берега майже хвилина,
тримай оберіг мій щаслива людино.
Пливи, не згубивши його у глибині,
будь вірний собі, а не сірій рибині.

Навчися пірнати, десь ген поза хмари,
обріж всі хвости, що малюють примари,
тримай своє серце на шиї в кулоні,
не будь у дешевого страху в полоні.

Не хвилі щоденно хвилюють твій дух,
а рибні турботи й можливість задух.
Іди, бо солоність роз’їсть твої тіло …
Ти з болем мовчиш, але ж наболіло?


12.03.2015 р.

Здіймається юга із глибини:
мільярд зірок в ній і мільйон галактик,
а ще – моя планета, просто клаптик
розкиданої геть речовини.

І я –
         речовини тієї квант,
наповнений всією глибиною, –
те, що лежить між дном буття і мною,
вивчаю,
           мов долоню хіромант.

Та лінії сузір’їв пінить рух
й легкі серпанки перетворює в тумани,
де лиш закохані та інопланетяни
долають глибину навпомацки й на слух.

Ти випірнаєш з неї. Ватра дим
несе на твого тіла досконалий витвір.
А я – на березі,
                      і ледь колише вітер
на пагонах думок тремтливе листя рим.



2016

Цей віщий дар – немов прокляття,
Хоч нишком плач,
                          хоч вовком вий:
Снують видіння, наче таті,
В обуді снив, у снах яви.

Ти можеш, роджений незрячим,
Устами викресать вогонь.
Неначе Бог тобі назначив
Ректи від імені Його.

Як письмена, читаєш долі
На мові каменю й трави.
Неначе Бог тобі дозволив
Тривожить мертвих, як живих.

Промов жахне імення звіра –
І ляже звір до ніг твоїх.
Неначе Бог тобі довірив
Гріхи спокутати за всіх.

Спізнати міру всіх печалей,
Збагнути суть усіх начал –
Оце і є твоє начало,
Оце і є твоя печаль.

2016

Пахолки зла вигулькують із виру,
За поли смикають. Блищать сокири.
Очиська водянисті, руки шерхлі.
А я простую.
Оглядаю жерла.

Щодня ексцеси, ксиви та "докуки".
Довкола серця шуми-перегуки...
Чуже плахіття вигаджене глеєм.
Шерхоче шлейф підступниці Медеї.
Синів убила, любить Ахіллеса...

...де ж руна золоті, гречані плеса?

Сліпих обходжу. Слухаю зозулю.
О скільки чорноротих проминуло...
У паволоці мар іду між пір`я,
Світи малюю світлом на узгір`ї.

Хтось ручкається з бісом - я не хочу.
Мої стежки окремішні, сорочі.
На острові блаженних сьома... тиша.
Тут пастернак цвіте, бджолу колише.



2016

тече ріка буття… у забуття…
терпка вода снігів позаторішніх
долинних омиває і горішніх
і праведних і невиправно грішних…
до витоків немає вороття…
тече ріка і тче життєві тексти
змиває імена і палімпсести
і напуває схилені сади
і листя забирає і плоди...
сміється Бог у пам’яті води...
вимочують коноплі дивні сестри
і плавають при дні майбутні діти
де сонце охолоджує себе
на брижах лебідь пір’ячко скубе…
бобер помежи греблями гребе…
…а іноді – таке – зринає звідти…

Позаду мовчазного піаніно,
де затишно і злегка павутинно,
безпечно, як у байковій кишені --
усе, що розіграється на сцені
твого життя в глухому безгомінні
в кустарному театрі провінційнім.

За клавіші, як пальці, білолиці,
за чорні, як сімейні таємниці,
за струни хитромудрі і педалі
закрались ще не звідані печалі,
і знаки вигинаються рослинно
на нотних станах «Гри для піаніно».

Стоїть картина в пам’яті одвічна--
настольна лампа, батькове обличчя,
і мати щось латає на дивані
і згладжує різкі життєві грані
промінними чутливими руками,
ув'язаними в монотонні гами.

Народяться нові у п’єсі люди,
і музика постане звідусюди,
надіями палке сколише серце,—
аж тут струна із дзенькотом урветься...
О, де той сон, що ждав тебе гостинно
позаду рятівного піаніно?

2016

Я вийшла вчора на кривавий сніг,
Він так пасує до моєї карми,
Вважалось – цвіт калини оберіг,
Та розіп’ято вже його задарма.

Спадали грона сотнями до ніг.
За що вас вбито, віддані синочки?
За мій юнацький легковажний гріх
Зірвали з мене вишиту сорочку.

І ось стою. Простягнута рука.
«Подайте, люди, бо сама – калічна!»
Скотилася з очей сльоза глевка.
По папертях стояти маю вічно?

На берегах Дніпра - буде моя воля.
Буде там життя і буде моя доля.
А в могилі тісно та в могилі поряд
Хробаки мерзенні і духу там неволя.
Волію я літати по країні милій,
Все спостерігати.Вона — той самий Вирій,
Де я врешт спочину тілом,та не духом.
А решті вояків — земля най буде пухом.

Український спец.признач. -
Вороги від нас всі в скач!
Ти в АТО і я в АТО!
Не замінить нас ніхто!
Я в строю і ти в строю -
Ворогів я всіх уб'ю!
Підем швидко по слідах!
І навієм на них страх!
Най поплачуть і скавчать -
Матимуть тавро-печать!
Ненько наша Україна!
Спец.признач цінуй,як сина!
Будьмо неньку боронить
Ворогів розіб'єм вмить!
10 лютого 2016

Як же ж хочемо, хочемо, хочемо
Щоб початком здавався кінець,
Щоб сльотою небесною змочений,
Промінь сонця весняного скрес,

Щоб серця, що вже попелом вкрилися,
Знов зігрілись кохання теплом...
І, зажурені, щоб не журилися...
І щоб стало усе, як було...

Хоч би раз іще ніжками босими-
Чи по лезу, чи-то по стерні...
Щоб у небі свинцевому осені
Спів весняних птахів задзвенів!..

Світ пост-фактум народжених роздумів-
Де ми ІНШІ? Де СПРАВЖНІ? Хто зна?..
Тільки "мить неповернення" пройдено.
Та й куди повертатися нам?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116021912824

Знов синергізми ядів і соків,
Зуб за образу і хвостик за око...
Спільні для спуску прілі канати,
В кожного різні координати.

Драчки, авралища... Діло ж хосенне.
Хреститься кодло. Випуклі вени.
Служба шкідлива і вельми нервова:
Винних шукати у рості полови.

Ромське уміння дурити-блищати
Плебсом цінується вище за батик.
Хитре мистецтво пролізти крізь вершу.
Хто залишився - оперений першим.
А вилітати згідно з ранжиром.
Зблисне пружинка над висохлим сиром...


2016

Шум-Шумлячий*,
світ - незрячий!
Не дивуйсь.
Знає! Вміє!
Вірить...наче..
Та чомусь
незворотньо
так втікає
день, мина..
Тиші краплю
поглинає
суєта!
Шум-Шумлячий,
мудрий завше,
не жени!
Йду до тебе,
Синій Верше,
я по сни.
Метушнею
день спіймаю!
..А вночі
знов самотність
сповиваю
у душі.
Подих чистий,
Буйний Лісе,
ти верни!
Хай спокійна
прийде нічка
й мрія - в сни.
Духу рівність
часу плинність
не зіб"є, -
із коріння
п"ю я Вічність!
..все мине..

/////////////////////////////////////////////
* Шум-Шумлячий - одне з імен Лісу в давній слов"янській міфології.

ID: 601035
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601035
дата поступления 20.08.2015

Імперія нас тяжко відпускає,
Іще отруйні щупальця міцні.
І конвульсивних спроб не полишає
На лічені затриматися дні.

Які гріхи потрібно відмолити,
Які ще кола пекла перейти,
Щоб ми змогли по-людськи в світі жити,
Щоб нас лишили в спокої «брати»?

Казати, що втомилися – безглуздо.
Триматися, летіти – це наш знак.
До Бельгії крізь сон я свій женусь: то –
Назначений самим життям, мій шлях.
Збирати по цеглинкам сподівання,
Жадати і любити – йти вперед.
Ось тільки чим озветься те кохання?
Збудується той замок? Линь сюжет
Зі швидкістю експреса попідтинню!
Квиток до Польщі, Мюнхен – і мета.
Я, відстань розриваючи сумлінням,
Всім серцем хочу поряд бути, так!
Всміхнемось один одному ласкаво,
Обіймемося позабув роки.
Під радість дуже смачно п'ється кава:
Лиш люблячи ми не такі слабкі.

омріяні
ніякі
запальні
вирують
і накочуються
хвилі
земних бажань
щезають
люди-дні
байдужі
непохитні
і безсилі

у спину віку
дихають вогні
і під ногами
куриво прощання
гарчить хрипить
безсилля
в злому сні
лінчує душу
зомбі-існування

лякає сон
де вічність
не бринить
і не зоріє
срібними ночами
а ефемерне
обіцяє жить
пророчими
і хтивими
устами

антагоністи
щастя і біда
у щирому пориві –
суща пара
історія вихоплює
з кубла
чергового
апостола піару

життя іде
слідами
поколінь
вкарбовуючи
вічне
«все минає»
в сумирне
і угодницьке
«амінь»
та істин
поза нього
не шукає…
19.02.2016

Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
І пальців дрож, і блискавки очей
Назавтра віддано надії.

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Ми хочемо жити у світі без милиць,
де рівно і прямо, де радість і сміх,
де Каїн – орач, а не братоубивець
і ще зеленіє не скоєний гріх.
Де тихо і сяйно, і гад підколодний
не жалить у п’яти вселенську любов,
не плаче безрідний, не просить голодний
і право на щастя – основа основ.

Ми хочемо жити у світі без болю,
де мирні народи і лиха нема,
де люди не гинуть за правду і долю
і хіт раритету – остання тюрма.
Де вольному воля, а страх потерпає,
і сила насилля в опалі давно.
Тапер задушевну мелодію грає –
в театрі Амура йде чуле кіно.

Та світ без пороків – парафія неба,
а нам до гармоній – парсеки епох.
Гадюча дорога – лякається кеба.
Вибоїни, слизько і куриво-смог…
І рідна країна – окрайок облуди,
і люди усякі, і миру катма.
Та іскра надії ще жевріє в грудях.
А може, то просто… минає зима…

18.02.2016

...збирались гуртом і жартували
блукали по місту слухали джаз
майже по вінця знали - замало
і починалось з відліку аз...
копне знамено... вперше з кіоска
пили сітро з краплинками сонць
все дерлись у вись, ще вище за космо…
та повертались засмучені в соц…
18.02.2016.

1

А небо як розсердилось - аж біло...
Дробилися криваво... і тяжіли...
Хтось нас хотів (а може, хвильні ниви).
...чи можна йти по черепах щасливо?

Рух - кроком півтверезим, черепашим.
Як важко божим догоджати "вашим".
Як боляче збирати нені крила...
Нас роздягли-вдягли, вручили вила.

2

Не місяць і не два липка пороша.
Кораблетроща мрій...
Серця хороші.
Новий Нерон дає ламкий сестерцій.
Зійшлися громовержці в ярім герці.

3

Плазує змій на пік Хар-Магедону...
О з чим я стану тут на оборону?
Мої щити безслав`я - у Славуті.
Мої сини розкремсані на руті.
Онуків гріла - подалися в готи.
...хто гонобитиме по битвах ці висоти?


2016

Уміємо торкнутися струни
забутою мелодією серця.
Ми і чарівники, і чаклуни
інкогніто приходимо у сни
і наяву, якщо душа озветься.

Не уявити іншої стезі,
якою чумакуємо до краю,
якого по теорії немає,
але бринить, буває, у сльозі,
з якою автор сам себе читає.

Описані системою рівнянь,
які ніяк уже не розв’язати,
цінуємо в поезії таланти,
а маємо у області бажань
ті корені обмеженості знань,
які ховають їх координати.

2013

Десь в тиші цій німій
осінньо-полиновій
щось зблисне загадково...
Пахуче так! Бузково, -

це мій

останній літній вірш...
На сонці розімлілий,
від вітру розпашілий!
Засмаглий, захмелілий...

Якби ж

він знав, що сотні слів
вже заплітав не раз
хтось в стиглі грона фраз...
Й губивсь в узорах час

цих снів,

що намалюють рими
в тон радості, чи смутку
й світ почуттів так чутко
в рядків постане жмутку

зримо.

...Не знав про це мій вірш...
Він в образах летів.
У мріях пломенів!
...До зір усе хотів -

у виш....

ID: 620953
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620953
дата поступления 14.11.2015

Усі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, чи менше.
У дивні суцвіття зібрані –
Ні останніх нема, ні перших.
І схожі, до втрати пам’яті,
Тому що, так значно легше
Вчитися разом плавати
І думати, що уперше...
Ми, наче з колиски вирвані,
Розвіяні теплим вітром…
Попри невдачі - віримо,
Шукаючи свого світла.
Усі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, чи менше.
Павутинкою долі з’єднані,
Щоб кожен себе довершив.

2016

1

Голод не тітка, собака не ворог.
Йти нам із яру сорочого вгору,
Вранці співати, увечері - казка,
В кожній наука правічна й підказка.

Кіт ще взуває котигорошків.
Лиски ще кришать курей на окрошку,
Буде на вулиці прибраній паті,
Прийдуть у гості святі та рогаті.

2

Стали...
У цапа спадають підкови.
Щуки тутешні, вітри з-за Молдови...
Пил пертурбацій, відірвані дишла.
Якось не так законилося-вийшло.

Біг мурашиння, жалива колюча.
Фести у стилі "бесаме мучо".
Мальви розтоптані на перевалі,
Знов мишодраківки, трем пекторалі.

Клановість клоників, дракул гібриди...
Грому крещендо і клекіт обиди.
Все проминає отут, над Супоєм.
Змажемо колесо прадідним лоєм...

Голод не тітка - не дасть пиріжечка.
Плине без вузликів людовервечка...

2016

Любовь
приходит -
иногда
она питается.
Еда
ей тоже нравится.
когда
готовят щи не изо льда.

Любовь
приходит...
Видно, ей
побыть здесь надо бы.
Скорей!
И Hector - к снадобью.
А ей:
- Скажите,
нет чего у вас дешевле
щей?

18.02.2016

Коли мале цабе не помічає
у силі слова якісну мету,
то це одне, буває, означає,
що інколи я правильно іду.

Ну, а якщо іду за течією,
або не йду супроти неї я,
то вистачає бульки однієї,
аби вертати на круги своя.

Але коли колегія музейна,
виконує не місію буденну,
а набирає у роти води,
то це умовно має означати,
що, може, це і є її пенати,
та їй сюди – по лінії орди.


02.2016

любити життя... місити багнюку…
ховатись від вітру у бліндажах…
вернутись живим на заздрість падлюкам
втому і сльози віднести в гараж…
на скатертину дубового столу
за кожну хвилину втрат і тривог
мовчки хильнути схилитися долу
на самоті… тільки щоб Бог…
17.02.2016.

Мої жагучі очі зрять предмет
Гіркого болю, прикрої біди:
Як поряд він, томління серце жме,
Але без нього – ремствують завжди.
Нема його – гіркі життя плоди,
Він є – на нього дивляться чимдуж,
Застиглі, мов Нарцис біля води.
Таке багатство принесло нужду.
В моїх очей постійно на виду
Сяйливий погляд – найцінніший скарб.
Все, що було раніше до ладу,
Душі моєї більше не торка.
Вся слава світу, де нога ступа –
Коханої моєї тінь скупа.

Зорями всіяне
небо замріяне...
Вечір, закоханий в сни,
тихо вкладається
ночі торкається....
Милий, мене пригорни!

Я колихатиму,
ніжно шептатиму
казку про нашу весну...
Руку стискатимеш
і заглядатимеш
в очі... Уже не засну.

Будемо міряти
так самовіддано
дотиком місячний шлях...
Вже поцілунки
сузір'ям розкидано
на розпашілих вустах.

Вже ніч окутала,
вітром заплутала
видих спізнілий " Пусти..."
з трепетним прагненням
сонячним вкрапленням
врешті в цей світ прорости!

ID: 631455
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631455
дата поступления 25.12.2015

Відпусти мене... Відпусти!
Страх липкий. Біль терпкий. Жаль пізній.
Незнайомко, скажи - хто ти?
Ми з тобою так тісно-різні:

ти у сумнівах - я в сльозах!
Ти у розпачі - я в тривозі.
В найтемніших моїх ти снах,
я - в твоїй голосній знемозі

підступитись до сонця... Вниз
тягне нас відсиріла тиша.
Мрій розбитих солоний бриз
важить тонну! Нестерпна ноша.

Відпусти цю обмерзлу брилу!
Вже пора. Вже прийшов той час.
Хай зітхне врешті ніч безсила
і спочине - ще ж день не згас.

Хай він - мокрий, холодний, сірий.
Нехай злива все не вщуха...
Пам'ятаю ж я погляд щирий
і усмішку, що не згаса!

І як клала легкі сліди
ота "інша" - завжди натхненно....
Незнайомко, ти краще йди.
Повертайсь, Веселкова панно!

ID: 631886
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631886
дата поступления 27.12.2015

Якщо ти пташка - не лякайся неба.
Якщо людина - не цурайся діл,
Не піддавайся лесному "не треба",
Не підкоряйся хибному "навпіл".

Цілком віддай себе хорошій справі,
Служи людині іншій кожну мить,
І оминуть тебе думки лукаві,
І совість ані разу не зболить.

Якщо ти віл, цілуй щодня землицю.
Якщо людина - й поготів трудись,
Оберігай від заздрості зіницю,
Від тучі хорони погожу вись.

А, як зійде тобі ласкава парость,
Вклонися їй, вона - твоє дитя,
Бо, як прийде в твою оселю старість,
Не згасне сонце ясне над життям.

Якщо ти квітка - милуй око Богу,
Якщо людина - то не забувай,
Що маєш з ласки вишої дорогу
Життя земного - свій насушний рай.

То ж не зганьби байдужим неумінням
Призначення, що лине з висоти -
У небеса з маленького насіння
Погідним буйноцвіттям прорости...

(19.10.15)

Брехня і фальш сплелися у союзі
І підлість возвели на п’єдестал,
В тісному гурті, наче вірні друзі,
Вони у грішнім світі правлять бал.

В пошані не шляхетні і відважні,
Що голову за друга покладуть.
Цінуються підступні і продажні,
Що всіх на гурт і вроздріб продадуть.

І про яку б там честь не говорили –
Лишається одна продажна суть
Жінок, що продають любов і тіло,
Й політиків, що душі продають.

2008-2016