Як за долю батьківського краю
В серці острах почую ясний –
Остру Браму святу пригадаю
І вояцтво на конях міцних.

В білій піні проносяться коні,
Рвучко, з хрипом біжать по ріллі…
Стародавня Литовська Погоня –
Не спинити, не стримать її.

Все ви дивитесь в далеч безкраю,
Перед вами, за вами – роки.
Шлях ваш де і куди пролягає?
Ви в погоню зірвались – за ким?

Чи вони, Білорусь, понеслися
Навздогін за твоїми дітьми,
Що забули тебе, відреклися,
Продали, віддали до тюрми?

Бийте в серце їх – бийте мечами,
Не давайте зчужинитись їм!
Хай почують той біль, що ночами
За вітчизну у серці моїм!

Мати рідная, Мати-Країно!
Біль пекучий не стишиться той…
Ти прийми свого рідного сина
І за тебе померти дозволь!

Все летять і летять грізні коні,
Срібна збруя гримить ув імлі…
Стародавня Литовська Погоня –
Не здолати, не стримать її!

03.2016

Сьогодні знов розлігся крик у тій сім’ї через дорогу.
З гаражних піднятих дверей котились каменем слова.
Завмерла вулиця, немов лякливий звір учув тривогу,
і з кожним поштовхом новим земна розходилась кора.

У чоловічий дужий крик вплітавсь слабкий жіночий голос,
та нищівна обвальна лють межі не знала й берегів,
він зупинитися не міг – і від прокльонів щось кололось,
немов важкий більярдний шар по жерсті вулиці гримів.

Він ревно дбає про сім’ю і сам займається ремонтом,
але неспокій із глибин чадними пасмами пливе.
У чорнім вихорі душі — торнадо моторошне «око»,
що в нім «крокуючий мертвець»* наосліп нищить все живе.

Обоє підлітків-дітей, немов слухняні автомати,
із пильним страхом стережуть шкарлупку спокою крихку,
одне бажання в них живе — зло потривожене приспати,
щоб зачаїлося воно з глухим гарчанням у кутку.

О, як мені цього не знать — рефлексу вдаваної смерті
в кільці невидимого зла, мов непробивної стіни!
...Як всі, закрию я вікно — напівприглушені і стерті,
нас не терзатимуть тепер діла тамтої сторони.

2015

День, як день,
То одне, а то інше підходить.
І мілке,
І таке, що із розуму зводить.
Наче й кіт
Попід ноги не кидався зранку,
Та проблем
Повна купа з самого сніданку.
Є такі,
Що прихоплюють дихання зразу,
Цілий день,
Наче скалка, з думок не вилазять.
Та найбільш
Допікає суцільна дрібнота,
Дзень-дзелень,
Та й посипались звідкись турботи.

Хто ще там?
Потихеньку стаю їжачиськом…
День скінчивсь –
Не підходьте до мене і близько!
Завтра теж –
Вам даю вихідний від роботи.
Бідам всім,
Також прикрощам, також гризотам.
Вихідних
Буде два, як заведено всюди.
Відкладу
Неприємні новини на будень.
Як втомлюсь,
То відпустку візьму від напастей,
І пірну
З головою у мрійливе щастя.

Вже сміюсь…
Вже виспівує настрій хороший.
Плечі є –
Якось буду нести звісну ношу.
Бо своя,
Бо кому ще потрібна, крім мене?
Ну, підходь!
Я запарюю каву зелену…

Ми пливли у шорстких небокраях трави
Уві сні, в піднебінні суниці
Це такі несходимі бувають стежки
І такі темноокі криниці

І вся сила лишалась в спітнілому мху
Так було, нібо корки вийняли з ніг
Ми летіли безкрило в безодню сліпу
Що звивалася полозом в сонці на дні

Ми пройшли крізь зіницю, ми падали в став
Поміж гострих кристалів, суглобчастих брил
А за шкірою штори бубнявів, зростав
Білим окликом ранок, немов гвинтокрил

Ще кришився цукатний пиріг голосів
І гойдався лимоновий маятник площ
У нестерпному світлі. Я очі відкрив
Цокотів по піддашшю горобчатий дощ

На здобуття премії
«Сам з собою – генії!»
шикуйсь!
Показово,
як видовище інкасаторського мішечка,
провулком містечка
кроком руш!

Від нудьги й самоти
за походженням
я угору свій погляд зведу.
День народження –
містика сходження.
Альпініст я життя.
Ну і ну…

Важко визначить
місце знаходження:
компас роки рахує.
Й ціну.
День народження –
містика сходження.
Альпініст я життя.
Ну і ну…

25.03.2016

Холодна з неба мрячить мжичка...
Довкола сірість навісна.
Та вже - цвірінькає синичка,
А отже - йде до нас весна!

Усім довкола провіщає,
Що холодів – пройшла і тінь.
Душа схвильована - співає
І лине з серця: цінь-цінь-цінь!

Немов жебрак, щодня блукає
Пес безпритульний між людьми, -
І перехожі пригощають
Його то хлібом, то кістьми.
Та є такі, хто зажди з люттю
Жбурнути хоче камінцем,
Або штрикнути вістрям пруття,
В бік підупалий чи в лице.
Не відчуваючи провини,
Ані зблизька, ні звіддалік, –
Пес наїжачить гнівно спину
І відбігає хутко вбік.
А потім дивиться печально,
Спроможний ясно зрозуміть,
Що рветься ниточка єднальна,
Між ним і нами, мимохіть…
23.03.16

Не молився, як гожа дитина.
Не молився, коли підоспів…
Глянь, не люба йому Україна,
Як молитва, як мова, як спів.

Оправдання шукає він нині
У неправді, що в правді була,
І про Бога своїй же дитині
Не розкаже святії слова.

Роки йдуть і прощатися треба,
І зробити з життя свого звіт.
Перед ним земля - пекло і небо.
Хто тут скаже в який йому світ?

Шкандибає душа до воріт
У тривозі, звичайно, за себе…
У неволю до грішних сиріт.
В церкві тихо співають молебень…

Понеділок (повно ж діл!)
витирає піт:
впрігся в тиждень, мовби віл.
А за ним услід
вже вівторок вируша -
брату пособить.
Задивилася душа
у небес блакить...
Добігає середа,
сердиться: "Мерщій!
Як застрягнемо - біда..."
А четвер їй: "Стій!
Вам не впоратись утрьох.
Добре, що є я.
Нумо, піднатужмо крок!"
Аж тріщить шлея...

П'ятниця зімкнула брови:
"Теж мені турбота!
Що не встигнемо, доробить
все як слід субота".

А неділі нема діла:
що - на тому возі.
Знов зітхає понеділок:
"Без кінця в дорозі..."

24.03.2016

Судомно березень затискує в кулак
Зім’ятий шовк сталевого світанку,
Шукаючи опра́вдний долі знак
За мимовільну власну забаганку
Відкинути сум’яття із лиця,
Переступити комплекси зимові,
Утілити з майстерністю митця
Бажання всі душевні невимовні.

Зсірілий ранок за́скленість очей
Беззахисно маскує під байдужість,
Горобини скоцюблених плечей
Торкаючись у спробі надолужить
Загаяння несмілості подій,
Терпке вино неви́коханості ночей,
Зчорнілі кетяги невиповнених мрій,
Усе жадане, пристрасне, охоче.

А я іду повз спроби мовчазні,
Які струмують в погляді хмільнім.

Зламали пташці українській долю,
Неправедно обмовили в суді.
А їй співати хочеться на волі
В її літа нестримно-молоді,
А їй би не сидіти, а літати!
Полинути – на батьківський поріг!
Надію – не посадите за грати,
Бо проросте – билинкою крізь сніг.

Їй бачиться - безкрає синє небо,
Проста вечеря вдома на столі,
Усмішки друзів, пОдруг милих щебет,
Обійми мами - на своїй землі.

Відгомонів у золотому гаї
Беріз веселих шелест гомінкий,
І журавлі печально пролітають,
І не жаліють більше ні за ким.

За ким жаліть? Бо кожен – подорожній
Пройде, зайде, і знов залишить дім
За усіма сумує подорожник
З широким місяцем над ставом голубим.

Стою самотній на рівнині голій,
А журавлів відносить вітер вдаль,
Весела юність вже за видноколом
Але мені минулого не жаль.

Не жаль тих літ, що за вітрами линуть
Ні весен молодих бузковий цвіт.
В саду горить багаття горобини.
Та тим вогнем нікого не зігріть.

Не обгорять у горобини грона
Від жовтизни не пропаде трава.
Як дерево на землю листя ронить,
Так я печальні зронюю слова

І коли час їх вітром позмітає,
У далечінь відносячи кудись.
Скажіть тоді, що золотому гаю
Відгомонілось мовою беріз.

Іще не вечір і до ночі
куняє у мені піїт.
Мене чарують Ваші очі,
але на станції – транзит.

Але оказії немає,
аби замовити меню.
І я у залі не чекаю
мені обіцяну рідню.

Це не ідилія із казки,
а – у минуле колія,
якою їдуть небораки
і козаки, такі як я.

На іншу прозу мало часу.
І я питаю, як поет,
чи є такі надійні каси,
де продають до Вас білет?

2016

Вийди зранку в чисте поле,
Світу шир вдихни, мов волю-
В полі світ широкий!..

Всім дається по потребі.
Хай подивиться у небо
Погляд ясноокий.

І почуєш Голос Неба
-Обери свою дорогу,
Нею йди сміливо.

А як прийде в тім потреба,
Я прийду на допомогу-
Станеш невразливим.

Хай ніщо тебе не спинить.
Хай твою прикриє спину
Доля легкокрила,

І кубло оте зміїне,
Те, що знищує країну,
Настроми на вила.

У пера твого на вістрі
Хай заклякнуть і зависнуть
Ниці духом гади.

Ти корупцію, поете,
Виявляй у нетрях НЕТу-
Ось моя порада.

І в "реалі". "Недо-вірші"
Хто на смерть країні пише-
Нищи без упину,

Щоби ворог відав клятий,
Знавіснілий і пихатий,
Це- ТВОЯ КРАЇНА.

Згине той, хто духом нижчий.
Рудиментами не знищить
Те, що ти засієш.

І нехай часи лихії,
Та поезії стихія-
Це- ТВОЯ СТИХІЯ.

Тим, у кого в серці морок,
Хто країні лютий ворог-
Перейди дорогу.

Як загадано- так буде.
Хай тобі всі чесні люди
Йдуть на допомогу.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116032407791

Чуєш, гуси летіли у вечір у синій?
Сутінкова печаль в унісон їм вела.
Але ж гуси раділи своїй батьківщині,
То й печаль вже печалитися не змогла.
Був той голос небес перелитий по вінця –
Вечір келихом повним прозоро дзвенів.
В нім тонули комети, зірки і зірниці,
А зринали назад сріблом співаних слів.
Чуєш, гуси вже тут? Це весна остаточно.
Тому сніг – лиш рукопису новий листок.
Вечір синій – забарвлений у твої очі.
Очі – вирій далекий, хоч сам ти за крок.
24 березня 2016 року

Що у тебе у тім конверті?
Добрі вісті, чи звістка смерті?
Може, щирі новини долі,
Може смуток, а чи ганьба.
В прямокутнім отім просторі
Місце є чому чи нема...

Що у тебе там? Таємниця?
Оповідка про час і відстань?
Що мені там? І чи судилось
Розірвати папір і визнать,
І тонкі емоційні спиці...
Здивування, слова розмиті,
Й таємниці уже нема.

Знову сніг. Знову березень зимний і зимний.
Чорні пАгони – білі пагОни на них.
Припинило сердЕнько свій стукіт нестримний:
Марципаном упало на вибляклий сніг.
Хтось його підбере. Хтось, хто любить цукрове.
Подивлюсь, як пригубить чи відкусить шматок.
Зафіксую останні судоми любові.
І зроблю в противагу агонії – крок.
Крок від себе, від серця, від страти під снігом.
Ось на руки сніжинка лягла. Їй я хто?
Вона дивиться пильно очима індиго.
Я вже сліпну смертельно. І я вже фантом.
Це весна чи зима… Це вже вічність настане.
Бо – як серця нема – ти без серця живеш.
Просто радість замовкне й не бризне фонтаном,
Досягнувши висот піднебесних і меж.
Марципани-серця на смаку мигдалевім
Губить березень сніжний – у сніг, не в траву.
Присмак вічності в роті – важкий, металевий.
Новий досвід, в якому по смерті – живу.
24 березня 2016 року

Любуйся малевами Йєрки,
Носи кишеньку накладну.
Желейні радощі-цукерки
Дадуть зайці - і не одну...

Відкриють без "сім-сім" ворота.
Попросять феї за стола.
Рак чистить клешню - від болота ж...
Змію вмедовує бджола.

На черепасі шмат гіпюру.
Ген коник з моря - див трамплін.
У вовка синя шевелюра.
В цю казку носить цепелін.

Висять на шовку полуниці.
Виделки срібні сяють аж...
Вже хвалить реп перепелиця!
Пегас розпродує плюмаж.

А ти не спи - і щось ухопиш.
Не встигнеш хатку - хоч бекон.
Горили строчать гороскопи.
Хитає дуб червоний слон.

Стомився Фенікс від горіння,
Облюбував собі фонтан.
Ось лає тхір стовпотворіння,
Жбурляє долар за платан.

На мухомори саме знижка,
Відрізав цяточку малюк.
У Троля Третього - задишка.

...а люд іде - зірвало люк...

Відомий тур цей без реклами.
Біжи стежинкою мурах.
Десь алебастрові адами
І єви глиняні - за змах.
........................

А тут дощі... гелікоптери...
Сусід вигулює артрит.
І бронтозаврами всі ери
Бредуть до свячених корит.

2016

Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

***
Я уві сні вичитую слова
і рими мелодійні, досконалі.
А наяву п’яніє голова, –
як не розбити ці тремкі скрижалі?

***
Достигає маківка років,
усихає і немає зміни,
епітафій, і немає слів,
поки поховаємо дідів,
без яких немає України.

***
Себе не нав’язую. Боже, боронь.
В симпатіях – дуже постійний,
коли почуваю довіру долонь.
Якщо ви – у воду, то я – у вогонь.
Я з тими, кому я потрібний.

***
Звичайно, я – не херувим.
Моє ім’я іще зелене.
Колючий терен... Не святим
покину я свій отчий дім
і не розвіюся, як дим,
коли згадаєте про мене.

***
І не можу, але мушу сам
темряву розвіяти синам
і чекати зі свічею – раю.
Ось і все, що я робити маю.
Та, аніж повірити словам
і давати соло солов'ям,
краще я себе переспіваю.

***
Коляд-коляд-колядин… Ну а далі? Забуваю.
Я із тисячі один, але менше не буває.
Коляд-коляд-колядин, – колядую я до неба.
Я на тисячу – один, але більше і не треба.

                                             2016

Хоч день іще – на небі місяць,
Неначе біла пектораль.
Й мене оповиває з висі
Весни бадьорої печаль.

Вже хмари сонце заховали
І це повітря крижане
Із півночі на південь чвалом
Вітрисько батогом жене.

І підкидає вгору листя.
І різко шарпає гілля.
І ковдру витягши імлисту,
Вкриває нею сад здаля.

19.03.7524 р. (2016)

...брУкові доріжки,
дерева –
уже некам’яні...

Усміхнулася вона,
уже квітнева,
що тішить, та – не мені-мені-мені...
“настановила” ріжки.

23.03.2016
покрай дороги дерева некам’яні всміхалася квітнево вона та немені що тішить виставила роги

24.03..2016

Моє ти сонце, моє ти небо, моя ти зоре,
Моя ти пiсне, ти мiй єдиний – моя ти доле.

Як ми радiли, як ми спiвали, як ми кохали!
Завжди над нами барвистим сяйвом веселка грала.

Побрались любо, хотiли щастя, чекали дiток –
Та чорна хмара закрила небо над нашим лiтом.

Iз тої хмари злетiла куля, як блискавиця, –
I темна хустка лягла на плечi – я удовиця.

I круки чорні принесли звiстку, що ти, коханий,
Лежиш у полi, розкинув руки, вже бездиханний.

Якби я знала, якби могла я, якби лiтала –
З тобою разом на тому полі на землю впала.

Із того жита, де кров гаряча лилась із тiла,
Червоним маком у небо синє душа злетiла.

Ой, де ти, пiсне… Де ти, єдиний… Ой, де ж ви, зорi?!
Не стало неба. Не стало сонця. Не стало долi…

Занадто багато думок
Котилося ранком сходами,
А ми були пішоходами,
І кожен свідомий наш крок –
Подіями а чи діями.

Повіки великими віялами,
Уривчасте часте дихання,
І вітер встрявав музиками...

І тембром твого голосу –
Солодкого меду літнього –
Здавалось, живе стоголосо
Добро і кохання у світі...

Занадто багато відчаю,
Занадто багато спогадів
У тих молодих і досвідчених
Музик а чи пішоходів...

А чи пішаків... у партії
Ранковій з життям навпомацки,
Й хотілося змін у гладі
свідомості...

Коли вІрші відійдуть і стихне луна,
Ані звуку, ні сплеску їх серце не вхопить,
Я розсиплюсь дощинками - чорним ланам,
Напуваючи спогадом радості попіл.
Ти приходь на лани, випасай там коня,
Спи на травах пругких, між колосся ясного.
А край повені щастя і на заході дня
Ти вдихни вітер лану – до сліз, до знемоги.
Будеш коника попаски вести кудись,
Тихі роси ледь-ледь холодитимуть тіло…
Увесь діл, уся шир, увесь обсяг і вись
Огортатимуть вершника, мого Аттілу.
Коли, вже відпочивши, посядеш сідло,
Наостанок долонею лану торкнися.
Чи колись запитаєш: «А що ж то було?...»
Я у тебе була. Йди. Разок озирнися.
23 березня 2016 року

               Ой, не умію я співати
               про перелази та тини
               і поетичні сидерати,
               які заглушать бур’яни.
Себе самого я вже переріс,
і є імунітет від паразитів.
Наспівую мелодію під ніс,
аби на неї клюнув композитор.
               Ой, хочу я на мандоліні
               зіграти Раші полонез,
               аби і в нашій Україні
               її Союз навіки щез.
Усе о’кей. Живу єдиний раз
і видаю акорди на гітарі.
Виконую Висоцького наказ
і акцентую слово на ударі.
               Нехай Надію Муза гріє,
               а Ліра додає тепла.
               А балалайкою Росії
               хай остається ла-ла-ла.
Але коли закінчиться війна,
я і тоді зіграю на гобої,
що я живий, і не моя вина,
якщо у Раші кінчились набої.
               Ой, не умію я співати
               про перелази і тини,
               то краще реквієм зіграти
               тай за упо́кій сатани.

2015

- Вон, замер я, а там - ох!..
- Хома та Ярема знов!

- И ловили пиво бы...
- Бо випили воли...


2016

Леве-царю! Ти між люди вийшов.
Чи на полювання чи на кастинг.
Лапи твої мнуть плоди торішні.
Цьогорічні ще не встигли впасти.
Проте падають неначе стиглі фрукти
Всі киянки – полунички, грушки –
Падають у твої лапи-руки,
Мріючи про ложе і подушки…
Мда… Про що це я?.. Левисько йде бульваром!
Я упізнаю його по гриві.
Думаєте, він шукає пари?
Думайте пристойно й незлостиво.
Ой не заздріть, якщо пару знайде.
Та левиця буде королева –
І в людей, і в його дикім прайді.
Не будіть у цьому леві Лева)
23 березня 2016 року

Хто – про темних. А я про тих,
хто під щільним потоком градовим
на своїх раменах міцних
з поля бою тягли поранених;

хто, не куплені й не розтоптані,
проти волі чужих богів
український
співали
гімн
в окупованім Севастополі,
не задкуючи ні на п’ядь
і душею не перетлівши...

Хай святиться твоє ім’я,
о, народе мій
найсвітліший!

Ми вимагаємо любові...
Самі ж бо скільки віддаєм?
Коротко (в кожному слові):
"Авжеж"... "Зазвичай"... "Навзаєм"...
З військової бази образи
чатуємо на шпигуна.
Озброєні гнівом накази -
в конверті, де слини стіна.

23.03.2016

"Ты мой остров тепла"-
Так ОНА ЕМУ в НЕТе писала...
Было- ВСЕ. И была
Страсть перчинкой на кромке бокала.

Но писала- потом.
Дело прошлое. Сердце устало.
И осенним листом
Страсть на влажную землю упала.

"Ты мой остров тепла"-
Просто фраза. Отнюдь не свиданье.
Ведь любовь умерла-
Остров Мертвых застыл в ожиданьи.

Перевозит Харон
Труп любви через Стикс до рассвета...
...И последний патрон
Он истратил на выход из НЕТа.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116032301059

Яка підступність: пасма золотаві
Убрала в сітки покрив золотий
Вона і вже нема різниці навіть
Поміж волоссям і вбранням отим.
Могло очам усе це приверзтись,
Бо в золоті утрапили тенета,
Чи неспроможне жодне утекти
Вразливе й легкодухе серце, де там?
Зазначте, очі, небезпеку плетив
І не дивіться на звабливу сіть,
Потрапивши у пастку із секретом,
В полоні залишаються усі.
Ця пристрасть кожного, хто вільним був,
Жадати змусить золочених пут.

Коли лиш погляд - змушує тремтіти,
А ніжний дотик - викликає жар,
Моя душа все більше потопає,
Спокусою твоєю оп'янівши.

Коли йдеш поруч - серце завмирає.
Із місця зрушити немає більше сил.
Твоє тепло, так манить за собою...
Вкусити б трішки присмак твоїх губ.

Солодкий голос, слово кожне, мов терпкий нектар.
Для вух моїх приємна насолода.
Твій запах, мов наркотик у крові,
Змушує битись серце все частіше.

І кожен поцілунок, кожен дотик
Мене підводить знову до межі.
Залишитись з тобою на одинці, вже боюсь я.
Боюся, що не стримаю жаги.

Березень, 2016.

Ранкове місто. Рівнодення щебіт.
Поезій сонячні стрімкі протуберанці!
У позачассі сутнісних субстанцій -
класична музика в трамвайній атмосфері…

Столітній брук відлунює від рейок
в поліфонії сецесійних маскаронів,
мансард, карнизів, кованих балконів,
скляних вітрин і гомінких наклейок…

І я лечу у цім вагоні часу
під звуки тарантели і токати,
і починаю серцем воскресати,
на хвилях весняного ренесансу!..

Шаленіли кремлівські мессії
Від даремних і марних потуг
Лиш відверто сміялась НАДІЯ
Над чванливістю путінських слуг
¶¶¶¶¶¶¶¶
Другий рік на чужині в полоні
На безглуздій гібридній війні
Між законом і беззаконням
Серед наклепів і брехні
¶¶¶¶¶¶¶¶
Не шанується правда в обличчя
в протоколах судових читань
Фарс імперського псевдовеличчя
Вкрив Російську «тьмутаракань»
¶¶¶¶¶¶¶¶
Тут царі і тирани священні
Височать мавзолеї катам
Лиш свобода не по кишені
Лиш «ГУЛАГ» то є їхній храм
¶¶¶¶¶¶¶¶
В психлікарні , на цвинтар , за грати
Розчиняє злочинний режим
Тисячі без вини винуватих
Проти нього , ті хто не з ним !!!!!


Олекснндр Квітень
22 березня 2016 року
м. Червоноармійськ

Я так чекала на тебе. Істинно.
Всупереч усім розстрільним спискам.
Не хочу – підводити риски.
Хочу бути твоєю долею,
Чи недолею,
Волею, чи неволею.
Запахом проху на руках.
Сльозами, затиснутими в кулаках.
Солоними.
Полонянкою без полону.
Глибокою тобі – подякою.
Нахабною. Ніжною. Всякою.
Та – наближаються вороги.
Рушниці в них, гармати і батоги.
Слова – колючі, як кущі тернові.
Чугайстре, любий, не стало мови.
Подиху – не стало.
Я – бігла до тебе. Впала.
Знесилена.
Не буду тобі – милою.
Впала. На обличчі – грудки від бруду.
Втіхою тобі – вже не буду.
Змінила вбрання зелене
На осіннє…
Золоте. Червлене.
Гірке похмілля.
Та я жива.
Душею
Промовляю тобі слова.
Летять вони над юрбою.
Не бути. Не бути
З тобою.
Та я – повернуся.
Весною
09.10.2015

Непросто побачити красу,
Де, як сказав би верхогляд,
Вона й не ночувала.
Милуюся красою, що на виду,
А все ж непоказна – рідніша.
Як усмішкою спалахне
Та ще сором’язливо зашаріється,
Щось материнське нагадує вона.
...Чи не тому-то не красуню ,
А її художники зробили символом материнства?

Час минає швидко й байдуже.
Він не знає, що ми в нього є.
Ти так само минаєш, друже,
Як годинник забутий - стаєш…
У таловинах у шафранних
Погляд твій кілька днів горить.
Він пробуджує свіжо й рано.
Але й гасне чомусь за мить.
Скаже хтось: «То шафран розквітнув,
Обійди не ступи, не збав».
Я скажу: «Ні, то сум всесвітній
Із очей мого друга впав.
Але він не скотивсь сльозою.
Але він не замерз у сіль…»
Кличеш поглядом із Мезозою
З часу в безліч мільйонів миль…
Ти далекий. І час як відстань.
Очі знов опускаєш вниз.
Я вже бачу, як ніжно звідти
Крокус кольору неба проріс.
Час минає швидко, шафранно.
Ось цвіли вчора. Вже й нема.
І навкруг снігова панорама.
Ти пішов – повернулась зима.
22 березня 2016 року

Короткий град у рідному вже граді.
Не б'є - постукує по маківках авто.
То серед площі голубом присяде,
То струсить краплі подивованим котом.

Веде тебе без поспіху і втоми,
Біжить назустріч - по бруківці, як траві.
І мимоволі думаєш - удома,
Й безпомилково відчуваєш - саме твій.



2016

Вітер із юності чари навіює,
ніби блукає алеями час,
де аромати акації білої
аж до світанку дурманили нас.

Я пам’ятаю і ночі зі зливами,
і силуети у темній воді.
Боже, якими були ми наївними!
Як ми ще вірили щастю тоді.

Скроні мої укриваються інеєм –
квітом акації весен ясних.
Тільки зимової віхоли білої
щось нагадає сьогодні про них.

Поки ще вітер минуле навіює,
знову і знову пригадую я
ті аромати акації білої,
ще не забуті як юність моя…

…кетяги пишні акації білої
неповторимі як юність моя.


1999

Моя дорога Маріє,
Тримайся далі від тієї влади,
Якій на честь і славу
Тут гуркочуть канонади
І не шукай в ній правди.
І волі там ти не знайдеш.
Якого Бога «для» і «ради»
Ти хрест важенний понесеш?
І не клонися тим, хто скаже,
Що він поклону заслужив,
Бо що у нього за плечима?
Він може, люба, і не жив.
Бо він покаже пальцем місце,
В яке ти маєш відповзти,
А палець той в слюні і салі,
А місце те серед слюди.
І не корися їм, Маріє,
І, закликаю, не служи.
Ти їм в долоні поплескаєш ,
Хоч ті долоні в мозолях –
І більше знать себе не знаєш ,
Бо все життя твоє в боях.
Тож дорога моя Маріє,
Мій величезний біль і страх,
Щоб тільки віра не зів»яла
Та усмішка в твоїх устах.

Я триматиму тебе за руку,
Будь ти хоч водою, хоч вогнем.
Не пиши в пророцтво муку:
Все мине – і не змигнем,
Все відбуде, відарканить,
Відболить і відцвіте.
Бог не кат. Він нас похвалить
І в прийдешнє проведе.
А в майбутньому, хто знає,
Мо візьмемся за старе :
Я тебе обійму міцно –
І ніхто не відбере.
Я ж тебе люблю до болю,
Бач, не на словах люблю:
Щоб тобі зігрітись вволю,
Всі свої вірші спалю.

Дитинство у хатi, соломою вкритiй,
Перейдене голодом, лихом, вiйною.
Всi ноги об землю порепану збитi,
Одежа, фарбована лиш бузиною.

А згодом - замiжжя, свекруха i дiти,
В роботi замотана кожна година.
Нема коли навiть чомусь порадiти,
Й сльозам віддаватись немає хвилини.

Чекає робота, город i корова,
А ще бурякiв за селом повна норма,
Як хочеш – а мусиш ти бути здорова –
I лад всьому дати розумно й проворно.

Спрацьованi руки лежать на колiнах,
Маленькi й сухi та вузлами узятi.
Та все iще чисто побiленi стiни,
I борщ смачно пахне, i прибрано в хатi.

Сини посивiли, вже мають онукiв,
I донька зажуренi очi вже має,
А серце бере любих дiток на руки
Та ще їх гойдає, та й тихо втiшає.

Оглянути б хату i рiдне подвiр’я,
Та щось за сльозами нiчого не видко.
Життя промайнуло i вже надвечiр`я,
I сонце сiдає невпинно i швидко…

Тихими лапками кішка-сновида
Мляво заходить у місячне коло.
Спиш ти глибоко, як Атлантида.
Киця торкається ковдри спроквола.
Ні, не прокинувся. Плаваєш далі
Снами-пірнаннями у невловиме.
Киця колошкає сни, як вуалі –
Ось-ось твій спокій із ковдрою зніме.
Киця самотня, в намощенім – пустка.
В тебе ж під ковдрою тихо і чорно.
Киця нечутно – м’яка і спокуслива –
Сон твій на себе настирливо горне.
Ти усміхаєшся там, в Атлантиді,
Ти ще відсутній, а киця – вже поруч.
Ти ще пірнаєш по перли чи мідії,
Киця лягає на сховане й хворе.
Знає вона тільки – Божим велінням,
Де в тебе рана, де в тобі стужа…
Гріється мовчачки сховано зліва,
Щоб ти прокинувся сильним і дужим.
Аби у кицю чорне зникало.
Щоб киця чорна білила твій настрій.
І непомітно до серденька клала
Знайдені в снах твоїх перли й піастри.
Киця-супутниця. Чемна. Розумна.
Тут у квартирі її територія.
Їй не буває по-нашому сумно.
Їй не прищеплено смутку і горя.
Але то наші шаблони і приписи.
Киця дарує себе безумовно.
Їсть – і не цямкає. Ходить – не рипає.
Трішки на меблях начіплює вовни…
Знає вона, що їй вибачать. Тулиться.
Зцілить-віддячить, господар не знатиме.
Спить її власник. Спить його вулиця.
Бач. Вже не чорно. Вже близько до п’ятої…
21 березня 2016 року

А я твою сповідую любов,
Молюсь на неї зранку та по ночі,
Схиляючись до сніжних хоругов,
Знов шепочу: «Даруй її, мій Отче!..»

Із вдячністю сповідую тепло,
Що стільки літ тримає все укупі.
Болить на серці від зневір тавро,
Коли товчу даремно воду в ступі.

Твоє святе сповідую добро,
Та я – слабка, а значить – вдосталь грішна,
Як та верба, своїм гнучким стеблом
Вплітаючись у п’єдестал долішній,

По крихті із вподобаних чеснот
На хліб збираю щохвилинно в душу,
І щоб не стратить в суєті марнот
По дню життя, себе міняти мушу.

П’яного вітру повнісінька хата,
Час хилитає стовбури стін,
Їм навперейми – привиди й дати,
Маятник вмер – ні віків, ні годин.

Тінню об корінь підмурку спіткнуся –
Падає, падає стеля і сад…
Люди продовжують страту Ісуса,
Купкою – душі на скалках лампад.

Страх як у хаті хочеться слухать
Ноту сановну з вуст малюка…
Тільки вицигує реквієм муха
В срібленій гойдалці павука.

Хрусне суглоб прадубової крокви,
Призьба приляже на всі – як щеня.
Слово промазало; падає й мовкне.
Випурхнув дух… чи живе пташеня?

Тане сніг на твоїй долоні.
Чом зганьбилась рання весна?
Досі квіти в торговок сонні.
Досі справжня любов – мана.
Кроком пишеш свій спокій тіла.
Зачіпає гілка кашкет.
Лиш каштанова гілка посміла
Потривожити пієтет.
Усміхаєшся незвабливо,
Просто знаєш, що вже весна.
Хоча сніг заходивсь зрадливий
Заважати весніти нам.
Усміхаєшся всім. Але ж очі
Стережуть полохливий сум.
Хтось же весну таки зурочив,
Її сукню втоптав у тлум?..
Тане сніг. Але ще не тепло.
До кишені долоня лягла.
Многолюддя майдану – вертепне,
Сам-один – на людський кагал.
Миготить у турботах натовп,
Всяк несе – хто куди – серця.
Та й тобі нецікаво знати,
Для чого мозаїчність ця.
Може, сніг цей у березні пізнім
Більш промовистий, ніж чуття.
Ти ж, хоча і міцний-залізний,
Але теж тайних мрій дитя.
І тому тобі сніг цей вчасний,
Як жасмин чи тополі пух.
Що є щастям сьогодні, власне?
Цей спокійний крізь натовп рух.
Вийти в світ – повернутись із світу…
Чорну кицю тулити до пліч…
В переходах – ще сонні квіти –
Кольорів щастя і протиріч.
Та рука пам’ятає доторк
Снігу, що помирав у руці.
На смаки не буває квоти.
Любиш березень на молоці.
Чорна киця його спиває,
Чорнота її не страшна.
Свійська киця людей читає:
«Що? Любов? Все мана. Мана…»
20 березня 2016 року

***
Обнімає Сербія Росію
і Корея – всі її орлята.
Я не обнімаю, бо упрію,
і надію маю ще на ката,
що уміє гадину обняти.

***
Дожилися, окаянний брате?
Та не мій, а вилупок Батиїв.
Посадили карликів на шию –
ніколи і ріпу почесати.

***
Поки осінь, то уже й – по літу.
Холодами ближче до зими.
А весною нічого радіти…
Як же наші душі обігріти,
поки вилізаємо з пітьми?

***
І юність поважає старість.
І діти родяться на радість,
аби не вимерло село.
Але яка велика жалість,
що цього наче й не було.

***
Дісталось щастя повні жмені.
Все багатіли на роки,
аж поки дожились таки.
І жити вже не по кишені
і доживати не з руки.

***
Є ще надія у мого народу,
і Михаїл закликає з небес
вірного Сина трудящого роду, –
обороняти і волю, й свободу,
поки Месія іще не воскрес.

                              

Фантазія... ілюзія.
Зашумлена інфузія.
Коштовна таємниця.
Пригубиш - блискавиця.

Пломіння в синій тайстрі.
Бджола за нею з айстри...
Не спалена, зашорена,
Принаджена, впокорена.

Трюхикає Терезія.
Зжувати б - наче фрезію...

Не для ослиці літери.
Кохай-люби, пресвітере.
Вернигори – вервечкою…
Плющі над житом, гречкою.

Несу червону свічечку.
Цвіте мигдально літечко.


2016

Слухати серця не варто,
Серце сліпе і дурне.
Розум холодний стане на варті,
Всі почуття розжене.

Більше терпіти несила
Фальші, що душу гнітить.
Мрія моя на поламаних крилах
Вгору уже не злетить.

Роки з припону зірвались,
Чвалом до фінішу мчать.
Ніби життя ще як слід не почалось,
Та незабаром кінець серіалу,
Титри фінальні мигтять.