1

Грало старе піаніно.
Хибила з перснем рука…
Викреслив Полечку, Ніну…
Талія й досі тонка.

Вишні у краденій вазі,
Білість фіранок-вітрил…
Все за сценарієм… Касі
Рвав у гаю дивосил…

Дах перекрив пишній Зіні,
Кларину дачу міняв,
Ніну лишив у бікіні…
Ластився «кішечко…няв».

Легко цю Кет упросити,
Наобіцяти манто…
«Матимеш стейк соковитий…
Фільми Клемана Кокто».

Бачили мічені кури,
Як вимальовував рай…
Спльовував: «крашена…бура»;
Квасом залив огнеграй…

2

Квітнули сальвії, флокси.
Кет зомлівала в куми:
«Мій кабальєро…мій мопсик…
Ти хоч пиши із тюрми…
Кажуть, була я десята…
Буцім - ти вічний жених.
Продані двір, поросята…
Скільки ж звалилося лих…».

3

Літо.
Піано.
Крижопіль.
Кет проклинає любов.
Гірше було Пенелопі -
Саван допрявши… ізнов…


2016

Кислотні дощі (у серці!) хіба передбачити?
Синоптики вчора вістили звичайну грозу...
Чому ж у душі ці ртутні (ненависні) м'ячики
калічать думки (застуджені й так) - завчасу?!
Перун у блакиті вергає вогненними стрілами,
небесний коваль готує (для нас?) оберіг.
А що, як з тобою птахами закохано-білими
у вирій сердець! зі світу дощів! Ти би зміг
у прірву зірватися? грудкою прагнення, каменем,
а я б - за тобою (якщо ризикнеш ти ) - притьма!
Які ж нестерпучі нам Доля готує екзамени!
До тесту на вірність невже варіантів нема?
Загрій мене! всю! порятуй від їдкої кислотності,
збери із душі тривоги пронизливу ртуть.
Утеча від світу? від себе? від всіх? - від САМОТНОСТІ!
До біса слова і думки! Ти моїм просто будь!

На планеті, що - Земля,
завелась традиція:
пам'ятник на чест Ім'я -
ну як інвестиція.
Навіть зовсім без імен,
задля популярності
показати манекен
в мармуровій марності...

Пітекантроп розумів
мамонтові участі.
Бракувало певних слів,
але не рішучості.
Геній власної доби
зі своєю довбнею,
він подібному собі
визначив безоднею
місце в чорній мерзлоті,
чим зробив для вічності
(примітивний ще чи ні)
пам'ятник практичності.


28.01.2016

Не блукати між кущів багряних
Не шукати більш твої сліди.
І твого волосся сніп вівсяний
Відіснивсь мені вже назавжди.

На щоках, мов ягоди, рум’янці
Ніжною, красивою була
Як проміння сонячне уранці
Сповнена і світла, і тепла.

Зерна віч твоїх осипались, зів'яли,
Ім’я лагідне розтануло, як звук.
Та лишився у зім`ятій шалі
Запах меду від невинних рук

Як над дахом зірка вечорова
Лапкою, мов котик, миє рот,
Я про тебе чую тиху мову
Вітру й водяних співучих сот.

Хай мені шепоче синій вечір,
Що ти вся – лиш мрії і пісні.
Все ж, хто вигадав гнучкий твій стан і плечі
Світлу тайну доручив мені.

Не блукати між кущів багряних
Не шукати більш твої сліди.
І твого волосся сніп вівсяний
Відіснивсь мені вже назавжди.

Все точки над и уберу,
вскрою, как рану с гноем,
вытру, краской покрою,
как пол в веранде дома,
где старый последний сломан
стул у стола для брата,
не рада, не радо, не ради?

Где окна дремуче стары,
они ли, они иль кресты
с могильной плиты отца?

А я убираю с лица
все точки и пряди - надо -
чтоб окон вечерность спрятать...

***

А я живу многотомно,
а я дышу монотонно...

Велике переселення гряде.
Та вічно спотикаються народи.
І є питання нібито просте, –
куди цивілізація іде,
як на її шляху гниє колода?

Ця «притча во языцех» дістає
усе живе історії нової.
І запитання інше постає, –
кого ще епідемія уб’є
цієї істерії параної?

Нові батиї обирають шлях
минулої історії своєї.
То Богу свічка на усіх устах,
то кочерга у бісових руках,
то оргія пекельної ідеї.

Яка огидна місія твоя,
на вимирання обраний народе,
заручник у тирана-глитая,
якому люди нарекли ім'я
душителя любові і свободи.

Яка порода нації – пуста!
Які вожді! І темні, і нікчемні,
несамовиті, грозні, кровожерні...
Яка еліта! І яка мета...
…опричнина, катівня і орда –
воістину імперія тюремна.

ЗМІєголові вилупки її
не володіють істиною часу,
не чує правди агресивна раса.
Її бойовики ведуть бої,
і піють їй рулади солов'ї-
розбійники азійської зарази.

Немає діалогу візаві.
Але за Крути і її звича́ї
топити нашу землю у крові
історія дає по голові.
Нема ума, та хай не забуває:
хто сіє вітер – бурю пожинає.

01.2016

- А хто ти є? – себе питаю,
коли утомою життя
я перед небом уклякаю
своє нещире каяття.

- А що ти робиш на гостині
розмаю щастя і біди?
На цій замацаній картині
й твої помічені сліди.

- А ну давай, шукай-но паю
серед чернеток і півкуль…
Отак себе застерігаю
від кепкувань і ласих дуль.

Я знаю тільки, що не знаю
речей відомих, бо вони –
лиш світлотіні в темнім гаї,
краплини в повені весни.

Хто надто мудрий, глянь угору:
твоєї мудрості – зеро
на терезах, що важать Мору
гріхи діянь і мрій добро.

Твоє усталене завзяття
розвіє час. Епоха слів
горить у прах. В її багатті
та й не один катрен зотлів.

- А хто я є? – вже не питаю,
а мимохідь, поміж суєт,
дурне питання нагадаю
і сам собі: може, поЄт?

27.01.2016

* * *

Зуби Львова (дзвіниця Катедри, Вежа Корнякта
і, звичайно, Ратуша)
дірявлять бундючні хмари,
спричиняючи дощ…
Відкоркував коньяк ти
дещо завчасно. Відійдімо
подалі
від храму!

Чудернацьке місто. Тут вина п’ють з рукомийника *;
заснували копальню кави. На честь Луческу?
Особливий гонор і в пана, і в халамидника.
Соломія, Данило й... Захер – в числі почесних.

Переплелось: і Княжа Доба, і могутність Австрії...
Суперсучасний трамвай
повертає на Руську.
У вагоні – то крайніх,
то поміркованих настрої,
то обурення люду,
доведеного до ручки.

Нашвидкуруч причащаюсь
шоколаду осколками.
Ненаситна кобіта
Леопольду в кишеню
лізе правицею **.
Запиваю дощем
свіжовиплекані смаколики,
так і не зважившись
критикувати
небесних
правителів.




* так у минулому розважалися відвідувачі Шляхетського Казино (нині – Будинок вчених)

* * а так розважаються сучасні дами з пам’ятником Захер-Мазоху

2016 рік

Усе існує близько:
Книжчина, пиріжок,
Чудовисько із писком,
Що дні гребе в мішок,
Будинки на Подолі,
Сухий басейн і плац,
Крез-кутюр`є і голі,
Шедевр, блідий ерзац...

А погляд мій шукає.
Прамова цебенить…
Учора гріла Кая -
Обмотуючи нить.

Вже завтра в ад-пустелю
Везтиме дромедар…
Звалютнені тунелі.
Когось не збити – дар!

Усе напрочуд близько.
Ступає звір на тінь,
Боїться втрати миски,
Прелюдій до хотінь…

А кола концентричні…
Пришвидшую ходу.
Є залицяльник - з Ічні,
Щось пише на урду.

Усе щільненько: біди,
Кущі-сонця-тіла,
Вусатий усевідо,
Синичка-омела,

Тромбони і трамваї,
Дзеркала, слимаки,
Війона томик, вайї,
Пшениця, літаки,

Буравчики і мури,
«Бравісимо» і «пхе…»;
Царівни й мацапури
Пливуть по Хуанхе…

Боління, шал, міазми –
В конгломераті світ.
Досліджуючи плазму,
Підходиш до воріт…

А там – яса… Бабуся,
Пательня... без млинця.

Ще тут я… Ось, тулюся
До Травня-Вітерця.


2016

Так ладно мені у твоїх оксамитових водах
Так тепло вливатись у сни волошкові твої,
де скльовує дрібку з долоні пташина хоробра,
де котяться в овид косичені короваї.

Де я закоралена у вогнянці горобини,
а з гілля летять несусвітні дощі смаковиць!
Де я босонога і вільна - де я ще дитина!...
і в долю мою не застромлено тисячі спиць.

і де запливають медами світань - косогори.
Черватий іще не пішов по мені поговір.
Шукаю вишневі клеї і не знаю про змору,
гіркі кураєві пісні, шанталавий ясир.

Іще не пришпилена терням колької огуди,
ніхто не варив із пліток густяні киселі.
Дзумить над ірисом не тля, що без відома блудить -
а вогкі джмелі у світінні моєї землі.

Ой добре плисти у дитинство - таке доброчоле.
Ніхто ще тебе від родиноньки не одпиляв...
А тут із вікна золотого злоточить неволя
і в місяця, наче на карку затягла петля.

Тиха покірність води дощу -
це мовчазна правда німоти,
тепла байдужість сірого січня -
нетипова зрада снігової сліпоти,
пустота, наче вічна прохолода
беззвучних північних вітрів,
атональна ритмічна зима
за межею стандартних світів,
безголоса тиша триватиме,
бо війна потребує анестезії,

лікуй мене, мій герою, від відчайдушної амнезії.

... натрапив якось перехожий
присів і каже: " - ось, поїж..."
а той йому: " - послухай, Боже
поїм, поїм, та спершу - Вірш…"
довершив, згладив… переглянув
згадав про їжу, посміхнувсь
і тихо зник в попутний ранок
бадьорий
ладний ще
дідусь…
26.01. 2016.

Іду до вас, несу найперше слово,
що визріло в поезію в мені,
коли ходив лелека по стерні,
у золото вдягалася діброва…

Іду до вас, щоб розділить по-братськи
із квітів роси, аромат полів,
мелодію, що зібрана зі слів
дощем травневим, що полив зненацька.

Іду до вас сьогодні, мов на сповідь,
несу свою журбу й любов у слові,
немов у перше, вкотре вже іду.

Нехай в дорозі біла сніговиця,
нехай вітри і грає громовиця –
безсилий зупинити цю ходу!
2016

Лампади сяйво в просвіті вікна,
і на лиці Марії світла втома,
і Йосифа дочасна сивина
така тілесна, як і невагома, -

зорить малому в люльці білина -
вигойдує, душі його знайома,
на брижах срібних променів, як на
ладах батьківських, де хитка плерома;

кружляє, в'є́ться, нібито вона
йому ні силою, ані суддею, -
а материнство дійсне, і ціна
найвища за тутешню дрібку глею.

І родженому нині дивина:
що їм не бути далі разом з нею,
що те її світіння вже з вікна,
що Отчою вона тепер Зорею...

– Жінко, чому ти сива?
Зморщок нема на личку.
Коси – розкішна грива –
Сріблені… Так незвично!
Очі – сумні оливи,
Заволокла волога.
Жінко, чому ти сива?
Чим прогнівила Бога?
Глянула – і здалося
Згусток страждань в зіницях.
– Колір мого волосся…
Боже, яка дрібниця!
Мала я щастя-долю,
Пісню й кохання крила,
Тільки в далекім полі
Рай мій вогнем накрило.
Затишок мала в хаті,
Чашу любові повну.
Хто ж то спромігся вбрати
Вовка в овечу вовну?
Щастя сльоза втопила,
Думала, що осліпну.
Хата – немов могила,
Згасло навіки світло.
Більше не буде дива,
І ні весни, ні літа…
Думаєш, просто сива?
Я ж – і жива, та вбита…

Не просто Небесам усім одразу догодити.
В Єрусалимі налаштувалися до снігу діти:
В кутку - напоготові саморобні санчата.
Напоготові й безлисті поки що деревчата.
Поріділі од пожежі, ліси підготували їм місце.
Та цього дня - ураганний вітер, зі снігом дощ періщить.
В теплих господах повно вина і сухофруктів,
Але що за свято, як саджанці у скруті?!.
Як водночас красиве і корисне поєднати?
І Небесам по-соломонівськи вдалося уладнати:
Засніжені газони для «Баби». Не для санчат.
Днини погожої просять зачекати деревчат.

25 січня 2016

Срізь на світі є вічний і вечір, і ранок.
Та сад, в якому добре добро родить
Є, лише за божим, віри океаном.
Вивчи це, благаю, мій народе!

Живи, дуже прошу, БОЖИМ ЗАПОВІТОМ.
Будь сином свого, не чужого Краю,
Щоб рідним словом оспівали діти
Ті, яких нині ще в світі немає.

Люби своє рідне в погоду, й негоду.
Люби промінь сонця і дощу краплини.
Люби синьо-жовтий стяг свого народу,
Якщо ти є сином НЕНЬКИ – УКРАЇНИ!

Зроби все, щоб москаль не загарбав СХОДУ,
А Крим, щоб повернув знов до України.

09.07.2015р.

Сім’я моя. Моя родина.
Сестри і брат. Сини і внуки.
Серцем говорить Україна.
Серпом Москва і її руки...

Сім’я моя. Своя ще нині.
Сідаємо кругом стола.
Серцем, думками в Україні,
Куди йде стежимо Москва.

Сім’я моя, життєвим кроком
Спішить до світу дуже скоро.
Спить, коли хтось дає уроки.
Сумно, коли дає їх ворог.

01.08.2015р.

Заблукала.
Між століттями, людьми…
Така самотня.
Гой, старій душі, притулку – не Сьогодні.
Не в оцю величнішу епоху,
Запізнилась трохи.
Новий досвід наостанок, перед смертю…
Душі молоді уперті.
Не пускають уперед,
А черга довга…

Ох, епоха!

16.10.2015.

Де не було ніякої стежини,
а вітер сіяв тільки блекоту,
засіяла пташина три соснини
за край дороги, за одну версту.

Що не було – нема-нема та й буде.
Міняються і вирії, і край.
Піски сипучі оминали люди,
а три соснини – ось тобі і гай.

Ішли роки і з ними переміни.
Дощі і грози посилав Отець.
І джерело забило з-під коріння.
А є ручай, то ось і хутірець.

Нема нічого зайвого у Бога.
Порізали дерева на доми.
І повела усіх одна дорога
залізна – найрівніша між людьми.

Гілля спалили, вивезли колоди
і покотили рейки до заводу.
Які там не були урожаї,
не стали люди ті багатії.
Іще не чують, – відшуміли води
і шелестять сторінками гаї.

…………………………………………….
У всі кінці вели мене дороги.
Було – у пекло, і було – у рай.
Немає неможливого у Бога.
І я усе шукаю хутір Гай.

2007

У винному погребі дядька Луї
виноградні потоки по самі краї
заливають хитанням наші кроки
підлаштовуються, сідають збоку
сіро-зелені погляди -- твої й мої
яскраво-червоні юні щоки.

Дубові бочки грають в п'ятнашки
відкрити їх зовсім не важко
ще простіше разом між них зникати
все тут приточене до певної дати
роками зміцнена кожна пляшка
буде що забути, буде й згадати.

2016

у котре січень…сипле сніговиця
планетою крокує рік новий
і юні уже інколи «на ви»
і рідше вже чомусь дитинство сниться

то тільки ще початок ще початок
пів віку /для статиста/ лише пів
ще не затих в душі різдвяний спів
і сніг скрипить…а де ж мої санчата

бо є ще дух здійнятися на гору
знов пригадать: було ж недавно сорок
вернутися на мить в солодкі сни

енергії достатньо є сьогодні
і не лякають серце дні холодні
від січня зовсім близько до весни
24.01.16.

Трояндою-квіткою,
Білою лебідкою
Зимонька-зима
Вкотре вже прилинула,
Замахала крилами
І...тепла нема.

Поле під дібровою
Пухнастою ковдрою
Дбайливо вкрива,
Щоб земля зігрілася,
Хлібом колосилася
Влітку у жнива.

2016 р.

А пам"ять у минуле повертає:
У 33-й - геноциду рік,
У 41-й та у 45-й,
Який на перемогу нас прирік.

А далі був голодний 47-й
І відбудови роки нелегкі.
Та не лякали труднощі ніколи
Народ наш працьовитий.Ми такі!

Лиш увійшло життя у русло мирне,
Та знов випробування нам - "Афган",
Долі скалічені та матері осиротілі,
Сльози їхні пекучіші від ран.

Чорнобиля відлуння й досі чути,
Атомний смерч залишив в душах слід.
А ми чомусь не можемо збагнути
За що це Україні стільки бід.

Та всупереч усьому розквітає
Вкраїна, мов калинонька-весна.
Історію свою ми пам"ятаєм,
Бо без минулого й майбутнього нема.

2013 р.

Захурделило під вечір,
Побіливши чорноту, –
Мов незримий ключ лелечий
Пухом сіяв на льоту.
Засніжило безупинно,
Мальовничо, навсібіч –
Срібнопере шумовиння
Озорило довгу ніч.
Застеляло аж до ранку
Посірілий ледве брук, –
Мов пухку, ворсисту тканку
Небо випустило з рук.
Нині тільки світла пуща
Безперервно погляд ссе,
І морозом невсипущим
Окільцьовує усе.
26.01.16

Одвічний пошук (вірних???) Галатей...
Чи не втомився ти, Пігмаліоне,
із криги рук та з холоду очей
між нами насипати терикони?!

Перемовчи! себе перехитри,
пошли любов (незвиклу до мандрівки).
Кургани. Степ. Сполохані вітри
Несуть мене до іншої криївки.

В душі моїй гірчиця проросла...
Кривавий слід омани у заграві...
Куди ж без тебе? - мрії? - без весла?
Серця міняти? знов?на переправі?

Терпке, мов глід, колюче, як осет,
Убивче слово дивиться із дула.
Міраж кохання (прикро!) - силует...
Кінець! тебе, минущого, забула.

1
На чортовім колесі нишкне убогий.
Шипшинові зарослі, шкіра, хвости.
Розхитана гайка. Відпиляно роги.
Відлічують чотки: прости...відпусти...

Ні грошей відмитих, ні хитрої справи.
Смолою пропахли висоти оці.
Єхидни голодні, яруги, заграви.
І кінчик пера у вологій руці.

Це бал птахоїдів, де смикають серце,
Викльовують очі, бажають най-най...
Впритул підповзають - і тичуть люстерце;
Жбурляються жовна слабким у курай.

Повітряні кульки чіпляє босота.
На флаєрах - чітко - місця та ряди.
А жертва десята оплакує соту...
Не вмієш літати - вампірам годи.

Чортисько вчорашній сумує за пеклом:
Там просто і чорно, там жалю нема,
Там стогнуть протяжно Горпина і Векла,
Бо в рай полетіла з драбини кума…

Схопився за мрію… і вийшов на люди.
Як жити-дружити – не знає ніхто.
Пливкий ескалатор… жетон за ескудо…
І ти вже не чорт – а святий у пальто.

2
Над виром орацій перевертні, діви.
Нанизуй браслетики на очерет...
Ти можеш ледь-ледь відхилитися вліво,
Закинути вірша в лункий інтернет...

Його пропальпують. Ось бач: стетоскопи
Повзуть, наче тлусті едемські вужі.
Кричи - бо клювали... І знатиме Сопот,
Як голос шанують зраділі чужі.

...Добріють під сюр-колискову малята.
Зайчатко вухате жує полини.
А колесо крутиться… як йому стати?
І заздро зітхають імлисті млини…



2016

Вот и день прошел с мозолью ,
Ну, а Таня тужит, что ли?
Все подумали, что да -
Имя дано навсегда.

Но Танюша сквозь снега
Пробралась - и рада - дома.
В доме Тане все знакомо:
Мяч лежит в углу - и цел -
Ну, никто на мяч не сел!

Суп не съели и коты!
Посмотрели тупо - ты,
Ну, Танюха, знать не знаешь,
Но котов таки динамишь!

Тут Татьяна улыбнулась
И над чайником нагнулась:
Кофе-пар, вечерний праздник
Все ж догнал ее, проказник.

На минуту отложила
И подружкам доложила:
Всіх вітаю, щастя хай
Заглядає в кожний край,
Де Тетяни проживають,
Де нема? Таких не знаю.

Прозорою, мов ніжна павутинка,
Найкращою з усіх, що бачив світ,
Здавалася душа цієї жінки –
Був ладен цілувати її слід.

Та холодом осіннього туману
Вломився в душу морок самоти…
І розважалось товариство п’яне,
І світ померк – чужою стала ти.

І з відчаю у грудях похололо,
Ти вже не та – і що там не пиши.
Ти більше не зупинишся ніколи
У дикім танці тіла без душі.

Не обіцяй майбутньому майбутнє:
не журналіст воно чи лекторат.
Бо січень в гості не іде до грудня,
а журавлів не верне листопад.
Не обіцяй майбутньому, що світлим
воно колись нарешті настає.
Горіть свічкам, які поставлять діти, -
оце й усе, що правдою ще є.

Майбутнє - це хроме на долю серце,
це абордаж піратських "не питай!"
І щоб майбутнім не було усе це,
пообіцяв Христос людині рай.

Ну, є прихисток мріям у дорозі.
Є розрахунок. Воля навіть є.
І все одно мужніє лиш волосся,
що з голови, як Бог учив, спаде.
Хай будуть дні - свята чиїсь і будні...
Серед троянд і мак нехай росте.
Не обіцяй майбутньому майбутнє.
Воно не хоче зраджувать себе.

Майбутнє - це хроме на долю серце,
це абордаж піратських "не питай!"
І щоб майбутнім не було усе це,
пообіцяв Христос людині рай.




25.01.2016

Мені і досі спати не дає
містерія загадок та історій
що, як океанаріум, снує
ілюзії моїх археологій.
               Мені здавалось у дитячих снах,
               що я умію видимо літати
               у лісі, у ярузі, у полях,
               де віє тільки вітер пелехатий.
Я бігав подивитися туди,
де все було знайоме і відоме
ще на печі. Зачерпував води
холодної і біг мерщій додому.
               І бачив по дорозі ті кущі,
               і ті яри, і ті дуби кремезні,
               які мені наснились уночі,
               коли чесали кучері березі.
Запитував: «куди – отам, де став,
завіялося селище рибаче?»
Я й не гадав, що уві сні літав
у ті часи, яких ніхто не бачив.
               Окремою сторінкою жили
               чудні герої вуйкової скрині:
               Декамерон і золоті осли,
               і Апулей, ідальго і Добриня.
І візії у інше житіє, –
як можна не уміти малювати,
коли у тебе очі й руки є,
і аркуші не м'ятого формату?
               Я малював окраїни здаля,
               де почивали задунайські греки,
               і дивував дідуся Коваля,
               які у них були високі глеки.
Були печери в Замковій горі,
а може і фантазії дитячі.
Та вірили мені Золотарі,
які шукали інше залізяччя.
               А я не вірив, а чудово знав,
               де є усе, що можна закопати.
               Але на ранок там, де я копав –
               ні ями, ані сліду, ні лопати.
А через рік навідали село
сусіди, що кочують і донині.
І як же мені весело було,
коли катали у новій машині.
               І я радію за свої скарби
               у аріях відомого вокалу.
               Хто б чув її вокабули, якби
               щось і моїй родині перепало?
Але на що́ мені ота мана?
Мене програмувала інша сила
іще раніше – ще коли вона
мене купала й на руках носила.
               А я співав їй арії свої
               і викликав до лісу соловейком.
               Усе було моє, а не її,
               але тоді, коли я був маленьким.
……………………………………
Тепер немає ні золотарів,
ні козаків, ані басаврюків
Малої і Великої могили.
               Усе великороси перерили.
               І знаю я – у глибині віків
               іржавіють ще Каїнові вила.

2006, 2016

Планета ця вкрита була озерами…
Річками з повільною дуже просинню…
По них марсіяни пливли галерами
в сезоні безчасся між літом і осінню…

Хай шкіпер од штилю був і не в захваті,
рудий супокій лився в келихи літрами…
І тануло Сонце в блакитному заході…
Фантасти писали про Землю вітряну.

Плескались хвилини мляво за звичаєм
традицій повільної незнищенності.
Та раптом… Безчасся в тумані відчаю
труснуло світ ревищем нескінченності!..

Розчавило швидкістю астероїда
сезони безчасся на зими без осені.
І спокій ізнов… Лиш так гуманоїдно
в пустелю повзе всюдихід Curiosity.

2015

Перину бабуся-зима підбивала
І ненароком її розірвала,
Посипалось з неї білесеньке пір"я,
Лежить у саду та у нас на подвір"ї.

А вітер-пустун його далі поніс
На поле і луг, на дерева у ліс,
Далеко-далеко, що й звідси не видно.
На чому ж це спатиме зимонька бідна?

І плаче вона, покотились сльозинки,
Мороз перетворює їх на крижинки.
Зимо-бабусенько, ти не журися,
А за роботу мерщій вже берися:

Візьми упіймай ту пір"їну найбільшу
І нею казки пиши, а може й вірші,
Картини малюй, плети бісером срібним,
Щоб всі милувалися витвором дивним.

2016 р.

З народу вийшов і писав для нього,
Пензлем чаклував, неначе маг.
Ні, не забути генія такого,
Ім"я Шевченка житиме в віках.

Лунає його Слово невмируще
З поезій славнозвісних "Кобзаря".
Через роки в серцях і нині сущих
Й прийдешніх сяє генія зоря.

2006 р.

Барвиста парасолька повсякчас
Від поглядів ховала і негоди.
Ми цілувалися під нею раз по раз,
І вушко лоскотав твій теплий подих.

У чорно-білі прохолодні дні
Нам світ здавався різнокольоровим.
Закохані були ми і чудні,
Наївні і смішні вели розмови.

Потерта парасолька вже давно
Забута десь у комірчині тьмяній.
І ми удвох в кімнаті мовчимо...
А парасольці сниться дощ весняний.

22.01.2016 р.

О. М.

Я гамую в собі кохання,
Боячися на лезо страждання
Впасти, наче метелик в огонь,
Не відчувши причалу долонь.

Я гамую в собі кохання,
І мої інтернет-зізнання
Вже висять на гілках беріз
У полоні небесних сліз.

27 грудня 2015

Зв`язки зі світом – три нитчини.
Коти колошкають диван.
Летить пелюстя… мак… тичини…
Блукає Вій між ікебан.
Чорти відкрили бляклі очі.
Запхали в трумнище – не те.
Столочити гаївки хоче,
Хоч і старезний, а росте.

Русалки нишкнуть на подолі,
Той греблі рвав – тепер мости.
А парка тче злидотні долі,
І бубонить: «людва...прости».

Хибкий завіз матеріалу,
То й вовна з кужеля тонка.
Всі розрахунки - по безналу.
Тече Супій – густа ріка…

…В яру капустку трощать кози.
Дід Яшка хвалить картоплі.
Внук захищав метаморфози,
Зловив у передсердя «плі».

Іду - під жаб різноголосся.
Час благодатей, здивувань…
Линяли змії, лиси, лосі…
Ташань шаліла, мов Тайвань.

Та знов туман, лілова тиша.
Там-сям рибалки, ятері.
І Син – по хвилі... Бачиш? Пише,
Як десь охвітно – угорі.



2016

Замовляйте любов, білу птаху у синьому небі.
Нехай зорі очей надихають на ніжні слова.
Відпустіть журавля, стане вам і маленького хеппі…
У театрі весни знову кругом іде голова.

Замовляйте любов і налийте вишневого соку,
наче збурену кров, що бажанням кохати кипить.
І смакуйте жагу, не зважайте на погляди збоку.
Замовляйте любов, бо життя проминає як мить…

25.01.2016

Летять птахами спогади,
сідають на плече,
примарними принадами
уяву обпече,
вчорашніми надіями
наповнить келих дум,
та мріями-повіями
вдоволений лиш сум.

Я проганяю спогади,
хоч і стискає жаль,
мінорними акордами
звучить моя печаль.
Та день новий освітиться,
сховає, що було,
щоб всі журливі спогади
снігами замело!

2016

Як дерево огненне у вікні,
так я збираю фібрами коріння
підземні соки і несу тобі,
вібруючи від сонного гудіння.

Хай каже мені сенс — тебе нема,
і все це—плід бурхливої уяви,
та дерево, прозоре, як хурма--
у кольорах вечірньої заграви.

Я поринаю поглядом у жар,
тулюся ним до стовбура і крони.
Ще судорога в полум’ї—і жаль...
Хвилина — день у темряві потоне...

2014

Є у тебе не одна надія,
а у мене мрія є одна,
що у парі не одна зігріє
наші душі радісна весна.

Будемо міняти наші ролі.
Ти – усе мені, а я – тобі,
поки є ще ми і наша доля
має очі синьо-голубі.

Будемо і далі раювати.
Я – усе тобі, а ти – мені
і оберігатимуть пенати
наші ночі і урочі дні.

Ми обоє у полоні долі.
Але ти посіяла її.
І тому зуміємо у полі
вижати багаті врожаї.

І літа не треба доганяти,
і весною – осені чекати...
Всьому є призначення своє.
Хай оберігають нас пенати
у своїх оселях біля хати.
поки мрія і надія є.

2010

Летіли пера золоті - червоно танули.
Розбитий обрій огнедухо розпачав.
Вампуму рвалися шнури магічні й гранули
і падав лук із індіанського плеча.

А ти біжи од люду й повні блідоликої!
Тікай, Дономо! Крізь роки, дівча, тікай!
Уже тебе зі світу твого ницо викроїв
упирний постріл і захопницька рука.

Не обертайся на ліси свої скопичені,
залізно змієм обрейковані стежки...
Гітчі-Маніто розгорне - налиті свіченням -
тонкі прожилки твого серця й пелюстки.

Впрягай оскаленого вовка, душу вітрову!..
визбируй пера в міріадах рос вогких.
У танець сонця потече трависте видиво,
зіркове пасмо і тремкий долини сміх.

А сосни - стрілами у небо вічне пущені -
несуть на вістрі чорні накипи заклять:
за плем"я вбите, за гірку дорогу мучення...
і долетять вони!.. Хай що там - долетять!

Іде село повз мої вікна.
Сплетінням різної ходи:
Іде як дама - п’яна, літня.
Як чоловік! – «вряди-годи»
Як «розмальована спадковість»
Побитих під буденний гнів.
Інтелігентна випадковість,
Що не вростається в синів.
Іде цинічно, підло. Стиха
чорнющим ротом цебенить.
Іде, засмітнюючи лихом.
В обіймах, заздрість, аж кипить.
Біжить дитяча безказковість.
Мчить юність «модня» і смішна.
Іде доросла беззмістовність.
А людяність???
Між них – сумна…

14.03.2011.

В тонкому прядиві сніжинок
Зимовий вечір заблукав.
Сторуким лезом павутинок
Шкребе по склі морозу шал.
Алхімік-місяць у задумі
Зі снігу видобув алмаз...
В моїм забіленому сумі
Біліють рими білих фраз...
А у мереживних сорочках
Заснули зморені сади.
У кришталеві сни струмочків -
Наплинуть віддзвони весни...

2016 р.

Якщо «у друзі» вас не додали,
Не варто сумувати,
Так само крутиться Земля
І є про кого дбати…
Так само хочеться любити
І щоб кохали нині,
І не в мережах, поруч бути.
Бажання ці здійснимі!

2013

ця тиснява навколо континентів…
ця жадібність хронічна до вбиття...
цей світ хвальби злощавих сантиментів...
цей день… і той… все зникне в небуття…
а ти один із хмизом на століття
палай! гори! мій світе без вогню --
допоки ще в обісті сонця літер
ти можеш з рими виліпить: "Люблю!"

Проходьте повз!
Бо я не маю, що вам дати –
закрите серце, міцні грати.
Навіть солодкого цуката
не знайду…

Вітер знов
лоскоче вії
і вуста…
Старі надії неспроста
зрадливо плачуть під вікном,
бо ж потяг мій давно пішов…

Ну що ж…
Поплачте й ви:
і рідні,
й друзі…

Ну а я
у прірву скину дурноватого візка
і побреду до берега крутого
(чи побіжу
з прискоком? –
не важливе слово)…
Кинусь із нього
у солоне море…

Що там побачу?
Кому треба – скочить за мною!
Я ж до неба – випірну!
І помолюсь…

За Світло й Щастя,
Мир і Волю,
подякую
за щедру Долю:
за Мрії,
Дії
і Натхнення,
Нові Ідеї
і Знамення,
полум’я серця,
перемоги,
незвідані шляхи й дороги!..

Ну все:
готова до Нових Угод!

Кому потрібні паровози,
коли стоїш ти на порозі
Нового Світу?

І Пригод!


24.01.2016

Якщо ти родом із кнурів,
Та із свиньми з корита їв,
То і без метрики все ясно,
Чому ти черево наїв.

Якщо ти родом із сім’ї,
Де лиш корови й бугаї, –
Тобі бицюрою упертим,
Судилось бути аж до смерті.

Якщо ти виріс між вовків,
І все життя по-вовчи вив,
То ти і сам хижак запеклий,
Й дітей наплодиш хижаків.

Як мавпа ти з гнучким хвостом,
Й запобігаєш перед злом,
І вмієш тільки мавпувати, –
Й на старість будеш мавпуном.

Якщо ти зроду гад слизький,
Твій рід гадючий і гидкий, –
Довіку будеш плазувати,
Шипіти й крадькома кусати.

Як ти сліпий і чорний кріт,
І в норах жив увесь твій рід,
То ти ніколи не прозрієш,
Ніколи не побачиш світ.

Червоно обрій догорів
І день погас тим часом.
О!Не забуду я тих днів,
Коли були ми разом.

Вуглини-очі!Мов пожар
Ви душу спопелили,
Забрали спокій, тільки жаль,
Що тугу й біль лишили.

Усе минуло, наче мить,
Та тільки в серці рано
Зосталась й досі ще болить,
Не заживає рана.

1983 р.

Вимирає село.Наша вулиця тиха сьогодні,
Із десяток дворів.А раніш було більше пів сотні.
Заросли бур"янами обійстя,городи й подвір"я,
Та порожні хати в землю вгрузли майже по вікна.

А як сад квітував!І родили в нім яблука й груші,
Ми збирали черешні і вишні,малину смачнющу.
Постаріли дерева,посохли,вмирають,як люди.
Ой,невже зовсім скоро ні села,а ні саду не буде?

2016 р.