Намагаюся бути гранично чесною
Із тобою, мій друже, і із собою...
Ти мене воскрешав – і я воскресла,
Та чи є ми разом? Чи нас все ж – двоє...
Я не бачу куди, яким є напрямок,
І свого – не визначу, не криюся,
А роки...летять безжальним натяком,
І я з ними поки – розуміюся...
І хитка, й молода, і надії повняться,
Але ти – ти дивився у іншу сторону,
Я лишу тебе, десь, мов на околиці,
Але ще не готова... і сум мій стогоном,
Так! – я хочу, щоб полетіти крилами,
Так я хочу мов вітер – незалежна й вільна,
Так, я хочу пташкою – прихисти мене,
Не слабка. А сильна!

Надія є. А як би то без неї
протерти очі од порохняви?
Її не опорочити брехнею
за те, що без меча іде на ви.

Вона сама і щит, і меч держави,
і символ перемоги і мети,
і більшої не потребує слави
у світі мішури і суєти.

Вона та сама і на барикаді,
і у окопі, і на тій війні,
якою прикриває вища зрада
екрани на детекторі брехні.

За убієнні душі Іловайська
чекає «нагороду» генерал.
І є Надія, бо її поразка
уб'є і Україну наповал.

Перемагати іноді – це мало.
І де-не-де, а то і між людей
плямують те, що вчора ще сіяло
на тлі героїзації ідей.

Тому і намагаються придворні:
–  Ату її у чорний кондуїт!
Але Надія є. А душі чорні
очікує на фініші Аїд.

Тому і панікують двоєликі,
шукаючи управу на права
сва-
       вільної.
               Та є ще булава,
яку завоювати має жінка.
Сильнішого за неї чоловіка
немає,
           поки нація
                               жива.

09.2016

Я бачив як люди зневірені вірили в чудо
Вставали і йшли
Вставали і йшли і ламали муровані стіни і скелі і страх
І молилися силі своїй таємній
І молили за мрії свої ясні
І страждали й були поховані
І воскресли на третій день згідно з Любов’ю
І цілували життя неначе уперше
І знову вставали і йшли
Вставали і йшли і вже будували небачені храми
На славу людському Духу і Серцю і Щастю
На славу безмежній вічності
Для всіх поколінь уже неживих і ще ненароджених
І для покоління свого

Я бачив як люди загублені марили в темряві
І зорі вгорі не могли відчувати вони
І вмирали без краплі вогню у зіницях
І їх поглинав ненажерливий час назавжди
На славу безмежній тиші
І їм на прокляття вічне

Я бачив як люди були й відбували і є
А деякі брали проміння і плавили долю
І її засівали у ниви й плекали насіння й збирали свої колоски
І найкраще зерно дарували наступним полям

2016

Якщо ми є, то і розлук немає,
бо є у мене – ти, а в тебе – я.
Коли одного цього вистачає,
то ми на цьому світі ще сім'я.

Моє ім'я тобі не буде всує.
Твоє ім'я дає мені снагу.
Тебе я за парсеками почую,
якщо не заночую у снігу.

А там уже до тебе недалеко.
Та не радій, що це буває легко,
і не даруй гіркого каяття.
І не сумуй, і не карай журбою.
Ми будемо навіки із тобою,
якщо на тому світі є життя.

09.2016

 
півсутінок
густішає подвір’ям
ізнов життя стає летким
пора шалена надвечір’я
& ліхтарі ~
ван-гогівські зірки

дивись туди
де люду трохи рідше
виходь із лабіринту тіл
де покидьки займають ніші
свої ~
безчасні & прості

можливо
ми найдемо дію
завиграшки ~ наснагу й лють
чи путь нову крізь буревії
можливо
нас & проклянуть




 

Таке дрібне, але ж таке нахабне!
Ще вранці почалось, ніяк не вщухне.
Чудить по повній Михаїл-Архангел
(невже не має
більш сухого чуда?)

Чужий
такій набридлій мегасирості,
прошу притулку в липи
ледь знайомої.
«Ховатимусь, аж поки не осиплетесь, –
найближчі перспективи їй змальовую. –

Ця осінь щодо опадів – рекордна.
Єднаймося, аби не стало зле нам!
Пустіть мене під крону,
як під ковдру.
Тим паче:
не така вже Ви й зелена…»

...Cпізнюєшся в церкву (стиснуте каміння
бруку --горбкувате, мов життя)
і несеш у собі ківш нерозуміння
без грайливих променів знаття.

Хусткою-трикутником, кольоровим клином
в ранній завинутись би порі
і комусь хоробрим видатись вітрилом
на побитім бурями човні.

Віднайдеш надію в помічній цитаті,
що струмочком мудрості біжить:
не усі проблеми можна розв’язати--
не питай, навчися з ними жить.

Відповідь відсутня, притча незнайома,
думаєш--у чому твій урок?
Стиха озираєшся-- всім усе відомо,
і на головах нема хусток...

Не я сумую, а душа моя.
І їй, одній, ще боляче дивитись
на те уявне, що воліє снитись
за зримою каймою житія.

Коли я маму уві сні побачу,
радію, звісно, а якщо і плачу,
то візія минає уві сні.
І легше просинатися мені.

Або, буває, що почую тата,
і оживе моя дитяча хата
веселкою осоння на воді
і піснею про чайку у біді.

А то побачу брата ще живого
і разом попрацюємо за нього
на нашій вольній ниві, у бою
за ойкумену бойову свою.

І дивина – не завітають сестри,
які на Раші ні живі, ні мертві.
коли уже не радує «страна»,
а душі спокушає сатана.

А наяву неначе, у долоні
тримаю руцю ще малої доні,
а з рук її прямує до наук
єдиний мій і незалежний внук.

А то у сни негаданої сили
зайдуть сини, яких не народили.
І туга очі застує мені,
що можуть їх убити на війні.

У небі юні друзі виглядають,
чи долечу, коли у сні літаю,
чи обіймаю біженку села,
коли вона ще нічия була.

А може і вона ще виглядає,
радіє, що сумую я зі сну,
і забуваю не її одну –
гоноровиту панію із краю,
де ми уже обоє на краю,
а я ще воду із веселки п'ю.

09.2016

А ніч яка! Ну як заснеш,
Коли так місячно довкола.
В душі неначе бережеш
Те, що не вернеться ніколи.

Осіння подруго моя,
Не називай цю гру любов’ю,
Хай краще місяць нам сія,
Освітлюючи узголов’я.

Гримаси змучених облич
Нехай окреслює він сміло.
Ти вже не зможеш розлюбить,
Як полюбити не зуміла.

Любити можна тільки раз,
І ти чужа мені назавше,
Даремно липи манять нас,
В заметах ноги заховавши.

Бо знаю я і знаєш ти,
В цей посвіт місячний і синій
На липах цих вже не квітки –
На липах тільки сніг та іній.

Що відлюбились ми давно,
Ти з іншими, я – не з тобою,
І нам обом усе одно
Любов’ю гратися пустою.

То ж обіймай і пригортай.
Коли ти пристрасно цілуєш,
То вічно серцю сниться май
І та, що назавжди люблю я.

 
одвічна ніч, жаский графічний ліс
ми там, куди загнали нас каюри
вони усьому видять зміст
вони ~ де-факто ми де-юре

що пітьми я не знав, яка була в мені
хай не пробачиш, не забудь між іншим
із нервів вітер в’яже ремені
страхи посіяно & гасне збіжжя

я був, я перейшов був, щось не вспів
це правда хай нестерпна & умисна
цей поспів тільки переспів
ця кров немов чужа, нечиста




 

я говорю відлуннями гори
я розмовляю хвилями… я море…
я дика і беззахисна потвора…
я немовля… я ворожбит старий…
я жінкою тулюся до вимови…
я воїном полюю на слова…
у куряві словесної полови
летить у вирій глупа голова…

лечу-лечу у вересневий день
крізь пам'ять… крізь розсудок і слова…
крізь ненаситливу мою мігрень…
все довершив і все пороздавав
на землю ліг – допригадати сни
допрочитати знаки в небесах
мене зали́шив підколінний страх
я слово молитвами прояснив…
лежу-лежу… і лиже мене дощ
і обмиває перед погребінням
моєї плоті тихе скавуління
відлякує гидливих і святош…

співаю в небо… чуєш мене, мамо?
і хтось мене тихенько обіймає…

Стою... життя крізь мене йде,
А я ніхто, ніщо й... нічиє
Сльоза, роса з душі паде
Старих гріхів полову миє.

Вже одцвітає літо барвнокриле,
Листаті вільхи гублять юнь свою,
Жовтогаряче полум'я застигло
Жоржинами в осінньому раю.

Засмаглі трави, пещені вітрами,
Махрові вії пишних айстр
Затріпотіли маревом, в нестямі:
-Що ж буде, як не стане нас?..

2016 р.

Наслухай: проз осінню тишу,
Крізь розбавлений смéрком дим
Страх крадеться – ачей, не дише…
Скоро житимеш ним одним.

Уважай: догорів геть-чисто
Літній продих, і знов – докіль?! -
Перегірклим відгонить листом,
Сіє ржу перестиглий хміль.

Рання сутінь повзе змією,
Тісно кублиться між колін…
Хтось покликав. Назвав своєю.
Відай, страх. Тільки страх. Лиш він.

Ослабла сонця променева сталь
І легкий холод сновигає в гаю.
Старих дерев невигасла печаль
Ледь-ледь гілки акації гойдає.

Все більшає багрянцю ув очу
І закоцюбли віти напівголі…
І я уже, як той листок тремчу,
І теж немов от-от впаду додолу.

Холодна хвиля лине до латать,
На них уся зіщулилась лілея.
І вітер - мов сорочку полатать -
Рвучкою взявсь долонею своєю.

Вже тихо сутеніє угорі,
Сумному дню звучить, неначе кода –
Це тремоло останнє комарів –
Теплу прощальна пісня, що відходить.

18.09. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Поміж далеких зоряних багать,
розпалених забутими богами,
згасаючими іскрами летять
в прозірну даль міста під куполами.

Людей і вулиць є стрімким політ
до галактичних таємниць принади…
А я, забутий, їм сигналю вслід
з повільної земної автостради.

2016

 
у день коли прибуду я
незаримовані жінки
перемовлятимуться

окей сей день керує всім
а там куди вирує він
блаженство й забуття

але тепер поміж годин
осоння золоте сміття
& злидаря пісні




 

Я у весну ту більше не вернусь,
Вона для мене вже давно відквітла.
Я стала холоднішою чомусь,
У сонця в серці теж забракло світла.

Мій шлях лежить в завії і сніги.
Я звично в них закутаюсь під осінь.
Смарагдово ще поки навкруги,
Щемлять по літу спогади і досі.

Я їх по вінця з пам'яті наллю,
Тепла горнятко пригублю під настрій,
Щось задзвенить, подібно кришталю,
До вуст якого доторкнулись айстри.

І най би ще стояла приосінена
до хати вересневої, до комину,
бо так вже уплелась у стіни спомином -
мов кінь, що вріс вітрами в душу цигана.

Та най би над причілком погойдалася
своїми медоносними кучерями.
Піввіку з солов"ями зореперими -
вона росте при хаті, як обраниця.

На острішок отрушує потаймири,
переливає з неба синю магію:
їм так удвох посестрено і лагідно-
нанече і нема мирського гамору.

Цикадами бринить, хитає гніздами,
лоскочеться забджоленими косами.
Ніхто їй не жбурнув словами гострими,
що тінить сонце гіллями столистими.

А нині страх забовтався зі смогами -
як не було ще в жодній-жодній осені:
в нового ґазди рукави закочені
і топори бісуються тривогою.

Я ж не знала, не гадала,
Що його не буде.
Казав їду лиш на тиждень,
А вже мина другий.
Ой була б я зозулею,
Сильні крильця мала,
То я б всеньку Україну
З горя облітала.
І миленького свойого
Із сотень пізнала б:
Вершок синій у шапочки,
Околиця біла.
Ну, а свита, мною шита,
Просто в нього влита.
Головочка круглесенька,
Кучері шовкові,
А брівочки – дві стрілочки,
А люб’язна мова...
Що робити лишається,
Коли ж я не птаха?
Сидіть одній у господі
І в подушку плакать?
Кличуть подруги-дівчата,
Кличуть парубочки:
«Іди, Катре, танцювати
«Польку на три боки»!
Тож ввіллюся в їхній гурт,
Заспіваю з ними.
Може, вчує голос мій
Довгожданий милий.

і знову можна хоч тоннами їсти яблука
і о восьмій казати, що вже надто темно
і що холодно ввечері міряти парами
кроки
відстані
погляди
серця удари

і знову можна лягати спати до півночі
і сотнями чашок вливати чай і каву
і укриватись жовтогарячою ковдрою
відвернувшись від вітру
дощів
та
ілюзій

і знову можна самій віч-на-віч із книжкою
провести всі побачення, навіть одразу
можна разом у ліжко - спати, ніби з коханим
знову осінь і
яблука,
чай
ковдра
кава

фіранка і вікно. а за вікном -
присолене дощем ранкове місто.
у спокої намоклих хризантем
спиняюся кружливим падолистом.

десь - цок і цок. у цокоті копит
виловлюю, вилущую бажання.
мінлива осене, з оманності гонитв
верни мене в барвисте погойдання,
у тиху гавань стиглих кольорів,
в прозорі плеса прижиттєвих мандрів.

а цокіт? - хороводами мостів,
спірально-предковічна,
вічна
мантра.

 
 а.

чоловік, який ріже рибу
в голові у нього будинок
перегорнуто надцять сторінок
у стараннім його житті

частки риби лягають ніби
натуруючи для картини
але в цім ніщо не повинне
тільки лінії, між кутів



 b.

акварель провінційна, зліва
насувається нагла злива
заливаючи здійнятий пил

на відході кіптявого літа
вантажівка іржавіє вбита
безколісний ~ чи ґаз, чи зіл

тло алеї у кленах висхлих
за сідницями роверисток
перекреслює серпокрил



 с.

о пів~ ночі папір чорносиній
злотий місяць, сріблисті зорі
цілий всесвіт & все це у римі

нембуталово~ ендорфінні
море, гори чи стерпне горе в
запотілому ледь графині

легіт~ серпень дихає в шиби
місто снить себе старовинним
& у трансцендентній годині

чоловік як є ріже рибу




 ※




 

Картина простенька: три барви і рама.
Нема півтонів, є стаття і реклама.
Купуйте, повісьте, милуйтеся зранку.
Не вимастить поле осіннє фіранку.
Нема дисонансу із меблями: голо.
Зображений снопик і палеве коло.

Художник намріяв кальян і сікачку.
Придбали те малево... аж за троячку.
Ті гроші ховай чи клади на віконце...
Малюйте (безпрограшно) місяць та сонце.

Не кожна жар-птиця оцінена людом.
Чекає орлиця віночка...огуди...
У мармурі стриж, горобець, бо класичні.
І я нахваляла цвінь-цвінь поетичне.

Час камінь руйнує... І що мені буде?
Мільярди етюдів несуть звідусюди.


2016

Так легко п’ється небо із дощем.
Підставлю губи спраглі під негоду,
Щоб загасити неперервний щем,
Який закрив для осені підходи.

Я ту чаклунку ждала цілий рік -
Золотогриву сонячну красуню,
Палкий твій погляд серце їй обпік,
Слова жагучі зачепили струни.

І забриніло, затужило щось,
У димоході заквилило вітром.
З того, можливо, що не відбулось,
Чи, не пустивши зав'язі, відквітло.

 
снодійний пил ніч~ нетля сипле з крил
в обличчя міст~ в’язниць що сяючі скарбниці
де силуети нічиї в тенетах тіней~ пелерин
крізь таємничі розкоші розчулені & ниці

грабіжник~ джентльмен, чуткий мов кіт
розслідує обставини брутальні та ковзкі
смерть уривається в позлочений покій
принади куряться там, арабески & казки

неначе вірні, ночі вартові, в рядки своїх
ритмованих епістол, чи рапсодій, чи вігілій
відшукують епітети до невимовних її втіх
розквітчані, надчасні, незбагненні & знадливі




 

Достойно відійшли в свої світи
Сільські жінки з розпухлими руками.
Невидимо, нечутно відійти
Змогли бабусі, також наші мами.

Не стурбувавши навіть і на мить,
Вони чомусь були завжди готові
У засвіти піти, щоб не шуміть,
Нікого не стривоживши у слові.

Всі побажання висловлені вже,
Сусіди знають, де і що зібрати...
Все найцінніше в дітях береже
Старенька наша трудівниця мати.

За все життя не бачила морів,
І гори - то для неї невідоме.
Сапала, мила, порала корів,
Одна лишилась у старому домі.

Без чоловіка, діти по світах,
Така цій жінці змалювалась доля.
Вона вже знала, нині чорний птах
Злетів до шибки з голої тополі.

Прибрала в хаті, витопила піч,
Помилася, вдягла нові одежі.
І тихо відійшла у темну ніч.
Не зрушила світів, пішла за межі.
22.09.16

Про нас напишуть, як усе мине -
Сніги розтануть і осінні зливи
Заплачуть листопадом. А мене
Згадають люди, що була щаслива.

Злітала до небес, хоча негод
Вітрами нанесло, також тобою.
Та я з усіх небажаних пригод
Перемагала, вийшовши з двобою.

Моє кохання – кращий оберіг,
Світило всюди, відкривало брами.
На сторінках моїх майбутніх книг
Життя буяло. Хоч кардіограми

Наказували серцю – помовчи,
Затихни, заспокойся! Хай тривога
Не будить серед сну мене вночі…
Бо іншими протоптана дорога –

Це легше йти і видно їй кінець.
Та я завжди чомусь ішла крізь хащі,
Тому й колов до крові мій вінець.
А ворогів осатанілі пащі

Випльовували ненависть-вогонь.
Здавалось їм – без тебе я загину.
Хоча з небес тепло твоїх долонь
Я не відчула. Постріли у спину

Мене не вбили і не вб’ють уже.
Я захистила честь свого кохання!
Вогонь великий свічка збереже.
Моя любов – це порване кайдання.
22.09.16

Вічний Мелькіадес ходить між дворами,
пропонує сито у зірках для мами,
татові - кресало, гребінець - бабусі.
Я б аж два купила... та сичали гуси.

Виміняла деко на пиріг вишневий.
Дав ще й теплу кофту...
Ой бабусю, де ви?

Візерунки ловкі, барва черепаша.
Циган посміхався, виїв миску каші.
Не дурив... божився. Руки у корості.
Осінь... сни мигдальні...
...і щоночі гості.

Родаки, предтечі... Не шумлять уранці.
Розтають безслідно, промінь - по фіранці.
Тиш. Із пригощанням жодної мороки.
Соломинку візьмуть... не маліє соку.

Яблучка лишаю на вікні, де квіти.
...кофту - для бабусі - розплітає вітер...

Тільки в кукурудзи не сивіють коси.
Хитрий Мелькіадес позолоту носить.
Павутиння - даром, лиш дублон - фізаліс.
Всі облуди світу має в арсеналі.
Хто б йому не вірив? Маже рани медом.
Чарівні сандалі... ґудзики з Толедо...



2016

Байдуже пишеш – відповідь приходить,
вкладаєш душу – слова не почуєш.
Стежками невідомими кочує
послання електронної природи.

Листком осіннім, пущеним за вітром,
сухими ланцюжками кодування...
Це плід мого смішного сподівання,
мій віхоть випроміненого світла.

Гудуть вітри, однаково застудні,
обманюють надії перелесні
чи то на електроннім перехресті,
чи то на чорноземному безлюдді.

2016

Напоєне повітря виноградом,
Роси краплинка покотилася на лист...
У стиглій Осені вечірніх зорепадів
Неперевершений природи бачу хист.

19.09.2016.

***
Тавро німих клонованих історій
Повисло, наче сонце, у петлі,
Три ідоли на виблідлому тлі
Обличчями уперлися у Тору,
Що виросла з язичницьких джерел
І проросла таємно у Корані.
Ми християни, певно, надто ранні
Під примусом в кошару забрели.

Пастух стоїть, вірніше – пастухи,
Пускають вовка іноді в кошару
І бонуси отримують на шару,
І добувають з тіла потрохи.

Вже поділили світ на до і після
Пришестя, перехрестя, воскресінь…
На боротьбу лягає чорна тінь
І знов сумна народжується пісня.

Ворота відчиняють, та не в рай,
А знов у ту задрипану Європу,
Де не лише цілують голу жопу
А ще й… Таке… Таке воно. Чекай
Свою гнилу подачку, Україно,
Бо ти не любиш ні отця, ні сина,
А тільки зайд, катів і ворогів,
Що їм співаєш ніжно – воріженьки.

І відвертаєш погляд свій від неньки
І від героїв, що лягли в сувій
Апокрифів, що їх не визнають
І не читають, бо бояться правди.
А ти покірна. Віддаєшся завжди
З любові. Без любові. Без життя.
Без вірності. Така у тебе карма.
І я живу з тобою жартома.

…20.09.16

Не дивися на мене докірно.
Я зневагу свою не втаїв,
Та люблю я лукаву покірність,
Затуманені очі твої.

Ти здаєшся мені розпростертою,
І, напевно, я бачити рад,
Як лисиця, прикинувшись мертвою,
Ловить воронів і воронят.

Що ж лови мене, я не боюся.
Але як би твій запал не згас?
На мою холодіючу душу
Наражались такі вже не раз.

Не тебе я люблю, моя мила,
Ти лиш відзвук, лиш тільки тінь, –
В твоїм образі інша наснилась,
У якої – очей голубінь.

Хоч вона і не надто ласкава,
Видається холодна вона,
Та постава її величава
Сколихнула всю душу до дна.

Отакої вже не отуманиш,
Проти волі підеш за межу,
Ну, а ти навіть в серце не враниш
Підсолоджену ласкою лжу.

Хоч в душі я тебе зневажаю,
Та відкриюсь тобі тайкома:
Як немає ні пекла ні раю,
Їх сотворить людина сама.

Нам не час
Куштувати прощання із сумом в очах...
Хоч би раз
Звідав хто це кохання, "зриваюче дах"...
Килимів
Дотик ніжний до тіла, неначе трави...
Я зумів
Стать на ТИ, хоч хотіла ти бути на ВИ,
І від шалу
По-під стінами одяг розкидано весь,
І сандалі
Ми шукатимем потім закинуті десь...
І у хаті
Дух бажання парфумо-коньячний завис...
Волохаті
Павуки до світання вдивляються вниз,
На підлогу,
Де ми сплетені голі, мов муха й павук...
Босоногі
По холодній підлозі- до ванночки... Бульк!-
Ми у ванну,
І кохатись, немов в омовінні ріки,
Пан і панна...
Волохатих не треба нам тут павуків.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116091801006

Із видом на галактику, в шезлонгу,
сиджу на березі і океан
в себе зірок вбирає амазонку
й радіохвиль хвилюючий дурман.

Тож, логіка вже губить охоронця,
хоча за правилами хитрих вчень
мене загарливо квадратне сонце
обтесувало променями вдень.

2016

Люблю оцю досвітню пору,
коли ще голоси людські звучать притишено,
а птаству – нагода не стримувать себе:
ритмічним постуком озвався дятел,
десь оддалік бугай басить,
щебечуть без угаву горобці,
горлиці гудуть, буркочуть голуби,
походжають повагом ворони…
Пташині голоси зливаються
в один потужний хор,
яким спроможен диригувати
лиш Всевишній.

Позабувалися давно
Усі шалені поривання,
Відшумувалося вино,
Що називалося коханням.

Не ваблять погляди жінок
І порух кволий і безвольний.
В спустілій чаші лиш ковток,
Але і той – безалкогольний.

Продавали себе на базарі, що ймення не має.
Аж до голих кісток продавали себе по шматку...
У сльозах голосило над ними склепіння безкрає
тих небес, що сукали по нитці життєву ріку.

Віддавались за гріш, за абищо, аби тільки брали.
Не цікавив товар - то лягали під ворога ниць...
І топтались по них, обривалась божественна зав'язь,
завмирав юний цвіт перш ніж в зародку добре розвивсь.

Так би й вимерло геть... Та судилося все таки жити.
Десь між плоті й кісток прокидалася янгольська суть.
Мо’ незримих полів благодаті укохане жито
буйно зродить колись... Сіячі бо нескорено йдуть.

2016

Одягла берізка
Сукню золотисту,
Юний дуб шаріється багрянцем,
Сипле осінь щедро
Ніжним падолистом
І кружляє вихористим танцем.

Крилами змахнуло
Стоголосе літо,
Узяло у вирій теплі грози,
Хризантеми терпким,
Сніжно-білим цвітом,
Зустрічають завтрашні морози.

Туман гаєм бродить,
Стелиться полями,
Полонив зажурену тополю,
Сонячна берізка
Золотим листочком
Тихо зігріває мою долю.

25.10.2015.

На бездоріжжі і осінь дорогою стане -
Вільною без обмежень, рвійною наче війни,
Зайве усе згорає, вітер бере в обійми,
Суміш нірвани й неба, вниз не дивлюсь, не треба.

Отак тріумфально летіти б увись у вирій…
Леле, а я ж не птаха, хто ж би узяв на крила?
Мовчки тамую подих, далі іти несила..
Осінь як лезо бритви, ледве шепчу молитву.

Вся у роздумах так, ні про що, чи про щось таке…
Наскрізь в сліпих ремарках, німа, як і ті, двохсоті,
Як би себе зібрати з кожного дня по ноті,
Жити всупереч горю, бідам й лихій погоді,
Жити, немовби серце не вмерло отам на сході?

Чарівниця осінь сіє жовте листя,
Що, мов по спіралі, спурхує з гілля.
І співає птаство жваве, голосисте
І усе навколо співом звеселя.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

І хоч день коротший все стає дедалі,
Відлетять у вирій скоро журавлі.
Тихо у багряній розчинюсь вуалі,
Зацілую осінь у ясні жалі.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

Гаю мій коханий і природо люба,
Де іще так гарно я розкошував –
Підставляє осінь для цілунку губи
І гублю від щастя я усі слова.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

10.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

А гори парують… димлять заосінені гори,
Цвітуть хризантеми і пахнуть заохрені дні.
Дарма, що не літо, дарма, що не юні, ти - поруч
І більшого щастя, здається, не треба мені.

Ще плачуть трембіти, ще мріють закохані мавки,
Віщує майбутнє при стрітенській свічці мольфар.
Сльоза листопаду, полишені гнізда на хаті,
Шукає спасіння маестро, самотня строфа.

Нашіптує вітер про те, що не ждеш і не віриш,
Банують без хвилі поодаль круті береги.
Тиняється думка всевольна то птахом, то звіром
І губляться риси крізь роки облич дорогих…

І тепло, і терпко, згорають сумління і весни...
Старий листоноша край осені, мій листопад.
І сотні доріг за селом дорогих і воскреслих,
І стрілка хвилинна, яка не вертає назад.

Моління ув осінь… дерева і свідки, і судді,
Мов вишитий віттям кошлатиться сивий туман.
А ми, наче діти, одвічно кохані і блудні,
Дарма, що не літо, дарма, що не юні, дарма…

Скаржусь на вічну нестачу часу
але на світі для всього є час:
час діставати мідні прикраси,
час, щоб ховати темний мосяж

час, щоб писати, і для мовчання
час для обіймів і для розлук,
пісдя трьох півнів, перед світанням,
для забуття і жорстоких наук.

17.09.2016

Безмовний світ,
і я мовчу,
дивлюся в осінь,
у вогнисту,
де жовте золото дощу
в карафці
ке́дрового листу,

плямиста,
в яблуках, земля
про буйне різнотрав'я
марить,
де тужний голос журавля
заплутавсь
і повис на хмарі.

Де виноградні
ліхтарі
мені синіють,
незнайомці.
Гойдає вечір угорі
на срібній павутині
сонце,

що, мов цілунок
на щоці,
рум'яне,
щемно-незабутнє,
ще мить – і кане у ріці,
і в морок
обернеться сутінь.

Ще мить –
і снігом замете,
і стане місто
білим раєм.
Отак, зі мною тет-а-тет,
у місті йде
осіння драма.

2016

Кожному личить свято! Ніби не забагато
сяйва бува і хмелю, гойдалки з каруселлю,
і на долоні долі радості ще доволі,
і без іскрин борею очі за паранджею,
не у собі причина, і не усе рутина,
далі ж-бо тільки краще, хоч і ціна ота ще,
це ж не моє минуле дивиться в спину, хмуре,
і не включає плата
все, що було до свята.

О ці круги колишні, наче доріг всевишніх
кинуті барвні тропи,: Ліліти, Пенелопи,
недруги-друзі, царства, радості і митарства,
сиплі пташині крики… і вже не личка – лики,
губи тонкі до злому, «тільки мовчи, нікому…»,
і про незгасні мрії все ще тремтять повії,
мов ще відтоді… годі, кола по насолоді,
там, де круги колишні,
там, на самому споді.

Нижче уже нічого - знаного і земного.
мерехкотять у тиші сонного Стіксу брижі.
В'ються в недремних чатах ангели в чорних шатах.
Тьмяну, як мідь оболу, душу виймають голу:
- А ось тобі ще рано… М’яко вібрує прана.
Тіні за краєм світла… Строїть рука привітна
струни мої зі світом - далями, морем, літом,
понад звучанням вгору
з виру німого хору.

«Я не такий, як вчора - в серці палка покора,
руки уже не крила - пряним вітрам вітрила,
і на долонях зела, агроба, донна (бела),
музики колихання, вітру молитва рання,
сосни і сиві дюни, зоряної комуни
неговіркі узори: лінії, мов дозори,
кожної, що чекала - там, де світил дзеркала,
і вистачало щастя
мойрам кохання» - трясця!

Та все найліпше – нині. Лине в ефірній глині,
як по жіночій плоті, вечір у позолоті,
птаха на верхній ноті висне мов Паворотті,
ліпиться мить із миті у триєдиній свиті
десь на межі початку, випадку, акту, спадку, -
спалахом, як займання розсуду від кохання,
ега втрачаю пута – от і душа розкута.
І веселкова пустка…
Хай і лише відпустка.

1

Великі зусилля, дрібненькі плоди...
Якщо не запросять - на свято не йди.
Там раки виделки розклали на бязь.
По щуку в желе із верхів`я не злазь.

Вальсуючий пудель, голодний тер`єр.
У маски Мальвіни тритон-кавалер.
Вологі очиська... Молочна ріка
Під крик павіана несе ярчука.

Ось левова частка... відкати-коржі,
Ведмежі вертепи, липкі вантажі.
Потрапила сойка руда в об`єктив,
Бо крук передбачив, кулик оплатив.

2

Не варта марнота оця мідяка.
Лошатко діждалось лише копняка.
Локрицю толочить полатаний вуж.
Розлито парфум яблуневий довкруж.

Осіння феєрія. Файні казки.
Везуть птахорізку, безкрилля зразки.
Недійна корова лягла між валіз.
Качата на призьбі ялозять реліз.

І я там хотіла попити медку,
Та здалеку бачу рахубу таку.
По грушах дюшесних ітиму кудись -
Де поруч жар-птиці та рись ужились.

Баюри пашенні заповнені, аж...
Тремтить на скелеті куми трикотаж.
А бал не стихає. Під крики "люби..."
Стукочуть затвори, лещата, дзьоби.

На подіум вийшли рожеві, чумні.
Ніхто не наважиться вигукнуть "ні!".
Людва не питає: "А хто ж еталон?",
Бо ногу підняв щойнопридбаний слон.

3

Багряно-червоний пишається глід .
Зміїться дорога утрат і свобід.
Пентакль Соломона котив скарабей.
Застряг амулетик між див-лотерей.

Абсурди...
Лампади...
Реклама помад...
Ось пляцок для музи, для фей - мармелад.

На всіх попелюшок нема гарбузів.
Відпущення світить вовчиці, козі.
Лягають горіхи на втоптаний мох.
Ростуть піраміди облуд-перемог.

Укотре обрізані древа, дроти.
Спектаклем довженним керуєш не ти.
Підпалює шатра добряк-бармалей,
Вербує безруких венер, галатей.

На візіях візи...
Тікають... агов!..
На крилах лелечих калинова кров.

Жонглери циліндрів накидали в яр.
Найбільше роботи отримав човняр.
Ти промінь ловила, синиця - з руки.
Медальки чіпляють сухі будяки.

2016

Черлено стікає ніч на голі цямрини вічності
Ти скапуєш безсловесами на край потоку
Шум від слів окрушинами, окрайчиками
Перевеслом об цямриння цяпотить і промовляє
Слово твоє загублене у тобі проросло стовпом
Огненним більше нема нема і не буде
отак просто перейти у вічність
і народитись мальвою

Награє на еоловій арфі вітрець-віртуоз,
(Поринаю у світ медитації плавно... піано...)
Трішки сонця - у душу, хмарини зловісності -повз,
Оминаю тривоги свої - непримітні капкани.

Упірнаю метеликом світлим у магію трав,
Огортає-п'янить пеленою затишшя меліса...
Чуєш, віро моя, пошматовані крила розправ!
Безнадіє, нашкодила вдосталь уже! йди до біса!

Незрівнянна мелодія - витвір умілих майстрів -
Цінний лік від нудьги, еліксир від сердечних порізів.
Затихають жалі... Грає музика вічних вітрів...
Слухай, друже, її... Релаксуй, як і я!...Take it easy...

Про жовте листя на осонні,
Чи за пташиний переліт
Або печалі щосезонні
Писали й пишуть безліч літ
Мазню трильйонну чи трьохсоту -
Я не казатиму, яку:
Нема довіри ні на йоту
Такому от рахівнику.

Даремно збурені навіки
І творчий настрій, і порив.
Нехай сміються недоріки -
Ніхто шедевра не створив.

Не славлю власну сорокову
Річницю першої мазні:
Опанував я рідну мову,
А твори все ж непоказні.

(2016)

Час невблаганно у даль проліта —
В нього хіба що нема перепон:
Щезло вчорашнє дитинство, як сон;
Днесь догорають юнацькі літа...

Зрілість уперто назустріч іде —
Ох, не потерпить вона аж ніяк.
Ось, подала задоволено знак, —
Зійде для неї вже завтрішній день.

Старість мене визирає щомить —
Що ж, післязавтра і зрілості край.
Потім скажу я: “Життя, прощавай!” —
Час невблаганно у даль пролетить...

2016