Не смій поринати в нутро - болить...
Не смій бо казати слова: " я знаю".
Є Той, хто плете й обрізає нить
тоді, як звершиться усе, що має.

Життя благодать? Хто таке сказав?
Життя - то і гріх, і падіння й мука...
А хтось уявляв і був певен - знав,
як думав, мене... Я ж бо - тінь розпуки.

Бо я не комусь, не чиясь - своя!
І Божа, як схоче мене ввібрати
по тому, як вигорю вся дотла...
й забракне снаги і бажань впіймати

себе первозданну... Минувся час.
І, ні... Не верну... Не впізнаю броду...
Лиш вірю, що Той хто талює нас,
уміло колотить життєву воду.

Він добрий? Та ні -справедливий. Бог.
Закони зіткав до буття початку...
Є зачин. Історія. Епілог...
І долі незрима стійка печатка.

На чолах, на душах і ув очах
Поглянь, зазирни, не відводь бо зору.
Не смієш... Тобою керує страх.
Бо лячно узріти мене... прозору.

2016

Рондо
Ми – люди осені. Осінні,
Ми зіткані із світла й тіні,
З любові й тихого прощання,
З тепла й холодного світання.
Злітаємо у висі сині,
Та виснемо на павутині.
Повітря наше – це кохання.
А в душах – мрія і вагання.
Ми – люди осені…

Нас тішать крики журавлині,
І легко дихається нині,
І квітів радує буяння,
Цінуєш мить – немов остання,
О, миті пристрасті осінні!
Ми – люди осені…

04.10.2014

Прийшла пора листи спалити, стерти файли,
Порвати зошити старі і фото.
Це наче осінь: надійшла, змітає й палить –
Прощальна перед холодом робота.

А десь вітають вічне літо, б'ють кокоси,
Улітку – й зими, влітку – йдуть до школи.
Улітку все минає просто, навіть осінь:
Немає грані між було й ніколи.

14.10.2016

Дівчино, молода, нащо тобі те прядиво?
Вже на часі весільний рушник вишивати.
Балансуючи між брехнею і зрадами,
Підростає любов. Але чи жива ти?
Люди кажуть, що треба зібратись в кулак,
Лізуть в душу безпечно, мов діти у воду.
А ти знаєш сама з ким вже краще і як
Говорити потрібно або поводитись.
Допоки дощі із пригнічених сліз
Уночі і на ранок дзвеніли ринвами,
Білий голуб тобі гарну звістку приніс:
Скоро буде усе мандариново!

Дівчино із Таращі,
Мова твоя - російська,
Плани хиткі, пропащі:
Любчик пішов до війська.

Палиш побіля урни...
Маківки у віночку.
Линуть пісні бравурні,
Збитки рахує квочка.

Сонце пригасло.
Нежить.
Вкрали м`яку валізу.
Щось тобі тут належить.
Ворог зусюди лізе...

Очі мигдалевидні.
Осінь.
Кармін гарячий.
Хтось перекаже бридні.
Мати дочасно плаче.

Батечко - злотник-легіт.
Сестри пішли у повії.
Ріки твої безберегі.
Плачеш... відклеїлись вії.

Сюркає електричка.
- Гдє ти? - надзвонює Хачік.
Сльози тобі не личать!
В лоні пломінчик-зайчик.

2016

О, дівчинко з блакитними очима,
ця осінь дійсно трохи дощова.
Та хто сказав тобі, що це - причина,
щоб перестати вірити в дива?

І хто сказав, що ці осінні сльози -
це точно-точно знаки на біду?
Ти тільки глянь, як сонячно і гоже
сьогодні листя жовкне у саду!

Ти придивись, як ліс розмалювали
жовтневі пензлі, он яка краса!
Що колір цей - журитися підстава,
о, хто таке й коли тобі сказав?

Ти не печаль себе цим жовтим листям.
На все у світі місце є і час.
Хай нині дощ понуро ходить містом,
а завтра сонце обцілує нас...

То ж для зажури зовсім не причина
ця осінь, дійсно трохи дощова.
О, дівчинко з блакитними очима,
повір, ще будуть сонячні дива!

26.10.16 р.

Допоки терпіти ще, сестри і браття,
Диктат паразитів у батьківській хаті –
Занепад, злидні, геноцид, їх сваволю?!
Невже ми нездатні мати кращу долю?!!!
* * *
Той, хто мову рідну забуде –
Найцінніше втратить: свободу,
Без духу – людини не буде,
Без мови – не буде народу!
* * *
Прокиньмося вже, українці,
Настав час себе запитати:
Допоки паскудам-чужинцям
Над нами іще панувати?!

Допоки нас зайди пихаті
Будуть грабувати, дурити?!
Допоки ще нам в нашій хаті
Вони не даватимуть жити?!

До славного нашого роду
Нечистих орда запосілась –
Кліщем паразитна порода
В добродушних русичів в’їлась!

Захопивши місце еліти,
Нахаби народ загнуздали,
Винищують, зводять зі світу –
До прірви вже нас підігнали.

Вдалось їхній бісовій владі
В брехню нас, в обман опустити,
В алко-нарко-тютюннім чаді,
В розпусті і матах втопити.

В зневазі цнотливість і чистість,
Кохання святе лебедине:
Тваринному віддано вищість,
Духовне ж – на корені гине.

Нас туплять, щоб ми вдовольняли
Лиш згубні тілесні потреби,
Вироджувались й вимирали –
Кому і навіщо це треба?!

Чужинці з століття в століття
Паплюжать культуру і мову,
В бійні і морів жахіття
Ввергають нас знову і знову.

Тримає нас нечисть в полоні,
Ллє кров нашу, ніби сказилась:
Із восьмидесяти мільйонів
Лиш з чверть, може, нас залишилась.

Стараннями вражої зграї
У нашому рідному краї
Війна братовбивча палає,
А нечисть капшук набиває!

В тім підлім «гібриднім» двобої,
Мруть ще ненароджені діти,
Мруть світочі наші, герої –
Там нищиться наша еліта.

Довірились ми, віддалися
Гарантам, а ті – обдурили:
Захищати нас поклялися,
Та в спину ножа нам встромили!

«Гарант»–«старший брат» нас вбиває,
А решта – миротворство корчить –
Не про нас оті «друзі» дбають:
В їх посмішках – оскали вовчі.

Підштовхують нас в домовину,
Дурили нас й будуть дурити,
Щоб дану нам Богом країну
У свої пащеки вхопити.

Сподіваймося ж лиш на себе,
І тільки собі довіряймо,
Задля щастя під мирним небом –
Патріотам владу надаймо!

Єднаймося, братні народи,
У дружну могутню родину,
Наповнімо духом Свободи
Всю нашу святу Батьківщину!

«Хати з краю» в собі спалімо,
Бо ж в наших руках – наші долі,
Та наших нащадків звільнімо
Від страждань і ганьби неволі!

Кровососам створімо негоду:
Втопімо їх, плюнувши разом,
Хай щезне з тіла народу
Навічно смертельна зараза!

Нас предки славетні знаснажать,
Прозріння вогонь запалає –
Спопелить він тих, котрі кажуть,
Що нас не було і немає!

Повстаньмо ж бо, люди співучі,
На зажерливу нечисть і зло –
На очищених нивах родючих
Засіваймо Любов і Добро!

Занепадний прапор змінімо:
Щоб сонячне було над синім,
А «Ще не вмерли України…» –
На: «Вкраїна квітуча, сильна…»!

Манкуртів і колони п'яті –
Змітаймо слуг вражих до ями!
Розвіймо ті сили прокляті,
Що нас зіцькували з братами!

Очистімо неньку-Вкраїну
Від зайд, паразитів, злодіїв,
Щоб лад настав в кожній родині
Й збувалися всі наші мрії.

Любов і правдивість щоб знову
У наших серцях панували,
Щоби рідні пісня і мова
Велично і гордо лунали!

Пощезли щоб ворога й тіні,
Й Весна українська настала!
Слава навіки Україні!!!
Героям її вічна слава!!!


Січень – травень 2016 року,
с. Зіньків Хмельницької обл., м. Вишневе Київської обл.

Еквiлiбристика слова -
Поняття чудове.
Дається легко.
I безлiч слiв є, якими можна
Цiкаво гратись та жонглювати
I зберiгати пряму ходу.

Еквiлiбристика тiла –
Рiч зрозумiла.
Вдається важче,
Бо наше тiло бува втрачає
Поняття центру (а часом й мiри)
I може носом землi торкнутись.

Еквiлiбристика душi:

Варiант перший.
Хитає душу то влiво-вправо,
То вверх, то вниз, то вкособiч.
Людина прагне усiм вгодити,
Та ще й усiстись на два стiльцi.
Заносить бiдну, нещадно трусить,
Балансування iде на гранi.
Або зiрветься та й розiб’ється,
Або зi страху зіб’ється серце.

Варiант другий.
Йдемо ми прямо. З-пiд лоба погляд.
– I прапор в руки (подруга каже).
I прапор в руки! Що ще забули?
Зустрiчний поїзд? Хай буде поїзд.
Чи пожалiти залiзо бiдне?..
Крiзь нього пройдемо ми спокiйно –
Душа прямує не в цьому свiтi,
Що їй той поїзд - i не помiтить.
Душа прямує, ступає дзвiнко.
Спiває пiсню, радiє свiту!

Який нам вибiр дарує доля?
Здається, друзi, що тут самi ми
Спокiйно можем узяти прапор
І йти пряменько зi щастям в серцi.
I хай той поїзд, один чи другий
Пре нам назустрiч.
Чи ж нам боятись?
Чи ж нам вагатись?
Чи ж вiн нас спинить?!! -
Коли весь Всесвiт нам в душу лине,
Коли коханням дорога в’ється.

Ходімо прямо! А там, що буде…

15.10.2014

Читайте тут:
Це казка про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Давало місто золото йому
І каравани бірюзу везли,
Наближеним він був до короля
І кривдити його ніхто не смів
Або займати словом голосним.
Втомившись прикидатися, з нудьги
Зробив зі злота й перлів бога він
В коштовній діадемі з бірюзи,
В якого очі сяяли людські.
І він од слави й гордощів сп’янів,
Бо всі, як Богу, кланялись йому,
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Еварра в місті без достатку жив,
Що каравани втратило усі.
І майстра переслідував король,
І городяни зневажали теж.
І він, пошарпаний від поту й сліз,
Назустріч сонцю бога змайстрував,
А блиск од нього сіяв жах довкруг.
Король і місто визнали його
І він од слави й гордощів сп’янів
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Еварра із людьми простими жив,
В селі, що загубилося між гір,
І вирізав із впалої сосни
Він бога і наніс на щоки кров
Овечу, очі з ракушок зробив,
Взамін волосся дикий мох поклав,
Корону богу із соломи сплів.
Його майстерність славило село,
Несли йому мед, молоко і сир.
Еварра збожеволів од похвал
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Не сповна розуму Еварра був,
У нього в мозку вирувала кров,
Тому він жив самітником завжди
З худобою, обгорнутий рядном,
На пальцях рахував і розмовляв
З деревами, з туману кепкував.
Коли ж звелів до праці стати Бог,
Він ідола зліпив з багна й рогів,
Огидного, в короні із трави.
І рев худоби у вечірній час
Йому здавався схваленням юрби,
Він простогнав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Ревла худоба… Згодом він помер.

Душа його потрапила у рай
І він побачив чьотирьох богів
І надписи, і подив огорнув
Еварру, що він дурно працював.
Промовив Бог зі сміхом: «Це твоє.»
«Я грішний!» – закричав Еварра. «Ні.
Якби ти щось інакше написав,
Залишились би каменем боги,
І не довідався б ніколи я
Про дивний твій вражаючий закон,
Залежний від хвали юрби й корів.»
Еварра засміявся зі слізьми
І викинув богів із раю геть.

Це казка про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.

У світі, німому, як здиблений айсберг,
ми всі обдаровані (так видається)
свободою волі.
У часі, що плине, куди —невідомо,
де прудко ховається ящірка суті,
у чому — свобода?

Можливо, праві вони, ті, хто шукає
народного батька, вождя і "світило" —
із ним буде легше?
Усім розтолкує, що треба любити,
для чого страждати, для чого старатись
і що усе значить.

Щоранку незаймана свіжа палітра
розкішних емоцій на тебе чекає —
які з них обрати?
Кого пожаліти, кого засудити,
кому не пробачить, кому присягнути,
чим день заяснити?

З морозу самотності вскочити в хутро
спітнілих обіймів, щоб тануло серце, —
чи радість не в цьому?
Проблем екзистенції щоб не бувало,
холодних питань, що звіряєш у небо
(а з неба — ні слова)!

У світі, німому, як здиблений айсберг,
ми всі обдаровані (так видається)
свободою волі.
У часі, що плине, куди — невідомо,
де прудко ховається ящірка суті,
у чому — свобода?

2016

Іде на скін осінній день
У беззмістовності пісень
Про те, що є... Чи майже є...
І ти брехню, мов правду п"єш,
І так минає день життя,
Що відійде у забуття,
Коли б не ВІН...
Бо у душі
Неначе дзвін-
Це йдуть вірші
З порталу космосу- тобі...
І серце відпускає біль...
Дзелень-дзелень...
Немов дзвінок,
Що закликає на урок,
Тебе несе в фантазій край...
Ти хвилювання не ховай...
Прийми пологи у душі-
Ось-ось народяться вірші,
І ти у них, немов дитя,
Летиш у мрії забуття...
Дзелень-дзелень...
Іде трамвай
З останнім вигуком "бувай !"
З його відкритого вікна,
З якого дивиться ВОНА,
У ті часи, де сонця світ
І так позаду мало літ...
У ті краї, де світлі сни,
Де мама і нема війни...
І відійшов... І вже нема...
І в серце наповза пітьма...
В його розстібнутий кошІль
Сумні складаються вірші...
Дзелень-дзелень-
Це дзвін по нас.
Бо неодмінно прийде час,
Коли в зав"язаний кушак
Вкладем останнього вірша,
І відійдем у ті краї,
Де всі написані твої
Вірші своїм живуть життям...
А ти?..
Чи був?..
Чи жив ти сам?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116110901170

Лиш трембіти голосні
Засурмлять мені в Карпатах, –
Стануть радісними дні
В стрімголовім вирі свята.
Краю мрій і сподівань,
Ми зустрінемося скоро, –
Подаруй душі світань
Миті світлі та прозорі!
Хай дружина-вереда
Посумує за горою,
Як гуцулка молода
Привітається зі мною.
Вір не вір, та до цих пір
Часом з пам’яті не стерло,
Як вела мене до зір
Дівка схилами Говерли.
Духовигті та жаркі
Вистигали полонини
Там, де сяяли зірки
І горіли очі сині.
Ох, яка ж вона була
Ніжна, хтива і гаряча, –
То зітхала спроквола,
То кричала нетерпляче.
То хотіла до людей,
То самотності хотіла –
То бажала бозна-де
Упізнати тілом тіло.
Цілував і пізнавав
Сміх чужий і рідну муку,–
Мов застояний не знав
Гіркуватої розлуки.
На добро чи на біду,
Та мені на думку спало
Обіцяти, що прийду,
Щоб утішити помалу.
Підпирали небеса
Верховіттями смереки
І, мов полум’я, згасав
Повен місяць недалеко.
Розсипалися убік
Двох коханців зорепади, -
І вслухався мандрівник
У трембіт гучні розкати...
09.11.16

пела Иванка пела…
словно весь мир на фото...
жизнь улыбается белым…
в черном пальто лишь ноты...
в ночь поприходят фильмы
где-то з седьмого... рядом
вас поцелуют сильно
это пустяк, ладно…
где у вас тут больница?
ах это вы, чернила…
надо же так напиться
любви до пьяна с милым...
08.11.2016.

ты видел многих президентов
издалека… издалека…
плывёт твой шар с полу-брезента
скользит поверхности река
и на душе полу-спокойствий
во власти ветра - полубог!
ты наравне средь удовольствий
от головы
до самих ног…
09.11.2016.

Спливають спогади щоками,
Від почуттів душа бринить:
Ті рани гояться роками,
Як серце плаче і болить.

Непрохано котились сльози -
Солоні і гіркі на смак.
Я зрозуміти сам не взмозі:
Чому бува порою так?

Та хай рясніють щирі сльози
І зір туманиться нехай.
В сльозах моя сердечна проза
Й поезія душі - в сльозах.

Хто плакав - буде той блаженний,
Кому Бог витре сльози Сам.
Тоді пізнаємо ми певно:
Чому котились сльози по щоках.
02.2006

Згадка без жалю то в холод то в жар кидає,
Душа як провидця віщує недобру вість.
Очі сміються а серце давно вже ридає,
А руки мої обнімають самотність.
Твоїм голосом тихо шепче листя зелене,
В самоті марю тим що між нами було.
Очі закрию, ти хилишся ніжно до мене,
Губ твоїх я відчуваю тепло.
Уява як скульптор ліпить плечі твої і груди,
Так виходить що пам'ять сильніша за час.
Я ніколи тебе, я ніколи тебе не забуду,
Я ще досі танцюю останній з тобою наш вальс.
Може в споминах цих моя доля мені дорікає,
Все життя я ночами і сплю і не сплю.
Підсвідомо здається, що десь там недалеко чекає,
Та, яку все життя і кохаю й люблю.
Дивне місячне світло все довкіл заливає,
Наче дивна істота я до тебе стежками іду.
Йду шукати тебе, хоч наперед напевне вже знаю,
Що ніколи уже, що ніколи уже не знайду.
Хтось зустріне мене, обійде, не подасть навіть виду,
Розумію його, береженого бог береже.
Знаю я що подібний тепер на сновиду,
Та нічого з собою не можу зробити уже.
Йду шукати тебе і купаюся в місячнім сяйві,
Місяць сварить із неба, накликає на мене біду.
Знаю добре, мої намагання всі зайві,
Я ніколи уже, я ніколи тебе не знайду.
1997р

Мені на серці радісно так стало…
Побачив, як в осінньому гаю
Пташки легенько зграйкою літали
І співом душу тішили мою.

І поміж поріділих віт дахами
Листочки тьмяні пурхали де-де…
Дививсь на них і плутав із птахами,
З них бризкало завзяття молоде.

Я уявив себе разом із ними
І мрійно креслив кола світлі теж –
Вознісся понад луками сумними,
Немовби щастя зачерпнув без меж.

І теж співав, летів кудись подалі
Крізь дощ і мряку, хмар важкий свинець.
Немов ховався в небі від печалі,
Що гарний настрій зводить нанівець.

6.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Не розполохане нічим,
У мить спресоване, – дитинство
Було і теплим, і ясним,
І, наче райдуга, барвистим.
Шуміли зими за вікном,
Як неспокійні перекати, –
А в хаті пахло молоком
І крехкотіла піч горбата.
Від молока і від вогню
Бувало сито і спокійно, –
І думи часу далину
Лиш розторочували мрійно.
Я не боявся лютих зим,
Вітрів навальних і безпутних,
Бо видавалося легким,
І повним радощів, майбутнє.
Усе здавалося моїм –
Навік порідненим зі мною, –
І молоко, і піч, і дим,
І перша втіха супокою.
Але дитинство відійшло,
Як сон яскравий, нетривалий, –
Роки розвіяли тепло,
Корови доброї не стало.
Змінив камін у хаті піч,
Як на городі неньку тато, –
Теплом наповнити невміч
Йому притишену кімнату.
Його, схололого уже,
Байдужим поглядом яложу, –
А пам'ять чіпко береже
Все, що забутися не може...
08.11.16

1

Ні докорів, ні страху... Лиш споглядання світу.
Що гарно, що не вельми - ніхто не розбере.
Авторитарні секти трамбують словобітум.
Від пісні жабенячої вмліває очерет.

До людяності заклик ніяковіє, слабне.
Щодня спритніші брехні, дошкульніший удар.
Обходжу півтверезих, калічених, незграбних.
У гамівній сорочці дрімає санітар.

Вдягну барвистий шалик. І тепло, і вільготно.
Дрейфує храм... крижина... Линяє піп... зайці...
Учора фарбувала, розвішую полотна.
...байдарку топлять сполом обкурені жерці.

2

Весло сушу, сміюся, трьох левенят заношу.
Вже стільки наламали шипшинових ліан...
А роми пропонують - і ворожіння, й воші,
І кожухи заморські... і кігті ігуан...

Від скепсису немає ні ліків, ні молитви.
Хто в пошуках - обряще пилюку роздоріж.
Люд витяг бегемотів із неозорих ритвин.
Молився ревно-щиро... Знов застрягає між...

Обшмульгані повії, розірвані мембрани.
Ось допомогу вівцям вручає вовкулак.
Шарлахові алеї... правдивці-шарлатани.
Вирує світ знелюднень, погроз... громів-атак.

А малючок стискає велику руку діда.
Машинка за копійку, розкришене безе...
Була одна на всіх знекровлена побіда.
І знов потвора хижа, нетруєна повзе.



2010

Що сталося? Навіщо, мов пуста,
Вже цілий рік не можу і не вмію
Складати вірші, тільки німота
Важезна на вустах все зріє, зріє.

Ви скажете – ну от уже строфа.
Рядків чотири в ній, вона готова.
Я не про те. Це звичка видиха
Уміння слово ставити за словом.

Порядок цей настроює рука.
Я не про те. Як це було раніше?
Коли приходило – і не в рядках –
А іншим чимсь. – Не пам’ятаю більше.

Те, інше, то чи відало про страх,
Коли буяло голосом так сміло,
Саме, як сміх, сміялось на вустах
І плакало, мов плач, якщо хотіло?


08.11.2016


ДРУГОЕ

Что сделалось? Зачем я не могу,
уж целый год не знаю, не умею
слагать стихи и только немоту
тяжелую в моих губах имею?

Вы скажете - но вот уже строфа,
четыре строчки в ней, она готова.
Я не о том. Во мне уже стара
привычка ставить слово после слова.

Порядок этот ведает рука.
Я не о том. Как это прежде было?
Когда происходило - не строка -
другое что-то. Только что?- забыла.

Да, то, другое, разве знало страх,
когда шалило голосом так смело,
само, как смех, смеялось на устах
и плакало, как плач, если хотело?
1966

Падав, падав дощ осінній,
На дерев холодні тіні.
На дахи – широкі шпальти,
На газони, на асфальти.

На галявини остиглі,
На смерек високі шпилі.
У гніздо порожнє чаплі,
Дощ дрібні кИдає краплі.

Довго небо сльозоточить,
Вже й струмки дороги мочать.
І пливуть, пливуть без черги,
По воді листки – ковчеги.

В калабані наче в плюхи,
І в широкі капелюхи.
І в долонь тонкі фужери,
Воду ллють небесні жерла.

Непогода геть приперла,
Протікають краплі – перли.
На пальто широкі плечі,
В черевики й інші речі.

На хати, стАйні і клуні,
Проливає осінь нюні.
Зяблу душу аж до щему,
Пробирає дощ - нікчема.

2016р.

Старий місяць вусатий і впертий
вливає у себе горнятко ранку,
вдихаючи аромат світанку,
і наскрізного синього диму.
Молодість вечірня й забута
сходила першой сильною зіркою
коли Старий був Молодий,
коли ліхтарі світили натхненно.
Погляд втомлено котиться вниз
до найперших лінивих тролебусів,
що щебечуть маршрутами сталими,
зав'язаними і перекритими.
Розганяючи потоки в калюжах,
ледве ковтаючи напругу з повітря

Та Старий місяць по-доброму впертий,
як би не дослухався зрадливої пам'яті,
не розуміє ролі у божевіллі ранку,
не знає для кого працював маяком
всю свою бліду і холодну молодість.
На які злочини йшов непокарані,
аби рятувати портових примар.

Не знає і тане, не розуміє — зникає
тоне пам'ять у морі променів,
зникає Старий із порядку денного
і ранок слідом за ними тане.

2016

На площі Ринок – тисячі розваг
Приваблюють спокусливо туристів, –
Тож мало хто з них помічає стяг,
Що ратушу підвищує над містом.
Його блакитно-жовті кольори
Над нею люди з гордістю піднесли,
Коли на тлі непевної пори
Вкраїна з сну мертвотного воскресла.
Збулась одвічна мрія поколінь,
У рідний край закоханих безмежно, –
Що відректись не сміли від стремлінь
Виборювати в муках незалежність.
У пам’яті лишились навіки
Сумні часи і миті найсвітліші, –
Не знаю звідки в мене ці думки,
Коли довкола думають про інше…
07.11.16

Вона собі стоїть, а тиша йде у тишу.
Що ближче до тепла - строкатіший гарем.
Що ближче до зими, то світиться ясніше
Замріяна хурма - усміхнена хюррем.

Ще сни її дзвінкі, та спогади загусли,
Як гусне мед старий - світи чи не світи.
Не хочеться хюррем, щоб чорно-білі бусли
Зажурених беріз летіли у світи...

Тримаються землі (а осінь - вище й вище)
Розгублені слова - достоту, наче ми.
І вже нема вогню над жовтим попелищем,
Лише горять сонцЯ невільниці-хурми.

Є речення дощу питальні чи окличні,
Є речники вітрів і підсвідомий трем.
А сонячні серця такі недовговічні,
Як і твої, хурмо. Як і твоє, хюррем...

2016

Ой не шуми вітре поки сонце світить,
Дай мені сьогодні душу обігріти.
Ой не хили вітре в полі трави - квіти,
Дай душі досхочу налюбитись літом.
Поки сонце ясне, поки літо гасне,
Хай душа згадає що було прекрасне.
Ой не шуми вітре, чи ж тобі не знати,
Як душа щемлива тут зросла з зерняти.
Ой не шуми вітре поки душа мріє,
Не забери вітре у душі надії.

2016р.

Ходив до Церкви і Собору…
По бездоріжжю і стежками…
Ділив самотність свою з морем…
Ім’я беріг, як вчила мама…
… а як він смажив в рань зернятка!
… а як варив він друзям каву!
І дуже схожий був на батька —
Давайте вигукнемо: - Браво!?
6.11.2016.

По вечорах над ресторанами
Розгульний шал іще не вщух,
І править вигуками п'яними
Весняний і розтлінний дух.

Удалині, над пилом вуличним,
Над сумотою сонних дач,
Видніє крендель десь на булочній,
І чується дитячий плач.

Щовечора поза шлагбаумами.
Заламуючи котелки,
Поміж канав гуляють з дамами
Досвідчені жартівники.

На озері хлюпочуть веслами
І чується жіночий виск,
А в небі кривиться невесело
До усього байдужий диск.

Щовечір образ друга кревного
Відбитий в келиху моїм,
З терпкого трунку потаємного
Він, як і я, стає хмільним.

А поряд, біля ближніх столиків
Лакеї заспані стирчать,
І пияки з очима кроликів
«In vino veritas!» кричать.

І кожен вечір в час призначений
(Чи то ввижається мені),
Дівочий стан в шовках небачених
Пливе в туманному вікні.

Пройшовши звільна поміж п'яними,
Все без супутників, одна,
Духами віючи й туманами,
Вона сідає край вікна.

Проймають давніми повір'ями
Її замріяні щовки,
І капелюшок із пір'їнами,
І персні ніжної руки.

У дивній близькості закований
Вглядаюсь за її вуаль,
І бачу берег зачарований
І зачарованую даль.

Мені доручено потаєне,
Чийогось сонця зблиск дано.
І враз всю душу неприкаяну
Терпке пронизало вино.

Гойдають страуси пірїнами
У голові моїй хмільній,
І береги очима синіми
Цвітуть у дальній стороні.

В моїй дущі скарби заховані,
І ключ доручений мені!
І ти праве, хмільне чудовисько,
Я знаю: істина в вині.

Я відчуваю ніжності тепло,
На дотик щастя відчуваю.
Тону ,як вперше,знов і знов
Я в морі з назвою Любов,
В безмежжі почуттів я захлинаюсь.

Твій погляд ласкою бринить ,
Напоєний небес красою.
Не можу я без тебе жить,
Люблю і буду я любить,
Ми разом назавжди з тобою.

Нас гріє вірності тепло,
А більш нічого і не треба.
Серед спокус,вагань,тривог
Тебе послав мені сам Бог,
Тебе подарувало вічне небо.

Я відчуваю ніжності тепло,
Кохання смак я відчуваю.
Горю ,як вперше,знов і знов
Я у вогні ,що є Любов,
Від жару почуттів я задихаюсь

…до хрипоти хрипіло безголосе
щось про любов всесвітню до небес
не те! не так! сховай в обіймах, осінь…
ось тільки друзям кілька SMS…
ну як мені посеред побрехеньок???
не ті часи, тональність й та чужа
бо білий гриб нейметься до опеньок…
хіба що миш спіткнеться об вужа?!
а ми, а я… озвіться, добрі люди!
і нот… сім нот ніхто не відміняв?
на храпа йти - свойого й звіра збудиш
хрипОтище, спинись! на благо… втям
07.11.2016.

Ще маю надію на осінь,
на жовті листки і амвони,
де сірі усілись ворони
і чогось у Господа просять.

Ще маю надію на тучі,
що завжди вагітні дощами,
та лиш не стаються мамами,
хоча їх переймами мучить

Чи Бог, а чи вітер безмовний.
Хтозна де шукати ту мову.
Та серце надіється знову
на вікон освітлені сонми.

І хай до зими, як до склепу*
у місті - лишилось недовго,
долаючи темну дорогу,
надію ще гойдаю теплу

На цю незастелену постіль,
на ці нерозроджені хмари,
і вірю (як вірю!) не даром,
ще маю надію на осінь...

20.10.16 р.

*у значенні "магазин"

М.З...
У Львові кава особлива, –
Якась цілюща дивина.
Зрання пригубиш шанобливо
І вже смакуєш дотемна.
Гірко-солодка, наче жінка,
І запашна, як райський плід, –
Утихомирить на хвилинку,
Щоб надихнути на похід.
Немов смола, густа і темна,
Як горобина довга ніч, -
Вона обрядом невід'ємним
Прощань являється і стріч.
Нічим бажання не притлумиш
Зробить іще ковток чи два,
Якщо мені напою суміш
Не тільки груди зігріва.
Той смак душею відчуваю
І повторяю знов і знов, –
Нехай довічно нас єднає
І Львів, і кава, і любов!..
06.11.!6

Герою, надія з тобою.

Ти мандруєш туди, де шукали руно аргонавти.
Розпачем гори ламав ти,
чорним відчаєм ліс ти гнув.

Але світ ворогами тебе не змолов –
прославляй любов,
прославляй воістину.

2016

Цей перший сніг невчасний, як завжди,
Його так не чекають, як Месію.
В тонах мінорних зморені сади
Колишуть на гілках осінню мрію.

А він із ранку падати почав,
Вгорі десь виникав, не знати, з чого.
Ватагами сніжинок-потерчат
Встеляв намоклу згорблену дорогу.

Його сьогодні не чекав ніхто,
Та, врешті, до зими ще не готові.
А перший сніг кроїв своє шитво
І землю в шати одягав шовкові.

29.10.2016р.

Минає світ, в якому я прожив
свої дитячі і юначі ро́ки.
Усе, що цінував, чим дорожив,
іде у Лету, у її потоки.
У небеса пішли учителі,
а із небес уже й мене чекає
моя рідня – господарі землі
і кріпаки обіцяного раю.
І ветерани – нинішні діди,
а на війні – бійці і командири,
що вижили із тисячі один,
один зі ста натягують мундири.
Їх одиниці. І який парад
зігріє і обрадує героя?
Та пам'ять оглядається назад
виносити убитого із бою.
Та іноді із далечі імли,
неначе голоси із того світу:
« Ти чула, Ївго, Київ узяли?»
« Ви чуєте? Вертаються совіти.»

« На Київ!» І онуки на броні
вертають незавершену руїну.
Юродиві освоюють доктрину –
тримати Україну у вогні,
а на війні воно, як на війні, –
убити брата
                      пострілом
                                     у спину.

06.11.2016

Моє любе дівча,
Ми сьогодні зустрінемось знову...
Буде зустрічі час,
Час на сльози, цілунки, розмови

Чим жили... Час на те
Чим бажаємо жити довіку.
Бо кохання цвіте.
Бо без жінки нема чоловіка.

Притулись, притулись!
Мов бальзамом пролийся на рани!
Похились, похились,
Ковилою в осінні тумани...

Будем пити цей час
Цілу ніч... Хто її нам відміряв?
Вже із ночі до нас
Хижо тягнуться руки зневіри

І з провалля пітьми
Нас настромлюють місячні ріжки...
То ж за руку візьми,
І підемо по срібній доріжці.

Не лякайся, мала-
Це у вікна вистукує злива.
Віддавайся!.. Ай лав!..
Так тендітно... Ми знову щасливі...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116110612269

Я біля тебе, у тобі, я поруч,
Учора, нині, завтра – навіки,
Наосліп вкотре ми злітаєм вгору,
Хотіли «разом», сталось навпаки.

Така блаженна магія любові,
Тендітно проростала між сердець,
Засуджені до щастя (що без болю),
Лишаючи звабливий там рубець.

Хоча прекрасний, та рубець – це рана,
Душевна лихоманка у тобі,
Вулкан страстей, стрімке падіння зрання,
Навмисне оживання під обід…

Для тебе я – затаєна кохана,
Безмежність божевілля та бажань,
Заручниця солодкого страждання,
Хвилини смутку та німих прощань.

Засуджені були таки до щастя,
Та магія злякалась висоти.
Була покора. Таїнство причастя.
Зостались лише спогади весни...

Для тебе я, колись – й для мене ти,
В далекому «не зараз» - тільки ми.

17.10-4.11.2016

Осколки недонищених гаїв…
І хмарний дим над ними попелястий,
Де помисли високі всі мої
І залишки романтики і щастя.

Знаходжу втіху тут собі просту
У цих просторах, присмерку імлистім.
Заповнює сердечну пустоту
Приємне шурхотіння падолисту.

І душу закривавлену мою
Лікує аура ясна свободи.
Всі прикрощі нікчемними стають,
Дрібніють перед величчю Природи.

5. 11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай

Небо бере і дає.
Рай проганяє-приймає.
Кожному буде своє,
поки душа уповає.

Місяць – усе молодий.
Сонце згорає і гріє.
Обрій щомиті новий
і одночасно старіє.

Не зупиняється мить
у апогеї свободи.
Куля у серце летить
за бойові нагороди.

Дивимося за моря,
де майорить неймовірне.
Падає наша зоря
у житіє очевидне.

На перехресті сторіч
мали усе наостанок:
мрії, надії, коханок…
А по дорозі на піч
не розвидняється ніч,
поки згасає світанок.

2016

Осінній дощ постукує у шибку,
Стою бiля вiкна в нiмiй печалi.
Краплини б'ють безжалiсно по нервах,
У бездорiжжя струшуючи душу.

Холодне шкло дає чiтке прозрiння,
Що замки iз пiску розвiє вiтер,
Що марево надiй розтане в митi,
I свiт проявиться в байдужiй сутi.

Чого чекаю, притулившись лобом?
Якого дива вiд небес розверстих?
Осiннiй цвiт впаде пiд снiг невдовзi,
Для чого цвiв довiрливо-бентежно?..

Вiд неминучостi похолодiли очi –
Нема рятунку перед часом вмiлим.
А цвiт – буяє, слухати не хоче,
Палахкотить i розквiтає дужче.

…Промiнчик сонця розганяє хмари,
Передчуттям наповнюючи очі:
Незгасна вiра у прийдешнє світло
Заходить в серце i стає спасiнням.


08.12.2014

1

Усіх скорботних радість
Євшанно обняла.
Листочки на прикладі.
Брунькується хула...

Не спиться Василеві.
Сіріє небовись.
Дороги перкалеві.
З потворами борись...

Тунель пекельний.
Просвіт.
Прокльонище.
Туман...
"Помреш якраз о шостій..." -
Ошкірилась кума.

2

З одурених сміялись
Підпанки, пси, царі.
Квітки на одіялах,
Зарубки на корі.

Відрубане тяжіння.
Душі драйвовий лет...
.....................
Обернемось на іній,
Росистий фіолет.


2016

Написати листа - і пасатам,
Наче гілку вручити квітучу...
На толоці розщеплено атом,
Здійнялася - все в пір`ячку - буча.

Ні планиди, ні сонця любові.
Вічні роми латають кибитку...
Над Мирською кривавіє овен.
Плаче Каїн, сортує пожитки.

А поодаль дивується Авель:
Не уміє вбивати за простір,
Доливає поезії-кави,
Обіймає провісницю шосту.

Між половою жужіль надії.
Копирсаються свині під дубом.
Ось шарлатова тога рудіє...
Ліс вдягає пальто Кавакубо...

Не сховатися жвавим зайчатам.
Вовкулаком лаштовані шори,
Пугачівни окаті на чатах.
Пандемії - зі скриньки Пандори.

Синтетичні серця, груди, млеко.
Паща ферми роззявлена, сіра.
Принеси нам дитятко, лелеко,
Від якого сахнеться псявіра.

Тут розкришено чорні печаті,
Стугонить-захлинається голем.
Вже й пост`ядерна мода на шмаття...
Принеси нам спасителя - кволі.

2016

Знов перший сніг танцює білий вальс
У парку поміж кленів і каштанів,
А я стою - і думаю про Вас,
Про те, як посміхалися востаннє.

Приспів:

А сніг нагадує
Наш перший вальс-бостон,
А сніг все падає,
Хоча і не сезон.
А сніг нагадує -
Щасливі ми були,
А сніг все падає,
І біло навкруги.

Ви зігрівали руки у руках,
Я пам'ятаю Ваші губи, подих.
А на відкритих парку вітражах
Ескізи віртуозні сніг виводить.

Хоч не зима, а знову сипле сніг,
Та я його не зустрічаю радо.
Без Вас у парку холодно мені,
А сніг все пада, падає і пада...

05.11.2016р.

Печальний лист прощально золотіє,
Осінній компонуючи пейзаж,
Та листопад його не пожаліє,
Для нього «ню» - класичний антураж.

Коли стихає клекіт журавлиний,
Із року в рік – в смутний осінній час,
Зрива з дерев останні одежини
Нахабний вітер – зимний ловелас.

Ми тимчасово у житті присутні –
Такі ж минущі, як оті листки.
І кожному завбачено майбутнє,
І кожному одміряно роки.

Весни розмай лишається позаду,
Вже не діждати сонця і тепла.
Надходить час журного листопаду,
Попереду лиш холод та імла.

Моя Вкраїна, ось і все що маю,
Її лиш щастя мариться мені.
Її очима ніжно обнімаю,
Усі, мені залишені ще дні.

Вона свята, і світла і прекрасна,
Найбільше в світі нею дорожу.
І де б не був у світі, одночасно,
До неї думкою іду, лечу, біжу.

Її тепло за всякчас мене гріє,
І біль її в мені завжди болить.
І поки в тілі ще душа жевріє,
Тобі я Ненько вірний кожну мить.

Тепер лише для тебе хочу жити,
Лише з тобою дальше хочу йти.
Кого ж мені, як не тебе любити,
Кого ж мені крім тебе берегти.

Надвірна 2014 р

Сповий мою душу у тиш молитовну,
У чисту печаль, ніби небо погоже,
Мов світло нетварне Твоє, й більш потому
Нічого земного не хочу, мій Боже.

В нас осінь і вензелі смерті на чолах
Імен, що жили опостін ще учора,
Та гаснуть, неначе птахи над садами,
Сьогодні.
Бо осінь.
…Шукаю ворота тісні і свій човен,
І річку, що в Царство Небесне впадає.

2016

Непоказна, одна з морських країн.
Свій сніг, аеропорт і телефони,
свої євреї. Бурий особняк
диктатора. І статуя співця,
що з подругою порівняв отчизну,

і, буцім, як на витончений смак,
географ був не кепський: півдняки
тут їдуть щосубот до північан,
і, пішими вертаючи, хмільні,
трапляють часом і на Захід – тема
для скетчу. Словом, відстані в собі.
Осібні, як життя гермафродитів.

Розвеснення. Хмарки та калюжки,
і незліченні янголи на крівлях
не лічених ніким костелів; люд,
як не чманіє від стовпотворінь,
усотує удоста рис бароко.

2. Леіклос
Родитися б тому сто лят
і обсихати верх перини,
задивленим з вікна на сад,
хрести двоїсті Катарини;
стидитись матері, ікать
перед наведеним лорнетом,
штовхати з мотлохом візка
жовтіючим провулком гетто;
зітхать, під ковдрою до вух,
за ляських панночок у міру;
і стріти Першу Світову
в Галіції, і смерть – за Віру,
Царя з Отчизною, – і квит.
А ні, – утяти пейсів бáчки
і у Новий дістатись Світ,
в Атлантику не раз зблювавши.

3. Кафе "Нерінга"
Час покидає Вільнюс у цім кафе,
повнім тем передзвякувань блюдцям, ножам, виделкам;
вічі мружачи, простір в нім, підшофе,
бачить, як той стає далеким.

Черепичинам крівель багряний круг
одіяння скидає укотре поспіль,
і кадик загострився, немов на пруг
від обличчя вгадуєш тільки профіль.

І веління щупачого вчувши річ,
подавальниця в кофточці із батисту
перебирає ногами, знятими з пліч
місцевого футболіста.


4. Герб
За змієборствами Георгій
списа в горнилі алегорій
не уберіг, та годі сил
у верхівця з мечем і моці
по всій Литві ганяти досі
не видиму нікому ціль.

Кого він, стисши у долоні
меча, здогнав? Предмет погоні
давно за ободом герба.
Кого? Гяура? Поганина?
Кінь здибився, така невситна
була у Вітовта губа.

5. Amicum-philosophum de melancholia, mania et plica polonica*
Безсоння. Частка жінки буцім. Скло
у гадді, буцім вилізлім на сушу.
Безглуздя дня по мозочку стекло
до карку, розпливаючись в калюжу.
Поворухнись – і мліє все нутро,
мов у її остудженій рідоті
мочає хто заточене перо
і зціджує "ненавиджу" в гризоті
по розпису, де завсіди крива,
що звивина. І частка у помаді,
пуска до вух зуживані слова,
як у вошиві пасма довгі п’ясті.
І ти нагий у млі і одинак
на простині, мов Зодіаку знак.

6. Palangen
Тільки море не сліпне перед лицем
неба; і зайда, засілий в дюнах,
долі кида позір і цідить винце,
як вигнанець-цар без утіх у струнних.
Дім зграбований. Цвіт табунів – звели.
Його сина пастух прихистить од звіра.
І допіру він сам на краю землі,
і піти по водах бракує віри.

7. Dominikanaj
Скеруй з проїжджої на розі
углиб заулку, увійди
в костел безлюдний, у порозі
посидь, оговтайсь, і тоді
вже до вушної мушлі Бога,
скоріше чулої, чим ні,
шепни тихіше якомога:
– Прости мені.
(1971)
* «Другу філософу про манію, меланхолію і польський ковтун»

Як уціліли їх сліди?
Піщаним змієм шарудить
повільна валка чорнова,
у жорнах змелений потік
біблійно совісних селян,
блакитновимерлих дітей,
високочолих освітян,
державотворців запальних...

Он тихі мрійники ідуть,
забиті кулями в серця,
і буйночубі юнаки
з очима сивими бредуть,
згубивши голос від тортур
в зацементованих мішках.
Від світової німоти –
багряні опіки на них.

Із мертвих довідок сухих
виходять люди з небуття
зів’ялим шелестом імен,
пожовклим спалахом облич
і забирають наші сни:
«Отак згубили нас усіх,
якби сказав хто наперед —
ми б не повірили самі».

Ідуть худі поводирі,
вожді відторгнутих отар,
несуть на плечах, як дітей,
важкі несказані слова.
Що там у дзеркалі? Ось наш
навік живий павучий страх —
у двері грюкіт, хамський рик,
в брудному сміху голова...


2016

А серце радістю: тень-тень!
І перестало враз боліти.
Благословився Божий день,
Неначе усміх цього світу.

І цей безлистий листопад
З його дощистою нудьгою
Засяяв, як весняний сад,
В якому рани серця гою.

І сонце радісне мені
Хлюпнуло пригорщами сили,
Хмарища темні і сумні
Посунуло із небосхилу.

4.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Пролітає дрібненький сніжок
І сердито насуплені хмари
Вітер гонить,неначе отару,
По небесному полю в кошару.
У руках морозцю батіжок.

Пролітає дрібненький сніжок.
Змерзле листя ще сонечком марить
А в холоднім осіннім узварі
Для тепла не лишилось приправи,
Заховалось воно у стіжок.

Посилає Бог перший сніжок...
Потемніло.Лапаті сніжинки
Завершають осінні обжинки.
Сніг розтане,та в душу навшпиньки
Заглядає зимовий рядок.
04.11.16.

Чи так, чи ні…
Одначе відчуваю,
Що вдруге я у річку цю заходжу.
Вода та ж сама…
Чи таке буває?..
То може я хоч трішечки змінилась,
Щоби прийняти літепло уповні,
Щоб увібрати велелюдну повінь,
Не захлинувшись і не замутивши
Свою основу, істину і суть?..

04.11.2016