Твоє чарівне козеня
Навчилося літати!
Вже ніч у вікна загляда –
Воно не хоче спати!
Копитця просяться в танок,
І хвостик у кілечко,
Який там сон? – і «Теремок»
сьогодні – недоречний.
І вушками маха маля,
Посеред хмар витає,
Таке миленьке козеня,
І кращого немає!
А ти вмостився спатки вже,
І бачиш сни цікаві,
А козеня між зір пече,
І враження яскраві,
Мов намистинки чи гриби
Нанизує на нитку.
Пустунко, миле козеня,
А йди-но спатки швидко.
Набігалось, мале, украй,
І на ходу куняє…
Твоє миленьке козеня,
І кращого немає!
11.12.2015 23.09

Помолимося за синів,
Які захищають Вітчизну,
Хай Бог дасть здоров"я їм.
За тих,хто в бою загинув
Помолимось щиро теж,
Хай душі безсмертні їхні
У райський сад забере
Всевишній,щоб сяяли вічно,
Мов яснії зорі вночі,
І сонцем світили вранці.
А поминальній свічі
Горіти,як пам"яті нашій.

2015 р.

Ось іще один рік прожито,
Уже новий ступа на поріг.
Завірюха крізь біле сито,
Наче борошно сіє сніг.

Хай засипле він всі негаразди,
Заметуть усе зло вітри.
Щоби жити нам стало краще
І добро на землі творить.

В полі хліб нехай колоситься,
Серце радістю розквіта.
І щаслива доля жар-птиця
В кожен дім нехай приліта.

2002 р.

Вона завідомо одягнула
легке біле плаття
і летіла пелюстково-біла
у квітуче передчуття щастя.

Хода дарувала іскри
своїми дзвінкими підборами
і луна відлунювала тактами
з романтичними нотами.

Тканина злегка прозора
обрамляла лінії на білому
і весна громом гримала,
сплітаючи травневу зливу.

Сльоза майоріла намистом
у темряві змоклого міста
і хтось осипався цвітом
у руках білого піаніста.

То сніг іде, то сіє мжичка,
То землю вкутує імла, –
Неначе знову перекличку
З зимою осінь почала.
Вони удвох снують над світом,
Униз струмуючи з хмарин, –
Бо шерхнуть каплі скрізь на вітах,
І краплі падають з сніжин.
І так весь день. Як на екрані,
Ряба картина за вікном, –
То сніг влягається нетанно,
То мжичка лащиться теплом…
15.12.15

Де сховаюсь я од цього вітру?
Є щось, щоб запорошити очі?
На свої питання знаю відповідь,
навіть, коли знать її не хочу.

Відстань ще не смерть, та я боюсь її
дратувать непевним словом «мій»:
всі пустоти виповнить ілюзія
й я Тебе згублю в тенетах мрій.
2003р.

Не в змозі зупинить годинник,
нас ніч сховала під крилом.
Моє волосся пахне сіном
і літом, і твоїм теплом.

День молодий нічим не втримать,
тим більш – відчиненим вікном.
Моє волосся пахне димом
і сумом, і твоїм теплом.
2003р.

Танули зірки в очах, як в морі,
протягом стонадцяти ночей.
Танули… Чим краща я за зорі?
Й я пірну на дно твоїх очей!

З того дна у далі неозорі
я зведу смарагдові мости
аж до зір! Чим гірша я за зорі,
коли дивишся отак на мене Ти?
2003р.

Де тебе носило всі ці роки?
Відповідь – за частоколом вій.
Це ж так просто: мій забутий номер –
і такий знайомий голос твій…

Де ти є, коли тебе немає,
й сповнена і кольору і звуку,
в снах моїх кімнатами блукає
ніжність, заломивши білі руки?
2003р.

І

Ти пронизала щирістю мене,
Проникла в душу ніжними словами.
Я мріяв, як ми станемо одне
Й на рівні в щасті будемо з Богами.

Відлуння сміху – відповідь на це.
Регоче, вже до прози звикла зала.
Я – птаха, що потрапила в сильце...
То просто вияв дружби – ти сказала.
ІІ

О серце, до кохання спрагле ти,
Дитинно-щире, як гладінь екрана.
Одвічно - у тенетах сліпоти,
Ридаєш кров`ю, як відкрита рана.

Боюсь, зустрівши справжнюю любов,
(Подумаєш – напевне криводушшя,
Гіркий згадаєш досвід знов і знов)
Закриєшся від неї, наче мушля.

12.12.7523 р. (2015) Конча Озерна

Ранок. Понеділок. Легко.
Вперто жмуть обов'язки нудні.
"Адміністратор" - це не дехто,
це геній "в бочці з клеєм десь на дні".

14.12.2015

Із швидкістю світла —
красиво і стрімко
ми влітаємо фотоспалахами
по 5G цифрових магістралях
у нанотехнологічне ХХI сторіччя.

А стрілки старого годинника
все так само —
монотонно волочать по колу
печерне каміння —
зраду, підлість, брехню.

Пробач, що зустрілися долі
В духмяний вечір при зорі,
Коли була з тобою поряд
І погляд твій мені в душі горів.

Пробач за те, що зараз я не поряд
І марно зустрічі не жди.
Пробач, що мій холодний погляд
В твоєму серці назавжди.

2014р.

Не вір усмішці без обличчя,
бо це всього лиш маска.
Вона до себе вабить, кличе,
ховаючи тяжкі поразки.

Бо ця усмішка нишком плаче,
ніхто не бачить її болю
і хоче буть вона найкращою,
бажа зігріть усіх любов’ю.

І хоче бути вона щедрою
у своїй бідності і злидарстві,
так, щоби найбільші ледарі
зацікавились акторською спритністю.

Не вір усмішці без обличчя,
бо це лише майстерна гра.
Вона сяє доброзичливістю
в безличності своїй вмира.

2014р.

Тягнеться до сонця рученятами,
Дивиться очицями зіркатими,
Бо йому цікаво все навкруг.
Обережно,боязко ступаючи
Робить,ні за що вже не тримаючись,
Свій найперший самостійний крок.

Діти згодом всі стають дорослими,
Колись й перед тобою,мій соколику
Відкриються усі шляхи-путі.
Лиш одне сказати хочу,сину мій:
Ким би ти не став та будь людиною,
Це найголовніше у житті.

1981 р.

Такого класу дружного
Не пам"ятає школа,
Були ми "всі за одного"
Й "один за всіх".Довкола

І школярі,і вчителі
Й батьки теж дивувались,
Усі в селі:старі й малі
Про нашу дружбу знали.

Коли зробити щось - гуртом,
Скоріш за всіх справлялись,
За бешкет теж усі разом
Тоді відповідали.

Успішність різною була:
"Відмінно" й "посередньо"
І "добре".Та не мали зла
Чи підлості у серці.

Якщо,бува хто і хворів,
Відвідували часто.
На іменини - всім пиріг
Й напій солодкий з яблук.

Та й розлетілися у світ,
Кожен знайшов стежину,
Якою йде багато літ,
Робота,дім,дружина.

А втіхою тепер для нас
Є діти й онучата,
Та пам"ятаємо свій клас,
Хоча й роки промчали.

Усі ми дружим й дотепер,
А зустрічі - у радість,
Вважаєм за братів й сестер
Тих,з ким колись навчались.

2015 р.

Зимно тілу від морозу,

А душі – від протягу,

Мовчки я ковтаю сльози,

І прямую потягом,

В літо, де щасливі разом,

І за руку ти мене...

І нема слідів образи...

Час не здожене!



Вертайся!

Я хочу, щоб поруч ти!

Зізнаюсь –

Без тебе доволі зимно...



І як тебе забути?

І як тебе знайти?



Якби могла...

На жаль...

В розлуці хто з нас винен?



Я шукатиму твій образ,

Відголісся – погляди.

Надто все було серйозно,

І душа без одягу,

Просто лине в люди, в зиму,

А навколо – простори,

Головне не заблукати,

Не лишитись осторонь...



Вертайся!

Я хочу, щоб поруч ти!

Зізнаюсь –

Без тебе доволі зимно...



І як тебе забути?

І як тебе знайти?



Якби могла...

На жаль...

В розлуці хто з нас винен?

Стареньке вело «Україна»
Мене катало вулиця́ми,
Які закутала калина,
Червоно-чорними руками.
Понагинали спини верби,
А на коліна не присіли,
І реготять ромашки небу,
Хоч злодії по них ходили.
Покошена трава запахла,
Ще більше, ніж жива, радіє −
Так більша слава їй і шана,
Вона ж накормить і зігріє.
……………………………..
Між барикадами кермую,
Бачу там гасло «Банду геть!»
А пацифісти галасують:
«До провокацій не підем!»
Лякають зміни радикальні
Системи власної усіх
Лунають співи на майдані,
З повстання роблять просто сміх.
Але шістнадцятого січня
Після законоухваля́нь
Почув люд націоналістів
Й пішов за ними до повстань.
Там, на «Грушевського» події
Розставили крапки над «і» −
Все ж можна розгортати дії
В революційній течії́…
Вдалося Віктора прогнати
У лютому лиш через те,
Що більшість наших демонстрантів
Пішли за правими уже.
Однак, система надто сильна..
Російська банда, що прийшла
Повстань процес призупинила
І бандюків уберегла.
Політики у перемозі,
Народ ні з чим так і зоставсь
Ціною жертв героїв сотні,
Формат у владі іншим став.
Та не пора «складати зброю»:
Корупція іще жива,
Вбивці «Небесної» на волі,
В політиці ідуть дива..
Реформ суттєвих не поча́лось,
У економіці обвал,
Люстрація, частково, стала
Формальною тепер, нажаль.
Майдан не був спокійним, тихим,
Та позитив приніс гучний,
Бо хто зна, скільки злодій лиха
За рік правління б начворив.
Напевно, Янукович взявся б
Виборювати новий строк.
Звичним шляхом фальсифікацій
Здобув свавільну владу б знов.
Для нас величним є здобутком
Консолідація людей,
Нові патріотичні рухи,
Та розвиток благи́х ідей.
Проте, лишається факт фактом:
Не переміг іще майдан
Треба докласти сил багато
Щоб вирватися з тих оман.
І з пострадянським злим минулим,
Скінчити раз і назавжди,
Де всяка людяність заснула,
З яким жили ці двадцять три…
Ми знаєм, що не зруйнувавши
Олігархічний кримінал
Не буде вільної держави,
Життя не буде знову нам.
Війна агресорів Росії
Боротись заважає теж
Та очевидне розумієм:
Розформувати треба все ж
В державнім механізмі сфери.
Країні зміни треба вкрай.
Нехай полишуть мародери
Мій найдорожчий рідний край.
………………………………
Я хочу їхати і далі,
І роздивлятись краєвид...
Он сходить сонечко медаллю,
Ми здобуваєм знову мир…
Козачка Сніжана Репеченко
2015р

Прилинь, прилинь у віхолі сріблястій,
І у полоні круговерті зацілуй...
Танком сузір'їв, маревом зірчастим
Сонет кохання на зіницях закарбуй.  

Лети, лети у мандри неокраї,
Міжгалактичні далі...крізь захмарні сни.
Сипни з небес кришталь думок яскравий...
Зігрій...вчаруй...наснаж у гаморі зими...  

Стели, стели перлистих днів надії,
Розвіюючи вільним подихом пітьму...
Сплети, сплети мереживо у мрії,
Що ясно мерехтять сніжинками в танку.

2015 р.

Може, в душевнохворих душа, як перст, не болить...
Їм хочеться неба, зеленої тиші-глибіні.
А думка-ореля надщербленим крайчиком "хить...".
Крапчастий екран - зі стрічками Хічкока, Фелліні.

Дзеркала-примари... міняється відеоряд...
Накочують хвилі, пітніє казенна сорочка...
Чи знала я муки невільних у діях? Навряд.
Жалію у балії цинковій щуку, линочка.

У час крововиливів, зрад і геройських смертей
Варення з айви - найприємніші ліки від стресу.
Товпою затоптаний в сажі новий Прометей.
Три гейші розкидали фантики із мерседеса.

Айвенго все бореться з нежитем, хлебче глювайн.
Вигулює лірика в хутрі напахчена фіфа.
Плети, Пенелопо... Знов снився кухонний комбайн,
Намащені йодом коліна купальниць і піфій.

Пішли мудрагелі-діди в затуманений схрон.
Лишили ріллю, безпритульні човенця, причілки.
Онукам - знімати із вух серпантин виногрон
І курси міняти - у бурю та щопонеділка.

Спасе наші душі лускаті-сяйні фордевінд.
Терплячим дарує Нептун сухопуття бакштаги.
За полем блекотним - ні драчок за нафту, ні бід...
Лиш Альфа, Омега, розцвічене айстрами Благо.


2015

Небо над містом в мереживі чорних дерев
Храмовим шпилем підперто і списом ялини.
Присмерк вечірній, що зітканий з тисяч химер,
Світла ліхтарного переривають краплини.

Місто натомлене шурхіт коліс оповив,
Тьмяна бруківка підхоплює їх колискову.
Вулиць дотичних безлюдні, вузькі рукави
Кличуть у безвість пірнути, страшну й загадкову.

Місто зітхає, йому би спочити на мить,
Вимкнути світло, машини, людей і розмови.
Скільки століть промайнуло, та місто не спить...
Просто містам так судилось – не спати ніколи.


07.12.2015р.

Затишшя також потрібне.
Ще кажуть: либонь, перед бурею...
Буденність краплинно-дрібно
у горлі гірчить мікстурою...

І так чогось мілко-мілко,
і тісно душі неприкаяній...
Мов десь дотліває зірка,
затлумлена братом каїном.

Мов десь вигорає свічка,
мільйони разів запалювана,
і скупо (все рідше й рідше)
теплом мерехтять проталини...

Затишшя... Льодово-зимне...
Зігріти би душечку бурею,
що пристрасно і нестримано
ввірветься у світ Магурою*!

2015
* Донька громовержця Перуна, хмарна діва, у слов'янській міфології прекрасна , крилата , войовнича.

сніг випав так швидко ще швидше розтанув
не ясно це зрада чи це перемога
осінній тріумф і зимова омана
лягають під ноги

посипались букви сніжинками з книги
вода над отарами жаб замерзає
стріла тридев’ята прокльовує кригу
царівни немає

і риби якби ж то була у них шия
плечима б знизали й сказали будь ласка
попробуй в зустрічних вгадати кощія
на кожному маска

зима відступила тепер все пропало
і нам не вгадати хто злив цю декаду
а ті хто у курсі ті нам не сказали
напевно це зрада

або перемога що завжди з тобою
стріла пробиває зневіру зимову
дивись он царівна ступає водою
сніг падає знову

5.12.2015

Ти ідеш розриваючи навпіл повітряні маси
восени вони мають крихкий і знервований стан
ти ідеш відділяючи простір собою від часу
і в шпарини між ними летить за каштаном каштан

і блищать наче гільзи чи мідні прикраси жіночі
за одним нагинаєшся й міцно стискаєш в руці
десь на розі Соборної і швидкоплинної ночі
яка стежить печально за нами в оптичний приціл

і здається печаль за сестру свою радість точніша
розуміння цього уповільнює врешті твій крок
зупиняєшся ти потім час і у просторі тиша
ти свій палець кладеш на каштан хтось кладе на курок

наближається ніч піднімається вітер зі сходу
крізь шпарини і пальці просочиться всюди і скрізь
і в осіннє повітря цих вулиць додасть трохи згодом
запах прілого листя і запах відстріляних гільз
01.11.15

Ой не тому, що ми пілоти,
руйнує рать родную Русь.
Але розборкою польотів
прийдеться ще – колись… комусь…

Коли анексія – не мито,
на часі є воєнний стан.
Расєя хоче закусити.
У лугандонії – корито,
а у Криму – Афганістан.

Не діє, – слава Курултаю!
Гібридний молох сарани
із-за границі виповзає
змією іга і війни.

Немає миру без нагана.*
Велить устав іти у бій,
але у розпалі подій
умили руки отамани,
на абордаж ідуть погани
і не стріляє вартовий.

Коли мурло ішло у хату,
не запитали, – хто іде!?
Не попередили, – стояти!
А не уміє – зупиняти,
бо не зупиниться ніде.

І за окраїнами краю,
де буйна наволоч пішла,
червоне пір'я у орла
на всі боки летіти має.

То на війні – як на війні.
А тут іде орда несита
усе украдене ділити...
І «иже с ними», а чи ні
огидні покручі на дні,
а воля вимагає, – бити!

2015

Зима із вкрапленнями снігу,
Який лишився по садах.
У замерзаючу відлигу
Все небо – як з туману дах.

Десь на алеї тихнуть кроки -
Чиясь замріяна хода.
І вітерець рожевощокий
Опале листя підкида.

Ще романтичний дух витає,
Хоч тьмяне вже його лице.
Гуляє осінь золотая
Під руку тихо з морозцем.

4.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад.

Перевелися уже пілігрими.
Барди й паяци почили в раю.
Кануть у Лету гармонія, рими.
Мода на ню, парвеню, дежавю.
Тихо орудує сапою лихо –
гвардія типу режиму ЦеКа.
Із неоліту виказує пи́ху
неоеліта з душею совка.
Є менестрелі, нема панацеї.
І спонукає неволя людей
йти у нікуди, заради ідеї,
що обіцяє – ніколи й ніде...
Дереворити – химери... Пенати –
поутікали до іншої хати.
Гаряче жити у вирі подій...
Має юродивий що приміряти:
торбу позичену, посох чужий
і суєвір’я лихої недолі.
І не рятує Висоцький і Цой.
У позачассі, тамуючи болі,
йде одинокий ліричний герой.
Думає, – поки іду за юрмою,
мушу носити за неї суму.
А сповідаючись, каже Йому:
– Маю водити її за собою
і видавати себе з головою
щирою лірою бозна-кому.

2015

Буває, в небо кулаки
Ми піднімаєм в гніві, люті:
„О, Боже, де Ти? Не мовчи!
Як міг Ти нас уже забути?”

Здається, небо все мовчить,
Спалити очі може сонце.
Ти в гніві в небо не дивись,
А краще в свою душу, в серце.

Я знаю, правди на землі
Не має, не було, не буде.
Та справедливість є, повір.
Не нам судить, є вищі судді.

Найвищий суд – на небесах,
Земний найвищий – твоя совість.
Вона і вдень, вночі у снах
Відкрити серце твоє хоче.

Ти в очі сироті заглянь
І подивися на каліку.
На тих, хто хімій для життя
Прийняв без міри й ліку.

Не відвертайся, хай болить,
Нехай пройме тебе від болю.
Бездонне небо не мовчить,
Воно схилилось над тобою.
15.09.2012

І знов упав, і знов гріхи
Й лукавий шепіт сатани:
"Ти впав, ти мій, радій життям,
Я все лишень тобі віддам;

Дивись, усі отак живуть -
Широкий шлях, просторий путь,
Брати і сестри тут ідуть;
Вузенька стежка - тільки ями,
Вернись, підеш тепер із нами".

Спіткнувсь, упав, душа болить,
Але не хочу більш грішить;
Солодкий гріх - гірка отрута,
Не шлях широкий - то болото.

Давно оце душа пізнала:
В гріхові радості немає
І волі в рабстві не буває.
Лукавий вже хай не шепоче,
Хоч впав, але іти за ним не хочу.

І знов упав, і знов гріхи...
Молюся Богу: "Мене прости".
Я вірю, бачу - пробиті руки
Лікують душу, знімають муки.

А ніжний голос мого Христа
З любов'ю кличе в небеса.
Встаю, беру свого хреста,
Хоч падаю, але вперед іду.
Вже скоро, Господи, прийду.
12.12.2004

палахкотіла як свіча на вітрі злому
крізь час і чад і листопад і дику втому
секунди жмутками листків в`язали будні
і миті ці мені були вже незабутні...
а я стояла на вітрах не трепетала
любов світилася в очах любов палала
була сильнішою стократ за всі незгоди
була немов осінній сад і тихі води
немов поліське джерело під журавлями
що гублять втомлене крило летять над нами
була кривавником густим пучечком м`яти
ніхто мене у тому сні не смів спиняти...
твоєю стала а чи ні - сама не знаю...
жила мелодія в мені відлунням раю...
жила любов до цих людей до світу цього
душа босоніж в небо йшла - шукати Бога...

Жорсткі свободи правила учить--
неначе в крижану ступати воду,
перетинати течію без броду,
коли душа у паніці кричить;
у невідому вирушивши путь,
не знати, чи далеко до нічлігу,
знесилено, засапавшись від бігу,
боятись, що тебе переженуть;
щомиті відриватися від мрій
на поклик прозаїчної задачі,
коли в очах темніє від невдачі—
себе лиш винуватити у ній;
забути про поезію зітхань,
безвиході, всерівності, покори...
Ти сам в своїм житті долаєш гори,
ти—архітектор шансів і бажань.
Це страшно—від тривоги знемагать
і хід життя усталений ламати…

Та хто дозволив демонів призвати
і на мечі свій страх перекувать?

2015

В лживых законах ПУТИНСКИХ приставов
Сладкая ЛЕСТЬ-отрава
РОССИЯНЕ-не становитесь ФАШИСТАМИ
Нет у фашизма правды
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
ГОРЬКАЯ ПРАВДА в словах МАКАРЕВИЧА
Поперек горла стала
Тем чья в овечьей шкуре блеючи
Волчая пасть с оскалом
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
КТО разжигает междуусобицу
В ДУМЕ цитируя ГЕББЕЛЬСА
ЗВЕРЬ в православной церкви МОЛИТСЯ
Перед ИКОНОЙ крестится
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
НЕТУ ИУДЫ в нашем ОТЕЧЕСТВЕ
Есть на РУСИ изменники
Ночью взывает палач к человечности
Утром на трупах ценники…….
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
Вечером ОДЫ во славу величия
Днем воронье в наградах
РОССИЯНЕ нету денег у нищего
У ОККУПАНТОВ правды

«Олександр Квітень»
м.Мукачево
2 червня 2014 року

Вічно знедолена
завжди обкрадена
в шинку закладена
з лихом побратана
ти Україна моя
Вільний народ твій
живе як за гратами
люди вже ставши
від праці горбатими
ходять і досі
в сорочках полатаних
де ж твоє добре ім"я
____________________
Квітка зів"яла
тираном підкорена
війнами стомлена
голодоморами
чую я плач
над твоїми просторами
сльози гіркі як полин
вічність застигла
й очима суворими
спостерігає
за хлопами хворими
що проміняли
Вкраїну з соборами
на територію гроші
та чин

Олександр Квітень
м.Харків
15 травня 1996 року

Чемні дівчата не пишуть вірші,
Чемні дівчата вчаться у вишах,
Чемним дівчатам не до кохання -
Лише на себе їх сподівання.

Чемним дівчатам в житті нелегко.
Чемних дівчат не пускають у пекло.
У чемних дівчат замість мрій лиш цілі,
Ще в них свої, а не штучні, вії.

Чемні дівчата не колять губи,
Мають свої, невеличкі, груди.
У чемних дівчат маленька зарплата,
Чемні дівчата обожнюють тата.

Чемні дівчата не палять сигари,
Чемних дівчат не зустрінеш у барах.
Чемних дівчат не затягнеш у койку,
Ні поодинці, ані по двоє.

Чемні дівчата працюють гідно,
За чемних дівчат нікому не встидно,
Я скажу більше: на них всім плювати,
Крім, хіба що, їхнього тата.

В чемних дівчат є лиш один недолік:
Коли на них всім на світі пофіг,
У чемних дівчат не витримують нерви -
Ось звідкіля і беруться стерви!

***
У Пітері нова культура –
із порцеляни фетиші
путініани без душі:
або у образі лемура
(Lemurа catta? Ката гуру?)
або сидить на «кукиші».

***
Не сидиться і не спится Вові.
Отамо – і гроші, і бої,
онино – сусіди, і корова,
отуто здихає, ген – здорова.
Ось і тягне у чужі краї.

***
Йому увага є усюди
і забувають лизоблюди,
що пожирає їх вампір.
Але купують шалапута:
хелло серійне... хтиве... люте –
і не людина, і не звір.

***
На царя його еліта маже,
а у небі Божий перст покаже,
хто «кришує» вихреста попів.
Невідомо, як ще карта ляже...
А за еМПеЦе діяння каже,
що живе за тридцять срібняків.

***
Мочить, мучить, убиває
і ніхто не знає,
де й коли біля сараю
під собаче, – баю-баю
і воно сконає.

***
Злісний карлик нагнітає з ложа
ненависть до всього, що живе.
Та живе звичайно переможе
неживе, конаюче, вороже
Каїнове дзеркало криве.

                              2015

Як пісок межи пальці, час,
і не має ніяких меж
зупинити незламних нас,
що на варті пісочних веж.

Скільки б ти не чекав вогню –
не запалиш вологий хмиз:
негостинне твоє меню,
чай солодкий давно прокис.

Ти чекаєш торкнутись щік,
порятунок не скоро твій –
вже на відліку інший бік,
це не відлік уже, а бій.

Заметілі укриють слід,
ковдра знову впаде до ніг,
хто ти – той, що дивився вслід,
хто ти – той, що услід побіг?

Намальований жовтий смайл
усміхатиметься щораз,
Коли ти видалятимеш файл,
з монітору, що бачив нас…

Прощатися, прощати, не любити…
Цей дивний стан нікому не прощу –
собі, що полюбила, дивом, жити
і вірити і райдузі й дощу…

Тобі, що ти таке собі дозволив:
украсти душу й блиск моїх очей
тоді, коли ходила чистим полем
як лань, і не сахалася людей…

Тоді, коли відміряла спрокволу
гріхів смертельних – стільки скільки є,
і вітряків, що світ перемололи
на крок вперед не зіграних прем’єр…

Собі, смертельно втомленій жахами,
що – упаду. Не піднімусь. Ніяк –
я не прощу. Та будувати храми
нізащо вже не кину, позаяк…

Прощатися, прощати і… любити,
що зліплене, що створене з піску,
мені з народження було привите,
зі сповитку.

Мовчання – як знак. Слова, заморожені в часі.
Як добре, що стіни глухі, не чути в них шепоту.
Як добре, що біль – це тільки таблетка від трепету
В грудях. Як добре, що ти… тільки тінь на терасі.

А тиша мовчить… А тиша шепоче словами твоїми,
Що вітер приніс на плечі. І їм опиратися годі.
Вони, наче спомин, такі невиразні й холодні.
Вони, наче тінь від ліхтарні біля каплиці Боїмів.

Мовчання не скресне. Мовчання – то повесні крига.
Слова проростуть, хоча ґрунт буде зовсім чужим.
І тінь на терасі, мій спомин, розтане, як дим.
І зболене серце колись відігріє відлига…

Небес блакитним перламутром
глибокий погляд заяснів...
Чи ця зима не любить хутра?
Не беручка до ковзанів?

Контрасту легітне контральто...
Відлуння нотки золоті...
І шпацирує по асфальту
зима в осінньому пальті.

11.12.2015

РОССИЯНЕ ОПОМНИТЕСЬ!!

Не судите не судимы будете
Не зовите милостью разбой
Не молитесь на иконы Путина
Дьявол он не может быть святой
---------------------------------------------
Как не может армия опричников
Видеть слезы наших матерей
Нет и тени Русского величия
В волчьей стае "вежливых людей"
-----------------------------------------------
Как и нету тени у сомнения
Что без крови нет глубоких ран
Нету у вражды благословения
Нет России больше у славян!!!
Олександр Квітень 15 липня 2014 року

Прийдешній час немов чиєсь прокляття
Колись сусіди , нині вороги….
Москва війни розпалює багаття
Лихим тиранам війни до снаги
•••••••
Давно ходили Римські легіони
Землі було їм мало і рабів
Людські життя , чиїсь чужі закони
Зникали під ударами мечів
•••••••
Проходив час , ось варвари зміцніли
Розтяли Рим як кволе каченя
Запамятай тиран !!! Немає сили
у люті
Як і нема її в піснях
Що іх співають вірні фарисеї
«про велич нації» « чудовий руський світ»
Той світ- жебрак голодний невеселий
З протягнутою шапкою стоїть
•••••••
А пам’ятаєш орди Чингиз-хана
Завзято підкоряли племена
І як стогнали триста літ Славяни
Під ношею татарського ярма
•••••••

А де ж тепер імперія монголів ???
Розпалася в брудних сухих степах !!!
Запамятай тиран !!! Що вітер волі
Не зупинити в тюрмах ,таборах
•••••••
І дух свободи неможливо вкрасти
Спалити , як ти вже спалив Донбасс
І пам’ятай !!! Що не у владі щастя
А у КОХАННІ …Що живе у нас
У ВІРІ В БОГА !
У УСМІШЦІ СИНА !
У КРАЄВИДАХ РІДНОЇ ЗЕМЛІ !
Ще пам’ятай
НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА
Хоч як не намагались москалі !!!!
•••••••
А може хочеш славу Бонапарта
І величі російського царя
І влади Тамерлана……..
ОЙ не варто !!!
Бо БОГУ не залишиш хабаря
Коли ВСЕВИШНІЙ запитає стиха
Тебе !!!
За душу що занапастив
За кров за ворожнечу і за лихо
Йому не знайдеш відповісти слів
•••••••


Не зможеш відповісти і за долі
Загиблих і скалічених синів
За покликом російської сваволі
На теренах гібридної війни
•••••••
Свої гріхи ти не відмолиш з часом
А злочинам не буде забуття
За КРИВДУ НА РОЗДЕРТОМУ ДОНБАССІ !!!
За сльози і загублені життя !!!


ОЛЕКСАНДР КВІТЕНЬ
30 листопада 2015 року
М. Мукачево –смт Городок (Макарів -1)

Пливе кораблик паперовий
Струмочком,наче морем синім.
Мені ж пригадується знову
Моє далекеє дитинство.

Ми теж кораблики пускали
Після дощу в калюжах радо,
І себе гордо уявляли,
Що стоїмо ми за штурвалом

Справжнього судна в океані,
А шепіт хвиль,неначе пісня,
Вітаються дельфіни з нами,
Як друзі весело й привітно.

Ми дійсно були фантазери,
А час спливає за водою.
І той кораблик із паперу
Забрав дитинство із собою.

2015 р.

У вік інтернету та космосу,
Суцільного телебачення,
Здавалось би нині для кожного
Вже книга не має значення.

Все бачимо,знаємо,вміємо
Із сайтів,фейсбуків та форумів,
Та книгу нічим не замінимо,
З неї ж набираємось розуму.

А починали з "Букварика",
"Читанки",гарної казочки.
Якби не книга - не знали б ми
Шевченка,Франка та Ахматову.

Неначе води цілющої
З криниченьки невичерпної
"Напитися" прагнем мудрості,
Добру навчитися й чемності.

Хто не прочитав книги жодної
За своє життя - шкода того,
Духовно ж бідна душа його,
Хоч він володіє й мільйонами.

Як світло яскраве в темряві,
І дороговказ для кожного,
Живи,мудра книго на користь всім,
Цінніша скарбів найдорожчих ти.

2015 р.

Ти молодий,
розумний,
з очима як у бога…
А я?
Що можу дати я тобі
окрім сердечної любові?
Окрім тепла і ніжності?
Окрім печалі сніжності…

О! Як же плачу за тобою
ночами уві сні
і наяву…
Хоч вдень все ж якось і живу,
й радію світу,
і пишу
кохання мого
тобі
палкі привіти…
Летіть, вірші!
Ви мої квіти-діти…

12.12.2015

І знову, по захмарених роках,
коли із неминучим мирить досвід,
мені з’явилась усмішка твоя,
неначе сонце бризнуло у просвіт.

І закрутилось знов веретено,
ожила мрія бавиться зі мною,
неначе нас, розлучених давно,
хтось ниткою зшиває золотою.

Змінилось все, а усмішка твоя,
що полонила юні мої очі,
як прапорець на щоглі корабля,
із впертістю хлопчачою тріпоче,

і я, немов прочанка навесні,
надіюсь із таємним серця скоком
до одкровення світлого її
раптово прилучитись ненароком...

Як радісно, що ти її зберіг,
в далеких і важких своїх блуканнях,
коли було не видно берегів,
коли ти був самотній і останній,

всі друзі загорнулись, як один,
у кокони свої—не догукнутись,
і стоптаної гордості полин
був гіршим від ядучої отрути!

Життєвий сенс вертається на круг,
коли, хай зрідка, усмішка з тобою--
неначе порятований твій друг,
крізь небезпеки винесений з бою.

2015

Пізня осінь. Днина зимня –
Чирка вітер, як терпуг.
Шерхотить кукурудзиння
Ще не прибране в степу.

І дорога невесела.
Гей, автобус, виручай!
Зачекалися оселя,
Затишок, тепло і чай.

Вип’єш запашний гарячий –
І верстов, мов не було.
Он і гайвороння кряче,
І видніється село…
11.12.2015.

Героїв двоє – Він і Вона.
Лицар сумний і таємний,
Ніхто про нього не зна.
Жінка близька і далека,
Вірить в любов і дива.
Близька, бо бажання єдине –
Бажання бути разом,
Камінь точить краплина,
Не те ще під силу двом.
Він жадав, щоб бажання зникло,
Бо жінка його – чужа,
Бажання ставало пеклом,
Як лють на вістрі ножа.
Бажання було, як розплата
За час, що нестримно мина.
Бажань не буває багато,
Якщо десь чекає Вона.
Він бажав Її,
Як бажають вітру у спеку,
Як бажає вода вогню,
Як бажають лелеки
Повернутись на землю свою,
Як бажають ще не кохавши,
Не звідавши біль утрат,
Як бажають ще не бажавши,
Щоб шлях повернув назад.
Бажання часом гостріше
Леза холодних слів,
А часом стає палкішим
Давніх мрійливих снів.
Бажання бува неосяжним,
Бажання буває крилом,
Із ним враз стаєш відважним,
Забувши про меч і шолом.
Бажання буває спалах,
Бажання буває грім,
А потім зненацька – примара,
Як світ колихнеться під ним...

2011

Яка різниця: де падати
і кому це здається таким карколомним,
коли ти достатньо високо
над злетами і падіннями
і трошки ближче до Бога?
Навіть, розбившись на смерть.
Чи, зрештою, є різниця
скільки все це тривало:
місяць або мільйони
самих солодких хвилин,
коли по всьому ти знаєш
те, що знаєш лиш ти
і сотні душ до тебе?

Сотні щасливих душ.
2003р.

Нас таки впустило Небо
в бальний зал серед снігів:
стін оголені дерева
й колонади з ліхтарів.

Я танцюю, гра дорога
на скляному ксилофоні.
А коли померзнуть ноги –
ти зігрій мені долоні.
2003р.

Вода розсуває стіни
і робить повітря червоним.
Мої мармурові коліна.
Твої найтепліші долоні.

Спочатку лягали тіні
і тільки потім – волосся.
У пам’яті все без зміни,
коли б все це не відбулося.
2003р.