У цій зимі не вистачає снігу і тебе...
У повідомленнях шукаю все online-побачень.
У цій зимі ламається нараз хребет
Навзаєм порожнистих і безглуздих звинувачень.
Ранкова кава не рятує від бездонних снів,
Де ти зі мною і уявні плачуть наші діти.
Я просто прагну в цій зимі небачених снігів,
Я просто хочу цій зимі з тобою вдвох радіти
Без відстаней, вже поруч, без заїжджених "але",
Що розділяють нас мостами розвідними проти.
Я просто хочу часточку тебе і все мине,
Й солодкий запах відчувати твій п'янкий на дотик.
Не вистачає повністю тебе у цій зимі,
Твоя online-присутність у мережі - лепта щастя.
Й летять слова крізь відстань, наче паперовий змій,
Й пришвидшується пульс від літер на моїх зап'ястях.

Життя народу схилено на плаху,
Попід хрестами тисячі синів.
Біда дзьобає вдів, неначе птаха,
Замерзлих від війни, неправди слів.

На шмаття тишу розриває криком,
Зелене листя опада з дерев.
Війна прийшла з чужим нелюдським ликом
І найдорожче у життя бере.
27.03.16

Переплакано, пережито,
Пепесіяно стільки літ.
Ми збираємо стигле жито,
Щоб лишити нащадкам слід.

Закодований у зернині
Урожай і травневий цвіт.
Щоб до вічності вже віднині
Мати хліб і любити світ.
29.03.16

Я ще тебе не бачила ніколи,
Але я знаю - ти на світі є.
І оживе й розквітне все навколо,
Коли відчую серцем - це моє.


Твоє ім,я мені ще невідоме,
А очі сині чи, мов чорна ніч?
Коли ти повертаєшся додому,
То хто радіє від жаданих стріч?

Ти жайворонок чи сова? Цікаво,
Який з вікна твойого краєвид?
Ти любиш з цукром чи без нього каву?
Чи довго носиш біль чужих обид?

Як реагуєш ти на чорні зради,
На втрату друга, що продавсь за гріш?
Кому на світі ти найбільше радий
І в самоті який читаєш вірш?

Які ти любиш і дерева й квіти,
Тобою скільки пройдено доріг?..
Уже у вікна заглядає квітень
І я тебе чекаю на поріг.
29.03.16

– А любиш як?
– А так, як люди кажуть: "І ноги мити і ту воду пити".
– Оце біда…
– Та не біда, а щастя. Таке, що Богу дякувати хочу.
– Ото шалена.
– Ні, не те говориш, шаленство не таке, воно облудне.
– А що тоді?
– Вогонь, вогонь спокійний. Високий, рівний, і на диво чистий,
– Побережись.
– Смієшся, я бажала б у той вогонь сама перетворитись.
– А як згориш?
– А як згоряє сонце? Воно ж тепло дарує нам щоденно.
– А як згориш?!!!
– То ще хтось запалає. Світлішим стане світ довкола нього.
– Ти любиш так?
– Я хочу так любити: "І ноги мити і ту воду пити".

Як зблідли квіти рук тонких
Принишк чекання очерет
У венах сонця лід застиг
Лягла трава важка як мед

А на узліссі у ріки
Сліпі віконниці проваль
Будинків шиферні дахи
Вогонь прорізує як сталь

І відшаровує рука
Від скла сполум'янілі німби
На піднебінні дні ставка
Скипають пузирями риби

Спинає в залозах гроза
Вологі електричні стебла
І кігті шалу залізять
Порожню кам'яницю неба

І пальці вітру в'язнуть в глині
І біль згасає наче згар
І крізь зіниці мертві линуть
Зміїні пасма хриплих хмар

2016

Яка оспівана печаль…
Який прекрасний клич – залишся!
Та берег сутінки колише,
І відпливає човник вдаль,
Відносить жертву з вівтаря
За виднокрай, за ті діброви,
Що їх торкнулась пурпурово
Остання сяюча зоря…

І не спинити… не змінити…
Згасання бабиного літа…

21.05.2015

Самотнє ліжко. Тоскні вихідні.
Роботу наливаєш в час по вінця.
Цілунок нищечком урвеш… чи більше? -
на мить, чи дві… І так у день при дні.

А час іде. Безжально оре щоки…
Чужі «плуги» скородять похітливо –
добірного не сіють. Рідні ниви
плекають. А тобі – бур’ян високий…

Твори своє, єдине. Не кради
у себе власний час дорогоцінний!...
Прощає Бог розкаяне сумління
й нагадує : « …іди, і не гріши…»

Небо лазурове,
Білосніжні хмари...
Та це ж стяг Ізраїлю
В піднебессі має!..
Три тисячоліття
Був він лиш в таліті,
Перейшов з ідеї
У серця юдеїв
Понад півстоліття.
Топчуть прапор й палять,
Як обранців Бога,
Щоб у рай прослалась
Щонайшвидш дорога.
Дурні несусвітні
Іменем Аллаха
Скоро все на світі
Обернуть на лахи.
Супердемократи –
Нащадки Лойоли
Терористам платять
За юдейські голови...
...Без Месії, видно,
Жить Земля не в змозі:
Диявольське бидло
Вже на півдорозі.

В Петруся одна лиш дума:
Де б знайти нового кума,
Щоб трьох друзів не садив
І не множив ворогів,
Був старим і важкохворим -
ГЕНІАЛЬНИМ прокурором!

30.03.2016

і засмакуй ту мить в житті амеби... де за життя тримаєшся не ти – життя тримається за тебе.

30.03 2016

Заходило дитинство в гості у ві сні,
В очах ласкаве сонце посміхалось і раділо.
Від щастя серце прокидалось, молоділо,
І щастя те приносило мені.

Ці нетерплячі пальчики, ці гілочки верби,
Так пахнуть вересневими полями.
І хочеться почути голос мами,
І хоч на мить забути гострий біль журби.

Заходило дитинство в гості у ві сні,
І зовсім не хотілось прокидатись.
Хотілось жити, росквітати і сміятись,
Надії так хотілося мені.

Цей липень всміхається тільки мені.
Цей спокій, це небо, ця ніжність,
Ця тиша і ці предвечірні вогні -

І тіні на цій дерев"яній стіні -
Неначе квиток у вічність.


Все стане інакшим. Розтане, мине,
Залишиться там, за порогом,
Січневим сузір"ям навіки засне.

Все зміниться, лишиться тільки одне -
Ледь чутна туга за Богом.

То мої зорі,
То моє місто,
І днів намисто,
І щастя й горе.

Усе те зліва
Сидить стрілою.
Побудь зі мною
Матусю сива.

І батька руки,
І очі сина
Невже то згине?
Невже то сплине
Як серця стукіт?

Як птах стрілою -
До небокраю -
І вже немає.
Та все ж шукаю.
Тебе. Зі мною.

То мої зорі,
То моє місто,
І днів намисто,
І щастя й горе.

Усе те зліва
Сидить стрілою.
Побудь зі мною
Матусю сива.

І батька руки,
І очі сина
Невже то згине?
Невже то сплине
Як серця стукіт?

Як птах стрілою -
До небокраю -
І вже немає.
Та все ж шукаю.
Тебе. Зі мною.

Чи вистачить сили доплити?
І сни, як приховані мрії.
Та ранок - як символ надії -
Усе це ще можна змінити.

Між нами провалля могила,
І як перейти я не знаю.
Кричу коло самого краю
Щоб Ти дарував мені крила.

Я стану як все тут - золою,
Себе зберегти не зумію,
Все щезне, одна лиш надія
Залшиться разом зі мною.

Вона - як вогонь серед ночі.
Покличе, зігріє, не згубить,
Холоднеє серце розбудить.
Дасть сили росплющити очі.

Сл. Тетяни Сливко Муз. Оксани Федишин, Мирослава Ільківа


Великий Боже і єдиний!
Прошу, дай захист Україні!
Пошли їй єдність, мир і спокій
і в битві бережи жорстокій.

Приспів :
Щоб квітла наша Україна,
не знала горя і біди
Цвіли барвінок і калина,
дитячий сміх лунав завжди.

Ще, Боже, я прошу у тебе,
дай нашим дітям чисте небо.
Всім нам дай сили і здоров'я,
єднай серця усі любов'ю.

Приспів:
Щоб квітла наша Україна,
не знала горя і біди
Цвіли барвінок і калина,
і мова щоб цвіла завжди.

А животворчою росою
Вмий землю скроплену сльозою.
За неї щиро я молюся,
тобі низенько поклонюся.

Приспів: Щоб квітла наша Україна,
не знала горя і біди
Цвіли барвінок і калина,
а мир і спокій назавжди!

осінь
каже
у розпалі
дівчинка з поглядом лисячим
та листям жовтявим у долонях
ось така осінь
час писати про водку і папіроси
час писати про дощ і про чорне пальто
купити нарешті якийсь пиздуватий шарфік
чи що там ще купують звикло на осінь
вдалий час рахувати бездомних собак
гуляти парком шарудіти так наче їжачок
носити у внутрішній кишені флягу з чимось міцним
і проводити день увідкручуванні закручуванні кришечки
осінь власне у розпалі
час варто посадити на палю
що мала б на весну прорости
вербою шурхітливою
головне впіймати той час
головне впіймати той світ
або просто писати про водку і папіроси
про спітнілу спину жінки її гарячі долоні
про те які пронизливо гострі в неї соски
про туш що потекла під дощем поламану парасолю
про інші вічні теми.
тільки хто б то читав кому воно треба

усмішка
Розболілась голова у старого ЦВЯХА-
вчора впала із хліва рижа пані бляха.
Зачепилась і кричить наче божевільна:
- Став як бовдур і стирчить. ЦВЯХ, я жінка вільна!

ЦВЯХ за голову схопивсь, вийняв з дошки ніжку:
- Пані бляхо, з шиї злізь , я тобі не ліжко.
Моя дошка хоч стара й трохи сучкувата,
Але зичу їй добра , бо вона як мати.

Бляха зиркнула униз, мстиво засміялась:
- Маю ще один сюрприз,- і обценьки взяла.
Дошка з болю підвелась, за руду вчепилась,
Бляха зойкнула і враз в старий брухт звалилась.

Зорі низкою повисли
в небі понад гаєм.
Місяць хмаркою сповитий
нічку виглядає.

Верболози понад ставом
хмурять чорні брови,
перегукує з відлунням
сич в густій діброві.

Під калиною хлопчина,
спати кличе мати.
- Мамо,зараз, ще хвилину,
риба стала грати.

виглядає сестра брата:
- де ж це наш Тарасик?
Заглянула під калину-
знов заснув там братик.

І не знала й не гадала
матінка про сина,
що пророком колись стане
він для України.

Що ніколи не загине
Тарасове Слово
й крізь століття буде нести
рідну її мову .
і нашу....

Мої крила важкі від біди,
Піді мною стривожене море,
Але тихе безжалісне горе
Тягне вниз до самої води.

Помах крил - і усе це мине.
Та здається - усі ми пропащі.
І судомою зведені пащі
Там терпляче чекають мене.

Я лечу, я іду, я повзу.
Та я бачу крiзь темряву ночі -
У чудовиськ, що ждуть унизу -
Мої побрані зеленню очі.

Лиш я і пес. І ніч до виднокраю,
Здається, зупинився навіть час.
Стооке небо дивиться на нас,
Ті очі жахом сповнені до краю.

Один лиш погляд і побачиш за курганом -
Чорніша чорноти холодна тінь.
Та краще не вдивлятись в височінь,
Бо тут зостанешся ти кам"яним бовваном.

Мій шлях лежить вперед - до небокраю,
Ліси. Степи. Вже сиплеться овес.
І все іду. Зі мною вірний пес.
Іду туди, де мороку немає.

І так до скону не знайти мені спокою.
Та чи дістанеться відрада та мерцю?
..Ледь тліє ватра. Чай із чебрецю.
І гострий ніж під лівою рукою.

Перекроївши невблаганний час,
До скелі притуливши хвилі моря,
Безлика доля поєднала нас.
З якого дива? Чи з якого горя?

Де чорний попіл на сивини ліг,
Де полум’я нам очі виїдало,
І кров червона окропила сніг –
Не в тому місці зустріч дарувала…

Не ті були поєднані світи,
Твій – щоб майбутнє наше відстояти,
А мій – кущем калини прорости
На згарищі. Берізкою на ґратах…

Троянди квітом - холод барикад
І споришем – стежкИ твої стелити…
Підтримувати світло у лампад.
Щити та каски вірою зміцнити.

Тобі – вперед! У мене крик – не йди!
Ти – серцем там, я ангелом – з тобою.
Із ніжністю коли вертаєш ти -
Тобі здаюся віддано, без бою…

…Навіщо доля кужіль заплела?
Зіткнула тут такі світи незбОрні?...

Щоб я об скелю битися могла?
Чи скеля щоб схилялася до моря?
25.03.2014

Віримо! Можемо! Переможемо!
Пролунало з Майдану і віру збудило палку!
Ви тримайтеся, браття! А ми вам у цім допоможемо!
Бо струмочки людські в повноводну злилися ріку!
Бо не стало вже сили - терпіти наругу й приниження,
Бо герої Майдану підтримкою світять з небес,
Крізь пожежі та дим ще не видно свободи наближення.
Воскресим нашу віру, бо Бог для народу – воскрес!
Ви тримайтеся, браття і сестри – бо віра із нами!
Бо не можна звернути – уже нам окреслений шлях!
Ті, що волю пізнали, ніколи не будуть рабами.
Ті, що стійко стоять – переможуть! Воскресне земля!
***********
Чорний дим пливе, чорний дим...
Ти десь там, в диму, побратим.
Нехай ангел накриє крильми,
Над тобою – не буде пітьми,
Хай удачу дарує Господь,
Матір Божа, загрозу відводь!
19.02.2014

і пружне смагляве тіло обціловуєш невміло
напишеш таке й зрозуміло
все намішано хапливо
іло-іло-иво
як в похідному ранці
де дбайливо зберігають усякий шмельц
бісер
що підібрав після всяких засранців
що метали його
природно як риба ікру
тобі
спокушеному блиском
отож там
парам-парам-парам-парам
дурнувата пряжка метафори зі стразами
метафізика тендітна мов свіча або дівча
і так само боїться протягу доторку подиху
рима схожа на сухозлітку цукерки
що із’їв так давно що й присмак забув
силабо-тоніка схожа на трохи прив’ялу панну
все ще в ціні а може й ні
і
порожній ріжок від калаша як данина сучасности
невикористаний кондом як приклад невчасности
прочитана книга як зразок непотрібности
зарядне телефонічне символом необхідности
і хрести які нести
і мости якими брести
і ти
звиклим штампом позбавлена імени
любити мову
мову поставити раком
задача гідна творця
ця

За обрієм осінь оправила свитку,
Всміхнулась, зітхнула і далі – в поля.
І зморено тягне павук свою нитку,
І вітром приспана, дрімає земля.

Як небо, ставок зацвіта жовтолистом,
Сумує окрадений, згорблений сад,
Тримає в руці горобине намисто,
І хоче тепло повернути назад.

Я плачу як птах, що не зміг відлетіти.
А може то дощ пробудився зі сну?
І хочеться жити, і з листям летіти
На захід, до сонця – вертати весну.

В очах у птаха сині океани,
Та подих щастя зліва під крилом.
Свобода вмить усі затягне рани,
Не дасть посивіти ні серцем, ні чолом.

Лети ж, лети за край розпатланого неба!
Колись і я з тобою, друже, полечу.
В ту мить землі мені не буде треба,
В ту мить я соколом у небі закричу.

І все, що тут мені злетіти не давало,
Крижинкою розтане у руці,
І все, чого було мені замало,
Ввіл’ється в мене, в запашному молоці.

У небі ангели полегшено всміхнуться,
Мені на плечі теплі руки покладуть.
І білі крила за спиною розгорнуться,
І до землі мені упасти не дадуть.

Як настане ніч на тій землі,
Щезне місто, люди і пустеля,
Щезне море, хвилі, кораблі,
Все каміння, стіни, вікна, стеля.

Всі шляхи повернуть в нікуди,
Так що навіть злодій ляже спати.
Темрява поглине всі сади,
Їх ніхто не зможе відшукати.

Всі оливи, мирт і виноград,
Всі нічні вогні Єрусалиму,
Всі стежки у Гефсіманський сад -
Щезне все і зорі разом з ними.

Ніч прийшла - і світ усе забув.
Але є посеред ночі Одинокий.
Тільки Він залишиться як був -
Тихий, лагідний, зеленоокий.

Як туман - холодний терпкий жах
Стелеться плющем від пилу сивим,
Учні сплять в пожовклих бур"янах,
Зморені тривогою і дивом.

Що таке та істина, той рай,
Хто ще зможе тую воду пити,
І всю ніч вдивлятись в небокрай
І за нас, за згублених просити?

Все що вітер зібрав у долоні
Розплескалося наче вода,
Жовте листя і тиха біда,
Сірі очі і стиснуті скроні.

Хто подивиться в очі мені?
Хто хоч слово моє пригадає?
Чорний птах на крило припадає -
Чорна крапка на білій стіні.

Хай все буде тепер як і є,
Небу - зорі і серцю - неспокій.
Мій барвінок, мій сон синьоокий,
Моє небо і горе моє.

Як теплий вечiр,
Тихий i сумний.

Як хворий птах,
Як очi цього птаха

Чернечий шепiт
За весь рiд людський-

Хай буде милiсть.
Милiсть, а не плаха.

Ти темну ніч у коси заплела,
На дно очей фіалки зірвані поклала.
Ти серце із грудей моїх взяла,
І грала ним, як іграшкою грала.

А що лишилося - холодна кров як сіль.
І щось всередині болить і завмирає.
Хіба любов завжди лишає тільки біль?
Хіба пітьму любов по собі залишає?

Колись згадаєш - ось у мене був...
Так, був колись. Як зірвані фіалки.
Та все минає, ось і я минув.
Старих речей хіба буває жалко?

І тануть дні. У Києві зима.
Вітри холодні за вікном вовками виють.
І все як було. Лиш мене уже нема.
І мертві квіти у очах твоїх синіють.

1

Зів`ядають космеї, притлумлені важною гиддю.
Розбухають облуди, здорожчали тури на дно.
Підставляєш плече - і замінюш каріатиду.
Хочеш пити - мовчи, подавальниці труять вином.

Антидотів бракує. Заплутані тіні, нотатки.
Стан жаріння, остуди і злету від точки нуля.
Вихід з матриці в ріг новоз`яви-радіння-достатку.
Там крячківський лелека - несе кавуни звіддаля...

Хепіенди не в моді. Оплачений Гудвіном екшен.
Перфоровану стрічку латають старий і малюк.
Жди потопу... Настане обіцяна масам полегша.
Карамелі по залу розвозить пустун Кармелюк.

Шкарлупайки - Лушні, а Матня і Пацюк без роботи.
Поцілунки та сміх на останніх - елітних - рядах.
Вже відкриті для тьми наутилусів чорні ворота.
Пошук формули щастя оплатить гадюча орда.

2

Мій кульбабковий кінь без кульбаки спочив просто неба.
Син підріс неабияк - і може рушати в дощі.
"Намолола робусти... в арабіці більша потреба..." -
Двадцять шоста весна тулить вірші-зернини до щік.

І навіщо про себе... Не варто скелети - із шафи...
Уселюдські дилеми і ребусів повна тахта.
Наливаю узвар почуттів у блискучі карафи.
...а на березі амфору трощить зальотний Мухтар.

Голубим - голубе. Зосенілим вітриськам - любові б...
Набридає павітер, мені б у грозу та шторми...
Я лишала слова у Місхорі, Донецьку і Львові.
Застилай, дивотравню охвітний, нові килими.

2016

У весняному вітровінні легкокрилість,
Там воля...і хурделиці кульбаб...
І невагомості хмарин ефірна плинність,
Відсутність раболіпних серенад.
Там горді вітроногі коні-блискавиці
Розкуті, вільнодумні...мчать без пут.
Туди жовто-блакитні просяться синиці,
Паріння в осолоді...вітри дмуть...

2016 р.

Ти кажеш мені — правда переможе.
Вона перемагає або ні.
Ув’язнена в підземній глибині,
навпомацки вона готує ложе
для низки несподіваних нещасть,
здавалося б — химерних, безпричинних,
де не розділиш винних і невинних
і навіть смерті мало чого вчать.
Тож розвиток можливий не один,
хай навіть правота на нашім боці.
Шукають люди збурених емоцій
знайомий, вже утоптаний загін,
щоб бить копитом і бажати згуби
усіх, кого не можуть досягти.
А правда? Правда може прорости,
коли уже нікого з нас не буде...

2014

Весна прийшла - летять лелеки.
До неба явір тягне віти-
лелек стрічає він здалека.
Хай стане сил їм долетіти.

І сонце вже свої фіранки
відкрило й сипле вогне-блиски.
Бруньки радіють й спозаранку
блищать на гіллі як підвіски.

Тремтить верба- бруньки налиті,
схилила голову й чекає
коли в зеленім оксамиті,
свою вже наготу сховає.

Шепоче щось рожевий ранок,
Блакитним проліскам пестливо.
І сипле він мені на ганок
Із сонця зайчики грайливо.

отож стосунки схожі на шахи
є два є чотири це сім це п’ять
сицилійський захист починаєш тим
що запрошуєш на піцу
особливістю гамбіту є таке
що даруєш квіти
білі починають чорні в захисті
жертвують пішаків слонів час
перехоплюють ініціативу
у надії загнати королеву
яку чогось іменують ферзем
проста тактика часто дієва
як і решта простих до щему речей
тим паче якщо напряму
вони стосуються нас
думати на два ходи наперед
три кроки вперед чотири кроки
думати наперед
думати що найкраще
просто змести фігури
і вдарити дошкою по голові

Снова сменится год,
Об утратах былых не жалея,
И ненужность сметет
Прошлогодней листвы на аллеях.

Предначертанный путь
Время каждому жизни отмерит,
Не жалея ничуть
О бессмысленно- глупых потерях.

Унесут поезда
Вникуда наших дней бандероли.
Навсегда, навсегда
Будут нами доиграны роли.

"Навьих чар" соловьи
Нам подарят последнюю шалость,
Ведь подарков любви
Нам на долю немало досталось.

И в последний трамвай
Я к тебе, словно в душу, залезу.
Доиграй, доиграй
Нашей страсти прощальную пьесу!

Эту тему беречь
Нам дано, словно родины знамя.
Наших солнечных встреч
Будет пьеса доиграна нами.

Пусть людская молва
Пышит злом- ей спасибо за это,
И ложится трава
Нам ковром под тела до рассвета...

...Покатилась звезда
Листопадом ушедшего в Лету.
Никогда, никогда
Мы назад не получим билета...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116032801001

Горить душа… Нічим не загасити…
Класичним засобом – жінки, вино…
Нічого не вдається сумістити –
Моє єство розчахнуте давно.

В жінках – обман, липкий мов павутина,
Вино – дурман, що застилає суть.
Із наслідком заплуталась причина,
Моральну породивши каламуть.

Обурюються мною блюдолизи,
Колишні друзі закидають теж.
Їм не загрожує моральна криза,
У їх активі – оптимізм без меж.

Для них – це неіснуючі проблеми,
Лакейський досвід – дуже цінна річ.
Та ґвалтом не доводять теореми,
І каганцем не розганяють ніч.

1989-2014

Недонароджений,
Тіло без першого крику.
З горла у небо несила
Штовхнути своє ім’я.
Гривня пучок,
Нас у Бога таких – без ліку,
Та закохався у тебе
Один тільки я.

Ти посміхнешся:
«Усе ще у маминім лоні»?
Не відповім,
Ну або відповім не в такт.
Кожен із нас побував
У такому полоні,
А на свободу –
І радий би, тільки як?

Недо, чи пере-
Ачи й взагалі не любили.
Може тому
Цінував батарейки так.
Лампочку до плюса
З мінусом притулили
Ось тобі й світло,
Аби лише добрий контакт.

Вже не до сміху,
Коли не людина, а схема.
Логіка, смисли,
«Тому що» і «позаяк».
А почуття?
Невідома нікому тема.
Кожні стосунки немов
Міжнародний пакт.

Раптом – кохання,
І де було взятись «бзику»:
Дикий відлюдько згадав
Дивне слово «сім’я»?
Думав, що пари нема,
Бо яка б захотіла «шику»,
Взяти за руку й не знати,
Чи геній, чи маніяк?

Новонароджений,
Ох зараз буде і крику...
З горла у небо щосили
Штовхаю своє ім’я.
Гривня пучок,
Нас у Бога таких – без ліку,
Та закохався у тебе
Один тільки я.


2016

Фантазія на тему «Nun ist es Zeit, daß ich mit Verstand…»
Генріха Гейне (диптих)
1.
О, я так щиро грала п'єсу!
Такий трагічний був фінал!
Ти називав мене «принцеса»
І гарно так підігравав!
А я під стелею літала,
Троянди кидали до ніг!
Шалено публіка гукала,
Що шал кохання – то не гріх!
Ліпила я розбите серце
Зі слів і полум'яних фраз,
І тануло в очей озерцях
Усе, що не торкалось нас...

Та вже акорди відлунали,
А в серці - справжній біль ятрить,
Бо те, що грою я вважала, -
Мого життя трагічна мить…
******************
2.
Как я играла в этой драме!
Как роль моя была легка,
В ней чувства лёгкими волнами
Парили выше потолка!
Как расписала я кулисы!
Как радостно вздыхал партер!
Какая страстная актриса!
Какой галантный кавалер!
Не знал никто, что я играла,
И фальши не было на грамм!
Я – будто вправду умирала,
И вправду сердце – пополам!

Ты наблюдал всё, улыбаясь…
А боль – она пришла сама.
Я незаметно – заигралась…
О, синих глаз твоих тюрьма!
26.07.14

Гасне світло на обрії неба.
Десь у кронах грай-вітер затих.
Не тривож мою душу, не треба!
Дай побути в обіймах твоїх...

Не торкайся словами, як криця,
Про буденні діла промовчи.
Те, що, може, тобі - дрібниці,
То для мене чуттєві ключі,

Що з забутих глибин таємних,
З-під намулу байдужих фраз,
Повертають на рідну землю
Двох роз’єднаних болем - нас.

Я із трепету, із мовчання,
Коли мову ведуть тіла,
Знов намрію собі кохання,
Так, як я лиш колись могла...

Загорнуся у тебе, як в долю,
Ще хвилину відчую тепло...
...Вже ні туги немає, ні болю…

Добре, годі. І сонце зайшло...
19.10.2013
*********
Гаснет огненное светило,
Ветер в кронах ложится спать.
Я в объятьях твоих забылась...
Ты не смей меня отпускать!

Дай побыть мне ещё желанной,
Долгожданной, любимой твоей...
Для тебя это, может, странно -
После холода прежних дней

Вдруг сама пришла отогреться,
Прижимаюсь ещё сильней...
На кого же мне опереться
Среди будней и мелочей?

Я из трепета, из молчанья,
Когда речь поведут тела,
Сотворю для себя желанье
Прежней нежности и тепла…

Отогреюсь, себе поверю,
Над несбывшимся сном взлечу...

Только день за окном – чернеет.
Село солнце. Я свет включу...
19.10.2013

Про це не напишуть
ні Ліна Костенко _
ні навіть
Свята Богородиця.
Інтимніше…
Вигляд, наприклад,
шатенки.
З волоссям (а це уже … «троїця»).
«Краса» спілкування образливих свідчень
як сфера інтимної лірики.
Чому ж сороміцьки
ховатися двічі
за листям бездушної міміки?
А раптом Сам Бог
стурбовано скаже:
«Чи їв ти те розбрату яблуко?»
Зізнаюсь, що їв.
Та ще й запивав…
І,
враже,
порушував азбуку.

28.03.2016

Уже на небі… біля тата й мами…
Чого ж ти, брате, назавжди заснув.
Спливає шибка зимними сльозами,
Я в них втонув…
Ти був... ти був… ти був…

Як стогне вітер, кидаючи в небо
Моє виття, закутане у біль:
– Скажи, як жити, брате, тут без тебе?..
Та не приходить відповідь звідтіль.

Весна щедрує, та тобі вже, рідний,
Зозуля сотню літ не накує.
Гортає пам’ять знімками сповідно.
Ти був…
Не був! –
Ти є, мій брате!
Є-є-є-є-є-є-є!!!..

Вирізай себе з каменю цього дня,
вирізай сам-себе-своїм талантом.
Будь Шекспіром, ван Гогом, чи Кантом,
чи навіть ногою коня.

Цей світ утрильйонне життями линяв.
І ти не соромся линяти також.
Бо доля твоя – соковите тако,
а ти ненаситне няв.

Не бійся кидати предмети об стіни.
За тими стінами – точно краще.
Герої дракона фігачать коліном
і натще.

2016

"Не боюся нічого-нічого.
Тихий березень снігом зустрів..
Не боюся московського бога!
Навіть решту провладних "Богів".

Я зустрів її ніжну, неждану -
Навіжено носив, наче птах.
Небеса розпускались над нами,
Як підсніжники на могилах.

Не боюся московського бога.
Сніг всю душу мою перемів
Проводжала у довгу дорогу
Та, котру я зустріти зумів.."

Зацілована, морем роззута,
Розчарована в степу вітрах,
Вона випила сонця цикуту..
І за ним увесь жар потах.

Розлетілись омани,мов друзки,
Що під снайперський впали приціл..
І чортячого зілля кружка
Брязконула об цинковий стіл.

...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.

старий х’юго поправляє ремінь
розправляє складки френчу
ніби ненароком торкає їм сідниці
троє юних вже офіцерів
високі стрункі осяйнолиці
все попереду служба на східному кордоні
піддатливі дівки мужність і кар’єрний ріст
все попереду все найкраще попереду
х’юго пропонує по келишку шнапсу і благословляє
кров і ґрунт потребують постійного захисту
як і приватна власність та традиційні цінності арійця
від більшовиків жидів циган та решти непотребу
випивають навстоячи і зігують
юнаки виходять голосно сміючись
сілезія це благословенна земля
кінець серпня тридцять дев’ятого спекотний
можна ще по пиву і час на вокзал
востаннє вони зустрінуться через вісімнадцять років
на віденському мості
персонажами фільму «Нічний портьє»

Можеш замикати себе на замки від чистих ілюзій,
Можеш позбавляти себе відвертих сумлінь,
Можеш вивчати про види дифузій,
Закони, що пройшли через сто поколінь.
Можеш втікати від усього, від усіх,
Можеш знайти в невідомому відоме,
Можеш думати про якийись гріх
або про плаття вчора куплене.
Можеш вважати хмару сонцем, дощ - снігом,
Можеш відшукати мільйони картин,
Можеш якось зігрітися льодом,
Неважливо.
Одне зробити ти спробуй -
назвати цьому всьому хоч одну з причин.

2016

Вранці Горщик на вікні Сонце покохало!
Ніжно-ніжно так його променем торкало…
Виноград, що ріс в землі, пагін вигнув гнучко.
Синю Чашку на вікні обійняв за ручку.
На столі собі стояв Чайник невеличкий.
Від плити, де Газ палав, заблищали щічки.

У каструльці на плиті Варево кипіло,
Мабуть, лагідні слова Ракам шепотіло…
І від пестощів таких Раки розімліли,
Густо-рясно в кип’ятку всі почервоніли…
Далі – більше! Там Вода покохала Крана!
Враз – зірвало в нього дах! Вибухнув вулканом!

Крісло–гойдалку фонтан окропив невдало…
Розбудив від сну Кота у коханні шалу!
Про кохану Кіт згадав, про Хазяйку-Бабцю,
В коридор хутчіш помчав – «окропити» капці!
А тимчасом ще сильніш розхиталось крісло…
Адже снилося йому любе «м’яке місце»…

Чайник заспівав свистком, пару «видав» влучно,
Про свою згадав любов дзвінко, лунко, гучно!
Пар на кухні гнав увись, сон розбивши в друзки,
В вищі сфери піднялись співи – до мотузки.
Там Кухонний Рушничок лагідно, маніжно
До мотузки ПрИщіпка притискала ніжно…

Що еротику пишу – ви вже вибачайте!
Я ж не перший раз грішу про Вазон та Чайник!
Вибачайте, що слова всі такі несмілі…
І картинка не нова – та знайомі цілі.
Про кохання вам пишу прОстими словами,
Щоб Поезія була Чистою, без Зваби…

ID: 505752
17.06.2014

Літати!
Нехай десь крапає вода із крана...
Забути,
Що все придумала сама, і все - омана...
Всміхатись!
Назустріч сонячному дню і небу!
Кохати,
І свою ніжність берегти - для тебе.
Відчути,
Що у польоті все буденне зникло.
Розлити
Довкола себе доброту і світло.
Сягнути
Душі незвіданих глибин таємних...
Спуститись,
І разом з небом полюбити - землю.

ID: 433728
26.06.2013