Зариюся по груди у печаль,
Впірну у жовтизну сумного гаю.
Він золото думок порозсипає…
Зберу. Складу на осені скрижаль.

Стоять озер засипані причали.
Йду між дубів і відчуваю щем.
Обійми розгорну, торкнусь плечем –
Ми так одне за одним заскучали.

І завмираю… І – ні пари з уст.
Аж доки вечір не промовить: «Годі!»
За тихе щастя – бути на природі –
Я Велесові вдячно помолюсь.

7.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

Тільки для тебе я живу на світі,
Лише для тебе всі мої пісні.
Із щемом в серці згадую я літо,
Коли в коханні ти зізнавсь мені.

Для мене ти - то подарунок долі,
То промінь сонця в царстві самоти.
Так не кохав мене ніхто й ніколи,
Як палко й ніжно це умієш ти.

Летять роки так невблаганно й стрімко,
Але той час,що залишилось нам прожить,
З тобою хочу бути кожну мить,
Бо я кохана,я жадана жінка.

2002 р.

Зовсім сторонні люди,бува
Краще тебе розуміють,
Аніж найрідніші - брат чи сестра,
І ти вже нічого не вдієш.

Боляче,звісно це відчувать,
Коли ти ще й немічний,хворий,
Тебе ж бо соромиться син чи донька,
Чужі ж надають допомогу.

Коли був здоровий та працював
І дарував їм машини,
Кожному з них гарний дім збудував,
Тоді вони тебе любили.

А нині навіщо їм тато старий
Чи ненька,яка вже не здужа?
І те,що відмовилися від батьків,
Ви цим не хизуйтеся дуже.

Бо ж підростають діти свої,
І приклад беруть вони з кого?
Колись на старості станете й ви
Теж не потрібні нікому.

2015 р.

Туман, моква.
Грибами пахне в лісі.
Трава лежить у крапельках роси.

Із хащі чуть, як у заметах листя
Пробігся звір.

На мить з’явилось сонце поміж хмар,
Яскраво заіскрилась кольорами
Крапля роси.


2015.
* * *

Переростає злість у спокій
І звичка поглинає біль.
Сумління заглушило докір
І залишило при собі.

Епоха наша, мов гамбіт,
Що час пожертвував жорстокий
Із вічністю у боротьбі,
І стежить за людьми впівока.

Ми розриваємось навпіл
Поміж високим і буденним
В безвиході одвічних кіл,

Обізнаними достеменно,
Що перетворимось на пил.
Не розтоптати би священне...

2015

Дощило, як листям, горем. У горлах підбитих качок старих
Затихло літо. Тепер лихоманить і тінями ніч сукровить.
Вона вся вогняна. Здається, її волосся руде - горить.
У неї не тільки шкіра, а й навіть ніжність чомусь сурова.

Стирає хрести на зап’ястках. Старіє сезонно сама.
Маскує щоденну осінь. Ще втомна мить – і почне сивіти.
Її виліковно мертва й моя вже злочинно жива зима
Вишкрябують на парканах: «То що? Наздогнати зможемо літо?».

Приходять люди. Прозорі. З її лицем. Надовго лишившись тут,
Усім квитки роздають - додому. Невпинно про щось говорять.
Я знаю її з дитинства. У нас одночасно з’явились тату.
У неї – на перехрестях. У мене – снах, що впадають у море.
2015

Вновь сиротеют безропотно
Скромные летние домики.
Схлынули прежние хлопоты,
Праздные крестики - нолики.

Тени дрожащие, лёгкие
Высветил пестрыми брызгами,
Бросил на стены истертые,
Лавочки старые, низкие.

Скворчик сосвищет, условится,
ЛЁгонький, верткий, взьерошенный -
Вдаль сеголетка торопится,
Ветер тревожит непрошенный.

Сладкою стала черёмуха -
Птичьи сентябрьские радости.
Дни осыпаются ворохом,
Крест омолитвит превратности.


23 сентября 2005 г.

я хочу тобі розказати –
про ліхтарі
про ті що отут
про ті що вгорі
про сонячний спалах і буйний квазар
про сяючі погляди вуличних пар
я хочу тобі розказати

я хочу тобі розказати –
про генотип
про еволюцію
й шелести лип
про те як повітря хмари несе
я хочу тобі розказати про все
я хочу тобі розказати

я хочу тобі –
розказати про дім
про континенти у синій воді
про пори року сірі та білі
про безупинні – автомобілі
про пори року зелені й руді
я хочу тобі розказати

я хочу тобі розказати про ніцше і хто такий вебер
я хочу тобі розказати
я хочу тобі розказати

я хочу тобі розказати про себе

2015

Віддам своє серце тобі без вагань,
Кохана людино.
Ти не остуди його і не порань
Поглядом зимним.

Життя моє теж все належить тобі
І кожне слово.
Бути з тобою у щасті й біді
Я завжди готова.

2015 р.

Жодного знайомого обличчя.
Товарняк здригнувся - і укляк.
На пероні автохтон мугиче.
Щедро понасипаний буряк.

Переробить цукровар деінде.
А мені - пригадки про гудки,
Школу, яр, кагати-піраміди,
Сушені на зиму нагідки.

Два заводи стали - і ні звуку...
Безробіття шанька у смолі.
Кинули в Супій шерепу-щуку.
Топиться з ягнят дешевий лій.

Дихають завулки перегаром.
Ловлять брехні тисячі антен.
Хреститься Марія над узваром.
В діжці спить-німує Діоген.

Зрізана капуста. Смиче поли
Хитрооке завтра-циганча.
Супершмаття.
Жертви.
Протоколи.
Наклепи.
Удари сікача.

Горобці процвиндрили горіхи.
Пріє листя. Квітне морозець.
Яготин. Стинаю жалю віхи,
В бік зими рушаю навпростець.


2015

Довга-довга ніч осіння
Простирадлом зоряним
Та й накрила небо синє,
Летіла просторами:

І лісами й долинами
Навперейми з вітром,
На травичці розсипала
Намистечко біле.

Позбирати ж то не встигла,
Світанок підкрався,
Так залишились краплинки
На землі лежати.

І вже ніченька не може
Знайти те намисто,
Назва його - срібні роси
Кришталево чисті.

2015 р.

Закотилось сонце за світи...
В темряві згубивсь совиний крик...
В молочаю парості застиг
Цей останній осені розбіг-

Золотаво- попелястий арт
Мов на паті зібраних дерев...
Наче пар кружляння, листопад...
Спів птахів, що зА душу бере...

Розчинились в сірості міста...
Розчинились в сірості поля...
В серці розлилася пустота,
Вихор смутку у душі кружля...

Тільки ти, благаю, не згубись
У безликій холоду юрбі!..
Прихились до мене, прихились!-
Відігріюсь серцем на тобі.

Наші ночі, сповнені тепла,
Наші дні, що світло ллють надій,
Наші нероз"єднані тіла,
Мов в"юнок, що вплівся в деревій,

Допоможуть в сірості журби
За осіннім сонцем, що пішло.
Відігріюсь серцем на тобі-
Прийде час зимових насолод!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115110700229

Чому ти, Прапоре, так виструнчивсь на вітрі,
Мов розпрощатись пориваєшся із древком?
Мабуть, набачив місцину задалеку
І конче змушений туди летіти.
Здогадуюсь: в осінній безпросвітній хвищі
Там, де громи змінились ревищем гарматним,
Лежать підкошені снарядом вої незахищені,
І ти похилишся над ними, наче мати.
Століть відлунням був ти їм, живим і одчайдушним,
Діди і прадіди одважні за тобою начебто стояли.
Тепер ти, Прапоре, вписать полеглих мусиш
В рядки Історії. Щоб і нащадки їх запам’ятали.

мос…
… ледь
не полеть
ів до примар
іще ногами
що калі
ки ледь
торкаюся землі
а вже губами
хмар
ще не зомлі
в… космос ледь не полЕтів… до примар. Іще ногами , що каліки,
ледь-ледь торкаюся землі, а, вже губами - хмар. Ще не зомлів…
06.11.2015

Вибач страх мій -
(яра́ми тікаю!) -
занадто ляклива я...
Чи на гріх,
чи на сміх -
прикипіла до тебе нутром.
А життя прозаїчністю б'є,
ніби кінською гривою!
Та від тебе жене,
наче хвилі в негоду Дніпром.

Ой невчасно
розквітло кохання
духмяною липою...
Я дурна?
я слабка? -
Та як хочеш мене називай!!!
Надто зболене серце
раз-по́-раз од відчаю схлипує,
Закриваючи вкотре
для себе загублений рай.

Певно, Богом
для спільної пісні
ми не передбачені,
Бо миттєвість -
і знову -
Велика китайська стіна!!!
З мене кепська акторка...
Благаю... мій друже...
пробач мені...
Не шукай мене більше
у титрах німого кіна.

Ти розумієш і я розумію,але сказати цього не вмію
Ти десь далеко, так одиноко, хоча,щоби разом...тільки пів кроку
Ти неповторна,я, просто сірий,хоча,коли поряд-яскравий і білий
Ти,як хвороба,я,як пігулки...разом ми ліки-такі от стосунки

25.10.2015

Ми розлучились ніби й назавжди,
Здавалось,не побачимось ніколи.
Та виявилось - світ такий тісний,
Усе вертається,іде по тому ж колу.

Поїхав ти далеко з рідних місць,
Про тебе я і згадувать не стала,
Але через багато зим і літ
Життя звело нас й долі поєднало.

Забулись всі образи та жалі,
Ми говорили довго про минуле,
І в серці заспівали солов"ї,
А почуття,які колись заснули

Прокинулись та раптом зацвіли
Трояндами любові запашними,
І ми,наче й в розлуці не були,
Кохання знову набирало сили.

2015 р.

На краю села стоїть криниця
Із червонодзьобим журавлем.
Зможе низько він тоді вклониться,
Як набрати хтось води прийде.

І ніхто уже не пам"ятає
Хто копав криниченьку оцю,
Тільки дякувать щодня не забувають
Літ чимало цьому молодцю.

Нагорода це,мабуть найкраща,
Коли люди навіть крізь роки,
З вдячністю такою залюбки
Добрим словои згадують про майстра.

2015 р.

... прийшла. лягла. неподалік.
і златом цвиркає у простір…
а ми спиваєм кожен рік
до чистоти… по краплі. осінь…
5. 11. 2015.

Пекучий лазер чую біля скронь -
Осіннє сонце здатне ще зігріти.
Тремтить на гіллі листя, як вогонь,
Поволеньки облизуючи віти.

Розчулена теплом озерна рінь,
Поплескує тихесенько в долоні.
Прощальна листопадова жарінь -
На злагіднілому природи лоні.

Та знову «крещендує»* холодок,
Встромля між променів сталеві жала.
І затверділий сонячний медок
Кущисту тінь вже будить, що дрімала.

Небесне світло з-під веселих брів
Підморгує власкавленому гаю.
І царство ледь усміхнених дубів
Тремтливим сяйвом ніжно огортає.


4.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

і слова полягали на струни
і свобода дивилась в люстерко
і даремно чекала фортуни –
не пустила в метро
вахтерка
а ледаче ранкове небо
намалює червоним дату
кожен думав чого йому треба –
справедливості чи автомата
та зима мені снилася двічі:
позавчора і майже щоночі
горе там, де нікого не кличуть
батьківщино, відкрий уже очі
коли холодно, палять і спокій
трохи звірі – боротись, щоб бути
сонце сходить, бо ранок жорстокий
сонце – колір червоної рути

І я падаю в трави. Я – малайзійський літак.
У долонях – слова. Обіцяю,що потім пробачу.
Найдорожче – не крила. Найважче – поранений птах
Били в спину ножем і казали що це на удачу.

Проклинаючи місто, де сонце й кривава роса
Заклинаючи всіх, хто не прийде, вернутись додому
Батьківщина не вірить ні в які казки й чудеса
Небо кличе людей. Люди йдуть. За одним. По одному

Під завалами раю свобода співає романс
Ненароджена, зла, рве у відчаї стомлені струни
Там, де вірять, любов й революція ходять лиш раз,
Там не просять прийти криворуку нестерпну фортуну

І коли я впаду і не збудуся літнім дощем,
І якщо відступлюсь і скажу що йти далі не можу –
Будь хоч якось. Хоч близько. Хоч кимось з людей.
Будь хоч ти. Будь хоч мною. Не зрадь мене, Боже.

Знаєш - так буває
Ілюзія минає
Коли вже серце знає
Душа все відпускає

Знаєш - людська правда
Коли побита карта
Сфальшована принада
Цікавити не здатна

Вірь - що ти найкращий
За все ти будеш вдячний
Коли собою ситий
За це і будеш битий

Пий - де наливають
Візьми - де пригощають
Та там де не кохають
Всьому причину знайдуть.
2015р.

Знайшло , понесло , звело , налило
Притихло , приснуло , сплело , і втекло
Мабуть намагалось прийти до того
Коли я не знав зацепитись за що

І зорі мов тихі , і небо ясне
І в погляді мліє як ладиться все
Та це не спиняє , мете , і несе
Мій спротив до всього до краю веде

А там лютий холод , там гине живе
Від тебе відходить що зветься святе
Ніщо не рятує , холоне , і мре
Розбите уявне не клеїться вже

Прошу зупинися , забудь , і прости
Не рань свою душу , цю правду прийми
Спинитися вчасно дозволь , допусти
Бо те що не любе - не буде цвісти.
2015р.

Агов, моя малечо,
мій чоловіче милий,
ти ніжками малими
тупочеш по квартирі,
витає за тобою,
як Терпсихора, бабця,
тебе я зачаровую
ув анімаабстракціях.
Мій Ахіллесе юний,
опікуваний Марсом,
тобі я казкарем,
немовби Туве Янсон,
ми разом гори зрушим,
палкий мій захисниче,
бо ж понад нами миле
татУсеве обличчя,
як Сонечко сіяє
і нас словославляє!

І коли ти нарешті вийдеш…
Ні, не заміж, а з цього кола,
Тут нікого не буде вдома.
Тільки довгі яскраві розповіді
Про моря, що безмежно донні,
Про міста на твоїх долонях,
Про знайомого наркобарона.
І ти голосно, белла, донна,
Процитуєш себе знайомим,
Тим, що кожного разу інші,
І за віком, і за районом,
Власне, колом.
Будуть ритми хитати човен,
Буде Рим або інший коханець,
Світ навколо пірне у танець,
Відібравши зненацька мову.
І під ранок, у колі знову,
Загортаючись в колискову,
Будеш соло.

І коли ти нарешті вийдеш…
Ні, не з потягу, а із себе,
Віскі буде тобі плацебо.
Ти кричатимеш просто неба,
Що нікого тобі не треба,
Що засуньте свої поради
Травень-місяць, листопад-зрадник,
Все одно не буває правди,
Скільки б ви не зідрали фарби,
Там, під фарбою, - барикади,
Сталь і кров
Між зелених стебел,
Все що треба.

Ніби тінь від горіха чи хмари,
Ніби день затулили маври,
Він сидітиме край дивана
І триматиме все в собі.
Він почує усі її стани,
Що пустельні вночі вокзали,
Як забула ключі у мами,
Мов заюзаний анекдот.
І, нарешті, зробивши видих,
Невимовно і хижо тихий,
Він затисне її в обіймах.
Він затисне її в обіймах.
Щоб за мить,
Ніби справжній вихор,
В ній почався коловорот.

Ви скинули маски, панове-стражі
І замкнуте коло знов?...
Не батькові діти, а діти вражі
Не воду п’єте, а кров…
А десь кулемети і "Гради", безвість,
Могили, хрести, хрести…
І ходить нагою душа по лезу –
Їй боляче хрест нести.
На чорній траві запеклася мука,
Тривога, як темна ніч.
І плаче сльозина чиясь беззвуко,
Фантоми зникають пріч…
Десь грають весілля сліпі музики
У світі, де горя вщерть.
І замкнуте коло, що знов безлике.
У спину стріляє смерть…

Ты должна мне помочь-
Я не верю в любовь, не любя.
Мне нужна эта ночь...
Эта ночь мне подарит Тебя.

Высшим таинством нас
Вновь накроет, как будто плащом,
Словно все в первый раз,
Мы постигнем, познаем, поймем.

Мы пройдем по мосту,
Что миры наши соединит.
Будет новый статут,
И меж нами протянется нить,

Что связует миры,
Пролегая сквозь наши сердца...
Эту рану, надрыв,
Теребящую боль без конца

Должен я залечить.
И рецепт лишь один- это Ты.
Вновь учиться любить-
Как с уставом в чужой монастырь...

Ты монаший наряд,
Плавно сняв, оставляй позади.
В Сад Терзаний, в мой Сад
По ночному мосту приходи.

Я навстречу пройду
Сквозь ворота ночной пустоты.
В Тайну Таин войду,
Где цветут бергамота цветы,

И сквозь сладкую боль
Единение тел впереди...
И воскреснет любовь...
Ты нужна мне. Нужна. Приходи.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115110401276

Говорила вона і сміялась вона --
Недосріблена ніч замовкала…
Залишилися тільки осіння луна
І примружений місяць лукавий.

А та жінка примарно пішла до ріки,
Попливла, потекла соромливо.
І її оточили холодні зірки.
Там, де я , - наполохане сниво.

Красується аж до морозів
Білої хризантеми цвіт,
Їй не страшні вітри холодні,
Щоденно дивиться на світ

Щиро,усміхнено та ніжно,
Відкрита всім її душа.
Приносить нам приємну свіжість
І радість в серці залиша.

2015 р.

У житті все буває,
Ми прощаєм образи,
Грубість та неуважність,
Помилки,негаразди.

І байдужості холод
У душі теж розтане,
Добре,лагідне слово
Може стати бальзамом.

Все із часом проходить,
Він же лікар найкращий,
Зраду й підлість ніколи
Нам забути не вдасться.

2015 р.

Холодний ранок.
Перше.
Листопад.
Зітхає місто протягами вулиць,
А ми удвох. Неначебто назад
У молодість негадано вернулись.

Мороз інкрустував опалий лист,
Йдемо поволі - н́і́́куди спішити.
Не руки - долі в нас переплелись,
Чимало довелося пережити.

Десь у будинках сонних буржуа
Напій ранковий в кавнику парує.
Ми мовчимо, бо зайві всі слова,
Бо не потрібні ті розмови всує.

Кав`ярня - випадкова і стара -
Від зашпорів рятує і застуди.
Лате, еспрессо.
Все. Мені пора.
Твої слова:
Іди. Чекати буду.

02.11.2015

Яку не обирай дорогу,
а доля все одно одна.
Проснувся рано, – слава Богу!
А ні – то де її вина?

Усе журбою даленіє
на роздоріжжі суєти
і запорошує світи,
аж поки чорне побіліє.

Жовтіє в'януче зело
і укриває листопадом
усе, що ніби й не було
перед буянням і парадом.

Буває, що іде у сни.
Але ніколи не буває
у неї злої чужини,
аж поки рідне покусає.

Тоді не мила і вона.
На небо марно сподіватись,
і поки сниться ще весна,
не поспішаю просинатись.

Буяє літо затяжне,
і осінь пізня, і дочасна
здається не така нещасна...

Але очікує мене
не так веселе, як сумне
усе, що тліє, а не гасне.

>center>11.2015

Як хороше в осінньому гаю
І ласкою тремтить билина кожна…
Чому ж неспокій душу їсть мою
Й на серці так незатишно й тривожно?!

Вуаль знялася лагідного сну,
Що все життя медами мрій маніжив.
Й мінорно налаштовує струну,
Мов здиблює коня, натягши віжки.

Під золотом розкішної мани
І поцілунком сонця лоскітливим –
Сталеве сяйво брижів крижаних
І холоду задушливі припливи.

Пестлива ніжність променів ясних
Побризкує над стихлими ярами.
Прощальне «Цьом!» осінньої весни
Я чую – вже зима не за горами.

3.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Дощ барабанить по підвіконню,
Стукають краплі в шибку щораз,
Хмар табуни вітерець кудись гонить,
Знову настала осіння пора.

Лист пожовтів й тріпотить на осиці,
Удаль відлетіли давно журавлі,
Осінь -художниця і чарівниця
Володарює на нашій землі.

2015 р.

Уклінно молюся до Тебе,Всевишній,
Щоби дав здоров"я міцного і сили,
Терпіння і волі здолать негаразди,
Завжди я буду Тебе прославляти.
Всемилостивий та Всемогутній,
Пошли мені спокій у свята і будні,
Після розмови з Тобою так легко,
Усе недобре відходить далеко.
Умиротворення після молитви.
Я не самотня.Зі мною Спаситель.

2006 р.

Гортаю на стіні календаря листки
і погляд зупиняється на даті -
колись давно, в тридцяті ще роки,
в цей день осінній народивсь мій тато.

Який той вік? То ніби день скінчивсь:
спочатку рано, потім уже пізно,
неначе вчора тільки народивсь,
а вже сьогодні люди правлять тризну.

Чому так швидко крутиться земля?
То нам дарує день, то присилає ніч?
Чому так швидко час нас розділя
із долею лишивши віч-на-віч?

21.10.2015

- Як мені колір цей - личить?
(Мутно у дзеркалі плеса).

Ранить довірливу тишу
слова луна тонколеза:

- Подруго, я ще вродлива?
Де мій коханий блукає?...

...Осінь, туманами сива,
коси вербі розплітає.

11.2015

Дівчинко! Серце терпне...
Болить, бо відкрита рана...
Вчора все було іншим...
А завтра яким настане...

А чуда такого не буде...
Та жити не перестати.
Ти знаєш: навколо люди,
комусь довелось страждати.

Не з радості хтось помітив:
Є ті, кому дні гіркіші.
І це помагає жити,
коли кричиш у безвихідь.

Не поле - життя перейти.
Бувають поля смерті...
Буває, комусь жнива,
буває, серпом в серце.

Безконечно: чому і за що
відбирають життя в гідних?
А героїв мітить війна:
покруч збидлених і гібридних.

Наганяє біда чорноту.
Але ти жива! І крапка.
Відкричати треба біду.
І завтра буде завтра.

«У кожного - свій Еверест».
Там, де ти, так нелегко стояти...
Але просто повір у життя -
Побачиш, ще буде краще.

Буде лік і на твій біль.
Ти будеш іще танцювати!
Дівчинко! Ти жива!
Життя буде ще дивувати.

Я тобі не скажу. Я тобі не скажу ні слова.
Я мовчатиму так, як мовчать кораблі.
І кричатиму мовчки, питатиму в Бога,
Як без тебе прожити, пробути без тебе ці дні.

І не треба нічого. Омани, ні слова пустого.
Я без тебе прожила і далі якось проживу.
А душа добрела. А душу з’їдає тривога.
І серце не хоче, та далі малює криву.

І я знаю напевно, бо не знати я цього не можу,
Що зустрінемось знову, і так до початку світів,
Всесвіт нас повертатиме знову і знову,
Аби міг упізнати ту, що нарешті зустрів.

2015

Забираю у серце сльозу,
Що упала з дитячого личка.
Воно в лютому чуло грозу,
Семирічне дитя невеличке.

Забираю у серце печаль
І візьму краплю горя на себе.
Материнські серця не мовчать,
Їхній стукіт відлунює в небо.

Доторкаюсь до серця слізьми
Матерів, що молились до неба.
Щоби крові не бачили ми,
Що молились за нас, не за себе.

Забираю у серце журбу,
Щоби біль матерів розділити.
А червона вода по Дніпру –
Кров людей на майдані пролито!

Лиш не вийму із серця свинець,
Бо мій друг і мій брат вже на небі…
Заслонив він від кулі мене,
Він ніколи не думав за себе.

Ой ви, пізні пісні,
вас у гніздах ще теплих
журавлі полишили.
Не сумуйте, пісні,
доки випаде сніг,
випростовуйте крила.
А якщо в синім небі
не стачить вам сил
до людей долетіти,
упадіть долілиць
у зелені вруна пшениць,
проростайте з ними до літа.
Вийде вдосвіта в степ удова,
колосок розітре на долоні,
на обрій погляне займистий,
і проклюнеться в серці
задавнений біль -
также схожий на пісню:
"Ой літа, ви літа!..
Видко, я вже не та,
якщо разом і втіха, і туга..."
А над нею журавлик
курлика-літа.
Наче спомин про друга.

Не докучай мені своїм
інакоблудієм у слові,
що заважає рідній мові.
А ось послухай, що за цим
є у сусіди наготові.

На всіх околицях землі
чекають нари супостата.
Але керують у Кремлі,
а на Канарах і Малі –
інтернаціональна п'ята.

Пішла Росія по руках.
Самодержавіє – надвоє,
колонії – у пух і прах,
герої діють у казках,
а у реалії – ізгої.

Ідуть її богатирі
у три кінці периферії.
На роздоріжжі – упирі.
Шаманять ідоли Росії,
юродствують її царі.

Людмил кидають Чорномори
і піонерами – в Артек!
У Чуді править Чук і Гек,
а у екзилії – потвори,
а у Тмутаракані – зек.

А Україна копіює
її «еліту золоту»
і іржавіє на ходу,
а Юда знай собі торгує,
задовольняючи орду.

Народ базікає «родною»
та ще й висміює хохла,
що під орудою новою
усе випалює до тла
і залишає купи гною.

Все неугодіє – за тин.
І випасається еліта
у всесоюзному кориті,
а у хаосі павутин –
інопланетні троглодити.

Гартує Азія слов'ян
і репетирує голготу
їй неугодного народу.

Іде на Біблію Коран,
іслам заковтує мирян,
і мало слави ідіоту.

І у мене не усі удома,
і у добре вижаті літа
оволодіває не утома,
а мені ще досі невідома
найневірогідніша мета.

Як не є, а рано засинати.
Поки не посію на жнива,
буду у кімвали калатати.
І нехай крім того біля хати
жебоніє пасіка жива.

Це не те, що солов'ї і жаби
рано і у літні вечори.
Іншої уже немає зваби,
то чекаю рясту і кульбаби
іншої солодкої пори.

На мої рої нема спокуси
у сусіди чи у вояка.
Ну, хіба оказія яка.
І ні оси, ані римські гуси
не тривожать серце козака.

І не оминає Чураївна.
Одиниці є і між зеро.
Багатію на її добро,
як душі торкається наївне,
опоетизоване перо.

А тоді і я не отупію
і утілю найсолодшу мрію
із усіх позачергових мрій.

Оживуть сонети і сонати,
доки буде музика звучати
у моєму вулику надій.

Таке вже життя,ми завжди кудись поспішаєм:
То на роботу,за дітьми у школу й садок,
У магазин.Та і вдома турбот вистачає:
Попрати,зварити,помити,ще знайдеться щось.

Для відпочинку не маємо а ні хвилини,
А про театр лиш мріяти можемо ми.
Мов "білка у колесі"крутимося безупину.
Так непомітно і пролітають роки.

Для себе часу не знаходимо майже ніколи,
У перукарні,здається сто літ не були,
Забули коли уже міряли сукню ми нову
Або дорогі,дуже модні тепер чобітки.

А потім дивуємось,що не звертають уваги
Чужі та і свій чоловік збайдужів.
Милі жінки!Трохи більше до себе поваги,
Захоплених поглядів буде багато і слів.

Буднями будні,а свято маленьке для себе
Треба навчитися створювать кожній із нас,
Тоді почуватимемось ми "на сьомому небі".
Кохані жінки!Пам"ятайте про це повсякчас.

2015 р.

Із дерев все листя облетіло,
Тільки дуб старий вбрання не скинув,
Розмовляє-шелестить із вітром,
Вже десь далеко зграя журавлина.

Небо нахилилось низько-низько,
Здається,із землею вже злилося,
А верба розлога,мов колиска
Гойдає над водою всіх,хто хоче.

Цей пейзаж ми бачимо щороку
Та кожен раз по-іншому сприймаєм.
Полонить красою пізня осінь
І мене на творчість надихає.

2015 р.

Ти вся гола. Вся моя. Мені
Обхопивши голову руками,
Ти палаєш, наче у вогні...
...ніби світ напередодні драми...

Ніжний дотик нижче живота...
І здригання... І чекання, доки...
Це- початок. А кінець- екстаз...
...у Європі біженців потоки...

Тіла оксамитовий дурман...
Вигинаєш еротично спину...
...а на сході спокою нема...
...а міста сирійські у руїнах...

Дія in на зміну дії off...
Тіла шал. Чуттєво та волого...
...світ напередодні катастроф.
ВСЕ ще перетвориться в НІЧОГО.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115110201184

...не приемлю сквозняка в кармане
и намек со смыслом сквозняка
и того, кто без причин изранен
и того, кто в роли дурака…
не приемлю лапм… покуда солнце
бродит среди улиц по дворам
и когда плюют у душу поцы
а потом бегут под вечер в Храм…
не приемлю разных недомолвок
и когда обвешен в полкило
и когда вокруг козлы и волки
странно рассуждают о былом…
не приемлю лжи во благо близких
(иногда чужой дороже баб…)
и когда рабами правит виски
и когда вискарь такой же раб
не приемлю горечь и морщины
и когда на юность седина
пристает без права и причины
потому что, видите, война...
не приемлю порты и вокзалы
и звенят с утра колокола...
и смотрюсь разбитым и усталым --
и пустые громкие слова...
30.10.2015.

І особисте -
я хачу пакоя! -
він сниться всім,
аж сивий вже
від бою,
він вже зчорнів
від ран,
йому болить,
що в мій будинок,
в твій зайти - це нить...

і він сумує,
бо шляху не знає,
назад - нема,
вперед усе закрито,
сидить десь спокій
і шукає ниті...

між іншим,
міг би чесно заявити:
ви злиті всі, друзяки,
скрізь тихенько злиті.

ПС

ваш супокій,
говорить дуже щиро,
лише у сні,
а так..... -
чекайте миру

Хотели референдум?.. Выбор сделан –
в чужие руки отдали Донбасс.
Вот только грабежа и беспредела
не ждал, похоже, ни один из вас.

Зато вещают вам о "лучшей жизни"
теперь на чисто русском языке.
Что проку, если "новая отчизна"
разбита и не признана никем?

И, превращая "русский мир" в ловушку,
чужая пешка, ставшая ферзём,
бесцеремонно всё берёт на мушку:
металл заводов, уголь, чернозём...

Ну, где ж твоё обещанное счастье,
в которое и верилось с трудом,
истерзанный, поделенный на части,
использованный кем-то "лугандон"?