Я не хочу любові,
що ріже зіниці яскраво-палючим світлом
і спалює дотла;
що не має кордонів;
любові, до якої не можеш звикнути;
що тільки спалахує так,
аби потім на завжди стихнути.

Я не хочу любові,
що збиває з ніг,
такої шаленої, наче вітер;
що повітрям легені твої наповнює,
але перетворюється у лід
і в серці стоїть,
а ти її уже не можеш вирвати.

Я не хочу любові,
що не знає болю,
не знає печалі,
а значить не знає і втіхи;
що не дозволяє бути собою,
звичайною,
скромною, тихою.

Я хочу любові справжньої,
що не вміє сердитись
і завжди все прощає;
що не стане продажною,
а в душі навіки оселиться
міцними словами вінчальними.

Я хочу любові чистої,
любові правдивої,
що живе без обману;
такої, що в труднощах зможе вистоять;
на біль не дивлячись
на ноги встане.

Я хочу любові взаємної,
приємної, миролюбної,
що стане розрадою,
що не піде шляхами буремними,
що не розлюбить,
що ніколи не зрадить.

Життя наше таке прекрасне,
На жаль коротке дуже теж,
Ми ж не замислюємось вчасно,
Що літ назад не повернеш.

Через дрібниці сваримося,
Створюємо "купу" проблем,
Втрачаємо усе хороше,
Що маємо - не бережем.

Потім собі "кусаєм лікті",
Нарешті згадуєм про те,
Скороминуще ж все,пусте,
Любов лиш вічна на цім світі.

2015 р.

Ми такі ж люди,як і всі,
А може в чомусь навіть кращі.
То другосортними нас нащо
Вважати дозволяють ті,

Котрі міцне здоров"я мають?
Стрункі,вродливі та успішні
В наш бік щораз кидають звично
Слівце образливе й ненависть.

Є до життя жаги ще стільки -
Позаздрити здоровий може,
Ось приклад - параолімпійці,
Чимало ж нагород привозять.

Хоч хворі,зате духом сильні,
Значних висот ми досягаєм,
Кохаємо та пишем вірші
І негаразди всі долаєм.

Не інваліди ми,повірте,
Просто здоров"я в нас - не криця,
Та радість у очах іскриться,
Бо прагнем повноцінно жити.

2015 р.

ти така крихітна і солодка
що будь-який львівський дощ
тебе затанцює
і ти розчинишся у пацьорках строкатих площ

навіть не думай
чорна кава насправді солоно-гірка
тож ти утікай по вершечках
сонних дерев допоки ти ще одна

утікай поза місто
і колись тебе знайде твій пан
посеред ромашкових пелюсток
бо ти така крихітна і солодка а тут оптичний капкан

Туди, де він,
вона ішла крізь вулиці нелюдні,
крізь їхній жаль і погляди огудні,
й слова, зумисно кинуті недбало,
під небом, що байдуже хмари гнало —
туди, де він.

Туди, де він,
де вже густих туманів запинало
дністрові кручі в безрух огортало,—
вона до квітня линула! Крізь будні
і дзиґарів зітхання ледве чутні —
туди, де він.

(3 грудня 2015)

Він ніколи не був егоїстом,
Але знаєте, так буває:
Гуляє він старим містом,
А думка у небі літає
Про своє безтурботне життя
У якому немає нікого.
Як він каже: "У мене є я
Навіщо жити для когось?"
Він боїться контакту з людьми,
Вільний час свій проводить у домі,
Але він не лякається тьми
І щастя знаходить у ромі.
І якщо йому добре ось так,
То у чому його винити?
Що сидить у ракушці як рак?
Ні, таких як він треба любити.

18/09/14

Пам'ятаєш, одного разу,
Ми хотіли зупинити час?
Ми зробили б це відразу,
Якби залежало все від нас.

Пам'ятаєш хвилини блаженства?
Тиші, комфорту, щастя?
То було приємне шаленство,
Та поруч бродило нещастя.

І тепер, коли ти так далеко,
Коли холодом віють слова,
Пожирає мене ностальгія.

Мабуть рацію мав Сенèка,
Спасіння - це наша душа,
Вона також і агонíя.

20/11/14

Що, не спиться? А наче ж великі такі...
Розказати вам притчі якісь чи байки?
.................................................
Кожній хаті- по Правді (а Правда ж- Свята...)
Тільки Світ у Той Світ шкереберть відліта
Від отруєних слів, мов отруйних комах,
Що розсілись по рИмах... (чи то по римАх?)))

Від... Та далі змовчу. Бо перелік робить -
Це як вірш, що писавсь, аби всім догодить.
Наче й розмір... І рими... Й метафори є...
Тільки от- нецікавий. Пусте. Нічиє...

Ти хоч правду колись відрізняв від брехні?
Чи тобі нецікаво? Сказати чи ні?
Правда поряд з Брехнею інакша. Вона
НЕ ЯВЛЯЄТЬСЯ НЕЮ. Така дивина...
..................................................
Не утнули? Ну що ж... Розкажу ще одну...
З нею ввечері краще відходить до сну...
..................................................
Пломеніє від свічки вогонь вдалині...
Три метелики в мороці якось нічнім
Правду всю про вогонь забажали пізнать,
І гайда по спіралі навколо кружлять!..

Перший мовив- вогонь... Він сліпить... Я осліп!
Другий каже- либонь, він пече! Дайте лід!
Ну а третій нічого їм не відповів -
Він влетів у вогонь і миттєво згорів.

І хотів би сказати, та вже не сказав,
Бо всю правду про сутність вогню він пізнав.
Правди хочеш- за прикладом третього дій.
(не до ночі- подалі від неї радій...)
..................................................
Щось злипаються очі...
Все. Спокійної ночі!


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Св. №115120301048

***
Злизує травень з обкладинки грудня
Снігу шершаву печать.
Букви зіщулені – втомлені люди
Кволо заходять у чат.

Пальці не слухають, клавіші мерзнуть,
Висне програма життя.
Ніби мороз молоденьку люцерну,
Голос горлянку підтяв.

Слава до слова протягує руки,
Іній – до мокрих дротів,
Схлипує тихо, вгамовує стукіт
Серце надії. Хотів

Вимкнути музику – світло погасло.
День послизнувся і впав.
Шкірка банана заповнила пазли
Серед бурульок і трав.

Вузлик зітхання на ниточці мови…
Літепла прагне любов.
Щастя у душу вривається знову
Нехтує низку відмов.

01-02.12.15

Сіяє сонце угорі.
У затінку сараю
гребеться курка у дворі
і ла́коме шукає.

Кугути й півні, де не є,
збігаються до тину.
Найбільший – ла́коме клює,
а то і їй підкине.

Гуляють півні босяка,
пришпорюються шпори,
коли яка така-сяка
вискакує на гору.

А там і сідало, й гніздо.
Якщо кугут не проти,
то сокорять із рана до...
колоратурні ноти.

А півень гоголем іде,
скуба́є пір’ячко руде
і... іншу доганяє.
І поки ще до ночі – день,
нема ідилії ніде,
а в курнику – буває.

2015

***
Таке життя уже не по кишені,
коли на перепутті є путі,
де знову обираються не ті
сюжети і на сцені, й на арені.
Тому у цьому – кращому житті
таке життя уже не по кишені,

***
Корупція і криза неминучі,
коли у владі гопники одні,
свобода і народ – у западні
і діє гасло, – гоп усі до кучі.
Коли в Європу хочеться мені,
корупція і криза неминучі.

***
Надія вмирає остання.
Країна іще не страна,
та доїть її сарана.
Даремні – одні обіцяння.
Коли безнадія одна,
надія вмирає остання.

***
Чим ви там займаєтесь вгорі,
обрані, помазані, неждані,
мічені-назначені, незвані?
Ой, за... воювали упирі,
бо якщо мені внизу погано,
чим ви там займаєтесь вгорі?

***
Істина історії залізна,
поки є архіви не нові
і старі ідеї... Селяві,
що ніколи не буває пізно.
Поки не кують по голові,
істина історії залізна.

***
Коли гріха ніякого немає,
оце і є надійне резюме.
Нема біди, коли ні реноме,
ні іміджу юрма не помічає.
Виконуймо призначення пряме,
коли гріха ніякого немає.

               11.2015

А я плету... шукаю опертя...
Навчилася мовчати велемудро
Тіткам зі швабрами, чужим зятям...
У чоловіка рань - і досі "утро".

Ще бовваніють Ялти береги.
Порозглядаю фото із Нікіти.
Не порадію з тим, кому "ги-ги"
Пришле рідня, забувши спів трембіти.

На павутині - крапельки роси,
Павук оплакав півзасохлу мушку.
Чудне життя: осяюй і проси,
То бджололюд пропустить крізь вертушку.

...а там - парцели, вічні лотос, вайї...
...набиті душами старі трамваї...

...мели щодення каву біло-чорну...
...підтримуй екзистенцію у горні...

...вдивляйся у шкалу температур -
під котика-шотландця "мур...ля...мур"...

Ще хтось побачить сяєво заліза -
Столична Алла, канівська Луїза.

А нині - сніг мітенками лови...
І затуляйся віршем від новин.
Потішся мандаринам та пороші.
Зустрічні люди - осьдечки - хороші.




2015

Пожежу з неба сонце скине,
І потече, як віск, усмішка жінки,
Дружини тобто, це – скрутна хвилина:
Неясно, де стелитися барвінком.

Хай буде інша – чарівна і свійська.
А ця де дінеться? Піде в минуле?
А хто появиться? Звичайно, кицька,
Моделька: міні, азіатські скули…

Ще третя може бути і четверта…
А головне – ніколи не заскніти.
Життя – вино грайливе і десерти,
І я це знаю нині, поки літо.

Морози вдарять – голо в серці стане.
Тепла колишнього, свого, захочу,
І я – плющем навколо її стану.
І я – низький, негідний, потороча,
Вона ж, одначе, іншого не хоче.

небо гойдається каруселлю
на вдосі і на видосі
а вже біжать тіні пастелеві
по вибіленій стелі

і все піде в позачасся
за примарним вітром
і слова відкалатають зябрами
з онімілим змістом

і думки переболять болями
за усім білим світом
і самота загорнеться морем
із соленим виттям і зойком

і колись потім-потім
біле простирадло
урівняє в супокої
кориду життя та смерті
цератовою біркою на зап’ясті

Живи собі й тішся... Та от
халепа - усе чогось мало нам.
На кухні небесній - цейтнот.
А тут, на землі, пахне смаленим.
Клубочаться чорні дими,
аж булькає бісове вариво...

Прикрив сивий ангел крильми
найширшу шпарину між хмарами.
А білий - намеле крупи...
відміряє щедро...
хай вистигне...
Внизу -
шумовиння доби.
Імла над стежками
драглистими.
Мугикне: була ж десь-не -десь
надія - тепер ані жодної?

- Дай хліба насущного днесь...
і... снігу, як манни Господньої.

29.11.2015

* * *

Зима – несподівано.
Як і торік, і позаторік.
Вони виникають нізвідки – замети й затори.
Напевне, про це
у вечірніх новинах казатимуть:
автівки стоять
від Чернігова аж до Затоки.

Нервують інспектор,
водій,
пасажир (несть числа їм!)
в безмежному полі й на вулицях міста ошатного.
Автівки застигли
від Лемберга до Січеслава,
і небо вважає:
немає куди поспішати їм.

Якби вертикально –
ці черги сягнула би Місяця,
сигналами й матом
лякаючи зорі й комети...
Автівки стоять.
І тупцює держава на місці.
Навколо – байдужість і блеф.
І замети. Замети.




2015 р.

Не дай Господь зайти мені на сайт
і прорости у нім коментарями,
забігти на арени бойові
учасників ментального стриптизу,
на швидкісну влетіти магістраль
з ворожими постами - ліхтарями
і перехресним хрускотом цитат —
чужих лісів назбираного хмизу.
Не дай в нічних дискусіях мені
сидіти до навальної дрімоти,
в тунелі передранішних годин
з собою ще боротись на додачу,
коли у комашиній метушні
не можеш не заповнювати соти
безцільних аргументів із отим,
кого в житті ніколи не побачу.
Усе те красномовство — як в пісок,
і сили пропадуть мої останні.
Всяк поглядів тримається своїх
до побіління пальців від судоми.
Нікому не просвітлює думок
зависле в мережі протистояння,
і лиш досада щулиться на дні
у черепках розбитої утоми.

...Та знову шанс спокусливо гука,
і стріпується серце від надії.
«Рубайте сю скалу!» — казав поет,—
бо вам її призначено розбити».
І вже до кнопки тягнеться рука,
і поле оксамитово синіє,—
і родяться у тісняві тенет
з тертя людського камені і квіти...

2015

Ніхто тобі, знай, не завадить сповна
любити себе, українцю.
Ніхто не долиє гіркого вина
у чашу, що повна по вінця.

Не плакать тобі й не шукати навкруг
раптово прихильного щастя.
Ти—амфора з Божих окрилених рук,
в якій мерехтить позачасся.

У тобі -- епохи, змагання, мости,
висоти доріг серпантинні...
На світі є Бог, і на світі є ти
і інші, які тобі рівні.

У світі, де замість ображених сліз—
шугаюча гонка амбіцій,
не жертвою іншим народам з’явись--
спокійним, холодним, як криця.

І ти, що в віках своїх не зазіхнув
на зорі чужі і на води,
візьми цю найвищу свою висоту—
себе полюби, мій народе!

2015

Ти хотів злетіти. Ти хотів у небо.
Птаха свої крила тихо опустила...
Небеса відкриті, та тримають степу
Рамена широкі зраненого сина.

Крила в землю б’ються. Їм би
В вись злетіти. В небеса припасти.
Крила непокірні розбивають німби.
Навздогін за ними землю б’ють гривасті.

І чоло – у зморшках. І болить під серцем.
І сліди від неба на плечах кривавлять.
І донецьку землю приголублять берці.
І печать по собі залишила пам’ять…

Вже перецвіло моє кохання,
Наче перестояна вода.
І скидає листячко останнє
У саду береза молода.

Сухозлітки падають додолу,
Ніби золотом ридає виш.
Ти така беззахисна і гола
На морозі першому стоїш.

Горенько моє, незбутня мріє –
Чистий образ ув очах моїх…
Хто ж таку у світі цім зігріє
І почує твій веселий сміх?!

Пригорну до ще грудей гарячих,
Віти змерзлі в пазуху вкладу.
І від щастя нищечком заплачу,
Мов тебе цілую молоду!

25.11.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад.

Цей день, що вростає у небо, як сонях...
Це сонце, що править за бога самотнім,
Давно вже не молиться на підвіконях,
Бо всі підвіконня сьогодні безнотні.

Спитаєш, котрими блукає шляхами
Розхристана втома, ота, що від ночі
Ховає дверцята маленькі і брами,
І всі силуети солодкі, і жовчні...

Троянди зів'яли, троянди посохли,
І кров загустіла на пальці у ранку.
У світлій каплиці зібралися волхви...
У пащі підвалу звиваються бранки...

Ця мить не несе ні спасіння, ні муки.
Це слово не злизує з вікон оскому.
Впиваються в небо поморщені руки...
Та ти помовчи, не розказуй нікому...

Про соняхи ті, що у небо вростають...
Про сонце, що богом себе уявило...

(2.10.15)

Живіть у цім світі - мов квіти живіть
Завжди своєчасно признайте , прийміть
Не знайте ні горя , ні лиха , ні бід
У щастя з любов*ю наснагу візьміть

Нехай колискова співає зоря
Лелеча утіха оросить жнива
В стосунках породжуйте ніжні слова
Даруйте їх щиро - щоб мліла душа

Живіть у цім світі - мов діти живіть
Поповнюйте радістю райдугам мить
Себе поважайте , повагу цініть
Від цього пізнаєте надібність жить.
2015р.

Цікаво, чим пахнуть твої блокноти ?..
Корицею і мандарином?..
А може грошима, залізом і димом..
Гортаєш з середини свіжі листочки.
І сам прасуєш ранкові сорочки..
А може вони запаху літа?
Ромашки і липи. Чи вишневого цвіту?..
Осінні листочки у ньому закладки,
Гербарій із слів і ранкові зарядки.
Думок насолода,
Самотності чаша.
Так легко і складно себе прочитати.

1.
Кохаю двох за раз…
І кожен мене ранить –
Один занадто манить,
А інший – навпаки.

Кохати двох за раз –
Це може й романтично,
І, навіть, екзотично,
Та розриває серце
І мозок – на шматки.

Але я без образ…
Як тільки легше стане
Змету усі омани
Й щодуху – навтьоки!


2.
– Читаю твої вірші…
Тобі до серця інший?
Що будеш з цим робити?
До чого тоді я?

– Це не моя умова…
Інший – то хвороба…
Зможеш це прийняти –
Я – лише твоя.

– Як легко ти зрікаєшся,
В обійми накидаєшся…
Ну а якщо той інший
Покличе знов тебе?

– …Навіть за крок до страти
Не знайду що сказати…
Та, в принципі, готова
Втратити усе…


3.
Кохання…
Диво дивне!..
А за вікном так зимно…
Чи варто так страждати
Через якусь дурню?

Одного – через серце,
Іншого – крізь душу,
І їх обох – за розум
Любила і люблю.

4.
Як холодно…

Один забув мене – бо справи,
Інший – ненавидить через пусті уяви…
А я саменька крізь вікно
Чаклую й п’ю гріте вино…

Нежить не любить віршувати…
Годі фантазій – йди вже спати…

2015

Слова,словами, ну а дія набагато більше значить
За дію цю людина,ти мені повір,тобі віддячить
Ти головне не зрадь,не підведи її
І сам побачиш,поряд з нею здійсниш мрії всі свої

21.11.2015

Заховай мене від дощу
І від поглядів злих і бездушних.
І тоді тебе в серце впущУ
І ніколи вже не віпУщу.
Поки дощ на дворі не вщух
Я буду в твоєму полоні.
Бо життя без любові ніщо.
А моє серце без тебе холоне.
2015 р.

Я правда, й мене купують,
Я кривда, й мене продають,
Я совість, мене катують,
А я не вода, але всі мене п’ють.

Попереду хтось крокує,
Не думай, а слідом іди,
Він кожного з нас почує
І позатуляє роти.

Чого ж тебе, правдо, купують?
А кривду чому продають?
За що тебе, совість, катують,
За що твого брата б’ють?

Хто змушує правду ховати?
Сліпого й німого вдавати?
Усе вибачати й терпіти, терпіти,
Коли ж ти збираєшся жити?

(присп.)

Розлютись і піднімайся,
Розлютись і не мовчи,
Не вагайся, наближайся до мети.
Годі марити даремно,
Борони країну ревно!
Покажіть, якого роду ви, брати!


Київ, червень 2012

Наївне фото смішних дітей
Промокші ноги і імбир до чаю.
Я вже поіншому відношусь до людей,
Я вже не плачу, пробачаю..
І знов годинник не вдягла на руку,
Біжиш по місту, заглядаєш.
Ця дивна містика дощу..
Скупі слова , часу не гаєш

І дим, і порох, і тумани,
і маячня, і чудеса,
і недописані романи...
І я свої не дописав
у тихій радості і в горі.
               Тепер іду на висоту.
               І у бою, і у дозорі
               я буду вічно на посту.
Ми народились диваками
і рвалися у ті бої,
де впали сотні і рої,
оточені бойовиками.
У нас були реальні мрії –
у мирній гавані причал...
Мені не снився генерал,
який розтопче всі надії.
Та ця макака не зуміє
зійти, як я, на п’єдестал.
               Я був убитий в коридорі,
               який дають бойовики
               у підлий час memento mori…
               Я залишаюсь у дозорі,
               на те і є ми – козаки.
Ніхто ніде не прочитає
мої досьє: « Іду на фронт»,
хоча і так Єдиний знає,
що я і є отой народ,
який свободу захищає.
Коли палає хата скраю,
у ній згорає патріот
і не рятує ідіот,
який історії не знає.

2015

Пливе до берега Арго,
а тоне човник орігамі.
Покинь мене, моя туго́,
але не залишай ночами.

І ти – ілюзія моя.
На цьому березі – покута,
на іншому – ще не забута
уявою багатія.

І ти являєшся у сні,
аби судилось і мені
не сумувати за тобою
і забувати, хто я є.
І все минуле не моє
пливе у Лету за водою.

11.2015

Гойдалка була на нашім подвір"ї,
Її змайстрував ще,напевне дідусь,
А може і батько весною чи влітку,
Це стверджувати я уже не берусь.

Вона забавляла нас із сестрою,
Високо-високо несла до небес.
Тут діти сусідські бували порою
І досхочу всі гойдалися теж.

Радісно,гамірно кожної днини,
Аж до темна чулись жарти та сміх.
Вона колихала дитинство щасливе,
Яке їй звіряло секрети свої.

Роки,мов коні так швидко промчали,
І хата тепер сиротою стоїть,
Гойдалка плаче-скрипить все ночами,
Лиш піснею вітер втішає її.

2015 р.

Не богохульствуй та не осуди,
Ти цим не накликай на себе лиха,
Бо воно й справді підкрадеться тихо
Й гостем непроханим заявиться сюди.

Не "плюй в криницю" із якої п"єш,
Не завдавай нікому зла та болю,
Яму не рий комусь,бо сам впадеш
І вже не зможеш вибратись ніколи.

Нечистого не згадуй день при дні
Ніде й ніколи,особливо в хаті,
Не тільки брати вмій,а й віддавати,
Звертайсь до Бога в молитвах своїх.

Не будь злопам"ятним,жорстоким у житті,
І не кляни,тобі ж бо відгукнеться.
Запам"ятай ці істини прості,
Живи з добром та із любов"ю в серці.

2015 р.

Зими ворожіння, насмішливу втому,
Бар'єри умовностей і заборон
Приносить Сьогодні, лишає по тому
Лише міражі і несправджений сон.

Нависли думки ідентичністю грон
На дереві часу, старому й крихкому.
Розгублені міфи тікають у схрон
Уяви, що має хронічну оскому.

Забігали швидко проворні хвилини.
Коротке життя – це не вирок, а шлях,
Бо їх не поставив і час на коліна,

До рота їм тиша не всунула кляп.
Вони цінувати уміють первинне
І здатні усе розпочати з нуля.

2015

Смереково пахнуть зорі
Вище неба, нижче мрій.
І тремтять світи прозорі
Тонким лайком чорних вій.
Лине в просторі і часі
Абрис вічної жаги –
На крилатому Пегасі
Іскру слів везуть боги.

Мить вагання, окрик мислі:
- А навіщо це усе?!
Йти із волі в рамки стислі?
Їх Олімп весь час трясе…

Золотять осінню втому
Акровірша римо-сни.
Легкокрилий шлях додому –
Із суєт у сад весни.
Заметіль, дощі, негода
Не зупинять лет душі,
Ясно-сяйну вроду слова,
Красну долю на вірші.

11.2015

Похололи пестощі дівочі,
Відлунали любі голоси, –
А мені донині сняться очі
В ореолі чистої краси.
Бачу їх – прозорі і глибокі,
Повні щастя і наївних мрій, –
Без сумної осені волокон,
У затіннях полохливих вій.
Їх було, як зір на небокраї,
Як хмільного цвіту навесні, –
Бідкаюсь ось тільки, що не знаю
Тих, які призначені мені...
30.11.15

Поля засыпают снега
Колючими звездами света...
Бредет по полям наугад
Мираж отошедшего лета,

В котором ты тайной была...
В котором надеждой осталась...
Иллюзией нежной тепла...
Мечтою, что не состоялась...

Суровые вьюги идут,
Мечты покрывая ознобом,
И я по колени бреду,
Увязнув в утраты сугробах.

Казалось, что счастье- навек...
Мираж оказался обманом.
И падает, падает снег,
Бинтуя душевную рану.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115120101281

Чи дощ, чи сніг, чи невагома мжичка
Поволі падає на вуличні ятки.
Ходити під дощем - то давня звичка.
Пришвидшу крок.Розім`яті листки

Не шурхотять. І під ногами слизько.
Ця пізня осінь зіткана з краплин.
Схилилися хмарини низько-низько
Над містом з теракотових цеглин.

Повільно висипають крупи білі
На вулицю із тьмяним ліхтарем.
Тулю до себе квіти скрижанілі,
З гірчавим ароматом, хризантем.

Спішу до тебе у тепло кімнати,
Де чай із трав заварюєш мені,
І хризантеми там будуть стояти
У кришталевій вазі на столі.

30.11.2015р.

Дороги в кожного свої бувають.
Можливо спільні з кимсь,можливо і на самоті.
Дороги кожному своє повідкривають
В залежності від того,для чого ти йдеш? і що у тебе на меті?...

25.11.2015

Зіграємо у хованки ?
Шукай мене, шукай!
Шукання – замальованки,
А ти – як Гюльчатай.
Собі не смій зізнатися,
Яка ти боязка.
Палаци і палатиці
Хай тепляться в думках.
Віднайдені, захочемо
На двох великий дім.
І наші тихі очі ми
Зупинимо отим,
Чого іще не бачимо.
Куди шляхи ведуть?
Стрімке інтимозначення.
Крихка сердець могуть.

Які там опції і бали?
Записую, аби скоріш
мене любили і читали...
А що нам хочеться найбільш?
Як-небудь і про що попало...
Ну ось і маємо – на вірш.

Яка там буря із емоцій?
Ні – а-я-яй! Ні – Боже мій!
Але у вихорі подій,
коли зима уже на носі,
я тихо привітаю осінь,
а далі... й досі – не до мрій.

Яка там Ліра, поки Муза
метає бісеру рядки?
Я перелатую дірки
на блузі Робіна і Крузо...
Які мої хороші друзі
у наші штопані роки!

Яка там бісова чарчина?
І я не смикаю чуприну,
як той Мюнхаузен колись...
І заглядаючи у вись,
я ще не падаю на спину,
коли еліта каже, – брись!

Немає п'ятниці у мене,
коли іду я у поля.
Нема у дами короля...
Опало жовте листя клена.
Міняє чорне на зелене
зерном засіяна рілля.

І поки ще не сіє хмара
насіння чорної трави,
мої єдині острови
далекі – пасіка і дача
і основна моя задача –
не утрачати голови.

2015

Я - єсь. Ти - будеш. Поміж нас - безодня.
Я п'ю. Ти спраглий. Дійти до згоди - марно.
Десятки літ, нас сто тисячоліть
Роз'єднюють - Господь мостів не зводить.

Будь! - це заповідь моя. Дай - повз пройти Подихом зростання не збудивши.
Я - єсь. Ти будеш. Через десять весен
Єси! - Ти скажеш. Я скажу: - колись...

Ітиму за літо - вишиване пишно.
Нікого з дороги не збила в баюру.
Мені б небагатечко: хатку в Комишні,
Згадки-дирижаблі... пегасів алюри...

Усе вже було: підривання... толоки...
Букети на стінах і кров на асфальті.
І сліпнуть народи, і око за око...
Товчеться обцасами прадідна смальта.

Деруть по сім шкур (а десяту - на потім)
Новітні підпанки, вчорашні харцизи.
І спробуй не грузни в елітнім болоті,
Де жаби зібралися на антрепризи.

Не в моді правдивці, здорожчала цегла.
Тотальна руйнація, вертели, туші...
Тьма-тьменна одурених, сотні полеглих.
Досвітні шукання, безкарні катуші.

І де віднайти дебаркадер чи шпару,
Куди відлетіти з пелюстям барвистим...
Тотальна свобода, загнуздано хмари.
Знов арфа "бринь-бринь...", виграють аферисти.

Знов тужить "покинув..." засватана дівка.
На ринги виходять нові переможці.
Маршрут із Терпилівки за Баглаївку.
Там Щастя чекає - із медом у ложці.

Стрічатиму друзів, блукатиму в житі.
Без мене шаткуйте капусточку свиті,
У дьогті шукайте перлини, халепи.
А я... оглядатиму зорні вертепи.




2015

коли поет перетинає межу майстерності
відлітає з глибин і вершин – виривається з Часу –
наступає тиша – божественна самотність –
кудись діваються учорашні зачаровані
злякано сахаються ближні і зловтішаються дальні…
мова відпускає поета в своє прийдешнє…

Буковинським соловейком його називали,
Хоча батьки нарекли хлопчика Назаром.
Гарні він пісні співав українські,щирі,
У яких всіх закликав жить в любові й мирі.

Його голос і талант знали в цілім світі,
Та зозуля накувала дуже мало жити.
В нашій пам"яті і досі усмішка привітна,
Сонцем сяяла вона,була добра,світла.

Вже минуло двадцять літ,як у саду райськім
Душа творча соловейком літає й співає,
І Назарія пісні лунають повсюди,
Сини й донька їх несуть й далі поміж люди.

2015 р.

А на горобині снігурі,
Ім так смакують ягоди червоні.
Зимонька-зима на білих конях
Примчала та й на втіху дітворі.

Сніг малечу зовсім не ляка,
Весело катається із гірки,
Морозець рум"янить дітям щічки,
Зліпили у дворі сніговика.

Танцюють навкруг нього радісні,
За руки взявшись хлопчики й дівчатка,
По змовницьки підморгує він їм,
Запрошує в зимову диво-казку.

2013 р.

Тому і не навчилась вибирати,
бо їй усе здавалося—це гріх:
якщо Господь зустрітись допоміг,
негоже власний вимір докладати.

І ще—була туманною дорога
й було оце космічне відчуття,
що кожний перший зустрічний—дитя,
дитя своєї матері і Бога.

І у коханні вірною була,
в уяві їх невидимо хранила
з чеснотами, якими наділила
дражливі їхні душі і тіла.

І кожного тягнула на собі
у помислах, як посестра, по схилу,
і тихо дивувалася, безсила,
своїй, без пристановиська, судьбі.

Голівко бідна! Щось воно не так,
щоб з ввічливості не сказати гірше.
Хто чесний—відійде, не зрозумівши,
а хто нечесний—згубить за п’ятак.

Ні благ вона земних не досягла,
ні справжньої взаємності не мала,
але коли в лікарні помирала,
всміхалась, бо щасливо прожила...

2014

Ти така, як і я, божевільна,
Ти така, як і я до цих пір, -
То уперто сумна і повільна,
То проворна й весела без мір.
То печально-прекрасна і тиха,
То відверто лукава й дзвінка, –
То вбачаєш у всьому безвихідь,
То тебе і біда не ляка.
Я це знаю… Не раз і не двічі
Проявлялась цих рис повнота,
Як тьмяніли засмучено вічі
Чи яскраво раділи вуста.
Ти така, як і я, – відшуміла,
Підупала, наморена вся, –
І безмежно упевнена в силі
Почуття, що повік не згаса.
28.11.15

Вони нанизуються колом на хід невидимої нитки
і спільним рухом поступають-- вперед, назад, на крок убік.
Вони хрипким співають горлом— вогнем вихоплюються злитки
їх лиць, коралів, що стрибають, мов зерня, вибите на тік.


Ріка стрімкішає у русі,пташина вищає в польоті,
від лева швидша антилопа,прудкіша риба у воді,
в ритмічнім танці-землетрусі— бажання звихреної плоті,
що заземляється крізь стопи у глини чорні і руді.


Це поколінь священний танець, вогонь, що плавить без поразки,
це діалог із духом предків, місток над прірвою життя.
На всіх танцюючих-- рум’янець, довкіл пливуть з туману маски,
що у рухливі життєпреси на зов приходять з небуття.


Розм’якли постраху границі, припливом піднята свідомість
переливається крізь межі ревниво-сталих берегів.
Первинний гурт зліта, як птиця, в стрімку оголену раптовість,
до сонму темних спостережень від сну розбуджених богів.


О, тільки б він знайшов дорогу— жар колективного екстазу,
Не відхиляючись за вітром бігучих пристрастей земних!
Він переплавлює жалобу, він переплавлює образу,
Й таємні жмені самоцвітів в серцях лишає вогняних.

2015

Відпусти мою тінь
ти не бачиш як слово у роті
проковтнулось й сидить в передсерді
і гріє мов змій
прочитай же мій крик що шарами прилип до плоті
і спадає Ікаром
і в'язне
і душить
й болить
хто є Богом тобі
хто твоє підпирає небо
моє впало униз і бездумно нижче летить
цей осінній мейнстрім
переріс у зловісну потребу
перетнути й пірнути у нічийний Берлін
не черпай мою сіль
ти не бачиш що прірва тотальна
причаїлась й гноїть
породивши зрадливу хіть
хто тримав і молив тому серце ґудзами шила
хто мене відпускав тому мовчки кричала вслід
2015

«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
«Оце так стрічати гостя
Між жидами повелося ?
Не поможуть замки ваші,
Як плечем двері підважу».
Всею силою наліг, –
Мало не звалився з ніг,
Бо була на те причина –
Двері ж тільки-но причинені.
У світлицю Довбуш входить
І на діда шаблю зводить.
Бородань стоїть незрушно
Та губами ледь ворушить .
У руці трима чарчину
І не кліпає очима.
«Чом стоїш, мов пень гнилий?
Таж вина гостю налий!..
А... не хочеш говорить?..
Перейдеш ураз на крик!»
Опуска Довбуш шаблюку
Прямо дідові на руку.
Та на подив чималий
Лиш вина трохи пролив.
А од крапель лезо сталі
Преважким опришку стало.
І шаблюку, що все крушить,
Вже не в змозі з місця зрушить.
Реб Ар’є (це був той дід)
Освятив шабесний хліб
І, як здавна повелося,
Запросив до столу гостя.
І пили удвох, і їли
Під сумний спів заметілі
Два тутешні ватажки:
Проводир грізних опришок
І знавець Святої Книжки.
Зустрілися ворогами,
А прощались другарями.
Так було, а чи інакше –
В Коломиї знають краще.
Та відтоді і опришки
Спочивали в шабес трішки.
...Перш ніж знятися у небо,
Пригадав Олекса ребе
І сказав в останню хвилю
В товаристві, серцю милім:
«Хлопці, топірці сховайте,
Крові більш не проливайте,
Бо кров людська – не водиця,
Проливати не годиться».
-----------------------------------
Довбуш (Добуш) Олекса був ватажком опришків-розбійників у 18-му столітті. Легенди оповідають, що награбоване в багатіїв добро й гроші він роздавав бідним.
Коломея (Коломия) – містечко Івано-Франківської області в Україні, переважну більшість якого до Другої світової війни становили юдеї.
Шмуель Йосеф Агнон (1888-1970) народився в Галичині, з 1908 р. – в Ерец-Ісраель. Лауреат Нобелівської премії.
Газда – господар.
Шабес (шабат) - Свята Субота в юдеїв.