Мокра ніч і туман,
Прохолодне безмов’я,
Все, що миле душі – у душі.
Певно знає вона,
Певно відає хто я
І чому ці вірші...
Розпросторена даль
З висоти сновидіння,
Переплутані яви буття.
Чи пройду до кінця
Лабіринти сумління ?
Чи сягну каяття ?
Томно дихає час
У спокусливу вічність,
Замітає сліди.
Зорі креслять в горі
Золоту символічність,
Місяць сяє з води...
Сива мудрість цвіте
На небесних долонях,
Скільки ж сонець у ній...
Тануть криги епох
Мов сніжинки на скронях
Здавшись долі земній.
Пророковано все,
Що було, що ще буде,
І не буде вовік.
Галактичні Скрижалі –
Вселенські Талмуди,
Одкровень Божих Сік
Спрагу Правди сповна
Вдовольнить, утамує
Вічним Космосом Сил.
Більше зорі надій
Не яскрітимуть всує
Над хрестами могил.
Воскресіння не міф,
Не безглузда омана...
Як за ніччю йде День,
Так за смертю Життя,
Тріумфальне Осанна !
В рясноті Одкровень.
Час відвідин своїх
Вже пора упізнати,
Бо ж для всіх благодать,
Що з благого зерна
Кличе дух виростати
У освячену рать.
2016

Запишалась бузина:
-В світі я така одна,
З мого запашного цвіту
Чудодійні вийдуть ліки,

Із ягід - смачне варення,
Хто ж корисніший за мене?
-Не хвались,-сказав їй глід,
Мої ягоди та цвіт

І листочки теж корисні,
Дуже помічні від серця.
Обізвалася шипшина:
-Є й в мені цілюща сила.

Ну, а жовтий звіробій
Вихвалявся і собі:
-Сто хвороб мене боїться.
-Годі, годі, зупиніться,

Перестаньте сперечатись.
Це стара калина-мати
Заспокоїла рослин:
-Здавна всі ми, як один:

І жасмин, і дев"ясил
Додають здоров"я й сил,
Живокіст, беріз бруньки
Зцілюють всіх залюбки.

Материнка й валер"яна
Також ліки непогані.
І медунка й зелен-м"ята
Теж уміють лікувати.

Із ромашки та малини
Відвари будуть теж смачними,
Горобина, подорожник,
Ліки з них зробити можна,

Щоб прогнати всі недуги,
Нам за це дякують дуже.
Ми разом - велика сила,
Звуть нас - лікарські рослини.

2015 р.

Буденність -- зорана рілля,
де серце ниділо на споді,
та ожило воно й кружля
в язичеському хороводі.

І вже не скажеш до пуття —
Різдво, Йордана чи Меланки...
Коралі ярого життя —
немов намисто у циганки.

Отак насуплений паша
дає свободу любій бранці,
щоб розмаїлася душа
й на час забулася у танці,

щоб розірвалась мла ночей
теплом, браслетами, вогнями,
щоб у галактиці очей
втонуть сріблястими човнами…

2016

* * *

Роди мене назад, моя плането,
У час, який слізьми малює кров.
Інопланетні храми пістолетами
Лягають тінно на земний Дніпро.

Компютер.
Свічка.
І космічне сміття
Над нами...
Заступає благодать.
Крізь нього нам чорти у душу мітять
І охоронці-ангели летять.

Вони тут розберуться між собою.
Зі мною також розберуться, бо
Коня ти приведеш до водопою,
Напитися ж наверне тільки Бог.

Тут наша воля часто – божевілля.
Як відьми смерть, така любов тяжка.
Де людям злим війна – немов весілля.
Весілля ж невеселе...
В ДНК
Тепер такі проникли землетруси,
Що динозаври в декому ревуть.
А динозаври – як бабусі гуси...
Така-от суть.

Наш корабель хитається, трясеться.
Коти – як миші.
Миші – мов коти.
Та треба йти, допоки нам ідеться, –
До світла,
Щоб самим уже світить.

Бо скрізь розгул кривавої печалі.
Як мед із кров'ю ранок...
Рана.
Рай...
Ржавіє все, що в цім житті зі сталі.
Ржавє навіть слово з-під пера,
Якщо воно без крові і без духу,
Якщо воно не щире,
Не сльоза.
Не усміх,
Не вогонь,
Не завірюха
І не козак.

Вогонь і вітер чесні в цьому світі.
Вода хитрюща, як усі жінки.
Про юність спогад сонним світлом світить
І п*є зірки із Божої руки.

Шукаю корінь перекотиполя,
Шукаю вперто папороті цвіт.
Як блудний пес, я звик уже до болю.
Мов князь, карбую кров*ю заповіт.

Святими журавлі мені здаються.
Вагон Львів-Київ – келія моя.
Йде кров – мов дим літаючого блюдця,
А кров із горла – часу течія.

Дзвенить живий алмаз мойого серця.
А я – священна жертва цих людей.
Але на долю не умію сердиться.
Нехай із ласки Божої веде.

Нехай веде, мов хлопчика, за руку,
Веселі сни дарує, висоту.
Мене чекають читачі й онуки,
Допоки я шліфуюся, росту.

Поміж доріг – як поміж ніг дівочих –
Єство моє гуляє і шука.
Моя ж душа страдає і пророчить –
Як вертикальна вітряна ріка.

А коло все стискається, стискає…
Сльоза ж по шрамі п'є свою печаль.
Хрестате горе.
Щастячко ж безкрає,
Немов пасхальна вітряна свіча.

… бывают дни, когда во рту ни крошки
и в самый раз поленом лечь в камин…
но "Господи, помилуй" - понарошку
никак не хочет вымолвить "аминь"…

я мир иллюзий больше не встревожу
на цыпочках вернусь в свой объектив
пересмотрю "о чем" и "с кем" попозже
бессонница причина, не мотив…

и вот уже страницы в заголовках
все мельтешат, пытаясь завладеть
той самой, что ни есть, в стогу иголкой --
нарушив все обряды, обалдеть…

ведь ( богом позабытой ) деревушке
всего семь нот - почти наедине
как родненькой, как исповедь, на ушко
легчало от того не только мне…

я пел свое о том, что наболело
до хрипоты… за прошлое… мой друг --
где воронье слеталось на пробелы
я слышал много раз во сне "каюк"…

но каждый раз спасал себя обетом
не зря поставил вовремя камин
и "Господи, помилуй" рядом где-то
вот только бы успел в затвор "аминь"…
17 - 18. 01. 2016.

лютий
хуртеча
ями
сагу писати
вмерти
битви
герої
мами
кай уникає герди

гномів червоні лиця
зорі в заметах білих
вірші виткі суниці
стриб за чужі наділи

Грід посмакує вперше
чавлячи крізь люстерко
Одін очима креше
лист горни... фантазерко...

кінь восьминогий скаче
в кільця вогненні...
шосте!
дайте м`який окрайчик
я ж не просила острів

пам`ять і думка
хуга...
вир...
воронячий ірій
я народилася вдруге
щоб оминати валькірій



2016

Новий з’явився у гаремі євнух.
Йому вказівку падишах дає:
«Веди мені у спальню юну Єву –
До неї справа дуже пильна є.

А за годину забереш кохану
І приведеш невинну Зульфію -
Я з нею довго панькатись не стану -
Виконуй волю швидше-но мою!»

І щогодини євнух так приводив
Красунь розкішних в спальню кожен раз -
Їх падишах кохав і кликав, як на подив,
Нових і свіжих знову у палац.

Під ранок впав із сили зовсім євнух:
З гарему - в спальню, звідти – у гарем…
І він питає тихо юну Єву:
«Як падишах так може, о, хюррем:

За тілом він кохає знову тіло -
Де лиш бере наснагу?.. Знай, але
Мене вже ноги не тримають стільки -
А як йому не стало досі зле?..»

Регоче Єва, гола й безтурботна:
«Ти занепав, бо ходиш без мети,
А в шаха це - улюблена робота...
Не був би євнухом - любив її б і ти...»


18.01.16

Наростає з потОйсвіту, міста напругу ятрить
голосіння невмовчане. Видивом ночі закрапало.
Стиглий місяць огніє - напевне ж на сильні вітри.
Хмари в трави небесні вгрузають - важкі, наче бафало.

Де гайвеї пасмують маунди старих бойовищ,
а дерева судомні та вигаслі квилять під зорями -
мов ізплетена з карагуати - все вище і вищ...
та мелодія тонка твоя плине далями горними.

Йду за знаками стебел ізігнутих, гілля розхвиль.
Наче з листя сторічної осені просвіт вихоплюю.
Ти так близько до мене - аж рушаться відстані миль...
за мембраною часу орлієш високою волею.

Гостро зиришся в мене, на мене росою зіниць.
Пролітаєш наскрізно нейтронами лавиносердними.
Лише голосом, зболено словом, собою озвись!
Лише вирости з тіні густої за тихими кедрами

і земля черокійська розбудить каміння живе.
Ми з тобою овітрені в коло сновидь ошаманених,
підіймемо - як рибу на списі з Огайо - із вен -
наших вен ізневірене сонце - з кривавої гавані.

Як бідне серце стрепенулось, лиш тільки ти промовив слово,
як заяснів холодний вечір і підморгнули ліхтарі!
Скінчилась плутана безцільність, життя знайшло свою основу,
і вкрились ніжною травою безбарвні бляклі пустирі.

Як хтось в минулому моєму із безкінечною журбою
просив мене не пропадати -- і відчай лився через край,
так над западиною в часі, над океанською водою
шепочу я тобі сьогодні своє благальне «не зникай».

2016

Сніг полями мете,
Замітаючи шлях у минуле,
В літом пещені дні,
Де нам килим стелила трава,

Де я, мов Прометей,
Розіп"ятий тобою... Заснула,
Ти лежиш на мені
Вся безсила... Жива?... Не жива?...

Річка хвилею б"є,
І розкиданий берегом одяг,
Мов непотріб, що ми
Поскидали в бажанні утіх.

Ніжне тіло твоє...
Цей взаємно-нестриманий потяг
Впасти в трави умить,
Що ніхто й опиратись не встиг...

Шалу- час! Шаленій!
Мов сорочка, мережаний килим
Із в"юнку, блекоти-
Ми на ньому немов у раю...

І контрастом на ній
"Заморочка"- ці трусики білі,
Що, мов "фєнєчку", ти
Накрутила на литку свою.

...Ми заходим удвох
У ведично-замріяну воду,
Змити втому... Пливе
Над водою розливистий сміх...

...Непогоди Молох
З Завірюхою співи заводить...
Снів відгомін живе.
Живемо ми обоє у них.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116011801135

Веселий день прийшов до мене,
Його все збільшує зима.
Та щуляться од вітру вени,
Стиска мороз їх крадькома.

А розсипи розкішні снігу
Милують очі навкруги.
Руками зроблені хурдиги
Його високі береги.

Як хороше – вродливий вечір
Вогнями пестить де-не-де.
Немов духмяний пломінь печі
Тепло леліє молоде.

17.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка.

Іду як по льоду паркету.
«Заносить» іноді, буває,
та одинокому поету
іти фортуна помагає.

І у кільватері поволі
пересуваюся порою.
Зате, які чудові ролі
літературного героя!

Один – убогий, інший – босий,
а то й сліпий, як потороча –
нема-нема, та й гляне косо
на того, що боїться порчі.

Як та наживка у болоті.
Як не в’юни, то жаба клюне.
А то і щука косорота
укусить, пожує і плюне.

О! Як утримати нелегко
єдиний курс у гавань тиші.
Але на реї недалеко
ще майорить – « сим побєдіше».

І у кільватері буває
одного інше обганяє.
Але у бурю і у штилі
фарватер доведе до цілі.
Увіруймо, – війна минає,
а наша віра – на вітрилі.

01.2016

Ви курвите душею до душі.
Ви глухнете, що до любові, що до зради.
Вам як на перше, й на встократе
Забити цвях – і брати, брати. Брате!
Куди вам вкласти камертон й палітру,
Щоб за півлітру не ішли в полон,
Не допускали фальш – секундний тон.
У вашій накрохмаленій постелі
Мікроб не менше, як в бомжа оселі,
Та тільки білих – в колір. До імен.
Я ж проспіваю про Лілі Марлен.
Й ліхтар розділить світла феномен.
У темряві навколо.

20. ІХ. 2015

Співає моє серце в чеканні,
Горять очі і палають вуста,
Розцвітає усмішка в бажанні,
А голова втрачена і пуста...

Пісня серця лине десь далеко,
Звивається в вирій, у небеса,
Її на крилах понесли лелеки
І я повірила в земні чудеса.

По тілу побігли безумні мурашки,
В повітрі завитав запах ванілі,
На вікні зацвіли білі ромашки,
Задрижали руки мої сп'янілі.

Це все сталось у долі секунди,
Від твого райського поцілунку
І нехай всі насміхаються люди,
Та я вдячна долі такому дарунку.

Бо ти як сонце прийшов у життя,
Зламав зачинені двері зимою
І як сірник спалахнули всі почуття,
Навік з'єднавши нас із тобою...

1

Висіла об`явка на дошці зеленій:
"Приходьте, шукаю наступника для...".
А псюги хлебтали водицю студену.
В капусті плодилися грошики, тля...

Текла крізь пісочний годинник марнота.
Вивчали романтики партогенез.
Під "Отто Дікс" рюмсали, мліючи, готи.
Строчили дятлята лункі смс.

Гордилися баштами Кам`янець, Піза.
Виводили чаплі дітей на крило...
Поет прилаштовував панну без візи.
Всі ж бачили біса, таріль-НЛО.

А панна дивочна, плитка і незрима.
Не треба їй кави, не крає сальця.
Одне лиш уміє: відшукувать рими,
Чіпляти пір`їну - до коми, слівця...

Поет помирав, залишаючи спадок.
Пристроїти музу халепа - авжеж.
Тріщали невтишні червневі цикади.
Гефест вимальовував графік пожеж.

Ріс попит на цукор, тверді "Кара-куми".
Малечу катали машинки "на час"...
А муза - ні брату, ні свату, ні куму!

...Зірвало об`явку брудне циганча.

2

Читало чи ні, те для нас таємниця.
На аркуші в цятку - німий телефон.
Дзвони.
Відкупорюй варення з чорниці...
Агов, циганчатко!
Майнули - мов сон:
той аркушик...
віяла...
віхоли...
цяці...
Кибитка спинялася біля ларька.
І музи, і роми - одвічні скитальці.
Шкоринка медова, хлібина гірка.

3

Схилилася муза над одром зеленим.
Болотні вогні.
Дві русалки.
Лото.
Прогнала з кута пасербиня Олена,
Три тижні міняла на скраб і манто.





2016

Прогноз у горах посеред зими –
Марудна і нікчемна справа:
Десь зліва чи там справа
Хмарина чорними крильми
Торкнеться голої вершини ,
І злива, мов з відра, на тебе зрине.
Сховатись - ні куща, ні деревця довкіль.
А десь внизу, неподалік відсіль,
Сонце туристом сновига в Єрусалимі...
Промоклий, все ж настрій передать
Не смій якимись там словами злими.
Погода кожна - Божа благодать.
А як тобі чимсь не пасує ця,
Вини себе, а не Творця.

Які були часи, які були поети,
Які були думки, які були слова.
Невже оті часи вже канули у Лету,
Невже оті слова зів’яли, мов трава.

Чого ж ви мовчите? Чи вже у душах злидні,
Чи в патоці густій засохло в же перо,
Чи в Україні рай, і ворога не видно,
Чи засмоктало вже неправедне добро?

2012

Мої вітання і тисячоліть
після́. Ти теж привів до шлюбу курву.
У нас удоста спільного. Тим пак
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під’їздах,
розвалини. Я, пересічний зайда,
припилений вітаю бюст
в безлюдній галереї. Ах, Тиберій,
тобі тут менше тридцяти. В лиці
виразніш певність у слухняних м’язах,
ніж в будучім їх суми. Голова,
ще скульптором відрубана тоді,
посутньо є пророцтвом щодо влади.
Усе, від підборіддя й нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти
плюс сонми твій почмокати шерехатий
малят – і навіть посмак насолод
вовчиці, що колись кормила Рема
і Ромула (Одні і ті ж уста!
той самий лепет солодко й безладно
в підкладці тоги.) Наостанок – бюст,
як символ відсторонености мозку
від тіла. Власного, а чи
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.

Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не волить зупинятись:
ні на якомусь із облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
є тільки наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, в тих катівнях, де усі
зізнаються, – пак вибиті в тортурах
зізнання, мовби сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
віддаленим від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним похлинутись
скоріше у купальні власній, ніж
потоком думки. Й чи не є жорстокість
навзаєм – і попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди перебуваєш в мить падіння.

Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Гай-гай, не та доба!
Й за вуха годі втримати комусь
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам’яним лицем,
зуживаним зо два тисячоліття,
ти постаєш природним механізмом
тупого нищення, а зовсім не
рабом страстей, провідником ідеї
чи ще чого. І вберегти тебе
від вигадок, що вберегти дерева
від листя, з його комплексом незв’язних,
та неугавних нарікань юрми.

В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, поваплене зимовим світлом.
Шум вулиці. На якість просторіні
ніяк згукнутись негодящий бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій при світлі лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Зайти, скажімо, зі нової карти?
Який в цім сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж той історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
на мить затнеться й перерве буріння.
"Бюст, – мовить він говіркою розвалин
і м’язових посіпувань, – бюст, бюст".

Виринають із пам'яті спомини давніх надій,
Що колись оселились у мріях привабливим дивом.
Заховали минуле далекі тумани густі,
Прагматичні бар'єри закрили сполохане сниво.

Та відлуння думок не залишать нас на самоті,
Пригадати примусять усі неймовірні пориви.
Хай зі смертних ніхто неспроможний іти по воді,
Та можливо спіймати краплини Небесної зливи.

Поринає свідомість у вихор непізнаних сфер,
Диктувати стихіям людина бажає закони.
Від нахабства такого розгублений всесвіт завмер

І до вічності пустить лиш тих, що пройдуть перепони.
Це природа людська: треба все і сьогодні й тепер,
Та земна жалюгідність у безмірі вічного тоне.

2016

Сидить у хаті жінка.Не стара,
Лиш срібну стрічку горе вдарувало.
Був Новий рік.Народження Христа
І не помітила б, та заколядували.

Зраділа.Підхопилася.Пішла
Колядникам виносити гостинці,
А з ними - материнського тепла,
У свято з тугою усе ж не наодинці.

Солона покотилася сльоза
Від радості, напевне, що згадали.
З портрета дивиться єдиний син Назар,
Такі ж блакитні очі, як у мами.

Скільки синів забрала в матерів
Війна на Сході, що АТО ще зветься,
І кожен з них вернутися хотів
Живим додому.Ой, не доведеться

Уже ступить на батьківський поріг,
Обняти маму, діточок, дружину.
Та недарма кожен герой поліг,
Життя віддав за неньку-Україну.

2016 р.

Білий бусол бродить босий
Тихо-тихо травами,
Десь дістане дзьобом довгим
Любим лелечатонькам
Жирних жучків, жовтих жабок,
Малим мало, мало.
Щоб здоровими зростали,
Сильними ставали.

2015 р.

Я усвідомив – ти уже не та,
І вже стежок не буде перехресних,
Бо поміж нами – пустка й німота,
Нам не зустрітись у майбутніх веснах.

Бо поміж нас – завіса із дощів,
Бо поміж нас – тужливі заметілі…
Я все безповоротно зрозумів,
Та як вгамуєш дивний дрож у тілі.

Відпусти! Чого мене тримаєш?
Бачиш, та біль вбива мене!
Прошу залиш, як в ніченьку кидаєш,
І не приходь,ніколи, все!

Так ти не робиш, що просила,
Не покидаєш ні на мить.
Та грець тобі-кохання сила,
Прошу тебе, мене залиш!

2008

Ой не зозуля роки додає.
Сяють ще карії очі,
та заховалося щастя моє
в сутінки білої ночі.

Жовті діброви, багряні сади...
Де та розвилка розлуки,
що повертала раніше сюди
з лісу у росяні луки?

Позамітало луги і поля
памороззю-сивиною.
Віє і віє зимою.

Ой, замерзає надія моя…
А за лісами ще чую здаля
відгуки долі луною.

Ти зі снігів ішла до мене, сестро,
Щоб звоювати душу із калини,
Я мури не встигала свої звести,
Бо вірила, що корені єдині.

В мою весну вписались ріки крові,
Вінками заквітчали мій літопис,
Від болю відбирало навіть мову,
На тілі шрамом виступав клинопис.

Ти очі не ховала мигдалеві,
Без сорому зривала з мене одяг,
Щоб борг віддати власний лихвареві
За надприродний до чужого потяг.

Після твого поцілунку розплющую очі
і враз все навколо - хитка месмерична краса:
і лід на гілках жасмиину наче роса,
і тіні, мов сіті, в лілових глибинах ночі.
2016р.

Прошлое сложено стопкою,
расшевели, помучь-ка.
Она из соломы ручка,
гибкая, внезапно ломкая.

Падала, путаясь в джемпере,
на плитку, что не просохла.
Кровило не сердце, а охра
из горла железного темперы.

Просила «не лги». Похоже,
«не лги» понимают двояко.
Сменились три зодиака.
Затихли шаги в прихожей.

16/01/2016

З кожного слова
російськомовного українця
прозирають половецькі зіниці:
з правої — вискакує зайчик,
а з лівої — лисиця.

Колядує дитинство моє
під січневими вікнами.
Через кригу шибок
ледь просвічуються каганці.
І виходять на ґанки
господині, нуждою забідкані,
І виносять дитинству моєму
ще теплі гречані млинці.
А млинцям тим хотілося
схожими бути на місяця –
Кругловиді були, як і він,
але темні лицем...
(На млинці місяцеві
не скоро ще тісто заміситься,
і лиш син мій поласує жовтим,
як місяць, млинцем).
"Колядин, колядин... –
Чую з року того повоєнного –
Я у батька один..."
Але батька із фронту нема,
І бабуся в молитві поминає когось,
убієнного,
Щоби я не помітив,
поминає вночі, крадькома.
"Колядин, колядин..."
Поспішаю додому з гостинцями,
І нарешті пірнаю в глибокий і теплий замет...
Під заметом – землянка.
На стіні – паперові жар-птиці.
На ослоні – бабуся.
На покуті – батьків портрет.
1982

Ера крокує століттями.
Йдуть у колону віки,
і у шеренгу орбітами
линуть у Лету роки.

На перехресті космічності
у далині житія
десь за епохою вічності
є половинка моя.

Перелітає монадою
у затяжнім віражі
до візаві за порадою
рідна частина душі.

Якось обійдене долею,
там де веселка ще є,
затуманіє стодолою
перше кохання моє.

І повертає утрачене.
Тане минуле, як лід.
Лине душа у політ.
Наша розлука оплачена.
Я назначаю побачення
рівно за тисячу літ.

01.2016

Хода по колу чи слідами
своїх слідів з минулих днів,
посперечатися з богами
хіба що мертвий не хотів
(або хотів, та тлінь спиняла).
А інші – в чергу до трибун…
Живе у кожному міняйлі
талановитий говорун.
Один глагол на всю спільноту,
одної мови дітлахи.
Якщо не ту натиснув ноту,
глуши її: кахи, кахи…
Ховаєш слово у горлянку,
пережуєш його натще
і пальцем тикаєш морзянку
в своє натхненне «трохи ще»…
Ідуть роки, а ти тупцюєш
і переконуєш себе,
що твориш ти, а не римуєш
своє понуре «цоб-цабе».
Боги сидять на видноколі,
нетлінне лускають униз,
а ти у тому ж его-колі
вірші збираєш, яко хмиз –
палити мари, гріти Музу
і утішатися слівцем,
та сотий раз в діряву лузу
ціляти києм-олівцем.

15.01.2016

На трьох китах тримався світ
Колись.
Потім світи переплелись
І гайда мандрувати
Через Сварожі шати
За мріями
Усюди й скрізь.

Хтось став галактикою,
Хтось – медузою,
А хтось – божественною музою…
Та всі сумують за китами,
Які в земному океані
Тренують чарівні хвости…

Так зовсім поруч!
На одній планеті!
Ця зустріч – на одному злеті!
Та щось ніяк не допливсти…
Я б впала у відчай,
Якби не коти...

Але сьогодні – подарунок долі:
Зустрінусь з тим, хто бачив їх доволі!

Суботній крихітний секрет,
Й начхати на сніговий замет :)

16.01.2016

Це- гальюн (а світлина- клозет типу "water")
З вічним кредо комун на кістках танцювати...
...Понад Стіксом висять чорнорукі мости,
Наче лап розіп"ятих павукохрести.

Вий моторний- сови завмираючий клич...
Місто Чорне сюди спорожняється в ніч...
Шин згоріла зола пролітає крізь комин...
...Світле місто... Безладно спливаючий спомин...

...Там, у Сонячнім, радості долі чекав.
Там стежками дитинства на волі блукав...
Там я сонце в долоні дитячі ловив...
Та не втримав, одначе. Усе розгубив,

І проміння його вже не те у долонях.
Мікс із змін- що з того? Сльози з кров"ю солоні
Цінувати без змісту навчилися ми...
...Череп Чорного Міста зіяє з пітьми,

І з палаючих жовтопекельних зіниць
Вилітають вагони його колісниць,
Мов би душі, що вирвались з пекла на простір...
І з двома берегами межуючий острів,

Наче прихисток тим, хто душею живе,
Мов актор, що у роль увійшов, та пливе,
Хоч, буває, веслом хоче вдарить Харона.
Місто Чорне... ОСТАННІЙ РУБІЖ ОБОРОНИ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116011601556

Ой бродила Муза та й дорогами,
перелізла через мій паркан.
Розбудила пошепки: "На Бога ми
маємо на двох один талан?.."
Намагався якось відчепитися
(ненормальний я їй - qu'est-ce?)
А вона примусила журитися
ні про що й водночас про усе.
Я їй розповів про іншу музику,
я їй показав чиїсь світи.
Прокатав на... не скажу вже "тузику"...
А вона усе: "Іди сюди".
Мучились обоє відчайдушно ми
(впертістю наділено обох).
Виявилось, мало не подружжя ми...
І любов'ю ділиться Сам Бог.

16.01.2016

Туманно в Ризі, мілітарно в Моніно.
Ідеш риговищем, дорога - лід.
Війну припинено, мульт заборонено.
Згар буцегареньок, пітьма свобід.

Пар на Парнасі, людва у стресі.
Пороззираєшся, летиш чимдуж.
Обдав димочками Довготелесик.
Мовчи, скиталице, притримуй гуж.

Маланка з вусами. Коза у свиточці
Пишалась гаджетом, упала в саж.
Плетеш ряденечко, тече по ниточці
Лютіж карміновий і "отче наш..."...

А глобус Глобино хить-хить у пломені.
Самообдурення адреналін.
А стріхи рідні - лише солом`яні.
Завис над рейвахом рай-цепелін.


2016

І
(на чужині)
Навчені любов'ю до братів,
лаємося, що життя собаче…
А яке ти у орді хотів?
І зі школи аж до наших днів
висновки поета однозначні.

Золотого віку не було,
а були – облуда і химери.
Віхолою – срібний замело.
І донині, сущому на зло
оживає мезозойська ера.

Декадента виморила тля
силою імперії нової.
Імажиста прийняла земля.
А рентгени променів Кремля
виродили націю ізгоїв.

Раша не читає Кобзаря.
Їй стає більмом у оці Київ
і бракує в голові царя.
Ящури і змії та зоря
п’ятикутна – символи Росії.

Ненавидять жовто-голубе
вигодувані «аристократи»
з общака КаПе і КаГеБе –
михалкови, киселі – цабе
і звичайні бойові примати.

ІІ
(у політиці і культурі)
Он і голомозе на коні,
і повзе рептилія колони.
О, вони воюють не одні.
У полоні тої маячні
повалії, лораки, кобзони.

І яке то диво, що Донбас
зайняли буряти-партизани?
Подивіться у свої екрани,
як попсяче на очах у вас
корольових жалують тарзани.

Заробляють і бойовики
з общака кривавої получки,
і іуди мають копійки,
і нео́-куповані совки –
довгоносі кролики й сердючки.

Агітує в ролі тамади,
вірний кожній владі до могили,
найлютіший ворог у орди –
люструвати діда Калити
і онука Невського дебіла.

– На Олімпі явно вар’єте, –
думає еліта вище мера.
– Але й ми уже і се, і те,
і такі ж базіки… Та зате –
обрані зі сцени у прем'єри.

ІІІ
(на околицях культури)
А у народу – соло на губі.
Перемагає… Переобирає…
І юне плем’я мудре виростає.
А ось таланти деякі тупі,
такі тупі, аж мова шкутильгає.

Але і ці тусуються таки.
Очікують і їх бойовики.
І пійманих на шухері не мало...
Оригінали і регіонали –
комічні до ікот жартівники.

Туди-сюди мотається культура.
Усюди всюдисуща, запальна,
кусюча, і жуюча, і блатна
уся халтура і номенклатура
у ролі войовничого Махна.

Ваяємо і оди, і сонети.
І лають нас, і панькають за «єто».
Але не доганяю навіть я, –
коли перемагає нічия,
чого, буває, чубляться поети?

Не знаю, на чиїй ми стороні
по ходу братовбивчої вандеї.
Немає перемог у цій війні.
Зате спливли на гребені борні
за гонорар у Раші – за ідеї
підсобники злодіїв запасні.

ІV
(у себе)
Але ми звичайно на коні.
Шпоримо і Музу, і Пегаса,
Б'ємо у кімвали у Донбасі,
думаючи, – ми такі одні
на Олімпі буйного Парнасу.

І богема кропає пісні
ті ж – собачі, блудо-голосисті.
Завивають лялі заводні.
Піє православ’я урочисто.
І говіє їжею рашиста
віруюча паства кацапні.

V
(у вічності)
А ціна? Ціною буде жах
за годину до кінця планети.
Та не панікуємо, поети!
Все одно далеко у віках
із безмов'я на Молочний шлях
падає сузір'я Андромеди*.

2014-2016

Хто ти? Моя навіяна омано,
Ілюзія чи подорож в астрал?
Моя солодка мить, ясна нірвано,
Начинений промінням серця шал...
Сезон дощів у різнотрав'ї джунглів,
Квіт лотоса у вічності буття,
Засніжена вершина Джомолунгми,
Плин часу до зірок без вороття...
Хто я? Піщинка в океані слова,
Замріяна пташина край вікна,
Трояндова соната...пелюсткова,
Коктейль снаги з ігристого вина.
Хто ми? Протуберанці спраглі істин,
Чи пілігрими на витках часів?
Чи ті, що манівцями...поза містом,
Щоб уникати шуму...голосів..?
Ми тут, ми є, ми прагнемо свободи,
Ми хочем бризу музи у віршах,
А ще - благоприємної погоди,
У небосинь на повних парусах.

2016 р.

Вона просила антипоезій,
до біса прозових, і трохи пива,
ми потім із нею блукали містом
не дуже прямо, не те, щоб криво.

Воно просило поводитись чемно,
не рвати квітів, не спати в клюмбах,
і нам залишалось гамселити в двері
давно закритих читальних клюбів.

Вони ж просили не краяти тишу,
пірнути у «дзен» і дивитись на зорі,
та в неї із зором були проблеми,
вона полюбляла вітрини прозорі.

Я тільки один не просив нічого,
і глупої ночі в потоках зливи
посеред дороги виводив цвяхом
до біса дурні кривуваті рими.

Коли я ходжу по небу
Головою донизу,
Дістає моє волосся
Обрію карнизи.
Знизу - вербові завіси,
Жалюзі з тополі,
Височенне вікно в небо:
Налітаюсь вволю.
Я ступаю по хмаринах
М'яко, тепло-ніжно,
В синій спокій у долинах,
Де мені затишно.

Між зупинками час дозволяє лічити до трьох,
у наступну хвилину ти падаєш в руки привілля,
і летиш у безодню, де в сонці ховається Бог,
де лавандовий запах у танці мого божевілля.
Де не можна сховатись від поглядів через картон,
де проміння під попелом гасне на чорних тенетах,
ти летиш під прицілом моїх чорнових забобон,
на чиїхсь намальованих світлом стареньких сонетах.
Наче все це повтор, і ти знаєш увесь епілог,
у вірші раз за разом кочують усталені рими,
ані пари із вуст, ані штампів набридлих вимог,
неможливість мовчати обох нас зробила німими.
Зачерпнувши туман дочекайся появи вогнів,
борони свою долю від гуркоту ржавих трамваїв.
Між зупинками час лімітує секунди для снів,
між зупинками сни - наче вітром сполохані зграї.

Душу не души, а тихо дихай,
вдихай азот і кисень, і озон.
Безумців мова героїчна й тиха –
кричи мені зірками в горизонт!

Життя твоє – єднання злетів,
страждання й болю, крику й суму...
Читай мені улюблених поетів,
допоки я крізь цю пустелю суну.

Співай мені стареньких іліад,
дивися в очі, як солдату.
Бо я твій дощ і я твій град,

бо я, ще змалку обіцявши тату,
що буду непохитним як гора,
у полум'ї драконів мав відраду.

2016

Думки, думки, вони, неначе птахи,
Через моря, пустелі і віки
Летять, набравши сильного розмаху,
Мої сумні та радісні думки.

Я думаю про тебе і тепліше
Мені на серці зболенім стає.
Усе, що є на світі наймиліше -
Туди і лине думка.Дістає

Усі душі куточки заповітні:
І погляд лагідних, усміхнених очей,
Та рук твоїх тепло і кольори блакитні
Отих терпких, недоспаних ночей.

1982 р.

Що наболіло на душі -
У віршах виливаю,
Радію і сумую теж,
І плачу, і співаю.

Я вдячна всім, у кого є
До творчості моєї
Любов чи навіть інтерес,
Мене це надихає.

Для вас пишу я про добро,
Природу та кохання.
Моє не тупиться перо,
Поки вірші читають.

2015 р.

Щоб отримати хабар,
хабаря потрібно дати.
Не дістався Божий дар?
Що ж, його не повертати.

Хабарі - наука й сила.
Без початку і кінця.
Божий дар не вб'є й могила,
а хабар здеруть й з мерця.


15.01.2016

Ми з нею подруги—сто літ, і двісті літ вона-- киянка,
і розмовляли ми завжди російською, як мало бути,
а нині з двох кінців землі прийшли на Скайпову стоянку
і все петляємо довкіл, щоб у розмові не схибнути.


У неї морщиться чоло, і полум’Янішає погляд:
“Да я б уже давным-давно язык укрАинский бы знала,
но ведь укрАинцы со мной всегда на русский переходят,
лишь только я заговорю, не затруднив меня нимало!”


Ми зустрічалися сто літ, і у догідливім припадку,
лиш відкривала вона рот, я поспішала знову й знову
так запопадливо (чому?) вдавати з себе акробатку
і переходити стрибком на (кому з нас?) зручнішу мову.


І що мені їй відказать в новітній простір віртуальний?
До мене вперше вона так із пильним докором зверталась.
І вкотре знала я, що ми у легкодухості фатальній
себе зневажили самі, Росія тільки скористалась.

2015

Лис у шкіру добродія вліз
І брехня захлинається ревом.
Намагаюсь побачити ліс,
А навколо дерева, дерева…
Хитрих лисів у лісі – як блох,
Що заїли паршивого псюру,
А слова – наче стиглий горох,
Котрим бевзі стріляються здуру.
Шельмувате павуччя лата
Понад прірвою сіті реляцій.
І блукає свята простота,
Зачарована грою паяців.
Вся країна збирає рубці
На серця і долоні. Криваві…
Там, де снайпер вишукує ціль,
Все одно проростати отаві.

Любителі суржику бають мені,
що рашеська мова – народна.
А я поваляю її у лайні,
за те, що вона така модна.

Її захищати від укрів у нас
іде ліліпутія клята.
І я анулюю і Крим, і Донбас
за те, що такі язикаті.

Коли русофіли ні -бе і ні -ме,
тому що Росія велика,
то я зневажаю це гаддя німе
за те, що таке без'язике.

У Раші розвинута мова Муму –
еліти, матрьоші-ваняші,
і я забуваю елітну тому,
що нею варнякає Раша.

Тому що у Раші, куди не піди,
у моді і меми, і мати,
а мати і жести – це мова орди,
якою глаголять примати.

Усі ненавидять тупе і пусте,
що п’є та регоче на кутні.
А я кацапетію тільки за те,
що любить свою «ліліпутю».

Плює без'язике на мову мою
огульно – і буйне, і п'яне.
А я на російську тому наплюю,
що нею каґтавив Ульянов.

Усім надокучили карлики злі,
дуріє у Думі Жирьопа.
Але Україна уже – Сомалі
за те, що іде у Європу.

Татари і укри жили у Криму.
Учили їх праві і ліві.
А Ізя родную не знає тому,
шо вчілі її у Лівіві.

Нардепія має і знає аж дві,
у Раді лунають акценти.
Якби булавою та по голові
за те, що тупі, як нардепи.

Моя Україна Європою йде.
У мови моєї – майбутнє.
І я ненавиджу собачу за те,
що нею ще тявкає Путя.

За те, що цілує і лиже ху*лу
кацапія Раші сідницю,
я їй «воздаю» таку саму хвалу,
яку «воздає» Солженіцин*.

2014

У тобі замерзає небо
На землі крижаніють мальви
Хоч би посмішкою до тебе
Увійти у блакить сакральну
Затавроване на безчасся
Я – пекуче тисячоліття
Що не вгоїться тихим щастям
Квітувати хоча б століття

У клечанні мечі млинові
Перерізують зелень тіла
Ти даруєш останій промінь
Я згоряю у заметілі

10.03.2015.

1
Я стану на тисячу слів важча
Кину палити недопалки гніву
Вивчу історію захаращену
Старо новітню псевдо архівну

Проігнорую протесні акції
Що вимагають пізнати істину
Дозаніміють глибинні реакції
Стану важким несуттєвим змістом

2
Люди, Небо зробилось ковзанкою для дилетантів
Вниз головою човгати – щось новітнє
Зате можна підгледіти контрольні диктанти
Які на землі дописують зомбовані діти

P.S. склеїти очі злизати холодне натхнення
З синього льоду І усний переказ диктантів
Влити в поезію рідної ойкумени…
Потому розбитись об Світло істинних в Слові атлантів

29.07.2015.

***
Ще за два кроки до мрева
гілка впаде кришталева
і обернеться на хатку.
Гноми, усі по порядку,
вийдуть, узявшись під боки:
"Що вам у висі високій?"

Ми ж, оперезані лісом,
білі зухвалі гульвіси,
обрію креслим пружину
вітряно, гінно, сніжинно
там, де зійшлися в обіймах
небо й земля божевільно,
зсипано зорі на гілля,
інею срібне весілля,
древа оголеність чиста,
сповідь колінного листу...

Що нам у висі високій?
Скільки зосталось?
Півкроку.