Де соловей співав, та хутко змовк,
Де місяця відбиток бовваніє
Серед напівзаплющених зірОк,
У чагарях нічних моїх думок
Біла сова шукала для гніздів'я
Безпечне місце - висидіть надію.

Як біле розправлялося крило,
В совину мудрість, як у білі чари,
Повірила, й забула про печалі.
І голову до мене підняло
Пташа-надія. Радо зустрічає.
А я йому бажаю, щоб росло.

І (ХІV)

Ймовірне диво неймовірних чар --
Усю валюту -- долари чи євро --
Їй-Бо програв, напевне, мов картяр,
Аби вогонь відчути той, що жеврів,

Та розгорівсь офірою -- в Тартар! --
Орфей для Еврідіки ті маневри
Творив колись. Про це -- весь дзвін кіфар --
Коханню відданість - його шедеври.

Розпуста на прекрасне почуття
Чигала. Так, твої попестив коси
Впливовий дідуган -- щоб здобуття

Тієї нагороди відбулося --
Самопожертва справжня - ось життя! --
Любов оця - під враженням і досі!

ІІ (ХІV)

Любов оця - під враженням і досі!
Її харизма нам зійшла з небес --
На аурах печаттю запеклося
Те наслання, в якому сам воскрес.

Ти також відродилась, мов колосся,
Це почуття - найбільше із чудес.
Позбутися минулого вдалося --
Колишніх пасій зник набір увесь.

Як марево, зринають їхні тіні --
Буває нині. Наче той сміттяр,
Що запахом періщив баговиння...

Та знищує їх сонячний списар,
То Королеви Почуттів уміння --
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар.


ІІІ (ХІV)

Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
Вклоняюся засновнику Плеяди --
Любові поетичної різьбяр,
Торкались вічності його поради.

Але, відомо, кожен циркуляр
Свої ховає в повсякденні вади,
Якщо для когось вірність - це петля,
То флірт позбавлений реально влади.

Петрарка, Данте - ближче, тільки там --
Лиш мрії невзаємні високосся --
Краса духовна -- данина Богам...

А нам дано кохання суголосся,
Несем його, як найдорожчий крам --
До сивини у власному волоссі.

ІV (ХІV)

До сивини у власному волоссі --
Наш перший рік - піднесення п'янке --
Рікою черешневою лилося,
Немов літак робив круте піке.

Ми в руслі тім, неначе два лосося --
Супроти течії єство в'юнке --
Несли так легко, що мені здалося --
Здолаємо удвох усе мілке.

Смерть матері - прийшло велике горе --
Й коли душа нагадувала згар --
Ти лікувала серце моє хворе

Цілющою любов'ю, як бджоляр,
Життя пекучий солод мов говорить --
Кохання справжнє - це вам не бульвар.

V (ХІV)

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
Поезії писалися сакральні,
У вічність мовби ніс обох човняр --
Перегуки душевні, сповідальні

Пронизували кожен капіляр,
І особливу виткали ментальність.
Любові сила там, як Бог--зброяр --
Здола всі підступи гидкі, брутальні.

О скільки сварок вже було -- дрібниць,
Найбільше в них про ревнощі ішлося.
Плела уява стільки небилиць,

Але прозріли, наче мудра осінь --
Невже нас підніма щось до зірниць?
А почуття, де все переплелося?!

VІ (ХІV)

А почуття, де все переплелося --
Ще вибирався із проваль гріха --
Спокусливе розпусти довгоносся
Чіплялось довго -- гірш од реп'яха.

Ти знала і не піддалася злості,
Хоча була у ревнощах лиха.
Довготерпіння - звідки узялося?!
Зціляла ним гульвісу-лопуха.

Всі примітивно грюкали дверима*
Як відчували зради перегар --
Моя ж -- удосконаленням інтиму --

Кохання здобувала Трафальгар**
Душі красою вразила так зримо --
З'єднались два світи, немов муар.
______________________________
* Грюкали дверима - розривали стосунки.
**Трафальгар -- морський бій, що відбувся 21 жовтня 1805 біля мису Трафальгар, де англійський флот, керований адміралом Нельсоном, переміг іспанську флотилію, площа в Лондоні, названа на честь Трафальгарської битви. Тут - вжито в значенні Перемоги кохання.

VІІ (ХІV)

З'єднались два світи, немов муар --
Нас поріднило ще пісенне диво --
Неначе віртуозний ковзаняр --
Слова перетворив у звуків мливо.

Натхнення здвоєне -- під гру флояр --
Кресало на льоду палахкотливі
Мелодій іскри... Так вночі ліхтар
Виблискує між вітами красиво.

Б'є пекла грім, аж шарпається твердь,
Земля тріщить -- громадяться тороси --
Усе летить до чорта шкереберть!

...Кохання музика -- не приверзлося --
Життя раптово сповнила ущерть --
Взаємності величне двоголосся.

VІІІ (ХІV)

Взаємності величне двоголосся --
Ми їздили на озеро удвох --
О пречудово нам тоді велося --
Ярило сяяв, а Купайло Бог

Сприяв зазнати під водою млості --
Злиття солодкого, серця аж: "Тьох!"...
Коньяк, багаття, вірші, море тостів,
Цілунків, пестощів, п'янких знемог...

Мара тоді твоє втомила тіло,
І трапилась одна із авантюр -
Коли вертались, ти -- знепритомніла...

Та переляк минув гірких зажур!
Боялися кохання вражі сили --
Вдарялися у нього, як об мур!

ІХ (ХІV)

Вдарялися у нього, як об мур
Ті -- "подруг" преогидні пересуди --
Душив їх заздрості печальний смур --
Щоб красивішій пакостить усюди.

Плітки пускати, ляпнуть каламбур,
Чи спокусить коханого до блуду --
Весь арсенал чортячих агентур --
Ним користались навчені іуди.

Цей світ не тільки з чорного творивсь --
Серед людей живе і світла прорість --
Що сонцесяйну виглядає вись...

Вона любов рятує від спотворень.
Це перед нею ницими здались
Всі збочення Содому та Гоморри.

Х (ХІV)

Всі збочення Содому та Гоморри
Вони далеко десь від чистоти...
Блишить червоне світло семафора --
Бік протилежний - ось куди іти.

Ти багатьом даси красуням фори
У вірності. Нам вік цей - золотий,
Мов серденько твоє. Трублять хай горни --
Як щастя це надовго зберегти?!

Бо все минуще, тлінне в цьому світі...
Але Орфей чи кращий трубадур
Історії їх вічністю умиті --

Лише співець -- кохання деміург --
Він здатен річку Лету зупинити,
Вогні пекельні сатининських бур...

ХІ (ХІV)

Вогні пекельні сатанинських бур...
Вони жадають знищити кохання --
Прихильники розпусти диктатур --
У вірних захитать переконання,

Розкласти, спокусить, карикатур --
Намалювать - гаремів споглядання...
І душу вийняти з його скульптур,
Лишивши оболонки насміхання.

Та не на те Бог лебедів ліпив,
Аби віддати їх підступній кобрі.
А пам'ятник створить - одне із див,

Серця палило полум'я недобре,
Жахливий біль нам витримку точив,
Але загартувались в непокорі.


ХІІ (ХІV)

Але загартувались в непокорі --
Прилюдно демонструєш ти красу.
Танцюючи, подібна Терпсихорі*,
Розсіюєш звабливість, мов росу,

На віддалі піднявши раптом шворінь...
Чоловіки очиськами пасуть,
Так збуджено, готові вже й до оргій...
То -- веремії алкоголю суть.

Позбувшися хмільної ейфорії,
Оскому збивши чародиктатур,
Кохання справжнє знов нас тихо гріє,

Через життєвий проступа сумбур,
Те вічне почуття, висока мрія,
Моя весна, яку плекав Амур.
*Терпсихора (гр.) — муза танців і хорового співу.


ХІІІ (ХІV)

Яка всесильна ти єси, любове,
ні смерч, ні шторм не стне твій ніжний човен...
Ярослав Дорошенко

Моя весна, яку плекав Амур,
Відколи сталась наша зустріч перша,
Триває в спеку, поміж кучугур,
І восени, легенький смуток стерши.

А музика весняних партитур?!
То — апогей краси, любові звершень,
Це — солод, та не приторний гламур,
Він -- щастя дух, що мрії перевершив.

Але найбільш кохання — боротьба,
Змагання зваб у своєріднім спорті,
Ти краща за Монро, самців юрба

Тебе готова вкрасти й на офшори.
Натхнення королева голуба,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

ХІV (ХІV)

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Усипала красою цілий світ,
Мов на містичнім килимі чи ковдрі,
У щастя небеса -- цей наш політ.

Вкраїнською родзинкою із торта --
Засяй, неначе весен первоцвіт.
Любов пульсує в космосу аорті,
То -- людства почуттів -- ясний зеніт.

Якщо усе навколо почорніє,
Закурить Сатана одну з сигар,
Там іскра порятунку і надії --

Взаємного кохання -- справжній скарб --
Нарешті здійснена поетів мрія --
Ймовірне диво неймовірних чар.

ХІV МАГІСТРАЛ

Ймовірне диво неймовірних чар
Любов оця - під враженням і досі!
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
До сивини у власному волоссі.

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
А почуття, де все переплелося,
З'єднались два світи, немов муар --
Взаємності величне двоголосся.

Вдарялися у нього, як об мур
Всі збочення Содому та Гоморри,
Вогні пекельні сатининських бур...

Але загартувались в непокорі.
Моя весна, яку плекав Амур,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

21.07. - 18.08.7532 р. (Від Трипілля) (2024)

- Прогуляємось, Андрійку, ботанічним садом?!
А онукові малому, звісно ж, все цікаво,
Тож на ті слова бабусі відгукнувся радо.
Дідусь зайнятий постійно, повсякчас у справах,
А бабуся із онуком кожен день гуляє.
Де вони за оцей тиждень тільки не бували.
Вже Андрійко цікавинок скільки нових знає.
Буде з друзями ділитись, щоб і вони знали.
У саду буяє зелень, скрізь квіти яскраві.
Роздивляється Андрійко та про все питає…
Утомились та і сіли спочивать на лаві.
Аж попереду на клумбі кущик розквітає.
Його пагони червоні у лускатім листі
Не так кидалися в очі, як рожеві квіти,
Які сотнями збирались у довгенькі кисті.
За тим цвітом і не видно було майже віти.
- А що то за кущ, бабусю? – Андрійко питає.
Посміхнулася бабуся: - Тамарикс, онучку.
- Якась, наче, дивна назва для нашого краю?
- Звісно, дивна та ж, Андрійку, така милозвучна.
Правда, ще його гребінник люди називають,
Боже дерево, жидівник чи калмицький ладан…
Бісерник … Та усіх назв я і не пам’ятаю.
Та і знаю не багато що про нього… Правда,
Знаю, що росте він більше, де піску багато,
Понад морем можна стріти, в річкових долинах.
На солончаках рослина вміє виживати
Там, де вижити не здатна будь-яка рослина.
Вона «п’є» солону воду, з землі добуває,
Відділяє сіль й на листі своєму збирає.
Серед літа не зелена - аж сиза буває,
Стільки солі кристаликів на листі тримає…
А, до речі, чи не чув ти про «небесну манну»?
Виявляється, не казка то, а правда чиста…
Ішли люди пустелею голодні, у ранах,
Води трохи іще мали та не мали їсти.
Скоро голод доконає. Звернулись до Бога
Аби дав їм якусь їжу. І раптом із неба
Посипала на них «манна», достатньо для того,
Щоб наїстись та і взяти в дорогу для себе.
Так ось, «манна» та не просто із неба упала…
На гіллі у тамариксів комах є багато,
Що щитівки звуться. Соком вони промишляли.
Варто кору лиш пробити і сік будеш мати.
Нап’ється комаха соку – а дірка зосталась.
Сік потроху витікає та і підсихає.
Ті солодкії крупинки гілля ледь тримались.
А, коли в пустелі вітер раптом налітає,
Обриває ті крупинки й підносить до неба.
Може віднести далеко у вигляді хмари.
А затихне вітер – хмара скида «манну» з себе.
Так, що «манна» та «небесна» - ніякі не чари.
- Чому ж саме тамариксом рослину назвали?
- Ой, не знаю… Хоча, чула історію давню.
Вчителька колись у школі нам розповідала,
Коли хтось задав із класу їй таке питання.
Так от, було то у роки вже давно минулі.
Хоч тоді на Запоріжжі вже козакували.
Кого пани не зламали, кого не зігнули,
Ті бігцем на Запоріжжя, на волю втікали.
Аби панам не дістати втікачів із Січі,
Тут їм прізвиська одразу всілякі давали.
І відмовитись від того козаку не личить.
Тож ходив козак до смерті із тим, як назвали.
Були поміж козаками і маленькі джури.
Хто сирота, кого батько віддавав до Січі,
Щоби виросла козацька на синову шкура,
Щоби смерті міг сміливо дивитися в вічі.
Прибився якось до Січі сирота-хлопчина.
Прибіг зляканий на пагорб, де була сторожа.
- Тама рикс! – кричить, - Рятуйте, бо згине людина!
Хто ж, як не козак, нещасному в степу допоможе?
Коней бігом осідлали та у степ помчали.
А там ляхи молодого парубка схопили.
Як помітили козаків – миттю повтікали,
А зв’язаного того хлопа на землі лишили.
Розв’ְязали, розпитали, доки повертались.
А він виявивсь спудеєм, утікав з Острогу.
Там одному багачеві від нього дісталось,
Тож ніяких варіантів не було у нього.
Втік на Січ. А багач слідом погоню відправив.
Сам помститися зібрався… А спудей, тим часом
Де шляхами, де стежками на Січ вільну правив.
Зустрів хлопця край дороги, що позирав ласо
На шмат хліба, бо худий був і дуже голодний.
Узяв хлопця із собою – удвох веселіше.
Всю дорогу травив байки - зупинити годі.
Де латиною, а часом і на мовах інших.
Розказував і про риксів, що царями звались.
Про їх війни і походи, про славнії битви.
Про те, як вони у злато й срібло одягались.
Устиг хлопець оте слово, навіть, полюбити.
Ішли та все озирались, чи нема погоні.
А за Бугом озиратись уже й перестали.
Думали, що перестріти ляхи вже не годні.
А ті раптом з-за пагорба на них і напали.
Сам багатий лях, неначе павичем одягся.
На спудея налетіли, руки пов’язали.
Хтось руками і до хлопця малого потягся.
Але той не дався, вдарив по руках добряче
Та й чкурнув у очерети, лиш зашурхотіло.
А на пагорбі здалека «фігуру» побачив
І побіг туди, аж п’яти його замигтіли.
Вперше у житті він бачив багатого пана.
Тож за царя його й визнав, за отого «рикса».
Як сприйняв, то козакам так сказав без обману…
От відтоді Тамариксом на Січі й нарікся.
В характерника старого джурою зробився.
Щось таке у ньому, мабуть, той козак помітив.
Отож, ріс хлопчина швидко та всьому учився,
Що характерник козацький справді мав уміти.
А, як виріс, став козаком великої сили.
Гнув підкови, із мушкета вціляв у монету.
Будь-які сліди знаходив і читав уміло.
Говорили, що міг кулю упіймати злету.
Був сміливий, не боявся ні Бога, ні чорта.
Міг пролізти там, де й миша би не прослизнула.
Битися з чамбулом цілим йому у охоту.
До султана завітати – то запросто було.
Ляхи, турки і татари дізнались про нього.
Дітей своїх Тамариксом взялися лякати…
От, надумались козаки та й літа одного
Вирішили до султана в гості завітати.
Вийшли чайками у море та трапилось лихо –
Раптом буря налетіла й чайки розметала.
Кілька чайок до берега прибило. Та втіхи
Козакам від порятунку виявилось мало.
Адже берег був татарський. Вістка розлетілась
Кримом, що козацькі чайки берега пристали.
Хан татарський із ордою на коней усілись
І до чайок тих скоріше берегом примчали.
Як почули козаченьки, що татар багато,
Ухопилися за шаблі, щоб з честю померти.
Але Тамарикс велить їм на чайки сідати,
А він сам татар зустріне. А був же упертий.
Сіли козаки на чайки, стали відпливати,
А орда вже на підході, берег весь укрила.
Побачили Тамарикса, взялися стріляти.
Але стріли всі татарські мимо пролетіли.
Козак стоїть та сміється. Мушкети дістали.
Та він кулі ті хапає голою рукою.
Тоді уже усім скопом ординці напали.
Не зміг козак з усією справитись ордою.
Пов’язали йому руки, шаблю відібрали.
Перед ханом поставили аби поклонився.
Та той дивиться на хана сміливо й зухвало,
Під тим поглядом козацьким хан аж збеленився.
Та ще ж, поки він з ордою з козаком змагались,
Чайки морем подалися, уже й не дістати.
А татари ж пов’язати усіх сподівались,
Заробити на ясирі гарні грошенята.
Розізлився хан та й дума, що із тим робити.
Велів яму глибоченьку у піску копати.
Козака, як був, в мотуззі, туди посадити
Та й засипати – з могили йому вже не встати.
Виконали наказ хана – викопали яму,
Кинули туди козака та й позагортали.
Поставили ще й сторожу на могилі прямо,
Щоби тіло загиблого козаки не вкрали.
Стоїть день сторожа, другий. Сонце припікає.
Раптом на отому місці, де була могила,
З-під землі якась рослина віття розпускає.
Товстий шар піску тим віттям запросто пробила.
Налякалася сторожа: хан же не погладить.
Бігом віття порубали, в море покидали.
Нагорнули піску більше, галька не завадить,
Ще й на горбку пострибали, добре притоптали.
Не пройшло багато часу – знову лізе віття.
Порубали, покидали, насипали гору.
Сидять собі, позирають – вже й страшно сидіти,
Бо з усіх боків те віття полізло вже скоро.
Заходилися рубати. А тут купець їде.
- Що, шановані аскери, робите? – питає.
А ті бігом й пожалілись купцеві на біди,
Мовляв, ми його рубаєм та знов виростає.
Подививсь купець та й каже: - Даремно робити.
Там по березі такого росте вже багато.
Прибилося до берега, мабуть, ваше віття.
Вже й коріння попускало й стало розцвітати.
Кинули тоді татари дурну ту роботу,
Втекли в гори, щоб на очі хану не потрапить.
Нехай ханові вже буде із тим усім клопіт,
Якщо здумає провідать ту могилу раптом…
Чумаки тоді за сіллю до Криму ходили,
Тож від козаків татарам все переказали.
А татари ту рослину скоро й полюбили,
Тамариксом, як козака, так і називали.
Невибаглива рослина усім до вподоби.
У пісках знайти нелегко дрова для багаття.
А тамариск і сушити не потрібно, щоби
Розвести вогонь і душу, й тіло зігрівати.
А які чудові речі можна вирізати
З деревини тамарикса? А меблі робити?
А ще можна і хвороби листям лікувати.
А з медом його солодким чай із листя пити.
А ще кажуть, що верблюди у сиру погоду
Тільки кашляти почали, зі стежки звертають
І їдять цілющу зелень – відігнати годі.
Наїдяться і хвороба умить пропадає.
Отакий-то тамарикс той. Бачиш, як квітує?!
А він здатен, навіть тричі на рік квітувати.
Мабуть, сила ще козацька у ньому нуртує,
І нікому оту силу повік не здолати.

Скровлені ракетами руїни
Й чад пожеж, край стишених шляхів, –
Звуть на бій за волю України
Вірних клятві доньок і синів.
Здійнята війною веремія
На хоробрих не нагонить страх, –
Іскри гніву й спалахи надії
Осявають світлом страдний шлях.
Українці – горді і суворі,
Українці – мужні і стійкі, –
Вічний дух свободи й непокори
В наших душах упродовж віків.
Вибухів гарячі блискавиці
Обпікають блисками зеніт, –
Стали ми твердішими за крицю,
Раз не можем зникнуть у вогні.
Дужчаємо в муках і тривогах,
Не прощаєм ворогу образ, –
І виразно бачим Перемоги,
Вистражданий нами, мирний час.
18.08.24

...Я би трішки поперчив
І навпроти зупинився б
Те, що вчора начепив
Коли сам собі наснився…

Розіслав би до газет
Лиш до тих, що смітникові
І віддав би свій жакет
Не комусь, а двійникові…

Я б навколішки присів
Примостився б до земельки
Сколупав би кілька слів,
Щоб вмістилися у жменьку…

Я би все це поперчив
В той же спосіб, не інакше
Суперечки б всиновив
Винуватця не назвавши…
28.07.2024.

Вже сотню днів минуло,як я тебе чекаю,
В келихах вина тонув мій сум.
Десятки ночей добігли кінця,
А я все шукаю тебе у далекій імлі
------------------------------------
Я чекав тебе в мандрах безупинних,
Сотні міст пройшов у пошуках марних.
Тисячі доріг шукали твою тінь,
Зорі нічні вели мене у шлях.
------------------------------------
Чекав тебе з вітром і дощами,
Кілометри слів і тисячі листів.
Сміх твій у дощах чув вечорами,
В очікуванні мрій, що не збулись.
------------------------------------
Два серця, що б’ються, як гроза,
Три зламані пера, що згубили всі слова.
Сотні листів, що впали в забуття
Прагну знайти те, що зникло навіка
------------------------------------
І ось ти з’явилась на світанку,
Очі сяють, мов зорі у ночі.
«Вибач, я згубилась у мріях забутих,»
«Чи залишишся ти зі мной назавжди »

2024

Цей світ здригнувся від невдач
Колись він був квітучим раєм
Та захлинувшись кров'ю в мить
Він став жорстоким і зухвалим
Де промінь світла наче згас
Він загубився серед люду
Чиї серця закуті на віки
Всі наче сплять, ховаючись від болю
В надіях віднайти покій
І поки всі шукають миру
Там десь в пітьмі лютує кат
Його рука плюндрує все
На що впаде невтомний зір
він там де біль, страждання
Невпинні війни і журба
І всі неначе у кайданах
Чекають мить ту рокову
Коли за всі свої гріхи
Потрібно буде хрест нести


2024

Дві різні речі: любов і закоханість,
Перша - як вічність, друга - мінливість.
Обидві заманюють, обидві чарівні,
Але одна справжня, інша - примарна.

Любов - це світло, що радість дарує,
Закоханість - промінь, що вмить пропадає.
В одній є жар, що вічно палає,
В іншій - полум'я, що швидко згасає.

Звідки нам знати, де щастя шукати?
Між грою і пристрастю любов відчувати.
Коли в серці закоханість грає,
Любов, як зірка, повільно згасає.

Шукаючи радість в обіймах мінливих,
Ми часто втрачаємо почуття справжні.
Хай вірність і ніжність ведуть нас в житті,
Щоб не втрачати любов у боротьбі


2024

Вона та, що завжди говорить "все добре",
Навіть коли біль серце з'їдає.
Так хочеться просто уткнутись в плече,
Та поруч його, на жаль, не буває.

Вона та, про яку всі завжди говорять,
Ті, хто справжньої її не знає.
Як багато сліз, що в тиші лунають,
Усмішку бачать, що все приховає.

Вона з тих, що все здолає сама,
І здається завжди незламною.
І Поруч є люди, а вона все сама,
Так хочеться бути для когось тією самою.

Так хочеться знайти втіху в обіймах,
Щоб не ховати сльози, коли серце кричить.
Щоб хтось помітив, що "все добре"
Так часто приховує наскільки все болить.

Щоб вночі, коли тиша огортає,
Хтось тихо шепотів, що все мине.
Щоб поруч був саме той,
Хто зрозуміє і ніколи не піде.

Щоб душу зігріти теплом доброти,
Щоб поряд була людина одна.
Хочеться знати, що хтось допоможе
Пережити ці ночі, цей біль і цей страх.

2024

Співатиму я ще тобі, зажди,
Коли розбавить сльози струмінь прісний,
Душа моя огорнеться у пісню
Джерельної холодної води.

Пробач, коли від того защемить.
Співатиму я, мабуть, дуже тужно,
Як скине пелюстки спізніла ружа
В німі сніги прийдешньої зими.

Коли із саду відлетять птахи,
Осяде дощ на шибці, як намисто,
Мелодія проллється дивно чиста -
Моє бажання здійсниться таки!

Постеляться яскраві килими
Тобі під ноги, щоб в зачаруванні
Не думалось, що то листки останні.
Пробач, коли від того защемить.

А є ж і без слів пісні...
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних той найбідніший,
в чиєму серці не звучить вона,
аби розрадить в мить найгіршу.

Ми з тобою чимось схожі
Чимось різні, чимось ні…
Запитаємо прохожих,
Підскажи — мо по весні?

Запитав і вліз в мовчанку
Приголубив - хоч застрель…
Одне в однім обіцянки —
Там свердло, а тут шанель

З відпочинку до спочину
Із вечері на обід
Кожен кожному перлину
Хай манюню, все у звіт…

В ніч одне… якісь резерви
Накопичив — розділив
Іншим разом вже про нерви…
Й так доволі насмітив…

Ми з тобою чимось схожі
Ну не так, щоби аж аж…
Над усим раби ми божі
Свій свого в собі: муляж…
28.07.2024.

Він серед нас... Ти - пінь… розлитий квас…
Народжуються рими. День покори…
Щоб свідчити охоче проти нас
Із виходом і входом в коридори…

Тоді скажи… ні-ні, допоможи
Розкласти суперечки по полицям
Ти ж наче свій, до заздрощів, мужик…
Дивись, щоб не проснулася вовчиця…

Лише присядь… ось Новий Заповіт
Він серед нас… Доволі унікальний
І сповіді в лице, а не в обхід
І бажано з свічою у вітальні…
27.07.2024.

Літає небом хижий птах
і сіє бомби під собою!
Цвітуть волошки у житах,
у полі, зоранім війною…

А вибору у них нема
і іншого немає поля.
Напевне, то така сума,
така їх волошкова доля…

Отак і квітнуть третій рік,
між вибухів і реву бою.
Без нарікання і суплік,
під небом, порваним війною!.

Ділитись з ближнім – риса то хороша,
це капітал, але не завжди твій…
Позичити свої майно чи гроші –
ніби монету кинуть у прибій!

Коли когось пускаєш у господу
на тиждень, місяць чи на цілий рік,
згадай слова про молоко та воду
і, що монета – має інший бік…

За позикою завше будь готовим –
усе лишитись може так, як є.
Адже відомо, вибачте на слові,
береш чуже, а віддаєш – своє!

Непевні дуже нинішні стосунки,
та не втрачаю віри у людей:
взаємин щирих буде порятунком –
порядність, не лукавство орхідей!*

Млинець рум’яний з моря виринає
і хижо поміж хвилями пливе.
Уже собою небо закриває
і кольором дивує все живе!.

Уповні багрецем палає Місяць,
немов у кров його занурив хтось –
лихих часів горить кривавий ситець.
У мареві усе переплелось!.

Гримить не так як вже колись…
І дощ неначе неба сльози …
Лиш ти однаково моливсь
І все це в дім до себе звозив…
Втім у душі тягар війни
І вдома наче після бою…
Не все залежить від ціни —
Лишилось відкопати зброю…
Пощо тоді цей вічний плач,
Пощо молитви молитовні?
Висить обіцяний калач…
І хто ж тоді із нас в полоні?
27.07.2024.

В тому, що ти не забутий і досі потрібний,
Я під бузком зізнаюся тобі уві сні.
Слід від образи упав, й павутиною сріблить
Клумби рожевої айстри, що вторять весні.

Одна за одною зграї відносить на південь,
В стишених ранках самотніх - бузковий туман.
Та не почути тобі, що ти досі потрібний
У легковажних словах, що зроню жартома.

Вкотре відчую - напружено дивишся в слід мій .
Не обертаюся, спішно зайшовши за ріг.
Щоб і здогадки не мав, як ти досі потрібний,
Муку вагання у кроках зловити не міг.

Бабине літо ласкаве, хода моя кріпне.
Зрадити осінь хіба що захоче з дощем,
В ньому помалу розмиється слово " потрібний",
З айстри пожухлої краплею суму стече.

Як у коханні щось не йдеться,
Занур слова в гебрайську мову,
І силою тоді озветься слово.
А як в наснагу сила виросте,
То й до кохання шлях скоротиться,
І ти зневіри так уникнеш,
Що не одного з глузду зводила.
Відтоді рідних слів коріння
Шукатимеш і в мовах інших,
Переконаєшся, що світло –
Не у вікні твоєму тільки.

До вікна підкравсь навшпиньках,
Із пробудженням півнів, –
І додав у хатню синьку
Трохи світлих кольорів.
Потім став сліпити очі
Сяйним блиском промінців,
Як, сіяючи уроче,
Сів навпроти на стільці.
Обдавав повітрям свіжим
І теплом благав: Не спи!..
Аж допоки за поріжок
Я уранці не ступив…
16.08.24

Сонце гарцює в серпневих покосах,
Світло медове розли́ло до ніг.
Рай абрикосовий пробують оси,
День золотавий на фініш прибіг.

Вечір притих в ароматах сливових,
В розкоші яблук, у ложах ожин.
Місяць з любов'ю підняв сиві брови,
Суму зерно перемелює млин.

Ніч розляглась у небесному ліжку,
Зоряна постіль розсіяла блиск.
Вітер погойдує персики трішки,
Серпень не спить, бо дарує свій хист.

Було то в часи далекі, коли в полі Дикім
Ще козацькії ватаги були невеликі.
Про Січ славну у ті роки не було ще й мови
Та й «козак» було ще рідко уживаним словом.
Ті ватаги в степах вільних, над Дніпром блукали,
То ловили в річках рибу, звіра промишляли.
А траплялося й розбоєм займались у полі.
Після стрічі подорожні залишались голі.
Звісно, що не всяку «птаху» козаки чіпали.
Лише того, з кого зиску чималого мали.
Діставалося й татарам, й москалям від того,
Бо ж вони уже топтали по степах дороги.
Московія відправляла «упоминки» Криму
Аби від страшних набігів відкупитись ними.
А ще прагнула «дружити» з Кримською ордою
Аби та їй помагала воювать з Литвою.
Бо ж накинули в Москві вже зажерливим оком
На Русь нашу – Україну, що лежить під боком.
Вже намірилися Руссю себе називати
І для того Україну під собою мати.
Отож грошей задля того в Москві не жаліли,
Своїх селян оббирали – татарам платили.
Зачастили в Крим посольства та й купці із ними,
Торгували соболями у Криму своїми.
Та все зваблювали хана Литву нападати,
Мовляв, здобичі добряче можна там узяти.
А на Русі пам’ятали ще Менглі –Гірея,
Що розорив дотла Київ з ордою своєю.
Попалив церкви, собори, обібрав Софію,
Віддав Москві у дарунок з них речі святії.
Щоби «дружбу» ту розбити, єднатись не дати,
Стали й в Литві, й в Україні думати-гадати.
Надумались полякати послів із купцями,
Щоби прямо не ходили, а все манівцями.
Та так треба було клятих гостей налякати,
Щоб Москва була не в змозі Литву винуватить.
Тож покликав воєвода київський Пацевич
Слугу вірного Богдана, з шляхтичів місцевих.
- Іди, - каже, - в Дике поле, спустись до Тавані.
Повертатись будуть з Криму там гості неждані –
Посланці Москви до Криму та й купці із ними.
Зроби так, щоб не ходили дорогами тими.
- Скільки хлопців можу взяти? – Богдан той питає.
- Візьми, може із десяток, бо більше немає.
Москви треба сторожитись – а раптом попхає?
- Та ж з десятком московітів я не подолаю?!
Посли, певно ж, що сторожу чималеньку мають,
Бо без того московітів степ дуже лякає.
- Чи ж мені тебе учити, як діяти в полі?
Знайди когось собі в поміч – козаків доволі.
Тож, узявши міцних хлопців, Богдан і подався.
Досить скоро до Тавані на Дніпрі дістався.
Там литва порядкувала тоді у ті роки.
Тож із тим в Богдана зовсім не було мороки.
Передав від воєводи він таємне слово,
Домовився – як посольство вертатиме знову
До Москви з Бахчисараю – його не пускати.
На той бік ніяким чином не переправляти.
Тут же вивідав в місцевих – хто в степу блукає
І швидкого заробітку розбоєм шукає.
Шепнув людям, що готовий козаків найняти,
Як ті згодяться московське посольство лякати.
Сказав: все, чого здобудуть – козакам залишить.
Тож зосталося чекати Богданові лише.
Та недовго. Два дні, навіть, з того не минули,
Як вже посланці таємні у Тавань прибули.
Голубець та Васько Жила - знані отамани
Кличуть стрітися у полі вільному Богдана.
Бувши зовсім не з лякливих, Богдан і подався,
До дрімучого байраку у степу дістався.
Там його зустріла сотня степового люду,
Які ворогові в зуби дивитись не будуть.
Що їх довго умовляти? То справа остання.
Тож Богдан задав одне лиш козакам питання:
- Хлопці, щось для України хочете зробити
Та, при тому, ще чимало добра заробити?
Загули козаки схвально: - Чого і питати?
Скажи лише, з ким до бою та де нам ставати?
Дві ватаги – сотня хлопців й Богданів десяток
Москалям, звичайно зможуть хутко раду дати.
Козаки в степах чудово знали всі дороги,
Повз них миша прошмигнути, й та не мала змоги.
Москалі і не ховались, пхали по дорозі,
Везли добра чималенько в довгому обозі.
Посли їхали бундючні в шубах соболиних,
Парились та ж без наказу царя хто ж їх скине?
Купці везли диковинні із Криму товари,
Сподівались чималого із того навару.
А навколо йшла сторожа. Пилюгу здіймали,
Насторожено навколо у степ позирали.
Та у степу все спокійно – татар не боялись,
Бо за ханською тамгою від них заховались.
Налетить орда, а ті їм ту тамгу під носа.
Тож татари й не чіпали їхню валку досі.
Дісталися до Тавані : - Перевіз давайте! –
Кричать посли, - На той берег нас переправляйте!
Перевізники, одначе, з тим не поспішають,
Вони, бачите, від князя інший наказ мають.
- Ми посли Москви! Негайно! – посли репетують.
А ті сіли обідати і, наче й не чують.
Посли тупають ногами, купці помагають:
- Перевезіть на той берег весь обоз! Негайно.
І сторожа на те дійство роззявила рота,
Про обозу охорону яка там турбота!
Тоді якраз козаченьки саме й налетіли.
В один момент охорону усю ту побили.
Охорона, що так грізно перше виглядала,
Покидала свою зброю та і драла дала.
Хто меткіший з охорони – зайцями подались.
Десь у кущах заховались,тим і врятувались.
Посли миттю свої шуби з себе поскидали,
Бо далеко у тих шубах би не повтікали.
Та й без шуб їх козаченьки всіх переловили
Та у Дніпро повкидали й там перетопили.
А за ними й купців слідом раків годувати.
Усе то часу забрало зовсім не багато.
Як скінчилась веремія, взялись до обозу.
Богдан виділив для себе посольського воза,
Бо ж там грамоти усякі, посольські манатки.
Козакам велів купецькі вози забирати.
Козакам того і треба – вози розвернули
Та і хутко разом з ними по степу гайнули.
З тої здобичі припасів зможуть докупити,
Щоб і зброю гарну мати, й зиму пережити.
А Богдан вернувся в Київ, повів воєводі,
Як московсько-кримській «дружбі» завдав гарно шкоди.

У долоні твої пов'їдалося збройне мастило.
І мозолі без ліку. Ну де так багато взялося?
Чим зараджу сьогодні тобі, мій солдатику милий?
Любий хлопчику мій, що недавно спішив у дорослість.

Загрубіло лице у обрамці щетини м'якої.
А засмага, як тільки но з літа, хоч пізня вже осінь.
І від опіку слід. Чим сьогодні тебе заспокою?
Ніжний хлопчику мій, що так сильно спішив у дорослість.

Тільки очі такі ж. Бо ховаєш нове щось на денці,
Показати боїшся, чого ще не бачила досі.
Який болісний слід залишає тривога у серці,
Рідний хлопчику мій, що нестримно спішив у дорослість.

Бризками сміху виринаєте з моря –
Демонстрація грації,
В дивній в’язі м’язи...
«Не зникайте!»
Ще не встигли літні юність свою відтворити.
«Не зникайте!»
Ще не встигли ви символом стать для малечі.
«Не зникайте!!!»
За вами покотиться сонце.
На березі стане так сум’ятно й тоскно.
Начебто випав ланцюг в родоводі людському.

Вона йому відверто каже: «Так,
В тобі багато протиріч і треби,
Щоб бути поряд юності моєї.

Мені ж потрібен персонаж вертепний,
Простий і зрозумілий наперед.
Тобі ж, це явна похвала, ніж виграш».

«Та зрештою, а що поету виграш?

Отримати і втримати навік — таке ж безглуздя,
Як жити словом, маренням без сну
І пити сонце, замість ніжних вуст.

Поет не прагне вдовольнити спрагу.
Він п’є спочатку, далі лиш смакує».

«О, Боже мій,
Коли б уміла гарно говорити
Сказала б точно так, як ти сказав,
Щоби відвертість підказала вибір,
Нехай одна софістика у ній.

Та я до слова все ж таки спитаю
(Хай буде чесна вдповідь твоя):
Ти смакувати, чи надумав пити?»

«Що скаже Ванда?»
«Ванда скаже пити».

10.02.2024

Яблуня розгойдана вітрами,
Подувам шаленим завдяки, –
Всіяла незрілими плодами,
Звивами столочені, грядки.
Під важким і щільним покривалом
Яблук причаїлись буряки,
Хоч ще вчора погляд милували
Їхні позолочені чубки.
Болісно мені й коренеплодам,
Попри те, що шкода ця мала, –
Пронеслася стрімголов негода,
Клопоту і збитків завдала…
15.08.24

Я чекаю на тебе, моя поетесо!
Незрівнянна, замріяна жінка-весна...
Задля тебе життя своє ще не закреслив,
Я холодних ночей наковтався сповна.

Листувався я з тінями вчора й сьогодні,
На обличчі шар сміху - накладений грим.
Але це не завадило бути самотнім
І приходити ввечері в темний свій дім.

Я молюся за тебе, моя поетесо!
І готовий до зустрічі в будь-який час!
Пролітають повз мене нестримані весни...
Я про тебе пишу. Ти напишеш про нас.

Не сприймаю ніяких абстрактних малюнків,
Беззмістовних, порожніх, заїжджених слів.
Вже, можливо, й не час для палких поцілунків,
Та хоча б твоїм вогником руки зігрів...

Всі надії мої - мов розкидані речі,
Пошматована віра горить у вогні.
Озирнувся навколо. Німа порожнеча
Демонструє свої нагороди мені.

Я наслухався звуків безжальної меси!
Запросив на життя. Я благаю! Мерщій!
А коли вже запізно, моя поетесо,
Хай хоч разом помруть дві самотні душі!..

Повертались ми у пам’ять…
Із підвалу… з відпочинку
- Заспокойся… нас не зрадять
Ні на мить ні на хвилинку
Всім відомо, ти кмітлива
Вперта в справах вище норми
Навіть інколи злослива
Як оті раптові зломи…
Ти, буває, нікудишня
В тріскотні за їх розподіл
Де ростиме рання вишня
У садку чи у комоді…
Це лише одні фрагменти
Інші зникли, були б зайві
…на екрані знов ракети
Наче ті голодні зграї
І такі не дружелюбні
І такі вони хитрючі
Одним словом — світоблудні…
Ще задовго, ще до Бучі…
Повертались ми у спокій…
У свої знайоми риси…
Переконені глибоко —
Ми звичайні… Не нарциси
27.07.2024.

Віддай мені моє
І йди собі за вітром...
Один з нас відстає
А інший стелить квітом
Я спільник їх… не ваш?
До чого ці розмови
Потрібно буде страж —
Погоджуйтесь до змови
Мені все рівно з ким
Моє вже повернули
Але і поміж тим
Пішли собі й забули…
26.07.2024.

Візьму собі на добрий спомин,
Про цю коротку літню ніч, –
Смак поцілунків без утоми
І блиск яскравий синіх віч.
Іще візьму на довгу згадку
Про тебе запах ніжних рук
Якими ти встеляла гладко
Наш одяг на соломи тюк.
Нехай колись прийде на пам’ять
І душу втішить крадькома
Оця життєва мелодрама,
Майстерно зіграна двома…
14.08.24

сніг тихо йшов
і без вагання
падав
тополі
снився легкокрилий пух
а гіллю вишні
пелюшковість саду
а я
ловив снагу вітрів
на слух

здавався їхніх фіґлів
миттєписцем
ловив себе на слові
що давав
погожим дням своїм
зів'ялим в листі
що стану врешті
вісником заграв

знаходив передчасність
в неконечнім
а у зневірі
похибки рахуб
тримав
у клітці серця
недоречність
цю недоторканість
фатальну губ

летів пір'їною
у круговерті
бажань
вагань
переживань
і нот
акордів мандрівних
життя
і смерті
і відчував
Різдво
яке воно

світлішого
нема де пошукати
аби збагнути
мізерню жалів
кому належить
жертви роль
і ката
і клаптик неба
на оцій землі

24 Грудня, 2023

 
Ой щось впало із небес, та й у поле, на схід від Моліна
Джоді вилетів із трактора, як вірить очам своїм
Лежав на землі, трусивсь, гадав життю кінець
Потім біг до самого міста, волав: щось зійшло із небес!
 
Тут зібралась юрба, хтось учений казав це болотний газ
Спірит завів щодо збільшення податку на Марс
Ватикан рік: «Се Господь прийшов»
Голлівуд став знімать епічний фільм
А Ронні-з-народу казав, шо то – заколот коммі
 
Опісля в газетах Джоді був національним героєм
Волтер та Ерік взяли би його на телешоу
Білий Дім мовить: «Оце в залу синю»
Ватикан рече: «Се належить Риму»
Сам Джоді: «Для вас хіба, продам за сімнаціть мільйонів»
 
Ой щось впало із небес, та й у поле, на схід від Моліна
Джоді вилетів із трактора, як вірить очам своїм
Лежав на землі, трусивсь, гадав життю кінець
Потім біг до самого міста, волав: щось зійшло із небес!
 
 
 
 
 
 
 
 

У класі вчителька новенька.
І жартівник один знайшовся.
Той тягне руку враз тихенько.
Щось хитромудре є у хлопця.

- Питання є цікаве дуже,
Бо, певно, знаєте ви ліпше.
У зебри більше чорних смужок
Чи білих смуг таки частіше?

Всміхнулась вчитель загадково:
- У них по- різному буває.
Усе залежить винятково,
Який характер зебра має.

Коли коняка – песимістка, -
У неї трохи все чорніше.
Якщо ж та зебра – оптимістка,
То світлих смуг буває більше.

13.08.2024

Як не треба жити, нам відомо…
З ким коли і де — це наше право
Кожен пересвідчувався в тому,
Коли чув із оплесками "браво"

Не дісталось, краще би повчитись…
Звідкіля кому і що, і скільки
Ну а все коли — не розгубитись
Бажано по-мирному, без бійки

Є таке зашмигане — "доктрина"
З родичів найближщих модератор
Правда, на очах обох провина,
Так що не завадить респіратор…

Спробувати можна і без правил
Втілити до них свої закони…
Ось такі, малята, наші справи
Іншим разом буде про айфони…
26.07.2024.

Хто сказав, що геніїв нема?
В інтернеті цих істот до біса.
В цю не вірить істину Хома,
Каже: - На Парнас потрібна віза.

А її нікому не дають,
Окрім тих, хто день і нічку жваво
Строчить про любов усяку "жуть",
Та хоча би так, як баба Клава!

От у неї з темою ажур,
Як утьопа - плачуть крокодили.
З ляку в ступор падає Амур,
А Венера від страху аж біла!

Підскажу вам пребанальну річ:
Геній мусить так строчити оди,
Щоб лилися водоспадом з віч
Сльози в читачів. Дійшли ми згоди?

13.08.2024р.

Вже серпень золотом змокрілим
Почав оздоблювати ліс, –
Вже теплі дні задріботіли
В туманах сизих під укіс.
Уже повільніше сіріють
Світанки в темені ночей, –
Вже подалися суховії
До ще спекотних областей.
Вже наяву хмарки схололі
Звисають нижче до землі, –
Уже частіше бараболя
Парує ласо на столі.
Уже виразно нотки суму
Вп’ялися в плюскоти калюж, –
Вже слів моїх бурхливий струмінь
Світами шириться чимдуж.
13.08.24

Пасуться мирно на газоні
Шпаки і горлиці, й ворони...
Так люба серцю ця ідилія...
...Поки коти не приблудили.
Вони, як в Древньому Єгипті,
Вважать себе святими звикли.
Всупереч задумам пророків
До миру не зробили й кроку.
А ми (так би зізнатись не хотів)
Вчимось не в птаства, а в котів.

у Бога
руки
не доходять
хай голова
комусь болить
за снігом вкриті
в небо сходи
за цю непрохану ще
мить

мій подих
гойдалка для думки
мій погляд
проникає
в суть
в душі
так незмістовно
лунко
вірші
хурделицю несуть

самотність
рай для менестреля
його наснага
і їство
клейноди
міражі в пустелі
і ясність зірки
на Різдво

час бездоганний
в ролі ката
як і в народженні
мастак
життя
насправді
світла свято
раниме слово
на устах

без богоявлення
зневіра
без обезсвітлення
ніяк
та день
колись
не стане сірим
бо зброя
у кутку
твоя

засне
оговтана
від бою
застигне
тиша
на фронтах
що ниє
раною живою
осиротіє висота

нахрапом взята
з болем втрати
золівчений на мапі
хрест
один такий
на всіх солдатів
немов на гілля
ожелест

і спомин
танутиме довго
стискаючи у грудях
дух
нескорений
з людського довгу
міцніший криці
і огуд

і десь
у солов'їних трелях
проснеться божа благодать
в квітучім серці менестреля
де сни
і зорі миготять

22 Грудня, 2023

І. Увертюра

Ти?
Ти?
Ти?
Запити віолончелі.
Немає кого їсти.
Немає кого пити –
сьорбаю наступні ноти…
ретельні допити.

ІІ. Тема

Ау…
Улито…
у…
у нього на пульті чи пюпітрі
листи,
умотивовані листи-партитури –
успішні тури,
мандри ти...,
мандри ти…

ІІІ. Після теми і увертюри

Тихі
тортури
концерту номер три…

з оркестром.

24 листопада 1993 р., Київ

Ти себе проявила по-різному
І мінлива була, наче ртуть, –
То бриніла неспинною піснею,
То змовкала раптово, як лють.
То до мене тулилась дитиною
І шукала рятунку від бід, –
То зникала безмовно хмариною,
Зачаївши надовго свій слід.
Потім знову з’являлась, як музика
Жвавих крапель гучного дощу, –
І рубалися прикростей вузлики,
І ставало добра досхочу.
Непокоять у пам’ять уписані
Теплі згадки про тебе і час,
Що тривожні сюжети замислював,
Без рахунку глузуючи з нас.
12.08.24

...Підвищений акциз на добрі справи
Таке воно… від імені Прогноз
Поїдемо вмирати до Варшави
Із вироком чудовиська: цироз…

Підвищено, повір, заради людства
Шикуйтеся скоріш, споживачі
Ліворуч вам, у стрій до самогубства
Навпроти де одні наглядачі…

Забудете про спокій і про світо
Ніяких спекуляцій (по-дзвінку… )
А те, альтернативне, що присіло -
Роздайте на дорогу по вінку…

Умовно, якшо навіть хтось повірить
Усім оцим відвертим балачкам,
Чи вистачить йому моєї міри
Від правди відокремить тріпача…

Таке воно життя по прейскурантам…
Заплутане акцизами всіма
По-іншому стурбовані гаранти
Риторика - історія - фірмА…
26.07.2024.

 
засівши в барі, п’ю свою гальбу, в джексоні
надворі сонце розливає сяйва
чимало барних королев, у джексоні
таж яким питвом із думок тебе одвадить
 
о дівчата з простацьких пивничок
нумо, заспіваймо пивничковий блюз
 
розлучену спіткав я в нью-йорк-сіті
у нас із нею трохи не війна
як пані убере мене в троянди
мій ніс & розум висадить вона
 
о дівчата з простацьких пивничок
нумо, заспіваймо пивничковий блюз
 
 
 
 
 
 
 
 

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

в грудневім відчаї
затаєна весна
собі постукує тихенько
в грудях
кульбаби парасолька
в кольорових снах
літає
світ чекає снігу
й чуда

мій рай закутаний
у бездорогу даль
йому не посміхається
світило
пригадує гучний потік
з-під криг вода
а тіні
набирають в хмарах
сили

а очі
хочуть бачити
в собі тебе
моя
забута в напівслові
мріє
так мало
в глибині душі
твоїх небес
лиш голками в обличчі
вітер мліє

так мало щастя
потребує дотик губ
здається
що від нього
ніч розтане
як білизна
від краплі крові
на снігу
розбитки
у безодні океану

хай
ходить ще за нотами
у тишу
дзен
і світло бруниться
у серці
щемно
клубком з кота
на руки йде
до мене день
вібрує в муркотінні
недаремність

17 Грудня, 2023

День ясний, морозний трохи видався сьогодні.
Сонечко яскраве в небі безхмарнім сіяло.
Землю вкрило легке, сніжне, біле покривало.
Як усидіти у хаті при такій погоді?
- Йдем, онучку, парком трохи пройдемось зимовим!
А онучку й так вже нудно сидіти в квартирі:
- Зараз, тільки-но зберуся! – відгукнувся щиро. –
Уявляю, які види там зараз чудові.
Тротуари ще під снігом, рипить під ногами.
А повітря чисте-чисте, дихається легко.
Від квартири і до парку зовсім недалеко.
Зайшли в парк, а там і, дійсно, неймовірно гарно.
Сніг вночі легенький сипав, вітер не завадив.
Тож стояли всі дерева одягнені в біле.
На ялинах і на соснах, як шапки висіли.
Хіба, гілка десь прогнеться, то на землю падав
З тихим шурхотом. У тиші пташок добре чути.
Десь ворона обізветься, сорока скрекоче,
Мов новинами якими поділитись хоче.
Горобці знайшли окраєць хліба, кимсь забутий
І обсіли з цвірінчанням, по снігу тягають.
Голуби із туркотінням на сніг опустились,
Відбирати той окраєць у них заходились.
А ті, хоч малі та більшим, все ж не уступають.
- Діду, а що то за птахи? – онучок питає,
Показує на дерева. Там зграйка пташина
Копошиться. Теж, здається, плем’я горобине.
Але, від них на відміну, вигляд інший має.
В них пухнасте ніжно-сіре із рожевим пір’я.
На голові стирчить чубчик жовтий аж іржастий.
Крила вузькі. На тих крилах якісь плями часті:
І червоні, й золотаві, і білі по сірім.
Хвіст короткий, а на ньому в кінці смуга жовта.
- От красава! – онук каже. – А звідки ти знаєш,
Як ту пташку у народі часом називають?
Видається, що життя в них таке безтурботне.
Хоч доводиться їм їжу цілий день шукати.
Взимку сутужно з тим дуже. От вони й літають
Зграйками по скверах, парках, ягоди збирають.
А, насправді, оцих пташок «омелюхи» звати.
- Дивна назва?! – Ні, насправді і не дивна зовсім.
Подивись, дерева голі стоять усю зиму.
Лиш ялини зеленіють та сосни між ними.
Але й деякі дерева зеленіють досі.
Хоч, насправді, в тім заслуги їхньої немає.
То омела в них вчепилась, вона й зеленіє.
Тягне соки із дерева, інакше не вміє.
Ягоди омели тої пташки й полюбляють.
Тому й звуться «омелюхи». – А де ж та омела?
- Он, уважно подивися, мов зелені гнізда
Й по багато на деревах зеленіють різних.
Розплодилася та кубла свої, бач, розвела.
І все завдяки омелюхам. Бо ж ті ненажери.
Як побачать купу ягід, їдять без упину,
Доки з ягід не лишиться ціла ні єдина.
А пташки ледве літають, черевця нажерли.
Від тих ягід, наче п’яні. То б’ються у вікна,
А то падають на землю. Аж люди вважають,
Що ті людям якесь лихо тим передбачають.
І то, справді, виглядає якось зовсім дико.
Час минає, все проходить. Знов птахи у силі.
Хоча шлунок стільки ягід обробить не здатен,
Тож у посліді насіння може залишати.
А насіння те живуче, вчепиться у гілля,
Проб’є кору, присмокчеться до соку і скоро
Зеленітиме омела на новому місці.
Омелюхам, звісно, добре – буде чого їсти.
Та ж омели розведеться навкруг ціле море.
- А чому так? Ти не знаєш? - Та чув ще від діда
Історію дуже давню, звідки то взялося.
Хоча й чув іще маленьким, пам’ятаю й досі…
Омелюхи подалися! Пішли і ми слідом
По доріжці. Бо ж замерзнем, як будем стояти.
Ідуть вони. Дід онуку переповідає:
- Омелюхи лиш на зиму до нас залітають.
Вони в лісах на півночі звикли проживати.
Отож, кажуть, в лісах отих диких і дрімучих
Жила колись одна відьма, що з чортом водилась.
Вже стара була, вже хата її похилилась.
Від старості, від сирості кашель її мучить.
Вже сама вона не здатна багато робити.
Тож надумалась дитину украсти у когось,
Щоби була їй від неї якась допомога.
Полетіла в своїй ступі з висоти глядіти.
Сіл тоді було ще мало, тож довго летіла.
Бачить, село невелике стоїть над рікою.
Хлопчик сидить над річкою з вудкою легкою.
Вона тихо спустилася, хлопця ухопила
Та й до лісу подалася. Той просився, плакав.
Благав, аби відпустила. Що її просити?
Прилетіла та веліла роботу робити:
То дрова рубати, а то трав збирати всяких.
Сама ж у своїй хатині вариво варила.
Над казанком шепотіла, руками махала.
То траву, то суху жабу, то зілля кидала.
Молодість собі вернути, напевно хотіла.
Зла була та отим хлопцем вічно помикала,
Костуром постійно била, аби злість зігнати.
А той зуби зціпив, думав: «Почекай, проклята!
Я помщусь тобі!» Та літо вже й друге минало.
Він до відьми придивлявся. Що вона робила.
Що збирала сама, а що йому доручала.
А найбільше до омели вона учащала,
Що на дереві високім при хаті рясніла.
Коли треба, сяде в ступу і туди злітає.
Щось збирає, щось шепоче – з нею розмовляє.
Недарма ж «мітлою чорта» її прозивають.
Вона ягід на омелі отій назбирає
Та і варить з того зілля, щоб омолодитись
Та ще більше зла на світі людям натворити.
Отож вирішив хлопчина тим і відомстити.
Коли відьма починала із зіллям возитись,
Його з хати виганяла, щоб не бачив зайве.
Довго щось там ворожила, вариво варила.
Шепотіла над варивом, поки булькотіло.
А йому якісь надворі доручала справи.
Він і вирішив: раз відьма зайнята у хаті,
Забереться на дерево до омели тої,
Позриває всі ягоди з неї до одної,
Щоби стати молодою тій відьмі не дати.
Тим тихцем і став займатись. На дерево злізе,
Позрива хутенько ягід та і закопає.
Думав хлопець, що про теє відьма не узнає.
Обірвав вже всю омелу на дереві знизу.
Молодий, наївний зовсім – дарма сподівався.
Усе бачила та відьма, усе добре знала.
Так розсердилась на нього, що взяла й закляла,
Повеліла, щоб на пташку хлопець обертався.
- Раз допався до омели – так тому і бути.
Будеш ягоди омели все життя клювати.
Хотів, щоб її не стало? А стане багато.
І ти шкоду нам на користь маєш повернути!
Будеш тепер розносити чортове насіння
По всіх лісах, де ти будеш віднині літати.
І повсюди те насіння будеш розсівати.
І злетіла гарна пташка раптом в небо синє.
Політала, покружляла, на дерево сіла,
Заходилась із омели ягоди з’їдати.
А для чого – того вона не могла згадати.
А, коли наїлась добре, далі полетіла.
А насіння із омели до лап начіплялось.
Там, де сіла на гілляку, воно й залишилось.
Так потроху та омела кругом розплодилась.
Хоча з доброї ідеї усе починалось,
Та злі сили по-своєму усе повернули…
Гарних намірів багато та, хто його знає.
Кажуть, ними шлях до пекла люди устеляють.
Саме так воно, можливо й з омелюхом було.

Люби мене щоліта, мов веселку,
Яка містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

В моїх словах широкий світ,
Його краса і гидь до цятки, –
І вічних мрій моїх політ,
І про минуле теплі згадки.
В моїх словах суглобів тріск,
Дрижання м’язів, слабкість нервів, –
І неочікуваний зиск
Від справ насущних безперервних.
В моїх словах і тиша, й грім,
Пітьма і світло, гнів і ласка, –
І снів порушений режим,
І відпочинки своєчасні.
В моїх словах жура і сміх,
І суміш відчаю й знемоги, –
І каяття за кожен гріх,
І щира сповідь перед Богом...
11.08.24

Декілька днів, тиждень, згодом два.
Лишилися останніми слова,
Та не прощальні, тоді не думала й сама,
Що буде тиша, така довга й затяжна.

Під голос твій хотілося кружляти,
В обіймах теплих на світанку засинати.
А діалог не думає мовчання проганяти
І теплий дотик запроторений за ґрати.

Кілька доларів у книжці
Між рядками уляглись
Переслав би хто блондинці
Як вона комусь колись…
Щільно так вляглись рядочком
Перетнувши океан
Книжка випнулась горбочком
Настрій злючий — ідеал…
Бо на завтра щезнуть в небо
Не повернуться вони
Наче їх ковтне їх демон
Винуваті без вини…
Краще може проковтнути
Під заяву… настрій… під…
І намолене забути
І вклонитися услід…
26.07.2024.

Всього і всіх шкода.
Все – наче спалах,
Та ось вже сутінки і пітьма, і слова.
Слова про тіло, дотик, голос.
Слова ще теплі, ще твої
І вже наполовину словникові.
...Ліпше скам’яніти і видивляти жадібно віки,
Ніж тільки згадувати доторк твоїх пальців,
Паморочну зав’язь то лівої, то правої руки
Довкола таїни цілунку...
...Найлюбша, відведи в непам’ять
Мої непрохані передчуття біди
І прокажи: «Це передчасна старість,
Бо ти ж такий ще до нестями молодий».