І золото із часом іржавіє,
корозія душі існує теж…
А ким були б сьогоднішні повії,
якби не перетнули звичних меж?

Білизна нижня стала нині фраком,
вечірня сукня – лише диму шлейф,
бо нею впору упіймати рака
і раком відкривати в банку сейф…

Чия вина у цьому думовії,
чому здуває вітер перемін,
безжально засипає наші мрії?
Гуде надривно полиновий дзвін…

Гай співучий і зелений
У мрійливість зажене, –
Вабить зір та слух, як сцена,
Дійством збуджує мене.
Дивовижно різноликий
І багатий на талан, –
Він ховає хащі дикі
Серед топтаних полян.
Там якась пташина плаче,
Тут сміється інший птах, –
Репетирують неначе
Тексти ролей у кущах.
Серце мліє від видовищ
У розкішному гайку, –
І з верби очей не зводиш,
Як почуєш трель дзвінку.
То у гай заходиш нишком,
То горланиш без пуття, –
Мов щораз читаєш книжку
Про усю красу життя.
22.07.25

А пісня лунає над Баром своєю пишнотою.
А пісня на землю спускається нота за нотою.
І вечір липневий її огортає у затишок.
І місяць стікає доріжкою з неба у келишок.

А пісня така, що ніколи в житті не обманює.
Нехай же ця пісня віка і здоров'я приманює.
І тим, хто співає, і тим хто захоплено слухає -
Самісеньким серцем, не тільки звичайними вухами.

Нас пісня веде білим світом, морськими країнами,
Аби прославляти свою - її звуть Україною!
Бо пісні є царство, і в неї є сила і слава.
І знову в дорогу. Бувай, Чорногорія, хвАла*!

липень 2о25

Які баби - таке і літо...
Яка ж ця ніченька розлога -
Коль-коль, стерня, небриті ноги,
Лямур, мур-мур, якась кубіта.

Які сто грам - таке і гопа...
Йой, кіко голок в тому сіні.
Тебе гойдаю на коліні,
А вчера ше гойдав ті Стьопа.

Який танок - такі і рухи...
Бум-бум, цьом-цьом, село у шпарці,
Лежать зірки на неба картці,
Ні комара тобі, ні мухи.

Які хлопи - такий і розум...
Справлєє весілє стодола.
А у сусіди радіола
Лапає знов ефірну дозу:

"Не треба Стьопа... опа...опа!"

Дощ, як потяг, іде,
Що іде, а не їде.
І вокзал що двірець -
Так говорять у Львові.
А нічні поїзди
На Одесу чи Відень,
Наче стукіт сердець,
Відбиваються в слові...

10.07.2о25

У далекому штаті Америки
Два лемури писали лімерики.
Віршували три дні
Ще й співали пісні
Поетичні лемури Америки.

Московитиські туристи в Салоніках
Серед пляжу засмажили слоника.
Втрапив їм у мангал
Ще й нещасний шакал,
Бо бракує закуски в Салоніках.

Прокурори в райцентрі Хмельниччини
Наче манни, чекають підвищення.
Натерпілися бід –
Кожен з них інвалід.
Ой, біда в прокурорів Хмельниччини.

21 липня народився видатний американський письменник.
Для нього не було чужого болю, а тому він завжди опинявся в найгарячіших точках…

На другий план відступили б красуні,
вино, корида з биками…
Жодних немає сумнівів:
сьогодні він був би з нами!

Сьогодні він у руках з автоматом,
а в серці - з благою надією
боронив би проти лютого ката
кожен сантиметр Авдіївки…

2025 рік

Москаль ракетами фігачить,
«Шахеди» клином смерть несуть.
Не залякати нас, одначе, -
Лише примножується лють!

Згорить москва, згорить і пітер,
І Чайна стане по Урал.
Наш прапор буде майоріти,
Де мавзолей колись стояв!

21. 07. 2025

Біля хати на подвір"ї
Та у нашому саду
Батьком саджені горіхи
Зеленіють та ростуть.

Вже вони і плодоносять
Рясно-рясно восени,
Трохи білочки обносять,
Решту - то збираєм ми.

Вистачає всім доволі,
То ж смакують залюбки
Ними діти та дорослі
І руді малі білки.

2016 р.

Після дощику, чи зливи,
Як і танення снігів, –
Не лунає несміливо
У яру водички спів.
Дзюркіт радісний струмочка,
В прохолодному ярку, –
Дзеленчить уже дзвіночком
Що є сили, нашвидку.
Каламутний, повноводий
І рухливий, наче дух, –
Різнобарвністю мелодій
Звук з ярка вражає слух.
21.07.25

Гірка і чорна, ніби кава, п’ється ніч.
У ній себе від смутку не сховати.
Розчинить трохи час думок на чашки дні.
Неспокій кличе в стрій нічної варти.

І я в молитві щирій світлом проросту.
А світ мене повторить раз по разу.
Підкину місяця монету золоту,
І риби зір ловлю у річці часу.

20.07.2025

Бажання бути вище від усіх
У москалях ще з давніх пір сиділо,
Коли вони з боліт своїх гляділи,
Як живуть люди в землях у чужих.
Щоб жити так, то треба щось робить.
А їм же лінь, тож брехні і пускали
Про те, чого не знали і не мали.
І в брехнях тих продовжували жить,
Самі у те повіривши. Тому
Немає чому, навіть дивуватись,
Як нація зуміла забрехатись.
І та брехня практично у всьому,
Куди не кинь. Чомусь оце згадались
Їх берестяні грамоти. Про них
Було й в старих підручниках шкільних.
З тих пір тих грамот сотні назбиралось.
Московські «вчоні» з сталінських часів
Все мріяли таке щось «накопати»,
Щоб науковий світ весь здивувати.
Дістати щось із глибини віків,
Чого в отих Європах не було.
Московську першість й в цьому показати.
(Не тільки ж в космос першими злітати).
Таке веління ізгори прийшло.
Щоб не ламати голову дарма,
Рішили «вчоні» світу доказати:
У часи темні, дикі, дурнуваті,
Коли Європа ниділа сама
У війнах, у невігластві і бруді.
В «ісконних рускіх» землях так жили,
Уже читати і писать могли
Напевно, поголовно усі люди.
Узявши лапті, як взірець того,
Чим москалі іздавна користались,
За бересту звичайну «вчоні» взя́лись.
Ідею запозичивши бігом
Із новгородських древніх тротуарів,
Які в землі часи пережили
І зберегтися до цих пір змогли.
І то, звичайно, не якісь там чари,
А болота, так рідні москалям,
Змогли дрючки ті законсервувати,
Що їм віки вдалося пролежати.
І уже думка «вчоних» звеселя:
Коли дрючки в болоті збереглись,
Чому б в нім бересті не зберегтися?
Тож готувать «сенсацію» взялися.
Кору з берез надрали, як колись,
Нашкрябали якіїсь письмена,
На кілька день у землю закопали.
А потім «випадково» і дістали.
Тож світом розлетілась новина,
Які були розумні москалі
У ті часи, як у Європі, навіть,
Писемної не знали зовсым справи
І герцоги, й барони, й королі.
А тут от, виявляється, народ
Увесь, вважай від мала до велика
Дере собі спокійно оте лико
І пише, пише… Одне тільки от…
Як бересту в болото не сховать
Та ще й поглибше, то згниє вже скоро.
Тож прочитав та і бігом із двору
В болото, щоб добру не пропадать.
І дивно те, що бересту оту,
Неначе тільки з дерева зідрали
Й написане нічого не пропало.
Брехнею ж, звісно, тхне аж за версту.
Та дивно там іще одне було:
До чого ж люди грамотно писали,
Неначе «академії» кінчали.
Хоч Новгород – велике був село.
Та грамоти берестяні оті
Комусь патріотизму додавали,
Когось в чинах повище піднімали,
Когось у академіки й «святі».
Отож, Росія – отчина слонів.
Недарма так в народі говорили.
Чи москалі когось і одурили?
Самі ж у те й повірили дурні.
Хотілося б сказати ще одне:
Що москалі історії не знають,
То вічно у рахубу потрапляють.
Та, як дурне – то вже воно дурне.
Згадали би, що Новгород тоді
Був не москальським, а словенським містом.
А москалі туди взялися лізти,
Як Іван Третій вже в Москві сидів.
Отой Іван й онук його Іван
Вільнолюбиве місто покорили.
Когось в чужі краї переселили,
А більшість, мов смертельний ураган,
Понищили. А місто те пусте
Своїми москалями населили,
Тим на москальське і перетворили.
А «вчоні» ті забулися про те.
Були б розумні, у своїх краях
Ті грамоти в болота закопали.
Чого-чого, в них тих боліт навалом.
Але найбільше, мабуть, в головах.
Бо ж як воно було у москалів?
Що ж, я скажу, як вам цікаво знати:
Був Іван Грозний перший з їх князів,
Який умів читати і писати.
А про бояр, народ чого й казать,
Аби міг хрестик в грамоті поставить.
Куди іще там їм читать, писать?
Такі-то з тими грамотами справи.

Нас час міняє невпізнанно,
уже і зовні ми не ті…
Мартіні, хересу, чинзано
все менше в нашому житті.

Все менше тих, кого ми знали,
і більше, що не хочем знать.
Уже не тягне до загалу,
гучна уже не вабить рать…

А скільки буде ще конфузів,
що нам несуть прийдешні дні?
Нас поглинає світ ілюзій,
мари, омани, маячні.

Старих нові не кращі гами,
але немає вороття.
Сміття́ навколо, під ногами.
Сміття́… Багато як сміття́!.

Коли з душі зриваєш пластир,
зрадливо так рука дрижить.
Життя на потім – не відкласти,
а час біжить і треба жить!

 
Ніби в танці із моря зринув
Їх військовий галеон
Дикунів підкорити
І палацом у сяйві сонць
 
Був сей берег Монтесуми
Із листям коки золотим
Довгі зали з таємницями
Небачених світів
 
Навкруги владаря вірні
Наче листя округ дерев
Убрання усіх відтінків
На догоду злих божеств
 
Прегарними жінки були
Із-за пліч чоловіків
Життя офірувалися
Щоби нарід уцілів
 
Ницість була казкою
Не відали війни
Спільно працювали
На кар’єрі кам’янім
 
До рівнини носили камінь
Умирали на путі
Та збудовано руками
Що машинам не сягти
 
І вона у тій землі
І мене кохає там
Дізнатися би колись
Як загубивсь я сам
 
Ніби в танці із моря вийшов
Кортес, Кортес
Отой убивець
 
 
 
 
 
 
 
 

У пошуках щастя земного,
Від міста іду до села, –
Устелена терном дорога,
Між глодом густим пролягла.
Дивлюся під ноги й навколо
Невтомно спрямовую зір, –
Здається – ходжу я по колу,
Раз бачу щодня до цих пір
Лиш хащі колючого глоду
І терном устелений шлях, –
Одні й ті самі перешкоди
Та ними навіяний страх.
І більше не бачу нічого,
Чалапаючи спроквола
У пошуках щастя земного
До міста уже від села…
20.07.25

Лунає крик зозулі з тої далі,
Де ти живеш в надії та печалі,

Де розчинились мрії і думки,
Де йдуть назад змарновані роки.

Я продерусь крізь зелень живодайну,
Крізь сумніви стривожені і давні

До тої хати, де мені злилися
Життя і серце, як незнані висі.

Я спробую знайти жар-птицю долі,
Де похитнулись верби і тополі.

Я віднайду такі таємні миті,
Які у листя ніжно перелиті.

І вибухне любов, де не чекали,
Як знайдена утрачена Каяла.

Я там знайду початок у дороги,
Де зорі падають безмовні й строгі.

9 червня 2023

1.
от і все
набі́гались думки́ за пра́вдами
та кляп у ро́ті за́мість лі́рики
утра́ти ста́ли непопра́вними
і слів нема́ на панегі́рики
зі схо́ду дме есе́ресер

приспів:
ра́ша
пуйло́ на пуйлі́ і пуйло́м поганя́є
ра́ша
недоко́наний час
ка́жеш
ми брати́
і до спи́ни ножа приклада́єш
трима́й
середу́щого па́льця від нас

2.
ви прийшли́
по ду́ші і за уніта́зами
буя́є ру́скій мір розру́хою
з царе́м свої́м лайно́-пома́заним
ще мрі́єте щоб вас всіх слу́хали
та де прийшли́ - там загули́

приспів...

Під мостами клошарами Франції
Розглядались державні вакансії.
А не в офісах десь.
Ви чогось боїтесь
Під мостами пожити у Франції.

Непогане життя у Валенсії –
У народу є пільги та пенсії.
Заслужив – і гуляй.
І не заздрять нехай
Трудові колективи Валенсії.

І не варто жахатись Америки,
Зазвичай як це роблять холерики.
Як надумав, то їдь.
Тільки заздалегідь
Зрозумій – ти ніхто для Америки.

2025.

Гірчать полини, гірчать полини,
За Україну гинуть сини,
Кладуть буйні голови нині вони
На вівтар ПЕРЕМОГИ, на плаху війни.
І сльози матусь полинами гірчать,
А на обличчі є горя печать.
Та їхні молитви сильніш від війни,
Живими щоби повертались сини
До рідного дому скоріш із війни,
Нехай не гірчать більше ті полини.

2023 р.

Воно таке нікчемне і слизьке,
таке падлюче, а іще – огидне.
Усе мерзенне так йому близьке,
що совісті і трішечки не видно.

А завидюще – то якийсь капець,
готове сперечатись до знемоги.
У нього фішка – підкилимний герць
і почуття прекрасного… убоге.

Але і промінь Сонця не втече,
відверто хамовите й чорнороте,
гидоту – ніби пиріжки пече,
бо замастити ліпшого охота.

У царинах усіх воно – знавець,
дипломів-папірців у нього купа!
Лизати дупу професійно – спець,
свого б лише не надірвало пупа.

Зранку до вечора сонячні мандри
ллються промінням, лоскочуть теплом,
створюють літній на згадку альбом.
Хмари біліють - розв'язані банти.
Сукня небесна в палітрі відтінків,
ніби прасована ніжна блакить.
Персик пахучий медами п'янить,
а від крисані влягаються тіні.
Сонячні мандри дають стиглі соки,
Втомлені сядуть, зомліють у ніч.
Розкіш зірчаста прийде зусебіч,
Тільки уранці відчуємо кроки.

Літо – по літі… По лІтах – літа…
Човник пливе. Зелен-хвилечка грає!
Хай не минає година свята,
Хай не минає…

Стежечка в житі – тужніють жита…
Зірка твоя мерехтить – не згорає…
Хай не минає лиш бутність ота,
Хай не минає…

Пісня бринить. Пломеніють уста.
Божа любов жаром душу проймає.
Хай не минає ця МИТЬ ЗОЛОТА,
Хай не минає…

18 липня 2025, імпровізація

Яри прохолодні
У нас, де завгодно,
Злякають імлою
Когось вслід за мною.
В яру, як годиться,
Завжди багновиця
Та ще таємниця,
Мов мрія, ясниться...
19.07.25

Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне

Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.

Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить

Вона увірветься в життя,
Зламавши замки небуття.

Вона у червонім вбранні
Іде полководцем землі

І в серце встромляє кинджал,
Гостріший за тисячі жал.

Так вибухне полум'я шал
Під звуки численних гітар.

На пласі любові стою
В якомусь незнанім краю.

Цей вирок позбавить навік
Від сили жаданих повік

І кине у магму основ
Таку навіжену любов.

8 червня 2023

Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.

Смерть йому нести не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
ті аби відвели очі.

Правди прагнем, бо голодні,
каятись прийшли сьогодні.
Нас багато в цілім світі –
дім наш тут, Вкраїни діти.

Стались вже важливі речі,
як Ілля колись зліз з печі,
так спільнота вкупі нині:
Син з Отцем і ми єдині!

Зорі в просторі і в часі
шанс дають нам в Божім страсі –
це важлива перемога
стати гідними для Бога!

18.07.2025 р. UA

 
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
 
Юності не вернуть
Слово скажи своє ~
Я же тут як тут
 
Я би згодився, пробки міняти
Як не стане світла
Ти плела би светри при каміні, знай
Пікніки у неділю зрання
Ще на городі рвала будяки би
Відаючи міру
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
 
Улітку винаймемо собі котедж
Десь на Айл-оф-Вайт, і недорогий
Ми за ощадливість, еге
Онуки біля ніг
Віра, Чак & Дейв
 
Вишли поштівку двійко рядків
Що вважаєш ти
Поміркуй, про що тобі казати варто
Щиро ваша ~ це би не радив я
Відгук лиши, заповнивши форму
Виповнимо мрії
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.

***
А косолапе рижого не чує.
Осел, козел і мавпа ждуть, аби
як алілуя,
залунали всує
мелодії воєнної доби.

***
А діячі і явні, і підпільні
шукають дивіденди на війні,
де меркантильні
інтереси спільні –
взаємодопомога брехунів.

***
А влада є заручницею честі,
та знає і видюще, і сліпе:
що́ – проти шерсті,
те не чують черті
на пагорбі, в болоті і в опе.

***
А українці на своїй землі
відстоюють національну пам’ять,
та і в селі
існують москалі,
що мовити місцевою не тямлять.

***
А уряд порятунку замінили,
але без опозиції, а так –
дешеве мило
на мішок і шило...
окремо теліпається єрмак.

Резюме
А на терорі багатіють штати.
На Нобеля іде великий шут –
диригувати
має пелехатий,
та диригує шутий шалапут.

07.2025

Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
Через втому і в’ялість,
Мали вигляд охлялий, –
Перед кимось схилялись,
На когось працювали.
І лунали погрози,
І насмішки над нами, –
В забутті і в знемозі
Ми бували роками.
Споконвік роботящі
І донині двожильні, –
Не здамося нізащо,
Щоби дихати вільно.
18.07.25

Моя спокуса і мої вери́ги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожу́хле сонце.
У світ ворота. Із душі́ віконце.

З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Женеш мене від себе і до себе.

Господь створив тебе, щоб чорта злити, –
Вони відто́ді обопільно квити
І всяк із них тебе оберігає.
Але лиш я так пристрасно кохаю!

Липень 2025 року

Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.

Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шукать рятівний амулет,
Аби вийти із нього в погожу долину.

Місто-привид як наслідок лютих боїв,
Де зійшлись дві армади, страшні і нещадні.
А тепер тут панує лиш сон кураїв,
Лиш руїни споруд у молитві нещасній.

5 червня 2023

Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
Їх в нелегкі́й дорозі зберегли,
Не віддали стихіям на розправу.
Вже капітан у бухту судно править,
Аби на землю всі ступить могли.
Полишивши далекий рідний дім,
Притулку люди нового шукали.
З тривогою й надією чекали
Й удача, врешті, посміхнулась їм.
Дивилися, як берег наближавсь.
Високі гори бухту обступали,
Немов сторожа, далі не пускали.
І лиш зефір легенький в хвилях гравсь.
Вдивлялись люди в береги чужі,
Не знали, чи гостинно їх зустрінуть?
Чи камені із гір назустріч кинуть?
Чи таври злі піднімуть на ножі?
Про таврів тих багато було чуть
І у Мілеті, звідки вони пли́ли.
І на шляху багато говорили
Місцеві, повз яких тримали путь.
Одні лякали, наче таври ті
Живуть лише грабунками й війною.
Не орють і не сіють землю сво́ю.
Та, лиш кого уздрінуть на путі,
Одразу аж до нитки обберуть.
А вже живим нікого не пускають.
Полоненому голову зрубають
І здобич ту, немов трофей несуть
До себе в дім. Настромлять на жердину
І над будинком виставлять своїм.
Щоб заздрили усі сусіди їм.
Та щоб охороняла їм хатину.
Мовляв, поки стирчить та голова
Над димарем, не буде в хаті лиха.
І височіє череп той над стріху,
Аж поки й здобич з’явиться нова.
А ще казали, що вони не всіх
Підряд вбивають. Та не легше з того.
До себе в гори відведуть живого,
Де ідол Діви височіє в них.
Вона в них жертв кривавих вимага.
Отож, притягнуть в капище бідаку.
А жрець візьме до рук свою ломаку,
Поки стоїть ще бранець на ногах,
З розмаху б‘є того по голові.
Людина від удару зразу й пада.
А жрець ножа хапає свого радо
Й людині ріже голову живій.
Ту голову на пакіл настромля.
А тіло із крутої скинуть скелі…
Отож, думки в прибульців невеселі.
Як стріне їх оця чужа земля?
Чи стане вона рідною для них?
Чи всі погинуть і сліду не стане?
Чи поміч від богів своїх дістануть,
Щоб захиститись від богів чужих?
Вдивляються в незнаний берег всі:
Чи небезпека часом не чигає,
Чи дикий тавр на здобич не чекає,
В кущах чи то за каменем засів?
Та, наче ж тихо. Легкий вітерець
Ворушить листя. Берега пристали
І на пісок всі вибиратись стали,
Тривоги всі здолавши, накінець.

Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.

Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
чоловік долає дюйми.

Сподівається доплисти,
не тому, що надхоробрий:
чоловік – начальник річки,
як здолає – нагородить.

Ще залишилося трішки.
Хвилі – втомлені заблуди.
Чоловік – наїздник річки,
як здолає – то забуде.

Схаменутися не кличте.
Зачекалось невеселе.
Чоловік – наплічник річки,
як набридне – скине з себе…

Липень 2023

Серед стерні, що вицвіла в борні
За час метафізичної атаки
Серед війни у дощ за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
Стару таку, мов тріщина в плиті,
Згорьованим і ласим щодо чуда,
Які не відрізняють м'яту-руту
І мають незугарне на меті,
Щоб ворожити знову між руїн
Землі батьківської у нападах зітхання ,
Спираючись на марні сподівання
Прийдешніх нових незворотніх змін…

Ти стежкою одною йшов, я іншою,
Та випадково стрілися якось.
А виявляється, нам по дорозі. Вийшло так,
Що ми пліч-о-пліч літ багато ось.

Підтримуєш мене у всьому, любий мій,
Потрібна моя поміч і тобі.
Разом легше долать життєві труднощі,
Ділити радість світлу теж навпіл.

Хай щастя обнімає нас крилятами
Та хлюпає тепло з своїх долонь.
Вірю. що завжди ти мене кохатимеш
І зігріватиме й тебе моя любов.

2016 р.

Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
Через сонечко незгасне,
В пору ждану та прекрасну, -
На деревах листя й віти
Перестали гомоніти.
Золотяться річка й поле,
І на дітях білі льолі,
Бо розпечене світило
Світ вогнем позолотило.
17.07.25

1.
Ледь прозо́ра ни́тка з по́ділкою між -
На бага́тих і мо́же...
Мо́же і не ва́рто за ло́маний гріш
Поклоня́тись вельмо́жам.

Хто усе́ шука́є де поді́ти час,
Хто за кри́хти робо́ту.
Та осироті́ло ди́вляться на нас
Паперо́ві банкно́ти.

Приспів:
Дити́нко пові́р, дити́нко не плач-
Бо усе́ буде́ гара́зд, бо усе́ буде́ гара́зд.
Дити́нко не плач,
не плач...
Проба́ч...
Проба́ч...

2.
Пля́шка спорожні́ла і ви́дно вже дно,
Та у світ две́рі на́стіж...
Зно́ву нагада́ло ви́пите вино́
З дна припі́дняте ща́стя.

Все, що наболі́ло у твої́й душі́,
І що се́рце приспа́ло,
Позмива́, як ві́кнам, вік нам на дощі́...
І життя́, що зама́ло.
Так зама́ло.

Приспів.

1.
Згуби́ло не́бо слід аме́би в кра́плі
і дурняка́ мікро́би лО́влять за язи́к.
По кінескО́пі ска́че Ча́рлі Ча́плін -
в котлі́ гото́виться трапе́зний череви́к.

Приспів:
А там, у ку́ма -
Сти́гне барабо́ля.
А там у ку́ма -
все у кришталі́.
Як йти до ньо́го про́сто
чере́з по́ле -
то за хвили́ну бу́деш
при столі́.

2.
Льоді́вку відчини́в - а там спить ну́лик,
очи́ма ча́вкаю, згостри́в свій нюх на "фу".
У ку́мів тре́ба трутнюва́ти ву́лик -
там са́ла шмат давно́ чека́є на лафу́.

Приспів.

3.
Посидимо́, сиву́ху ко́пне ка́чка,
("Гуцу́лку Ксе́ню") заведе́мо під столо́м,
культу́рно прове́демо ве́чір ра́чки
та облиза́вши брудерша́фтом па́чки,
піде́мо матюка́ми ки́датись в село́.

Приспів.

Це вже ніколи не повернеться,
Немає вже шляху назад.
Минуле відлетіло з вереском,
Немов грайливий зорепад.

Ці усмішки і сльози намертво
Вросли в минуле, як трава.
Укрились листям рухи й наміри,
Хоч обертом йшла голова.

"Ніколи знову!" - ми почуємо
Той клич, що землю потряса.
І ворон з темного минулого
Не сотворить нам чудеса.

Ніколи більше не повториться:
У парку дівчина сидить
У день святковий. Ніжно торкнеться
Об серце відлетіла мить.

25 травня 2023

з горішка човник хлюпає веслом
і довга тінь між хвилями і дном
і те весло до дна – як перевесло
гойдає сонце глибоко на дні
весняні ночі теплі літні дні
й передчуття «от-от» – аби не щезло

з горішка човник брижі на воді
і відблиски і мрії молоді
усе таке наївно-досконале
черпнула воду пригорща легка
розплюскуючи запах молока
і пір’ячком край облавка опала

16.07.25

***
А деякі сліпі поводирі,
не маючи душі, явили тіло
і... пазурі
на тому вівтарі,
куди нечистій силі закортіло.

***
А шулеру політики не треба
улещувати ще одне цабе,
та ради себе –
біса із ереба,
оберігає копію себе.

***
А коміки комедії тупої,
які були на поводу пуйла –
усі «херої»
і, само собою,
на це не вистачає їм бабла.

***
А небо випробовує й карає
навіки окаянних та іуд...
ніхто не знає,
що його чекає,
коли покличе душу божий суд.

***
А Феміда не має поради
тим, у кого нема талану,
через вади
лукавої влади
зупинити криваву війну.

***
А майбутнє не видно здаля.
Барбароса немає між нами,
та чекає земля,
що барбоса кремля
понесуть уперед копита́ми.

У в а г а
А на арені гоголівський вій –
опудало, якого не бувало,
але і цього, виявилось, мало...
минає час лихий,
та д у м а й... т е, який
народу в и р о к здуру обирали.

06/25

Ти програєш, я виграю.
Що з цим підходом нездорове?
Чи ми з тобою у бою
списи схрестили гарячково
і має хтось перемогти,
а інший, здоланий, програти?
А переможець святкувати
«поБеду» бажану свою,
її такою вчувши, зможе?
Ти ж бо не був мені ворожим.
Чи може я тобі була?

Ти виграєш, я програю.
А наше МИ – його не стало.
І ця «поБеда» вартувала
цього нестерпного жалю?
За що боролися? Чого
насправді у серцях хотіли?
Навіщо витрачали сили
в цьому безглуздому бою?
Ти програєш, я виграю…
Чим ми займаємось з тобою?
Руйнуємось. Обоє.

14.07.25

 
Коли матуся відмовить усім на запрошення
І сестрі вашій батько розжує
Що ви втомились від себе і власних утотожнень
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
І коли квіткарки зажадають виплати за кредитом
А троянди їхні відпахтіли уже
І раптово злобу до вас діти чаїтимуть
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
І коли клоуни яких ви зазвали на службу
Погинуть у битві чи інак іще
І остобісить повтор усього поза глуздом
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
Коли всі радники вивалять власний пластик
Перед вами наполягаючи вам є зле
Або ваші висновки не є своєчасні
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
І коли бандити котрим ви підставляли іншу щічку
Бандани склавши проклинатимуть оцей день
І буде бажаний хтось щоби не говорити
Запрошую, королево, міс Джейн
Чи зайдете, королево, міс Джейн
 
 
 
 
 
 
 
 

Непереливки без жінки
Стало жити козаку, -
Сивиною павутинки
Засріблилися в кутку.
Вкрилась плямами підлога,
Як і скатерть на столі
І, неначе чорний погар,
Пил з'явився скрізь на склі.
Тішать очі лиш сусіди,
Тішать вуха балачки,
Що хазяйка ось приїде
Та помиє тарілки.
Ще в наплічнику гостинців
Усіляких привезе, -
Довіряти треба жінці
Й бути вдячним їй за все.
16.07.25

Відомий поетичний троль
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.

Вітається липень розквітлими флоксами,
Що кетяги-грона схилили униз,
Вмиваються вранці ще срібними росами,
А сонечко пестить пелюсточки їм.

Різнокольорові: червоні та білі,
Ще - блідо-рожеві побіля вікна.
Чудові ці квіти у липні розцвіли
І тішать серденько красою всім нам.

2025 р.

Воркують горлиці, та що їм,
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.

Життя на нитці... голуб сивий
підступно зиркав у вікно,
а потім в димне небо зливи
змахнув обвугленим крилом
і розчинився в павутині
купчасто-громовладних хмар.
І я лечу у вир донині
покласти душу на вівтар,
згоріти у яскравій ватрі,
як мошкара, та все дарма,
наївно вірячи у завтра,
якого вже давно нема.
Я тут, сьогодні, зараз, Світе,
ще поки небо нічиє,
допоки волі свіжий вітер
Господь блаженним роздає.
І день, і два для мене — вічність —
пишу історію нову...
сердегу кутаю у ніжність...
любов'ю дихаю... живу!

14.07.2025р.

Закурликавши зраділо,
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
Знемагаючи від спеки,
Від зорі і до зорі
В липні плавають лелеки
У блакитному Дніпрі.
15.07.25

Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.

Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
не зашкарубне у своїм розвої.

Усе поглине вічності ріка,
усякого накриє її хвиля.
Було так, є і буде у віках,
а вдіяти – нічого ми не в силі.

Тому живи наповнено, кохай,
цінуй життя свого короткі миті
і неодмінно, друже, пам’ятай –
нема нічого вічного у світі!

Народився експромт.

Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.

Несвіжою горілкою,
Огидною помийкою
На сайті поетичному смердить.
Чи то гнилою рибою?
Та ні! Смердить Желібою!
Закрийте рота, пане, хоч на мить!

Без Вас цей сайт не житиме!
Махаєте копитами,
У матах захлинається язик.
Забувши совість, правила,
Самі себе прославили...
Оце так слава, пане Самотик!

Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.

І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
з мали́нового листя,

в лаванді пурхають джмелі,
метелики і бджоли,
і пахне соками землі
довкола матіола.

Злетіли стрімко на газон
кульбабки водограю,
крилато-срібний фаетон
зринає з небокраю.

У білопінній далині
купаються пташата —
тремтить на чарівній струні
елегії соната.

В орелі веселкових мрій
гойдаюся блаженно,
пригублюю терпкий напій
із келиха натхнення.

Повітря мастить сон на хліб,
(не толочити ж рясту.)
В Рожнах чудесних кілька діб
плекаю душу в щасті.

13.07.2025р.