О, аніяк не втіха, а жура
під'юджує подати опис вази.
Шумують у вікні розлогі в’язи.
Утім, дедалі дужче тягаря
обтяжує усе, що зіскребе
перо із животвірних зел колоди.
Співати оду витівці природи,
достоту, що оспівувать себе.
Пак, і духовні скріпи, гожі тіл,
в собі хутчій, ніж инде, і дедалі
м’які до перепон, які одтіль
скляніють на виду – у задзеркаллі.

У тім і річ, що глиняний горщок.
І те, що він недвижний – органічно.
Та здвиг наразі виявився в тім, що
природа глини здужує скачок
у штучний світ. І радує ураз
бездушшя уособленням, що ментом
усотується оком зі предметом,
гадаю я, відмінним цим від нас.
І абрис воза з конями в умі,
або парсуни писаної міна,
сприяють люду, творені людьми,
себе і сторонитись самостійно.

Антична зала з сутінню в меню.
Вікну пасує міццю мускул Штробля.
Опуклина склепіння, що голобля,
йолозить об потилицю мою.
У кулі або копії яйця,
мені чужій, як Сиріус, Канопус,
несамохіть угадується глобус
і всесвіти без краю і кінця.
Отож сную, петляю, що мушва
по скроні, перед кратерами сими,
окіл яких багром шпиняти рими,
метафори шпигати підмива.
Об чім я, врешті? Чинна паралель
зі щезлим у безодні астронавтом
своє бере. Противлячись пів правдам,
кажу отак: за тридев’ять земель
малію духом, гибію у млі
дедалі сам, як річ яка з музею.
Нема жалю по втраченій землі,
ні смерті, ані жаху перед нею…
«1966»

Іде неоголошена війна
І дим пожарищ сонце закриває.
Відгомоніла осінь і весна,
А мати сина й досі виглядає.

З далекої дороги його жде,
Сльозу втирає кінчиком хустини,
Здається їй, що він ось-ось прийде,
Хоч добре знає - у бою загинув.

Ні, нас не підкорити ворогам,
Пишайся, матінко своїм героєм-сином,
За незалежність неньки-України
Він свою буйну голову поклав.

2015 р.

Я вірю в добро, хоч його тепер мало,
У справедливість, якої не стало,
У правду,якої нема.
Колись закінчиться війна ця проклята
І не стрілятиме та й брат у брата,
Та мир запанує в серцях.

Неправда - є справедливість на світі,
І ближнього кожен зможе любити,
А заповідь Божу:"Не вбий"
Запам"ятає й виконувать буде.
До свого серця прислухайтесь, люди
І совість свою розбудіть.

Якщо ви її іще не пропили
І не продали за гроші великі,
Тоді схаменіться, спішіть
В гріхах своїх каятись, поки не пізно,
Молити Всевишнього ревно і слізно,
Може Він вам і простить.

Тоді на душі стане світло та легко,
А зло відійде десь далеко-далеко,
Відчуєте ви благодать.
Захочеться щиро подякувать Богу
За те, що правильну вказав дорогу,
Осанну Йому заспівать.

2015 р.

Змиритися…

Це як??
Піти із миром?
Іти із миром в серці від надії,
Що хоч одненька зустріч ще зігріє,
І посміємось разом на останок?..

Вже ранок…

Я вдихну світанок,
І сніг,
Й дерева
Просто неба
Вже не заплачу –
Годі сліз…

- А слухай! Може..?

… Сум повис
Відлигою
Й смертельною жагою
До смертного життя -
Перемішати з кров’ю
Й пити, пити, й змиритися,
Що вороття нема…

Любов пустили за водою…

Та все ще я
Сильна мала!..
Ти так мене не називав?
Шкода…
А як тоді ти це сказав?
Переживеш?
Так, так…

Ти теж.


10.01.2016

Коваль, який вогонь розвів жаркий,
Розплавить будь-який метал міцний.
Узявши молот, вправний і важкий,
Не раз металу форму він змінив.
Та не розтопить мій вогонь сяйний
Стверділе серце, ніби сталь сама,
Усі моління, що я з вуст зронив,
Б’ю об ковадло гордого ума.
Чим довше я у серці жар тримав,
Ставала холоднішою вона,
Немов душі торкнулася зима,
Але моє страждання не мина.
До попелу згорю, злечу, як дим,
Вона ж – замерзне каменем твердим.

Іржаві ритми техно. Темна ніч.
Підсохла гуща пророкує втому
Твій ангел лячно вигляда з-за пліч
Молитву ловить в погляді німому.

Минувся вечір, не минулась ти,
І янголя заснуле на полиці.
Ідилія, якої не знайти
Під зорями, які склюють жар-птиці

13.02.11

Піна суха молодих снігів.
Лампадка душі і зірка,
Яку я дістати колись хотів...
Та впала вона –
І у небі дірка.

Мов мрії дитячі, цвітуть цвіти.
Сільський духовий оркестр
Будить печаль – мов туман води.
Хто я?
Дивак?
Маестро?

Нащо я був?
Наростив жирок на дурнуватих крилах...
Хто пригадає мене:
Дніпро?
Ворог?
Донька?
Мила?

І чи важлива ця пам’ять людей,
Пам’ять вовків і сосен,
Коли мене тут не буде ніде,
Як не було досі?..

З Богом до Бога лише ідуть...
Наче скафандри, німби палають.

А за Христом із хрестом лиш путь...
Хрест же кореня не пускає...

9 січ. 16.

За акаціями у садочку
ще поважно, як дідові слід,
закуняв на сухому пеньочку
як опеньок засушений дід.

Він чекає далеку дорогу
десь туди – за рови, за село.
А у мене ніколи й такого
по дорозі в життя не було.

Він можливо у возі поїде,
як у небо піде голубе.
І не так мені жаль цього діда,
як малого без нього себе.

Що було й не було пам'ятаю.
Засихає життя як зело.
Може в нього нікого немає,
як у мене його не було.

Це й мені уже падає карта
у далекі незнані світи.
І не так мені довго чекати,
як йому довелося іти.

Може якось і я перебуду
до останньої фази життя,
і мене не жалітимуть люди,
що визбирую їхнє сміття.

Є років невеличка «заначка»,
та сумує і тужить душа.
А за чим, догадатися важко
у рядочку одного вірша́.

2011

1

Закон тут помер... і виник.
Плету рядки, бранзолети.
Світ - мов картковий будинок:
Впереміж тузи, валети.

Немає ні клеми, ні цвяшків.
Конструкція ветха, живуча.
Влітає кометою пляшка.
Анцибол жбурляє онучу.

Зчиняється рейвах: "пробі"...
Іскріння ілюмінацій...
Гриф, прочистивши дзьоба,
Збурює вкраплення націй.

Червоні пики, вітрила,
Тонуть шістки... мажори...
Брат - за прадідні вила...
Хай розриваються шори!

...спалахує карта притерта...
...бікфордівський шнур заллято.
Призвідці - то Віка... то Берта...

Гуляймо... Славімо...
Дощ.
Свято.

2

Багата кутя. Бідні душі.
Спустіли торби пастуші.

Дітлах зазирає в ясла.
Ще віра в Любов не згасла.

Концептуальна риса часу –
відбув своє, давай: адью!
Зариють в землю тіло-масу,
душа чекатиме суддю.

А там закони-перепони.
Передпокої, як сізо…
Набилось люду: віп-персони,
вощані ляльки від Тюссо,
а ще убивці та злодюжки,
і просто люди без облич,
пани заможні, вбогі служки,
а також ті, що зовсім нич.
Усе те скиглить, ниє, плаче,
хтось рве сорочку до пупА,
кружляє дзи́ґою і скаче –
шумує, піниться юрба.

Але ж суддя… узяв відпустку.
Іще не вечір, ще не час.
Кричи, волай у сиву пустку,
луною – тихий парастас.
Чекають душі. Якось буде.
Бо не було ще, щоб ніяк.
У судний день турнуть у груди:
- Іди до раю! Неборак…

Душа блага почимчикує
із перепусткою в руках:
- Свят-отче Петре, я не всує
томила святістю свій прах.
Давай скоріше спальне ложе,
вина, музик і файних баб,
і щоб усе було так гоже,
як за життя в комеді-клаб.
Апостол гляне в перепустку:
- Даруй-но, душе, ач, облом.
Ти поки йшла, звістили чутку,
що ти жила з одним крилом.
У храмі Господу молилась,
а потім дідьку пай несла,
між білим й чорним вік крутилась,
дитя побожності і зла.
Тобі відмова… се помилка…
Сама же знаєш, як бува –
оце цвіркун, а там кобилка.
Різниця є? А чи нема?
Тож повертайся в лоно суду
і дочекайся на вердикт.
Що переможе – ноша блуду,
а чи чеснот святих інстинкт?

Душа похнюплена вертає
(таке єси на небесах),
але питання: що втрачає,
усівшись знов на терезах,
ота небіжка? Плюс і мінус,
ясу і млу, війну і мир?
В кишені – дуля «фіга-фікус»,
а на устах смачний інжир.

Усе, зачате в дуалізмі,
немає піку висоти.
Є водолази й альпіністи
у морі-горах доброти.
Хто не вставав, той і не падав,
а хто не падав, не літав.
Від Бога сяйво, тьма від Гада
в одній душі. Кого пізнав?
Отож, людино, не проймайся
ні пеклом-раєм, дідько з ним.
Живи люби твори кохайся
собі на втіху і живим…

08.01.2016

Перший у Єрусалимі сніг.
Забіліли вулички крутії.
Парасольки здійнялись у всіх –
І червоні, й біло-голубії.
Життя наше навпіл хтось розбив,
Та образам лік ведім по суті.
Кожному воздасться, що зробив,
І сумним, й щасливим, і забутим.
А як гримне вирішальний час
Душі перевірити достоту
Хай же пережите в жоднім з нас
Ні на мить не стане пустотою.
І тому-то сипле перший сніг
І в Єрусалимі небо близько.
Може, й закороткий наший вік,
Та його не викреслить зі списку.

1993
Булат Окуджава

В.Никулину

В Иерусалиме первый снег.
Побелели улочки крутые.
Зонтики распахнуты у всех --
Красные и бело-голубые.
Наша жизнь разбита пополам,
Но напрасно счет вести обидам.
Каждому воздастся по делам,
Грустным, и счастливым, и забытым.
И когда ударит главный час
И начнется наших душ поверка,
Лишь бы только ни в одном из нас
Прожитое нами не померкло.
Потому и сыплет первый снег.
В Иерусалиме небо близко.
Может быть, и короток наш век,
Но его не вычеркнуть из списка.
1993

Ми п’ємо вино – й п’яніють вікна
у сусідськім домі, і на те
ти шепочеш: «Хай же буде вічна
ця маленька мерехтлива свічка –
зіронька, що в наших снах цвіте…»
Ми п’ємо вино – й щоразу швидше
невгамовні оберти Землі,
за шибками рвійний вітер свище,
а дніпровська хвиля – вище й вище!..
І лиш кіт муркоче. Розімлів...
Дна не видно. Повна чара шлюбна.
Ми п’ємо – о верховино втіх!
«Милий мій...» «Моя кохана, люба...»
Щастя плаче? Чи сміється згуба?..
П’єш у мене з губ, а я – з твоїх...
2009
©

Просять графомани коштів у народу.
Грамузляють вірші про ясну погоду.
Плетиво простяцьке, ниточки з вузлами...
Їм би мандрувати, описати ламу!
Віднайти б у світі віще, неповторне,
Піднести мандрівцям лахи та валторни.

Війни утихають.
Множаться буклети...
Пнуться графомани: "Ми - такі ж поети.
Прославляєм землю і плекаєм слово...".
Видають непотріб - яро, безголово.
"Пожалій, сусіде, поможи, банкіре!"...
Дрібуля пегасся клишоноге, сіре.

Люди наші добрі, юди співчутливі.
Ловлять буре груддя - в щирому пориві.

Гляньте, ген узбіччям ходить Неповторне.
Хтось його штурляє, хтось на ніч пригорне.


2016

Ой, люблю тебе, люблю,
Лік хвилинам я гублю,
Навіть в снах про тебе мрію,
Не втрачаю і надії -

Ти промовиш ті слова,
Що душа від них співа,
А пригорнеш й поцілуєш -
Мені щастя подаруєш.

2015 р.

Козу Маланка водить і щедрує,
Василь зерном на щастя засіва,
Морозко квіти на шибках малює,
Січень уже вступив в свої права.

Щедра кутя, за нею- і голодна,
Йордан освятить воду в криницях.
Зійде на всіх хай благодать Господня,
І радість хай панує у серцях.

2005 р.

Поміж засніженого суму,
У царстві казки і зими,
Далеко від міського шуму,
Дерева змахують крильми.

Злетіти хочуть, ніби птиці,
Здіймають віхоли красу.
Легкий той погляд, світлолиций,
У небо зморене несуть.

Летить літак, орлино лине.
І тягнуться за ним увись
Зеленокрилі три ялини –
Ракетно тінями звелись.

Немов зажуру цього смерку
Прорізать хочуть, як штики
Ясні неону феєрверки,
Щоб небо всіять, як зірки!

8.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад

Хто я? Що я? Мрійник, і не більше,
Синь очей згубив я у імлі,
І життя прожив я поміж іншим,
Поряд з багатьма на цій землі.

І тебе за звичкою цілую
Я тому, що інших цілував,
І, неначе сірниками граюсь,
Я любовні кидаю слова.

"Дорога", "кохана " і "єдина",
А в душі завжди одне і те ж:
Як запалиш пристрасть у людині,
То, звичайно, правди не знайдеш.

І тому душі моїй не гірко
Не горіти в пристраснім вогні,
Ти, моя блукаюча берізко,
Багатьом призначена й мені.

І коли я іншої шукаю,
Це ж полон – любити лиш одну,
Я тебе ніскільки не ревную,
Я тебе ніскільки не кляну.

Хто я? Що я? Мрійник, і не більше,
Синь очей згубив я у імлі,
І тебе любив я поміж іншим,
Поряд з багатьма на цій землі.

Шлях, що додому і верби снігами забілені,
Батькові руки натруджені працею, дні.
Рідна оселя голублена радістю-бідами,
Недруги й друзі, на мене подібні– в мені.

Знову вертаю Молочним Шляхом через повені
В світ колискової, де матіоли і Бог.
Зоряні янголи вчора наснилися знов мені.
Вчуся прощати, інакше не можу, їй-бо…

Вчуся молитви у неба з громами і тишею,
Вірю у слово нетлінне, мов огниво, твердь.
Мрії обох молодими світанками вишию,
В світі, на грані старого «колись» і тепер.

Акорди безсоння ховають у книгу
Думок неприборканий рій.
Пирій проростає. Тінь гупає в шибу
І рибу приносить у мій
Холодний будинок – зіщулену хату.
Обпечений вітре, не вій!
До риби потрібно ще всього багато:
І хліба, й напоїв, і мрій.

У книзі безсоння зникають картини
Надії між двох берегів…
Хрести, що шукають для себе людину,
Чорти, що малюють богів.
Ідей нереальні не контури – мури,
Гріхи, поцілунки, борги.
Кришталь чобітків нездійсненністю дурить,
Вселяючи острах нагий.

До серця підходить не тромб – театрально
Загроза вдягла капелюх.
І хлюпає ранок у спінену ванну.
Годинник раптово оглух.
І сниться не казка. Точніше – не сниться.
Ніхто у розлуці не спить.
Безсоння щоночі не може зморити
Беззубу свою ненасить.

08.01.16

***
Ой не така ти гнана, як неждана,
моя сусідо. Де ти не взялась,
усе одно – чужий іконостас
і іпостасі копія погана,
якою б не була ця іпостась.

***
Ой небезпечно бути за ізгоя
і коїти, нехай і мимохіть,
наклеп на націю, егре́гор у якої
сягає глибини тисячоліть.

***
Що за брат з війною у «рассрочку»,
що це за рідня по язику,
що останню відбере сорочку,
убиває тата, сина, дочку
і віки тримає на гачку?

***
Життя – це боротьба… І навпаки –
у боротьбі неначе і живемо...
Боротися уміємо таки.
А жити?
Жити?
...може і почнемо.

***
До ряси не усім іде кадило,
плюгавому – корона на віки.
Якщо і досі я у тебе бидло,
тому що є у мене шмаровидло,
то я́
тебе помазую,
таки.

***
Які прозорі імена –
Росія... Україна...
Який лукавий сатана!
Усе навіює, – страна...
безбожна... і єдина!
І ще прозоріше, – війна...
корупція... руїна...

                              

Мій посланцю з невидимих світів,
заходь, сідай - хай одпочинуть крила.
Ти часопростір весь перелетів,
аби тебе у серце я впустила.

... погрузли дні в сильці в`язких інтриг...
мені б у сад заквітчаних магнолій,
а я в полоні вічномерзлих криг -
(мов Мінотавру в лабіринті долі,
віддав безвір`ю хтось мене в ясир,
заплів у вузол гордіїв) - пропали б
мої вірші без щастя та краси
і без очей блакитних, мов опали.

Слова утіхи, ніжності бинти
(небесне диво - голос херувима!)
Прийшов до мене. Знай: якби не ти,
були б у серці скрижанілі зими.

Коли зимові ночі темніші,
а ніж коси циганки,
то і в смичку і в скрипці —
на ходу — загасають ноти.

І викошуються трави
з ясного проміння ночі
у сонні загати —
любові, спокою й тиші.

І потомлені серед снігу
спадають в знесиллі.
І їм закриваються очі
густим медом сну.

І хто почує?..
Як з-під криги і снігу
лупає каміння
тендітний пуп’янок підсніжника.

Уже пройшли десятиріччя,
Але, рокам наперекір,
Всіх однокласників обличчя
Я пам'ятаю до цих пір.
Вони в мої впадають очі,
Промінням зір, навперебій, -
Немов осяяння пророчі
Сумних і радісних подій.
Бува, приходять на прощання,
Щоб усміхнутися на мить, -
І потім серце безустанно,
По них сумуючи, болить.
А інші, радісні до краю,
Щоб наспіватись досхочу, -
До себе в гості зазивають,
Коли віддалено мовчу.
Мов корені, живі чи мертві,
Вони, не відаю коли,
Вросли у спогади так твердо,
Як сни ніякі не змогли.
Вони заглибилися в вічі,
Щоб став до зору ближче зір, -
Щоб однокласників обличчя
Не стер зі згадок часомір.
07.01.15

Ще в яслах спить те Боже немовля,
А доля - наче тінь від хрестовини...
А ірод вже вичікує здаля...
А натовп вже бере його на кпини...
І до Голгофи є тернистий шлях...
І ниций вчинок Понтія Пілата.
...Ми молимось...а душі - на замках...
А віра так - від свята і до свята...
Йому б не скам'яніти в образах...
Різдвяна Зірка темряву розсіє! (? )
Народжений, щоб жити у серцях
...МЕСІЯ...

Желаем, грешные?-
Желанный Новый год...
И все желанья между делом загадали
В сердцах, сердешные...
Но сердце сознает-
Что не от сердца, то и сбудется едва ли...

Врагов ведь победив,
Не победишь себя.
Того, корыстного, с двуликою химерой,
Безгрешным будучи,
Все грешное любя
Во ржи над пропастью меж ересью и верой.

Любя любимую,
Полюбишь от души,
Себя, как жертву на алтарь Богам, даруя,
И разрешишь себе
Пролить любви кувшин
В песок забвенья, быть не понятым рискуя?

Пресыщен жаждою,
К источнику припав,
Творя коррупцию без коррупционеров,
Ответив "нет", ты
Этим скажешь "да".
Ты не солгал. Да только кто ж тебе поверит?


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116010800436

світ очима боротьби
світ словами отчими
ой якби ж то я… якби
оминав ті збочини
пастки пастки пастки і...
калачем затиснуті
верхнє "так" у нижнім "ні"
осторонь від висновку
2016.

Розгорну цукерку, як цикуту:
хоч у свято - мінімум біди.

...А душа
(під вибухи салюту)
сонно
поривається туди,
де щоночі
градно і бліндажно...

Завтра - будень,
круговерть подій.
Що то звичка -
вже не так і страшно
не вмирати
на передовій.

07.01.2016

Всьому на світі є ціна.
Всьому на світі є причина.
Тому, що я – вже не вона
і схожі ми лише очима.

Вона не любить тісноти –
вона воліє перетворень.
Їй затісно без перспектив.
Що їй провалля, що їй гори!

А я люблю, коли дощі,
коли сніги, мороз і вітер
зітхати і вогонь в печі
доповнити пасьянсом літер.

Люблю поплакать без причин
за всіх і вся і навіть більше,
люблю неголених мужчин,
люблю сієсту й таке інше.

Вона не забуває літ:
їй двадцять п’ять, а може, й більше.
Вона віршами лине в світ,
а з мене в світ злітають вірші.
1999р.

Душа щемить від повноти.
Так добре, що забракло слів.
Від нависаючих мостів
з роз’ятреної висоти.

В блакить занурена стою,
цілую місяць яснобокий.
І, вперше за останні роки:
- О, Світ! Я так тебе люблю!
2000р.

Секунда між «вчора» і «завтра» –
лиш подих, лиш поштовх, лиш що?
Відчути – не встигнеш, спіймати – не смій.
Сніжинка в вологому просторі вій,
краплинка на теплому мармурі щок.
Химерна, зрадлива правда.
2000р.

Сніг біг (вже не сніг),
у Різдвяний вечір ліг -
"радуйся, ой радуйся, земле..."
Їх, тих, хто (як міг),
у Різдвяний вечір всіх -
"радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився!"

Народився Божий Син.
Ой не надаремно -
радуйся,
ой радуйся, земле!
Свят! Свят! Свят!
Час Різдвяних свят.
Тиша незбагненна
не тому, що темно, -
радуйся,
ой радуйся, земле,
Син Божий народився...

06.01.2016

… мы в начале пути. ну, и как же в дорогу без спичек?!..
шестиструнный мотив рассыпался, проснувшись, хитами
и скорей изнутри, из толпы, как могли, мы по-птичьи...
мы бросались на Риф, медиатор - "связным" между нами…
ведь единственный шанс… избежать, не родившись в "союзе"
всего горстью в семь нот мы искали пути до свободы
и готовы на дот ради той… называемой Музой --
а в пустыне пустынь -- превращались в Колодцы и Воду…
2015.

… погонич невидимо відки і виник.
В пустелі, обраниці див відповідних
зі схожих на неї, присталі нічлігом
обсіли багаття. В заметеній снігом
печері, своєї не відавши ролі,
куняло дитя в золотім ореолі
промінь, мимохіть переймаючи навик
світіння не тільки в державі чорнявок
тоді, – але всюди, подобою зір,
допоки сягає людини позір.




25 грудня 1988

В житті багато перешкод,
Які повинні ми здолати.
Пройти прогнувшись, впавши на коліна,
Благаючи прощення каяття,
Та впавши встати,
І пройшовши далі — знати,
Що без проблем, нема у нас життя.

Я запалю свічку в вечір холодний,
Та образ твій розмитий в димі побачу
І наче той котик малий та голодний,
За теплий дотик поцілунком віддячу.

Ніжно промуркочу застиглі слова,
На моїх давно нецілованих вустах
І забуду, що в душі цвіте мрійна зима,
Просто житиму далі, ховаючись в снах.

Та душа враз полетить в заметіль,
Застигне вмить гаряча кров і сльоза,
Залишиться лиш сніг і солодка ваніль
І твій погляд, в якому горить бірюза.

Бо на жаль, це брехня, лиш міраж,
Тебе давно немає поряд зі мною,
А в пам'яті лиш залишився пейзаж,
Майбутнє, в яке дивились колись ми з тобою.

Я подарю тебе снег, который в танце кружит,
Запах Нового года вошедший во все дома
И пусть искренний смех к тебе поспешит,
Разольется шампанским и согреет слова.
Открою все стальные двери в забытые сказки
И белого ангела на снежинке тебе подарю,
Так много, сколько есть в моем сердце ласки,
Отдам только тебе... любя.. безумно люблю!
Ибо скребется в душе чувств огромная сила,
Не считая потери, холодного лета и боли
И пусть сегодня зима, пусть вчера тебя злила,
Но простить меня, поверь, наверняка стоит!
Лишь останься со мной хоть на мгновенье,
Остановив время и распылив гордые сны,
Даря любви улыбку в этот раз без забвения,
Чтоб вместе обнявшись дожидались весны.
Да и пусть тикает время как суровая бомба,
Дописывая нас как свою гениальную книгу,
Это пустяк, ерунда, на него совсем я не злобна,
Потому что ты рядом и я от счастья лечу...

Я так довго на тебе одного чекала,
Ховаючи у глибоку скриньку думки,
В тихих зорях щоніч засинала,
Присвятивши тобі ніжні рядки.
Але тебе поруч майже не було,
Тільки вітер приносив цілунки твої,
А серце стільки страждання відчуло,
Що стало чорніше святої землі.
Де ж ти був, коли я так страждала
І сльози лились немов водоспад,
Чому доля принесла, а потім забрала,
Звівши стільки непрохідних барикад?
Тепер день за днем у забутті минає,
Не знаючи спокою горить моя душа
І ніхто на цій землі на жаль не знає,
Що й досі я чекаю, пишучи цього вірша...

Я би написала тобі примару-листа,
Якщо ти на нього звісно будеш чекати,
Залишилась вночі без чорно-білого сна,
В якому колись приходилось літати.
Та в новому дні, серед тисяч думок,
Я пройдусь по полі мрій і страждань,
Чому колись я не зламала замок,
Таємних і таких відвертих бажань?
Та в мовчанні так слів малувато
І п'янить душу минуле хворе й гірке,
Тоді мені було на все наплювати,
Лиш рятувала серце своє боязке.
Не помічала сонність білих світанків
І як сонце посміхається високо в небі,
Не цінувала смак твоїх сніданків,
Лиш потопала банально в потребі.
Хотіла єдиного- прожити на славу,
Та не сумувати ні дня все життя,
Не відкривати душу давно вже іржаву
І не виказувати справжні свої почуття.
Думала, що не випити із келиха все кохання,
Як би не цвіли в душі моїй почуття,
Що завжди залишається тільки страждання,
Від марно прожитого і втраченого життя...
Та я помилялась... кохання таки існує,
Хоч воно довго спить- та загоряється вмить,
В долі секунди зриваючись швидко стартує,
Та вже до кінця життя яскраво горить!!!

Йому подобалось дівча
Русяве,невисоке,
Маленькі кіски до плеча,
Усмішка.І глибокий

Погляд ясних сірих очей
Пронизував всю душу.
Йому хотілося іще
Й іще побачить Ксюшу.

Із нею зустрічей шукав,
Хоча й коротких дуже,
Надій великих не плекав
І згоден був на дружбу.

Лишень би поруч бути знов,
Вдихать запах волосся,
В його серці жила любов.
На жаль не довелося

Пліч-о-пліч їм удвох іти,
Таке веління долі.
Та погляд той і крізь роки
Зорею сяє й досі.

2015 р.

Дощ моросить замість сніжинок
І небо хмари затягли.
Це Новий рік "плаче" за тими,
Котрі на Сході полягли.

За ними дітоньки сумують
І тужать сиві матері.
Та рани час не залікує,
Душа страждає і болить.

Ви прийняли вогонь на себе,
Щоб Україну вберегти.
Ми обіцяємо вам твердо,
Слово даєм - ПЕРЕМОГТИ.

2015 р.

То змін нема, а то багато—
різноголосся, біль і страх.
Гелгоче в синь вселенська хата,
і час тривогою пропах.

Мов з гір, зсувається лавина—
сплетіння доль, народів, мов.
Лунає слово «Україна»,
це значить—час її прийшов.

Її зсудомить, перестудить,
долиє холоду у зір,
вона такою вже не буде,
якою була до цих пір.

Ще не одна поблякне стьожка,
заглухнуть дзвони голосів,
ще не одна проляже зморшка,
і на льоту зітнеться спів,

ще не одне життя схитнеться
і в інший світ перетече,
і криком битиметься серце
в холодне другове плече,--

аж доки той, хто всі до йоти
дерзання зважує й діла,
відкриє плетені ворота:
«Ви заплатили вже сповна».

2015

Іще впадуть у землю спілі зерна,
Хлібами знов розродиться земля.
І час до України мир поверне,
Всі з,їдуться -хто зблизька, хто здаля.

І забіліють солов,їні хати,
І зацвітуть на стінах рушники.
І перший хліб спече для діток мати
Й подивиться край шляху з-під руки.

Чекаючи коханого додому,
Не вірячи у вирок - вже вдова!
Забувши про страждання і про втому
До світу встане, бо ідуть жнива.

І оживе натруджена родина,
Бо поряд стануть доньки і сини.
Не вмре ніколи з ними Україна,
Хоча болять їй рани від війни.
14.12.15

Старенька яблуня навпроти
Проталих вікон день при дні
Стоїть, обпершись на ворота,
Немов на плечі рятівні.
Гіллям обвислим сумно тисне
На них, упасти боячись,
Хоч ще улітку прямовисно
Тяглася кроною увись.
Шуміла листям, мов співала
В обіймах сонця і вітрів,
Але й тоді мотив печалі,
Напевно, в звуках тих бринів.
Нелегко все вгадати слухом,
І погляд може обмануть
Смішком ясним чи жвавим рухом,
Чи просто спокоєм, мабуть.
А як від себе приховати
Згасання зримого рубіж,
Якщо, неначе перед катом,
Ти перед ним уже стоїш?
Роки уміло роблять справу
Свою, як доля, знаю, теж -
То вліво хилишся, то вправо,
Ось-ось, розхитаний, впадеш...
Коли пручатися несила
Недуг навалі так, як слід, -
Покірно яблуня схилила
Гілля трухляве до воріт.
06.01.16

Холодна ніч, засніжений перон,
Холодний поїзд щойно прокидався,
Холодний тамбур, наче Рубікон,
Я перейшов і вже не повертався.

Маленьке сонне місто за вікном
Свої вогні поквапливо ховає.
За цим холодним, каламутним склом
Я все, що мав, навіки залишаю.

Зі мною тільки крихітка тепла,
Яку мені дала ти на прощання.
Безжальний час злетів – і відійшла,
І стала спогадом та наша ніч остання.

Чи вистачить мені того тепла
У мороці холодної пустелі,
Чи вже мене дорога привела
До снігової вічної постелі.

Крізь білий сніг
Біжу назустріч вітру,
І ще чомусь,
Незнаному ніким.
І зі щоки
Сніжинки-сльози витру
Закляклим пальцем
Правої руки.

Троянди в лівій.
Чули всю розмову.
Їх не змогла
Покласти в заметіль.
Душа кричить:
Не вір своєму слову!
Та хто поможе
Вгамувати біль.

Сама втекла
Від щастя і від тебе.
Твоє кохання
Снігом замела...
Мій журавель
Давно злетів у небо.
Але ж синиця
У руках була...
29.12.15

Ви чомусь мовчите,
А могли би сказати хоч слово.
Дати знак, що для вас
Теж гіркуща самотність пуста.
Завірюха мете,
Засипає Рогань і Основу
Ця невтримна зима,
Де панують сніги, мерзлота.

А за вікнами скрізь
Загорілись вогні новорічні
Де шампанське шумить,
Як діброва у місячну ніч.
І найкращі слова
Скажуть нині коханим у вічі,
А в самотніх серцях
Теж засвітяться вогники стріч.
28.12.15

Наша ненька — Україна
Стала ржавіти від болі.
Людське страждання в нашій країні —
Це лиш гра мільйонів.
Дядьки пузаті сидячи в злоті
Керують чужими серцями,
То давши ритму, то зменшивши знову
Кажуть куди іти далі.
Ми, як ті ляльки ,
Ми, як собаки,
Робимо те, що нам скажуть,
Скажуть стояти, ми будемо стояти,
Скажуть кусати, ми будемо кусати,
Скажуть радіти, ми будемо радіти.
А що нам робити? А що нам робити?
В Україні тяжко стало жити!
05.01.2016

Іде у літо калита
і котиться – угору знизу.
У санях їде Коляда
і одягає білі ризи.

І неземне, й земне життя
орієнтується на вечір.
Хай і голодна, та кутя
чекає радісну малечу.

Біліє дідух у вікні,
ялинка і зелені шати…
Твоє й моє ці ночі й дні
у всіх однаково багате.

Збирається уся сім'я
до урочистого престолу.
У бідняка й багатія
на покуті – один Микола.

Усім дарунки роздає.
У черзі: перший,
                  другий,
                    ...п'ятий –
малі ісусики і тато.

А на війні гармата б'є,
де за твоє і за моє
чийсь тато
             буде
               …розіп'ятий.

05.2016

Весела віхола валила…
У вітровійний у вояж
Вже вирушала, вила вміло,
Вовки всі звомпилися аж.

Ворота висі відкриває
Велика курява нова.
Немов поверхню короваю
Вдяга в припудрені дива.

Величні віхоли пориви –
Розворушила всіх вона.
На світ зворушено-щасливий
Весела впала сивина.

5.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка

Як флажолету, здається,
Нема вже сил для лету
І, мов той жайвір,
Зависає він у високості,
І пада раптом грудкою од млості,
Знай: то Ніколо Паганіні творить диво,
Аби злетіть на височінь незвідану.
То холодом, то жаром серце обпече,
Щоб у фіналі захлинувсь ти в зливі звуків.
...Та ось упав він сам.
І, мабуть, вже не встане.
Лиш скрипка з ним.
Мов немовлятко, горнеться до татка,
І щось своє шепоче поза тактом...
А він куйовдить безсило струни.
Не смичком – руками.
І ронить в розпачі сльозу,
Бо неба вже нізащо не дістане.
І скрипка теж із Паганіні плаче невблаганно,
Мінором віддає свою любов останню.
--------------------------------------------------------
Сэм Кин "Синдром Паганини". Москва, "Эксмо", 2015, стр.10,11.