Одна з падучих звізд, тим паче астероїд
піймає на собі осоловілий погляд.
Дивись, дивись туди, де овид вічі млоїть.
___
Там вирви в цілині лісистій очевидні.
Чимдуж зі точки "А" там потяг на рівнині
спішить до точки "Б", яких нема в помині.

І витоки, й кінці життя там гейби втяті.
Незримі там мерці, незрячі ледь зачаті.
Не так у віщих птиць. А ті дивакуваті.

Звечір'я там рояль дає мізкам бемолі.
У шафах піджаків стачає там для молі.
Заціплий дуб комусь киває в лукомор'ї.
___
Калюжі у дворі там більш обох Америк.
Матусі без батьків там возять донь у скверик.
Там невгомонний Терек шукає третій берег.

Там дідуся впритул пильнує ревно внучок.
Понині до зірок там запускають жучок
та офіцерів, зі шоломів непитущих.

Там кріп до фібри зел зворушує петрушка.
Бджолиних крім "capell", озерно піє щука.
Оригінал щадить там копія безрука.
___
Узимку там садам трублять гіпербореї,
і ребер більше там у тої ж батареї
в під’їзді, ніж у дам. Ба, ані однієї

не мацало так рук, заціплих і поквапних.
Ганяють там чаї, ламають зуб об пряник.
Там чатник п'ястю стис вві сні багнет-тригранник.

Від цівчини дощу сірник там чахне в жмені.
Там скаляться "свої" у дверях пики чемні.
У рибної луски там кольори консервні.
___
Там голосують "за", умивши руки свійськи.
Там лики у церквах коптить імла азійська.
Сусідам задає порою чосу військо.

Там безова цвітінь буяє в палісаді.
Усенький день пивна лежить в глухій осаді.
Як перші – нітелень, то галасують задні.

Там вітер завива уривки давніх арій.
Пшениця там з герба втекла, пішла в гербарій.
У хащах тьма куниць і решти цінних тварей.
___
Там, лежма горілиць, і плоскій полотнині
ви кидаєте тінь, як пальма в Палестині.
Тим паче – уві сні. І, на манір пустині,

подолує мушва там розсипи цукрові.
Міста стоять, немов їх рилом свин посовав,
і мапа світу там пістрява, що корова,

що мукає з бугра на захід сонця. Низом
оддалеки завод димить, гримить залізом,
тверезим без нужди і змія друзям злісним.
___
Там чути "ох" сови, а пугач знову винен.
Вождя хапа правець під оплески осичин.
Пласкі думки тим пак жахає вигляд звивин.

Там червоніє стяг, злигавши серп і молот.
Іржею взявся цвях і лан абияк полють.
Латають там по швах великий план і порють.

Там інших чудасій, дивин узріти годі.
Пейзаж непоказний і муть на горизонті.
Там колір сіризни – колод і часу в моді.
___
Я ріс у тих краях. Пропонував "закурим"
їх кращому співцю. Був на увазі тюрем.
Співав свинцю небес і айвазовським бурям.

Ось дуба дам, гадав, – нудьга дійме чи туга.
Умру не від руки, то на руках у друга.
Ба, не розрахував. Як квадратуру круга.

Дав маху, далебі. Еге ж, театру задник
поважніш, ніж актор. А далечі – буланих.
Передні ноги їх не дременуть од задніх.
___
Мене вже там нема. Означеній пропажі
дивуються хіба горшки у Ермітажі.
Моя відсутність там прогалин у пейзажі

значних не спричиня; оту, яку лишаю,
затягують мохи або пучки лишаю,
гармонії тонів не рушачи, гадаю.

Мене вже там нема. Давно й небезпідставно.
Хіба не дивина – чекати на заклання,
вдавати барана, дратуючи тирана,
___
блазнюючи? Атож! на все свої закони:
я жлобства не любив, не цілував ікони,
і на однім мосту чавунний лик Горгони

в краях тих уважав щонайчеснішим ликом.
Зате, пізнавшись з ним у істинно великім
утіленні, своїм не похлинувся криком

і не окаменів. Я чую Музи лепет.
І бахроми ниток у пальцях Парки трепет:
мій вуглекислий дух поки-що небо терпить,
___
і без кісток язик смакує звук, і знаки
кириличні взнаки в нагоді для подяки.
На те і язики, лунали щоб всілякі

наріччя. Далечінь я бачу в чистім виді,
не місце в ній стовпу, фонтану, піраміді.
У ній, як по мені, нема потреб у гіді.

Скрипи моє перо, і кігтик мій, і костур.
Не понукай цих строф: по вісь в лайні, достоту
епоха на колесах не здожене босоту.
___
Кажу, як на духу, вам, грече і варяже.
Подолую шляху, а там як карта ляже.
Скрипи, скрипи перо! марнуй папір, ледаче.


«4 липня1977»

Коршун коршуна скубе
Головний щитає
Це моє , і це моє
Так розподіляє

Бідний бідному бурчить
Смокче шлунок кістку
Пенсія уже пищить
На ціни від тиску

Склад керуючий трубить
Про кредит , проценти
Крутить дулі , і кадить
В нулях девіденти

Вже народ траву жує
Від засухи сохлу
Настрій долар весь псує
Бо скаче від страху

Страху бездарів , брехні
Жаху беззаконня
Все зависло у багні
З тупого бродіння

Не можливо передать
Ні віри , ні бога
Як тут жить ? Чи виживать ?
Як підошва боса.
2015р.

Ти опинився тут один
Неначе зупинився в часі
Складаєш пазли з половин
Що розгубилися на разі

Ти несподіванці сюрприз
Сам обираєш досконале
Задовольняєш свій каприз
Упевнений у чому справжнє

Твоя трилогія потреб
Не має виміру , стандарту
Незаганжований сюжет
Зазначить калорійність смаку

Із тих вершин , із тих глибин
Ти вичерпав усі нюанси
Збив тиск напружених судин
Звільнив дорогу до тераси

Так хочеться повірить в це
Змінити цих реалей квоти
Любити те - що дороге
Не жить під ковпаком жеброти.
2015р.

Озирнися, сину…

Озирнися ,сину, озирнися
і поглянь на батьківський поріг,
на прощання рідним посміхнися
і вклонися їм до самих ніг.

Батькові і матері вклонися,
що вели тебе в життєву путь,
дякуючи в очі подивися,
погляд їх ніколи не забудь.

Озирнися сину і побачиш
очі мамини, наповнені слізьми,
строге слово батькові пробачиш
і його пораду вслід візьми.

Полишивши смуток і тривогу,
переступиш рідний ти поріг,
мамин рушничок візьми в дорогу
і на груди божий оберіг.

А тепер іди й не озирайся:
хай дорога буде, як рушник,
чистою, щоб часто не спіткався
й повернувсь на батьківський поріг.

Вже плаче сніг , стікає з гір
Весь краєвид ланшафт міняє
Стекло чимало буйних рік
Моє кохання не вмирає

Воно ще проліском цвіте
Рясним щебече співом - літом
Його мотивом світ живе
Який натхненний чуйним дивом

І тут , і там , куди не глянь
В водовороті промінь сяє
Тут тисячі одних признань
І кожне свою оду грає

Я у цій музиці живу
Акордом соло - віртуозом
Амурам радісно кажу
Щоб відпускали стріли хором.
2015р.

Закохалася я до нестями,
Хоч мені не сімнадцять вже літ,
Переповнена вся почуттями,
Веселковим здається весь світ.

Серце трепетно б"ється,мов пташка,
Чомусь обертом йде голова,
Я хмелію,п"янію від щастя.
А ще кажуть,що див не бува.

1999 р.

Як із малесенького чистого струмочка
Бере початок річка повноводна,
Так з прабабусиної казки-співаночки
Народжується пісня та,народна.

Є пісня-дума,що смутна й журлива
Про війни,козаків та про неволю,
То вибухає сміхом жартівлива,
Яка ж бо витівкам всіляким дає волю.

Розповіда лірична про кохання,
І нещасливе,й почуття взаємні,
Як у саду із милим до світання
Простояла під вишнею дівчина.

З пісень народних мудрість ми черпаєм,
Мов із криниченьки джерельну чисту воду.
Живуть пісні ці вічно,не вмирають,
Бо це душа й історія народу.

2015 р.

Знову зраджує він.
Плаче так безутішно вона...
Їх одурено. Стріли амура вкололи злегенька.
Алебастровий хлопчик сміється на крайці вікна.
Відпустити стрілу - необтяжлива гра-витребенька.

Лоскотало у серці... Бажалося разом у Рим.
Викладала модистка на сукні мереживні фалди.
Утішає сестра: "Ще повернеться! Треба ж екстрим.
Не здіймай, будь хитрішою, шторму та гвалту".

У кімнаті дими...
На канапі - щоденник, журнал.
Гомоніли про секс, погадали на кавовій гущі...
Додала одиницю нещасна у свій арсенал.
Можна вбити прощенням. Любов невмируща.



2015

А у війни - сто бранок, героїнь.
Шматує долі, відкидає руки.
Підступна й дорога - мов героїн,
в якому ейфорія, смертні муки.

Вдягла синів у плямне і руде,
диктує гасла, підправляє шкіци.
О скільки чаєняток пропаде...
Щодня печуть війні криваву піцу.

У сіті втрапиш, борсайся - як тигр.
Війна поглине глузд і біомасу.
Вона приємна тільки для отих,
що ділять сонце, охмуряють класи.


2015

Часу отерплі жовна:
Доки - по ранах, рунах?
Пісне моя бездомна,
Мріє моя безумна...

Феб із очима Фавна...
Леза доріжка срібна.
Плахо моя без_славна,
Прощо моя безслівна...

2015

Колискову пісню мамину згадаю
пригадаю голос, руки пригадаю,
із душі полине пісня та ласкава:
мені у дитинстві так співала мама.

Колискову пісню доні заспіваю,
пригорну до серця: «Баю-баю-баю,
хай господь дарує тобі світлу долю,
щоб в житті не знала ні краплини горя».

Час летить стрілою, вічність поглинає,
колискову пісню доня пригадає,
дитятко пригорне й знову пролунає:
«Люлі -люлі- люлі, баю- баю-баю…»

Вітер часу шумно дує,
Завтра - тут моментом:
Вітька клуню бетонує
Портландським цементом.

Прикупив мішків зо тридцять,
Розмішав мішалом
І почав бетоном тицять
Вдома де попало.

Хату вже закінчив нині,
Бо робив од серця,
Все подвір'я в шкарлупині
І нужник - фортеця.

І в сараї твердо в нього,
І в будці в собаки:
Плоскостоп'я в пса від того,
На хвості - струп'яки.

Вітька наш від здивування
Пальцем в носі вертить:
Та які ж тут ще завдання,
Коли все вже - фертіг?*

Лясь себе по лобі - знову
Хвать відро і щітку,
І в бетон залив корову -
Тільки хвіст і видко.

Потім власне поле скраю
Він огледів скоса:
- Все бетоном закатаю -
Може буде досить.

Від села дільничий возом,
А за ним - селяни:
- Вітьку, чи ти втратив розум,
А чи може п'яний?

Справ бетонних активіста
Отієї миті
Понесло: - А йдіть до міста,
Неучі немиті!

Там нема ані травини,
Від кінця до краю
Люди все бетоном вкрили -
Щось вони то знають!

Наздогнав свою дружину,
Що тікала з дому,
І зробив із неї штивну
Статую з бетону.

До душі ій те прийшлося,
Вже вона й не скаче:
- Перший раз мені здалося,
Що цицьки стоячі!

2015

...он добрался и лег на усталое поле,
растянулся и смотрит, как в небе ползут
и пятнают его облака там и тут
и находят себя в августейшем глаголе

он листает деревья - по собственной воле
их листва предлагает забытый роман
желтых линий и точек и колотых ран
на когда-то густом и зеленом камзоле

он, похоже, увлекся и тянет без соли
из ручья полувысохший запах текил,
собирает пыльцу скоротечных светил,
языком ощущая изъян на оболе

и забывшись совсем, без натуги и боли
он сгорает и терпит фатальный урон;
черно тянутся комья неспешных ворон
и ложатся, как пепел, на сонное поле...

2015

В Парижі у пізню годину
Десь років зо двісті назад
Шарлотта убила тварину
На ймення Кривавий Марат
Який наробив пребагато
Терору, нена́висті, зла:
За покликом то́го Марата
Усяка мерзо́та ішла
І широко лився довкола
Невинної крові потік,
Щоправда, Шарлотту ніколи
Не вдарив терору батіг.
Могло лихоліття усе це
Далеким здаватися їй
Та ма́ла великеє серце:
Найбільше у Франції всій.
У ньому тирана провини
Урвали терпіння струну
І в тиху вечірню годину
Вона розпочала війну.
У юного віку зеніті
Загинула дівчина ця
Та стало світліше на світі:
Піднялися інші серця.
І в того піднесення пору
Диктату закінчився строк:
Настала пора Термідору
Та часу ново́го виток.
Відтоді по хвилі, помалу
Роки́ у майбутнє пливли
Де часом Капла́н виникала
І Штауфенберги були:
Та щось у житті помінялось,
Чи мали наснагу не ту,
Бо їм усякчас не вдавалось
Здійснити Шарлотти мету…
А зараз – до рідної хати
Щоб звірства чинити отут
За кличем нового Марата
Нові терористи ідуть.
І люди по цілій Росії
Сьогодні, неначе колись,
З тирана зробивши месію
У хорі бридкому злили́сь.
В їх душах, де гидко і темно
Нуртує ворожості шал:
Їм Пушкін напевно даремно
Писав про Шарлотти кинджал.
У меншості плаче Навальний,
Мовчить у могилі Нємцов,
А решті – здається нормальним
Злочинство і трупи, і кров.
Тож править кремлівська сволота,
Зростає «народів тюрма»…
Де ходить російська Шарлотта?
Шарлотт у Росії нема.

© Леонід Вархоляк, 2015 р.

Крізь осінню печаль,
Поміж краплі дощу,
Помандрую у даль
Із тобою за руку.
Я її не впущу,
І себе не прощу
За розбитий кришталь
Від сердечного стуку.

Ми піде́мо у край
Де заквітла любов,
Де кохання розмай
Та замріяні весни,
Де основа основ,
Де стрічаємся знов
І плете виднокрай
Із надій перевесло.

Через простори див
І сріблястий туман
Попрямуєм туди
Де побачення наші,
Де емоцій тарпан
Витинає канкан,
Де повіки би пив
Ту солодкую чашу.

Лиш не можу сказать
Чом сумую щораз
Як тумани біжать
По журливому саду:
Видно, осені час
І втомився пегас
Та й надії летять
У вітри листопаду.

Це романтики мить
І відвертих зізнань,
Ця пора пломенить
І дарує прозріння.
Я не маю вагань
І не хочу страждань
Та зажура щемить
Мов морози осінні.

Хай зажура шкребе,
Хай гуляє в саду,
Я відна́йду себе
Між імлистої рані:
Я відкину біду
І з тобою піду́
Щоб зігріти тебе
У осіннім тумані.

© Леонід Вархоляк, 2012 р.

Я не хочу туди
Де озлоблений люд
Із чужої біди
Знавісніло регоче,
Де квітують сади
Та плодів не дають,
А у владі кати,
Що вбивати охочі.

Я не хочу у світ
Божевільних ідей
Де серця наче лід
Зненавúділи брата,
Де брехня наче мід
На устах у людей,
Де чекати не слід
Каяття супостата.

Я не хочу до вас
Хоч поріднені ми:
Родичатись не час
Як нещастя довкола.
Пролягли поміж нас
Хуртовини зими,
Їх вогня́ний пегас
Не розтопить ніколи.

Не розтопить повік
Бо не хочете знать
Ні історії віх,
Ні реалії часу.
Пропаганди потік
Буде вас напувать
І плодити калік
Отупілої маси.

Чи буде вороття?
Чи приїду ізнов?
Доки маю життя
Зарікатись не смію.
Тільки б мати знаття
Що припиниться кров
І піде в небуття
Озвіріла Росія.

А допоки, на жаль,
Розвелися мости
І у серці печаль
Як роз’ятрена рана:
Золота пектораль
Не з’єднає світи
Доки правди кришталь
Розбивають обмани.

© Леонід Вархоляк, 2014 р.

Нічка впала. Вже небо
Вмикає вогні.
Що ж так мало без тебе
Натхнення мені?
Роздягнись,
І мітлу, як коня осідлай-
ПРИЛІТАЙ!
Сипле ніч зорі в кошик-
Збери їх, збери!
Зорепадом відношень
Мене підкори!
Серпень жне. І серпом
Зір стебло перетне...
ТИ- МЕНЕ
Так жадати умієш,
Мов втіхи оті...
І віддатися мрієш,
Немов на хресті...
І з жагою серпом
Зорі в небі ти жнеш.
І НЕСЕШ
Зорепадом бажання
Натхнення мені.
І горіть до світання
Обом у вогні,
Тім, що зветься коханням
З прадавніх часів...
ЗОРІ СІЙ!..

© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115081100190

Занотовуючи власні турботи - утворюєш мапу жіночої ніжності
до розпечених липнем плечей і спаплюжених книгами рук,
мапу трохи наївної мудрості, позабутої Богом суміжності
поміж радощів на самоті і дуету замулених мук.

Ти складаєш їх голосу тембр в нерозбірливі сині ієрогліфи,
загортаєш апарти свої в безкінечні клітинні ряди,
підсвідомо цитуєш свій щем, залишаючи дати й автографи,
бо боїшся на завтра забуть закодованих прізвищ склади.

Твоє літо виходить надвір з паперовим на шиї метеликом,
авантюрно стрибає в вагон із віршів про любов і дощі.
Хтось, шукаючи твої сліди, розгорне цей щоденник за келихом
і знайде серед тисячі слів лиш жіночого серця ключі.

2015

І все ж таки доля мені усміхнулась,
Зігріла серденько коханням твоїм.
Любов"ю я дихаю на повні груди,
Її посилаю тобі навзаєм.

Окрилені радістю,сповнені щастям,
Удвох зустрічатимемо кожен день.
Життя наше сонячним буде й прекрасним,
Якщо почуття ми свої збережем.

2014 р.

Матінко,мамо,матусю,
Тобі я доземно вклонюся,
За ласку,любов і турботу,
За твою вічну роботу.

За пісню дзвінкоголосу
І за розплетену косу,
За мудрість,добро та науку
Твої цілуватиму руки.

Всевишньому я помолюся
Та й за здоров"я матусі.
Літа твої Він хай продовжить,
Люба матусенько-зоре.

2015 р.

Відділяю від себе вірш, –
як манто спадає з плеча.
На небесному тлі – свіча
пломеніє. Грайливо звір,
ошкіряючись, лиже даль.
А над обширом зимним - птах.
Дим ядучий заліг в очах
і землею снується жаль.

Сонця диск не спусти з очей,
бо за нами – слідів огром.
Заховається пілігрим
біля вогнища від ночей.
Хиже око черкне, як лід
і на поясі зблисне сталь.
Неквапливо новий Паскаль
перемінює звично світ.
2015

Народився на Донеччині в с. Половинкине Старобільського району Луганської області 20 вересня 1929 року.
Після закінчення середньої школи в 1947 р. вступив до українського відділення філологічного факультету Харківського університету. З 1952 до 1955 рр. навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. У цей час опублікував низку літературознавчих статей у періодичних виданнях.
Вперше заарештований в 1965 р. за антирадянську пропаганду та агітацію. 1966 р. І. Світличного через брак доказівбуло випущено. 13 січня 1972 р. І. Світличного вдруге було заарештовано за цією ж статтею, засуджено на сім років таборів суворого режиму
та п’ять років заслання.
Із заслання І.Світличний повернувся дуже хворим, проте до останніх днів свого життя
займався літературною роботою.
25 жовтня 1992 року Івана Світличного не стало. Похований в Києві на Байковому цвинтарі.

Ищите и обрящете...
Святе Письмо

Стою — як мати народила:
Без трусиків, без панталон,
Точнісінько, як Аполлон
Безличний. А сержант без мила
Поліз у рот, у афедрон,
Пильнує, стерво, щоб бацила
Антирежимності не звила
Гнізда крамоли. Шмон є шмон.
Сержант шмонає по порядку
І кожну латку, кожну складку,
І кожен рубчик, кожен шов.
Штани, труси, матню, холоші.
Немов — пардон — шукає воші...
Та чорта пухлого знайшов.
***
Не ті, сержанте, вже шмонали,
Ти проти них шмаркач єси,
Спецнатреновані носи
Винюхували кримінали,
Редактори — сановні пси,
І цензори — старі шакали,
Не в заді — в задумах шукали.
А ще й аматори краси
В цивільному... Та шкода й праці.
Собачий труд — під хвіст собаці.
А, може, той... бацил нема.
І нас на понт беруть даремно?
Бо що як скажуть: «Діло темне:
І служба йде, й пуста тюрма».
Дайте мені свободу
Або дайте мені вмерти.
Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,
Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою,
Не проміняю на твою,
Ліврейну, жебрану, ледачу,
Вертку, замацану, як здачу,
Свободу хама й холуя.
Несу свободу в суд, за ґрати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.

Зоря ще не зійшла, росою вкрите поле,
раненько босоніж, згадавши своє горе,
вона у степ пішла.
Роси холодної сльоза покрила її ноги
та не відчула холод,
все далі по стежині йшла…
Стежина тут одна: роками тут ходила
Відтоді , як його провівши, попросила:
«Коханий повернись! Живим лиш повернись!»
Та більше не судилось
припасти до грудей, відчути його силу,
поцілувать уста, почути знов слова:
«Моя кохана, мила…»
…Не повернувся, ні…І знову по стежині
вона у степ іде :«А може ще зустріну?»
Роки пройшли, мов у гіркому сні,
пройшло життя, залишилась стежина…

2014

А вони собі легко прощають пролиту кров.
Неважливо: за Блока, Чайковського чи Малевича.
Головне, щоб під їхнім царем не хитався трон,
щоб юрба – на його підтримку
стадом оленячим.

І усі, хто не з ними, – звичайно ж, супроти них.
І усім, хто супроти,
рятунку, авжеж, не буде.
Тож, простивши себе,
приміряють
за німбом німб,
бо у них же Толстой і Гагарін
і, звісно ж, Бунін.

Перевернуться в трунах
Рахманінов і Брюллов:
Треба ж так бездоганно
загалу мізки запудрити!
...Черговий кроволюб,
помолившись на триколор,
в с е прощає Росії.
За Пушкіна чи за Путіна.

Віднаходиш баланс, домальовуєш віршеві коду.
Вдовольняєшся полем, бо зійдеш на пагорб - назвуть парвеню.
Помічаєш в очах чорний захват, грубезні колоди.
Рвійно плевели вієш, то й маєш сто кіп золотих ячменю.

Хилитання білбордів, шпана, що зриває шпаківні,
Тлусті санчо, що втратили коней, діряві підстилки, брилі, -
Це реалії. В сон прибігає краса-титарівна,
Виглядає Микиту... А в того то війни, то п"янка в селі.

Тут і там на світлинах нові голосні скоропадські.
Люд їм теше котурни, для гречки та манни тримає миски.
В раювання земне ще включається тиснява адська.
Йдеш узбіччям, запитують:"зло випромінюєш? зналася з ким?".

А у тебе свої - спогадання, мережі, говірка.
Десь отам за тополями трухне міцний незапроданий трон.
І тамує свій кашель курильниці мулярка Вірка,
Ти проходила повз, нанесла шлейфом сукні чималий "урон".

Ще в уранові шахти пірнають убивці та вбогі.
Зашарілася юнка, принісши на суд нешліфований текст.
І здригається тиша, шпакльована злегка дорога
Крає жовту автентику ниви, струмує в омріяний Next.


2015

Що вірші, що ковчеги будувати –
однакові і засоби, й мета.
Одні сміються. Іншим наплювати,
що будні – це надія на свята.

Описуємо щогли і вітрила,
і бачимо за обріями дні,
коли прийдеться напинати крила
аби не опинитися на дні.

Повідаємо – як то море грає,
коли закритий «замок на замок»,
і голуб у безмежжі не літає,
і не приносить пальмовий листок.

А ти стоїш надійно за штурвалом,
нечуване почувши наперед,
помітивши небаченого злет,
і не накритий ще дев'ятим валом,
упоєний відвагою і шалом,
утнеш нарешті,
               що життя –
                              не мед.

                              07.2015

Росія тужиться і п’є,
аж репає у лоні раю.
Дитячі істини шукає
і «оплєухі» роздає.
Полегшення неначе є,
а оздоровлення немає.
               А їй іще не довелось
               бодай за себе порадіти,
               якщо не ганити когось.
               То що їй укри недобиті?
Колись і ми дражнили ос,
коли були ще майже діти.
               Нема історії у них
               яку герої прославляли.
               І нашу Рашія украла.
               І нині тішить ще дурних
               убитий геній Ганнібала.
І щось нашіптують живі
з парафії чужої крові,
що заробляють на крові
брехнею братньої любові.
               Вислужуються за гріхи
               колаборанти від параші –
               не виполоті реп’яхи
               на лоні репнутої Раші.
І зрозуміло, відкіля
іще вилуплюються тролі.
               Не осягти поняття волі.
Їх душі вимете земля.
               І доїдає крихти тля
               чужої і своєї долі.

                              07.2015

***
Комбінуємо, як пазли,
думи, літери, слова
в ораторії і гасла,
поки мова ще не згасла
і мелодія жива.

***
Я не дивую стрілами Амура,
якими ранять ближніх де-не-де.
Мої катрени не пронижуть мури.
Комусь і це – пейзажі із натури,
комусь – халтура, поки не дійде.

***
Будемо і бідні, і багаті,
матимемо хату, і город,
і думки – не те що пелехаті,
щоб оригінально дивувати,
а такі, як видумав народ.

***
Козацька слава анічим не пахне,
хіба що диким полем на посту,
мандрівкою до станції Попасне,
полоном у Дебальцеве нещасне
і кулею у серце на льоту.

***
Шануймося, друзі-укропи,
допоки шанує земля,
і поки почує Європа,
що й Рашія риє окопи
під носом у банди кремля.

Тримаю лезо без руків’я,
Що ранить лиш мене – сум змий,
Бо Ревність лезу тому і́м’я,
"Самотність" в нього позивний

Цілунки час вбивали довго
Й мене врази́ли іскри ті
Раніш ти мав подобу вовка
Та з серцем чорної вівці

Тепер ти стис її зап'ястя
І диригентом долі став
Мотив підхоплює дзвін щастя
І десь далеко мій оскал

Протест свій висловило серце
Ножі у ньому леза гострять
В ошаленілому слів герці
Останній не за мною постріл

В двох дзеркалах душі твоєї
Навряд чи відіб’юсь ще раз
Я мов мара, а ти за нею,
Мій неприборканий Пегас
2015

Півчверті за північ, а ніч від землі аж до третього сьомого неба.
Сайти, картинки, відео, світло червоне, вибрики доктора Веба.
Щoсь пишу, а обабіч дороги битої бредуть мандрівні трубадури,
Скачуть, стрибають виблиски по темному личку старої клавіатури.

Шукаю слова, то дороги збавляюсь, то рішаюся розуму.
Об скелю своїх ілюзій розбиваю буденність банально-прозову.
Попіл слідів... А поруч шаліє скерцо на всіх вітражах часоверті,
Серцю потрібна легкість, а вчинки мої такі непідйомно-уперті.

Півмилі за північ. До ранку, можливо, зітханнями вигою ранки.
Зависає комп’ютер, місяць і, навіть, зорі... Гра у мовчанку.
Холодне каміння чорної ночі точить стрімка ріка,
Човен без весел пливе без мене. Сонцю, напевне, потрібна я.

Біля підніжжя пальм - кружалком чорнобривці.
Подумалось: «Прочани з Канівщини...»
І начебто почулося: «Здорові будьте, діду!
Коли ж нарешті в Грищенці приїдете?
Стежки забули, де дитинчам за козами ганялись?
Чи боїтесь, що вас там не впізнають?
Що ні з ким буде заспівать застільну,
Бо ж там, на цвинтарі, співців колишніх стільки?..»
...Уявний голос чорнобривців зайшлих,-
Як відгомін про те, що обпікає завше.

І журналюги не скупі на вісті,
і графомани теж не помело.
Нема поета на пустому місці,
і є – де є потужне джерело.

І течія – не Дону, а Дунаю,
і гілля на калиновім кущі,
а не сухе коріння молочаю,
де і грози очищення немає
і оминають проливні дощі.

І має бути материк у морі
або хоч вулканічний острівець,
як нації надія і вінець,

І має бути диригент у хорі,
аби стояли лицарі, як гори,
і не перевелися нанівець.

Але Фортуна наша одинока.
Її не добачають де-не-де,
і самозванець лицарем гряде.

Коли за териконами пороку
юрба людей не визнає пророка,
то самотужки нація іде.

                              07.2015

З одного боку – є болюча тема,
а з іншого – це знає і профан:
багато пише про одну проблему
великий – не поет, а графоман.

Але коли нема чого втрачати,
комусь потрібно воза потягти,
аби й тобі – на таці – показати,
з якого боку істина і ти.

Не ображайся, мій великий друже,
але й малому інде не байдуже,
що місія не варта п’ятака,
коли великі підливають масло,
де і без цього полум’я не гасло
на славу слова, а не простака.

Падіння зір - це епізоди мрій...
Це заворожуючі дотики реалій,
Харизматичний черк нічних подій,
Небесний тихохід сіяючих азалій.  

У шлейфі зорепадів плине ніч,
Загадую бажання, зіткані з ілюзій...
Серпневі струни, із небесних свіч,
Злітають маревом у зоресвітній смузі.  

Метеоритний дощ, в свічаді снів,
Відображається мелодією літа.
Персеїди - се тайна двох світів.
Реальний й ілюзорний блиск душі боліда...

2015 р.

У твоєї сестри буяніло весілля... Юрма
Кайфувала. Хто в пошуку чарки, хто сексу, хто соку.
А до мене тулилася боком тілиста кума,
Офіцерик щипав: "Звідки ти - першосортна, висока?".

До криниці підходили діти, ганяли котів.
Женихався до тітки Мокрини забейканий слюсар.
Я втрачала тебе. Знов на волю хлопчачу хотів.
З пелени висипала чортисьок блондиниста Люся.

Танцювали усі...
Обіймалися пари між груш.
В рань матуся твоя поливала плющі, каланхое.
Так і бачу тебе - кучерявця - у пломені руж.

...Я поплинула з Травників тих у чужому каное.

Пам"ятаю, що жито ламалося...
Коники - стриб...
Я зривала не сукню, а панцир колючого страху.

Десь отам, серед блиску літаючих пестощів... риб...
Налетіла гроза - і поглинула світ вогнептаха.



2015

Ех, ноги все життя болять
(щось заважке зросло на плечах).
І хоч шнурки жадай в'язать,
хоч ... босоніж, в штанах лелечих.

Такого шляху ще нема,
де я цей біль не відчував би.
Худий, неповний - а дарма...
Аби на місці не стояв би.

Бреду в старій собі журбі -
якраз моя в житті дорога.
Мандрують інші, а мені
стинає біль маршрут убогий.

На вигляд - мало не бугай,
хоч віл з мене таки ніякий.
Тож чужина - завжди чийсь край.
І тільки я - простакуватий.

09.08.2015

Там,на галявині біля криниці
Колись із тобою збирали суниці,
З трави визирали їх личка червоні,
Вони потрапляли у наші долоні.

Так пригощало суницями літо
І ми забували про все на світі,
Хвиля кохання тоді нас накрила,
Раділи,сміялись,безмежно щасливі.

Смачні були ягоди,немов чар-зілля,
А згодом гучне відгуляли весілля.
Минуло з тих пір не одне літо й осінь,
Мене називаєш суничкою й досі.

2015 р.

Пантелеймоне-Цілителю,чуєш?
Усі на світі хвороби лікуєш.
Зціли наші душі,добро в них всели,
Заздрощів щоби позбулись вони.

Ближнього біль сприйняли,наче власний,
Щоб гоїлися і душевнії рани.
Чуйності нашим серцям дай хоч крихту,
Щоб вміли вони співчувати й любити,

Радіти та дарувати тепло,
А підлості й зла щоби там не було.
Весь світ у обіймах щоби помістився,
Пантелеймоне,прошу,ти зроби це.

2015 р.

На наш добробут виділивши норми,
Нам світло провели, є струм і газ,
Та не тому, щоб бачили когось ми,
А лиш тому, щоб хтось там бачив нас.

І рухаючись вірними дорогами,
Телефонізували нас в той самий час,
Та не тому щоб слухали когось ми,
А лиш тому, щоб хтось там слухав нас.

І понад план до решти дописали
Для нас перелік ігор і забав,
Та не тому, щоб ми там з кимось грали,
А лиш тому, щоб хтось там нами грав.

2015

Народжені у небі летять на вірну гибель
Де треба і не треба лишають свіжу плоть
І туляться серцями до дерев’яних шибок
Щоб залишитись жити на мить коротку хоть

І як їх спалить сонце вони вернуться знову
До хмар живих пожити воскреслі і цілі
Пересварившись в небі знов буде в них розмова
І хлинуть помирати маленькі кораблі

Вони б листи писали, та їм бракує сили
Своєю кров’ю лити ті літери прості
Вони б писали людям, котрі не хочуть жити
Про свою важку долю рукописні статті
2015

Я сушила аронію, кидала в кошик листи...
Ти дзвонив із Афін, обіцяв фотографії амфор.
Цьогоріч у полині - проміле чи два гіркоти.
Підриваються люди... І вже ні спочинку, ні кайфу.

За Опішнею тиша.
І я б отуди... Не буди.
Облітаю гніздища високі, свічада хитляві.
Ще й осмута хронічна. Поставила нецке в кути.
Ставлять чаплі на тих, хто доточує рівень "халяви".

Залишайся десь там, придивляйся до стін і дахів.
Тут потрібні мовчазники та мускулисті служаки.
Добирайся, мій друже, до древніх осонцених Фів.
Ну а потім опишеш, як роги скидають сайгаки.

Є іронії дрібка, присмачую нею рядки.
Назбирала грошви, стачить з лишком на сумку чи скутер.
Ще олійниця пахне...
Це все утискаю в дужки.
А сама я живу суперово... і вельми розкуто.


2015

Комашка, квітка, небо синє -
Творцем задуманий релакс.
Та хто ж, насправді, в тому винен,
Що "наше" діє проти нас?

Себе кохаємо в люстерці,
Роки марнуємо, не дні.
Набувши знань в невпиннім герці,
Розумні ми, але дурні.

Талдичим про життєвий рівень,
А щастя наше - за бортом.
Собі наставивши "шпаківень",
Над мертвим скніємо добром.

Блищить метал, спадають хутра,
Одвічні топчуться граблі...
Навчи мене, комашко мудра:
Чому радіти на землі?

07 серпня 2015 року

Прийдеш ти натомлена з дороги.
Я скажу: «Кохана, відпочинь!
Аж до божевілля гарні ноги
На рамена ти мені закинь».

Живемо – то значить вибираєм
Путь правдиву, по якій ідем.
Ми поміж земним й небесним раєм
Виберемо, звісно ж, не Едем.

Вільні ми, що спереду, що ззаду.
В наш інтим не суне писка змій:
«Ну, вкради ж бо яблучко із саду!» –
Грізний Тато пальчиком: «Не смій!»

У святім пориві-устремлінні
Ми і на землі сотворим рай…
Падаєш жагуче у хотінні:
«Всю мене бери, рятуй, спасай!»

…Ходором здригається-йде хата.
Соловей зітхає-стогне: «Ох!»
Господи, як солодко кохати –
Краще, аніж яблучко на двох.

8 серпня 2015 р.

Іуда мітить не коментарями.
Інкогніто існує поміж нами.
Уважно перечитує рядки.
Немає як ударити словами
і фурія оцінює таки.

Нічого особистого немає.
Мистецтва ради, а не зі злоби
у захваті дурної боротьби
себе єдину шельма помічає
можливістю ресурсу і ганьби.

Немає мовоциду за законом,
а є талановите зло людей –
поети з особистим лексиконом,
правописом і суржиком ідей.

О ви, що жало маєте за зброю
супроти одіозності поем,
були і залишайтеся юрбою.

І буде задоволена еРеМ,
що віє актуальністю німою
та інде – панацеєю проблем.

Але таємне не уміє явно
обґрунтувати манію об'яв,
аби і я йому не дошкуляв.

Малюю образ поки що уявно.
І не мені – поезії погано,
що я її від Юд не захищав.

                              08.07.2015

Народився 22 серпня 1914 р. в с. Івангороді Христинівського району на Черкащині в селянській родині.
У 1939 р. закінчив літературний факультет Одеського педінституту і був призваний до лав Радянської армії. В 1941 р. потрапив в оточення і полон. Йому вдалося втекти і приєднатися до загонів ОУН-УПА, де працював у пропагандистському відділі.
Д. Паламарчук був заарештований НКВС у 1944 р. і засуджений до десяти років таборів. У 1948 р. Його перевели до табору в м. Інті (Комі АРСР).
У 1954 р. був звільнений. Повернувся в Україну у 1958 р. У 1960–1970-х рр. зазнав переслідувань,
змушений був в основному виступати в царині поетичного перекладу. Перекладав вірші чеських,словацьких, польських та англійських поетів на українську мову. Його перу належить повний переклад українською мовою сонетів Шекспіра (1966). Власних віршів майже не писав.
У 1990 р. Д. Паламарчуку була присуджена премія ім. М. Рильського за кращий художній
переклад творів світової літератури. Член НСПУ.
Помер 1998 р. Вулиця в Ірпені, на якій жив перекладач і поет Д. Х. Паламарчук, названа його ім’ям.

Думок мені утримати несила,
Як зрине ніч — тривала тут пора.
В снігах росте Батиєва гора,
У тундрі зводиться Савур-могила.
Це ти встаєш, Вітчизно, серцю мила,
На обрії, де Скорпій догора.
І я в снігах бреду, немов мара,
Що в хуртовинну пору заблудила.
Вітри всю ніч на легкому крилі
Несуть вістки із рідної землі,
Їх слухає, розкинувшись шатром,
Полярна ніч над вічно мерзлим краєм:
То мати в горі плаче над Дніпром,
Німий граніт під Каневом ридає.
1948 р.

***
О, Господи,
Як в цім краю страшному
Мені до волі-воленьки дожить?
Таж поїзд той,
Що їхать ним додому,
Іще залізною
Рудою десь лежить.
1948 р.

***
На сіні пахучім, на свіжій соломі
З тобою поруч в далекі дні
Зростали ми в отчім домі,
Як дві горошини в стручку однім.
За шкоду котрогось карали обох,
Ми плакали разом, хоч били одного.
Один захворіє — ми ліки слабого,
Діливши між себе, приймали вдвох.
І долю лукаву просили весь час,
Щоб шлях нам один стелила,
Щоб радощі й горе порівну ділила.
І доля, відчувши, погнала нас
В країну мертву і пусту
Шляхом одним, як ми просили:
Мене — закутого в Інту,
Тебе ж без пут, зате — в могилу.
1949 р.

***
Ти за село мене провів,
Над полем скошеної вики
Без сліз, зітхання і без слів
Простились мовчки і навіки.
І жить судилося мені
В тісній труні — в страшній пустині —
Та згадувать далекі дні,
Ятрань-ріку і небо синє.
Путі мої, що замело
Давно до батьківської хати.
В серпневий вечір за село
Не вийдеш ти мене стрічати,
Разом не сядем біля столу
У домі отчім при свічі,
Прийди ж хоч мертвий в тундру голу
Та поговоримо вночі.
1950 р.

***
Торую вперто шлях додому
Крізь тундру, що лягла без меж.
Роки ідуть, і ти десь ждеш
Мене, далека, невідома...
Любов, неприязнь? Що несеш
Для мене ти у серці свому?
Шляхи до краю дорогого**
Так важко класти крізь дроти,
Як важко, рідна, віднайти
Мені мости до серця твого.
1950 р.

***
Ми тут її в снігу й болоті клали.
Знесилені, зі впалими грудьми
В наметах ми похідної тюрми
Знаходили спочинок нетривалий.
Драбиною у безконечність шпали
Ложилися. В обіймищах зими
Разив надсадний труд усіх.
І ми, скоривши смерть, нескорені вмирали.
Так путь простерлася. Крізь тундри лоно
У ніч густу гуркочуть ешелони.
А нам під стук коліс в полоні мли
Повік здригатися в пустині голій:
Це ж ми отут — ні, не з своєї волі —
На місце шпал під рейками лягли.
1949 р.

***
Я долю не кляну лиху,
І кращої мені не треба.
Прийдеться — впаду на шляху,
Якщо цей шлях веде до тебе.
Мій краю рідний! Не з ганеби —
Мене з вигнання стрінеш ти,
Я десять літ іду до тебе
Крізь каземати і дроти.
Нехай дорога через роки
Лягла на жорсткому камені,
До тебе вперто йтиму, доки
Я на землі, а не вона на мені.
1950 р.
Ні, не загинеш ти безслідно
В німім безславії своїм.
Во гніві правім і Святім
Воспрянеш ти, мій краю рідний,
Дніпровських круч гранітом мідним
Зведешся з попелу руїн
В красі і силі над землею.
Цей день гряде, і буде він
Останнім днем ганьби твоєї,
Твого безпросвітку. О мій
Далекий краю, знявши руки,
За кров, безчестіє і муки —
За все воздай! Нехай Ваал,
Доки злочинства слід не стерся,
На новім страшнім Нюренберзі
Дасть відповідь за Косарал, —
Шлях на Голгофу, шлях кривавий, —
За Кодню, Крути, за Полтаву,
За твій тисячолітній плач.
…І страждущі вернуться діти
З чужих засніжених країв,
І ти приймеш до лона їх,
І дощ пройде, і будуть зріти
Зелені пажиті твої
На полі вольному.
1950 р.

***
Мені легшає в неволі,
Як їх я складаю.
Т. Шевченко

В путі важкій я пісні не покину,
Вона — як меч, як прапор у борні.
Півшляху трудного в самотині
Я з нею прямував, не гнувши спини.
Можливо, йдучи другу половину,
Померти тут судилося мені.
Як свідки мук залишаться пісні,
Їх не вмістить ні в яку домовину.
Дні пролетять, важкі минуть літа,
Мене забудуть всі і навіть та,
Що поклялась ніколи не забути.
Та з криги вічної — північних пут —
До рідних скель усе-таки дійдуть
Коли-небудь пісні мої закуті.
1950 р.

***
Дніпровських круч звелись стрімкі масиви
Із лозняків п’янких у висоту.
Я хату бачу батьківську, просту,
Круті яри і посивілі ниви.
Там голос мій мужнів. Я був щасливий,
Хоча і звідав гостре в пору ту —
Весь біль невдач, поразок гіркоту,
Святих безумств нескорені пориви.
Тепер із вигнання — так може буть —
До дому отчого кладучи путь,
По ній дійду до мерзлої могили,
Та вірю: мирний був би сон мені,
Коли б під голови на чужині
Із круч дніпровських камінь положили.
1950 р.

А я знаю що буде далі...
І мені від того так нудно...
Ти станеш затятим чекістом,
А я - строчить мемуари...

Або може ти схочеш стати
Лідером якогось ПС,
Збереш всі можливі медалі,
А я вивчусь "видіти все"...

А може полетиш до Аляски,
Будеш рибкам хвости рубать,
А я таємно від світу -
Вороття тобі вишивать...

А може почнеш ти писати
Багато цікавих книжок!!
А я - тебе надихати!..
Та нє-е-е... це щось зовсім не то...

08.08.2015

В краю, де півроку панує сонце безоглядно,
Ми просимо з самісінького рана:
«Лягай спочити! Ти ж таки втомилось.
Не клопочися. Місяць нас догляне».
А сонце (наче малятко вередливе до нестями!)
Не слухає і нам наперекір ще дужче смалить
Та усміхаючись ще ж і нагадує неждано:
«А взимку хто благав, щоб я на вас поглянуло?»
Забули? Тож підставляйте незасмаглі спини
І не просіть того, що вам не дав Всевишній,
Бо коли Він накаже, піду я на спочинок.
Та, добре знаючи примхливий ваший норов:
Як задощить, прийти проситимуся в Бога знову,
Щоб радість ваші лиця освітила на часину».

Смерч налетів.
Дахи зривав.
Скелети зринули із шаф.
Усівсь на місце брил валун.
В яру зависочів буркун.

А вівці - білі, як мана,
У турму збилися і на
Вовків осмілились піти.
Спинили їх м`які коти.
У них завжди - і по розрусі -
В сосисці соя, джмелик в усі.

Не страшно й вовку-вівцерізу,
Наледве тягне в Рим валізу.
Скавчать удатні вовченята.

Чи варто смерчу відчиняти?

Тече у Лету вільний Псел.
Штахет розгойдує осел.
А дітки байди: "гойдаша"...
Сорока - в шматті фетиша.

Мурахи сунуть лист осоту...
В дрібних одвік тяжка робота.

Смерч налітав.
Ожинна тиша.
І знов у дірці сирній - миша.


2015

Неначе наливні жита,
У запашнім буянні літа,
Чарівна врода розквіта,
Аж блідне осінь золота,
Бо так не здатна пломеніти.

Немовби в неї слів нема -
Окрилено шепоче вітер,
Бо це - поезія сама,
Любов"ю й ніжністю зігріта!!!)))

8.08.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

Якщо яйце навчає курку -
народиться нове яйце.
Чи там Сашко, сестричка Шурка?
Та не важливо зовсім це.

Якщо ж почне уже навчати
його вона (мале - дурне!),
то ризикне й ЄС сягати.
За шкаралупою. В турне.

08.08.2015