Де взялася вона проклята?
Чом не щезла колись навíки?
У війни не буває свята
Перемога – то крові ріки.

У війні не буває правих,
Кожен власну несе провину:
Хтось напився чужої слави,
Хтось був братом наполовину…

А дитина чекає тата,
Тільки тато вже там, де зорі…
А війна – ненажерна шмата –
На чужім заробляє горі.

Заплатили ми вже нівроку
За майбутнє надмірне мито.
Тільки б крові стрімкі потоки
Не даремно було пролито…

Світ зомлів,
Бо нестача йому тепла.
У імлі
Розплодилось безмежжя зла.
Це часи,
Що не вмариш в кошмарнім сні.
Божий Син,
Ти дарма на хресті пітнів.
Світла путь
Тим, Вітчизну хто боронив.
Проклят будь-
Хто в відстійній калюжі гнив.
Прийде час-
І відродиться Віра в нас,
Мов алмаз,
Міць і світло- НА ВІЧНИЙ ЧАС.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115053100876

Я не мовчу, коли душа ярить.
Але моя вага така маленька.
То слухаймо. Це віче гомонить
із глибини віків-тисячоліть,
якщо недочуваємо Шевченка.

Якщо зняли кайдани і ярмо,
не варто знову муляти коліна,
аби на лобі ставити клеймо.
Якщо не на котурнах стоїмо,
то слухаймо, що говорила Ліна.

А скільки закатованих було
у казематі рашії-союзу...
А скільки не знялося на крило...
Якщо забули морене село,
згадаймо, за́ що убивали Стуса.

Але не марна доля ця гірка.
Партійне «чмо» кладемо у могилу,
і юність піднімаємо на крила,
в бою загартували вояка
і волю українця-козака,
і на Майдані Землю освятили.

                              30.05.2015

живучи в цьому світі читаю фантастику
і прокинувшись зразу ковтаю пігулку новин
неприємність і спогади мию й замінюю пластиком
із усіх залишаю вже тільки один

і мандрівка у душ то неначе в душí експедиція
то неначе бажання спалити кільце саурона
(бо волосся тепер як холодна корона)
і між ним та собою не бачу різниці я

всі страждання покинуто вже зі старим оператором
а живий я тому що лиш маю бажання ще дихати
бо у мультиках в мене були і пірати та ром
і тітки що казали забудеш про лихо ти

2015

огорнений тобою
докронений до верші
зростаю знову вперше
вкорінююся вперше

знеможений у скерцо
прохромлений до стигми
гортаю парадигму
стікаю в парадигму
життя...

мій тихий доме
це я... і біль-утома

І знову плаче дощ, весняний як осінній,
Знаходять свій вогонь в калюжах ліхтарі.
Чи зламана печать сувою до спасіння?
Малюнки на вікні офірую журі.

То мокрі кольори заклякли у чеканні,
Співає менестрель під музику дощу,
О, скільки по воді відпущено літаній,
Почує той каштан, що запалив свічу.

Минає вже весна і відбігає травень,
А дощ усе шумить, не випустить, дарма,
І спогад пролетить як вишукана страва,
Лоскоче лише мить і от уже зима.

Парк вечерний. Эдемский сад
С неухоженным колоритом.
Нет. Сегодня маркиз Де Сад
Не нагрянет с ночным визитом...

Ты сегодня опять одна,
Как желанье одно у лона.
"эта девушка голодна"!-
С пониманьем кричит ворона...

Эксцентрично спустилась ночь,
Проецируя холод вечный,
И едва ли тебе помочь
Остановится каждый встречный.

Холод взгляда насторожЕн.
Интеллектом либидо сдавит.
Слов пустых холостой патрон
Упадет у твоих сандалий.

Дух и тело всегда в борьбе.
Ты готова... И не готова...
Ты не избрана, и тебе
Не избрать этой ночью снова.

И в квартире пустой одна,
Обнаженно кончая "в тему,"
Зачерпни и испей до дна
Эту чашу девчонки- Эмо.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115053000002

Мало не до крові тремось щодня,
а дізнаємось одне про одного
найчастіш по смерті.
Заздрість, ревність, безпричинна ворожнеча
відштовхують нас у світі цьому.
Байдужість зводить нанівець найкращі наміри...
Трибом яким увійшли в наше єство сили відчуження?..
…Нічого не навчились од батьків,
вигнаних із Раю, Авель і Каїн.
Од них все почалося.
Простує світ з безглуздя в безглуздя.
Як надприродне щось усмішка сприймається,
подив виклика навіть «Добридень!»
Присипані піском тисячоліть лежать Скрижалі.
Настанови Божі, не загніздившись у серцях,
злітають у верховіття церков, мечетей, синагог...
...Чужі одне одному,
тремося мало не до крові поза ними.

Півонія пахне лячно.
Півонія пахне гостро.
У цвіт вибухає м’ячик
Бутона – на цілий острів –
Незвіданий острів духу.
На ньому тебе чекаю,
Допоки стихія вщухне.
Я, може, твоя Навсікая.
У пам’яті сплять циклопи…
Гаразд, повертайся в Ітаку.
Хоча я – не Пенелопа,
Хвилююсь за тебе однак я.
Хвилююсь від тебе, від цвіту.
Дух цвіту з тобою схожий.
Півонія – вибух літа.
Назовсім весну стриножує.
Півонія квітне. Піна!
Мій Одіссею! – кличу.
І то нічия провина –
То просто півоній звичай.
Будити-п’янити щедро
І островом полонити
Поки трутизна не щезне
Й настане ненаше літо.

29 травня 2015

То як, панове? Відгорнемо тло
І суть торкнемо тонко й небрутально.
Прибрали зло? Мо’ розстріляли зло?
Воно ж варіативне й невбивальне.

Ще більш гнітюче, бо патріотизм –
Його обкладинка і прапор верховодний.
Оте - блюзнірство, а оце – стриптиз –
До наготи: знеславлення народу.

Знеславити озлобленістю мас –
Оскаженінням натовпу. За «правду»!
Продай «Цукерку»! – заклично «атас» –
Зі сходу ж чуємо оскаженіння «градів»…

Отож розстріляно – видовище! – «Рошен».
Неначе щедро в очі нам насцяли.
Який народу в страті є хосен?
Оці вандали. І тамті – вандали.

Мені нехай би штампували їх
Мільйонами – цукерки й шоколадки.
Не то є ціль, щоб Пєтін зрити гріх,
Не втрапити б до тих, хто грає «в прятки».

У шоколаді не видать г...на!
На тому тлі й розводять кукловоди.
Вождь відповість сам за своє сповна.
Але ж не пхайся у г..но, народе!

Не хочеш шоколаду – не частуйсь,
Не замасти непотребом свій писок.
Ви, г..ноїди! Руки геть, ату!
Брись, хижаки, перевертні і криси!

Не тіштесь-бо! Ми проминем і це!
Не множитимем зло ще злу на втіху.
Чи лусне зрештою цукерковий концерн
Від надприбутків? Є чорніше лихо…

На Оболоні розстріляли вщент
Солодощі Петрової контори –
Ті, хто хотіли, утяли акцент,
Щоб знову зрили ми у пень, а не у корінь.

29 травня 2015

Miłość ofiarowała mi się,..................Любов об’явилась мені,
lecz ja cofnąłem sięod jej oszustwa;...........але я відсахнувся.
Bog zapukał do mych drzwi.............Бог постукав до моїх дверей
і przestraszyłem się;.......................і страх мене огорнув.
Wołała mnie ambicja...............................Амбіції манили,
lecz bałem się ryzyka.........................та я ризику боявся.

Mimo to pragnąłem............................. Попри це я прагнув
dać sens mojemu życiu...................надати сенс своєму життю.
Teraz już wiem,................................І зараз я збагнув:
że trzeba podnieść żagle................Потрібно підняти вітрило,
i dać się zanieść wiatrom............віддатись вітру призначення,
przeznaczenia........................куди б човен мій не занесло.
dokądkolwiek zaniosłyby moją łodz.

Nadanie sensu życiu...........................Надання життю сенсу
może doprowadzić do szaleństwa,............може довести до сказу,
ale życie bez sensu.........................але життя без сенсу –
jest torturą niepokoju..........................це велика тортура
i prożnych pragnień,..................неспокою і марних прагнень,
jest łodzią pragnącą morza...............це човен, що прагне моря
i jednocześnie bojącą się go............і одночасно боїться його.

.......Edgar Lee Master.....................переклад ...Н.С... ....

вони сидять притулившись спинами
карл дрібно труситься
гладить стару потерту книжечку
сімейна біблія
все що залишилось від сім`ї і дому
франц читає майн кампф
це братова книжка
брат залишився десь в полі під псковом
афольф найстарший
тридцять першого року народження
того йому й видали фауст-патрон
приклад якого гордовито погладжує
ще в них є гвинтівка маузера
зразка тисяча вісімсот дев’яносто шостого року
з шістьома набоями
і гострий кухонний ніж
з вулиці чути лязкіт танкових траків
сміх і крики «пабєда-ура-впєрьод-скарєй»
адольф вперше закурює
цигарки видали разом з фауст-патроном
і плиткою шоколаду яку з’їли відразу ж
карл похапцем хреститься і виглядає у вікно
він повинен дати сигнал
франц пересмикує затвор маузера
і починає плакати
орда не пройде
фюрер доручив захистити останній рубіж

Білі галузки – їжачиться іній. Зима.
Чорна шипшина, торішня листва під ногами.
Хмариться снігом. Ти нині з’явився дарма.
Все відгоріло, засохло давно поміж нами.
Стільки не сталося! Добре, що час пролетів,
мрії колишні взялися льодами, як ріки.
Ти не зі мною – я рада! У цьому житті
разом було би нам тісно – занадто великі.
Кілька іксів перед ельками – може й вони
вбили надії, які помирали у муках.
Білі колючі галузки. Бувай! І дзвони!
…Ти остовпів ненароком і вицідив: «Сука…»

Хто каже, що любов
вмирає з смертю тіла?
О ні, вона жива,
її основ
неподоланна міра
росте вкорінена в серця,
у спомин, у природу,
у буття,
у вічних берегинях-матерях,
у колискових і п’янких піснях,
у мудрих закодованих казках,
у прадідівських вічних молитвах
і в дітях…

Як у прощанні ми прощаєм милих,
як думи й душі линуть в ирій,
як стогне кров у жилах,
як гусне подих…
мліє тиша німо –
любов болить...

Любов болить
печально і незримо,
пече утрата рідних,
забутий нерв
давноминулих днів,
кохання запізнілий віддих
і втрати відчай
і одчай незораних полів,
утім
отой відгомін щастя,
що цвіло колись
в тобі
там пломенітиме –
до віку.

О, Вічносте…
Амінь!

… а він тепЕр
як звикло
поміж голубами –
а гулі – гулі
з верхівки
заср...ного даху
багатоповерхівки
що під небесами
вчить кулі
літати в пекло
снАйпер…
...а хто помЕр
не вбити
між тих химер
блукатимуть бездомні кулі
від нічого робити
...Аху..!
там на дахУ
один ще не помер
хто вартий кулі
28.05.2015

Комоннику мій!
Пломеню мій гойний!
Лукавої віллявши в очі вроди,
Кому, як сон, збуваєшся сьогодні?
Чию гіркаву ніченьку солодиш?

А я в приполі, наче тороплена,
Душý думки і бачу світлі сіни,
Де ти навзнак лягаєш тінню клена,
І я стелюся – тінь твоєї тіні.

Та враз усе зібгалося, усохло,
Тьма бездорожня (ні стежини звідти!)
Тебе укрила на комоню охляп.
І плачуть, плачуть надокола діти…

Як об розкаяння і жаль спіткнеться
В пітьмі розгаслій під тобою чалий,
Від Божого пера – до твого серця
Я віршею цілющою причалю.

2015

Сплетіння рук на вітровому склі,
Несе потік - нова травнева злива,
Тоненька пара у тугій імлі,
Що омиває місто норовливе.

Виття грози бушує за вікном.
За ким ти плачеш, сірий смутку - Леве?
Іде старе заглушене кіно.
І де актори, режисери? Деви?

Сопрано надірве найвище "соль",
І соло те закінчиться раптово,
У пам`яті, де тисячі недоль
На щастя десь підвішена підкова.

Обпалена сонячним вітром планета всією системою мчиться у вічність.
Несе пам’ять генів на вістрі триплету багато не наших, далеких епох.
Малесенька кулька великих сотворень, що мали колискою синєє море –
це юна планета старих катастроф.

2015

Біля вогнища – вогнища тіл.
Тут печуться долоні і дички.
А пітьма така щільна навкіл,
Наче всесвіт – ми – два чоловічки.

Дві істоти – вогонь на вогонь,
Два метелики – тінями щастя.
Крильцем крильця торкаю твого,
А потому згораю нещадно.

Біля вогнища – ігрище іскр
Фонтанує незгасно: я хочу!
І мовчать всі пісні до тих пір,
Поки очі затоплюють очі.

Захлинаюсь очима, вогнем –
О які стиглі дички палючі!
Не рятує від пекла Едем.
Рай і пекло бажанням приручені.

Дрібна мить ось зірветься на зойк –
Моя лоном тамована пісня.
Цей рядок повтори ще разок.
Плагіат? Тут повторів не бійся.

травень 2015

Переведи мене у тишу через міст.
А хочеш – бродом поведи, струмками.
Уже замовк грозовий благовіст –
І навіть легшим став на серці камінь.

Переведи й на землю поклади –
На падолист торішній незотлілий.
І в тишу мого тіла йди і йди
Своїм наснаженим, проте голодним тілом.

У моїй тиші – потайні шторми –
Та є, щоб випірнути, піднебесна хвиля.
Спочатку ж лоно розітни крильми,
Щоб потім хвилю міряти на милі.

Чекаю і тривожусь. Нетривка
Дорога в тишу. Й вічність – швидкоплинна.
То біла лілія – а чи твоя рука?
То міст у тишу – а чи сну хвилина?

В моїх стегнах – історія світу.
З них – всі ріки, дерева і діти.
З них – печаль горизонтів розлита.
Перехрестя і стужі, і літа.

В моїх стегнах – твій вічний притулок,
Тайна гавань, до серця завулок.
Мої стегна – чи мушля розтулена –
Материнством чи хіттю розчулені?

Мої стегна – земля з болем плуга.
Мої стегна – твоя злітна смуга.
Заповіту життя вірні слуги –
Мої стегна. Самотність – наруга –

Без тепла, без торкань і без вершника
Недоспівані, незавершені.
Світу цього душа щонайперша.
П’єдестал моїх мрій, твоїх звершень.

травень 2015

Цвет акаций... Как сладок он
В расставания час печали...
Как дурман, как последний сон,
Мы с тобою его вдыхали...

Это жизнь. И ее зигзаг
Не приводит порой к удаче.
Сделан вместе последний шаг.
Он продуман. Нельзя иначе.

Запах грусти... Порой ночной
Ты в иной, колдовской, зовущий
Город снов, словно в мир иной,
Улетишь, чтобы жить грядущим.

Опустеют аллеи сна,
В память сердца запавши где-то,
И утерянная весна
В лето канет... Как камень... В Лету.

На прощание оглянись.
Может, в прошлом забыла что-то?
Это жизнь. Это просто жизнь.
Что-то будет... За поворотом.

Да еще... Правда, не всерьез...
Ты оставила по ошибке
Свой аквариум, полный слез,
С золотой одинокой рыбкой...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115052610177

Слабкосте болісна, ти
Волею стань.
Світлом у інші світи
Здійметься рань.

Болем засіяно лан, –
Вийшли рістки.
Вирвано паростки зла
Серцем з руки.

Сльози зволожили край,
Час – благодать.
Зійде нам бажаний рай –
Неба вода.

Ви, мої згірклі уста,
Пили полин.
Будете пити нектар
Синіх долин.

Ти, найцілюща з гіркот,
Сила твоя
Вкаже дорогу висот
Іншого дня.
2015

Коли згорає ґніт десь глибоко в тобі,
Коли на пальцях віск липчавіє до болю,
Здаватися не варто, не варто, далебі,
Ставати на догоду для когось не собою.

Хай попіл у думках - розвіється колись...
Хай серце у диму́ - та ж певно не навіки...
Коли бува недобре, то вгору подивись,
І я клянусь, дістанеш благословенні ліки!

Бо знай, важливо як, не втратити й на мить
Ласкавих пелюсток осонценої віри
У мент, коли печалить надію неблакить
І ніч тебе приводить, немов сліпця, до прірви.

Усе ж мине, мине! Нові зійдуть зірки
У небі, і в тобі нові займуться свічі...
Ти тільки не здавайся й не зраджуйся ніким,
Завжди дивись достойно всім труднощам у вічі.

(28.04.15)

з пістолетом без бойової пружини
він взяв ювелірку
і відразу запив
почувався мов князь без дружини
чоловік позбавлений жінки
пісня без слів
сидів на кухні
дивився телевізор
курив
коли група захвату блокувала будинок
він якраз допивав розведений спирт
кувалдою вибиті двері
розчахнутий криком рот
дві кулі
в плече і в горло
майор зняв балаклаву
видихнув
добігався урод

Я спав? Не знаю точно. Був? Напевно…
Та часу вірити ніяк не можна.
Я був у листі та вітрах непевних,
а став собою і водночас – кожним.

Тепер я є. Нарешті тут! Авжеж!
І вірю, що мета є краща й вища –
мільйон жаринок мріями пожеж
іще горять на мертвих попелищах.

2014-2015

ВЕСНА-2015
1.
Сипле квітень п’янкі привіти,
Обціловує світ вустами.
Весняним обв’язавшись вітром,
Від краси цеї просто тану.

Никнуть сутінки вмить останні,
Піє соло пташина рання.
Огорнувши плечі світанком,
Заслухаюсь ноктюрнами травня.

О, яка ж тут краса довкружно!
А ще ж будуть дива у літа!
Все в Природи – і мирно, й дружно,
Тільки хтось хоче все це вбити!

2.
А весни, молоді, веселі, бистрокрилі,
Осяяні зелом, обійняті теплом,
У наші дні – не ті: їх пíтьмою накрило.
Кує весна для миру новий металолом.

Летять птахи – звідтіль, бо випаленим травам
Бракує сил й безпеки вродити пагінці.
Засіяли поля свинцем ворожі лави,
І забарились миру провісники-гінці.

Стрічаєм день одним: чи вистоять відважні?
Чи накують літа їм ворожки із зозуль?
За вбитого – живих, за п’ядь землі – два сажні...
Така весна цьогоріч. Дощі – лишень із куль.

І плодить враг нових вовків в овечих шкурах.
О доки світом правитимуть ці земні «боги»?!
Угоди перемир’я для них – макулатура,
А їхні підписанти обоє – вороги!

Були часи, що ми і сіяли в шоломах.
Було, коса – в руках, а збоку – вірний меч...
Хай наші всі сини повернуться додому,
Та тільки зі щитом, а зайдам – нагла смерть!

Хай в Лету йдуть ці рими: війна, а ще – руїна,
Нехай вітри новітні нищівно їх здмухнуть!
А клаптик світу із найменням Україна
Виборює життя, наближує Весну.
(© Copyright: Любов СЕРДУНИЧ, 28 березня, 3 квітня 2015).

КИЦЯ

Вийду я у двір гуляти,(«киця» красиво виходить у центр залу)
Треба й хвостик причесати, («розчісує хвостик»)
Вмити носика гарненько. («умиває» руками носик)
Хто шкребеться там тихенько? («киця» прикладає руку до вушка, «прислухається»),
Ой! Чи це мені не сниться? (тре очі кулачками)
Мабуть мишці десь не спиться!
Зараз мишку упіймаю! («біжить» за мишкою)
Де ж поділася? Не знаю! (розводе руки, знизує плечима)
Буде киця без обіду, («плаче», прикладає долоньки до щік)
Не лишилось мишки й сліду!


МИШКА

Є у світі різні мишки (виходить «мишка»),
Є маленькі, мов комашки, (показує ручками «мало»)
Є великі, наче слон, (розводить ручки, показуючи «велике»)
Серед них я – чемпіон! (прикладає руку до грудей)
Я нічого не боюся,
Навіть з тигра посміюся!
Що це? Кішка тупотить? (прислухається, приклавши ручку до вушка)
Щось у мене десь болить…(прикладає ручки то до правого, то до лівого боку)
Вибачайте, треба в ліжко, (озирається по сторонам)
Повернусь, як піде кішка! (швидко тікає)


ПЕСИК

Я не просто песик – Гав! (виходить «песик»)
Не люблю ловити гав! (береться в боки)
Не дивися, що малий,
Я і сильний, і меткий! (показує «м'язи»)
Що там робить хитра кішка? (прикладає долоню до лоба «козирком»)
Знову не впіймала мишку! (розводе руки в сторони)
Не ловила б кішка гав, (свариться пальчиком на кішку)
То й обід би не втікав!

2015

Навіщо б'єш себе у груди ?
Клянешся клятвами чужих ...
Кому ти віршував талмуди ?
Маскуючись під майстра штрих

Скрізь відкривався на розпашку
Замолодив собою блуд
За нею розбивався в дранку
Сплітаючи павуття пут

Ти знав , не вірив , сперечався
Упевненість твій оптимізм
Над чистотою посміявся
Мов політичний популіст

Картання хвилі зазеркалля
Твого двоякого нутра
Спіткала звіра чесна кара
Кусає лікті двійника

Мерзота завжди випливає
Яке б не ставили клеймо
Хто у брехні себе шукає
На лобі бачиться воно...
2015р.

Ти був з народу , із простих
Таким звичайним світлим хлопцем
Всього сказати ти не встиг
Своїм гарячим , палким серцем

Ішов дорогою митця
Співав про вічне , наболіле
Гіркі слова , правда життя
Ти подавав за всіх як спільне

У приклад ставив багатьом
Як треба з совістю дружити
У тебе був один закон
Всім разом сторонитись кривди

Ти був і будеш братом нам
Хто розуміє , поділяє
Спочинь спокійно , знай і там
Про гідних пам'ять не вмирає...
2015р.

Опалого листу шелесту плач
Мене так втішає цей листопад
Гадає , плекає утішний прохач
Відволікає підбіркою здач

Гойдаються віти мов хвилі води
Виблискує сонце на краплях слюди
Я згадую в котре обійма весни
Яка запевняла що вічні в ній ми

А як ми любили цих зустрічей шарм
У ньому тонули розрадами карм
Ледь стримувавсь в грудях піднесений тиск
У цьому блаженстві зірвався той крик

Куди було бігти ? Кому розказать ?
Пустити побачить , розбите зібрать
Сполоханим вітром у вирій волать
У горі не впасти , за тебе стоять

Це просто отрута , підступність ярма
Я знову і знову наношу стигмат
У цьому живу , за кохання плачу
За випите щастя багато збагну...
2015р.

Я залишаюся таким
Що був до зустрічі з тобою
Я відпускаю часу плин
Пливе собі струмком водою

Дозволили себе віддать
На розтин каламутним кручам
І намагаємось вертать
Щось радісне буремним будням

Трагедія де тільки ми
Спокутуєм свої провини
Не сила забувати сни
Що відвертали від рутини

Любов з любов'ю розійшлись
Не поділили пил кохання
Змились дощами , зареклись
Згубивши спільні сподівання....
2015р.

Знесилівши від курива й вина,
Сиджу в сповитій тишею кімнаті,
Вглядаючись у глибину вікна,
Щоб час вночі дарма не марнувати.
Немов раптово ввімкнутий екран
Того, що я позбувся нещодавно, –
Бере мигтіння світла душу в бран
І почуттями править повноправно.
То поглядом зісковзую униз,
То знову очі підіймаю вгору, –
Порівнюючи бачене колись
Із тим, що нині виокремив зором.
Розчахнуте світінням ліхтарів,
Єство пітьми зіяє, наче рана,
В якій все видно чітко до країв
Затиснутого рамами екрана.
Уже не хочу терпкого вина
І тютюну духмяного ні дрібки –
Хмелію в прямокутнику вікна,
Упершись лобом, як павук, у шибку.
24.05.15

Я Оля космонавтка
Я новий турбостарт
Літаю дуже швидко
У космосі принад

Я Оля марсіанка
Новітній зорехід
Астральний дережабель
Ментальний усеїд

Відверта спрага мучить
Нових ідей пізнань
Я Оля біоробот
У космосі Інь-Янь

Вдягну собі сандалі
Літатиму у них
Я Оля астронавтка
Я НеоКосмопсих

У подорож астральну
Скафандер одягнУ
Скарби і філософські камені
В тих просторах знайду

А може хтось бажає
Зімною мандрувать
То разом політаєм
І тих скарбів шукать

Примітка. Вірш виконаний у творчому дуеті з поетесою Іриною Лівобережною

Я в весняне поле вечорове
Вийду з оберемками із трав.
Духи поля, вийдіть на розмову
У тривкому світлі від заграв!

Я прийшла схвильована, відкрита,
З чистим серцем, з помислом одним:
Щоб зростало жито оксамитом,
Щоб дощі з веселкою над ним,

Щоби вчасно сонечко сіяло,
Щедрістю бриніла щоб земля -
Я до тебе, земле, припадала,
Мати, годувальниця моя!

Розпущу по вітру пишні коси,
Хороводний заведу танок
Серед подруг, доки ноги босі
Не впіймають ритму від зірок,

Доки ми не станемо промінням,
Що у кожній часточці бринить,
Стеблами, корінням, кожним зіллям,
Будем рівні Богові на мить!

Надіп’єм божественної прани,
Як пустеля - струменів дощу.
Я тоді знайду тебе, коханий,
В себе, наче в істину, впущу.
:::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::
Як нашіптує шелест трави
На закоханість став суничний...
Він для тебе, цей став- лови!
Ми сьогодні засієм вічність.

Наберемось сил від землі,
І босими по ній пройдЕмо,
У солодко- липкій імлі
Ми на землю тіла вкладемо,

І застогне казковий сич...
Гамаюн проспіває долю...
Ця весняно- чарівна ніч
Нам, мов килим, розстеле поле

На відлунні прадавніх площ,
Бо на них лежимо, здається...
І леліючий теплий дощ
Зорепадом на нас проллється.

І в двобої вогню й дощу
Ми у коло священне станем...
Ось і вітер нічний ущух,
Й зачаровано проростає

Із заплідненості уяв,
Наче діви коса, пшениця.
Він на землю, цей став, упав.
Хай майбутнє на ній родиться!


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115052500920

Ти у мене є, а я у тебе,
і бринить на серці, мов струна,
нам один мотив співає небо,
дві душі - мелодія одна.

Ти у мене є, а я у тебе,
спогади коралями зберу,
пригорну, зігрію, буде треба,
я тебе і вдруге оберу!

Ми будуєм сходинки до раю,
із тобою поруч легко йти,
із мільйонів я тебе впізнаю,
на одній дорозі - два світи.

Хоч дорога непроста до щастя,
в хмарах загубилися зірки,
до любові, наче до причастя,
нас мелодія веде через роки!

2015

А Господу болить, коли ми грішимо.
А Господу пече, як слово кривдне, чорне.
Хоч біль його ярить і рани, мов мечем,
Та він завжди любовю нас огорне.
І плаче Бог, коли палає гордині пломінь,
Й благодать дощу з очиць його
І чується: прощу, пробачу...
І в покаянні з Господом я плачу:
Прости, Господь, мені страждання ті,
Які ти терпиш через мене на хресті...

І вдарив грім по скронях і кімнатах,
Цей клятий тиск до відчаю притис.
Насунув час прощати і прощатись,
У блискавки такий короткий зблиск.

Як ми лились дощами і сльозами,
Аж висохли від спраги і жаги.
Стоїть життя уповні поміж нами,
Кричать надривно наші береги.

Пливи, пливи - на те й тобі вітрила,
Попутні люди, води і шторми.
А ми вже стали. Ми - вже тільки брила,
Карбована безплавними дітьми.

На завтра не такі уже прогнози,
Прийде тепло, услід тобі прийде.
Таке тепло приносять сильні грози.
Таке вино вмирає молоде.


2015

На урвищі завалу і розрухи
конає і трагічне, і смішне,
аби спливало явище сумне
і падали на дно зелені мухи.

Несуть у береги вонючі ріки
і бариші, а то й – нудоти пуд,
аби не забувалося повіки,
що є пани, і є – наємний труд.

Але уже не каркають поети, –
немає революції кінця,
бо воювати,– ой, не до кебети
і помирати, – вай, не до лиця.

А ми, неначе мухи-дрозофіли,
чекаємо на досліди нові.
І вимирають українофіли,
освячуючи націю в крові.

А нам у полі сіяти, і жати,
і у сусіди не наймитувати,
а вивітрити злий ворожий дух,
як віттям запашної рути-м’яти
із хати виганяла наша мати
і тлю червону, і зелених мух.

                              05.2015

Сльози мене вже покинули
І тільки часом
Смішно трясуться плечі
В долонях стискаю обличчя

То слабкості миті
Як пригадаються раптом
Рожеві півмісяці
Що сходять з-над пальців Твоїх

Чи речення котресь з листа
«чекаю тебе по смерті»
любить тінь мою на пероні
коли од’їжджає потяг

Потім настає тупий спокій
причаєний смуток грецької вази
і досконалість самотності

Покинутий навіть сльозами
покинутий жестом вимови
так гарно заламаних рук

Zbigniev Herbert "Opuszczony"

Już łzy mnie opuściły
i tylko czasem
trzęsą się śmiesznie plecy
w dłoniach zamykam twarz

To są chwile słabości
gdy nagle sobie przypomnę
różowe półksiężyce
wschodzące z nad Twoich palców

Lub jakieś zdanie z listu
"czekam Ciebie po śmierci"
lubi cień mój na peronie
kiedy pociąg odjeżdża

Potem przychodzi tępy spokój
ucichły smutek greckiej wazy
i doskonałość samotności

Opuszczony nawet przez łzy
opuszczony przez gest wymowy
pięknie załamanych rąk

Десь там, за Ясниськами, поле знов червоне
від маків, що цвітуть лише для нас одних,
і знову небокрай у тому полі тоне,
і сонце в ньому свій кладе вечірній штрих.

Крізь анемічний час, тривог і смутку нетрі
минув наш рік — немовби день один пробіг.
І нині знов між нами ночі, кілометри,
чуже, одноманітне плетиво доріг.

Але і це минеться. Й буде літо з нами,
і в нас воно ніколи вже не промине.
І усмішки твоєї та моєї мами
цвістимуть, як і ми — заквітчані в одне.

* Ясниська — село біля Львова.

(22 травня 2015)

Зливаються докупи ночі й дні
Між стрілками двома на циферблаті –
Ні запахів, ні звуків, ні тонів,
Ані слідів глибокої печаті.
Усе змішалось, склеїлось, зрослось
І нині стало схожим на крижину,
Яка несе сповільнено когось
У вічність безнастанну безпричинно…
22.05.15

Пороги твоєї кімнати, пороги твоєї оселі
Чи зможуть стримати хвилі, які підганяє геній?
Чи, може, в оцій от кімнаті за власним письмовим столом
Ти сам у собі потонеш - такий собі самопотоп.

Чи матимеш давні ковчеги, щоб виплисти з темних глибин?
А, може, твій геній - злий геній - не хоче знати склепінь,
Рятунок в яких - гекатомба богам заборон і табу.
Що краще - плисти на світ сонця чи обживати труну?

Що ліпше - голодним, солоним шукати свої океани
Чи примиритися з домом із горизонтом диванів,
Задуманих мурів і вікон - досить, щоб вижити... Справді?
Важливе життя на повну чи безтруботна примарність?

Пороги твоєї кімнати, пороги твоєї оселі
Можливо, вони - ті ґрати, може, вони - ті ковчеги?
На чому зупиниш свій вибір, чи будеш кидати якір?
Хто дужчий - твій внутршній геній чи, може, поріг кімнати?

І все таки я помилялась , щодо віку, поведінки та й кохання.
Не залежить від цифри нічого - абсолютно,
Кожен може бути , як слабким так дураком,
Важливо лиш те, як ставляться до тебе, твої з ним почуття
Якщо ти відчуваєш себе потрібною, слабкою,
То неважливо менший чи старший на рік чи на два
Головне - це яке буде ваше життя,жінка хоче дарувати турботу
Керувати всім,хоч все ще маленька, але мало тих
Старших, менших - з якими відчуваєш
Переповнення сил,жагу до життя...

Завжди чекала чогось, але не думала ,що саме потрібно
Пробувала,шукала, гадала, потім знову в пустоту верталась.
Виявляється,дії, емоції,погляди,сміх- найбільш особливе
Ніколи очі не збрешуть,а відчуття рідко бувають не правдиві,
Я так чекала вічної любові,що на всі замки закрила серце,
Навіть тоді,тому,з ким здалося, що проведу життя -
Серце не відкрила,хоч вигляд зробила...

І все таки я помилялась в тому що для щастя потрібно.
Одне невинне слово,невинний рух,посмішка яка від серця,
Мало хто вміє мене веселити, якось важко це людям дається,
Але ті хто це може - назавжди будуть мати краєчок в моєму серці
І не важливо як хто,головне що такі є, і вони зімною.
Я хочу бути щаслива, турбуватись,щоб було взаїмно,
І не так як у всіх, хочу дій, а не пустих слів,
Хоч вони деколи так потрібні, не хочу брехні,вона душі губить
Та не допоможуть там ніякі ліки...

Я романтику люблю, якось банально - захід та схід сонця
Тиха прогулка навіть без розмов, іноді слова зовсім не потрібні,
Можна навіть не триматись за руки, а поруч йти -
Для мене це цікаво, якась загадка, я так хочу потрапити до раю.
Знати хочу те відчуття коли не має значення твій вигляд
Особливості фігури,коли тебе просто люблять,за те,що ти є,
За твої дивні жарти, за вічний сміх та інколи істерику,
За скуювджене волосся на вітру, і стомлений погляд
З синяками під очима.Просто за те що існуєш, за все що є в тобі...
За погляди на життя, щоб ставились до тебе особливо,
Не як до всіх, іноді це руйнує якісь власні стереотипи,
Які так важливі...

Кохайте,відкривайте душу,всі ми трохи зламані,
У всіх є замки,і інколи варто відкрити їх, щоб бути щасливим
З тим , хто тобі їх відкрив, тільки тобі...

Я - теплий  промінь, що торкається снаги...
Твоїх очей у круговерті долі...
В охровий колір зафарбую лист жаги...
І заіскрю натхненням...мимоволі.  

Я - тихий вітер, що пестливо шарудить...
Марудить...обпікає гострим шквалом
Твої хисткі думки, надію...І щемить...
Щемить у серці...та бринить з запалом.  

Сон...дивний сон....у верболозах квітне ніч,
Спалахують жовтогарячі зорі.
Серпанком ніжності тулюсь до рідних пліч....
Ці миті...в Канта ...справжнє "апріорі".

2015 р.

Не з неба впали ми.
На плечах стоїмо чиїхсь,
Доспівуємо пісню недоспівану...
...Нема перерви в світі Духа.
Не знаємо імен, на кому стоїмо,-
Та все ж це не причина
Вважать себе першовідкривачами.
Кричать: « Нікому ще не вдавалося таке!»
Ліпше заплющить очі й помовчать -
Хоч так попердникам віддать належне.

Ти, що була, єси і довіку будеш недостатньо рівною,
аби зрівнятися з блідою непрасованою периною

хоча би за кількістю складок; ти, чиї хвилясті вибоїни
поглиблюються, бо – верхи, на колесах чи пішки – тобою ми

користуємось без найменшої ніжності й тим паче сорому,
іноді пропускаючи вперед найбільш незграбного й сонного;

ти, повна торгашами, зуроченими й лівими охочими,
навряд чи здатна пояснити, в чому саме з тобою схожі ми;

ти, нагодована іржавими старорежимними мінами,
навряд чи спроможна сказати, як саме з тобою відмінні ми,

хоча тут немає ніякої глибинної семіотики:
просто рано чи пізно до тебе навідаються ремонтники,

а ті, що йшли по тобі – дотлівають у розламах і тріщинах,
себе втішаючи копійковим шансом потрапити вище них.

18.05.2015

Я зорі дістаю із серця й кидаю в небо,
щоб тобі світили.
Окопи, бліндажі...Лечу до тебе...
А вранці знову маски й муляжі.
І суміш посмішки й понурених очей...
Коханий, скільки нам іще ночей
кидати зорі один одному в долоні?
На самоті, у ноченьки безсоні,
вдивлятись в небо, щоб піймати мить,
коли від тебе зіронька летить?
Кохаю, любий! Так тебе кохаю!!!
Чекаю, любий! Так тебе чекаю!!!
Зоріє усе небо й білий сніг:
Чекають рідні, як повернетесь до них.

Забагато річниць, забагато,
Вишиванки вдягаєм радо
І йдемо відзначати горе,
А воно ж як глибоке море,
В чорнозем мов прикопана баба...
***
Наче вже б і пора радіти,
Тільки де ж нам усі подіти
Волновахи й майданні кулі...
Потираємо власні гулі
І йдемо відзначати! - горе...
*
Маки-маки небеснозорі...

Коли до півночі лишається півкроку,
коли усіх нас огортає темнота,
ти ходиш тихо. У пустелі вроду
твою сховає і тримає німота.

Коли так плавно рухи твої сяють,
коли проходиш повз, повітря завмира.
Тебе тримають очі, ти й сам це знаєш,
що ця весна твоя, але чужа.

Годинна стрілка підповза для втечі,
і вікна так оманливо смішні.
Ти знаєш, що живі всі речі,
вони-струс мозку, келих на стіні.

Коли ти хочеш, бійся чи кричи,
але довіку звідси ти не вийдеш.
Омана мозок плутає душі.
і я боюсь, що ти когось тут скривдиш...

Коли сова розплющить свої очі,
коли олень пірне у глушину,
візьми мене в холодні сиві кручі,
де в білій сукні плавно потону.

29.09.13