Я промину певне так, як минають роки,
Губляться весни чи падають зорі в отави.
Нічка дотліє і помежи стебел тонких
Завитки сонця світанок вплете золотаві.

І поза часом, отам, де немає межі,
Де незрадливо розквітнуть духмяні левкої,
З бурі відродяться безліч офірних стежин
Від грому глухого, до тиші бентежно-дзвінкої.

Я промину, та залишу сліди межи слів
Чи засинію волошками в стиглому житі.
Іскру, неспиту дощами, воскреслу мені –
Вимрію тричі.

Нас познайомила зима,
Весна з"єднала долі.
Щасливіших за нас нема,
Вінком ромашок в полі
Вінчало літечко обох,
Медами пригощало.
Проживемо,якщо дасть Бог,
В злагоді літ немало.

Стрінемо осінь та її
Не впустимо в серця ми.
І підемо рука в руці
Життєвими стежками.
А як снігами замете
Все віхола зимова,
Думками в літо золоте
Полинемо ми знову.

2008 р.

Соняхи,соняхи,соняхи
Повертають голівки до сонечка.
Бігало наше дитинство босоніж,
Мов коня,осідлавши соняшник.

Аж дорогою ген курилося,
Та раділо воно,не журилося.
Потім гайда до річки купатися,
Далі знов до смеркання гратися.

Вранці ж ліньки так прокидатися,
Кольорові сни додивлятися,
Поки ніжно всміхнеться сонечко
Соняхом,соняхом,соняхом.

2010 р.

Війни не гідні ніякі
Смутків і жахів дитячих.
Літечко кольору хакі
Ягід і квітів не бачить.
Літечко кольору хакі
В погребі днює й ночує.
Сповнене дикого страху,
Та несподівано чуйне.
Рвуться снаряди над містом…
В погребі свічка не гасне.
Там заховалось дитинство,
Ставши дорослим завчасно.
Там не прижитися квітам,
Іграм, розвагам – тим паче…
Діти сумують за літом,
Літа у червні не бачать –
З ягід солодким намистом,
В пишнім віночку із маків.
Боже! Хай стане барвистим
Літечко кольору хакі.

Нам не судилось бути разом.
У рай повернення не жди.
Образ глибокі метастази
Кохання вбили назавжди.

Така сумна пора відчужень,
Ця осінь жовтий лист зімне.
Ти в далеч дивишся байдуже -
Не хочеш бачити мене.

Обоє ми - тонкі натури,
Де тонко – рветься, - каже Бог.
Слова, нестерпні, як тортури,
В серця ужалили обох.

Здригнулось небо сполотніле…
«Прощайтеся!» - нам грім сказав.
На жовтім листі затремтіла
Дощу бурштинова сльоза…

4.03.7523 р. (2015)

Небо вдосвіта змовкне і стане як брила - камінне,
Щойно води озвуться до смерті стома вояками...
І зостануться в річці дві тіні - тремкі, безгомінні,
І зачують обидві як трісне під водами камінь.

І зупиняться душі – людини й коня, що, свавільні,
Відділились од тіл, бо важкими моренами ріні
Охололи тіла їх... І вершник, і кінь нероздільно
Тут лежатимуть ниць, непорушні і, може, нетлінні.

І тремтітиме голос – чужий, як гірка порожнеча,
Несподівано вирваний списом пекучим і чорним,
Доки висохнуть води... І доки не прийде предтеча,
І не взброїть мечем, і у саван тугий не загорне.

китомани ми
китомани
архаїчні лікуємо рани
і я
і ти
і кити
боїмося пливти

китомани ми
китомани
ми щоранку будуємо плани
плани будуємо вміло
ми постійно шукаємо щось

а за нами нещастя летіло
а воно так за нами неслось

у безодні відкриті роти
китомани ми
китомани

нас рятують кити
і домашні коти
і домашній камін
і блакить
і кармін
і барва смарагдова гір

ти у сонце повір

2015

Я вслухаюсь у смерть,
Відголоски сплітає безмежжя,
І луна шепотінь
Не досягне до замкнених вух.
В лабіринті печер
Чути замкненість білої вежі,
Де загублений тлін
Давніх воєн не зовсім ущух.
Полонили нитки,
Розірвати так просто ту пряжу,
У потоці зв'язків
Значно важче знайдеться біда.
І співатиме ніч,
Зорепади про землю розкажуть,
Та знайомих облич
Не знайде крізь імлу марнота.

Ніч навкруг,лиш зорі миготять,
Серпик-місяць визирнув з-за хмар.
Не минуть нікому її чар,
Нічки таємниць не розгадать.

Скрикнула десь злякано сова,
Стрепенувшись на сосні від сну.
Заспівать щоб оду весняну,
Де знайти,як підібрать слова?

В таку пору не зімкнуть повік,
А Чумацьким шляхом вдаль летіти,
І коханій ніжно шепотіти,
Що не згаснуть почуття повік.

2004 р.

Чолом тобі,мій отчий краю!
Уклін тобі,мій рідний дім.
Я долі кращої не знаю,
Як народитись й виростати в нім.

Ти силу дав мені й натхнення,
І до поезії талант,
Це я з твого благословення
Життя навчилась цінувать.

І берегти усе,що маю,
У радості та у журбі
До тебе серцем пригортаюсь,
Звіряю всі думки тобі.

За ніжність,пісню солов"їну,
За те,що вірю і люблю,
Перед тобою,Україно,
В поклоні голову схилю.

2002 р.

З неба вода - зарюмсана дорога,
Кидає срібло дощик по шосе.
Біля ставка рида верба розлога,
Земля зіпріла радо п'є глясе.
Співає все волозі Божій оду,
Хлюпочеться загублене кача,
Ковта мале омріяну свободу;
Струмок зі мною грається квача.
Городина бабусі обновилась,
Напоєне життям, зело буя.
В старенької любити дощ я вчилась,
Любити світ у неї вчилась я.
24.06.2015

На пероні вірші
Б"ють у скроні, мов серця робота...
У циганки в руці
Гроші. Дав- на, візьми, не рахуй!
Важко щось на душі.
Стань, циганочко, люба, навпроти.
Нагадай, розкажи,
Що на серці і що на шляху.

Старовинні казки.
ВеселкОва сюжетна картина.
От багатство. Любов.
І чимало непрожитих літ...
Неба чиста блакить,
Наче слову підтвердженням, плине...
І вагон відійшов...
І ти дещо промовила вслід.

Я цього вже не чув,
Що мені навздогін ти казала.
Утікає цей світ
Повз вікно, мов наляканий звір...
Від вокзалу лечу
По життєвих шляхах до вокзалу...
І слова твої вслід-
Все здійсниться. Все буде. Лиш вір.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115062500025

…а у тому випадку, якщо ми
атомом поголимо планету,
я, не давши пеклу рятівному
витіснити з нутрощів естета,
на рудому згарищі готелю
приручу безрідного собаку,
щоби він завів мене в пустелю
імені Пустого Бензобаку,

де з уламків ми зведемо хижу,
у якій поселимося з ним і
обживатимемо бездоріжжя
без твердого розміру та рими,
рудиментів спаленого світу –

їх ми забуватимемо разом,
зрідка прислухаючись до вітру
імені Обірваного Джазу.

22.06.2015

У колах перстнів янголяти плечі,
а згодом личко світле над фатою
поміж завчасним окликом лелечим
і пізньою любові наготою...

Весільна сваха - перша скрипка свята
зуміє небу клаптик доточити -
хай Бог ним пеленатиме дитятко,
що матір’ю у розпачі не вбите.

2015р.

Твоє ім’я напишуть на афішах,
з твоїх портретів – погляд в далечінь.
Стрибнеш найдалі, чи хапнеш найбільше –
а далі що? У пам’ять поколінь
вкарбовані і Моцарт, і Сальєрі,
і Геродот, і Герострат… Чим ти
себе запишеш нині на папері?
Аби не канути у небуття - світи!

“Немає нікого окрім Гаутами”
“Немає нікого окрім
Ісуса”
А демон підземний сміється у вуса
як сажею вкритий старими літами

“Немає нікого крім нашого Крішни”
“Зевсу поклони у радості бийте”
“Невірні
душею і тілом зогнийте”
“Єдиному Богу молітеся
грішні”

Проходять хвилини години роки
Минає століття епоха та ера
І вже з пантеонів мандрує Венера
просить у смертних води та руки

Зникають боги божества і пророки
Хоча їх насправді й не було ніколи
А тільки
Гарвеї
Ньютони
Миколи
що брали в природи великі уроки

Вогонь галактичний
у зорях не згас
Струни всесвітні пружинять розлого
Послухайте
люди
немає нікого
нікого з богів тут немає крім нас

2015

Каже Дедал:
Йди синку попереду але пам’ятай що йдеш а не летиш
крила тільки оздоба а ти ступаєш по луці
цей теплий подмух то земля парує влітку
а отой холодний то струмінь
на небі так повно листя й малих звірят

Каже Ікар:
Очі мов камені два до землі вертають просто
і бачать рільника що одвалює тлусті скиби
хробака що звивається в бруді
нікчемний хробак перетинає зв’язок рослини з землею

Каже Дедал:
Синку це неправда Всесвіт є тільки світлом
а земля мискою тіні Поглянь тут виграють кольори
порох зникає дим з-над моря йде в небо
з найшляхетніших атомів складається зараз райдуга

Каже Ікар:
Тату плечі болять од цього биття в порожняві
дерев’яніють ноги і сумують за колючками та гострим камінням
не в змозі глянуть на сонце так як дивишся ти
я потонув увесь у темнім промінні землі
Опис катастрофи
Зараз Ікар головою падає вниз
останній образ по ньому це вид дитинно малої п’яти
яку поглина ненажерливе море
Вгорі батько викрикує ймення
що не належить уже ні шиї ні голові
тільки спомину

Коментар
Такий молодий був не розумів що крила тільки метафора
трохи воску й пір’я і зневага до прав гравітації
не можу втримати тіло на високості багатьох стоп
Суть речі в тому аби наші серця
котрі гонять важку кров
наповнялись повітрям
і цього власне Ікар не хотів прийняти

молімось

Zbigniew Herbert
Dedal i Ikar

Mówi Dedal:

Idź synku naprzód a pamiętaj że idziesz a nie latasz
skrzydła są tylko ozdobą a ty stąpasz po łące
ten podmuch ciepły to parna* ziemia lata
a tamten zimny to strumień
niebo jest takie pełne liści i małych zwierząt

Mówi Ikar:

Oczy jak dwa kamienie wracają prosto do ziemi
i widzą rolnika który odwala tłuste skiby*
robaka który wije się w bruździe
zły robak który przecina związek rośliny z ziemią

Mówi Dedal:

Synku to nie jest prawda Wszechświat jest tylko światłem
a ziemia jest misą cieni Patrz tutaj grają kolory
pył się unosi znad morza dymy idą ku niebu
z najszlachetniejszych atomów układa się teraz tęcza

Mówi Ikar:

Ramiona bolą ojcze od tego bicia w próżnię
nogi drętwieją i tęsknią do kolców i ostrych kamieni
nie mogę patrzeć się w słońce tak jak ty patrzysz się ojcze
ja zatopiony cały w ciemnych promieniach ziemi

Opis katastrofy

Teraz Ikar głową w dół upada
ostatni obraz po nim to widok dziecinnie małej pięty
którą połyka żarłoczne morze
W górze ojciec wykrzykuje imię
które nie należy ani do szyi ani do głowy
tylko do wspomnienia

Komentarz

Był taki młody nie rozumiał że skrzydła są tylko przenośnią
trochę wosku i piór i pogarda dla praw grawitacji
nie mogę utrzymać ciała na wysokości wielu stóp
Istota rzeczy jest w tym aby nasze serca
które toczy ciężka krew
napełniły się powietrzem
i tego właśnie Ikar nie chciał przyjąć

módlmy się

Жага квітуча,
жура лелітна...
Ще грає вітер
на лютні літа:
лади елегій,
громи рапсодій...
І крає серце
одна з мелодій.

2015

Я померла в тобі. Підранок.
Бога ради, ти гідний смерти!
І це сталось числом четвертим.
Я надіюсь, мій світ, тепер ти
Вніс у список своїх прочанок?
Ти надумав мене для себе,
І родитись для того варто.
Ти очолив мене, як Спарту
Сам Лікург дивувся ґарту –
І кохання палало з стебел.
Я померла в тобі. О шостій.
Ти почув. Ти відчув. Ти знаєш.
Та в мені ти чомусь не вмираєш.
Ні, таких у собі не долають.
І стою я тепер опостінь –
Твого серця, як тінь багряна.
Ти тримаєш моє зап’ястя
Та спиваєш блакитні устя,
І в руках твоїх мабуть щастя –
Помирати отак підранок.

гриміли гучно єрихонські труби
і шаленіли дзвони на дзвіницях
в передчутті ненависної згуби
чорніли ще давно зчорнілі лиця

дзвеніла зброя в крижаній мовчанці
дзвеніла зброя у нестерпних криках
котились голови додолу рано-вранці
дзвеніла зброя кована із криці

у бій ішли із піднятим забралом
у бій ішли в блискучих грізних латах
і ворогів собі не обирали
але на горло мусили карати


15.05.15

Ми – гірські скороходи. За нами – міста і сади.
Перед нами – пащеки вогненні - вулкани, рівнини.
Несходимі висоти нас манять, як стиглі плоди.
Б’ють серця – тарабани. А ноги - колеса нестримні.

Нам не раз увижались у маревах білих, у снах
Видноколи за хмарами, гострі, надщерблені скелі,
Сонця диск – понад вечір – зникає у дисках-очах,
Стугонять водоспади внизу, у глибкім підземеллі.

Не зійти, не зірватись – тоді, мовби камінь, лети
Небезпеці у пащу, в бездонному сонмищі Лети.
А гора, як дракон, від погорди або самоти
Озиратиме шпиль, до якого брестимуть аскети.

Птахами легкокрилими летять удаль літа
І не зогледілись,як пів життя минуло.
Та днів щасливих тих ми не забули,
Серпанок спогадів нам душі огорта.

Стежина вже травою поросла,
Де ми колись рука в руці ходили,
Та ніжні почуття не розгубили
І не розхлюпали ні крапельки тепла.

У двадцять,сорок та у шістдесят
Серця коханню відкриваєм радо,
Бо вік - любові зовсім не завада.
Про це усім потрібно пам"ятать.

2013 р.

Посповідатись перед Богом,совістю й людьми
У Великодній піст повинні ми,
Проводити його в молитвах,добрих справах.
Господь же Всемогутній і Ласкавий
Гріхи відпустить і простить провини,
Тоді усе недобре нас покине.
Прощаймо один одному образи -
І стане легше на душі одразу.
Коли покаємося ревно й щиро,
Тоді Господь благословить нас миром.
Творім добро,бажаймо ближнім щастя,
Тоді усе сторицею воздасться.

2003 р.

*****
С детства мама все меня поучала-.
Не водилась бы ты, дочь, с кем попало...
Как же в голову все это запало-
Чтобы с неба в руки счастье упало!..

припев
Коль прописано пропасть- пропадешь.
От судьбы ты никуда не уйдешь.
Что посеешь, говорят- то пожнешь.
Там, где правда, там порою и ложь.

*****
-Ой не выйду за кого я попало,
И семью я не создам с кем попало,
И получится все так, как сказала-
Лишь с кем надо, а не с тем, с кем попало!

припев

*****
Было прожито ни много, ни мало.
Жизнь, как горная река, протекала.
Рыбы много, только сети порвало.
И попалось только то, что попало.

припев

*****
Вышла замуж за кого я попало
(Хорошо еще, что это попало),
Ребятишек от него нарожала,
И тогда лишь поняла, ЧТО ПОПАЛА.

припев

*****
На работе за двоих я пахала-
"Кто-попало" лишь пило- выпивало...
Верить в сказки я совсем перестала,
И любовь куда-то быстро пропала.

припев

*****
Вот попала, девки я, так попала!
Хорошо еще совсем не пропала.
И в подушку ночью часто рыдала...
Горя много на земле- счастья мало.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115062400331

Це наслання з диявольських куліс,
Метелик мов, од сяєва осліпши,
Я полетів на чари світлих рис
Лиця твого, у світі щонайліпших.

І не почувши слова: «Стережись!»
В красиве небо линучи все глибше,
Кохання зомбі випурхнув увись,
І розсипав, як візерунки, вірші.

Та не шкодую. То були часи,
Коли душа знялася над землею
У пошуках гармонії й краси.

Хоч спогад болісний про все отеє
Стріли уламком у єстві засів,
Сотає кров із ніжності моєї.

21.06.7523 р. (2015), Конча Озерна, Дажбогів гай – дача,
20 г. 47 хв.

Флоксами пахне у розпал спекотного літа,
Стежка, відбілена сонцем, біжить в далечінь.
Хочеться дзвінко сміятись, стрибати, радіти!
Жовтий метелик присів на моєму плечі.
Що ти, маленький, шукаєш собі порятунку,
Хочеш спочити хвилину, а чи зголоднів?
Жовтий метелик з коричневим в цятку малюнком
Радо літає, хоча і живе кілька днів.

2015

Озерця синяви п"янкої
В очах твоїх,
Краплини течії стрімкої
В очах твоїх.

Волошки голубі - не в житі,
В очах твоїх.
Ти даруватимеш щомиті
Для мене їх.

1981 р.

(пісня)

Моє рідне село
Із порога почалося,
Моє рідне село -
Це садок і ставок,
Моє рідне село -
У хлібах ти купалося,
У дитинстві зосталося
Моє рідне село.

Моє рідне село -
Це добро й пісня мамина,
Моє рідне село -
Тата руки міцні.
Моє рідне село
Та зелена галявина,
Де стрічалась з коханим я,
Знов наснилась мені.

Моє рідне село,
Думка лине туди моя,
Моє рідне село
Зігріває теплом.
Моє рідне село,
Хоч тепер і не близько я,
Та для мене колискою
Будеш,рідне село.

1999 р.

Дивитися на тебе можна безкінечно…

Всі такі нудні.
Ти ні.

2015

Порожнеча хапає тебе за руки і просить їсти,
очі у неї – наче в кота зі «Шрека».
Вона, як нахабна дурепа чи, може, грабіжник,
скорочує відстань і тягне тебе
до пекла.

Вона виїдає нерви, коли все добре,
і вчить напиватись так, щоб не пам’ятати
ні дня, у якому вхопила тебе за горло,
ні неба над головою,
ні навіть правди.

І ти відчуваєш її під ребрами, наче ножик –
вранці, коли годуєш скажену кішку,
ввечері, коли падаєш, переможений,
на порожнє, але ще тепле
подружнє ліжко.

Її очі – котячі, і голос – неначе музика –
це не виправдання для характеру твого мишачого,
бо такі, як вона, не бувають хорошими друзями,
бо такі, як вона, дико прагнуть
до самознищення.

Але ти відчуваєш потребу у ній, як в наркотику –
бо занадто боїшся рухатися і змінюватись,
викидати скелети і міллю поїдену ковдру
з ліками, що не рятують
від безнадійності.

На авто і трамваях, Хрещатиках і Троєщинах,
із очима кота і голосочком праведника,
вона хоче, щоб ти почувався нещасним і немічним,
у вагонах метро вростає у тебе
на́мертво.

Ну, а потім хапає тебе за руки і просить їсти –
заливає у тебе все, що горить і ллється.
Так, ця нахабна дурепа буває різною…

Вижени її з серця!

20.06.2015

Так як досі вишколу не пройшов,
тобто ще не оббивав підошов
об цю виболілу чорну кору,
а лише в раю стрибав на пару –

як наказує тобі командарм,
ти покинеш певну з білих казарм
і заселишся у тіло, аби
стати власником людської стопи.

Ця стопа – із найзрадливіших стоп:
не геройствуй, бо повісять на стовп,
якщо будеш сподіватись на хрест;

озирайся – lupus est, lupus est,
і найліпше з цим змиритися, чи –
готуватись до суми на плечі.

Не тримай на мене зла – є режим.
Я його створив, інакше – нажив;
я не хочу, щоби ти саме від
необачності став ніби релікт,
антикварна ігнорована річ,
елемент усіх широких узбіч,

і тому проводжу цей інструктаж
з огляду на невагомий твій стаж,
з огляду на дивні очі твої,
надто вперті, і т.д., і т.і.

19.06.2015

З вельможних просто глузував,
Не посилав ніколи… Плаху
Господь послав: подібний птаху –
Хтось всі зарібки поклював.

Пищить у всі роти сім’я:
«Ініціатор ти й креатор…
Пишайсь. А що нам їсти, тату?» –
Й безсила відповідь моя

Вмирає в горлі… Говори!..
Голодний син не спить під боком.
І пахне тридцять третім роком…
На двох бо ставок – півтори!

Це ж хочуть плем’я до ноги…
Розпарюєм окрайці чаєм.
Нам і втекти куди немає.
Із краю рідного в біги?..

Єдина думка окриля:
Не поскупився Бог на крила.
…І ллється з неба сонця сила,
І поїть соками земля.

22 червня 2015 р.

Мені так сумно,як тебе не бачу,
Себе вогнем кохання я палю.
Скажи мені:"Я щось для тебе значу?"
Бо я люблю,кохана,я люблю.

Без тебе я,як та підбита птаха,
Страждаю,мучусь,ночами не сплю.
Заради тебе ладен йти на плаху,
Бо я тебе лиш,зіронько,люблю.

Повір мені,я не такий,як кажуть,
Заради твого щастя все зроблю.
Хотів забуть тебе,та серцю не накажеш,
Тебе ж,єдина,віддано люблю.

1998 р.

Не лякайте вибухами літо,
Бо йому для нас родити хліб.
Що за сили нині правлять світом?
Корінь зла росте ушир і вглиб.

Зупиніться! Годі! Скільки можна
Гратися в жахливий бойовик?
Суть війни – потворна і безбожна.
«Не убий!», не множ сиріт, калік.

Сліз і крові стільки вже пролито!
Та невже те зло не має мір?
Не лякайте вибухами літо!
Поверніть на землю нашу мир!

…десять і вісім лілей твоїх
перетворюються на дев’ятдесять
двадцять і дев’ять страждань твоїх
крізь луску барабанно б’ються
язиків не маючи рибо чорна
до вод твоїх блідо-сивих
зайди приходять прала шукаючи
та і перуть там рибо:

чорні перуки і сиві перуки
виразки сонячні й видиви пеклові
ситих своїх тарганів і рожевих
але рожевих – менше…

губи тобі розбухають і кривляться
слово тобі задихається в бульбашці
місячні черви у кутиках крутяться
зайди-бо рибо-жінко!

двадцять і -надцять лілей твоїх рибонько
замість легких сорочок
ребра тобі оплітають звиваються
пестять гниють ночами
просять сітей гамівних і пальчиків
просять зірок і очей засліплених
золотом чорним з бажань тамованих
намулом тоскним що в мить змивається
просять і ще раз просять
глека-акваріум рибну ладанку
аби над серцем хвістливо битися
жар тамувати здійсняти бавити
ніжно лускою мити
душу рибалки…

рибино чорная
ходять на прало хирляві ратиці
жебри пустельні вулкани соннії
м’яті варрави телята з’їджені
вовком вселенським

глеки
їхні – то друзки жуки й саламандрищі
глеки – з ножів кісточок краснопіркових
і гарпунів що ріці темну течію
крають на шмаття

квіти
мокрі вуста виїдають (не гоїться!)
квіти луску завивають як мумію
риба в тобі засинає… боліло би
але пісок не хоче

-надцять і -надцять гачків перемелено
-носто і -носто квіток закатовано
тридев’ять вод пересохлих мов хусточка
вбитого сонця фугу
грають на ночі

з луски червонястої
вийдеш на берег порожній засмічений
вимиєш глеки побиті – лататтями
вимиєш ріку – прощанням і старістю
вигризеш дерево вербу засмучену
глянеш на тіло своє недовипране
чорним вустам що як паща проваллєва
жменьку повітря – цілунком чи каменем –
вишлеш –

…. ген там по суші
замість офелій у сіті вічності
привиди зайд і червиві човники
випрані болі дзвінкі мов глечики
жаби з ниток і качки наїджені
кров’ю і ще раз кров’ю
сплять і пливуть наче жертви-ідоли –
випий! ковтнути в останній рибонько –
наче піском прорости – не боляче
(знаєш то рибо-жінко)

най твоя жертва пливе мов течія
в тебе без тіла без рік без місяця
в тінь чи примару у гниль чи вигадку
й поряд ростуть наче ріг на зорянім
єдинорогу – квіти :

десять і вісім –
як перша молодість
двадцять і дев’ять –
багряне в білому
сорок і -надцять –
мов сонце в пляшечці
що ти в ній спиш пів-носто

У підсвідомості шукаю відчуття
Чогось тендітно-ніжного такого,
Що пізнавати можна все земне життя...
Занурюватись у блаженну втому...
Ковтати спрагло рими дотиком пера...
Черкати думку, точеним кресалом,
І випромінювать енергію добра...
Черпаючи у сонця свіжий спалах...

2015 р.

У моєї мами розцвіли троянди,
Хлопці-чорнобривці стали у рядок.
Заглядає сонце у вікно веранди,
Де сплітаю з віршів запашний вінок.
Застелила постіль чарівлива рута,
Колихають душу пташі голоси.
До творіння Неба я стою прикута,
Бо нема на світі більшої краси.
Розцвіли троянди у моєї мами,
Звеселяє ружу гамірний струмок.
Я забарвлю літо квітами-віршами
І сплету віночок зі своїх думок.
2015

Забувають серця, рукавички і решту дрібниць
У місцях, де годинники сплять і дощі не голосять,
Де прив’ялі слова сумовито пожбурені ниць,
Де немає тепла у руці, а руки – у волоссі.
На забутих мостах – одинокі громи розставань,
Наче блискавки нерв, чийсь болючий задавнений сумнів.
Розлилася довкруж скаламучена буднями твань,
Та від того ніяк. Може, трохи самотньо і сумно.
А, здавалось: от-от міцно сплетені промені рук
Перетнуть і мовчання, і час, і непевність, і звичку,
Та опиняться там, де дощу довгожданного друк,
Де у людях - серця, де губили лише рукавички.
2015

любов старцює по німих дворах
на паперті зачовганій ночує
її ніхто не бачить і не чує –
здорослішала божа дітвора…
любов цілує крихітні сліди
важкими черевиками затерті
вона не хоче бути поруч смерті
але її присуджено туди…
любов тікає в ранені серця
ховається в священному лахмітті
самотнього провадить в лихолітті
і затуляє очі у мерця…

Втеча у тишу.Солона сльозина. Туман.
Бавиться вітер зеленим лісам на потіху.
Сонях в долонях - як сонце...Оптичний обман?..
Ми переходимо долю, як втрачену віху...
В надрах глибоких покоїться теплий бурштин.
Грона акацій такі терпкувато-медові...
Дуже важливо душі, коли ти не один...
Дуже важливо, коли ув обіймах любові...
Вислизну в тишу і долю свою обману...
Стану сильніша...громам і димам на поталу.
Ви зачаруєтесь, скажете тихо : "Ну й ну...
Дивна ця жінка, що вірить у мрію зів`ялу...
Дивна ця жінка...жертовна якась...не така...
Світ цей для неї - якесь нереальне роздолля...
Цвітом лілеї тремтить у повітрі рука...
Воля у рухах, у серці...у зреченні воля..."
Жовтим лататтям відсвічує озеро й став...
Жевріє щастя в багряних обіймах півоній...
Бути для неї УСІМ...Ти ним став чи не став?
Чи потонув десь на дні у сльозині солоній?
В жовтій галузці тужавіє біла печаль...
Пахне соснова кора, як живиця роздмухана...
Важко втрачати...То жаль Вам також чи не жаль?
Зрониться пісня услід, як легенда підслухана.
Зрониться пісня і ляже собі горілиць ...
Вкриється цвітом , горошком або конюшиною.
Ноти високі крізь марево тіней і лиць
Вам проспівають - вона почувається винною...
Винною в тім, що цей сонячний світ не такий...
Винною в тім, що любов на землі огрубіла...
Навіть у тому, що в грунт цей - глевкий, нетривкий,
Пісня її упаде -
лебедина
і біла...

2015.

Вмираюче життя давно терплю,
В якому знемагаю від біди:
Марную дні в непевності й жалю
Між страхом і надією завжди.
І краще вже до скону доведи,
Зібравши вкупу гордощі земні,
Та не плекай жорстоких мук плоди,
Злу волю виявляючи мені.
Але якщо у серці кам’янім
Таїш ти крихітку добра німу,
Тоді усі нещастя, що я зніс,
Немов блаженство, з радістю прийму
І не лякатимусь разючих слів, –
За ними насолода йде услід.

… третю добу вітер з дощем
кілька полін лишилося в хаті…
клята мораль - непроханий щем
збіглось усе до багаття…
всілись. мовчу. тиша. пусте -
тільки би вцілити в риму!
я би на вуглях підсмажив есе
без етикету і гриму...
2015.

* * *

За Вітчизну хтось воює, хтось – Вітчизною торгує!
Хтось за Неньку умирає, хтось – на смерті заробляє!
Народ з військом жебракує, дехто – на війні лихвує!
Люд крізь сльози дух гартує, кодло покидьків – панує!

Коли ллються крові води – водить нечисть хороводи…
Честі шлях пройде крізь броди, чин борні – ціна свободи!
Час відплати-осолоди дзвоном б’є сокир в колоди…
Слово-дух, щит-меч, клейноди – в злуці – зроджують Народи!

Павло Гай-Нижник
19 квітня 2015 р.

Пливуть,пливуть кораблики-хмарки,
А вітер надимає їм вітрила.
І наші пролітають так роки,
А ми з тобою ніби і не жили.

Бо не сказали ще про головне,
Не доспівали про кохання пісню.
У світ бажань поклич скоріш мене,
Хоч стрілися чомусь ми надто пізно.

Прошу:мене ти в щасті утопи
І радості вино удвох нам пити.
Все ж краще полум"ям горіти одну мить,
Аніж усе життя повільно тліти.

2001 р.

Буває важко - то все воля Божа,
Хвороби - покарання за гріхи.
Лише тоді Господь нам допоможе,
Коли в молитві будем щирі ми.

Молимося:"Господи помилуй."
Каємось:"Провини відпусти."
Дай терпіння нам,бажання й сили,
Щоб духовно кожен день рости.

Допоможи позбавитися злості,
Заздрощів,обману та образ,
Ти бачиш все з Небес,із Високості,
Шляхами правди поведи всіх нас.

Вселяй любов у кожне серце наше,
Навчи на зло добром відповідать.
Тебе ми будемо, ВСЕВИШНІЙ,прославляти,
Щоби Твою відчути благодать.

2011 р.

Грушка

Тихий теплий літній вечір
Бавить тіло, тішить душу
Ти інакша, та у дечому
Наче мед чи спіла груша

Обірву неквапом листя
Залоскочу диким оком
І в обіймах так затисну
Щоб пустилась терпким соком

Поцілую ніжно в губи
І вкушу тебе за вушко
Прошепочу: «…люба, люба…
Ти моя солодка грушка»

Сонце котиться за обрій
З моря йдуть п’яні містяни
А мій погляд добрий-добрий
І закоханий без тями

25 червня 2014 р. Анатолій Хромов ©




Про це...

Тихий вечір, зимній вечір,
холодом проймає тіло,
ти ж тепленький, щойно з печі,
я тебе дістану вміло,

я по вигинах пройдуся,
не змигнувши навіть оком,
і без сорому торкнуся
лівим боком, правим боком!

Притискаюся сильніше,
холод притьмом утікає,
ти все ближчий, все ситніший,
кращих тебе і не знаю!

Вже згасає день короткий,
мить прийшла! Відкрию горщик!
Облизну краплинку з пальця,
так, настОявся мій борщик!

20,06,2015 Т.Цибульська

Відзвонили дзвони, відгули,
Віхола вечірня серце тисне.
Жито, де з тобою ми були,
Віхолі нанизує намисто.

Десь там сонце, тиша і стерня.
Дотик рук – гарячий, ніби небо.
Віхола під градами півдня
Забирала ввись небесну требу.

Відзвонили дзвони, відгули,
Від’ячали болем милі рани.
Жито, де з тобою ми були,
Пам'ятають втомлені кургани…

Перехрестями охрещене життя,
там сліди лишилися усюди,
там блукають наші почуття,
ті, які ніколи не забути.

Там дороги сходилися враз,
і розходилися, наче й не бувало,
і звучить відлунням тихе "нас",
те, що на хвилину поєднало.

Там рука торкнулася руки,
спогад, мов перлина у намисті,
перехрестями сплітаються роки,
і зникають, мов торішнє листя.

Правила неписані в життя,
хоч душа втомилась до знемоги,
та шукає серце вороття
в мить, коли зустрілися дороги.

2015

Ще все мовчить - лани, гаї,
Росисті затишні левади,
І ніч продовжує свої
Думки нічні перебирати

Ще сплять над річкою старі
Скрипучі дужі осокори,
Та око вранішнє зорі
Вже розчиняє хмарні створи

З туману вивела стежі
Хвиляста змійка до околиць -
Село побачив від межі
Прочанин, тихий богомолець

А над селом, мов мережа,
Пливуть-бринять церковні дзвони,
Прочанин, Богова душа,
Кладе на дзвін земні поклони,

Він уявляє вівтарі,
Біленькі храми і амвони -
А на леваді косарі
Виводять косами ті дзвони!

Прочанин обійшов село,
Шукав, ім"я де славлять Боже,
Нема! - ні дзвонів джерело,
Ні церкву віднайти не може

Нема! - хоч кланяйся млину! -
І рушив далі богомолець,
Розніс чутки про дивину
Далеко від сільських околиць:

Мовляв, село є на землі
Де інший світ відкрив запони,
Нема хоч церкви у селі,
Над ним самі лунають дзвони!

2015

                          І
Дорога, підмітаючи перони,
трамбує дачну братію совка.
І наче заєць, їде у вагоні
одна бабуся явно не міська.
Утомленою птахою займає
офіціозне сідало своє,
і як якої бесіди немає,
то тихо носом пелену клює.
Ну ось такі у неї силуети,
які не закарбуєш у серцях.
Вона не знає, що її поети
малюють у етюдах і піснях.

                          ІІ
А у руці у неї пара квіток:
весною жовто-сині польові –
козодра і барвінок, ну а влітку
ромени, конюшина, деревій.
Напевне кожна щось їй означає,
та цим не заклопотаний народ.
Вона собі на сідалі куняє.
А люди їдуть! Кожен поворот
її схиляє до плеча сусіди.
А той шаліє від її краси
і думає, – куди ця баба їде
у тісняві, у пікові часи?
У ній давно не добачають Жінки,
увінчаної пухом сивини...
А у очах – кульбаби і барвінки,
і каже, що у неї є сини.
Орли обоє, а один воює
за Україну. Слухає народ,
але не розуміє і не чує,
що в неї ще не ораний город.

                          ІІІ
Аж ось і волонтерія на часі
дозбирує воєнну данину.
Але нема охочого наразі
платити Раші за її весну.
А бабі прикро, що байдужі люди.
Виймає вузлик, дістає п'ятак.
Вона, можливо, їде у нікуди,
але зі смислом, а не просто так.
І що не заєць, хоче показати,
і що у неї не пуста сума,
вона почне квиток пропонувати:
– Беріть, у кого виходу нема.
А потім у собі знайде ще сили
зійти, і помолившися Отцю,
покласти дві стеблини на могилу
якомусь невідомому бійцю.

                              05.2015