Над долинами , ярами
Над широкими полями
Над озерами , річками
Над глибокими морями

Я до тебе поспішаю
Зацвіту плодами - раю
Розплету вінок чекань
Постелю рушник - бажань

Ти для мене - ластівка
Ти для мене - ягідка
Я для тебе чарів - сад
Соковитий виноград

Де спліталися до пари
Де кохали до безтями
Там щебечуть пташенята
Наші ангели - малята

Ми родина , ми сім'я
Ми у благості добра
Ми у парі , з нами бог
Наша віра - вам урок...
2011р.

Потяг із пункту А, витікши зі труби
тунелю, впадає у розпоясане ирієве широко,
узяте біглими зморшками, чиї лоби,
буцім купчасті юрми, збились в чалму пророка.
Ти стрінеш мене на станції, розштовхуючи тіла,
і каре сонного "мусора" вбачить у мені дачника.
І навіть місяць не знатиме, які тут у нас діла,
задивлений у вікно, мов у кінець задачника.
Тут б’є ключами будучина, і ми – її копачі,
тобто, життя без нас, уже за морями табором
унаслідок семафору й пітного морзе в чім
мати родила, битим марячи мармуром.
А літ і літ опісля, щойно нам із пітьми
гукатиме їх дозір на чатах за плоскостопістю,
ми прикинемось мертвими, пилом під чобітьми:
оригіналу пустки ратуючи за копію.


«1994»
----------------------------------------

За ці два дні ми встигли посваритись,

І віднайти прихований грааль,

Зізнаюся, не можу не любити,

Ще поруч ти, на серці вже печаль,

Світанок скоро і чека дорога,

А я молю про зустріч нашу знов,

Надія лиш на себе і на Бога,

І світ мене іще не поборов.

«Мій янголе, душа у тебе чиста», -

Говориш, як ніхто не говорив.

В лабетах поглинаючого міста,

Я плутаю відтінки, кольори,

Вдивляєшся у очі і питання:

«У чому ти вбачаєш сенс життя?»

Я знітилась: «Напевно у коханні,

У щасті відчувати се щодня»

Замислилась, так хочеться відчути,

Що здатна все на світі геть змінить,

Що голос мій тобою є почутим,

І я потрібна є щодень, щомить...

Твоє кохання жити надихає,

Твоє терпіння – сили додає...

Я після сварок – ще сильніш кохаю,

Тебе, що є, то є.

Дівоча доля - пісня нова
Вінок гербарій по воді
Дівоча врода волошкова
Цвіте весною - на землі

Пливе вона святкова , пишна
Навколо ніжить бірюза
Букетом - кольорова стрічка
Сапфіру квітка польова

Ще не поранена шипами
На білім - витканий бутон
Ще не засліплена сльозами
Її майбутнє віщий сон

Чекай , надійся , я з тобою
Оберігаю від негод
Тебе надійною ходою
Я приведу - у світ пригод...
2010р.

Найзапекліший процес
Визнавати в собі - стрес
Сторонитися від пресс
Де все знають - без адрес

Ворогам завжди аншлаг...
Коли цідять муті - мрак
Володіє їми маг
Він дотепний - мов ішак

Витривалість твоя міць
Твій характер - домінік
Постуди їм так мізки...
Щоб лякались - мов чуми

Вони щирі марнотрати
Їм би мати нюх - собаки
Бо полаять , поскавчать
Це для них - можливість знать

Ти їм маком сип , і сіллю
Допусти до сиру з цвіллю
Коли стануть жадно брать
Кинь сокиру - відрубать

Віджени за сині хмари
Хай там гадять - хтиві шмари
Не жалкуй , застережи
Щоб побачили - хто ти...

Коли сорок років маєш
З посмішкою - це читаєш
Як виводить у житті
Хто на поверхні , хто в багні...
2011р.

В гості прийшли добрі друзі
З дітьми й домашнім вином.
Ночі смаглявий ґудзик
Будинку упав на дно.

Фужерів скляне коріння
Блищить у витках долонь.
Діти укрились тінню
І простелили сон.

Стіни у білих платтях
Стомились, хода важка.
Ніч огляда кімнати -
Ґудзик упав, шука.

Не плач зозуле , не тужи
Моє кохання помирає
З любов'ю серце відпусти
Воно між хмарами - літає


У тих очах його притулок
У тих словах - любов життя
Коли ламають людям крила
Їх вабить неба висота

Та самота їх колискова
Єдина сповіді сівба
Та нагорода - що приводить
Душі блаженство до митця

Не плач зозуле , не тужи
Я чесним буду до кінця
Готуй мені - митарств вітрила
Іду дорогами творця...
2014р.

Ці дерева тремтять перед квітнем, немов наречені.
Птаха шепче лісам, що на крилах у неї весна.
Оживає ріка, і спасенна вода вже тече в ній,
та, що знає, здається, усі на Землі імена.

Сходить сонце над містом, неначе в макітерці тісто.
У повітрі бринить перший крик молодої трави –
ти не слухай вітрів, а тим паче – торішнього листу,
просто вір у життя, як і я, просто вір і живи!

2015

Маєш фарби й папір – намалюй мені літо,
де волошки свої сині очі ховають в житах.
Ось тобі олівець, записник, трохи літер –
напиши про секрети вершин, екзотичні міста,
про пастельність пустель. Я повішу картину –
і цвістиме на стінах кімнати медунка й чебрець.
Прочитаю етюд – буде бриз так інтимно
із далекого моря моє обвівати лице…
А на власній землі я про зболене наше
говорила б тобі, та бракує терпіння і слів.
І мене намалюй, намалюй мене, старшу
не на рік, що минувся, – одразу на кілька життів.

2015

Свистом вітру , слухом сміху - океанами порад
Ти тікав по тернам спіху - все ховався від принад

Вони тішили , ласкали - вудевілю хоровод
Бумеранги запускали , інтригований кросворд

Маски , фарби , пустолати , збірка видатних подій
Все нагадують про дати - про дивакуватість мрій

Так з народження картають , вносять в правила - альянс
Інших прикладом навчають , з чим іти у перший клас

Тут маститих реверанси - під стандарти палачів
Працелюбні вихованці , для рабів - ангар цепів

У цитатах , транспорантах , заголовками тузів
Так дістали дегустати - що порочать отчий дім

Ти зібрався , не зламався - відшвартований терпець
Власній думці признавався , ти не спільник - ти боєць...

Листопад у осінній фаті
Кольорами гарячими плаче
Знову йду по вологій землі
На це місце де спогаду краще

Краще знати ціну самоті
Все згадати , де важко мовчати
Полистати щасливі ті дні
Де ми молодість вміли вітати

Де між нами тримали стіну
Боронили , махали кнутами
Купували твою доброту
А мене всі лякали гріхами

Їм за гру все було , та не нам
Ми своє випивали до краю
Ми уміли зустрітися там
Де вкривалась дорога до раю

Несподівано рано пішов
Затравили тебе пустоцвіти
Так від них без причин перейшов
За завісу , де ждуть щоб зустріти

Я ще тут , ще пливу , ще воюю
Ще веду боротьбу за весну
Досить часто я голос твій чую
Він радіє - за те що живу.
2009р.

Не час для гри грайливих рим…
Гряде любов, мов монорим.
Чи моноритм? Гориш? Горім
Вогнем, чужий якому дим.
Крило в крило. В наш дім летім.
Живе там щастя в домі тім.
Ти – пристрасть вся, порив, нестрим!
Вогонь серцями захистім.
Свята кохається з святим:
Бери мене, мов хліб… Берім…
…Хіба до рим… до рим… до рим?..
О моноритм!.. О монорим!..

29-30 березня 2015 р.

Мій ангел охоронець зранку прокидається,
Очами твоїми заглядає в трельяж.
А сонце понад лісом все вище піднімається,
І на землі наводить ранковий макіяж.

Людська краса змагається з природою,
Ще невідомо чия верх бере.
І я любуюся твоєю вродою,
А серце зачудоване у грудях мре.

Ми всі в житті є трошечки Колумбами,
В нім кожен відкриває щось своє.
А сонце вранішнє ховається за клумбами,
Воно себе у тобі впізнає.

Тепер здається разом були завжди ми,
І не була в житті ніколи ти одна.
А клумба дивиться на нас трояндами,
І радіє і хвилюється вона.

Надвірна 1995 р.

Ти віриш в те, що Бог молитви чує.
Скажи, чому ти молишся за мене?
Бо думка ця хвилює моє серце.
Та ти молись, молись, не зупиняйсь.

Я також вірю: Бог молитви чує
І бачить прірву, що лягла між нами,
Лікує серце, що стікає болем.
Тому молись, молись, не зупиняйсь.

І я молюсь, бажаючи забути
Усе-усе, що в нас було з тобою,
Щоб лиш всміхнутись, як згадаю часом.
І ти молись, молись, не зупиняйсь.

Не знаю, нащо молишся за мене,
Якої долі просиш ти у Бога.
Та думка ця мене чомусь ще гріє.
Тож ти молись, молись, не зупиняйсь.

2015

Чи є у когось ностальгія за зимою,
Коли весни ще сповна не ковтнули?
Природа вкотре нас дивує грою,
Аби її всесильність ми відчули.

У цьому є щось дивне і магічне,
І сніг на квітах, і кришталь дощів,
У витівках Весни – її величність,
Секрети ці розгадуєм мерщій.

Однак душа надіями брунькує,
Передчуттями повниться земля,
Природо-матінко, невже жартуєш,
Так березнево усміхаєшся здаля?..
2015

Коли оскляніє око твого вікна́
і в бляклих колінах згасне вогонь гранат,
ти вкля́кнеш у полі, що досі чекає на
кокони колій,
і там, де немає горя,
згориш дотла;
дивись, вимітає літо чужа мітла —
услід за тілами — вила, і знов тіла́ —
до попелу попіл.

Летять голоси
і сльози в країну Оз,
за ними, німими
мертві проходять повз
поля асфоделей Офелій і Еврідік.
Ти — той, хто летить.
Ти — голос.
Ти — чоловік.
Ти — Бог, і твій крик — мов сокіл:
до попелу попіл!

Цей вітер здирає шкіру з німих трембіт,
і міцність руки,
і віру бере услід,
удар межи ре́бра —
твердне тонка рука.
Це твій Рубікон, це світ після "до" і "від",
це відлік доби,
архангелова труба.
З Адамового ребра — не жона — верба.
О стомлена Єво,
де той Едем?
В біду
я твою бідну душу живцем веду,
лялькою вуду у воду,
вогонь,
а потім —
до попелу попіл.

А потяги бліднуть, тримаючи курс на схід —
це твій Рубікон, це світ після "до" і "від",
це відлік вогню і вічність твого вікна́,
це просто відсутність голосу...
І війна,
де чорні метелики болю в черленому коконі,
і мантра у божих вустах:
до попелу попіл...

12.07.2014

І уже там нічо́го – ні дна, ні живої води,
не ходи туди –
в дим, де лиш пси і сліпі слідопити,
щоб цю ніч, наче свічку у вічній пітьмі,
зберегти,
те, що недоболіло, добити
й таємно витоптати.

І коли по коліна – у камінь, по лікті – у дим,
крововиливи – в вуха,
аби тільки гул не слухати,
здобуваєш не вибух, а білу стіну – глухоти,
голосів і коліс,
перевізників, мух і дмухання.

Що було, те сплелося в клубок, безпросвітно тугий,
загубилося, вибігло десь у міцні сигарети.
І несе тебе дим
в нікотинове «три-два-один»,
ти шукаєш усе, до коріння
безсиллям обплетений,

як тонкий і незримий, немислимий відлік доби.
Не ходи туди –
вглиб, бо не ви́болить твій крововилив.
Назавжди́,
по коліна – у камінь, по лікті – у дим,
наберешся по груди землі підмогильної –
вибілити.

Крик триматимеш на витинанках сухої трави,
твоє жито – мов привид
під стінами лазаретними.
Поясни мені, Холдене, скільки таких і коли,
як і ти, стало сектою
кривоколінних
скейтерів?

10.09.2014

Я волав: «Чи ви не очманіли?
Впав додолу шаховий престиж!»
В управлінні спортом зрозуміли:
«Ну, прекрасно - ти і захистиш!

Та врахуй, що Фішер – він яскравий,
Спить, буває, з дошкою, а вдень
Грає дуже чисто, як "в ударі"…»
Я ж не згоден, що йому не пара,
В мене у запасі хід конем.

О, моя мускулатура,
Потиск сильної руки.
Гарно вирізьблені тури,
Дерев’яні пішаки.

Футболіст мені порадив: «Не хвилюйся, —
До гравців таких ніхто не звик.
Ти за центр не бійся, не турбуйся,
А пасуй по краю – і гаплик!..»

Я на стадіон – на стометрівку,
І у баню - так вагу зігнав,
Що в хокей зіграв чи не на рівних…
Не чекає він цього, наївний —
А то враз без мата би програв!

О, мої міцні долоні,
Сильні мускули спини.
О, мої арабські коні
Та із Африки слони.

«Не спіши і, головне, не горбся, —
Так боксер порадив, тренер мій, —
В ближній бій не лізь, працюй у корпус.
Пам’ятай, коронний твій – прямий».

Тут корона шахова на карті,
Від поразки він не утече.
Ми зіграли з Талем десять партій
В преферанс, в очко і на більярді.
Таль сказав: «Такий не підведе».

О, рельєф мускулатури!
Дельтовидні – глянь, міцні.
Що мені легкі фігури,
Коні ці і ці слони.

І в буфеті тихо, під секретом,
Кухар заспокоїв: «Та забий,
Ти з таким чудовим апетитом
Проковтнеш усіх його коней!

Із собою набери шампурів,
Харчування – головне, старий.
Та не їж оці важкі фігури,
Бо для шлунку ті фігури – бздури.
А слони згодяться на шашлик».

(Як попереду дорога дальня,
То харчів побільше у рюкзак
І на двох готуй пиріг пасхальний:
Шифер цей – хоча і геніальний, —
Та поїсти, певно, теж мастак!»)

Буде тихо все і глухо,
А на всякий там цейтнот
Пригодиться сила духу
І красивий аперкот.

Не скажу, що все вдавалось гладко,
Анонімки ще були, дзвінки.
Знайте, в мене з нервами - порядок,
Тільки засвербіли кулаки.

Ледь не налякали вчора зранку:
«Фішер лівою ногою залюбки
Шахову машину Капабланки
Рознесе, як іграшковим танком…»
То дурня! у мене - їжаки!

Нас так просто не здолати -
Честь корони над усе.
Пішаком я ляжу спати,
А прокинуся – ферзем.


30.03.2015

Як за голкою нитка,
Я сную за тобою,
Хоч ні зиску, ні збитку
Від покори такої.
А снування зворотні,
Наче сни непривітні,
Бо без тебе самотньо
І гнітюче сирітно...
29.03.15

Запорошила снегом по весне
Коварно-аномальная природа...
Смешно и грустно... Приезжай ко мне!..
Со мной тепло в любое время года.
Стряхнув весенний снег с волос и плеч,
Ты ощутишь, как сладко сердце ноет...
Как жар камина, радость наших встреч
Тебя волною теплою накроет,
И эликсиром солнечной лозы
Мы в упоеньи огненно-коньячном
Постигнем вновь желания азы,
Пути к экстазу четко обозначим...
Шумит вода. Уж ванна налита...
С тобой вдвоем, по кромке водопада
Пройдем нагими снова, как тогда...
И я в тебе... И ты со мною рядом...
Пусть мокрый снег кружится за окном
И тает на стекле, как лед на теле...
Восторг и жар экстаза- два в одном!-
Телами мы вселенную согрели...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115033000748

В осінньому промінні, раз на рік,
Над океаном птаство пролітає -
Цвірінькаючи у веселім шалі,
Вони спішать в край спогадів своїх.
Яскраві квіти там ростуть в садах величних,
І манго соковиті та смачні.
А десь на кручах - храмові гаї...
Птахи це бачили у мріях фантастичних.

Вони шукають в морі милі береги,
Де вежі міста білосніжні височіють,
Та лиш вода усюди - втрачено надію -
І знов летять вони, не знаючи куди.
А десь на дні, серед поліпів, білі башти
Почути мріють, як раніше, голос пташки.

и двери настежь и в гардины - ветер
словарь бессилен - мелкие слова
но выискав из тех что есть на свете
промолвлю: "не покинь...я такова..."

отречься чувства истерзавшись или
пергамент сух и выцвела печать
исчез екслибрис а за ним чернила
и телефон устал нас огорчать

не важно кем искромсаны рассветы
кто сгоряча ударил по щеке
а ливень остужающий сквозь ветви
лишь знак вопроса в нашем дневнике


..................................


першотвір:

Наталя Пасічник

і двері настіж і вікно відкрите
і слова не знайти у словнику
та перебравши всі що є на світі
попросиш: «не покинь мене таку»
у тім що є чого зректись несила
хоч блідне на пергаменті печать
і підписи зникають із чорнилом
і телефони знічено мовчать
де будь-що-буде - врешті неважливо
у кого гасне ляпас на щоці
а ця холодна опівнічна злива
неначе знак питання у кінці

2015

Не ті, хто зросли просто неба,
Я їх впізнав би по суцвіть
Житті до повноти налитих стебел,
А в них сухий підбілу слід.

Вінки відплетені до них,
Садки порошить пухом іній,
Цвіт не потрібен в час осінній,
Що з березня веде свій лік.


2012

А якщо не за те ми взялись,
І фарбуєм чужу замальовку?
І колись погляд вниз і ввись,
А тепер вліво-вправо без толку,
За предмету, чужу барахолку
Ми втрачаємо корінний смисл.

За слова, за історію змовклу
На мільйони в образі за сотню,
Від своїх – у чужу підворотню,
І калину ножу на розколку.

Ну а може не янки й їх п’янки,
А дорога німа і коротка
В болотах від Карпат по Чукотку,
Де нам душу зцілятимуть п`явки.

2014

Все боїться цих сутінок. Повітря мов ртуть,
Збилось в тисячі згустинок.
Страшно одному. Страшно вдихнуть.
Я боюся цих сутінок.

Швидше йдуть, живуть швидше.
Біготню перезвали в крок.
Не бояться, впадуть. Буває гірше.
Я ж боюся цих сутінок.

Частіше думаю, запалюю свічу.
Не стає світліше.
Мало віри. Так всіх вчу.
Стає спокійніше.

2012

1
годував її з ложечки…
на краю покривала
сидів… ну ще трошечки…
…а вона помирала…
стискала губи приречено
страсна нічна літургія
і була недоречною
хіміотерапія…

2
наказала – роздати речі – всі – до останньої
а що не візьмуть – те у смітник… поза питаннями
все що могло стосуватись її життя…
тішилась як дитя
коли хтось радів яскравому перстенькові
і зупиняла мене благаюче на півслові
коли просив щось залúшити і мені…
зосереджувалася щосили на всякій дурні
що їв? як спав? чому несвіжа сорочка?
замовкала… дивилася в якусь точку
якої ніхто не бачив… і висохлими губами
кудись шепотіла «я уже скоро, мамо…»

3
ти можеш мене уявити старою? каргою? –
сміється… а так я лишаюся коханою-дорогою…
для мене все – тільки починається…
ти прийдеш на все готовеньке – знов посміхається…
початок дня – неодмінно ночі кінець…
слухай, ти ж не казатимеш дурнуватого – «я вдівець»…

4
- прости і відпусти… мене… мені…
ми в смерті самі одні…
сльози такі смішні в цій пустоті палати…
- … справді? та ти ж… лишаєш мене… ще раз помирати…

5
лікар каже що ти нічого не чуєш…
- хлопче, даремно ти тут ночуєш
віщуєш тут… це ж німа палата…
тобі до психолога треба, якщо вже не до психіатра…
що знає цей лікар про наші з тобою знаки?
… і я загадково дивлюся на нього з посмішкою маніяка…

6
у тебе – кома…
а значить – крапка…
моя трикрапка…
багатокрапка…
мене рве у білому коридорі…
суцільна лінія на зеленому моніторі…

7
проводжаю тебе до річки
ми усміхнені і під ручку…
після пляшечки валер’яни
я такий балакуче-п’яний…
перезбуджений… ось торкнися…
- тобі снитися?
- ні не снися…
річка Лета тепер болото
і ти щезаєш за першим же поворотом…

Птахи співають тут безперестану -
Ти вслухайся, ті звуки - наче мед,
Аж гай вдягає золотий серпанок
Як соловій (вокалу то - поет!)

Красі природи заспіва осанну.
І вивірка станцює менует
В гілках, що ніби хвилі океану
Гортають вічність, як скрижалі вед.

Мовчи мені. Нехай шумлять отави,
Безмовно, як лілея водяна,
Всміхнися тихо, щемно, величаво...

І вже оця шляхетна глушина -
Немов зорі вечірньої заграва -
Весна іскриться сонцем запашна.

28.03.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

(отрывок из поэмы «Отблески»).


.......................................................
...Я пишу в поздний час.
Я пишу тебе снова и снова.
Мне так сложно писать,
растревожив уснувшее слово.
Обрекая слова,
вновь бежать по тропе повторенья,
будто снова я рву
молчаливые цепи забвенья.

Ты не видишь всего.
Ты не слышишь как боль воскресает,
хлопнув чёрными крыльями,-
свой полёт продолжает.
И берёза дрожит,
в мокрый саван тумана одетая.
Ты не слышишь меня,
ты забыла любовь недопетую.


Вновь и вновь прихожу
и гляжу в дальний берег забвения,
а вокруг пустота, в ней лишь слышится
сердца биение.
Боже праведный мой!
Не могу я с прошедшим расстаться.
Пусть теперь я с другой,-
всё равно мне с колен не подняться...

Добрый блеск чьих-то глаз,
необычность чужих откровений,
в них я вижу теперь
всю несхожесть твоих повторений.
Сохраняю твой лик,
прогоняю свою безнадежность,
и с печалью зову
я твою неизбывную нежность...

Горделивость твоя
и слепая твоя однодумность,
наказали меня
за мою безрассудную юность.
Ты спешила всегда
по дороге своей пробегая,
а я поздно узнал,
что ты стала иная...чужая...

Раз молчишь столько лет,
значит прошлое ты изгоняешь,
как замоленый грех -
им себя от меня заслоняешь.

Всё что было давно,
то ли осенью, то ли весною,
я тебе отдавал,
что осталось,- пусть будет со мною...

Вот и всё! Нету сил.
Там - не ты, а другая.
До свиданья! Прости,
И прощай, дорогая...
Отплывай кораблём
В неизвестность молчанья.
Пусть всё будет, как сон
И как строки преданья...

1979г.

Душа шукає вихід з тупика,
Я мою тугу на молитву схожу
В собі ховаю. Ти ж одна така,
І я без тебе жити вже не можу.

Моя Вкраїно, мій зелений краю,
Ти і я, ми цілісне одне.
Я тебе сьогодні вибираю,
Бо ти раніше вибрала мене.

Важкі бували на чужині дні,
Бо не буває легкої розлуки.
Ти як сонце сходила в мені,
І зігрівала як матусі руки.

Душі в світах спокою не знайти,
У прощах теж нема уже потреби.
Моя Вкраїно, як без мене ти,
Моя Вкраїно, як же я без тебе.

2011р.

Слово твоє обплітає мене, мов кокон,
на рукавах соро́чки – сліди навиріст.
Біль не зашити
навіть тонкою голкою –
вістря впивається в шкіру,
стає гострішим.

Голос згори – як постріл у воду, в голову
камінь – шубовсть! –
і хвиля його поглинула.
Світло стає на диби́, залишає осторонь
небо і землю,
світ на поталу хвилям.

Сплеск потопельника – колами, колами, колами,
глухо об скелю ехо –
іде, іде,
хмара – в трубу,
у лійку,
до дна,
у корінь…
Я забуваю, хто́ я,
коли
і де.

Дай мені шкіри,
дай мені трохи дихання!
Слово – дивися –
може, колись засну.
Вийди з води – тут я стою,
де хвиля,
тут я росту
і слухаю глибину.

Білі сліди звідусіль – на хлібах у віхоли
(біль буреломів – до кам’яного дна!).
Осторонь – світло і світ під попутним вітром,
є тільки голос,
голка
і глибина.

29.07.2014

Сльози сповзають з неба
синьо-зеленим слизом,
кригою гуркіт грому
ріже іржаву синь.
Вечір скотився в море,
знявши рожеві ризи.
Ніч розливає з вишень
стомлену світлотінь.

Стукоти кроків чуєш?
Крутяться веретена.
Мойри голосять, босі,
падають на асфальт.
В їхніх руках - каміння,
в їхніх очах - знамена,
в їхніх обличчях - вічність
жовто-блакитних шпальт.

Травень горить, мов свічка...
Тануть, мов тінь, крилаті.
Тягнеться-тонкне нитка,
ножиці рвуться в бій.
Пальці болять, розбиті
давнім дощем артритів.
Мойрі тебе не видно,
Мойра гукає: "Стій!"

Але годинник стогне,
коні біжать галопом
через ліси і хащі.
Хто їх зупинить? І
я прокидаюсь - вкотре,
я обливаюсь потом,
де по кутках потвори
множаться уві сні.

Голос обріже тишу...
Знову на шиї зашморг
ніжно пустив коріння
в пащу вчорашніх мук.
Стукоти кроків чуєш? -
Хтось вислизає з хащів.
Тенькнуло тонко-тонко -
День полетів із рук.

Дрібно тремтить гітара...
Мойра торкає струни,
муза мовчить, забувши
про золотий Парнас.
Мойра давно здуріла,
муза зійшла із глузду...

Тягнеться-тонкне нитка.
Квапиться-стогне
час.

06.05.2014

стіна у монисті червонім
у пристраснім танго крильми
тремтіли цеглини спроквола
ловили хто що говорив

проспектами зниклого міста
гуляли сніги і дощі
будинок під номером 300
чекав коли вернемось ми

йому увижалися діти
їх посмішки гріли й пекли
любив коли гралися в квітні
замурзані вічно роти

і стіни ураз горицвітом
пашіли від щирості їх
куди ж бо поділися діти
куди ж це пощезли усі

і чом він самотній і чорний
дірявий немов решето
на маківці птаха проворна
ізвила тернове гніздо

довкола гасають Пилати
для кожного є свій Ісус
від долі своєї тікати
готовий лише боягуз

він буде стояти допоки
не вернуться люди його
допоки почує їх кроки
й одчиниться перше вікно

стоятиме в спеку і холод
залізобетонний пророк
можливо обернеться згодом
тернове гніздо у вінок

стоїть у червонім намисті
розстріляна в груди стіна
будинку під номером 300
болить ця безглузда війна

2015

Моя Вкраїна, ось і все що маю,
Її лиш щастя мариться мені.
Її очима ніжно обнімаю,
Усі, мені залишені ще дні.

Вона свята, і світла і прекрасна,
Найбільше в світі нею дорожу.
І де б не був у світі, одночасно,
До неї думкою іду, лечу, біжу.

Її тепло за всякчас мене гріє,
І біль її в мені завжди болить.
І поки в тілі ще душа жевріє,
Тобі я Ненько вірний кожну мить.

Тепер лише для тебе хочу жити,
Лише з тобою дальше хочу йти.
Кого ж мені, як не тебе любити,
Кого ж мені крім тебе берегти.

Надвірна 2014 р

уже не свет еще и не пожарище
меж «свой-чужой» незримая черта
звук из молчанья в горле ком катающий
и до утра ему не перестать

как будто хочешь сам перед дорогою
чтоб рассказали чьи-нибудь уста
про то как под машиной одинокою
трещит хребет железного моста

про комнату с двумя непостояльцами
про ливня заплутавшего шаги
он мокрыми тебя поймает пальцами
а потому беги беги беги

Дощ укотре сиплеться дрібненько,
Крапельки стрибають у танку.
Їхні пустотливі витребеньки
З’єднуються в пісню гомінку.

І байдуже, що сіріє небо;
Що весна, а сонця ще нема…
Марші вибиваючи у щебінь,
Дух одвічна злива підійма.


29.03.2015

Колись давно, жила одна дитина
І вірила у чари, як могла,
Була у неї і родина,
Через яку, не мало сліз, ця малеча пролила.
Та не зважаючи на всі побої і принизливі слова,
Добром і вірою, була забита у неї голова
І вірила дитина у різні чудеса,
Що врода це не та краса,
Що нею насолоджуються лиш бовдури й сліпі,
І не розумні люди, а тупі.
Душа – це істина краса,
Природи вищі чудеса,
А розгледіти її не кожному дано,
Ось яке чудо, ось яке воно.
І вірила вона, що зорі – це ті самі люди,
І ті, чия душа прекрасна,
Сяють яскравіше всіх,
І ті, чия віра не погасла,
Завжди бачать їх.
Зоря дитини, сяяла найяскравіше
І з’являлась всіх раніше.
Яскравим сяйвом, сяяла усе життя,
І не змарніла, коли потрапила у небуття.
А сталось це тому,
Що прожила вона своє життя,
Як людина, а не якесь сміття.

Гострим лезом, б’єш себе по венах
І кулю ловиш прямо в серце.
Життя розібране по мікросхемах,
І ти не дивишся в розбите люстерце.
Ти не плачеш від сумних мелодрам
І не цікавлять більше історії дорам.
Дощ, давно вже замінив,
Усі улюблені пісні.
І ти давно уже пролив,
Усі сльози. І усі сумні.
Давно вже опустились руки
І не тішать вже ніякі звуки.
Лиш темрява заполонила душу
І йти нікуди я не мушу.
Хтось зве мене самотністю,
А хтось своїм буттям.
Але ніхто й ніколи, не назве мене своїм життям.

Ефірна душе, вигнана із раю,
Лети-ярій над сонмищем гримас.
Яка різниця, чий бенкет в сараї?
Вовки ведуть ягниць у па-де-грас…

Стрімкіший лет – і ось пустеля-спека.
Пісок тече... скрипить коловорот…
Хамсин червоний. Десь отут лелека
Бере дітей – із рогу втіх-щедрот.

Загарбали платан сліпі терміти.
Локальні війни, голод, симбіоз...
Із лушпайок зринає Афродита,
Щоб за кульгавця вийти серед роз.

Минай сильфід, ослинені оази.
У хмари проростають віх, бамбук...
І обплітає хміль дороговкази.
І котить... губить кульку срібний жук.

Ти ж опановуй, душе, батерфляй...
Лічба віків почнеться із нуля.



2015

Дні пролітають як опале листя,
А смерть збирає свою сіножать.
І тих що впали і не підвелися,
І тих що похилилися й лежать.

Життя це те, чим треба дорожити,
Життя це те, чим нехтувать не мож.
І їм також хотілося ще жити,
Хотілося любити їм також.

Їхні життя теж богом були дані,
Вже вибору нема чи так чи ні?
І ось отут, на Київськім Майдані,
Закінчилося в мертвій тишині.

Живим їх подвигу ніколи не забути,
А дальше вже – ну щоб там не було.
Лиш одного того не може бути,
Щоб в Україні зло перемогло.

А може все було б якось інакше,
Напевно ні , і не було б чудес.
Все є як є, тепер на будні наші,
Небесна Сотня дивиться з небес.

2014р

Питання... Одвічні питання...
Мені не потрібні зізнання...
Сиди, як в шпаківні шпак.

У небо зліта орігамі.
І- сяде. Босими ногами...
Вважаєш, що маєш смак?

А от паперовий човник.
І текст на папері є.
Вже тоне. То це не твоє?

Сичить повітряна кулька...
Як висохла мильна булька,
Ти вже віджила своє.

Ні разу не випрані шати...
У них немовля верещати
Ще може. І спать не дає.

А ти вже давно не дитина.
Бридка, нецікава світлина-
Оте "віршування" твоє.

Чорнило повисохло в ручці.
І в серці стає холодніш.
Дурний твій "кислотний" вірш.

Я десь біля тебе. Близько.
Ти впала. Бо надто слизько.
Врятую... Як заверещиш...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115032900489

І час нам залишатися у тінях.
І час нам відпускати старий день.
Час... Кудись іде він так незмінно
Зі стрілками годинника вперед.

І час нам прокидатися для світла,
Евтерпою натхненними сповна,
Щоби поезія та пісня в світ летіла,
Щоб розквітала у серцях весна.

А нам час зоставатися у тінях
І нести світло у похмурий світ.
Гойдатися краплинами на віях,
Чи натяком на усмішку услід.

І час нам нести тепле щире слово,
Щоб кожен свою душу розбудив.
Бо слово - вічне, сильне та казкове.
Митцю, відчуй в собі його порив!

2015

Чи існував колись він – важко говорити.
Той світ, загублений у Часу течіях,
Туманом пурпуровим оповитий,
Нечітко мерехтить в напівзабутих снах.
Були там вежі дивні, та річки грайливі,
І лабіринти див, і світло з-під землі,
І небо над гіллям у полум’ї тремтливім,
Що так нагадує зимові вечори.

Безкраїми болотами, де люди не жили,
І птаство лиш кружляло – до пагорбу вів шлях.
Дзвіниця біла там стояла – в древньому селі –
І досі чую я вечірні дзвони в своїх снах.
Не знаю, що це за земля, і вдосталь сил не маю
Спитати, коли був там я – чи, може, побуваю.

Під скелею в печерах світильник ми знайшли.
Не розібрати і жерцям фіванським знаки,
Що, стіни тих печер вкриваючи, до жаху
Доводили усіх породженців землі.
Там не було нічого – лише ця чаша мідна
З краплиною олії дивної на дні.
Вкривали чашу письмена незнані та страшні,
І символи, що натякали на гріхи огидні.

Яке нам діло до страхів, яким століть вже сорок,
Коли в нас знахідка безцінна є така?
В намет принесли ми її, та всюди був вже морок:
До древньої олії ми піднесли сірника.
І в спалаху – мій Боже! – ми від страху затремтіли,
Коли з шаленого вогню прийшли величні тіні.

2015.

Зіграй на скрипці соло в піруеті,
Створи для мене музику без слів...
Затримайся  у весняному злеті
Пташиних неосяжних голосів.
І нашепчи конваліям про мушлі,
В яких захована струна душі.
І не забудь про ті хвилини...звучні...
І не забудь про долі віражі...
Зіграй мелодію весни зізнання,
Вдихни у мене трунок стиглих трав...
Нехай наша мелодія кохання
Пливе у вічність безліччю заграв...

2015 р.

Щойно инде надибуєш кам’яну траву,
оковирнішу в гладі мармуру, чим наяву,
чи запримітиш фавна, зомлілого в вовтузні
з німфою, вдвох у бронзі щасливіших, ніж вві сні,
можеш роняти дрючину зі натруджених рук:
це Імперія, друг.

Пломінь, етер, вода, фавни, наяди, звір,
взяті пак, у природі, у голові, – допір
все, що намітив Бог і недоміг кагал
звивин, зійшло у камінь або метал.
Це – речей самкінець, це – за крок до мети
дзеркало, щоб ввійти.

Стань до вільної ніші, випростай тілеса
і бач, як віки минають, як вищезають за
рогом, а у паху зеленіє мох,
і опадає на плечі пил – ця смага епох.
Згодом одіб’ють руку, і голова зі пліч
скотиться умлівіч.

І зостанеться торс, безіменний, заціплий м’яз.
І по тисячі літ хіба яке мишеня з
ламаним кігтиком, бо таки граніт,
вийде зі ніші в сутіні, пискне й подріботить
через дорогу, ніже діжде в норі
ночі. Ніже зорі.
«1972»
------------------------------

Просто задихаюсь я уже від тління
Сирістю покритих посинілих стін, –
Горбиться побілка тужно у затінні
Та й камін чекає добрих перемін.
Ось у цвіт вберуться абрикоси й вишні,
І зазеленіють пишно ясени, –
Крізь розкриті вікна запахи торішні
Відійдуть безслідно в пахощі весни.
Зовсім небагато треба ще чекати
На тепло бажане в подихах вітрів, –
І наповнять хату святом аромати
Теплими дощами зрошених садів
24.03.15

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка
Личинку тягне,наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова, не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».

P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Жіноча дружба... Горобці поштові,
Розкришені секрети і мости.
Лишилося у нас по сірникові,
Щоб зайнялися "досить" і "прости"...

Хіба ж ми винні, що повсюд амеби,
Плітки, багатослів"я і табу...
Я першою сказала: "Вже не треба".
І пропустила книжечку... табун...

А потім спозирала із осоту,
Як піднесли букети і хліби...
Та й хто була для тебе? Зірка сота,
Що осявала косяки рибин...

Ти снишся, бо на хвилях прісно, тьмяно,
Пластмасові шезлонги, кислий фреш.
Зійди на берег, ось фортепіано.
Хоч пилюгу брильянтову протреш.

Спіткання, вірші, таїни, листи.
І докір перманентний: ти не з тим...
І в"януло обличчя-ананас...
Я не зуміла осявати - вас.

2015

У ту далину, де гори високі,
Покрились лісами у ярусів шість.
Моє серце злетіло над ними як сокіл,
Знов серце в тривозі чекає на вість.

Стривожено серце чекає несміло,
Боляче б’ється у груди, бідненьке.
Яка прийде вість – чорна чи біла,
Від України, далекої неньки.

Там залишив я за вікнами осінь,
Поринув у зиму, і дальше в весну.
Ти Україно мені снишся досі,
Коли на хвилину приляжу й засну.

Що буде за тим, що буде ще нами?
Є окрім надії й відлуння біди.
Відлунює серце тими громами,
Що з України доносить сюди.

Дивляться очі сумно за обрій,
О як важко неволі скинути гніт.
ЙДУТЬ з України вісті недобрі,
Знов кров’ю залитий жилавий граніт.

Жаль міри немає – одні тільки втрати,
Хочу Вкраїно тобі послужити.
Знову за волю прийшлося вмирати,
Дай боже сили все це пережити.

Сургут 2014 р.

Живий тепер, зрівняй його з собою,
Сьогодні ти, пізнай його в собі.
А пам’ятник ногою кам’яною,
Уже ступив за Україну у двобій.

Він йде у бій, і в тім кровопролитті,
Колись тай переможе все – таки.
Вони живі, вони зовсім не вбиті,
Борці за волю – наші земляки.

На їх могилах проростають стебла,
Про них гудуть легенди і пісні.
І ти візьми, візьми їх біль на себе,
Нехай вони тобі присняться в сні.

Вони за волю тут вмирали всюди,
За волю віддали своє життя.
Про те по вічно пам’ятайте люди,
Що би назад не було вороття.

Він все стоїть, і більше не зігнеться,
У пам’ятника серце кам’яне.
А я дивлюсь, і так мені здається,
Що не його убили, а мене.

Івано Франківськ 2013р.