Відраховую кроки назад,
Вивертаючи вічність назовні
В небі цім, наче каменепад,
Між людей цих, як здурених зомбі.

Де немає питань чи ідей,
На які розгубились отвіти,
Й не потрібен уже Прометей
У неоновій тиші софітів.

Відраховую час навпаки,
Хоч противляться днів циферблати.
Та уперто не йду! ...А таки
Ще б не дихати, не рахувати...

І повірити... Віра ще є?!
З Богом стрітися... Боже, чи чуєш?
Чорнозріє гріхів сомельє
Над пекельними бочками всує...

Не чіпай! Не чіпай! НЕ-ЧІ-ПАЙ!!!
Вже й без того душа кам*яніє.
Відраховую кроки у Рай,
Де адами, де єви
...і змії...

(28.01.15)

Що мало бути, те уже було.

І буде тільки те, що має бути.

Розмиє дощ признання непочуті

І знову заблищить віконне скло.



Здійметься в небо пелюстковий вітер,

Шугне в безмежну синю глибину.

Щоб наздогнати втрачену весну

Йому летіти і не долетіти...

Б.Федорову

У дворі, там, де щовечір награвала радіола,
Де пари любили кружелять,
Всі хлопці поважали дуже Льоньку Корольова
І присвоїли йому титул Короля.

Був Король, як король, усесильний. І як другу
Непереливки чи й так не поталанить,
Він простягне йому свою царственую руку,
Свою надійную руку, щоб спасти.

Та ось якось, коли «мессершміти», як ворони,
Розірвали було тишу, мов струну,
Наш Король, як король, він картуз свій, як корону,
Набакир і пішов на війну.

Знову грає радіола, знову сонце в зеніті,
Та нікому заплакати за ним,
Бо Король той був один (так буває на цім світі)
Королівну ще не встиг собі знайти.

Та куди б не йшов я, хоч який не був би там клопіт
(В справах чи просто так погулять),
Все здається мені, що за отим ось поворотом
Короля пощастить знову стрічать.

Це тому, що на війні хоч і справді стріляють,
Не для Льоньки сирая земля.
Це тому, що ( вибачайте), я Москви не уявляю
Без такого, як він, короля.
1957




Булат Окуджава «Песенка о Леньке Королеве»
Б.Федорову

Во дворе, где каждый вечер все играла радиола,
Где пары танцевали, пыля,
Ребята уважали очень Леньку Королева,
И присвоили ему званье Короля.

Был Король, как король, всемогущ. И если другу
Станет худо и вообще не повезет,
Он протянет ему свою царственную руку,
Свою верную руку, - и спасет.

Но однажды, когда "мессершмитты", как вороны,
Разорвали на рассвете тишину,
Наш Король, как король, он кепчонку, как корону,
Набекрень, и пошел на войну.

Вновь играет радиола, снова солнце в зените,
Да некому оплакать его жизнь,
Потому что тот Король был один (уж извините),
Королевой не успел обзавестись.

Но куда бы я ни шел, пусть какая ни забота
(По делам или так, погулять),
Все мне чудится, что вот за ближайшим поворотом
Короля повстречаю опять.

Потому что, на войне хоть и правда стреляют,
Не для Леньки сырая земля,
Потому что (виноват), но я Москвы не представляю
Без такого, как он, короля.

1957

Висохли оази цілини
у басейні Криму і Донбасу.
І салют поезії війни
Україна адресує Марсу.

Не минає і не омине
буква онімілого закону.
Замалюю сажею ясне
у сонеті білої ворони.

Як на наші луки і лани,
де упали дочки і сини,
руки простягає лже-месія.

Спопеляють ниви цілини
генії пороку і війни.
І немає прощення Росії.

                              06.05.2015

Ще древні знали, що нема нового
у сущій Ойкумені суєти.
Але безмежність тягне у дорогу
аби новою стежкою іти.

Аби сказати іншими словами
те саме, що лунало вже віки
так само, як у пам’яті руками
махають дерев’яні вітряки.

Як усікають, ласі до наживи
і їжі, людолови-вороги
политі потом і дощами ниви,
і кров’ю ополоскані луги.

І засоби, і методи відомі –
улесливі й погрозливі слова.
Зелені чоловічки – на поромі,
а по Майдану шастає Москва.

І всьому цьому є одна причина –
наївна віра, дзеркало криве,
з якого зирить нібито людина,
і нібито віщає щось нове.

І зі сторінки клубу чи майстерні –
такісінькі інструкції таємні,
так-сяк завуальовані слова
лукаві. І ті самі люди темні
набріхують, і знову, будьте певні:
«говорить і показує Москва».

                              04.2015

Для вашого зростання не потрібна
висока концентрація води.
Для вашого зростання, очевидно,
потрібне лиш бажання прорости
на ґрунті благородному, важкому -
на кшталт рефлексій чи сумних місцин.

…Але ж ви ростете і на такому,
як тінь від ЗНО чи магазин,
в якому не бажають продавати,
не вірячи студентському квитку.
Поганий гумус – це серйозна вада,
тож вибачте за це садівнику.

Принаймні, з вами(попри певні втрати –
побічний передбачений ефект)
я маю право не охуївати,
прямуючи дорогою вперед.

31.01.15

Понад містом висять туманами,
Березневі коти й дощі…
Зустрічайтеся із коханими
І цитуйте для них вірші!

І ми б ішли парадами, якби
це не була воєнна істерія.
У пафосі минулої доби
лишаються Корея і Росія.

Путі несповідимі розійшлись,
зате ідемо до одної цілі.
Героїв назначатимуть колись
як у Росії нині – ало-білі.

Немає «вітчизняної», а є
«оплот», що Україну убиває.
А світова – сто грамів роздає,
кому на посошок не вистачає.

Війна і мир – свобода і різня.
Печерні прайди рикають по місту.
І у житті суцільна маячня,
і віщі сни без логіки і змісту.

Гієни виють на армагедон.
Опояса́лись генії розбою.
І за пороги кров’яніє Дон,
коли перемагає параноя.

Перемагає «рашеська шпана»,
але перемагаючи, руйнує
сама себе. Роз’єднує війна,
але народи солідаризує.

Не ми, то наші воїни-сини,
уламками Донецької стіни
підпишемо мандат своєї волі.

Воюючи у пеклі сатани,
стаємо переможцями війни
на караулі у своєї долі.

                              05.05.2015

Погодься, очевидний брак блакиті у
стійкій фортеці лікарняних стін.
Моя відсутність вийшла непомітною
для несподіваних весняних змін:
пригадується обрій бронзуватим, ще
зануреним в іржаву каламуть,
а зараз – яблуневі білі ватрища
мене уперто не упізнають;

я знав це сонце переважно сонним і
нездатним опромінювати вид:

пейзажна пам’ять є односторонньою,
зате зручніше замітати слід.

05.05.2015

Не знаю, що із цим робити.
А мариться одне і те ж –
як накопичується мито,
якщо за ніч не об’явити,
якою мрією живеш.

Якими думами і снами
життя наповнює єство.
І як живемо із боргами,
і як не віриться, що нами
ще не гидує божество.

І як миритися, що темні
і злі сусіди іноземні
ідуть війною на народ?
І як усе це описати,
коли чекає біля хати
іще не копаний город?

Живу молитвою до неба.
Мені нічого і не треба,
аби закінчилась війна,
аби про неї не писати,
як то чекає на солдата
дитя і матінка сумна.

І почуваюсь перед нею
за оборонну епопею
усе ще винним без вини.

І уявити як – о, Боже:
її
               ніщо                              не переможе,
цієї мирної війни.

                              05.2015

Перетікає море в небо
На виднокрузі міражів.
Солона музика змиває
Із душ оскомину олжі.

Густими краплями на пляжі
Нептун поволі пише вірш
І хвиля хвилю накриває,
І слава гине не за гріш.

Холодні пальці піна лиже
І тільки сонячний бурштин
Чуття минулі зберігає
В застиглих вигинах краплин.

01-04.05.15

Це не моя гра, не мої правила…

Доля мене в запасні поставила.

Я бракована річ у чужих руках

І ніхто не помітить сльози на очах

Комусь належатиме ця земля,

Хтось приречений на успіх, а я…

Не можу встати з колін – не дозволяють

Боюсь розправити крила, бо поламають

Я хочу йти вперед, та стоїть стіна

І далеко не по силах мені вона.

Очі підніму подивлюсь в небеса.

Говорять, що бувають чудеса…

червень 2013

у кінці роману нудного і не модного
ну давай уже вб’ємо один одного
із кола в коло – із цирку в церкву
таки докотимось до інцесту…
скаче цугом енцефалограма
φαλλός… μέλος… τράγος … – δράμα*...
колоною дорійською біля мене
стоїш… ок… bien… gut… va bene**…
не буде ідилії коли є дилема
не буде едему коли є геєна
не до неба – коли задивлені в низ
отакий безпомічний постмодернізм…
ніхто ні в чому не винен… нікому не винен…
світ четвертований… розум розполовинений…
… беру на руки Час-немовля – екстаз і екзотика –
ніжно цілую в порцелянового животика
і не хочу ні жнив ні жертви – Бог щось придумає…
дим… дим… дим… над чумними чумами…

І круть , і верть , і так , і сяк
І навздогін , перекосяк
Видумував причину взять
У жінки дозвіл - погулять

Хотілось з кумом у кабак
Попробувать хмільний первак
Всі рекламують його так...
Що слину пре , аж пахне гад

Ударила ідея в лоб
Зірвать охапком весь бузок
Подарувать , і під шумок
Чкурнуть городами в гайок

Там кум чекає у засаді
Млинці гарячі у кармані
Свистить години півтори
Заслюнив бороду , штани

Таки проказа ця вдалася
Зумів втекти , хоп , хоп із старта
Так біг , так бідний поспішав
Через пеньок старий упав

Той зойкіт чуло все село
Кум втік , неначе й небуло
Матюччя пре і в хвіст , і в пекло
Тактовно , ясно , і конкретно

Ось тобі брик , ось тобі гик
Який заміс такий і пшик
Як розум є - то май і толк
Щоб не ламать собі кісток...
2015р.

Прошу, відпусти ніч

Нехай вже сонце зійде

Ми йшли пліч-о-пліч,

Та ти загубив мене.



Мимо пливе тихо час

Він новий день привів

В якому вже немає нас,

Лиш кілька прощальних слів



А місто ще спить,

Тому не помітить ніхто

Як зірка летить,

Як від нас кохання пішло



Годинник б’є ранок

В якому розтанеш ти.

І ще наостанок…

Хоча ні, можеш йти.

05.04.2015р.

Життя… Дорога… Тернисті стежки…

Босоніж по камінню доводиться йти.

І сонце ховається промінням не гріє,

А в серці постійно надія жевріє.



Дощ… Злива… А також грози…

Приховують від інших мої сльози.

А потім райдуга зійде

І підбадьорить трохи мене.



Літо… Осінь… А далі зима…

Пробирає мороз, порятунку нема.

І гріє душу лиш думка одна,

Що незабаром наступить весна.



Ранок… День… Та прийде вечір…

І трохи смутку покладе на плечі,

В самотність мене огорне.

Та новий день врятує мене.

2013р.

ще в мене є півпляшки
декілька сигарет стара запальничка
якийсь дріб’язок по кишенях
таке звикло детермінує плани на вечір
як і на прийдешність зрештою
залишається хіба ще слухати джез
джез музика товстих
жити і вмерти як пес
така розважлива народна творчість
від сердець до сердець
від землі до небес
джез

Тримай її ніжно,
мов спійману птаху,
що в руки тобі
віддалася без страху.

Тримай її міцно,
щоб вітру несила
зірвати любові
червоне вітрило.

Цілуй і лелій,
наче квітку весняну,
надійно тримай
свою жінку кохану.

І птаха віддячить,
розправивши крила,
бо справжня любов -
наймогутніша сила!

2015

Дорога до тебе,
мов стежка до храму,
мов хтось режисує
набридливу драму.
Невдалі сюжети
нудні до задухи!
На сцені акторка
заламує руки!

Дорога до тебе,
мов стежка до Раю -
ніколи не знАйдеш,
не дійдеш до краю!
Та знов репетируєш
завчені ролі,
немов приміряєш
украдені долі.

Молитва до тебе -
комедія й драма,
літають за вітром
буклети й програми,
незграбні актори,
незіграна п'єса,
де ти - вже не принц,
та і я - не принцеса.

2015

Кривава революція минає
на всі віки, як повелять боги.
А лицарів усе не вистачає
у цьому світі фальші і туги.

А долі – катма, а любові – дзуськи,
а волі і нема, як не було.
Не забирають перелітні бузьки
усіх у вирій на своє крило.

Де все минає тихо і привітно,
і машкари на лицях не помітно,
і не гуде нічна луна війни.

Де лаври, уготовані герою,
куди не розбишаками розбою,
а лицарями вернуться сини.

                              05.2015

На пядь піднявся ряст.
А сонце,
Перечепившись за сосну,
Замешкало на довгій голці.
Затіяв пісню голосну
Шпак,
Полишивши всі турботи.
- Го-луб-ко -
Голуб туркотів,
На гілку дуба сів навпроти,
Палаючи від почуттів.
Старезний ліс розкинув килим
Із первоцвітів.
А між них
Літав метелик жовтокрилий
У клопотах своїх земних.
Заплутавшись в зелених хащах,
Присів на дзбанку квітки джміль.
Малі, стурбовані мурашки
В мурашник бігли звідусіль.

Розлите щастя до краплини
У цій невтомній метушні.
Збиратиму його у рими,
Нехай залишиться мені.

11.04.2015

Ковзаю босоніж по стерні,
Та не так щось прудко, як в дитинстві…
…Вершник замаячив вдалині,
А в ушах – нагайки висвист.
Можна птаству, можна ховрахам
Ласувати колоском по косовиці,-
Тільки нам, голодним дітлахам,
Зась на колоски навіть дивиться.
Кажуть, що скінчилася із Гітлером війна.
Покалічені, вертають вояки додому.
Та для Сталіна іще трива війна.
Безупинна. Із своїм народом.
Де за колосок – нагайка по плечах,
А за в’язку гички – каторга Сибіру…
Як мій люд у злиднях не зачах?
Як у правду крізь неправду вірив?

Недовіри недокрів'я...
Злісних виправдань сухоти...
Дуло. Цятка. Поміжбрів'я.
Лотереї. Лати. Лоти.
Тут ні слуху,
там - ні духу.
Хтось у смальті,
хтось - у смальці.

...перемир'я потеруху
смерть
просіює крізь пальці.

04.05.2015

Яка невимовна краса
і сонце...
                   ...у грозу.
Але із півночі яса
чатує на красу.

Яка омріяна весна,
барвисті береги...
Але римується,
                    – війна...
бандити...
                     вороги...

Летять у небі журавлі
і літепло несуть.
Але на сході москалі
гарматами гудуть.

Чекає мати дитинча.
Радіє добрий рід.
Але із Криму саранча
готова у похід.

І як не хочеться біди
серед ясного дня.
А у ефірі, як завжди,
волає кацапня.

І диригує сатана,
імпровізує зло,
і ораторії лайна
виспівує хайло.

І угасає полонез,
і ро́кові баси,
і вічні чахлики Є-еС
міняють голоси.

І залишається одне –
стояти до кінця,
і уповати на Отця
і сонечко ясне.

І за мелодії весни
і під її набат
перед атакою війни
помолиться солдат.

За убієнних ворогів,
і за дітей, і матерів,
і за життя,
                        – ура!..

За рідний і чужий Донбас,
це може і останній раз,
але уже,
                        – пора.
                              04.2015

1

Скрипів пеньок: «Відзавтра буду… тмин».
Горб не впаде в пустелю біля Мекки,
Якщо верблюд назве себе «лелека».
Не злине – лелечам – верблюдів син.

2

Мій псевдонім – не льоля, а рукав,
Шумка розтока, що тече у мрево.
«Я» розлилось на пера павичеві,
А плин – під лемент пірникоз і ґав.

3

На плесах липня палахкоче мак.
– Твій дід був Залізняк...
Ти – слів ливарник… –
Перун карбує. – Не мигти ліхтарно.
Лови грімниці полум`яний знак!

4

Знайомець Тихін прізвисько узяв.
Чи різать аркуші хотів, чи руки?
Він Рогозою став. Болітце кумка...
Леткий метан – пожива для роззяв.

– Залюблена в лілейні тоги муз,
Соснову тишу, деміурга тиглі.
Марудна дружба з паростком жантильним! –
Лементував у день знайомства глузд. –
Хай нижуться цикади на шпагат…
У тебе ж карб міцний, глибкущий – лева,
Ти – ніжна сила і заліза плат.

Не обирайте псевдонім знічев`я!

2012

Він кізяками кидав, наче снігом.
Показував посвідчення... перо...
Довкола мене танцював і бігав.
І нісенітниці, як шви, поров...

- Ну хто ти є? Губєрнія далека...
От я мастак! Мене пустили в рай.
Ти підпарканна. Та мене лелека
Лишив на троні, а тобі - сарай!

Стояла я, котила картоплину...
Щипала від хлібини - для пташок...
І мислила: гойдали там людину,
А зріс віслюк у піні...
Тихий шок.

І що робити маю - поетеса...
Коли мистець-вухань гарцює так...
Пожива різна... Тут - ячмінні плеса.
А він жував бетель... скажений мак.

І соромно за нього, і крилато.
Таке цабе прийшло під чисту хату.


2015

Усі ми люди – кращі, трохи гірші.
Нещира посмішка ховає все…
Поет же душу відкрива у вІрші
І вам на суд довірливо несе.

Буває, переймаються не дуже –
Хто задрімав -- пробачте слабака!
Кому до віршів, взагалі байдУже,
А хто і посміється з дивака.

А він же вам свою читає сповідь,
А він, душею зболено кричить!
А він очима ваші очі ловить.
І ось, впіймав – і просвітлів за мить.

І може бути, в залі цій людині
Одні лиш очі сяють співчуттям…
Один слухач. Нехай, один-єдиний,
Але він – мій!
Йому читаю я!

2015

Забуті історії - слави слова
В народі живуть , у суспільстві нема
Так звикли вже жити або існувать
Із верху поплещуть , низам розгрібать

Вже ситі настільки темніє в очах
Весь соціум в шоці , суцільний колапс
Усе на папері , для обраних зиск
Тому хто на фронті зашкалює тиск

Терпіння не вічне , терпіння вода
Занадто солона , занадто мутна
Кому пропонують той в судоргах вже
Нема того русла - брехнею бридке

Злиденні у масках ідуть на війну
Стріляють їх нищать , не мають страху
Законного , божого , їм ідол рогань
Защо продалися ? Вже сушать тарань...

Такі сьогодення кати паничі
Над ними у ярус царьки палачі
Собаки , магнати , вовки , стукачі
Звели до потопу пропиті в вині...
2015р.

Уже в мені чужі зразки
Всі спогади заборонили
Вже інші ставляться пастки
Туди мій відчай заманили

І розумію - не втечу
Високі поміж нами брами
Жалкуючи я рву чеку
Зриваючи потуги зливи

Така потреба , струсу тиск
Вся вивертає лави смута
Ти вибач - невичерпний крик
Мене здолав , вже карта бита

У виборі я буду сам
Занадто правильно картаю
Був ціллю грізним полюсам
Хай заметуть - мою принаду...
2015р.

Подивись в порожнечу душі,
І відчуй, як кохання відходить.
Смуток серця жени узаший.
А коханки завжди були в моді.

Ці містки- ефімерні містки-
З двох світів перекинуті нами,
Ти зруйнуєш тепер залюбки.
Бо нема вже зв"язку між світами.

Ти зів"ялі букети спали,
Хоч розвіять їх попіл не в змозі...
Наче вишні краплини смоли,
Рани гоять приховані сльози...

Завтра сірий ранковий туман
Наші долі-шляхи роз"єднає.
Пий коньяк. І дай волю сльозам.
Все. Минуло. Кохання немає.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115050400829

Поставьте тут дверь
А за ней нарисуйте черту
Ей Богу, я больше чем раз
Туда никогда не войду

Я больше чем мир нарисую замок,
И никто не перешагнет за порог.

Ты хочешь быть вечным странником? – Будь
Отправляясь в путь, не смей обернуться назад
Все забудь и не обессудь

Юний серпень в дворі чийомусь
помокрілу спалив солому.
До гарби прив'язавши зливу,
двоє яблук купатись вивіз.
Всі мовчали, то й він – ні слова,
позаносив до клуні дрова,
та й розлігся, важкий і дужий,
де з любистком прощалась ружа.
Знали коні й воли муругі,
що за тугу – немає туги.

Тільки мати в ослоні синій
спроквола колисала сина...

2015

Минула ера Лєнок, Васьок, Мань.
Народ вертає до імен прадавніх,
Щоби Захар життя благословляв
І Северин вчиняв діяння славні.

Устим згадає: був же славний дід!
Дем`ян доточить Многогрішних слави.
Імен чужинських згине сірий слід.
Не маєш імені – не матимеш держави!

Устина, Пелагея чи Лука,
Іванна, Василина чи Марія -
В благоговінні здійметься рука
Благословити мрію і надію.

Іще воно лежить у сповитку,
А мама вже Гордієм зве велично.
І як назвеш – то й долю даш таку.
Матусі! Гарно своїх діток кличмо!

Юрко, Михайлик, Дмитрик і Павлусь,
Оксанка, Василина і Ярина.
І гордо у століттях я зовусь
Не Малоросія, а Україна!

07.04.2015

Друзям-пеемівцям

У вірші навстіж
не зайдіть намарно,
у серце навстіж -
в обрисах обрАз.
Дочитані зірки
і нашим кармам
відкриють щирим відблиском
анфас.
Гортаю тишу
в палітурках міста
без добрих і фальшивих зауваг,
бо кожне слово,
як і ми, не дійсне,
коли в галопі
злякані дива.
За вікнами метуть минуле мітли,
на світанковім вибарвивши тлі,
що тиша – драма,
але та, у світлім,
перейнята у Бога,
при столі.
Без неї нам –
сумне жебракування
самих у себе
для блаженства літ.
У вірші навстіж
не зайдіть востаннє,
у серце навстіж
відшукайте брід.

2015р

По моему оригинальному сюжету

Добрый по духу мальчишка как-то рыбачил в пруду,
И увидал вдруг лежащую на берегу черепаху
С треснувшим панцирем... Взял он ее на беду,
(мир эфемерен. Имейте, ребята, ввиду)
Панцирь ей забинтовав, излечил ее, снова к пруду
Выпустить вынес, да видно, судьба "дала маху".
Более взрослым ребятам, случайно увидевшим, как
Мальчик спасенную вынес к воде отпускать,
Вздумалось, что это он ее сам и избил. (так бывает,
Смысла "тайно добро твори" непосвященный не понимает)
Что ж. Времена одинаковы. Тема всегда проста.
Мальчик избит был жестоко. Один против всех- не воин.
А доброта... Да исчезла совсем доброта.
Око за око. И мир доброты не достоин.
Мальчик на кухне взял нож. И, пьянея от горьких обид,
К месту пошел, там, где был он избит. Долго ждал. И дождался
Встречи с обидчиком. Взрослость и в детях горит...
Бил сладострастно ножом. Даже нож сгоряча поламался...
Далее- тема простая... И месть- это месть. И своя
Ближе рубашка. И тело родное милее.
Род... И Семья... И напротив ведь- Род и Семья...
Тени погибших приходят к пруду по аллее...
Непонимание- это понятие сна.
Сна, что СНОМ РАЗУМА назван когда-то философом...
Вербы склонились к пруду. И касаются дна
Помыслы темные, кровью наполнившись досыта.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115050300800

Лиш раз в дитинстві бачив я колись
Старі дуби в западині дрімучій,
Де сіра мряка береже та душить
Непевні обриси, що шалом налились.

І зараз знов я тут - рослини здичавілі
Охоплюють вівтар, чий вирізьблений знак
До Безіменного взиває, самотній одинак,
Бо ж згасли вже багаття, які колись палили.

Побачив жертву я, поглянувши на камінь,
І зрозумів, що святкували тут не люди,
Та й навкруги не мій світ, але сірий Юґґот,
Захований у пустці між зірками.
Та раптом скрикнуло до мене тіло мертве:
Занадто пізно я впізнав себе у жертві!

Чому ви зелені в рослині,
небеса прегарячі та сині?

Чому ви такі неяскраві
коли у щоденній оправі?

Чому лиш у сонячній сплаві
такі ви страшенно яскраві?

Небеса прегарячі та сині –
Чому ви прекрасні в людині?

2015

Не відчуваю я зв'язку зі свіжим та новим
З тих пір, як бачив світло у старому місті.
Спускались від вікна мого дахи там рядом тісним
В химерний порт із безліччю видінь.

Тамтешніх вуличок яскраве сонця світло
Залляло вікна всі та їхні ставні скнілі,
Позолотило флюгери й Георгіанські шпилі -
Мої дитячі сни походять саме звідти.

Скарбів подібних залишки старі
Непевним духам надають свободу:
Ті правдами й неправдами приходять
Крізь стіни непорушні неба і землі.
І, миті відсікаючи нестерпний бич,
Вони мене із вічністю лишають віч-на-віч.

и приходит ко мне мягкий стельщик с колючим режущим (верблюжъим) одеялом
и наносит глины в постель камней на дороги ямы
и несет околесицу чащей но чаще прямо мне в глаза
его речь изо рта затекает как в душе не в душу но в уши
беруши не помогут моя желчь не каплет ни капли не лучше
говорю ему против но знаю получится за
***
я зову его деня в простонаречьи deus
ведь по ходу его никуда не денешь
с ним ведь так - промучаешься день весь
и не знаешь что еще здесь сказать
***
он хохмит бывало догмит бывало а порою уж вовсе глупость морозит
я укутываю его в его же (верблюжъе) одеяло
пеленаю его своею прозой
машинaльно поправляю у него одеяло у себя знаки пинания
препинаюсь с ним из-за полного непонимания
он всё хочет спуститься с неба на огромной стреле
пепелить врагов пепелацем спасти героя
но мой лук разрезан глаза мокры и я сам на нуле
я не знаю о чем он талдычит что это такое
***
мой герой погибает в муках от яда от стрел от меча ли
он печален и смур только все же искрее кремня
но вот день ото дня деня смотрит в глаза мне и чает
в них увидеть спасение мира героя меня
***
я никак не зову его только он все же приходит
я никак не зову его только он ждет за плечом
словно смерть что сейчас как и прежде не очень-то в моде
у него так уж точно не в моде но смерть ни при чём
***
ну а я ставлю точку и думаю дело к финалу
и тогда он бранится под нос и уходит забрав (верблюжъе) одеяло
***
на героя пятка найдется всегда ахиллесова
но герой от меча не умрет
а умрет под колесами лексуса

Як батька поховав, хвалився вовк лисиці:
«Знаєш , яким героєм був мій покійний тато!..
Дві сотні суперників одправив на той світ.
І лиш один здолав його в кривавім поєдинку...»
«Так-то воно так,-одповіда лисиця,- як обійти,
Кого він подолав і хто переміг його...»
Вовк певен був , що вона не зна сімейну тайну.
«Овечки беззахисні були ті дві сотні,- веде своє лисиця.-
А переміг батька твого бугай. Котроюсь із задніх ніг
Так стусонув нападника, що той перелетів на роги».

P.S.
Гадаючи, що світ увесь – одні лиш невігласи
І без труда до слави неймовірно ласі,
Готові нікчеми історію всю перекроїть.
Аби в батьківських лаштунках порохнявих
За будь-яку ціну прокрастися в герої
І спочивати на вершині слави.

Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім ревнивім царстві
все під підозрою: підпис, папери, числа.
Діти, й ті вередують в подібні цяці;
ліпше у лялі. От я і розучився.
Тепер, коли око подибує цифру дев’ять
у запитальній шийці (ранішню, зо півлюстра)
чи (за опівніч) двійку, я пригадую лебідь,
яву її з-за куліс, і пудра
з потом лоскочуть ніздрі, немовби запах
набирається, як телефонний номер
або – код скарбничими. Ба, як горів на злаках
і серпах, я у чімось таки зекономив!
Урешті, ця дещиця особлива.
Решта ліпша хрусту купюри, сльоза – наперсниць.
Коштує і шовків шкіри, а сива грива
далебі далеченько лишає вершниць.
Адже справдішня подорож, ти моя амазонко,
починається перше, чим вискрипнули мостини,
позаяк губи пом’якшують лінію горизонту,
і на ній ні півнатяку на тривкі гостини.

Коли я засинаю на плечі
Злітаються щасливі херувими,
І сонячно стає мені вночі,
Співаю колискову разом з ними
І засинаю на твоїм плечі.

Коли я на плечі твоєму сплю,
Як зіронька десь високо на хмарі,
І в снах я пам’ятаю, що люблю
Тебе. Тобою дихаю і марю,
Коли я на плечі твоєму сплю.

Коли я відриваюсь від плеча,
Щоб ти розправив снам своїм вітрила
І мандри в інші виміри почав,
Та не забув, про що я говорила,
Торкаюсь ніжно подихом плеча.

Коли я повертаюся назад
Зі світу снів до повсякдення знову,
Оберігаю наш Едемський Сад,
Де ангели співають колискову
І де в тобі-в мені – немає вад…

Як жаль, що люди втратили той сад…

Квітень 2015

Отримана за копійкову суму
на ринку в нещасливій стороні,
постійна звичка ставити під сумнів
ні разу не допомогла мені.

Я міг би лити цілі ріки ртуті
(мовляв, не бачу леза у воді),
але я вдячний продавцям-банкрутам
за те, що розвели мене тоді.

30.04.15

Аура синя.
Цятковані крила.
Чужого ласкавця в гори зманила.
Кохання майське, гірке - до дати.
Навчив байдужість імітувати.

Збирався рвійно.
Поїхав тихо.
Спиняли інші:"Привіт, чувихо!".
Листівку білу прислав невдовзі:
"Лечу...".
А корки по всій дорозі...

Файнезний льотчик, промінні руки.
Танцпол курортний, голодні суки.
І я - зелена - у вир ламбади...
"Таку б за перса - та в магму зради".

Аура жовта.
А травень хмаристий.
У сниві бачу розхристану Христю.
Запінені губи, дельфінні очі.
На межці плющик проява топче,
Голки встромляє в листівку-ромашку:
"З моїм законним ти гризла фісташки!".

Мовчу, сапаючи ряд полуниці.
Від лементу Христі тепер не спиться.
Круг неї пси роззявляють пащі...
А той ласкавець шептав: "ти краща".
Купив для мене обручку з перлом.
Ненатле море те сяйво зжерло.

Я вже й забула, чим пахнув той мачо.
А жінка - зраджена - йодисто плаче.


2015

Самотня чаша на столі мовчить,
Пустеля поселилася в кімнаті.
І тиша холоднечею кричить,
Гостям не раді вікна більмуваті...

Панує темінь, блимають вогні
В людському серці зроду зачерствілім,
Що не навчилося любить ясні
Рожеві ранки й роси білі-білі!..

І теплі зорі, що роняють світ
І гріють поглядом ласкавим,
І дні привітні, лагідні, як цвіт,
З промінням чистим сонячним яскравим...

Не чує серце музики садів
І не співає сонячні веснянки,
Бо вже не снить отих далеких снів
Де зоряні квітують вишиванки.

Світи мені, Божа зоря.
Дай сил не зректися дороги...
У затишку вівтаря
вгамуй мої болі й тривоги...

Хранителю, спокою дай
ратаям на сонячній ниві.
Їх душі в обіймах тримай,
Нехай вони будуть щасливі.

Сказав він, що воно прийде о третій, уночі -
Зійде до нас з церковного подвір'я.
Я розпалив на всеньку ніч дубове гілля,
І переконував себе, що ці слова пусті.

Я, звісно, за невіґласа його вважав-
Такого, що лише говорить марно,
Не знаючи таємний знак прадавній -
Той знак, що форми з темряви звільняв.

Та що міг знати він! - а все ж, я вогнище палив,
І ось вже Лев небесний десь сховався раптом,
І згасло полум'я, і морок охопив кімнату:
Над Сіконком годинник тричі баштовий пробив.

Тут за дверима гуркіт я почув незграбний,
І опалив мене вогонь шалений правди.

Від Аркхему пройшов з десяток миль я
Над кручами, що оточили Бойнтонівський пляж,
В надії до заходу сонця вийти на той кряж,
З якого Інсмут ніби на долоні видно.

На видноколі човен плив у простори морські;
Його вітрила древніх бурь вже вибілила праця.
Злим понад всі слова мені він здався,
Й не привітав його я помахом руки.

Він покидає Інсмут! - відголосся чути
Вже втрачених часів. Та раптом ніч зійшла,
І на вершину мене стежка привела -
Приходив часто я сюди, щоб місто озирнути.
Побачив я в пітьмі старі дахи та шпилі,
Але блукала тими вулицями темрява могили.

Які б дива не виробляли в цирку коні,
Бачу пару гнідих з воєнного дитинства...
...Востаннє скошують червоно-карими очима.
Мовляв, недарма вибігали в полі зимову ніч –
Не здійметься в зловіснім висвисті
Нагайка супостата.
Нерозпряжених підстрелять їх і нацькують собак.
Довго калататиме селом стогін-іржання...
...Стоять передо мною ті розумні коні
Незрушним знаком запитання:
«Хто їх навчив різниці поміж добром і злом?»
Це ж і не кожній людині до снаги.

У вигляді воску на підсвічниках в глибині печер,
яким відомо усе щодо аскез та пересторог,
у вигляді каштелянських веж, які обступає чернь,
вимагаючи їжі, а також зняття дальніх облог,
у вигляді зарубок на ножі втікача від застав,
які роз’їжджають уланськими вітрами по степу,
у вигляді флейти у зубах чоловіка, який став
єдиним, кого світ не вхопив бодай за ліву стопу,
у вигляді залишків хліба на самому дні торбин
студентів, які повертаються із кельнів та сорбон –

ти проіснувала, аж допоки невідворотний плин
еволюції не став останньою з твоїх перепон.
Розбиваючи уявлення про себе як про мерця,
ти зринаєш (у межах цього паперового листа)
не з-під полемічного пера, а з-під мого олівця,
щоб вернути зайняті силабо-тонікою міста;

ти починаєш розносити пісню свою бойову,
очікуючи стрімкого повстання попри прірву літ,

але уся лояльна тобі абетка лежить в рову,
а для нової ти – не більше аніж кумедний релікт.

28.04.2015