Сходило сонце і світ огортало
В хвилі тепла і любові.
Ясно від нього і радісно стало,
Вулиці гарні, святкові.

Промінь на чистих, помитих дощами,
Вікнах у наших оселях.
Він проникає туди, де плющами
Й тінями замкнені двері.

В мене на віях грайлива веселка,
Бачу, примруживши очі.
Світло повсюди, сміється люстерко,
Зникли кудись поторочі.

Більше не зайдуть туди, де є світло,
Сторож надійний на дверях.
Ніжні промінчики щастячка квітнуть -
Ластівки золотопері.

07.09.2015 р.

Розцвіла черемха в лісі,
Віти хилить долі,
Бо страждає від своєї
Щирої любові.
Думи всі її сумні
Про долю нещасную:
Ой була ж вона колись
Дівчиною красною.
Влітку їздила верхи,
В санях - у порошу.
І любив її тоді
Парубок хороший.
На ставок ходили вдвох
Сонце проводжати,
Поки нічка темна їх
Не покличе в хату.
Та жорстока відьма там
Вороном літала,
Чорним заздрісним крилом
Їх зачарувала.
Черемшина, біля неї -
Камінь одинокий.
То дівчина і її
Хлопець чороноокий.
Хилить віти вона долі -
Їй весна не мила,
Від нещасної любові
Пелюстки зронила.
Ну а камінь біля неї
Тихо так зітхає,
Бо живая парубоча
В нім душа страждає.
З року в рік стоять вони,
Камінь й черемшина.
І сумують молоді
Хлопець та дівчина.
03.04.02.

Жити-бути…Фути-нути…
Жити-бути, ах…
Ось народження, весілля…
Ось вагітна, породілля…
Ось коханка, ось кохана,
Тут повага - тут і шана.
Щастя-доля, щастя-доля,
Щастя кольору смереки,
Річки, дива і безпеки…
Раптом, раптом, раптом, раптом:
Страх!
І боїшся, і втрачаєш,
І сумуєш-голосиш,
І шукаєш-не знаходиш,
Вже захочеш – не народиш,
А ночей не спиш…
Все блукаєш, зволікаєш,
Йдеш, вертаєш, повертаєш,
Знов шукаєш – не знаходиш – жах!
Тож: жени, жени, жени –
Страх від себе.
Забере він щастя-доленьку у тебе.
Забере її у тебе – не спитає,
Бо у нього щастя-доленьки немає.
01.09.2015

люди гинуть за драконів
за ідею і метал
божевілля перегонів
боротьбу за п’єдестал
люди гинуть за свободу
чи за пута хто за що
і нема рятунку-споду
заховатись у ніщо
люди гинуть люди тонуть
та приходять ще і ще
чи офірою дракону
чи тире між Не і Се
люди гинуть ліс рубають
на хрести і на тріски
прощавай зелений гаю
заселяються гробки
люди гинуть війни пошесть
а ще з дурі чи ума
не усім повага й почесть
але всім яса і тьма

19.09.2015

Що за диво це бабине літо?
Тиха розкіш, немов у раю,
Огортає м’яким оксамитом
Україну – красуню мою!

І повітря, і води цілющі,
І родючі поля і сади.
То ж, і руки свої загребущі
Простягає агресор сюди.

Ще на сході лякають руїни,
Та стихають жорстокі бої.
Бо за тебе стоять, Україно,
І сини, і онуки твої!

Ну, а ми їм – пошану і ласку,
І смачненьке, домашнє, своє:
Пиріжечки свіженькі на Пасху,
В Новий рік – у відрі «олів’є».

Час зручний для афер і піару,
Та історія виявить все:
Хто на горі мільйони наварить,
Хто останній компот віднесе…

Про війну не пишу, бо не знаю.
Бачу дещо на користь іде:
Тих все менше, чия хата скраю
І все більшає справжніх людей!

2015

Така вже є – безвольна і проста,
І на семи вітрах простоволоса.
Цей дикий світ обітниць і прощань
Моїх офір-молінь начувся досить.

Не проклинала, вірила у день,
Свій хрест нести навчилася без болю.
Утоптані стежки за тим, хто йде,
Сто сонць вгорі, тай гроз у хмарах вволю.

Поміж огнями я іще жива,
Латаю сум розчахнутий надвоє.
Сумбурні титри, мрії і слова,
І світла рань просякнута росою.

Густа підводна тиша у мені.
І кут глухий.
За ним хтось диха світлом.
Живу, як в сні, у золотому сні,
Душевний біль
Забрав хтось добрий Звідтам.

Тепло чужого тіла,
Слава, гріш –
Все менш мене цікавлять
При лампадці.
Все більше руки Того,
Що вгорі.
А не смішні планетні можновладці.

Всевишньому потрібна якість душ,
Що крізь любов проходять і страждання.
Аз грішний також шляхом цим іду
І в просторі,
І звечора до рання.

Як жінка – біль:
Боїшся – напада.
А нападаєш ти – то утікає...
Отут зарита правда золота,
В якій та сила,
Що зове до раю.

Я там вже був.
І краплю взяв собі...
Мене чекає там, напевно, мама.
Та я люблю земний мій світлий біль –
Отой, що при народженні, той самий.

З якого радість родиться свята, –
Що якби міг – погладив би комашку.
Мов кораблі по річці забуття,
Пливем, живем...
Кому ж отут не важко?..

17 верес. 15.

Холодна і хвора, в тобі проростає осінь,
сухими гілками черкає легені й гени,
і в’язані речі тепло не тримають зовсім.
Не сердься на неї – ходи, притулись до мене.

І падають яблука, жаром ночей налиті,
звабливо-червоно в солодкі, як сік, тумани.
Давай берегти цю медвяну вологість літа,
що бабиним ясно іде на прощання з нами.

2015

Нічка темна опустилась,
Загляда в віконце.
Тепле сонечко втомилось,
Спить давно вже сонце.
Приспів:
Спи, спи, спи,
Хай тобі всі сни,
Як роса для квіточок,
Додадуть краси.

Зорі в небі заіскрились,
Ясний місяченько
Над тобою теж схилився,
Спи, моя маленька.

Спи, моя ти помічниця,
Бо за день втомилась.
Ніжки, ручки відпочинуть –
Набирайся сили.

Ангел хай оберігає
Тебе щогодини,
Нехай горе обминає,
Спи, моя дитино.
27.10.2012

ЛЕТІЛА ЗОЗУЛЯ

Ой,летіла зозуленька
По полях ,по житі.
Лежать вбиті людські діти
Землею не вкриті.

Замовчала зозуленька,
Стала сумувати.
Більш не буде вона людям
До ста літ кувати.

Заніміла зозуленька,
Як-не-як,все ж мати.
Боже,Боже,невже може
Брата брат вбивати.

Замовчала,заніміла,
Плаче сизокрила...
Лист носила,ним укрила
Братськії могили.
25.09.14.

Старі місця. Карпатські шати.
Наокруги – ані душі.
Лише одна «душа» – кудлата –
До нас прибилась у коші.
То лащиться до ніг кумедно,
То за рукав смикне тайком –
Приблуда-песик безіменний,
Що нами названий Бровком.
А хвостик – бубликом направо,
Розумні бісики з очей –
Аж витанцьовують лукаво:
«Я до вподоби вам, ачей!»

15.09.2015

Ти, не мрійник, а просто слабак,
озирнися, почувши раптово,
як ліниву твою колискову
затіняє стрімкий переляк
перед цим одинадцятим колом,
де затримаєшся, позаяк

є податок невиспаних но-
чей, який тобі краще віддати,
бо, на жаль, не стояча вода ти,
аби знати приховане дно;

(не вважай попередником Данте –
той не знав, що таке ЗНО);

а віддавши – уже не минай
ні чистилища, ані осанни –
поки серпень маршрутку останню
проминає, змикає вуста й
натягає осінню кресаню
на земний замаскований рай.

19.09.2015

Задля пам'яті тих, хто "нема серед нас",
дев'ятнадцяте вересня - Чудо.
Канцелярія селища, дата, наказ:
"Про Любов від Всевишнього всюди..."

На Співочому полі - оркестр (або хор).
Літургія у Домниці... Свято.
Хто набожний, хто ні - все одно коридор:
"березнянець" - тепер уже свято)

19.09.2015

Завжди людині хочеться не гірше.
Якби ж отак, якби ж отам, якби...
І пишуться петиції та вірші -
На злобу осередку чи доби.

Зринають мудрагелі із пенатів.
Теліжиться у турми простолюд.
І звій законів (урізання - нате)
Озорює позичений салют...

Когось до бака тягнуть: крики, сміхи...
Не виправдав довіри, яро крав.
І татя обирають для зловтіхи.
Й для нього - ополонкою ікра.

І рейвах, і продовження комедій...
Облущені демена.
Хить та хить...
А юна мама на велосипеді
Зоріє з фото - чи таки щастить.

Як плакало село: помер наш Сталін...
Як вабила незнана цілина...
І бігли заміж Неоніли, Тані
Від ганку школи, житнього млина.

Не жожоба олива на долонях -
Бадилля-гичка, кріп та полини...
І цілувався всмак бровастий Льоня
Під молитви: "і нас не омини...".

...Задармо роздаються Божі роси.
Та знов мотив повсюдоньки луна:
"Рости до українця з малороса!".
Пречорно тужить бабця-бузина...


2015

1.
Королевам не личать сльози,
їм пасують шляхетні справи.
А нешпетні стрибки-курйози
благовірних – плиткі забави –

не вартніші обтятих нігтів
на мізинчиках білих ніжок,
що ступають по оксамиті
пурпурових свІтських доріжок.

Королеви вміють чекати.
Рівний сон. Порцелянова цера.
Королеви можуть прощати…
Втім, то зовсім інша прем’єра…

2.
Королева встає найперша,
одягає свою корону
і... готує млинці, яєшню,
підмітає довкола трону,

запускає прання і будить
короля та малих інфантів…
То звичайний монарший будень –
без оплати, премій чи грантів.

І уважна завжди, й спокійна,
передбачлива, добра, терпляча –
вчора, нині, завтра – постійно
не скандалить, не скиглить, не плаче.

Бездоганна в смаку й поставі
в легкім шлейфі шептань бомонду,
в безантрактній людській виставі
загадкова а lа Джоконда…

Запитаєте: «А навіщо
всі ці «мантії» і «корони»?
Весь цей мотлох? Ідуть у Вічність
без регалій: мужі і жони».

Усміхнеться зі свого «Лувру»
у неквапно-мудрій асані,
і подячно кивне Деміургу
так, неначе сьогодні – востаннє…

Жовкне лист на верхів”ї беріз,
І туман над Десною спроквола в'ється,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Карту Лети чи шлях журавлиний?

- Люби,люби,люби,люби,-
Воркують тихо голуби,
Крилечками обнявшись.
Лебедики - вона і він
Коханню теж співають гімн,
Ховаючись у плавнях.

І клекіт зранку чути знов,
Це розмовляють про любов
Лелеки чорнокрилі.
Як у птахів,так у людей
Мотив закоханих сердець
Звучить на повну силу.

2015 р.

Тихий багрянець осені
Торкнувся деревам до скронь.
Отави давно вже покошені,
Горить горобини вогонь.

Кружляє,кружляє і падає
Жовтогарячим дощем
Листя.Про літо ж нагадує
Легкий в душі моїй щем.

Каштанами,наче підківками
Вицокують вдалеч літа.
Знаю,й мене вже покликала
Життєва пора золота.

1999 р.

Як ти ішла... Немов приречена на страту...
Мов власяницю, вітер плаття овівав...
І не відводила очей від нього... Ката,
Який всю ніч тебе нещадно розпинав.

Ви на прогулянці удвох (бо день великий...)
Вже промайнула ніч... І знову буде НІЧ...
І тіло поклику віддатися довіку
Смиренно слідує... Поклич її, поклич!..

Бо ти вся змучена- терпіти вже несила
Тремтіння тіла, що належить не тобі...
Ти ж так сама себе замучити просила...
А Жертва з Катом це- тандем?.. Аншлюсс?.. Двобій?..

А поки- бесіда, приємна... Без турботи
За страти ніч разом ви вип"єте в кафе.
В вогні кохання вам палать на ешафоті
Удвох із Катом... Отаке аутодафе...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115091900544

Розлуки…зустрічі …перони…
Життя біжить, немов вагони.
Збігають дні та довгі ночі,
Душа змиритися не хоче.
І серце аритмічно стука ,
Яка вже підла ця розлука.
Хто видумав її не знаю,
Всі відповідь давно шукають,
Та не знайти її ніколи….
Розлука ходить поряд з болем ,
І сталого немає місця,
Хоч їй у цьому світі тісно.
Отак поміж людей і ходить,
Розлученят з собою водить.
Розділені сердечка плачуть,
Вона байдужа та ледача….

15.09.15

ПРО ЩАСТЯ

На свято в Бога щастя попроха́й!
Омий ним долю й розплеска́й усюди
І скро́плять ним серця усі нехай
Навколо світу твого спраглі люди!

Який у щастя колір? Як розма́й!
Розба́рвлений, мов веселко́ві смуги!
Він – промінни́й! Ти лиш його впіймай
І, щоб не стліло, зарозся́й навкру́ги

Укві́тчаним дощем. Нектару водограй
Вдихни замріяно, скуштуй у вільні груди
І в душах краплями любові засівай,
І щастя житиме в тобі́ і зі́йде всюди!

Павло Гай-Нижник
18 вересня 2015 р.

ДІАЛЕКТИКА
(З ТОБОЮ / БЕЗ ТЕБЕ)

З тобою – задиха́юсь я...
Без тебе – навіть дихати не взмозі!

З тобою – замала́ Земля…
Без тебе – пустки шлях в дорозі!

З тобою я – в вогні згоря́…
Без тебе ж – прірва при порозі!

Мені без тебе – не життя,
В тобі́ – мій штамп у некролозі!

Павло Гай-Нижник
10 вересня 2015 р.

Погодитись.
На марноту і відчаї,
На тишу і на відгомін
Настромлена.

Пороблено.
Помаєно, заквітчано,
Залишила ту відповідь
Забутою.

Накраяла
Всі поголоски скибками
Закопані у вузликах
Спокутою.

Розкутою
Прийшла душа затоплена,
Втікала геть нажахана.
Заплакана.

Вони кажуть, що існує загроза -
І споряджають синів убивати.
Незмінні диспути, посади, пози,
Зненависть до ближніх, інакших, "вати".

Відсахнулася: проходить військовий:
Запах камуфляжу. Під вуса свище...
Такий собі диканський казанова.
Стрій... пайок, за Дінцем кладовище.

Чогось не встигне, дітей не побачить.
Когось уб`є зосліпу, стріне в пеклі.
Під гумовим кийком стрибає м`ячик...
Лист недописаний бабусі Теклі.

А владцям сісти б за стіл мармуровий,
Розкласти виделки, пас`янси, мапи.
Їх же вчили мами-горлиці мови!
Довкола кнайп - колотнеча та залпи...

Війна підгодовує бонз пихатих.
Війна - сука, затяжне божевілля.
Злоба підступає до крайньої хати -
І сипле на рани порохом, сіллю.

Над ланом чорно - лементить грачиння,
Осінь сумлива, кривавий гербарій.
Шишки між ліщини мостяться чинно.
Шельми таврують душиці в кошарі.

Нишкне людва, кожум`яка сміліє.
Всім наобіцяно щастів по скону.
Кроплять янголики Соля і Лія...
Чорт надзирає з ослінчика-трону.

Вічна загроза: людина людині.
Де забувати про нищення, рани?
У пагоні бачу плід... серцевину...
Боже, даруй незглибиму нірвану.


2015

Л Е О Н І Д У Б И К О В У

Капітан Титаренко, немов на іконі,
на перетині Скрипника та Сумської.
Ясночолий докір кисельовим-кобзонам
та кровожерним прокисіленим зомбі.

Ти – обличчя Донбасу.
Справжнього, мудрого
(а не того, від якого муторно),
у якому Бубка та Подкопаєва,
а не шахрайство та підкупалово;
у якому – Стаханов і Cолов’яненко,
а не вбивці
з поглядами
олов’яними.


Я доземно вклоняюсь тобі, Леоніде.
Будем жить, клен зеленый!
На горе гнидам.
В бой идут старики
с сыновьями безусыми,
чтоб за честь и свободу
сражаться без устали.
І сучасні Свати,
мов єфрейтор Святкін,
б’ють по танках ворожих.
Влучно. В десятку.

Добровольці копають азовську землю:
не метро будують – рятують людство.
„От вінта, двоголові! Вам буде зле, мля,
людофобу віддані
війнолюбці.
Вам би варто, варварам, помолитися!» –
і пішли двохсоті
в Ростов
без почестей...

...Вибачай, що злюсь. Просто
ж и т и
хочеться...
Усміхнись
Максимом Перепелицею
та промов, сполохавши сонну вись:
„Мы ж сегодня
над моей Украиной
дрались!”

В мені зріє той стан,
Про який я практично забула,
Я із ним народилась,
Нарешті віднайдений знову,
Відчуття, смак життя,
Що був взятий з основ за основу –
Гармонічне поєднання
Духу, душі і любові.

В мені зріє тепло,
Світло радості в грудях не гасне,
Іскра Божа жива,
І віднайдена мною нарешті,
І я вірю, попереду гарне лишень
І прекрасне,
І я вірю в людей,
У майбутнє,
У щастя безмежне!

Чи кохав ти мене? Чи любив?
Я запитую, милий, досі,
Коли моє цілував ти волосся,
Cеред трав лежав безголосим,
Коли зорі були так близько,
Що до них рукою подати,
І хотілося жити, а не вмирати.
То кохав ти мене чи, може,
Моя пісня в твоєму горлі
Стала чимось тобі ворожим?
Вітер краяв на кусні небо,
Відкидаючи мою требу.
Ромашковий нектар вустами -
Причащалося небо нами.
Попід градами серед жнив,
То кохав ти мене? Чи любив?

Пахне подихом свіжого вітру маленька ромашка,
В ній хлібів аромат,запах вічно святої землі.
Польовою царівною квітку цю ще називають,
Мовби справжня корона - пелюсточки білі її.

Усміхається сонцю,а ще - задивляється в небо,
Вона ніжна,цнотлива,немов молодеє дівча.
Мені пишних та гордих троянд не даруйте,не треба,
А букету тендітних ромашок завжди рада я.

2015 р.

Осінь одягла картату свиту,
Калиновим намистом всю розшиту,
Й завзято до роботи узялась:
Позолотила вербам в косах стрічки,
Заглянула на мить в люстерко річки
Та запросила вітерець на вальс.

І так вони у танці тім кружляли,
Що із дерев листочки позривали,
А ними хоч всю землю устеляй.
І на пеньочок відпочити сіла,
А далі знову узялась за діло,
Роботи ж в неї непочатий край.

Роздмухала вогонь на горобині,
Крилом махнула зграї журавлиній,
Благословивши у далеку путь.
Так,обійшовши володіння чималенькі,
До дуба-велетня прийшла на посиденьки,
Щоб його мудрості хоч трішечки збагнуть.

2002 р.

Міст-місточок
На ньому замочок
Хто кохану приведе
Долю свою віднайде

Міст-місточок
Дубовий листочок
Хто тут любу поцілує
Щастя собі начаклує

Міста вогники
У вухах - дзвоники
Закружляли-закрутили
Гаї-безсоромники

Та чи літечко промайнуло
Чи страхіттями дмухнуло
Забув дорогу до місточка
Кохана сльози ллє – струмочки

Милесенький, вважай
Серце віддане - не край
Похмурився-посердився
Й назад прилітай

А поки своїх демонів
Ти перемагаєш
Сюди буду приходити
Щовечора
Як знаєш!

18.09.2015

мало сущого
в правді дужчого
пошук ліпшого
серед іншого
мало віщого
в слові вищого
хиби вужчого
в неімущого
мало золота
осінь сколота
друзки холоду
ще ізмолоду
мало рації
в моно-акції
час прострації
адаптації

12.09.2015

Я вас кохав: а чи кохання може
Отак в душі розвіятись на дим?
Але нехай воно вас не тривожить,
Не хочу вас печалити нічим.
Я вас кохав безмовно, без надії,
І ревнував, і долі дорікав.
Я вас кохав, ще спогад серце гріє,
І дай вам Бог, щоб інший так кохав.

17.09.2015

П'ята ранку для того, щоб хапати в легені
охололу сонливість ранкових пригод,
і збирати ледачі проміння в кишені,
що запалюють згарок нестримних свобод.
Ти заплющуєш очі, відчуваючи зраду
своїм снам, що сьогодні не сіли в вагон,
не шукаєш шляху, не даруєш пораду,
не будуєш з сусідом святий Вавилон.
Металеві цвяхи, сірі райдуги в небо,
гуготіння валіз, перегуди розмов,
тут самотність шукає спасіння у Феби,
тут бруківкою ллється незмірна любов.
Прадідівські рецепти у вікнах кав'ярень,
на дзвіницях - цитринний палаючий зблиск,
і незвичні полиці навиклих книгарень,
на яких чий-то біль, що згорає у приск.
День цілує у скроні, ти втрачаєш надію,
залишитись із містом один на один,
у мовчанні - кришталь на опалених віях
і те щастя в антракті на дев'ять годин.

Ти придивись , і доторкнись
Можливо це остання змога
Посперечайся , зупинись
Ця прочитається промова

У ній відкриється твоя
Найпотаємніша причина
Ти будеш тим героєм дня
Яким пишається вершина

Тут загорається очам
Чарують ночі тихі зорі
Ти довіряєшся словам
А обрії - такі просторі

Віддай любові відчуття
Нехай вони розповідають
Тут серце в серці почуття
Щасливі - від душі кохають.
2015р.

Початок та кінець
І зустріч , і прощання
Народження і смерть
Дорога існування

Хто обраний , хто ні
Відкинуть чи постелять
Чи питимуть в вині
Чи зціпивши потерплять

Питать , відповідать
Сумління епопея
Віддать , чи відібрать
У виборі дилема

Тече жива вода
І світить сонце ясне
Нам подане життя
Прийде , пройде , погасне.
2015р.

А хочеться бути маленькою,
Захоплюватись невідомістю,
І світло черпаючи жменькою,
З омріями злитися повністю.

І, мов янголятко невидиме,
Усістись на хмару непірену,
Аби за прозорими крилами
Не зріти нічого невірного.

Як хочеться бути невинною -
В колисці усесвіту сивого
Гойдатись малою пташиною,
Під небо злітати - щасливою!

А потім упасти в півонії,
А потім здійнятись кульбабою,
Пірнути у хвилі бездоннії,
Як риба, за вищою радою...

Аби засвітилося зорями,
Аби не спалилося липнями
Те серце, що дише просторами,
Ті сни, що охрещені літніми,

Де хочеться бути маленькою,
Захопленою невідомістю...

(8.07.15)

І там, де осінь
Входить в мої коси,
Вичісуючи лишнє із думок.

Там зорі ночі
Через мої очі
Дарують світу світла рай-струмок.

І там, де сонце
У моїй долоньці
Дарує усмішку моїм лиці.

Дощі розлуки
Омивають руки,
Холодні пальці розпашілих щік.

Тут сон, мов казка
Із твоєї ласки,
Як сонце, грається в мені.

Тут колір листя,
Мов любов-намисто,
Метелики в моєму животі.

Тут сірі будні -
Маски незабутні,
Бо ти тут, поруч. Сонце, посміхнись.

Загляну в очі...
І собі шепочу:
Осене-казко, тільки не проснись.

2015

Всі ми діти в душі... Всі- діти...
(серце щось почина щеміти...)
Ти- "солідний". Грошей багато,
Добре знаєш, де витрачати,
Бо в дорослі ти іграшки граєш.
...та такої от лялі не маєш,
Що сидить на моїх колінах,
І цілує мене без упину...
І від дотиків я наче п"яний
Ляльки дивної... з порцеляни...
Порцеляни- чому? -
Бо щомиті
Б"ються долі,
Об щось та розбиті,
На деревах
Ламаються віти,
Бо у світі вирує вітер,
І розіб"ється (не питання)
Порцелянове це кохання,
Порцелянова наша мрія,
Перекинута буревієм...
Ну то й що? Ми ж були? Були.
Ми на струнах грали страждання.
Див цю музику перелив
До жертовної чари кохання.
БілизнИ твОго тіла- ніч
Не затьмарить своїм крилом
Вигин цей, що стікає з пліч
Вниз... до лона. (Це лоно з лон...)
А, "солідний", тобі навіє
Вітер все- ресторан, повію,
Гроші, офісну нудь страшенну...
...-Порцелянова, йди до мене!


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Св. №115091700018

вона знімає браслети з вихудлих синіх зап’ясть
знімає з очей монети по тріпах із позачассь
(так знімали вроки з чола, коли була мала)

вона знімає кіно про драму свого життя
в сценарїї є вино, але немає пиття
(так знімали книги з полиць службовці крамниць)

вона знімає втому, лікує накладенням рук
та це не відомо тому, хто їй давно не друг
(так знімали вершки з молока - білішає враз рука)


вона знімає рюкзак із своїх стомлених пліч
болю її ріка перетікає в ніч
(себе знімає на глум, щоб приховати сум).

Вдягаю ніч, мов чорне болеро.
Сліпий ліхтар – сторожа сонму тіней.
Це місто – міф, і я – маленька роль,
іду в саду у сукні темно-синій.
Широкий крок у морок по воді,
з осінніх рук свою приймаю карму:
супліддя снів зривати у поділ
і сім вітрів ловити рукавами.

Це місто – мла, зола, чортополох.
Німа пітьма. Піду, віддавши тіла
м’яке, як мох, настояне тепло,
в свічаді дня розводити світило.
Це місто – міф, і я в нім – архетип.
Сама себе пояснюю, одначе
знайди мене у видзвоні сльоти,
коли згублюсь у парадигмі значень.

2015

Пропаща корчиться
(чи морщиться)
душа.
Колишній сором
(атавізм)
уже пропито.
Як невагомість,
віжжі тягнуть
до гроша,
котрому не приб'ють
підкову
під копито.

А шлях триває;
зупинка - мить.
І не питають:
"Чи добре жить?"
За батога -
і кров кипить.
Ще крок - нога,
ще мить - прожить.
А шлях лежить.

Життя чіпляється
(чи кається)
за день.
Немає просвітку
(обіцяному?)
мріям.
Кінець
навчається початку
не з пісень -
йому
дай сорок/шістдесят*
(реально діє).

А шлях триває;
зупинка - мить.
Ніхто не знає,
де краще жить.
За батога,
щоб повторить...
Ще крок - вага,
ще мить -
і жить!
А шлях лежить.


16.09.2015

Іще чотири дні в раю
Свого села, своєї хати,
Своєї мови, у краю,
Де ще живі і мама й тато.

Де все навкруг іще моє –
І вишня, й тихоплинна річка.
Де квітка яблуком стає,
Де червоніють вже порічки.

Де чути зранку, як дзвенить
Веселий струмінь у дійниці.
Спинити б цю ранкову мить,
Води напитися з криниці.

Ногами стати в спориші...
На жаль, кінчається відпустка…
А тут рідня – тепло душі
І мамина біленька хустка.
16.09.15

Щедра та багата чарівниця-осінь
Яблука збирала у великий кошик.
Білі та червоні,такі соковиті,
Золоті,рум"яні,всі до рук просились.

Хуліган-вітрисько почав пустувати,
Перекинув кошик та й утік із саду.
Врізнобіч котились всі червонобокі,
Схованкою стала їм трава висока.

2015 р.

Дуже затишно в храмі сільському,
Пахне ладаном,свічі горять.
Забуваємо тут і про втому,
Відчуваєм таку благодать!

І на серці так легко й спокійно,
Десь відходить гріховне,мирське.
Лиш на Господа в нас вся надія,
Тільки Бог допоможе,спасе.

Поруч Він у тривожні хвилини,
Коли рве на шматки душу біль,
В радості нас також не покине,
Благословля на столі хліб і сіль.

Завжди з нами: у свята та будні,
Його образ,мов сонце сія.
Лиш молитись Йому не забудьмо,
Завжди славити Святе Ім"я.

2015 р.

Привіт.

Ти, знаю, любиш дощ
і вітру сум, печаль осінню
міських напівпрозорих площ...

Глянь - вечір причаївся тінню.

Ось я пишу тобі листа.

Ми так давно не говорили
про те, що дарувало крила.

Вже я не той...

І ти не та...

Запросим до розмови ніч?
Вона нам не відмовить, звісно.
Хоча утрьох нам ніби тісно...

Але хіба у цьому річ?

Ти, відчуваю, вже не та.
І я пишу інакші вірші,
хоч кажуть – нібито не гірші.

Та їх до цього ось листа я не додам.
Це – не для тебе...

В них вже для нас немає неба...

2014

Поки спите ви,
Стану осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари.
Підкину ще жарину в осіннє багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

Тиждень –обійми гір і синьооке небо:
десь – у полуді хмар і показових сліз,
а для грибних утіх не декорацій треба –
тільки рясні дощі щедро напоять ліс.
Нині діждався я вістки із телефона
(на смс-ку з лісу чемно чекати звик):
«Завтра у грибарів ладяться перегони.
Вдосвіта.
На узліссі.
З шаною –
Боровик»

15.09.2015

1

Вільготно.
Пташно.
Не гадають по руці,
Плавшудять по брудних вагонах тихі роми.
Павук снує на бабиній сухій щоці...
Фантомні муки-зойкання дідка-сіроми.

Футбол пляшками.
Друзки. П`яний імбецил.
Тверезий інвалід, що плачно просить їсти.
Йдуть глазуровані-ситющі між могил.
Проріджують село... Лякають бідне місто.

2

Зривання даху та бруківки.
Бульба. Дощ.
Оце й усе, чим осінь-кралечка багата.
Хвалився при дорозі хресній хвощ:
"...а я ще розіпну в пилипівку пілата...".

Дими...
Підводи...
Шлях на житні Біївці.
Вертання в тиш по довгій стрічці-блуканині.
Спивають соняхи нічийні горобці,
Видзьобують із ряду по м`якій зернині.

Так мало пахощів, розвихрених дітей,
Барвистих віршів-малев, юнок при надії.
Врожай бобових. Ціннісний бобслей.
Вузли дов`язують коростяві гордії.

3

Клади на діл свої озорені сумки,
Пірнай під плед. Радій: не бита і не клята.
Змудрішала на йоту... Знову невтямки,
Чому не ходить без ціпка кукібна мати.

Либонь, забула добрість меншенька сестра.
Але ж - сусідка Віра принесла гостинця.
І світ розширився... до сонячного бра.
І шахівницею пройшла моторна киця...

Сиди - у ґелґотінні рим, полтавських ґав.
Впаде літак - і переріже бутню нитку.
Радів ротації військовий, мирно спав.
В останньому вагоні завжди ковзько, хитко.


2015

ін мундо нон датур гіатус -
крім того що з іменем казус
немає різких перепадів
крім настрою і водоспадів
немає речей випадкових
крім виявів наслідкових
немає бажань необхідних
крім суто буденних лібідних.

* * *

Закортіло дожити
аж до кінця війни.
Бо, здавалось би, скільки там...
А, все одно, щемить.
Треба стати двожилим.
Господи, поверни,
що було донедавна
і солодко звалось „мир”.

Закортіло новин
без зведення про бої,
без сюжету
про довжелезну чергу донорів у Дніпрі *.
І нехай лиш банальне: „Синку, ти вже поїв?”
і нічого трагічного –
з вуст
турботливих матерів.

Закортіло діждатись
найсвітлішого з воскресінь.
І щоб лань
лягла, не злякавшись,
поряд із левом**…

Золотим полям
так пасує небесна безхмарна синь!
І не псує кольорів
захисний зелений.





_____________________________

* тут: сленгова назва Дніпропетровська
** посилання на роман Ф.М. Достоєвського „Брати Карамазови”


2015 р.