Колеса хутко змотують асфальт
І тіні, що вляглися на дорогу.
Не повернути, що було, на жаль,
І трохи сумно на душі від того.

Обабіч шляху вишні одцвіли,
І час опалі пелюстки змітає.
Колись були ми разом - я і ти,
Тепер є я, є ти, а нас - немає.

Дорога вперто мчить за небосхил,
А ти від мене далі... далі... далі...
Зникають спогади, неначе пил,
Слідами стаючи на магістралі.

05.06.2015р.

І каже вона: «Я завжди з тобою поруч,
як вірна дружина, опора твоя і поручень,
вкладаю у твою руку гранати й патрони,
мій воїне.
Якщо ти мене покинеш, чекай біди,
я можу читати думки і твої сліди,
у мене таких, як ти, було сотні й тисячі,
і кожного з них я змогла зруйнувати
і знищити.»

Вона дістає для тебе калаш і бронік,
ховає в окопі від ворогів і променів,
поїть дощовою водою, немов отрутою –
заради майбутнього,
нав’язується тобі, як дешева повія,
пропонує розвіятися і нарешті діяти.
І якщо їй сказати: «Мила, пішла ти на…»,
вона прийде до тебе додому –
твоя війна.

04.06.2015

А це не любов - це просто ідея-фікс,
котру ти привезла - заразу із інших міст,
з таким тільки подзвін, але не благовіст
з таким не до шлюбу ідуть - в божевільню

Ти зараз безверха - зовсім відкрита до зір
і наче беззахисна, та не підступить звір
ти силу незнану у собі черпаєш з тих пір
коли в його очі зненацька поглянула пильно.


І я простягаю шрамовані руки свої,
щоб легше летілось тобі до цієї землі,
щоб ти забувала болі свої і жалі,
щоби не ламала свого життя даремно.

І я простягаю - не впадеш, бо я захищу,
обіймами вкрию від внутрішнього дощу
могла б зненавидіти, але усе я прощу,
бо ми у нещасті зробилися сестрами певно.

На завтра дощ,
Знов збудуться прогнози,
На місці площ,
Чекатиму,а ти...

Поміж світи,
Бруківкою в тривозі,
Будеш іти...
І знову стрінемсь ми

Усе як все почалося
словами,
Та як завжди
закінчилось слізьми,
Мені набридло камінь із
неправди,нести...

Бо ти...
Ти не вона,
Забудь свої гіпнози,
Моя вина,
Твої дешеві сльози.

Так місячно і зоряно над гаєм,
Що видно все між стовбурів і віт, –
Неначе день вчорашній не зникає
За межами галактик і орбіт.
Здається скрізь, у тиші невимовній,
Яскраво запалало безліч свіч, –
І світ себе прозорістю наповнив,
І, мов туман, розвіялася ніч…
06.06.15

Такими різними були
Мої до тебе сподівання
Так високо вони пливли
Перетворились на картання

Було багато намагань
Зусиль потрачених даремно
Поділено важких страждань
Не попереджено завчасно

Зустрітих ранків самота
Мені все більше догоджає
Ця тиші виткана ріка
Від всього криє , колихає

Мені приємно зберігать
В собі змиритися з собою
Я мав можливість так кохать
Що залишаюсь вірним болю

Дві половинки , дві душі
Два голоси одної ноти
Розділені життям роки
Дві постаті по різні боки.
2015р.

Затямити, що свічі – це покута
за вишкірену ліхтарями ніч;

крокуючи асфальтом, не забути
затоптані піщаники узбіч;

спираючись на металевий костур,
читати мурашині письмена:

прийдешнє літо обіцяє простір,
який не забезпечила весна.

06.06.15

Перелітні зі стажем відстають поступово,
бо на зміну пейзажу насувається повид,
затіняє затоки та зірки над полями,
розсипає воронки та напалмові плями,
випускає з будинків, огороджених дротом,
наче з чорної скриньки, свою чорну роботу,
що нікому-нікому не відома в обличчя,
бо із нею знайомі лиш чорнобильські миші;

але все ж не лікуй ти білий шум у аорті –
це найвище, що чути дозволяється плоті,
а також показник,що ти і досі не стер це
хворобливо принишкле опромінене серце.

29.05.2015

Дивлюсь на покоління молоде,
якому усміхається майбутнє.
У це ще вірять люди де-не-де,
якщо новітня влада шалапутна
до урвища його не поведе.

Як мовиться, – дорогами планети
нікому не заказані путі.
Не імена, а руки золоті,
нехай і інженери, не поети
цінуються у бучі й суєті.

Але – війна. Онде – зальотні півні.
У Рашії годують упиря.
Еліта опускається до рівня
гадючої опричнини катівні,
вилизуючи батюшку-царя.

У Києві їх родичі хороші
готують списки: укрів – до ноги.
І де вони – державні вороги,
якщо не в ролі вірного слуги
у КаГеБе, але за наші гроші?

Хизуються собою східняки,
які вони нікому не потрібні,
які вони з хазарами подібні!
Які учителі за срібняки
у Харкові і у Ростові рідні!

Линяють патріоти-українці.
«Бандерівці цинічні»* – наодинці
із Бендерами армії базік.

Гуртуються куповані і «наші»,
а холуї наколотої Раші
освоюють воюючий язик.

                              05.2015

так буває, ластівко, так трапляється -
щось знаходиться, щось втрачається,
слів бракує, словами граються,
озираються, зупиняються.
все минає, ластівко, все міняється,
що тривожило - забувається.
рани гояться, біль тамується,
все міняється, все лікується.

07.06.2014

пливе соковитою зливою лави
вельветова грива м’якої заграви
цілуй мене милий схвильованим левом
цілуй мене тепло сливово вишнево
солоними лапами першої хвилі
і наші вітри на одному вітрилі
і наші слова спільні словооктави
вплітають у шерсть мідногривої лави
пливе над очима над тілом над пилом
вельветова північ холодним чорнилом
і натяки голі в своєму зухваллі
у посмішці грають на вістрі емалі
усе що найглибше найтонше найм’якше
на заході сонця смакує інакше

06.06.2015

Привітався тихий вечір
Покликав у спокій
Не шумить могучий явір
У думці глибокій

Трави хвилями у полі
Не колишуть вітер
У розсипах ясні зорі
По небу мов бісер

Я із поглядом зустрівся
У ньому й згубився
Я до тебе доторкнувся
Із солодом злився

Це моє переконання
І моє плекання
Якщо любиться до рання
Це і є кохання.
2015р.

Не знаю я , не знаєш ти
Яке майбутнє нас чекає
Які готуються пастки
Де мимо йде , де попадає

Не оминуть , і не збагнуть
Де висміють а де забудуть
З чим поспішають , а де йдуть
Де в почестях , де бити будуть

Такий життєвий феєрверк
І ми у ньому лотерея
Хто тягне віз , хто просто клерк
Така практичності ідея

Так крутимося в вирі цім
Комусь цікаво , комусь нудно
Десь світить сонце , гримить грім
У цьому нас гартує кратно

Любіть життя , любіть із дня
Коли з'являєтесь як діти
Любіть від зла , любіть з добра
Що матимем тим будем крити.
2015р.

Любов душі окрилена
Проханням щирим молена
У пошуку схвильована
При зустрічі нескорена

Ти тільки сам знайомишся
Новому низько клонишся
Невинне пестить , проситься
І боязно , і горнеться

Озвуч свій приспів лагідний
Мелодією ваблений
І сонячний , і райдужний
Такий відвертий , бажаний

Стань піснею утішною
Піднесеною , грішною
І ніжністю , і ласкою
Йому , собі подякою

Така вона окрилена
Така вона заслужена
Така вона намолена
Відстояна , і скорена.
2015р.

Кохана! Не скній у знемозі,
Сховай її у портмоне)))
Збирайся. Бо я у дорозі.
Вже потяг гойдає мене.

Взувай візантійські сандалі,
Туніку вдягай від Кутюр!..
На час ми закинем подалі
Нудьгу сіроденних гравюр,

Бо десь за бурштиновим тином
Вологонічної імли
Вже мариться дивний будинок,
Що в ньому щасливі були.

Для чого існують вокзали?
Для того й існують... Чи ні?..
В нічній таємничості зали,
Де ти позувала мені

В шаленстві дівочого тіла,
Немов танцюристка Дункан,
Писали, ваяли, ліпили
Наш зоряний диво-роман

Одні... Між колон... Чи не диво?
А потім... По сходах... Туди,
Де місячний диск вередливо
Оголеність тіл дослідив,

Пролившись містично в долоні
Крізь темне безмежжя вікна...
О, спогади терпко-солоні!..
За зустріч, кохана! Вина!!!)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Св. №115060600857

                           I
І у кінці, і на початку віку
міняються не люди, а земля
являє лики, образи, і …пики.
Батьки й діди закінчують велике,
а діти починають із нуля.

Але які ж ви, браття, русофіли,
коли клянете Україну-Русь?
Нащадки ваші і у нас – дебіли.
Беріть собі це стадо озвіріле.
Тюремники годяться ще комусь.

Та вам і ваша Рашія – корова.
А як дратує українська мова!
Який глевкий пшеничний коровай!
Європою пеняєте укропу,
і поперед Америки в Європу
і Філю, і йо-бзона подавай.

А ще жирьопу, рило кисельове,
монаршого дворнягу мишілкова
зніматися бульдогом у кіні,
і косолапе чучело мишоні,
кирила мощі, і хелло на поні,
і лавра на двоногому коні.

Оце і є найвищі ваші ролі.
І це не те, що кісткою у горлі
застряло і ковтнути не змогли,
як той же Крим, який ви завалили,
і як Донбас, яким не закусили,
і як усе, де ви ще не були.

Але воно чіпляється – короста.
Від нього відкараскатись не просто.
Воно уже допалось до куті.

Але свині все мало у кориті.
Усі горшки давно уже побиті,
а їх же випікають не святі.


                           ІІ
Цвіт нації гноїли комуняки,
опричники, царі-псарі, кати...
А нині і сусіди-розбишаки
кусають найжирніше, як собаки,
а доїдають – діячі-брати.

І ці купують славу за монети.
І ці живуть у власному раю,
окраденої нашої планети...
І тільки гідні кращої Кебети
поклали душу й тіло у бою.

О! Це вони за землю воювали,
яку далекі предки поливали
і кров'ю, й потом. Нині – це сади.
Та навіть і за унцію води
озолотився опіум народу.
Душителі і волі, і свободи
прислужують дияволу орди.

А нам би що? Аби не без'язикі
завоювали націю велику,
(бо не пробачить зради ця земля),
аби її не нищили вандали
і крицею підків не засівали
ані орда, ні виродки кремля.

Та спокою немає од сусідки.
І цьому є високі наші свідки –
Отець небес і Матінка Творця.

Ми тут свої, ми не прийшли нізвідки,
нам землю цю даровано навіки
і маємо стояти до кінця.

                           ІІІ
А що мені? Мені не буде гірше.
Я не чужу – свою займаю нішу,
де кожному брикатися не лінь.
Де є і непідкований, і ситий,
і ворогами ніби не убитий,
і наче не валяється мій кінь.

Мені то що? Судіть мене по писку.
І не один ще скаже ретроград,
який то я американський гад.

Не претендую я на вашу кістку.
Подавитесь у черзі чи по списку,
і не один я буду тому рад.
                              05.2015

This cruel dawn of mourning for
Delightful dream that was discarded,
I cannot sleep, not anymore,
When sky is painted deeply scarlet.

I can’t give up, I still recall
Decisive choice that wasn’t chosen.
It’s not regret, it’s not at all,
It’s just because of sky explosion.

And still I have to ask myself
That simple question with no answer.
Will I decease inside my shell
Or will I fall like wire dancer.

2015-05-18

(несерйозно-сюрреалістичне)

Над металевою дорогою трамвай летить космічно.
Над металевою дорогою пливе-пливе трамвай!
Спалило літнє пекло привесняний рай,
а залишило тільки вічне.

Горить, горить і плавиться повітря й силуети.
Горить, горить і плавиться і навіть неплавке!
І небо спрагле, смагле і таке,
неначе вчора в ньому смажили котлети.

А я іду, іду – повсюди йдуть красуні:
чорноволосі та руді, шатенки та блондинки!
Зомлілі тіні учепилися в будинки,
сховавши носа в прохолодні клуні.

Посипані людьми гарячі тротуари.
Розміщені по автах – мчаться по дорозі.
На повороті кожному та розі
до стін прилипли розпашілі пари.

Маленьку прохолоду дає малий фонтан.
Велику прохолоду дає фонтан великий.
На тебе дивляться скульптурні лики:
химера, ангел, пастир і титан.

Отак гуляти – то не вистачить і року –
алеї, парки, вулиці, завулки…
Десь недалеко пахнуть випечені булки –

сьогодні повечеряю нівроку.

2015

А коли відгорить, відгримить, і розвидниться небо,
І засохне колючий бур’ян у донецьких степах,
Бо почуті мої молитви за Вкраїну й за тебе,
Ти здолаєш тяжкий, нереальний учора ще, шлях.

Я не знаю, чи буде то день, чи морозний світанок,
Прибіжу на вокзал, чи постукаєш в наше вікно.
Я відчую, як м’якне земля, упиратись не стану
І до ніг упаду, як нерідко буває в кіно.

І покотиться вниз до твоїх запорошених берців
Невблаганна гаряча сльоза, що весну принесе.
Я в розлуці плекала її, мов дитину під серцем,
Народити завчасно боялася більше за все.

А попереду весен щасливих чекає багато,
Урожаями щедрі, над нами цвістимуть сади,
І народиться син, мов дві крапельки, схожий на тата…
Я благаю тебе: уцілій, доживи і дійди.

Жовтень 2014

П.С. Оскільки учора було оголошено результати літературного конкурсу "Коронація слова", я нарешті маю право (згідно з умовами участі у конкурсі) оприлюднювати роботи, які туди надсилала. Цей вірш - один із них.

По священній цій землі ступаю,
(до сосни зі мною притулись)
де були щасливими з тобою
в осінь пізню, в згаслий падолист.

Ця сосна - мов почуттів основа
(за слабке продовження пробач).
Вишиває тишу веселково
рідна школа, що ганяє мяч.

Все буяє ТУТ. У рідній школі
геніальні творяться голи,
і біжать мурашки мідночолі
по корі у зморшках догори.

Що вони знайдуть на тім верхів"ї,
відшукають що у вишині?
Чи важкі стежки ті, чи легкі їм?
Те вони розкажуть лиш мені...

Я тебе не бачив відучора
і відчув ТУТ, що люблю Тебе!
Де за мить мурашка мідночола
поцілує небо голубе.

25.05.2015

Я пересію крізь жагу кохання, слово...
Воно зімліє, зашаріє, защемить.
Розчахнеться у ніжних кучерях бузкових...
Гарячим гейзером натхненно забурлить.  

Я пересію крізь жагу кохання, думку...
Вона проникне у зіниці тих світів,
Де пахнуть ночі п'янким,  незабутнім трунком,
І де...гойдають мрії...крилами вітрів...

Я пересію крізь жагу кохання, душу...
Вона застогне, заніміє, заболить...
Раптом...сховається у тонкостінну мушлю...
Яку так легко лезом слова просвердлить...

2015

Самум? Ні не самум. То тільки град,
Що прибиває жито до землі.
Чиє життя сильніше? У стократ?
Та тонуть дерев'яні кораблі.

Ті дюни. То не гори - чисте скло,
Що гартувала сонця вогнепіч.
Та тільки грузнуть ноги. То полон.
Він скроєний із вишиття сторіч.

О, звідки? Звідки пролетить той смерч?
І не чекає підступу вона,
Бо у міцному плетиві химер
Не знайдеться вже спокою у снах.

І то морозом обпече, то жар.
І не дає звільнитися сльоза.
Бо не сховатись між усіх примар,
Бо не шукати відступу назад.

Як мені тебе почути
мого братика-кугута,
що гниє із голови?
Ой уміють ренегати
чорні душі продавати
за кадильницю Москви.

Не ганьба у дикім полі
пошукати злої долі,
як уміють вояки.
Ой біда, коли я мушу
завойовувати душу,
що збирає мідяки.

Гріє ваші капітали
у кишені папи Карли
куций ідол у вінці.
Ой пригріли і приспали
гади-змії і шакали,
бронзовіючі дільці.

Раша ратує за бійню,
репетирує катівню,
репетує, як на сказ.
Ой уміє одурити,
експортуючи бандита
воювати за Донбас.

Ієрархія мамони,
попираючи закони,
делегує холуїв.
Елементи кримінальні
стережуть у буцегарні
наших дочок і синів.

Ой злодії із печери,
окаянні ненажери,
одурманені усі.
Називаєтеся – браття
і як Юда до розп’яття
присмоктались до Русі.

Вас нуздає забіяка,
пес із мордою коняки
у містерії-кремлі.
У радянщині затерплі
залишайтеся у пеклі,
горлопани-москалі.

                              2015

Бурлаці фора звідусіль
як фіміам кадила,
і прикладуть до рани сіль,
і кинуть у город кукіль,
аби своє родило.

І прослідкують, чи нема
кебети і кубіти,
аби учився задарма
і усерйоз, і жартома
ридати і радіти.

І заберуть усе своє,
яке собі надбає.
А ще якщо і не проп’є,
ніхто нізащо не наб’є
і кожен обминає.

І сповідаючи усе,
зав’язане раніше,
один – журбу свою несе,
і подарований за це
талан – писати вірші.

                              2004

Вона забирає усе твоє
і каже: «Погано, якщо ідея
дорожча тобі за життя і подих,
за хліб і воду.»
У неї так туго з умінням думати,
що вона пропонує без тіні гумору
стати одним із її бездушних
маленьких
роботів.

Вона заганяє тебе в окоп
з нелегальною батьковою двостволкою,
у подертих кросівках, старій футболці,
вилинялій
на сонці,
і каже: «Ти можеш мене залишити,
проміняти на хату, сім’ю і тишу,
завести собаку, здобути вишку,
навіть влитися
в соціум».

/Ага,
і відстежувати по радіо чи ТБ
всі сюжети і передачі: коли і де
обстріляли, розбили, вирізали до тла,
щоб лиш кров і зола…
Щоб лиш спогад – і погань, що вирвала, мов трофей,
цю не варту нічого, як каже вона, ідею,
щоб лиш совість і сором –
ефект, про який вона не
розказала./

***

Щоб лиш голос і галас, крики у голові –
дякувати богам, що усі живі,
щоб по той бік у трубці звучало знайоме «алло» –
і нічого поганого, втраченого не було,
щоб ніколи не йшла за тобою, як тінь, вона,
ця ненависна, остогидла, страшна війна
зі своїми амбіціями та розмовами.

Ти ніколи не зрозумієш, навіщо і хто вона...
Ти б хотів утекти, та тікати нема куди,
бо такі, як вона, фіксують шляхи і ходи,
бо такі, як вона, щохвилини у спину дихають
обрізають стежки і перекривають виходи.

02.06.2015

У сніг мене веди, у сніг.
Далеко?
Вогонь між моїх щедрих ніг
Запеклий.
На сніг неси мене, на сніг.
На біле.
І біль, і крик, і спів, і сміх
Знесилять.
А сніг чи гріх? Розтане теж
Сніжинка.
Вогонь чи сніг – не мають меж.
Як жінка.

4 червня 2015

Зима. І сонця західного полум'я з-за шпилів
Та з-за піднесених над світом димарів
Величну браму відкриває до років
Бажань божественних й пишнот вже постарілих.

У тому полум'ї дива не знають меж:
Пригоди звуть, і зник кудись вже страх.
Між сфінксів там проходить певний шлях -
Вздовж веж та стін йдучі, лір врешті досягнеш.

Лише сама краса цвіте у тій землі,
Де джерело своє знаходять спогади розмиті,
Де річка Часу починає струменіти
У зоряних годин порожній чорноті.
Сни наближають нас туди, та правду каже міф:
Немає для людей у світі тім шляхів.

Бігають волошки краєм піднебесся
Голос мій охриплий як суха трава
Ти десь поруч де ти знаю поруч десь ти
А сама я теж десь
тут…
і ледь жива
Воля волошкова припинає погляд
Зупиняє шепіт й магму зайвих слів
Коли синька їхня випрямляє щогли
Під вітрилом неба куди й ти злетів
Ти мене тримаєш на струні польоту
Відпусти зненацька у купель без дна
Бо вже цілять в мене волошкові чоти
Й наскрізно ще в леті струмом б’є струна

3 червня реальність

Над селищем старим великий пагорб нависав -
Впиралася у нього головна алея.
Зелений, темний; ліс його вкривав;
Над шпилем церкви височів він величчю своєю.

Селян гнітив вже два століття страх
Від тих речей, що коїлись на схилі:
То олень там лежить потрощений, то птах,
То рідні діти там зникають без надії.

Одного дня поштар там не знайшов села:
Ані людей, ані хатин - одна лиш пустка.
Прийшла туди і з Ейлсбері юрба.
Казали всі вони: поштар той з'їхав з глузду.
Бо ж він розповідав, як в пагорба помітив
Голодні очі та широкі довгі ікла.

Як був би мій – ніколи б не впустила
Як був би мій – тебе би стерегла
А так здалека глянула і відпустила
І наче і ніколи не була

Як був би мій то сонце зустрічала
А так я сплю й воно само встає
Як був би мій тобі б себе віддала
А так само собою перейде

Та ти не мій – і я лиш споглядаю
І день так тягнеться, і вже не йде
Та все одно тебе я не кохаю
Та все-одно чекаю я тебе

Та ти не мій – і цей пожар в очах не втушиш
Та ти не мій – ідякую за те
Що ти не споглядаєш в мою душу
А я скучаю.. ну а вітер рознесе

@ Дівчур Христина 2015 р

Оті, що до рабського звикли життя,
І духу свободи бояться…
Катюга з рукою тризуба відтяв,
А хлопцю – всього дев’ятнадцять…

…У дівчинки-крихітки в погляді даль,
І туга – доросла, без краю.
На платтячку татова сяє медаль,
А тата вже більше немає…

… В тім пеклі Іринку Господь уберіг,
Де навіть залізо горіло.
Буває, герої лишаються ніг,
Та їм не підрізати крила…

… Маленького братика тулить сестра,
Украла війна їхнє щастя.
У різних притулках тепер дітвора,
Тож разом бувають нечасто…

Сльоза за сльозою гірчить полином
За всіх постраждалих невинних.
Колись ми дивились таке у кіно,
А зараз – щодня у новинах.

Я забуваю дихати , коли з тобою
Я забуваю чути і тону в очах
Неначе ми уже сто літ знайомі
А решта хай летить і в пух, і в прах
А я тріпочу лиш з тобою
Як цей листок перед журбою
І перед тим як падать вниз
Хочу здійснити свій каприз
Себе не слухаю, лиш ти
Не відкидаю глибини
О, божевілля так солодке
Що роблю я тебе й лиш фотки
І зупинитись, і не відпустити
Цього не можу я вчинити
А попущу лиш бремінь страху
Й не підпущу ту бурю краху
Та знаю – скоро все мине
А зараз просто – хай живе !
@ Дівчур Христина 2015 р

Місяць такий великий у ньому нині півсвіту
Спрагло тягну до світла руки, лице, думки.
Слухати ніч душею у тебе навчусь уміти
Пахне святошна тиша димом од свіч їдким.

Аве, безсоння, аве! Запівночі томне вето
Смутком офірно-білим вкрило Чумацький Шлях.
Знаєш, де мій неспокій? Смішно! На дні чернеток
Межи рядків строкатих – світ, у якому я

Там чорно-біло-ясно у світі отому, певне.
Крила на фоні лету пишуть печаль живу.
Зірка, що впала з неба світлом вросла у мене,
Тепло стекло крізь пальці небо в густу траву.

ти ступив у гидь
ти ступив у гадь
чорнокінно мчить
промосковська рать

ти тепер між них
ти не друг а брут
серед лютих лих
зрада там і тут

мов найбільша з бід
стигне в жилах кров
не скресає лід
від пустих розмов

сам казав не зрадь
аж душа болить
ти ступив у гадь
ти ступив у гидь

Завулками ми йшли, де цегла сіра
Зі стін проказу злу звільнити хоче,
Юрба ж брудна, огидна, здичавіла,
До своїх бога з чортом щось шепоче.

Мільйон вогнів на вулиці палав -
З пласких дахів лиш декілька злетіло
Пташок - їх небо зяюче манило,
А барабан далекий ритм їм задавав.

Я знав, які жахіття варились на вогні,
Й гостей розгледів потойбічних у птахах.
Та до яких планет тепер лежить їх темний шлях?
І що ж принесли з Тогу під крилами вони?
Сміялись інші, та раптом завмерли в німоті,
Побачивши, що в кігтях тримають злі птахи.

Озвучений переклад

А на Луганщину летіли журавлі,
Щемливу ніжність несли на крилі.
Селилися обабіч хат й доріг,
Вітались:дзьбом стукали в поріг,
Щоб їх зустріли радо як завжди.
Та раптом зупинилися:зажди...
Порожні хати вікнами дивились,
А в них ікони, що до них молились...
Там на господаря чекає липа,
Й розвіяна туга несамовита...
Знесилена трава росою плаче
І приховати рани прагне наче...
Й крізь сльози вперше усміхнулася земля-
Побачила кружляння журавля...

Горі долу, горі долу -
Лем грива й хвуст видніють,
То чортуватого коня Татоша
Люди днись не взріють.

Прийшов на буркут, на поток
Води студеної ся напити,
Ніхто ні в лісах, ні у горах
Не годен ’го нияк імити.

Десь вун стратив свою лабу,
Ще й підкови прибиті криво,
Но типірка шукайте коня
Де ’го крилатого носило.

Прийшов на буркут, на поток
Води студеної ся напити,
Ніхто ні в лісах, ні у горах
Не годен ’го нияк імити.

Файно му жилося в ґазди
Не битий, нигде не голоден,
Та сяк хтів вун тотої волі,
Через паланки був скакати годен.

Прийшов на буркут, на поток
Води студеної ся напити,
Ніхто ні в лісах, ні у горах
Не годен ’го нияк імити.

Літать татош попуд хмари,
Біла фана, кунь сиринчі
най'го люде нараз спузнають
по крилах в динь ай зночі.
20.02.12

Хто, скажи мені, хто,
Напророчив біду твоїй долі?
Ти у зоні АТО
На вчорашньому мирному полі.

В тебе цілиться брат,
Що одвічно вважав своїм братом…
Поряд рветься снаряд –
Зорі падають вниз зорепадом.

Ти у зоні АТО
За чужу не ховаєшся спину,
Як не ти, тоді хто,
В час лихий порятує країну?

Як не ти, тоді хто,
Принесе перемогу крилату?
Ти у зоні АТО –
Твоя місія – перемагати!

А коли все мине
І війна, непотрібна нікому,
Сном страшним промайне –
Ти повернешся іншим додому.

Почуття, відчуття
Не даватимуть довго ще спати.
За Вітчизну життя
Ти готовий синівське віддати.

…і вдихаючи запахи нам
безнадійно чужі

та сніданок з'їдаючи десь
в Монреалі чи Відні,

ми постійно шукаємо звичні
коржі –

ми шукаємо запахи рідні.

2015

Я писала й раніше про діряві дороги,
що губились у мріях мого небуття.
Заживали порізи, розставили тривоги
і щирішим ставало моє каяття.

Йшла узбіччями болю, втрачала надію,
повертаючись знову в наївні світи,
підливала у полум’я тиші олію,
мов похована й вбита палила мости.

Знов стирала усі дорогі телефони,
не знаходячи місця палила й листи
і кричала душею, немов з мікрофону,
але винний у цьому звичайно ж не ти!

Я ховалася від вашого клятого завтра,
від утопій, ілюзій та правильних слів
та ніколи моя покалічена правда
не потоне у мареві ваших світів.

(27.05.2015 р.)

Іспити, заліки, тести і сесії...
тане мій світ в безкінечній прогресії.
Не залишаючи шанс на дисперсію,
знову, як всі, поринаю в депресію.

Ще одна книга і зірвуться струни,
вже слово - не слово, а древнії руни.

Хочеться бігти від себе самої,
ховаючи душу за ранковою мною.
Щоб більше не бачити вічного бою,
котрий замість крові стікає журбою.

О ні, я не стомлений зброєю воїн,
я просто боюся... боюся воєн.

Так страшно утратити всі відчуття,
жалітися тільки на своє життя,
проклясти і бога, і книгу буття,
і знати, не буде уже вороття.

Як раптом побачите, що я сміюся,
не вірте, боюся. я просто боюся...


(31.05.2015 р.)

Іноді так хочеться заснути,
І проспати неприємні дні,
Кілька сторінок перегорнути,
Тих, які важкі або нудні.

І відкрити очі вже у свято,
Як проблем закінчиться потік,
Та, напевно, хочу забагато -
Ще ніхто від прикрощів не втік.

Тільки після них душа чистіша,
Та не всяк збагнути те зумів.
Лиш тоді солодка серцю тиша,
Як воно наслухалось громів.

…і радій що ти можеш цей кисень вдихати навмисне
що ти можеш його відчувати з азотом чи квітами
бо настільки багато це тільки немертвий умітиме
він інакше лише зогниє
чи наскрізно прокисне.

…бо і жити і дихати найнеймовірніші речі
це як бачити небо і пити вино з апельсинів
це як той діамант що учора зненацька поси́нів
це неначе старому відчути себе
у малечі.

…ти не злися на місто що має задавнені стигми
йому в'ївся у душу навіки вольфрам і неон
по планеті мандрує четвертий еон
і життя у тобі
все ще встигне.


2015

Моменти що тривожать стрес
Всі піднімають хвилювання
Поставлений під біту прес
Твого таємного плювання

Говориш те що хочуть чуть
Насправді думаєш інакше
Мутна у социуму суть
Усих хвилює тільки власне

Ми так приучені збирать
Свої невизнані надбання
Бо як верхи не можем брать
Калічитись об дно цькування

Тому й руйнуємо старе
Щоб справедливість керувала
Щоб не дивились на блотне
А розум був у русі права.
2015р.

Ветви, как руки, за окна хватают.
Звезды, как в проруби блики, мерцают.
Свет- он внутри? Или- вне? Рассмотри-
Едет автобус под номером ТРИ.

В очередь! В очередь! В двери пролезем
Меж недописанных прозопоэзий.
Лунной дорожкой асфальту не быть.
И не доехать. И не долюбить.

И на приборной доске виновато
Стертые цифры пятна циферблата
С боем отмерят минувшие дни.
Место водителя пусто- взгляни.

В тему "дожить бы теперь до рассвета"
В спешке кондуктор не продал билета.
-Платим, пустая твоя голова!-
Гривна- за вход. Но за выход-то два.

В тесном салоне маршрута ночного
Сын на руках у отца- тоже... Бога... ,
Место деля с кособокой старухой,
Держится поручней силою Духа...

Фарам в тумане не выследить- чтО там?
Там впереди, за ночным поворотом?
Медики? Ангелы? Грустный мотив...
Кто-то - доехал. И кто-то - в пути.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115060100334

Колись вже я вступав у того міста межі.
Старе воно і струпом вкрите - там юрба безрідна
У гонги грішні била, і богам незнаним гімни
Співала в склепах на брудному узбережжі.

Немовби очі риб, гнилих будинків вікна
Напівживий і п'яний звели на мене погляд,
Та з вулиці звернув я на подвір'я чорне поряд -
Можливо, хоча б тут когось зустріти міг я.

Там, серед чорних стін, я у пітьмі заголосив:
"Як можна було увійти в цей мороку барліг!"
Коли ж вогні не знати хто у домі запалив,
Крізь скло побачив силуети я танцівників:
Шалене та беззвучне свято трупів, що скакали -
Хоча, тіла ті ані рук, ані голів не мали.

Поховаймо її. Припадімо усі на коліна.
Ця земля – ледь жива. Почалася остання хода.
Заховаємо вглиб теплий спогад про ключ журавлиний
І про те, як тече в її венах Дніпрова вода.
Нас розтягнуть за мить, як непотріб розтягує зграя.
Нас зацитькають знов, батогами зашиють роти,
Ми побачимо, як Батьківщина від пустки згорає
Через те, що ніхто не відважився прямо іти.
Заголосимо ми, що, мовляв, не змогли-не зуміли
Повернути собі безконечно родючі ґрунти.
Пропадемо навік над її пошматованим тілом,
Не зумівши синам давній спадок отців зберегти.

Позаростали споришами
весною ходжені стежки.
Вже червень босими ногами
покоси топче навпрошки.

Пустує вітерець крилатий -
у квітів запахи краде.
Хмарин білесеньке латаття
цвіте в блакиті де-не-де.

Шумлять пророче і безкрайньо
увись задивлені поля.
І знов осанною осяяні
Сади, смарагдові здаля.

Сам Бог у сонячній крисані
трудом освячує плоди
на цій землі обітованій...
Блаженна Радосте, гряди!

2009

гаплик