Не в пиятиці похвальби шаленої,
Не в пиятиці гордості сліпої,
Не в буйстві сміху, в пісні галасливій,
Не в передзвоні чаші кругової ,
А в силу тверезої покори
І чистоти оновленої
На справу грізного служіння
В кривавий бій постанеш ти.

О Русь моя! як муж розумний,
Суворо допитавши совість,
З душею світлою і многодумною,
Сміливо йде на Божий поклик,
Отак, зцілившись од пороку,
Свідомістю, скорботою і соромом,
Постанеш ти світові високо
У сяйві світлому й святому!

Іди! тебе народи кличуть!
І, учту бранну завершивши,
Даруй їм дар святий свободи,
Життя дай думці,життю - мир!
Іди, світла твоя дорога!
В душі любов, в десниці грім,
Грізна, прекрасна,- ангел Бога
З осяяним вогнем чолом!
3 квітня 1854

А.С.Хомяков «Раскаявшейся России»

Не в пьянстве похвальбы безумной,
Не в пьянстве гордости слепой,
Не в буйстве смеха, песни шумной,
Не с звоном чаши круговой;
Но в силу трезвенной смиренья
И обновленной чистоты
На дело грозного служенья
В кровавый бой предстанешь ты.

О Русь моя! как муж разумный,
Сурово совесть допросив,
С душою светлой, многодумной,
Идёт на божеский призыв,
Так, исцелив болезнь порока
Сознаньем, скорбью и стыдом,
Пред миром станешь ты высоко,
В сияньи новом и святом!

Иди! тебя зовут народы!
И, совершив свой бранный пир,
Даруй им дар святой свободы,
Дай мысли жизнь, дай жизни мир!
Иди! светла твоя дорога:
В душе любовь, в деснице гром,
Грозна, прекрасна, - ангел бога
С огнесверкающим челом!

Зібрались дикобрази попоїсти.
Трави ж – катма. Посунули у місто:
- Там, - кажуть, - хоч бананів поїмо.
- Або поетів, якщо стрінуться…
- Та мо’…

Якби ж поети! - то ще не найгірше…
Знайшлись лиш сині купи жовтих віршів,
Та й ті гуртом заледве що відбили,
Бо їх якась мара пощось чорнила.

Коли крихтИ останні дожували,
Несито переглянулися - мало…
Чкурнули за марою наздогінці,
А та:
- Добавки? Ставте по оцінці!

(Джерело натхнення - тут: http://maysterni.com/publication.php?id=106863)

повінь стрімких повік блаженно мовчить
на один вдих заготовано пестощів постріл
ти загортаєш мене яструбом брів на плечі
марево срібних борів нам колисає постіль

як заморочив голову ясного шовку жасмин
жаско стає від тіла що обпікаючи груди
сонно приспить мене аж до самої весни
питиме сто ночей осуди й схлипи застуди

з теплих краплин молока із молочаєвих слів
руни тремтливих русалок родяться на руці
всипане затишком небо там де пісок осклів
там де уперто радиться сяєво ста промінців

благаєш мене ворожбите про ранній сон
у якому червоні яблука і останні сніжинки
і ми з тобою осучаснено вишите полотно
де ноги звиваються зміями у пастці схлипів

ти дорогий мені чоловіче на довгій дорозі
коханий ? іще не знаю та й враз не зможу
а Київ стоїть і мружиться Дідом Морозом
боїться сполохати у плаві рожеві рожі

Світ змінився. Летить під укіс шкереберть
Все, що ми відчували, що чули і знали зі школи.
Це війна... Просто все, як життя і як смерть.
І нікУди не дітись. Нічого не зміниш у долі.

Ще колись дев"ятнадцятий вік, як спливав,
Золотий... І даремно був Срібним назвАний,
Він для людства найкращі часи спланував...
А у спадок надав лиш криваві роз"ятрені рани.

От і нині... Цей світ полетів під уклін,
Наче потяг без гальм... І керманичі- блазні...
Ще не в звичці, що це назавжди, це по скін
Наших днів... Що криваві річкИ- непролазні...

Той, хто думав, що час у минуле вернуть,
І вернЕться- так само застигне від болю,
Як і той, стрімголов у майбутнє пірнуть
що збирався- безчасся нап"ється доволі...

....... ........ ........ ........

Світ змінився, і долю ми питимем разом.
Світ змінився. Нічого тут не додаси
До прадавньої суть-філософської фрази-
"Не дай, Боже, нам жить в доленосні часи..."


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115011700140

Про нього казали - хороша людина,
і мухи такий не скривдить,
є дім і родина,
і все, як годиться,
робота, дружина, діти.
Жили, як усі, не багато й не бідно,
раділи доньці і сину,
хоч доля й не гладила по голівці,
але й не штовхала в спину.

Та раптом, сипнуло у вікна градом,
кривавим дощем накрило,
смерч пролетів над притихлим садом,
біда розпустила крила!
Стискає рука автомата щосили,
негода прийшла до хати!
За доньку і сина, за біль України,
хороша людина іде воювати!

2015

Кожен щем, кожен порух i вiтер, i кожне обличчя,
степiнь близькостi з котрим здавався менi вищим за
близькiсть неба й комети, i кожне розгойдане вiче,
закипiле всерединi мене, i кожна сльоза,

забракована за неспроможнiсть котитися бростю
власних вiй (бо наступне зруйнує i спалить усе) -
це найлiпшi мої фiгуранти у списках на розстрiл
у застiнках, обмежених певним з моїх передсердь.

Палiмпсести внизу на бетонi - проста параноя:
те, що дряпає - вид забороненого багажу.
Треба мати талант, аби рiвно вести пiд конвоєм.
Я веду пiд конвоєм - а значить, уже не пишу.

15.01.15

               І
Галюцинація Росії –
це небо
               жовто-голубе.
Хіпує нація-месія.
У неї лицарі –
                     злодії
із ветеранів КаҐеБе.

Сам Пу натягує пілотку.
Уключено автопілот.
Бойовики дають наводку.

А що удіємо, народ,
коли при владі ідіот,
що може
           натиснути кнопку?

У Рашії нема ума.
У Путіна гальма
                           немає.
На носі ядерна зима
і невідомо зокрема,
чого Америка чекає?

               ІІ
Які то ненаситні буржуї
оці чужі Америка-Європа.
Зате
        великі карлики
                           свої.
Як гарно скачуть оба
                       опа-опа.

Які вони пігмеї...
                      ...і орли,
богатирі у Раші на розпутті.
Але якого біса Ліліпуті
на себе красні ризи нап’яли?

Німіє православіє вселенське.
Блідніє сонцеликий Нурсултан,
і панікує бацька Лукашенко,
і Михаїл у Грузії не пан,
і Гавела нема
                         у Порошенка.

І не минає «Руськая вєсна».
І не літає з осені лелека.
Іде війна,
               загарбницька війна.
І як же до Америки далеко.

               ІІІ
Америка усіх навчає,
а їм – бананами об стінку.
А уявіть, –
               її немає.
Яку відкриємо сторінку?

Але – Америка погана!
Усе там є, а їй все мало.
Їй дуже треба –
                      мани-мани...
А може й
               українське сало?!

Окрім якогось ку-клукс-клана
вона ніяких бід не знала.
Не мала жодного тирана.
Усіх рабів повиживала.

І у Японії пальнула,
і у червоному В’єтнамі,
і Перл-Харбору
                       орігамі
чомусь усе ще не забула.

І не закрита й досі тема, –
яка Америка погана?!
І на адресу дяді Сема
одна за одною
                       догана.

А от Расєя дуже мила.
І лише підливає масло,
аби усе, що не згоріло,
гарячим полум’ям погасло.

І на Донбасі, і у Раші
про це
             по радіо казали, -
Її туземці всюди «наші».
Вони нікого не чіпали.

Ось вийде Рашія із п’янки
і забере конвой і танки.
Немає на Донбасі янкі?!?!?!
А є – озброєні макаки.

Але утремо янкі носа
і у Союзі так не буде,
аби якісь там негритоси
жили, неначе білі люди.

І як то боязно рашисту,
якщо у них таке настане, –
і із Бандерії – фашисти,
і із Америки – погани!

А Раша?
             О!
                     Які то браття!
Дає і забирає гроші
удвоє
                і утроє
                               довші.

І ради нашого розп’яття
усе роздмухує багаття...
Яка то
             Рашія
                           хороша!

                              15.2015

Ой сестри,мої сестри!
Тримайте подарунки -
Най бачать всі навколо
Ці гарні візерунки.
Най знають мої сестри,
Що брат є в Україні,
Що б’ється він за волю
Рідной Батьківщини.
Пам’ятайте сестри,
Що як не стане брата -
Знайте ви в обличчя
Свого супостата.
Сестро моя сестро,
Не корись чужинцю!
За мову рідну й слово -
Видряпай очницю!
Най ви мої сестри
В далекім Киргизстані
Та не простіть кацапам
Брата у савані.
16.01.2015

Посеред пахощів трояндових країн,
В обрамленні гірського колориту,
Посеред озера і тисячі видінь
Існує острів, для закоханих у літо.
Я так сумую за погожим ранком,
Що розкуйовджує волосся у верби...
За літнім сонячним серпанком,
Що огортає щастя береги...
За плесами озерець синьочубих,
За щебетом грайливих солов'їв,
За райдугою квітів, серцю любих,
За вічністю смарагдових гаїв.
Сумую за тобою...в літніх зорепадах...
Такий далекий і водночас близький...
І відображений у зоряних свічадах,
Моїх, гаптованих ілюзіями мрій.
Думками я на острові, коханий...
Блукаю лабіринтом шовкових алей,
Зриваючи, замріяні тюльпани,
Торкаючись пелюсток орхідей...
Сумуючи, я повертаю наше літо,
Занурююся в дощову купіль
Кохання, що зірками оповите...
Зітхаю, бо надворі заметіль...

Вы по каким критериям, скажите мне,
Отбор девиц ведете для своей постели?
Вы умных ищите? Или смазливые нужней?
Или друзья, чтоб от фигуры обалдели?

Какой ваш вкус? На коих больше спрос,
На ласковых? Или на тех, что властны?
Среди знакомых проведите вы опрос,
Чтоб точно знать, с какой вам будет счастье!

Вы же зависимы от вкуса всех людей,
Необходима зависть окружения...
И выбирая из бесчисленных блядей,
Придерживайтесь посторонних мнения!

Какие, нынче, в тренде ваших глаз?
Растеряна и смущена в конфузе...
- Смотря на ту, с которой вы сейчас,
Я крайне рада,
что совсем
не в вашем вкусе...

Сонячне сяйво згасло,
Хоч і не стигне сонце,
Вуха печуть ті гасла.

Ясність чи сніг - все марно,
Тихо сопе байдужість,
А в підребер`ї хмарно.

Тільки одні терцини
Оду співають хибно,
З дня на нову годину.

Цвіти попри все: ненажерливу владу,
Злодюгу сусіда і ляпаси “Граду”,
Байдужих дітей і стурбованих “друзів”,
Що роги скрутити не здатні катюзі.
Прости їх. І далі у пишному цвіті
Зростай, наймужніша, найкраща у світі,
Для тих соколят, що за тебе - горою,
Для їхніх дітей, для прийдешніх героїв.
Гартує Господь непідкорених духом,
Не вбити ні війнам тебе, ні розрухам,
Ні ситим щурам, ні мистецьким повіям.
Хай звідки б пронизливий вітер не віяв,
Цвіти, воскресай, хоч укотре розп’ята,
У вулиць твоїх не за горами свята.
Твій кат захлинеться кривавою грою,
Повернуться з бою сучасні герої,
І пісня твоя ще дзвінкішою стане…
За ніччю - завжди неминучий світанок.
16 січня 2015

Як дикобрази, що зібрались їсти,
Балакають ненатлі пародисти.
Підхоплять синій текст - і зачорнять.
Ще й квилять: Став оцінку!.. краще п"ять...

І дивишся на них, і сиплеш їм крихтин.
А досить запитати: "Хто, прояво, ти?".

І давляться бананами, травичкою...
Від Брута словоблуддя стало звичкою.

У пору косовиць і диспепсій
Тьма-тьменна дикобразів.
Сій не сій...

Якщо ти відданий не товпам - врожаям,
Крокуй, поете, мимо ясел, ям.


2015

Над країною ніч...
І співають вітри переспіви
Про козацтво, про Січ,
Про арійське надбання віків...
І зійшлись віч-на-вІч
Дві сестри, нерозлучнії діви-
Україна й Росія...
Наче хто на біду поробив...
По землі сивина
Холодів розлилась... Покриває,
Мов ряднини шматок,
України чоло золоте...
І гуляє війна
Ще колись сонцесяючим краєм,
І не скаже ніхто,
Чи й надійде братерство святе...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115011511790

Різдво оце якесь воно сумне,
Хоч ми і Господа прихід вітаєм,
За стіл сідаємо святковий -
Та побратимів ми не забуваєм.
Як же святкується тобі,
Мій брате, там удалечі від дому?
Чи є із ким свій розпач розділити
І прихилитись до плеча є кому …
Молитву змовлю тиху я за тебе,
За тисячі таких як ти, за долю України
Дай,Боже, щоб наступним вже Різдвом
Втішався в колі друзів ти й родини!!!

Січень 2015 року

Зісковзував яскравим шовком день,
Торкаючись зіниць твоїх, етюдом...
Щоб завтра, із наплутаних натхнень,
Завершений шедевр став "просто" чудом.  
Щоб завтра зрозуміла...що пастель,
Надійно зафіксована у взорі...
Щоб завтра перейти на той щабель,
Котрий встелили шлейфом ясні зорі.  
А ти пастеллю далі малював
Нові штрихи, тушуючи зигзаги...
І той шедевр кохання чарував,
Та надавав нестримної наснаги...

Війна... будь ти проклята, Війно
ненажерлива, чуєш, Відьмо?…
...наче медом помащено медом
наче Тіло не з крові, а з крейди
наче дошка шкільна, щоби стерти
наче Світ з люциферої сперми?!..
наче в душах людських "коротнуло"!?
і до світла дорога крізь дуло…
може досить? паняночко, досить
проковтни свої "гради" і "оси"…
дай спокійно лягти і проснутись
а тебе, хай там що… більш не чути
будь ти проклята тричі і всоте
на сніданок, в обід і навпроти
у портфелі, портфоліо - фото
у Десні, у Дніпрі і в болоті
у поета, бариги-міняйли
у Мак'картні, і в Роя і в Лайли
у Миколи, Петра ( той, що тесля )
в тім, хто видумав крила і весла
і у серці, цілованим скальпем
і у хмарці, націлену в Альпи
на підйомах, і спусках Говерли
на вустах і живих, і померлих...
будь ти проклята, читана Війно
переспівана радо у фільмах
монументах граніта і бронзи
на підмостках для читання прози
словом скрізь
озвірілі двоногі
де раби рабослав'ять убогих --
будь ти проклята...
15.01. 2015.

під скелею де в ріст людський трава
і де душа збирала в жмені жито
не нами вік неволі пережито
не нами стежка стоптана крива

не ми лупали скелю ту не раз
не нам із неї предки говорили
що не в траві а в житі чорна сила
чекає з дня у день невільних нас

та хтось пожав і жито і з тих пір
куколю стебла вибуяли лісом
що не бере ні слово ні залізо
ні вдзовж ні вглиб ні вгору ані вшир

Там: Ату! А тут - АТО.
Перемога тільки сниться.
Чи то порох вже(ще) не той,
чи гнила порохівниця?

14.01.2015

У шерехах ночей зимова сплячка
весняної жаги і сподівань.
Небесна притомилася конячка
А раптом у кінці чергова хлань?

А шлях важкий – тремтять і круп, і ноги,
судомою бере утома м’яз.
Назовні – твердь, внизу – багно дороги
і окрик «Вйо!», що ріже навпіл час.

Не іскри з-під копит, а баговиння.
І сухожилля, наче тятива.
Іржаві плями – крові ластовиння.
Скоріше би смарагдова трава.

По ній уранці – босими ногами.
Сріблясті роси, як купіль життя…
Щоб не пекло убивчими вогнями,
не плакало налякане дитя.

Але не нині. Нині – мряка стужі,
вологий сон, завожена постіль;
яса вітрин, вино, японське суші…
і сум душі, означений як біль.

Життя вмирає сущими смертями
і пахне гаром – догоряє степ.
Одвічне небо оберта над нами
добро і зло, магічний свій вертеп.

Ворота сині. Стишує коняче
і наостанку рже у марний світ.
Тепер козлине, може і козляче,
гонитиме по колу кодло бід.

Сьогодні кров, а завтра миру тиша.
І навпаки. Це круговерть мари.
А десь шкребе в безодні долі миша,
ховаючи до нірки сон гори.

14.01.15

Гойда-гойда, люлі-люлі,
Засинай, моя красуля, –
Спить натомлений твій татко
І тобі пора вже спатки.
Люлі-люлі, гойда-да,
Хай мине тебе біда!

Темна ніч прийшла в кімнатку,
Щоби спало ти, малятко.
Не полохай сон короткий, –
Спи, любов моя солодка.
Люлі-люлі, гойда-да,
Хай мине тебе нужда!

Не дивися серед ночі
У мої щасливі очі, –
Не просися знов на руки,
Найбезболісніша муко.
Люлі-люлі, гойда-да,
Доні маму не шкодА!

Гойда-гойда, люлі- люлі,
Вже година промайнула,
Чом відкриті оченятка
Не збираються ще спатки?..
Гойда-люлі, ля-ля-ля,
Засинай, моє маля!
24.06.09

знову прийшла я до тебе великий Боже
хоч і не варто та стала вже геть порожня
наче щербата китайська ваза.

от розкажи мені, що йому зараз сниться
чи журавель у небі чи у руці синиця
що хоч тепер його вразить

я б і хотіла мій Боже тобі розповісти
що нам тепер немає й на хмарці місця
та залишилися спогаду сирота

то все прохала у тебе коралі й намисто
то шепотіла про сонце на сукні барвистій
поки у нього перша зросла висота

що йому Боже як Київ нестямно зітхає
коли морока та морок дістали до краю
колом померкла повільна хода

тільки не думай що скаржуся Боже милий
повно в провінції рік і тернового мила
щоби усі відрази обмити сповна

з ким не буває
пліч – о -пліч ішла та й упала
вкотре ти скажеш у сон падолиста опала
вкотре зимуєш у мене на шиї одна

що ж мені Боже зривати йому корону
хай вже моя розлітається в друзки
та крона
знову ростиме замріяно-неземна

син обриває у бабці сливове проміння втіхи
донька мій Боже під боком пахне горіхом
інше
усе дрібнота усе дарма.

ти мені кажеш мій Боже, що дуже шкода
дід не просохне бо клята ж у хаті погода
із матюками три діжі вини та вина

брат лютим звіром шкірить зуби на спадок
зміни на лапах чалапають виноградно
де чорним списом виорює душу війна

я в тебе Господи хочу одне лиш просити
ти розкажи йому що я вибачаю осліпле
хай не заблудиться в наших важких іменах

Немає сорому, не бачимо нікого
Закрились вдома і не крає серце й втома
Лягла на плечі і опухли очі
Від сліз від горя . від журби й немає мочі
Від смерті і німіють руки
Все опускаються в ті вічні муки
Яка печаль, які потужні болі
І який сором, стоїмо, неначе голі
І санкції не покривають до кінця
І світ вже відвернувся, так, з проста
Той вітер нас окутає собою
І стоїмо неначе в пеклі із собою
Голі-голісінькі і помочі нема
Чого ж із нами поступили так, війна…
І ніби живемо в своїй країні,
І ніби все моє, але до нині
Не виправимо те, чого нема
А скільки їх забрала та земля
Накрила, темно й під прицілом ночі
Уже й нічий руки не лоскоче
Уже нічиє слово не зігріє
Це наче напасть і усе хворіє
Чому, за що і за які провини
Ми живемо й не бачимо дитини…
@ Дівчур Христина 2014

А як дивитися на смерть людську
Як не жаліти, як не плакать можна
І заспіваю пісню я сумну
Та голосу не маю й замовкаю
І долю я нікчемну проклинаю
Чому подарувала смерть вона усім
Чого забрала душі й не чекала
Отак взяла і підіграла
Кому, за що чаклує Ірод
Це наче епопея чи троянський вірус
Він забирає праведні серця
Він убиває, гасить й без кінця
Як карусель закручує у врій
Й не відпускає вже ніколи з миром
Земля горить вже під ногами, пнеться
І скоро все це увірветься
І лишиться лиш дим й неспокій
Пожар і попіл і вилізе все боком
@ Дівчур Христина 2014

і зовсім не тривкий той перший сніг зими коли
будує храми з кисню і пускає птахом в хмари
стоповерхові плити кабали що височать в імлі
стовпом медитативності постали межи нами

розбурханим пагіллям злізе долу тиск а вись
засліпить зимофарб'ям твої смарагди-очі
не бійся ближче хутко до мене пригорнись
нехай гілля тонке думки тобі й мені лоскоче

нам застелила білим стежини лагода й теплінь
лишивши зради й холод в вільготно-тоскнім небі
твої вуста гранатово-п'янкі аж до моїх зомлінь
упевненішим будь торкнись і притули до себе

крижини серця поглядом з жаринкою стоплю
це перший крок він мій я знаю й надто близько
мрійливо-ніжне в цноті шепіт я тебе люблю
промовлю й ув очах твоїх впаду я низько-низько

а ти як лик святійших з скинійних образів
лиш доторком побожним до мого чола в ікони
замироточать очі й в мене ой свічник згорів
взялись кадильно-білим димом давні перепони

будує храми в хмарах сніговій з імли
коли наважишся на більше ти коли

2015

Цукерки шелестять обгортками,
Мені смакують, скотиняки!
Ой! Не умію бути гордою,
Про вибір? Вибір – повна с..ка.

Жую і думаю про живлення,
Про задоволення і смак.
Слабка душа. Дух – не двожильний.
Цукерок авторство – до с..ки.

Обгорток наскладала купу.
Конвертувати б у валюту.
Але ж Йому, мабуть, до дупи,
Що злидні – ворог честі лютий.

Однак цукерки ще досяжні,
Тому за щоки й закладаю,
Панове совісті присяжні,
Не грайте, я про вас все знаю.

Мій намір – їсти, с..ти, їсти.
Це моя акція протесту.
Гей! Патріоти! Сепаратисти!
Цукерки – не контрольні тести.

Мене відтак винити ні в чім.
Цукеренка не вибирала.
А він чи батько, а чи вітчим.
Для кого як. Та краще б – сала…

14 січня 2015 року

Мамі скажіть - пізніше озвусь
чекає мене
най при молитві
у ранковій, вечірній…
Бабусь
їх оминайте, болить їм…
скільки землі…
утримати б хрест
корінча, що згубила калина
… затримаюсь я
думаю - весь
вісімнадцять годків -- не провина
Мамі скажіть, дівчина ота…
третя хатина, в центрі… ліворуч
руно золоте
мій аватар
запах у снах
завжди вона поруч
Мамі скажіть, тут тільки свої
тут море і пляж
а ні снарядів
а що так свистить?
так то ж солов'ї
сієм, скородимо
тому й вони раді
Мамі скажіть…
14.01. 2015.

Ходить Надя по дохторах майже ціле літо, -
Довгий час чомусь в родині в них немає діток.
Вася - муж, як хмара, ходить. Є ж проблема, дійсно.
Купа грошей, нервів, ліків. І паперів, звісно.
Люди радять – їдь в столицю. Хай професор скаже.
В чому річ, у чім проблема? Врешт - життя покаже.
Та з села у Київ їде. Там дохтори ліпші.
Стос паперів їм привезла. Може, ті мудріші.
Лікар все оглянув добре: - Так буває часом.
Краще б ви прийшли обоє. З чоловіком разом.
Може, справа з чимось іншим. Тут не бачу лиха.
А який у Васі резус? – враз питає стиха.
Надя змовкла, зчервоніла. Щось собі гадає:
- Резус той слабенький трохи. Має те, що має.
Лікар їй: - Детальніш прошу! Резус у мужчини?
Мушу знати, що й до чого. В чім ото причина?
Взяла та себе у руки: - Що ж стидатись ниньки?
Резус має муж не дуже. Кволий та дрібненький…

Дума

Молилась. І молилась. І молилась.
Він повернувсь – єдиний мій синок.
Яка від неба вимолена милість!
Удома. Бо відбув на сході строк.

Удома. Біля мами і дитинства.
Тут пахне піч і каша із печі.
Тут вийшов до криниці – і умився.
Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.

Не витягне й мені води з криниці.
Не скосить луга, коли час на те.
За свій обов’язок свою віддав правицю.
І каже: «Небагато – за святе».

Не піде. А як піде, то не скоро.
Ізнов учитиму ходити, як маля.
За більше горе відкуп – менше горе.
Немає ніг. Поближчала земля.

Продати хату? Буде півпротеза.
Або й не буде. Хату не продам.
Хоч бідна я, але завжди твереза.
Хто потім подарує сховок нам?..

Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».
І гнівається навіть уві сні.
Бо й уві сні та потороч, те сміття
Трима судоми тривкі і міцні.

У сні нема й де янголу спочити.
Прощення охоронцеві нема.
Не знає білий куди очі діти,
Отож зітхає в тиші крадькома.

Ні сон, ні день для сина – не розрада.
Тепер вимолюю його у темноти.
Він пережив Майдану першу зраду –
Близенько. Очі в очі і «на ти».

Але коли отам, в хижацькім вирі
Він зради нової личину упізнав,
В душі його останню краплю миру
Втопили відчай, біль і трутизна.

Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!».
Мовчіть, бо я каліка відтепер.
І не тому, що заплатив ногами,
А через те, що там насправді вмер.

Проте моїй душі – тихеньке свято,
Складуться на протези до весни.
Нехай не зможе у футбол ганяти,
Але вже не чекатиму з війни.

Душа остигне, стрепенеться згодом.
Хоч ніг нема, але майбутнє є.
Порадує мене, дітей народить,
Гніздечечко своє собі зов’є…

От, ніби чує мою кожну думку
І так подивиться, так чорно осягне.
«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!
Не сватайте і не женіть мене!..».

То я – за двері: в сінях і помрію.
І помрійки вже бавлю внученят.
І подумки до Діви до Марії
Мої молитви зграйками летять.

Мене жаліють куми і сусіди,
Бо мій синок один такий в селі.
У решти, хвалить Бога, живі дітки
При хаті. Бо зовсім іще малі.

Та й скільки душ в сільському закуточку?
У цих околичних засніжених світах?
Однак і тут знайшов мого синочка
Війни не нашої і не моєї жах.

То місяці мого заціпеніння.
Боялась слово в тишу заплести.
Молилась мовчачки за синове спасіння.
Взяла обітницю німої німоти.

Візьму сапачку і сапаю німо.
Візьму відро – не мукне і Руда.
Отож і дочекала я на зиму –
Соколик повернувся до гнізда.

Не признавався і замовк надовго,
Коли у госпіталі ноги відтяли.
Недавно обізвався і в дорогу
Мене сусіди й куми провели.

У складчину гостинчиків і грошей:
«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».
Бо ж наші люди в жалості хороші –
Останню одіж можуть з себе знять.

А перший вечір, як вже був удома,
Єдиний раз мій син відголосив.
Бо бачив у новинах щось знайоме.
Зробити голосніше попросив…

Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!
Ні жодного живого із братів!
«Живі за мертвих обіцяли помсту –
Найперший батальйонів наратив».

Сказала дівчинка це нетутешнє слово,
Тримаючи щенятко на руках:
«Не буде й сліду цих песоголових.
Це буде ворогів останній жах».

Син так сіпнувся, так підвівся рвучко
І ліжко бив на відстані колін.
І голову сховав у дужу руку.
Господь ображений волав, а не мій син.

Не озивався кілька днів потому.
Я ж прислухалась – дихає чи ні.
Так, ніби знов пішов у світ із дому,
Так, ніби знов згубився на війні.

Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.
Де він блукав душею кілька діб?
Його мовчання –цупке, без шпаринки.
Постарів і посивів – юний дід.

Але перетерпів і цю наругу.
«Мамо, борщу – аж мені пахне він…
Тепер немає нас і… мого друга…».
Нарешті вдруге повернувся син.

«Той песик, мамо, навесні причапав.
Голодний! Його Гриша й підібрав.
Він так потішно подавав нам лапу!..
Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».

І Гриша його Гришею – для сміху –
На пансіон прописку, на пайок.
Він уночі нам тепло в шию дихав,
Але вистромлювався – тільки раптом крок…

Наговорився син, всміхався в миску.
І вперше тихо спав. Як у колисці.
Був поруч – на портреті – зовсім близько
Із сином схожий теж боєць – колись.

Мій муж. Ані могилки, ані сліду.
І слово тоскне ще – Афганістан.
Мої кохані, мої вірні біди!
Пекучі маки моїх вічних ран!

Але ж як мій синок тепер удома,
Загоїть рани. Жити все’дно тре’.
А коли заболить чи прийде втома,
Я озирнусь до мужа – на портрет…

Так потепліло. Сніг увесь розтанув.
Несправжній був. А справжня лиш війна.
Земля без снігу – теж відкрита рана.
І передчасна для усіх весна.

14 січня 2015 року

будуть довго стелитися кроки
будуть щедро рясніти всі дні
буде небо ясніти глибоке
наче зорі в одному рядні
наче яблука збирані в серпні…
наче мед, що у слоїках спить
наче вишні в кислиночку терпкі
наче збита копитами линь...
14.01. 2015.

Чомусь не спиться уночі поету,
До болю серце рветься і кричить.
Немов потрапив на другу планету –
Де люд бідує – влада ніби спить.

Вона не замічає цін зростання,
На ліки й на абияку їду.
Народу це бездарне керування
Вже вилилось у рокову біду.

Неоголошена війна забрала
Людей знедолених не сотні – тисячі.
На Сході кожна мати постраждала,
А в хатах кинутих кричать сичі.

Ослабли крила й сила у поета,
Болять народу болі та жалі.
А його воля і незламна й вперта –
Боротися за Правду на Землі.

Терпець колись урветься у народу,
Для мужновладців прийде помсти час,
Воскресне Правда з Заходу й до Сходу.
Господь-творець охороняє нас.
09.01.2015

Коли б я думкою була,
Щоби до зір могла літати –
І людям правду передати,
І побороти силу зла –
Аби я думкою була.

Коли б я пташкою була –
То облетіла би пів світу,
Туди-де гинуть наші діти,
Несла б по крихітці добра –
Коли б я пташкою була.

Аби я піснею була –
То рідна колискова мами
Теплилася б поміж братами,
Любові сповнена й добра –
Аби я піснею була.

Згасила би пожар війни –
Коли б магічну силу мала,
Й до рідного свого причалу
Живі верталися сини
Із пекла братньої війни.
13.01.2015

Плачеш ти кривавими сльозами,
Україно зоряна моя.
Колосилась ти колись хлібами
І вслухалась в трелі солов’я.

Як жила у братньому союзі –
То раділи мати і дитя,
Бо були всі наче добрі друзі
І творили світле майбуття.

Був дешевий газ, тепло і світло,
І робота до душі була,
Та еліті нашій жить набридло –
Коли вдосталь світла і тепла.

Захотілось володарювати
Та стояти твердо ‘‘у керма’’,
Щоб безправним людом керувати
І добились влади недарма.

Та й створили ‘‘вільну’’ і єдину…
Для наживи власного добра
Незалежну бідну Україну
Розгребли… Обчистили до тла.

Ще й панами називатись стали,
Міліарди нажили з біди.
В селах всі колгоспи розігнали –
І нема роботи молодим.

Зростає поле бур’янами,
Ферми розвалили й розтягли,
Де поля пишалися снігами –
Процвітають сиві полини.

А еліта наша не страждає…
Безробіття й біди – ніпочім.
На війні мільярди наживає…
Люд нещасний залиша свій дім.

Та немає їх нігде спасіння,
Бо щоденно гинуть їх сини.
Наступило у людей прозріння,
Бо усе страждають від війни.

Витри сльози, Україно-мати,
Ще розквітнеш в росяних садах.
Недарма загинули солдати
Їх колись прославиш у піснях

Непотрібна всім війна скінчиться,
Україна рідна оживе.
І пшениця знов заколоситься,
І життя засвітиться нове.
11.01.2015

У тіло
Залізо входить,
Як в масло,
І трощить кістки…
В дерева, у вікна –
В Попасному
Всі розбиті шибки.

Руками кров не спинити,
В Дебальцевому
Навічно - в піски,
Траву оросили солдати
Й усипали пальцями
Комусь дорогої руки.

Хто вижив у Іловайському,
Той спатиме
Згорілим торсом уверх,
Й пектиме довіку живому
Загиблого друга смерть.

Донецьк, Трьохізбенка,
Щастя –
Ці назви, як ката клеймо,
Болить України тіло,
Та поки болить – живемо!
05.12.2014

До кави додам кориці.
Мені так смакує просто.
Моєму натхненню й амбіціям
Сприяє. І творчому росту.
Звичайна кава – аркуш.
З корицею – вже рукопис.
Це мій поетичний фільварок –
Віршів полукіпки й копи.
Парує кава ізбоку.
Кориця пахне віршем.
Моя господарка нівроку.
Їй-Богу, аби не гірше.

14 січня 2015

Что между заповедей Божьих —
в твоих оставлено стихах.
Я — не читатель, не прохожий.
Твое, что не успела, — "Ах!"
Твой слог и знаки препинания,
движений судорожных боль.
Тропа твоих благих скитаний.
И на висках — кристаллом — соль.
После тебя стихи — цветами!
Ушла и возродилась здесь.
Раба Марина Государыня Цветаева!
Моей слезы невыносимый вес.

1990-е

В безымянном пространстве отчалив,
снег идет мимо окон и глаз.
Все белее от нашей печали.
Все печальней, чем дальше от нас.
Как явленье спасения тишью,
детским сном, мудрою немотой.
Снег на каждом сознании пишет
афоризм обещаний простой.
Будто с этого чудо-мгновенья,
отбелив горечь детской мечтой,
обойдя стены всех столкновений,
между ними найдешь ходик свой.
И уже никогда, будь спокоен,
эта ясность души не пройдет.
Ты к ней снегом безмолвным прикован
до тех пор, пока снегом метет.
1990-е

Примітила в товпі лице.
Таке брутальне, просто до знемоги.
Кажу йому, брутальному, про це.
А він мене – за щічку і… за ноги.

Аби мовчала - обіцяв ковчег,
Осла, ягнят, слониху з слоненятком…
Мені від того всього стало зле,
Аж мусили під носа дати ватку

З нашатирем…
Та не про це йде мова…
Коротше, посадила… Менше з тим…
Виходить в море бригантина «Еспаньола».


14.01.2015

Умовляли, мучили, вбивали
Нас за те, що гордими були
І рабами скорбними не стали
Під ярмом імперської поли.
І ніколи ними нам не бути
На своїм чи іншому віку,
Бо прийшли до волі, як до суті
Слова незбагненного в рядку.
Залишилось вічно боронити
Те, чому немає запорук, –
Щоб могли нащадки в щасті жити
І не мали з волею розлук.
12.01.15

Мова з небом і землею , погляд серця із душею
Від народження до смерті , з невідомості до честі

Терни , перепони , брід - плани переваг у хід
Практика , майстерність рук - жертва , самосуд і плід

Вибір в правилах на два - чи кар'єра , чи сім'я
Рівновага пополам , тут і там - проблем вага

Заповідей повний сонм - запитання і закон
Відповідь , за все платить - щоб не підписать вердикт

Так один за одним родом - поспішаємо за сходом
А на заході питаєм - чи салют , чи зорепадом ?...

Посередність у віддачі , загартованість у втраті
Повсякденна боротьба - сенс принад всього життя.
2009р

Живою водою - потоком
Під сутінки , клич журавля
Збираюсь зустрітись з тобою
Полям ворожила - весна

Сліпуча , у квітах пахучих
Надію у серце несе
Дарує очищену віру
Щоб ти - пам'ятала мене

Ми станемо поряд у парі
Отримаєм - сонця тепло
Бажання нам душі єднало
Гарячих признань - джерело

Моя тобі дяка безмежна
Відвертий , граційний віват
Несу тобі полум'я вислів
Блаженну спокусу - кохать.
2013р

Без користі , без зиску , розрахунку
Поклав свою дорогу до чудес
Зустрів людину , вірну половинку
Понісся з нею - вітром до небес

На швидкості нас іноді ламало
У різні боки - кидало у вир
Магнітне поле наше нас єднало
У щасті дарувало - світлий мир

Ми час не помічали , рухів кроків
Не знали міри випитого дна
Очей сторонніх , заздрощів цурались
І вірили - в початок без кінця

Одні думки - весни крилаті роки
Безкомпромісна , віддана любов
Де віра у надії плодить
Там змістом все - про вірні почуття.
2010р

Моє сонце , моя радість , моя половина
Незабутні миті щастя - безцінна перлина
Закохались дні і ночі - інтимна розмова
Плачуть небом , світять зорям - це наша неволя

Ми у двох граніту мрамор , палітра у фарбі
Солов'їні залицяння - незраджена пам'ять
Заспокійливе снодійне - для наших амбіцій
Сила шторму для охочих - танцюючих грацій

Ти єдина , особлива , заслужена болем
Вірний страж моїй світлині - від лютого горя
Я в собі знайду найкращих - бійців оберегу
Щоб тобі допомогали - виростить смереку

Привітай мої турботи - посіяні квіти
Збережи для них простори - лелечі тримбіти
Разом будем на одинці - улюбленці долі
У реальності уяви , у пісні діброви.
2008р

Повільним став і обважнілим,
Немов замулений струмок, –
Уже нема тепла від тіла,
Щоб зігрівати ним жінок.
Здаюся немічним і хворим
Тим, хто мене учора знав
Таким, що зрушить може гори
Задля розваг або забав.
Куди поділася та сила,
Що заспокоїть не могла
Мене тоді, коли я крила
Мав, а не пір’я від крила?
Немов іржа проймає тіло,
І неприємно від думок,
Що став старим і обмілілим,
Немов замулений струмок.
08.01.15

Ваша черга мене пригощати
Наливайте питво у бокал
Ваша черга мене вгамувати
Можу гнуть , та я паузу взяв

Запросіть ,пропонуйте , вітайте
Я не гордий - відпустку візьму
Всим своїм лицемірством сіяйте
З задоволенням - кайф цей вдихну

Всі під вас підберу роверанси
Підбадьорю - акторський талант
Ніч освітять досвідчені чари
Наче премії - Оскару гвалт

Над застіллям свистять феєрверки
Брільянтіни - дешевих прикрас
Від задухи вологі шпалери
Зупинився - збентежений час

Злидень фарс вже вилазить на гору
Набивається - казус примар
Спазм спиняє нестерпну ікоту
Гумор в розкоші - рулить базар.
2008р

Добігає кінця наша зустріч
У побачення - вальс побажань
Буду кликать терпіння на поміч
Вистачалоб обом нам благань

Ти як завжди зітхнеш , засумуєш
Я як завжди - без слів поясню
Не віднімеш від нас , не розвієш
Наші посмішки в листі бузку

Сліпить перше кохання яскраве
Ніжить перша любов - пелюстком
Надзвичайне , палке , неповторне
Заплелося у серце вінком

Не збулось , не судилось , не сталось
Нам ніколи цього не збагнуть
Все саме по собі нагадалось
Просто перше - не можна забуть.
2005р

Сніжить по стрісі вихором зима,
Стежками стелить срібною зорею,
Самотньо завиває синь німа
І замітає білу галерею.

Відлуння у свічадах застига,
Снує у тиші замкнена застуда
Душі, яку покинула снага
І не рятує навіть велелюддя.

Погнулося і негнучке гілля,
Так хочеться втікати відтіля,
Та марно протікає мертвий час.

Ні крику, ані трепету не жди,
Вже нитка загубилася мети,
Погас вогонь, нарешті вже погас.

ФБ - че то о Смерти все, о Смерти… неизбежность очевидна. Ну и что, от страха бежать навстречу? Вот и решил подбодрить самого себя...
/Надо…/
надо читать книги...
с облака пить рассвет...
выше взлетать МИГа
даже на склоне лет
надо родить сына
если еще, то дочь…
это, друзья, доктрина
звоните, готов помочь!
надо казаться старше...
чуточку быть умней...
если Она ваш маршал
будьте солдатом ей…
Жизнь - это лишь рассрочка...
Смерть - это Эпизод !
Ставьте смелее точку
после своих господ…
13. 01. 2015

І ти лиш мій, і я – між петель, кавуниць…
І так нам затишно, так сину тихо-тихо.
Колись примітила в товпі брутальних лиць.
Наобіцяв ковчег, осла, ягнят, слониху…

І все б нічого.
Море – за новим вікном.
Дитя гризе кільце, тре щічки – знову болі…
«Він евкаліпт посадить…» – лементує гном.
А той, колишній, жде штормів на «Еспаньйолі».

Зашию осленятко – ватяна діра.
Все знаю про жагу – від шкірки до ядра.




2015

Я візьму своє чуле серце
вколишу, як малу дитину,
зачинивши в свідомість дверці
на колодку… Замкну причинне...
Зараз вкупі яка їм користь?
Хай побудуть собі окремо.
Як усне ся сердечна хворість,
мо’ відійдуть кудись проблеми?..
Може вистигне жар пекучий,
може страх вже не йме колоти.
Люлі-люлі, засни… Рипучо
колихає душа гризоти…
Люлі-лю… Підкрадеться втома,
огортатиме розімліло...
Спи-засни… Відпуска судома,
м`якшить сон запалене тіло.
Тане віск, догорає свічка,
лічить ніч цокіткі хвилини,
вже й світанку вузенька стрічка
зазирає через гардини.
Люлі -люлі… Затихло наче...
Промінь сонця краде тривогу,
болі сплять і уже не плачуть,
лиш з-під вій мерехка волога...
2015