Люба подруго,творча посестро!
Ти мене розумієш з пів слова.
Моє серденько до тебе горнеться,
Бо на все ради мене готова.

Мов про рідну турбуєшся,дбаєш ти,
Творчим успіхам щиро радієш,
Там,де треба завжди опиняєшся,
При невдачах теж втішити вмієш.

Це неправда,що дружби міцної
Між жінками,мовляв не існує.
Ми рідніші сестер із тобою,
Дуже цим дорожу і ціную.

2015 р.

Вже осінь... Коротшають дні...
Он, листячко плине водою...
Давай проведем вихідні
Удвох на природі з тобою?

Разом на човні попливем
На острів у ніч, до світання.
Хай нам усміхнеться з давЕн
Слов"янська Богиня кохання.

Вдихнемо трав запах гіркий,
У руки ловитимем зорі...
У води пірнемо ріки
Ведично- таємно- прозорі...

У воду увійдем удвох,
Мов новонароджені голі,
І паростком чортополох
Нам ноги торкне мимоволі...

Зірки, що відкрив Галілей,
Впадуть, мов Дари, у долоні...
І сплячі голівки лілей
Твоє лоскотатимуть лоно...

Поринемо без вороття
У всесвіт чуттєвості таїн,
І в шалі тантричнім злиття
Єднання зі світом пізнаєм...

Опівночі місячний диск
Тіла наші сріблом покриє...
-Ідем до нічної води!
Себе чистотою омиєм!...

Як серце співає пісні
У час зорепаду пророчий!..
...і дивляться квіти нічні
В від шалу розширені очі...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115082200210

Війнуло і не падає дощем,
як-то із того світу, що немає,
але і був, і є, і буде ще,
як видиво квітуючого раю.

А як і це не милує мене,
хапаю торбу і іду полями
дитинства за окопами-ярами,
де падає і кличе неземне.

Оте, що похоронене в душі,
але живе у нас, як Божа ласка –
мелодія, фантазія і казка
за межами уявної межі.

Блукаю і у лісі, і у лузі,
де мрія небесіє на воді.
І як мені ікається тоді,
неначе рідні згадують і друзі.

І як у вусі лівому свистить,
коли і рака на горі не чути...
І як не пригадати і забути,
як похоронна музика звучить?

Ой не весела музика – сумна,
якою марно тішили музики,
коли у небо линула одна,
а з нею на віки і світ великий.

За яром, за окопом, не щодня,
але коли ікається до болю,
я бачу огороджену тополю.

Мене напевне згадує рідня,
де падає русалкою-зорею
і та, з якою я не був ріднею.

Під ногами каміння і попіл, що пахне вогнем
Розтривожений обрій вперехрест прошитий громами.
Сподіватися марне, що вистигне, вщухне,мине
і полегшає біль стопудовий на жадані грами.

Бо немало вже сліз і проклять, безнадійних чекань
І нелічені втрати, в душі незагоєні шрами.
Воскресає із диму їдкого знеможена рань
І дорога додому набожно зорить молитвами.

Та чекати не треба, що хтось підійме із колін
Закривавлене тіло святого і грішного світу…
Ти боєць і фортеця, і світло вогнів-калин,
Ти - молитва свята Преображень і Стрітень.

Вже незримі остроги ростуть межи інь і янь
Там де чорне і біле, відвага і ница зрада.
Разом з кров’ю і потом, між істин і дорікань
Б’ється серце того, хто стежку свою не зрадив.

Непереборні і невтомні,
ми йдемо до нових висот,
де найцінніші в кожнім домі
поняття, кожному відомі –
любов, свобода і народ.

Нумо, братове, узявшись за руки,
вийдемо вічем усі на Майдан.
Маємо досвід гіркої науки.
Не залякають нас наймані круки,
що захищають розбещений клан.

І треба ближнього любити,
і треба знати, – з нами Бог.
Всім разом – сіяти й косити.
І треба вміти дорожити
тим, що дано на багатьох.

Гей же, братове, ставаймо за правду,
дружно зімкнемо могутні ряди.
Ради свободи і ближнього ради,
проти свавілля і підлої зради,
і за любов – наш девіз назавжди.

І поки вистачить відваги
за щастя бути до кінця,
хай майорять на сонці стяги,
хай прагнуть душі до звитяги
і не зачерствіють серця.

Будьмо, братове, напоготові
перемагати в труді і в бою,
стати на варті і волі, і мови,
гідними слави і вірними Слову, –
вічно любити Вітчизну свою.

Дорога сонця – неба течія,
і хмари – дим солодко-соковитий.
В падінні яблук чується рояль,
мінорний лад осінньої сюїти.
В мені луною – голоси землі,
рахманний сум – у вічності на скронях.
Мов друге сонце, маятник полів,
ритмічні па в тумані робить сонях.
Прощальний танець. Я ж танцюю, бо
в мені життя як дика воля степу.
А ти гортаєш дні, немов альбом,
де цілий світ на тлі серпневих сепій,
де цілий всесвіт втілиться в мені,
бо я – твоя наступниця й предтеча.
І так невинно горобина ніч
обійме нас, насипле зір на плечі.

2015

Я не люблю, як ставлять аватарки.
Ей, Гюльчатай - відкрий своє лице!
Якщо ви жінка - закохаюсь палко,
То ж не ховайте справжнє, як святе!

Ви відцурались прізвищ мами-тата
І не назвете з паспорта своє -
А так цікаво правду-матку знати,
Аби дізнатись, ким ви справді є.

Бо як тоді на вас досьє складати,
Запам’ятати кожен з ніків як -
Я, мо', хотів би стати вашим братом,
Великим братом - чули, чи не так?..

А то взяли за моду творчі псевдо:
Одні – на сайті, інші – про запас…
Все 'дно дізнаюсь, хто ви є, ну, себто,
На чисту воду виведу я вас!


21.08.15

Народився 5 серпня 1899 р. в передмісті міста Ромни — Засуллі (тепер Сумської області) в родині робітника-залізничника. Закінчив Охтирську гімназію (1917).Навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету. Брав участь у визвольній боротьбі 1917–1920 рр.: служив у лавах Запорізького корпусу (1918) і Армії Директорії 1919 р. Обіймав посаду коменданта Мелітополя(1918). Очолював відділ освіти Охтирського району. Був членом УКП, після її ліквідації до жодної
партії не належав. Працював у редакціях, входив до літературної групи «Ланка» (МАРС). 5.01.1935 р. заарештований та за сфабрикованою справою засуджений до вищої міри покарання, яку замінили на десять років таборів. Провини не визнав.
Ув’язнення відбував у Сиблазі, Бамлазі (Урульга), під час війни перебував у СІЗО Букачачлага,потім працював у табірній шахті, що істотно підірвало здоров’я. Відбувши термін, повернувся в Україну, але в 1946 р. був знову засуджений на довічне заслання. У 1957 р. повернувся до Києва.
Реабілітований, поновлений у Спілці письменників. Через відмову свідчити на процесі В. Мороза його перестають друкувати (тобто позбавляють можливості заробітку), цькують у пресі.
До самої смерті, що настала 9 травня 1984 року, Б. Д. Антоненко-Давидович вимушений животіти на скромну пенсію. Через п’ять років після його смерті в Україні виходить книга художньої прози —«Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки», за яку посмертно в 1992 р. присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка.

***
Вже кінчається день, і немає вогнів,
Щоб здолати темряву ночі.
Скоро, скоро вже смерть затамує мій біль
І закриє натруджені очі.
Та я чую вже гуркіт далеких подій,
Де звитяжці не знатимуть спину.
Де з могили, з руїни, із мрій
Піднесуть до життя Україну.

1943–1944 рр.
***
Ти не шукай мене між юнаків,
Що підуть, сміючись, до бою,
Ні серед мертвих, що в бою
Лежать, розкидані по полю.
Я весь в майбутньому,
В тих гомінких роках,
Що прийдуть пізно або рано,
Я вийду теж на битий шлях,
Щоб стати месником
Пліч-о-пліч з вами.
І як нездоланий козак,
Якого привид сіє жах,
Хай промайне тоді в степах
Моє ім’я, як пізня кара.
І хай помститься разом з вами
За нашу смерть і наші рани.

З часів Луцилія, Горація
У ґелґоті втопає раціо.
Красноголосі йдуть із тіні.
Скрегоче меч… дюралюміній…

А люду хочеться видовищ.
Беруть медалі тихі вдови.
Віншують-поять їх щосвята
Оті, що каються завзято.

Мігрують звірі, пішоходи…
Нестримно хочеться Свободи.
На неї моляться і плачуть.
Ведуть офіру – упридачу.

Жбурляють факлі та фаготи…
Лахміттям тішиться жеброта.
Бряжчать монети, кастаньєти.
Оспівують царів поети…

Стають чіткими цілі, рими…
Хверцюють роми-пілігрими.
Людва гуде… гадає… хоче –
Охвітних днів, хатинки в Сочі.

Супроти юрмищ – водомети.
«Ми…» – захлинаються сильвети.

Усе на місці – боси, трони…
На острівцях – наполеони…

Ізнов тече сльоза вдовина
На кіски доні, чубчик сина.

Були стрибки – все вищі й вищі.
Ховайся, душе, на горищі.

Хто у Флоренції, хто далі…
Ти відшкрібай старі скрижалі.

Знов буде тихо, майстровито.
Із хмелю вийдуть афродити.
За ними – мавки, поторочі...
Не згадуй лиха проти ночі.

Поділять плац на квадратури.
Люд забандурить кон`юнктура.
Сватів пов`яжуть рушниками.
Любіть, плодіться – між божками.



2015

Догоряє свіча.А тебе все нема і нема,
І вино на столі стоїть так і не відкорковане.
А я так сподівався,так довго,так довго чекав,
Бо невидимими вже прикутий до тебе оковами.

Мою душу зігрій або волю їй дай,відпусти,
Бо вона прикипіла до серця твого так непрохано.
То ж нехай не тремтить,зимним поглядом та й
наполохана,
А на затишний вогник до щастя й любові летить.

2015 р.

Перша вчителько,друга матінко,
Як я часто про тебе згадую.
У очах твоїх - теплі іскорки,
Мила,ніжна,сувора трішечки.

Стільки мудрості в слові кожному,
А ми слухали заворожено.
Нас водила світами казковими,
Щоби були ми усі добрими,

А серця наші - небайдужими,
І любили тебе дуже-дуже ми.
Світлим спомином залишилася
Ти в душі моїй,перша вчителько.

2015 р.

Старий філософ Чень-дивак,
«неграмотний і безталанний»,
сидить на призьбі, п’є первак
і пише вірші бездоганні –
про кошт життєвої суми,
про суть речей і речі суті,
про сни пророчі і уми,
які до скелі мар прикуті.
Усе не просто у бутті,
але на те він не зважає,
шукає сенси і путі,
із котиком у шахи грає.

Старий філософ Чень від нас
живе на сході в закуточку
і кожний день у ранній час
вдягає вишиту сорочку,
щоби стрічали сонце дня
стьожки і чорні, і червоні.
Опісля ослика-коня
веде в Пегасовій опоні.
І об’їжджає все навкруг
і оком ворона пильнує,
аби крутився неба круг,
аби все прісно і не всує.

Старий філософ Чень-поет
пасе отари слів і Слова.
Його підпаски - Інтернет
і українська рідна мова.

21/08/2015

Навіяння? - сеньйора, кавалер...
…В щоденній веремії ритуалів
стежки-шляхи між безлічі химер:
кому - по колу, іншим – по спіралі,

орбіти звичні. Марить циферблат
про опівнічні винятки із правил –
навспак змотати двадцять п’ятий кадр
й застигнути за хвилю до ударів…

Ударна хвиля! В скроні, під ребро –
заряд подивування в перигеї…
Ковзнуло? Зачепило? Відлягло? –

лиш ліхтарі на дощовій алеї
підморгують крізь жовтувате скло
пробудженню нової Галатеї…

Вимикачі.
Розетки.
П'янять домівки,
наче хміль.
Та не хміліє пам'ять
(ні монетки)
на вічну сіль.
На вічну сіль.

Реклама
з'явиться і зникне.
На заробітках
навіть біль.
Та не хміліє пам'ять
(хоч не звикне)
на вічну сіль.
На вічну сіль.

А солі -
море! Море з полем.
Солена кров
чи не звідтіль?
Ох, не хміліє пам'ять
алкоголем
на вічну сіль.
На вічну сіль.

21.08.2015

Коли закінчиться війна
на цьому світі чи на тому,
наллє судьба усім вина:
- Кидай АКа, іди додому.

І ти підеш крізь пелену
своєї муки і чужої
нести чи брати данинУ,
а поруч вбиті, не герої...

Коли закінчиться війна,
така чужа у мирнім домі,
то запече вночі ціна,
а може, просто струмінь крові.

А може, просто мари сну
тебе візьмуть, липкі, за горло,
штовхнуть униз – іди по дну,
а там самотньо лячно голо...

Коли закінчиться війна,
не озирайся на руїну,
щоб не вернулася вона
на нашу землю, в Україну.

Пройдуть літа і сивина,
і нагороди, і печалі
наллють тобі іще вина,
щоб ти тесав свої скрижалі.
Коли закінчиться війна...

20.08.2015

Себе він начебто в печеру ув’язнив.
Од клопотів і чвар одбувавсь молитвами.
Покірно щоку підставляв, коли нізащо били.
Осуджувать боявсь навіть мерзенні вчинки ,
бо змалечку завчив: «Не суди і не судимий будеш!»
Узимку сорочку віддав на пропиття якомусь волоцюзі.
Сам простудивсь і вмер невдовзі.
І ось перед Всевишнім він стоїть
і усміхається в передчутті близького Раю.
А поруч – грішник, що перед смертю покаятися встиг.
«Ступай до янголів!»- Господь велить йому.
«А я ? Що робити мушу?»- питає праведник.
«Нічому корисному ти ближніх не навчив.
Ніхто не годен повторить твій «подвиг».
Мої створіння щодня грішать і каються.
Отож, вертайсь на землю грішну
і, як усі, хоч трохи поживи по-людськи».
P.S.
Хто недругів і друзів не нажив,
Вважай на світі цім не жив.

Добігає кінця, повертає до осені літо,
Надто бажані наслідки тне гостре лезо причин.
Коли вчинки - думок і надій мовчазні сателіти,
То чому результати мізерні, кричи - не кричи?

А якщо обірве́ться до болю напружена нитка
І не вистачить віри, не стане для бою снаги -
Позбирає кохання з підлоги нехитрі пожитки,
Нерозбірлива доля штовхне його притьма з ноги?..

Що то тіл унісон, як у душах одні дисонанси?
Світ - камінний господар. Любов добереться сюди?
Я прийду... якщо Бог мені дасть хоч би де́щицю шансу,
Якщо ти все ще хочеш мої відшукати сліди...

П’янить веремії років терпкувате вино,
І жито життя в золотаве колосся увито,
А я, наче кадри відзнятого кимось кіно,
Осмислюю сутності Богом дарованих митей.

Сортую на стоси по пам’яті лантухи справ:
Праворуч – оті, що не сором проситись до раю,
Ліворуч – спокусника гідні, яких не поправ,
Котрі переважать? – про це, час настане, дізнаюсь.

А нині, що доля прихильна дарує, - беру,
Вдихаю бальзами батьківської рідної хати,
Вона не забула мозолених татових рук
І тих квітників, що (давно ж як!) засіяла мати.

Злітаються діти і внуки, як бджоли на мед,
До мого обійстя, де затишок саду і квіти,
Де разом зі мною – та жінка, з якою, бігме,
Хотів би при силі востаннє схід сонця зустріти…

20.08.2015

...и глобусом арбуз,
у родины украден,
и пузырьки медуз,
и россыпь виноградин,
и желтый срез степи,
лиман зеленокорый,
собаки на цепи
и павшие заборы,
соленая земля,
не ведавшая речки,
и тлела тихо тля,
и громко человечки,
цыганская серьга
над полевым пробором,
и вопрошали "га?",
и отвечали хором,
и пропасть в колеях,
и маревом прихвачен,
был горизонт в полях
ничем не обозначен,
спорыш, трава-спорыш,
беседка, абрикосы
и камышовых крыш
блондинистые косы,
и было далеко
прекрасное далёко,
дойти туда легко,
да нам и здесь неплохо,
и ласточкиных гнезд
полно, но вкус неведом,
и за паденьем звезд
мы в ночь впадали следом,
и ночь без фонарей
светлей, чем с фонарями,
и враг один - пырей,
и запросто с друзьями
мы в сахар мокрый хлеб
макали - вкусно, сытно! -
и разница судЕб
была неочевидна,
но времени искус
развел в свои тарелки
и краденный арбуз,
и прочие безделки.

2015

Сизий голуб з голубкою білою
Цілувались в зеленій траві,
Вони були безмежно щасливими,
Про кохання співали пісні.

От би людям усім в них навчитися
Трепетних почуттів без журби,
Увесь вік вірно й ніжно любитися,
Як закохані ці голуби.

2015 р.

Де б не була я,мене супроводжує
Матусина пісня,весела й сумна,
Навіює теплі,приємні спогади
Усмішка неньки привітна,ясна.

Добро випромінюють мамині очі,
Мудрі поради вказують шлях,
Сказане нею стало пророчим,
У всьому,рідненька ти була права.

Лише з роками я це зрозуміла,
Раніше ж не чула твоїх настанов.
Та краще пізно,аніж ніколи
Плекати віру,надію,любов.

Чи спокій в душі,а чи може тривога,
Із щирим серцем іти до людей,
Не забувати подякувать Богу
Просто за кожен пройдений день.

На свій рахунок корисні справи
Примножувать треба завжди,щомить,
Щоб не даремно на світі прожить.
Так мене матінка люба навчала.

2014 р.

Знову літечко прийшло,
щоб нам сумно не було
треба брати в руки сапки
та виходити на грядки.

Всюди зграї горобців,
колосяться пшениці,
а капуста на городі
достигає в своїй вроді.

Соняшник із ряду в ряд-
він стоїть немов солдат,
одягнувши капелюха,
опустивши жовті вуха.

А зелені кавуни
шлють сватів до жовтих динь.
досить вже вам залицятись,
до комори час збиратись.

Кавуни і кавуниці
поховались в густім листі,
все одно знайду вас скоро,
понесу до свого столу.

Он маленькі огірочки,
огіркові сини й дочки,
всі за руки дружно взялись
і під кущиком сховались.

Ой, не хочуть огірочки
та й потрапити до бочки,
всі листочками накрились
і тихенько зажурились.

Гарбузи в нас городі
розляглися, як на морі,
сонцю боки підставляють,
цілий день відпочивають.

Годі, годі вам валятись,
вже пора за розум братись
і забудьте ви про море
та котіться до комори.

Скоро прийде зла зима
та спитає нас вона:
«Що ви літечком робили?
До комори що носили?»

Тетяна Сахно 2014 рік

Прикрию фрамугу душі,
Бо вилетить і полетить,
І буду шукати в глуші
Утрачений рай у ту мить.

Горнило жадоби й пліток
Чекає на жертви свої,
Та чую Божественний крок
І ніжно-благальне: Не йди.

Я крила дістану свої,
Як сяйво заграє в долоні,
І серцю скажу: Вже лети,
Томилося довго в полоні.

І світло торкнеться чола.
І радість у кожному слові.
І ластівкою душа
Полине у небо любові...

1
незці'лена моя талассоманія
судини спаяні алуштинською сіллю
мене забули на чужім похміллю
могó немає тут… мене немає…
із печі не звивається димок…
дім сталлю позавішував Дамокл…
я охоронець мови і вогню
каменепад собою зупиню…

2
той світ… те світло світиться крізь тіло
крізь тлін і Час і морок знавіснілий…
йду шля'хом відкупительної жертви
до радості – своєю смертю вмерти…
смерть-мироносиця, смиренниця сумна
рятує душі – ті що відбулися
що повернутися заприсяглися
посеред них однісінька-одна –
паломниця і схимниця убога –
моя душа задивлена у Бога…
… в мій смертний день – я відаю одне –
у землю закопають – не мене…

Народився 11 лютого 1927 р. в с. Велика Воля Миколаївського району Львівської області в родині хлібороба. У рідному селі закінчив початкову школу. Згодом вступив до Львівської торгівельної школи. Будучи студентом, у 1943 р. вступив у ряди ОУН і долучився до підпільної боротьби проти німецьких окупантів.
Після вигнання німців з України в 1944 р. продовжував боротьбу в підпільних рядах ОУН проти більшовицької окупації. Працював на посаді помічника-референта пропаганди повітової екзекутиви. 22 березня 1945 р. натрапив на засідку військовиків МДБ, був поранений і опинився в Дрогобицькій тюрмі. Звідти етапом вивезений до Воркути й ревтрибуналом засуджений на десять років позбавлення волі та п’ять років позбавлення
громадянських прав. Сидів з кардиналом Йосипом Сліпим, поетом Патрусом-Карпатським. У 1954 р. Р. Петріва звільнено, а у 1957 р. знову заарештовано й Львівським облсудом засуджено за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР (ст. 54 КК УРСР відповідає ст. 58 КК РРФСР 1938 р.) на десять років таборів у Дубровлазі в Мордовії. У 1961 р. визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Постановою ПВР УРСР 1960 р. Термін знижено до шести років. Звільнений 11.01.1963 р.
Каторга, надзвичайно тяжкий фізичний труд у складних кліматичних умовах підірвали здоров’я, але не силу духу й інтерес до життя. Пише про те, що думає, про що болить і співає душа. Тематика різноманітна: окрім написання віршів, перекладає українською Лермонтова, Ахматову, польського поета В. Броневского, з української на російську «Мойсея» Франка.
Пішов із життя 18 січня 2015 р.

Бiлi, бiлi, задубiлi,
Нi шматиночки на тiлi,
А барак — труна.
Дошка в дошку — нi щiлини.
З десять кубикiв ялини,
А труна одна.
Лежать рiвно, штабелями,
Наче знятi з пилорами
Мерзлi горбилi.
Скiльки їх — кому цiкаво?
Ікс — налiво, ікс — направо...
Етап до землi.
А земля тверда, холодна
I прийняти їх не годна,
Каже: ждiть весни.
Вчора зеки, нинi — трупи
Щiльно складенi докупи,
Хтозна-ч’ї сини.
На пальцях фанернi бирки,
Скрiзь нудотний запах сiрки,
Чи, може, гниття.
В грудях вiд пробою дiрки —
Слiд останньої провiрки
На смерть i життя.
Тундра бiла, очумiла...
Нiч на снiжну постiль сiла,
Мiсяць пре в зенiт.
Але сонце править свiтом,
Водить промiнним магнiтом —
Пише Богу звiт.
Воркута, 1953 р.

***
Замерзлий брiд,
Вiд броду слiд —
Кривавий слiд в яругу.
Були бої…
Пройшли свої —
Лишили тiло друга.
Лежить навзнак,
Стиснув кулак,
Напiврозкритi очi,
Немов ще раз
В цей грiзний час
На свiт цей глянуть хоче.
Лежить один —
Чийсь брат, чийсь син,
Надiя й оборона.
Трофейний крiс
Надвоє трiс —
Нi одного патрона.
Вiн тут полiг,
Упав на снiг,
Своїй землi на груди —
I вже нема…
Така зима,
I тиша, тиша всюди…
Лиш вдалинi
По круженi
Злiтаються ворони.
Летять, летять
Псалтир читать,
Справляти похорони.
А потiм нiч
Iз всiх сторiч
Засвiтить в небi душi…
Як вiднайду
Твою звiзду,
Мiй незабутнiй друже?
***
Буває хіть в дозвіллях вечорових
сповільнити ходу, призупинити час,
і в пам’яті поміряти ще раз
на всіх широтах пройдені дороги.
Лінивих буднів каторжні обози
з чужим добром утопій та обман,
пролиту кров, солоний піт і сльози,
гектари цвинтарищів каторжан.
І тут подумаю: для кого
ці дані дикої доби?
Хай час замулює сліди
діяній Молоха страшного.
Хай в пам’яті оптичнім склі
на всіх обновлених дорогах
добрі діла, по волі Бога,
стають оздобою Землі.
Та за хвилину — думка справа
з протестом гнівним: «Схаменись,
мовчати ти не маєш права,
бо суд іде, а ти спізнивсь!..
Твої зізнання в ході справи —
свідоцтво Правди під хрестом,
надійний човен переправи
перед розібраним мостом».
Квітень 1995 р.

***
Летять лелеки, знов летять,
Кружляють над старим потоком,
І горда осінь крок за кроком
Останню косить сіножать.
Дотліли хмари вороні
Та й гаснуть в сонячній пожежі.
Пішли по них лелечі стежі,
За ними — літо по стерні.
Мов по весіллі. Тишина,
Роз’їхались співучі гості...
А на калиновому мості
Чиясь прощається весна.
1969 р.

***
Замовкли побілілі солов’ї, зозулі,
Поміж голим гіллям — синя глушина.
Розписом між пнями — свіжий слід козулі
І крізь сон зітхає згорблена сосна.
Біла казка ночі — місячно і тіні.
Іскриться поляна, мов алмазний тік.
І далеко видно в місячнім промінні,
Хтось бреде снігами — звір чи чоловік?
Пахне зріз ялини, а морозна сфера
Освіжа обличчя, мов вода жива.
І яскраво сяє над Дністром Венера —
Новорічна чічка, зірниця Різдва.
Січень 1976 р.

***
Час у поході.
Ідуть віки...
Все боїться часу.
Люди сортують свої думки
На купки, на купки, на купки
Для націй, партій, класів.
І в тім порядку
Понять, ідей —
Кристал людських натур.
А ось і образ: стоїть Антей,
На шиї у нього —
шнур.

***
Ти ще жива, моя стара шептуне?
А я гадав, що пня вже не знайду.
Ти мріяти мене навчила на біду,
Ворушила поволі серця струни.
І, певно, ждеш, що стану на коліна
Під твій густий, пахучий балдахин
І дам тобі, як в притчі блудний син,
Заглянути в своє сумління?
О ні, не жди! Не той я уже нині,
І серце в мене, певно, не брильянт —
Зотліле зверху, з жаром всередині...
На жертовник Свободи свій талант
Я кинув і спалив без ладану і свічів...
За це життя мені сміється в вічі.
Листопад 1965 р.

Вони народжуються кожен ранок знов.
Їм двадцять з гаком. Легкість ще на вістрі,
страх від прихованих побачень та розмов
пліч-о-пліч у забутім Богом місті,

недекларовані биття сердечних м'яз,
прострочені можливості полону.
Вогонь очей метався та не згас
у пошуках майбутнього кордону.

І в рафінованому дотику на знак
німої приязні, узгодженої вище, -
навмисно скопійований вітряк
і спалених листів старе горище.

Вони народжуються в час глибоких снів -
із півнячим розспівуванням зрання
і з видихом ховаються від слів,
шукаючи хвилини для кохання.

Чоловіки не діляться своїми планами, бо сприймають життя, як факт.
Вони наповнюють себе думками і будують в мовчанні фортеці,
забувають про цукор у чай, бачать в снах вартових гауптвахт,
зберігають свій досвід в очах і згорають до попілу в спеці.
Кожен з них поривається в бій із жіночим до мрії чуттям,
оминає мільйони питань і цинічно обходить оману,
планомірно крокує вперед, доручаючи лінощі дням,
не втрачаючи присмак вина в купі з кров'ю торішньої рани.
Вони знають навіщо жінкам парфумовані коси до ніг,
вчать на пам'ять вірші, у яких хтось навмисно спалив всі будинки,
вони кожного разу ідуть, завертаючи сміло за ріг,
сподіваючись там віднайти соромливих ночей поцілунки.

1

У тих півоній на осонні барва біла.
Я позичати мужа-Вітра не хотіла.
Сміявся:"Бджоло, не ревнуй, тепер – не модно.
На твій город вертатиму із Бара, Гродно".

...Тягли плачинди у подолах щедрі хмари.
Ти забарився, бо дощі, тривкі пожари.
Ти ніс в осінній Крим овес, покотиполе...
А проводжала сумота за три тополі.

2

Тобі сподобалися чайки, море, мушлі.
До мене жінка припливла, питала: "Муж ли...
Оставить можно для себя? Возьми цветочки.
Пойми меня, дурёху, будет в мае дочка".

Від тих півоній на осонні вже ні сліду.
А я по тебе не біжу, в Гурзуф не їду.
Пересипаю сіль морську, тасую фото.
Чи й досі схожий на чорнявця Ланселота...

Зотліли пелюстки, обіцяне забуте.
– Прости... – шепчу колишнім Вітра – Риті, Руті...

Гріхи відпущені, пішли прояви мовчки.
А по ріллі – зелений дим... ані слідочка.

Навчала сестронька ушосте чи уп`яте:
"Гладенько стеле, та стежина кострубата".
Я серце слухала, а не поуки мудрі.
Вже, кажуть, Вітер окошився в тундрі.

Саджу дерева грошові, плекаю фікус.
Не варто Вітра припинати – за чоловіка.


2015

* * *
Стікає біль по лезу дня
і гусне на дозвіллі
віршІв, мереж, коментаря –
в дорозі і застіллі.

Сумні чуття, тужні слова…
Та час не повертає
ту мить назад, де кров жива
ще душу зігріває.

Загибель перша – вияв зла.
Всі інші – лік утрати.
Їх розчиняє колір тла
і звичка умирати.

* * *
І хто тепер не ганить цю війну?
Хіба що недолугий чи лінивий.
У маренні, при тямі, напівсну
шепоче Муза: ти такий сміливий…

По суті треба мало духу й сил,
щоби кричати: ти, війно, є сука!
Багато більше на краю могил ,
коли горлянку стискує розпука.

* * *
І допоки живий, ти щасливий.
Просто щастя несхоже у всіх.
Хтось багатий і ликом красивий,
хтось негоди збирає у міх.
Все відносно у світі пізнання
і до банку земних величин
час кладе під процент зберігання
хто є ангел, а хто сучий син.

2015

Прислухайтеся,як співає дощ,
На склі майстерно,наче на цимбалах
Він виграє,що в музиканти хоч,
І блискавиця,мовби серця спалах.

Той дощ пройде і пісню одспіва
Свою одвічну.Синя даль всміхнеться,
І сонечка золочені відерця
Гойдатимуться на коромислі веселки.

1996 р.

Списую зошит думками чужих півкуль.
На ніч вживаю фільми, які знеболюють.
Кажуть, з прощання можна зробити культ,
Тому говори, відкривайся, оголюй...
Руки на ранок шкодують твого тепла.
А я бережу його в пам’яті для історії,
Як правду про те, як у світі кривих дзеркал
Я вперто боровся за тебе, вигадував, створював…
Нині слова під тиском втрачатимуть зміст.
Дозволь я востаннє зніму з нас провину як одяг.
Колись ми кохались без сорому в кожному з міст,
У кожному з ліжок, в якому лишалися в той день.
А зараз крізь пам’ять, торкаючись вуст і плечей,
Цілуй мою шию та глибоко дихай.
Як зранку зберешся, забудь щось важливе з речей,
Щоб знову зайти крізь двері, де вхід – не вихід.

Стихотворение написано в соавторстве с поэтессой Ириной Левобережной

Ключи от Рая... Взяты на хранение
Как таинство апостолом Петром...
Как людям дар, как шанс на исправление...
Не помнил мир подобного Спасения-
Спасителя, пришедшего с Добром.

И был момент... Ключи от Рая выпали...
Случайно... Или нет... Из рук Петра...
И где упали- земли росы выпили,
Как слезы, что с раскаяньем рассыпали
Паломники в искании добра.

Так падали… Ключи от Рая падали
С лазурной, поднебесной высоты…
Из слёз потоков появлялись радуги,
Свеченье гроз распространялось нАдолго,
А по земле рассыпались цветы.

Трава любая стала там целебною,
Как дар святой от ангела крыла.
И девушка растения волшебные
Из алтаря земли с благою требою
В страданий мир – спасеньем принесла.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115081900533

про що ж ми будем говорити
в далеку пору після зливи
про те що шлях наш перерито
що вже нічого не важливо
про що бринітимуть на вітрі
заплутані зелені вени
про мудрість і безглуздя світу
про нездійсненне і шалене
ми просто сядемо край скелі
торкнеться вітер до волосся
згадаєм як були веселі
запишемо що не вдалося
згадаємо над чим ридали
дофантазуєм наші фрази
і зникнемо і підем далі
спитай куди
скажи чи разом

Я сьогодні не казатиму про біль,
Про безодню не волатиму юрбі,
Моє слово не таке вже й вогняне,
До шеренги не записуйте мене.
Не закличу, на «ура!» не поведу…
Краще яму я копатиму в саду.
Що в ній ляже – чи коріння, чи зерно -
Це сьогодні ще дізнатись не дано.
Хто в ній ляже – друг чи ворог, він чи я –
Бог покаже... Отака історія.

Весна постукала в віконце,
намалювала ясне сонце,
пташок співучих звеселила,
та й земленьку від сну збудила.

І небо хмуре посиніло,
хмарини чорні побіліли.
Розтанули густі сніги,
не має сліду від зими.

Квітки навкруг усі цвітуть,
бджолята де-не-де гудуть,
струмок прокинувся у лузі,
не має місця смутку й тузі.

2005 р.

Правуй хоч просто, хоч уліво,
Тримай для злидня п`ятака...
Проріже човен вовче лігво.
І дятел цюкне: "...не така."

Минай дими від кукурудзи,
Прицмокуй:"Ловкі гарбузи"...
Вільготно жив бідаха Крузо,
Хоч змій кокоса надкусив.

Люби свої меди гречані,
Клеймуй заїжджий тулумбас,
Пивце вари в бездонні чану,
Комарик дзумкне: "...ти не ас...
Немає піни, надто пряно,
От я умів... позаторік".
Іще й вертихвістка устряне:
"Ой, правду струже чоловік...
Люблю гірке, а в тебе солод.
Горнята в півниках..."Модерн"
Тут розливали, біля школи...
І був попкорн... і дзвін цистерн".

Стоїш - між лип, зальотів, танців.
На слоїк падає медаль.
Ягнят фарбують сіроманці...
Негоціант везе Грааль.
Сліпий лящить: "Оце робота,
Я все обмацав, ексклюзив".

І тане в лунці над болотом
Хмарина... репети кози...

Блукає Правда полинова,
Несе дитяточко ясне.
А в тебе знов - меди... обнова.
Глухій луні твій голос - не...

А вколо ніч така тягуча,
Смолою квецяють чорти.
Цикади строчать... Неминуче
Сягнеш свавілля широти.



2015

На черзі осінь. Літню спеку
не остудили ще вітри,
але за чверть… Будує Мекку
сонцеуклінна вись гори.
На хадж ідуть холодні роси
і перша жовта сивина.
Лякають ночі чорні грози,
напившись сонця і вина.
У храмі часу – штурханина,
товчуться дні та місяці.
І вхід, і вихід – горловина
для козенят і для вівці.
Штовхає день собрата в спину
у цій одвічно плинній грі.
Мішає чорну й білу глину
гончар зірковий угорі.
Йде караван, на черзі осінь
і звично вертиться Земля.
Погоничі ще поки босі,
та у стерні стоять поля.
І нас несе кривою кола,
хоча ріка уже не та
і суєта, буденна й гола,
роки міняє на літа.

16.08.2015

Я стану знов під образами,
не буде смутку і жалю ,
коли тремтячими руками
тендітну свічку підпалю.

Коли печаль стискає груди,
коли від щастя я сміюсь,
чи сльози котяться від туги-
тобі я, Боже, помолюсь.

І підніму до неба очі,
і хрест на груди покладу,
Всевишнього просити хочу,
щоб від дітей відвів біду.

Я попрошу з мольбою Бога
і Матір Божу, і святих,
щоб діти знову були вдома
і хліб насущний був у них.

Я стану знов під образами,
не буде смутку і жалю ,
коли тремтячими руками
тендітну свічку підпалю...

Тетяна Сахно 2015 рік

Стихотворение написано в соавторстве с поэтессой Ульяной Задарма

Как таинственен глас
Колокольного звона...
Это плачет о нас
В духе буквы закона
Предначертанность дней,
Предназначенность связей...
И от Рая ключей,
Даже падая наземь,
У Петра не спросить,
Книгу судеб листая.
Он не будет спешить
С презентацией Рая.
Нам еще визави
Созерцать катастрофы,
И писать на крови
Разведенные строфы...
Но- пустынен собор,
Не достроенный Светом...
И печаль, словно Вор,
Словно Ночь пред рассветом,
Заползает, сломав
Все замки и преграды...
За ненужностью слов -
Обреченностью правды
В этот призрачный сад,
Напоенный дурманом...
В этот Раистый Ад
Со включенным экраном,
Где за миг до любви
И за шаг до Голгофы
Запоют на крови
Разведенные строфы.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115081800670

Якщо на тебе ворог нападає,
Щоб землю захопити і твій край,
То кожен в Україні твердо знає,
Що ворог не пройде! - Народ вставай!

Приспів:
Україно,
Рідна мати,
Ти єдина,
Будь ласка, прости!
Україно,
Рідна мати,
Вірні діти
З тобою завжди!

Козацького ми роду, вільні духом!
Такої світ відваги ще не знав!
Бо передав нам дід до сина й внука,
Щоб кожен свою землю захищав!

Приспів:
Хлопці під Крутами,
Мужній Майдан,
Воїни-кіборги,
Вдячні ми Вам!
Хлопці під Крутами,
Мужній Майдан,
Воїни-кіборги,
Вдячні ми Вам!

Не плачте мамо, і сестра, й дружино,
Хай нелюди й загарбники тремтять!
І мого друга ти не плач, дівчино, -
Готуйтесь переможців зустрічать!

Приспів:
Слава Україні!
Героям слава!
Україну
Бог береже!
Слава Україні!
Героям слава!
Україну
Бог береже!

Пройдемо знову рідними полями,
А ворог, що посіяв - те пожне!
І вірить Україна - Бог із нами!
Вітчизна для всіх нас понад усе!

Приспів:
Слава Україні!
Героям слава!
Україна
Понад усе!
Слава Україні!
Героям слава!
Україна
Понад усе!

22.07.2014

Грабежі, розбої на мільйони,
І плювати їм на всі закони.
Це не гангстери із Голівуду,
Не вгадаєте, повірте, люди.

Це продажні прокурорські тварі,
Щоб наситить ненаситну харю,
Грабували ювелірні лавки,
У кармани, сумки, навіть в плавки.

Ювелірні золоті прикраси
Твердохліб із бандою привласнив.
Обманувши жертву і державу
Прокурор зганьбив закон і право.

Увійшовши у злочинну змову
Коваленко, всупереч закону
«Виконав» обов’язок на славу -
Не порушив кримінальну справу.

В цім, Попович злочин невбачає
Коваленка й інших покриває
На законність знищує надію,
Й горю материнському радіє.

Шакалине серце треба мати,
Щоби жінку-матір грабувати.
Покидьком яким потрібно стати,
Щоб бандитів в формі покривати.

Мародерство і пограбування,
Хабарі й злочинні кришування
Здійснюють продажні прокурори,
Ось вам і нові - «законні вори».

Не реформа їм потрібна, люди,
А гілляка із міцного дуба.
Ось таке народне тварям право,
Це за те, - що зрадили державу.

Та продовжують останні пакуваться
Все їдять, ніяк не наїдятся,
Треба їм, продажним, ставить клізму
Й зробить це - Давід Сакварелідзе.

***
Всі Буратіни дочекались ласки.
Старий П'єро, але з нової казки,
всю сцену у комерцію повіз.
І нині можна плакати без маски,
але сміятись – тільки-но на біс.

***
Єднаються друзі, жиди і укропи,
і ті, кому світить іще у Європу
без ручки тягти чемодан.
Який майданутий тепер пам'ятає,
як фотогенічно
П'єро і Віталій
єднали під себе Майдан?

***
Оживає цирк на дроті –
шапіто із патріотів,
що ведуть народ,
опоясаний і взутий,
зобов'язаний тягнути
до нових висот.

***
На арені ми єдині.
Висимо посередині,
наче Арлекін.
Володімір і русини
об'єднали Україну
із обох сторін.

***
Керують акробати на канаті.
І ролі є, і п'єса не нова.
Суфлери є!
Але – одні слова.
А хочеться рукою показати,
яка кому належить булава
або яка у кого голова.

***
Ніхто Мойсея не чекає
у дельті Дону і Дунаю.
Навін увійде у Сіон.
А поки і його немає,
то є обітована раю,
як цирковий ілюзіон.

                                             2015

Заснула моя неня, притомилася...
І ніжністю серденько моє вмилося:
Підклала під голівоньку долоні,
А сяйво цілувало її скроні.
І уві сні так мило усміхалася,
Хмаринний дотик - ясно на душі:
Наснилася їй я, зі мною віталася,
А я це щастячко плекала у тиші...

...А є ж і без слів пісні...
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних найбідніший той,
в чиєму серці вона не зазвучить,
аби розрадить в мить нестерпну.

Ой, мольфарику, мій ворожбите,
Чи умиєш у ку́пелі чар
Безнадією душу побиту?
Порятуй, повелителю хмар!

Нагучи забуття на флоярі,
Різнотрав'ям-жагою напій,
Нехай дні зненавиджено-ярі
Заблукають у гущі глухій!
Поцілунки роздмухай у ватру,
Повишарпуй з корінням жалі,
Щоб і не спом'янути їх завтра!

Пожалій ти мене, пожалій...

Неприборкана магії сила
Здатна гори звернути круті,
Тож тебе, чарівниче, просила б:
Поможи не зітліти в куті,
не згубити себе до останку,
відшукати назначену суть ...

...Я твоя до наступного ранку,
Ти зі мною, мольфаре, побудь...

Я залишаю без причин
Мною оплакане причастя
Я вже давно живу не з ним
Було відібрано зненацька

Зійшло до ранньої зорі
Змінило віщі сподівання
Так довго дорікав собі
Зарубцювались ті картання

Змиритись зміг , і переміг
Ця боротьба була на грані
Біль довести любові зміг
Ті звони не були каральні

У долі обрані шляхи
І доведеться , і прийдеться
Там одягаються вінки
Де від кохання серце рветься.
2015р.

Осінній вальс під роверанс
Колише кучеряві крона
Дерева в золоті прикрас
Готують вересню полотна

Він намалює свій портрет
Плодів налитих натюрморти
Збере всю гамму у букет
Щоб пам'ятати ці сюжети

В цій філософії - життя
Природи мудра настанова
Дивись в майбутнє крізь літа
Тоді й віддячиться від бога.
2015р.

Характер жінки,мов навесні погода:
То дощ,то сніг,то сонечко ясне,
То без причини лиє вона сльози,
А то не хоче й думать про сумне.

Бува ненавидить із усією люттю,
А то кохає аж до забуття.
Але без жінки все ж не може бути
Ні дім,ні чоловік,а ні дитя.

А ключик підібрати хто зуміє
Чарівний до жіночого серденька,
Та струн його торкнеться він легенько,
І забринить мелодія надії,

Добра та віри,ніжності й любові,
Візьме в полон і не відпустить більше,
Звучатиме в душі знову і знову.
Народжується так кохання пісня.

2015 р.

Чи чули ви мелодію грози?
В ній голос грому,блискавиці спалах,
І дві дощу краплини - дві сльози,
Що на обличчя ненароком впали.

Прислухайтесь,як вітерець-скрипаль
Смичком пройдеться по прозорих струнах.
І лине музика у синю-синю даль,
Чарує серце,мов солодкий трунок.

1984 р.

Війнуло і не падає дощем,
як-то із того світу, що немає,
але і був, і є, і буде ще,
як видиво квітуючого раю.

А як і це не милує мене,
хапаю торбу і іду полями
дитинства за окопами-ярами,
де падає і кличе неземне.

Оте, що похоронене в душі,
але живе у нас, як Божа ласка –
мелодія, фантазія і казка
за межами уявної межі.

Блукаю і у лісі, і у лузі,
де мрія небесіє на воді.
І як мені ікається тоді,
неначе рідні згадують і друзі.

І як у вусі лівому свистить,
коли і рака на горі не чути...
І як не пригадати і забути,
як похоронна музика звучить?

Ой не весела музика – сумна,
якою марно тішили музики,
коли у небо линула одна,
а з нею на віки і світ великий.

За яром, за окопом, не щодня,
але коли ікається до болю,
я бачу огороджену тополю.

Мене напевне згадує рідня,
де падає русалкою-зорею
і та, з якою я не був ріднею.

                                             2015