Болить ріка і заболіло небо,
Дощами з хмар течуть мої жалі.
То, може, по життю мені так треба -
Злетіти вгору, впасти до землі.

Загоївши свої синці і рани,
Від сліз у зморшках залишити сіль,
Тужити за минулим і коханим,
Та в небесах нечутний крик і біль.

Тепер без нього повернулось боком
Моє життя від завданих образ.
І з кожним днем і з кожним старшим роком
Густішають рядки солоних фраз.
26.12.13

Цю осінь ти збери у жменьку,
сховай від зимної роси,
і, мов пташину ту маленьку,
зігрій, крізь холод понеси.

І хай вона тобі пульсує
кардіограмами стрічань.
А що болить, хай стане всує
і заповіддю «Не порань!»

(7 листопада 2014)

Спішу до Лисої гори,
Додому йду, в свою Голгофу.
Замерзлі клени у дворі
Крильми зерняток пишуть строфи.

Уже на білому снігу
Зими поезія - у вірші.
І я кладу життя жагу,
На паперовий сніг скоріше.
20.01.14

У кожного сезону – свій Кобзон.
Один і той же чоловік, а дії – різні:
Один уславлений партійний баритон,
Другий через кордони нишпоркою лізе.
Втомився звоювати Україну Аніка-Стрелков,
Та місце для підлоти – завше вільне.
І ось у ролі журналіста Мишко Пореченков
Летовище донецьке розстрілює прицільно...
...Ну, що тут Макаревичу та іже з ним говорить,
Як черга сраколизів квапиться в путінське болото,
Аби Вкраїну газом і танками по-варварськи душить,
Закривши шлях людський Росії немічній в Європу?
-----------------------------------------------------
Аніка-воїн (іронічне) – той, хто вихваляється силою, забіяка, заводіяка. Вихваляючись своєю силою, Аніка викликав на поєдинок Смерть і загинув.

Це ж треба так -
Мов недруг, телефон
Мовчить, а в мене
Від мовчання - рана.
Це, ніби вскочив
У чужий вагон,
А потяг твій -
Ліхтарики з туману.

І так важливо
В цей осінній час,
Коли у кленів
Золота розлука,
Щоб голос твій,
Об,єднуючи нас,
Мені у серце
Радісно постукав.

І я тоді
Не зважу звіддалік
На хмарний день,
Нудну осінню втому.
Чекатиму,
Що прийде чоловік,
Повернеться до мене
І додому.
05.11014

Вузенька річка,
Чиста мир-вода.
У верб сріблястих
Довгувате листя.
І вайлуватих
Каченят хода...
А у човні сидить
Білява Христя.

Кидає в річку
Голі камінці,
Радіє - на воді
Врізнобіч кола.
Гиля-гиля -
Луною по ріці.
І сонцедень,
І сонцесвіт навколо.

Безмежна ця
Липнева далечінь
Зелене й жовте,
Де не кинеш оком.
І над усім цвіте
Небесна синь,
І дихається вільно
І глибоко.

Дитинства день -
Це, начебто, роки.
Широкий простір
І душа в польоті...
Дні стануть менші,
Полетять роки,
Поменшає усе...
Це буде потім.
13.09.14

Розіб,є час тягар важких сумлінь,
Все підбере одвічна річка Лета.
Залишиться зв,язок між поколінь
У звичаях, піснях, словах поета.

Злодійство воєн теж колись мине,
Відновить мир у сіл і міст обличчя.
Праправнук мій згадає і мене
Із віршів, що з минулого сторіччя.
22.09.14

гамівна сорочка ночі
душу зав'язала
не вглядайся в мої очі
я тобі сказала
засиляю в голку тугу
туго зашиваю
все що сталося зі мною
бо ніхто не знає
тОго
як убого богу
як під небом гасне вогник
ельма пресвятого
як зі пальців вислизає
вічності хоругва
й непіддатливо тривожна
долі джомолунгма
не вглядатись в мої очі
я тебе прохала
куди йшла?
чого спіткала?
що я не пізнала?
бо думки всі за водою
як мокоші діти
розквітають край стежини
страхом первоцвіти
втихомирюється тіло
присмеркова смута
вже у грудях дотліває
противага люта
гамівна сорочка ночі
зав'язує душу
переректи б усі провісництва...
та стриматись
змушена.

Вона дивилася - волога, млосна -
І шепотіла: "Маю кілька вин...".
Струміли вірші, блискотіли коси.
Метелики летіли з тятиви...

Комусь була жадана, цільна, гожа.
А я хотіла швидше у трамвай.
І опадав пилок на загорожі.
Лякало і бентежило "чекай...".

Мої троянди над батистом білим,
Її хвилеві доторки, ром-чай...
Чогось вона у вечір той хотіла.
А я сказала:" Темно. Де свіча?".

Тепер такі спіткання вельми в моді.
Земля двигтить...
Заслабли три кити.
Ми з нею випекли млинці на соді.
Її рука тремтіла: "...тільки ти...".


2014

Відпочивай, захекана житухо.
Я мрію розкладаю на склади –
і усмішка від вуха і до вуха,
і погляд очманілий: то куди?

Туди, дружок, де поспіху немає
і хай би що та абияк усе,
надія із кишені визирає
і вимисли в реалії несе.

Аби так жити, щоби не тужити,
усяке лихо зводити в ніщо,
і по землі без клопоту ходити,
і не питати в талану: за що?

Аби так жити, як у казці дурень –
щоб на печі, в сметані карасі,
цибуля, шинка, солонини кусень
і оковита в ранішній росі.

А ще красуня, що завжди під боком,
її очей спокусливих жага –
так цілий вік крокує рік за роком,
а казочка і досі ця жива.

Бо маячня ніколи не вмирає
і дурнів не маліє топ-число.
А може, так: ледащо спочиває,
бо видумав для інших колесО?

05.11.2014

Сегодня я проснулась от того,
Что стало пусто, холодно и тихо…
Откуда-то, ко мне подкралось Лихо,
А я и не заметила его!

Оно украло счастье быть с тобой,
Замерзли листья яблоньки зеленой…
И как мне жить с душой опустошенной,
Где одиноко поселилась боль?

Утратив краски, утро занялось.
Огромный мир мне стал неинтересен!
Умолкли звуки всех стихов и песен.
Как дальше жить? Все мучает вопрос…
2014

Зараз “там” може тиша,
Може гуркоче “град”.
Що ж ти накоїв, Міша –
З брата зробився гад?

Помисли підлі й ниці –
Зроблено в пекло крок…
Бігали злі очиці,
Як натискав курок.

Кажуть – кругленька сума…
Буде сафарі, сміх!
Чим ти, придурку, думав
Взявши на душу гріх?

Хтілось “укропам” смерті?
Мислив: життя – кіно?
Кадрів хотів відвертих?
Маєш – мішок з лайном.

Ха! Лугандон адреса?
Тішся – досяг мети.
Лячно? На касці – “Преса”.
Ох і сміливий ти!

І не актор-аматор,
Відео є – повір,
Там ти – не термінатор,
Підлий, лякливий тхір.

Бренькати на гітарі
як “настрєлялся всласть”?
Думаєш за “сафарі” –
Бог тобі не воздасть?

А на землі – параша,
Плата за твій візит.
Ти вже – не просто “раша”,
Ти – терорист-бандит.

Влип ти, де правду діти?
З совістю черв’яка –
Ти представник “еліти”
“творчєская” яка.

Постріли в Україну –
“ніжє бєрі, в просвєт”…
Здох би ти, вражий сину,
Краще б ще з юних “лєт”.

З “укрів” тебе хтось рухав?
Зараз хіба молись.
Сука ти, Міша, сука,
Будеш сидіти, слизь…


6.11.2014

Миколі Гоголю було раз п р о с в і т л і н н я.
Йому відкрилась тьма російської душі.
Та заплатив за це він повним помутнінням
в своїй «хахляцкой» геніальній голові.
Ввижалося йому, що я і Спілберг
разом з Толстим й Мохамедом Алі
з таранею п’єм оболоньський «Zibert»,
позуючи Да Вінчі і Далі.
Що ніби я з Бетховеном і Бахом
зіграли проти Марадони і Пеле;
а Горбачов ширяв над нами птахом,
і «пролетіли» всі тоді незле.
Із Майком Тайсоном ми ласували салом,
«Сонця В Бокалі» випивши стакан.
Займався з Джекі Чаном я вокалом –
пісні «Deep Purple» ми співали під баян.
Під «Smokie», «Space» і «АББу» танцювали
з дівчатами із групи «Boney M».
Оркестром Поля Моріа диригували
бригада хоббітів і «лічно» Tolkien.
Кумири й генії сюди не наближайтесь.
Політики, спортсмени і бомжі,
дурнЯ щоб не ввижалась, ви тримайтесь
подалі від російської душі.

----------
27.12.2011

кінець

'2014

Ці сумніви, як тіні, звідусіль…
Ахаве, чи ТЕБЕ вона кохала?
Солодка Єзавель… Жадання хміль…
Дарунок – храм… для ідола Ваала.

Вчепився гріх, як шолудивий пес –
Обнюхує і лиже царські руки.
Вже стільки літ – ні крапельки з небес.
Земля аж зашкарубла від засухи.

А той пророк, подейкують, десь є.
Щодня літають вОрони до нього.
Їсть хліб насущний. І з джерельця п’є.
І молиться за пазухою в Бога.

Край неба виколисує свій дар:
Душі цілитель, заклинати майстер…
Ще трохи – й вознесеться вище хмар
І звідти гримотітиме: Покайтесь!!!

2014

Той самий біль,
і паморозь та сама…
А вже, здалося, ти пірнув у міт…
Що на роду написано сльозами,
мені не стерти клавішею літ…

Лишивши втому
і журу на згадку,
згубився в часі безпритульний світ…
Німує «Enter»,
владний, мов печатка,
а я намарне тисну на «Delete»…

Черговий досвід робить мене злим,
хоча таким не прийнято ставати,
розкопуючи щось нове. Затим,
я стверджую, що так лягає карта

і міг би нині дертися увись
(хоча насправді тільки ніс дереться);
не помічати характерних рис,
які цілком сумісні з теплим серцем;

навчитись розрізняти моветон,
при цьому відкидаючи статути;
ходити у богемному пальто
як в аргументі говорити скуто;

в кінці катрена виставляти хрест
як пам`ять про невідворотні втрати;
а ще напитись, намутивши десь
(хоча мені зарано споживати)­.

Натомість лампа замість каганця
хитається у побутовій тиші,
і річ, яка повзе з-під олівця,
нагадує букет із перебільшень.

04.11.14

привіт, Матвійку, друже, брате, це все ще я – з нових широт
а ув очах наш клас – десятий – твій профіль лисий – мій кудлатий
посеред віршиків і нот…
я марю морем і вітрами серед чужого барахла
ми тільки там лишились нами – замріяними пацанами
старого кримського села…
забув мій син гряду одвічну… моя душа – серед висот…
тече життя – і скоро січень – мій день народження – цинічний
і бородатий анекдот…
і чи не вперше я без тебе – наллю не нашого вина
літатиму високим небом – щасливим і прекрасним Фебом…
... на скроні – перша сивина…

А ця війна – завжди голодна сука.
Вишукує поживи день і ніч.
Над полем бою – чорні кола крука
і запах гару – прозаїчна річ.

Пекучим болем йде вона по світу
і стукає у двері: дома хто?
Комусь – біду, для себе має втіху:
чиїсь ридання виграла в лото.

Шикуються у черги муки, рани
і пільгова – пропалі та мерці.
Живим війна розносить мітки-гани:
ти пиво п'єш, а побратим в труні.

А ще війна – безумна мати горя.
Знак божевілля у її очах.
Степи донецькі і окрайок моря
стискає міцно у цупких руках.

І чавить тишу, серце, мрію, ранок…
Крізь пальці витікає сік журби.
На східцях – котик. Уцілілий ганок.
Де дім стояв, руїна від стрільби.

Своїх дітей – і нЕнависть, і злобу,
тілесний страх і відчай у душі –
людьми годує і хова в утробу
від забиття затуплені ножі.

А ще війна – тріумф бездушшя часу.
Прокльонами освячена любов.
Заробітчани зла ідуть у касу
одержати платню за «братську» кров.

04.11.2014

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Хай наше птаство в інший край не відліта,
Європа приліта на крилах журавлиних –
На Хулі попоїсть, перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в осені.
---------------------------------------
Хула – долина й озеро в Ізраїлі, що є вузьким місцем міграції птахів.

Так повно смутку у твоїх очах,
Неначе сліз у українських віршах.
Стікає з неба запізнілий час
І сам себе обіцянками тішить.

Така зневіра! Кутиками губ
Опущено донизу крила віри.
У гіркоту занурює вербу
Туман образи. Ніби чорні діри,

Притягують печаль твоїх зіниць
Невтішні думи. Відчай полохливий
Пустив коріння. Сльози, мов човни
У морі тонуть. Вересневі зливи

Ідуть до грудня. Подих мовчазний
Зім’яте серце тисне до стіни.

04.11.14

І чом жоден дурень не пише
Таких картин:
Де глухне ялинне відлуння, де
Ти – один;
Де смуга призахідна вужчає,
Нишкне, мре;
Де травами – знаки оклику
І тире;
Де всіх нас засмоктує райдуги
Хижий рот;
Де давиться сміхом на виході
Доктор Фройд;
Де корчиться світ, линяє у
Фіолет;
Де наче живі ще всі – але вже
Ледве-лед…

Я прислухаюсь до пісень,
А для душі слова не треба.
Вона вже лине у той день,
Відчувши серцем журність неба.

Сльоза скотилася з очей...
Життя так швидко пролетіло.
Мрії недоспаних ночей...
Надіявсь, вірив щиро-щиро.

А сонце світить, як завжди.
Та тільки гірко так буває.
Настануть дні, настануть дні,
Коли про тебе й не згадають.

Доле людська, що це було?
Чому так сумно і самотньо?
Життя пройшло ? Життя пройшло...
Вже заглядаєш у безодню....

08.11.2004

Душі говорять, люди мовчать.
Завчено сипляться фрази.
Доки розділеності печать
Буде із нами разом?

Стукає серце у двері загачені,
Спокій бентежить. Замки вже оплачені.

Стихли б думки, що для тіла спішать:
Духу не чує душа!

22.09.06.

...Там кава вже, певно, готова, зварилася...
І добре, що є до кого звернутись з проханням...
Будь ласка, налий мені кави... Втомилася...
З подіями дня й нерозміреним спілкуванням...

А знаєш... це диво: вечір такий погідний...
Ні краплі дощу не впало за день, неймовірно!...
Ця осінь – п’янка, духмяна й така невинна,
Димами прогіркла, зажурена... Боже милий!

А я й не знала: дивись – дерева безлисті...
Гойдаються стримані небеса і не плачуть!
Як дивно... Урбаністично-містичне місто
вже спить і не знає, що нам у ньому не лячно...

листопад, 2014

Так, герої вони! Захищають тебе і мене,
Рідну землю і мову, і сизу маленьку пташину.
А колись ця страшна, ця триклята війна промине,
І зберуться вони, і згадають усіх, хто загинув.

Вип"ють чарку хмільну, заспівають солдатські пісні,
Про десант, що летить над землею кульбабковим пухом.
Хтось цигаркою пихне, сховає хтось очі сумні,
І сльозину зітре зі щоки непоміченим рухом.

Пригадають вони і маленьких пташат у гнізді,
Що чекали весь день, зголоднілі, на маму і тата.
І як вправно батьки добували комах в резеді,
І як вчили дітей, після обстрілів зранку, літати.

Ті маленькі птахи викликали у них співчуття
За бажання одне – в українському небі співати.
Поклялися тоді зберігати невинні життя,
І ні кроку назад із позиції не відступати.

Пригадають і час, як ставали птахи на крило,
Щоб летіти у вирій, аби повернутись весною.
Як прощалися з ними, і зморшки орали чоло,
Бо не кожен дожив, щоб махнути услід їм рукою.

Неодмінно птахи прилетять у вітчизну свою,
І коли в небесах зарум"яниться сонячний промінь,
Заспівають пісні, прославляючи мир і весну,
І попадають зорі героям загиблим у спомин.

04.11.2014 р.

Закінчилось літо. Листопад.
На дворі осінь, на душі - тривога.
Поглянь на свій останній зорепад
Попереду важка хода - дорога.

Опадає пожовклеє листя
Наступає на п'яти зима,
А калина ще й досі в намисті
Червоніє побіля вікна.

А зима вже постукала в двері
Відсуваючи осінь назад.
Не побачимо більше тих серій,
Що вже в літку побачив наш сад.

Не повернемо більше нічого,
Вороття вже назад нам нема.
Не повернемо більше нічого,
Бо на вулиці скоро зима.

3.11.2014

Ти повір…
життя нелегке й ти повір,
що доля нас крутне не раз
але в любов, в любов ти вір
лише вона врятує нас

коли здається, що нема,
коли вже всі погасли зорі
ти вір, що доля вас звела
забудь про всі оті недолі

його знайдеш - нікому не віддай
бо тільки твій, і ти - його, єдина
усі гріхи його прощай
бо він, немов мала дитина

приємно знати, що з тобою буде він,
що всі незгоди ви пройдете разом,
життя - це вічний наш трамплін
нехай любов нам буде дороговказом

життя поверне нас не раз
не раз засмутить, розчарує,
лиш не потрібно нам отих образ
бо нам це просто не пасує…

живи, люби, кохай, надійся
бо це життя, бо це доленька твоя
коли погано, то ти смійся,
і в небі зірка твоя засія
21.04.2014

Чорна кава
Вона була, як чорна кава,
із присмаком німої гіркоти,
а стала просто неласкава
він безмежної людської підлоти…

Історія багато пам'ятає:
ніхто й ніщо не лишиться в тіні,
і серце болю вже не знає,
хоча й шукає смуток у вині.

Хоч час минає безупинно,
ти зупинись на хвильку у собі.
І так тихенько й безневинно
опинись на самому дні…

Не стій, і просто так не йди…
ніхто не чує наших слів
і навіть посмішка Джоконди
не видає своїх гріхів.

Вона ж була, як чорна кава,
вона була - і вмить не стала…
Й чомусь любов ота іржава
від полум'я твого щодня все більш згорала?


16.10.2014

а десь в тумані снів
земля обітована
а тут огонь вогнів
і ненависть і гана

а десь цвітуть сади
добром блаженні люди
а тут брати-кати
і кров людська усюди

а десь життя без мук
утіха сьогодення
а тут і "град" і "бук"
та інше вбивче ймення

ти бачиш це не рай
одна болюча рана
але це рідний край
твоя свята «нірвана»

і мусимо іти
по неживому полю
шукати і знайти
свою не райську долю…

02.11.2014

Гниють на дереві гранати, помаранчі, фіги...
Тільки із суперу та з ринку беруть їх єрусалимці...
...А я пригадую, як дітьми в дитбудинку
Ми крали яблука в колгоспному саду,
Як гнилички в таїні заривали восени,
Як добували із-під снігу й ласували ними,
Не відаючи, що десь на дереві гниють
Гранати, помаранчі, фіги...
P.S.
Тепер уже для хатнього ужитку,
Незгасні спогади дитинства.
Навіть для дітей казкою вони здаються.
А що вже казати про онуків?..
Нічого тут не вдієш: два світи - дві долі.

Кава…канапка…ранок…
Дощ…листопад…життя…
Звичний політ фіранок,
Змішані відчуття.

Сукня…трамвай…робота…
Шеф…телефон…аврал…
«Люба, ну ти ж не проти?»
Нерви. Скандал. Фінал.

Музика, фітнес, втома,
Тренер, привіт-фізкульт!
Черга. Маршрутка…Вдома!
Ванна, вечеря, пульт.

Кілька сюжетів мильних…
Прагнення забуття…
Вранішній сон… Будильник…
Кава… Трамвай…Життя…

Здавалося б звичайний вміст кишок,
а виклика в естета справжній шок.

2014

Як жаль, що люблять нас лише словами:
Пестливими, що й кращих не знайти.
Для них ми кожен раз "моя кохана",
Для нас вони щось більше у житті..

Як жаль, що люблять нас лише словами,
А на душі - все пусто, як завжди..
Не гояться на серці наші шрами,
Немає в світі більшої біди.

Як жаль, що нас кохають лиш словами.
А що слова? Хіба ж вони праві?
Коли стоїш і думаєш "згадає?"
А там давно, вже згасли ті вогні..

2014 р.

Навіть не думав ставати героєм
Трохи живішим за Цоя,
З роти лишилось із другом нас двоє
Після останнього бою.
Котиться світ оповитий імлою
Котиться сторч головою,
Мусимо битися ми із ордою
В цій наймерзеннішій з воєн.

Небо над нами гуркоче грозою
І поливає бідою,
«Смерчі» і «Гради» – віднині це зброя,
«Бук» - то не пара з вербою.
Боже, як хочеться миру з собою
Я вже наївся війною,
Дай мені сили із долею злою
Вистояти у двобої.

Зовсім не хочу зробити вдовою
І залишити самою
Ту, що затьмарила б легко красою
Давню гомерову Трою.
Біль проливаю скупою сльозою,
Мрію – босоніж росою
Ще пробіжуся додому з тобою
Гарною і молодою.

То дивись, поглянь навколо себе.
Бачиш, враже, скаче кацапня.
Ти махав ярмулкою до неба,
а у неї ядерна люшня.

Раші неодмінно закортіло
бачити у себе «доходяг».
До бродяги є негайне діло
тільки у перевертня вождя.

Ти уже не раз лягав під нього
в образі і біса, і царя.
Не надійся, не діждешся свого.
Не на сході блимає зоря.

А якщо горить, то хай палає
і пройде катарсисом-вогнем,
і нічого вже не нагадає
граду під осколочним дощем.

Знаєш, брате, чудо окаянне
і в Росії вже у печінках.
І її майбутнє – не у снах.

Україна ще на ноги стане,
та не бійся, як на тебе гляне,
бійся тіні вбитих на полях.

                              02.11.2014

Гей, совок, оглушений і темний,
недолугий мізками совок,
а тому і явно, і таємно
ти мій ворог і тяжкий урок.

Не сичи, не плюйся, не набріхуй.
Ти причина вбивчої війни.
Очумілим нині не до сміху.
Очуміти – Боже, борони.

Із моголом нині не до миру.
Годі гратись іменем – народ.
Затули тупе хайло «кумиру».
Нині слово має патріот.

Чуєш, людоморе недобитий,
я у тебе нині у боргу.
Мушу нагадати і навчити
давнього козацького, – пугу!

Чи не чуєш, Іроде проклятий,
голосу надії із лугів,
бойової криці козаків?

Не почує
               плем’я супостата.
Ставленик скупих багатіїв
не пойме окраденого брата.

                          І
За щасливе майбутнє народу
проливається праведна кров.
Об’єднає народи свобода
і до нації – братня любов.

Убиває рука супостата
і пиляє іржава душа
у норі самозваного брата –
ненависна, лукава, чужа.

Нахабніє озброєне бидло.
Як собака винюхує їдло
і уїлось у душу усім.

Чорним ходом отари своєї
заповзає таємно змією
у чужий і палаючий дім.

Наказ – святé. Не скажеш – Ні!
Двохсотих навіть не забрали…
Ти злизував росу з броні
Генштабу мудрий генерале?

Два тижні – як епохи зсув…
Де брати віру, духу сили?
Два тижні ти без хліба був?
І без води? А ми просили…

Де розум твій, де інтелект?
Було обіцяно підмогу –
Молились на боєкомплект,
І все дивились на дорогу.

Ні, нас не кидало у дрож…
Під обстрілом не був ні разу?
І криків ти не чув також
“Здавайсь” російського спецназу?

А речник каже – то брехня,
Все є у нас, все під контролем…
Ми відбивалися щодня,
І час стікав нестерпним болем.

Не мали права впасти ниць –
Під блокпостом – звитяга зрима…
Тих двадцять бронеодиниць,
Ще дотепер перед очима.

І в жилах закипає кров,
І тіло власне – вже не тіло…
А втрат немає – речник знов.
А хлопці ті, що там згоріли?

Готові вмерти – всеодно,
Самим не втримати облогу.
Зі зброєю і знаменом
Ми звідти вийшли, слава Богу!

Забрати б тих, хто там помер,
І ще зустрітися б із кимось…
То буде завтра. А тепер
За 31-й помолімось…

03.11.2014

У рідній борозні лежати краще,
Чекати зливи, сонця, пелюсток.
Довкола - тропи, вогнедишні пащі,
Лушпиння соловіючих пліток.

Колись таки набухнуть вакуолі.
А нині сни в ліловому піску.
І ремигає тур...
І мертві бджоли.
І час линяти зайцю, їжаку.

В анабіозі чаполоч і мирт.
Опудало шерхоче серед скирт...
І так спокійно, елегійно, мов
Тут не плели інтриг, брилів, промов.

У рідній борозні таки не жаско.
Тріумф.
Імла.
Жаріння.
Приск.
Фіаско.

А що тобі робити за фіордом...
Ти кропивою на обніжку горда.
Котити сонце під ошмаття муті?
Рости крізь пір"я, довіряйся руті.




2014

Знаешь ли, Господи,
Как я устал
Боже ж ты мой,
Знаешь ли?
Веришь ли, я уже
Страх потерял,
В сердце покой,
Веришь ли?
Видишь ли, насквозь я,
Дымом пропах,
Столько стрельбы,
Видишь ли?
Слышишь ли, Господи
Там, в небесах,
Наши мольбы,
Слышишь ли?

Выжить бы, Господи.
Ради нее,
Не для себя,
Выжить бы.
Вышить бы золотом
В небе ее
Образ любя,
Вышить бы.
Выжечь бы в памяти
Скомканный лист
Жуткой вины
Выжечь бы.
Выйти бы, Господи
Целыми из
Этой войны
Выйти бы.

Силы бы, Господи
Силы стоять
И побеждать
Силы бы.
С милой бы свадьбу
Еще отгулять,
Деток рожать
С милой бы
В тире бы лучше я
Вместо войны
Метко стрелял
В тире бы.
Мира бы, Господи
И тишины.
Послепобедного
Мира бы.

Слышишь ли, Господи
Там, в небесах,
Наши мольбы,
Слышишь ли?
Видишь ли, насквозь я,
Дымом пропах,
Столько стрельбы,
Видишь ли?
Веришь ли, я уже
Страх потерял,
В сердце покой,
Веришь ли?
Знаешь ли, Господи,
Как я устал
Боже ж ты мой,
Знаешь ли?

Листопад роздягає березу.
Гомонить ошелешений сад.
А вона усміхається Крезу,
тільки ліктики гілок тремтять.

Ой берізко моя полохлива,
у яку ти попала біду?
Он, дивись, похилилася гива,
а не зломиш її молоду.

Жовті китиці, віти зелені,
до землі розпустила косу,
і ніхто не киває на неї
за її одчайдушну красу.

У намисті горить горобина.
У вінках «омеліє» верба.
А спокутує їхню провину
білокора осіння журба.

Може тіло її надто біле?
Певно талія дуже тонка?
І безтямно її оголила
буревію шалена рука.

Сивий ясен на неї дивився.
Шелестіли столітні дуби, –
ой, якби-то, якби-то, якби…

Тільки явір один зажурився,
і за неї усе ще молився,
що готовий і на поруби.

                              2012

до хатини прийти, до неньки,
що трима пуповину роду,
пом’янути живих тихенько
і почути луну під сподом,

чистий лик Пресвятої Діви
рушниковим прибрати квітом,
запалити лампадку сиву
і присісти на мить спочити,

та й в обіймах того спочину
на покутті старої хати
відродити в собі людину,
щоб любити, а не вбивати…

Зламаний, скривджений, знічений
Хто ти такий?
І для чого?
Нещодавні віки
Таких зустрічають неввічливо
Прологом
Грубості, наклепів, заздрості.
Як вижити,
Щоб собою?
Днями і тижнями
Під мазурку спізнілих ластівок,
Беззбройний,
Падаєш в лоно безвиході.
Просто у снах
Ти - сам-на-сам
З вічністю, відчаєм.

Теплий чай топить усі прихоті
У риториці безглуздих питань.

***
Листопадові свічі
на гробах
горітимуть всю ніч
до небокраю,
втішатимуть живих
блаженством раю -
прочан
із молитвами на губах..

1 листопада 2014

Дивовижність Сходу

Схід дивуватиме нас, світ стоїть допОки!..
Цю дивну витонченість я колись пізнав,
Коли в віддалені часи важкі й жорстокі
В пустелях Сходу я ще хлопцем воював...

Так... Схід тонкий... Ця витонченість, певно,
На серці юному зарубкою лягла,
І вітер Сходу так доволі недаремно
Все раз по разу знов торкається чола...

Ця дивна витонченість... Слабкість в ній і сила,
І жало змія, що коли його торкнеш,
Укусом мічений, життя нестИ знесилиш,
І спрагнеш думкою, й знеболено заснеш.

І як дивуєшся, коли малий хлопчина
Ще від колиски пізнає Фірдоусі,
І епос давній в ньому житиме до згину,
І з ним повік пройде життя припони всі.

Чи- сила жінки (трохи іншої країни),
Жіноча доля де доволі більш легка-
Краса й сміливість, і спрямованість неспинна,
Мов діловитість тої Пташки Королька...

Гостинність Сходу... Неповторність Сходу...
Булатний ніж для виноградної лози...
Мов рубаї, поету стануть у пригоді
Завжди із честю пережить лихі часи.




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531587
рубрика: Лірика
дата поступления 21.10.2014
автор: Сокольник

СМС

Когда мое сердце тревожит
Волнующий звук СМС,
Что с этим, любимая, может
Сравниться? Как громы с небес,

Как выстрел, как дребезг бокала
От милой далекой привет...
Ты пулю мне в сердце послала-
И сразу пишу я ответ...

И нити вселенной схлестнулись
В сердцах, что тоскуют, любя.
Я в сердце пошлю тебе пулю,
И пуля настигнет тебя...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469926
рубрика: Лирика любви
дата поступления 02.01.2014
автор: Сокольник

Одна. Замальовка

Колисає листя вітер...
Сірим світлом день змарнів...
І осінні пишні квіти
Дожидають холодів....
Ти алеєю проходиш
З жухлим листям у руках...
Очі вгору не підводиш...
У душі панує страх-
Все минуло. Розійшлися,
Як примари. Назавжди.
Мов кохання, жухле листя
Плине Стіксом по воді...
Ти одна. Сама, без мЕне
Йтимеш з сумом у житті...
Пам"ять серця... Тік шалений
У минулім відчутті...
Ще не раз кохати будеш,
Біль від серця відійде,
Та ніколи не забудеш
Те, чого вже не знайдеш...
Те, красиво- неповторне
Дійство шалу двох сердець...
Наче сірість дня огорне
Смуток душу... Все... Кінець...
Колисає листя вітер...
Неба сіра глибина...
Ти одна у цілім світі...
В цілім світі ти одна...




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534272
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 02.11.2014
автор: Сокольник

Борець безстрашний за свободу -
Шумів про це і ліс і гай,
Свого улюбленець народу
Таким полковник був Нечай*.

Вусань, вродливець ясноликий,
Він ворогів рубав упень.
Про подвиги його великі
Чимало склав народ пісень.

У Красному селі зимою
На Масляну й Колодія
Із кумасею Хмельницькою
Нечай горілочку кружляв.

Підкралось ворогів багато –
Нечаю кажуть – хто і де!
А він – іще давай гуляти,
А він і вусом не веде.

Вже обступили їхню хату…
Нечай прогнав ману хмільну,
Узявся ворогів рубати,
Поклав їх сотню не одну.

Та замогла ворожа сила –
А на коні – сідла нема.
З коня зненацька куля збила –
І кров`ю вмилася зима.

Козацький красеню, Нечаю,
В нерівнім ти бою поліг.
Та силою свого одчаю
Ти ворогів здолав усіх.

Їх доля кинула під лаву
У забуття мертвотну мить.
Твоїх звитяг висока слава
Народу піснею дзвенить.

Київщина, Конча Озерна, Дажбогів гай

27.10.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Не пишеться. Поранені слова
Висять, немов думки егоцентричні
У госпіталі древньому. Психея
Піклується про хлопців під замком.

Один лежить, задивлений у стелю,
І стелить дим, щоби закрити трупи,
А інший втупив погляд в порожнечу
І жне колосся помсти. Та кому?

Не видно ран. Вціліли руки й ноги…
Лише душа розірвана на клапті,
Прострелена навиліт з Калаша
І зорана, неначе Градом поле.

Можливо, мами залатали б діри,
Та санітар, як той циклоп – на вході.

02.11.14