Я залишаюся таким
Що був до зустрічі з тобою
Я відпускаю часу плин
Пливе собі струмком водою

Дозволили себе віддать
На розтин каламутним кручам
І намагаємось вертать
Щось радісне буремним будням

Трагедія де тільки ми
Спокутуєм свої провини
Не сила забувати сни
Що відвертали від рутини

Любов з любов'ю розійшлись
Не поділили пил кохання
Змились дощами , зареклись
Згубивши спільні сподівання....
2015р.

Знесилівши від курива й вина,
Сиджу в сповитій тишею кімнаті,
Вглядаючись у глибину вікна,
Щоб час вночі дарма не марнувати.
Немов раптово ввімкнутий екран
Того, що я позбувся нещодавно, –
Бере мигтіння світла душу в бран
І почуттями править повноправно.
То поглядом зісковзую униз,
То знову очі підіймаю вгору, –
Порівнюючи бачене колись
Із тим, що нині виокремив зором.
Розчахнуте світінням ліхтарів,
Єство пітьми зіяє, наче рана,
В якій все видно чітко до країв
Затиснутого рамами екрана.
Уже не хочу терпкого вина
І тютюну духмяного ні дрібки –
Хмелію в прямокутнику вікна,
Упершись лобом, як павук, у шибку.
24.05.15

Я Оля космонавтка
Я новий турбостарт
Літаю дуже швидко
У космосі принад

Я Оля марсіанка
Новітній зорехід
Астральний дережабель
Ментальний усеїд

Відверта спрага мучить
Нових ідей пізнань
Я Оля біоробот
У космосі Інь-Янь

Вдягну собі сандалі
Літатиму у них
Я Оля астронавтка
Я НеоКосмопсих

У подорож астральну
Скафандер одягнУ
Скарби і філософські камені
В тих просторах знайду

А може хтось бажає
Зімною мандрувать
То разом політаєм
І тих скарбів шукать

Примітка. Вірш виконаний у творчому дуеті з поетесою Іриною Лівобережною

Я в весняне поле вечорове
Вийду з оберемками із трав.
Духи поля, вийдіть на розмову
У тривкому світлі від заграв!

Я прийшла схвильована, відкрита,
З чистим серцем, з помислом одним:
Щоб зростало жито оксамитом,
Щоб дощі з веселкою над ним,

Щоби вчасно сонечко сіяло,
Щедрістю бриніла щоб земля -
Я до тебе, земле, припадала,
Мати, годувальниця моя!

Розпущу по вітру пишні коси,
Хороводний заведу танок
Серед подруг, доки ноги босі
Не впіймають ритму від зірок,

Доки ми не станемо промінням,
Що у кожній часточці бринить,
Стеблами, корінням, кожним зіллям,
Будем рівні Богові на мить!

Надіп’єм божественної прани,
Як пустеля - струменів дощу.
Я тоді знайду тебе, коханий,
В себе, наче в істину, впущу.
:::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::
Як нашіптує шелест трави
На закоханість став суничний...
Він для тебе, цей став- лови!
Ми сьогодні засієм вічність.

Наберемось сил від землі,
І босими по ній пройдЕмо,
У солодко- липкій імлі
Ми на землю тіла вкладемо,

І застогне казковий сич...
Гамаюн проспіває долю...
Ця весняно- чарівна ніч
Нам, мов килим, розстеле поле

На відлунні прадавніх площ,
Бо на них лежимо, здається...
І леліючий теплий дощ
Зорепадом на нас проллється.

І в двобої вогню й дощу
Ми у коло священне станем...
Ось і вітер нічний ущух,
Й зачаровано проростає

Із заплідненості уяв,
Наче діви коса, пшениця.
Він на землю, цей став, упав.
Хай майбутнє на ній родиться!


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115052500920

Ти у мене є, а я у тебе,
і бринить на серці, мов струна,
нам один мотив співає небо,
дві душі - мелодія одна.

Ти у мене є, а я у тебе,
спогади коралями зберу,
пригорну, зігрію, буде треба,
я тебе і вдруге оберу!

Ми будуєм сходинки до раю,
із тобою поруч легко йти,
із мільйонів я тебе впізнаю,
на одній дорозі - два світи.

Хоч дорога непроста до щастя,
в хмарах загубилися зірки,
до любові, наче до причастя,
нас мелодія веде через роки!

2015

А Господу болить, коли ми грішимо.
А Господу пече, як слово кривдне, чорне.
Хоч біль його ярить і рани, мов мечем,
Та він завжди любовю нас огорне.
І плаче Бог, коли палає гордині пломінь,
Й благодать дощу з очиць його
І чується: прощу, пробачу...
І в покаянні з Господом я плачу:
Прости, Господь, мені страждання ті,
Які ти терпиш через мене на хресті...

І вдарив грім по скронях і кімнатах,
Цей клятий тиск до відчаю притис.
Насунув час прощати і прощатись,
У блискавки такий короткий зблиск.

Як ми лились дощами і сльозами,
Аж висохли від спраги і жаги.
Стоїть життя уповні поміж нами,
Кричать надривно наші береги.

Пливи, пливи - на те й тобі вітрила,
Попутні люди, води і шторми.
А ми вже стали. Ми - вже тільки брила,
Карбована безплавними дітьми.

На завтра не такі уже прогнози,
Прийде тепло, услід тобі прийде.
Таке тепло приносять сильні грози.
Таке вино вмирає молоде.


2015

На урвищі завалу і розрухи
конає і трагічне, і смішне,
аби спливало явище сумне
і падали на дно зелені мухи.

Несуть у береги вонючі ріки
і бариші, а то й – нудоти пуд,
аби не забувалося повіки,
що є пани, і є – наємний труд.

Але уже не каркають поети, –
немає революції кінця,
бо воювати,– ой, не до кебети
і помирати, – вай, не до лиця.

А ми, неначе мухи-дрозофіли,
чекаємо на досліди нові.
І вимирають українофіли,
освячуючи націю в крові.

А нам у полі сіяти, і жати,
і у сусіди не наймитувати,
а вивітрити злий ворожий дух,
як віттям запашної рути-м’яти
із хати виганяла наша мати
і тлю червону, і зелених мух.

                              05.2015

Сльози мене вже покинули
І тільки часом
Смішно трясуться плечі
В долонях стискаю обличчя

То слабкості миті
Як пригадаються раптом
Рожеві півмісяці
Що сходять з-над пальців Твоїх

Чи речення котресь з листа
«чекаю тебе по смерті»
любить тінь мою на пероні
коли од’їжджає потяг

Потім настає тупий спокій
причаєний смуток грецької вази
і досконалість самотності

Покинутий навіть сльозами
покинутий жестом вимови
так гарно заламаних рук

Zbigniev Herbert "Opuszczony"

Już łzy mnie opuściły
i tylko czasem
trzęsą się śmiesznie plecy
w dłoniach zamykam twarz

To są chwile słabości
gdy nagle sobie przypomnę
różowe półksiężyce
wschodzące z nad Twoich palców

Lub jakieś zdanie z listu
"czekam Ciebie po śmierci"
lubi cień mój na peronie
kiedy pociąg odjeżdża

Potem przychodzi tępy spokój
ucichły smutek greckiej wazy
i doskonałość samotności

Opuszczony nawet przez łzy
opuszczony przez gest wymowy
pięknie załamanych rąk

Десь там, за Ясниськами, поле знов червоне
від маків, що цвітуть лише для нас одних,
і знову небокрай у тому полі тоне,
і сонце в ньому свій кладе вечірній штрих.

Крізь анемічний час, тривог і смутку нетрі
минув наш рік — немовби день один пробіг.
І нині знов між нами ночі, кілометри,
чуже, одноманітне плетиво доріг.

Але і це минеться. Й буде літо з нами,
і в нас воно ніколи вже не промине.
І усмішки твоєї та моєї мами
цвістимуть, як і ми — заквітчані в одне.

* Ясниська — село біля Львова.

(22 травня 2015)

Зливаються докупи ночі й дні
Між стрілками двома на циферблаті –
Ні запахів, ні звуків, ні тонів,
Ані слідів глибокої печаті.
Усе змішалось, склеїлось, зрослось
І нині стало схожим на крижину,
Яка несе сповільнено когось
У вічність безнастанну безпричинно…
22.05.15

Пороги твоєї кімнати, пороги твоєї оселі
Чи зможуть стримати хвилі, які підганяє геній?
Чи, може, в оцій от кімнаті за власним письмовим столом
Ти сам у собі потонеш - такий собі самопотоп.

Чи матимеш давні ковчеги, щоб виплисти з темних глибин?
А, може, твій геній - злий геній - не хоче знати склепінь,
Рятунок в яких - гекатомба богам заборон і табу.
Що краще - плисти на світ сонця чи обживати труну?

Що ліпше - голодним, солоним шукати свої океани
Чи примиритися з домом із горизонтом диванів,
Задуманих мурів і вікон - досить, щоб вижити... Справді?
Важливе життя на повну чи безтруботна примарність?

Пороги твоєї кімнати, пороги твоєї оселі
Можливо, вони - ті ґрати, може, вони - ті ковчеги?
На чому зупиниш свій вибір, чи будеш кидати якір?
Хто дужчий - твій внутршній геній чи, може, поріг кімнати?

І все таки я помилялась , щодо віку, поведінки та й кохання.
Не залежить від цифри нічого - абсолютно,
Кожен може бути , як слабким так дураком,
Важливо лиш те, як ставляться до тебе, твої з ним почуття
Якщо ти відчуваєш себе потрібною, слабкою,
То неважливо менший чи старший на рік чи на два
Головне - це яке буде ваше життя,жінка хоче дарувати турботу
Керувати всім,хоч все ще маленька, але мало тих
Старших, менших - з якими відчуваєш
Переповнення сил,жагу до життя...

Завжди чекала чогось, але не думала ,що саме потрібно
Пробувала,шукала, гадала, потім знову в пустоту верталась.
Виявляється,дії, емоції,погляди,сміх- найбільш особливе
Ніколи очі не збрешуть,а відчуття рідко бувають не правдиві,
Я так чекала вічної любові,що на всі замки закрила серце,
Навіть тоді,тому,з ким здалося, що проведу життя -
Серце не відкрила,хоч вигляд зробила...

І все таки я помилялась в тому що для щастя потрібно.
Одне невинне слово,невинний рух,посмішка яка від серця,
Мало хто вміє мене веселити, якось важко це людям дається,
Але ті хто це може - назавжди будуть мати краєчок в моєму серці
І не важливо як хто,головне що такі є, і вони зімною.
Я хочу бути щаслива, турбуватись,щоб було взаїмно,
І не так як у всіх, хочу дій, а не пустих слів,
Хоч вони деколи так потрібні, не хочу брехні,вона душі губить
Та не допоможуть там ніякі ліки...

Я романтику люблю, якось банально - захід та схід сонця
Тиха прогулка навіть без розмов, іноді слова зовсім не потрібні,
Можна навіть не триматись за руки, а поруч йти -
Для мене це цікаво, якась загадка, я так хочу потрапити до раю.
Знати хочу те відчуття коли не має значення твій вигляд
Особливості фігури,коли тебе просто люблять,за те,що ти є,
За твої дивні жарти, за вічний сміх та інколи істерику,
За скуювджене волосся на вітру, і стомлений погляд
З синяками під очима.Просто за те що існуєш, за все що є в тобі...
За погляди на життя, щоб ставились до тебе особливо,
Не як до всіх, іноді це руйнує якісь власні стереотипи,
Які так важливі...

Кохайте,відкривайте душу,всі ми трохи зламані,
У всіх є замки,і інколи варто відкрити їх, щоб бути щасливим
З тим , хто тобі їх відкрив, тільки тобі...

Я - теплий  промінь, що торкається снаги...
Твоїх очей у круговерті долі...
В охровий колір зафарбую лист жаги...
І заіскрю натхненням...мимоволі.  

Я - тихий вітер, що пестливо шарудить...
Марудить...обпікає гострим шквалом
Твої хисткі думки, надію...І щемить...
Щемить у серці...та бринить з запалом.  

Сон...дивний сон....у верболозах квітне ніч,
Спалахують жовтогарячі зорі.
Серпанком ніжності тулюсь до рідних пліч....
Ці миті...в Канта ...справжнє "апріорі".

2015 р.

Не з неба впали ми.
На плечах стоїмо чиїхсь,
Доспівуємо пісню недоспівану...
...Нема перерви в світі Духа.
Не знаємо імен, на кому стоїмо,-
Та все ж це не причина
Вважать себе першовідкривачами.
Кричать: « Нікому ще не вдавалося таке!»
Ліпше заплющить очі й помовчать -
Хоч так попердникам віддать належне.

Ти, що була, єси і довіку будеш недостатньо рівною,
аби зрівнятися з блідою непрасованою периною

хоча би за кількістю складок; ти, чиї хвилясті вибоїни
поглиблюються, бо – верхи, на колесах чи пішки – тобою ми

користуємось без найменшої ніжності й тим паче сорому,
іноді пропускаючи вперед найбільш незграбного й сонного;

ти, повна торгашами, зуроченими й лівими охочими,
навряд чи здатна пояснити, в чому саме з тобою схожі ми;

ти, нагодована іржавими старорежимними мінами,
навряд чи спроможна сказати, як саме з тобою відмінні ми,

хоча тут немає ніякої глибинної семіотики:
просто рано чи пізно до тебе навідаються ремонтники,

а ті, що йшли по тобі – дотлівають у розламах і тріщинах,
себе втішаючи копійковим шансом потрапити вище них.

18.05.2015

Я зорі дістаю із серця й кидаю в небо,
щоб тобі світили.
Окопи, бліндажі...Лечу до тебе...
А вранці знову маски й муляжі.
І суміш посмішки й понурених очей...
Коханий, скільки нам іще ночей
кидати зорі один одному в долоні?
На самоті, у ноченьки безсоні,
вдивлятись в небо, щоб піймати мить,
коли від тебе зіронька летить?
Кохаю, любий! Так тебе кохаю!!!
Чекаю, любий! Так тебе чекаю!!!
Зоріє усе небо й білий сніг:
Чекають рідні, як повернетесь до них.

Забагато річниць, забагато,
Вишиванки вдягаєм радо
І йдемо відзначати горе,
А воно ж як глибоке море,
В чорнозем мов прикопана баба...
***
Наче вже б і пора радіти,
Тільки де ж нам усі подіти
Волновахи й майданні кулі...
Потираємо власні гулі
І йдемо відзначати! - горе...
*
Маки-маки небеснозорі...

Коли до півночі лишається півкроку,
коли усіх нас огортає темнота,
ти ходиш тихо. У пустелі вроду
твою сховає і тримає німота.

Коли так плавно рухи твої сяють,
коли проходиш повз, повітря завмира.
Тебе тримають очі, ти й сам це знаєш,
що ця весна твоя, але чужа.

Годинна стрілка підповза для втечі,
і вікна так оманливо смішні.
Ти знаєш, що живі всі речі,
вони-струс мозку, келих на стіні.

Коли ти хочеш, бійся чи кричи,
але довіку звідси ти не вийдеш.
Омана мозок плутає душі.
і я боюсь, що ти когось тут скривдиш...

Коли сова розплющить свої очі,
коли олень пірне у глушину,
візьми мене в холодні сиві кручі,
де в білій сукні плавно потону.

29.09.13

Обличчя знайомі.За ними - пітьма.
Бетонні пустелі регочуть дарма.
Давно вже забуто всі подвиги щирі.
Якщо ти поцілиш-мішень зіб'єш в тирі.

І фото пожовклі на стінах висять,
ти хочеш у гніві їх всі позривать,
але не змагайся, не вийде... Лише
ти серце сховаєш під зайвим кліше.

Та й сам вже не знаєш - де ти і хто.
Тобі всі говорять: "Ти хлам, ти ніщо"
І нотки протесту бунтують в душі.
Сліди на Планеті змиють дощі.

А як ти хотів? Серед безліч мільйонів
ти не особливий, як всі, з електронів.
Можливо щось пишеш, вночі, чи малюєш,
але тут часи такі - цим не здивуєш.

Якщо ж ти надумав щось феноменальне,
то шанси на успіх зовсІм нереальні.
У вихорі цінних паперів, "бумажок",
тобі вже ніхто не зробить підказок.

2013

Ізнов хмільний від рою мрій
Вбираю в очі барви травня.
Росте рукописів сувій
І тихо меркне смуток мій,
І тихнуть болі нещодавні.

Це творчих втіх солодкий гріх
Весняні грози розбудили, –
І обернули плач у сміх
На всіх шляхах земних моїх,
Натхнень наповнивши вітрила.

Наснаги дух дарує рух
І звідусюди - аромати, -
Я не осліп і не оглух,
І мушу, бачене навкруг,
Уміло словом передати.

Ізнов не сплю, бо так люблю
Зірок яскраві смолоскипи,
І спів пташиний у гаю
З яким я першість не ділю,
Бо, певно, жереб інший випав…
21.05.15

Все, що навколо діється – омана,
неначе це навіяне мені.
Ховається минуле за туманом
і іскрами горять окремі дні.

Їх небагато. Але я не бідний.
Є ще оази, де квітує рай,
і ніжний силует, і край мій рідний,
і козаки, що їдуть за Дунай.

І особисті, й спільні перемоги,
і ангелом обіцяна земля,
і биті у омріяне дороги,
і та стежина перша у поля.

Тумани опускаються на ниви.
Лягає спати сонечко ясне.
А я лишаюсь там, де був щасливий,
неначе це рятує ще мене.

Все, що навколо діється – омана,
яка оповиває, наче сон:
і тьохкає брехнею мікрофон,
і у ефірі більшає дурману,
і оп’янілі зеки-отамани
ще слухають, що хрюкає Кобзон.


                              2015

У вододілі весня́ної повені
за течією у Лету
тихо линяють запатентовані,
нетрадиційно орієнтовані
аполітичні поети.

І слава Богу, що і з лопатами
нас дохороби багато.
І за перо волелюбне не платимо,
і не підемо уже за етапами
у потайні каземати.

Не повернемося, не сповідаючи
істини Божого слова.

Гасне зоря полинова.

Нашими помислами оживаючи,
юності нашої віра палаюча
зійде, до бою готова.

                              2015

Ріки, і озера, і моря –
це малий окраєць океану.
Суша – Магометова гора
за каймою моря і туману.

Синє море грає, як вино,
і солоні рани омиває,
поки не затягує на дно,
де земля вулканом оживає.

Вистачає горя і біди,
де ми є, і там де нас немає.
Тільки повертаємо туди,
де земля водою напуває.

А намиви глини і піску
обійдемо мілиною-бродом.
Все тече на нашому віку,
і усе вичерпується згодом.

Дельти рік і плеса у заток
на очах стають очеретами,
і води останньої ковток
іноді стікає болотами.

Витоки джерел несуть печаль
ручаями по усьому краю.
І колодязь мудрості, на жаль,
у юдолі часу усихає.

                              2015

Совість спала удень, як сова,
Прокидалась вночі та гугикала,
Знаю, пісня оця не нова,
Багатьох вона в темряві кликала.

І червоне вино-сльоза,
Із кришталю фужер.Так до зарева.
Та прийом цей не вартий гроша:
Не позбутися совісті марева.

Умостилась в широкому кріслі-
Дивна панна, розкішне волосся,
І читає думки наші, мислі:
Чи без неї прожити вдалося?

Ну а далі, ледь чутно шепоче,
Та відлуння не має меж:
Не вдалося, а тільки здалося,
Уявлялося,що живеш...

Розбите серце, ті рвані рани,
Хочеться швидше втекти від обману…
Брехня, лицемірство світ полонили,
А у правду і чесність ми цвяхи забили.
Куди ділась щирість?.. нема, закопали…
Наскільки всі люди акторами стали,
А наше життя – новим серіалом.

Ми граєм, вдаємо, виконуєм ролі,
А як не вдається, тоді дубль 2!
Ми пробуєм знову задіти до болю:
Образити, вдарити словом, рукою…
Коли ж розумієм, б’ємось головою –
Навіщо, для чого?.. Пробачення просим,
А потім, як завжди, робим те саме…

Це входить у звичку, стає вподобанням.
Робиться швидко, а у кінці – зітхання…
І знову – вибач – наступний дубль.
Так все життя, хоч ми маємо вибір.
Все ж - не в серіалі, життя – не сценарій.
І нам вирішати, що ж буде далі.
Вистачить дублів, образ і насильства,
Пора зрозуміти, докласти зусилля
Й з нової сторінки жити почати -
Хоча б трішки більше правди вживати:
Щиро всміхатись, за інших радіти
І не брехати… Та як зрозуміти ?
Я це все зробити ? Як себе змінити ?

Безсонна ніч попереду
Позаду тихий день
І сонце впало в середу
А середа в четвер
Бездушні мрії марення
Щоденне каяття
Залишилось у пам'яті
Чиєсь-моє буття
У росах травах скошених
Шукала свої сни
Ховала їх у пазухи
В комори до весни
Збирала сонця промені
І блискавиць вогонь
Втікаючи від поглядів
Від дотиків долонь
Спинити не наважилась
Хвилину а чи мить
Од віку скільки створено
Нехай собі біжить
І крила хоч загублені
Та знайдені у снах
Думок сум'яття рубане
Відтворене в віршах
По вінця вже наповнена
Грааль душі свята
Дитиною всміхається
Стареча самота
Причинно так блукаючи
У вимірах часу́
Спиняюся помо́люся
А потім далі йду

Примітка. Вірш створений у співавторстві з поетесою Уляною Задарма

Облудами біле, облудами
Оплутане тіло, оплутане.
Неначе налякана горлиця
Тремтливо пручається- горнеться...
Воно восьмилапо-залапає-
Не лізь із казенною лапою!..
Як солодко гинути кволою!
Прижмуся до тебе я голою...
Як крівця сиропом стіка
З розбещених вуст... павука


Як солодко тану,як солодко,
Цукеркою... медом ...чи солодом...
І знаю я... марю я з трепетом-
Уже не дзижчать над котлетами...
Мене восьмилапо заплутає
Тенетами сЕрденько ...Путами...
Так спрагло цілуючи ...Милая,
Забудь що у тебе ці крила є...
Забудь про котлети з тефтельками...
І пальці липкі з карамельками...
Тому що настала хвилина
Кохання... Двобій... Павутина...
Ти пульс мій збентежений слухай!
Моя!... Найвродливіша... Муха...


А може, це тільки ввижається Вам,
Мадам?
І дихати Вам заважають тенета...
Корсету?
А може, бажання проникненням в тіло-
Грішило?
І стрази так сяють із-під ``балаклави``
Уяви...

...так ніжно вслухався в дзижчання останнього звук
Павук ...
І МУСІ поблідлій...німій ...бездиханній
В екстазі кохання,
Захоплено шепотів:
-Любив!....

І кров,як отруту,допив...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115052100657

Тремтить Синай,
коли Господь говорить...

Важкі скрижалі. Праведні труди.
"Як і тоді
через Червоне море,
крізь сумніви народ переведи".

Душа,
покірна заповіді кожній,
пізнає смак високих перемог.
Торкнуться чистих плес уста неложні.
І після довгих триз(е)н і тривог
впізнає серце небо Ханаана.

Стражденний шлях:
у спокій - зі спокус.

Блаженна мить.
Земля обітована.
Хоч здалеку
на неї подивлюсь...

2015

Не радили мені йти схилом Брізьким,
Хоча й лежить там до Зоару певний шлях -
Бо ж Воткінса повісили там два століття як,
І досі монструозний слід лишився в тому місці.

Відкинув я поради, і на шляху зустрів
Котедж, плющом повитий, що під скелею стояв.
Могутні стіни в'язові я довго оглядав -
Як дім зберігся добре так, я геть не розумів.

Спинившись, щоб побачити, як сонце йде з небес,
Почув з кімнати я вгорі щось схоже на виття:
Останній промінь сонця, перш ніж щез,
Проник крізь плющ до верхнього вікна.
Я зазирнув туди - і втік в страху чимшвидше:
Там вив чотирилапий звір з людським обличчям.

В години певні сутінків вечірніх -
Частіше восени - гуляють за дверима
Зоряні вітри; алеями пустими
Між затишних будинків дмуть вони незмінно.

І листя залишки сухі тоді літають,
І білий дим пічний - у вирах фантастичних.
Так геометрія себе являє потойбічна,
А крізь південну мряку світить Фомальґаут.

В такі години дізнаються схиблені поети,
Як юґґотські ростуть гриби, і відчувають квітів
І кольори, і аромат - тих, що вкривають Нітон:
Таких на нашій не знайти планеті.
Але за кожен сон, принесений вітрами,
Розплачуватись змушені земними люди снами.

Правда - сміялась
Журба - відверталась
Мрія - втікала
Любов - забувала
Радість - ридала
Сльози - летіли
В очі - з минулих
Вітрів - запізнілих
Криком - знімілих
Серцем - змілілих
Життя - залишалось
В очі - сміялось
Зі смертю - браталось

Незмальоване янголятко,
я нічого не знаю
про пісню твоїх очей,
про звої волосся
чи шлях, яким сюди
сягаєш із раю –
в ночвах з росою,
всесвітнім безроссям,
божим розмислом –
повз Чернечу й сапфірні алтаї.

Ти, либонь, манюсінький
хрестик у вишиванці,
чи забута кужіль,
якою тішилась прядка,
гойдаючи хату,
глина чи крейда – на дранці.
Не важливо, звідкіль
вчащаєш у блищик згадки –
важливо, що ти –
не малюнок, а янголятко.

Відвідай спокою міраж
Сховайся у фантомі хвилі
Сам підбери собі типаж
Відчуєш з ним обійма тихі

У переповнених бажань
Дозрівші , соковиті злаки
Заручник власних сподівань
Ти гість у щирої подяки

Твій прейскурант посібник муз
Що знають де твої причали
Готовий залишитись тут
Відволікати пута смути

Тримайся , вороги не сплять
Їх неміч в ній одна причина
Свідомо стій , і захищай
Свої піднесені вітрила.
2015р.

Слідом моїм лягла пелина
Вирує пустелі пісків мілина
Давно я не чую того відчуття
Опало те листя , пропало дарма

І наче жалкуєм , і наче б назад
Усе повернути пустити в каскад
Та холод гуляє , сквозить по вітрам
Тепло не пускає забрать почуттям

Моменти розради , секунди бажань
Все менше і менше звертають згадать
Не хочуть повірить , не мають жалю
Усе їм під ризик довіритись сну

Я буду з тобою , ти будеш в мені
Бо тільки розлука дасть відповідь всі
Розставить всі крапки , научить цінить
Кому і для кого судилося жить...
2015р.

В полях фландрійських, де імла,
поміж хрестами мак пала.
А ми - під маком… І коли
ревма б гармати не ревли,
трель жайвора б чутніш була.

Ми - мертві нині, та жили
ще вчора… вчора ще були
посеред вас… Та ось лягли
в полях фландрійських.

І там на нас імла лягла…
Та, брате, не хили чола!
Від маку світоч запали!
А не подужаєш імли,
то встанем ми, де мак пала
в полях фландрійських.

2015

Учора востаннє закрився райком,
Звільнились партійці, мої побратими.
Я двері підпер дерев'яним кілком,
Партійне життя залишивши за ними.

А скаржитись марно. Не мають суди
Свого інтересу до скарги моєї.
Я нині не знаю звертатись куди,
Аби захистити могутні ідеї.

Розбито релігію наших сердець -
Найкращу на світі. Вождями клянуся.
Якийсь алогічно ганебний кінець...
Пішли й помічниці - Улянка й Маруся.

Автівку забрали, звільнився водій,
У згадках тепер санаторії в Ялті.
Минає сезон історичних надій -
Вони відучора копійки не варті.

Навідавсь до церкви. Купивши свічок,
Заздравну молитву замовив попові.
- Приходьте на службу, - порадив дячок.
А я відповів: - Ми до неї готові.

І може так само спіткати і вас
Не гірша за нашу ідейна розруха.
Молились і ми, та ніхто нас не спас.
Господь не глухий, а народу не слуха.

(2017)

В поритих зморшками долонях
Твоїх незмінно добрих рук
Прилаштувалося безсоння
Між суєтою вічних мук.
І біль, спотужений душею,
На них гніздиться та щемить,
Як нагороди й привілеї,
Котрі не стерти і не змить.
18.05.15

Сміялося у вічі незнане й безіменне,
Викручувало руки відсутністю прогнозів.
Бліде далеке сонце дивилося на мене,
Повітря затаїло приховану погрозу.

Уже не дивували стійкі метаморфози:
Легка покора долі і віра у знамення,
І цій містичній хвилі не опирався розум,
Думки ішли назустріч, пророчі й незбагненні.

Блакиттю розливався привітний теплий вечір
І на скептичний погляд накидував серпанок,
Моя душа хотіла надійної утечі

І не було важливим, якщо вона удана.
Утомлене сьогодні не вимагало зречень.
Ішов наступний день – з майбутнього вигнанець.

2015

Спогади будуть легкими
колись.
А зараз богам уночі –
не молись.
Удень не молися ніколи нікому:
розум замінить три крапки –
на кому.

Доля безвільні мільйони несе,
природа долає у людях людину…
Спинися на хвильку.
Подумай годину.
Думка долає
на світі
усе.

2015

Стою у травні по коліна!
Пливу по вінця у весні,
де в океані стебелиннім
ромени млостяться рясні.

Червоні лодії маківок
гойдають зоряну пергу,
а я до тебе йду скрадливо
крізь розволошінь колихку.

Злетить із мене птахом льоля,
із тебе - рваний камуфляж...
Ти пахнеш димом, сонцем, болю
зашитим шрамом, пахнеш баж...

бажанням вичеканим ревно -
такого, люди, - Бог боронь!
росте любисток в неба древні
із -під огню твоїх долонь.

Чи місяць мамонтовим бивнем
гепоче в ночі шкарлупу?
Чи то так серце б"ється дивно,
як в сіті зловлений шипун?

І паде збруя в темний паділ,
утома висохне на жмих,
сльозу сховаєш у лататті,
в моїх - у косах золотих.

І будe прим"ятa отавa
стогнати солодко...дурман.
Під знаком Регула зоставим
назавше полюбовний бран.

Ми ще у травневі обоє -
дарма, що згірчиться весні,
Щo зв"яже лентою набоїв
війна маркітна - перший сніп.

Тіло моє – вода. Тіло моє – вино.
Тихо і навмання світом сим проросло.
Пийте його. Я – біль.
Їжте його. Я – радість.
Довго і наосліп
В собі
шукаю
самість.

Друзі! Тут автор читає "Абетку натураліста". Приємного перегляду!
http://youtu.be/vN4mDVFAdUA

Яскраво сонце виграє
За шибкою вікна, –
Нехай все буде так, як є,
До завтрашнього дня!
Хмарками піниться блакить,
Неначе цвітом гай, –
І хай замріяно летить
Душа за небокрай.
Пташиний щебет навкруги
З дерев збиває цвіт, –
Мов досі березень сніги
Жбурляє брату вслід.
В духмяних райдугах весни
Печалі не стає, –
О Боже милий, зупини
Хоча б на мить мене!
Щоб не прискорював свій біг
Бездумно навмання, –
Щоби в житті усе я встиг
До завтрашнього дня.
17.05.15

В очах багато мудрості і болю,
В руках рюкзак, пакет і каремат,
Ще пам"ять відчуває запах бою
І як в руках тріскоче автомат.

Зайшов, поставив біля себе палку,
Без неї вже не зможе він ходити,
Та каже : " Руки маю дужі, вправні.
Ще Україну буду боронити."

Ураз в автобусі юнак піднявся,
До нареченої поспішав за мить.
Раптово він до виходу подався,
Бо стало соромно за спинами сидіть.
Іще з коханою зустріне зорі-ночі,
Та зможе не приховувати очі...

Пішов, не озирнутись стало сили,
Але відчув - його благословили.

І називають совість... рудиментом...
Ні, еволюції вона є елементом.
Немає совісті - немає простору для руху,
немає запитань для діалогу духа.
Що, видається совість марний комплекс?
Але вона - це життєдайний компас:
Мигає стрілка -іспит на гуманність,
Плекай її, бо то від Бога даність..

Не маючи прописки у раю,
не знаю еволюції із глини,
а вірю в телепатію людини.

Як інші громадяни, визнаю
єдину, неділиму Україну –
нехай мою, так само, як твою.

Об’єднані духовно і незримо,
тримаються на лінії вогню
одноосібні душі-побратими.

Це є коріння нації моєї,
яка іде дорогою своєю,
виконуючи місію свою.

Нас є багато і не подолати
ніколи і нікому силу мас.
Гуртує душі і гартує час.

Уміння наодинці виживати
у боротьбі супроти супостата
у дні пришестя об’єднає нас.

                              2015

у безлюдді провалля мерклого
у безладді із каменюк
не дивись Медузо у дзеркало
не роз’ятрюй гляди гадюк
сльози трути з’їдають вилиці
Посейдон у морях відмиється
досить битися головою
дай убити себе герою…

А чи писала ти листи?..
Думки вкладаючи в конверти —
Це дивно, але так відверто…
Забули, як це — так нести
Свої думки на кілометри,
Годинами чекати слів
Від рідних чи то від коханих
І так обачно берегти,
Як пам’ять…

А чи казала ти слова…
Не ті слова, що повсякденно,
Що не говоряться даремно,
Так необдумано й раптово,
Що потім відбирає мову,
І так незручно на собі
Тримати зашарілий погляд…
Для когось це — єдина спроба,
А далі — поряд…
Чи то спогад…

А чи тонула ти в очах?
Хтось скаже: “Може, це банально…”
І роковий він чи фатальний —
Цей погляд викликає страх.
Це як душевний альманах:
Говорить завжди тільки правду.
Він більше, ніж мільйони слів…
Скажу, цитуючи поета:
Ні відстань в сотні кілометрів,
Ні навіть спогади в конвертах —
Для когось зовсім не питання.
Було б бажання…

Як не буде, так і буде,
поки горе – не біда.
Проминуть і час, і люди,
наче у піску вода.

Те, що нило і боліло
відійде у лету снів.
Одягнемо чисте тіло,
перепране від гріхів.

І як ангели, літати
буду я, а може, й ти.
Будуть юди і пилати
наші душі берегти.

І повірують у себе
від Хоми і до Луки,
як апостоли на небі,
одинокі козаки.

І од Ноя чи Адама
не п’яніючі діди
як до раю і сезаму
будуть ходором іти.

Буде все, що ми хотіли,
поки ще не зрозуміли,
де кінчається межа.
Поки ми не відлетіли
і до Єви, грішним ділом,
усміхається душа.

                              05.2015