Віхола вийме душу з тебе, вистудить соки,
Голос просякне скрипчучими квінтами бою...
Хто тобі, Сніжний, страхи твої вранці знеболить?
Хто порахує ці подихи змерзлі та кроки?
Бються поранені наскрізь війною завії.
Сива хурделиця ридмами плаче над сходом...
Ти пережди завірюху...ще стихне і згодом
Ляже сльозою на вицвілих порохом віях.

Снігом озброєна вічність і бреше нам люто,
Що ця земля уже мертва і з губ твоїх криця
Скресне, мій Змерзлий, коли перестануть нам сниться
Сни ожеледою смерті навіки закуті.
Скільки ще зим куленосних, смертельного бою?
Скільки потрібно любові, щоб гоїти рани?
Доки посивіють вранці досвітні тумани,
Іній під покривом вибухів стане золою.

Чуєш, мій Сніжний, за обрієм нишкне твій скерцо,
Ріють пітьмою дахи зі сльотавих світанків...
Знаєш, мій Змерзлий, цій віхолі льодяних танків
Не вистачає півтерції справжнього серця...

В мерехтінні нічних ліхтарів,
Загорнувшись у теплі думки,
Йдеш алеєю стомлених снів...
Літній спомин торкнувся руки,

Літній спомин торкнувся чола,
І розцвів зорепадом думок,
Як щаслива зі мною була,
Як, запещена, літній танок

Дарувала кохання мені...
Як зливалися наші тіла,
Як горіли в шаленства вогні...
Як себе ти мені віддала...

Вітер лютий в обличчя січе
І хитає нічні ліхтарі...
Літній спомин торкне за плече,
Наче скаже- "я поряд... Зігрій..."


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115010310711

а ні погляду -
відсторонений
а ні участі
страдний слід...
антиподами і неонами
що зі сходу біжать
на схід...
повертаюсь і я до пам'яті
слава богу, вцілілий нюх...
знову лозунги, знову партії
розфарбовані - колір шлюх
поруч пристані… -
зафрахтований
зліва берега -
верболіз…
чаша відчаю переповнена
кілька неділь всього до сліз…
03.01. 2015.

Три ранку. Календар,
комп`ютер і
стіл. За вікном ліхтар –
і ліхтарі

по вулиці, луна –
бухий мотив,
його фінал – стіна,
локомотив

зірок над містом, над
усім, усім –
а саме снігопад
чи білий дим,

що йде униз, униз –
неначе рік,
а ще іде навскіс,
як чоловік

проспектом нижче; ще –
вогні машин
і цей прощальний щем:
два, нуль, один

і п`ять. Я не пишу
про ці свята,
але є вірш (чи шум),
бо хулі там,

бо вірш – частина крил,
хоча і без
вірша лунає джингл,
а також беллз.

01.01.15

Мабуть, в житті найважче - відпускати,
Залишити і рушити в дорогу,
Закрити серце за сталеві ґрати,
І приховати у душі тривогу.

Змиритися, що вже-таки кінець,
Згасити ще палаючу надію.
Так гаснуть, мабуть, тисячі сердець,
Втрачаючи свою єдину мрію.

Втоптати в землю ще живу любов
Заради іншої, ще рідної (?) людини.
Свою шукати серед молитов,
Щоб вибачитись за чужі провини.

Усе мине, ще не було речей,
Які б з роками не пішли у вічність.
Час все стирає: спогади й людей,
Час все забере в свою хаотичність.

Ти почекай, твоя настане мить,
Щоб щастя світле у руках тримати.
Ти не дивися, що воно болить,
В житті, мабуть, найважче - відпускати.

2014

Люблю тебе, знаєш, до болю люблю.
В прощальнім листі варто все написати.
Любов - це рівняння, що рівне нулю.
А ти пам'ятаєш?.. Тут краще змовчати.

Гортаю сторінки минулого днів.
Горять хай! Там сліз було надто багато.
Ти щастя принЕсти мені не зумів.
А часом достатньо лиш просто обняти.

Ти думав, я буду з тобою завждИ,
Така собі лялька, яка не покине.
Та, лиш коли снігом притрусить сліди,
Ти все зрозумієш... І пам'ять застигне

На миті, де з сонцем сміялись разом,
Як мріяли жити десь за океаном,
А сніг полетить лебединим пером,
Засипле дороги, прикриті обманом.

Тепер, коли будуть між нами моря,
І чаша терпіння залита до краю,
Погасне на небі чергОва зоря,
А я тебе більше уже не згадаю.

2014

Щоразу ішла на зустріч
З новим почуттям й паролем
Молилась, щоб більш не мучив -
А він озивався болем.

Ай, скільки того фіналу
В чотири руки і такти!
Що хочеш, щоб я збрехала
На це недоречне “Як ти?”

Це все, що нам двом лишилось -
Коротка зима в трамваї
Зламалася, наче стилос
Буває.

----
Автор фото: Gönül Koçak (https://www.etsy.com/listing/115155145/wall-decor-sale-winter-photography-tram)

ВІЙНА

Війна – без краю, з усіма усіх…
Там в танку́ смерті тріумфує зло
І править тризну цілковитий гріх,
А очі ріже збагряніле тло
І заливає сіллю… Сліз людських…
Кривавий молот б’є життя як скло,
Витро́щуючи душі з мук плотськи́х,
Чави́ть диха́ння й розкида на дно
Кришталики буття. В війні німіє сміх,
В ній навкруги все плачем розсікло
І ціпеніє жах у вирвах втрат і лих…
В горнилі бойовищ роджається й тепло́
Героїв миру, жар сердець живих
І дух гартується. Любові джерело
Живить нетлінність цінностей святих
І силу лицарів. В борні все верх брало́
Лиш Світла Воїнство і Істин вікових.
У вічній боротьбі мечем є лиш добро
Й кується щит замирень світових.

Павло Гай-Нижник
3 січня 2015 р.

У косу сплету - закосичено,
Що залишиться - понівечено.
Старцювати йти - розбредемося
Замете сліди всі хурделиця.

Заплели вінок - та не ряскою,
Рознесли пилок - та не ласкою,
Не росте трава та під каменем.
Не зруйнується те, що знаменне?

Зажурилися трави росяні,
Затопилися хвилі сльозяні.
Не розмиються за болотами?
Не забудуться за гризотами?

Ой коса-коса давня рощена
Під рясним дощем затолочена.

Різдво пробігає за вікном консьєржним,
Хтось купив мультиварку, несе до ліфта.
На безплатні есемески немає обмежень,
І вони летять, як зі столу крихти.

Мережа ялинок обплела квартири,
У будинку руки в гірляндах, як скотчі.
Він жаліється трохи у вікно консьєржне,
А воно осідає у пазуху ночі.
2014

Вже нібито пора змиритись,
що потекли такі літа,
коли не пізно помолитись
і причаститись на свята.

Покаятись перед Всевишнім,
якщо не встиг перед людьми,
щоб не стояти крайнім-лишнім
десь у Петра під ворітьми.

Вклонитись проліску, медунці,
обняти стовбури беріз,
та не журитися при думці,
що є в житті достойне сліз.

Чекати Великодню ве́сну,
коли в серцях воскресне Бог
і льодяне зазим’я скресне
потоком суму і тривог.

І не залишимо слідочка
на цьому талому снігу,
хіба що – русло від струмочка,
як ці нотатки на бігу.

Про все таке скороминуще
і неповторне у житті,
і про відчутне вже грядуще,
де кануть роки золоті.

За березнем проскочить квітень,
а там і травня бубон б’є,
щоб накривало щедре літо
столи осіннім врожаєм.

У піднебесній світлій хаті
ще об’єднається сім’я.
І очі зоряні здаля
ревниво будуть споглядати,
чи хтось захоче записати
у ті святці твоє ім’я.

                              2004

Моє «добраніч» зникло в темноті,
Упало в порожнечу недовіри.
Порфіри буре скло лишає діри
На небі почуття. А золоті

Слова, неначе птиці у руці
До тебе прагнуть вирватись, летіти…
Ми, інколи, такі, неначе діти
Рвемо роман на просто папірці…

Чужа печаль ятрить духовний світ,
Чужі ікони моляться і плачуть,
А ти стіну будуєш на додачу
І на стіні малюєш пустоцвіт.

Але я сію стільки спраглих літ –
Слова вростають кварцом у граніт.

02.01.15

Я пам’ятаю й досі ніч святу:
На покутті димить Різдвяна свічка,
Витає дух пробачень і освідчень.
Густі дими над стріхою прядуть.
До хати батько молитовно дідух
Святково вносить, укладає гідно
У чепурний і вартий в домі кут.

І так уроче сяють образи,
Неначе сам Господь помежи нами –
Малий Ісусик ніжними руками
Торкнувсь теплом найменшої сльози .
І закликає мати до молитви
Маленьких нас, щоби благословити
За рік діждати: «Боже, поможи!»

Відтак за стіл. Парують пампушки,
Кутя пахтить горіхами і медом.
У небі зорі запаливши щедро
Іде колядка світом навпрошки.
…Із року в рік у спогади вертаю,
Коли свята зоря з-за небокраю
Торкає світлом пройдені стежки.

Анна Ахматова «Александру Блоку»

До поета прийшла в гості.
О дванадцятій. Неділя.
Тихо й просторо в кімнаті,
А за вікнами мороз.

І малиновеє сонце
Над кудлатим сизим димом...
Як господар мовчазливий
Ясно дивиться на мене!

Очі в нього такі дивні –
Пам’ятати кожен мусить,
Мені ж ліпше, обережній,
Не дивитися в них зовсім.

Та не позабуть розмову,
Дивний полудень в неділю
В сірім і високім домі,
Що біля воріт морських Неви.

Анна Ахматова «Александру Блоку»
Я пришла к поэту в гости.
Ровно полдень. Воскресенье.
Тихо в комнате просторной,
А за окнами мороз.

И малиновое солнце
Над лохматым сизым дымом...
Как хозяин молчаливый
Ясно смотрит на меня!

У него глаза такие,
Что запомнить каждый должен,
Мне же лучше, осторожной,
В них и вовсе не глядеть.

Но запомнится беседа,
Дымный полдень, воскресенье
В доме сером и высоком
У морских ворот Невы.


Александр Блок «Ахматовій»

«Страшна врода» - так Вам скажуть,-
Ви накинете ліниво
Шаль іспанськую на плечі,
У волоссі червінь ружі.

«Проста врода» -так Вам скажуть,-
Шаллю барвною невміло
Ви накриєте дитину,
Червінь ружі – на підлозі.

Та вслухаючись недбало
У слова, що чуть довкола,
У задумливій печалі
Ви прокажете собі:

«Не страшна і не проста я;
Я не так страшна, щоб просто
Убивать, не так проста я,
Щоб не знать – життя страшне».


Александр Блок «Ахматовой»

«Красота страшна» — Вам скажут,
Вы накинете лениво
Шаль испанскую на плечи,
Красный розан — в волосах.

«Красота проста» — Вам скажут, —
Пёстрой шалью неумело
Вы укроете ребенка,
Красный розан — на полу.

Но, рассеянно внимая
Всем словам, кругом звучащим,
Вы задумаетесь грустно
И твердите про себя:

«Не страшна и не проста я;
Я не так страшна, чтоб просто
Убивать, не так проста я,
Чтоб не знать, как жизнь страшна».

16 декабря 1913
________________________________________













Анна Ахматова «Александру Блоку»

вгрузаємо в сніги немов у сни
щоб остудити вигорілу пам’ять
пірнаєм головою в біле рам’я
у шепіт благодатної мани

про іншу землю і про інший світ
де не буває нас ні літ ні весен
а восени бринить у піднебессі
бджолиним роєм вересовий скит

де обрієм несе пташиний плин
зачарування словом не почате
і усміх уст за сьомою печаттю
густої ледь проглядної імли

Зима – пухнаста чепуруха
на умовляння дітвори
поволі сіє білі мухи.

І від осінньої пори
не замітає ще двори
мітлою пані Завірюхи.

Кума Метелиця сама
не дуже проситься у гості.
Десь у Яги ще гріє кості.

Нема гостинця їй? Дарма.
Горить зоря у високості,
і тане Віхоли пітьма.

Діди Морози задубіли
і без бурульок ще носи.
А що на небі там, єси?

Чи подолають заметілі
Снігурочки заледенілі
у році синьої кози?

Линяє Вій лихої днини.
Надійний прихисток дитини
веде із припічка на піч.

І не лякають хуртовини,
і щедрий вечір України
заходить у Різдвяну ніч.

Засяє інеєм до ранку.
І може зарипить ще сніг
у кучугурах біля ґанку.

І тихо сіється до ніг
дрібних сніжинок вишиванка
як найчистіший оберіг.

                              12.2014

Звично брехати, юрма пробачає.
Зручно судити за бігосом, чаєм.
Модно на плечі - закови, знамена.
Зла ополонка глибока, студена.

Падає сніг.
Усесвітня пороша.
Де ж ви, щасливі, сердечні, хороші?
Мати Тереза прослала доріжки.
Ви лементуєте, смолите сніжки.

Покуття, свічі.
Криваві ікони.
Продані усмішки - Вишні та Мони...
Добрі сподіванки. Гострі багнети.
Всі фетиші опиняються в Леті.

Їли б у мирі опрісноки, торти.
Дивна алхімія. Вічні реторти.
Вже у вертепі солом"яно, брязко.
Благословляється... зоряна казка.


2014

А небо над селом щоранку інше й інше!
Повітря, як вода, хоч нахильці напийсь!
Мабуть, тому в селі мені писались вірші,
А в місті- німота і сум липкий якийсь.

За чим його уже так довго сумувати?
За тим, що відійшло?За тим, що не збулось?
Що привидом смутним стоїть самотня хата
Й повітря, як вода, над нею розлилось?

Напитися б його із пригорщі чи жмені!
Розбавити цей сум, тягучий, мов смола!
А місто, як ріка, нуртує навкруг мене,
Замулює струмки останні до села...

Білосніжна скатертина.
Все сріблиться і дзвенить.
Днів зимових самотина
через стіни студенить.

В зимнім чуді є потреба.
Час замерз і ледь повзе.
Грип напав на хмуре небо,
Навіть в сонця ГРЗ.

Все, що я за рік напташив,
В своїй нірці розложу,
Запрошу когось із наших,
Щось важливе розкажу.

Буде полум'я в каміні.
Ми читатимем вірші.
Від сп'яніння й розуміння
Потепліє на душі.

Тижнів два ми будем п'яно
Підкоряти зимній пік,
доки врешті-решт не грянем:
«Ну, так здрастуй, новий рік!»

01.01.15

Ще глибокий прорив пережити в шістнадцятім
І високого злету діждати по нім...
Затемнів перевал. Зирить оком занаджений
Сивий Одін монголом на білім коні.

Схарапудився білий. Рукою - до виходу?
Саранчею - в поля, а вовками - з долин?
Натягнули стремена, і першого видиху
Зачекався гіркий придорожній полин.

І коневі запахло грозою незмірною.
Ну, а вершникам чорним - димами пожеж.
Вже сувора бора пробирає із гір моїх
І здуває безпечних з усталених стеж.

Вороння, вороння... зброї брязкотом зваблене
І подзвоном кольчуг о благенькі щити,
Оглядає степи... А степами єдвабними
Розливається в далеч потік золотий

І водою живою іскриться, Жар-Птицею,
Що видзьобує очі пітьмі-чорноті.
На плечі хижий сокіл ув Одіна лицями
Обома огляда протилежні світи.

01.01.2015р.

Розумніший за радіовладу й ТV – дід Федот.
Він уголос настійливо їх коментує, повчає.
Одержимо, уперто на захист іде – за народ,
Мов постійно себе завертає на прощу в Почаїв.

Очевидячки, діло у діда нагальне, святе.
Він і бабу не слухає – побут на задньому плані.
Дід багато прожив і не любить оскірених тем,
І, можливо, тому їх так рясно на телеекрані.

Дід війну пам’ятає і трохи боїться АТО,
І старіє не тільки тривожно, але й поетично.
Мов на квітці бджола, у світлиці – його баритон,
Неминущий також, як і небо , що підняте січнем.

І мовчання навиліт, коли особисте – біда.
Дід не хоче, щоб інших узяла вона за живе.
Та у світі ясніє: прадавня глибока вода
Відтекла від людей і Федота, що просто живе.

Розмірено і крок за кроком
нехитрі ваші паралелі
здіймаються кудись високо,
втікаючи з-під ніг до стелі.
Балясини, застиглі миті,
повигинались, наче п’яні,
що слухають у ненаситі
рипіння ваші дерев’яні.
…
А ми, закохані, зимові,
прийшли в це диво, мов до раю,
щоб і його таємній мові
додати: «Я тебе кохаю».

* Див. також: https://uk.wikipedia.org/wiki/Будинок вчених (Львів)

(1 січня 2015)

З прийдешнім НовИм роком, друзі! Хай він нам буде мирним, а ми щоб усі були здорові і щасливі в нашій любій і єдиній, незалежній, неділимій Неньці Україні!
НОВОРІЧНІ ВІНШУВАННЯ
Лети в історію, прощай навіки, старий роче.
Що рік новИй у ніч найпершу напророчить?

У цю щасливу Новорічну днину
Вітання шлемо Буковині і Волині.

Хай Новорічна пісня не втихає
Понад Карпатами і над степами.

Хай в Новоріччя понад Бугом і над Россю
Здійсняться мрії у дітей і у дорослих.

Хай у Проскурові, у Сумах і Полтаві
Веселі будуть люди, добрі і ласкаві!

В Поліссі, на Поділлі й Закарпатті
Усім бажаю радости і щастя.

Щоб Дід Мороз у Новорічний вечір
Приніс гостинці дорогій малечі.

Хай всюди в нас, від Харкова до Львова,
Будуть заможні люди, щирі і здорові!

І в сонячнім Криму, і на Донбасі
Нехай панує мир, добро і щастя!

Нехай здоровими ростуть дівчата й хлопці,
Щоб весілля гули на щастя в цьому році!

Хай зійде радісна над вами зоряниця!
Хай родить щедро вам і жито, і пшениця!

Хай квітнуть усмішки на кожному обличчі,
Хай буде доленосним Новоріччя!

Світи, щаслива наша доленько, зорею
Повік світи над Україною моєю!

Твоє прийдешнє, вірю, кращим буде
І українцям, і всім добрим людям.

Добра бажаю всім, і миру, і любови.
Віншую радістю, і щастям, і здоров'ям!
(© Любов СЕРДУНИЧ).

Так тяжко жити в однині,
Оставленим коханням,
Ще тяжче – камінь на душі,
Полюблене в останнє.

Літає в мріях таємних,
В краях далеких носить,
Пером напише на стіні,
Сльозою лиш пригостить.

То сонце, то метіль в душі,
Бува й бузок пахучий,
Та все ж нема весни ніяк,
Лиш лід між нас скрипучий.

Я тут, а воно там,
Те щастя неминуче,
Потішить теплим вітерцем,
Й сховається за кручі.

Прийди до мене, пригорнись,
Тебе прийму з душею,
Сонет до неба напишу,
Й навік будеш моєю!!!.....
2014.12.31 грудня.

О року! Геть іди, дістав
смертями й клятою війною.
В нас нині більше стало прав,
та сурма кличе знов до бою,

бо лютий ворог захопив
праотчі землі на Донбасі,
в Криму вчинив багато «див»
(спасибі несвідомій масі)…

Повірмо, друзі: рік Новий
мир принесе та перемогу
всій Україні. Буревій
ущухне. Буде слава Богу!



31.12.2014

У році синьої кози, щоб вам ні горя, ні сльози.
А ця коза ще й дерев’яна – щоб доля не бувала п’яна.
Щоб з кожним келихом вина в минуле йшла оця війна,
Що то гібридна, то АТО… – Нехай не гине вже ніхто!

Єдине побажання зле – нехай ху*ло оте помре!
Але, то там. Ну а у нас нехай все буде – вищий клас!
Хай буде все, як у раю. Кредити всі – щоб по нулю!
Нехай добром зігріє хата – красива, радісна, багата.

Щоби машина, дача, дім – щоб діти гралися у нім,
Щоби довкола дому – сад. Нехай у душах буде лад.
Нехай Вкраїна процвітає, ніхто із нас біди не знає,
І хай солдати, в решті-решт, візьмуть цю владу під арешт.

Щоб ми повірили у себе, щоб зрозуміли: що нам треба?
Щоб мудрості, любові, сили ми всі від Бога попросили.

31.12.14

У ніч новорічних
Прелюдій
Під сяйво і танець
Вогнів
Під спалахи й гуркіт
Салютів
Й пророчий курантів
Бій
В той самий жаданий
Час
Як келихи повні
Пригубим
Давай загадаємо
«Нас»
І може трапиться
Чудо..

© Аня Тет, 2012

В черговий раз виток навколо Сонця,
кружляючи, завершує Земля.
Стоїть малюк очима до віконця
і виглядає діда-москаля.

Той сповиває калинОві зорі
у стрічку колорадського жука,
а ще є інший – той, що «айєм сорі»
і на свята готує індика.

Обидва, і Мороз, і Санта-Клаус –
прихідці із чужої сторони.
А ми шануймо, люди, Миколая:
від лиха, чудотворцю, борони!

Тож відійдіть, "Америки й Росії",
бо України ожива душа
і звичай давнини нехай зоріє,
чужому духу давши відкоша.

Щоб на Різдво у кожній щирій хаті
на красне місце клали дідуха,
щоб ми були здорові і багаті,
і, бажано, на многії літа!

30.12.2014

задивлений в харизму хижака
задимлений курильницями курій
чаклує знерухомлено Меркурій
фантомно зве Венерина рука…
віки пересторог і молитов
покидані в могилу перемоги
зціловані Юпітерові ноги
аж до кісток – не гоїть їх любов…
дістанеться далеких берегів
легенда чарівна кораблетрощі…
замилувані маревом всепрощі
мої нещасні… злющі… дорогі…

Я судила потроху, розглядала усіх.
Не була скоморохом.
Відпокутую гріх.

Ось дійшла до межі, за якою... блакить.
Хтось рибалить, я смажила...
Дощечки - хить...

Я хотіла для себе трохи більше тепла.
Обплітала родину... А хата мала.

Пахне хвоєю тиша.
Оранжевий ніс.
Хтось вуглини і моркву торішню приніс.

Сніговик усміхається.
Гудзик упав...
- Ще поправлю відерце...

Звук петарди: піф...паф...


2014

Знов палить Рим трипафосний Нерон...
І пахне мандаринами і руном.
Між таро картами гниє оксюморон.
Безжалісна епоха теше труни...

Немає місця мавкам, павичам.
По яблуках промерзлих - сині коні.
А ось і ніч - кінець усіх начал -
У пишноті-мані ілюзіону.

Ти десь отут зібгайся і дивись.
Несе гостинець зайчик...
Пнись...
пнись...
пнись...

Ще буде лиска...
вовк...
осел...
салют...
Порфірно мчатиме до одра смерті Брут.


2014

і Світ з картинкою "анфас"
і ви острижений під бокс
і небо зорями до вас -
ну, словом знову - парадокс…
вас щохвилини їсть іржа
вас піна тисне в береги
а уночі приходить Ша -
і ще й глузує перед тим

смішне ім"я коротке: "сон"
він був і є, і буде скрізь
і цей неписаний закон
один з найперших з неба зліз…
а навздогін захмарна "хрєнь"
і все таке… непотріб весь
- як віднайти ваш Сьомий день? -
Він в рушниках у сяйві Днесь…
31.12. 2014.

Тревожный год стучится в двери-
Чего мне в жизни ожидать?
И все же я в удачу верю.
Хочу желанья загадать.

Хочу, чтоб милой Украине
Глаза не застилала мгла.
Чтоб не затмили неба сини
Тиранов черные крыла.

Еще- чтобы напастей пули
Лишь по касательной прошли.
Хочу, чтоб беды не коснулись
Моей судьбы, моей земли.

Еще- удача чтоб вернулась,
Хочу, чтоб повторилось все...
Еще разок, но чтоб крутнулось
Рулетки жизни колесо...

И вновь приятны будут встречи,
Удачи тень на нас падет,
Еще в продрогший серый вечер
к нам тихо счастье припадет.

Еще любви нам будет мало-
Пусть сердце бьется горячо!
И я хочу, чтоб ты шептала
В постели мне- Сереж!.. Еще!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114123100843

Зачекай – і зима повідбілює суму сувої,
Потерпи – і крихкий льодостав запечатає біль,
Запізнілі жалі гуси-лебеді візьмуть з собою,
Та остання пір’їна – крижинкою в око – тобі…

Я чувствую в сердце надрыв,
Когда становлюсь на колени
Пред ликом заброшенных нив
И ожиданья видений.

Мой спутник рога положил
На тучи небесного стада,
Бежа средь далёких светил
И не встречая преграды.

Я странник остывших полей,
Идущий своею тропою,
С молочным туманом над ней,
Наощупь ступая ногою.

А где-то судьба вдалеке
Ключи от меня мои прячет:
Возможно в потухшем костре,
Или в замёрзшей реке,
Забывши, где спрятала - плачет...

А я всё пытаюсь понять
И плачь её и деянья.
Догнать бы её и отнять
Свои мне ключи...в наказанье.

И выдержать всё и прогнать,
И страхи свои и сомненья.
Не долго осталось мне ждать
Грядущего мига прозренье.

Я сторож своих неудач,
Я путник потерянных дней,-
Никто не услышит мой плач
В молочном тумане полей...

Ах, матери наши! По детски наивные...
От нас перенесшие слёзы и боль.
К их боли порой, мы бывали пассивными,
Играя свою неприглядную роль.

Как будто межа проходила меж нами,
Нередко политая горькой слезой.
И кто-то забыл о единственной маме,
Шагая своей отчужденья тропой.

Теперь с опозданьем и тихим раскаяньем
Приходим на холмики влажной земли.
И там перед Ней ничего не скрываем мы:
О всём говорим - раньше что не смогли...

Ничто не заменит нам больше святую,
Явившую миру нас этому мать.
И каждому стОит поэму большую
На вечную память о ней написать.

Не прячься в слова! Неестественно это.
Нам помнить всё надо, но только не лгать.
Ведь матери нет... И во мрак того света
Когда-то придётся и нам прошагать...

Лукаві згуки сіяні надміру.
О, зупинись - подумай! Не врази.
Бо навіть титло - до війни, чи миру -
усе одважать вічні терези...

Літерати-епігони,
Вас і яхти, і вагони...
Ви курсуєте охоче.
Семінари проти ночі.
І пленери, і рапіри...
Ця нагадує Ельвіру.
Той під Блока - символіста...

Де ж мені пройти чи сісти?

Всюди вірші, всюди слава.
Розливаю тихо каву...

- Ти писав оце під Стуса!
- Що несеш ти?
Смик за вуса...
- А оце украв у Лорки...

Йду самітно повз гальорки.

Сходи жовті, чорно-білі.

- Ти завдячуєш Забілі...
- Ти насмикав у Тараса! -
Був кістяк, набрався м"яса...

Гамір.
Титули.
Лорнети...
Примиряння.
Бал.
Вендети.


2014

Птах, що ніколи не спить, вилітає на лови.
Вже по Різдві, довгі ночі коротшають знову.
Вироком неба чи спадком чужої любові
В серці моєму щемить непромовлене слово.

Гори на сході відлунюють голосом крові,
Це наче музика, тільки на вухах окови.
Ніжність - одвіку чужа і невивчена мова,
Щойно хоч слово сказав - і одразу game over...

Вітер здуває у море усе до основи,
Лічені миті - й душа приміряє обнови.
Небо доспівує серцю свою колискову.
Все промине. Залишиться несказане слово.

P.S.

Коротке комюніке:
Життя загалом нелегке
І в кінці - піке.

Ти в мені так болиш, що відчуваю цей гній,
Він смердить и сочиться із рани серцевої,
І сльозами-струмками не злічити тих діб,
Як дібралась стражданням зупинки кінцевої.

Ти в мені так гориш, що займаєш повітря,
Відбираєш, вбиваєш і мукою тішишся,
Наче я, мов тростина, зламуюсь дзвінко,
Віддаюся тобі на розправу: чи мушу я?

Ти мені тим болючим пронизуєш душу,
Шматаєш і криєш усе життєдайне,
Та справа у тім, рідносерцевий хлопче,
Що крізь муку пізнаєш й осяйне.

Лежала Жаба. Грілася на сонці.
Стомилася від руху і зірок.
Ліловий кіт поглянув із віконця...
Підсунув муху, квітку, пиріжок.

- Не те! Не треба... - Жаба скрекотала.
Мені смакує злоба... і печаль.
Приніс їй пес шматок старого сала...
- Оце воно... А то... в"юнець, мигдаль.

Не вміє Жаба вгору, лізе в яму.
Шукає на травині цвіркуна...
Плює зеленим, строчить епіграму...
Яка у Жаби вредної ціна?

Смерділа, хлюпосталася... Засохла.
Ніхто не відшкрібає.
Дощ...
Лежить.
І сушиться над нею та панчоха,
Якою Пеппі міряла блакить.


2014

Снова падает дождь. Для меня он награда.
Пусть он тихо идет и вокруг темно.
Для уставшей души одного только надо:
В одиночестве быть и смотреть в окно.

Капли-слезы дождя провожаю взором,
Они мысли мои, это мой покой.
Ухожу от обид и не нужных споров,
Закрываюсь от мира самим-собой.

Дождь не просто идет и сливается с крыши,
В нем порядок такой – не постичь никому.
Каждой капли рожденье душа моя слышит,
Это чудо моё, будто сон наяву.

Час осенних дождей, это действо такое,
Когда память вернулась на круги – своя.
Здесь и детство моё, точно ситец простое,
В путь-дорогу ушедшее из октября…

Моё детсво ушло, помахав на прощанье
Своей тонкой рукой на развилке дорог.
Мне на память оставило будто признанье,-
Не раскрытый в бутоне зеленый цветок.

Оно шло первопутком в пространство врастая,
Без оглядки, по-детски, на пройденный путь,
Как игрушки года за собой оставляя,
Сбив колени искало своей истины суть.

Я спешил жить тогда, будто в гонке со временем,
И блуждал в суете, и бежал наугад.
Но свой бег замедлял, каждый раз в дни рождения,
Чтоб немного остыть, оглянуться назад.

Там я видел своё и Её отраженья
В первом омуте чувств, под мерцанием звезд.
Мы ступили вдвоём на стезю откровенья
И клялися в любви, по-ребячьи до слез…

И пара вся в белом, в объятиях сада
Кружилась в пространстве пустынных аллей,
Под звуки Вивальди и шум листопада –
Поры самой белой и чистой моей.

Рояль разливал свои звуки свирелью,
Аккорды взлетали и ткали канву,
И будто уставши от собственных трелей,
Рассыпавшись падали тихо в листву…

…Всё было… Всё было. И нет единенья
Меж тем, кем я был и кем нынче стал.
Взываю к себе в этот час наважденья:
Когда и зачем нить времен я порвал?

Но закончится дождь, и чужими глазами
Я буду смотреть в этот мир роковой.
А память моя – предкновения камень
До новых дождей не даст быть собой…
r>
ID: 511824

...Сгорела спичка.Обожгла
Мне пальцы.Сумрак виснет снова.
И ты,как эта ночь прошла
Прощаясь,не сказав ни слова...
И можно задохнуться от тоски,
Не пережив большие испытанья.
Но всё-же есть надежды островки
В тревожных водах ожиданья.
И счастлив тот,кто разом всё отрубит,
Обман не продолжая на года,
Чтоб не вернуться больше никогда,
Когда стряслось,что женщина разлюбит...

Утра серого влагой туманной
Разлилась над землею печаль...
Где-то там, в пробуждении раннем
Из окна ты впиваешься вдаль

Взглядом, полным тоски и тревоги...
Взглядом трепетно-нежной любви...
Нас опять разлучили дороги
На бескрайних просторах земли...

За окном сквозь унылые слезы
Снежных орд, коим в бездны лететь,
Ветви тянут печально березы,
Словно в трепетной просьбе согреть,

И в разлуке тоскующей этой
Каплей влаги в ладони затих
Стих, в котором присутствует лето,
Что кусочком одним на двоих

Нас дыханием знойным согрело,
Нас любовным костром обожгло,
Только счастья сдержать не сумело...
И на сердце теперь тяжело...

Я вдали, за разлуки порогом...
И сливаются в сердце твоем
Искра жаркого лета ожогом...
Капля влаги печальным стихом...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114122910570

Бажаю я у Новий рік вам:
Багато щастя й подарунків,
Здоров’я, щастя і тепла,
І мир в усіх стосунках.

Нехай метіль змете все зло,
І ненависть у кручу,
І Новий рік приносить всім,
Баблосів цілу кучу.

Хай згинуть ваші вороги,
Хвороби і нещастя,
Засяє сонечком в хатах,
Лиш мир і спокій й щастя.

Хай в Новім буде нове все,
Гарніше й цікавіше,
Веселе, добре і нове,
І жити стало цікавіше!!!
2014

На розі в маленькій кав'ярні,
Де янголи плачуть сумні
На ніжних картинах примарних...
Де тануть свічки на стіні,

Сльозами стікають додолу,
Розгойдують тишу хмільну...
Малесенький затишний столик
У тінях гардин потонув...

Там стрінуться наші долоні
І пальці сплетуться тонкі,
І з кошика маки червоні
Нам зронять легкі пелюстки...

І я,неймовірно щаслива,
В очах твоїх карих втону!
І променів сонячна злива
Залиє пожухлу стіну!..

І може всі давні оскоми
Ця зустріч загоїть мені
В кав'ярні, до болю знайомій,
Де янголи плачуть сумні,

Сльозами стікають додолу,
Розгойдують тишу хмільну...
Малесенький затишний столик
У тінях гардин потонув...

Наперекір усьому що було -
в минулому погроззям відгуло.
Кохай. Живи. Милуйся відчуттями -
Так, ніби поруч очі мами
такі великі. Майже упівнеба...
Так, ніби вже нічого і не треба -
Лише долоні теплі у долонях.
І на усмішці - теплий літній сонях.
2014р.

КВАНТ ПІЗНАННЯ

У квантовій механіці життя –
Не заблукати в ті́ні власних втіх,
Де лабіринт в минуле – майбуття,
А у прийдешнім – тільки смерті сміх

І порожнеча: з праху в прах влиття…
Насправді час – примара плину віх,
Як вибух в Космосі, який зродив буття
Й його ж поглине, заковтне усіх

І не удавиться. Це шлях – без вороття.
Ціна пізна́ння – первородний гріх…
Людина ж – мить, рух вій у небуття,
Слід від роси міжгалактичних лих.

Печать Різдва й Прощання – закляття́,
Накладене на долі й злих, й святих.
У коловерті сподівань і каяття
Таємне вгледіти час в істинах простих,

Сенс усвідомити й знов Бога, мов Дитя,
Себе узріти в скрижаля́х мирських
Та в вирі Всесвіту. Все людство – сповиття
З світла прозрілих та оман сліпих.

Павло Гай-Нижник
29 грудня 2014 р.

Життя живу і маю в ньому силу,
Ту гілку вірних почуттів,
Що схожа так на зливу,
То сонцем сяє чарівним,
То вкутається в хмари,
Буває заболить в душі,
Й сховається в кошари.
Але без неї не прожити,
Не бачити натхнення,
Бо все що маю у житті,
Її святі навчення……..
2014

все марне