Старий , дрімучий парк місцевий
Як я люблю з тобою буть
Черпать , вдихати твою силу
Історію твою почуть

Ти величавий , і могутній
Живе в тобі таємна суть
Та мудрість вічна - загадкова
Тут змушує людей збагнуть...

Тріщать , скриплять твої підлеглі
У кронах пташка гілку гне
З під дуба - діда у затінку
Струмочок з під коріння б'є

Яка прекрасна твоя осінь
Немов пожежа золота
Проводжу тут безсонні ночі
В обіймах полум'я - листка

Я розумію твою участь
Ми пара схожа - близнюки
Я так як ти люблю самотність
Так слухати - вітрів байки.
2008р.

Залізні колії вокзалу
Нічний перон , старий вокзал
У темряві гудок сигналу
Тікаю від буденних чвар

Хвилин секунди час рахують
Навколо гомін , метушня
Під стук коліс , гарячу каву
Мене колише дрімота

Дощ гладить скло , пора осіння
Приємний спокій огорта
У небі хмарою зітхає
Моя родини сторона

Я привітаю край батьківський
Дитинства роки пригорну
Усих провідаю найблищих
Могилам квіти покладу

Яка це радість - все згадати
Надать польоту почуттям
У думці всій рідні сказати
Щоб серцем - вибачали нам

Просить пробачення з душею
Що вчасно десь не встиг сказать
Як я люблю їх , і як важко
Без них у спогадах літать

Залізні колії вокзалу
Всих зустрічає ранок дня
Я не барюся , поспішаю
Домівка кличе - сирота.
2012р.

Закінчена сага - іллюзій квартет
Розсталися двоє - зів'ялий букет
У сторони різні під оплески гав
Міраж у видінні реальністю став...

Шоу плакати зірвали з афіш
Ще публіка просить зіграти на біс
Талант на розпашку , амбіцій нема
Емоції трупи - пуста метушня...

Уже не торкають твої попурі
Слизькою дорогою більше не йти
У ролі своїй достою до кінця
Тобі напророчать - хто жертва нова...
2015р.

Весна іде. Хоч холод вогкістю чіпляє
За комірці підмерзлих клерків у містах,
Вона неспішно диво-сили набуває
В сосново-терпких теплим диханням лісах.

Вона іде. Уже на пагорбах крізь глицю
Фіалок паростки пробили шлях у світ.
І розцвіли. І скоро все у нас здійсниться.
І що нам півторагодинний переліт,

Чи ніч під стук коліс ритмічним скерцо?..
І вир думок у напівсонній голові...
І по весняному ритмічно б"ється серце-
Ну от і зустріч. Ми з тобою візаві!..

І знов йдемо удвох незнаними шляхами...
І знов веселкою весняний грає дощик...
І диво з див- блискучий равлик під ногами
На світ веселки проплива по мокрій площі.

Та їх багато! До якоїсь з дивних таїн
Вони повз нас, мов зачаровані повзуть,
І нам здається, що її ми теж пізнаєм,
У барвах райдуги вловивши вищу суть...

За руки взявшись, нагуляємось, мов діти...
І тіл сплетіння у постілі- моветон-
Весняним подихом ми зможем відігріти!..
Ліричне марево... Весни тантричний сон...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041810607

Вітер нічого не змінює;
зовсім не змінює, начебто,
доки у погребі міни є,
доки за все не заплачено.

Просто мінливими зграями
листя мігрує у березень.
Це ні на що не впливає і
має забутися, стертися,

наче визбирані стосами
штампи шкільної граматики,
наче ріжки від морозива
у смітниках на Хрещатику,

наче листівки, рознесені
давноминулими площами,
давноминулими веснами,
давноминулими прощами.

Вітер над цими хрущовками,
вітер над новобудовами –

щоглами, щоглами, щоглами;

долями, долями, долями.

13.03.2015

І сотні раз не зайве нагадати,
і повторити тисячі разів
упертому союзникові «брата»
про обереги наші і пенати
у ролі узаконених богів.

Історія виховує народи,
аби при перначі і булаві
обороняти рубежі свободи.
Але чому Богданові клейноди
підніжки брата віддали Москві?

Або – чому олігархічні клони
їдять чи не пташине молоко,
а резиденти п’ятої колони
і досі віроломно і... законно
командують у армії полком?

Чи не тому ми босі, голі, темні,
глухі і виявляється – німі,
що й досі наші вибори таємні
відповідають одіозній схемі,
дарованій Росією Кучмі́?

А може треба пильно подивитись
на кожного, хто ратує за те,
аби на Україні посполитій
були фальшиві символи зужиті
і не сіяло сонце золоте?

Нема пророка у своїй вітчизні.
І нібито шануємо дідизну,
але – у віковічній боротьбі
у гімні, закликаючи до тризни,
із прапором, опущеним донизу,
і з тризубом
                   коротким
                                    на гербі.

                                             04.2015

Небо оповите сонячним теплом;
Світлом, кров'ю захлинається земля.
Де пропало те безмежне добро,
І чому невинна молодь гине ця?

Повна тиша, подих вітру, жодних слів,
Тільки чорні крики зброї диких мрій.
В'язні глупості чуттів й гіпнозу ЗМІ
Нищать ниті світла, а самі лиш збій.

Знову постріл, знову смерть і тільки прах
Вітром піднятий у полі — вже нема,
Дух героя зник, і смерть — погиблий брат
На землі лежить, марніє — вже мана.

(12.04.15)

Не злякай роду дар , хай попросить у чар
Розвивати таємні уміння
Потурбуй для примар - загартованість зграй
Хай відлякують хижих видіння

У стосунках своїх загальмовуй потік
Це розплата за службу народу
Відніми від усіх - конспірованість втіх
Хай спиняють надбання пороку

Над дітьми помовчи - вони світла думки
Що дарують натхненню бажання
Жити далі , творить , свої сльози омить
На здобутках своїх откровення

Білий день , темна ніч , у суспільства соц гніт
Все прогресом матерії крите
Гине світ , розум з літ , і останній привіт
Все до тих - де душею ще власне...
2015р.

Хвилююча муза кохання
Видіння шокуючих мрій
Моїх сподівань полонянка
Спокуси оманливий змій

Несеш мене хвилями моря
Крізь терни життєвих спокут
Відкрита дорога сумління
Одвічна ворожка розлук

Ти обрій очей соромливих
Квітуча порада проблем
Мій острах пронизаний горем
Нестримний потік міражем

Мене відкриттями вражаєш
Роману спокусливий жрець
У настроях різних купаєш
То злиш , то любові взірець

Стривай , зупини хід роману...
Цей спів випив чашу до дна
Дай спокій , забудь на хвилину
Здається знайшов своє я...
2015р.

Стою не знаю йти куди...
Доріг багато - я один
Всі ваблять , манять , таємничі
Та тільки сумнівом покриті

Вдивляюсь скрізь - тебе не бачу...
Самотні тіні височать
Поклич мерщій собі на вдачу
Цього від мене не віднять

Куди прийти ? Зробити вибір...
Щоб не спіткнутися , не впать
Триматись міцно за долоні
Які готовий цілувать

Стояти буду до останку
Допоки не знайду той шлях
Де ти чекаєш з дня до ранку
Де щастя в долі - зорепад.
2014р.

Ты моя.
Я тебя никому не отдам.
Соловья
В зябкой ночи
Продрогший там-там
Ты услышь,
И рукой до меня дотянись.
Ты вернись.
Уходя- все равно,
Ты вернись.
Никогда-
Слышишь!- Нет, никому я не дам,
Без следа
След прервать
Наследившим следам.
Фору дай
(мол, татарам не даром я дам)
В сладкий Рай
Окунуться
Усталым телам.
Свет и тень...
И звенят Колокольчики- Дзень!
Ты раздень
Предо мной
Тело, душу- раздень!..
Стыд и срам-
Это только преддверие в храм.
Руку дам!-
И станцуем!..-
ПидИ-падУ-дам!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041800190

Вся історія - на крові й піску.
Молитви... медитації...
Кращай!
Скільки ж генів добра в колоску,
А людина злостива, пропаща.

Півзабутий воскреслий Христос.
Ошкіряються леви-скульптури.
Між сенатів, сонетів і проз -
Профурсетки, щури, авантюри...

Стоп.
Не те я кажу. Все ок.
А інакше - бойкот чи курок.
Варто випити кавоньки, соку,
Відійти від екрана у спокій.

2015

...на сьомий день
розхитаний вітрами
очима хмарними із відчуттям
що буду я по між словами
ще довго нудьгувати cам...
молитвою і праведним посилом
примусьте посміхнутись, хай там що…
і звабте, я прошу, шматочком сиру
задовго до весняного дощу…
2015.

Ляльководи, як завше, збираються в зграї,
А ляльки, як годиться, самі по собі.
Страх – вчорашній, сьогодні – це біль,
І болить ненадовго, я знаю.

Голосуй за майбутнє, як вистачить сили,
І готуй бюлетені – вперед.
А моє – незалежне – помре,
Бо ж, напевно, замало того, що красиве.

Усвідомлюй, мізкуй, сперечайся,
Бо крім мене тебе не почує ніхто.
Недовіра – найперший симптом.
Я – вперед, а ти тут залишайся.

Ляльководи всесильні й незмінні,
А ляльки кожен день кольорові й нові.
Я так сильно ненавиджу Вас, уявіть,
Я ненавиджу палко і вірно.

17.04.2015 р.

Ти моя нагорода
і моє покарання,
ти тяжка насолода
і пусті сподівання,
ти - гроза у пустелі,
ти і місяць, і сонце,
ти - думки невеселі,
і промінчик в віконце.
Ти - і радість, і смуток,
ти і чорне, і біле,
ти і збиток, й прибуток,
ти - частина, ми - ціле.

2015

Коли поезія – пародія,
тоді і вірші – трин-трава.
У кожного своя мелодія
на одинакові слова.

У кожного своя фантазія
і не нова, і не стара,
і кожна істину угадує
по каліграфії пера.

І радіо, і теле-медіа
іще видумують статті,
коли пародія комедії
допомагає у житті.

Парафійовані позиції
поета-барда-байкаря
не угамовують амбіції
у журналюги-бунтаря.

І у атаці за піхотою
йому єфрейтора давай,
щоб воювалося з охотою
не за медалі, то за пай.

І у професії пародія
уже новація стара –
із канцелярії добродія
у шию вигнати пора.

Але немає ілюстрації
анти-корупції, люстрації,
а є позиція така:
немає Лєрки Облігації
а у П’єро немає нації...
Обох проштовхує рука.


                                             17.04.2015

***
Не дивина, що неуки – голодні,
а бувші медалісти рукотворні
посіли місце серед ліліпуть.
І двієчник, і олігарх сьогодні –
це є медалі двоєдина суть.

***
Боягузові дали у мікрофон
диктувати, що не винайшли закон –
яничарам за злодійство – у тюрму,
а злодіям за украдене – суму.
Депутати, не лякайтеся. Це – сон.

***
У олігархії не склалось...
А нам обідраним зосталось
чекати на її каюк.
А хочеться, аби здавалось,
що ми їмо із їхніх рук.

***
Грошей нема. Ідемо одностайно.
Біда, коли – ой, Боже, помагай нам –
не помагає біля чорних кас.
І горе нам, що цапом віддувайлом
поставили козу на довгий час.

***
Із точністю до навпаки,
але таки у дві руки –
ідуть «революціонери».
Колись ходили жебраки,
а нині, ніби – «волонтери».

***
Якась вона неначе однобока
політика велика і висока...
Чи не найвища, що не до снаги
поглянути хоча би краєм ока, –
ну як вони – оті, що не боги?

                              04.2015

Хто сказав: «Все згоріло дотла?
Більше в Землю не кинуть насіння»?
Хто сказав, що вже вмерла Земля?
Причаїлась вона на часину.

Материнство не взять у Землі,
Не віднять, як не вичерпать моря.
Як повірить: хтось Землю спалив?
Ні, вона почорніла від горя.

Як розрізи, траншеї лягли,
І воронки, мов рани ті зяють,
І оголені нерви Землі
Од страждань неземних потерпають.

Вона витерпить все, бо жива.
Не записуйте Землю в каліки!
Хто сказав, що Земля не співа,
Що вона вже замовкла навіки?

Ні, дзвонами стогін вона заглуша
Зо всіх ран своїх і віддушин,
Таж Земля – це ж бо наша душа,
Чобітьми не витоптать душу!

Хто повірив, що попіл Земля?
Причаїлась вона на часину.
1969

Владимир Высоцкий «Песня о Земле»

Кто сказал: "Все сгорело дотла?
Больше в Землю не бросите семя"?
Кто сказал, что Земля умерла?
Нет! Она затаилась на время.

Материнство не взять у Земли,
Не отнять, как не вычерпать моря.
Кто поверил, что Землю сожгли?
Нет! Она почернела от горя.

Как разрезы, траншеи легли,
И воронки, как раны, зияют,
Обнаженные нервы Земли
Неземное страдание знают.

Она вынесет все, переждет.
Не записывай Землю в калеки!
Кто сказал, что Земля не поет,
Что она замолчала навеки?

Нет! Звенит она, стоны глуша,
Изо всех своих ран, из отдушин.
Ведь Земля - это наша душа,
Сапогами не вытоптать душу!

Кто поверил, что Землю сожгли?
Нет, она затаилась на время.

1969

Крокуси задивлені
В небо синє-синє.
Березень посріблені
Відчиняє скрині.
Наповняє щебетом
Кожен кутик світу,
Ділить всім по крихітці
Проскурку від літа.
Бджоли облетілися,
Вулики - як храми.
Цілував березі лик
Спраглими вустами.
Грає на одній струні
Цвіркунець завзятий.
Примостились на вікні
Сонячні зайчата.
Впізнаю з півпогляду
Пектораль любові.
Гріють душу спогади
Й котики вербові.

2015

У синю річку ночі запливу
На човнику хисткому, наче свічка.
Застогне ночі білопінна річка
І дивний сон покаже наяву.

У тому сні ми з донькою в траві
Шукаєм зірку. А полин аж палить.
Ще й жалива безжально жили жалить.
Гукає сич. І ми – мов неживі…

Ця зірка вчора небо стерегла.
Руді тумани пасла, ніби бранців,
Нам душі гріла. А сьогодні вранці
Зітхнула раптом і в траву злягла.

І ось дитя витоптує стежки,
Колючим терням обдирає ніжки,
Переступає лози на обніжку,
Зганяє втому подихом важким.

«Куди?» - шипить зловіщо жалива.
«Чого?» - голосять жаби, мов підранки.
І раптом доньчин голос з передранку:
«Знайшла!». І ніжно-радісне: «Жива!..»

Я прокинусь сонячним зайчиком.
На вікні смарагдовим пальчиком
Кучеряву виведу стежечку
У дзвінкий і сонячний світ.
Обіймуся з білими ружами,
Пробіжусь рудими калюжами,
Зачерпну у сонячні пригоршні
Яблуневозоряний цвіт.
За порогом тиші і гомону
Пропливу у сні невагомому.
Помолюся рідному домові,
Щоби цей не кінчився зліт.

Коли ти дивишся, хлопче, на цей віковічний вогник,
тобі відкриваються всі таємниці і переходи,
у твоїх очах народжуються галактики,
і хочеться говорити,
хоч, мабуть, не варто би,
бо світло, заломлене дзеркалом чи зіницями,
силу свою вичерпує, щоб зцілитися,
слово з душі вишкрябує, наче ножиком.
Впоратися із ним я, на жаль, не зможу, бо
надто багато болю вже з нього витекло.

Хочеш чи ні, та ця стежка настільки витоптана,
що могла би стати дорогою, але поки що
на ній догорає
сонне,
самотнє
вогнище.

Зоряний пил струсити б тобі з потилиці,
поки ніхто не слухає і не дивиться,
поки ніхто не вийде,
поки не зловить за руку й не крикне: «Ось ти де!»
і не зупинить вибухом або пострілом
твоє дихання.

Скільки у тобі сонця і скільки – місяця?
Мабуть, немало, бо очі твої ще світяться
і розганяють темряву,
і щоночі освітлюють вулиці і вокзали,
оберігаючи подорожніх чи то від лукавого,
чи то від якогось іншого
давнього
демона.

Хочеш чи ні, ти станеш для мене знаковим,
навіть якщо кінцева мета – це вакуум,
у який перетвориться все на момент апокаліпсису,
і ми перестанемо існувати або переплавимося
в недолугі уламки планет і космічного пилу,
світло твоє порожнечу, як біль, пересилить –
і розростеться навколо новою галактикою,
навіть якщо, здавалося, краще не варто би.

Навіть якщо, здавалося б, все минулося,
хто ж, як не ти, розгоратиметься на вулицях?
Хто ліхтарем освітлюватиме виходи
після того, як ти перестанеш ходити і дихати?

Хто ж, як не ти, розпалюватиме вогнище
на узбіччі нічних автострад і перонів, поки ще
день не надходить,
темно і холодно,
темно і холодно?
Зоряний пил струсити б тобі з потилиці,
поки Земля продовжуватиме крутитися,
поки її не поглине
космічний Мордор.

13.03.2015

Цій небесній ріці берегів не розмити, бо ніч
підперезана срібленим паском Чумацького Шляху.
Опівнічний рибалка на місячно-білім човні,
а над ним – чи то зорі, чи злякані веслами пта́хи.
То насправді – мольфар серед хмар, межи вічних вогнів.
В час розмірених снів ясенів і осикових марень
закликає велично всі сили земні й неземні
принести квітам квітня і травам тривожного травня
дощової води. Ти не йди. Хтось озветься – мовчи,
не порушуй словами цю магію світлу і чисту!
А на голос рибалки летять журавлині ключі
відчиняти весні ще засніжені двері до міста.

02.04.2015

Тільки пух мережаних сніжинок
все укриє білою габою,
я уже чекаю весняної
повені уквітчаний ужинок.

Засиніє уві сні барвінок
і засяють первоцвіту лиця.
Та найбільше радує підсніжник
ранньою весною на розвилці.

Кожну квітку і її стеблинку,
всі куточки лугу пам’ятаю.
А хвилює більше материнка,
як у літню пору завітаю.

Половіє жито. Веселиться
урожай і ранній, і осінній.
А найкраща – золота пшениця
у полях на рідній Україні,

де земля і плідна, і багата,
і полита кров’ю запорожців,
де і досі ще мужніють хлопці
і вінки плетуть собі дівчата.

Виростають українські діти.
У майбутнє стеляться дороги
і стежини, де квітують квіти
від поразки і до перемоги.

І від новоявлення до тризни
є «чуття єдиної родини»
і святий обов’язок людини –
уквітчати пажиті Вітчизни.

                              2014

Небо, розрізане чорними хмарами,
Прагне сховати блакить.
У відблисках сонця, у заході золота
Сутінкам ніч не спинить.

Кроками тихими, бархатом вишита,
Ніжно ступає вона.
Місяць, душа її, з темної сутності
Світлом з небес вирина.

2015

жаскі бажання божеволіють поволі
зникаючи у вібрах мікрофонів
писк пищиком по тілу шкряботиння
татуювання кігтенігтями тобі я
сочиться стрижнем стукає стіною
стікають нектарини сококров’ю
смолою липи позлипались губи
мої твої долонінавстіжгруди
нектару повні мікрофібри плоті
іразураз сильніше ти ж не проти
в перетинку пробарабанить меццостогін
клейкі тіла розверзнуться фоловінг
пульсує пульс по метроному тихо
кицюню не кричи спокійно дихай
2015

Там, на Сході, знову смертю долають смерть,
тільки-от воскресати ні в кого немає сил
море крові ще не налИлось вщерть
я за тебе молюся, як ти колись просив

я за тебе молюся - хоч мовчить телефон,
я за тебе молюся і не знаходжу слів.
я уже не боюся: цей річний маратон
випік в мені усе, що було із страхів.

Там, на сході, знову вода стається вином
вино кров'ю стається і до моря плинЕ...
кажуть: "кров не водиця!", кажуть "люби!", "не вбий"
кажуть: "нехай святиться, отче, ім'я твоє"

Там, на Сході, знову... Вісті летять сумні.
Історія повертається молитвою і прокльоном
замість комусь колискову, я співаю про дні,
коли трималась за світ молитвою і телефоном.

Сонце, звідки ти сходиш? Нізвідки…
Трави росами вмили вічі.
Розширяє межі узбіччя
Запах придорожньої квітки.

Там, за тином, він вперся в нагідки,
Там його приручити схочеш,
Подихом, без душі, на осліп –
Він втече перед вдихом з клітки.

Ти прийдеш на світанку никлий,
Опустивши додолу очі
Усвідомиш, що запах хвощу
Показав тобі сонце звідки.

2012

Де ті, де ті дві нерозважливі стопи?
Без жаги молочні трави випили до стезі.
Подорожник прикладали до душі вони –
Дві стопи не п’ють тепер у спразі.

Полотно в ривках притиснене до пензля
Малювало щастя садни і порізи,
Вік пройшов і на стопах впізнав я –
То були життя мого ескізи.

Очі, очі, я заплющив вас – мені,
Розказали п’яти більше, ніж визнали,
Про ті сльози, що луги пролляли,
Такі сльози з вас ще не текли.

2012

Вода холодна, щира, безкорислива,
Лиш по коліна у тобі і вже прости,
Яка ж одвічна суть твоя і чиста,
Я боязно звертаюся на ти.
Тремти...

...в тобі мій настрій розтворився,
Смиренно гнеться твоя течія,
У мить коли у тебе віра вища,
За часту віру в те, чого нема.
Сповна...

...проникни в душу ти крізь лиця,
Заповни в ній усі пусті місця,
Тривай самопізнання не спинися –
В мене влилася міра мого я.

2012

Усе жадане в земнім зеніті,
все обіймаєш, бо ти – повітря…
Чого не звідав? Незримі сіті?
Але ж ти – вільний! На ймення - вітер…

Лети в міжпростір… В космічнім пѝлу,
мов із туману, побачиш диво:
незнана гостя з глибин галактик
тобі всміхнеться і зронить клаптик
зі свого шлейфу - іскринку-згадку…
То – я… Комета…

(читай спочатку) :)

Великдень постукав постояв у дверях
хотів попроситися в дім на вечерю
та хліб не вродив і вина не збродили
і час хилитався на ветхих стропилах

Великдень постояв і в мандри подався
і з ним понеділок і твердь і вода вся
сім років пустелі тут землю морили
лиш мевом здригалися ангельські крила

Ти народилася!
Така малесенька, така беззахисна,
Така моя!
Не уявляю, як же можна
Окремо скласти наші два життя.

Під серденьком тебе носила
І мріяла, якою будеш ти...
Думками малювала свої мрії,
Щоб щастям твою долю обплести.

Я огорну тебе любов`ю,
З тобою перший крок зроблю,
Теплом своїм від холоду укрию
І в світ складний за рученьку введу.

2015

Молимось, благаємо у Бога
іншої – своєї перемоги.
Дайте сили, віщі небеса,
подолати сателіта Раші.
Хай ізгинуть вороженьки наші,
як на сонці вранішня роса.
               Бог війни неначе і не чує,
               поки душі ляжуть одесную,
               поки стійло жуйку ще жує,
               і лукавий спати не дає,
               і як Берко, душами гендлює,
               ворон кряче, а юрба воює,
               трощачи оглоблею своє.
У паралізованого сходу
усихає клепка. У народу
закипіла кров. Лиха біда.
Отупіле не питає броду.
На рублі міняючи свободу,
волю заарканює орда.
               Та колись, нарешті, має бути,
               відійдуть воєнні атрибути,
               врунами укриється рілля,
               може мінне поле оніміє
               і з полону вирватись зуміє
               леготом наповнена земля.
Журавлі із вирію вертають.
Наречені лебедів чекають
з ранньої до пізньої зорі.
               Зморені воєнною весною,
               сповнені надією живою,
               дивляться у небо матері.
                              04.2015

Володя - знаєш…
… над нашим краєм
завжди і всюди
хай небо синє прозоре
високим буде
понад безкрає
пшениці жовте море…

Володя – знаєш…
…от добре
що маєш
сЕрденько хоробре
і що не залізний
хоч виглядаєш…
так грізно.

Володя - знаєш…
...от добре
що так буває
і росіяни нині
із москалем нарізно
і випасає ревно свої свині
путін облізлий…
14.04.2015
худ. Я. Саландяк – композиція “путін пасе свині...”. (фотошоп)

Це місце було древнім ще за юність Вавілона;
Хтозна, як довго у землі воно дрімало,
Допоки ми лопатами курган не розкопали,
З гранітних блоків знявши важкі його заслони.

Були там площі та могутні стіни;
Кришились, втім, і плити, і скульптури -
Небачених істот старі фігури,
Майстерно створені задовго до людини.

Та ось - сходинки, що ведуть кудись униз
Задухливим тонелем з доломіту
До ночі вічної відлюдницького світу,
До давніх знаків та найперших таємниць.
Вмить охопила паніка жахлива нас усіх,
Як ми почули знизу кроки ніг липких.

Дивився я на неї крізь гілля дерев,
Під кронами старого лісу ставши непомітним.
Вона блищала вже у західному світлі,
Сором'язливо розгоряючись ледь-ледь.

Настала ніч, й бурштин мені у вічі
Яскравий промінь з щедрістю розлив.
Вечірня зірка в тисячу разів
Сліпучішою стала в спокої та тиші.

І блиск в тремтливому повітрі образи окреслив,
Мов спогади тих марень, що завжди бачив я:
Сади і башти, дивні небеса й моря
З життя примарного, і, хоч не знаю, де це,
Крізь космосу глибини - тепер мені відомо -
Ті промені приходять з мого старого дому.

Самотня жінка в тиші край вікна.
Чому самотня? І чому сумна?
Про те мене даремно не питай...
Пірнуло сонце вже за небокрай,

У сутінки дорога порина...
Бузок як пахне з вулиці – весна!
Когось-то зачекався тихий гай.
Ось таки би і полинула в той рай
Самотня жінка...

Здаля чиясь-то пісня долина,
Її здогнала інша, як луна, –
З самого серця ллється через край.
Весна іде. Виходь, її стрічай,
До тебе недаремно йде вона,
Самотня жінко!

Сіли лебеді на дзеркало Росі,
Наче матінці, вклонилися усі,
Мов додому повернулися здаля.
Тут у них своя ріка, своя земля,
Де вони колись зростали у красі.

Крижаної попили води з Росі
І збудили її трепетом крилят –
Лебідь річку від морозу визволя.
Сіли лебеді....

Білим пухом натрусили у лозі,
Тихо плавають – не чути голосів,
Тільки хвилі розтривожені шумлять,
Ніби радо хвиля хвилі промовля:
На холодне синє дзеркало Росі
Сіли лебеді...

Уночі похиливсь на моє плече:
- Як пече мені кров моя, як пече!
Чи повернеться спокій до мене і віра,
Коли в жилах тече кров скаженого звіра?
Як пече, і болить, і судомить судини...
Розірвати б усі. Я людина, людина!
Росіянин... І соромно й боляче знов... -
Чоловік мій заплакав. Пече йому кров...

Весни пора їх поєднала - сплела віночком в почутті
Навіки в парі повінчала - благословила на хресті
Палкі признання , дні як миті - раділи з ними небеса
Вони змогли в собі відчути - польоту силу в небуття...

Невдовзі мовила натхненно - коханий , ми вже не одні
Я подарую тобі сина , уже зростає у мені
У муках в світ життя пускала - ледь спромоглася , ледь змогла
Його любов її тримала - зуміла щира , вберегла ...

Душа в душі так опікали - свою кровинку дорогу
Тільки дитя на ноги стало - отримав звістку на війну
Від горя іній вкрив отави , людська скорбота - відчай , плач
Земля своїх синів збирала - мати , дитина , вся рідня ...

Дні мов роки усе в тумані - безсонні ночі , буднів плин
Нарешті звістка - вбитий на фронті , відчай і жалість в одночас
Життя мов навпіл на до , і після - тримає синова рука
Як тільки де почує - мамо , усе навколо ожива...
**********

Пройшли роки , біль не забувся - дорослий син , вона одна
Змиритися ніяк не може , не вірить що його нема
Не раз не два пропонували - забудь його , почни з нуля
Її це тільки дратувало , богу своє відкрить могла ...

Жила у синові , онуках , у вірі - віру берегла
Весни чекала щоб запитита , чи знає та де сум - душа
Садок цвіте , пташки щебечуть - метелик вісточку несе
Ворота раю відчиняють , вона йому на зустріч йде...

Зустрілись поглядом мовчання , почули радість щоб відчуть
Німіли губ її картання - так обраним дано збагнуть
Горить свіча за мир у світі - тим хто загинув , хто прийшов
Земний уклін матері , сину , і батькові - бо він герой...
2015р.

Вітер гасить свічки у корзинах.
Пахне паска святами і снігом.
Діти гріються димом і грою
І довкола просвітлено бігають.

Ця молитва змиває судимість
З непідсудного Божого сина.
У поклонах згинаються спини –
Віра вогник запалює тихо…

І Христос воскресає, й спокуса:
Перевірити душу на міцність.
Але вже дозріває в судинах
Те вино, що судилося пити.

Сивину розфарбовує сонце,
Наче крашанку, в золото літа.

13.04.15

Ось тобі ключ, ось тобі сім дверей,
ось тобі світ, ледь висохлий після потопу.
Ось голова, набита амбіціями та ідеями –
спробуй створити власну
антиутопію.
Ось тобі час: на роздуми і на слова́.
[Я називаю це «поговорити з рукою» –
такий собі психологічний прийом,
дурниця,
самообман
і, звичайно, можливість хоч трішки –
востаннє –
себе заспокоїти].

Отже, поїхали. Вихід лише один.
Перші з дверей впираються аж у стелю –
і якщо підійти до них ближче, то можна відчути дим,
бо пожежа – це перша ознака війни,
що чекає тебе
на цих спалених
землях.
Вибереш їх – і станеш, можливо, жертвою
чиїхось неврозів, дитячих страхів і комплексів,
якщо пощастить, навчишся уважно стежити
за кожним, хто розмовляє занадто відверто і голосно
про те, що земля і кругла, і обертається
(свят-свят-свят, тут потрібно тричі перехреститися,
а ще краще – самому собі почухати вухо палицею
чи пошкрябати стіни
найближчої церкви
потилицею).
І, можливо, ти будеш щасливий, аж поки ко́мусь там,
хто сидить на кілька сходи́нок від тебе вище,
не захочеться, щоб планета зробилась конусом,
бо тоді всіх інакомислячих знову
знищуватимуть.

Можеш вибрати другі чи треті – і теж собі розпатякувати
геть усе, що збреде на язик, без загрози ув’язнення
(світ за дверима люб’язно тебе забезпечить палатою
в психлікарні або – на вибір! –
долею блазня).

Та якщо тобі не до душі ні закони, ні правила,
спробуй самому стати єдиним законом.
Номер чотири призначений для любителів позловживати
владою,
та, щиро кажучи, жоден із коронованих
ще не вмирав від старості чи хворобливості,
тільки через отруєння або страту.
Був тут один, що, кажуть, збирався визвіритись,
але мусив тікати із закордонним паспортом.

Ще, звичайно, є варіант говорити символами,
щоб себе показати і ситуацію не погіршити,
(але хто його знає, чи ти не поповниш лави тих,
хто творіння свої
називатиме пафосно –
ві́ршами,
а не вірша́ми, і кожний шедевр приурочуватиме
до річниці чиєїсь там смерті чи дня народження.
Пам’ять – це, звісно, чудово, та іноді, знаєш, буває, що краще промо́вчати,
ніж ви́кликати бажання вчинити злочин).
Якщо все влаштовує, вибереш п’яті двері –
та в жодному разі не смій барані́в просвітлювати,
що поки чиясь країна стає імперією,
у твоїй оподатковують навіть повітря.

Бо якщо до них дійде, що́ їм проблеми створює,
і, як-то кажуть, голодний не зрозуміє ситого,
то попереджений перетвориться на озброєного
і тоді вже іншою мовою говоритиме
з кожним, хто ще літає занадто ви́соко,
кожне несказане слово – майбутній постріл.
І ти підеш з ними,
якщо побажаєш висловити
власну позицію за дверима, що будуть шостими.

Сьомі – останні – ті, що говорять тишею.
Це той випадок, коли мовчання буває золотом,
і слова непотрібні, бо мова для тих, хто вирішив
не говорити, чомусь виглядає
вульгаризованою.

Клятий момент наповнюється апогеєм,
важко, звичайно, коли думки – мов ви́патрані.
Але термін закінчується:
ось тобі ключ,
ось тобі сім дверей.
Час вибирати, ким тобі бути
і як
говорити.

08.02.2015

Самотність вбиває повільно,
Підступна хвороба людей.
Чуєш цей крик божевільний?
В мене вже немає ідей...

І прийдуть непрохані гості -
Забрали, тепер не твоє.
І знову вставати о шостій,
І жити життя не дає.
2014

Якось сумно стало жити
У звичних потребах
Нікуди себе подіти
Панічна - потреба

Вирішила баба Нінка
У неділю з ранку
Спродать зайве у хазяйстві
Прорідить - господу

Кур з десяток вона має
Корову , телятко
Порося і два гуся
І мале - ягнятко

Це в сараї , а в дворі
Ще татарське іго
Два собаки , два коти
Ще й індик - Родріго

Кого вибрать ? Кого взять ?
Позбутись навіки
Чи живцем ? Чи порубать ?
У скільки цінити ?...

Підбивала баба касу
Думала , гадала
Що в замін собі прикупить
З мріями літала...

Як не крутить , як не ставить
Поділить не може
Все вже рідне , звикле , власне
Заплуталась , стогне...

Стало жалко до плачу
Надбань своїх тяжких
Потерпіла крах ідея
Зазнала поразки

Ой де лихо там біда
Закрома дістану
Ще піду куплю бичка
Індикові - пару...

Хай кудахкає , мичить
Глегоче , кусає
Там у світі краще жить
Де господар - дбає...
2011р.

Бутафорія навколо
Де не глянь - ажиотаж
Розмальовані вітрини
Іномарки перший клас...

Олігархи під прицілом
Телебачення , газет
Пахнуть брендами Парижу
Лейби сяють мов алмаз...

Всі вальяжні , епатажні
Голівуд їм не рівня
Бо каратів стільки мають
Оскар - просто пил з плеча...

І освіти покупляли
Начіпляли орденів
Селікон понадували
І вважають - що це стиль...

Прізвища усі відомі
Бізнес , влада , шоу - біз
Тільки от таланту мало
От проблема , що за біс...

Так народжуються міфи
Українських блеф - еліт
Тільки б знали їхні глузди
Як сміється з них - весь світ...
2014р.

Не мандрував ніколи тілом він фізичним,
І прокидався кожен раз там, де лягав -
Але щоночі дух його блукав
Безоднями й світами потойбіччя.

Яддіт він бачив, та не з'їхав з глузду,
Й не шкодили йому до зони Гурської візити,
Та якось уночі, крізь викривлення світу,
Почув він флейти звук в глибинах пустки.

Від того звуку він за ніч постарів,
І все для нього стало іншим кардинально,
Бо ж світ, який він знав - лише фантом туманний,
Фальшивий, хибний образ глибших планів.
Його народ і друзі тепер чужа юрба,
І бути серед них він прагне - та дарма.

Так, як задавна розп'яли Христа,
донині розпинають Україну
іуди та пилати неспроста,
бо правда очі коле безупину

про те, що москалі нам - не брати,
і навіть не молодші - де там старші.
Праправнуки Івана Калити
укотре на загарбницькому марші.

Похмурий прокуратор у Кремлі.
Снує орда. Лютують азіати.
Брехню і зраду сіють по землі
і в наші дні іуди та пилати.

Та як воскрес для всіх людей Христос,
і Україна встане з попелища
всіх воєн, мору й демонських погроз.
Лиш треба нам до Бога бути ближче.


10-11.04.15

Хто не боїться пащі смерті,
Хто тихо спить в долонях зла,
І не боїться тут померти
Не маючи свого крила.

Хто мав оберігати - став бідою.
Хто мав любити - холодом війнув.
Мабуть, найлегше лиш тебе убити,
Але боюся втрапити я в совісті тюрму.

Твої прокльони - замість утішання.
Замість любові - тисячі образ.
Твоя любов паршива як паскудна кава,
Що в плями виливалася не раз.

І поки маю лиш одне бажання,
Щоб спогади ці вилились не в біль.
А сльози змити може лиш кохання
Настільки чисте, як уламки моїх мрій.
2014

Повертайся додому. Чуєш, тут небо випогодилось,
подивися, як тепло на кожній маленькій вулиці –
ці дороги твої, бо на їхніх узбіччях і вигинах
оживають дерева
й котами до тебе туляться,

коли ти повертаєшся звідкілясь, мабуть, здалеку –
і земля обіймає тебе, як старого знайомого –
першим жаб’ячим кваканням, гулом джмеля,
а буває, що
великодніми дзвонами, паскою –
ну і спогадами:

ось ти лежиш на траві, а вгорі, як золото,
хтось виходить на світло, бо як йому не виходити,
коли простір нагадує стежку, а небо – колесо –
він вростає у твої ребра,
сміється голосно,
аж вода у ставку береться тонкими брижами –
і ховаються риби у випалений комиш.
І поки ти слухаєш, як той згори стає ближчим,
дощ легким рухом
усе, що горить, очищує.

Ось твої руки, які ще тримають палицю –
меч або скіпетр – очі твої всміхаються –
ти король-воїн, такий, як бувають в фільмах –
хочеш сьогодні зробити усіх нас вільними.

Ось твоє небо – очі й легенди бабусині:
про перевертня і водяника з довжелезними вусами,
що живе у криниці. Якщо ти підеш по воду,
він зустріне тебе плюскотінням і прохолодою

і проситиме: Залишайся! Не йди нікуди,
тут навесні воскресають святі і люди.
Коли бог до землі доторкається босими п’ятами,
він гойдає в руках літаки і птахів, щоб ніколи не падали.
Залишайся! Бери у руки зірки і кошики,
і уважно вивчай амплітуду підземних поштовхів –
цій землі вже так довго болять квитки і валізи.
Перестань її без ножа молотити і різати,

бо вона ще жива, калатає у грудях ліворуч –
пориванням трави, дзюркотінням води у сонячний
день чи легеньким ривком молодого коріння.
Ти – останній герой
і остання її надія.

Повертайся додому. Чуєш, тут ніч освітлюється
мерехтінням гнилої кори,
болотами давніми.
Щосекунди, щодня, щотижня і навіть щомісяця
тут чекають на тебе і, знаєш, так часто згадують,
що дороги твої перетворюються на потяги,
риби й птахи стають кораблями
і літаками,
голоси і тривоги – дзвонами великодніми,
що закінчуються обіймами –
татовими
і маминими.

11.04.2015