Сонце ніжило всіх без упину,
Умлівало цілісіньку днину -
Мов на мить спалахнуло кохання
Й усміхнулося літо - востаннє!

29.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Хто каже, що мистецтво надиха,
що є ще хтось між нами без гріха,
що Путін на Донбас не зазіха,
тому - моє потрійне "Ха-ха-ха!"

2014

Пігулку гірку - під язик.
Аполітичність - на кадик.
Горілку всю - на материк
(здоровий глузд зненацька зник)...
А Україна - не м'ясник,
не зазіхач, не
руйнівник.
Любов, яка не під шашлик, -
не поліцейський
віри
крик...
Є бізнес.
Котрий
гвалтівник.

29.08.2014

Де всі мої поділися стіхі
які я так складав
упевнено та марно
і навертав од Катманду до Варни,
немов солдатиків
впроваджував до лав.
Я, певно, наловив
багато
ґав.

Я, певно,
наловив
і не наївся.

І ґави
гавкаючи,
наче доктор Лівсі,
набудував але вже не нарився,
і тільки виповнився звідси

тільки так
це зроблено лихі
стіхі
собі на знак

вернусь додому із тобою скутий –

з тобою – «я» мої, як слід ламкий,
мов тінь, примара, видимість чи смуток
(як майже хтось, хто є завжди ніким)

хто був ніким, допоки ти вернулась,
назавжди пережив самотню мить
і мріє, щоб печаль пішла в минуле,

зійти зірками крізь твою блакить:

тому ім’я любові забарилось
не більше, ніж терпів би я ярмо –
відсутність миті, де мене щосили
тримає зайда, ніби натюрморт

хто ти, якщо страхи й надії
зникають всі і радість серце гріє?

ні дива ні діви ні видива димного
ні аду ні саду содомного дому
ні сонця старому ні сну молодому
в блідому пророцтві каліцтва родинного…
поломані кості незламного остова
загострено сохнуть націлені в ціле…
впиваються теплі затуплені стріли
в засмолені очі солоного острова…
не вірить ніхто а хто вірить – не слухає…
застане зима – не замерзнемо голими…
і не злетимо в небеса відчайдухами
померти нікому не буде дозволено…

2007р
Зафарбувати невагомість
Того відвертого торкання
Між нами вдерлося кохання
І все червоним залилось.

За чорні чари, ще й без чварів
Заламіновані пісні про страх…
Страх і горе за бажання
Чужої долі. Так хотіти
Нам один одного далось
Це невід’ємне право.

Кудись все дерлось, десь
Тяглось і ти – все глибше
Далі й далі танок нестримного кохання
В шаленім темпі розгорання.
Між нами став солодкий крик.

Ти поряд. Таке жарке тіло
Навколо мене обвилось
І ми лежали…
Серця наші з грудей тікали і тікали…
Саме тоді все відчувалось
Немов живу зараз востаннє
А завтра буде просто сон
Просто намарена пригода.
Зустрінемося й там
Щоб знову
Теплоти горнутись
І в морі криків захлинутись.
Вже скоро буде нам нагода.

Кривавий,
болісний, стоклятий
пульсує час від сатани…
Найкращі кинуті вмирати
в обійми лютої війни…
Регоче зрада їм в обличчя,
терпіння випито до дна…
І дотліває на узбіччі
неопалима купина…

Коли розроблять нам
зручний
безпечний
план "Стоп Афганістан"?
Провокаційний стан.
Терпець урветься.
Як не янголам,
то нам...

29.08.2014

Я не хотів, щоб за мене вмирали
але виходить наперекосяк.
То бог вивішує на небі чорний знак,
то мама покидає, наче мало

без неї люду на тім світі - і вона
душею виповнить нарешті порожнечу.
Так говорити гидко і негречно.
Стою один. У черепі - війна.

Я не хотів твоєї смерти, мамо.
Я сам за тебе вмерти би хотів.
За тебе я б на бога руку звів,
аби не їхала ти з ним у синь незнану.

Я всі дороги склом позасипав
і вказівки зірвав на перехрестях.
Але цей бог без сорому і честі
з моєї муки тільки ся сміяв.

Я завалив деревами дороги.
Я трав насіяв заросли стежки.
Даремно все. І крок його тяжкий
все далі від життя. Чавунні ноги

пробили скрізні ями у землі.
Навіщо йдуть слухняно, мов дитячі,
за богом чорним, мертвим богом, лячним,
на інший бік твої сліди малі...

І я стою стовпом посеред шляху,
запізно битись, сліз мені нема...
Бридка блакить, висока ця тюрма,
на мене налягла чавунним дахом.

І я стою, немов дурний лівкут,
якого правою примусили писати.
Я незборимий вал хотів побудувати,
і ось стою із жменями піску...

Дві жмені часу в мене залишилось
і віршами заповнений мішок.
“На що мене ти проміняв, синок?”
я чую голос. Як у мозок шило.

Я серед пустки бовдуром стою.
Ліси повалено. І засклено дороги.
Пісок у небі й місяць однорогий.
Рогачиком я душу, як змію,

із грудей закривавлених виймаю.
А бог городить цЕркви на церквИ,
і лізе на хреста серед мокви
і на хресті - ногами чеберяє?..

У небі роздавили крашанку
і гине на хресті єврей.
Душа, від тіла одірвавшись,
пішла к порогу до дверей.

Стояв я посеред кімнати
розгублено, ні в тих, ні в сих.
Я міг би сльози проливати,
гіркий вдавати міг би сміх,

але дивився їй у спину,
очей не змога відвести,
і в пам’яті, мов у комині,
палив коханої листи.

А я усе кричав: ‘Не йди!’,
а я молився: ‘Повернися!’
незчутно посеред біди,
й не міг на тебе надивиться...

Вона до вулиці зійшла,
де пізні їхали трамваї
і хмара лапами гребла
на хмарочосів вертикалі.

Мовчали всі, ніхто не йшов,
у вікна деякі гляділи,
хтось тіло їв і божу кров,
і споглядав господнє діло.

Вона пройшла, за рогом зникла,
немов ніколи й не була,
мене - як паперову квітку
серед камінного села..

Не приходь до мене в сни
Птахом білим, птахом чорним,
Не мене до себе горнеш,
Світ між нами не тісний.

Не тривож мене вночі
Вогником очей зелених,
В мою душу безіменну
Не тряси гіркі дощі.

Ти не мій небесний знак,
Не лети, як сині зорі,
У полинні, срібнокорі
Вірші - наче дикий мак.

2014

І глибшає мені осіння ця печаль,
І пахне яблуками день, і золотиться,
Ще літо бавиться з погодою квача,
Йому ще сниться чорна шовковиця...

А вранці понад горами - туман
До неба, як до Бога, притулився,
У полонині злим, застудженим вітрам -
Самотнє сіно, пересохле у копицях

Шепоче тихо: "Зимно уночі.
Учора тут дзвеніла косовиця,
Присядь, людино, поруч. Помовчи,
Хай зачекає сонячна столиця."

Печаль осіння бронзова, окрила,
Немов поет у віршах - душу оголила.

2014

Скрадаються сутінки. Наміри їхні темніють.
Обачні felini лишають сліди на воді.
Та ближче до півночі гусне вода, як олія,
І кігті фелінів од неї - брунатно-руді.

Сміється Діана. Вклякає навколішки Туллій.
Стріла орхідеї свої пустоцвіти рече.
І пахне повітря сльозами німої косулі,
І пахне мускатом безбожно красиве плече.

Призахідний промінь у кучері озера Гарди
Востаннє занурив обличчя своє осяйне...
О, вечоре дикий, приборканий мій леопарде,
Лиш сонце сховається, знаю, ти зрадиш мене.

2014

Мій Господи! Молюся і питаю –
та що вже може бути з нами далі?
Я в Тебе вірую, і у свою країну,
у правду серця, у своїх дітей!
А в інтернеті ширяться новини:
загарбник суне, пнеться, лізе, йде...
А я в астрологів питаюся прогнозу –
чому не бачите оте, що бачу я -
коли криваві віділлються сльози
у печінках
нечистого
кремля?

28.08.2014

На тому боці, там де ти
Стоять хрести, що при дорозі
Моєї пам’яті.
Нести,
Хоч я нести його не в змозі,
Мені доводиться тягар
Угару, гіркоти, знемоги
Від перебільшення пустот
Уявою твоєю.
Доти,
Допоки доти самоти
Стрілятимуть над полем Леля,
Я падатиму в засвіти.
Світитимуть сумні лілеї
Чи орхідеї дикі там,
Де ми кохалися.
Сьогодні
На дні чуттів, у глибині
Воскрес вогонь.
Як великодні
Зіниці пломеніли.
День,
Мов дамська сумочка, вмістив
І лак, і ацетон коктейлю…
Але,
Під серцем я промінчик теплю,
Тебе лелію і люблю.
Боготворю жіночі чари,
Що відкривають вікна-чакри
І сонце змішують з дощем.
А ще
Біля хреста, чи за хрестом,
Чи у авто, чи під мостом,
Я відчуваю – ти з хвостом!
Русалка може?
Може відьма?
Зникають сумніви безслідно
Лиш розтікається під серцем
Спокуси мед з кохання перцем.

28.08.14

Ми, уже доведено, не Раша
і не малороси-холуї,
що були охрещені, як наші:
і чужі, і інколи – свої.
               Нас немає, поки їх багацько:
               йорнутих, обманутих і злих.
               І тому панують Путьки-бацьки,
               поки ми воюємо за них.
Ми як помело у естафеті –
з рук у руки все передають
Кобі – цар Микола, Каті – Петя,
поки всіх до ручки доведуть.
               Не дістались тільки Ліліпуті.
               Комплексом поранене дитя,
               тикає у сторінки забуті
               наше незалежне майбуття.
КеГеБісти – це відомі півні.
Бачили, як тупає кугут?
І у кого сила не на рівні,
ця личина буде тут-як-тут.
               Так і Путьку на лихе тягнуло
               ще коли цькували у дворі.
               Виросло у джинові минуле.
               Де ж казитись, як не на горі?
З резидента сів у президенти.
Ну, а далі, що там не було?
І за це фанати і студенти
охрестили коротко, – Х**ло.
               Осідлав собі усі простори
               у скафандрі і у літаку –
               сушу, і моря, і Фанські гори –
               все, що кукурікає совку.
Всі йому у Думі аплодують.
Все-таки диктатор, як не є.
І душі не чають, і не чують, –
копія Рішара й Депардьє.
               Переплюнув ката-супостата,
               бо мораль для нього не устав.
               Кращий друг у сина того тата,
               у якого голову знімав.
Словом, без обмежень і ліміту
пре вперед, як будь-який балбес,
то собі поуправляє світом,
то, буває, спуститься з небес,
І тоді опудало вселенське
Гебельса цитує по-німецьки,
має пілотажний епатаж.
Ла-ла-ла роялить молодецьки,
наче тінь єфрейтора пейзаж.
               І в ажіотажі молодиці
               теж готові на усё, що є,
               бо оратор, судячи по пиці...
А у ДееНеРі є столиця,
де сватами мафія стає.
Буде ще одна карикатура
на велике наше СеРеСеР.
У утробі чокнута натура
випирає зовні аж тепер.
               Пожалію ближнього. Дай, Боже,
               хай його умиє у святі
               кров, що ним пролита у житті.
А коли займе чортяче ложе,
хай «мінує» все, на нього схоже,
Путьками утикані путі.

                              07.2014

распадался июль. фитильки мотоциклов сточило о грунт и дымы
примостило на прикус.
огурцы дорожали. кто ждал, как у моря тюрьмы, огурцов, торопился,
рассаливал что-то.
а нам остальным,
нам двоим
только пух грозовой и к нему пар гудронного стикса,
сватовство пергидроли к эмали в царапинах донных...
наконец мы покончили с ванной
и с улицей душной.
наконец нам двоим только чай, горизонтик вагонный
и далекая даль, и немытой забытая кружка.

---

ее лицо мне снилось молодым.
никто еще не диктовал родным
ее цены. ни яблоко, ни дым.
я не была тогда знакома с богом.

потом мой брат украл ее. привез.
ее лицо мне снилось; не спалось.
я вором назвала париса, горсть
пепла бросив утром им на блюдо.

но кто бы мне поверил. кто бы мне
поверил, как она ему во сне.
пророчить проще, даже зря, чем не
опускать при встрече с ними взгляда.

потом осада, голод, тишина
по вечерам. ни праздника, ни сна.
одень ее лицо, моя война,
пускай она хотя бы день не плачет.

вернулся бог. встал за моим плечом.
смотрел, как нас пленил босой торчок,
негромко список кораблей прочел
и прочь пошел. и снова стало тихо.

кому теперь пошутит аполлон
что капает неделя с похорон
как позвоночник мытый топором,
засаленная утварь с верткой полки?

Терпець урветься
В Серпні згине…
Із потойбіччя
Сни і сни…
І марить їхнє
"вражий сину…"
І не втекти,
Бракує сил

… ген баба Мотря
Крекче - стогне
У неї нерви від
"нірван"
Цвіте і родить
Врозріз догми
А світ хай сп’ється
В драбадан…

Та й дід Микита
Як макітра
Є завжди сало й чорний хліб…
А серпень, що?
Засмокче вітром
Принишкнуть всі
На кілька діб…
2014.

Красуется царек на тронном месте,
Сам от себя придя в немой восторг...
...А "гумконвой" привез во Псков "груз 200",
Немного разгрузив донецкий морг,

Немного разгрузив завод луганский.
Гуманитарий, мать его ити!
А свой народ упорно кормит сказкой,
Мол, мы страна - добрее не найти.

А люди тупо верят и не ропщут,
Не ведая, что сотни их солдат
В степях донецких в ямах мелких общих
Присыпанные кое-как лежат.

"Военных русских нету в Украине!
Что? Взяли в плен? Убили? Вы о ком?
Те заблудились, ну а те на мине
Взорвались на ученье всем полком"

И не моргнет, и взгляд он не отводит,
И щеки дует, словно паруса.
Вот о таких и молвится в народе:
Ему хоть плюй в глаза, а он: "роса"...


П.С. написала російською для поширення серед росіян. Щоб швидше прозрівали...

у сутність
у реальність
у сьогодні
виборсуватись
пам'яттю
з безодні
із небуття
недуги
невагомості
поволі
повертатись
до свідомості

23.08.2014

Пізно уночі і рано-вранці
Злий павук сіткú брехнí снує.
А Господь сидить на білій хмарці
І вплітає праведне, Своє.

Має Він роботу нині часто -
Злий павук наплів багато бід.
А Господь залатує дірчасте
І щодня рятує білий світ...

І гоноровий істину шукає,
чому не утішає сонця лик,
коли його кебета не сіяє
у омофорі юрмища калік.
               Чи то реінкарнацій вічне коло
               кидає лютих у немитий світ,
               де не існує завтра, а ніколи –
               усіх, кого вигонили із школи,
               духовно перетворює у лід?
Чи то забули люди про Феміду
і кожен випинається, аби
усе собі в могилу-піраміду?
               Іще немає еталону світу,
               і творять ліліпутію раби.
Освоюють новітні фарисеї
старі державні храми на крові,
аби зайняти місце в мавзолеї
із мумією ката візаві.
               І ось воно реально запалило
               на цілий світ вонючий фіміам,
               і скаче малоросом ниций хам,
               являючи своє нахабне рило,
               якому відкривається сезам,
               на тому місці, де кури́ть кадило.
У капища доноєвих богів,
у сиві допотопні піраміди,
у пантеон Озіріса й Ізіди
на місце фараонів і царів
їм треба новоявлених вождів,
аби добро не залишало сліду.
               І бігають озброєні каліки,
               шукаючи, чия рука владика
               за порухом ручища КаДеБе.
І в образі диявольського лику,
своєю небезпекою велика,
безлика Русь не пізнає себе.

                              28.08.2014

З образІв недовершені погляди стерті,
а залишені – в обрисах гострих.
Покуття
для приходу щодня
нетутешньої смерті –
похизується чорним і вкотре – у простір.

Домовиниться. Лихом побиті,
повиті,
підіймаються вихором понад хатами,
і не може священик уваги просити,
зачепився за всесвіт,
за хрест і за камінь…

Позолочені сльози
на кожнім вінкові
і ячать материнські довіку… земного…
Доладнаєм ланцюг собі – слово у слові,
щоб себе прив’язати
до мертвих і Бога.

Перемовини з лихом
від хати до хати,
і в церковці старенькій,
отій на горбочку,
як і дітям убитих війною солдатів,
загубилось півщастя
німим ангелочкам.

2014р.

Я встаю, коли надворі
вже усі погаснуть зорі,
і у денну путь рушаю
аж ізвідти, з-понад гаю.

Ось і в небі я, над вами,
над містами, над полями.
Я загляну в кожну квітку
і ставок нагрію влітку.

А як піднімуся вище,
ой, це що? Таке хмарище!
Та мені відваги стане:
як пригрію — геть розтане.

Я за день трудилось добре,
що ж, пора мені за обрій.
До світанку буду спати.
Як мене, вгадайте, звати?


Відповідь: ОКЧЕНОС (читати навпаки)

(серпень, 2014)

Дивитися із зірки - це ж непросто.
Не кожен ас далеко залетить.
Фарбуються шовки, перила мосту.
А мати між цикад:"...он вуха... цить".

І я лечу...
Від хмари до листка.
Ген облавок, метелик...
Без квитка.

І так мені дитинно, так палючо.
Жоржини зів"ядають...
Сіть павуча.

Рядно.
Квасоля.
Пришерхає сонях...
Кричати гуси вчать, мовчати - Соня.


2014

Тепер свободонька розлога.
Шукай панів і панацей.
Сідай на круп єдинорога -
І часником...
І чебрецем...

Судилось пінно ошаліти.
Лети за конус-терикон.
Десь там пустелі, чорні діти,
У тіні лип Армагеддон.

Ніхто нікому і нічого...
Ні скиб, ні віршів, ні ножів.
Була одна грузька дорога.
Грядуть... елітні бліндажі.


2014

Світе, подивися правді в очі –
Звір напав на нас, іде війна!
Ми наш вибір боронити хочем,
Та сильніший нині сатана.

Править бал – криваві злодіяння,
Без личини вже – у всій “красі”.
Хижаку потрібні умовляння?
Чом не втихомиримо усі?

В небеса ідуть Герої наші…
Хто Ведмедю вкаже місце – Стій!
Ну а ви – всміхаєтеся Раші?
Скільки можна потурати їй?

Безконечні заклики, дебати –
То з гранати вирване кільце!
Скільки можна в толерантність грати –
Помагати зберегти “лице”?

Та нема давно лиця у звіра –
Є захланний і бездушний спрут!
А у нас живе надія й віра –
Ми за вас також воюєм тут!

Пахне воля кров’ю і димами…
Як слова молитви в неба вись –
Світе, докажи, що ти із нами,
Швидше правді в очі подивись!


28.08.2014

місячна дорога через озеро
палахкоче вогниками свіч
ми на той бік звуки літа возимо
там де осінь витопила піч

де парує сном і кукурудзою
де поволі хрипне очерет
музику на 3 іржаві ґудзики
кожен з нас небавом обере

               І
Існує нібито сім’я.
Усі далеко і високо...
А як буває одиноко,
я згадую:
              – Це ти?
                            – Це я!

І в цьому істина проста.
Звела нас доля на години
і залишила
                     ...роковини
і ледь опалені уста.

І цілий рік – рука в руці,
коли у лічені секунди
ми дихали на повні груди.

І погляд вічності в кінці.
І як русалки у ріці,
тебе ніколи вже не буде.

               ІІ
За ланню не полює Артеміда
і Аталанту не жене Актей.
Данайцями забута Енеїда,
у Пенелопи – милий не Еней.

У віщі сни являється Медуза...
Але ніколи не явилась ти
як інколи повинні давні друзі
луною не почутого прости.

Нічого проти вічності не маю.
Але не уявляю на землі
оази у пустелі, у імлі,
що краща від існуючого раю.

І як у пеклі, серед ночі, часом,
ота Горгона...
– Господи, боронь, –
і, як ласо, охоплює щоразу,
і опікає душу, як вогонь.

Але у діалозі мало дива:
– Ти хто?
          – А ти?
               – Я вічності зима.
Її і заглушити неможливо,
але і чути сил уже нема.

І приступом глухої ностальгії
охоплює забуте почуття...
Але туди немає вороття.

І туманіють силуети мрії –
у юності утрачені надії,
у вічності украдене життя.

                              2014

2013р
Ось постріл, шпигую. За тобою. І вполюю твою душу.
Зупиню все, що могло мати якись зміст чекання.
Принесу все це в жертву,
пущу потік хвилювань ножем спостереження,
все що є – все віддам.
За бажаним сппокоем ти дасиш можливість відчути знову твій запах
і всім єством знову на полювання.
Я полюю на тебе. І впіймаю.
Я мисливець. Жадібний, кровожерливий, голодний.
Я полюю виключно на тебе.

Ще лише крок – і ти в пастці мов звір в проблемах.
Та є момент пошуку. Незкінченний.
Де душа в тобі, коли знайдеться?
ЇЇ я запах чую, думала це так легко.
Всі континенти проходять повз мене.
Ти вдихайся, відчуй присутність.
Маю зупинити, завершити місію.
Я мисливець. Йду на полювання.

Все, мета і вже нічого не потрібно – все інше ніби в порох.
Жертвую, ножем перерізаю горлянки всім зайвим емоціям.
Я – мисливець.

Інстинкт рухає тілом у напрямку слідів лісових.
І в момент будь який можу злетіти і з висоти побачити тебе.
Відчуваєш, як наближається моє єство до моменту завершення міссії.
Я мисливец, полюю виключно влучно.
Виключно залежний мисливець.

Все вдихаю носом повітря – дихаю, шукаю.
Твій запах. В цьому і є проблема пошуку – твоя душа.
Відчуваю її запах і вирушаю знову і знову на полювання.
Завершити місію.

Всі континенти повз мене.
Тебе бачу. І запах від душі.
Ти маєш бути готовим.
Я - непомітною.
Йду полювати.
Я мисливець.
Ти будеш впійманий.

Ще крок. Ще.
Я мисливець, тебе впіймала.
Ти – моя жертва.
Міссію завершено.

2007р
Моя запекла бою драма!
За дотики, їх глибину,
Приблудою себе назвала,
Я з ними злилася в одну
Незвідану, криваву пристрасть,
Краса жорстокості між рук моїх сплелась...

Пустою стала, як ніколи,
І здатна змінювати світ
Свій власний, не без бою!
Залишу в тобі я свій слід -
Той невагомий відбиток кропивного болю
І краплі соку тіла твого, йдучи, язаберу з собою.

чи запізно у небо до раю
чи зарано у пекло до зла
на чеснотах душі погадаю
і можливо вгадаю хто зна
а утім не удячна то справа
своїх плюсів і мінусів рать
шикувати і зліва і справа
як гріхи і святу благодать
хто відсіє лукаве й сумлінне
може той що усюди й ніде
він поділить на вічне і тлінне
все живе заодно і мене

28/08/2014

Не для душі
(така - окремо зайва)
озвучити свербить
мить...
Том перший.
Стелажі.
Айва?
Можливо, шайба?
Поезія про сить?
Цить.
Мені,
який у черзі,
не до хокею й гола.
Медогляд.
Заздрю.
Долар
успішніший, ніж я.
Ані рентгенограми,
ані аналіз крові
(лейкоцитарна форма)...
Норма.
Як чаша і змія.
Не те щоб грізні двері -
відчинено ворота.
Відсутні всі пороги.
Привітливе
лице.
Мазок
зі слизистого рота,
щоб сплюнути під ноги
злих гельмінтів яйце.
Один єдиний долар
(сухий, але зім'ятий
чи мокрий і брудний)
не знатиме й спокволу
крепітаційний хрип.
Хлип
і черга тануть...
Наступний кабінет.
Потім...
Том другий.
Без душі.
Сюжет.
Давай... аналіз
плоті.

28.08.2014

Тарас Шевченко - ти поет ,людина часу,
Патріот країни.
Із не заможного ти класу,
Але приклад для кожної людини.
За життя свого страждань зазнав не мало,
Більш ,як сто літ пройшло ,коли тебе не стало.
Ти мову нашу рідну величав,
У творах Незалежність України прославляв.
Як добре , що Азірова не знав,
Бо ти б його під три чорти послав.
Як мріяв ти про вільну , сильну Україну,
Об'єднану,правдиву та єдину.
Нехай у серці закарбуються твої слова:
"Любіте браття Україну - вона у нас одна."

09.03.13

Ти кричиш, що путін х*ло,
і рахуєш себе патріотом.
Думаєш як є, то так би й було,
Та виглядаєш просто ідіотом!

Ну який же з тебе патріот,
Коли ти навіть гімну нашого не знаєш!
Солдатам краще ти допоможи,
А не парламент український обсираєш.

Ти б'єш себе у груди, бо ти - патріот,
Але від армії всіляко косиш.
А як прийде війна, не дай же Бог,
То прихистку в держави просиш.

Ти - українець і повинен тим гордитись,
Співати про країну вірші та пісні.
За Україну Богу помолитись,
і голосно сказати - ні війніі.

05.08.14

Один лиш постріл, й обірвалось життя юнака,
Він довго ще лежав на полі бою.
Як сміла підійнятись ворога рука?
Ми втратили героя, Україно, із тобою.
Його вдома чекають,так не хотіли відпускати.
Батьки іще не знають,що сина час ховати...
Не знають й друзі, про це горе,
Не знає й так, що вірно так чекає.
Він так хотів побачить море,
Він так хотів, а мати ще не знає..
Один лиш постріл, й обірвалось життя юнака,
Він довго ще лежав на полі бою.
Як сміла підійнятись ворога рука?
Ми втратили героя, Україно із тобою...

Дорогі мої, мужні, солдати, пишу вам цього я листа.
Вам потрібно тепер воювати, бо прийшла у країну війна.
Бо зазнала країна удару, бо зазнала країна біди.
Прирівняли її до товару, грабували її хто-куди.

Та все це нам вже набридло, ми не хочемо більше так жити.
Батькам на когось працювати остогидло, а про майбутнє й не хотілось говорити.
Піднявся народ із колін, зібралися усі на майдани.
Зажадав люд простий змін, і на винних одягнути кайдани

Дорогі наші, мужні, солдати, не забувайте себе берегти.
Ви сини чиїсь та тати, вас вдома чекають діти й жінки.
Захищайте ви нас і боріться, визволяйте країну від мук.
За майбутнє ви наше моліться, не віддайте до чужих рук.

Хоч я мало розумію у свої 16, та серед вас також багато молодих,
Вам трохи більше ніж за 20, хлопців вірних відданих простих.
Я вірю у вас в ваші сили, вірю в майбутнє без війни.
Щоб мирі ваші діти жили, ніколи не знали біди!

30.08.14

Все сказане знічев’я, спроквола
не додає у дебет на рахунку
ані добра, ані лихого зла,
а несказанне, Богові хвала,
у душах сколихне високу думку.
Не намалюєш свіжості роси,
яким би не прославився талантом.
Епітети для опису краси
достойні бути тільки плагіатом.
Але у поті власного чола
ми ліпимо гладущики і свищик,
і навіть Йову доля не дала
в очах Творця піти від нього вище.
Творіння Ягве – і добро, і зло,
замішане на явище із глини.
Як не хвали гончарне ремесло, –
що – на віки́, не зробиш за хвилину.
Як не пильнуй, а зло не промине.
І Люцифер трудився біля храму.
Тому у нас походження складне:
одні – від мавпи, інші – від Адама.

Пройшли віки, які змінили світ.
Народжуються карлики й гіганти
виконувати Божий заповіт:
одні – творити, інші – руйнувати.
Навіяне із товщі вишніх сфер,
і дольному послужить за науку.
Лихе мине, якщо живий помер,
аби минуле історичних ер
служило й неживим для порятунку.
Містичний дух відточує стило
покликаних страждати щохвилини
за наших ближніх – винних і невинних.
Радари душ уловлюють тепло
думок, які лягають на крило
нових ідей у всесвіті людини.

                              2012

Na zjazd, mityng i forum
czeka trafny aforym.

2014

'2014

с вершин высокого обмана
из глубины молящих слов
сочится кровью чувства рана
что называется любовь…
из дали той где смерть устала
у мира отбирать свое
таю я болью те начала
что называются житье…
из бездны где огонь ужасный
где всех вина – моя вина
я искупаю грех мой страшный
что называется война…
из непременного рассвета
наитием стиха дыша
несу я лучик мой - последний
что называется душа…

27.08.2014

Добігає літо до межі
За яку вагається ступати, -
З року в рік лякаючись іржі,
Наче невитравної печаті.
Причаїлось літо у кутку
Вічно нетривалої господи,
І вдихає куряву гірку
Із поспішно прибраних городів.
Догоряє літо в синій млі
Прохололих обріїв світанків, –
І стає тривожно на землі
Від її нестерпної мовчанки.
Відпливає літо в далечінь
Човником удаваним омани, –
І негоди непривітна тінь
Укриває спорожнілу гавань.
27.08.14

2014р
На дотик час до болю вже знайомий. В самотніх пустощах чекання серед стін із нами в хованки все грається минуле. У снах сміливих мрійливих відтінок надають життю ці ігри. І не знаєш знайдеш їх тіні димні в шафі чи на кухні. Зненацька в очі дивиться із дзеркала минуле, бо гра триває й досі. Та тепер трішки змінились правила. Тепер гравці всі ніби хворі. У параноїдальних приступах думки. Немов у трансі з голосу все виринає щосекунди нове слово. Схвильовано складаю їх в рядки. Немов мої солдати стоять струнко – літера за літерою. Вже готові до війни… і захищають музою із підсвідомості врятоване в пориві творчої недуги – в серці пустоти. Серед усіх – живих чи мертвих – німа та усна є домовленість. Не зупинити. Лиш допомогти пустому серцю тому по вінця чистою любов’ю сповнитись і збутись в мить. Життя. Хоч і з відтінком, певним присмаком знесилення та втоми. Солдатам літерам з листів нікуди не піти. Стоятимуть і далі. Адже для цього автором породжені. Свій час й обов’язок мають ствердно так проголосити в момент потрібний істинну свою повинні. Її несуть в словах своїх в думках уяву збурюючи. Так. Інакше може і не бути. Та точно знаємо усі – нам точно… однозначно не вистачить змоги забути… Ми пам’ятатимем завжди…

2005р
Мене немає ніде.
Одна.
Хвора і ледь божевільна, нічия.
Світ – то ілюзія.
Емоції зайві.
Нерви і мозок знищено на замовлення.
А серце?
Полите кров’ю,
Подане нечистому на сніданок.
Хтось ще говоритиме про блаженні сльози?

Може я стала невидимою?
І тепер мене ніхто і ніколи не побачить?
От знаходжусь в нестерпній кубічності
«рідної» реальності й мрію про це.
Рік. За ним наступний.
А нічого не змінюється.
Просто
Готуєш ті ж самі думки інакше,
Сама суть – безкінечно незмінна.

ЧУЖІ ДАРИ ПОЛОВИ

Чужі вожді несуть у наші очі піски поло́ви
З темені крізь ночі. Людські почались ло́ви
З відусюди. Чужі боги́ полюють навмання
У пошуках одуреного люду й немовля
Народжене в дурмані ще не зна, що у тиші́
Чужі творці задобреного зла лиш за гроші́
Зкуповлюють майбутнє твого роду
Й облудливі світи знецінюють природу
Різдва спільноти. Овації здіймуть чужі гріхи
Над смертю нації, що при́йшлі тельбухи́
Засліплена приймає за дари і вимирає…
З’їдженій душі бракує сили, кволість обирає
Не гідність боротьби, а гонор заздрості і ту́ги,
Не чин просвіти – тихий харч прислуги…
Чужої милості мінлива гра за спокій в нагороду
Зжирає цінності й зерно життя народу.

Павло Гай-Нижник
26 серпня 2014 р.

Нема отав.
Лишилися покоси.
Скільком родинам схід життя задмухав…
Уже достатньо крові,
«новороси»,
оскаженілі герострати духу.
Уже пророків з’їдено живцем.
Уже міняли підкорили храми.
В гіркім ярмі згадаєте про це,
як западе земля під канчуками…

Люди наче хмари
По життю пливуть.
Аж за обрій-старість
Простяглася путь.
Білі та грайливі,
З вітром тет-а-тет,
Не затінить ниви
Їх веселий лет.

Темні плинуть низько
У грузькій юрмі,
Над ланами виснуть
До часу німі.
А коли між ними
Тісно , що й не пнись,
Вигуками злими
Сповнюється вись.

Благо, є затишшя, -
Веселковий стрій,
Світиться Всевишній
У красі своїй...

Є біла Русь, і інших є немало –
мала, велика – там, де нині Рось.
Московська Русь? Такої не бувало,
аж поки Київ не завоювала
орда. Так само й нині. Вже – ось-ось
об’явиться прямісінько у Раші,
де унтер-фюрер лізе auf Berg,
куди ніколи не буває черг.
               А хто й коли візьме його на зашморг –
               байдуже, чи Гаага, чи Нюрнберг.
Востаннє ощетинився напевно
одвічно войовничий Люцифер.
І сіє ложні історичні зерна,
що все своє Москва собі поверне,
аби пожати аутодафе.
               Малоросія рипнулась додому
               і князь пітьми примірює вінець.
               Але немає блискавки без грому.
              І нині ще нікому не відомо,
               кому кадило, а кому кінець.
Історія захована у міфах.
Великий Блок і той себе знайшов
у амазонках і у царських скіфах...
               А нам – аби наш дух не охолов.
               Не ради слави, то заради втіхи
               у нас тече блакитно-жовта кров.

                              08.2014

На ободі красивім чобітка* -
Твоя оселя – озеро велике,
Чарівні гори – зелень там витка
Над плесом величаво-темноликим.

І ти, як світла хмаронька легка,
Що у волосся заплела гвоздику –
У замку, де зубці, як у казках –
У небі понад лісом напівдиким.

І я лечу лелекою туди,
У теплий край, де квіти веснянії,
Забувши про осінні холоди…

А там зима в лице з порогу віє
І прозою шмагає: геть іди!..
Я не тебе кохав, а тільки - мрію!

26.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)