Усе вертається… Якої
сваволі, святості, покути,
коли розгорнуто сувої
майбутнього, що мало бути?

Війна ятрить земне осердя
із покоління в покоління…
Чи має вибір милосердя
в лабетах вищого веління?

Невже до сотого коліна
рабів карає ангел віщий?
Йдемо дорогою руїни
і не питаємо, навіщо…

Бог підняв мене на срібні вила
і струсив - в пекельну цю любов.
Сто разів тебе я поборов
на сто перший раз мене убила, ох.

І тепер в обіймах у зміїних
я закинув очі навісні
в небо, там де місяць весняний
межи зір на на гострякові гине.

Ти сичиш, кусаючи уста,
і плямую я твої холодні груди
фосфором цілунковим. В полуді
сплять камінними квадратами міста

І розламаним ґранатом світять ребра,
між яких ще б’ється навмання
серце, повнеє солоного вина,
у любови запахущих нетрях.

Хмара падає у вічі кажаном
і плащем за плечі обіймає
нас, заплетених тілами, і до краю
прірви тягне гаком, наче сном.

Поки ж ми здригаємось в обіймах
яма терпеливиться, на дні
гострить паколи, розлукою сумні,
тільки душу з мене перша виймеш

ти зубами голками - тоді
падати летіти коливатись
байдуже мені бо не зазнають
вже розриву душі молоді.

Як же, гетьманівно, ти не маєш
богом даної довіку вік душі,
і в мені цю квітку задуши,
лютим - заморозь цвітіння маю.

І ступлю упевнено до краю
прірви та впаду у вогняне
Ямище, де смерть співа й гуде
і серця ножем криваво крає.

Хай скипає серце на ножі!
Мукою нехай геєнна грає!
Недаремно я на світі жив
срібні вила я благословляю, ох.

шипить і плеще в очі срібна піна
пливуть хмарин поплетені вінки
серед березового цукру і проміння
вони муркочуть кішки та жінки

ми біжимо торкаючись губами
межи деревами які біжать назад
немов налякані тікають білі дами
яких жене у ніч страшний пірат

нам шумовиння очі виїдає
і сльози падають через веселий сміх
немов русалки нас заскоботали
і кинули вмирати тут на сніг

сміятися нас кинули на сльози
у кішок натовпі в оточенні жінок
ми потопаючи хапаємо за лози
і за небес незгасливий вінок

і хвилями тіла на берег плещуть
у горлі тріпаючи дзвінко язиком
кішки муркочуть і деруть нам ноги
і місяця пливе рогатий ком

і місяця пливе рогата миша
на чорному дірявому листку
а ми цілуємось неначе світу більше
не буть уже на нашому віку

- Привіт!
Живий... Але втомивсь...
Минула ніч -
я до світанку дослуживсь...
Нормально,
люба!
Я повернусь...
Люблю. Пробач:
нас прослуховують...
Не плач!
Тримайся,
люба!

(дзвінок завершено)

А ветеран усіх фронтів
сьогодні - мало не журба!
За стільки років...
стільки днів
онук* -
"Катюшина" ганьба...

16.08.2014

Достигли яблука і груші,
і сонце жаром налилося,
вплітає серпень у волосся
сухий листок. І не порушу
святого таїнства довіри,
ні тиші, що без дна, як сито,
ні права в осені просити,
аби не квапилась надміру.

2014

Не розчинюся більше, не злечу,
І більше не повірю сподіванням.
Тобою настраждалась досхочу.
Нема його...не назову коханням.

Втомилась падати собі у слід,
Саму себе " за що, чому?" питати...
Мов повінь я переплила убрід,
В безодню цю нехочу знов пірнати.

Ніколи не буде інших знамен, окрім наших,
Ніхто не полонить пам’яті чорні зіниці,
Триватиме сутінь, кричатиме тиша – марить
Маленька Вітчизна у своїх надвеликих столицях…

Йтимуть полки, оминаючи кладовища, росу
Вибиваючи стройовою пам’яті материк,
Кам’янистим берегом, чорною линвою по Пруту,
Граючи тишу, вагітніючи на крик.

Тереби твердогранний щебінь, лови птахів,
Минай польові, осипай недостиглий хліб,
І коли Господь підірветься на одному з твоїх літаків,
Подаси йому його непідйомний німб.

І що ти можеш сказати – це кисень/звук,
Легені картавлять – глибоко у них дірки,
Немає нічого постійного, крім розлук,
На білім зап’ясті її худої руки.

Черпай її голос, долонями, подихом з вуст,
Мовчатиме літо, в каштанах гарячих очей,
Маленька Вітчизна – викладена із руст,
Великі столиці – муровані із людей.


2014 р.

Ей ти, мужичок під моїм вікном,
Йди на війну і там кохай її до ранку,
А в мене небо над вікном,
Сльоза незрадна і незаймані світанки.

Ну що? Ти наслідив - то вже іди.
Он там гримить, туди спрямуй свою дорогу
І забирай свої слова,
Твої епітети мені тут ні до чого.

Так от, сусіде, зараз буде дощ,
Твої стежки слизькі, мої стежки незримі,
Та, зрештою, я дякую тобі,
Це знову сталось - ти штовхнув мене на рими.

Цей недовірш присвячую тобі,
.....а, може, краще я скажу так по-простому -
.....................................................................іди до..дому!

15/08/14

Літній вечір обіцяє дружню рамку
для портрета стоптаного дня.
День до чогось бравсь одразу зі світанку:
був за вовка, був і за ягня.

Все позаду. Не усі нагоди - ситі,
уціліли радощі не всі.
День розбудувався на численні миті,
а остання - просто на нозі.

Хлюпнув факти, зачитав права (і решту)
непідкупний поліцейський час.
Вичерпався день, і протокол арешту
літній вечір підписав в анфас.

Просто з шани, за ослаблу, але лямку,
що і завтра з'явиться зрання,
літній вечір обіцяє дружню рамку
для портрета стоптаного дня.

15.08.2014

Ранкове літо
Твоїм пробудженням світить.
Підводить вітер
Голівки схилені квітам.
Куди нам діти
Бездонні розриви світу?
Тонка стежина, --
Пробігти треба уміти.

15.08.2006р.

Господи, дай мені сили мовчки терпіти незгоди,
Не нарікати на долю, не голосити дарма.
Ласка Твоя, що є небо, сонце, і річка, і броди,
Воля Твоя, що приходить літо туди і зима...

Господи, дай мені моці не занехаяти віри,
Не схоронити надії у запустілих ярах.
Ласка Твоя, що крило є, ладне здолати всі прірви,
З волі Твоєї лиш прийде прірву долати пора...

Господи, дай мені тої, можної серцю, наснаги,
Що виліковує розпач і вимуштровує глас.
Ласка Твоя, що на зле і добре є істинні ваги,
Воля Твоя: ще настане важити істину час...

Господи, дай мені змоги щирості не загубити,
І не забути у храм Твій благословенних стежок.
Ласка Твоя, що є Слово - всепереможна Молитва,
Воля Твоя: береже те Слово душі кожний крок...
(5.08.14)

Болить мені несправдженість моя...
Відсвіченими небом голубами
Летять Слова. А край доріг стоять
Одні жінки, століттями, роками...

Сопілкою заграю у вітри.
Листочками розкинуся по світу.
Зведуть угору очі явори.
Заграють полонини у трембіти.

Вслухаюся. Скажи мені! Уста
Твої мовчать. Чи я недобре чую?
Минає мить неплідна і пуста.
Не те, не той, не та... Стояли
Берези дві побіля рук Христа,.. -
Лише хрестом при домовині стали...

07.08.06р.

нас татуйовано фігурами
їх зміст високий і святий
серця кинджали змії гурії
троянди кораблі хрести

орел сидить на плечку лівому
в Наталі з правого руша
на кораблі великім білому
шукать америку душа

і генуезця ворохобного
там видно постать на мості
і синім виколото коміром
слова на горлечку святі:

‘все починається негодою.
земля безвидна і пуста.
ширяє дух мій понад водами
мого пустошного життя.’

і на вершині груді білої
ковчег застиг і з нього ной
на протилежну гору дивиться
і зачудований тобой

і кольорова і незлічена
на мене блимає очва
і пролітає непомічено
птах мимо нашого вікна

тобі несе оливи гілочку
але Наталі не знайшов
не зупинить потопу вічного
і світу загниває шов

і він розлазиться і репає
немов обдертий кобеняк
а бог тебе ‘до себе требує’
і хмар колошкає сіряк

ти розмальована й розмічена
мене цілуєш в темноті й
лепече мій язик скалічений
слова забуті та святі

Приснився сон – фарбуєм в біле КРАЗи,
Вантажим сало й гречку – будь здоров!
Нас не просили? Непотрібні фрази –
Ми виступаєм дружно на Тамбов.

Кордон? Премо – плювати! Дай дорогу!
Без митниць і узгоджень, зайвих слів.
Там українцям треба допомогу –
Бо “другу мову” Путя ще не ввів.

Тамбов – і далі! Їдем – не вертаєм,
Пусті полиці, “множєство” проблем.
Зупинимось напевне під Китаєм –
Народу тьма страда під москалем.

Республік з десять створим по дорозі,
На Красній площі підіймем Майдан!
А там, дивись, і “сам” спочине в Бозі –
Розвалиться мерзенний Кацапстан.

Поможемо – чого чекати всує?
Навіки пропади страшна маро!
Не триста КРАЗів – тисячу фарбуєм,
Сторицею віддячим за “добро”!

Куранти відізвуться трубним гласом,
І зло кремлівське згине на віки!
…Молюся в сні, щоб не збудитись часом –
В Тамбов хоча б доїхати таки…


14.08.2014

Ранкова блакить,
В якій бліднуть зірки.
В далечінь загляніть~
Там туман навтьоки.
Як не видно зірок
Виринає каскад,
І кружляє танок
На лужку, із Дріад.

Ранкова усмішка знов
Така рожева даль,
У серці моїм до основ
Править невтішна печаль.
Буває я іноді, скраю,
Прокинувшись в ранню годину,
Порожнім цим лісом блукаю
Слізьми заливаюсь своїми.

Час і дню панувать,
Осідає туман.
А ліс, щоб не чекать,
Одяга золотий талісман.
Я дозволю над нею насмішку,
Над печаллю, мене що стискає.
Лемент птахів послухаю трішки~
Їхній спів серце хай звеселяє.

кінець - так
'2014

у моїй голові диверсантами злющі відьми
їх тихенько рахую одна дві п’ять
і збиваюсь помітивши їх без спіднього
обмотались чар-зіллям і кляті в кущах
сидять

у моїй голові літаками бозони Хіггса
крізь астрали і кварки у доплерівський ефект
я знімаю із себе усе швиденько до біса
від орбіт до галактик й кількох невідомих
комет

у кімнату боюсь там так темно хоч око виколи
в ній немало чорнезних як чорт котів
у моїй голові загули гвинтокрилом віхоли
а малесенький дрон аж під стелею щось ло-
потів

набираю я лікаря пропишіть хоч якісь пігулочки
або заштрика дайте немає то краще дві
не боюся я вас аніскільки нізвідки ні трішечки
лиш зірвуся знетямлено й голосно скрикну
help me


14.08.14

Стомили люди...
Господи, сто МИ.
І жодного, хто стишує громи.

І виславляють купно град і Смерть...
Сади розчахнені... Хиткий мольберт.

У мирті погорільці, прах жар-птиць...
Невловні істини шугають між кислиць...

Ні маяка, ні плину, ні ріки.
Лиш триязикі бонзи й кулаки...

Приблудні псюги, рейвах плямних мас.
Небесні сфінкси падають на нас...

Та вже отам - серед піщаних лук -
Здіймає Син Твій жовту кушпелу...

Десь під привітним
рясним дощем
самотньо квітне
Едем.

Від весен плину -
єдина мить,
очима лину
в блакить.

Нехай під вії
життя крива
кладе надії
слова.

За те, що краю
від серця я:
«люблю, чекаю,
твоя».

За сни рожеві
дітей моїх,
я вдячна Єві
за гріх.

2014 рік

Зарево раннє,

День про запас,

Викотить яблуко

Сонечко враз.

Куполів райдуга,

Мед і хрести,

Золотом стелиться

Шлях до води.

Поле в букеті

Спасом бринить

Холод на злеті,

Час відпочить….

14.08.2013

Замучений спекою серпень
Змарнів, мов зів’ялий букет,
І стих, як в задумі нестерпній,
Спустошений словом, поет.
Аби не зомліти від чаду,
Пропахчених сонцем, цвітінь, –
Він зараз ховається радо
Під хмарки прозорої тінь.
Вслухаючись жадібно в звуки
Кружіння далеких громів, –
Край літа в розпачливих муках
Задушливо запломенів.
13.08.14

Ностальгию по городу Питер
Мне однажды внезапно вытер
Человек невысокого роста -
Снова Вова - ну, как же все просто.

На Литейном ни града ни бури,
Лишь моленья на главного гуру.

Ностальгия безумного. Серце
Хочет в город, который из детства.
В ночи белые до безумия,
В храмы гордые, как везувии.

На Литейном уж тишь и гладь,
Лишь не надо - кто виноват.

13.08.2014

Не викорчовуй, Боже, сьогоденням
Мою незмінну тугу за ровесників.
...Війна відкинула нас, дітей,
В кам’яну епоху, де вогонь
Добували трутом і кременем-кресалом,
Де взимку на заслонці носили жар
В завіяну снігом хатину,
Де за дієту слугував підножний корм,
А квіт акації був за десерт...
Тож перед пам’яттю всіх тих,
Хто так і лишився в тій кам’яній епосі,
Спиняй мене од забаганок, Боже,
Частіш нагадуй, що все можливе
В цім сатанинськім світі,
Що за монбланами достатку
Причаїлась смерть, і що якоїсь миті
Все може обернутись нежданим
Спогадом міфічним у печері
Бозна якої вже давноминулої доби.

Троянський кінь з кремлівської конюшні
нахраписто розбризкує слюну,
скрипить підступно витесана люшня,
полудрабок нагадує труну.
А збруя – аж виблискує здалека,
і перепони на шляху нема…
Пильнуйся, Україно… Бійся грека
у шкурі з-під московського клейма…

13.08.2014

В Крым прибыл не кузнечик -
зелёный человечек.
Зелёный человечек -
огромный аппетит.
Он ест, но ест не травку.
На мух не ставит ставку.
Ему подай добавку -
звезду "Большой бандит".

Представьте себе!
Представьте себе -
зелёный человечек.
Представьте себе!
Представьте себе -
зелёный президент.

Крым не был так любезен:
курорт, но бесполезен.
Курорт, но бесполезен,
как золото луны.
Из задних гениталий
умельцы изваяли
достоинство медали
зелёного. Шпаны.

Представьте себе!
Представьте себе -
зелёный человечек.
Представьте себе!
Представьте себе -
зелёный президент.

13.08.2014

Про свободу вичовганий міф.
Перепуття. Двоголовий ворон.
Ворог мій - покараний Сізіф.
Та Сізіф покараний - не ворог.

Дрож осик і Лети піт липкий.
За престол невиправдана битва.
... Згусток зір. Венозна кров ріки.
Ранок, неминучий, наче бритва.

2014

ДО ЛЬВОВА
I
Dm Gm7 C
Скажи мені чому я знову сам не свій
Fmaj7 Amaj7 B
Коли сідаю в поїзд, що іде на Львів
Gm Asus4
Коли крізь скло вагону бачу твої гори,
A Dm\D7
храми й собори.
Gm C
Скажи мені, чому з тобою знов і знов
Усе нагадує про юність та любов
Коли з дощами моє місто проплива,
мов пароплав у морі.

II
Ми підемо блукати містом до зорі
Де нас вітатимуть сріблясті ліхтарі
Де знов під музику кружляє у танку
листя та осінь.
І ми відчуємо твій погляд на собі
І всі костьоли, леви, замки й димарі
Пройдуться з нами. Й місто Лева до сердець
любов запросить.



приспів:

D7 Gm7\Gm
Невже все це в твоїх очах я віднайду
C Fmaj7 Amaj7
Коли увечері із поїзда зійду
Gm A
Коли зустрінемось з тобою на пероні
Dm D
І пригорну я до серця тебе.

Gm7 C
Відчую каву з поцілунком на вустах
Fmaj7 Amaj7 Dm
Побачу зорі Львівські у твоїх очах
Gm A
Почую як лунає музика в серцях
Dm \ D
З храмовим дзвоном.

13.08.2014

Чого розумного в житті не сотвори ми,
найрозумнішим є і будуть афорими.

2014

А й справді, як подумати - навіщо?
Хіба щоб скинути її могла умить:
Як дощ періщить або вітер свище,
Як сонце гріє й хвиля холодить.

І сукня ця така повинна бути,
Щоб зняти швидше захотілось нам...
Я уточню відразу і по суті:
"Нам" - це, звичайно ж, нам, чоловікам.

Найкраща сукня?.. Звісно, що ви, знаю -
Це сукня Єви… Ні, не все одно.
Біблейська Єва саме в ній з Адамом
В раю гуляла... Бачили кіно?..

Новітня мода у жінок - "без сукні".
Без ниточки на тілі, я б сказав.
Щоб пам'ятались миті незабутні
На пляжі - й на природі поміж трав.


13.08.14

Ти, Каїне, мене прости,
Я винен сам у своїй смерті
За те, що був такий відвертий,
За те, що на жертовник стертий
Ягнят малих приніс. Пости
Я всі сповідував, як треба,
Хоча зазвичай тільки стебла
Та корінці вживав. До пекла
За це потрапити не встиг...
А братовбивство - це ж не гріх!
Я у раю тебе чекаю,
Мисливства, правда, тут немає.
Тобі сподобаються зграї
Величних ангелів святих.
Що кажеш? Тобі чорт за брата?
Що ти жадаєш убивати?
Що будь Господь і рай проклятий?
Прости! Ще раз мене прости...

Отак буває: ненароком
Люцифер обернеться Богом,
Святий себе вважає грішним,
А грішник - праведним. Невтішно.

А людям - що?
Як на землі є істина лиш у вині.

Підземні води кров"ю підійшли,
яко під горло задубілий ком.
Голосить поле сріблом ковили:
Миколонько! Миколо! - О, Мико...!
коли б за мить до кулі - та б коли...

хіба б я промовчала на "прощай"?!
і жало тиші не зотяла тим -
єдиним: "я люблю"?! Пливе кача
за меж останню... пір"ям золотим
займає ґніти вигаслим свічам.

Люнарія над пасмами пожеж.
Ридає світлом горній Херувим...
а ти мені ніколи не минеш!
Унеблений у серце молодим -
iз мене помсти вогнищем зійдеш!

Три крапки в кінці рядка –
Зітхання, прощання, вирок?
Три крапки, в яких зника
Минулого фотознімок.

Три крапки і більше ніц,
Чи слів, чи повітря бракне,
Чи часу. Любові шкіц
На сонці серпневім блякне.

Невидима і легка
Підміна словам відсутнім.
Три крапки в кінці рядка –
Три постріли у майбутнє.

Я вигнання твоє духовне звідав –
Мов за плечима – років три тюрми,
Тепер уже спілкуємося ми,
Хоч ти сувора, наче Немезида.*

Три роки заполярної зими
Без твого світла… Жив, немов сновида.
І царство найпохмуріше Аїда
Мені здавалось раєм неземним.

Та що тепер?! Я маю кілька слів,
Од котрих ледве-ледве не зомлів…
Сяйнули ж бо привітністю раптово.

Благословляю час гіркий розлук,
Над океаном сліз моїх і мук –
Надія на відродження любові.

12.08. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

На вершинах на карпатських
Бог відпочиває.
І мольфар на дримбі хвацько
коломийки грає.
А в ущелинах глибоких
демони і духи.
В букових лісах високих
ходять відчайдухи.
В кожного свої Карпати
в голові і серці.
Кожен має розшукати
до вершин тих дверці.
Хто шукає у Карпатах
щастя, хто – надію,
кадр для фотоапарата,
або амнезію.

Світає. І немає сну.
У одіялі грішно щулюсь.
Ось-ось і лірику утну,
аби ліниві усміхнулись.

Кому за чим, кому куди,
а я святкую потягушки.
І тут без порції води
не відірвати від подушки.

О, півень піє! О! Дует…
І на стіні кує зозуля,
неначе тут не я поет,
коли на черзі тема – муляр.

Але дотягну до семи.
Ще літо. Нічого втрачати,
а там уже і до зими
рукою тільки-но подати.

І хай радіє ка-цап-ня,
що я її не зачіпаю,
коли нічого, крім спання,
животворящого немає.

І хай не плачуть матері,
що їхні діти ще воюють,
і що сьогодні до зорі
когось із рідних не почують.

Угомоняться діячі,
а там уже і засвітає,
коли нічого уночі
на нервах
               терткою
                              не грає.

                              08.2014

Цього року хмари надто мальовничі.
Не псують їх вигляд гулом літаки.
Літаки цивільні - землі войовничі...
А перуку небо носить залюбки.

Ось літак у небі, знов за ним наступний,
за наступним стільки, скільки є пліток.
Величаві хмари (білі, недоступні)
закликають сонце до себе в гурток.

І тримає сонце надзвичайну спеку,
заверта-розхитує хмари у танок.
Цього року кожна схожа на лелеку
із нових пухнасто-білих пелюшок.

12.08.2014

Яке «АТО» рятує Україну?
Пора уже назвати імена!
Ідуть бої. Руїни. Люди гинуть!
Хіба оце, панове, не війна?

2014

І я попожив у місті, з будівель чиїх росли
статуї, де по вулиці, з криком – "розтли! розтли!",
жвавий гасав філософ, тряс бородою,
і нескінченна набережна нітилась їх юдоллю.

Тепер там сідає сонце, лагідне до камінь.
А ті, хто мене помилував од гризні сумлінь,
нині по засвітах. Ба, облизні знакомиті
собакам, що на об’їдках нюх туплять у гонитві

і напастю схожі з пам’яттю. Блики світила, сад;
голоси даленіючі, вигуки штибу – "гад!
йди геть!" на чужім наріччі. І годі розумувати.
І краща у світі лагуна золотцем голуб’ятні

сліпить зіницю, або сльоза.
Людина, що доживає до того, що казна за
віщо її любити, цураючись супротиву
шаленої течії, криється в перспективу.
1985

Перегрівся Вова – серпень, жарко,
Мізкував, натужився – і от
Вже придумав, як “гуманітарку”
В український впхати “огород”.

То такі кацапські “чари-бари” –
Під Червоні рядяться Хрести,
Щоб приставить вовка до отари,
Чи в капусту цапа завести.

Ось брикає на короткій шворці –
Не терпиться, загляда за тин.
А за ним ордою “миротворці”,
Теж усі з рогами – як один!

І колони вже рояться роєм,
А над ними в’ється чорний крук…
То навіщо нам оті “конвої”?
Що нам треба із ворожих рук?

Пригадай історію криваву –
В москаля завжди “подвійне дно”!
Бутафорське підле “ноу-хау”:
Як не в двері – лізе у вікно.

Певно я Америк не відкрию –
Брати прута, з голосним “Гиля!”,
Гнати “миротворців”, гнати в шию,
У брехливу Рашу до Кремля!


12.08.2014

цнотливу жагу освідчення
мордуєш очима слідчого…
на білу магію зустрічі
лягає паморозь відчаю…

зарано любові до вирію -
намарно лопоче крилами…
бо стали слова зайвими…
бо стала жага безсилою…

І на діалоги мало часу.
Пасажир – у водія авто:
– Ну і що там чути із Донбасу?
А йому у відповідь, – А ТО.
               Надокучили пусті розмови
               і заіржавілі якорі.
               Є «Айдар», і є уже готові
               українські – наші – гайдарі.
Сатаніє фурія Росії
і удар готує кожну мить.
Висить Анька, як медаль на шиї,
– Яня, хайль! – Чеченя верещить.
               Охололи півні-комуністи.
               Їм одно – комуна і тюрма.
               Петя тупо не бажає сісти,
               а Адаму сідала нема.
І немає Україні волі.
У Європу ще тотальне, – зась.
Гегемони знову на престолі.
На́що їм та місія здалась?
               І реформи, і АТО зависли.
               Все на рівні вичахлих ідей.
               Путія оскоминою кисла.
               Їй усе – росою між очей.
Щось непевне стало із рікою,
у яку не ступить Геракліт.
Зачиняє шлюзи за собою
і Європа, і лукавий світ.
               Об’явились зеки майдануті,
               заблищали долари й наган.
               Гойда Рашу.
                              Ай да Ліліпутя!
               Запалив у Києві майдан.
І на кого треба нарікати,
що палає шина і авто?
Що там діють пекла кандидати?
І лунає вибухом, – А ТО!
               Генофонд, урізаний смертями,
               не уміють берегти сини.
               І не видно ще кінця війни...
На поталу кинуті вождями
дорогими юними життями
все ще платять винні без вини.

                              08.2014

Голубі ялини, голубі ялини
Пензлями верхівок небо обвели.
Я до тебе мила, голубом прилину,
Голубою мрією вирину з імли.

Голубі ялини, голубі ялини
Приголубте тінню-ласкою ви нас,
Хай нам затуркоче щастя голубине,
Голубінню вгорне непомітний час.

Голубі ялини, голубі ялини
Вас голубоокий вітер обвіва.
Голубою казкою наше щастя плине,
Аж заголубіла ніжністю трава.

11.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

На віях дощ. І солоніє мить.
Блідніють сни рожево-кольорові.
У затишку моїх сумних пісень
Тепер – музей забутої любові...

Тут навіть простір – цінний експонат.
І тиша промовляє так вагомо…
Тут всі стежки вже спалено. Назад
Тепер не повернутися нікому…

На шибці січня – дивна акварель.
Ми підсвідомо ще складаєм ноти…
Щоденник мій – самотній менестрель-
Терпкі, цілющі ліки від скорботи…

Тремтить рука. А як душа тремтить.
В музеї цім – історія висока…
Тут десь за склом живе щаслива мить,
Що відібрала мій щоденний спокій…

Святочно так, як в церкві при свічі…
Німіють строфи і німіють рими.
Тут навіть не молися. Тут мовчи
Під почуттями світлими моїми…

Тут музика нечувана щораз
Перегортає сторінки у слові.
А томик віршів – як іконостас
Від нас самих врятованій ЛЮБОВІ.. .

Сповіді відкритого вікна,
Певно, ще на музику не клали:
Сутінок віолова луна,
Літніх терцій нетривкі причали.

У твоєму кращому зі снів
Білу ніч присвячують любові
Камерні оркестри ліхтарів,
Диригенти вулиць випадкові.

Щастя, - ось, на відстані руки, -
Серпнем підсолоджена омана.
Сиплються і сиплються зірки
В капелюх замовклого фонтана...

Власний голос раптом занімів,
Бо впекла струна, як зморшка рання.
Інтермеццо, - милостиня слів, -
То не є мелодія кохання.

2014

хочеш перстом хрести
хочеш хрестом прости
головне відпусти –
і мені і мене
я на зарібки у світи паралельні
в Парацельса пентаклі
в гороскопи пекельні
тільки вітер війне –
і запахне війною
молись за мене
молись за мною
не перечитуй вчорашні притчі
мої мовчання напам’ять вивчи
вичини шкіри скинуті нами
помереж снами
справ собі свитку… сійся синами
на мене схожими
може ми долюбити зможемо
долю вбити… тебе о Боже мій
у обличчі ворога вгледіти…
діти йдуть… прилітають лебеді…

коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би славну компанію - маркіза де Сада, Жорж Санд і Хемінгвея з сушеною воблою
юного Маяковського ще не простріленого Лілічкіними кулями очима скляними її безлюбові любові а обіруч кованої фіртки кутики вуст Жуковського живуть окремо як кіт чи як притаманно коту на готовім
І там же жоржинами бальзамінами жінки у шампанському віці у капелюшках і з бульбашками на стеблах тремких
ще цілий загін маленьких та менших Принців приручених - вуха почищені, нігті підстрижені – все як треба
у тому саду жасмином бузком самшитом шиті стіни садові фігури живі й уміють дихати і коли гуляєте ви пастельно картинно буває у спину опівночі можуть пчихнути…буває
червоні омнібуси скриньками поштовими біжать перед домом – першими по новини й кутики вуст Жуковського мов коти на готовому муркочуть пухнасто повигинавши спини

Спини мене, діду
старезні твої хронографи чи цокають ще у рідких субстанціях часу?
спини мене, це життя почалось надто стрімко, воно недоречне штучне і передчасне
воно випереджує старших – не по сезону – достиглим плодам не місце в задусі цвітіння.
коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би там лише горбаті тіні

То тіло до душі прислухається,
То душа розпинає тіло...
А згодом дуетом каються,
Блукають буттям оніміло.
І слухають сонячний вітер,
Що мчить повз самотній Меркурій ...
Ти краплі з чола витри!
Don‘t worry! Бо я в «ажурі»...
У злагоді з потаємним
На мить, а чи на століття.
Співаються гімни ревно –
Багатоголосся літа.
І сплять усі фурії світу
в квіткових нічних сорочках.
Я знов у натхнення сповита
(читається між рядочків?)
І ти не вслухайся марно
у внутрішні компроміси...
Допоки життя безхмарне
То не зазирай за куліси!

2013

Минає час і день за днем
не додає мені до стажу.
А я ще граюся з вогнем,
чого нікому не пораджу.

Є недосяжні міражі,
куди не долітає скерцо.
Літами виметене серце
стоїть на варті у душі.

А я усе у неофітах.
Не надокучили мені:
і якорі на мілині,
і незнайома Афродіта,
і ненав’язливий оброк,
і у пісочниці пісок.

                              08.2014

Пройшла лиш ніч, а я вже скучив...
Пройшов лиш день - я втратив спокій...
Без тебе бути я се змучив,
Де ж ти була усі ці роки?

Лягаю в сон - думки про тебе.
Коли я сплю - лиш ти у снах!
Для мене ти - як янгол в небі,
Без тебе я живу в пітьмах.

Тепер горять в моєму серці
Безмежно сильні почуття.
Так легко ти відкрила дверці,
Мені на шлях без вороття.

Мій шлях тепер — то твоє щастя.
Мій шлях — то посмішка твоя.
Ти як той хрест, а я зап’ястя -
До тебе лиш прибитий я.

І я б хотів, щоб ти це знала,
Як ніц не маєш навзаєм -
То почуттів моя піала
Зіграє мені реквієм.

               ***
Чого на інших нарікати,
коли самі і – ой, і – ай!
Ей, генерале, годі спати!
Бійціі уміють воювати,
а ти набої подавай.

               ***
День іде, а от життя минає,
ніби обминаючи мене.
І ніхто не відає, не знає,
чи мине і пекло в цьому раї,
поки божевілля промине.

               ***
У школі ще обділені й забуті,
із двієчників стали пацани
дияволами Сходу і війни.
І мутять воду «сукины сыны –
во славу неотёсанной страны»
кілок осики тешуть Ліліпуті.

               ***
Бандиту легка слава – це війна,
де є і перемога, і осанна…
Дарма, що балом править сатана,
зате наука буде не одна…
Нема науки – неуку погано.

               ***
В зоні лиха – ліпота Растреллі…
І прем’єр, обтріпаний мов скеля,
все поставив на автопілот.
...................................................
« І радіє, і ридає весь народ…»
...................................................
Ці висоти ще йому не стеля,
на яку удатний патріот.

                              08.2014