О, янгол, не ламай свій німб.
О, янгол, не розтоптуй свої крила.
Звучить навколо стільки дурних слів.
Невже ти жити саме так хотіла?

О, янгол, змий з свого обличчя бруд
Цілющою прозорою водою.
Не лий у душу тих гірких отрут.
Невже страшне щось сталося з тобою?

О, янгол, не губи свого життя,
Бо разом з ним ти ще одне погубиш.
О, янгол, у хвилини забуття
Ти по коліна у болоті блудиш..

О, янгол, поверни своє добро
І неповторний білосніжний колір шкіри.
Ти - янгол, зрозумів я це давно.
І досі я не втратив в тебе віри.

2013

Здавна Росія блазнів любить,
Слухає їх та усіляк голубить.
Царі начебто пішли вже в небуття,
Тож в Думі блазням є життя.
Чимало з того, про що влада дума,
Блазень як очевидне виголосить в Думі.
Один з них Україну ненавидить давно,
І ось її окрадено, як у німім кіно.
Та блазень спокою не віда й без упину
Горла: «Слід роз’єднати й поділити Україну,
Уперши їй автоматне дуло в груди!»
Блазень забув, а, може, і не знав
Од батька успадковане «ін хулем »,
Тож нагадаємо: безсиле все те буде,
А ненависник за намір свій отримає сповна –
Під самий ніс приперчену вкраїнську дулю.
------------------------------------------
Ін хулем - ідишський та івритський вираз, який уживають тоді, коли йдеться про щось нездійснене.

у кривому дзеркалі весни
заховала серце дивна донна –
позаяк і тепле і бездонне
скільки ж воювати їй із ним

заховала глибоко у вир
між дурманне кручене коріння
там його розпука не зустріне
не врятує ні одна із вір

донно донно ця твоя весна
крадькома сьогодні пролетіла
мов зоря крізь вирізьблене тіло
мов зоря сліпуча і сумна

Хлопчику - відьомське зілля, серця трута,
Дай мені з рук приворот-води...
Там, за межею лісу, торкають груди
Півночі холоди,
Там, за осоками, ллється темінь спрагла,
Тричі сповідує заповіт
Вітер, щоб розчинився у ватрі Вагнер
І зупинився світ.

Хлопчику, відьомське зілля, м'ята й рута,
Висвітли місяцем тінь гори...
Там, за межею неба, туманом смуток
Вистиг, тепер бери...
Тричі до сходу мене поклич, наважся,
Доки по нотам звучать вірші..
Чуєш, струни бринять тобі адажіо -
Знаковий тон душі.

Хлопчику, мла сповиває тіло й горне
Маревний сон, зупиняє час...
Тихо шепочуть нотами вітрогони
Арію задля нас.
Не зупиняйся на мить, бо ніжність серця
Зріже червневий солодкий плід -
Сік на вуста проллє густу есенцію,
Що випікає слід.

Хлопчику, відьомське зілля мандрагори,
Встигни мене отруїти сном...
Тануть в прозорій Леті вогнями зорі,
Стишує метроном
Звуки і світло сонця розвіє чари,
Вагнер застигне на ноті "ля"...
Дай мені, спраглій, з рук приворот-узвару,
Доки ще спить земля...

Я інколи сумую за листами,-
За тими, що писались від руки.
За тими, що долали шлях містами,
Тепер, чому не стало їх, і досі невтямки.
Я інколи сумую за марки ароматом,
За тим, як колотало серце від передчуття новин.
Я інколи сумую за подругою-адресатом,
Від цього відчуваю тисячі провин.
Ніколи не зумію, як раніше,
Я вкласти душу у шаблонну смс-ку.
Так хочу повернути справжність листування,
Передавати текстом від руки новини, почуття, бажання.
Вже стало так, що листування втратило свій сенс, -
Тепер сидИмо всі біля екранів.
Багато хто складає вірші про віртуальний секс,
Але продовжують вкладати душу у такі "листи кохання".
Та краще я б весь тиждень лист чекала,
Бо знала б, що то не смс-відмовка,
Що то не з телефону зідраний шаблон чи заготовка.
Бо почерком своїм хтось душу вклав,
А може, навіть, і кохання.
Так, так. Багато хто сумує за листами,
Та це пусті слова, і більшість з цих людей,
вже ручку в руки і не брав.
Є мода коротко і по-шаблонному життя передавати,
А може хтось в контакті за листами теж засумував?

Прокралася непомітно, шалено
Обняла, струсонула за душу,
Мегагерцами бризнула в венах,
Воскресила жагу нетямущу.

Виливались картини в папері,
І рядки ланцюгово зривались,
Ніби сотні пекучих амперів
У нутро ювелірно вливались.

Завела якийсь дужий реактор
І змішались у нім елементи,
В блискавичному досліднім гарті
Прокрутила небачені ленти.

Світлом сотень пекучих діодів
З частотою бистрого струму,
Оминувши закони природні
Без пігулок позбавила суму.

Підійшла ледь помітно. Шалено
Обняла, струсонула за душу,
Розлетілась протонами в венах.
Народила снагу всюдисущу...

Сенс утратили завчені схеми
І безсило книжки спопеліли.
Крізь двійкові залізні системи
Випадково із нею зустрілись...

2012

Я вишиваю хрестиком маршрути
На мапі мандрівного музиканта
У радості, в печалі чи у скруті,
Коли allegro, а коли й andante.

Це шоу вічне – бус, дорога, сцена
І сотні кілометрів у безсонні.
Швидкі сто грамів, лексика обсценна,
І знову по машинах чи вагонах.

Заради тих півста хвилин концерту
І втома й піт, і діти, що сумують,
Бо тато знову із чохлом протертим
Нову мандрівку, й знов без них, планує.

Навіщо все? Заради миті щастя,
Коли слухач і ти – єдине ціле.
І разом ви – галявина квітчаста
У Бога – сонця правди у прицілі.

Я вишиваю хрестиком маршрути,
А пальцями сплітаю гобелени
Із нот і слів, із радості і скрути.
Я знову їду, знову йду на сцену.

Коли збере у міх вітри,
лихі на вдачу,
відійде тихо в невідь стомлена зима –
лелеку віщого на обрії побачу,
того, що в дзьобі
крихту вирію трима.
Тоді вклонюсь весні,
уже вагітній маєм,
і зрозумію – може, вперше на віку –
що цей розкрилений лелека вишиває
твоє ім’я
на березневім рушнику…

Ти стоїш зі свічею в руках
І ховаєш зізнання у прах,
Залишається згусток імен,
Тихий відгук розбитий ущент.

Полонили клепсидри старі,
Що горіло – лиш спогад згори.
Терен – сторож забутих стежок,
На яких не здійснити і крок.

Забрели в невідомі гаї.
Збутий спадок чиєї сім’ї?
І роса на стопі як сльоза.
Чи достатньо холодна вона?

Стишені кроки і два силуети вночі.
Сині заграви небес і далекі громиці.
Плутає пам'ять слова і тривалості миті,
плутає пам'ять тебе у собі - хоч кричи!
Світ розщепляли дощі та спекота між них,
Світ коливався у сяйві то гроз, то майданів,
хтось матюкався уперше, молився востаннє,
світ поділявся на сильних... і дуже дурних.
Два силуети у вічко квартирних дверей,
чорна неясність і шепіт на східцях під'їзду -
здогад непевний, дитина налякана. Пізно
звіра спиняти, коли оголошено рейд
проти людей, проти волі. А ти ж говорив
щось про братерство, про спільні історію, цілі,
вірив солодким словам на відомий мотив,
доки із даху стріляли по людях прицільно...
Ти не прозрів, тільки глибше у комір пірнув,
звуку додав телевізору, склянці - міцного.
То не до тебе постукали. Так і заснув.
То не по тебе... Вдавай, що не сталось нічого...
2014 (2011)

Моя любовь принадлежит не мне.
Она судьбой присуждена другому.
А я останусь здесь наедине
Смотреть, как тучи кружатся над домом.

Моя любовь, как нежный мотылёк,
Стремится к свету, обжигая крылья.
И даже самый легкий ветерок
Её уносит в даль, туда, где раньше был я.

Моя любовь, о, как она сильна,
И молот времени её уж не сломает,
Но как же быстро все надежды тают,
Когда о ней вдруг вспоминаю я.

Моя любовь, люблю твои глаза,
Они же смотрят прямо в моё сердце,
Ведь я давно уже открыл все дверцы.
Но дверь для сердца вовсе не нужна...

04.03.2014

Мені приснився суд,
І я ж там був на ньому.
Зібравсь великий люд
У залі чималому.
Судили тільки трьох:
Мене, серце і душу.

Мене за те судили,
Що клятву я не рушу.
А серце - за любов,
що дарувало світу.
А душу - за добро,
Що ще не було вбито.

Стояли на суді ми похилившись троє,
Не знаючи за що нам не дають покою,
Не знаючи всіх правил цього брудного світу,
Який усе, що добре вмить розвіва по вітру.

Стояли тихо ми під гамір злого люду,
Немов би після цього нічого вже не буде,
Немов би після цього наступить кінець світу.
І зникне все, що є, і все буде убито.

І може б так і сталось,
І може б все це збулось.
І з часом мимоволі
Усе б людьми забулось.

Та все ж у нас у трьох була єдина мрія,
А з мрією пліч-о-пліч прийшла до нас надія.
Повірили ми втрьох, що можна все змінити.
Що можна в цьому світі щасливо вік прожити.

...

І я проснувсь від сну і озирнувсь навколо.
В реальному житті усе не так казково.
І тут не змінить все лише одна надія.
І на ногах не встоїть навіть найкраща мрія.

А суд все далі йшов убивчою ходою.
А суд все далі йде і біль несе з собою...

08.01.2014

Твоя душа для мене таємниця,
Яку я досі розгадать не зміг.
Буваєш тверда ти, неначе криця,
І в той же час ніжніша від усіх.
Моя душа давно в твоїх долонях,
Мабуть, вона вже й зовсім не моя.
Давно тримаєш ти мене в полоні,
А той полон – то все моє життя.
І я не хочу тут нести супротив,
Я зброю склав, я - твій покірний раб.
Лиш очі ніжні, що горять навпроти,
Породжують в мені безглуздий страх.
Того боюсь, що більше не побачу
Я посмішку й блакить твоїх очей.
Того боюсь, що більше не заплачу
Сльозами щастя в німоті ночей.
Боюсь, що до останнього світанку
Мого ще зовсім юного життя,
Я так й не розгадаю ту загадку,
Загадку, яка більша за життя.

2012

«Не знаю я де брат мій. Ну, не знаю!
Не сторож я оцьому пастуху.
Я маю право. І на землю цю
І на врожай, на поле й плуг.
То все моє. Якщо і є у мене друг –
Це право сили. А мій брат…
Хіба ж я сторож? Може десь пішов.
А може просто зрадив мене і мій звичай.
Я Каїн. Головний. Я перший.
Спадкоємець. Первісток.
І просто – я старший брат.
Володар і засновник народів всіх.
Про брата згадка викликає сміх.»

«Що чиниш ти? Невже не чуєш,
Як кров руда волає із землі?
Ти брата вбив - отямся, схаменись,
Невже тобі землі не досить – озирнись!
І подивись на пустку цю –
Розкинулась безкрайньо
Аж від пустель жарких
До вічних білих холодів німих.
Ти ж вибрав шлях грабунку!
Проклинаю! Тепер одвічно
Будеш ти чужим,
І до Страшного Суду
Із тавром тобі блукати,
Ховати погляд і брехати
Собі, нащадкам, родакам,
Тваринам, і камінню, і вікам.
Тепер іди – неси з собою
Не серце – камінь із душею злою…»

Примітки:
* - І сказав Господь: «Що ти зробив? Кров брата твого взиває до мене з землі…» (Книга Буття. 4.10.) (лат.)

Весна тремтіла зляканим норд-остом,
Тихенько лісом йшла на перелаз.
Гойдала річку, стугоніла мостом,
Стирала слід усіх гірких образ.
Навідалась з кленовим першим соком,
Що краплями сльозив у жолобки,
Сусід лукавий, шворний, невисокий,
Удосвіта зливав його в банки.
Щемка, примхлива, напівілюзорна,
Ця провесінь із жаданим теплом,
Що барвінковим небом неозорим
Повисла над пробудженим селом.
Людей хапає хвацько за обшивку,
У руки мітли, рядна і граблі,
Щоби до свят чепурно все і швидко
Прибрали зледачілі школярі.
На вулицях незвично гомінливо,
Десь сваркою подвір'я ожива,
Весна ґаздує радісно, грайливо,
І звично коїть всі свої дива.
Блідим серпанком ранок позіхає,
Завершився вкотре етап зими.
Село цю пору знову зустрічає
Новим життям і славними людьми.
2012 р.

Я зачекаю, знай!
Я зачекаю стільки буде треба.
Ти тільки не забудь той рай,
Де ми дотягнулися до неба.

Чекатиму я день і ніч,
Можливо, навіть і не спатиму...
А пам'ятаєш полум'я тих свіч?
Згадай і знай, що я чекатиму!

Давай не будем згадувать те все,
Що так жорстоко розвело наші шляхи.
Нехай любов нас понесе
Так гаряче, щоб іншим було не втямки.

Я зачекаю, просто й без образ,
Не буду і листи тобі писати,
А зачекаю, що приїдеш враз
І буде нас любов плекати...

23.03.2014

Вимкни телевізор і переключись.
Вимкни прямо зараз - ніч надворі.
Вимкни телевізор і в дУші освіжись,
Змий із себе зайве - вигляд в тебе хворий.
Вимкни свою плазму або телескоп,
Мізки облучаєш, сині кола під очима маєш.
Вимкни телевізор, бо відімкне розум,
І піди поспи, а може задрімаєш.
Вимкни інформатор, - я вже не сприймаю,
Все брехню говорять, правди там немає.
Вимкни балачки та пусті дискусії,
Піди випий чаю, бо зробишся бабусею / дідусем ти.
Профільтруй гарненько і відкрий фіранку,
А все, що надивився, забудеться ізранку.
Вимкни телевізор, він тебе зомбує.
І не лізь в комп'ютер - новини там дивують.
І не слухай бабусів, що весь час пліткують,
А послухай серце - воно краще чує.
А послухай розум. Тільки свій, не інших.
Він тобі підкаже, що для тебе ліпше.
Вимкни телевізор, - зекономиш світло,
І піди гуляти та весні радіти!

весна гукнула чорну челядь
від поля вітру і сохи
радіти що з її постелі
вечірні виросли мохи

веліла ще молитись Богу
й дивитися крізь дим і сад
як рясно вкрилася дорога
сріблистим диханням хлоп'ят

2014

Салюти: від Тули до Тузли.
Дамокле, твій меч - іще твій?!
Півострів - одрубаний вузол -
програти... в "морський бій".

24.03.2014

- Чолом Вашій мутності-темності!
(Крим стримає стогін із надр).
...Від чемності до нікчемності -
один двадцять п'ятий кадр.

24.03.2014

Обрій -
То воїн хоробрий,
Сторож межі між землею і небом,
Сонце ховає за нього свій обрис -
Що за небачений досі ще ребус?

Обрій,
Він чує недобре -
День завойовує в сутінках вечір,
Промені заходу жалить, мов кобра,
Обрій - остання свободи фортеця.

Сурми, -
Провісники штурму, -
Гучно скликають солдатів до бою,
Небо багрянцем налилось, похмуре,
Обрій "узято" під звуки гобою.

Ранок
Зализує рани,
Воїни світла пішли в контрнаступ,
Схоплено Темінь - страшного тирана,
Промені сонця танцюють від щастя.

Обрій,
Мов сонячний обруч,
Вже оперізує вранішнє небо,
Обрію, вечір з отрутою кобри
Знову на конях прямує до тебе...

Як її забути? Я не знаю...
Посміхнусь і вдам, немає,
Не чув, не бачив і не знаю,
Не мав до неї почуття.

Ви мене не знаєте напевно,
Ніхто не знає, навіть я .
Ніхто ніколи не дізнається,
Не хочу я розкритись вам.

Я дуже довго думав,
Я знаю, був не прав.
Та час вже не змінити,
Вам мене не зрозуміти...

Мені пробачення немає!
Намагаюсь все забуть,
Вже спогадів немає,
Немає вже кого любить...

15.01.14

Житомир, мій рідний!
Я тобі поклянуся,
Навіть коли буду бідний,
Я до тебе завжди повернуся!

Повернуся до тебе,
Мене зустрічай,
Моє любе місто,
Мене ж привітай!

І проїдусь врочисто,
Я ж змалку тут жив,
Це моє рідне місто
Та не завжди тобою дорожив!

Здається це було давно,
Я залишив тебе в день бідний,
Мені було тоді всеодно,
Пробач Житомире рідний...

26.01.14

Вранці прокинувшись якось,
Зрозумієш, як вона дорога
Та пізно вже якось збагнулось,
Вона уже не твоя.

Я скажу тобі дещо:
"Людину тобі дорогу
Не відпускай нізащо
Й не став її на вагу!!!"

Тримай її сильно-сильно,
А то обернешся, а її вже нема,
Зникла вже якось безслідно,
Інший вже хтось обійма.

Обійма її міцно-міцно,
Так, як ти її не обіймав
І кохає її сильно-сильно,
Так, як ти її не кохав...

03.02.14

Згадувати я іноді люблю,
Що було тоді між нами,
Не повернути це й з жалю
Та з'являється вже смуток днями...

Начеб-то, я стати мав щасливий,
Вже ж закінчився роман брехливий
Та смуток якось нахлинає,
Мене в тобі уже немає...

Часом людину довго кохаєш,
А вона тебе покидає,
Коли вже її не маєш,
Душевний біль не минає.

Скільки б сліз не проливав,
Скільки б ти за нею сумував
Та нічого не змінити,
Її уже не зупинити.

Минає час, і ти вже не один
З багатьма уже спілкуєшся,
Не пам'ятаєш й тих сумних хвилин,-
Назад не повертаєшся...

За всі щасливі хвилини,
Будь вдячний лиш тій людині,
Що була з тобою щохвилини
Й допомагала кожній сльозині.

Та скільки б друзів не було,
Нещасним ти будеш,
Якщо поруч з тобой не було
Того, кого ти любиш!

09.02.14

Колиска місячного блиску
Як срібна намистинок низка,
Суцвіття пахощів бузкових
І зорі меду бурштинові.

Зацьковані туманом звуки,
Годинниковий пісні стукіт,
Кармінні чари – відблиск свічки.
Нічні примари – просто звичка.

Саманний рай тривожать тіні
І смуток з присмаком полину,
Єднає подиву зітхання
І таємниці у зізнаннях.

Поспати б солодко, і разом
Переписати щось з життя,
Розмалювати дії - з часом
Назвати виставку "сім'я".

І вмонтувати ніч з кострами,
Переінакшити чуття,
Переплітатись навіть снами,
Рікою плисти до кінця.

Віддатись вітру і соломі,
Списати борг за всі слова,
Відчути знову пульс у скроні -
Молилась Господу вдова...

В часи тотального-таризму,
Як за стіною, жив мурашник,
І лідер мав таку харизму,
Що був на ти із ним калашник.

А стіни вписані графіті,
От колір тільки кров’яний,
Цей маляр-псих у екс-столітті,
Намалював нам шлях тяжкий.

А ще, таланів не ховав він –
Він і художник, і казкар,
Його прийняв за віру сталін,
І розпочав період чвар.

Ураз мурашки сліпі стали –
Кротом зручніше жити в такт.
Лиш одиниці в серці знали,
Що відцвіте радянський мак.

І він прогнив, пропали стіни,
Ми відмивали їх від крові.
Молитись варто на колінах,
От боронитись – зріст в основі.

І міф з кротами ляже спати,
Змететься сам електорат,
І хлопці десь з-під барикади
Розженуть тухлий ригоблат…

2014

Хотів би я мати корабель,
Покинути дім власний,
Помчати до нових земель,
Бо став тут нещасний!

Покину вас друзі,
Не скажу ні слова,
Буду постійно в русі,
Не потрібна мені ця мова!

В том місці пристану,
Де не потрібен буду ,
Де вільний від всіх стану,
І всіх я забуду...

Забуду вас люде,
Полину в світ мрій,
Тільки шум хвиль буде,
Й корабель мій...

15.02.14

Ніколи не дізнаємось ми,
Хто і в чому є винен в війні!
Ти хоч братів своїх обійми!
Поки є щє хоч мирнії дні...

Хтось не дожив, їм помогли,
Стати героями цієї війни,
За правду й свободу вони полягли,
Шукаючи життєвої істини...

І назавжди залишили світ,
Поранені душі наших братів,
Залишивши всім заповіт:
"Гонити геть всіх катів!"

На тім світі зустрінуться всі,
Кожен, кого ти похоронив...
Вони за тобою дивляться й досі,
Як далі країну ти боронив.....

А на війну знову підуть,
Ті, хто правду знати хотів,
Поки вороги не помруть,
Поки не побачать власних плодів...

05.03.14

Я сильно сумую,
Смуток ні як не вгамую...
І дощ почав крапати з неба,
Може мені так і треба...

Та не знаю в чому я провинився...
Може через те, що я люблю?
Чи це мені сон наснився,
І я ще й зара сплю?

А якщо це дійсно тільки сон?
Не хочу прокидатись...
Нехай хоч в сні поранив купідон,
А на що мені щє сподіватись?

Та якщо це наяву, і я не сплю,
І я люблю, то чому ж сумую?
Цього ніколи не втямлю,
Тільки час свій змарную....

24.03.14

Втеча від себе - то вірна загибель,
Ба, не врятує і маска.
Ріже самотність мій стрижень на скиби,
Коли говорити нема з ким.

Стрілкою рубить безжальний будильник
Тижні в нервовім стакато.
Знаєш, що де б ти не була, людино,
Тебе буду вічність чекати?!

Нащо гризеш ти супокою глибу,
Плоть її рвеш, самотино?
Знаєш, як ми погуторить могли би
Удвох - тільки я і людина?

Мово напроти, безцінно ти линеш
В серденько метеоритом,
Рвися душа, наче спрагла стеблина
З людиною поговорити!

Острах мій - це не голос мій.
Це не голос натщесерце.
Надприродньо навіть все це...
Попри все - у мене серце
для надій!
Острах мій...
Не просив я мрій.
Я шукав у долі щастя,
але хай усьому трясця:
забагато ігр додасться
й підлих дій.

Мучитись: не без мук живеш.
Не без мук шалена доля:
ані розум, ані воля
не дарують неба вволю.
Так. А все ж
не без меж
оковиту п'єш...
Ще живе в мені людина,
ще тече від болю слина;
під ногами - камінь, глина.
Бачу ще ж...


24.03.2014

Ось вони і – українські ночі!
Не́чисті – неначе уві сні.
Оргії – на рівні маячні.
І не снились нам такі урочі
Гоголівські видива нічні.

Оптом голосують мертві душі.
Ревізори чують голоси,
писані указами чинуші
ще до оголтілої яси.

Лізуть упирі-великороси
до чужої хати на ура.
І «еліта» роєм, наче оси,
величає Вія стоголосо.
Аплодує, стоячи, мара.

Ну, а наші войовничі хлопці?
На майдані – сотні і рої.
Тільки де ті нині полководці,
що нерівні виграють бої?

Ой, немає що атакувати,
а як є, то невідомо чим.
Ой, забули ще намалювати
біле коло навколо хатин.

Сотнею закінчились герої?
Може нашій Армії – каюк?
Ні. У неї кінчились набої,
і в обнімку з відьмою й казною
утікає а́гент Басаврюк.

І немає що уже ділити,
й віднімати ще нема чого.
Ну, хіба що, власні депозити.

Ще і сина Бульби не убито
і самого ще нема його.

Є бажання і даремні муки
об’єднати ряжених братів –
псевдо-патріотів і совків.

Не догодять Раші наші внуки.
Тільки і залишиться від злуки
у музеях колір прапорів.

В ролі європейського сатрапа
буде Ніс із дулами душі.
Го́блін катуватиме Остапа,
поки конвоюють по етапу
націю – чечня і бульбаші.

Тільки, – ЧУ...
               ...на бойові литаври
«генію», свиноті і псарям.

Є над Україною зоря.

Та допоки Думають бояри,
доведеться пожинати лаври
Гоголя – пророка у царя.


                              21.03.14

Не знав світ аж досьогодні,
Що танки, ракети і човни підводні
Свою роль вже одіграли,
Бо ж удосталь бравих генералів.
Клявсь донецький шапкокрад (до того ж – професор):
Середньовіччя більше не воскресне,-
Є ж Гаазький суд , ООН...
Так нашіптував йому московський агресор,
Сам готовий диктувати і права, й закон:
Відтепер, мовляв, настала нова тактика війни:
Якщо хочеш буть нейтральним,
То найширше треба двері відчинить,
Аби в тебе без спротиву все одраз забрали.
...Україно, ворогами підступно окрадена,
Хай це стане для тебе останнім уроком,
Ззліковуй нанесені чорним кремлем рани
І як рівна серед рівних увіходь в Європу.
А твій ворог ненажерний в здичавілій люті
Хай сміється аж до скону на прогнилі кутні.

Поспадали пуп’янки зі стебел,
Одлунали співи у гаях.
Загубивши шлях п"янкий до тебе,
Дух мій одиноко в марах чах.

Зойкнуло кохання в серці: Ах! -
Мов душі осонцена потреба,
Зацвіли в зажурених очах
Пелюстки розхмареного неба.

Веснонька баритись не могла,
Хоч морозно мліла мильна мла, -
Одягла блакить ясну на крила

І, розбивши вщент лютневий глек
Об клинопис зморених лелек,
Нас коханням літеплим обвила.

23.03.14.

Навіть пізно, після строку,
Можна вийти крок за кроком.
Із потоку ненароком,
Без надії на наскоки.

Зачекати тихо збоку,
Не терпіти від мороки,
І тоді стрімким потоком
Час прийде нового строку.

Хотіла опублікувати цю нашу пісню ще 8Березня, , але не наважилась, бо ситуація в країні така...Але подумалося, що таки не вистачає нам усім позитиву...ТОМУ...ЩИРО...( А ТЕКСТ ПІСНІ УЖЕ Є НА МОЇЙ СТОРІНЦІ...)

Спільна карма очиститься.
Україна пребуде.
І засіються ниви. І потопляться юди...
І межінь золотава хлюпотітиме в синє...
Почекаю.
Наснажусь - від молитви... хлібини.

Хай жбурляють любов між лахміття - стодзвонно.
Хай перстами в гірчиці горнуть жар і закони.
Хай лукаві танцюють на обслизлих аренах...
Пам"ятаймо, що паросток жита - зелений.

Засіватиму аркуш... Зачинятиму браму.
І прохатиму жити непоступливу маму...
І люлятиму зерня... І світитиму в душі.
В герці йтимуть без нас - за лимани і суші...

І не спиниш нікого, і не зможеш убити.
І тектимуть за обрій півчужі, знакомиті...
І тягтимуться мажі... І свистітимуть раки.
Посипатимуть сіллю буханці небораки...

Залатаються лави. І замостяться бруки.
І герої притомні не ділитимуть луки.

Розсікатимуть сальдо - ті, що в сальто-мортале.
У медові гостинці повгрузають педалі...

І в лелечому лементі визріватиме тиша.
Павутиння летітиме повз майдани і "криші"...

Початую, бо треба. Почекаю, бо можу.
Ти зустрінеш порання волошкове, хороше.
Не губитиму люстра між проноз і люстрацій.
Жив мій дід у хатині, я не буду в палаці.
Тож ітиму полегко.
І писатиму чисто.
Не боятимусь чорта, бо за все - особисто...




23 березня 2014

Ти куди?
Не спіши, не лети в небеса!
Я для тебе завжди буду вічно кохана.
Подивися на світ, - в нім безмежна краса,
Що стоїть перед людством крізь віки і тумани!

Ти чому?
В тому суть, щоб лишатись в біді,
Коли разом вже бути ні волі, ні сили!
Не лети в небса, - ти потрібен землі,
А вона не попросить, - гордовито-красива!

Ти навіщо?
Забудь! Що було - те було
Безкінечно зі світом навкруг сонця вертишся...
Ти - лиш мить разом з ним!
Відійшло-відгуло!
Не лети! Зупинись! І залишся! Залишся!

Тот взгляд, что греет мне душу
И в теплую пору, и в мрачную стужу,
Несу его в сердце, не забывая
И каждый день о тебе вспоминая.

Да и как теперь его можно забыть?
Может пустить по течению плыть
Или память зарыть у саду под вишней,
Ведь стала она для меня чуточку лишней.

Почему закрывая глаза, я вижу его?
Нет, не мужчину, точней не всего.
Я вижу тот взгляд, что и нежен, и страстен,
Но я же не против, ведь он так прекрасен…

05.03.2014

♥ ♥ ♥
Де те перо, що здатне описати
Чуття, що не вміщаються в слова?
Для галочки емоцій в нас багато
( Як вже запізно ): ба ... Невже?! Овва!
Всі правдолюби, та не задля неї
Спокуса стадо на гріхи жене.
І ми – ніде: між небом і землею.
Ще віримо у диво неземне.
Мовчати легше, ніж боротись, справді.
Тож нам блаженство – тихе, тепле дно.
Ораторам красивих слів ми раді,
Бо рабство удержавлене давно.
Чи тре’ чекати ще Страшного Суду?!
Чи так і не відродяться права?
В пошані знову – лицарі абсурду,
І штучний посміх, і чужі слова.
І знову світом правлять божевільні.
І їх назвуть великими колись.
Звикаємо до катастроф і бійні,
Міняєм просто кашкети і лик.
Марнуєм час: відсотки чи проценти?
Чи справді демократія – ідеал?
Злидар простяг коробочку на центи.
Та що нам він?! Злидар - то не загал!
(@ Любов СЕРДУНИЧ, 2007).

1
Аномально чи, може, знаково...
Мов рожеве крило туману,
Розцвіла в листопаді сакура -
Тепла осінь ввела в оману.

За весною, напевно, скучила,
Зустрічати її зібралась,
Чи закохана, чи заручена,
Несподівана, наче радість.

Майорить квіточками-косами,
І вражаюча, і вразлива,-
Ніжний виклик нестримній осені.
Та щаслива ж! Ти ба! Щаслива!!!

Я в ній душу свою побачила
І зажура майнула тінню...
Жінко пізняя, доле втрачена,
Ненадовго твоє цвітіння...

Бо зустрінешся скоро з холодом,
Що розвіє ажурну піну,
І на плечі твої оголені
Сивий смуток зима накине...

Але поки стоїш заквітчана,
Пестиш ніжно похмуре небо,
Серцю бачиться дивна істина:
Помилилися всі, крім тебе...
11.11.2013

2

Весна у листопаді — Божа милість
Для сакури, що вкрита пелюстками.
На ній і листя майже не лишилось,
А цвіту з гілочок не відпускає.

Дивуються і липи, і каштани,
Скидають одіж, осені в догоду.
Вони — природи діточки слухняні,
А ця свою, дивись, диктує моду.

Прибралася, неначе на Великдень,
А вітер люто смикає за віти.
А що, коли й мороз уранці скривдить?
Не час тепер кохати і радіти.

“Не час, не час,”- відлунням генна пам'ять,
“Не час,”- хитають головами збоку,
Але перед любов'ю відступають
Усі віки, часи і пори року...
27.11.2013

3

Із церкви вийшла - сльози по щоках:
Різдвяна сповідь, "вічна пам'ять" мамі...
Прорвало греблю, вирвалась ріка
І змила із душі болючий камінь.

А полум'я, що кілька днів пекло,
Раптово згасло, ніби захлинулось,
Бо поки є добро - безсиле зло,
Чому ж у відчай впасти заманулось?

І Бог, аби потішити мене,
Віконечко відкрив у світ незвичний.
Очам не вірю! Диво неземне -
Розквітла знову сакура у січні.

Вона у листопаді вже цвіла,
І я її, мов долю, оспівала,
Чутливу до найменшого тепла.
О, ніжна, щедра, вперта і зухвала!

... Хтось, може, скаже: серце без жалю,
Та гілочку мережену тендітну
Я віднесла тому, кого люблю.
Хай знає, що любов і взимку квітне!
03.01.2014

4
Вона не скорилася осені,
Щодня розквітала все краще.
Умита морозом, не росами...
А люди казали: “Пропаща...”

Вона і зимі не скорилася
І знову розквітла у січні.
Вражала до болю картина ця,
Зворушлива, непересічна.

Коли я повз неї проходила,
Здавалося: гине, нещасна...
А вчора помітила з подивом,
Що знову квітчається рясно

Красуня весни дочекалася,
За неї боролася вперто -
Не схибила і не зламалася,
Хоч ладна була і померти.

І що тепер скажете, скептики,
Що жити по течії звикли?
Безсилий закон діалектики,
Якщо йому кинути виклик.

Бо, може, у чомусь розумні ми -
Крім розуму - інше важливо:
Хто вірить, відкинувши сумніви,
Здолає усе неможливе.

22.03.2014

НЕВ'ЯНУЧА

Вона стояла боса між вітрів
І куталась у збіжжя поріділе.
Благенький шалик ледве майорів,
Але не грів, не приставав до тіла.

Нарешті впав і він до босих ніг.
Здригнулася і знову посміхнулась.
І хто її від холоду беріг
Серед осінніх посірілих вулиць?

Немов жебрачка, поміж двох церков,
Та не просила - щиро віддавала
Вразливу, та невичерпну любов,
Вона її й безлисту зігрівала.

І, погляду не зводячи з людей,
Не впевнена, що те комусь потрібно,
Вона тулила квіти до грудей
І гріла, хоч сама тремтіла дрібно.

На неї озиралися усі,
І кожен сам собі здавався голим,
Та щось таке було в її красі,
Що радість перемішувало з болем.

20.11.2014

На вістрі порожнечі гусне ніч.
На відстані солодкої ненависті,
Не визнані, загублені, не названі,
Ми пишемо листи у прірву снів.

Як весни осипались листям сліз,
Оркестри наших мрій звучали порізно.
Заморені, журбою заговорені,
Вмирали зорі у сухій ріллі.

Слова без літер тонуть у пітьмі.
Сполохано спокуси мчать непрохані.
У вітер… я усоте вже закохуюсь
На вічність, що триває рівно мить.

Гірких полуд розсиплеться стіна,
Не буде ні вини, ні суду грішників.
Вогонь холодний, викуваний тишами,
Гарячий лід остудить поміж нас…

Що ж, дивуєш каптаном,
капканом
щодня
і пілоточку-путінку
міряєш чемно,
Не поклонишся Богу.
Червона матня –
лиш вона з пантронтажем
на марші доземно.

Загребущому крихтою -
навіть Едем,
войовничому світлом –
зотлілі останки.
Нагодуєш війну –
нагодує й тебе,
що й десерту не влізти
в розбухлу горлянку…

2014р.

Худ. Я Саландяк .

Слепоглухие правители*,
на всю Россию кричу:
наши покиньте обители,
с вами войны не хочу!

Знаю, с болгарскими генами
русскоязычная мать:
нет здесь фашистов за стенами,
не за что нас убивать.

Чтобы не плакали матери,
двадцать два года назад
не превращаться в карателей
наших просила солдат.**

Стали они все героями
начатой вами войны,
коль безоружными, строгими
шли под огонь без вины.***

Предвосхитив провокатора,
мир заслонили собой!
Завтра ошибка диктатора
стала б войной мировой…

4 марта 2014

*не признающие своих солдат в Крыму

**http://www.stihi.ru/2012/05/06/9467

***http://www.youtube.com/watch?v=x0iuOgVLgcY&feature=share

***
Кусок асфальту б'є водою
Рівчак промитий на руці
Розбитий череп і з тобою
Ми омиваємось в росі

Кривий провулок і нещасний
Тебе кохає у час пік
Ти п’єш вино у тиждень страсний
Герой на площі з мертва ліг

Загоїш рани – яр зникає
Ти просиш Бога, п’єш вино
Міраж свободи засинає
Ти п’єш вино… Ти п’єш вино…

2014

А "зелені чоловічки"
(зеленіші навіть гички)
зеленіють у Криму.
Переконують, що з нички
тло Георгія для стрічки
пасуватиме і чму.

Українські ветерани
з росіянами-братами
на фронтах пролили кров.
Ось Георгій! Не плітками -
зі святими небесами
переможцем буде знов.


22.03.2014

Край столу згасла свічка.
На руки впала голова.
Заснув старий учитель. І слова
Згубила підла нічка.

Та мозок лиш дріма, не спить.
Іскриста думка слово креше.
І чисте серце, що не бреше,
Вогнем неправду спопелить.

Насниться щось таке чудне,
Що в Бориславі й не здибаєш.
І ніби ти уже конаєш...
Й життя брехливе і брудне...

Та Бог надішле ранок вмить,
І нова свічка запалає.
Таїни творчості не знає
Убогий чоловік, та все ж творить.

І як воно все спричинилось?
Ковалів ніби і не спав...
І взяв перо, і записав
Оте, що бачив. Чи наснилось?

Гуде у голові - мов дзвін
З далекого дитинства гука.
А на столі - листочків купа.
У цілім Всесвіті лиш він.

Затарабанив дощ в вікно,
І позіхає сонне небо.
Здається, вже тебе й не треба,
Але живеш ти все одно.

Франко! Аж стрепенувсь Стефан.
Згадав: професор нині завітають.
Свіжі думки у просторі витають -
І ти над ними вічний пан.

Та все ж давно пора до школи.
Розмріявся сьогодні щось.
Життя шалено пронеслось
І не повернеться ніколи.

А в школі ті ж учительки -
Жидівочки щебечуть по-своєму.
І таїна святого Вифлеєму
Вже людством втрачена навіки. На віки...