Я мрію:
Потужно вражають,
Лікують
Мої слова,
І правда у них
Вибухає,
Немов
Золота наднова…

Зі строф епігонство –
Кістками,
І пафос мерзенно зія…
Безсило шорсткими
Вустами
Утома шепоче
Моя.

Не тої я, може, мітки?
А може –
Не та пора?
Не вірші –
Суцільні агітки
Ідуть з-під
Німого пера…

Мені відбирає мову:
Так, начебто, рано, - а вже! –
Омелою
В кожне слово
Вростає
Словесне
Кліше.

О максим забитих
Бравади!
Який же із вами парнас…
Немає на вас
Торквемади!
Єжова немає
На вас!

11.02.14

Бабусі

Веде в твій світ старенька брама,
зринає в пам’яті моїй,
до неї я лечу думками
і бачу ніжний погляд твій.

Лилось промінням літо в хату,
і хліб світився на столі
колоссям з лану і блаватом,
теплом від неба і землі.

Не знали спокою невтомні,
дбайливі руки шкарубкі...
Короткі ночі, сни судомні,
недовгі і, як мла, леткі.

А на чолі глибокі знаки
років – непроханих гостей,
і від життя скупа подяка,
як допомога від дітей.

Шукають очі мої: де ти?
Сумує погляд мій, а ти,
як усамітнена трепета,
у тишу рониш молитви...

Часом хочеться забути календар,
усі ці дні,
і не дивитись на годинника
хоч трішки.
Забути назви вулиць –
здебільшого сумні,
і наодинці в невагомості
гуляти пішки.

Забути про роботу, про борги,
і про свої, і про чужі,
і про невдачі,
бо покладе життя
як завжди на ваги
з одного боку світ,
а з іншого мої думки незрячі.

День наостанок втратить кольори,
щоночі почуття стають п’янкіші,
виразніші, злітають догори,
а з плином часу
стануть ще міцніші…

Невже ти скажеш, що усе дарма?
Усе, про що ми вдень,
та головне вночі мовчали…
Мене, як завжди,
ніжно втішила зима,
хоч по дорозі всі сварились і гарчали…

Покрила ніч своєю ковдрою
із чистого кохання
всі наші рани, неприховані образи.
Лунають постріли,
а поміж них зізнання,
чи може навпаки?
З якогось лазу
припреться совість – і почнуться муки,
а потім прийде день,
і не вагаючись, нас візьме
на поруки…
10-12.02.2014р.

Не сниться Маріїнський парк...
Та бачу, наче у жахіттях,
Як хтось куща з корінням витяг,
За 200 гривень - не за "так",
Як місять сотні підошОв,
Де "По газонах не ходити"...
А тут колись гуляли діти,
"Трамвайчик мрій" по колу йшов.
Згадаю: серце заболить,
Як доня листячко збирала,
Як підганяв годинник.. мало!
О неповторна кожна мить!
Ви, крадії приємних снів
І милих спогадів убивці!
Зачинені в загоні вівці!
Хто вас на білий світ пустив???
І звідки ця чума взялась -
Братків бездумнії васали?
Хоч ви історію засрали,
Та до майбутнього вам - зась!
Змете майданівська мітла
Усе сміття, що нищить хату,
Пов'яже лапу волохату,
Непотріб випалить дотла.
І я, вітаючи весну,
Посію квіти і травичку,
Немов із вчинку - гарну звичку.
І сни барвисті поверну...

Де захлиналися слова,
де світ, обвуглений димами,
цей чорний день у біль спливав,
і так хотілося до мами.

Та він стояв, стискав приклад,
бо дихав жлоб йому у спину.
А жінка із-за барикад
дивилася в обличчя сину...

бедный Моцарт, переживший Вечность
упустил такой прекрасный шанс:
произнес бы музыкой он Нечто
дабы увлекло и смертных нас...
дабы стать хоть чуточку добрее!
дабы не травить! не убивать!
пусть от страха все закаменеет -
мы готовы "моцартами" стать!..
12.02.2014.

Уночі я люблю біля берега
Попірнати… В цей раз не вдалось…
Я ж була абсолютно упевнена,
Що самотня на морі – аж ось

Чую, ззаду вхопили за талію...
Боже, хто це? Невже гвалтівник?
Я ногою його ударила,
А тоді – кулаком у кадик,

А тоді - в серце ліктем і, зопалу,
Що є сили, коліном під дих…
Як люблю я пірнати під зорями
У бікіні – точніше, без них!


12.02.2014

Стихає і спалахує війна,
а мир стоїть на розі сподівання –
впаде колосу глиняна стіна
чи кров’ю захлинеться ніч повстання.

Ми умістились в часі перемін –
уся країна, сита і убога.
Душа плекає і воліє змін,
та десь блукає суща перемога.

Дволика мрія розмиває путь.
Бруківка у руці, як пошук Бога,
і кожен вбитий молить: не забудь,
ще не уся розібрана дорога…

2014

То плутанина спогадів безладних,
То штовханина безкінечних мрій,
То оніміння супокій принадно
На мить заклякне в голові моїй,
А потім знов нестерпна плутанина
І штовханина болісних думок, –
Неначе плата вічна й безупинна
За кожен вчинок, помисел і крок...
11.02.14

Діряві хмари – велетенське сито –
небесну манну сіють на поля.
Десь там щедрує ще моє дитинство –
під сволоком в колисці немовля.

– Ну що тобі, моє дитинство, дати?
Черству шкуринку? Крихту зі стола?
Чи он оту бурульку полизати,
що сріблиться льодяником з дупла?

Чи може завірюху пелехату –
хрещену матір першої зими
покликати у вихололу хату,
щоб напоїла повними грудьми?

Аби хлоп’я таке ще невелике
і нерозумне у свої роки
уговталось, аби без твого крику
щасливо почувалися батьки.

Відхрипло колядою, відлетіло
за мить одну, неначе й не було,
коли бурульку крижану хотіло,
коли вмирало з голоду село.

               11.02.14

ця жінка завжди десь поряд, купує харчі і одяг,
між злодіїв, які крадуть, поетів, які щось пишуть,
і дивиться прямо в очі, і все, що у них насподі
для неї, мов ніч, відкрите, для неї просте, мов тиша

і хвиля людських балачок її береги проймає:
куди поповзуть ціни, куди потечуть ріки,
вона чує, що з нами Бог, і те, що його немає,
і те, що спочатку був сніг, і сонце було одвіку

я бачу її волосся, розпатлане над плечима,
я чую, як пахнуть руки далеким карпатським літом,
і все її правосуддя, яке наді мною чинить,
забувши усі закони, їй віддаю чинити

і хочу одразу здати всю ніжність, усю відвагу,
віддати картки і гроші, світанки і надвечір’я,
аби тільки в жодній пустелі вона не відчула спраги,
у жодній халепі своїй вона не відчула зневіри

хай будуть нові спокуси, герої і субкультури,
хай будуть громи і бурі, хай спека мине і холод,
аби тільки небо в зіницях її не було похмурим
свобода у грудях її аби не була важкою

О, калиновий Ангеле,
да й кармінне крило,
дніння зимами вихудле,
ніч - мороз обколов,

але ти рвешся гронами-
розчервінню щедриш,
ягід ядрами повними
сиплеш волю з узвиш

і вустами замерзлими
припадаєш до ран,
пер - густими череслами-
начуваєш Руан.

Між високими хвилями
барикадових рік,
воскрeсаєшся силами -
нездоланних повік.

Добре знаєш - не соками
ця свобода багрить-
кров"ю юшиться!
Доки ми у борні-
будем жить!

Шиті кулею милі. Ні, -
не сопілки це свист...
і прапOри розстріляні,
як прозірки знялись!

Перемоги преамбула -
огнесічня живло!
У повстанського Ангелa-
кровопере крило.

Невидимий мій друже!

Окрилений не менше, ніж поет,
ти - не відчужений! Ти - дужий!
Ти - мій співавтор, мій сюжет.

Ти не даєш мені себе забути:
ти завжди є. За цифрами програм...
Це значить - я реально маю бути
(а ти - десь поруч. Отже, я не сам!).

Природу віртуальної спільноти
даруєш ти, мій друже, повсякчас.
Завдячую тобі.
Від імені народу...
І потребую.
І єднаю
нас.


11.02.2014

о мій Світе, моя барикадо!!!
ненаситне, всевидяще… тло
ти страшиш мене раєм, то адом
почорніли стежини в село
я втомився боятись втрачати
половинки доріг до братів…
звідки вирок? з якої печатки?..
і чому не згадати волхвів…

мабуть нині і вірші безглузді -
ще хтось ляпне, що все ради благ?!..
тільки я не один з болем грузну
в озвірилий клонований жах…
12.02.2014.

Не розчаруюся в тобі,
Бо ти і є моя Європа,
І хто мені тут скаже проти,
Той не вслухався в жодну ноту,
Яку Михайлівська дзвіниця
Нам посилала...Ти - десниця!
Ти відчай наш і наша віра,
Натхнення, гордість і свобода!

Тобі із нами теж роботи -
Банкрутство так давно душі
Народу рідного торкнулось,
Що ледве вже і не забулось,
Як ти ще сотню літ тому
Збирав народ свій на майдані.

Та ні! - традиції не давні! -
Вони ж бо вічні там, де Кий
На схилах долю сіяв щиро
В братерстві й рівності уміло.

І хто не знає, що жила
Європа давня тут, у нас,
Ії повернемо. Вже час
Вольнолюбивому народу
Свою приховану свободу
Піднять над берегом Дніпра:
Ти тут, Європо! Ти - жила
У генах київського люду,
А це і схочеш - не забудеш!..

11/02/2014

..........Ісмаїлу Гаспринському

буде усе запізно
бійся чи обирай
наскрізно і залізно
коле Бахчисарай
колом гуде гончарним
мічена мре мечеть
вихрести яничари
виродились ущерть
закам’янілі сльози
цвинтарі-пустирі
рвуться стежки венозні
гір печуть пухирі…
буде усе запізно
грайся чи помирай
нарізно і безслізно
Бог і Бахчисарай…

Над Києвом спалахує весна,
Її сховати більше неможливо -
І вже ота із душ претепла злива
Застрибує в каштанові дива.

Вона не навісна і не пісна.
Натягнена у лютому струна
Не розірвалась - заспівала дзвінко,
Хоч крізь красу вчуваю - гірко..., гірко!

11.02.2014

Накинули зашморг на шию
і «вождь», похитнувшись, упав
на землю, що кров’ю яріє
незламних оунівських лав.

Упав і розбився на друзки
об псевдомогутній граніт
імперії, руки й мотузка
нарешті розвіяли міт.

Звалили і вергли під ноги
епоху тортур і наруг,
єднає серця перемога,
козацький гартуючи дух!

           * * *
У всьому хочу досягти
Ясної суті –
В труді, у пошуку мети,
В сердечній смуті.

У перип́етіях біди,
У їх причині,
Не зупиняючи ходи
Посередині.

Тримаючись серцевини
Подій і долі,
Любити, жити без вини,
Вершити волю.

О, хай би тільки я умів
Безпомилково
Закодувати сім рядків
Живого слова.

Про беззаконня і гріхи,
Бої, погоні,
Про щастя з легкої руки,
Як на долоні.

Я узаконив би путі
і їх начала,
Патентував би на щиті
Ініціали.

Я закладав би, як сади,
Слова і вірші.
І пахли б липами ряди
Найголовніші.

І я плекав би кожен ряд,
Як ружу й м’яту,
Як громовицю канонад,
Як сіножаті.

Так, як Шопен перекроїв
Свої етюди
Фільварків, фей, могил, гаїв
У суще чудо.

Довершеного торжества
І гра, і мука –
Напружені, як тятива
Тугого лука.

               2001

Мій сильний, мій прекрасний, мій крутий!
Притиснусь – обпікаю всеньке тіло.
Який гарячий! Як усю уміло
береш на себе верхи… Ти, ти, ти!
Так тільки ти умієш – тільки ти!
Як закипаєш у моєму лоні!
Розпечене лице, тремтять долоні,
пливуть у вирій люди і світи…
Мережива мої – ще більший шал!

Я – лялька. Піді мною самовар…

Пародія

Чаю більше не готую – злюся,
Почуття вгамую – повний штиль.
Ти сказав мені – Моя Манюся!
І прокрався в душу без зусиль.

Романтичний, невисокий ростом,
Як поглянув – то на серці млість,
І якось само, на диво просто,
Відчувалось – ти уже не гість.

...От життя буває з викрутасом,
Усміхався ніжно, потім зник.
Спокій то таке – вернеться з часом,
Ти віддай з віршами чорновик!



05.02.2014

Ти її відпускав.
А над містом збиралися хмари.
Ти її не тримав.
А вона ж так чекала.
Марно.
І ревло,
і гриміло,
і вітер скидався бісом…
ти її відпустив –
і упала тополя з тріском.

Брик бик...
За язик -
не вода, а оливо...
Тик-мик!
Що, не звик
до тенет супротиву?

Чур, мур*!
Через чур...
Ще на щось надієшся?
Бонжур!
Все - ажур!
Як сльозами вмиєшся.

Цить вмить -
щось горить...
Як твоя гіпотеза.
Сить злить*?
Мусиш жить
і за все боротися.

10.02.2014

Пародія 1

В якому я житті? І сам не знаю.
Густе цвітіння яблунь. Аромат.
І дивна Муза (от на уявляю!)
І мова інша. І нерайський сад.
І слово акцентоване. І тиша.
Дрімотна, наче котик, благодать…
Горацій у землі притих…не дише…
По «с…ці» навіть тіні не біжать…
Від того всього, як сльоза щокою,
З небес до яблунь зірка потече…
А Муза буде плакати за мною
І стиха шепотіти: «Ще…іще»…
Так легко знову пишеться й живеться.
Зникає непомітно депресняк…
Горацій ще не раз перевернеться…
Хоча...не певен…Може ,і не так..

Пародія 2

Густе цвітіння яблуні. Світає.
Скажіть мені, в якому я житті?..
Хтось шепче «оmпіа», палко обіймає…
Чи я не той, чи Музи вже не ті…
Якась чорнява, на мулатку схожа,
Говорить акцентоване «лублу»…
І я люблю…Мені не вперше, може.
Я так натхнення втрачене ловлю…
Бо зрадив друг. Опрірвилась дорога.
На серці молодому депресняк…
Прощу прощення в предківського Бога
За те, що, може, щось було й не так…
В мулатки очі – яблука огромні,
Сама ж вона нагадує бджолу…
Ну скільки можна : «оmпіа»,« оmпіа»,« оmпіа»,
Втомило трохи дивне те «лублу»…
Так солодко прокинувся!
Світає …
Дружина в ліжко чай мені несе…
А юної мулаточки- немає…
Оце й усе…

2013

У маленьких діточок горе -
Хто заробить їм на харчі?
Лейтенантику-прокуроре,
Ти спокійно спиш уночі?

І за що посадив їх тата,
Записавшись у слуги зла?
Де ті докази-компромати?
В тебе совість колись була???

Спи, прислужнику-сраколизе,
В сновидіннях побачиш ти,
Як у пеклі наклали хмизу
Для твого казана чорти.

Хай насниться тобі дружина
Того хлопця, що посадив.
А удосвіта - крах режиму
І руїни старих судів.

Спи спокійно, якщо удасться,
І сумління хай не шкребе,
Тільки знай: ти в глибокій пастці,
І загнав туди сам себе...

Пішла у реслінг. Був там Міккі Рурк…
О, краще б я в саду доїла Мілку,
і Карлсону стогнала: «Деміург!»
Десята мантра? У народі – «білка».

І кактус змерз. І вже не гріє піп…
Ключі украла бісова ворона.
Покришу жменю чіпсів на окріп,
позаганяю «тлусте МИ» в загони.

10.02.2014

1

Я – сильна, та виходить з-під шовків
Руде кошатко, падає у вирви…
Клубки прожектів, згадувань, страхів
У клітку заганяє… Напис – «Тигри».

І вухом не ворушать хижаки,
Лежать собі – впокоєні та дляві…
– Чого тобі, мій... родичу близький? –
Бува, тигрище Гонор прогугнявить.

2

Колібрі крила ваблять – крізь дими…
Дари від Зрілості – услід за бростю.
Усе плету – від чутки до чалми…
Для сина кубик-рубик – надто просто.

Криваво, з болем свічка оплива...
Перкаль зими притиснено до вен.
Понад кошатком – голуб, крук, сова…
Хто має Іскру – той навік спасен?

Ще будуть вірші-глечички линяти.
Обліплюю каркаси барви пшінки… *
Годуй з руки, мій муже, кошеня те,
Що пестує під шовком серця жінка.




* Першими гончарями були жінки – стверджують історики.
Дерев`яний каркас обліплювали глиною, горщик запікали у вогні.


2010

дві печалі, загублені скрипкою
дві голубки, з кубельця над стріхою
дві сльозинки на березі річеньки --
пригорнула усіх тая ніченька...

саме так се рождаємось піснею!
саме так виглядає край істини!
саме так моя люба є дівчинко!
тільки б знати ще й наміри ніченьки?!..

дві печалі
дві голубки
дві сльози…

10.02.2014.

Сиджу собі – мадам. «Емануель»
(на автореверсі касета) – знов спочатку.
І пестую сама (бо ж – «цитадель»)
своє руде під шовком кошенятко.

10.02.2014

Мій лютий. Не жалій чорнила!
Давай затужимо з плачем,
Як у гаю загомоніла
Весна грозою і дощем.

Наймемо трійку білогриву
І у зимовий благовіст
Поїдемо туди, де злива
Лютіша від чорнила сліз.

Де із дерев, як чорні груші,
Упадуть тисячі граків,
Аби на дні очей калюжі
Допити сльози ручаїв.

А зір проталин все чорніший,
І римою луна звучить,
І у зажурі вище й вище
душа за думою летить.

               2001

Коли мене не стане на землі –
вуаль років ім’я у тлін сховає,
розчинена на атоми у млі,
душа моя нестримно заридає.

Та міріади інших душ у млі
на неї цикнуть: досить голосити,
ти бачиш – мало місця на землі,
а ти, дурепо, вічно хочеш жити.

Із тих країв, де сходяться світи,
і точка неповернення – позаду,
о, душе моя змучена, лети
на вибір свій: у пекло чи до аду…

08.02.2014

Заметене, побілене, заморено-сумнЕ те.
Полагоджене на усе життя.
Заметене-побілене. Та снігові замети
йому здаються купами сміття.

02.2010

Біла мелодія снігу
Зачарувала сади.
Песик рудий із розбігу
Вибив стакато* сліди.

Білими струнами вітер
Грає собі залюбки.
І, наче ноти, на вітах
Чорні усілись граки.

Казку побачивши тиху,
Серце замре від краси...
Срібну симфонію снігу
Слухають сонні ліси.

***

На тоненьких нитках – крил тендітна статура,
Незагоєні, в затисках досі рубці,
І хірург, аби довше тривала тортура,
Не дає роздивитись небес антрацит.

Ти сливе ще жива. В одномісній палаті
Квіти наче скосив з необачності жнець.
На забрьоханих бильцях лікарняний халатик,
Ніби повен, як все тут, чужих порожнеч.

Якби знати… Якби жарт цей не надокучив…
Якби стачило сил все це перемогти…
Ти ще звикнеш, як тіло до трубочок штучних,
Вірить в янголів… адже один – саме ти.


Переклад © Валерія Богуславська



***

Твои крылья — на тоненьких шёлковых нитях,
И ещё не зажили в зажимах рубцы,
И хирург, продлевая привычную пытку,
Запрещает смотреть на небес антрацит.

Ты почти что жива. В одиночной палате
На мелованной тумбочке вянут цветы.
На замызганной спинке — больничное платье
Небывалой, как всё здесь, чужой пустоты.

Если б знать… если б всё это было не шуткой…
Если хватит и жизненных сил, и мечты,
Ты привыкнешь, как тело, к искусственным трубкам,
Верить в ангелов… в то, что один из них — ты.


2004

© Леонид Борозенцев

ЦЕ - РЕВОЛЮЦІЯ!

Життя на смак терпке і ледь солодке,
Смерть править тим, хто буде вічно жити
Й з мечем її зустріне. Стрітення – коротке.
Прокля́ття пам’яті не буде там служити,
Лиш слава є! Буття ж – неповоро́тке.

Стрімким є чин. Він змінює природу
Людини й світу. Все життя – війна!
Йде заколот еліт і правий бунт народу.
У вирі боротьби п’є нація до дна
Гарт могуття́ й народжує свободу!

Це – революція! Повстання за життя!
Нове диха́ння! Час різдва героїв!
Це – еволюція! Братерства відчуття
Й нової нації. Письмо святих сувоїв
І долі кращої. Це – шлях у майбуття!

Павло Гай-Нижник
10 лютого 2014 р.

Самотник одіозний дежавю
і віршики… спотворені століття
приходять в дім, не спокоєм живуть
лицем не відкриваються до Квітня…

А той, мовляв, в неволі майже рік
амністія у березні… на вихід!
струмочки побіжать до нових рік
а віршикам розбігтися не привід

Чому ж тоді до сказу в самоті!?..
прийди, поете, виїж свої вірші
бо скоро вже повернуться оті
ну, словом, зацікавилися інші...

Прийди, поете, серце розмінуй
ще вибухне осколками повітря
і щезне непривабливе а-нуль
а без нуля ніяк… ніяк, повірте…
09.02.2014.

Ну що Ви побачили в ній, у цій жінці, що сонцем налита, що дихає світлом і гріється тінню жоржин?..Вона ж незнайомка, вона не для звичного світу…Та, зрештою, й він, тобто світ цей , для неї здається чужим…
Вона свої мрії вплітала у роси і грози, піснями квітчала заплямлені сірістю дні…Могла запалити зорю у тріскучі морози, палила й себе у жертовному тому вогні…Між сонцем і прірвою щастя своє малювала, спиваючи серцем високу небесну блакить…Вона Вас, можливо, у іншому світі чекала…У тому, який не вбиває …і так... не болить…
Забудьте цю жінку, вона принесе Вам неспокій, бо звикла по лезу ходити, немов по струні…Вона заблукала в орбіті своїй надвисокій…Вона себе вбити готова приреченим «ні».
Забудьте її. Обійдіть. Так, мабуть, буде ліпше… Для жінки цієї чужим є все надто земне…Вона свої мрії кривавими віршами пише…Вона Вас, можливо, полюбить…та все ж …обмине…
Нехай собі молиться…Спокій її сколихнути наважитись може хіба що безумець чи кат…Чи той, хто зуміє яскраві вітрила напнути над краєм безодні, над сотнями зречень і втрат…

Ну що, Вітьок, злітав у Сочі?
Крута тусовочка, еге ж?
Та біля тебе щось не хоче
Сидіти навіть Бангладеш...

Цураються, немов прокази,
Ніхто руки не подає.
Володька холодністю вразив,
В тарілці - тільки олів'є...

Ні слова Вовка про кредити -
Оце тобі і дружба вся!
А раптом схоче хтось убити?
Ет, охорони мало взяв!

Для папараці - невидимка,
Надумав прапором махнуть...
Сидів би краще вдома взимку,
Ох, здійнялася каламуть!

Три кола над аеродромом -
Сідати чи втікати геть?
Але ж Межигірські хороми?
Без них життя - неначе смерть.

І що б тим клятим екстремістам
Не розійтися по домах?
Тепер з води не вийти чистим
І не здолати дикий страх...

По лезу власної утоми
іти, немовби по землі,
ховаючи в осерді грому
грозою свячені жалі,

крізь морок і сніги спокутні
саму себе у світ нести,
де ледь тримається майбутнє
на павутинці доброти,

не озиратись… Розгойдати
застигле плетиво доріг…
Згадати, що чекає мати…
І помолитися за всіх…

Уже не дивина в уявленні народу
політики й людці осміяного дна:
і Шарікови, люті на свободу,
і ті, що забувають, що одна
у кожного одна Вітчизна-мати.
І Швондєри її й багатії,
повинні
            нині
                    неню
                      захищати,
а не чужі й украдені палати
украй осатанілої сім’ї,
що затуляє людям рота,
аби не чути їх проклять.
Є барикади. Ждете доти?
А Січ сама формує чоти,
які за неї постоять.
А от регіональна рада
бере аванс у общака,
а кримінальна влада –
на мушку козака.
Ой, як гуманістично –
дванадцятий калібр!
І так не поетично
коли життя – верлібр.
А треба виживати,
і діяти, й рости.
Але куди іти?
До хати?
Спати?
А ти?
Ти?

               06.02.14

мне, Преподобный, бы осень...
так, непременно
пусть
вдали от берез и сосен
в поле иная
грусть…
нежит любовно ветер
мысли - как детки,
вот
кто там промолвил: -"дети?"
всыпте им больше
нот…
пусть порезвятся Маем
случай серъезничать -
брось
каждый здесь
что-то
знает
романтик
поэт...
мы - врозь
будьте любезны, кофе…
бдитель порядка -
счёт!
Я - позвоночник - офис
с ангельским акме
"черт"...
03.02.2014.

в необъятном теперь, в янтаре тридевятом и темном
оступившись, оперлась о лед водостока.
несла
черновик диссертации, пиво и сорную сторге.

как давно мы измучены - что ты ни сделаешь, мало;
мне бутылки катились на плечи объятий подобьем.
я несла
тьму моих объяснений, статьи, жигули с оболонью.

как давно мы измучены - тем, что тебе не отвечу;
тем, что не повторишь; гололедом и гриппом.
несла,
понимая, что зря, и расплакавшись, оступилась.

Час мене – не мине…
що ж – порода породою…
Мова виманить все й на торги занесе
пахне пам'ять моя полином і смородиною
непокірне теля жодних маток не ссе…
стали речення в ряд боржниками безвинними
забуття для буття підставляє плече
по молочній ріці із небесного вимені
клинописне ім’я одиноко тече…
прокисає кисіль берегами осілими…
поміж сонних осик – осоти осоки…
відлітає душа з журавлями осінніми
і лоскочуть крильми пустуни-малюки…

эдакий мистер "...ара"
портится "решки" вид
мне бы такого даром...
пусть занимается МИД
мне бы февральну зиму
выстоять, не упасть…
Родина - это Имя
именем - смертна власть…
карты пометил шулер
больно, смешно -- прости
это следы от пули
выстоял, Господи…
02.02.2014.

Де гуманне в світі лихо,
що завжди б куняло тихо?

Я б і пам'ятник-колиску
присвятив йому!
Запобіжний, під "підписку...
спати самому",
я б обрав для нього засіб!
Я б не докучав!
Ще б у школі (точно - в класі!)
це б запам'ятав...

Та ніяк не просить слова
Дійсний Спосіб Дієслова.


09.02.2014

А вже в кутах – ні меду, ні казок.
А вже край ставу – ні дубка, ні клена.

Прибіг до клуні зайчик, бо намок.
Прибилося пташа…
Тече «Олейна»…

На капустину глипає коза…
Півситий вовк розлігся на журналі.

Усім лишатись разом – наче й "за",
Та я ще мну квиток на бієнале.




2014

А мир іще навіть не сниться,
Напружені ночі і дні.
Морозом обпечені лиця,
Розплавлений страх у вогні.

Та згодом загоїться рана,
Очистяться сни від примар.
І буде проспект Нігояна,
Жизневського буде бульвар.

Нові монументи столичні
Розкажуть онукам колись,
Як падали зорі у січні,
Щоб наші бажання збулись...

Смеркає і світає на Майдані,
пульсує дух звитяги, як ніде.
А за Майданом – у злобі й закланні
Феміду розпинають день у день.

Не знаєш - у якому часі, де ти,
маячить не країна, а тюрма.
Мелькають кандидати в президенти,
а гідного достойника – катма?

І набрякає спротиву пухлина,
там – «на горі» - чекають: чи прорве?
Воскресни, о Пророче України,
заклич : «Вставайте!..» Дніпр уже реве.

Чи схаменуться? І чи будуть люди?
Наразі – тиша… Біла і крихка…
В очікуванні Правди - не облуди…
З олжі скресає гідності ріка…

09.02.2014

Симпатичний кіт муркоче,
через шибку бачить файно:
за вікном людина хоче
у посольство (черга... крайній...).

Кіт вивчає поведінку...
Дивно якось перехожий
обирає місце взимку?
Натовп ох який хороший!

Що воно ото за віза...
Чи прудка така, ляклива?
Особлива, певно, риса
у людей, що прагнуть дива.

Емігрує кіт на килим,
ні про що не дізнається...
Чорним писано на білім:
"Ця квартира продається."

08.02.2014

Шону Маклеху



Ірландці з українцями – окремо,
І кожному близька своя блакить…
Та арфою на прапорі зеленім*
Червоно-чорний стяг мені дзвенить.

Між нами – милі, милі, милі, милі…
І різне все – шляхи, дерева, сни…
Чого тоді тін-віслом** забриніла
Мені сопілка рідна з далини?

Живем – не на однім планетнім боці,
Та знаю я – підвівши зір увись,
Лягли у землю їхні юні хлопці,
Так само, як і ми лягли колись.

Інакше в них у небі сяють грози.
Несхожі зовсім, начебто, краї…

Неправда. Бо ми ллємо спільні сльози.
А от кати у кожного – свої.

08.01.14