Баклажани і бронежилети
Турецькі лимони і російські гранати
Військові експерти, тверезі поети
І знову, і знову дзвонить мати

Коли б в наші хати лише провайдери
Свідки Єгова, сусіди знизу
І нічого не знати, що десь є снайпери
Які побачать тебе у лінзу

Країна, мов вата, просякла кров’ю
На сукні червоній колишуть дитину
І мати ще довго буде звати це грою
Де батько дитя грає за Батьківщину

Його Коліївщину, його Донеччину
Безмежну Сумщину втрачених доль
От ще б зустріти опісля дівчину
Яку залишив десь серед тополь

В якої лимони і баклажани
В якої дитина одна на світ
І кожної ночі лягає з надією
Що кроки на сходах почує кіт

Розкішна сукня, зібране волосся,
Спадає вечір, незручні підбори,
І хочеться у спеку лиш до моря,
А ми з тобою мало так знайомі,

Я молода, а ти – іще молодший,
Кремезний, і наївний, мов дитина,
А вітер легко нас штовхає в спину,
І я, і ти шукаєм половину…

Загублене своє дуальне «Я»
Я – Віта, як, скажи, твоє ім’я…
Всміхаюся, мовчу, в обійми лину…
Розповідав, не склалася сім’я.

Асфальт змінив пісок і шати долу,
Пірнаємо, вода забрала втому,
Ми бавимось, щасливо посміхаюсь,
Так хороше, а виднокіл безкраїй…

Занурююсь, пірнаю, забуваю,
Що сукня на піску, білизна мокра,
Життя мені нашіптує «нівроку»,
І я із ним наразі вкотре згодна.

І пасма-змії полишили кубло,
Розтріпане, розпущене волосся,
Мов ляльку, ти мене взуваєш, боса
Була на тому пляжі… захід сонця…

Цілуєш, обіймаєш,
Чуєш дихання…
Була з тобою ніжною і тихою…

Це не люди, і навіть не звірі -
Звірі звірства такого не вчинюють...
Загоряються новосузір*я
Там, де рідні від горя причинніють.

І впиваються в очі тим нелюдам,
Що вовками за гроші схопилися.
Юродивий витягує неводи,
Удоволено зводячи вилиці.

Розчинили на зраді відпущення
Вузькочолі поборники темного.
А над нами загусли відлуннями
Жахні тіні єства кожноденного...

Озвіріло не тло, не історія -
Сатанинськи реве теперівщина!
На Землі Українській - мордовія!
В кожнім серці - скровавлена тріщина...

То не люди, то навіть не звірі -
Звірина знає тільки кормитися.
Плачуть явлені новосузір*я,
Просять вірити нас і молитися...
(17.07.14)

18 лютого 2006 року

Наповнить спокій всі чуття,
І думка мрійлива прилине:
Глибока тиша серед тіней,
Що переходять з небуття.

Лише журливий крик луна –
То пташка пару закликає,
Відлуння їй відповідає –
Самотня музика й сумна.

І раптом молодик ховає
Свій серп поміж проваллям хмар,
І це збіговисько примар
Серпанком жовтим огортає.

Переклад Галини Кошулап (Кожушко)

Пустелі клубочиться морок.
Тремтять золоті міражі.
Колючі ґотичні собори
полудень заворожив.

Вітри показились од спраги
і риють даремно пісок,
де скинула зірка ранкова
вузький шкіряний поясок.

І білим перекотиполем
небесна тікає яса:
негода надходить як голем.
Гнівно двигтять небеса.

І кличуть присутність Господню
у райдужний промінь змії
у бурі та пеклі сьогодні
уста божевільні мої.

...і я впаду, лишивши порожнечу
по замірах, дурних і молодечих,
на пару текстів, парочку картин
незначущих, життя змінявши плин,
ні вигравши напевно, ні програвши.

Але відомо: буде холодно і страшно,
як в ендшпілі закінчиться дебют
і дошка спорожніє.
Переплут -
суть бог, якого в певну дату,
коли богів узялися скидати,
не ввергли до ревучої Ріки.
І він на місто дивиться з руки,
яке йому до спадку залишилось,
і на Перуна, що з води як шило
то заховається, то знову видиба...

Поганська - не язичницька - доба,
капусти повна та партайгенезу,
листів ув орган масової дези,
де в лозунги накришений поет -
неначе перезрілий вінегрет,
де між двома тісними палітурками
звиваються святенники затуркані,
де йдуть увечері домому від метра
добродії, не знаючі добра.

Якби про це дізнався Рільке,
то б він елегій не творив.

Прошу я з максимальною повагою
пробачити це зайве ґаджалаґання -
нехай літературний кат
із мене зробить препарат,
додавши мінуса до трійки,
і висновки зробивши на мотив
"На стежці від дитини до дебіла
ся розуму тобі не знадобило".
На чому все. Тут-о, вважаю, власне,
дійшла кінця поезія нещасна.

Вже мій чуб, вже мій чуб – поле припорошене,
І на нім чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила снігом голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем,
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою
І природу усю зеленню вгорта,
Лиш моя голова білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7509 р. (Від Трипілля) (2001)

Казав тобі учитель - вчи клавіатуру!
А ти цуралася тих благоговенних знань!
Тепер поглянь - транслітом пишеш з дуру,
Тепер не хочу чути жодних нарікань!

…це не я… не я псував!
сонце... парус білий
я у морі… справу мав
четвертинку цілу…
бач, на берег Серпень зліг
бавитись пісочком
ще о так коли б він зміг? -
встрелять ненарочком
ген сапери… піт чолом
очі, вії… мружить
кажуть старці, вже було
оминай, мій друже...
сніг на голову, сусід
клявся у братерстві…
слухай, Серпню, вчуєш слід -
обведи наперстком!
ой хутчій злітай ув-вись
сонце - вітер - парус
далі… далі… і молись
з Вереснем на пару…
04. 08. 2014.

Від
праці -
піт
в сраці.

2013

Приємна сутінь огортатиме тіло її невагоме,
Вокзальні птахи замовкатимуть над її домом,
І тільки зорі пастельно криваві і місяць у повні
Проводжатимуть її до межі анексованої власним мороком.

Вона ще не знає, що втіха довкола неначе зима ефемерна,
Що люди, як ріки сплітаються крізь каміння,
Що це насправді жнива, що вона ще жива – не вмерла,
Що дощі в останнім вагоні повертають сумирно з півдня.

Ти ще не знаєш нічого, ти ховаєш обличчя у землю,
А все навкруги – демонтує у тобі тугу,
Тривала розлука корінням гіркого ревеню
Лікує чаями твою передчасну застуду.

Так народжуються думки, а поміж ними – слова,
Терпіння – найвища освіта з невизнаним атестатом,
І сходить на землю сріблястим дощем їхня ангельська стройова,
І глушить сезонні убивства мобільний їх оператор.

Бачиш, дівчинко, двері, що завжди по тобі закриті,
Нарочито існуючі, тривко в тобі живучи,
Такі ж невідомі, як осінь загублена в житі,
До якої щодня будуть тягнутись руки.


2014 р.

Вот какое дело...
Пуля и тоска.
Кто кому мерещится
на карте марш-броска?

Сколько раз не меряй,
сколько раз не режь -
пуля - вроде девица
и при этом - вещь.

Выстрелишь, окажется -
дура, да не та:
выберёт, смышлённая,
лицо себе сама.

Вещь? Она и вещь -
не плещется слеза.
Пуля некрещёная
и Путина глаза.

4.08.2014

Козак думав думу,
Не стерпів він суму -
Пішов він з москалями
Люто воювать.
Бо нищать Україну,
Країну дуже дивну,
З чарівними гаями,
В них їх і ховать.
Копав кацапам ями,
З широкими краями
Повні хробаками
Та з неглибоким дном.
Най шакал їх крає
Най тіло розриває
Своїм кривим іклом

Забирайся з України!
Забирайся геть!
Як се лишиш в Україні -
Буде тобі смерть!
Гей, москалю,
Сядь на палю
Й трохи відпочинь!
Як не любиш українців -
Нишком там і згинь!

Ріс за яром ліс дрімучий.
Попід лісом стояв Млин.
Крає небо сірим списом
Зграя журавлів.
Плине небом чорна хмара.
Темне небо – буде грім!
В Срібний Ірій журно кличуть
Білі журавлі.

Світ! Ярий сонячний квіт!
Хижий орлиний політ.
Ярий промінь вітром грає,
Холод зігріває.
Світлом переповнений світ.
Давня пам'ять, древній рід.
Ми йдемо на праве діло –
Переможе Біле!

Сіра кована брама
На сталевому тлі.
Промениста заграва
Люто спалює дні.
Розкриваються двері.
На порозі - ведмідь.
Перед лапами звіра -
Хліб, залізо і мідь.
Розкриваються руни.
Розривається час.
Сон-трава. Візерунки
На сарматських мечах.
Розкривається Всесвіт.
Починається мить.
По траяновій стежці
Білий молот гримить.

кінець

'2014

Пародія

Добігався. Лежу. Скрутило.
Вслухаюсь в тишу і думки…
Чи жеребців здають “на мило”,
Чи підліковують таки?
Болить душа і ледь не плаче…
Невже чужі жінки – то гріх?
Покаявсь. Відпустило наче.
І душу. Й ноги.
То побіг!


3.08.2014

Смиренних, аж святих, Господь мирує миром...
Затерпни і мовчи, моя лірична ліро.

...вдихати чад війни і дихати на ладан.
Ісуса розп'яли. Нехай живе "бен ладен"?

03.08.2014

Б'є потік безкінечних "проти"
До зтертя,
Доля війнами нас колотить -
Це життя!

Ні послаблення, ні зупинки!
Як спинить?
Я благаю перепочинку:
Душе, цить!

Миттю щастя сприймаю досі
Той порив:
Шурхіт ніг і рука в волоссі -
Мирних снів!

Рідним душам для щастя треба
Кілька фраз.
Все підтримка під мирним небом
Змінить враз.

Що там губи мої підносять
В чорну вись?
Щоб долоню - в твоє волосся,
Як колись.

Все минуло! Ну що ж, буває.
Біль мине?
Друзі душами відчувають
Головне.

Хай основи земні стрясуться,
То не жах.
Наші погляди перетнуться
В небесах.

03 серпня 2014

Лежу, вслухаючись у тишу
І в болі грішної душі,
А в голові – думок надлишок
Ізнов про пестощі чужі.
Мабуть, побігаю ще трохи,
Жіночі зводячи серця,
Якщо болить душа, а ноги
Прудкі, неначе в жеребця…
02.08.14

В кожного, мов німб, на голові
Зеленіє формений берет…
Хлопчики, спасибі, що живі,
Хай ніяке зло вас не бере!

Радість переймає біль тупий,
Котиться сльозою по щоці.
Місто, не відхрещуйся, не спи!
Привітай з поверненням бійців.

Вийди і навколішки впади,
Землю біля їхніх ніг цілуй.
Щоб і ти не бачило біди,
Хлопці на війну ішли – цінуй!

Спуститься Небесний Побратим,
Голубом над строєм закружля.
Хай душа всміхається святим,
Тілові – м’яким пушком земля.

Вулиці – героєве ім’я,
Батькові і матері – уклін.
Лиш віддавши шану, ти і я
Можемо вставати із колін.

Будуть ранки з росами в траві
І відлуння-спогади: невже?
…Хлопчики, спасибі, що живі!
Хай і далі Бог вас береже!

коли сліди її наздоганяв
і перелоги змотував клубками
вона зірками гасла навмання
ховала місяць попід чорний камінь

за крок не наздогнав ані її
ні марноти коріння не розплутав
пливу як сон у всохлім ручаї
серед мичок поламаної рути

Один і нуль шість…
Абстракції, небо…
І ти вже не гість,
І лину до тебе!
Так просто плести –
Так легко забути
Про зайві плітки…
Їх можна позбутись!
Усіх нумерацій,
Бо ти – це людина,
Що хоче овацій
Кохання-перлини…
І лине до тебе
Абстракція неба,
І линуть думки,
Як хвилі стрімкі.

Господи! надоело
диезы, бемоли, стряпня…
слышать с утра "заело?"
ниже травы,
сквозь тыл, - "змея"…
Боже, прими сю радость!!
и отвлекись, как долг…
долг -
неких картинок ада -
вместе согласна
в морг…
02.08.2014.

***
В нас є підстави не любить Росію
До скону, до нестями, до гріха,
І це вона в нас виплекала мрію –
Те зло, котра вона довкола сіє
До неї, все, повернеться нехай!

Бодай ні сну не знає, ні спокою
За те, що захлиналась від брехні
Й оскаженіло вела за собою
Зомбованих війною світовою
На запах крові доньок і синів.

У поміч сили пекла закликала,
Не мала ні жалю, ні каяття,
Підносила тиранам п’єдестали,
І тим себе, лукава, прирікала
На Божий гнів, на кару й забуття.

І ти, імперський, «обраний» народе
Неначе Каїн гріх свій понесеш,
За те, що ти вождям кривавим оди,
Мучителям, убивцям на догоду
Складав і їх звеличував без меж.

Та кожен з них – від давнини й донині
Вважав тебе за стадо баранів,
Не Богові молитись, а людині,
Вклонятися мерцеві в домовині
Навчав, удаючись до стусанів.

Ти іншим буть не вмієш і не хочеш,
Та доведеться все одно тобі
Нарешті правді подивитись в очі,
І на суді стоять за кожен злочин,
За сльози, за наругу і за біль.

2 серпня 2014

ой по полю… по степу… по лану
по широкій, кривавій стезі
ти блукати без тіла не станеш
решетили й топтали разів…
гірку чашу не спити відразу
неожити од маминих сліз
пропустіть! пропустіть! - (скупі фрази..)
несиділось хлопчині... поліз
тихий, мирний, з маленької букви
щось від батька, від діда у нім…
і дешева цигарка "прилуки"
і шматочки опізнані в…
дім
все село… весь район
чолом долу
духом рідним
омийте труну
журавлем...
чорним вороном… Доле,
ти оспівуєш втретє війну?!..
02. 08. 2014.

Ніколи не думав (не намагався:
знайомі були - я за руку вітався),
що візьмусь за слово на честь ВДВ.
Ну, нижня білизна, смугаста на погляд,
замок парашута і небо, що поряд, -
усе це, звичайно, так є не хоч-де.

Прості імена, невицвіле сонце,
шматочок землі (самісіньке донце) -
сам вітер поважно скида капелюх...
Вітаю заочно зі святом Десанта
десант український! Умову й гаранта
козацького неба й козацьких потуг.

Здоров'я вам, хлопці! Вертайтесь живими,
щоб старість зустріти колись молодими.
За тил вам, крилаті, - Пророка Іллю!
Молитиме Бога уся Україна
за тих, хто спинився... Чия домовина
залишиться в серці в скорботнім жалю.


2.08.2014

С. К...
Все минеться неодмінно
І забудеться помалу,
Мов солодке сновидіння,
Що наснаги додавало.
Час загоїть біль утрати
І розвіє згодом смуток,
Тільки треба почекати
Те, чого не оминути.
Неминуче, крок за кроком,
Сподіванням на догоду,
Прокрадеться в душу спокій
І присяде там, насподі…
01.08.14

Я - хижак по природі од роду.
Ти - мотив нескічености лову.
Ми - під сонцем спиваємо воду,
А між нами, колегами, Слово…

Посміхаються Небо і Зорі…
Ми - в гармонії тайного змісту.
Від народження, знаєте, хворі…
Нас з десяток в мільйоному місті...
01. 08. 2014.

У павутинні доріг
цілодобово для них
працюють оптові ціни...
Немилосердний пробіг:
ціна питання таких -
їх внесок для України.
Вважай, на власнім плечі
бронежилети, харчі
везуть в АТО волонтери.
А везуть і вдень, і вночі
ще й крізь ПДВ-рогачі...
Не жах їм і мародери.
Реальна ближня любов
живе без зайвих розмов:
найвища, певно, за гатунком.
За однією із мов
бійцям наснага й покров -
дитячий, Отче, хист малюнка...

1.08.2014

А.Б.

Як пахне зорями!
Зорями!
В снах.
І поміж болями,
Горями -
Ра.

Не вимовиш!
Не вимовиш!
Ні ти, ні я.
Плащі часу
Скинуто -
Ми - ява.
2013

'2014

Розвітрений час душі.
Зникають мої вірші
у дні, що згубився нам.
Та вічно над нами дням
незримо-насущних чаш.
Там час віднайшовся наш
в канві, що на двох - одна.
І знову струмить весна,
і радістю – вороття
в нову повноту життя.

23.12.2010р.

Не торкайтеся танцю вустами, руками, очима!
Не сполохайте руху легкого вогненних вітрил.
Я на струнці ножa повнолуння відьомське нестиму -
неприручена, дика і вільна - у гамір довкіль.

Розтанцюю на площі гучній обезумлений натовп,
у бігу спопелію, бо я - невловима! - я - дух!
Палахкої любови осердя - неторкане злато,
висхідна донебесна, вривання поземних попруг.

І по ниточці протягу - боса - гайну у штормління...
ненаситці - мої рукави - розлетяться довкіл.
Я засмаглими бедрами простір охвилю. Провини
не шукайте моєї у розмаху пристрасті крил.

Лету! Лету! і вихору пісні немає зупину!
Срібні бубони зір одпульсовують... я не віддам
ані хвилі одній безгітарно спочити. Полину!
Пелюстками кервавими вкрию нічний Нотр-Дам.

Але ви не торкайтеся похіттю стану і тіла.
Не влітайте у пасма густі вітруганами дум.
тільки тому душа довіряєтся- тиха й несміла-
хто обіймами серця заловлює іскру летку.

У старій бабусиній коморі
Кожна річ свою легенду має.
Піснею далекою з-за моря,
Досить доторкнутися – лунає.

В темному куточку на полиці
Рік за роком разом з павуками
Уплітає в сиві небилиці
Зорі над воєнними степами…

Лист із дому серце зігрівають
Й польової кухні аромати.
Чути, як гармоніка співає.
Слухають утомлені солдати.

У серцях, обшарпаних вітрами,
Жевріють лиш вогники надії.
Пісня та лікує всякі рани,
У негоду душу всім зігріє.

І співають далі неозорі,
І шиплять розпечені гармати:
„Годі жити, браття, у покорі!
Час настав до бою нам ставати!

Ви ненависть пийте, наче воду
І чужинців з гордістю рубайте!
Не було щоб роду переводу –
За дружин, коханих підіймайтесь!

Хто сміливо візьметься до зброї,
Щоб до скону край свій боронити
І впаде в диму на полі бою –
У віках той вічно буде жити!...”

На порозі золотого літа
День новий ромашками буяє,
Наливними колосками жита.
Пісня ця і нині десь лунає…

Поки осінь, то уже й – по літу,
хоч далеко ніби до зими.
Чи заснемо? Чи проснемось ми
у ясному азимуті світу?

Станцію із назвою – Весна,
пристані, якої не буває
ночами у мріях і у снах
у далекій гавані шукаю.

Біле срібло коси золоті
заплітає і сльозою кане…
Може в суєті і самоті
не застане зопалу неждане?

Тільки б не проспати уночі
тихі думи і слова урочі,
і у очі візії жіночі.

Не біда, що місяць угорі
буде усміхатись до зорі
f лиха біда закриє очі.

                              07.2014

Мені б тікати з цього міста якнайдалі,
палити спогади, немовби цигарки,
робити кроки, не обмежені слідами,
і все можливе – лиш би утекти.

Мені б сховатися між горами німими
від сотень поглядів і галасливих фраз.
Спинити б час, знайти свій сенс і риму,
навік забути про фальшивих Вас.

Мені б торкатися землі, води і неба,
А не паперів, ксероксів і ламп.
Мені ж для щастя не багато треба –
Повітря, справжності й тепла.

Мені би з міста Вашого подалі
Тікати, бігти чи знесилено повзти.
Я Вам усе до крапельки віддала,
А Ви? Мій промінь згас. Мій вітер стих…

31.07.2014

Інтрига побутує у романі.
І поки дух звитяги не помер,
минуле десь пливе, як у тумані,
обманюючи істину тепер.

А що чекає завтра – ще байдуже.
Усе таки сьогодні живемо́
і снами володіємо не дуже.
Остання крапля крові і – спимо.

І поки вітер полини колише,
ще віримо у тишу на війні.
Буває, часом, підкрадеться тиша,
а я не знаю, – вірити чи ні?

Бо не байдуже воїну, – що далі?
І думає, буває, сам-на-сам
про невідому сторону медалі,
де слава аплодує королям.

І мріє про давно забуту тишу,
якої не буває на війні.
Історію поети перепишуть.
Вождям плювати, правда це чи ні.

Історія оспівує деталі,
а дурні аплодують на ура.
Об війни розбиваються скрижалі!
Яка там тиша? Плаче дітвора.

В атаці зупиняються солдати
і голови кладуть у полині.
Це не «ла-ла» на піаніно грати,
а гинути за тишу на війні.

А незупинні у ажіотажі
воюють далі. Унтеру не жаль
убити тишу. Що їм біди наші?

Їм невідомо, що таке печаль.
Адольф чорнилом рисував пейзажі,
а Вова Пу насилує рояль.

                              07.2014

У відомство чиєїсь федерації
Дари волхвів* чомусь не занесли.
А засоби чиєїсь інформації
чи зіпсувалися, чи ... мокрі їх "тили".
Не Ленін і не Сталін - комплекс Ірода
у відомстві чиємусь наших днів.
Де АБВГД - то АБи_Ви_Го_Да,
там цар давно лякається волхвів...


31.07.2014

… коли набридне витріщатись у вікно
і сірий дощ з туманами набридне
прийдуть Вони - цигарка й молоде вино
і всядуться з одним: - ну, що там видно?!"
а вслід думки, як буревій… все в шкереберть
це вам не байдики - за крок до суті…
затупотить там - там... і трісне прісна твердь
і випреться на стіл півроти: - Будьмо!
31. 07. 2014.

Україно, – мій чудовий краю,
Ти мене красою полонив
Голубого моря виднокраю
Над роздолом золотистих нив.
Жайворонка співом у блакиті
Чи край поля голосом батьків, –
Ти до мене вмієш говорити
Так, щоб я тебе порозумів.
І беріг у відданості щирій,
А не у байдужості глухій, –
Я в майбутнє України віру,
Повну добрих помислів і мрій.
31.07.14

Три - Майдана. П'ять - війни.
Зрада і колона п'ята.
Повій, вітре, і війни
На Вкраїну розіп'яту.

Три - Майдана. П'ять - війни.
Місяців. Неначе - років.
Схаменіться, пацани!
Заспокойтеся хоч трохи!

"Град"-и, "Бук"-и - що там ще?..
Балістичні - у запасі...
Ви там всі, що - "ваапще"?..
Світова - ще ж не на часі.


31.07.14

усе почалося з Води й кораблів у скронях
припливи-відпливи і ми як відкрите море...
ще трохи - і ці небеса три дощі нам зронять
ще тиша - і всесвіт краплинами заговорить

бо все почалося з Води... із Води і слова!
ще три паперові кораблики - й буде злива
ще довгі хвилини і хвилі - і вітер зловлять
словесні вітрила

2014

Після спеки прийшла прохолода,
Вітерець повіває легкий,
Мов Стрибожої майво руки –
Насолода, яка насолода.

Хвиль озерних безшумне вібрато,
Наче вимите скло – небеса,
Чистотою голубить краса…
Чи на долю іще нарікати?!

Як же хочеться жити, любити,
Цілувати пташину малу,
Що радіє земному теплу
І злітає, мов сонцем умита!

30.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Керувати теж буває важко,
Особливо, як з’їжджає дах!
Є така країна – ПутіРашка,
І керує нею ПутіНах.

Шмат відкусить – не застрягне в роті.
Не кордони – а суцільний фронт.
Там “глубінка” пропада в болоті,
І від браги синій генофонд.

Хто в тайзі сильніший, той і “кручє” –
Від ведмедя на півсвіту тінь.
Знає лиш “вєлікій і могучій”,
Тикає його куди не лінь.

От брехати – то вдається класно,
Очернять любого без підстав.
Голосують теж “єдіногласно”,
Так, як ПутіНах їм наказав.

В шовіністськім піняться екстазі,
Агресивні, п’яні, бідні, злі –
А іще сидять на нафті й газі
Чваняться – ми, бачте, пуп землі…

А сусідам тільки біль і сльози –
Вік не вгомониться хижий звір.
Як достали “русскіє берьози”,
“русская вєсна” і “русскій мір”!

Бідолашна нація незряча –
Світ давно пішов вперед таки!
І відстала дика ПутіРаша
Від народів інших на віки.

Є наразі лиш один сценарій,
Щоб навести в ПутіРашці лад –
Розвалити первісний віварій,
Путінаха копнути під зад!

31.07.2014

На границі України – тучі.
Ліліпутя, мов козирний туз,
став один стіною за могучий,
нерушимий, рухнувший Союз.

Кегебісту треба воювати,
бо йому, як лідеру, хана,
і тому потрібна проти НАТО
братовбивча світова війна.

Яня Урка на престольнім троні,
давши тягу, шефу обіцяв,
що якихось тисячу мільйонів
він йому на подвиги украв.

Ліліпутя, маючи заначку
і сусідів, щедрих на калим,
посилає войовничу Рашку
позичати у татарів Крим.

На границі тучі майдануті.
Пахне ізотопами війни.
І кують осанну Ліліпуті
корифеї «ёрнутой страны».

У прицілі і у перископі
майорить на заході сезам.
Всі себе показують Європі,
а вона показує, – «вігвам».

Ідіоти і сепаратисти
пащекують, – Рашія взяла.
Колоради і авантюристи
дочекались виходу Ла-ла.

Дума аплодує Ліліпуті
за розкол позиції у нас.
Вся Європа – Рашія майбутня.
Одягайте, люди, протигаз.

І у бацьки лопнули надії.
Невідомо, що кому кортить.
І совкова наволоч Росії
до параші чергою стоїть.

Із Кремля командує заочно
знаманите світове х??ло.
І макака попадає точно,
і збиває мирне еНеЛО.

І немає зла на остолопа.
Все йому, як масло по губі.
Кацапнута де-не-де Європа
обіцяє санкції собі.

Ісламісти все чекають сало.
Буде мало,
               більше підвезуть.
І народу дуже файно стало.
На границі
               фюреру
                              капут?

                              2014

Прощається липень…
Запалює ружі
не вистиглим жаром вогнистих калин.
Видзвонюють мальви,
од спеки недужі,
останні акорди йому навздогін.

Прощається липень…
Збирається звично
у сонцем гаптовані висі – туди,
де зоряні бджоли у бортях космічних
стожарам готують солодкі меди…

Із вечором вона прийде; я обіцянку взяв.
Підготував усе, як слід. Друзяк повіддаляв,
Ще б нотку пахощів внести, свічки заіскрити
А тоді, в найгіршім разі, як її не вздріти,
Без вагань і співчуття спалити у вогні
І легко закрокують враз, знайомі вже мені.
Так вчасно ти прийдеш, не втрачу сподівання
Який приємний шум, подяка за старання.
Вона ввійде сюди, ледь знітившись, нехай
За руки ми візьмемсь, поринемо в запал
Що зможе осіять її прекрасну вроду?
Цілунки, що несуть найпершу насолоду!

Уклін тобі, світанку літній,
За тихий щебет сонних птиць,
За вітру подуви привітні
І млосні запахи квітниць.
За промінь сонця біля хати
І обважнілий щедрий сад,
І за тумани волохаті,
Що застелили ставу гладь.
За метушню курчат навколо
Моїх засмаглих, босих ніг,
І за іще незахололий
Для сина спечений пиріг.
За золотисту, згуслу юшку,
В глибокій мисці на столі,
За бараболю і петрушку –
За всі ці радощі малі.
30.07.14