Осене, царице світла суму,
Чарівливим вкутана плащем.
Пріле листя – то твої парфуми,
Що в душі солодкий будять щем.

Облітає тихо по спіралі,
Мов літа із дерева життя…
Золотою вгорнута печаллю,
Прагнеш ти в любові забуття.

Певно, знаєш, буде це – востаннє.
Сивина багряна – біля скронь.
Шаленіє барвами кохання
Фантастичний осені вогонь.

19.10.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

У хаті холодно, ми заварили чай,
Та осяйнуло - ще живе кохання!
Як не замерзли двоє - не гадай,
Про те дізналась тільки зірка рання...

Забуті гасла величаві
за вільну працю, і за мир.
Москві давай союзне право.
У ній ожив біблійний звір.
               Росії треба володіти
               як не народом, то хамлом.
               У неї всі – « совєцькі» діти,
               а особливо за бугром.
І скільки не було утопій,
а захлинається земля.
Усе ще бродить по Європі
примара Карла і Кремля.
               Владика Авгієвих стаєнь,
               богему люблячий кумир
               на камені не лишить камінь
               у боротьбі за вічний мир.
Але Росії цього мало.
До неї «горнеться» Китай…
А їй давай дешеве сало...
І України щоб не стало...
І, – Раша – браво!
               Путя – хайль!
               І, – слава Мойші карапузу!
               І Рим – це Раша і Союз!
               А до «таёжного союзу» –
               давай Британію і Русь*!
Карає манія тирана
і тисне жаба до сих пір,
що він і досі не емір.
               Не відає хайло** Османа –
               і у тайзі піймали хана,
               і Алітет*** іде із гір.
І мало хліба і видовищ,
аби конати за язик,
який освоює католик,
і іудей, і «друг калмик»****.
               Приспа́ний ум, убита совість.
Породжує юрму чудовищ
сон розуму***** її владик.

                              10.2014

Опале листя
з висоти
з'їдали кози...
А де поезія?
Не-ма,
Легенькі прози.

Коли мені повернеться життя,
радітиму, напевно, чи не грому.
Коли мені повернеться життя,
я матиму і дім свій, і для дому.

Якщо з ночей і випадуть два дні,
пусте... За тим не буду шкодувати.
Усе життя - не тільки вихідні -
я вчитимуся щастя шанувати.

Його ціна - висока, нешкільна...
Я намагаюся її сплатити.
На жаль, ятрить мене одна вина;
на щастя, є за що себе любити.

19.10.2014

І знову осінь за вікном розмила далі,
втікає настрій із душі у колір сталі.
Пливе і крутиться Земля навколо Сонця.
Малює дощ її круги на склі віконця.
Комусь – зажура і печаль, комусь – відрада.
Для когось осінь – листопад, для когось – зрада.
Це навіжений Герострат утік із Риму
і палить землю, небо, сад – чатує зиму.
І певно вибору нема: сирі світанки –
це не задуха в літню ніч, не жар коханки.
Немає сили у вогні, немає палу –
ану піди, а ну знайди жадану пару.
І, осоромившись, мовчить душа піїта,
ще на поверхні почуттів принади літа.
Гуляє полем вітер мар, жагу розносить
та заплітає в тихий шум змарнілі коси.
І знову осінь за вікном – не дивне диво,
ярами стелиться туман помпезно-сиво.

19.10.2014

Смак на колір зашарівся,
смак до музики стомивсь,
смак до праці перевівся,
втік з уроку... Загубивсь.

Смак до правди посварився
зі смаком на вал проблем.
Смак до їжі нагодився -
все закінчилось борщем.

19.10.2014

Ракушке

У ног моих пенится Черное море.
В краю, где не знаешь понятия "горе"
Сижу в ресторане, пьянею туманно,
И подали мне шашлыки из Рапаны...

Красивая ракушка, в нежном покое
Царевной морскою на дне ты жила,
Покуда ныряльщика жадной рукою
Из панциря вырвана с мясом была...

Не видел никто, как ты млела от боли...
Как раны твои замочили в рассоле...
Убита. Насажена крепко на ось...
Хотела ты жить, только жить не пришлось.

Не съем я тебя, я к тебе не притронусь.
Лишь выпью вина, расплачусь я и тронусь
В дорогу. Свободой наполню карман.
Гори он огнем, этот ваш ресторан!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472163
рубрика: Лирика
дата поступления 13.01.2014
автор: Сокольник

Якби я малювала Мрію,
У неї було б Твоє лице
І очі Твої пильні
І усмішка щира.

Якби я слухала Гармонію
У неї був би Твій голос
І кроків Твоїх відлуння
У коридорах вічності

Якби я шукала Істину
Тебе б знайшла я, Господи,
Але це жодній смертній
без божевілля не суджено.

Скінчилось літо, наче й не бувало.
Пора іти.
- Іди, якщо пора.
... А осінь вже стоїть під ясенами -
Суперниця із гарними ногами,
Вродлива ще, ще зовсім не стара
І дивиться на тебе радо-радо,
Хоч погляд той давно дощем пропах.
І напівстерта смужечка помади
Жевріє терпко на її устах.

1996

Зволожені туманами сади
Притишено шурхочуть падолистом,
Щоб не почув ніхто у середмісті
Розбудженої осені ходи.
Напевне, так – не кожен радий їй
Обвітреній, розпатланій, холодній,
Зістареній красуні химородній
І водночас – привабливій такій.
А я люблю згасаючу красу,
Затінених негодами, пейзажів,
Милуючись якими врівноважив
Журбу і радість, що в собі несу...
18.10.14

Твоя осінь вдягла камуфляж,
і хоч він їй до бісу личить,
вітер, мов навіжений страж,
обриває пожовкле листя.

Твоя осінь - це злість і біль,
а моя - кошеня ласкаве,
твоя осінь стріляє в ціль,
а моя наливає каву.

Твоя осінь в диму й вогні,
а моя - у багряних шатах,
твоя осінь горить на війні,
а моя - на красу багата.

Твоя осінь вдягла камуфляж
і в броню закувала душу,
твоя осінь рятує Донбас,
а моя лиш тихенько тужить.

Лиш заплаче дрібним дощем,
вкотре погляд на двері кине,
витре сльози - не пропадем,
а біда у туманах згине!

2014

Плетиво фарб і звуків.
Спалене в рудо літо.
З білих і жовтих літер
Добрим привітом вітер.

Шум. Каблучковий стукіт.
Те ледве чутне соло
Теплого дня і слово
Виписане прозоро.

Сонця шматочки виснуть
Поміж землею й небом.
Променями навмисно
Чисто прозоро й ніжно.
Променями, ну звісно,
Перелечу до тебе.

До 2005р.

Душа моя любить гастролі
і кличе у мандри мене
розвіятись вітром у полі,
погладити небо ясне.

Побавитись зайчиком сонця
на плесі води у ріці
і з денця річного віконця
почухати хвиль баранці.

Душа моя любить стрибати
на бронзових яках в снігу,
а потім у хмарах зіткати
веселки строкату дугу.

У хвилі китайської брами
гойдати папірусний пліт,
оленем, запряженим в сани,
гайнути із тундри в зеніт.

З полярної ночі – у тропік,
у синю ясну далину,
податися аж світ-за-очі
і не прокидатись зі сну.

Душа моя хоче у мандри,
у Шамбалу горніх пустель
під шепіт нірвани і мантри
гойдати морський корабель.

У білих вітрилах купатись,
узяти «казацкій» бліндаж,
з полону у танку піднятись
по Банковій на абордаж.

А поки таке не збулося,
летіти під гострим кутом
чесати Алісі волосся
по черзі з «чеширським» котом.

Душа моя мріє зустрітись
з героями всіх казкарів,
і сяйвом полярним укритись,
щоб спальний ковпак не горів,
               скоритись ідеї високій,
розсипатись у закрома...
               Душа моя вірить у спокій,
               якого у серці нема.

                              2013

Для інших світу знищений,
я почуттям таки живу.
Ти - президент. З підвищенням!
А я Христа на поміч зву.

Мене не треба бачити:
на запах - м'ясо я.
Усіх я зміг пробачити,
що, слава Богу, є земля.

Обличчя я приховую?
А вам до того що, пани!?
У балаклаві й Бог - в бою...
А на білбордах хто? Чини.

18.10.2014

Отак би і сидіти між курчаток.
Не знати, де шиття кінець, початок.
Лузати книги, бігати до Олі...
Боятися циган - бо хитрі, голі...
Увечері виходити на лавку,
Шептати "відпусти мене..." під гавкіт.
Жаліти: розминулися в ярузі.
Усі таїни вибовтать бабусі...

Отак би і лишитися дівчам,
Щоб не було роботи копачам.
Отак би і рости собі... вербою,
Щоб ні ганчірки, ні арен... ні бою.
Отак би і пишатися корінням -
Аж до Землі ясного піднебіння.

Мелена. Люстри...
Осінь. Чорторий.
Стрибай.
Мовчи.
Не ти замовник Гри.

Є ескалатор. Подивися вгору.
Минай кістки, палати, шатра, нори.
Тобі – твоє, ніхто його не взяв.
Повторюй траєкторії ферзя.


2014

Чую голос – то омріяне прийдешнє,
наче росяна ранкова акварель.
Чую голос і манлива пісня-стежка
закружляє, мов дитинства карусель.

Приспів:
Омріяне прийдешнє не будь суворим вперше,
не будь жорстоким вдруге і втретє - не будь...
По стежці нетутешній в омріяне прийдешнє
від витоку справдешнього я вирушаю в путь.

Чую голос – то омріяне прийдешнє,
голос кличе у незвідані краї.
Чую голос, він хвилюється, сердешний:
«А сьогодні, що для завтра ти зробив?»

Стану чистим і добрішим – присягаю.
І повік не лишу друга у біді.
Чую голос і на поклик поспішаю
по дорозі, на якій нема слідів…

18.10.2014

Ніч. Місяць у небі струною .
Клепсидро осіння, ти стала сьогодні хисткою.
Осінь беззахисно в листя опале втікає.
Жінко осіння, ти віриш у небо безкрає?

Час. Він перехрещує звуки.
Мелодія давня. Вона в перемовинах згуків.
Ноти, як зорі, назавжди піймались в сузір’я.
Зорі, як ноти. А тиша тривожно-вечірня.

Скарб. То відбиток у слові.
Слід. Майже утрачений. Майже незнаний в основі.
Бабине літо на всіх вертикалях юдолі.
Жінко осіння, ти осінь із присмаком волі…

18.10.2014.

«Цей світ – театр, а люди, то - актори», –
Так мудро написав, Шекспір великий.
І п’ять віків уже минає скоро.
Та сцени усе ті, багатоликі.

Талановито «грають» кандидати!
(Відпочивають Ступка і Бенюк),
Усім кортить пролізти в депутати,
Узять мандат до загребущих рук.

Укотре, аплодуючи «артистам»,
Що обіцяють пенсії підняти,
І зачаровані художнім «свистом»,
Покірно йдемо «за» голосувати.

Вони начеплять «Ролекси» на руки,
І на куму оформлять «Мерседеси»,
І забезпечать правнуків-онуків,
Забувши всі народні інтереси.

В «театрі» нашому ми на «гальорці»,
Як глядачі, довірливі, пасивні,
«Актори» – на Мальдівах і Мальорці.
Ми – на грядках, електорат наївний.

Чи не пора й собі на «сцену» вийти
Масовкою у цій великій «п’єсі»?
Змінити «трупу» цю і захистити
Самим свої законні інтереси!

2012

Якже швидко проминули ті дні незабутні...
Тепер якщо і сміюся, то хіба на кутні.
Я ж йому всіляк годила, як рідная ненька:
Дала грошi на машину – японську, новеньку.
Не було ні в чім відмови, та за таку ласку
Він лишив мені борги й подавсь до Параски.
Що ж тепер, скажіть, робити по такій пригоді?..
...Піду, мабуть, за старого, що зна ціну вроді.
Та чи й справді він старий? Ще ж бо і не сивий.
Роботящий, люди кажуть, таж і не спесивий.
Годен ще й діток зробить, яких бракувало.
Не такий уже й старий, як колись здавалось.
А на молодих ( та цур їм!) навіть і не гляну.
Людським щастям заживу зі справжнім коханим.

Укрили сиві хмари небо,
Неначе попеляста шаль.
Я посміхаюся до тебе,
Вій опускаючи вуаль,

Щоб і сльозини не помітив
І щиро дякую дощу.
«Незатишно без тебе жити». –
Душею, зболено, кричу.

А ти усе про мене знаєш,
Даруючи тепло долонь,
І, обійнявши, запитаєш:
«А де очей твоїх вогонь?»

І рук, і губ святе причастя
Знімає тягарі тривог...
Моє благословене щастя,
Оберігає, мабуть, Бог!

2014

Боль разлуки

Отблеск свечи, отраженный в окне,
Мечется серая тень по стене...
В душу змеей заползает тоска-
Ты от меня далека... Далека...

В памяти ярче опять и сильней
Солнце тобой очарованных дней.
Неба разлуки холодный оскал...
Что я сказал... И чего не сказал...

В пропасть забвения годы летят,
Рвется струна- кому рай, кому ад...
Вспомню я, в бездну сходя с высоты
Рай, что на миг подарила мне ты.

Пламя в ночную тоску истечет.
Ветер развеет и прочь унесет
Пепел бессмысленно прожитых дней...
Боже! Когда же мы будем умней?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467625
рубрика: Лирика любви
дата поступления 22.12.2013
автор: Сокольник

Я пам’ятаю печальні
вечір і ніч не одну,
як моментально
родичі дальні
нам нав’язали війну.

Падав за Леніним Ленін,
часом розбивши лице,
і навіжені
homo зелені
різали вуха за це.

Рашія вся у запої.
П’яно керує рука –
homo-конвої,
псевдогерої
у володінні совка.

Homo у Раші homini?
Прошу до сіна козу.
Путя у спліні,
витерши слину,
люту роняє сльозу.

Драма найвищої точки.
І уявилось йому –
суки-синочки
синім платочком
витруть його у Криму.

                              10.2014

Повертайтесь живими, бо убиті мовчать.
На вустах убієнних – слів гарячих печать.
Хто розкаже про свято на цій грішній землі,
де у кожного ката персональні вогні?
Хто розкаже про розпач тих кривавих ночей,
де засіяна нива болем тисяч людей?
Хто розкаже про миті, що заповнили світ,
де живі, ще не вбиті, шлють з екрану привіт?
Хто розкаже про правду без табу-деліте,
де помпезне і пишне є насправді пусте?
Повертайтесь живими! Вас чекає рідня,
сонце ясного неба, праця мирного дня.

29.09.2014

Пишаються багрянцями акації,
Помітні серед золота здаля,
А жовтень безсоромно їх обмацує –
Здригаються, нахабу б’ють гіллям.

Спроваджують невдаху-залицяльника,
І той мерщій втікає до беріз…
«Колючі, недоторкані – печаль яка,
Ти бачиш, відмовляють навідріз.

Ще трішки покрасуйтеся серпанками,
Лиха година вас не обмине –
Надійде листопад, не буде панькатись,
Роздягне кожну – оком не моргне.

Тоді не запрошу вже вас на танець я…»
Акації у відповідь: «Нехай!
Надійде листопад – все так і станеться,
А ти своїх вітрів не розпускай!»

Пізнання істини – це путь
у неозорості. Авжеж.
Уникнувши зневіри пут,
по стежці Мьобіуса йдеш…

17.10.2014

Такі ж підступні, як моя Даліла...
Кладуть своєму богові куші...

Я так їй вірив! О, вона уміла
усі секрети витрясти з душі.
Цікаво, чи сплакнула хоч, як стригла?

...Забрали очі. Навіть не в борні.
Сміються... Звідки знати їм, що сила,
хай ненадовго, знову при мені?
Вдихну на повні груди і... постою,
підперши небо, поміж двох колон.

За мить загину. Але й ви - зі мною.
Інакше, вороги, я не Самсон.

2014

Незахищена муза.
Підніжжя.
Підніжки.
А спіткнеться – одразу нестямно на діл.
Той напише портрет її снігом торішнім,
той оцінить дешевше од кіл на воді
божевільні пориви, що в обрисі птиці
дарувала завулкам, котрі до небес.
Незахищеній можна і гріш у правицю
співчутливо,
прощально.
ЗимИ полонез
незахищену вкриє і вітром, і сміхом,
і сипне сліпоти з-під поли білизни.
Затихає…
й нараз, як відірваний віхоть,
у безмежжя, у простір…
Ніхто не спинив!

2014р.

Мій жовтень – листоноша чарівний.
Невільник часу і чужих історій.
Розносить людям і яскраві сни,
І дощ в конвертах, і холодні зорі.

Мій янгол. Сум багряно-золотий.
Збирає втрати, підсумки і драми –
Гербарій боротьби і самоти.
Іде до раю грішними садами.

Моє натхнення. Мій далекий друг.
Лиш спиниться на хвильку – і в дорогу.
Летить у вікна чар осінніх рун,
Римує вітер слізні епілоги.

Моя свобода у полоні мрій…
Щодня втрачаю і знаходжу знову
Твій вічний сенс – примирення стихій
І цю любов, солодку і тернову.

Чую голос ненасупленого звідти,
він ранковий, у сріблястій він росі.
Навіть подих перехоплює посміти,
як на гойдалці, довіритись красі.

Моє прекрасне звідти, поводься несердито,
поводься несердито, жорстоким не будь.
Від чистого джерельця в моє прекрасне звідти,
в моє прекрасне звідти роки мене ведуть.

Чую голос ненасупленого звідти.
Кличе він мене у мальовничий край.
Чую голос: він суворо йме узріти,
що для завтра уже зараз буде хай.

Присягаюсь буть чистішим і добрішим,
щоб і друзів у біді я не підвів.
Чую голос, отже кваплюся скоріше
битим шляхом, що не знатиме слідів.


17.10.2014

Ловлю мелодію небес,
І усуваю серця стрес, -
Його не раз низькі частоти
Скубуть, немов штанину пес.

17.10.14.

От листя ж вродило! Достигло - хоч їж,
У діжці соли, чи закатуй у банки...
Наврочити можуть колишні свої ж -
Скуштуємо, може, зимою листянки?

Пошити б ще ковдри, встелити дахи,
З дарів дармових поробити брикети...
Антракт. Відлітають у вирій птахи
І в сплячку зимову впадають поети.

Усе обнулилось. Заснули вони
До першопочатку, точніш - до весни.

Змалку мене вчили: «Не дивись під ноги.
Можеш і не вгледіти справжньої дороги.
А то, не дай Боже, спіткнешся об камінь»...
...Як в пригоді стало все оте з роками:
Прикрощі сьогоднішні не застують завтра,
Успіх тимчасовий – така собі забавка...
Вчителі небесні з селянської хати,
Мудру вашу раду хочу передати
Не синам одним лиш, а всьому народу,
Щоб в майбутнє йшов він, як ви вчили,- гордим.

Вродило листя! Щедрі врожаї -
в копиці, стирти, бурти, на камази...
В задумі-сні оголені гаї,
діброви, парки - справжності оази.

Осіннє "ню" каштанів і беріз,
і ясен без жалю осипав шати...
Антракт... А там - й зимовий бенефіс,
костюми білі!.. Нуль... Першопочаток.

16.10.2014

С кем бы выпить бокалами истину,
как бы осень согреть дыханием,
чтобы карты ложились жизненно,
а игра управлялась сознанием?

Забывая свои признания,
не гордится потерей имени
и давать им другое название,
и согреть все те взгляды зимние.

Как тебя среди злата осени
не посеять как ключ от комнаты,
не забыть среди неба просини
твои теплые карие омуты?

Я кричала бы хриплым шепотом
и за прошлым гналась бы письмами,
без тебя заболела б я холодом
и развеялась с желтыми листьями...

07.10.2014.

1.
Ходить жовтень цьогоріч
легко і щасливо,
сипле барви зусібіч
у пастельне диво.

2.
Стрінулися мрії дві
десь аж на Знесінні.
На осипаній листві
обнялись їх тіні.

3.
Одяглась у філігрань
далина осіння,
і завмерли від чекань
пагорби Знесіння.

* місцевість, ландшафтний парк у Львові.
(жовтень, 2014)

Коли на дно саме ти упадеш, коли
зневіра і життя з'єднаються у муку,
почуєш знизу стук і голос із імли:
- А є хто угорі? Будь-ласка, дайте руку...

28.09.2014

Як ікрою млинці їй намащував,
Відбувалось те наче у сні -
Кава стигла в горнятку гаряча і
Ніжно гладив я ніжки стрункі.

Опиралась тоді так легесенько,
Ну, а я скористатись не встиг.
Обійшлася мені, ох, недешево,
Але що ж, але що ж – менше з тим.

Не залишилось долара жодного
(Що ви - євро тоді не було!),
Ані крони, ні марки, ні злотого -
Лиш єдиний жетон на метро.

Назбираю за рік трохи песо я
І на байку - у Сан-Кристобаль:
"Габріело, до мене прити́снися,
Ми – в Бразилію, на карнавал!"


16.10.2014

Одиночество ( 16+ )

В полночный час
Танцуешь в комнате
Во мраке ночи...

Ты мне сейчас,
как кукла голая,
Отдаться хочешь.

Обнажена,
Движенья плавные,
И ты одна...

Ты влюблена...
Мотив печальный...
Бокал вина...

Я далеко.
Но расстояния
Нам не преграда.

Мне нелегко,
Но ожидание-
Моя отрада...

И до тебя
В своих мечтаниях
Я дотянусь.

Рукой тепла,
Рукой желания,
Тебя коснусь.

Я дотянусь-
И ты почувствуешь...
И вздрогнет тело...

Исчезнет грусть.
В изгибе чувственном
Ты вся несмело

Сама возьмешь
Себя изысканно...
И при луне

Оргазма стон,
Живой и искренний,
Подаришь мне.

Умолкнет стон...
Умолкнет музыка...
Ты голышом

Стихи любви
Напишешь памяти
Карандашом.

И ляжешь спать.
И в утомлении
Окончишь вечер...

Ты будешь ждать.
И будешь верною.
И будет встреча.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475872
рубрика: Лирика любви
дата поступления 30.01.2014
автор: Сокольник

...не поїду я до імперії
істеричної навіженої
до осиної і захланної
охлократії окаянної
...ой не хочу я у колонію
що конає ще у агонії
то тюрягою то потворою
семигорбою двоголовою
тридесятою п’ятикутною
і навіки уже безпутною
…а поїду я у Іспанію
у Італію і у Данію
за ідеєю мономанії
української меломанії
самашедшої* меланхолії
у провінції малахольної**...
...ой побачу я наворожене
і навіяне і набріхане
і затяті ми і заморені
і дісталося на горіхи нам
недотепи ми і окраїна
поки нація буде темною
і говоримо а не знаємо
чи своєю ми чи туземною
чи хорошою чи поганою
але рідною оживаємо
іноземці хай іноземною
українці хоч рівноправною…
...ой поїду я у Америку
де ні паніки ні істерики
доберуся ще і у військо я
говоритиму українською
...ой поїду я ще й за мрією
тай за вільною Україною

                              10.2014

Може колись вам підгледіти вдасться
Миті чужого веселого щастя,
Знайте тоді - у цю саму хвилину
Щастя відміряно й вам половину!

В темноті гойдаєшся, як човен,
а проте не спиш, не спиш, не спиш.
Вислизаєш, як з молитвослова
вже не річ, а виснажена тиш.

Чорний, перепалений до зморшки,
як вогнем насипаний на сніг,
хоч би крику крізь могильну дошку
я благаю в коренів твоїх.

Ти ж бо тільки дивишся впівока,
світишся крізь темні жолоби
зі своєї синьої затоки,
зі своєї сонної плавби.

2014

У мене є шкідлива звичка – ти.
Мене від неї лікували вірші,
(та інші…) А хрести – то для святих…
Мені ж найважча – ця байдужа тиша.

Заради тебе розміняла час
На мідяки римованих ілюзій.
Дарма, що недостойний ти причасть
Ні чистим словом, ні нектаром музи,

Для мене ти – мій особистий бог,
Отруйної спокуси спіле гроно.
Чи нас у карти виграла Любов,
Чи ми обоє жертви Аполлона?

Кому несу поезії плоди
Гіркі… (ти бачив осінь на Парнасі?..)
І хто захоче праведно судить
Цю спраглу самоту – убивцю часу?

не звикну не звикнусь: без тебе – в зиму…
зранку – до ринку вдень – до магазину…
треба виживати – без тебе
харчувати і лаяти себе – треба
треба себе любити – як мене ти любила
треба ростити – казна-які – о! крила…
не політали нараз – випорснула
стелив солому матрац – дармá… виселена
ти з тіла з душі з пам’яті з долі
нічого не забрала з бездомного дому
ось помада згірклими пахне вишнями
і шухляда з дрібничками залишеними
а отут я – старий нікчемний і радісний
ти була – ти є – ти будеш – ясно мені
і в домі і поза домом і в світі і поза
а в мене – знову метаморфоза
метемпсихозу нова манія…
і нема мене… і нема мене…

Прибиральники, ніби гноми,
Щире золото тачками возять.
Всі дерева – бездомні паломники –
Мовчазні їм стають на дорозі.

І терпляче показують жестами,
Що те золото треба для храму,
Синіх курток безжурну розплесканість
Зупиняють ламкими руками.

Прибиральники слухають радіо,
А нестримані сірі ворони
Прилітають, гуляють із радістю
По насипаних з листя дзвонах.

Она.
Не из Китая
(одноразовая) чаша.
С подножия Голгофы.
Наша.

15.10.2014

Дим над землею гіркий наче тертий полин
Дим над водою відлунює рифами Річі
Дим над багаттям окурює попіл світлин
Лета і Стікс омивають своє межиріччя

Вітер колише закустряні хащі лісів
Вітер не знає, що жовтий – це знак небезпеки
Вітер не знає - у жовтні навіє віршів
Їх замітатиме сторож нічної аптеки

Рейки трамвайні – улюблений зошит без нот
Рейки вокзалу – нічного життя партитура
Рейки нашіптують вервицю слів у блокнот
Чай у вагоні – від болю у серці мікстура

Шепіт асфальту колесам: «Жени – не жени,
Шепіт миттєвостей швидкістю ти не заглушиш»
Шепіт самотності серцю: «Старий, заціни,
Ти вже нікому, нічого й ніколи не мусиш»

Дим над землею гіркий наче тертий полин
Дим над водою ширяє незгаданим віршем
Дим – це усе, що лишається після світлин
Спалених на узбіччі.

15.10.14

Летять з Європи дощової журавлі,
Змагаючись у швидкості із буслами й лелеками.
Хоч шлях такий і небезпечний, і далекий,-
Судилось їм нести йоре Святій Землі.
Тож поки в куренях з галуззям замість даху
Юдеї в згадках поринають в мандри до заповіданого дому,
Долаючи і болі, і виснажливу багатоденну втому,
В Ізраїль крильми гуртують хмари невтомні птахи.
-----------------------------------------------
Йоре – перший осінній дощ, який починається саме в Сукот (Кущі). Одне з трьох заповіданих Всевишнім свят, що закінчується Сімхат Тора – радістю нового читання Тори (П'ятикнижжя).

Вже павутинки у волоссі,
І сум-печаль в очах святі…
Та ще не осінь, ще не осінь –
Я цілував би очі ті…

Не нарікаю і не плачу,
Не ображаюсь, не кляну –
Тебе одну у снах лиш бачу,
І в них люблю тебе одну.

Я долі ще не раз пробачу,
Що час сплива за роком рік –
Лиш уповаю на удачу,
Що ти подивишся в мій бік.

Заб’ється серце, затріпоче,
Полине пташкою увись…
Не відводи від мене очі,
Благаю – тільки подивись.

І світ заграє веселково,
Хоча ні спокою, ні сну…
Лиш не мовчи, скажи хоч слово,
Бо я люблю тебе одну.

Ті почуття куди подіти?
Святе тепло – рука в руці…
Ще буде рай, і буде літо,
І ти, прекрасна, в світі цім…

А як той час таки настане
Вступати в осінь золоту –
Розвіють вранішні тумани,
І сум, і жаль, і самоту…

Життя чудове й незбагненне,
Таке, як в юності колись…
Благаю, просто глянь на мене,
Мені очима усміхнись…


15.10.2014

Календар - папір, а не лічильник.
Терня-числа гатить, як бобер.
До зарплати очі - у мобільник:
нумо, банку, де ти є тепер?

Есемеску "Сто зарплат"
ла-ла-ла-ла
я отримав для витрат
ла-ла-ла-ла
Есемеска "Сто зарплат"
ла-ла-ла-ла
наближає банкомат
ла-ла-ла-ла

Есемеску настрою не стерти.
Не щодня надходить (а шкода!)
Не проблема - з часом... Банк упертий:
місяць "родить"... З "родами" біда!

15.10.2014