З першого погляду - дике кохання.
З першого погляду — дике страждання.
Ірраціонально і так по-дурному
Від почуттів впав я у кому.
Палає те серце, що майже вже спало.
Страждає те серце,бо знов покохало.
Тепер лиш Вона у моїх думках,
Від злого безсилля пронизує страх.
Поруч побути і допомогти,
Разом вершин в житті досягти.
Ніжно торкатись кохання крилом,
Кожна вечеря — за одним столом.
Ранком вітатись по-українськи,
Заварена кава і чайник ісинський.
Сніданок у постіль,
Ласощів вдосталь,
Бачити очі,
І разом щоночі...
Можливо все це — думки нездійсненні
І я в них навіки сиджу полонений..

Незавершені малюнки,
Недороблені справи,
Філіжанка холодної недопитої кави...
Кудись поспішаємо,
Кудись вирушаємо
У вирій життя...
Летимо про долю забувши,
Мчимо своїм серцем поснувши
Святеє кидаймо знов в забуття.
Святеє - то творчість,
Святеє - то щирість,
Святе - то кохання,
Що приходить наче востаннє,
Святе - то наші діти,
Що будуть за нами святе боронити.
Про то забуваймо,
Кудись вирушаймо.
Але озирнувшись,
Назад повернувшись
Дороби свої справи,
Допий свою каву,
А в малюнку змалюй найкраще життя.

Казали:
“Оди
Для поета –
Зло!
Негідно це –
Присвячувати оди!
Для того оди –
Справжнє
Творче
Тло,
Хто мірку
Благородства
Втратив
Зроду.”

Панове,
Не до місця
Ваші кпини.
Ми
Ницості
Напилися
Сповна:
Бо пам`ятаєм
Зрадника
Тичину,
Бо не омита
Рильського
Вина.

Поет від віри
Просто
Має Крила.
Поету вірити –
Це дихати
І жить.
Поет – це той,
Кого лиш осліпили,
Але не змусили
Догідливо
Служить.

По кручах,
Барикадах
І Вандеях
Ідуть когось
Поети
Прославлять…

Несоромно
Вмирати
За ідею –
Їй соромно
Нещиро
Присягать.

26.01.14

Був на відстані слова з народом
І за нього на попіл згорів.
Не писав жодним партіям оди
І не славив тиранів-царів.

Він пороги не бив в кабінетах
Не лизав різним зайдам чобіт.
Україна – маленька планета,
Україна для нього – це світ.

Не було, навіть, в помислах зради
І поліг, мов листок по дощах.
Не любив він чини, ні посади,
Мав на серці рубці й на руках.

Він не прагнув чинів, ні посади,
Друзі звали його диваком.
Україною жив і заради,
Ради неї і впав він листком…

…Був на відстані серця з народом,
Не кричав, завжди, в груди б’ючись.
А народна любов – нагорода
За жертовність, за мужність, за честь!

Бийся у дзеркала!
Розбивай кришталь сну.
Знову й знову мало —
Викидай ножі з рук.

Присмак мрії в роті
Зниклої у шлунку.
На губах вже дотик
Тіні з-за лаштунків.

Манить білий пластик,
Збуджує химера —
Хоче душу вкрасти,
Щоб вона померла.

Закриваєш очі
На реальність тіні,
Відкидаєш досі
Всі життєві цілі.

Ти збираєш друзки
Від дзеркал побитих —
Хочеш дуже хутко
Куб цей відновити.

(29.12.13)

мам,
меня немножко подстрелили
вогнали в тело уйму пуль
и экстремистом окрестили
имей ввиду: я жив, мамуль…
еще дубинкой выше лоба
не понарошку, за "хохла"
но мы то знаем правду оба
любовь порою очень зла…
прости... и газом напоили
в обоз другим… доверят руль
вот - вне закона объявили
имей ввиду: я жив, мамуль…
и лишь вчера гранатой в печень
все выжгло... грудь на вылет в снег
не привыкать, поставят свечи
и позавидовать не грех
но я есть жив! мамуля, веришь?
да нет же - глянь, ну, как живой…
вот только дверь… Врата иль двери?!
и сотоварищи со мной
мам,
меня немножко... не тревожься
27.01.2014.

біля витоку мрійного щастя
Бог стояв усміхаючись нам
і любові небесної настрій
білим квітом буяв тут і там

в облюбованій сонцем лазурі
під осяння святого лиця
розганяючи думи понурі
щебетали птахами серця

буйні грози їх не налякали
і принад заворожливий блиск
розставання осиливши далі
ті у ласку довічну злилúсь

тепле літо і осінь холодна
і обличчя зими крижане
все мине і пощезне в безодні
лиш кохання повік не мине

ти зі мною це щастя велике
вдвох стежиною радості йти
під надійним покровом Владики
до життя золотої мети

27 01 14

Не відновити зламане,
Не повернути втрати,
І не загоїти вже ран,
Коли давати ради.

Не віднайти загублене
Хоча ще жити довго,
Не зшити, бо порубано,
І сльози крапнуть кров'ю.

Накрито сірим полотном,
Захоплено розраду,
Чаклується майбутнє нам,
Ховається заплата.
2014

Юнака на позиції
обнімало дівча
на очах у міліції,
на виду в палача.
           І коли за туманами
           заясніли поля,
           голубими екранами
           запалала земля.
Хоч і очі ятрилися,
і були на краю,
поневолені билися
за свободу свою.
           Пригощали за розкоші,
           і за голий народ,
           нагадали Московщину,
           і дали за «Оплот».
І устала «аґромная
совкова́я страна».
і згасає свіча моя
за імлою вікна.
           І нічого не радує,
           поки падає цвіт,
           а «радімая» армія
           оскверняє мій рід.

                      26.01.14

***

Вечір взяв за зап’ястки задумані вежі,
Надихаючи речі загадковішим сенсом.
Плів ансамбль цвіркунів мелодійне мереживо,
І спалахував обрій під замріяним пензлем.

Ми застигли побіля старої дзвіниці
І мовчали, щоб їй не сполохати думи.
Ніч надходила. В серці вляглись таємниці.
Струмувала молитва призахідна в душі.


Переклад © Валерія Богуславська



***

Вечер тронул запястья задумчивых башен,
Наполняя предметы загадочным смыслом.
Хор сверчков был особенно тонок и слажен,
Полыхал горизонт под таинственной кистью.

Мы стояли у ветхой седой колокольни
И молчали, чтоб мыслей её не нарушить.
Ночь спускалась, и было на сердце спокойно
От закатной молитвы, струящейся в душу.


1998

© Леонид Борозенцев

***

Пам’ять – вимога в данника сплати –
Та ні віршів, ні слізних вистав.
Я заслаб. І сандалі крилаті
В женихів на бенкетах стоптав.

За борги хай життя забере в мене,
Та відсотки з гріхів – понад сил.
Отже, знову в цей світ – на арену.
Допомоги нема. Й не просив.


Переклад © Валерія Богуславська



***

Память ждёт неуплаченной дани,
Только нет больше слёз и стихов:
Слаб, подковы крылатых сандалий
Я стоптал на пирах женихов.

Жизнь отдать? Но не примет за ценность,
А проценты с грехов велики.
И опять в этот мир, как на сцену,
И нет сил, прошептать: "Помоги!"


1998

© Леонид Борозенцев

Вже більше двох місяців так званої свободи,
Час, як Ти мене був відпустив.
Хоч між нами багато було й є незгоди,
Я знаю..про це мені Ти говорив.

Ну, що пороблю – не сказала.
І все для мене болем обернулось.
Я просто тоді ж не знала,
Що в Тобі таки б щось схаменулось.

А зараз просто я пуста.
Так мало вже сміюсь, але й не плачу.
І ніби за плечі обіймає самота,
Але ні... я її вже не побачу...

***

Ось нарешті і ти помітив:
Наша осінь не йде – вповзає
Саламандрою в хижі сіті
Інтернетних лихих мозаїк.

Осінь чатиться листопадом,
Не словами кружляє – цвітом
Із багряно-достиглим садом –
Відставним приходським піїтом,

Одяг палить, на шкіру схожий,
І горлає, як Стєнька Разін,
Про князівен, що в душі вхожі,
І про іншу хмільну заразу.

Човен-листя гойдає снами,
І зникають князівни в тіні,
Тільки скринька живе листами
В нескінченній журбі осінній.


Переклад © Чорнява Жінка



***

Это ж надо — и ты подметил:
Осень к нам не идёт — вползает
Саламандрой в тугие сети
Интернетных лихих мозаик.

Осень чатится листопадом:
Не словами — круженьем цвета
С заигравшим багрянцем садом —
Отставным приходским поэтом,

Бросив в пламя одежду-кожу,
Всё горланит, как Стенька Разин,
О княжнах в наши души вхожих
И о прочей хмельной заразе.

И качаются лодки-листья,
И уходят княжны в забвенье,
Присылая на ящик письма
С неуёмной тоской осенней.


2005

© Леонид Борозенцев

***

Медея знов занурює в ріку
Скривавлені бинти вечірніх сонцекраїв,
І присмак ревнощів гострішає в ковтку,
Жадає помсти він і винних пам’ятає.

Не витерти Ясона зраду й хіть,
І сміх прокльони вже не полишає,
І Місяця надщербленого мідь
Все срібняком у пам’яті спливає.
______________

Холодна хвиля вечір поглина,
Зірки над прірвою, безодні потойбіччя...
І так спокутливо-невинна глибина,
Та навіть в ній живе чуже обличчя.

2010

Переклад © Чорнява Жінка



***

Медея вновь полощет на реке
Кровавые бинты немеркнущих закатов,
И привкус ревности всё тяжелей в глотке:
Он ждёт отмщения, он помнит виноватых.

Предательства Ясона не стереть,
И смех проклятия уже не покидает,
И месяца надщербленная медь
Серебреником в памяти всплывает.
________________________

Вечерний час. Холодная волна.
Далёких звёзд над бездною скольженье...
Так искупающе невинна глубина,
Но даже в ней — чужое отраженье.

1998

© Леонид Борозенцев

Ти зустрів мене на дорозі своїх сумнівів й несвідомості.
Я стояти була не в змозі. Чи кохати. Чи бути порізно.
Ти зустрів мене, обліпихову. З серцем-медом й душею-м ятою.
Свою долю - це все із втіх, що могла я тобі віддати...

Ти зустрів мене. Половинную, четвертинную, може щезлую...
І коли я хотіла взлетіти - ти повстав горою кремезною.
Ти зустрів мене, обліпихову. З серцем-медом й душею-м ятою,
Щоб нічого й нікому більше у житті не змогла віддати я...

Ти зустрів мене. Пізно ввечері. Небо сонцем вже ледь посьорбувало...
Я втікти від тебе не в змозі, підняла стихлий погляд гордо.
І в цих сутінках гіацинтових я світилася, обліпихова,
Щоби тепло-холодним присмаком вберігати тебе від лиха...

26.01.2014

Сніги за вікном, я все далі від тебе на північ.
Як вершник шалений, пришпорюю меридіан.
Не в золоті він, як гламурний розкручений Гринвіч,
Мені без різниці – цей теж приведе в океан.

Нам полюс не фініш і край нам – давно не орбіта,
Хіба що орбіта планети, що зветься Любов.
З тобою до неї готовий довіку летіти,
Стрічати й лишати, у путь вирушаючи знов.

У цій круговерті гаптується золотом серце,
Хоч нерви, неначе заряди по сто кілотонн.
Частоти розлук не знайомі покійному Герцу
А сила любові не знає, що міряв Ньютон.

світ – це ліс
незахищений первісний ліс
в ньому сарна – це ти
а стежки як новітні лекала
темно скрізь
навіть промені Божі навскіс
як скажіть не зійти
коли ждуть щоб спіткнулася впала
а мисливців багато
а стовбури творять тунель
де те світло вкінці
де те світло те сві…
не світає…
і лише соловей
і лише соловей–менестрель
має скрипку в руці
і співає тій сарні співає…
а вона все летить
проминає кущі і яри
і колючі ожини і сховані вовчі капкани
бо життя – тільки мить
тільки сонцем осяяна мить
до тієї пори
доки куля до серця дістане…

Даремно я прихильності просив,
Коли боліло серце донезмоги.
Вона в багно утоптує щосил
Моє життя, на шию ставить ногу.
Та навіть лев, що не жалів нікого,
Кому підвладна всяка звірина,
У гордощах не хоче перемоги
Над слабшим і ягнятко обмина.
Але іще жорстокіша вона,
Аніж левиця люттю оповита,
Оскільки в насолоду порина,
Коли нагода є на кров дивитись.
Кохана, не говорить хай ніхто,
Що, здавшись у полон, в крові утоп.

Так повелося – римський імператор
Махнув рукою – почались бої
Приречені на смерть у мідних латах
Тебе вітають спалахом душі.

А він сидить – одягнений у біле,
Неначе тога забере гріхи,
Неначе світ відбілиться – все вірить,
Що він у ризі, в те, що він –святий.

А на арені – б’ються відчайдухи,
Їм треба так – на смерть і за життя,
Їм треба так – не опускати руки,
А доведеться – стиснувши вуста,

Все далі в бій, на ворога, на брата!
На брата? Стійте, що ж це за війна?
Найгірше в світі, Боже, святотатство –
Не проклинай же їх, не проклинай!

Ти їм дай світло, щоб сліпі узріли,
Хто – ворог їхній, хто – навіки друг,
Збудити серце – значить, бути сильним,
Підняти очі – пробудити дух!

Ось ворог твій, славетний гладіатор!
Він там, на троні, у обіймах сну,
Влаштуй нарешті Риму вічне свято –
Не розділяй, борись і владарюй!

Нехай виходить на арену смерті,
Себе продасть або замолить гріх –
Хай буде першим на дорозі герцю,
Приречений на смерть – як і усі.

А поки, Боже, там вверху не плачуть,
І не бояться за своїх дітей:
Купив – продав, помилував і стратив,
Де ще знайти лукавіших юдей?

Стояв чи дим, чи вітер, чи юга -
було не видно. Очі червоніли.
Душа, як аркуш, чорна і блага,
і віхола - розпатлана Сивіла

хитала світ. Вогні чи не вогні?
Ти тут? Ти там? То постріли, то згуки.
Чия то смерть впливала на коні?
Чия душа заламувала руки?

Було не видно. Вітер, заметіль.
Було не чутно - ні душі, нікого.
Лише рука, чиясь рука звідтіль
лице твоє показувала Богу.

Воно було вже біле і тверде...
...як з нього раптом випурхнула юність,
вона хитнула на снігу людей,
вона на небі випекла відлуння.

Оце й усе. Чотири копачі.
І так тим пальцям свічка не пасує...
А от тепер, душе моя, кричи -
і хай ніхто, ніхто тебе не чує.

26.01.2014р.

Боляче, боляче, боляче!
Боже, ну де ти, ну де?
Правда, олжею розтерзана,
З вірою в Бога іде.

Ликами, многими ликами, встелено простір доріг.

Правдо, калічена, ганьблена згірклістю всіх протиріч,
Правдо, до скону шматована, то чи важкий в тебе хрест?
Правдо, смертями згорьована, пишуть новий палімпсест
ті, що законники обрані, ті, що доп'ялись до веж.

Крапле свіча, поцілована подихом сліз-безбереж.

Боляче, боляче, боляче...
Путь не довершена ще.
Бог нахилився стурбовано,
Правді вмиває лице.

2014

Чому так буває: одні оббивають лікарняні пороги,
Щоб почути «ви при надії»,
А інші відрікаються від власних дітей без тривоги.
Незважаючи на їхні мрії.

Цим дітям прикріплять клеймо «сирота»,
І будуть вони серед таких, як і вони.
Будуть рости без батьківського тепла,
Та в цьому ж немає їхньої вини.

Вони будуть під Господньою опікою,
Знаходити тепло у молитві.
В їхнім житті все стане наукою,
Та будуть найяскравіші миті..

Вона стояла мовчки біля вікна,
Відчуваючи до кісточок холод погоди.
І знала, зараз тут вона сама,
Бо в житті багацько є незгоди.

А лишень місяць тому,
Він лагідно обіймав її за плечі,
Шепотів, що не залишить тут її одну..
Його слова були такі доречні.

Недотримавши своєї обіцянки
Пішов…забувши все, що було.
А вона так залишалася стояти мовчки,
Бо все і так безслідно не минуло..

17.01.2014

Ми стали всі якісь «віртуальні»,
Загубились в тенетах мережі.
Та не будемо ми парадоксальні,
Бо тут все й так є без обмежень...

Забули, як прекрасно навкруги,
Що час невпинно так тече.
На клавіатурі намотуючи круги,
Забуваємо про міцне батьківське плече.

Забуваємо й про дружні посиденьки,
Розмови за чашкою чаю чи кави.
А тут лише пусті банальні переписки,
Які найчастіше закінчуються смайлами.

Забуваємо й про справжнє кохання,
Обійми, поцілунки, гуляння.
Про те, що можна прокидатися разом.
Але ми ховаємось від цього під «онлайном»..

Мамо, мамочка, матуся!!!..
Рідна Ви моя, люблю я -
Сильно, Ваші ніжні руки,
Голос Ваш розжене муки…

Ой, мамусю, не старійте!!!
Будьте вічно молодими!!!
А якщо біда настане, -
То примчимо до Вас без тями.

Матусю, вибачте Ви нас,
За ті не доспанії ночі..
А Ви так лагідно просили нас:
«Дорогенькі закривайте очки»…

Бо замученою Ви були,
За цілий день тяжкої праці..
А ми ж малими ще були,
Не знали Вашої цієї праці….

Написано 15.03.10
Відредаговано 29.12.2013

В очах ні радості, ні болю,
А чому ж це так? -
Бо ти все забрав з собою…

Забрав усе, що було у душі,
І всі приємні, і не дуже миті..
Залишив мене на самоті,
Ніби не було мене в твоїм житті…

Вже не та мала – переживу,
Цю втрату фізичну, і душевну..
В колонках грає гучно Океанів «Рандеву»,
Та я вже більш тобою не живу…

28.12.2013

Kоли гасне нації імунітет,
на милицях кульгає думка,-
протесту поржАвілo стигне стилет-
отуплює леза у клунках -
у тванях інертности, в ріках оман,
у сні летаргійного часу,
де душу прозору охоплює хлань
у спазмi тяжкого колапсу-
Тоді розверзається неба портал
і сходять Нескорені духом-
даровані Богом народу! У чвал
женуть, yпрядаючи вухом,
уже неприручені коні бунтарств-
oкуті дугою історій.
Iще у зростанні герої для паств-
а є уже пісня для глорій.
ПОвстанська струна нашорошує слух
на перші провістки огнисті,
на ноту стріли, на натягнутий лук-
гартується ще тільки "ВИСТІЙ"!-
До хрипкости в голосі, словом - у ніч!
Дорогу обравши єдину -
оту, що між тисячма інших -як клич-
в небесну веде Україну,
в градації зросту нових поколінь...
У землю упасти тілами -
собою піднявши мільйони з колін-
a є такі душі між нами!
Сини оці, справді, приходять на мить -
цунамі борні розгойдати,
Ізмити застояне рабство. Горить
душі їх маяк - честi ради!
Коли гасне нації імунітет,
і плоть од зневіри чадіє-
На світло Героїв - звіряючи лет -
вигострюймо сонячне "СМІЮ"

Спустилось сонечко за обрій,
І стала в Світі темна ніч,
І стали стіни тут холодні,
І люд не відав у чім річ?

І що зостало із цим світом?
Куди поділося тепло?
Ніхто нам це і не повідав,-
І люди стали діять зло..

І залишилися вни злосні,
У пітьмі ненависті й зла,
Зосталися одні на мості,-
А берег інший відняла ріка…

Не бачать люди тут нічого,
Окрім надуманих ідей,
А Сонце знов зійшло на обрій,
І дарувало новий день.
Дуже дякую:-)
2011р.

пам’яті Сергія Нігояна

Намети, барикади, дим ядучий,
безжально снайпер вибирає ціль...
По світу чути, як «реве ревучий»,
і хвилею – народний гнів, і біль.

«Борітеся – поборете!» – лунає,
лунає постріл, і летить луна...
До кожного це слово долинає,
це слово – кожне серце протина!

Воно повсюдно викрива облуду
лукавих можновладців і катів
і в судний день покличе всіх до суду,
хто слово правди чути не схотів.

На крыше голуби - весна,
А ночи темные без сна,
Без дела:
Просто стыдно спать,
А вот, как голубь, - не летать.

На крыше солнца много-много,
Но ты не смеешь на дорогу
Из лучезарного "вперед":
Пусть кто-то там другой споет.

Пусть кто-то в первый дождь холодный,
Не ты! - счастливый-благородный -
Откроет окна для озона -
Тебе лишь ночи кофе-зона.

На крыше голуби - весна,
И ночь безумная без сна...

26.01.2014

Пригорнуся душею
Я до рідного слова –
Те, що в’їлось іржею,
Облетить, як полова.

Заструмує джерельце
Наймилішої мови.
З нею входять у серце
України основи.

«Кобзаря» почитаю
І, укотре, заплачу...
Як умію і знаю,
Поділюся, читачу:

Наша мова чудова,
Це – держави зіниця!
А для лірика – слова
Невичерпна криниця!

2014

Київські пагорби. Лавра.
Мощі святих.
Слава.
Слава є і в динозавра.
В іграшках їх
слава...
Золото, Миро і Ладан:
Б о ж е Р і з д в о.
Славлю!
Хай недостойний я. Вадам
власне єство
травлю.
Шкода - не поруч я... Київ
рідко тепер
бачу.
Боже! Зроби, щоб я вірив,
часом не стер
вдачу.
Ні, не паломник сьогодні
я тим Дарам
очно.
"Слава!" кричать тепер модно.
Слава, де храм, -
точно.


26.01.2014

я іду і Ти зо мною
і тому мені не страшно
може я і не зумію
в бій вступити рукопашний
та утямлю підхопити
прапор славень і молитву
просить помсти кров пролита
марно нАбрід умовляти
меч покари вже здійнято
аж із неба він упАде
суд земний той суд продажний
він для Нього не завада
вірю йду і Ти десь обіч
волі подих – наша здобич
25.01.2014

Неначе із фронту чекаємо дані:
Що там, на Майдані?
Як там, на Майдані?

Надворі зима, на термометрі - мінус!
А кров - закипає!
А люди - сказились!

І лава на лаву! Кийки і гранати,
Багаття і стяги,
Од гніву крилаті!

І юний хлопчина вірменської крові
Знаходить натхнення
В Шевченковім слові!

- Боріться! Боріться! Вам Бог помагає!-
А куля гарячого
Серця шукає!

У свято Соборності, в свято Свободи
Стріляє міліція
В очі народу!

Гарант, не злізаючи з унітазу,
Закони підписує,
Множить заразу!

Ні зору, ні слуху, ні честі у влади -
Штовхає людей
Будувать барикади!

Гримлять барабани! Гримлять барабани!
Усі на Майдани!
Усі на Майдани!

ми іще на свободі, значить у нас є призначення
піклуватися про поранених, ходити в СІЗО на побачення
будувати у середмісті довгу лінію оборони
передавати теплий одяг, хороші вісті,
дошки і металеві щити з промзони
ми з тобою і так вже помічені
у наплічнику каска, респіратор, аптечка
у кишені ховаю синьо-жовту стрічку
бо ходити із нею вулицями небезпечно
декільком друзям твоїм, поетам, по місяці два арешту
на сході провладні газети, як завше, сумлінно брешуть
вітри у такій ситуації дмуть тільки з північного сходу
хлопці говорять по рації, далі - немає ходу
прорвемось! - кажуть обидва, ходимо тільки разом
навіть якщо там беркут нас поливає газом
вранці усе буденно: люди, метро, робота
ввечері ми - таємна і невловима сотня
уранці шлеш есемеску: все буде добре, мамо
не плач, не дивись новини, ліпше займись харчами
тут хлопців багато, січень, треба борщу і чаю
хлопці на барикадах, священик їх причащає
плями червоні й чорні - це на снігу кров і сажа
ми ж переможемо, правда? ми - переможемо, правда.
ми пройшли пункт неповернення і уже не зійдемо з дороги
ми змінились назавжди, ми стали молитися Богу
25.01.2014

треба бути не глухим а мертвим
між аналогічних домовин
потрясати миром пити й жерти
підписавши змову димовим

треба бути повністю пропащим
вигрібати дідьку за гроші
попіл із його кривої пащі
і смолу з антоніма душі

треба бути але треба бути
а коли сума – твоя тюрма
що воно міняється по суті
коли й так давно тебе нема

Кипить цей холодний, не ніжний до серця час.
Божки не розп’яті по всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не значить.

І вітер так виє, мов смішно йому чомусь.
А в ньому вчувається предків немита мова.
З планетного серця, як нафта,
Виблискує Київська Русь,
Щоб стати по-людськи над "родіной" вашою знову.

Над сірим безчассям, над скурвленим днем і дном,
В смертельних забавах забувши про гріх і долар.
Зосталося серце тим самим стареньким сліпим селом,
Хоча звир'ювала і круто змінилась доля.

Звикала до себе.
Шукала себе у світах.
Тим часом ньюйоркці уже купували Місяць.
Як гнізда могильні, апостольський біль, свята,
Чи глина, яку у всевишші для когось місять.

А потім відкусять одну з пуповин – і все:
Життя почалося...
В крові золотіє осінь.
Чим більше відкрито, тим менший у тому сенс.
Чим більш не забуто, тим менше болить волосся.

Князі і бояре, дружина, і смерд, і звір...
На круги своя повертаються вічні кола.

Від стукоту серця лавини злітають із гір
Разом із орлами
Й рекламою "Кока-кола"...

2000 рік

Ти моя протиотрута
від шаленого життя.
В чистий одяг закута, -
в теплий подих буття.
Ти моя невагомість,
смак збліднілих ночей,
що отримав натомість
збанкрутілих речей…

Ти моя противага, -
світлий бік темноти.
Грішне слово “повага”
часто губить світи.
Ти моя віра в себе,
віра в теплі думки.
Неможливо без тебе, -
це у прірву стрибки…

Закликаєш до бою
за свободу життя.
Тільки поруч з тобою
щирим є каяття.
Тільки поруч з тобою
розумію себе.
У полоні нас двоє…
нас залишиться двоє…
я відчую тебе…

Ти моя краща тема
в спілій прозі життя,
нелегка діалема,
і крихка діадема
в моїх купах
сміття…
...2012р.

Палає полум’ям країна,
ім’я їй славна Україна,
жеруть її з усіх боків,
в кайдани наших земляків,
кують, безчестять, б’ють до крові,
невже нам всім такої долі,
пророчили Шевченко і Франко,
це так давно уже було,
події всіх років тих полум’яних,
залишили відкриті рани,
вже серця порвана струна,
такою жорстокою ще влада не була,
вставай люде, український до бою,
відстоюй правду вірною стрілою,
майбутнє наше вберегти,
не має в світі вищої мети .

Многоголову шапочку
Рвеш, наче гицель, з м’ясом.
Смаленим пахнуть рябчики…
Хочеться ананасів?

25 січня 2014 р.

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в груді ти ховаєш серце люте,
За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;
За те, що так тебе боїться слабша твар,
Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!
І ось блищить мій кріс — ціль добра, вистріл певен,
І вбійчеє ядро під хмари понесе він.

І замість нести смерть згори на земне ложе,
Ти сам спіткаєш смерть під хмарами небоже.
І не як божий суд, але як труп бездушний
Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.
І не остатній ти! Нас є стрільців стосот;
І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот,
Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, —
Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.
А труп бездушний ми без жалю, без промови
Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

22—24 мая 1883 .

Над «Плачем Єремії»
Схиливсь Тарас і плаче:
«Отцы наши согрЂшиша, і нЂсть ихъ,
Мы же беззаконія ихъ подяхомъ.
Рабы обладаша нами, избавляющаго
НЂсть оть руку ихъ.
Князи въ рукахъ ихъ повЂшены быша,
СтарЂишины не прославышася.
Избранніи плачь подяша, и юноши
В кладъ изнемогаша.
И старцы отъ вратъ оскудЂша, избранніи
оть пЂсней своихъ умолкоша» .
Страждали юдеї у Вавілоні, бо їх звоювали,
А ми з намови п’яного Богдана
Самі впряглися у ярмо московське:
«Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
....................................................
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям, а їм і байдуже» .
Вельможі твої, Єреміє, повішені.
А мої –всілякі там кочубеї,носи, галагани...
Злигалися з москалями,
Деруть шкуру з брата.
Мови своєї одцурались.
Як і провіщав ти, мудрий Єреміє,
Господь вернув твоїх бранців.
А про нас,мабуть, і не віда,
Бо не з Його волі стали ми рабами...
За тобою, Єреміє, і я згадав матір:
«Чи доля так оце зробила?
Чи мати богу не молилась,
Як понесла мене? Що я –
Неначе лютая змія
Розтоптана в саду здихає,
Захода сонця дожидає» .
Ну, що ж, неприкаяний мій брате,
Витиму, як і ти, совою,
Щоб не заснув, бува, народ мій
В рабськім сні навіки.
Та нізащо, як ти радиш,
Щоку не підставлю тому,
Хто поб’є мене,
Щоб наситивсь він удосталь
Моєю ганьбою .
Ні, як Самсон твій,
Напружимось і на друзки рознесемо
Вертеп цей московський.
А поки що, Єреміє брате,
В степу цім триклятім потерпаю:
«Святої правди ні од кого
Не діждуся. Десяте літо вже минуло,
Як «Кобзаря» я людям дав,
А їм наче роти зашито.
Неначе й не було мене» ...
Та годі нарікать і плакать.
Тобі не легше було жити,
Все ж до кінця ти ніс, пророче,
Невірам слово Боже,
Бо край свій над усе любив.
Отак і я люблю без міри
Мою Вкраїну спроневірену.
---------------------------
«Батьки наші грішили, їх уже нема,
А ми страждаємо за гріхи їхні!
Раби панують над нами
І нема кому вирвати нас з їхніх рук...
Вельмож за руки вішали,
Старість не шанували...
Юнаки носять жорна,
Підлітки падають під ношею дров.
Старі вже не судять біля брами,
А молодь перестала пісень співати».
Переклад відібраного Тарасом Шевченком уривка відтворено з івритського першоджерела «Ейха» («Плач»).- 5:7-9, 12-15.
На відміну від тексту Біблії, яка відносить «Ейху» під назвою «Плач Єремії» до «Книги пророка Єремії», Танах (Старий Заповіт) вважає її окремим твором і вміщує не в «Книзі пророків» («Невіїм»), а в «Писаннях» («Кетувім»).
«Виписка є творчою заготовкою Шевченка для якогось не здійсненого поетичного задуму. За змістом вона перегукується з творами Шевченка на теми з історії України (загибель «праведних гетьманів» - керівників народно-визвольних рухів, прихід до влади «рабів, підніжків» з числа козацької старшини та їхня зрадницька політика; розправа царизму з діячами прогресивної культури та суспільно-визвольного руху –такими могли бути асоціації, що їх викликав у Шевченка цей уривок з Біблії».-Тарас Шевченко «Повне зібрання творів у дванадцяти томах». Київ, «Наукова думка», 1991, т.1, стор.286.
Книга пророка Єремії, 3:30-31.
Тарас Шевченко..., т.2, стор.185,186.

Агов! Ти ще жива, Вітчизно?
Чи вже одна суцільна тризна?
Для вбивць тепер така спокуса –
Поцілити у лик Ісуса.
Цей хлопець – вірменин від роду,
Став сином нашого народу.
Та на синів іде відстріл
Крізь барикадний переділ.
Юнак – словами, Кобзарем,
Його пророчим рядками
Здійняв в незрілих душах рев,
Не чутний з касок, за щитами.
А то б він, може, відхиливсь,
А то б він, може, захищався.
На нього дощ із куль проливсь –
Ісусів лик увись здійнявся.
А інший брат – той білорус,
Отам тепер, де й наш Ісус.
Ще скільки – ріднокровних нам,
Але чужих – своїм катам,
Лягли, бо до кінця стояли,
Бо спільну правду воювали.
Кати? Ой, хлопчики незрілі:
Слабка душа у дужім тілі!
Як вами затулилась влада,
Не здатна правди, честі й ладу!
Хрещатик – чорна стрічка болю,
Іще тримає прапор волі.
Та ж тільки прапор вже горить –
Ще день, година чи лиш мить?..
Скільки стоятиме держава?
Не та, зросійщена й лукава!
А та, Соборна і Єдина –
Що має назву Україна.
Не малороси, не манкурти,
А ті, що не бояться БУТИ,
Що прапор високо несуть
Цим осявають іншим путь.
Скільки ще житиме в державі
На правду наше спільне право?
Чи Україна упаде,
Щоб не залишитись ніде,
Крім – у кишені у магната
Під пильним оком сина-ката?
Стріляйте матерям у груди!
Та Україна таки буде!
Стріляйте в прапор, у народ!
Якщо вас спокушає чорт.
Але якщо вас Бог веде –
З очей полуда опаде.
Себе убити вас послали
«Державотворці» і вандали.
Тепер усі ми на межі,
А нею кров людська біжить.
І не зупиниться, поки
Народ ділитимуть ділки.
І червонітиме, й скипиться…
Ой! Діти Божі, схаменіться!

22 січня 2014 року

Такого, як він більш немає.
Б’ється птах у холодне вікно.
Мати сина завжди чекає, –
Син в чужині спочинув давно.

Так раптово ввірвалася куля,
Коли ніс він душі знамено.
А у лісі кувала зозуля,
І здавалось, що смерті назло.

2005

Лід під ногами кришиться і тріщить. Ти невразливий, це твій природній стан. В правій – бруківка, в лівій – фанерний щит: люди виходять битися за Майдан. Дим від пожежі стелеться в небеса, місто вдихає чортову каламуть. Мамо, не плачте! Мамо, я тут не сам. Нас тут, шаленців, янголи бережуть. Мамо, я усвідомив глобальну річ: рабське життя огидне, неначе твань. Кажуть, у нас тут ніби постала Січ, вся Україна труситься від повстань! Нас тут гартує полум’я і вода, ми приростаєм тілом до барикад. Врешті, ну що нам вдіє оця орда? Ми ж розучились рухатися назад. Нам не забракне мужності або сил – в люті морози тулимось до багать. Мамо, у них в полоні наш Чорновіл. Треба ж комусь іти його визволять...

І немає таких віків,
де би зло не рожало опір.
А згадайте старих богів,
що за око займали очі.

А тут стільки уже очей
і ненависть у кожнім оці,
а тут стільки сліпих ночей
і стріляють на кожнім кроці.

Поціляють і ярий біль
проливає не кров, а зерна,
із яких виростає хміль –
напувати людей і терни.

24/01/2014

На Майдані знамена
Зчорніли в гарячих димах,
І холодні сніги
Калиново-червоні від крові...
А Михайлівські дзвони
Голосять по вбитих синах
І благають: "Не вбий!"
І кричать: "Схаменіться, братове!"

Бо народ не простить,
І прокляття, гостріше ножа,
На тринадцять колін
Упаде на нащадків
Безвинних,
І навіки проляже
Глибока кривава межа
Між любов'ю й ненавистю
Рідних дітей України...

Я молю вас: не біймось!
Тримаймо міцніш корогви!
Хай не буде між нас
Ні зневаги, ні злості, ні зради!..
Богородице Діво
І Господи, благослови
Не схиляти колін
На Майдані,
На всіх барикадах!..
24/01/2014

Вони ідуть. А ніч, мов дим, густа така:
потріскує ріка – до кісточок проймає,
бурулькова межа під кроками тонка.
І включення пряме: сніг сипле.
То зима є.

Дивіться наш сюжет: вони ідуть на ви.
А молитви летять до вороння сліпого:
відлунює броня наскрізно молитви.
Але чужий хижак заплутує дорогу.

Вони ідуть: дітва! Там смерті ескадрон.
Вони не знали Січ, не уявляли Крути…
Бо смерті ескадрон не має заборон! -
Торкаються чола їх ангели скорботи…

Барвиста ця ріка. Вогненна. Бачить світ:
нестримний гул в крові щомиті, щохвилини.
По відео сто раз проглянутий «привіт»…
Син мамі передасть –
із неба України.


(2014)

Малою каплей точит слеза гранит.
Криком кричит душа, оглушая тело -
(Господи Боже, как же она болит!)
Вопль к Богородице: разве Ты ТАК хотела?
«Сomme à la guerre». Где война - нападают вши.
Вот и проверка светлых голов на вшивость.
Крестообразно: на горизонтность – вширь,
На вертикальность – чью ты заслужишь милость?
Кто за идею, кто за цветной металл,
Как иудеи – мы отреклись от Бога.
Долго, как гору, Он нас, гранитных, ждал.
Вот Он сегодня сам, на Днепра порогах.
Приходит с подарком, приносит Дары волхвов.
Новорожденным - золото, ладан, смирну.
Господи правый! Дай нам родиться вновь!
Брани людей избавь, чтобы жили мирно.
Чтобы в аду кромешном увидеть свет,
Духу пошли прозрение и здоровье.
Что от лукавого – просто сведи на «нет».
Чтобы не пеплом хлеб посыпать, а солью.

24.01.2014

Боже, як ясно на небі.
Вечір за обрій пливе.
Зорі дарують планеті
сяєво вічно живе.

А під ногами снігами,
ху́гою все замело.
Веснами...
                ...буде зело.
Постріли –
                  вечорами...
...............................
– Боже, що сталося з нами?
– Бігме, страшніше було.

Вчора убили людину.
Рана душі не одна.
Банда стріляє у спину.
Де ж вона – наша весна?

Як же вона посивіє
знову з вини палача.
Не повернути Сергія.
Жаль,
            по закону
                        не смію
шаблею,
            змаху,
                        з плеча.

                        23.01.2014