Де роки зозуля гучно лічить,
Пахне літом пересохла глина.
Озеро заросле на узбіччі
Закликає лементом жабиним.

Береги, лісами здавна вкриті,
Колихає, як малу дитину.
І полощуть у воді по лікті
Верби зеленаву сорочину.

На стежині, що біжить повз мене,
Вуж плямистий ніжиться на сонці,
Скручений калачиком, зелений,
Може, з лісових він охоронців?

Хмари в люстро озера на вроду
Заглядають в подиві німому.
Я своя у царстві цім природи,
Не у гості прибула - додому!

21.08.2014 р.

Можна, я цілуватиму день у губи,
поки ти спатимеш? Звикаю потроху, любий,
в те, що сова ти. Шукаєш софійність всюди
в етносі, слові, ландшафті… А я приблуда
світу твоїх наукових досліджень – трощу
стереотипи, звички, манери тощо.
Куряву вічно здіймаю, між книг, у мислях.
Надто відверто твого не сприймаю міста
(видно, передчувала війну на сході).
Дуже серйозний в житті. Та вже рік відтоді,
як між полиць оселись помада й пудра,
став жартувати. От вчора, мовляв, я мудра.
Я цілуватиму день у пошерхлі губи,
питиму каву. Ти спи… Не читай це, любий!

Рука на Біблії жилава.
Ніхто з присутніх не спішить,
А хор співає Богу славу
І лине світло із душі.

Суботній день і де ж ті люди,
Що так любили цей поріг,
Йдучи до Тебе звідусюди?
Тепер лише третина з тих.

Розбите скло у темній рамі,
Дерев знівечені гілки,
А на паркані й стінах – рани,
Залізом вирвані шматки.

Так, нам тепер не до оркестрів,
Та, вірим, ближньої пори
Повернуться брати і сестри,
Наповнять гомоном двори.

Молитви линуть вище й вище,
Хвала наповнює наш двір.
Тут стільки днів не чути тиші,
Лиш ми надіємось на мир!

21 серпня 2014

Читаєм міжряддя.
А як читати
Листи порожні -
Уздовж?
Впоперек (теж можна,
Лиш у майбутнім,
Набутім
Нинішнім стартом.
Варто.)?
Їх ми читаємо на перетині
Найвищого сходження
Часу у простір.
Просто
Пізнаємо
Очима серця.

25.09.2011р.

'2014

* * *
Життя, чаклун і біс, малює чорні кола.
У них – чужа біда і правда чиясь гола.
У них потвори зла поєднані ланцями
і ненаситне «Я» владичить над умами.

Життя, митець і Бог, малює білі кола.
У них – свята любов без ниці і престолу.
У них немає слів на війни і незгоди
і преподобне «Ми» об’єднує народи.

Життя таке як є, порочне і духовне,
наповнене нічим та істинно змістовне.
І ти, самітник мрій, блукаєш, наче в полі,
у гамах кольорів, у тому диво-колі…

* * *
А життя, – така паскудна штука,
розігнавши марево надій,
вибирає для гостинця дрюка,
учащає в хату на постій.

Не скажу я : - Сука! То занадто.
Є і час високих почуттів,
але сподіватися не варто,
що усе так буде, як хотів.

А життя, – така чудова штука
(хай і б’є ключем по голові),
інколи відкине свого дрюка,
тицьне в руки щастя: це тобі…

Не скажу я: - Едем! То занадто.
Чорні смуги не минають нас,
але духом падати не варто,
кожного очікує парнас.

2014

Що ж, незабаром буде ранок.
А я уже до ночі звик.
І це усе, що наостанок
набурмотів той день, що зник.

Я розумію, що не чемно
вважати сон за добру річ.
А домовлятися даремно:
уже не спить зі мною ніч.

Не пропоную я їй квіти,
не обіцяю щастя їй.
Кого, не знаю, вже жаліти,
коли у неї стільки мрій.

Ховає "котра вже година?",
не дозволяє говорить.
Вона сліпа. Вона невинна.
Вона самотньою не спить.

Я запросив її на ґанок,
дав запалити люльку їй...
Таки настане, знаю, ранок
він незабаром буде мій.

21.08.2014

В час, коли насувалась імла
На готичні ялинові шпилі,
До поета поквапливо йшла
Гарна дівчина в хусточці синій.

Притискала до серця вона
Невеликий букет перших квітів,
І соромилась трішки, хто зна,
Чи він буде тим квітам радіти?

Та не вíдала юнка: поет
Вже давно покохав без надії
Її витончений силует,
Сині очі та вигнуті вії.

І чомусь налякалась, чудна,
Коли шепіт почула шалений:
- Будь моєю! У мене одна
Ти у мріях! Чи вийдеш за мене?

Із тобою зазнаєм утіх
І полинем до вічного раю!
- Я кохаюсь у віршах твоїх,
А тебе… А тебе не кохаю…

Та й пішла. У найдальшім кутку
Вечорові збиралися тіні,
А поет в інваліднім візку
Все дивився на квіти змарнілі.

20.08.2014 р.

Не знаю, як довірити паперу
Цю думку, що ману зняла з очей…
Невже – о Боже! – полюбив мегеру,
Яка повинну голову січе?!

Злопам`ятна і мстива, як пантера,
Готова ззаду стрибнуть на плече
І горло прокусити… Це – химера
Чи правда, що святим вогнем пече?!

О Велесе, не дай мені прозріти,
Скажи, що це – облуда, тільки сни…
Від горя божеволію… О, світе,

Мою любов сяйну оборони
І подаруй їй милосердя квіти,
Вгорни ізнов обіймами весни!

20.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

гуде між віт осінній доннер веттер
і листя рве і гонить дранґ нах ост.
я перейшов твій радасний погост
і час останні креслити привіти.

зарано. несподіваний фінал.
цю комбінацію ми не передбачали.
цей вітер наче ґрати криміналу.
і звідки взявся тотий кримінал?

аорту порвано. прогнив на серці шов.
і розчиняється цукеркою прозора
моя рука в несамовитих зорях.
останній бог од серця одійшов.

я світ ловив та світла не знайшов.
прогорклі хвилі нагло ворохобить
і янгол піднімає мідний хобот.
сурмити буде вшосте. ну то й шо?

і свідчу: вседержитель наче злодій
іде здіймаючи риданнє та плачі.
не бійся, за гріхи я заплачу
тому завжди сприятлива погода.

я добре знаю смертницький звичай.
не з лепської зістрілися нагоди
з тобою, діду, ми, кудлобородий.
аж ходором заходить тихий рай.

яка смутна і невесела осінь
на простирадлі в пропасниці молитов...
що набазікав я і намолов...
немов останнній колос на покосі.

і гутен абенд надо мнов стоїть
і місяця кривавого мантачить.
в криниці не лишилося століть.
та це, їй -богу, ніц уже не значить.

---1----
справедливости ради
кричу…
это долбаный мир
хохочет...
значит надо скорей к врачу…
но окольным путем
не очень...
видишь небо под вечер
чахнет?!
скоро Осень, красиво в
Осень…
Слушай, детка, узнаешь -
ахнеш
не "кобзон" это - Осборн Оззи! …
----2----
я сегодня в кроватке
прячусь
пусть в отместку
себе
дороже
заходи… огонек… поплачем -
как-ни-как ты сестрица все же…
ради памяти
ради
мертвых…
разбежаться бы нервным
клеткам
вряд ли выдержит
боль аорта -
рядом бомбы дождем
все лето…
19.08.2014.

Відболіло все. Перебуло.
Згасли почуття мої і мрії.
А тієї ніжності тепло
У душі жариною зоріє…

2014

Усе минає й це мине.
Потвора жаху і пороку
щоночі чавкає мене
і перетравлює потроху.

Я відчуваю хруст кісток
і серце падає у вирву.
Немає сил зробити крок
із гулу прі до тиші миру.

Зробивши ставку на зеро,
чужу зневаживши свободу,
штампує лжець своє тавро
на мрії іншого народу.

Усе минає й це мине.
Уже минулося півроку.
Потвора чавкає мене,
а чи не вдавиться… до строку?

2014

Сліди червонокрокі
углибли в землю тісно...
а ми іще нівроку,
а нам іще до пісні,

до жарту одчайного
з перченими словами.
Клинком у вражі смоги,-
а трясця б їхню маму...

ще наші машинґвери
зузорять в ярі маки
ординця - до холєри!
Зашлемо зайду на кіл...

Ми сміхом в кодло черні,
ми рванню серця - в тугу.
Вогонь життя поверне
в червоно-чорні смуги.

БандEріє на стражі
окілля - сонце вишнє!
Де з нас один поляже-
там в сотні зійде більше.

Сліди червонопружні...
Йдемо киплячим роєм..!
Москві - на смеpть недужу.
За світлу честь Героїв!

Пророцтво справдилось. Відтак
Погляньмо щиро правді в очі:
У вовчій зграї - свій вожак
І, хоч усьому є межа,
У ній закони діють вовчі.

Вовки обожнюють ягнят.
Їм, зазвичай, безмежно любі
Ті, що пасуться і мовчать
( Вовки - царі, тому й гарчать),
Усі безрогі та беззубі.

Вовки, агов! Униз хвости.
Не переконуйте щосили:
Їстівне - друзі і брати,
А неїстівне - вороги
( Даруйте, рима "підкусила").

Та люто шкіриться вовча,
Що згодом буде вовком вити.
О, так: ненавидіти вчать.
( О, як ненавидіти вчать!..)
А от любові не навчити.

2014

А у мене така поезія,
що не кожному у дорогу.
Ще далеко до Полінезії,
до Гогена і до Ван-Гога.

І все ближчає до історії,
і даліє від істерії.
Запитаєте нині, – хто ми є?
Може, пасинки у Марії?

Розпинають нас, убивають нас,
і бажають в огні горіти
і не перший раз, і в останній раз,
а ми все-таки Божі діти.

І махновці ми, і петлюрівці,
і бандерівці ми погані,
коли вулиця йде на вулицю,
коли гонять нас окаянні.

Нам приписують і чужі гріхи,
і свої прищепляють гени,
ми воли-бики,ми і дурники,
ну а ми таки все блаженні.

Нас і мінами, і гранатами,
ну а ми усе – кулаками.
Воїн задники не лизатиме
ні чужим братам, ні своїм панам...
То не гнівайтесь і пробачте нам,
як піднімемось козаками.

                              08.2014

У світлиці з образом Тараса,
Під гудіння впертої бджоли
Пахнуть димом яблука на Спаса,
Наче їх зі сходу привезли.

За вікном перестигає літо,
І в церквах освячують дари…
А зі сходу вісті – вбито… вбито…
Тиждень. Другий. Місяць. Два. І три…

Різнотрав’я повниться медами,
Мак свячений дихає теплом…
Повернуться не усі до мами,
І не всіх накриють знаменом.

То громи, чи, може, канонада
Засіває залпами жахіть?
Лиш терпка приємність від приклада –
Як загину – вибачте й простіть…

Тільки б не на свято – Спаса нині…
Боже збав! – усоте повтори.
…Кличуть поле й небо – жовто-сині,
То одвічні наші кольори!


19.08.2014

Ось так і живемо
У тиші нічній.
І добре окремо
Тобі і мені.
А серце як завше,
Від того болить,
Від того болить,
Що дружба забута на мить.

А наші роки,
Наче птахи, у вирій летять,
І ніколи нам
Оглядатись назад.

І радості злук,
І печалі розлук
Ми все поламали,
Товариш і друг,
А там, де колись
У майбутнє ішли,
В майбутнє ішли,
Тернини тепер поросли.

Не створені ми
Для високих ідей.
І миру не буде
У наших дітей.
Ми з ними ідемо
Назустріч вітрам,
Своїм ворогам.
І як помиритися нам?

Ось так і живемо,
І тиші нема,
І сонце сіяє,
а в душах – пітьма.
А серце, як завше,
Болить і болить,
і стане за мить,
Від того, що дружба ятрить.

А кулі летять,
Ваші кулі у серце летять,
І нічого нам
Оглядатись назад.

                              08.2014

Човен пливе у літні міражі,
Пісок спечеться в скельця вітражів,
Дощем стікають хмари на зело
І знову світ ховає під крило.

Моря блакить несуть в чужі краї
Під вітром шепотять пісні гаї,
А ночі прославляють тихі зорі .
Невже все так як було ще учора?

Пустеля тишею накрила літо
І прірва в тебе глянула на мить,
Та більше не вражають міражі.
Чи вдасться їх пройти на віражі?

- Тримай мене, мій янголе, тримай.
Не хочу помирати, хочу жити.
О Боже милосердний, зачекай.
Свічу мою не поспішай гасити…

Так шепотів хлопчина молодий,
тримаючи руками інші руки –
жалібниці. Та плакала навзрид,
пускаючи у серце його муки.

Коли було несила біль нести,
юнак кусав оті дівочі руки.
Біль відпускав – благав: прости, прости…
і цілував
покусані до крові її руки.

Тримай його, соломинко, тримай.
У грудях запеклося, клекотіло.
Навколо смерті шаленів розмай
і сконом напував безсиле тіло.

Не довезли… Хвилину, може, дві
забракло до останньої надії.
У світ дивились очі неживі,
їх спокій стерегли пухнасті вії.

2014

Від технологій жити в лоб
нам все одно відмовитися важко.
Ми вірим в те, що вірим щоб -
до дна молочної з дитинства пляшки.

Де зупинятися, де йти,
де зберегти один бодай хоч клаптик...
Звучить корекція мети,
і ми, на жаль, у дивний вірим заклик.

Ми - батальйон наснаги й справ,
енергетичний український згусток.
Від впливу різних мрій і гав
у нас нема ні щеплень, ні відпусток.

Хоч ми й вчимося на ходу,
нам все одно не спекатися спадку -
аби піти у воду ту,
яка тече не із чашок достатку.

19.08.2014

Місяцю блідий,
Сяєш у лісах;
Відблиск~холод твій
Тане в голосах
Крони темна віть

Добре як любить...

Відблиск у ставку
Втік у глибину
Видко так струнку
Чорняву вербу,
Що з вітром плаче враз...

Коли прийде час.

Ніжна дивина
Спокій принесе
Шлях осяє нам,
Спуститься з небес
Місяць~самоцвіт...

Блідне стільки літ.

час живе у світах
паралельно дотичних
у осяяних снах
на полянах суничних

обірвали плоди
у саду одкровень
залишили ряди
через дерево пень

це задовго до нас
трус робили в раю
та нашли тільки глас
ще гординю свою

напоїли той глас
і волав глашатай
залишіть мені час
заберіть собі рай

подивись навкруги
то вогні то ножі
точать яро клинки
на кривавій іржі

ось минулася ніч
але день не настав
із огарками свіч
демон з пекла постав

і розмову веде
за дорогу у храм
за духовне святе
все нашіптує нам

я принишк і притих
я ховаюсь у тінь
я помер серед тих
кому мріяти лінь

я воскрес межи слів
на поляні суниць
де борні чорний гнів
умирав горілиць

і здається мені
що немає війни
то блищать не вогні
а осяяні сни

2014

Голуб мене, торкайся і цілуй,
Люби мене – і буду я твоєю
Планетою, кометою, землею,
Кохай мене, розігруй і пустуй,

Торкай всіх струн,
Тобі я завинила,
Невтомністю нічних гріхопадінь,
Коли весь світ спинити зміг,
Мій милий…
і був прекрасний
В пристрасті своїй…

Голуб мене, свою пухнасту кішку,
Візьми мене на руки, колихай,
Опинимось загадка як у ліжку,
Чаруй мене, красунчику, давай…

Усе в мені до тебе – слово, думка,
Пестливий доторк і гаряча кров..
Усе мені в тобі – і порятунок,
І щастя довгождане, і любов…

17082014

Постаріли мої голуб`ята,
Притрусило їх сріблом, роками.
І на діда став схожий мій тато,
І коса не до пояса в мами.

Від цілого – то дві половини,
Що окремі були, та зрослися.
Смерть доньки пережили і сина,
Сльози втрат у душі запеклися.

Дві гіллячки великого роду,
Що корінням аж ген з Лемковини.
Хто посіяв – у того зародить,
Хто повірив – той Божа дитина.

Світлий погляд і втомлені руки,
І любов струменіє зі серця.
Дочекатись би вам праонуків!
Тоді щедрість душі не минеться.

Так люблю вас, що важко сказати.
Розмокає папір від сльозини.
І святим стає слово це – мати,
І батьківська любов до дитини.

Розміняли здоров`я на болі,
Стало менше у тілі вже сили.
І побільшало страхів у Олі,
І книжок менше носить Василь.

Ви – цілющий бальзам, моє зілля,
Що лікує і поглядом, й словом.
Золоте відгуляєм весілля
І почнемо життя наше знову.

21.07.2014

Де я нарешті зустріну тебе
Й більш не залишу вовіки?
Там, де іще не бував дотепер,
Там, де зливаються ріки.

Я розумів, що ми двоє – одне
Тільки не знав, що настільки.
Це одкровення мене не мине,
Там, де зливаються ріки.

Навіть коли я відчую, що час,
Мирно стулити повіки,
Не розлучити закоханих нас
Там, де зливаються ріки.

Подивися: на пальцях зола, і повітря загусло,
усі ріки одразу змінили (мов змовились) русла.
Ніч спустила на нас Гончих Псів – безголосся порука,
і розбились потрібні слова на склади і на звуки.
Переколоте небо голками блідих кипарисів.
Дзень! – порвалася нитка, розсипавши зоряний бісер
темноті злій за комір, на вистиглість моря, на голі,
помережані холодом плечі і блиском Алголі.
Сонний вітер читає есеї в сузір’ї Персея
збайдужілим до світу зіркам, а затим принесе їм
у кометнім пилу, як у шалі морозно-зимовій,
наше дихання чисте і наші прозорі розмови.

2014

ВІЙНА

Сьогодні плачуть матері…
Сумна статистика – прогноз погоди,
Реклама, знов статистика і без купюр:
«За все заплатите, уроди!»

Крізь незакритий коридор
В країну тиснеться російський вор,
На землі райські, у сади,
Напитися дніпровської води,
Коли так званий кум і брат,
Як прояснилося, нарешті, є кривавий кат.
За мову батьківську, за переконання
Веде жорстокий допит до визнання,
Що є московська правда лиш одна,
В Кремлі її диктує сатана,-
Під ликом Путіна–Путяри,
Тут тіло України рвуть безликі гіркіни-безляри.
(І незчисленна їх зелена рать.-
Російських одщепенців наплодила їх «едрёна мать»!)

Не вірили вкраїнськії сини,
Що з півночі чекати їм війни.
Тепер за легковір’я і братськую любов
Найкращі патріоти проливають кров,
Як, власне, проливали і впродовж віків
За мову, за народ, проти москальських ворогів.
Хто у застінках, хто на засланні,
На визнаній й невизнаній війні,
В Голодомор, в тилу, на всіх фронтах
Лягло наших людей. А по світах?
Й сьогодні гинуть праведні сини
За отчий край без проголошення війни.

І скаже хто, чи в цій війні
Не доведеться полягти й мені?
Як не від кулі, то у забутті,
Покинутій і не почутій ще у цім житті.
Та оживає під ногами знову твердь,
І знов лунає, як колись: «Вкраїна або смерть!»

І вибір за тобою, друже мій!
У кожного до смерті гостинець свій,
До неї можеш ти іти хоч до ста літ,
І сто разів стрічати будеш весен цвіт,
Але до часу цього якщо не скинеш ти ярма,
То все дарма –
Наступне покоління не простить в тобі раба.

11.07.2014 р.

В перспективі майбутнього,
ще самобутнього,
хто тільки вже не живе?
І хоча сподіватися,
пильно вдивлятися
можна...
Лиш греблю щось рве.

Накопичене полум'я
проти того ім'я,
що у вершках - chupa chups.
Охопила риторика
равлика, орлика...
Протипожежний лжелюкс.

17.08.2014

У прозоре вдягається темінь.
Б’є на сполох.
Пора кольорів.
Дощ.
І жінка як вічність окрема,
де в розмаї і янгол, і демон,
дочаклує мені.
На порі
небосхилом замовлена пісня
і циганського світла танОк.
Сивий голуб
збиратиме вістки
в одежинах і в кольорі спізнень,
що в майбутнє жбурну за вікно.
У вазонах посіяно сниво,
з ними ревно для жінки мовчу,
щоб веселці подібно, вродлива,
з молитвами ще райської Єви
не втекла у краплину дощу.

2014р.

Схили мені голівку на плече,
Відчути дай свою жіночу слабкість,
Розчулення у серце потече,
Але мої обійми не ослабнуть.

Ні, я не з тих, повір, не із нечем –
Від сили почуття стаю незграбний.
Знесу за тебе голови з плечей,
Загину – лиш за погляд твій привабний.

А що образив… Справді, це було
Од вищих сил тяжке випробування,
Помилка, на яку штовхає зло…

Над урвищем ловлю цей шанс останній!
О як же ти зміцніло і зросло
І всесвіт обняло – моє кохання!!!

17.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Unzufrieden mit der Reimerei,
Menschen kommen gern zum Aphoreim.

2013

Доброго ранку, кохана.
Нині у світі дощ.
Ліжко, любов’ю вбране,
Серце ховає рани,
Котиться ніжність до
Тіла твого.
Сьогодні
Квіти усі в росі,
Щастя твоє – у краплях,
Сонце – у хмарах.
Ти
Гостра, неначе шабля,
Чиста, немов сльоза,
Граєшся небесами,
Грієш мене словами,
Тішиш капризом.
Сам
Зірку сховаю в краплю,
Серце – у цю росу
І подарую квітку.
І промовчу:
«Люблю…»

16.08.14

то хитрість – віднайти, що не втрачав
(народження складне, життя – це дар)
брехня свідома вічна й зазвичай
прибуде в місце, що не покидав

і «я» відкриє мислення нове,
щоб зрозуміти істину просту:
когось, як мавпу, й ангел не назве
людиною, – оцінка ока тут

детальніша за жінку будь-яку,
що, всупереч зусиллям надбрехні,
пізнати встигла нелюбов гірку,
яку у всесвіт чоловік приніс

вгадали? жінка здатна навмання
зіграти господиню «більш ніж «я»

Чи сумнів лиш для тебе суть моя несе?
Тобі моє життя, як хочеш, все.
Колись же я шукав твойого серця ціль
Тепер вриваєшся у мої мрії звідусіль.

Разом з красою неба, вібрує у тобі
фатальний ритм; душа моя в журбі.
Минає радість опісля турбот,
Як бачу я дугу із твоїх брів~чорнот.


Щось з твого серця взяв, ти з мого половину,
Тебе благословляю я у високі рими.
Колись згадаю знов тебе, мов увісні,
Чого ще кращого хотіть мені.

Твій дотик виймає серце,
Твій погляд стиска аорту,
В звучанні мажорних терцій
Віддав би і душу чорту.

У небі вмирають зорі,
І солодко пахнуть плечі –
Усіх безнадійно хворих
Лікує серпневий вечір.

А час витікає віщо,
Розкрилено і тремтливо…
Навіщо слова, навіщо?
Сполохати світле сниво?

Затерпли думки, не дишу,
Лиш зорі про щось говорять…
Я слухаю просто тишу,
Без серця, з тобою поряд.

Мовчання терпке, як докір,
Тремтить ув очей глибіні.
…Відлуння квапливих кроків
Відмолять дощі осінні.


16.08.2014

Усе вертається… Якої
сваволі, святості, покути,
коли розгорнуто сувої
майбутнього, що мало бути?

Війна ятрить земне осердя
із покоління в покоління…
Чи має вибір милосердя
в лабетах вищого веління?

Невже до сотого коліна
рабів карає ангел віщий?
Йдемо дорогою руїни
і не питаємо, навіщо…

Бог підняв мене на срібні вила
і струсив - в пекельну цю любов.
Сто разів тебе я поборов
на сто перший раз мене убила, ох.

І тепер в обіймах у зміїних
я закинув очі навісні
в небо, там де місяць весняний
межи зір на на гострякові гине.

Ти сичиш, кусаючи уста,
і плямую я твої холодні груди
фосфором цілунковим. В полуді
сплять камінними квадратами міста

І розламаним ґранатом світять ребра,
між яких ще б’ється навмання
серце, повнеє солоного вина,
у любови запахущих нетрях.

Хмара падає у вічі кажаном
і плащем за плечі обіймає
нас, заплетених тілами, і до краю
прірви тягне гаком, наче сном.

Поки ж ми здригаємось в обіймах
яма терпеливиться, на дні
гострить паколи, розлукою сумні,
тільки душу з мене перша виймеш

ти зубами голками - тоді
падати летіти коливатись
байдуже мені бо не зазнають
вже розриву душі молоді.

Як же, гетьманівно, ти не маєш
богом даної довіку вік душі,
і в мені цю квітку задуши,
лютим - заморозь цвітіння маю.

І ступлю упевнено до краю
прірви та впаду у вогняне
Ямище, де смерть співа й гуде
і серця ножем криваво крає.

Хай скипає серце на ножі!
Мукою нехай геєнна грає!
Недаремно я на світі жив
срібні вила я благословляю, ох.

шипить і плеще в очі срібна піна
пливуть хмарин поплетені вінки
серед березового цукру і проміння
вони муркочуть кішки та жінки

ми біжимо торкаючись губами
межи деревами які біжать назад
немов налякані тікають білі дами
яких жене у ніч страшний пірат

нам шумовиння очі виїдає
і сльози падають через веселий сміх
немов русалки нас заскоботали
і кинули вмирати тут на сніг

сміятися нас кинули на сльози
у кішок натовпі в оточенні жінок
ми потопаючи хапаємо за лози
і за небес незгасливий вінок

і хвилями тіла на берег плещуть
у горлі тріпаючи дзвінко язиком
кішки муркочуть і деруть нам ноги
і місяця пливе рогатий ком

і місяця пливе рогата миша
на чорному дірявому листку
а ми цілуємось неначе світу більше
не буть уже на нашому віку

- Привіт!
Живий... Але втомивсь...
Минула ніч -
я до світанку дослуживсь...
Нормально,
люба!
Я повернусь...
Люблю. Пробач:
нас прослуховують...
Не плач!
Тримайся,
люба!

(дзвінок завершено)

А ветеран усіх фронтів
сьогодні - мало не журба!
За стільки років...
стільки днів
онук* -
"Катюшина" ганьба...

16.08.2014

Достигли яблука і груші,
і сонце жаром налилося,
вплітає серпень у волосся
сухий листок. І не порушу
святого таїнства довіри,
ні тиші, що без дна, як сито,
ні права в осені просити,
аби не квапилась надміру.

2014

Не розчинюся більше, не злечу,
І більше не повірю сподіванням.
Тобою настраждалась досхочу.
Нема його...не назову коханням.

Втомилась падати собі у слід,
Саму себе " за що, чому?" питати...
Мов повінь я переплила убрід,
В безодню цю нехочу знов пірнати.

Ніколи не буде інших знамен, окрім наших,
Ніхто не полонить пам’яті чорні зіниці,
Триватиме сутінь, кричатиме тиша – марить
Маленька Вітчизна у своїх надвеликих столицях…

Йтимуть полки, оминаючи кладовища, росу
Вибиваючи стройовою пам’яті материк,
Кам’янистим берегом, чорною линвою по Пруту,
Граючи тишу, вагітніючи на крик.

Тереби твердогранний щебінь, лови птахів,
Минай польові, осипай недостиглий хліб,
І коли Господь підірветься на одному з твоїх літаків,
Подаси йому його непідйомний німб.

І що ти можеш сказати – це кисень/звук,
Легені картавлять – глибоко у них дірки,
Немає нічого постійного, крім розлук,
На білім зап’ясті її худої руки.

Черпай її голос, долонями, подихом з вуст,
Мовчатиме літо, в каштанах гарячих очей,
Маленька Вітчизна – викладена із руст,
Великі столиці – муровані із людей.


2014 р.

Ей ти, мужичок під моїм вікном,
Йди на війну і там кохай її до ранку,
А в мене небо над вікном,
Сльоза незрадна і незаймані світанки.

Ну що? Ти наслідив - то вже іди.
Он там гримить, туди спрямуй свою дорогу
І забирай свої слова,
Твої епітети мені тут ні до чого.

Так от, сусіде, зараз буде дощ,
Твої стежки слизькі, мої стежки незримі,
Та, зрештою, я дякую тобі,
Це знову сталось - ти штовхнув мене на рими.

Цей недовірш присвячую тобі,
.....а, може, краще я скажу так по-простому -
.....................................................................іди до..дому!

15/08/14

Літній вечір обіцяє дружню рамку
для портрета стоптаного дня.
День до чогось бравсь одразу зі світанку:
був за вовка, був і за ягня.

Все позаду. Не усі нагоди - ситі,
уціліли радощі не всі.
День розбудувався на численні миті,
а остання - просто на нозі.

Хлюпнув факти, зачитав права (і решту)
непідкупний поліцейський час.
Вичерпався день, і протокол арешту
літній вечір підписав в анфас.

Просто з шани, за ослаблу, але лямку,
що і завтра з'явиться зрання,
літній вечір обіцяє дружню рамку
для портрета стоптаного дня.

15.08.2014

Ранкове літо
Твоїм пробудженням світить.
Підводить вітер
Голівки схилені квітам.
Куди нам діти
Бездонні розриви світу?
Тонка стежина, --
Пробігти треба уміти.

15.08.2006р.

Господи, дай мені сили мовчки терпіти незгоди,
Не нарікати на долю, не голосити дарма.
Ласка Твоя, що є небо, сонце, і річка, і броди,
Воля Твоя, що приходить літо туди і зима...

Господи, дай мені моці не занехаяти віри,
Не схоронити надії у запустілих ярах.
Ласка Твоя, що крило є, ладне здолати всі прірви,
З волі Твоєї лиш прийде прірву долати пора...

Господи, дай мені тої, можної серцю, наснаги,
Що виліковує розпач і вимуштровує глас.
Ласка Твоя, що на зле і добре є істинні ваги,
Воля Твоя: ще настане важити істину час...

Господи, дай мені змоги щирості не загубити,
І не забути у храм Твій благословенних стежок.
Ласка Твоя, що є Слово - всепереможна Молитва,
Воля Твоя: береже те Слово душі кожний крок...
(5.08.14)

Болить мені несправдженість моя...
Відсвіченими небом голубами
Летять Слова. А край доріг стоять
Одні жінки, століттями, роками...

Сопілкою заграю у вітри.
Листочками розкинуся по світу.
Зведуть угору очі явори.
Заграють полонини у трембіти.

Вслухаюся. Скажи мені! Уста
Твої мовчать. Чи я недобре чую?
Минає мить неплідна і пуста.
Не те, не той, не та... Стояли
Берези дві побіля рук Христа,.. -
Лише хрестом при домовині стали...

07.08.06р.

нас татуйовано фігурами
їх зміст високий і святий
серця кинджали змії гурії
троянди кораблі хрести

орел сидить на плечку лівому
в Наталі з правого руша
на кораблі великім білому
шукать америку душа

і генуезця ворохобного
там видно постать на мості
і синім виколото коміром
слова на горлечку святі:

‘все починається негодою.
земля безвидна і пуста.
ширяє дух мій понад водами
мого пустошного життя.’

і на вершині груді білої
ковчег застиг і з нього ной
на протилежну гору дивиться
і зачудований тобой

і кольорова і незлічена
на мене блимає очва
і пролітає непомічено
птах мимо нашого вікна

тобі несе оливи гілочку
але Наталі не знайшов
не зупинить потопу вічного
і світу загниває шов

і він розлазиться і репає
немов обдертий кобеняк
а бог тебе ‘до себе требує’
і хмар колошкає сіряк

ти розмальована й розмічена
мене цілуєш в темноті й
лепече мій язик скалічений
слова забуті та святі

Приснився сон – фарбуєм в біле КРАЗи,
Вантажим сало й гречку – будь здоров!
Нас не просили? Непотрібні фрази –
Ми виступаєм дружно на Тамбов.

Кордон? Премо – плювати! Дай дорогу!
Без митниць і узгоджень, зайвих слів.
Там українцям треба допомогу –
Бо “другу мову” Путя ще не ввів.

Тамбов – і далі! Їдем – не вертаєм,
Пусті полиці, “множєство” проблем.
Зупинимось напевне під Китаєм –
Народу тьма страда під москалем.

Республік з десять створим по дорозі,
На Красній площі підіймем Майдан!
А там, дивись, і “сам” спочине в Бозі –
Розвалиться мерзенний Кацапстан.

Поможемо – чого чекати всує?
Навіки пропади страшна маро!
Не триста КРАЗів – тисячу фарбуєм,
Сторицею віддячим за “добро”!

Куранти відізвуться трубним гласом,
І зло кремлівське згине на віки!
…Молюся в сні, щоб не збудитись часом –
В Тамбов хоча б доїхати таки…


14.08.2014