Цей вечір пахне липою… Проміння – наче мед.
Стікає ніжність пальцями, проймає лінь мене.
Тепло пухнастим віялом лоскоче крила мрій
І ти вростаєш пошепки у дійсності моїй.

У шлейфі ароматному брунькуються думки.
Ця липа пахне вечором. Напій зі слів – п’янкий.
У оксамиті жовтому пелюстками троянд
Готує літо постіль нам у сховку анфілад.

У коридорах космосу, у всесвіті чуттів
Схрестились наші погляди і заплелись путі.
Тепер вдихаю запах цей і відчуваю: ти
Суцвіттям липи лагідним в обійми прилетиш.

07.06.14

Лиш кілька слів лунає,
Мовчати неможливо,
І час струмком збігає,
І відстань неважлива.

І кожен раз бажаю
Почуть ласкаве слово.
Мить вічністю триває …
“Привіт, ну що нового?”

Прості слова й знайомі,
Як сонця теплий усміх
Твій голос – скарб коштовний,
Сказать не побоюся.

Секунди дротом линуть
Та й час не дуже ранній.
Хай в сни до тебе прийде
Моє п’янке мовчання
2006

овал конвалії
навала білизни
із глибини смарагдового серця
окреслює все те що не зітреться
що радістю злетить у віщі сни
весни – для молодої Персефони
сміються порцелянно білі дзвони –
і легшає Психеєне крило…
ми разом – смерті як і не було…
… фарбує літо біле у червоне…

З нашої тертої в битвах чоти
зо три лишилося рої.
Обіч дороги – козацькі хрести.
Куриться шлях під горою.

Ворог утік –чи до часу сховав
рештки залізних центурій?
Шлях наш – на гору. А там – перевал
в димці тривожно-похмурій.

Бій наш останній – це тільки виток
звитої кимось спіралі.
Що нас чекає – за місяць, за крок –
на перевалі… і далі?

Наші старшини собі на умі,
марять, чудні, булавою…
З неба ж – нам білими сяють крильми
ті, хто наклав головою…

Предками ходжений тяжко, узвіз
нас піднімає помалу…
Наше сьогодні – це вічности зріз,
стятий мечем перевалу.

05.2014

я воїн світла білих снів гортензія
мене рятує дух мій і поезія
мої дороги болем перелатані
потоптані новітніми пілатами
мої плачі розсипані над вежами
не вміють кроки бути обережними
кричу молю молюся чи відспівую
навчіть благаю бути невразливою
стіною монументом диким каменем
боявся щоб панічно кожен кат мене
бо спечена земля ще марить колосом
і плаче небо убієнних голосом
засвічена душа волає молиться
а світ уже і рушиться і колеться
на клаптики шматочки на окрайчики
на черстві поминальні коровайчики
тримаюся в оскаженілім паводку
у паперово
білому
кораблику...

Моя голубко сизокрила,
Звідкіль упала ти? З небес?
Хтось зранив ніжні твої крила
Холодним вістрям гострих лез.
Моя пташинко мила, люба,
На тебе тут чатує згуба…
Ти плачеш, пташечко, не треба.
Я поверну тебе у небо.

4-7 червня 2014 р.

О дівчата, одягнені раннім туманом
і стрімкою веселкою,
хмаркою,
зіркою,
як на зелені юності вашої в'януть
перехожих повіки,
бо в кожної
дзвінко так
від осонцення поступу
стрічка на грудях
і гаряча від літа
пелюстка у китиці.

Віддалились.
Відлуння.
Картате безлюддя,
і над балом успішності
обрій замислився.

2014р.

Не заживає рана,
Не перейти за втрати,
А навкруги омана.
А правда перетята.

Хто відповість за кривду?
І досі ще питання.
Де взяти барикаду,
Що буде нездоланна.

І скільки Україна
В серцях живе гарячих,
Не стати на коліна
Нам пам’ять зможе зряча.

Вже не забути болю
Вже не спинити зброю,
І ріками-журбою
Навіки самотою.

Особисте,
як його називають,
життя
у небі буденного - паж
і, хіба що,
у свято - монтаж.

Не цікавить,
як її називають,
любов
якась фантастична нудьга
(Покарання
за здібність? Ага).

Виняткових,
як чомусь називають,
заслуг
чекає один фігурант -
наполегливий,
впертий талант.

Помічають,
як завжди називають,
серця,
на показ у котрих - віраж.
Пересічним
картається паж.

7.06.2014

Коли навколо бродять уркагани
З обличчями, подібними до митниць, -
Як хочеться кохати й буть коханим,
Хоча би на одну мільярдну миті...

Коли довкола посмішки лукаві
Натягують на скорчені гримаси, -
Як хочеться не жити за лекалом,
І вилитись в життя чиєсь романсом.

Коли не варта щирість ні копійки,
Копійка ж править душами й думками, -
Як хочеться до когось прикипіти,
Мов до кори роз'ятреної камідь.

Коли й тебе заїсть нестерпна тиша, -
Не дай, аби журба в мільярдах щезла,
Пиши...тебе впізнаю, як напишеш
На тлі облич душі чарівним жезлом:

"Як хочеться кохати й..."

ви чуєте як липа шелестить
як їй тремтять невистиглі рамена
як тінь її біжить через мости
і губиться у літі безіменна

свашки гудуть злітаються на цвіт –
весіллям вабить вигойдане віно
та вітер грає чардаш серед віт
і липа ще нічого їм не винна

В обхід незрозумілих слів
Повзе тяжкий, оскаженілий ворох.
Немає місця на Землі,
Де б не діймав його цей особистий ворог.

До влади пішки не пройти.
І знає кожен, є такі моменти:
Як не крути, як не верти –
Усі-усі тут політичні конкуренти.

Лунають оди та пісні
В країні праці, дружби й миру надвеликій.
Приходить наяву та уві сні –
Нерідко Він бува багатоликий.

Ростуть резерви трудові.
Нічний вогонь палає без упину.
А Він зростає на крові.
І потихенько під‘їдає всю країну.

І з нами хоч давно нема,
Але душа його десь там, напевно й досі
Ховається посеред хмар
Від перестиглих окликів морозів.

На купі неживих голів
Він розпластав своє тверде сумління.
В обхід незрозумілих слів
Залишився на пам‘ять поколінням.
2008

Війна закінчиться,
Цвістиме калина край поля,
Левам дістанеться левова частка –
Воля!
06/06/2014

Блукає у Тибеті хлопчик босий,
Не в змозі віднайти свій шлях віками,
Де п'ють солодкий сон анабіозу
Христос, Конфуцій, Будда і Мухаммед.

В своєму самозреченні галантні,
В чеканні сплять месії та предтечі,
Поснули, чисті кровію, атланти,
Не відаючи з певністю про те, чи

В пригоді стануть їхні генофонди,
І їх безмежно віддане сомато?
І що чека в печерах біля входу?
І мовою яких іще семантик

Обрушити на хлопця безмір істин,
Що зір його затьмарила полуда.
Блукає легінь з поглядом імлистим,
Не в силах розірвать обійми блуду.

На перехресті, наче на хресті,
лишився я на самоті з думками:
які ж непрості пройдені путі,
що з року в рік громадились роками
в голгофський пагорб. Сходини круті
впираються в скривавлене підніжжя...
Найвища честь – висіть на видноті,
а не лежати в затишку барліжжя!

Зійду з хреста у визначений час,
полишу тінь свою на перехресті,
знов повернусь в безбожницький Донбас
для порятунку душ, які в безчесті
до ідолів сповзаються...
Прости,
мій ріднокраю, – мушу з перехрестя
нести свої скривавлені хрести
знов на Лугань, де чиниться безчестя.


2010

***
Звинувачуєш всіх?
Не муч
ні себе,
ні когось,
не треба…
Може досить
кидатись
з круч,
й запевняти,
що прагнеш
неба?...

6 червня 2014 року

І друзі є, і недруги таємні...
І як інакше думати, якщо
з білборда
               Янус блимає на мене
очима невідомого ніщо?

Корупції не ві́доме святе.
Тому і адвокату супостата
плювати на закони і на те,
кого й за що
               наздожене розплата,

кого любити, і куди іти,
і що писати на своїм знамені...
Чи друзі ми, чи недруги-брати –
усі ми нерозлийводи хиренні.

І тільки й того,
               що нема коли
чекати суду Божого і кари
за те, що Україну розп’яли
злочинці і убивці-яничари.

Але зате пізнали у бою,
де вороги і що це за солдати,
які за узурпатора-магната
і честь, і душу продали свою,

і хто стоїть за щастя і добро,
і хто воює, поки інший косить,
і хто змію за пазухою носить
та одиниці множить на зеро...
І тільки й того...
               Та скрипить перо,
що може й цього
                       на чужого
                              досить?

                              06.2014

Мої слова про смерть не надаремні,
Здавалось, горю вже немає краю!
Та я вогнем палю ланці тюремні,
І, наче Фенікс, з полум"я злітаю.

Вогнем любови. Як Христос розп"ятий
Простив мені, так я прощаю кату.
Для Тебе хрест цей, Господи, Тобі:
Дочка я, Отче, всі стражденні дні!

Розкрите серце пропускає стріли,
Вони вбивають те, що наболіле.
І вільну душу чисту, білу-білу
Стражденна Мати Синові дає.

І вже нема ні кривди, ані тліну,
Лиш дух любови зцілює країну.
Мене, малу, народжену дитину
Тримає Діва ніжно на руках.

З вогню і болю -- в долю воскресаю --
Предивний Фенікс --
світлоносний птах!

До 2005р.

***
Передумав журавель
Жениться
на лисиці…
(Видно неспроста!) –
Він при святі
в неї,
Як годиться,
Студенину їв
Із… когута.

5 червня 2014 року

Гайда гойдатися на гойдалку у гай,
Готове горе вже зими змаганням!
Не гайся, галочко, і бігти устигай –
Розгойдується гойдалка кохання.

Агонія снігів гряде на берегах,
Густі гілки згинаються дугою…
Гойдаємось, кохаємося – ах, ах, ах! –
Вагання невагомістю легкою!

ГойдА! ГойдА! Ого! Ого! Ага-а-а! -
Зневагою до гніву гравітацій,
Де ігнорується жива вага –
З галантністю голубимося грацій.

Гойдай мене, гойдай мене, гойдай! -
Ти гаряче гукаєш гуком ярим…
І я гойдаю, аж регоче гай,
Аж розбігаються безгучно хмари!

10.03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

КЛЕЧАЛЬНА СУБОТА
Напередодні Свят Зелених
Дівчата й молоді жінки
В суботу рано задля клечань
Ішли по трави і квітки.

Чекали їх ліси, левади,
Де квітнуть полини й чебрець,
Любистку пахощі-принади,
Духмяне зілля романець…

Татарщина – то для долівки,
А липа й клен – за рушники.
Клечання двору і домівки –
Донині звичай є такий,
(© Любов СЕРДУНИЧ, зі збірки «ДУША НЕ ТЕРПИТЬ ПОРОЖНЕЧІ». – Хмельницький, 2005. – с. 22).

Пародія

Пливеш в траві – нівроку материк!
Хоч омини вічнозелену тую!
Ти певно часто відпливати звик,
Я не така – швиденько пришвартую!

Гребеш руками, прагнеш до мети…
(А лопухи високі, як Карпати)
Ти вже попався – маєш тут врости,
Мене, а не висоти, цілувати!

… Така солодка лагідність руки,
І розкіш ліні, що здається раєм…
Ти в плаванні замучився таки –
Бо тільки равлик відстань так долає…


21.05. 2014

Російсько-чеченська орда,
Фашистсько-московська навала.
Це спроба убити Майдан,
Це сила, що дух убивала,

Цвіт нації гнала в Сибір
І військо топила у ріках…
Статистикою – на папір
Мільйони. Життя чоловіка –

Ніщо для машини убивств
Комуно-совіцьких тиранів.
І цар так, і Сталін робив,
Учив так диктатор Ульянов.

Земля ця уся у крові,
Тут душі загиблих, як маки
Цвітуть… Пацани дворові
Не знають як ставили ставки

На голод і на Колиму,
На смерть ненароджених навіть,
На чорну народів тюрму,
На постріли в душу і пам’ять…

Ми знаємо. Наша війна
Священна, свята, справедлива.
Це наша одвічна земля,
Тут мати, від розпачу сива,

Молилась за сина й за мир
І Господа-Бога просила
Спасіння і правди, бо ми
Єдині, і в тім наша сила.

Бо ми не загарбники, не
Йдемо до сусідської хати…
Ось літо любов’ю війне
І будемо ми раювати.

І згине ця чорна орда,
Бо дух наш її переможе,
Бо віра і куля тверда!
Спаси нас, усміхнений Боже.

01.06.14

Безкриле тіло. Дух --
крилатий.
А думка -- птахом над землею.
Творець забрав наш дар літати
І стало долею моєю:
Орати, жати, їсти, йти...
Та щоб летіти до мети --
Ростити крила і ламати.
О, мій Ікаре дорогий!
Не тіло, ні, а дух
крилатий.
А тіло й дух не вороги,
Та духу -- першість і первинність.

Хвилинно сходить часу плинність.
Де духу більше -- час летить.
Сидить на дубі птахом думка
І тихо спить...

До 2005р.

Він побачив її на дорозі –
Й, мабуть, вперше в житті закохався.
Шепотів щось в нім передгрозі.
Йшов додому й усе спотикався.

І назустріч йому вздовж дороги
Квіти пахощі всі дарували.
І котилися зорі під ноги,
І птахи лиш для нього співали.

В кожній тіні хотів упізнати
Схожі риси, такі невловимі…
Захотілось про щось розказати
Тільки їй, неповторній, єдиній.

І чіплялося слово за слово.
Ніч вплітала поезію в прозу
Як молитву, повторював знову:
„Я побачив тебе на дорозі…”
2008

Ще буде час на вечори рахманні,
ще заіскряться з віч каринки зваб
у серці розбіжаться млосні лані
любови, - але нині світ заслаб:

йому болять нагуслі кров"ю брості,
яруги рвані, трісле небо мет
у час оцей, коли до сніння мостиш
під голову собі бронeжилет.

коли тобі утома в"яже руки,
сизигія звиває - ти не спиш...
уявно зводиш никлі віадуки,
летиш в оцей ововчений крутіж.

Напруга тиші склацує прицілом
в заплави безсну рвуться знадовкіл
чужої тіні кажани... а милі -
урубує стилетів частокіл.

І кожну мить нескошеного травня
заловлюєш на клапани життя.
Чи будуть вечори оті рахманні?-
шукає око в далях опертя.

узріти світло
і пити воду
дихнуть повітрям
відчуть свободу

вкусити хліба
і грітись тихо
так жити ніби
немає лиха

як мало треба
й багато хочу
щоразу Небу
хмари морочу

дзвенять у небі
ключі від раю
прошу у Тебе
чого не знаю

співати пісню
любити жінку
у грудях тісно
у небо стрімко

щоб разом з нею
одна дорога
щоб разом з нею
хвалити Бога

Зворушлива така, як перший сніг.
Така ж легка, як він... Але направду
на серці важко - розпинає гріх.
Вона чужого любить. Дати б ради
своїй сім'ї! Он двоє дітлахів
витоптують взуття і рвуть колготи.
І чоловік, і тисячі страхів,
і свекор, і директор, і робота –
у неї все… ну так, як у людей.
А жінці віднедавна серце плаче.
Іде вона. І перший сніг іде.
І ще життя іде. І тане наче…

Господи,
ну, хоч зрідка, Ти чуєш мене.
я зарані готуюся до Твого ужинку
і хочу попросити лише про одне:
як зіницю ока, бережи цю жінку.
можеш мені не вірити, але, їй-бо,
серед люду, ласого до жіночих сліз,
вона заслуговує на таку любов,
до якої я іще не доріс.
і дотепер вона має мене за бога,
але це, Ти ж знаєш, колись мине.
з-поміж інших чоловіків дай їй такого,
який у всьому перевершить мене.
голуб її і пестуй, люби й лелій,
пристав до неї неусипну сторожу,
щоб від краю до краю – на всій землі,
її не торкнулося ніщо вороже.
від вечора до рання і з рання до ночі
наглядай за нею, сповідай, пильнуй.
хай вона живе тільки так, як хоче, –
не свари її часто за цю вину.
здавалося б, що Тобі – до мене, до неї?
просто бережи її... і нічого більше.
я почуваюся вінницьким Енеєм,
що ніяк не спроможеться на достойні вірші.
слова не даються, як риба у воді,
як пташки у небі – полохливі, вільні.
мій український Божечку, я б хотів
написати про цю жінку з Тобою спільно.
ще нічого не сталося, нічого не скоїлось.
але якось тривожно між лівих ребер.
захисти її, Господи, своєю рукою, –
більше нічого не проситиму в Тебе.
ну, хіба що оцю перестиглу ніч,
із блискучими цятками над головою,
що буяє і квітне, – довір мені
розгортати цей безмір Чумацьким Сувоєм.
де б Твій коник щоразу губив підкову,
прямо серед неба – коштовну, гнуту.
і нехай я складу таку колискову,
щоб вона без неї не могла заснути.
а хто її тихенько для неї співатиме,
це питання, як водиться, вже не до мене.
навчи її оглядатися й забувати
все, що стосується нас – поіменно.
навчи її берегтися серед зваби й згуби,
поведи її за Собою у цій борні.
і коли я востаннє питатиму: "любиш?",
врозуми її твердо
сказати
"ні".

Бездушним сьогодні мене називали,
Сказали, що мало душі в моїх віршах,
Душа моя гірше усіх сміттєзвалищ,
Я черства людина - куди уже гірше?

А черствих, як правило, здалека видно,
Тікайте з грудей моїх жваві синиці,
Не місце в пустелі вам, спритні єхидни,
Тікайте, релікти, і хай вам насниться

Домівка нова, де хазяїн добріший,
Там шир океану торують дельфіни,
Там тіло голублять мусони і брижі,
Тікайте, а я уже бачу, де фініш...

Я кану в безодню старим ламантином,
Чи тихо опаду, мов квітка, відцвівши,
Кантата душі, що втрачала мотиви,
Востаннє знекровленим випурхне віршем.

Життя стало сірим, повільно-комфортним,
Буденність, мов плівку, його зажувала, -
З такого не вичавиш більше офорти,
Не виліпиш образів юних, жилавих.

Глибо́ко пірну на борту батискафа,
На себе погляну крізь ілюмінатор -
Туди, де раніше ще не натискав я,
В місця, що раніше волів оминати.

"А там нічогенько, - для себе з'ясую, -
Частіше б сюди з головою пірнати,
На душу свою наговорюю всує,
Бо обрис її поетично пернатий".

"Хоч є і глибини, - з'ясую для себе,
Що краще би їх не чіпати ніколи".
Тож ще посмакую утіхи плацебо,
Мов залишки темряви тиша ранкова...

Утечу під шати липи
Від грайливого дощу,
Що за комір жарти сипле,
Почекаю, щоб ущух.

У моїм раптовім схові,
Мов життя п’янкий ковток,
Ніжні пахощі медові -
Передвісники квіток

Зацілують, залоскочуть,
І від пестощів таких
Помічати не захочу,
Що давно вже дощ затих…

Повертатимусь повільно
Боса лугом-пирієм…
Хтось подума: «Божевільна!»
Боже, вільна! Так і є!

Знов ніч. Я один у автобусі,
АЕС - три малих мухомори.
Краплинами на лобовому склі,
Стіка денна му́ка у морок.

Мені вже не треба нічого,
Бо тиша - найліпший будильник,
І мій паперовий човник -
Автобус у пізню годину.

Нарешті цей морок
за вікнами щез,
Дощем на бруківці
розсипався лунко.
Зігрій теплим словом
обіймами теж,
Бо від божевілля
нема порятунку.

Для міста надії
ще й досі чужа,
Мізерна піщина
у оці облуди.
Тікаю від себе...
І де ж та межа
Терпіння, прозріння?
Немає, не буде.

Лиш мирна свіча
нищить біль на льоту.
А віра, надія,
любов з аналою
У діжку страждань
ронить Божу сльозу.
Хто хоче зцілитись,
ходімо зі мною!

2014 р.

Не пройти ту дорогу життя,
Яку серце прийняти бажало, -
Це пізнати у смерті пуття,
Це тонким пропекти його жалом...
Це - віддати частину себе,
Зрозумівши причину і вихід.
І - прийняти дарунок небес...
І - проквилити болісно, тихо.

Прояв слабкості - вийти із гри,
Наперед передбачивши докір...
Не прийнявши веління згори,
Не ввійшовши у води потоку.
Не зміцнивши терпіння-любов,
Не поліпшивши світ ні на йоту.
І себе не змінивши... Немов
Не здійснив надважливу роботу.

Балансуючи, пройдеш канат,
Перемовишся поглядом віри...
І злякається серце: війна!,
Ціпеніючи голосом ліри.
А тоді кинеш оком увись,
Здіймеш руки - і зірвешся вгору.
Головне - не дивитися вниз.
Основне - підніматися зору!

21.04.2014р.

А як тобі мандрівка в осінь
І сповідь жовтого листка?
Ще зеленіє хмелем досі
Стежина тепла і витка.
У павутинні рештки літа
І за туманами півсвіту
І день, як станція прощань.
Вдивляються стоокі клени
Журбою в марево червлене
Крізь полотно, що ткала рань.

А як тобі посеред тиші
Без найдоречніших стихій,
Коли негодою не пише
Рудоволосий листосій .
Коли полинно б’ється серце
І час – не час, а димне скерцо,
Оперезало хмарну вись.
В струні дощу –земний Едем.
І хто нас далі поведе,
Не знаю, янгол, а чи біс?..

Владимир Владимирович.
К вам обращается гражданка Украины – русскоязычная болгарка, бывшая пацифистка, кандидат физ.-мат. наук, бабушка. Во время Чеченских войн я оплакивала погибших граждан России и написала цикл стихов «Прошу мира на Земле», за который получила благословение Павла II за несколько месяцев до его смерти. Вам я тоже высылала этот цикл. Я – атеистка, а вы креститесь в церкви и нарушаете заповеди христианства.
Вы убили мой пацифизм, нарушили систему международной безопасности, отобрали у моей страны Крым, направили на моих внуков «Ураганы». Я три месяца панически боялась начала полномасштабной войны, увековечила ваши деяния в стихах, оплакивала наших погибших солдат. После публикации стихотворения про Януковича на сайте stihi.ru, меня обозвали фашисткой и националисткой, которую нужно расстрелять, а после публикации стиха «Путлеру» закрыли мою страницу (требую ее восстановления).
Я несколько раз была на Майдане, фашистов там не видела, а своим чувствам доверяю больше, чем российским СМИ. Майдан – это качественно новое явление в истории человечества и Украины, граждане которой проявили чудеса мужества и самоорганизации.
Пожалуйста, не нужно меня (русскоязычную) защищать, указывать, как нам жить, учить писать конституцию нацию, которая написала свою первую конституцию до того, как Вашингтон был зачат. Мы со своими правителями и казнокрадами сами разберемся. Огромная просьба к вам: верните нам Крым и заберите своих «стрелков», «бесов», чеченцев и казаков. Я за них переживала во время Чеченских войн, а они пришли уничтожать моих соотечественников. У вас нет шансов покорить мой самый миролюбивый народ: дети в садике поют гимн Украины, а сельские жители сами создают партизанские отряды и проклинают вас на разных языках. Украинцы и весь мир увидели истинную суть Российской империи. Я никогда вам не прощу смерти и горя своих сограждан. Неужели вам мало целой империи и несметных личных богатств? Я – такой же землянин, как и вы. Имею право спокойно жить на своей земле.
Прилагаю посвященные вам стихи.
3.06.14 г. Анна Куртева.
(Сегодня послала)

ВРАГ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА

Обнимался с Обамой
и заигрывал с НАТО –
и спокойная мама
ожидала солдата.

Нам казалось, Европа
будет мирной навеки,
и военные тропы
замели «человечки».

Но по воле мутанта
человечьего рода
из страны - лжегаранта,
злой имперской породы

мир застыл в ожидании
катастрофы жестокой:
главный враг мирозданья
держит руку над кнопкой.

Безопасность, свобода,
нерушимость границы,
все творенья Природы
стали жертвой амбиций.

Собиратель народа
(это вовсе не снится)
с наркотическим сбродом
рвется к древней столице.

Видно, имени мало
обворованных предков,
хочет снова вассалом
сделать Родину деток.

Ну а мы перекрасим
ползунки в желто-синий,
чтоб «советская Раша»
испарилась отныне.

10 мая 2014
http://www.maysterni.com/publication.php?id=101292
http://youtu.be/SQlVAeqylGo. - читаю стих.

ПУТЛЕРУ

Эталон лицемерия,
потерявший доверие,
тупо бьется в истерике
от угрозы Америки.

Оболванил часть нации,
чтоб спастись от люстрации
и продолжить салонами
щеголять миллионами.

Возомнил себя сказами
властелином Евразии
и нарек «миротворцами»
отморозков под порцией.

Он своими замашками
кинул мир вверх тормашками:
все, кто был пацифистами,
сразу стали «фашистами»,

наводнил террористами
мою землю неистовый
и спасать их, непризнанных,
покусился от избранных,

тиранию презревших,
свою сотню отпевших,
на своей территории
и страницах истории.

Мы запомним для вечности
акты бесчеловечности -
вы «живыми щитами»
не прикроетесь сами.

25 апреля 2014
https://www.youtube.com/watch?v=rtCXw1CQoCQ – читаю стих.

Спокій -- в серці. І спокій -- в любові
Крізь тривожні дощі у шибки.
Чи ми варті останньому слову
Дарувати думки?
Ми вже знаємо, де упустили.
(Скло і дощ.)
Вистачає небесної сили.
Не потрощ.
Ми -- як військо. Шеренги і плечі.
Втрати. Час...
Смерть і суд -- ці останні речі
Біля нас.

20.05.2014р.

це ж треба
так розбовтатись
розтринькатись
розтріскатись углиб

і спроквола
заснулими прикинувшись
прокинутись

у кігтях
двоголового
орла

03.06.2014

Ваш погляд так щемить, бува, в мені.
І якось дивно: скільки ж ми знайомі?
Якихось щасних два десятки днів
і ще з десяток фото у альбомі.

Та щось таке, як вто́лена жага
гарячим ранком літньої суботи,
до мене ваші очі простяга́,
які вночі світилися навпроти.

І, може бути, світло це здалось,
Тому що почуттям завжди межа́ є.
І я не знаю... Але є в вас Щось.
Це Щось у вас таки́ мене вражає!

__________
08.04.2014

у волошках витоптано чоботом
серед маків гільзи калаша –
великодержавна примха гобіта
у якого луджена душа

а до сонця довго ще і солоно –
чорно від навали сарани
полем ходить сон і пахне коливом
Господи спаси і сохрани

Чому з тобою стали ми чужі?
Чому одна до одної байдужі?
Невже для нас настали ті часи,
Де спогади лише безглузді п′єси?

Я знаю,в сварці лиш моя винна,
Із цим змиритись я повинна.
Догравшись,тільки зрозуміла,
А ти із кожним днем все байдужіла.

На той момент,я ще не замічала,
Що кожен раз все більше втрачала.
Та пізно, час не повернеш назад,
І хватить з нас тих всіх балад.

Тобі набридло зі мною гратись,
Й ти почала від мене віддалятись.
А я жалію,що не закінчила гру,
Коли ще можна було підловить іскру.

О Боже, Боже,що я натворила?
А ти колись мені це говорила,
Що я дограюся та треба почекати,
І зараз я ходжу тебе благати.

Час не повернуть,не буде все як було,
І щось мене з тобою віддалило,
Хоча яке це щось? Це я сама,
Все,що зв′язувало відвела.

При зустрічі не світяться зіниці,
І вже немає у душі дзвонів дзвіниці,
Між нами прірва, іще крок і я впаду...
Невже ми дамо віднести наші спогади водоспаду?

Сьогодні я прошу в тебе вибачення,
І знов чекаю відповідь на повідомлення,
Його нема … Як важко це пережити,
Хвилини ті,й думки важко врівноважити.

Вже скоро день початку спілкування,
А ми з тобою граємось в ігнорування.
Хоч іноді хвилини наступають,
Де зустрічі,слова,усмішки в думках пролітають.

2014 рік

Хтось має бути тверезим,
Хтось – від любові п’яним,
Хтось має світом ходити
Наче відкрита рана.

Десь тобі скажуть – геній,
Десь – обплюють старанно,
Десь тобі скажуть – пізно,
Хоч і прийшов зарано.

Дещо буває зайвим,
Дещо – якраз достатнім,
Дозу комусь диктують
Абонементи платні.

Деколи треба жити,
Деколи – виживати,
Деколи вже водою
Спраги не втамувати.

Хтось має бути тверезим,
Хтось – від любові п’яним…
А музики не буває
Без рваної в серці рани.

***
Ти мене питала:
де вірші,
де пісні,
де музика
для тебе?
А вони
пташатами
в душі,
виростали,
щоб злетіти
в небо…

3 червня 2014

Не зумів журавля доторкнутись,
Хоч синичку частенько тримав...
Це життя - щемних спогадів жмутик,
Вхід і вихід,, і більше нема...

Щоб і плакати тут, і радіти,
Жити в правді і коїти гріх,
На долоні печального світу
Безліч ліній прямих і кривих.

Та без галасу зайвого хочу,
Не виляючи, йти навпростець,
Щоб підняти засмучені очі,
Як зустріне мене мій Отець.

Я щоденно, неначе у плащ ,
Зодягаю свій дух в "Отченаш".

03.05.14

Погляд пропалює скроню,
Реверберація звуку,
Наче в нірвану з грозою
Саторі скапує місяць.

І у вібраціях майї
Тіні приходять опівдні,
Котиться втілена карма
Колом нескорених істин.

Гасне загнузданий вогник
У павутинні сансари,
Дим відкриває безодню
Тиша п’яніє словами.

***
Ти була
долею
і променем,
вишневим садом
коло хати…
Так важко
повертать
до споминів,
так добре –
спомини ті мати…

3 червня 2014 року

***
Минають літа і дати,
Стежки замітає зима,
Як слід розумієш втрату
Коли вже людини нема…
І ти би віддав півсвіту,
Щоб той повернути час,
Де були маленькими діти,
І щастя любило нас…

3 червня 2014 року

На вулиці дощ... В холодильнику
Укотре «повісилась миша»…
Життя випробовує сильного,
Слабкого ж – у люльці колише.

Ще успіхи долі пташатами
У сильного здіймуться високо.
Слабкий же – у люльці лежатиме
І вік проживе заколисаним…

не жаль отих цілунків поза осінню
отих цілунків перших позавіконню
і слів не жаль що випурхнули зосліпу
неторкані немовлені некликані

не жаль дерев за дальніми могилами
що наче груди вкрилися гілляччями
зірок не жаль що в озері варили ми
і їли ще сирими і гарячими

ніхто не знає де тоді пропали ми
й чого тепер годинами тривожними
нам жаль кота одного заблукалого
кота отого що знайти не можна вже

2014

***
Для себе часом
пишу я вірші…
Може вони
нічого і варті?
І якщо вам
вони не до душі –
мене по писку,
прошу вас,
не вдарте…

28 травня 2014