Міста розливатимуться, мов річки,
і тихо ростимуть вгору, мов трави.
Мостами з півночі йдуть блукачі,
темні, наче граки, невідкладні,
неначе справи.

Вийди на їхні вогні, почуй їхній спів.
Знаходь пророцтва серед химерних снів.
Скажеш тоді передньому:
- «Здоров, Лука!
Ось моя віра – незламна й лунка.
Ось моє серце, ось – рука,
серце гаряче, а правиця тривка.

Я хочу йти з вами,
за вашими спинами.
Дізнатися врешті, що там,
за низинами:
які там звірі, що за жінки?
Чому вони носять сумні вінки?
і потім сплавляють їх за течією.
Коли я там оселюсь,
одна із них точно стане моєю.
Я буду битися там з ворогами,
буду вмирати.
Заплету у волосся квіти,
увіб’ю хрести в лати.
Нехай тоді спробують щось у мене забрати».

І той, що Лука, тоді відповість,
промовляючи як істину,
чи як добру вість:
- «Чувак, ти не знаєш, хто ти,
тому відкрий свої чакри,
відкинь понти.
Любов як сіль – вона убиває
вірніше за час,
кожного з нас.
Любов і ненависть схожі зовсім,
як рання весна, як пізня осінь».

І лука багато ще говорив
про друзів спільних і ворогів.
Настільки вірних, що їх треба любити,
щоби ненавидіти, тобто жити.

І розліталися його слова, мов птахи,
укриваючи, наче інієм, дерева й дахи.

І засинали вночі граки на гіллі,
і опадали уві сні в траву, мов горіхи.
А зранку їх визбирували на свято Іллі
старі бабусі,
зазнаючи при цьому втіхи.
2014

І знову, знову, знову Вам
присвячую свої дороги.
Ви на шляху своєму сам...
Які у Вас тепер тривоги?

Де далечінь у світлі фар
і голос Ваш в утомі рідний?
Де небо повне чорних хмар
і день той мокрий і огидний?

Де Ваші очі, їх блакить,
що чарувала мене сумом?
Чому душа без Вас болить,
заповнена дорожнім шумом?

20.04.2014

Засни, засни, коханий, у обіймах,
Вони - мов тиха гавань після дня.
Нехай, нехай від марев неспокійних
Моя любов тебе охороня.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

Чи тепло на плечі моїм, чи зручно? –
В душі - турботи лагідні слова.
Цілую тільки поглядом, беззвучно,
Аби не потривожити, бува.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

Усе що радує мене
Тепер так звично моєму “лайфу”
Усе нагадує тебе
Ти є причина мого кайфу
Як коло мене на губах
Ти є в думках ти в телефоні
Як цілий рік одна весна
Неначе кіт неначе сонні ми.

Пародія

З поетом ніч, повірте, справжній глум –
Як не від світу цього – пише, пише…
А по мені тече весняний струм,
Трясе, аж листя опадає з вишень…

Чи дочекаю заповітних слів?
Сама, на жаль, не зможу я заснути –
Ти “Нумо спать” мені прошепотів…
Я затремтіла – виключив комп’ютер...

Землею неба мерехтять сліди –
Каштани загасилися в свічаді,
Не муч, не муч, іди уже сюди!
Побачиш – навіть бджоли будуть раді!

…Плуганив дощ і горобинив світ,
Не втримавсь місяць – впав у круглу діжку…
Хропе мій доморощений піїт –
Ми вкотре розминулися на ліжку…


березень 2014

На високовольтних лініях
Загорається кармін-зоря,
Прикидається причинною,
Нагнітається провиною.

Понесла життя за славою,
Запишалася державою,
Так і виросла лукавою
Із поміткою кривавою.

Неба не спалить загравою,
Віри не уб’є неправдою,
Пропаде туман за веснами,
І прокинемся воскреслими.

Гибіли тури твої, на три поля волаючи,
капища вснули, прокільчився чортополох.
Ти виливала утрати в сопілкові розпачі,
всталий зо твані – міцнів, а бодай би усох.

Вився по стовбурі, ліз, окаянний, по гіллячку –
геть заснував густокроння кільцем омели.
Вдягся у ймення твоє – воцарився... О, вигачкуй
зла підбатийського жало зо себе – й спали!

Ач, довгоручиться суче поріддя – висмоктує
пісню русинки і точить енергію сил.
Бий в тулумбаси напруглої ночі неспокоєм!
Вражого сина візьми на загострений кіл!

Бо захапущий не всне, поки кров’ю не всититься,
в зірні нанебні богописи впише себе.
Ти ж своїм воїнам дай зо сердечної китиці
ягід безсмертя: і воїнів куля не вб’є!

Бронзові тури повстануть із чорного дерену,
з глеків розбитих пелазги злетять – лише глянь,
золото вилиє просвіт у море, як велено.
Тіні Мокселі підуть у болотяну хлань.

ПАРОДІЯ

Ні...ні...Ні !

Дійшов. Заснув. Прокинувся. А-га!
Шкарбан* не мій, але моя нога.
Труси в клітинку, майка "адідас"...
На кріслі поруч - пиво, кава, квас...
Чужа квартира. Згадую не все...
Якась білявка одяг мій несе...
О людоньки! ( І тут кидає в дрож)
Ми щось таки робили вчора... Що ж...
Ця жінка у халатику, що світиться,
Чомусь так пильно нижче пупа дивиться...
Щось крапає в напівпрозору склянку...
Дає пігулку...Не дає сніданку...
Се сон чи казка? Підкажіть мені...
Не хочу вже нічого...
Ні...ні...
Ні !


22.04.2014

Починається небо
З невмілого змаху крила,
Починається шлях
Із непевного першого кроку.
Та не бійся, лети -
І пощезне сльотава імла,
Та не бійся, рушай –
І в дорозі народиться спокій.

За плечима у тебе
Лукавий - і Воїн Добра…
Та чи зможеш пізнати
Між ними,
Де Каїн, де Авель?..
Ти доросла, затям.
А життя – це усе-таки гра,
Що для тебе
Так часто
Подібна до бою
Без правил.
22.04.2014

Хвилюють пахощі бузкові,
Немов у юнії літа.
На вечорниці до любові
Душа запрошення пита.

А мудрість, мов сувора мати,
Ту душу сварить і трима,
Та руки прагнуть обіймати,
Хоч на волоссі вже зима.


О, мудросте моя дбайлива,
На волю душу відпусти,
Бо я закохана й щаслива,
І є для кого ще цвісти.

Дозволь ділити кожну днину,
І бузу цвіт, і зелень трав,
Із тим, кого в тяжку годину
Для щастя Бог подарував.

глибокої ночі невидимі очі
шукають основу осі висоти
якої руками тілами літами
душею незрілою не осягти
тієї єдиної миті прозріння
стрімкого підйому польоту душі
з чужого веління і свого хотіння
до самого ранку на самій межі
на грані важливого і неможливого
на чорному тлі неприкаяних дум
буяє мелодія дня особливого
іще не озвучена лірою лун
серцями якої і не осягнути
і не наздогнати у леті її
де мить нашорошила вуха свої
почути незнане але не забути
твої візаві у далекі краї
і там невагомою линути тінню
за птицею і таємницею мли
стезями небесними як янголи
в надії на істину Божим велінням
аби і у вірі Його воскресінню
душею лишатися там де були

                              22.04.14

Коли б не було болю,
А тільки щастя ліки,
Прожити повнотою
Чи вдалося би віку?

Напнутою струною
Звучать у пісні нерви,
Могутньою луною
Кричать страждання жертви.

Коли пройде до серця
Розбудить те, що щире,
Як в попелі вся праця
Залишиться ще віра.

Пустота…
Шматки зруйнованого раю
В руках тримаю

Сухо…
Сліз не буде
А хто питає?

Тиша…
Від екзекуцій
Така німа

Мила
Тобі ще важче
Та дарма…

Біль…
Нас поєднає
Споріднить

Серце…
І не співає
Й не мовчить

Дотик…
Потягне струни
Із душі

Холод
Відступить вранці
В спориші..

Сонце
Зігріє льох
Твоїх надій

Радість…
Лоскоче душу
Зелений змій

Віра..
З Хреста вознеслась
Не пропити

Губи..
Ходіть до мене
Щоб вас любити..

2010

Весна о тій порі, коли усе – зненацька:
і листя, і трава, і квіти у саду,
і сонця у гаю здається так багацько,
що іншої пори такої не діжду.

Ідемо у поля. І дихати так легко,
і описати все не вистачає слів.
– Дивись, яка краса і близько, і далеко,
і котики оці, і обрії лісів.

Назустріч нам ідуть берези і осики
до ранньої зорі умиті у росі.
Які оці світи мої багатоликі
у величі своїй і у ясній красі.

І як оті слова дитячого кросворду
дарує нам обом зелений живопліт.
У тебе на умі – фіалка і козодра,
у мене – купина і синій первоцвіт.

Але – не у руці...
                           Нехай рум’янять личка
і лілія жива, і фея лугова,
зозулині – твої «куючі» черевички,
і як євшан – моя таємна сон-трава.

І юності пора уже й не за горами,
і у душі моїй співають солов’ї,
і заплітає кущ зеленими руками
і китиці беріз, і кучері твої.

А десь ідуть дощі, а десь і передгроззя,
а де-не-де й гроза і канонади грім.
На щастя у ці дні немає безголов’я,
аби жилося так, як хочеться усім.

Чекаємо зела і навської неділі.
Засіє Зодіак і ниви, і лани,
і казкою підуть русалії у сни.

І недалекий час, коли далекі й милі
помоляться за нас у полі на могилі,
як це о цій порі буває щовесни.

                              21.04.14

Вліз ведмідь в палатку аж по вуха
І #ВізиткуЯроша знайшов...
Яроша - ні слуху ані духу:
Лиш #ВізитокЯроша був схов.

Схов - не схов, а типу схрон: "Бендери",
Що "бендерівців" у бій кривавий вів...
Там ще хід підземний був і двері
Аж у бункер Гітлера - без слів

Фюрер самотою сів у крісло
З #ЯрошаВізиткою в руках,
Подивився - молоко би скисло...
Взяв пістоля і у скроню: "Бах!"

От до чого довела фашистів
Лиш #ВізиткаЯроша - це знак,
Що із нею щось таки нечисто:
Хто знайшов - того трафляє шляк!


21.04.2014

* * *

Ти йдеш до мене із автоматом –
«Брате»?!
Забрати землю мою і хату? –
Кате!

В моє пробудження, у світанки –
Танком?!
На пісню зболену і крилату –
Матом?!

Ти ворог лютий мого народу
Й мови.
Зневолить хочеш мою свободу
Знову.

Проспися, очі протри і вуха,
Слухай!
Тут відродилась свобода духу –
Духу!

Й твого, до речі, тут пранароду
Сила.
А ти своєї згубив свободи
Крила.

А ти забув, що і ти людина
Нині.
А завтра станеш ти в Україні
Тінню,

Безславним уркою, як в Беслані
Й всюди,
Де проклинають тебе і ганять
Люди.

Державна пісня до волі кличе –
Вивчи!
Про те, що згинуть всі воріженьки
Неньки.


Березень 2014.

Українська триває Голгофа,
і, здається, нема їй кінця.
Світова нас чека катастрофа?
Чи отямиться наволоч ця?
Провинився наш люд перед небом?
Але чим? І коли? І чому?
Не було в нас ніколи потреби
зачіпати мордорську чуму.
Це вона до нас лізла зухвало,
хоча ми її зроду не звали,
і, не знаючи жалості й міри,
заганяла в колгоспи й сибіри,
готувала нам мори й темниці,
кагебешних інтриг таємниці.
Куркулями були, бандерІвцями,
помаранчевими і майданними,
не були лиш покірними вівцями,
і вже ними – не станемо.
2014

дзвін гойдається дзвін летить
сонце бамкає в писанках
сипле голос поза плоти
де дрімає імла тонка

дзвін гойдається дзвін гуде
хилитає тугі хати
витрясає із них людей
небесами за ним іти

до Великодня – три двори
при церковці вишневий сад
споглядає собі згори
на мандрівців у небесах

Довкола церкви обруч молитов –
розкручений, аж відблиски за обрій.
І хай сюди статечним підійшов,
тут янголям тобі рости хоробрим,
вітри ловити і сріблястий день,
весні на плечі бубон завдавати
і дзвін, і світло кликати за тин,
де їх підхопить місто вайлувате,
що знову хоче стрункості та струн
і на долоні правди від підкови,
і від мистця таких гарячих рун,
щоб зашарілись полум’я і слово.
Вгадай на цьому ярмарку весни,
коли святому розпростерти плечі,
а потім крильця янгольські верни
і йди під Богом, як завжди, - статечним.

2014р.

Знав я вільні злети і падіння.
Не було проблем...
Пригоди лиш.
Друзі чули крик мій, голосіння,
Ворог сміх мій бачив і стволи.

Дух мій – мов трава міжгалактична –
Ріс і ріс – у глиб, у висоту,
Як забутий журавель криничний,
Як верба – корінням на мосту.

Край мій, вік явив я вам навіки,
До ядра стискаючи мій біль,
Ідучи за Богочоловіком,
Білий мед мокаючи у сіль.

П’яна правда і свобода гола
Терлись при мені, мов їжаки.
Світ боявся слова, як укола,
Що сказав я ніжно й навіки.

Сум в мені, як мертве журавлятко,
Радістю пасхальною воскрес.
І тепер у хмарку йду стріляти,
Мов на Той світ слати смс.

Десь поміж Голгофою й Олімпом
Долею дарована ця путь.
Нас – немов вареників – наліпить
Той, чийого сина розіпнуть...

Он зоря – немов сльозина з кров’ю,
Ворогів плюгавих маячня.
Ворогуйте, милі, на здоров’я.
П’ю за вас, нещасних, «на коня».

До само готовий і до світу,
Блиску слави, тихого вогню.
Ще пишу свій «Нетутешній вітер»,
Ще своїм колишнім музам снюсь.

Ну а далі, далі – виклик долі.
Не медалі – болі навісні.
Наче цвіт ялинки, душі голі,
А тіла красиві – як в труні.

Квітень.
Даль.
Душа відпочиває.
Але розум робить хід конем.
Шрами ще сверблять – бо заживають,
Що водою роблені й вогнем.

З тими, що злі люди залишили,
То Всевишній розбереться сам,
Доки я відвідую могили,
Мов глибокі рідні небеса.

Головне – я знав любов у світі.
Головне – перемагаю страх.
Біля мене зір осінні квіти,
Дерева Добра і Зла кора.

Головне – лечу собі, співаю,
Між первісним і космічним десь.
Понад серцем – журавлина зграя,
А у серці болісно-святе.

21 квіт. 14.

Добро і зло. Та попри спільну плоть,
природа перших із людей відмінна.
Обох їх сотворив, благословив Господь.
А Змій - лише її. Та так зміїнно...

У серці Єви антивітамін
зробив брудну роботу якнайбільше:
щоб не одна вона лише - і він
довірився і їв, а не облишив.

На вічну муку "бути не сама"
кидає Єва дар своєї волі.
Народжує... І мусить зокрема
належати вінцю сліпої долі.

Добро і зло. Та попри спільну плоть,
природа перших із людей відмінна.
Адам казав, коли спитав його Господь,
що за жіночий вибір він невинний.

Він скоїв гріх і почуття вини
зробив незряче, марно, незумисне.
Але зробив... І обернув у сни
свободу, над котрою рабство висне.

Добро і зло. Та попри спільну плоть,
природа людства все-таки відмінна.
Жіночий світ - без броду не заходь,
і чоловічий - псевдоуправління.


21.04.2014

Я не жадаю сяткувати "пасху",
Бо у мене є "великдень".
Ми не станемо говорить на "языке",
Бо в нас є квітуча "мова".
Ми не будемо ходити "везде",
Ми будемо боротись "усюди".
Українці ніколи не стануть "петь",
Вони краще Гімн "заспівають".
Україна ніколи не стане "сдаваться",
Вона завжди буде "боротися".
І не до перемоги ми рубаєм "путь",
А до свободи прокладаєм "шлях"
Нам ніколи не стати такими "трусами",
Нам не буть, як ви - "боягузами".
Вам лячно вимовить своє "мнение",
Та українці мають свою "думку".
І ми ніколи не будемо "воевать",
Ми "поборімося й поборемо"!
Ми не зтих, хто "любит" Україну,
А з тих - хто в неї "закохався" до безтями!

Моя країна не здається ворогам
Ми заберем свою свободу навіть в смерті,
Не вірим більше ми пустим словам?
Бо люди волі, правди й честі.

Коли один країну нашу грабував,
А інший закликав його до зброї,
Це мій народ його спіймав,
Бо українці – то герої!

І нині, поки ллється людська кров,
Поки країну ділять на шматки,
Піду відстоювать я Україну знов
Й на майдані я за волю полягу кістьми.

Та, хай хотять y ту Росію,
Але ми не дамо їм ані слова
Я в їхнім серці радості насію
І хай згадають, що є «мова», а не «речь»!

Ми не дамо ділить свою країну
Ти, колораде, навіть й спроби не роби
Іди, шукай собі любу країну,
А ми твоєму Президенту не раби!

Усі чужинці, просто знайте,
Ми не дамо нас роз’єднать,
Та й на рублі своєму зарубайте,
Що України нашої вам не дістать!

Анна Севостьянова
21.04.2014

Господь! Земля втомилась від зими,
Нам смерть докучила… Прийди!
Явись нам вітром, квіткою, знаменням,
Ми торжество весни вітаємо іменням
Великодня – ми вільні, ми сини
Землі, що нині прославляє сни
І мрії бути вільними людьми.
Ми віримо, Вітчизну вересову
Несемо у серцях і за основу
Беремо істини слова і нашу віру,
Вкладаємо в пісні, а на терезах мирру
Відважує весна. На сонечку засяяли хрести,
Ми у майбутнє побудуємо мости,
Ми нині гімн співаємо весні,
Ми Господу даруємо пісні.
Ми живемо і віримо, і свічку
Запалимо…

До Воскреслого
спраглий просвітлення
молиться.

Світ обмацують
хтиві очиці
Злостивця.

Славу вкрадено -
руки заламує
Хортиця.

Правду продано -
міряє Прада
чортиця...

20.04.2014

Как искра в сердце, горяча,
пред ликом ночи вешней,
горит пасхальная свеча
у края тьмы кромешной.

Лицо распятого Христа
в страдании застыло.
Святая кровь стекла с креста
и грех Адама смыла.

Вдруг надвое разорвалась
завеса в храме Божьем –
и тайна умысла сбылась
со словом непреложным.

В молитвах Иерусалим
бдит, ожидая чуда…
Сошёл огонь теплом своим,
даруя милость людям.

Омытый светом, день встаёт,
Он благостен и весел.
– Христос Воскресе, – мир поёт.
– Воистину Воскресе!

Зумію все... Усе переживу...
Хай скаженіють і кати, й пілати.
Душа моя, загорнена в траву,
Уже уміє падати й вставати...
Настояна на болях і боях,
Вона мов камінь, білий і гарячий,
Що викинутий долею на шлях,
Де всеньке людство молиться і плаче...
А для душі не створено межі
Між болем-радістю, між тугою-журбою,
Хоч вслід летять заточені ножі
І йде війна - війна з самим собою...
І хто тебе почує в тій війні,
Де ділять правду...надто половинну...
Вишіптую пісні свої сумні
Про волю...
Про добро...
Про Україну...
Про те, що замість ночі буде день,
Що сонечку судилося світити...
Поміж боїв, у затишку пісень,
Пошли нам, Боже, ближнього любити...
Любити тих, хто "проти" і хто "за",
Хто тут і там, хто поруч і не з нами...
ОсвЯтиться пропалена сльоза
Наповненими
світлом
почуттями...
4.04.2014.

Та ще не народився той у світі чоловік
(за винятком Христа), що не узяв би з рук у Єви
добро і зло, довірливо поклавши під язик
в наївності коханого в резерві королеви.

Порожні балачки і балачки про гуманізм,
звитяжні дії, факти, зради, сіль самопожертви!
У підсумку - земля (вода), де кожен організм
який би не квітучий був, а в'яне... З часом - мертвий.

І губиться у пошуку рецепту "манекен"
живих у ньому пристрастей і мудрості страждання.
Це сталося: Воскрес Христос! Людина - феномен,
її життя - у вічності. На клич її бажання.


20.04.2014

Вертається минуле у сьогодні.
Дитячі роки все ще шелестять –
смішні і босі, інколи голодні...
Але які там роси прохолодні
на луговині перлами блищать.

І первоцвіти не бояться стужі,
і стелеться шовкова мурава,
і зайчик чибиряє у калюжі,
і обертом кружляє голова.

І все кортить вернутися додому
у вибілений хатами куток,
і все це – ще десятки років тому,
коли достатньо писанки малому
і вистачає щастя на ковток.

Коли на тебе дивляться святії,
у рушнику уквітчане дитя
на руцях Троєручиці Марії,
і світить казка золотої мрії
надією ясного майбуття.

Інакше якось дивиться Шевченко
і Михаїл на білому коні,
і сонце у причільному вікні...

і радісно, що я іще маленький,
і мама свіжовипрану «сукенку»
сьогодні одягатиме мені.

                              20.04.14

Воскрес!
Воскрес!
Смертю смерть здолавши,
Христос Воскрес
і дав надію павшим.
Розіп'ятий людьми,
смиренно відстрадавши,
звільнив їх із пітьми,
пекельний дім здолавши.
Схиляюся... Молюсь,
не вартий і уваги.
Достоєн? Уживусь
із Даром переваги
Святого Воскресіння?
Христос Воскрес!
Христос Воскрес!
Комусь таки спасіння...
Воістину спасіння.

20.04.2014

                              І
Росіє, ти усіх дивуєш знову
чи ум за розум вийшов і зайшов,
якщо мені забороняєш мову
за те, що я – «невиправний»* хохол.

Анексією досягла орбіти,
якої і не чувано ніде,
і гавкаєш собакою на вітер,
хоч караван і проти вітру йде.

В агонії твоєї ностальгії
кінчається епоха Ілліча.
Ти бавишся оманою надії.
Але яка у біса ти месія
у ролі мракобіса-палача?

                              ІІ
Великороссы, племя окаянных,
вы притча во языцех всех племён
под игом и возмездием незваных,
нигде никем не видимых, коварных,
одетых у триколоры знамён.

Вам снится оккупация столицы
всей необъятной Родины кино?

От вас
               у могикан
                              краснеют лица.
Вы снова отворяете гробницы
Тимура
               и Батыя
                           заодно.

Надменно говорящие светила,
палящие рентгенами Кремля,
когда из вас хоть одного хватило –
тянуть оглобли и кусать удила?

От нищих духом выгорят поля.

Надеетесь, что будете вельможи
и баловни фортуны и судьбы?

Но духом на воителя похожи,
увы, вы те же жалкие рабы
последнего подонка краснокожих.

Вы ставите себя на пьедестал
и думаете паче чем Георгий
сражаете невинных наповал?

Но ваш кумир, Диаволу угодный
и нации господ и благородий –
вот ваш сиюминутный идеал.

                              ІІІ
Люстрациею национализма
ты никого пока не покорил,
зато за возрождение фашизма,
тебя осудит ярый русофил.

Ты роковой судьбы своей не знаешь,
усвоив лишь азы по букварю.
Ты воровал историю мою
и будущее наше отнимаешь.

А я тебе
          по-русски
                     говорю,
ведь по-иному ты не понимаешь,
что ты во мне Россию убиваешь
за то,
     что Русь мою
                 боготворю.

                              19.04.14

На табло 0-07. Прибувають агенти зі штабу.
На загал – в камуфляжі, та для конспірації – без.
Чути брязкіт розбитого. Серце? Наметовий табір?
Чи то берега шмат десь на півдні із кригою скрес?
Шумовиння в ефірі, висить кулемет на одвірку,
По підлозі холодній, відсирілій стелеться чад,
Попід сволоком кіт вигляда у прострелену дірку…
І нема тому ради – вони повернулись назад.
Ми спросоння спроквола сповзаємо до бомбосховищ:
Там поміститься – сила, бо всі відчайдушно малі.
Ти за сонцем мерщій до найближчого маркету сходиш.
Трохи боязно: раптом забрали й його москалі?
Я чекатиму зовні, боронячи рідну криївку
Від розпечених куль атрофованих східних півкуль,
І прокинусь від того, як ти там якусь українку
В патріотському запалі… Тьху! На табло 7-00...

Ви шуміть, не стихайте наді мною, берези!
Заколихуйте далі наспів свій віковий.
А я ляжу, де ляжу (шлях обабіч старезний),
постелюся на скошеній в зелень траві.

А я ляжу, де ляжу (шлях обабіч старезний);
головою на згірок, на високий курган.
Хай потомлені руки. Їх розкину кремезні,
а ногами в долину, хай накриє туман.

Ви шуміть, не стихайте наді мною, берези!
Тиху лагідність сипте на землицю свою.
А я ляжу, де ляжу... Адже шлях - величезний...
Хай стомившись з дороги, я хвилинку посплю.


19.04.2014

Мій простий звичайний дотик -
неперевершений синоптик!
Опцій "мінус", "нуль" і "плюс"
не даруйте на суботник.

Я дружу охоче з сонцем.
Не спілкуюся з ним "Хто це?"
Кожен день я з ним сміюсь,
ніч ховаю за віконце.

Воля, розум, сміх - дитячі
(часом, дещо нетерплячі!)
У дорослості топлюсь:
став дорослим необачно.

Маю пісню. Заспіваю.
Бог воскресне - прославляю!
Ні на кого не серджусь,
хто образив - вибачаю.


19.04.2014

Кривавий світанок,-вмирали,
Хто волю ішов боронить,
В живих наших браттів і досі,
Крик беркуту в вухах дзвенить.

Вони помирали за волю,
За те, щоб розквітла весна,
Ішли всі сміливо до бою,
Та сотня пішла в небеса...

За мирні світанки,за Київ,
Що буде весь час розцвітать,
Не ми розпалили ненависть,
Навіщо в народ свій стрілять...

Ви бачите-жерделі квітнуть,
Не білі - рожеві квітки,
То кров від небесної сотні,
Що з нами завжди, навіки.

на моє існування подальше
покарання намул не стече
від потопу тотальної фальші
побудую надійний ковчег
із євангельських матеріалів
вірні розміри стиль і каркас
і потоки неправди зухвалі
розіб"ються об істини м"яз
уподібнившись древньому Ною
на одвічний зійду материк
і плодами Едему загою
злом омани прошитий язик

Зібралися запорожці
тай на тому світі,
подивитись, – цо то діють
їх онуків діти.

Та не тії, що водили
на турка та ляха,
а голота, що поклала
голови на плахи.

Із-за хмари добре видно
і луги, і хати,
а он де, як на долоні,
гуни-супостати.

– Ой, дивіться, пане-брате,
що се ся то стало?
Скільки тої московщини
у черзі по сало.

– Та ні, пане-отамане,
то землю покрила
або орда, або біда:
все – нечиста сила.

– Та вже бачу. На бунчуку –
біла костомаха.
Певно орда посунула
на турка чи ляха?

– Та ні. То є опінія
Гоги і Магоги.
Все рогате і хвостате –
за наші пороги.
Все їй хочеться утяти
під свою корону,
що раніше було наше
від Сяну до Дону.

– А мо’, іде з калачами
у гості до брата?
Може хоче імперія
всіх нагодувати?

– Нагодує. Удавишся
їхніми дарами.
Дике поле устелене
нашими тілами.
А від брата-бусурмана
добра не діждемо.
Вони їдять чуже спільно,
а своє окремо.

– А де би це та Європа,
що нас шанувала?
Не далеко і до бойні.
Чи їй цього мало?

– Нема чого надіятись
на чужі галери.
Туди треба Наливайка,
Гонту і Бандеру.

Приснилося – проснемося
і пора настане...

Із-за хмари чути голос
батька-отамана:

– Хай ще за́світ запорожці
коней запрягають.
Та візьміть небесну сотню,
ці не підкачають.

                              17.04.14

Звичайна ця історійка, мов борщ.
Пісна amor – без бійок, адвокатів...
Шофер – міцний, смаглявий, не мажор –
Любив Наталку серед благодаті.

Приходив часто… І чогось хотів.
Не одружився, не поклав на листя.
Вона чекала – з піль і берегів…
Та інший розсупонив по Пречистій.

Цвіла картопля… Ясен облітав.
Синок доріс до залицянь і «шейку».
Вмер чоловік. Шепнути б Колі:«Так!».
Голубив мовчки. Слухав соловейка…

Він другом був. Міг розчахнути ліс.
Він знав, де точка джі, де взяти сала…
Глушив мотор в метелицю і піст…
Вона його дитя не колисала.

Наталка тліє… Внуки лементять…
Миколина могила недалечко.
Чого ж хотів отой мовчун-вар`ят,
Коли дзуміла за Супоєм гречка?

…Облуплений міський універмаг.
Крем від старіння, кавові панчохи…
Ластата жінка плутає в димах.
Додому чагарем… І лячно трохи…

Мінорна ця історія. Авжеж…
Не в кожній іскрі – алгоритм пожеж.




2014

Ми з тобою схожі, як дві краплі,
Ми з тобою – то єдина мить.
Нам і слів, і спогадів забракло,
Щоб прийти до тями й зупинить
Час – скажено довге божевілля,
Карнавальні маски щоб зірвать.
П’яні, мов від випитого зілля,
Всім хотіли щастя дарувать.
Ми примножити бажали сонце й небо.
Ми світилися зсередини вогнем.
І нічого нам не було треба,
Крім тепла, дарованого днем.
4.10.2005

Тихий опыт печальных истин,
как в бутылке вина игристом, -
долго-долго скрывает суть,
только стоит бутылку взболтнуть
и взлетает без спроса; небом
потолок для шипучих звезд,
но конец предрешен и прост.

17/04/2014

Сенсу нема виражатись пом’якше –
Каїн ударив, та Авель не вмер.
І відтепер все між нами інакше –
Знаєм братерству ціну відтепер.

Скинуто маски і шкуру овечу –
Магмою ллється загарбницька хіть.
І відтепер – у серцях порожнеча,
Нам лицемірили стільки століть!

Смуток і розпач вгризається в душу,
Шрами на серці від бруду і зрад!
І відтепер – вже не хочу, не мушу,
Знову брататися, чуєш ти, “брат”?

В тебе і дії, і помисли ниці –
Світ отруїли брехливі уста.
Молимось нині довкіл плащаниці –
Брат твій, Іуда, зрадив Христа…

То ж забирайся, чужий незнайомцю –
Згинь-пропади, не ступай на моє.
Бо відтепер – пробачаю лиш сонцю,
Що, як раніше, на сході встає…


18.04.2014

Без нього сонце – лиш холодний диск,
А місяць розігрітий до нестями.
Твоє волосся втратило свій блиск,
А дім заповнений незваними гостями.
Без нього вдень пітьма і тиша. Жах!
Ніч тебе пестить знов холодним потом,
Ламає ребра у своїх обіймах страх.
Світле майбутнє видається анекдотом.
А ти живий і мрієш лиш про те,
Щоб закінчити жалюгідне існування.
Хурделиця в душі твоїй мете,
І хочеться померти до блювання.
Вусатий дядько – стомлений двірник –
Змітає висушене листя клена.
Твоя печаль прослалась, мов рушник.
А твої очі ще до розпачу зелені.
08.2005

Сичить московська злобна божевільня
і путінська словесна маячня –
через Голгофу йдеш до Воскресіння,
розшарпана суспільносте моя.

Карає хрест лукавого братерства
вагою не одної сотні літ –
ти вродженої лагідності жертва,
утоплена в ненависті, у злі.

І шкірять ікла власні фарисеї,
підніжками обтяжуючи путь –
доволі в діях, Україно, глею,
не час до толерантності – забудь!

Яви свій дух звитяжний і нетлінний
у вибуху єдиному: «Я – є!»…
Гряде Господнє світле Воскресіння.
І у борні освячене – твоє!

18.04.2014

Така мелодія сумна
у півпорожній залі.
То тільки я, так тільки я
на людному вокзалі
до танцю Вас повів. Вокзал.
Мішки, валізи – вальсом.
І ми тоді дражнили люд
відвертим майстер-класом.
Втопивши думи у м’які
і дуже пружні груди,
я відчував (а Ви?) – о, Ви!
о Ваші теплі губи! –
тоді на лисині моїй.
Яке шаленство вальсу!
А скільки заздрили мені
отих, що біля каси.
На небі місяць спав блідий,
надівши хмар перуку.
Я Вас у Ботанічний вів,
тримаючи за руку.
І навіть сонний вартовий,
здригнувся перед ранком,
коли «Люблю» кричали Ви,
моя нічна коханко…
І ранок був, як сон, як мед:
роса. обійми, квіти.
Але прийшов противний мент –
я мусив штраф платити.

Рваними ранами
Ми стали п’яними.
Димом і попелом.
Прийде іще надлом?

Поглядом - полум’я,
Мрія – довколишнє,
Поки то пусткою
Тиша вже лускає.

Тяжко забути все,
Гірко збагнути те,
Хто підведе тебе
І зіштовхне з небес.

Припала темінь до вікна
І – тиша зазвучала,
Немов мелодія сумна,
Немов мелодія сумна
В напівпорожній залі,
Де я, лишаючись без Вас,
Журбою оповитий, –
Більш не наважився на вальс,
Більш не наважився на вальс
Нікого запросити.
Втопивши думи у печаль
Життя свого безкраю, –
Я тільки в спогадах, на жаль,
Я тільки в спогадах, на жаль,
Вас досі зустрічаю.
На небі місяць спить блідий,
Надівши хмар перуку, –
А я – безсонний вартовий,
А я – безсонний вартовий
Нестерпної розлуки.
Вже бронзовіє бересток
Між черешневих віхол, –
А Ви не йдете із думок,
А Ви не йдете із думок
Моїй душі на втіху.
17.04.14

Погляд дивиться вдаль, ясний.
Ще хвилинку - дійдем весни,
Порадієм красі Земній
І почнемось в любові своїй!

І повіримо в чудеса,
Що дарує надія. Тісна
Для душі оболонка тіл
Та для неба немає крил.

Але прагне польоту душа
І зривається у небеса,
І летить на поривах вітрів
До своїх недосяжних снів.

Погляд дивиться вдаль, ясний -
Буде щастя і збудуться сни.
Бо з'явилися крила вмить -
Серце вірить і не болить!

2014 р., квітень

Перехрестя доріг,
Перехрестя думок.
Серце краєш навхрест –
Ти від сліз геть розмок.
Перехрестя сердець,
Днів, розмов і розлук.
Собі вибрав ти герць –
Не любов, а канчук.
16.04.2014

під вікнами дрімота цвіркотить
колише стежку і квітник і хату
з ріки туман підходить волохатий
намощуючи закутки й кути

ірѝси сплять їм видиться вода
така вода що вища за отаву
а в ній півмісяць ясний і рудавий
і тінь його подвоєна бліда

до ранку полокатимуть шовки
у тій воді у місяці ірѝси
аби шовки росою затяглися
і виткалися полиском тонким

вода ірѝси в тишу запряде
вона на дотик буде темно-синя
як два крила нічної насінини
із під-яких от-от проб’ється день

Чужі базари в тарганах, свої ж – рушійна сила… Стара перекупка війна, кремлівська хвойда з бодуна на смерть ціну скостила.
- Кому? Майданівцям? Беріть! Хохли, у чергу скопом. Троянський кінь он на порі – найкращий, вірте, із дарів за сто покупок оптом... Небесною… І будуть ще дари по самі вінця. І хміль, що Сходом потече, - чортам на стіл могоричем. Хильни і ти, не бійся. І хист перекупки хвали продати зашкарубле за кілька відблисків золи, в яких і Небо будь-коли себе… своїх загубить.