Поетам вибачте серця їх захололі,
Вони ж у них не тільки на десерт!
Вони на перше і на друге. Все, доволі!
Напарувались… Може, пронесе…


І ви пробачите усі штрихи декору,
Бо ж не з рецептів їхні складові!
Працюють наднормово, в пізню пору,
Печінки не шкодують… А утім


Усі їх критикують, критикують,
За графоманію, за збіги, за… Овва!
Хіба поети чують це?! О, ні! Вони – на кухні!
Торти печуть і заримовують слова.

Суспільству кепсько:
виснажене й хворе.
Чатує час,
підступний басаврюк.
Ой, горе, горе! -
тихо схлипне Горинь.
О, Боже, Бо... -
зітхання втопить Буг.

Дніпро -
про дні славетні щось бурмоче.
Десна - як зачарована -
де сни.
Суспільство марить:
духи й поторочі...
і силует Спасителя
між них.

2013

Я осінь за тугу прощу, -
Давно вона не в ідеалі:
Потомлені ноги дощу,
Уста вітровію охлялі.
Хай втіху забрало собі
Весни розмаїте минуле,
Ще очі небес - голубі,
І сміх не щезає із вулиць.
Осіння сяйна ліпота.
Постукує серце вільніше.
Минає доба золота,
Срібляста - історію пише…

09.11.13

Ночі серпик - ірій сторож,
Листя шурхіт уже поруч,
Дощ іще шепоче також
І піде собі праворуч.

Лев ой тугу ллє очима
Вже не хоче бути сірим,
І чекати на причину
В обороні cвої віри.
2003

Катрен і терцина
У горя годину
Життя половина
У горлі провини
***
Графіті мале "люблю"
Де тільки потвори злі,
Його загубили тут
І сірі пащеки стін
***
Танго у прірву
Неба і краю,
Часу то міра.
Пекла чи раю?
2013

Зажила б ти, Україно, належної слави,
Давно б уже дала собі ради,
Якби побіля твоїх героїв
Не мостився зрадник.

Аномально чи, може, знаково...
Мов рожеве крило туману,
Розцвіла в листопаді сакура -
Тепла осінь ввела в оману.
Посивіли-пожовкли кучері,
А вона у весну прибралась.
Чи закохана, чи заручена,
Несподівана, наче радість.
Не злякалась ганьби та осуду,
І вражаюча, і вразлива,-
Ніжний виклик нестримній осені.
Та щаслива ж! Ти ба! Щаслива!!!
Я в ній душу свою побачила
І зажура майнула тінню...
Жінко пізняя, доле втрачена,
Ненадовго твоє цвітіння...
Бо зустрінешся скоро з холодом,
Що розвіє ажурну піну,
І на плечі твої оголені
Сивий смуток зима накине...

Так білохмарно в мене на душі:
ні горя чорного, ні радості сліпучої.
Не поспішаючи іду я по межі
гір грозових із сонячною кручею.

Я не іду - лечу по тій межі
на некерованій машині гоночній.
так білохмарно в мене на душі:
і мрійно-грозяно так, і тривожно-сонячно!

1994

Зісковзує біль
...по краплині
...сльозами
...на груди.
Воском німим утікає в долоню самотня свіча.
Погляд у полум"ї гріє надію. Схилені люди
Сховали гріхи у кишенях старого плаща.

Між нами перетяг
...чи потяг
...чи втомлена тиша.
Навчилася чути її та знаю на дотик яка.
Монолог у молитві... Розмова душі зі Всевишнім..
...Підняла з колін чиясь тепла і дужа рука...

…а волосся тече, наче ртуть, у птахів
утікацьку ріку – поза всесвіт безокий…
Затинаються в білій журбі вітряки.
Зупиняються сльози – у дереві соки

так відходять сезонно. Та тут – не сезон.
Аксіома зникомості дива у диві.
Бусурманське прощання, мов хижий циклон,
наступає на п’яти. Мовчу, хворобливо

потонувши в тобі – у землиці скляній,
під хрестом на могилі хреста і заліза.
Через те, що до хмар відтремтіли столи.
Через те, що часом усвідомлюєш пізно:

не допросишся снігу у білих вершин,
не поблякнеш від темряви мокрих пожарищ...
…підрукавний ангелик тебе довершив
паперовим журавликом. Зоряні шкапи

удавились болотом, де з-поміж осок
найкрасивіші – чорні коханці на муках…
На очах-мідяках літургійний пісок
розцвітає, як серпень – у збуджених мухах.

Не болить голова. Не сверблять різники
у келішках печалі. Натомлений амок,
накурившися бігом, забиті зірки,
мов перепілок, пестить ножами-руками.

Вкаменований демон-вішак. І віслюк
із веселкою сохлою в ніздрях… На східцях
прорізається заповідь «Не…», але звук,
не сказавши, що – не, сам по собі скінчиться,

як вся лірика світу.
… на хрестику тиш,
на розп’ятті годинника – словом і димом, –
із лицем потойбіччя журливо сидиш
десь далеко-далеко – раніш від людини

і пізніш від останніх у ліжку життя…
Й – ні сніжинки не дась. Ні півкотика склянки…
Лиш січневі вершки по землі – Божий дар
скла і снігу – птахам відправляють слов’янку…

Пародія

Пробач, коханий, серце захололо,
А парувало, чесно, ти повір.
І стружку, що розсипана навколо
Ти не вважай за творчий перебір.

То штрих до кулінарного декору –
Он черрі прикраша з печінки торт!
Рецепт простий – вернеш у пізню пору,
То й чорта з’їж, бо втомлений, як чорт.

А що любов? То кухня – ключ до раю!
…О, ти вже є? Помада на губі?
Собі із курки мозок вибиваю,
А хочеш, можу вибити й тобі?


11.11.2013

Мала, дивлюсь на пелюстки

Тих квітів, що на клумбі,

На них ще крапельки води,

Дзижчать джмелі і трутні,

Палітра літа кольорів,

І виграва веселка,

Пора обідня, хо котлет,

Де є моя виделка?

А за обідом недоїм

Окраєць свого хліба…

А тітка каже:

"Віта, їж, як кинути

Посміла?

В голодомор,

Коли трава,

Кора й лушпиння – їжа,

Були часи…

Ти неправа,

Доїж окраєць свіжий."

Дивуюсь,

Тітка каже так,

Чи то насправді правда?

"Мала, на клумбі –

Знай, що там

Більш гратися не варто.

Там сплять сестрички і брати,

Яких приспав той голод.

Тому послухай, не крутись,

Шануй окраєць."

Холод

Від слів отих і сліз німих,

А я мала, не знала,

Що в клумбі сотні пелюстків –

То пелюстки печалі.

У тітки завше є тепер

І борщ, й компот, і каша…

А тридцять третій не затер –

І повна суму чаша…

Я мовчки доїдаю хліб…

Сидимо вдвох на кухні,

Під образами житній сніп…

А поміж квітів - трутні...

Коли були гіркі й солоні
Байдуже зціплені вуста,
Я цілував твої долоні
І вірші радісно читав.
А ти задумливо мовчала,
Вслухаючись у голос мій, –
І блискотіли хмарні далі
В яскравих спалахах надій...
11.11.13

А хочеш, до святкової вечері
Тобі солодке серденько подам?
Декор – густе желе п’янкої черрі,
Його нема в рецепті – не біда.

Вершки і шоколад – за списком точно,
Ще – стружка із кокосу і халва.
Для мене кухня – як майстерня творча,
Любов – найголовніша складова.


А що любов! Без неї мало сенсу.
Вона нас на руках життям несе…
Ти тільки не засмучуйся, що серце -
Таке холодне. Це ж лише десерт.

Дні мої коротшають осінні,
Їх пітьма ковтає крижана.
У тривожнім вітру голосінні
Рученьки заламує сосна.

Щулиться замерзлая діброва.
Позолота жухне, як зола.
Височінь поблідла, сивоброва
Холоди зимові принесла.

10.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Драгдилер грудень вже фасує дози,
І відкладає в хмари до пори.
Вже майже «нуль» і голі верболози
Ламають «гастролюючі» вітри.

Тендітні вільхи туляться лякливо
До берега байдужої ріки,
Де алканавт-народ допивши пиво
Порозбивав мордяки і пляшки.

Осінній плюмбум мчить між берегами,
Нагадуючи всім, що все тече…
На нім червоно- жовті орігамі
Вербові, і кленові… Ще і ще…

Колись тут гарно сонечко світило
І гріло душу, й відганяло жах…
Та грудень прийде й зробить чорне діло,
Розгорне «білий» щедро по світах!

І там, серед безкрайнього морозу,
Вдихаючи грудневі білі сни,
Як нарик кінчений загнусь від «передозу»,
Чи в безнадійнім стані коматозу
Заціпенію я аж до весни!

Забракло слів і почуттів,
І стало тихо на світанку.
Ще з вечора той вогник догорів
І ти пішов вже перед ранком.
І навіть каву недопив
І навіть в очі не глядів,
Зі снів моїх пішов,ти дуже зранку.
Для чого світлі ці світанки?
Для чого небо голубе?
Немає поруч вже тебе.
І я сама...
Забракло слів
І не забуду почуттів,
І теплих.ніжних,світлих снів
Де погляд твій у ніч згорів..!

(27 червня 2013)

Стихи 10 ноября 2013 18:23:41


Заломлене світло твоїх окулярів


Заломлене світло твоїх окулярів

Зайчик, веселка, вогонь Прометея

Гарчик з горою тримався на хмарі

Ген розлилося з його весілля



Як до застілля вино і закуски

Блимає літо, іскриться зорею

Заломлене світло твоїх окулярів

Для кожного з днів понурість у друзки



Хто б не шукав у глибинах - висотах

Де б не блукав самотній мислитель

Тут, лиш в простому заломі проміння

Відкрито кожному - медок у сотах



Такі якісь смішки, дивинки - чари

Гуляє скрізь собі без кари

Наскрізь проколююче хмари

Заломлене світло твоїх окулярів

Я хреста не ношу, не цілую ікон,
не чекаю на сон із ремаркою Бога,
в суєті доброти не шукаю вагон,
аби в’їхати в Рай у кінці епілогу.

Просто сонце своє зігріваю теплом
нелукавого серця, що має боліти
моїм світом: посіяний в землю геном
простоти поколінь, що, як зламані віти,

по собі не залишили квіту, та все ж,
таємничім зерном із підґрунтя країни,
розгинаючи роги баранячих меж
і рівняючи спини, росте крізь тканини

огрубілих долонь і вертає у мир
чисті хвилі Любові у руслах артерій,
щоб серця, між камінням затерті до дір,
карбували її у земній Ноосфері.

***
Моє сонце так лагідно гріє мені
мої дні щиросерді й недоспані ночі -
і Любові й Кохання зоріють вогні,
в Ноосферу кодуючи щастя жіноче…

То скрізь овації хвалебні,
То всюди вигуки ганьби.
То панахиди, то молебні
В житті моєму щодоби.
Аби помститися поквапно,
Я сам на голову чиюсь
Тихенько смутком нині капну,
А завтра – радістю проллюсь...
10.11.13

я хочу трошки трошки трошки
філіжанку кави і шоколаду два горошки
і ледь ледь пригубити вина
і нелукаво щоб вона…

Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

Ти побудь, печаленько, зі мною,
І всього мінором розтривож.
Течією музики сумної
Попливу собі і я також.

Поведи смичком, неначе геній,
Струнами сердечними хоч мить…
Хай мої здіймаються легені
І сльоза – непрохана – бринить.

Хай моя зажура вечорова
Обернеться сяйвом уночі…
Народи в мені вогненне слово
І людські ним душі пропечи.

9.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Полечу не від Сяну до Дону,
обидва нагостривши крила,
а додому (якого ще дому?),
до села (до якого села?).

В синю Ворсклу зронивши пір’їну
і сльозу (це ж од вітру!) на Псло,
на Сулу, в лободу, в кураїну
опущуся: а де ж те село?!

Поблукаю в гаю – пошукаю
те святе, що покрили гріхи
позолотою брехень... Без краю
і кінця – лепеха й лопухи!

– Мамо, мамо! – сльозою вдавлюся,
об коріння спіткнуся в траві:
Вашим сином я, сивий, зовуся
недарма ж – я вам внука привів.

Де ви, мамо, в траві чи в росі ви,
чи в хмарині, готовій тужить
сльозотечею, пізнім посівом
жит, яким вже ніколи не жить?..


2007

Я просто хотіла тебе запросити на каву,
Під музику сивої зливи мовчати про все,
Хай потяг тебе на вокзалі чекає – небавом
Він з тобою у далеч і серце моє відвезе.

Привокзальна кав"ярня відкриє пощерблені двері,
І затишно в ній, і сумно нам буде обом,
Після твого від"їзду малювати тебе на папері
Олівцем кольоровим буде малесенький гном.

В нього очі твої волошкові і ямки на щічках,
Підростатиме син і спитає про тебе колись,
Я брехатиму, звісно. І брехня ця увійде у звичку,
Ну а нині мені ти осіннім дощем відсльозись.

Відболи вже нарешті. Виїдай мене, ніби іржею,
На тілі моєму випалюй залізом тавро,
Поки я ще – твоя! Поки ще на пероні душею
Розливаюсь в тобі, наче в хвилі бурхливий Дніпро.

вітри нині скрізь непевні:
морські повернули в море
людські пригорнула темінь
осіння хронічно хвора

міняйли міняють берег
ховаючи в гущі пісню
на тому де пір’я дерли
чи цьому де більше й присно

а може отак до снігу
схиляється світ поволі
якого із дому вигнав
якийсь хитромудрий столяр

що цвяха не хоче вгріти
між домом і берегами
і світ бурлакує світом
і морем стає між нами

сл. Л. Калиновської, муз Олега Бута

Благословен цей ранок в небесах
і сонця промінь знов мене розбудить.
Мій рідний краю, славен ти в віках,
Ти розправляєш знов синівські груди.
Моя земля, де народивсь Олесь!
Тут є усе, до чого серце лине.
О, Білопілля, берег синіх плес:
Сула і Крига, Вире солов’їний!

Приспів: А я до тебе серцем притулюсь,
А я до тебе з ніжністю схилюся
Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Стіжками долю вишию свою,
Щаслива доля, тепла і привітна.
І розквітає квіткою в маю,
черемхою й каштановим суцвіттям.
І хай з роси й води на многа літ,
найкращих літ, щоб не було їм краю!
Хай розквітає цвітом славний рід,
Мій милий краю, Білопільський краю.

Приспів: А я до тебе серцем притулюсь,
А я до тебе з ніжністю схилюся
Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Вже і «білії мухи» могли прилетіти,
Але сонячні дні і тепер до снаги.
Бо у вересні викравши «бабине літо»,
В листопаді нам осінь вертає борги!

2013

Похмурий день на дачі. Сонце миле,
Тебе нема – нас осінь не злюбила.
Всі дні її такі, як і сьогодні:
не сонячні, пронизливо-холодні.

У ліс пішов. А той не зміг зігріти,
Бо сам замерз, лише в картуз одітий,
Лише в картузик листя золотого.
Та осінь хижо дивиться на нього
І демонструє свої груди сірі.

А навкруги дерева темношкірі –
Тіла, принадні, темно-шоколадні,
До танцю стали по моїй команді.
І ось, де скам’яніла сива осінь –
Танок мулаток золотоволосих.

Такі вони чарівні і моторні,
Що сонце стало танцюристом чорним
І так віддалось запальному репу –
Ще мить і проломає груди небу,
І на ліси і ненависні дачі
Поллються почуття його гарячі!

Так осінь думає і хоче заморозить
Танок мулаток золотоволосих.
І жалить ніжних крижаними бджільми.
Та їх рятують сонячні обійми.
І я стрибаю, хлопчик-негритосик,
В танок мулаток-золотоволосок.

1993

Не сезон закохуватись нині -
Понад містом тужить листопад...
Небо плаття розміняло сині
На пожухлий, сірий ненаряд.

Ще тьмяніші вулиці-приблуди,
У загуслих тінях ще темніш,
Неусміхнені дерева й люди
Потамовують холодний дріж.

Тільки я, мовляв не бачу суму,
Ні студених обіднілих барв,
Засіваю щастя дзвінкострунне
На долонях листяних гітар.

І мелодій веселковий шалик
Поміж віття осені - резон...
До безмежжя серце закохалось,
А говорять, ніби не сезон...
(17.10.13)

Те, що сьогодні є маловажливим,
вчора було неосяжним ще Всесвітом..
Все почалося з батьківської ниви.
Нині ж нових міст осінні пересвіти..

Рух ,метушня скрізь, намиста розсипані
неперелічених днів і хвилин ,
з шумом, із сміхом і свистом, і скрипами
сповнились сотні асфальтних долин..

але..

Нових змагань розкриваються простори
й те, що в Тобі завжди Вічним жило –
скрізь надихатиме пульсами гострими -
Жити , боротись й творити добро.
2013р.,м. Катеринослав

«День пережит – и слава Богу!..»
Федор Тютчев «Не рассуждай, не хлопочи!..»

Щасливий,
у кого - аби день до вечора,
а нехіть думать заміняє крик,
у кого гумор – в слові недоречнім,
мета життя -на відстані руки,
кому не муляє, що зайди мову топчуть,
історія Вітчизни, як торішній сніг...
...А ти в цейтноті.
В очах, не прохололих з ночі,
ховаєш роздуми і розпачі рясні.

1
незаміжняʹ незаймана незмінна
знеможене зневірене дитя
сталева нитка вплетена в буття
забутий будда ненія нетлінна
позадувало снігом береги
піском позабивало води темні
життя без Яго казка без Яги
над піфією випари підземні
над парією промені снаги
у небесах вершаться сновидіння
не передбачує спасіння воскресіння
померли всі – і люди і боги
померкли і сонети і сонцяʹ
і випито водицю із лиця
хоч і не кров і не людська – водиця
прочитано молитву для годиться
станцьовано ритмічно ритуал
страхи переповито в мадригал
переперезана хустками поясниця
і сон незмінний кожну північ сниться –
по смерть свою біжиш до балагану
омріяну й дочасно невблаганну…

2
не заходять сюди небеса і вітри і віки не заходять
і регоче нутро – коливається черевом Час
викорчовує сни перетята харизмами хорда
і поскиглює пам'ять полишеним десь дитинчам
все згорнулось в клубок в темний відчай погаслого сонця
сивим фусом слова завапніли на мертвому дні
і залізо і золото – зáвжди лише в однині
в множині лише – ґрати старого сумного віконця…

Ти бачиш, я дивлюсь на зорі.
Вдивляюся в ночі глибінь,
Чекаю, що хоч мимоволі
Засяє твій образ, чи тінь.

Ти знаєш, я слухаю вітер.
Я часом здіймаюся з ним,
Бо хочеться так полетіти,
Поринути в простору плин.

Ти чуєш, збивається серце.
Душа невблаганно кричить.
А сльози... Їх знову озерце...
В них, може, думки утопить?

Ти віриш, я просто втомилась.
Втомилася вірити в те,
Що свічка твоя закінчилась,
А ти- сяйво тепер золоте.

Шоком для мене був
шоколадний бум.
Шовком стелиться шлях.
Жах!
Риболовецькі плоти йдуть у твої порти.
Рибам моїх думок видалено хребти.
Ти!
так ти, ТИ!
Брат чи кат?
Голодні роти,
для барикад,
рупори змін,
гаранти зрад.
Їх зве Хо Ши Мін
назад.
2013

Зачарована, знову
Душею тону
Я у блискавці слова,
У магії фрази...
І метафор чудові
Скарби сипону,
У поезії мову
Порину в екстазі!

2013

…вітру гортанний спіч
падає в ранок ніч
о мій душевний кіч
ляжу мабуть на піч
чую ломоту пліч
капають сльози з віч
страуси зусібіч
Боже у чому річ
я ж не на Брайтон-Біч
де ти о Фарадей
або хоч Гемінгвей
хай би мене гойдав
кидав і підкидав
страусом, журавлем
краплею чи дощем
аби лише не спав
вчасно мене піймав…

07.11.2013

Вчора ти взяла у мене,
Вчора ти взяла!
Жовте листя знов зелене
Стало, ла-ла-ла!

Ти взяла у мене ніжно -
Як пилок бджола!
Аж в очах пахуча вишня
Восени цвіла!

Ти взяла у мене вміло -
Наче два крила -
Тіло все затріпотіло -
Серце ти взяла.

Ти взяла його до решти,
Понесла у рай.
Раз так солодко береш ти,
То своє віддай!

7.11.2013

Бежит череда событий
и дат, коснувшихся нас.
Следы связующих нитей,
увы, внимательный глаз

бессилен прочесть, предвидеть,
что-либо предвосхитить.
Событий ход очевиден,
но кем проложена нить?

Ни часа, ни дня не зная,
застыв у крайней межи,
в итоге всё исчезает,
своё отбыв, отслужив.

Творение рук и мысли –
предметы рождают пыль.
Бессмертны слова и числа,
все меры без них слепы.

Что вещи? Нам не вернуть их.
Весь мир изначально пуст,
и видимый – он, по сути,
материя наших чувств.

Хто вкрив тебе, леле? Чи вкрив був?.. Розхристана ртуть, –
отак вони діють – колодязі, прірви та глюки,
романи безлюдні (але всі герої – помруть),
молочні намордники, що гамували білугу….

Хто ласував ними, той знає, як терпне терпець,
як білі левиці в подряпинах спокою лови
ведуть на судоми настрашені (хай йому грець,
страхіттячку тому!) Як дівчина болеголова

виходить із джунглів оцих безсоромних нічних
купань у жахіттях – маною, мадонною смерті….
Тремтить у руці її мідно-зміїстий свічник.
У нім догорає одненька сльоза милосердя

Морфея скаженого… Їж їх і пий, наче спів
безсонних провулків, будинків, автівок циганських,
твоїх сивочолих невільних надій-солов’їв,
у синій пательні засмажених заживо з ласки

святого Нікого Ніколи…. Ласуй! – громовиць
у роті солом’яний присмак дитинством кривавить…
Коли ти прокинешся, день загарчить, долілиць
заснувши, як жертва-глядач – на програмній розправі

себе із собою. Коли це не сни. Вже не сни.
Орда характерників. Постріли гілок дубових.
Коти-каратисти. Розмови сокири й сосни.
Холодні чистилища, де обіймаються повінь

і ніжна пожежа – і хоч затуляй вухозір!
Бо ти – це вони. Всі вони. І вже луснеш – а більше
і більше вони у тобі на життя грозові
намотують савани слоноподібної тиші –

і ти розриваєшся. Шмаття докупи іде.
Саме йде докупи, хоч як йому крок не роз’ятрюй!
І день долілиць відмовляється бачити день,
коли він помре – і воскресне на кутику карти,
навскіс від «конати»…

.. і от би – тих бісових снів!
Хай жахів, але – хоч прокинутись – вижити – втяти
стотисячну голову гідрі пекельних світів,
що всі заблукали у рані у горлі кімнати,
що ласує снами. Як ти…

…а левиці – гарчать
із білого неба. І білі ворони по болю
малюють погоду. І ходить самотня свіча
з тобою на шиї – збирати у цукрянім полі
вітри і волошки. Солоні волошки й вітри, –
щоб ними всі Три тебе вкрили. Щоб Він тебе вкрив…

В печі печалі – чвари чорних чар…
В печі печалі – іскорки розлуки.
Журби рябої розгрібаю жар
і дмухаю на обгорілі руки.

В печі печалі – пара поривань.
Та росами закоханість загою.
І настрою виймаю коровай
обпеченого жарту кочергою!

2003

Пародія

А мене бажання огорта,
Видиво нещадно тиждень мучить –
Німфа із хвостом чи без хвоста?
Взнати мушу нині неминуче!

Зглянься, бо кохання на кону –
Покажи хоча би плечі й спину!
Вирини із озера, ану!
Тільки ціла, не наполовину!

Хочу, хочу і давно хотів!
Ще благаю показати ногу!
… Можна буде засилать сватів –
Ти слов'янська німфа, слава Богу!


07.11. 2013

…відпущаємши – дихання, віру, хустинки, псалми,
нездоланних купин опалимі-опалені голки,
громовиці й веселки, яким не лишили семи,
сьому п’ятницю із недописаним словом «.. о по’лку»

чи «…полку’» – ні про кого, про себе, ніщо і ніхто…
Як несила – спиратись на ніччю знеструмлений легіт!
Відлітають птахи, як серця, на залізний кордон,
де стрічаються твань і мисливський захоплений клекіт

душоловів. Де вже – нінавіщо. Не варто – ні сил,
ні поживи, ні слів, ні компресів бруньками берези…
Де спадає все те, що, неначе сорочку, зносив –
і його замітають хвостатих малих ірокези.

Де лункі горошиноньки пам’яті котяться за
видноколо, мов голови, стяті невидимим списом.
…ще тремтить, мов білизна – на гілці, – остання сльоза.
Ще ворона стискає останнє прокляття у писку.

Та вже звичка бубнявіє в тілі – до бути без тіл,
без бажань і доріг, без порушень і заклику кари…
Вже зривається перший казан із печі висоти.
Вже долоні кошлаті шкребоче малиновий карлик…

Головне – не згадати ні вигадок теплих, ні зла.
Не злякатися вкотре. Зламати солом’яне «треба» –
як до горла підступить пропахла землею смола,
коли сурми покличуть з пекельної пригоршні неба.

Ти пахнеш яблуком. Яблуком і корицею.
В серці бриниш нерозгаданою таємницею.
Янголи з неба на нас нетутешніми птицями
Дивляться й далі летять із дитячими лицями.

Звідки ти, щастя? Неначе Всевишній десницею
Взяв і віддав (ти сказала тоді: «це я!»)
Нині ж очей Своїх всевидючими зіницями
Дивиться з неба, і, то благословить громовицями,
Тихо рахуючи дні з безконечників сплетеною вервúцею,
То заскрипить вітряком чи старою криницею.

В лісі галявини вкрилися густо суницями,
Хмарами небо рясніє всуціль білолицими,
Серце дзвенить у любові гартованою крицею…
А ти пахнеш яблуком. Яблуком і трохи корицею.

якщо існує пекло на землі
туди привозять зранку у суботу
це в тебе пекло а у них робота
в роботі долі більші і малі

ти випадково вибране число
безвольна цифра спущеного плану
коли вже там то значить ти поганий
насправді з тих кого не пронесло

короткий допит довгі балачки
усе минуле на листку анкети
роки усі питатимуться де ти
повз темні вікна поспіх несучи

ще буде постриг келія синод
хиткий Петро в погонах і з ключами
чорти до пекла не впускають Мами
вона ж свята пояснює народ

квадрати стін квадрига мокрі пси
і слух в надії згубленого звуку
ще будуть кола й кругова порука
останнє слово марно а проси

тепло і їжа книги а між тим
усе крім дії вишукана кара
така за склом яскрава кожна барва
так Боже пішки хочеться в стежки




2013

Зима - таки ріка. А повеням не стане
ні грудочки землі. Усе затопить сніг,
і в кригу закує Перун із порцеляни
останки голих піль, відбитки босих ніг.
І посіріє даль. І сорок днів скрижалі
читатимуть волхви, та не знайдуть путі.

Лиши мене отут - у цій твердій печалі,
у чистій, як вівтар, дозрілій самоті.

Ти не призначена мені, бо це, можливо, неможливо. А ми все віримо у диво – такі самотні і смішні, як опівнічні мандрівці, що, нарікаючи на втому, все ж не вертаються додому маршрутом ліній на руці, бо хочуть вірити у те, що завтра пишеться сьогодні, і що над урвищем безодні ще, може, щось і проросте...

...Коли в тебе в серці стільки вільного простору, що стане вмістити всесвіт і ще когось – навіть якщо не склалось і не збулось, усі відчуття прискорюються й загострюються. І ти починаєш думати про невидиме, рахуєш утрати, як дріб`язок на метро... А серце шалено стукає об ребро, бо й вітер ранковий печалі твої не видме. Бо крила твої, далебі, не підперти й костуром, а нерви твої накручуються на ось - землі, на якій не зустріти того когось, для кого у серці стільки вільного простору...

Мойсей: «Відколи пасу тут вівці,
Бачить таке довелося вперше:
Палає кущ і не згора.
Підійду та подивлюсь на оцеє диво».
Всевишній: «Спинися і роззуйся!
Ти в Святому місці!»
Мойсей: «Хто ти?»
Всевишній: «Я той, кого ніхто не бачив.
Не з плоті Я, а з духа, що обіймає Всесвіт.
Бог Аврагама, Іцхака та Яакова».
Мойсей: «Але чому являєшся не привселюдно,
А в цьому ось нікчемному кущі?
Його ж все суще обминає...Ні птах, ані звірина,
Якщо потрапить, нізащо не вийде з нього...»
Всевишній: «Нікчемний кажеш?
Отаким Єгипет зробив народ Мій.
Як і він, найнижчим з-посеред інших.
Обрав Я кущ терновий, бо найчистіший він.
Не моляться йому, як усіляким там кущам і деревам».
Мойсей: «А чому саме мені явивсь Ти в полум’ї оцьому?»
Всевишній: «Тому, що першим не побоявсь ти
На захист побратима стати.
Щоправда, не сподівався, мабуть,
Що хтось із твого роду готовий видати тебе.
За справедливість і одвагу обрав тебе.
Тож підеш з ними до фараона і передаси йому
Простовіч все те, що Я скажу тобі.
І хоч-не-хоч дозволить він вийти Моїм обранцям
До Краю, що тече молоком і медом».
Мойсей: «Владико, Ти повірив у мене!
А чи ж повірять одновірці?
Певен, одразу ж скажуть:
«Не дури нас. Не являвсь тобі Господь!»
Чим спростую недовіру?..»
Всевишній: «Що в руці твоїй?»
Мойсей: «Палиця та й годі».
Всевишній: «Кинь її на землю!»
(Палиця враз стала змієм. З остраху Мойсей відскочив).
Не бійся! Візьми змія за хвіст!
(Не змій, а палиця знову була в руці Мойсея).
А тепер засунь під пахвину руку.
Витягни її. Що, побіліла?
Знову засунь туди ж і вийми.
(Начебто і не було прокази).
Мойсей: «А як байдужим люд буде до отаких див?
Є ж чаклуни, що на таке спроможні...
Всевишній: «Тоді набери води з Ріки і на землю вилий.
Кров, що заллє весь суходіл, перекона будь-кого.
Мойсей: «Дива дивами, але ж тяжкоустий я і тяжкоязикий.
Як говоритиму із фараоном?..»
Всевишній: «Я твоїми вустами буду».
Мойсей: «Навчиш, що маю говорити, але де ж узяти голос?
Може, іншого когось пошлеш?»
Всевишній: «Чи ж не Агарона маєш на мислі?
Що ж, хай буде так. Він говоритиме
Моїми словами через тебе з фараоном.
А тепер не зволікай, іди назустріч братові.
З моєю поміччю вам вдасться якщо не переконать,
То настрахать до смерті фараона».
P.S.
Мало хто в світі, крім хіба що юдеїв (ба, навіть і серед них не всі?!), вірить у багатотисячний вихід з Єгипту колишніх рабів. Та якщо звернуть увагу на претензії сьогоднішніх єгиптян - віддать їм належне за те, що позичили в давнину сусіди їхніх прапрапрадідів, то змушені будемо повірить. Це переконливіш, аніж відсутність згадок в непевних аналах історії.

Киця каже: няв-няв-няв,
каже песик: гав-гав-гав,

козенятко: ме-ме-ме,
а баранчик: бе-бе-бе.

Каже коник : іго-го!
Курка каже: ко-ко-ко,

гуска каже: ґа-ґа-ґа,
качка каже: кря-кря-кря.

Свинка каже: хрю-хрю-хрю,
а корівка: му-му-му.

Мишка каже: пі-пі-пі,
а (Михайлик)*: хі-хі-хі!

Ще (Михайлик) каже: "Е-у!"
Впізнає, де слон, де лев,

де ведмедик, зайчик, вовк!..
І повторюємо знов:...

(і знову спочатку)

07. 2009 (2013)

Коли розвіє віхола надії,
І світ усі свої розгубить барви,
Згадається, що вогник ледве тліє,
Та й аромат уже не той у кави.

Коли ж осяє день усе промінням,
І усмішка прийде у теплі очі,
Захочеться обтріпати коліна,
Бо то прийшла для щастя мить уроча.

Тоді усе навколо - мирні мрії,
Муркоче мовою кота і казки,
Іще горить, іще бажати сміє,
Бо вірить у шматок якої ласки.
2013