В мені тебе - безмежне море,
В тобі мене - малий ручай, -
Твоя жіноча непокора
В мені народжує відчай.
З тобою, часом, важко жити
І неможливо прямо йти, -
Твоїх бажань стрімкі візити
Мене штовхають у кути.
Мені - твоє не осягнути,
Тобі - моє на видноті, -
Ти безкінечний первопуток
Моєї давньої путі.
В мені моє усе єдине,
В тобі твоїх багато "я", -
Душі жіночої глибини
Не змірить думки течія.
18.02.10

В шати обкутий,
Вітром обдутий
Я маю бути,
Лиш не забути
Місто і тісто,
Сісти і їсти,
Ми всі з повітря, -
Ти пам’ятай!

***
Боже, пельки замкни нечестивим
І спини ненаситну орду, –
Звірину з хижим поглядом хтивим,
(Відведи від Вкраїни біду!)
Бо вона безпричинно воює,
Віддає за добро мені злом…
Хай правиця Твоя порятує
Й милосердя накриє крилом!
Щоб на знищення стали нащадки
Ворогів, і щоб сина ім’я
Було стерте за злочини батька,
І віднесла його течія
В небуття, й зодяглися ганьбою
Ті, що нас обмовляють й клянуть,
Бо вони погордують й Тобою,
І удруге Тебе розіпнуть.

5 травня 2014 року Божого

Квіти дзвінків розриваються ввечері,
Сад притулився обличчям до ґрат.
Вона ще не знає, що ти повернешся,
Коли навіть сонце щодень помира.

Браслети годин по зап’ястях проковзують.
Місяць прокинувся, сад прохолов.
У неї для тебе сорочка вготована,
З якої так легко змивається кров.

Сад посипає свою срібну голову
Покірним корінням низької трави.
Вона у будинку долонях зловлена
Просить у тебе: «Живи!»

слова кусають мов піраньї
їх часто чуєш при прощанні
і ті людські приготування
не переллються у бажання

ти мов не бачиш ні польотів
ні пережитих ешафотів
закриєш очі – наче темно
та не забудеш – це даремно

давай прокрутимо платівку
як застрибали у автівку
як мчали в дощ чи може зливу
і поділили спілу сливу

і знаю я що у нас двох
все ж рвуться струни на обох
я не скажу тобі ні слова
кому потрібна зараз мова…

***
Твої речі у шафі
Сумують тепер за тобою…
У кишенях пальто
Я знаходжу в минуле
Квитки…
В те далеке «колись»,
Де ще радість
Не звиклась з журбою,
Де ще ми молоді
Й кожен ранок
Щасливий такий...
А навколо весна
Знову трунку
Напитися просить,
Котрим вечір щодня
Напуває травневі сади,
І шепочуть серця –
Ще не досить,
Не досить,
Не досить,
Зачекай ще хоч мить,
І не йди,
Я благаю –
Не йди…

5 травня 2014

Наповню келих іменем твоїм,
Аби тепла ще раз напитись вволю.

Палають мрії в серці, як в огні
Останню свічку випросивши в долі.
Розмови меркнуть. Вже немає слів .
Одна сльоза в очах, як дрібка солі
Застигла самотою на щоці.
І зорі в небі, наче на стіні.

Опалим листям вишиває осінь,
Бредуть думки по сходжених стежках,
Розп’яті, наче грішні, на вітрах,
І тягнуться за обрій, де колись
Юначі крила нам відкрили вись.

Не завжди життя – феєрверк, поема.
Хто то може це не на жарт – насправді?
Заростають всі атрибути теми,
Медитує ніч, мантра – дощ у травні.

Хтось складав слова – бісер у гердані
Хтось метеликів шпилить -мертві квіти,
Віднайти б на мить в чому поталанить
Забувають дні вже дорослі діти.

Пролетів верлібр. Зачепив струною.
Шепотом вітрів спалахнув тумани,
Марно із віків голоси луною.
То хіба листи, мрії відблиск тьмяний.

Ця ніч остання, а завтра кривавий схід!
Затискують пошесть у лаві своїй кордони.
Царям замалими стають велетенські трони
І цей безголосий донині світ!
І буцімто так і треба: мовчи й молись...
За кожним Іудою виростуть знов титани
І стане від крові спянілим вогкий світанок,
Де смерчем тебе обертає вісь...

Де всі богослови в тисячах молитов
Згадають запроданців, виберуть лжепророків!
Як стрімко малі вовченята вивчають кроки,
Голодні та спраглі на цей престол!
А цар, просто цар, підніме дамоклів меч,
Бо люди, розіп'яті серцем, стануть навпроти...
Ще стільки судилося горя, стільки скорботи,
Допоки тебе обертає смерч!

Ще стільки судилося перейти царин,
Вкривати смертю дороги, відхаркувать кров'ю,
Хапати повітря, задимлене, лиш рукою,
Відчути, як час зупиняє плин!
Відчути біль, змінити історії хід,
Піднятись з колін під сповиті сонцем знамена!
Ця ніч закарбує вічністю всіх поіменно,
Зустрівши криваво-травневий схід...

Усупереч розгнузданому ретро
люблю я розперезані слова,
які шанують,
                як і я,
                          всі метри,
допоки пам’ять серця ще жива.
Заходимо
               із хижі біля тину,
минаючи веселі паничі,
у сіни,
               за пороги,
                              у хатину.
А он –
           і коцюба, і рогачі.
Чорніють під лежанкою штандари,
у ко́вбасі – копистка чимала,
і на шнурку – присмачка для котяри,
а далі – піч,
               і у чеканні жа́ру
затикана за запічком кагла.
А біля печі
               ближче до Масни́ці
кружляє веретено кужіля́
із куклою у перхоті костриці...
І наче
         так усе,
                        як для годиться
навколо Сонця крутиться Земля.
Під сволоком – колиска на пружині,
малеча на коні
               до калити,
і образи́
               на покуті
                              в калині.
І як це любо
                  і мені –
                          дитині
дивитись ці літаючі світи.
А вже коли почується, –
                              ґерґеля,
то це – до діда.
               Це його устав
навчати, як
              до ночі
                         від купелі
на призьбі
               все чекати, як Ємеля
на піч
           до но́вих віників
                                 чекав.

                              05.14

Осяяна веселкою, блакить,
Неначе жар, палахкотить, –
Розбурханий вітрами і
Розквітлий весело в золі.
Зітерши хутко хмари, наче грим,
Знов стало небо голубим, –
І я незчувсь, як потекло
Із нього світло і тепло…
04.05.14

...дружині...

***
Закарбувався
В пам’яті
І в серці
Спекотний серпень,
Погляд неземний…
Коли крилом
Уперше
Ангел смерті
Твого плеча
Торкнувся…
Боже мій!
Я бачив,
Як згасало
Серед літа
Твоє життя,
І догорав вогонь
В твоїх очах…
І світ,
Що звик радіти,
Умить принишк…
І збочив осторонь…

5 травня 2014 р.

Наїлися емоціями доста.
Пора настала оцінити зло,
відоме, як агресія московська,
якої досі ніби й не було.
               Та і добра неначе й не бувало,
               і не хватає ґлею в голові
               допетрати, – а що се ся то стало?
               Європа рубікони руйнувала,
               Росія завойовує нові.
У Думі, як один, усі месії.
Закон, як дишло, – всяк собі гребе.
Усе поперек горла тій Росії,
що братом уособлює себе.
               У старшого – амбіції монарші,
               а меншому є місце у ясі
               від Волго-Дону до джерел Росі.
Є дві Росії – наша і не наша.
Одна асоціюється як Раша,
а інша за походженням – з Русі.
               І воздається тій і тій належне.
               Одній Росії – вічна боротьба,
               а інша буде мати протилежне
               тим благам, що очікує юрба.
У пам'яті залишаться злодії,
що атакують наші рубежі.
               Іде упадок місії месії,
               лишається осадок у душі.
Лякає безголов’я двоголове.
І кидає на землю всім на зло
зловіщу тінь капутінське крило.
               І аплодує плем’я гонорове,
                              закльоване, етично нездорове,
               якого у проекті не було.

                              04.14

Ведмежої позбав любові й дружби:
твоя душа – в нечистого на службі.
А Україна, звісно, – не Росія:
поміж братами розбрату не сіє.
І пам’ятай, неситий московите,
що генів аж ніяк не обдурити –
крізь покоління грає кров погана
«братів-слов'ян» із роду Чингіз-хана.
Здається-бо – розтануть неосудно
діяння злі, брехливі і облудні:
забити баки світові готова
орда кремлівська – чуркіно-лаврова,
нахабно преться «русских» захищати
у нашій світлій українській хаті…

Від путіна-ординця-«славянина»
і пут його спаси нас, Божий Сину…

04.05.2014

Пішла пустопаш.
Зникло тіло.
Я – гострий промінь між рапір...
Іще учора аркуш білий.
А нині кров`ю крапа Звір...

Не буду пити, відмолюся.
Злечу над Ворсклою, мостом...
Тримайтесь, Катрі та Марусі.
Ось-ось поманить Джек чи Том.

Кричіть про волю... Вишиванки
Вдягніть найліпші, оголіть
Засмаглі перса... І до ранку
Під "єс", "о`кей" терзайте сіть...

Не плачте. Ви ж самі бажали.
У таці били, мов у гонг...
Не відхилитись... Труйні жала.
І течки, стоси ЗАБОРОН.

Хай вас втіша Іродіада:
На рік її відпустять з аду.

Нема свого обряду, глею...
Чи варт жаліти Саломею?

Дотанцювались – нагорода...
Така безшия річ – свобода.

Тепер вам кисло, німо, тісно?
А я – ліском, а я вже пісня.


2014

Здрастуй мила, травневая весно,
Буйноцвіт заяснів ув очах .
Загойдалась на вітрі чудесно
Сонцелюбна каштану свіча.

О, трави шовковистая звабо,
Потонути б у хвилях твоїх!..
Поміж крон верховіть величавих
Чути птаства розгонистий спів.

Фіолетові грона, мов тучі
З оксамитом єдвабним сплелись…
То бузок і черемха пахучі
Захмелили вчаровану вись.

Тінь Богині прадавньої Майї*
Огортає розквітлі гаї.
Їй осанну врочисто співають,
Щастям плачуть немов – солов`ї!

2.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014), Дажбогів гай.

Оланцюжена Сходом, тікаєш на Захід, прописала майбутнє на стрічках коси. Розфасовані ворогом охи і ахи відхили, почерпнувши з води та роси. Не повернеш. Ітимеш надалі сакрально – серце в розвідку боєм, на таці – калач. Від сусідки - примари із казки-ґуральні - в камуфляжах, бинтах, голяком – антураж! Доганяють, хапають за плечі запекло, а найнижчий – за горло… Кістлява рука… І шепочуть на небі: тепліше вже… тепло, а тобі не упасти б якось на витках. Мати б линву від Бога, бо крівця в болоті, ще й рогачкою бруд, що несла за поріг,
й мироточить дорога
Небесної сотні,
відчуваючи знову
наступних
своїх.

2014р.
Художник Ярослав Саландяк

У запахах меліси і душиці,
Пливе за обрій грому гуркотня.
Кошлатими туманами клубиться
Напоєна вологою земля.
Іскряться і здригаються листочки,
Вгамовані й обтяжені дощем, –
І ціляться краплинки їхні в очка
Наляканим кульбабам під кущем.
Пригашені грозою, світлотіні
Розходяться й збираються в гурток
Там, де лежить під вишнями, як іній,
Опалий цвіт побитих пелюсток.
03.05.14

подих метеликом спурхує з уст
шанси магнолії потяг-прокруст

суб'єктивно за ніч утомились
об'єктивно на сходах вляглися
об'єктивні сіренькі миші
суб'єктивно агенти лісу
об'єктивно прийшли зі сходу
суб'єктивно в них гострі зуби
об'єктивно скоріше зі споду
суб'єктивно собі на згубу
об'єктивно злякались любовно
суб'єктивно завили на когось
об'єктивно як місяць уповні
суб'єктивно загавкали вголос


03.05.2014

Наш цвіт обірвано. І пусткою наш сад стоїть.
Жорстокий садівник посеред марева століть
Чужий і зайда – мріє порубати наш вишневий сад,
На пустищі собі садити чорний виноград
І готувати трунок із його гірких плодів,
І ним втруїти світ – птахам забракло слів:
І не папугам – солов’ям наляканим для співу,
Замовкли й зажурились сірі птахи посивілі,
Коли з сокирою у наш чарівний край
Прилізли нелюди. Палає небокрай,
Дідівську шаблю й кріса дістає орач,
Знов, як в старі часи над селами лунає плач
Сиріт і вдів. На герць за волю встануть козаки
Ми сад захистимо. Сьогодні. Й на віки.

І знов перо умочене у кров,
і знову у жалобі аж до краю
перелітає неземна любов
за житіями мучеників раю.

І скільки на арені боротьби
потрібно ще покласти одеситів,
аби були до Перемоги ситі
міста герої і міста ганьби?

Убивці і посібники убивць,
гидує вами навіть прах ординця.
Ми знаємо мерзенні ваші лиця.

Не затіняйте волелюбних лиць,
що на землі сьогодні горілиць
дають нам знати, ким земля святиться.

03.05.14

Не будьте боягузами, вкраїнці,
Не піддавайтесь голосу зневір.
Серця наповніть мужністю по вінця,
Боїться хай триклятий бузувір.

Не дайте отруїть себе отруті -
Це - пропаганда промосковських ЗМІ.
І сам ведмідь опиниться в ярмі,
І назвемо ми Путіна – КАПУТІН.

Лиш у собі збудити треба силу,
Лиш у собі здолати треба страх!
І ляжуть окупанти у могилу,
Бо зла імперію чекає крах!

Піднімуться знедолені народи –
Чечен, якут і чукча і бурят!
І разом з нами в битві за свободу
Боротиметься кожен з них, як брат!

І чесні росіяни, і євреї,
Й нескорені татари-кримчаки
Позбудуться лакейської лівреї
Однині і на вічнії віки!

Плече підставлять нам у час критичний
Америка, Європа і Кавказ.
І санкції Москві економічні
Введуть. І зброю надішлють до нас.

Ковтне Китай Сибір неісходиму,
Японія Курили забере…
Лише борімось, наче одержимі,
Хай сила духу наша не умре!

І воїнів Свободи Божа доблесть
Зруйнує світ, де править сатана.
Й залишиться лише Московська область,
Від Риму як – Італія одна.

І кожен з нас тоді розвеселиться,
І пам`ятник Свободі возведуть…
Вкраїна, як духовності столиця
Усьому світу світлий вкаже путь!

3.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Впала навзнак Земля, як вояк на дуелі,
для якого війна – це один епатаж.
Про сексота Кремля – всі палаци й оселі.
І немає нічого про слово веселе,
що несе у ефір бойовий репортаж.

Он – чергові граблі Україна зломила.
У міліції дух бойовий охолов.
У тугішу узду лізе люмпен без мила,
ґероїчний Донбас наступає на вила,
проливає Одеса за люмпена кров.

А імперія зла заповзає змією
у комору Землі, у запаси чужі.
І немає ні честі, ні совісті в неї.
І стріляючий філер «єдіной Расєї»
завойовує їй вогневі рубежі.

І пакує бомонд запасні чемодани.
І еліта все ближче до пекла гребе.
Кандидати у рай перев’язують рани,
а очільники, що стартували з Майдану,
у обійми Європи готують себе.

                              05.14

Антихрист прикривається хрестом...
Антифашистом зве себе фашист...
Шукає у собаки під хвостом
"новини" для ефіру "журналіст"...

Міцнішає невидима стіна...
Раби тамують спрагу із калюж...
І тішиться, радіє сатана,
Пакуючи мішки продажних душ.

Замерзало небо, терпли руки,
Гусла кров на зболених вустах
і душа невинна в хресних муках
Янголом виходила на шлях.
Путь важка, торована сльозою,
Згарищами болю і метань
І вела тривоги за собою
Ревна доля у лютневу рань.
Відмолити б віру, Боже милий,
Відстраждати б і переболіть!..
…А тим часом обгорілі крила
Попелили стомлену блакить.
Вкрилось димом сонце за плечима,
Люта смерть дірявила щити.
Мій стражденний горе-побратиме,
Мій народе, хто ж, коли не ти?!
Окропившись кров’ю свого сина,
Знісши муки грішні та святі -
Воскресала Мати-Україна
В сотий раз прибита на хресті.

Відлунює тиша від журу могил,
Між строєм хрестів і граніту, –
Де я над одною схилився без сил,
Зупинений здогадів гнітом.
Затінене горем узвишшя землі,
Нічим непримітне для зору, –
Роками не може ввібрати жалі
І туги моєї не зборе.
Все нижче і нижче горбочок оцей,
Порослий барвінком і глодом, –
Все менше і менше знедавна людей
До нього в скорботі підходить.
Болить голова від громаддя думок,
Повита печаллю гіркою, –
Дрімотно шурхоче самотній вінок,
Сумлінно покладений мною.
02.05.14

Прибыла до Крыма банда из России,
Были в банде воры, шулера
И еще пять тысяч «зеленых человечков»
И разной мелкой швали до хера.

Замутила банда типа референдум,
Всех крымчан, как лохов, развела.
Главный местный гоблин стал типа президентом,
И пошли веселые дела.

А для этой банды крышей была Раша,
За нее тут делался гоп-стоп.
Прикрывали банду прокурорша Няша,
Черноморский флот и Перекоп.

Их пахан реальный – в нычке за кордоном:
Всем известный Питерский Вован.
Целую Европу он нагнул «Газпромом»
И крутой затеял дерибан.

Вова, ты наш Путеночек,
Шизик-бонапартеночек!
Видно, забыл ты правило:
ЧТО губит фраера!

Будет тебе, Раша, полная параша
За тобой творимый беспредел!
Хрен тебе удастся захавать Украину,
Словно краматорский горотдел!..

2014

Женя Бурштинова

***
Час розповитий.
Зріють сліди.
Зернятко з колоса
Рветься увись
До мети.
***
Стигла самотність.
Короткі гудки.
Берегом дотику
Шепчуть вуста:
"Полюби".
***
Світ збожеволів.
Споловіли роки.
Зболені руки

Вимолюють краплю
Води.
20.09.2011

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

Квартири й стилі форсовані,
Місцями світ давно зіпсовано,
Знервовані, а спини зломлені -
Гуляють над вечір ходою втомлено.

Ночують, знов у місто втоплені
На ранок мішки і кава солена -
Так, ніби зроблено, а може - пороблено,
Та все ж народиться на обличчі посмішка…

Боязко, лоскітно від почуттів
Нефальшивих, чому ви так?...
Як добре їм затулити і збутися
Того, що світу немодно, невигідно…

Добре, що є вона…
За кадром в нас і міста, і політика,
І ноги йдуть у краї, щоб позбутися
Всього, що їм вже проїлось, що впилося.

Якщо захочу піти-
Ти мене тримай, не дай втекти,.

Якщо захочу піти -
Не відпусти,тільки оберігай.

Якщо захочу піти-
Допоможи в собі розібратись,

Якщо захочу піти -
Не дай мені себе злякатись..

Знай же, вперта передачо!
У суботу, слізно наче,
лікарняна наша дача
телевізором живе.
Замість щоб поїсти, дутись -
за державу не забутись,
стали всі за пультом гнутись -
від екрану до фойє.
Говорив (а хто?), що діткам
не страшний метеорит
з європейським тільки дідьком,
бо з челябінським - артрит.
Нежить викликав і рвоту -
аж запарився медбрат:
ввів у дупу (в кожну соту)
вітчизняний препарат.
Гей, редакторе, шановний!
Може, хай про "ясла повні"?
Про футбол з "Динамо" зовні?!
Скільки ж можна? Кожен раз:
то "на вибори" скликають,
то на гречку "попит" мають,
то понюхати лякають,
чим російський цінний газ.
Ми не сваримося, знаєм:
нам вождя не вистачає...
Сталін був. Ну, був... Немає -
є ще поки що Блохін.
Розуміємо: є ролі
в правовому тільки полі,
а Блохін - по лікоть голий!
І нема в суспільстві змін.
Ми, було, собі хотіли
відродити власні сили -
княже ще дістали мило,
адже Путін - печеніг.
Заявляємо ми ноту,
що Барак не мав охоти
виконати ту роботу,
котру Клінтон юний зміг.
Імпотент Обама санкцій -
депортація землі.
Крим увесь "в зеленім глянці" -
читачам, що у Кремлі.
Тож шановна передачо!
Лікарняна наша дача
пише скаргу нетерпляче,
одностайно і тепер:
"Заходів не буде вжито -
ми за це суботнє літо
вже напишемо сердито
про усе в СССР!"


3.05.2014

Молюся…
Господи, помилуй
того, кого поплутав біс,
і хто на батькову могилу
брехливі сповіді приніс,

хто за щитами на майдані
в собі людину розпинав
і мамині тяжкі ридання
ховав у зношений рукав,

над ким любов не має влади,
хто всує вчить Ім’я Твоє,
хто вимагає Бога ради
і не від серця подає

помилуй, Господи, заблудлих…
Молюся…

Жінко, ти хоч собі не бреши. Бо якщо вже ти,
то що говорити про інших?
Збирай далі мушлі з темних садів, розкинь по підлозі
нестиглих цвіт вишень.
І море в собі бережи, як копійку порядний касир,
зарплату якому затримують тиждень.

Жінко, від тебе знову втікає табун черепах, що їх
ти пастушиш, вбиваючи ночі.
Панцирі їхні міцні та робочі, душі – буремні, та
більшість зубів – ще й досі молочні.
Самотності триста років слізьми із нутра
плазунам кровоточать.

Жінко, твої равлики знову сховались - не бачать
виходу з тієї сторони потойбіччя,
бо коли віра в себе тріщить, як глина на
усміхненому не до речі обличчі,
чим її окропити – святою водою, портвейном чи
спиртом, де градуси вбивчі?

02.05.14

В священну пору посту й молитов
До Бога линуть звернення й пісні.
І я також у день святковий знов
Святій молюсь коханій, їй одній.
Її пречистий храм живе в мені,
Де світлий образ пам’ять не зітре,
Бо там думки мої, і день, і ніч,
Немов побожний наймудріший жрець.
І я – блаженства власного творець –
Зроблю олтар, її згасивши лють,
І серце в жертву принесу, котре
Дотла у пристраснім вогні спалю.
Богине, серце, віддане тобі,
Тримай поміж реліктових скарбів.

Наче мисливець вистежую слід хижака.
У землю засіюю гільзи замість зерна.
Нащадок спокійних і добрих селян
Я нині козак – у руках скоростріл-ятаган.
Я нині стріляю, собі обираю двоногу мішень,
Я нині як вітер минаю дороги стооких ночей,
Мій степ наче рана і спрагла пошерхла земля,
І пестить обличчя, як ніжна коханка, трава-ковила,
Тому, що інакше не можу – інакше пітьма,
Тому, що свободу віддати не маю я прав,
Тому, що мій край окупант чобітьми розтоптав.

ота площина
що далекістю біла
замислю дорогу
до вічного свята
аж підуть сніги
готуватиму коней
шалених
шалені
стриножені снігом
його площина
посіріла віддавна
замислю утечу
увечері
вечір
його далина
від утоми байдужа

Коли пора нове розпочинати,
старе гальмує із останніх сил.
Нікого не лякають демократи,
один Бандера може ще лякати
оплоти за забралами горил.

І марні всі кульбіти опозицій,
коли у ідіота є «оплот»,
а у «оплоту» батя – ідіот.
Інерцією вікових традицій
керується дрімучий патріот.

У нього і ресурси капіталу,
і у кишені – жулік-генерал,
і пієтет російського хоралу...

І світить нам – літовище-вокзал.
Надії на убогих дуже мало,
якщо у касу лізе капітал.

02.04.14

еротично оголені шпилі дахів
трохи нижче стоять колонади
де оголені повністю де лиш напів
дах тримають атланти а далі

еротично просториться арка "ввійшов"
означає вона тріумфальна
і у небо врізаються шпилі церков
еротично-фалічно-сакральні

еротично ховаються лиш оком кинь
між деревами мавки для виду
еротично в ріці я купаюсь і кінь
червоніє за мене зі встиду


02.05.2014

І вірш, і хліб високий, і «…єси…»…
І мамині рецепти від печалі…
Усе, що мав, розвієш-віддаси
За біг лужком – без майки і сандалів…

Тримай свячену воду, шоколад…
На кожного Вараву – свій Пілат.
Хреста неси угору, прямо… вниз…
Ну що ж ти, сину, «мишку» знов затис?


2014

світанок в домі не твоєму
і злам системи почуттів
я бачу волю по-своєму
ти ще не бачиш всіх шляхів

на небі зранку вже усмішка
така налита і з теплом
я покидаю замок ліжка
ти ще мандруєш ніжним сном

обідній танець листя з вітром
кошлатить локони гілля
мене привабить мов магнітом
тебе приваблю потім я

смеркання в домі не моєму
небесні очі за вікном
я бачу радість по-своєму
ти вже мандруєш першим сном

01.05.14

Не порок на порог
упасть.
Не пророк вновь пришел
во власть.
Ни принять, ни понять
нельзя.
Почему и куда стезя.

Не пророк на порог
опять.
Просто враг и овраг -
не внять
Ни ему, ни его
стране,
Что одна лишь любовь
во мне.

Я любви позабуду часть
и овражью пройду напасть.

02.05.2014 #ТетянаМілєвська

Магнолія схилила цвіт,
Чарує таїни жар-птиця,
Торкне хвостом коротка мить
Та є тепер у неї жриця.

Хоча на час вернеться знов.
Для кого то нові повтори?
Та неповторність,той покров
Дає чомусь нову опору.

І барви світу як колись,
Як вперше повернулись долі.
Чому на крильцях у бджоли
Не відшукати шляху волі?

Все більшає наших Янголів...
Все небо укрите крилами,
а біль, що болів - не виболів,
на тілі землі - могилами…
Тут квіти, хрести... горбочками
притулок синів під фамами.
Зарубочками, стібочками
рубцюється серце Мамине...
Терпи, моя Нене, Ненечко!
Нещасна твоя година є…
До раю стезя вузенечка...
Ще й громом над нами гримає,
і блискає нам, і хмариться,
не видко просвіту Божого…
Молімся - впадуть примари ці
розплідника зла ворожого!
Між зорями сотні Янголів,
що нас затуляють крилами.
Ще біль нам за них не виболів,
ще тужить над їх могилами…
2014

Тією ж колією в травні
гуркоче потяг сподівань.
Вагони - виключно державні
(приватний сектор сподівань).

Баптист єднає Україну,
єднає і протоірей.
Єднають всі. Під власну спину.
Під саркофаг своїх ідей.

Гуркоче потяг, де вагони -
намети різних кольорів.
Їх об'єднали перегони
і нелюбов до ворогів.

Розподіл сфери впливу (й спецій):
"Наполеон"* чи хоч бісквіт.
І носить сонечко під серцем
їх "об'єднавчий" грішний світ.


2.05.2014

Шепчу "прощай", бодай кому-аби.
Мани окрім твоєї, далебі,
бо та, хіба кивнувши для гаразд,
у відповідь долоні не подасть.

І cе, зі скла в уяві звівши куб,
тріумф уже не голосу, а губ,
що тої риби, котрі розтуля
повітряною бульбашкою "ля".

В акваріумі покій над усе,
ані тобі сльозини чи пісень,
і, у повітрі виснучи, рука
наслідує ознаки плавника.

Отож, тобі, чимдуж далекій від
ще зімкнутих кінцівок нереїд,
із наших вод, скидаючи брову,
речу холоднокровно у мокву,

що згусток болю мізочкову міць
переборов. Що пам’ять із зіниць
не виколеш. Що біль, заціпив рот,
укрик тепер дійма моє нутро.

1970

Волосся, звихрене руками,
І губ розбурхане тепло, –
Весь час пригадую в безтямі,
Адже було, було, було…
Тебе, обвінчану душею
Моєю хутко й жартома, –
Я не назву, повір, зорею,
Бо зір таких ніде нема!..
Прости, що спомини і мрії
Мене проймають кожну мить,
Що потаємно досі смію
Тебе, сумуючи, любить...
01.05.14

Колись аборигени з’їли Кука.
Не явні цілі й засоби мети.
Не научає бісова наука,
у кого треба цілити із лука,
за кого бути і куди іти.

Все, – наче у часи Еклізіаста:
багатих підгодовує народ,
а нелюди і інша сита каста
не розуміє, що настала баста
і злодію не пара патріот.

А ми усе прямуємо до правди
за п’ятою колоною «совка»,
аби на атрибути барикади
з гадюкою схрестити їжака.

Виховуйте!
               Лякайте!
                              Умовляйте!
А що, коли воно, – ні бе, ні ме –
уміє нині лише віднімати
і іншого нічого не пойме?

Пішли Софокли і прийшли Сізіфи.
Це ще не брудершафт, коли, – на ти.
Із ворогом – далеко до мети.

Були ми готи, і були ми скіфи.
А може рано роздувати міфи,
що Схід і Захід – зведені брати?

                              1.05.14

Як сонце у ясній купелі
у лоно чорної тарелі
сідає купкою золи,
і як захмарні акварелі
кочуючої ковили
летять палітрою пастелі
у ніч за обрії імли, –
               так і останні дні веселі
               минають, наче й не були.

Як у калейдоскопі скельця
дорогоцінністю блищать,
і як найвеселіше скерцо
озвучує смичок маестро,
і як тумани між латать
очеретами шелестять,
як житіє на лоні смерті, –
               так і на рівні чаші серця
               світи невидимі горять.

Душа душі розповідає,
як ріжуть серце без ножа,
як сум за радістю минає
і уривається яса.
І як сіяє та краса,
яка приписується раю.
Душа дарує чудеса, –
               коли свіча її згорає,
               сильніше світять небеса.

                              2014

Ніч на Белтайн – мені приснився бог-олень,
І я благословив прозорий світлий день -
День давніх королів і Уснеха синів.
Вогонь Белтайну на вершині догорів,
Згас, у ніщо пішла остання квітня тьма,
Прийшов Белтайн. А з моря вогка мла
Уже як літня. Вже, неначе, з неба дар
Як Улл плоди із білих-білих хмар
В долоні падають ласкаві літні дні,
Пастух овечій м’якості ще не співав пісні,
Ще жодну волохату не назвав Карах,
З чобіт дірявих не змивав росою прах,
Ще сиру не варив із торфу запаливши ватру,
Ще не журився вихиливши кварту
Гіркого віскі днів. Журба ще не доспіла
Ще все цвіте, ще вітер водолій і Ерінн посивіла
Ще радісна, ще не вдова. Ще верес не цвіте
Ще птах співає, водоспад шумить, трава росте
Іще не випитий п’янкий червневий ель,
Дарує сміючись життя бог сонця – Бел.