Кипить цей холодний, не ніжний до серця час.
Божки не розп’яті по всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не значить.

І вітер так виє, мов смішно йому чомусь.
А в ньому вчувається предків немита мова.
З планетного серця, як нафта,
Виблискує Київська Русь,
Щоб стати по-людськи над "родіной" вашою знову.

Над сірим безчассям, над скурвленим днем і дном,
В смертельних забавах забувши про гріх і долар.
Зосталося серце тим самим стареньким сліпим селом,
Хоча звир'ювала і круто змінилась доля.

Звикала до себе.
Шукала себе у світах.
Тим часом ньюйоркці уже купували Місяць.
Як гнізда могильні, апостольський біль, свята,
Чи глина, яку у всевишші для когось місять.

А потім відкусять одну з пуповин – і все:
Життя почалося...
В крові золотіє осінь.
Чим більше відкрито, тим менший у тому сенс.
Чим більш не забуто, тим менше болить волосся.

Князі і бояре, дружина, і смерд, і звір...
На круги своя повертаються вічні кола.

Від стукоту серця лавини злітають із гір
Разом із орлами
Й рекламою "Кока-кола"...

2000 рік

Ти моя протиотрута
від шаленого життя.
В чистий одяг закута, -
в теплий подих буття.
Ти моя невагомість,
смак збліднілих ночей,
що отримав натомість
збанкрутілих речей…

Ти моя противага, -
світлий бік темноти.
Грішне слово “повага”
часто губить світи.
Ти моя віра в себе,
віра в теплі думки.
Неможливо без тебе, -
це у прірву стрибки…

Закликаєш до бою
за свободу життя.
Тільки поруч з тобою
щирим є каяття.
Тільки поруч з тобою
розумію себе.
У полоні нас двоє…
нас залишиться двоє…
я відчую тебе…

Ти моя краща тема
в спілій прозі життя,
нелегка діалема,
і крихка діадема
в моїх купах
сміття…
...2012р.

Палає полум’ям країна,
ім’я їй славна Україна,
жеруть її з усіх боків,
в кайдани наших земляків,
кують, безчестять, б’ють до крові,
невже нам всім такої долі,
пророчили Шевченко і Франко,
це так давно уже було,
події всіх років тих полум’яних,
залишили відкриті рани,
вже серця порвана струна,
такою жорстокою ще влада не була,
вставай люде, український до бою,
відстоюй правду вірною стрілою,
майбутнє наше вберегти,
не має в світі вищої мети .

Многоголову шапочку
Рвеш, наче гицель, з м’ясом.
Смаленим пахнуть рябчики…
Хочеться ананасів?

25 січня 2014 р.

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в груді ти ховаєш серце люте,
За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;
За те, що так тебе боїться слабша твар,
Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!
І ось блищить мій кріс — ціль добра, вистріл певен,
І вбійчеє ядро під хмари понесе він.

І замість нести смерть згори на земне ложе,
Ти сам спіткаєш смерть під хмарами небоже.
І не як божий суд, але як труп бездушний
Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.
І не остатній ти! Нас є стрільців стосот;
І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот,
Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, —
Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.
А труп бездушний ми без жалю, без промови
Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

22—24 мая 1883 .

Над «Плачем Єремії»
Схиливсь Тарас і плаче:
«Отцы наши согрЂшиша, і нЂсть ихъ,
Мы же беззаконія ихъ подяхомъ.
Рабы обладаша нами, избавляющаго
НЂсть оть руку ихъ.
Князи въ рукахъ ихъ повЂшены быша,
СтарЂишины не прославышася.
Избранніи плачь подяша, и юноши
В кладъ изнемогаша.
И старцы отъ вратъ оскудЂша, избранніи
оть пЂсней своихъ умолкоша» .
Страждали юдеї у Вавілоні, бо їх звоювали,
А ми з намови п’яного Богдана
Самі впряглися у ярмо московське:
«Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
....................................................
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям, а їм і байдуже» .
Вельможі твої, Єреміє, повішені.
А мої –всілякі там кочубеї,носи, галагани...
Злигалися з москалями,
Деруть шкуру з брата.
Мови своєї одцурались.
Як і провіщав ти, мудрий Єреміє,
Господь вернув твоїх бранців.
А про нас,мабуть, і не віда,
Бо не з Його волі стали ми рабами...
За тобою, Єреміє, і я згадав матір:
«Чи доля так оце зробила?
Чи мати богу не молилась,
Як понесла мене? Що я –
Неначе лютая змія
Розтоптана в саду здихає,
Захода сонця дожидає» .
Ну, що ж, неприкаяний мій брате,
Витиму, як і ти, совою,
Щоб не заснув, бува, народ мій
В рабськім сні навіки.
Та нізащо, як ти радиш,
Щоку не підставлю тому,
Хто поб’є мене,
Щоб наситивсь він удосталь
Моєю ганьбою .
Ні, як Самсон твій,
Напружимось і на друзки рознесемо
Вертеп цей московський.
А поки що, Єреміє брате,
В степу цім триклятім потерпаю:
«Святої правди ні од кого
Не діждуся. Десяте літо вже минуло,
Як «Кобзаря» я людям дав,
А їм наче роти зашито.
Неначе й не було мене» ...
Та годі нарікать і плакать.
Тобі не легше було жити,
Все ж до кінця ти ніс, пророче,
Невірам слово Боже,
Бо край свій над усе любив.
Отак і я люблю без міри
Мою Вкраїну спроневірену.
---------------------------
«Батьки наші грішили, їх уже нема,
А ми страждаємо за гріхи їхні!
Раби панують над нами
І нема кому вирвати нас з їхніх рук...
Вельмож за руки вішали,
Старість не шанували...
Юнаки носять жорна,
Підлітки падають під ношею дров.
Старі вже не судять біля брами,
А молодь перестала пісень співати».
Переклад відібраного Тарасом Шевченком уривка відтворено з івритського першоджерела «Ейха» («Плач»).- 5:7-9, 12-15.
На відміну від тексту Біблії, яка відносить «Ейху» під назвою «Плач Єремії» до «Книги пророка Єремії», Танах (Старий Заповіт) вважає її окремим твором і вміщує не в «Книзі пророків» («Невіїм»), а в «Писаннях» («Кетувім»).
«Виписка є творчою заготовкою Шевченка для якогось не здійсненого поетичного задуму. За змістом вона перегукується з творами Шевченка на теми з історії України (загибель «праведних гетьманів» - керівників народно-визвольних рухів, прихід до влади «рабів, підніжків» з числа козацької старшини та їхня зрадницька політика; розправа царизму з діячами прогресивної культури та суспільно-визвольного руху –такими могли бути асоціації, що їх викликав у Шевченка цей уривок з Біблії».-Тарас Шевченко «Повне зібрання творів у дванадцяти томах». Київ, «Наукова думка», 1991, т.1, стор.286.
Книга пророка Єремії, 3:30-31.
Тарас Шевченко..., т.2, стор.185,186.

Агов! Ти ще жива, Вітчизно?
Чи вже одна суцільна тризна?
Для вбивць тепер така спокуса –
Поцілити у лик Ісуса.
Цей хлопець – вірменин від роду,
Став сином нашого народу.
Та на синів іде відстріл
Крізь барикадний переділ.
Юнак – словами, Кобзарем,
Його пророчим рядками
Здійняв в незрілих душах рев,
Не чутний з касок, за щитами.
А то б він, може, відхиливсь,
А то б він, може, захищався.
На нього дощ із куль проливсь –
Ісусів лик увись здійнявся.
А інший брат – той білорус,
Отам тепер, де й наш Ісус.
Ще скільки – ріднокровних нам,
Але чужих – своїм катам,
Лягли, бо до кінця стояли,
Бо спільну правду воювали.
Кати? Ой, хлопчики незрілі:
Слабка душа у дужім тілі!
Як вами затулилась влада,
Не здатна правди, честі й ладу!
Хрещатик – чорна стрічка болю,
Іще тримає прапор волі.
Та ж тільки прапор вже горить –
Ще день, година чи лиш мить?..
Скільки стоятиме держава?
Не та, зросійщена й лукава!
А та, Соборна і Єдина –
Що має назву Україна.
Не малороси, не манкурти,
А ті, що не бояться БУТИ,
Що прапор високо несуть
Цим осявають іншим путь.
Скільки ще житиме в державі
На правду наше спільне право?
Чи Україна упаде,
Щоб не залишитись ніде,
Крім – у кишені у магната
Під пильним оком сина-ката?
Стріляйте матерям у груди!
Та Україна таки буде!
Стріляйте в прапор, у народ!
Якщо вас спокушає чорт.
Але якщо вас Бог веде –
З очей полуда опаде.
Себе убити вас послали
«Державотворці» і вандали.
Тепер усі ми на межі,
А нею кров людська біжить.
І не зупиниться, поки
Народ ділитимуть ділки.
І червонітиме, й скипиться…
Ой! Діти Божі, схаменіться!

22 січня 2014 року

Такого, як він більш немає.
Б’ється птах у холодне вікно.
Мати сина завжди чекає, –
Син в чужині спочинув давно.

Так раптово ввірвалася куля,
Коли ніс він душі знамено.
А у лісі кувала зозуля,
І здавалось, що смерті назло.

2005

Лід під ногами кришиться і тріщить. Ти невразливий, це твій природній стан. В правій – бруківка, в лівій – фанерний щит: люди виходять битися за Майдан. Дим від пожежі стелеться в небеса, місто вдихає чортову каламуть. Мамо, не плачте! Мамо, я тут не сам. Нас тут, шаленців, янголи бережуть. Мамо, я усвідомив глобальну річ: рабське життя огидне, неначе твань. Кажуть, у нас тут ніби постала Січ, вся Україна труситься від повстань! Нас тут гартує полум’я і вода, ми приростаєм тілом до барикад. Врешті, ну що нам вдіє оця орда? Ми ж розучились рухатися назад. Нам не забракне мужності або сил – в люті морози тулимось до багать. Мамо, у них в полоні наш Чорновіл. Треба ж комусь іти його визволять...

І немає таких віків,
де би зло не рожало опір.
А згадайте старих богів,
що за око займали очі.

А тут стільки уже очей
і ненависть у кожнім оці,
а тут стільки сліпих ночей
і стріляють на кожнім кроці.

Поціляють і ярий біль
проливає не кров, а зерна,
із яких виростає хміль –
напувати людей і терни.

24/01/2014

На Майдані знамена
Зчорніли в гарячих димах,
І холодні сніги
Калиново-червоні від крові...
А Михайлівські дзвони
Голосять по вбитих синах
І благають: "Не вбий!"
І кричать: "Схаменіться, братове!"

Бо народ не простить,
І прокляття, гостріше ножа,
На тринадцять колін
Упаде на нащадків
Безвинних,
І навіки проляже
Глибока кривава межа
Між любов'ю й ненавистю
Рідних дітей України...

Я молю вас: не біймось!
Тримаймо міцніш корогви!
Хай не буде між нас
Ні зневаги, ні злості, ні зради!..
Богородице Діво
І Господи, благослови
Не схиляти колін
На Майдані,
На всіх барикадах!..
24/01/2014

Вони ідуть. А ніч, мов дим, густа така:
потріскує ріка – до кісточок проймає,
бурулькова межа під кроками тонка.
І включення пряме: сніг сипле.
То зима є.

Дивіться наш сюжет: вони ідуть на ви.
А молитви летять до вороння сліпого:
відлунює броня наскрізно молитви.
Але чужий хижак заплутує дорогу.

Вони ідуть: дітва! Там смерті ескадрон.
Вони не знали Січ, не уявляли Крути…
Бо смерті ескадрон не має заборон! -
Торкаються чола їх ангели скорботи…

Барвиста ця ріка. Вогненна. Бачить світ:
нестримний гул в крові щомиті, щохвилини.
По відео сто раз проглянутий «привіт»…
Син мамі передасть –
із неба України.


(2014)

Малою каплей точит слеза гранит.
Криком кричит душа, оглушая тело -
(Господи Боже, как же она болит!)
Вопль к Богородице: разве Ты ТАК хотела?
«Сomme à la guerre». Где война - нападают вши.
Вот и проверка светлых голов на вшивость.
Крестообразно: на горизонтность – вширь,
На вертикальность – чью ты заслужишь милость?
Кто за идею, кто за цветной металл,
Как иудеи – мы отреклись от Бога.
Долго, как гору, Он нас, гранитных, ждал.
Вот Он сегодня сам, на Днепра порогах.
Приходит с подарком, приносит Дары волхвов.
Новорожденным - золото, ладан, смирну.
Господи правый! Дай нам родиться вновь!
Брани людей избавь, чтобы жили мирно.
Чтобы в аду кромешном увидеть свет,
Духу пошли прозрение и здоровье.
Что от лукавого – просто сведи на «нет».
Чтобы не пеплом хлеб посыпать, а солью.

24.01.2014

Боже, як ясно на небі.
Вечір за обрій пливе.
Зорі дарують планеті
сяєво вічно живе.

А під ногами снігами,
ху́гою все замело.
Веснами...
                ...буде зело.
Постріли –
                  вечорами...
...............................
– Боже, що сталося з нами?
– Бігме, страшніше було.

Вчора убили людину.
Рана душі не одна.
Банда стріляє у спину.
Де ж вона – наша весна?

Як же вона посивіє
знову з вини палача.
Не повернути Сергія.
Жаль,
            по закону
                        не смію
шаблею,
            змаху,
                        з плеча.

                        23.01.2014

десь дивиться літо десь плаче без мене літо
десь позатихали принишкли самотні діти
десь тіло моє без душі сиротливе тіло
дотягує втілення все йому очортіло
сичі і гадюки у лісі глевкому лісі
десь мамине вічне «мій хлопчик-горобчик в стрісі»
десь воля волає воліє і просить шляху
десь долю мою роздягли потягли на плаху
регочуть рогаті горить під ногами осінь
десь вітром вилунює мамине «тосі-тосі»
і стогне Марією мамине «люлі-люлі»
летить голубами загублене «гулі-гулі»
десь гори і море без мене зимóва казка
десь дім недолюблений патина пустка пастка
до рук не дається полишена в нім дитина
із неба вогнем чи то райдуга чи драбина…

капелька в капельку
как в общежитии…
ровненько поровну - жизнь!
я -- по желанию, вы -- по событию
вот и вся разница!
лишь,
ах эти кудри, в ночь -- раскудрявые…
ах эти губки -- желанный сосуд!
оба мы лешие, чуточку бравые
если глаза нам
друг другу не врут.
24.01.2014.

Мій сніжний королю, яка завірюха,
Як рветься струна: в ля-мінорі останній аккорд.
Як терції снігу, мій лорде, послухай,
Спиняють всі компаси й знову вертають на норд.
На півночі зимно, на серці Морана,
Замерзлий у айсбергах кинуто бронзовий трон.
Дві дюжини зим їй шепочеш кохана,
Коли наче криця заковує маревний сон.
І що тобі сниться, коли хуга віє?
Коли ти блука серед згублених тіней хуртеч,
Де янголи снігу розкидують пір'я
І сонце готується знову до вранішніх втеч?
І вітер, мов нелюд, кидає в обличчя
Холодними пальцями вирваний з обрію глід,
А біла Мара тебе північчю кличе
І сипле обіцянки з губ її колотий лід...

Мій сніжний королю, яка завірюха!
Як ніжно снігами тебе обіймає пітьма,
Як тріскає налідь серцева, послухай,
І тане на віях цілунками вічна зима!

Система:
"Ты совсем ослаб!
Ничего не сможешь!
Я твоя стена –
И меня не склонишь.

Не преодолеть
Тут мои законы,
Будешь ты терпеть –
И идти в колонне…

И идти в рядах –
Словно био-робот –
Я твоя Стена –
Я твои оковы!

Я твои замки –
Для мечты и сердца –
Только мой тут мир –
Некуда здесь деться.

Я тут пронеслась –
Всюду и на мили, -
Здесь я и в сердцах,
И никуда не выйду.

И не дам дышать –
Задушу свободу –
Я твоя печать –
На судьбы - Законе…"

Дякую:) 2011р.

Всі казки я пам’ятаю,
Що колись читала мама.
А тепер напевно знаю,
Їх немає за горами.
Ті казки лиш на папері,
У дитячих снах, надіях.
Вже не ввійде казка в двері,
Та чомусь про неї мрію.

Пр-в:
Моє дитинство чарівне,
Там, де принцеси й королі.
Ти залишаєш вже мене,
Хоч ще й не віриться мені.

Сірий вовк, царівна-жаба
І сопілки, що співають,
І маленький гном нахаба
Інших діток вже чекають.
Ось і фея-чарівниця
На годинник вже вказала.
Час пролинув, мов жар-птиця,
І ми всі повиростали.

Пр-в:
Моє дитинство чарівне,
Там, де принцеси й королі.
Ти залишаєш вже мене,
Хоч ще й не віриться мені.

1999

Пролог
Залишилися примари –
В цьому світі без людей,
Вже ніхто себе не має,-
Тільки его їх веде.

Тільки его управляє
Всю роботу робить сам,
Вже нікого тут немає,-
Тільки тіні, - Світ Примар.

Полетіли в даль листочки,*
Й поряд Дерева нема,
Повсихали на пісочку –
Так і вийшов Світ Примар…

Кожен з нас лише примара,
Тільки копія лиця,
Більш нічого не зоставив,
Его все собі узяв.
Дякую :-)

Его взяв собі свободу,
А Хазяїн – тюрмі,
Вже не вийде на природу,
Залишиться у пітьмі…

Тільки-тільки з пітьми вийде,
Як про себе явить біль,
Решту часу всі закриті,
Вже без них проходить Світ.

Вже без них усе стається
В цьому Світі без людей,
Сонце річечці сміється,
Ніч проходить – знову день.

Ну хіба Душа проявить –
І покаже свою суть
Лиш тоді собою станеш,
І побачиш власну путь.

За собов ти понесешся –
Й світ за радістю піде,
Лиш іди шляхом від серця,
Так віднайдеш ти себе.

Не себе, лише частинку,
Тільки прояви Душі.
Тільки те, що на хвилинку
Робить радісним цей Світ.

Щоб знайти себе Цілого –
Там де Ти і тільки Бог,
Треба вийти на дорогу,
На яку ще не ставав ніхто…

Бо вона лише для тебе,
Тільки ти її пройдеш.
І повернешся до себе,
В Світ, що вже не має меж…

В Світ, який для тебе ллється,
Поміж зір, других Світів,
Треба йти шляхом від Серця,
Щоб Себе ти тут зустрів.
Дякую:-) 7.08.2011р.

Вот он, запах крови...
Вот он, День заветный!
Хмурит наши брови
Цепи и кастеты…

уж если Хан - браток
поди, когда -то пИсал…
сегодня свой курок
я прилагаю к Иску

за деда, батю - сына
и просто, армянина…
за выстрел брата в спину
за Киев - Украина…

попозже к Литургии
не сразу, после боя…
придут ко мне другие
мы этот Иск удвоим

ах этот парень русый...
студенты… киевляне...
соседа белоруса --
давайте всех помянем…
23.01.2014.

О чём ты думаешь, тем ты и становишься.

Брюс Ли

…если думать о… Войне –
то Война будет в Сердце твоём и в Стране твоей!
…если думать о… Разрушении –
то и тебя и твою Страну накроет Разрушение!
…если думать о Созидании –
будет Созидание в тебе самом и в твоей Стране!
…если думать о Любви –
ты весь наполнишься Любовью
и Мир вокруг тебя будет в Любви!

Сергей Цюрко


А Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… расстрел… война…
Крах Жизни и… Крах Света!

Политика…- урод:
Любовь – вне Государства!
Забит… забыт Народ,
А кто-то – словно в Царстве!

Но… Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… пожар… война…
Крах Жизни и… Крах Света…

Ты вспомни, кто ты есть?!...
Не множь свой Путь смертями…
Простое Слово «Честь»
Совсем не значит… месть!
С Душой твоей… что станет?..

Да… Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… разгром… война…
Крах Жизни и… Крах Света!..

Ты помни – всем назло -
Вбери в себя – навеки:
Мы – с Богом заодно!
Мы – Бого-Человеки!

Майдан… в Сердцах - война…
Крах Жизни и… Крах Света!
Нам Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО!
…
Так думай о… Любви –
И становись… ЛЮБОВЬЮ!!!
Иначе, весь в крови,
Зальёшь Страну всю... КРОВЬЮ!..


© Copyright: Сергей Цюрко, 2014

На будь-яке на світі запитання
є відповідь. Та проповідь стара:
ти маєш зупинити руйнування
того́, що творять інші для добра.

Тоді не буде люто, криво, косо,
і юність осягне свою мету,
і зрілість буде бачити під носом
усе, що мудрість бачить за версту.

Чого вмирати?
                  Ради чого жити,
коли сумління спати не дає, –
чи має бути, як сьогодні є?

На цьому світі є чим дорожити.
Не володіти –
                  мріяти, творити
і захищати наше і своє.

               2013

Пише ніч нашу сповідь на темнім форзаці
І слова проростають у тишу, мов зерна.
Розквітає у вікнах туманом озерним
Темінь сива, де час вириває абзаци.

Пророкуй...провокуй...без кінця заперечуй...
Ці літописи з кожного вийняли сутність!
Вкриє мороком серця твого неприступність
Мої, стомлено згорблені зрадою, плечі...

І залишиться присмак несказаних зречень,
Запече й заболить мої груди сльозами...
Шепотіти щоночі спрагле: мій коханий -
Як це гірко...як боляче...як недоречно!

І візьме Бог до рук старечих великого циркуля:
Напівколом обведе далекий шлях, бетельгейзе...
Із недр вийматиме червоні гарячі гейзери,
Завершатиме біг тривалий життєвими циклами...

І падатимуть зорі крізь Божі пальці кометами,
Щоб тонути у морі рудими шлейфо-хвостами.
А ти, бетельгейзе, червона і спрагла, мов пам'ять,
Залишишся білою карликовою планетою.

І тоді ти мені перестанеш нарешті снитися,
Перестанеш здіймати мене понад орбітами...
Боже, хіба можливо темну безвість витримати?
Скільки того незвіданого світла поза місяцем!

Скільки тих горінь запальних, космічних падінь сьогодні?!
Скільки Богом прокладених навсібіч траєкторій?!
А ти, бетельгейзе, прагнеш спалити вічне море,
Коли наслідуєш несповідимі шляхи Господні!

Нам в Мире - светить - не холодно:
Мы вместе – с Тобой – до конца.
Наполнены Истиной головы,
Любовью полны Сердца!

А люди живут разрозненно…
Забыли про близость и род.
И Родина ими не познана:
«Мы… электорат, не Народ!..»

Живут, словно всё им дозволено:
Всё топчут – Природу, людей.
Страна – как приют… обездоленный
Для сирот… и странных… идей…

Но есть ещё шанс на прозрение:
Есть тот, кто Сердцам помог
Себя осознать в прощении,
Шепча: «Сохрани вас Бог!..»

Ведь с Ним никогда не холодно!
Мы – с Верой – в Любви – до конца!
Наполнены Истиной головы
И Богом полны Сердца!


© Copyright: Сергей Цюрко, 2014

Зайдеш у хату – нібито світлиця,
Столи стоять у білих скатертинах,
І у кутку велика чорна скриня
Багатства й щастя зо три міхи зичить.

І хазяї одягнені святково,
І оксамити, і парча, єдваби,
Вкривають плоть, але такі незграби -
Душа геть гола і покрита кров'ю.

До столу кличуть - прогощайтесь гості!
Ось вам і їсти, й пити - що захочеш!
А всі мовчать - бояться взяти ложку,
А десь дзвенить ножів залізо гостре...

Напригощали, так що вже не лізе,
А душі їхні не нап'ються крові...
Зайдеш у хату - ніби всі здорові,
Одне але - душа - притулок бісів

У хазяїв. Розпаслися на святі,
І вже зі столу зникла скатертина,
Крадуть своє у себе і у сина...
Зайдеш у хижу - нібито проклята.

Слава українська - не тітушка! Не нуль!
Господи, помилуй.
Президенте! "Беркут" - не пацючий патруль!
Господи, помилуй.
Пам'яті героїв, хто ще гине від куль, -
Господи...
Господи...
Господи, помилуй!

........

Кляте протиборство придніпровських півкуль...
Господи, помилуй.
Гематома влади, і вже стільки лиш гуль...
Господи, помилуй.
Пам'яті героїв, хто ще гине від куль. -
Господи!
Господи!
Господи! Помилуй!!!


23.01.2014

Святковий день… І перші жертви…
Страшна реальність, а не сон…
Нечистий дух нагліє вперто,
ім’я якому – Легіон.

Не розуміє біснуватий -
його врятує лиш одне:
свого нечистого послати
у стадо гибельне свиней…

22.01.2014

Дощ осінній крапа де-не-де,
Витискає хмару немалую,
Струнконога кралечка іде,
По Хрещатикові дефілює.

ПРИСПІВ:
У стовпа заїхав «Мерседес»,
Як побачив змійками панчохи,
Київ замовкає враз увесь,
Тільки чуть навколо «ахи» й «охи».


Світ не бачив ще тебе таку –
Чарівну, звабливу Люсю-Мусю,
Наче песик той на ланцюжку,
До твоєї тіні прив`яжуся.

ПРИСПІВ:
Ти поміть у натовпі мене,
За тобою йти, повір, я мушу,
Над тобою - диво осяйне -
Парасолькою одкрию душу.

О моя любов, моя Лю-Лю,
Хай сипнеш з очей у мене перцем –
На калюжу плащ я простелю –
Ніжкою ступай мені на серце.

ПРИСПІВ:
Хай презирливий почую сміх,
Але знай, чарівна диво-Ладо,
Я вже, я вже біля ніг твоїх,
Ти моя осіння дефілядо!

30.09.-1.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

на них ще знак зачавлених печер
в очах лопочуть сови чорнокриллям
де по одній на луджене плече
де по одній що очі їм закрила

вони ідуть як вийдуть зі стіни
перепрошиє кроки пір’я гостре
і білим світлом упаде на них
а на очах замерзне перший постріл

вони ідуть вони колись минуть
як проминає все на білім світі
осушуючи винами вину
оглушуючи час гучною миттю

та перед тим коли стальна земля
мінятиме своє найтонше листя
від них відстане той хто не стріляв
ховаючи в рукав осліплий вистріл

Заблискотіли без вагання
Найперші кулі з пелени…
Гучним призивом до повстання
Озвуться предки з давнини.

Розвівши мирні побрехеньки,
Стріляли мирно в громадян…
Рядками вічного Шевченка
Озветься з неба Нігоян.

На пасмах льоду білих-білих
Рясніє цівка, наче кпин…
Озветься рвучко й зрозуміло
Жизневський, білоруський син.

Озвуться гордо і крамольно
Оті, що досі ще живі.
Війна, кривава і визвольна –
Останній козир в рукаві.

22.01.14

Не можна мовчати –
твій голос потрібний,
бо кожен хто вірить
запалить серця.
Думки не забрати,
не кинуть за грати:
нам вистачить віри
іти до кінця!
Не можна ховатись –
байдужість вбиває
певніше за кулю,
бо рани в душі.
Не дай своїй честі
без бою зламатись,
братів відцуратись,
бо вийде даремно
всі рани й вірші.

22.01.14

Урядовий квартал
у обіймах чорного диму.
У підніжжі - вогні,
а над ними -
димИ страшні.
То згоряють
останки надій,
що були людьми
ви -
ті,
що нині
вбивали...

Чорніють,
чорніють дими!

***
Це правда?
Він - людина, що в державі
вирішує: чи бути, чи не бути?
Йому і Гамлет
однозначно би позаздрив -
ото король,
йому, диви, як круто!

Сьогодні -
просто перекриє кисень
усім,
хто проти,
хто інакше мислить.

А завтра -
є новий наказ начальника:
розслідувати
факти
загибелі
мітингувальників...

***
Горить, горить, горить,
пече в самому серці,
і дим стоїть, неначе інквізитор.
А що ж підпалено?
І хто сьогодні жертва?
Горить довіра до верховного правителя.
Горять останки мрій чи сподівань,
що той, хто вкрав і вибір, і свободу,
не переступить цю, останню грань,
і не вбиватиме свого ж таки народу!

***
Горить, горить, горить...
ГОРИТЬ! ГОРИТЬ!
Пече у серці...
І молились люди:
небесні сили, нам допоможіть,
врятуйте світ від крові і облуди!

Але зламали заповідь "Не вбий!"
кийками чорноБЕРКУТНОї зграї:
підпалюють, ламають, убивають!

І дим страшний,
вогонь такий страшний!
Горить і вибухає Україна,
бо нині син іде вбивати сина!

***

Врятуй же, Господи,
своїх дітей з-під розстрілу,
врятуй мою країну,
дай нам світла!
Вкажи нам шлях,
бо скільки вже -
без просвітку?
Почуй же, Небо,
щиру цю молитву!

Рубікон, Рубікон – це кривава ріка.
Тоне доля у хвилях скажених
і вітає ту смерть лже-гаранта рука.
Їй потрібна країна смиренних.

Повернути назад кров убитих не дасть,
їхні болем затулені очі.
Це не наші вожді, це від аспида «власть»,
що в рабів обернути нас хоче.

22.01.2014

Межу олійники й колесніченки
Упевнено-нахабно перейшли.

…Забули, мо`, що Ліні й Симоненку
Каски оті потрібні не були.

І кинули комусь ганебну зіґу:
“Автівок – ісключітєльно по пять!”

…Оно Свобода йде автопробігом.
У нім авто – мільйонів сорок п`ять.

“Все здєлано на общіе патреби,
Обдумано, ніяк не впопихах…”


…Ісусу, що возносився до Неба,
Завадою не став кривавий цвях.

21.01.14

Свідомий світ побачив і здригнувсь.
Скорботи дим ховає сонце нині.
Загинули вірмен і білорус
В бою проти диктату в Україні...

Моліться, кажуть, за своїх царів,
Та ми не обираємо монархів
І не пасує купці олігархів
Буть владою безправних трударів.

Бо силою, насправді, є народ.
І хай не торжествує узурпатор,
Що він - довічно обраний диктатор,
Гнобитиме цей люд без перешкод.

Не ті часи, братове, ой, не ті!
Зберіть у море совісті краплини!
Моліться за людей, за Україну!
Хай Бог розвіє сутінки густі!

22.01.2014

Двадцять перше століття.
Наша зброя – каміння,
Наша сила – то правда
У вогні і диму.
Вже стоїть барикада
І вже зникла бравада,
І вже влада – не влада!
Бій вростає в біду!
Ми не чули команди
Йти вперед і тим більше
Не почуємо іншу,
Бо «Ні кроку назад!»
Нам диктує сумління,
Нам підказують діти,
Що вдихнули свободи
І побачили світ.
Вибір був, але нині,
Коли мітка на спині,
Чи нашивка на грудях,
Ніби ми – вороги,
Ми не маємо права
Відступати ні кроку,
Бо за нами свобода!
А без неї – то смерть!
Прапори майоріють.
Тільки правда і віра
Нас ведуть у криваву
Справедливу борню.
Лиш здолавши каддафі
В полосатій піжамі
Нам удасться в країні
Подолати війну!
То ж – вперед!
За свободу!
Наша справа священна!
Наша гідність не вмерла!
З нами правда і Бог.

21.01.14

Епоха – у очікувані дати
нової злуки і близьких розлук
із бестіями страти і розтрати
прилиплого до нечестивих рук.

Невговтана сугестія в натурі
все тулиться до вичахлих ідей.
Вже і вовцю́га у овечій шкурі
з кошари заау́кав до людей.

А як же! Уповає на Шевченка!
А скільки ще зуміє для добра,
аж поки рідна Україна-ненька
розколеться по течії Дніпра.

А неня й каже, – змийся, вражий сину,
із лахами в омріяне кубло.
Я лантуха завдам тобі на спину
і ушивайся під лиху годину,
аби і духу твого не було.

Тобі – в казкову Русь, мій проклятущий,
з «бабо́ю» і Ягою, що візьмеш
і донесеш аж до сусідських меж,
де тільки трясця, а не хліб насущний,
де ще чекає Чахлик невмирущий,
що ти його дорогою підеш.
                     ***
Не роз-
               ді-
                      ля-
                             ю.
Тільки розумію,
що далі йти уже нема куди
народу, що поділить назавжди
мету колаборації і мрію
водо-розділом гніту і біди
і похоронить право і надію
на дні несамовитої орди.

                      22.01.2014

Невже це кінець?
Не хочеться! Ні!
Закручує в герць.
Що видно в пітьмі?

Може це страху
Тінь, наче гора?
Наблизити крах
Страшніше стократ.

Надія мала,
Навколо імла,
Та відступу шлях
Згорів вже до тла.
20.01.2014

Надію дістаю з дірявої кишені,
ховаю в тишу слів, нехай живе дитя,
а сам у бій іду, наповнивши легені
повітрям із димів засніженого дня.

Бруківки вже нема – розібрана на зброю
і барабанить час по вікнах і броні.
Стомився Каменяр, стоїть перед стіною.
Навколо суд очей і бісові вогні.

Чекає ні мене, ні тисячі безсилих,
ні маячню вимог, де кожен за своє –
героїв сподівань, окрилено-сміливих,
що переможуть зло, якщо воно десь є…

21.01.2014

Повік - віків на світі так було:
Добро повільне і моторне зло,
Іще ніхто не зміг анулювати
Злочинника гадюче ремесло.

21.01.14

Пробігла ніч, за рогом зникла,
замружив ранок ліхтарі,
сховала хуга хижі ікла
і розчинилася вгорі,

стоїть намет у цноті білій,
немов лебідка на снігу,
ти, хлопче, тут збираєш сили,
щоб не лишитися в боргу,

майдан як біле городище,
тривоги чайками ячать,
а в тебе, хлопче, лютий вищир,
душа прикута до меча,

за перелазами довіри
лишився той недавній час,
коли чекав і вірив щиро
у правду, як у Божий глас,

тепер ти віриш тільки в Бога,
і молишся, коли стоїш –
остання змучена залога
на вітрі гострім, наче ніж…

забіліли сніги
забіліли сніги
заболіли…
на замерзлім асфальті-
сліди закривавлених лиць...
в душах наших дітей розривались гранати
не в тілі
бо тіла чорна сила збивала
і кидала ниць…
ой синочки мої
ой синочки чиїсь
лебедята…
ця кривава свобода гірка і така непроста...
вас матусі нікого
нікого не вчили вбивати
хоч заради Христа...
хоч заради Христа...
а навколо іуди…іуди…
для яких не вартує копійки геройство святе...
сохранімо синів наших
чуєте
чуєте люди
помолімось за те…
помолімось покаймось не даймо себе обдурити
різні ігрища сильних –
то зрада і єресь і гріх...
на холоднім асфальті
лежать неприкаяні діти...
не вдаваймо чужих...
***
ой людоньки
ой людоньки
ой лю…
гаряча кров нікого ж не зігріє…
і як скажіть я світ цей полюблю
в якому вже сплюндровано надії...

Небо запахло снігами.
Іній укрив береги.
Радісно цими стежками
йти у ліси за луги.

Поки за обрій далекий
лине мале чаєня,
поки рожевий лелека
вирине з півночі дня.

Де поза царство зелене
у позолоті світінь
дома чекає на мене
марева чорного тінь.

Там, де літають лапаті
тіні коней у вікні:
вітрові – буйно-гривасті,
і білогриві – мені.

Де за лісами у гори
падає видиво дня,
поки ще гостряться шпори
синього мого коня.

Поки ще лінія серця
креслить дорогу м’яку,
щоб у п’янку осоку
і у останньому герці
наперегони зі смертю
впасти з коня наскоку.

                        20.01.2014

співай ти чуєш співай і смійся
паяце
аби не знати як твій чи мій син
заплаче
король хоч голий зате проворний
ножами
голів для нього його придворні
нажали
на запах крові орли злетяться
шакали
нап’ються крові з липкої таці
чекали
що затанцюєш бенкетний танець
і таця
тобі поперек душі не стане
паяце

Хочеться спитати в багатьох
і, навіть, в Бога:
За що таке каміння в неї на дорозі?
За що в її очах завжди тривога?..
Віршем всього не скажеш…
та, мабуть, і в прозі
не передать той біль і сльози,
коли в обличчя Матері
хтось кидає погрози.

Її біда, що за кермом безглузді капітани
були, і є, і будуть(як не жаль…).
Вона руками затиска щоразу глибші рани,
а ми(хоч нас і б’ють) погано
перетравлюєм мораль.

Хочеться спитати в багатьох…
і хочеться зробити –
відкрити двері їй у затишні сади,
і провести за руку під квітучі віти,
і показати, що не зламані
іще синів ряди.
Вона ще може нас в життя вести,
Повір лиш їй(я знаю можеш ти!).

Я вірю в неї, вірю в свій народ,
Я вірю в те, що Бог нам допоможе.
І ми разом із нею обійнять
свободу справжню
Зможем!
20.01.2014

Час Великої Смути настав.
Я не відаю, як тебе звати –
ти такої Вкраїни бажав,
обивателю з крайньої хати?

Своя хата – радіє душа.
Своє щастя у ситій оселі.
Та духовна могила чужа
трохи вище від хатньої стелі.

Остогидла система із лжи,
із украдених пенсій, зарплати.
Із довічного: буде все, жди,
бідолахо із крайньої хати.

Що зупинить стихію душі,
цю анархію, мати порядку?
Недолугі державні мужі,
що жирують на святі достатку?

Час Великої Смути настав…
Чи ти зможеш на себе узяти
оту кривду, якій присягав,
винуватцю із крайньої хати?

21.01.2014

Услід героям дивляться віки.
На білих простиралах – чорні тіні.
То попелом усипані сніги,
де гинули сміливці не уклінні.

У вічності немає злих часів,
є лиш байдужі та покірні люди.
Заради них під гостроту ножів
і під огонь ставали робінгуди.

Коли ілюзій рушились мости,
а волелюбству бракувало міцці,
ішли на спротив гибельний вони,
хто в зрілому, хто в молодому віці.

Зриваючи окови та замки,
поправши смертю „золоте” мовчання,
несли вони свої й чужі хрести,
приречені на муки і страждання.

Услід героям дивляться віки...
У пам'яті вселенської відваги
є й України видатні сини
найвищої жертовної наснаги.

Із архіву