Я не люблю фатальної кончини
Жагою слів утішливо живу
І будь-якої не сприймаю днини
Коли пісень веселих не пишу
Я не люблю, коли товчуться глуми
В захоплення не віру, а іще
Коли чужий мої читає думи
Вдивляючись у лист через плече
Я не люблю, коли наполовину
Або розмова точиться слизька
Я не люблю, коли стріляють в спину
А надто як вціляють із близька
Я не люблю пліток позірних версій
Іржу сумління, ошуканства гру
Або коли постійно проти шерсті
Або коли наждачкою по склу
Я не люблю як випинають груди
Хай ліпше вже заюшить серце кров
А ще болить, що слово «честь» забуте
У колі пересудів і обмов
Коли я бачу перебиті крила
Душа моя для співчуття пуста
Я не люблю ні сили, ні безсилля
Ось тільки жаль розп’ятого Христа.
Я не люблю, коли боятись мушу
Досадно ще, коли невинних б’ють
Я не люблю, коли влізають в душу
Тим більше як у душу ту плюють
Я не люблю манежі і арени
На них мільйон спускають по рублю
І хай життя міняє мізансцени
Ніколи я цього не полюблю

19.12.2013

На вікні узір із квітів-стебел,
Смутку тіні бродять по вікні…
Миколай у нас ходив, а в тебе?
В Брукліні ще рано, певно ні…

Північ пізня, а мені не спиться,
Наче кличеш звідти – перескоч!
А у вас на фото сніговиця,
Не змерзаєш? Одягайся хоч…

Тих дитячих спогадів немало,
Видається – так було давно…
Пам’ятаю, як малою клала
Лист до Миколая на вікно.

Він донині має ті листочки,
Повні щирих і смиренних слів.
І читав, і цілував рядочки,
І вночі дарунком шурхотів.

А якóсь… Пролопотіли ніжки
У суцільній темноті, згадай…
Теж знайшов дарунок коло ліжка…
Прибігав маленький Миколай.

… За вікном нічне холодне небо,
І при святі пригадалось все…
Миколай у нас ходив, а в тебе?
Хай тобі удачу принесе…


19.12.2013

Білогруде заскніле поле
переспівує вдаль пісні,
вітер мліє в обіймах волі,
вітер свище в тіснім вікні.

Хата в кучмі кудлатій мріє,
очі в небо встромив садок,
серед зір уночі зорію
у сплетінні земних стежок.

Ти знаєш, сьогодні йшов сніг.
Він падав на землю, де міг,
Лягав безсоромною шаллю –
А серце не чує вже жалю.

Не чує ні болю, ні подиху снів.
Чекає, мабуть, воно злив,
Що змиють нанесені фарби
Гірким непокірним мазком.
2013

Коли побачив що нема
Її й не буде вже ніколи, –
Здалася вічною зима
І спазми стисли серце болем.
Біда зволожила в ропі
Й заволокла туманом очі,
Іще на сльози не скупі
І ясновидющі напрочуд.
Лягла жура на плин думок
І крик застрягнув у гортані, –
На жінку сіявся сніжок,
Вкривав обличчя і не танув…
18.12.13

Полем кроки непосильні:
заметіль збиває з ніг.
Ніби попіл небосині,
пада, засипає сніг.

Пада сніг, блакить згорає,
загуляла заметіль.
Та зима не подолає:
на Святого Миколая
ми в долоні золотій.

Пада сніг небесно-білий
на беззахисність земну,
щоб гріхи нас не згубили,
як мороз – озимину.

Хоч і ворог наш лютує,
ніби знак спасіння – сніг.
Кожне серце безпритульне
знає: Бог усіх врятує,
забере до себе всіх.

Ми усі – Ісуса діти,
всі ми – Господа сім ’я.
Хоч нам сонечко не світить –
сніг нам сонячно сія.

Хоч нам сонце не палає –
свічі і серця горять.
На Святого Миколая
снігом землю покриває,
світлом Божа благодать.

19.12.2009

(переспів)
Душу візьме хтось…
Василь Пазинич

кому-що б
не здалось
кому-що б
не хотілось
відцінувалось
тіло
і сльоза
а чи хто проти чи хто за
а чи кому-яке є діло
чи ха-ха-хі
чи хі-хі-ха
о да-ле-бі
і на тобі
і ось:
вода і сіль
і сни
а що-кому хо-
тілось?
все облетіло
і листя і волосся
і миті стиду і ганьби
і що було і що здалося…

тут на-
годилися гриби
і цвіль і сатана
прийшов з самого дна
на
сушу
по твою душу
поки вона
не по-ле-
тіла
а ще тріпоче
й горнеться
до теплого ще
тіла
єдино прагнучи
легких
солодких
сно-ви-дінь
на білих крилах…

але поки-що:
дінь-дінь-дінь
і штучні квіти на могилу
2007
Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

За винятком зради ніхто нікому не винен,
В останньому рейсі горіли підошви огнем.
Я ще не втікала від тебе до неба, а треба,
Забути тебе без усяких "але" і фонем.

За винятком "знаєш, а я, напевне, кохаю",
Я так непевно кохаю, що певне скоро згорю.
Я знову іду навпрошки, до тебе, до краю,
По небу. Покірна. Верни мене бунтарю.

За винятком року, у нас нічого не було,
За винятком зірки, і двох дитячих імен.
Я чула дзвіницю. Я бачила чорне дуло,
Під гордим шатром із відомих мені знамен.

За винятком совісті в мене нічого немає,
За винятком завтра не маю чого чекати,
Зітри мою пам'ять. Знайди того, хто зламає.
Верни мене в себе. Додому. За грати.

Сніг.
Він не до ніг
моїх
приліг.
Кажи...
Втіх?
Не треба їх
усіх.
Бо - сніг
душі.

Сніг.
Один із тих,
що зміг
мій біг
навчить
тих
секунд простих,
котрих
поріг
мовчить.

Вдих
і видих... Вдих.
Не стих
(а міг) -
іде.
Сніг.
Один із тих.
Своїх.
Для всіх.
"3d"*


19/12/2013

Вимолю в Бога країну для себе, для сина,
для бабці у черзі по пільги, для цілої черги.
Вимолю в Бога країну для того, хто синів
під Маріїнським, не знаючи що і до чого.

Вимолю в Бога країну для тітки-сусідки,
що вірить у Леніна, і зберігає погруддя.
Вимолю в Бога для свідків Єгови і свідків
злочинів міліціянтів і суддів.

Вимолю в Бога країну для тих, що ночують
в лютий мороз на граніті заради мільйонів.
Ти помолися зі мною. Господь нас почує.
Наша молитва потрібна країні СЬОГОДНІ.

Коли Київ стане пустим, я втечу до Нью-Йорка,
На Манхеттен, Бродвей, і на Медісон-стріт
в джунглі стін.
Якщо стане на тебе менше, то що толку,
Що без тебе столиця?
Ли-ше тінь.

Коли Київ без тебе немає ні змісту, ні форми,
Коли вулиці Києва тільки до тебе ведуть.
Я закину усі формати, усі реформи,
Я закину усі роботи, усі платформи,
Не знай-дуть!

Коли Київ без тебе не Київ, а так - болото!
Коли ночі без тебе не ночі - суцільна тьма.
Зранку визву машину.
Рвану до аеро-порту!
...Стане місто порожнім. Без тебе міста не-ма...

Потужно «Слава Україні» лине,
колише стягів жовто-синіх лан,
ритмічно б’ється серце України –
кийками невпокорений Майдан.
Твого, П’ємонте український, лану
не затоптати «беркутами» впень –
яскрава зірка з іменем Руслана
щоніч запалює надії день…

17.12.2013

Звучить мені в мобілці нота «сі»,
Заводить так мелодія класнюча,
Я викликаю київське таксі
І хочу вам цю музику озвучить.

Мені щастить, мені уже «везе» -
Ви не знайдете «тачки» тут «покруче»…
Мене везе, мене уже везе -
Таксі «Шансон», розкішне і співуче.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.

На лівий берег через міст «Метро»
На захід сонця фарами свічу я,
Який прекрасний вигляд на Дніпро,
Неначе птах, на крилах тут лечу я.

Які жінки! Водію, не дивись…
А то впадем у воду ми з тобою.
Ми піднялися у захмарну вись,
Де сонце в парі з даллю голубою.
Перегра.

А вечори які чудові тут,
В неонових вогнях мій погляд тане.
Як навесні божественно цвітуть
У ботсаду магнолії й каштани.

Свої літа на кручі ці несу
І розкажу таксистові відверто –
Побачив парижанин цю красу
І захотів у Києві померти.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.


17.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013),
Київ.

Мама сказали: Ти на Майдані
Третя неділя. Як волонтер
Холод і сніг -- метеодані
Голос до голосу -- нерв

Слово і Пісня порозумілись
Свище у спину, збоку, в лице
Брате, чекай , випрямлю тіло…
Краще б тротил, а не яйце…

У волонтера горе. Є радість
Зник педікюр, кар'єра і лоск
В курсі Посли, теле - радіо
Я на підмогу спішу, ось

І Поштова, здивовані лиця
Доля моя не зброяра
Я за "рушник", за "чорнобривців"…
І за Cім'ю, саме пора

Ніби все просто і примітивно
Вміру чеснот, емоцій і вад
Гідності без… тричі огидно
Тому іду туди, де брат...
13.12.2013.

О двадцять першій двадцять п'ять
Між Сонцем, Місяцем й Землею
Від "А" до "Б", десь після "...ядь"
Приходить в подумки Помпея
І Вавілон… і Рим… і Рейх…
"Совок" ще булькає, ще поруч
Хіба що Бітлз… єстудей…
Та все-одно болить і корчить
Ну і збіговисько на плин...
У ступі вітер страх триножить
Мабудь цей Світ як діда млин:
Що не закинь, все змеле, Боже??!
16.12.2013.

Розпишу, розкраю стелю,
Розмалюю усі стіни,
Щоб у нас на підвіконні
Ластів’ята стукотіли.

Щоби під вікном розквітла
Пишная бузкова квітка,
А з вікна, щоб солов’їна
В поле кликала сопілка.

Щоб напроти розгорнулись
Хвилями високі трави.
Поміж них жовтіло б море
Соковитої кульбаби.

Зліва – щоби тихі роси
Й колосків переливання.
Вітер здалеку доносить
Трепет кінського іржання.

За дверима пісня лине,
Вдаль пливуть дівочі коси.
Чути клекіт журавлиний –
На порозі тиха осінь.

А зі стелі осінь ллється,
Дім любов'ю зігріває.
Лиш хурделиця все б’ється –
За вікном зима триває.

2006

Господи, скільки дерев на узбіччях надій!
Тіні такі, що ні сонця, ні просвітку, ані
зразу побачити цього шляху, тої грані,
де непотрібно ходити. Ото ж бо… Радій,
серце моє, що не відаєш стільки плачу,
скільки тобі пережити не буде під силу.
Дивиться Бог із-за дерева, босий і сивий…
Я по дорозі розхристана в безвість лечу…

Суддя, священик, податківець,
Зустрівшись вирішили спір, -
Кого найбільше люди цінять
У світі із прадавніх пір.

Отців назвали « ваша святість»,
Не гірше суддів - «ваша честь» ,
А податківців , що й казати, -
Підняли просто до небес.

На їх відвідини неждані
Завжди, неначе молитви,
У добросердім привітанні
Звучало: Боже, знову ви!

17.12.13

я перейшов і віхи і віки
і до тієї увійшов ріки
яка змиває кроки і рокú
несе-виносить в дальні береги
де прощені смертельні вороги
і біль найбільший тоне у глибинах
любові… радість грає у судинах
і сорому не знає нагота
і всі слова – вселенська суєта
і воскресає знятою з хреста
життям переобожнена людина…

І
Це орда, це орда, це орда!
У Дніпрі потемніла вода.
Суне п’ята, аж чорна, колона,
калатають Михайлівські дзвони.
Хоч не сієш його – пророста
карантинний донецький бур’ян,
зло несе, множить кривду й обман.
Над Вкраїною темінь густа.

ІІ
Якби праведний гнів
спопелити міг зло,
якби зжерти себе
воно, темне, могло…
Ні, не вийде! Не мрій.
На майдани – хутчій!
Україна заждалася.

ІІІ
Україна заждалася,
натерпілася, настраждалася –
аж до спазму, до відчаю,
від пройдисвітів, нАброду,
даунбаських почвар – небога,
та й звела свою голову,
терном уквітчану,
аж у небо – до Пана-Бога:
я на прю вже іду,
Ти – підтримай.
Аж тут голос із неба:
– Сподіватись на себе треба.
Ти до Бога взивай,
але рук і сама прикладай.

ІV
І почула Вкраїна,
бо не вмерла вона,
хоч в руїнах,
її серце у грудях
у наших стукоче,
її біль на Майдані
стоголосо клекоче.
Нехай казиться
карлик кремлівський,
хай плете павутину павук, –
ми вертаєм з гулагів
азійських,
ми рвемося з опричницьких рук!
З нами – предки-герої,
воля рани нам гоїть,
дзвін над храмом тривожно гуде –
на Майдани нас совість веде.
2013

Сніги… За вікнами пітьма
потроху скрапує у зиму,
і щось минає невловимо,
а щось лишається дарма

хвилини квапляться – куди?
Вмерзають відстані у кригу,
і пам'ять під обрусом снігу
відшукує старі сліди

печалі пальці крижані
гортають цей грудневий вечір,
і снігом на похилі плечі
лягають спогади мені…

На всю Україну найвища
На майдані для Яника – паля.
Я себе від Леніна чищу,
Щоб пливти в революцію далі.


17.12. 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

У тиші викупана я,
у тишу вбрана,
на вії краплею зоря,
мороз, а тану.

Цілує місяць ялинИ
в тонкі зап’ястя.
А у душі луна струни...
Я знаю – щастя!

Полотна срібні в унісон
у далеч мріють.
В долонях колихає сон
моя надія.

Спросоння небо ліс гойда,
зорить довкола,
приніс малечі сміх у дар
Святий Микола.

Лише несказані слова
Зігріють завтра чи сьогодні.
Лише несказані слова –
Такі жаркі, такі холодні.
Лише несказані слова …

Немов духмяна кропива,
Слова, несказані «під руку»,
Немов духмяна кропива:
Для балакучого – наука.
Немов духмяна кропива…

Неначе музика, складні
Й приємні, мов гітарне соло.
Лише несказані слова
Втамують спрагу й сушать горло.
Неначе музика, складні…

І серед ночі, взявши плаш
Серед словесної пустелі
І серед ночі взявши плащ,
Розтану в темряві алеї.
І серед ночі, взявши плащ…

Кудлатим вітром полетіть
Над золотавими полями
У вихорі все закрутить.
Зійтися в морі кораблями.
Кудлатим вітром полетіть…

Бо тільки вітер, мов сова,
Нічними далями кочує
Мої несказані слова
Ніхто, крім мене, не почує.
Бо тільки вітер мов сова…

2007

На вулиці каштанів,
Між гамірних порош,
Твій погляд упіймаю,
Коли скінчиться дощ.

І кутиками рота
Всміхнешся: «Ну то що ж?»
Зустрілись випадково,
Коли скінчився дощ.

І підемо гуляти
Вздовж нескінченних площ,
Узявшися за руки,
Коли скінчиться дощ.

І буде танцювати –
Мов панна між вельмож,
На вушко щось шептати,
Коли скінчиться дощ.

І щезнемо без сліду
Серед пліток і прощ,
Ось так воно і буде,
Коли скінчиться дощ.

2006

Нас віра врятує й безсмертя надій
Від гніву цинічної влади,
Якщо вона знову учинить розбій
І кров’ю заллє барикади.
Нас дух об’єднає і правда зріднить,
І втішить жага перемоги,
Якщо, не дай Боже, нас будуть тіснить
Правителі лживо-убогі.
Нас доля не зрадить і воля свята
Поможе здолать перешкоди,
Бо в нас, українців, священна мета –
Свобода і гідність народу!
17.12.13

О, где ты, Ангел?
С моего плеча
Куда-то скрылся.
Видно, сгоряча…
И я одна,
Страдаю, пропадаю,
Зову тебя,
А имени не знаю.

Необходимо мне
Твое тепло,
Твоя защита свыше
И опора…
О, Ангел!
Время «отпуска» прошло –
Лети скорее,
Встречу - без укора!

2013

- То скільки, кажеш, має?..
- Двадцять п'ять...
- Та ні, не може бути... дай лінійку...
- А де ж тобі візьму я?..
- Ей, Андрійку!..

- А пальцями поміряти могла б?..
- А, може, ще і зважити в долоні?..
- Та важив я. Було десь триста грам...
- Та ні, не може бути!..
- Ай, холодні!..

- І як тобі не соромно!?..
- Ой, срам!!!
- Та ну тебе...
- Почервоніла? І, до речі...
Прийдеш коли?..
- Сьогодні, може.
Завтра.
Чи колись.
Уранці.
Вдень.
А, може, десь надвечір...


17.12.2013

Вірш про нерозділені почуття


...сумний - нудний - плаксивий...


З твоїх слів рветься слізьми гарячими біль...

Не гаси всі надії... залиш хоч одну... хоч намить...

Після снів знов реальність, розвіявся хміль...

Ти у снах залишилась, а я тут де у серці щимить...



Іще мить і вже ніч, і я знову у сні

Бачу мрію і бачу що здійснення є десь...

Ти даруєш тепло, пірнаєш в обійми мені...

І до ранку живу... і до ранку ми разом

Напевне

Маленьке, заквітчано-миле, -
Небесно-блакитнії очі, -
Підняло голівку щосили:
“Поетом зробитися хочу!”

Іскристо-привітно радіє:
Гадає, що буду повчати.
Немов я пройшов буревії,
Щоб право на пиху мати!

Малече! Навчися любити,
Вглядатися в світлу нов…
Чому тобі хочеться лити
Отую віршовану кров?

Поет – самогубець сумлінний,
Душа – його ціль та знаряддя.
Поет – напівголе створіння.
Нехитре у нього приладдя.

Він правдою душі випалює…
А як же власна душа? –
Беззахисна жовта конвалія,
Пелюстки з відливом в жар.

Малече… Живи як люди.
Хай сонячним буде твій день.
Поети – такі самі люди…
Чи ангели серед людей.

Пахтітиме квітка євшану
У тебе на срібних скронях.
Поети вмирають рано.
Мабуть, поспішають додому.

12 листопада 2013 р.

Забутий сон, як марення нічне,
Неждано обізвався з-під подушки.
Там хтось чужий випитував мене,
Чи я люблю із часником пампушки!
Авжеж, люблю, тут можна й не питать,
Та все ж комусь мої уподобання
На часі стали. Що вже тут гадать?
Я ж сон не можу звести до гадання,
Бо там свої критерії й межа,
Своя реальність і безповоротність.
І там, де щойно сніг пухкий лежав,
Дзвенить пісків пустельна неповторність.
Сприйму на віру бачене вві сні
І не повірю істинам затертим.
Лунають зойки, надто голосні,
Над ще живим, але, по суті, мертвим.
Таке буває в нашому житті,
Коли воно вертає до абсурду.
І всі слова, промовлені й пусті,
Переростають на Говерли бруду.
І лжепророки каркають з трибун,
І лжегерої мостяться в Герої.
З глибин землі одчайний стогін трун
Пласти вугільні вибухом покроїв.
Прости їм, земле... Геть усім прости.
Живим і мертвим, і ненарожденним.
Усі гріхи їм кревні відпусти,
Воздай по правді ситим і нужденним.
Та розквітай у спокої й добрі,
І віру влий у вичахлу зневіру.
Затямлять хай твої поводирі -
На світі добре те, що добре в міру!

Такої зими я не бачила зроду:
Калинові кетяги солодко вицукрив іній,
Перлинами сніг висипає з небесної скрині
І паморозь цупко лягає на воду.

Як глипнеш, від казки засліплює очі!
Під коциком білим сховалася гілка марени.
І так мені зимно, так зроду не було студено...
Ще й вітер в трембіту піснями гуркоче.

Загорнешся в бабину теплу павунку
Та вийдеш на двір, де поважна хурделиця-паня
У горботці, вишитій білим, у сніжнім жупані,
Насипле заметів із білого клунку...

Такої зими я не бачила зроду:
Як віхола вправно по колу веде сріблу фіру,
А дідо морозець невтомно, не знаючи міри,
Своє зимнє царство майструє із льоду...

Упершись поглядом у шибку,
Нараз побачила вона,
Що, наче паморозь на квітку,
На коси впала сивина.
Що посіріли очі сині
І зжовкла шкіри білизна, –
Що на вустах її віднині
Вмостилась усмішка сумна…
15.12.13

гачкувата яга за вікном розгорта сувій
і нема як співати тут до небесних брам
злого дзеркала сколок залишив відбиток свій
але з тим люстром змагатися вже не нам

невідомий гравець і за ним небезпечний хід
не втекти від долі корінням вросла як клен
ти правий харукі коли боляче то болить
навіть атомам вже не вийти зі звичних схем

грудень 2013

Питає пацієнта дієтолог:
- Яку вагу тримає ваша плоть?
- Сьогодні - сто. Але було й сто сорок.
- А мінімально?
- Три кіло, шістсот.

16.12.13

Стоїть остання барикада.
А проти зріє чорна зрада.
Ще треті півні не співали,
як посіпакам знак подали.
Ті, у шоломах і з кийками,
увергли ніч у лоно драми.
Лупили так, щоб не кортіло,
а лиш кровило і боліло.

Стоїть остання барикада?
Убий у сОбі того гада,
що так сичить натхненно з долу:
- Кидай знамено, йди додому.
Там діти, жінка і вечеря,
а тут лиш «врємєні потєря».
Ти нічогісінько не зміниш –
не пощастить, то й сам загинеш.

Уб’єш у сОбі цього гада,
погине ниці чорна зрада
і переможе барикада,
твоя остання барикада…

16.12.2013

Пародія


Стигла –
Боюся тріснути,
І від думок так…
Грішно….
О! Аж на стелю
Виліз ти –
Буде, мабýть…
Розкішно!
Аж невагомість
Зливою,
І, як вогонь,
Долоні!
Зробиш мене
Щасливою?
Ящірка хоче
Поні…
Гомін із горла
Нúзками –
Ти мій дарунок
Долі!

…Не дочекалась –
Тріскаю
Вибухом
В кущ
Магнолій…



16.12.2013

Свіжо. Сніжок сліпими мухами
На темні сиплеться хребти.
Над головами капловухими
Ширяє пара.
Та гурти

До ясла щедрого не кличуть.
Воли ж за помахом ревуть
І писками додолу тичуть,
Хвостами гульбища метуть.

За що худобину мордують?
Того не зрозуміти їй.
Сьогодні, завтра нагодують,
А післязавтра - на забій.

Літає скотовоз країною:
Туди сімсот, назад сімсот.
Хазяїн сипле копійчиною
Під цей вагонооборот.

Приїхав ґазда. Шиї чухає:
"Ну що, померзли, молодці?"
А бидло, знай собі, помукує
І чеше роги об стовпці.

15.12.2013

зависло над містом тобою мальоване завтра
в перебігах звуків, у шумах сварок невидимих.
я зможу тебе дочекатися, ти того вартий.
і рваних обіцянок, які очерствіла варта
забуде сьогодні, поки догорить наша ватра

хіба могла б жити я, без тебе, в своїм безсонні?
нікого, ніде, про тебе ніяк не питаючи?
хіба могла б жити , не знаючи, як ти сьогодні
тонув й рятувався. Сто раз рятувався з безодні.
шукала тебе давно поміж знаків Господніх

шукала тебе і відала, що ти не примара,
що ти в цьому світі є, і задля мене створений
ти будеш мені чи короною або й карою
хіба могла знати тоді, ким буду покарана
хіба могла знати я, хто мені стане парою?

хіба могла знати, за ким я тоді так скучила?
коли обіймала інакших людей і їх плечі,
і знала, що від тої любові тільки мучилась,
і чула, що від їх уваги мені не легшає
і чула, що після тих обіймів мені так прикро,
що я не втішатися хочу, а криком крикнути...

ох! я б від усього відмовилась, тільки би зняти
з мене залежність від тебе, а з тебе усі пута,
тебе не пізнаючи, стала тобою прикута,
до тих, що з тобою, по суті, не мала би взнати.
шукала в тобі коханця, знайшла ката.

Не велич сонця у тривожнім ранку -
Жбурляє тіні чорний мінарет.
По вулиці сумній гуркочуть танки
Під мінометний акомпанемент.

Чужі порядки та жорстоку віру
Ми не вітали – далося взнаки…
Супроти гноблення й заради миру
Абатство бомбами вітають літаки.

Куди сирітці? - спить на барикаді,
Будинки оточив колючий дріт…
Ми толерантні й, безумовно, раді
Гостинно братній стрінути нарід.

Ми проти рабського безправного фашизму!
Не буде литися безглуздо наша кров,
Бо прапор інтернаціоналізму
Нависне над руїнами церков.

Ми раді попелу на рідних білих вербах,
І майбуттю у димі та імлі,
І що ми, серби, чистокровні серби, -
Вигнанці вже на предківській землі.

Чи мали ми прабатьківський закон
Змінити на догідливе блюзнірство?..
Чи маємо радіти, що Марко
Вже не король своєму королівству?

Змінили. Пораділи. На світанку
Здіймає шпилі в небо мінарет.
По вулиці сумній гуркочуть танки,
І сербський гімн співає міномет.

16.12.13

доброго ранку,
моя безпорадносте

б’ється метелик
здригається скло

вікна притримують
зиму безрадісну
вікна мовчать
що таке вже було

втихни, малий,
і не прагни на вулицю,
там ти загинеш...

загинеш і тут...

небо повіками
сонними мружиться

небо зійшло
на безлику сльоту

крила-бажання
малого метелика
стерлись об вікна
щастя нема

б'ється об шибу
невтішна хурделиця

в небі життя -
ЗИМА.

1

Ти збирала гріхи – мов речі…
Мрієш сісти на потяг до раю.
Клунки звично муляють плечі...
Під черемхою сірий лягає,
А картатий – зола дому-пекла –
Спину й пальці остиглі гріє.
Язики вогненні примеркли –
Бо з небес опадають мрії...

2

Потяг райдужний в далеч прогув...
У відлунні – скорбота прощання.
Запізнилась.
Кахиче дід:«Був…
На сьогодні – до раю – останній…».

На пероні стояти між лав?
Захолонуть у валянцях ноги.
Ти по колії в даль побрела –
В невідому захмарну дорогу…

Полюляла тягар між цеглин…
З ним тепліше – в дорозі до раю.
Клунок сірий – зачмелений син –
«Мамо, гину... Вернися...» – благає.

Не зважаєш, вимолюєш путь!
Кружеляють байдужно сніжинки.
Чимчикуєш... А маки цвітуть...
А полями гримкочуть обжинки...
Косу клепле вусатий ратай...
Потяг
з колії
в небо
злітає!
Не розчахнеш едемські врата –
Чи полями ітимеш, чи плаєм…

3

Ти блукаєш, сердего, ще й досі?
Теплий клунок намуляв плечі.
Осріблила зима злотокосся…
Віддалила від благості втеча.

Сходь із колії! Ген – Божий храм.
Син твій – безбач. Окраєць – без солі.
Для святенниці колія в рай
У сталеве зливається коло.




2001-2013

Л.Д...
В промерзлій далечі німій,
В імлі загуслій і тремтячій, –
Душею чую голос твій,
Думками вгадую і бачу
Тебе, немов лякливу тінь
Розлуки довгої між нами, -
І явно тане далечінь,
Зігріта сталими думками.
13.12.13

Річ!
Мовчить заступник висі.
Ніч.
А спробуй - доторкнися
до
своїх думок, і скажеш,
мо':
- Не сплю. Але не скаржусь
все одно.
Що
в цю ніч не так, як в пісні
про
слова і наміри сумісні?
Смак
своїх думок ти в'яжеш
так:
- Не сплю. Але не скаржусь.
Аж ніяк!
Знай:
заступник Сонця - Місяць.
Хай
не золотий він ситець.
Шлях
своїх думок долаєш:
- Ах!
Не сплю. Але не скаржусь.
На очах.


16.12.2013

Мимоволі приходить зажура німа,
І у гаї гілля не шелесне.
І печаль мою душу усю обніма,
Хмари тиснуть життя безнебесне.

Знов я знов у лещатах нудних самоти,
В`ялий сніг – наче квіти на гробі…
Щастя вмерле моє – саме ти, саме ти,
Ходжу в темряви вічній жалобі.

І що вдіяти можуть гіркі ці слова?
Тихо плачу тепер за тобою –
Я тебе за життя, як святу, поховав,
Ти, як свічка, гориш над труною.


15.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Налетіли «орли» – пóночі.
Налетіли, немов – вóрони.
І надії нема, й помочі,
І дивитись уже – соромно,
Як невинного б’ють, Боже мій!
(Біль чужий – наче свій, біль його).
…Як лежачі стають схожими
На червоне від ніг сильного.
Постраждали не сто – тисячі,
І мільйони ідуть – свідками.
Жодних слів уже не вистачить,
Беззаконня де – óсь
звідки ми…


2013

Ваша величносте, Зло не змінилось нітрохи.
Як у минулі часи, диктатура і меч.
Скільки б не бігли, не мчали стрілою епохи,
Ваша величносте Зло, Вас не змінить їх смерч.

Що таке він, коли Ви – справді буря руйнацій.
Будь-який смерч перед Вами схиляє чоло,
Ваша величносте… ні, Ваша ницосте націй,
Ваша негідносте, підлосте, низькосте Зло.

Ваша нікчемносте, Ваша убогосте, Ваша,
Врешті-решт, сіросте Вашого прапора, суть
Жаху й байдужості, й вельми сумнівних «покращень»,
Ваша «величносте» Зло, з Вами завжди абсурд.


2013

Шепочу...ще півні мовчать, що на дворі настане неділя...
Заплакані свічі, церковні, розплавленим воском...
Шипшина під снігом, під пальцями скапує солодко зілля...
Іще до півночі тебе наречу сивим вовком.
Шипшина під снігом стече до землі темним соком й схолоне...
Голками заб'ється під шкіру знеструмлений дотик...
Коли ти вуста куштуватимеш, ікла торкатимуть скроні
І тінь сіроока у дзеркалі стане навпроти,

Я в руки візьму пульсуюче серце, обернене звіром,
А ніч чорнорота замовкне і спиниться вітер...
Коли на тобі не зостанеться клаптика білої шкіри
І хутро сріблясте почне лоскотати і гріти,
Потягнеться ягідний слід, з мої крові по снігу - шипшина...
Я в серце колотиму, вовче, кілками-шипами!
Зима охрестить й назове тебе звірячим прийманим сином
І в ліс заведе на покуту до Божого храму,

Щоб зрештою ти відцурався від мене та зрікся навічно...
Вийматиме з рани отруєні чарами вістря...
Шипшину під снігом ховатиме дикий розлючений січень...
Коли зійде місяць, вертайся на моє обійстя...
Вертайся за втраченим серцем, що б'ється й болить у долонях...
Я твій вовчий слід посипатиму вдосвіта сіллю...
Шипшина в тобі проросте і заквітне криваво-червоним,
А з неї я знову варитиму, вовче мій, зілля...

Чи не тарпани гайнулися по тілі?
Чи не слони товклися у душі?
Чи то не ми не годні жить як білі?
Чи то не ми ховаймось у кущі?
Чи не політики життя нам отруїли?
Чи не своїх топили у багні?
Чи не чуже лайно ми тихо їли?
Не слід нагайки на нашому стегні?
Я більше так не годен зовсім жити -
Й я маю щось з таким життям робить
Або інакше - це якщо лишити -
Зостанеться тихенько вовком сірим вить...

Допоки ми всі під сітківкoю Божого Ока
і з нами Ярило сплахує ув унісон -
пильнуймо осердя душі і незримого крока,
шануймо духовне зернятко Творцевих красот.
Виточуймо Рай у рел"єфі натхненного слова
різцями повстанської думки - і будемо жить!
Cтежeю ступати, що барвами всекольорова,-
аби лиш не сіра, лише би не пагубна сить,
що виїсть нутро і залиє до денця ропою-
тоді уже дибай сліпою душею на прю.
Мій Таткy Небесний, тримай мене сильно рукою
якщо захлиснусь у зневірі, в одчАю умру.
А тільки б не стати на балку хитку і непевну,
і не промовчати собою у світобою.
Між чорним і білим усі балансуєм, - напевно -
ні, знаю я точно: є вибір і воля, і лю...
Бо в цій мережі перевузленій світо- законів,
важливо в собі незатерти високий акорд
подібний на Стусове "МУШУ!", "триматись доскону!",
Допоки ми тут ще - гартуймо у Світло свій Код!