Допоки сонце з піднебесся гріє,
поваги, шани Вам і многа літ
тим, хто в серцях людських плекає мрію,
дарує крила і веде у світ.

Завдання Ваше від самого Бога,
почесним Ви наділені ім’ям,
свята, терниста, праведна дорога,
душа – священний величавий храм

Любов і праця Ваші нерозлучні,
добро і щедрість разом повсякчас,
найкраща нагорода – вдячні учні,
а дім Ваш – затишний, просторий клас

І кожен учень рідний, не колишній,
поради вічні і слова святі,
нехай благословляє Усевишній
на Вашім страднім, непростім путі.

За труд важкий щоденний, за терпіння
низький уклін до рідної землі,
за щирість, мудрість, настанови цінні
пошана й дяка Вам, учителі!
 

Берези мов пергаменту сувій.
В соку жертовнім всі північні парки.
Слова дрижать, зливаючись в ремарки, –
Прощальна драма промайнулих мрій.

І першій грім у пам’яті старій
Розбився, і, вгорі зімкнувшись, арки
Замкнули звук. І заяскрів над парком
Німий знак запитання угорі.

Про вічне все кричать й кричать граки,
Всю ніч шепочуть рятівні струмки.
Колишні дні міліють непомітно.

Приречено гіркі дими висять.
Життя минуле в полум’ї багать.
…Торішню осінь спалюють у квітні.

28 серпня 2013 року

Як приємно чути: "Люба, мила...",
Бачити лице його привітне.
Ця прихильність їй дарує крила,
А душа, мов ружа, пишно квітне.

А як довго ніжних слів немає,
І на кожнім кроці - в чомусь винна,
Та немилість крила їй ламає,
А душа зів'ялим цвітом гине...

Бабине літо вквітчало волосся.
Сонце всміхнулось – і раптом здалося:
Літечко любе вернулось на мить.
…Тільки от скрипка осіння бринить.

30 вересня 2013 року

Луцьк залишився за плечима,
Повний гамору та образ.
А пані з сумними очима
Втікала вже котрий раз.
Пускала плітки повз вуха,
Ховала сльози в пальті.
Аби лиш ніхто не рухав.
Аби не зустрілись не ті…
Ішла до поліської доми
Без зручностей і понтів,
Де без інтернету знайомі
І досі немає замків.
Де тато, і мама, й дитинство
Згорнулось клубком на печі
І де найгарніше намисто –
Від бабці разок калачів.
Пробач, моя домо поліська,
Що рідко так бачимось ми.
Повір, що найбільше у місті
Нам хочеться стати дітьми.

2011

Старі каштани – варта найвірніша –
рудаві сфінкси з карими очима.
Ви бачили багато: відчай-тиша
і відчай-зойк за вашими плечима.

Мовчать. Німують. Салютує вічність:
зелені метеори-«їжачата» -
«нащадки» «свіч» весняних білосніжних,
таких далеких, як життя початок.

Осінній дим гірчить мені крізь пам’ять -
долаю вкотре високосну гірку -
так гірко-гірко в тиші золотавій…
Життю і Осені - гіркокаштанне: «Гірко!»

…(ред. 2013)

Пороки нелюбові тягнуть душі,
У нечистотах зав’язуєм вузли,
Байдужістю ховаємось у мушлі
І не помічаєм більше добрих-злих.

Щезає співчуття, за ним турбота,
Буденність горя скрізь і смерть усюди,
Лише сльоза вночі – мізерна квота,
Потроху нагадає: ще ми люди!

Ми навчимось по-справжньому любити,
І не карати ненавистю дітей,
Спробуємо не жити, тільки б жити,
А позбавлятися гордині й страстей.

22.05.2013

Стрічання, розлуки, громів перегуди,
налякані очі, вологість сльоти.
І кулею спомин в розхристані груди...
Минеться! Чому ж не минаєшся Ти?!

03.2013

Я вростаю в каміння, вростаю, як тиша у сон.
Крізь розтріскану шкіру жалива виструнчує листя…
Як гаптують по тілу безжально їх руки – дивися!
Прирікаючи маками ран на агатовий трон.

Я мукою чи мукою сиплюсь між зір у траві,
Видихаю дурманом єлею незраджене Слово.
І на пуп’янку серця вколисую біль празникову,
Бо зап’ястя тонкі, бо кайдани важкі, неживі.

Випрозорюйте душу, хай тіло, як сукня, – по швах.
Я без вервиці тремко сплітаю молитви косою.
Потоптали агати на порох, на вітер. І млоїть
Там, де груди… були. Там гніздечко виспівує птах.

...Оберегом вам Кров. Замісіть короваєм для всіх
Білу муку завмерлу чи, може, агатну муку.
Між безгруддям окрилює ирій у пісню гірку
Ваготою небес, що сувоєм лягають до ніг...

2.10.13

Ген, дими... Дими осінні -
Білі-білі, сині-сині.
Розтеклися берегами,
Понад нивами, лугами.
І долину, аж по вінця,
Всі заглибини й колінця,
Ті дими заполонили.
Їх вітри не зупинили,
А погнали понад садом,
Де жовтавим листопадом
Закружляли в жвавім танці
Перші осені посланці.
А дими у вільглість лісу
Понесли свою завісу.
Гей, дими, дими осінні
Рушники свої весільні,
Над порожніми полями,
Аж до ночі простеляли.
Із сусідньої хмаринки
Впали сльозами дощинки.
Пройнялись дими дощами -
Мов до рідної, до мами,
До землі попритулялись.
Вдень добряче нагулялись,
А тепер лягають спати,
І вві сні... почнуть літати.
Так приємно пахне димом
У вечірнюю годину,
І дощами, і ріллею -
Пахне рідною землею.

Молодцы, ветераны!
Хоть болят ваши раны,
Наступают болезни –
Жизнь у вас нелегка!
Вы привыкли сражаться,
Никогда не сдаваться,
Это, право, полезно,
Что закваска крепка!

Уж состарились дети.
Вы живёте на свете
Так, как должен по жизни
Боевой офицер,
За себя и за павших!
Ведь для правнуков Ваших
Вы служенья Отчизне
Самый лучший пример!

Уходить ещё рано.
Так держать, ветераны!
За Победу поднимем
Фронтовые сто грамм!
Дай нам, Господи, тоже
Жизни, в чем-то похожей,
За Ваш подвиг, родные,
Низко кланяюсь Вам!

2012

о
скільки осінь
рукавом імлистим
шорсткі асфальти
осипає листям
і ловеласи
вже перевелися
ловлю свій кайф
немов у полі вітер
ген обрій нишком
хмарі сльози витер
троянди пуп’янок
зігрію
у долонях
останній мабуть
зовсім безборонний
оскільки осінь

Сьогодні я помер, душею я загинув,
ти більше не моя, пройшли хвилини ті.
І тихо посміхнувшсь - у небуття поринув,
там знищив я свій світ, там канув у пітьмі.

А крик душі моєї, відлунив тихим ехом,
ніхто і не почує, як згинула вона.
Кінець з кінцем незнаю, що далі буде з небом,
воно ж бо нависає - за подих йде війна.

Чи то вже ціла вічність? Чи час то зупинився?
Він мав би лікувати, а робить навпаки.
Я день у день вмираю, в тобі я заблудився,
відгадую пиатння - від мрії як втікти.
2013

…чи мені здалося
чи якесь відлуння
чи скрипалька-осінь
виграє на струнах
«бабиного літа»
срібнопавутинних
і дарує світу
музику жоржин?..

02.10.2013

народяться пухнасті змієнята
знайде шипшина кожному ім’я
і буле колискові їм співати
і знову милуватиме бур’ян

і плющ повзтиме
присипляльним звуком
пускатиме у душу шпичаки
а змієнята лізтимуть на руки
і дзьобатимуть вітер із руки

а потім розлетяться білим світом
на всі чотири пори самоти
шипшина стане годувати вітер
аж поки в нав душа не відлетить

І є, і нема навколо
нічого малого, мізерного, кволого,
немає по-справжньому -
привиди тільки гуляють.

- Нікуди не дітися від батога,
розказують вдови,
чи духи голодні,
що повернулися з мандрів
по чужому святковому столу.

А хочеться часом розм"якнути.
Поволі текти,
як зимою заснулою
риби замерзлі за течією.
Не думати всує.

Напевне, я впораюсь
З вітром
Через хвилину.

Жуки, павуки, та інші маленькі істоти,
Що доби проводять у пошуках їжі,
Звертаючи нюх (погляд) свій
На дрібних паразитів,
Котрі, в свою чергу
Теж когось пожирають.

- Провести тебе до квартири?,
Бо знову по області повінь планують.
Дрібні землетруси, повстання рибалок,
Марш телефоністів та екс-депутатів.

-Ти завтра тепло вбирайся,
Бо мерзя від зради і куцої думки
Просочиться через балоновий плащик.
Виглядає, що пора по сердак
До гуцулів.

- Живим не давайся,
Каже Ігнацій,
Захоплений радісним перетриванням і запахом квіту конвалій.
- Коли ще так буде приємно
Разом подихати свіжими барвами,
Перепливти у човні
усі негаразди-гризоти.
Це-чудо, як знає Ігнацій,
Про безліч бездарно просторих проваль,
Загубитись готових, недавно знайомих,
Чи так.

А кому би ще сталося раптом розпеченим снігом - пройдиснігом,
Полем, де скажуть:
- Твоє життя почалось
у коноплях, яких не було.

2011р.

Земля ще сонечком зігріта,
хоч вже в полоні у дощу,
а я чекаю знову літа,
як у молитві, шепочу.

Прошу в небес тепла ще трішки,
траву благаю: «Зеленій!»
Але тіка від мене нишком
потічком літ кораблик мій.

Вже осінь розклада тотеми,
в опалім листі я бреду,
і терпко пахнуть хризантеми
в моїм замріянім саду.

вересень 2013

Чому не сонячно мені?
Чому синиць пісні сумні?
А спориші – у срібних росах?
Бо плаче матінка земля:
«Аж до травневого тепла
Я не відчую ніжок босих!»

10.2010

На пні, край стежки,
(раптом дощик знову?)
розклала осінь
парасольки глив.

Опеньки
дубу видерлись на стовбур, -
аж капелюха
більшенький згубив.

На те й природа:
листяно і грибно.
На те й узлісся:
купка маслюків.

...А серцю
так задивлено, аж дивно.
Така в душі луна -
не треба й слів.

02.10.2013

Я твій друг,

Я приручений пес,

Знаю добре,

Хазяїн, не кину,

Хоч ти вдупель напився,

Не трезв,

Але я проведу до хатини,

Я Мухтар, і мені уже три,

Роки три непідробної дружби,

Хочеш, кістку цукрову бери,

Я лиш вдячний,

Погладь моє вушко,

Ти забувся про мене?

Дарма, почекаю,

Ось тут із краєчку,

Небезпека,

Гайнув – і нема,

Лишень хвостика

Блима кілечко.

Не угледів колодязь, упав,

Звав на поміч,

Боровся з водою,

Ти, мій друже,

Мене в ніч проспав,

З молодичкою…

Що ж ти накоїв?

Я твій друг,

Я приручений пес,

Знаю добре,

Тебе б не покинув,

Захопив мене розпач…

Та сперш,

Я тебе би довів до хатини…

Стара хатина. І рублів катма…
Та провели бабуся й мама раду,
Бо з чужини озвалася кума…
Із люрексом хустки дійшли з Канади.

Я – піонерка, а сестра – з горіх.
Міль жерла жовту, біла – майже ціла…
Дві зарплатні, аванс… От наче й гріх,
А як над бандеролькою раділи!

Матусі дорікаю:«Краще б меблі…».
Бабусенька не чує.
З неї – стебла…




2013

Обтрушує яблука вітер
Недбало на трави руді.
Задивлені в бабине літо,
Все далі літа молоді.
Хмільний і охлялий, не марю,
В багряній оздобі садів,
Що вітром розвіється зараз
Мій розпач, а біль, поготів.
Для вітру я плід перезрілий,
Об’їдений часом дотла,
Хоч тулиться млосно до тіла
Він диханням дивним тепла.
Вплітається в сиве волосся
І стелиться м’яко до ніг
Так чуло тепер, що здалося
Безглуздям укісся доріг.
Окрилений сонцем, ширяє
Попереду мене й услід, –
Немов до завітного раю
Шукає омріяний слід.
01.10.13

1

У липні рюмсав хлопчик:«Це ж курорт!
Я думав, тут веселим буде тато,
А він купив троянди, свічі, торт…
Сумує… Залишив мене в палаті.
Ви – небезпечна! Він обручку зняв…».

Нишк підполковник Саша…
Я мовчала.
Я малювала з хлопчиком ягня,
Капусту, вовка… Тортом пригощала.
Не знала, чим відвабити мужчин,
Що забували пляж і процедури.
Горнувся замполіт – місцевий джин –
З очими барви Кватера мікстури...

А Саша кидав сина... і питав:
«Як розлучусь, народиш гарну доню?»;
Торкався кіс, несміло – живота…
Спускався з рушничком до стадіону…

Вродливця в безрукавці триколор
Виснажували пристрасті пасати…
Я працювала. Справа цвів Місхор,
Ліворуч бовваніли пірси Ялти...


2

Летіли із-за Альп цупкі листи…
Міняла я олівчики, парфуми…
Лиш за півроку той вусань остиг.
Завжди на пірсі Ялти в липні сумно.

Тут розімкнула коло дужих рук:
«Дитини жмені радощами сповни!
Це – крайчик оздоровниць, хвиль-розлук…».

Пасе жалі альпійські сив полковник…

Нікому я не народила доні.
А як просили жевжики солоні…




2005-2013

Це неминуче…
Відпусти,
коли умисно чи невмисне
в соборну тишу самоти
твоя неопалима пісня

пірнає…
Бо тоді, бува,
із невмирущого в сьогодні
летять одвічні праслова,
і болі сіються в безодні…

Моя мила матусю,
Поглянь, я – твоя дитина,
Прагну вкотре довести,
Що ні, не дарма не сина,
А три доні, розумні, гарні
Дала ти світу.
Я люблю тебе,
Сонечком ти
Для усіх нас світиш.

Моя мила матусю,
Зичу років над сто прожити,
Веселити, як ти умієш,
Нас бадьорити,
Нехай житньою буде
Нива твоя життєва,
Ти єдина наша,
А інше – то уже несуттєво.

Маєш доньок,
Хоча хотіли, напевно сина…
Моя мила матусю,
Ми любим тебе пресильно,

Моя втіхо, моя розрада,
Моя підтримко,
Хай Господь береже тебе,
Моя люба ненько.

Дощ осінній крапа де-не-де,
Витискає хмару немалую,
Струнконога кралечка іде,
По Хрещатикові дефілює.

ПРИСПІВ:
У стовпа заїхав «Мерседес»,
Як побачив змійками панчохи,
Київ замовкає враз увесь,
Тільки чуть навколо «ахи» й «охи».


Світ не бачив ще тебе таку –
Чарівну, звабливу Люсю-Мусю,
Наче песик той на ланцюжку,
До твоєї тіні прив`яжуся.

ПРИСПІВ:
Ти поміть у натовпі мене,
За тобою йти, повір, я мушу,
Над тобою - диво осяйне -
Парасолькою одкрию душу.

О моя любов, моя Лю-Лю,
Хай сипнеш з очей у мене перцем –
На калюжу плащ я простелю –
Ніжкою ступай мені на серце.

ПРИСПІВ:
Хай презирливий почую сміх,
Але знай, чарівна диво-Ладо,
Я вже, я вже біля ніг твоїх,
Ти моя осіння дефілядо!

30.09.-1.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

шипшина гострить пазурі до скла
фарбує губи відчаєм осіннім
собака здох спалили шавки сіно
їй хтось чуже байстря в поділ підклав
воно їй все життя плачем обслинить

коли чорніють айстри за вікном
скрипучий грифель бігає папером
по черзі відчиняє різні двері
за кожними одне і те ж кіно
із безліччю одноманітних серій

шипшина гострить пазурі
поділ попід вагою дреться
в простирадлах смердить грошима
гриф летить на падло
щоб потім відкупитись у суді
і тане в небі ввічливо і скрадно

шипшина звикла тільки от байстря
нагадує старі часи осінні
коли собака мирно спав на сіні
копав картоплю і полов буряк
а що тепер а що у неї нині?
чорніють айстри
годі вже
пора

Пада, пада дощ на скроні,

У твої й мої долоні,

Залиша свої сліди,

Де ходили щойно ми.



Мокрі люди, бігли всюди

Загинали власні груди,

Запускали парасолі-

Парашути в небеса.



Ми тіла несли у схрони

Під розлогі древа крони

Кидали із уст в уста

Світлі, радісні слова.

Усміхалися асфальти,
Бордів шпальти,
Широченні мокрі пні,
Наші дні.

О, відчай зла, неначе квітка,
в душі моїй знов проросла.
Її там бачив я лиш зрідка -
не завжди вона там цвіла.

На знак повернення, тріумфно
заполонила розум мій.
І вироста собі незчутно,
чека в пітьмі на поклик свій.

Коріння глибше все пускає
і розгортає пелюстки.
Вона мовчить, вона вже знає,
куди розкинуть зла листки.

І відчай затуманив погляд
і втрачено усі ключі.
А квітка зла не спить ніколи,
вона повернеться вночі.
2013

Так буває інколи.
Так буває.
В час, коли спалахують ясени.
Біле місто з білками
І трамваями
Відлітає в Африку до весни.
І летять церковиці
І будинки…
І летять проспекти, і сипле сніг.
Наче казка мовиться
З серединки,
Наче ти всміхаєшся уві сні…
…Обганяєм ластівок
В сивих ластах.
Нам нестача палива — не закон.
Лиш би нам не впасти би,
Лиш не впасти би.
І не зіштовхнутися з літаком.

***

Не зачиняйте вікнам світ.
Хай дивляться в дощі.
Хай небеса стікають з віт
На ваші на плащі…
Я — той, хто трохи змок і змерз.
Це теж важлива роль.
Зі мною згідний бурий пес —
Противник парасоль.
Завершать зорі свій політ
На дні калюжних плес.
Не зачиняйте вікнам світ.
Там я і бурий пес.

Моя душа - то імітація перону,
Вокзал спустошений, зупинка залізнична,
Серця чужі снують, немов вагони,
Своїм маршрутом форс-мажорним або звичним.

І розклад потягів нікому невідомий,
Я щиро рада - хто б не завітав,
Стою на роздоріжжі нерухомо,
Не маю спогадів, ні почуттів, ні справ.

У сукні із туману-полотна,
Іржаві колії - браслетом на зап'ясті,
Для когось, це, можливо, дивина:
Фотографують чи напам'ять, чи на щастя.

Я не зважатиму. Відправлення чергове
Оголошу: хтось вирушить у світ,
Із ним не попрощаюся свідомо,
Лише рукою помахаю вслід.

2013

Хіба ж я знала, що так буде?
Хіба ж я знала, Львове любий?
Хіба хто знав?

Ніхто не знав, що доля жартівниця,
що те життя - пуста криниця...
Ніхто не знав...

Ніхто не знав як ляже карта,
і враз всім стане не до жартів...
Ніхто не знав...

Ніхто не знав якою буде рима,
про що цей вірш, й слова ті дивні...
Ніхто не знав...

Ні я, ніхто, ніхто не знав!
Не знав і ти, мій любий Львове,
і ти не знав...

Львів, 2013

Оточує колом, снує мимо мене,
В мовчанні і галасі, люд безіменний.
Куди від’їжджає, кого зустрічає
Від ранку до ночі цей натовп безкраїй?..

Покинувши радісно й сумно оселі,
Строкато одягнені, куці й дебелі,
Ідуть поодинці, ступають гуртами,
Однакові й різні, врізнобіч і прямо,

Ніколи небачені, ринуть навколо
З чітким відображенням їхньої долі
На кожнім обличчі, в звичайних гримасах,
Всіляко себе виділяючи з маси,

Убогі й заможні, веселі й печальні, –
Сидять і блукають по залі вокзальній,
Рішуче й лякливо, дорослі і діти
В надії знайоме обличчя узріти.

Вдивляються всюди, допитливо й чуло,
Засиджених очі і новоприбулих –
Блакитні і карі, глибокі й порожні,
Розумні і хитрі, байдужі й тривожні.

Одні посміхнуться бентежно-привітно,
І поглядом інші обвіють, як вітром
Гірким і холодним, важким, наче мука, -
Аж хочеться просто упасти в розпуку.

Проте, сподіваючись кволо на диво,
Підвожусь і рухаюсь я неквапливо.
Помалу йдучи перед кимсь і за чимось,
Шукаю безмовно собі побратима…
30.09.13

У наві неба - одсонціло - он же-
осоння в галактичнім каганці
восково крапле - заливає ці -
пригаслі дні і накипає бронза:
пастозно, рудовогняно y гіллі,
земля чадує, пломенить листва,
дерева благовісні в молитвах-
єлейнокровні і смиренносхилі.
Сповідні миті осені захристя:
дощі розкаянь... обрій перемок.
Mудріння йде у гості до думок -
перешептами згірклого намиста.
з кадильні світу - змійкою димочок -
такий глибокий серця передзвін:
вітри переосмислень, ріки змін,
солонить долю зрілості щипочок.
Крило торкає тремоло сусалі,
на вівтарі у осені - роки-
куди тікають? - бистрі от які...
перелітають лелями у далі.

Європо, danke, thanks, dziękuję, grazie
за ту з тобою нашу інтеграцію!
Нарешті й ми, ще й досі голодупі,
з тобою вкупі! У великій купі!

2013

Доторкнуся до неба,
оклеєного шпалерами -
хто за твердю живе,
не лякайтесь мене, озвітеся!
Я не з пороху вже,
я із бальсового дерева,
я уже не танцюю
в балеті святого Вітуса.

Я безсмертний від нині -
не питиму вже, не їстиму,
набиратимусь сил,
готуватимуся до вирію -
я сьогодні прозрів,
я нарешті пізнав істину -
це не губи шепочуть,
це серце щемить: - Вірую...

Не в чергових месій,
що торгують в кредит по телику
благодаттю покори
та шибениці з іконою,
а у Тебе, Творителю -
Одноденний Метелику,
що тріпочеш за шибкою,
за віконною...

Насправді іронії мало
У цім злободеннім сюжеті:
Вона його щиро кохала,
А він - день і ніч в інтернеті.

Щодня йому - чиста сорочка,
Пельмені, оладки, котлети,
До школи дітей, до садочка,
А він - день і ніч в інтернеті.

Приносила чай або каву -
Сварився, бувало, не часто:
Чому відірвала від справи?
Прийшла недоречно й невчасно.

Їй прикро було без образи,
Така ж бо у нього робота,
Ішла собі тихо щоразу
Трудитись до сьомого поту.

А діти поволі зростали,
Ішли у дороги юначі,
Та він у своїм віртуалі
Нічого того і не бачив.

У місто до них на гастролі
Артисти якісь приїжджали,
Вона ж у буденній неволі
Нічого того і не знала.

Гармонія їхня, одначе,
Нехай і сумнівною здасться,
Та хто відповість однозначно:
Де саме заховане щастя?


Є власний у кожного досвід
І доля - кому що дісталось...
Вона його любить і досі,
А він день і ніч... здогадались?

залежність від нету хвороба чи необхідність?
на тлі монітора мигтять словоблуди рідні
знайомі та друзі із їхнім завіртуаллям
отак би сидів і скидав самоту в провалля

кричать психознавці – хвороба і є хвороба
вона із усміхнених юзерів зомбі робить
печатка від ґуґлу – і нет їм як «дай попити»
на тілі з'являється мох на руках копита

тарелями очі за рік на чоло вилазять
і зомбі без нету як шлях без дороговказів
рясніють порадами різні інетресурси
щоб зомбі не збилися з курсу і були «в курсі»

прості консументи важають інет коритом
де можна новин попоїсти поговорити
запостити вірш фотошопи із власним фейсом
численну рідню або тупо рекламу «Лейсу»

не відають грішні що правда неїхня гола
а добрі психологи впевнено б’ють на сполох:
«це зовсім недорого користь буде безмежна
лікуйте хворобу комп’ютеронетзалежні!»

Ти оплакав свою Україну,
Оспівав у піснях
І за обрій навіки полинув,
Осідлавши коня...

Вся у квітах зоріє могила
І мовчать солов’ї,
Але пісню твою підхопили
Вихованці твої!

І поезії сила нетлінна
В інтернеті – щодня!
Пам’ятає тебе Україна.
Безутішна - рідня...

29.09.2013

...Чи зустріну, чи ні?.. Поміж мурів і снів
крізь осінню імлу - фото-спалах багрянцю…
В ірій спогадів мій павучок одлетів,
павутинку надії залишивши вранці.

Рідний дощик за мене відплаче усе,-
не стає уже сліз і аж тисне у скронях!..
Я бреду в самоті… Може, поряд ідеш?…
Чи впізнáються наші сумні парасолі?..

Я сумую. Але не Твоя в тім вина…
Для вселенського суму – єдина причина:
то нема забуття, і спокою нема,
і нема вороття, а я знов, як дитина

притулитися хочу до маминих рук,
відігрітись у ніжності кожного слова!…
«З нами – ти не сама»,- вистилаючи брук,
шелестить мені дощ і дерева довкола.

1998 (ред. 2013)

Темза в Челсі

І
Листопад. Світило, здіймаючись натще, ще
завмирає на банці соди у склі аптеки.
Вітер прискіпується до цупких речей:
труб, віт дерев, людини, якій невдержки.
Чайки на огорожі, дзьобають щось жиди;
неколісний транспорт повзе по Темзі,
мовби сірою польовою, петляючи без нужди.
Томас Мор видивля у незбувній бентезі
правобережний обрій і вкоськує її млість.
Погляд напріч змагає міццю сталевий міст
принца Альберта; і, будьмо дійсно чесні,
це найліпший спосіб податись з Челсі.

ІІ
Нескінченна вулиця, далечі наздогін,
добігає ріки, упершись в залізо стрілки.
Тіло сипле на землю кроки з цупких штанин,
і дерева стоять, буцім черги, падкі до дрібки
осетрини хвиль; цим, як мало хто,
Темза вигадує щодо риби.
Мрячка застує вид на трубу Аґрипи.
Пильний зір, задивлений літ на сто
наперед, не мине й побурілий портик,
сородний вивісці "бар" в чеснотах,
чередичку барж, ансамбль водостічних флейт
і бус біля галереї Тейт.

ІІІ
Місто Лондон прекрасне, а надто у дощ. Ні жерсть
цій мокві не завада, ні кепі або корона.
Зонтороби в цім кліматі здатні, врешт,
скористатись і шансом зійти до трону.
Коли сонця катма, чи грошви, і тінь
не тримається пліч, щоб іти назирці,
у місті, де, як не темни цеглин,
молоко буде вічно біліти на вогкім східці,
можна, взявши газету, зіткнутись із
статтею про пішого і моторошний наїзд,
і лишень на абзаці об тім, як болить рідні,
видихнути в полегші: плачуть не по мені.

ІV
Власне, до мене зверталась не
любов і не Муза, а непоквапний, кволо-
звукий, питливий, безбарвний голос;
я озивався, чулий, куди він гне.
"Як ти жив стільки років?" – "Як буква "г" в "ого".
"Як воно почувалось?" – "Залежно від дорожнечі".
"Що тобі любіш в світі зі усього?" –
"Ріки та вулиці – тяглі, тривалі речі".
"Згадується минуле?" – "Якось була зима.
Я гасав на санках, і мене продуло".
"Ти боїшся смерти?" – "Ні, це та сама тьма;
цій – що стіл, що стілець: в’їдливе, чорне сусло".

V
Повітря, бач, розкошує, бере від життя сповна,
що куди нам, живе собі голубою
долею ирію, звіюючись над головою
і ніде не кінчаючись. Із вікна
шпилі бачаться, труби, тьмавий дахів свинець;
це – величного світу сира грибниця,
де бруківка, учителька й годівниця,
самохіть означа і його кінець
дочасний… Займається ранок, підвозиться пошта…
Тяжко увірити бодай уві щось, та,
відколи є правий берег у Темзи, є
лівий берег у Темзи. Це віри додає.

VІ
Місто Лондон прекрасне на часі, на всі часи.
Серце хіба відстає від Великого Бена.
Темза тече до моря, набухла, як повна вена,
і буксир перед Челсі дере баси.
Лондон – місто прекрасне. Иріями і вшир
мимохіть безбережніш він річища у пониззі.
І коли в нім спиш, номери в телефонній книзі
коловерті років мішма сягають цифр
астрономічної масти. І палець, що крутить диск
зимної повні, зводить безбарвний писк
"зайнято"; й чутніша засторога
ця неминуча, ніж голос Бога.


1974

Я задую беззвучным дыханьем
Свечи молчаливую похоть,
Одержима заветным желаньем
Темноту без зазренья потрогать.

Окунусь в дивный трепет
Небывалых немых ощущений...
Темнота преисподни ослепит,
Излучая поток озарений!

Невесомые искорки-вспышки
Сублимируют тонкие мысли.
Долговые эмоций излишки
На затянутом вдохе повисли.

Тело замерло в вычурной позе:
Благодатного ждет расслабленья,
Приготовилось к метаморфозе
И к счастливым минутам забвенья.

а постіль пропахла кавою

до локонів мідно-корицевих

все місто здавалось забавою

з монетами стертими лицями


полотна ще дихають румбою

і дотиком пальців шовковим

були ви мадонною згубою

осіння богине любови


а місто примхливо нахмуриться

продовжить свої карнавали

чужою прокинеться вулиця

де ми так нестримно кохались

Осінні квіти. Спалахи осінні.
Усе, як сталося. Усе, як мало бути.
І над дорогу схилений горіх.
І над могилу висаджені квіти.
Хрести і хрестики на полотні доріг.

Учуся жити. Вчитися не пізно.
А небо - поручні. І все далеке - поруч.
У безбережжі знайдений маяк
Сльотою інкрустовано у осінь.
Вірші, як верші для прогірклих днів, відтак.

Прогноз на завтра. Погляд понад осінь.
Там журавлі летять і повертаються веселики.
І березнево квітне листопадова алея.
І соняхи закохані у небо.
І небо розквітає над ріллею.

2013

За обрій лине днів нестримний рій,
від радості до болю – шлях покути.
Ні бід, ні сліз, ні страчених надій,
що йдуть повз тебе, знай, не оминути.

Поглянь в свічадо, бачиш, поспіша,
летить життя, мов хвилі б'ють у скроні,
та чиста, осяйна й свята душа,
як до молитви складені долоні.

Не втримати у чистім серці зла,
Господнього не осквернити слова,
воістину легкою не була
дорога хресна до страждань Голгофи.

А щастя, запитаєш. Ось, тримай,
таке близьке, ясне і незрадливе,
впусти і збережи, в душі плекай,
ти милосердний, отже ти щасливий.


жовтень 2013 рік

у місті дощі
безпричальні
бредуть забрьохані
у ночі холодні не гріє лахміття латане
а я тут зібрала – слив’янка
проміння вохрове останнього сонця
і айстри
і джемпер татовий
у ромби… святковий…
не прала
ще степ не вивітривсь…
убоге тепло
але все ж – передзим’я здужає
а місто пливе
а місто бажає втриматись
в останній надії
за гілочку небайдужості
за сповідь
за серце…
і тануть примхливі ламані
життєвих самотностей
сльози на очі просяться
дощі усміхнуться
вже рідні
сумирно-лагідні
і підуть
у татовім светрі
по той бік осені

Сів у таксі останній літній вечір,
Сьорбнувши в мене кави з коньяком,
Обнявши теплим поглядом за плечі,
Поїхав геть Чумацьким молоком.
А завтра затролейбуситься осінь,
Піднімуть ціни на тепло і сни.
Чи, може, нам любові передосить
На два життя й на ниточку весни?
Нехай регочуть з когось снігопади
Чи загортають в савани дощі.
Я в тебе сонця, як у Сонця, вкраду
Для пальців і для клаптика душі.

2010

Попасть на бал и встретить принца-гея?-
Не очень-то смешная шутка, фея...

Да чтоб им, в самом деле, подавиться! -
Который день- горох да чечевица...

О, "Запорожец"! Фея, где ж карета?
- Неурожай на тыкву этим летом...

В условиях устойчивого стресса
Не забывай о том, что ты принцесса.

На секонде взяла за три рубля,
А принц поверил, что из хрусталя...

Шкафы забиты, а одеть - увы!
К ста шляпкам не хватает головы...

После пятьсот семнадцатого бала
Истошный вопль: "О, как все задолбало!!!"