Щось в природі,
Нелади,
Чи то я не в настрої,
Дощ бушує,
Шелестить,
Понад місяць здравствує…
Понад місяць холоди,
І який там вересень?
Листопад – туди-сюди,
Й буде скоро березень!
Пам’ятаєш,
Жартував,
Що коли я суплюся,
То і сонечко зника,
Хмари лиш цілуються,
І гримить-гримить-гримить,
То моя істерика,
Не триває одну мить,
Котить до Америки…
Щось в природі,
І в мені,
Стала прохолодною,
Смуток не топлю в вині,
Неквапом свободою
Налюбуюсь й полечу…
Птахом вільним в ірії…
Може, ще раз подивлюсь
В очі твої…дивнії…

Пам'ятаю, жартував,
Що коли я плачу,
Дощ одразу шелестить…
Понад місяць, значить…

Заховаю любов
У рядки почорнілі,
У скорботі гіркій
Оніміли слова.
Ти на тризну прийшов
І стоїш, посивілий,
Вже далекий, чужий,
А любов ще жива!

2011

ба
на чім не спіткнися
труба
відвисли штани
і губа
а краю базару
немає
хто крав
той краде
хто пив
допиває
чортів у корчмі
під попсу ублажає
бере на коня
а приймає добряче
на душу хіба
душа закипає
а кров
аж ніяк голуба
кидається в очі
мутніє
при слові ганьба

ба
Шопен по цимбалах
і Бах
цибуля і сало
в торбах
і потом батрацьким
пропах
вагон некупейний
ще є де пірнати
в Донецькім басейні
іти
по шахтарських стопах
горланити дружно
осанни з портвейном
про синій жупан
і УПА
а потім тихенько
стовпці рахувати
пивце попивати
в Москві
чи за Рейном
вдавати що пан
свій
папан
чи пацан

ба
сама в хаті мати
слаба
чекає на сина
на рідну дитину
хоч спитого
перебитого
обавами
забавами
ситого
дай Боже не вбитого
душ власника
чи раба
їй
син
запеклось
на губах

ба
до чого ж розмова
тупа
як біль
за країну
політиків міни
співучих зірок
довге па
копай
не копай
а в гробах
всі бачили
раду
й кабміни
грядуть
поколіннями зміни
збирає охочих
юрба

ба-ба-х

17 Вересня 2013

1.

є оку де кластись
на плесах боліт
цвіте тілоріз і
принаджує медом
там небо плечасте
скидає політ
витрушує з візій
Закон Архімеда

розетки мечами
стинають теплінь
та стільки її там
утрати не бачу
так чисто між нами
що дихати лінь
і серце труїти
чим простір цей плаче

2.

мені би не впасти
до рівня людей
у їхні суцвіття
з колючим дротинням
розбитись на масті
кордони ідей
служити як витяг
з життя-трясовини

міцніє у гарті
коріння війни
і спить під рукою
відвага вершити
усе має вартість
кошторис вини
під вибраний колір
дороги пошиті

3.

усе має місце
умову і час
синці під очима
і синь за хрестами
чи витнеться ліс цей
заплаче свіча
тобі побратиме
тепліше не стане

тобі мій хороший
зозуль доберу
найкращих
солодких
щоб вічно кували
є мак у кишені
в дорогу стару
солдата обмотки
і бачення стале

та видимить файка
протреться шинель
не знатимеш звідки
тих сліз набирати
я вибіжу в зграйках
набитий в шрапнель
хай Бог буде світком
кому стану братом

нехай не осудить
натхнення моє
твоє кровне тіло
погашене жахом
нехай не остудить
не ранить
не вб’є
метал озвірілий
прудкіший за птаха

4.

не думати
легше
не знати
амінь
а десь поступитись
і не оступитись
останній
теж перший
за ним
тільки тінь
вона нерозмита
не збита копитом

5.

дивлюся
міркую
хто
що нагуляв
чи небо пташину
чи птаха
простори
і скільки дівує
під сонцем земля
вмирає піщина
стираючи море

поставлена планка
святому отцю
що цідить молитви
з церковного хору
і п’яному зранку
душею митцю
готові до битви
бики й матадори

готова любити
тичинку бджола
а стіни облуплені
справне графіті
слянки
оковиту
вмістиме стола
а брови насуплені
руки нагріті

6.

швидкі до поживи
думок таргани
збираються в хмари
і світло бідніє
вітри полохливі
немов барани
жене їх з кошари
у світ веремія

15 Вересня 2013

ти назустріч ніколи, а я не лишусь ні за що:
математика зливи поділить нас на самотність,
на розхристані ні-жності та на таку невчасність,
від якої голками скроні...

...зводить. зводить мене: то з розуму, то оскома...
три-два-жовтень — підбором осені по спині
протанцьовує на повторі, що ти — нікому,
окрім мене, не передбачений. але ні...


2013

Така пливка березова купіль...
Така купіль березова й прозора...
А ти прийшла із облетілих піль,
прийшла перетворити все у море.

Аби було з березами одним,
аби в беріз нічого не питало,
бо ти прийшла крізь ниви, мов крізь дим
мене торкнутись голосом охлялим,

та й розділила врешті хліб і сіль,
і день, і дощ, і дихання, і море,
і навіть цю березову купіль,
павіттям підперезану прозоро.

2013

Пам'яті О. П.

Гра в хованки одвічна і проста:
Ми бавимось як діти безтурботні
Хоч вже дорослі… І священна простота
Так тішить нас у дні спекотні.
Ми бавимось – в слова і прапори
І в хованки – з бабусею старою,
Що платтям білим світить до пори
У темряві епохи геморою.
Бабуся – мати бусурманських косарів
Косу ладнає для трави і квітунів,
Що головами в полі ляжуть на покоси.
Поети, гречкосії та нечоси!
Он бачите – сміється сивий дід,
Отой одвічний, що оцю забаву
Нам вигадав – отож коштуйте мід
І виноград, і сонячну заграву,
Допоки жарти сумом не зійшли,
Допоки тлін з стражденної землі
Не став водою, у яку пірнати нам –
Нам дивакам, паяцам, штукарям.
Бабуся в білому несе свою косу
А ранок подарує нам росу –
Нам, дітям чорної землі
І сонця спраглого, що світить у імлі,
Нам – квітам вишні, білим пелюсткам,
Нам – людям, птахам і вікам.

***
Падалось у слова, як у трави,
неначе вперше.
Думка летіла над полем,
як білий вершник,
збиті підкови губилися –
то на щастя.
Я також летіла, здається, –
аби не впасти…
І ти підставляв мені руки,
чи, може, крила.
І падали ми у небо,
високо.
Сонце зріло…

Ми дивились одна на одну...
Через прірву шалених літ,
через відстані даль холодну
визирали свій юний світ...
Очі в очі... Ті самі очі -
ледь помітним серпанком сум.
Ніжне личко, ще геть дівоче
вже захмарене плином дум.
Тихий голос. Звикаю знову -
поза часом він став чужим...
Ловить вухо неквапну мову,
око - рухи, а поза тим
серце стислось - уже сумує...
Як то живо крокує час!
Та журитися не пасує,
що не стало колишніх нас...
2013р.

Любилися - ночей не рахували.
Прощалися - і жодної сльози.
Земля не провалилася. Не впали
На землю небеса під час грози.

Роки минали - зерна виминали
З тугого золотого колоска...
Любилися. Прощалися. Прощали.
Пишу я ці рядки - тремтить рука...

2003

Ще святять ранок давні верби пізнім світлом,
Плете барвінок швидко свій зелений сон.
В дзеркалах листя лип крадеться сонце зблідло,
І косить рій комах безжально хмар лісок.

Зірки червоні визвірить стара шипшина,
В її колючий смуток впаде дощ вночі.
Вдягає неба шал, як дикий сміх, ліщина.
І клянчать в птахів крила п’яні спориші.

Гуляє дощик за вікном
Простоволосий.
Дивлюся знов сумне кіно,
Що зветься «Осінь».
Сюжет відомий, а проте
Усе можливо:
У мряку стихне, чи зросте
Той дощ у зливу,
Чи заспокоїться умить
Пора плаксива,
Що встигла добре очі вмить
Дозрілим сливам
І щічки яблук, що униз
Готові впасти?
Не плач, красуне, усміхнись,
Ти – гарний майстер.
Від сліз твоїх земля сира
І небо хмарне.
До справи братися пора –
За пензлі й фарби.
Вікна екран піймає суть
У дні веселім,
І «Літом бабиним» назвуть
Ряд кращих серій.

У вересні і сонечко пече.
У вересні і ластівка щебече.
У вересні і щастя не втече,
І мрія не подумає за втечу.

2009

Не помідорний вересень, хоч плач.
Стеблини сохнуть і гниють томати.
Не хочеться вогню їх віддавати,
Та ми у вересні, і він не винуватий:
Не помідорний вересень, хоч плач!

Не помідорний вересень. То ж, плач.
Хоч кожен кущ і плодик неповторні,
Та ми у вересні, і він не помідорний,
І траурно ревуть вітрів валторни:
Не помідорний вересень – заплач!

Ні, помідорний вересень. Пробач,
За цю мінорну і дурну напругу.
Ще поростеш, - кажу тобі як другу,
Та я – не сам, і ширять чорну смугу:
Я – виривач і приятель – копач!

2010

Осінь, я цілую руки вам.
Зблизька вас побачити боюся.
Навперейми втомленим рокам
він ішов, чубатий і безвусий.

Осінь, я не спала уночі.
У вікно - то листя, то проміння...
Марились видіння і дощі,
Рушники і любощі осінні...

Рушники і любощі чужі,
Що цвіли небачено і біло...
Осінь, ви скажіть мені, скажіть -
Я відтоді дуже постаріла?

З української землі
В чужину, в якій живу
Привіз хлібні колоски.
Ними ікону святу
Прикрасив в обжинків час
З вірою, що божий хліб
Це пожива для ВСІХ НАС,
Всіх розкинених осіб...
15.09.2013р.

Відчиняється вересень -
довго вагатись негоже…
Над каштанами – дощ,
а під ними – трава і пісок…
Припадаю на хвильку до літа -
відразу не можу
подолати себе і зробити
небажаний крок.

Посуваю у вересень…
Тихо пройду, а потому
озирнуся провинно
і вдячно на осінь оту,
де гартується серце,
стинаючи острах і втому,
і мудрішим стає на дощі,
на туман і сльоту…

І не мине мене щаслива доля
брехні та осуду, миття моїх кісток.
І буду темою (о, ці людські фривольності!)
смаколиком на гострий язичок -
пожовклий, бо від жовчі слід лишився.
Ще й покусають, поплюють і покричать...
За них у храмі помолюся... і у тиші
поставлю свічку за здоров'я...
Їм -
свіча.

Не так давно був в пелюшках,
Сьогодні йде у третій клас…
Розумненький, не по роках,
Міркує вдало, про запас,
Мудрішає й росте, дай Бог,
І радий зустрічі щораз,
Маленька сваха, чудо-хлоп,
Дивує всіх, всім фору дасть.
Спитав мене:
«Коли по лялю?»
А я мовчу і посміхаюсь…
Аби сама, Антончик знала…
А то все маюся і маюсь…
«У тебе мають бути діти,
Мене ти чуєш, тьотя Віта?
І має бути чоловік,
Надійний справжній помічник!»
Всміхаюсь тихо…
«Тьотя Жанна,
Ти маєш бути теж кохана!»
І Жанна мріє про своє…
Здавалось, все для щастя є,
Не вистачає лиш дрібниці…
Дарма, що «жити в рукавичці»,
Але коханими й разом…
Малюнок подарує гарний,
А там сюжет – сімейна пара,
Авто, будиночок і сад,
І як такому не радіти?
Душі бриніти, щастя світом
Блукає десь…шукає путь,
Я обійму малого міцно,
До серденька свого притисну,
Здоровим і щасливим будь!

Ти закриваєш очі долонями,
кажеш, мене немає,
звісно, це ж твої долоні,
роби з ними, що забажаєш.

А далі ще затуляєш
вуха собі подушкАми,
кажеш: “Халепа, ні слова не чую,
тут вітер заносить до краю”.

До краю, до біса, я знаю,
це така твоя терапія,
це ти, хлопче, мене забуваєш -
то й добре. Тепер ти це вмієш.

"Тоді з ними приходить Ісус до місцевості,
званої Гефсиманія,і промовляє до учнів:
«Посидьте ви тут, аж поки піду й помолюсь отам".
Євангелія від св.Матвія, 26:36

Узяв з собою Петра
Та Зеведеєвих синів -
Івана з Яковом,
Трохи відійшли од дому,
Став під оливою Ісус і каже:
«Млосно мені на серці якось.
Побудьте тут одні. Невдовзі повернуся».
Десяток кроків не пройшов – упав
І став молитися й благати Бога:
«Отче мій, якщо можливо,
Хай обмине ся чаша:
Бадьорий дух, та немічне все ж тіло…
А проте – не як хочу я, а як Ти…
Вернусь до охоронців, наберуся сил
І далі поведу розмову із Тобою».
Та що це? Покотом лежать…
Хропуть, що аж за версту чути…
Їм байдуже , що діється зо мною.
Петре, розбуди товаришів,
А я піду далі молитись:
«Отче, єдиний мій пораднику,
Якщо не можна відвернуть сю чашу,
То хай на те буде тільки Твоя воля!»
Сил не стає… Увесь тремчу…
А охоронці?
Начебто не просив їх , не соромив.
Захропли удруге. Марне їх будить…
Знову заснуть. Їм же не болить, як-от мені.
Роблять, як тіло накаже, а не совість.
Помолюся ще – і будь-що буде…
«Вставайте ж, нарешті, соні!
Зближається година,
Що в руки грішників
Сина Людського віддадуть на згин».
Ніхто з них не вступиться за мене…
Відречуться й розбіжаться по домівках…
І що вони розкажуть про мене?..
Тим паче про мою справу…
Не розуміли притч, просили розжувати…
Шкода, що ні рядка не написав,
Як попередники пророки.
Не писав, бо ніколи було.
Руками й словом лікував.
Кожен по-своєму витлумачить мої слова.
А що вже казать про тих, хто їх не чув…
І кожен вважатиме, що я отак сказав.
Скільки нісенітниць нагородять!..
Дай Боже, щоб тільки сперечались.
Щоб не дійшло до бійки й різанини.
Найперше – моїх братів по крові.
Тремчу, та не од чекання смерті,
А од того, що станеться по ній.
…І так на серці млосно…

Я знаю, що впасти не дасте,
Як крила раптом обімліють,
В цю мить підставите плече…
А інші хай не розуміють…

Я хочу, щоб були завжди
Таким, як є, були зі мною,
Щоби образить не дали
І в серце не впустили болю.

Я вірю, витрете сльозу
І руку подасте в потребі.
І як зі сцени я зійду, –
Мене підіймете до неба.

Ми в вірності між нами не клялись

І зустрічались з Вами рідко, випадково,

А в серці звідкись ревнощі взялись,

Хоч знаю, що для Вас я є чужою.

Чого мене тривожить погляд Ваш,

Чому бентежить серце голос?..

Яка різниця, що в цей час

Думками линете до когось?

Я знаю тільки лиш одне,

Що хочу бачити Вас знову й знову,

Щоб інколи хоча б шукали в снах мене,

І поглядом стрічатись, ніби випадково…

Непомітно в суєті, і якось неспішно,
Друзі за межу iдуть – на душі невтішно.
Хто життя, мов факел ніс, а хто жив несміло,
Не у цьому нині річ – я усіх любила.

Гриць - за сином кумував, у Люби - хрестила,
Про дерева - Іван дбав, щоб усе родило.
Любій подрузі Ганнусі - серце я звіряла,
Таємницю збереже – вірила і знала.

Хто був праведний, чи грішний – не можу судити,
А без них мені сьогодні одиноко жити..

10.07.2013р. Надія Таршин

Етюд

Вже мольберта свого залюбки
Розкладає художниця-осінь.
Де-не-де, колоритні мазки
На зелену палітру наносить.

А довкола хвилюється світ,
Бо чекає, наповнений щемом,
Коли жовтень увійде в зеніт
І засяє жаданим едемом...

2013

Мусила бути відвертою,
наче прочинені двері.
мусила вірити людям,
інколи бити чолом.
І були у мене манери
(у мене були манери?!)
на камеру, як у студії.
Питається, а чого?
А, власне, хотілось волі
і джинсів на розмір більших,
і светрів по шість ікс елів,
і подихів у засос.
І вірилось (ще у школі)
у тебе, міфічно трохи,
і дуже розкуто. Знаєш,
а снилося, що ось-ось…
Ти, кажеш, не спав до ранків,
і марив, і щось писалось,
і щось не давало жити,
і дні вигорали вщент?..
Так добре сховати душі
за вісім замків і клямок,
так добре, коли не лізуть
ні друзі, ні вороги,
коли у тобі я перша,
хто має ключі від сонця,
коли у мені від тебе
забилось нове життя…

ця війна - це моя безнадійна війна!
я нікого не зву до безжального бою.
ми платитемо будем майбутнім сповна
за поранені душі сліпою любов'ю.

сім безсонних ночей, сім розбурханих днів
ми вели удвох безкінечні баталії
ти, мов лучник, пускав сотні труєних стріл,
що сікли моє серце з горла до талії.

і летіла, мов лава, пульсуюча кров -
проросли троянди, пускаючи пуп'янки...
до яких вірувань, до яких молитов
ти вдавався, коли поглинали сутінки?

до яких богів ти відносив дари,
сповідався у храмах, ввірявши покуту?
і тепер на колінах кажу я - бери
моє серце, що повне гіркої отрути...

ця війна - це моя безнадійна війна!
я стою для тебе душею оголена...
беладоною пахне сорочка лляна -
я тобою отруєна чи відмолена?!

Я, напевно, дитя дощу:
Мені солодко й затишно в цій купелі.
Парасолевий день впущу
І у ринви збиратиму акварелі.

Я, напевно, дитя вітрів:
Видихаю та дихаю донесхочу.
Сивим подихом на поріг
Знову осінь дмухнула й зове на прощу!

Телевізор споглядаю
В день годин по сім.
Чай, бува, не допиваю,
А бува, й не їм.

Монітором все «годую»
Інтелект я свій.
І усе перевернулось
В мене в голові.

Коли посмішка людськая
Світить на лиці
І волосся осяває –
Геть контрасти ці!

Я цього не уявляю
Й до екрана йду.
Там волосся обрамляє
Він або… ду-ду.

Я вже знаю, не здалося,
Це - (нормальний!) вид.
Усміхається з волоссям
Тільки трансвестит.

Неприродного багато
В справжньому, дивись…
Певно, теле-тарганята
В мозку завелись.

16-17.09. 7521 р. (Від Трипілля)(2013)

Гонориста зелень
(гонориста зелень)
скаржиться на сни.
Вересень - не червень
(вересень - не червень) -
перший восени.
Обіцяє стиха
(обіцяє стиха)
вересень журбу.
Радістю не диха
(радістю не диха)
вітер на вербу.
Зморене коріння
(зморене коріння)
пошепки чита
сонячне проміння
(сонячне проміння).
Те, що доліта.
Тільки сни в сорочці
(тільки сни в сорочці)
самі по собі
ходять, першоходці,
(ходять, першоходці)
листям на вербі.
А верба не хоче
(а верба не хоче)
вірити у сни.
Восени дівоче
(восени дівоче) -
те, що - восени.
А вербі і досі
(а вербі і досі)
хочеться тепла.
Уніформа "Осінь"
(уніформа "Осінь") -
сонні два крила.
Налітають ночі
(налітають ночі),
засина верба.
Тільки дні - коротші
(тільки дні - коротші),
а життя... Хіба?


16.09.2013

Земля моя з долоню…
Ти одна
Мені потрібна,
І завжди – зі мною.
Горджусь твоєю кров’ю вогняною,
І гордість ця, мов гори, крем’яна.

Під завивання вовка і шакала
В твоїх лісах, в ущелинах крутих
Була ти завжди доброю для тих,
Хто йшов з добром,
А злих – ти покарала.

Земля моя з долоню...
Та важка
Долоня ця борола лиходіїв,
Розбила чашу з ядом Візантії,
Зігнула сталь турецького клинка.

Тютюн твій продавали гендлярі
І кров твою за безцінь продавали,
Та всі вони, розчавлені, упали
В безодню гір,
А ти стоїш вгорі.

Здійснилось чудо:
Посеред зими
Весняно посміхнулась ти до мене,
Забагряніли квіти і знамена,
І шлях відкрився рівний і прямий.

Квітуй же, земле!
Потом полива
Болгарин твій чорнозем і каміння,
І лине скрізь трояндове пахтіння,
І вітер пісню радісну співа.

Земля моя з долоню...
Та вона
Могла б мені і Всесвіт замінити.
Я вічно буду землю цю любити
І шанувати предків імена!


2003

(Моїм однокласникам, випуску 1958 року)
Де ви тепер, дитинства мого свідки
І подруги мої й товариші?
Де вас знайти і зустрічати звідки,
Й поговорити з вами по душі?

Якими ви за півстоліття стали?
Яке судилось долею життя?
Чи ваші внуки вже повиростали
І їх яке чекає майбуття?

Чи не забули рідний дім і школу
І наших мудрих сивих вчителів?
Наш випускний і зорепад навколо…
І до світанку тихий сміх і спів.

Якби-то можна все вернуть спочатку,
Пірнути ниць у росяну траву.
І знову поспішати спозаранку,
Й заглибитись в Хоролу синяву.

Відчути знов холодний смак водиці,
Що зачерпнули з дна, із глибини,
Прямо з відра солодкої напиться
І крижаної диво-гаїни.

Чи зігрівають рідкісні хвилини
Дитинства і коханого села?
Малої не забули батьківщини?
Й стежини, що додому вас вела?

В дитинство повертайтеся частіше,
Згадайте школу, наш веселий клас…
І буде легше жити й веселіше,
Нехай Господь оберігає Вас.
28.08.2013

Гортаю сторінки свого життя
Безсонними і довгими ночами,
Не кидає блаженне відчуття
Земля, де я зросла, й молитва мами.

Хатину бачу у коротких снах,
А на столі згорьовану хлібину,
Святі ікони в білих рушниках,
Матусю всміхнену і всю родину.

Далекий спогад в серці ожива,
Дитинство босе біля річки скаче,
Лоскоче ноги молода трава,
У лозах горлиця за літом плаче.

Пірнаю в теплу воду запашну,
Настояну на лепесі та м’ять
Гірчить в повітрі запах полину.
І коники цвірінькають завзяті.

Матуся йде між золотавих нив,
Ласкаво зве вечеряти до хати.
В дитяче серце Бог бальзам розлив
І я готова світ увесь обняти.
10.08.2013

Гори, вкриті перинами хмар,
засинають під музику зір.
Їм підморгує місяць-батяр,
що пливе по Чумацькій стезі*.

Сниться їм, що вони повні сил
у своїй первозданній красі:
ще не вигадав люд бензопил,
ще купається сонце в росі.

Але нічка коротка така,
і новий заяскравіє день.
І підніметься знову рука,
щоб з’явився іще один пень…

15.09.2013

А скрипці звук пече у пружні груди,
Трембіта бачить з поміж хмар озон.
Чому такі дешеві стали люди?
Не пісня з приймачів луна – «музон».

І душить кашель Лесину сопілку,
Їсть дримбу дим, неначе той черв’як.
Мого колегу прийняли у спілку,
Але у ній він жайвір-одинак.

Шиплять йому:твоє не популярне,
Хоч живеться з самого джерела.
Від матів стіни чорні у кав’ярнях,
По горло у шансоні …voila*.

Жебрак-скрипаль, як песик під порогом,
Його «Гуцулка…» нині не в ціні.
Сльозу зронив музика одноногий,
Вона торкнулась до душі й мені.

*Ось (із французької);

Ледзь вайна, з бліжэйшей з ўправ
бюст я Леніна забраў.
Цешыў бюст мяне щоночы
лепш, чым нават бюст жаночы.

2013

Не мед в селі самотній жінці.
Якщо красива й молода,
Сьорбнеш біди по самі вінця,
І на закуску – теж біда.
Буває, хто лиш привітався,
І вже селом пішли плітки,
Що «той до неї залицявся».
Ох, довгі бабські язики!
Варвара тих проблем не знала,
Коли в конторі працювала,
А як попала у бригаду,
То вже й сама собі не рада.
То зоотехнік ляпне дещо,
То конюх лізе, як назло,
А по селу завзято плещуть
Про те, чого і не було.
Хтось недарма сказав, що долю
Не обскакати й на коні.
Запав на Варку Бараболя,
Вона ж на нього - наче ні.
А конюх вибився у люди,
Зробив кар’єру – бригадир,
Не п’є, живе на повні груди,
І вже господар - хоч куди!
Якби ще в хату господиню,
То більше нічого й бажать.
Здолала Варочка гординю,
Роки не йдуть-бо, а біжать.
Якого принца їй чекати
В напівпорожньому селі?
Проста доярка, ще й без хати.
Коли й дорослі, і малі
На тебе часто пальцем тичуть,
А в гості майже і не кличуть,
Бо, делікатний то момент,
Самотня жінка – конкурент.
Не довго думала Варвара,
Бо не одна вона така.
А Бараболя – гідна пара,
Тож варто дати рушника.
Не буде лізти зоотехнік,
Помалу стихнуть бабські брехні.
…Як урожай зібрали в полі
(Тим часом серій п’ять пройшло),
Тоді у Варки й Бараболі
Весілля справило село.

Оцим приємним епізодом,
Щоб серіал вам не набрид,
Пора закінчити, бо згодом
З нудьги заплачете навзрид.
Та придивіться-но пильніше:
Навколо вас – глядацький зал,
Наступний день іще допише
Нові сюжети в серіал.

Кінця не буде в серіалі –
Життя продовжується далі!

(1998-2013)

Мов думки важкі, на кшталт свинцевих плит,
хмари сунуть над хмурними горами;
жовтим плесом – тіней монотонний плин,
плесом річки між гілками голими.

Зникли за луками у вільзі імли
вежі і хати; а сонце з муками
дивиться кривавлячись, як вечір тьмить
верби, що здаля чорніють круками.

Все похмуре, зимне; тільки битий шлях
в присмерку не спить, допоки на очах
не зникає в людських буднях безвісти.

Лиш тополя горда, у свій лист сухий,
про життя шепоче темноті глухій,
наче одинак той серед всесвіту.

2012

Желанье, братцы, жрать да гадить
с натуры нашей не изгладить,
мы расселяемся по весям
без громких фраз и звонких песен,

но после нас, едрёна вошь,
с «отчизны» новой шиш турнёшь.

Явившись в дом без приглашенья,
глумясь, плюём на ваше мненье:
важней всего ведь наше право
жить так, как это нам по нраву.

Заняв жилище вплоть до дыр
мы славим тараканий мир.

І
Як мандрівний бурлака,
старець або кобзар
жити
і не боятися половців чи хозар
рекету чи інфляції –
тільки хвороб ліричних,
і пити горілку повільно
і думати про вічне…

ІІ

Дніпро..Петро…
Ріка й рука..

Без рибки і без мужика –
Не проживеш..
Твій шлях – вода
І капітанська борода…

Знову мчаться білі коні
Через ті далекі сни,
Коли мамині долоні
Ніжно гладили - "Засни...".
Разом з піснею матусі
Безтурботно засинав;
Білі коні паслись в лузі -
Доганяв - не наздогнав.
Буйногривого такого -
Шия лебедем - коня,
Що манив мене малого,
Бачу я тепер щодня!
І покликали далекі,
Серцем вигріті літа,
Білі коні та лелеки -
Долі згадка золота.
Разом з ними помандрую
В мріях виплекану путь.
Теплий спогад завирує -
Те довіку не забуть!
Літ промчала кавалькада,
Спогад той подаленів,
Як ота солодка знада
Ворожбиних диво-снів.

уявляєш
уявити не міг
як лишати міста за плечима
знелюбити в собі батьківщину
і валитись дослівно із ніг

запитаєш
що питати хотів
перехожої в чорній хустині
павука на вікна хрестовині
рідних душ в самоті

нагадаєш
що гадати не варт
скільки щастя в яких одиницях
де поріг за яким не сидиться
де життя більше схоже на жарт

та приб’юся
як вітри не приб’ють
паперовим корабликом в серце
сивиною в новому люстерці
гребнем хвилі душі солов’ю

м’якне думка
пластиліновий сенс
я виліплюю Бога із таїн
і себе боженям називаю
в будь-якій голові можна все

15 Вересня 2013

їдь
голово
їдь
може зустрінемось
якось
на трубах
начистимо мідь
налиєм вогню
у воду шубовсне
наш якір

а нині
із тінню дуель
задіяні
всі мої трюки
вона
споконвічний Авель
сповзає стіною
за звуком

тоді
розпадається
вщент
як сонця вдягаю корону
та хмари
кривавлять дощем
і я
позбуваюся трону

душі набираю
для сліз
очей позичаю
для вікон
для вічних вокзалів
коліс
а слово
тримаю
на ліки

забувся
мовчать земляки
продався
зеленому дідьку
і падають краплі
немов мідяки
щебечуть по-янгольськи
дітки

їдь
голово
їдь
приїдеш
пришли серцю вістку
воно
на півслові стоїть
у горлі моєму
мов кістка

хвилину
знайди
що не ходить по колу
із міді
вогню
і води
що дихає
лісом із рук
а не полем

знайди
приведи
всі світи
до одного
де тиші кути
і мости
і пороги

їдь
голово
їдь

11 Вересня 2013

Осінь. Осінь. Осінь. Осінь.
Сивий шовк трави…
Я в усміхненім волоссі
Погляд твій ловив.

Бачив я, як вечір тане
Ув очах твоїх.
Мов життя мого світанок –
Сонцебризний сміх.

Чисте сяйво піднебесся,
Радість на путі –
Ось як, люба, ти зовешся
У моїм житті.

15.09.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

За муром декілька майне століть
У сірих вицвілих донжонах.
Світанок віддає останню мить
Гарячим полум'ям Верони.
Іду з тобою, дівчинко руда,
Мовчать природи гобелени...
І стелить тихим шурхотом хода,
Зірками різьбить листя клена...
Цей слід із крепдешинових жоржин,
Цей дух тобою проростає...
В руці, мов лава, хутра палантин,
Що знову приведе до раю...
До краю позолоти та вогню,
Де ми - одвічні сибарити...
Торкнутись жару - руки простягну...
Ну як цю осінь не любити?!

Як всі ті, хто тебе любив,
Розривав на клапті, віддавши душу,
Я пробачаю все, хоча не мушу..
Ти - мій внутрішній рецидив,
Що вертає мені імла,
Де так повно страху...так повно болю...
Кожна із нас колись була любов'ю...
Кожна із нас колись була...
Тож іди, доки ще мости
Не палила дотла разом із серцем...
Цей осінній день - моє інтермецо,
Це востаннє зіграєш ти!

Криваво йшли. Ламаючи кістки.
І рвали плоть... Мечем, ножем, зубами.
Злипались вії. Лився гул низький –
У вуха, в ніздрі – згустками-ковтками.

Глитали ми. Життя чуже і тлін.
Вбирали-всмоктували до краплини.
Живились падлом.
Спали на землі.
Не йшли дощі – лизали мокру глину.

Її викопували з глибини…
Туди скидали засмерділі трупи –
вже їсти не годилися вони…
Із тіла не зчищали шкаралупи –

старого поту, крові, гною, сліз…
Старого болю, розпачу і люті…
Хто йти не міг – той між камінням ліз.
Ми йшли вперед. По істини забуті.

Нас вів Ніхто. І стали ми ніким,
в пісках пливучих втративши подобу –
людську чи Божу?..

Щастям золотим
котило Сонце дня зім’яту пробу.

Струміли води рвійної ріки.
Дзуміли медом-травами левади.
Тремтіли візерунчасті зірки
у кроні лісу. Тіняві аркади

здіймалися уступами гори,
де на вершині озеро іскриться…

Бруд.
Лють.
Пустеля.
Кров.
Повзи… Гори!
«Сліпі в раю». Художник С.Провидця.

2013

видаляй мене – деліт на один два три
розвалився зореліт із банальних рим
я чекала в горлі ямб – це передчуття
не твоя
та звісно я – з інопланетян

шкіра тоншає з долонь сиплеться тепло
а слова твої як сон місяць розколов
я зникаю між орбіт
хай космічний вир
переплавить псевдоміт в жерлах чорних дір

Іде сільським культурним центром
Василь Петрович у брилі…
Ти ба, у двір старої церкви
Чиїсь корови забрели.
Була й гуртожитком, і клубом
Стара церквиця в різний час.
Служила ввічливим і грубим,
Усяке зносила не раз.
Звели в селі Палац культури:
Бібліотека, сцена, зал…
Тепер там склад макулатури,
Не те, що десять літ назад.
А от в гуртожитку потреба
Давно відпала. До села
Чужі не їдуть, молодь греба,
Свої – аж курява лягла!
А церкву начебто відновлять,
Згадали Бога у селі,
Таке, принаймні, люди мовлять.
Та півсела – уже в землі…
Аж ось назустріч, де не взявся,
Петро, що кіньми гній возив,
Під’їхав, чемно привітався
І закурити попросив.
- Я?! Закурити?! Як ти з этім
Посмів до мене підійти?
Та я ж працюю в сєльсовєті,
А не у конюхах, як ти!
За Василя ви, певно, раді?
Нічний він сторож у сільраді…

1998
(закінчення - у наступній серії)

У каждого из на планете живущих есть
как минимум одна замечательная черта.
Черта закрытого (увы, очень редко) рта.
Из-за которой, правда, ни высказаться, ни поесть.

2013