… чи була вода жива, чи здавалась нею?
Що ти знаєш, сухокорінна, простоволоса?
Соки сонця у серці шавлії п’єш, і феї
ніжнонічні тобі ще брешуть і зорі носять

у долонях звіра-зайди, що – поряд наче,
аж руїни пахнуть вином і рипить підлога…
Але світло над вами мучиться. Світло плаче:
так рида – не знати, що ‘йму просити в бога…

Щойно світло загасне, то справді загасне світло,
і загусла рука в сьогоденні мине, мов гусінь –
з абрикосів на смаженім дереві, що солідні
мілілітри неба ним спеку нічну закусять.

І зав’язані очі звички розв’яже погляд.
І тривалість ридань тропічних драконорівна,
наче нитка – з ребра сорочки, впаде на голе
поле «поряд-на-крові»…

…із крові бур’ян-царівни
виростають у воду студену на суднім ринку.
Випадають ув осад осені-дивожерки…
І горять, як останні багаття, солоні скрики.
І ховаються зорі в рани, мов у кишеньки.

Й табунами приходять спокуси і темні фіри
шкодування за світлом – від рук, що загусли в меді
засинань у хурделиці теплій наплічній, ирій
випадково лоскочучи пасмом – немов безсмертя

швидкоплинним життям турбуючи…
Спи, бур’яне!
Страходихай, зачувши звіра, зорю чи завтра…
За вікном дерева смажені марсіани
роздають самотнім, яких більш ніхто не знайде.

За душею вітер плачеться смолоскипам
про якусь любов убивчу та спробу втечі…
Біля серця гномик ниточки чорні сіпа.
Дзьоба півень ранку сірого битий глечик.

А прокляте світло гасне повільно-стрімко –
цуценята дохнуть довше без буди в холод…
Не тремти, долоне, наче мала тваринка,
як остання травинка ніжності шкіру вколе!

Щем. Остання нитка усмішки рветься вогко
на дві змійки відчаю – ох і до тебе липнуть!
Спи, бур’яне, спи. То ходить не вовчик – вогник.
То забуті тіні закоханих смолоскипів

шурхотять дощем і мертво шкребочуть стіни.
За тобою йдуть – жаліти, а чи зломити,
щойно день закусить сутінки чаєм синім,
щойно ти з долоні випустиш пташку світла,

щоб воно загасло десь, а не тут – на волі,
в бур’янах-жінках, що пахнуть теплом смертельним…


…ой, вода студена… ой, мертва вода... ой, долі –
далі долі тече пітьма… і горить метелик…

Середньостатистичний графоман
Одного вірша видає на дату,
А те, що зміст не радує мирян,
Йому елементарно наплювати.

Із глуздом він щодня веде війну,
Роздумуючи , - нині все удасться,
Лише б читач уважний не минув
Мого літературного звитяжця.

Та почерк вил щезає в течії,
Долаючи безпам'ятство безкрає,
І наново із темних надр її
Задрипаним сюжетом виринає…

20.11.13

Хоч пекло кропивою-жаливою,
Загасила, загоїла вчасно я
І навчилася бути щасливою,
Бо втомилася жити нещасною.

Я була неприступною скелею,
На везіння і радість убогою.
Здобула собі вдачі веселої,
Смутку міх розгубила дорогою.

Не обтяжена прикрою ношею,
Сподівання усі перевершила.
Я навчилася бути хорошою,
І лихого утричі поменшало.

коли до тебе приплентає моя душа розпатлана,
не жени її, пригрій, зроби їй чаю...
я ще недовершена, незібрана,
я ще недописана, недоткана,
виганяю, потім знов тебе впускаю...

кожен день жену тебе з-під шкіри,
а себе із роздумів про тебе.
ти сказав, що ти прийшов по ділу,
і, що все між нами зрозуміло,
а мені щось вп'ялося між ребер...

Холодна ніч. Маестро Листопад
на крижаному грає ксилофоні,
валторна вітру – в такт і невпопад…
І раптом: блискавиці білих коней –

небесні вої з дужими крильми!
Ураз – усе довкола побіліло…
Так затишно в передчутті зими
під захистом Святого Михаїла.

І тепло серцю – знаю, що Ти є
Архістратигом добрим повсякчасно
для нас - дітей, онуків… Це – Твоє:
охороняти від усіх напастей...

2013

То напáсть? Порóблено? Хвороба?
Доля знов зіграла прикрий жарт –
У прольоті… Вкотре. П'ята спроба…
Хоч Дідьє Дешам – не Бонапарт.

В Києві ми тішились, як діти –
Ейфорія, віра і азарт!
Мундіаль по “ящику” нам світить,
“Стад де Франс” – то круто, та не фарт…

Тре' вертати на своє подвір'я,
І чекати знов (який вже рік!)
Гальський півень, вже напів без пір'я,
У Парижі вирвався і втік.

Шкода як! Але не доскубáли,
Та злякали – ледь яйце не зніс!
В нас вже грали сурми і цимбали,
Потім теж не бракувало сліз…

Бігала полями Дора Тійє,
Наголяса у селі Пуаль…
Але кожен українець мріє –
Ми таки “пройдем” на Мундіаль!


21.11.2013

Не варте радості,
Не варте суму,
Не варто заздрити
Чужому глуму.

І знак свароговий,
І сни рапсодій,
Утоплю погляди
У тій мелодії.

Знамення прийшлості
У шумі вітру,
Осіннs ніжності,
Колишу віти.

І зачудовані
У вірі знову,
У силі повені
Світи любові.
2013

Настане час, настане мить
Відвертої розмови, –
І я зумію вам простить
За наклепи й обмови.
За кожен завданий удар
І наміри гріховні,
За шепіт скарг і крики чвар –
Прощу усіх уповні.
На все сліпим відкрию зір
І буде вдивовижу,
Що завдяки й наперекір
Цьому я жив і вижив.
За грані честі не звернув,
Нікого не знеславив, –
Самим собою завжди був
За будь - яких обставин.
Усім простить моя душа
За невимовні болі.
За те, що інша не проща
Нікому і ніколи...
20.11.13

Для тебе я - лише приємна мить,
мереживо зі спогадів, оманна,
я - мрій рожевих ніжний оксамит,
така реальна і така туманна,
для тебе я - хвилинне забуття,
уліво крок, утеча від рутини,

й нічого більше… отаке життя:
ти однолюб - кохаєш лиш дружину

лютий 2010

Багатий, щедрий світ імен,
але сьогодні – на вершині
не Гнат, Петро, а чи Семен –
у Михаїлів іменини.

Михайлів – сотня не одна,
між ними – й жінка: хоч Галина,
усе ж Михайлик і вона,
з Михайликом коханим – сином.

Мишків, Михасиків отих,
Михайлів і усі родини
хай береже Архистратиг
і ночі кожної, і днини!

21.11.2013

До побачення, люба. Зустрінемось скоро на розі.
Ти пригоди знайшла - на філейну частину свою.
У лосинах лискучих? Мені фіолетово. Боже!..
Я тобі маякну.

Вилітаєш о сьомій. Години за дві – у Берліні.
Погуляєш по парку. У мене пізніше літак.
Ні, душею я – «за».
Та не встигну усюди і тілом.
Так.

Не пручайся, кажу. Ти - кохана моя і коханка.
Ощасливив тебе? Чи не віриш у щастя своє?
Я займуся тобою
вночі – і до самого ранку.
Так і є.


20.11.2013

Смажу сонце на пательні,
Зарум’янилось в олії,
Увібрало сили зерен,
Вітру мрії…

Світанкові теплі роси,
Веселкові барви літа,
Смажу сонце,
А в душі співа трембіта.

Виростає сонець гірка,
Тут як тут сметани банка,
Нині хай не буде гірко,
Гладко-гладко,

Дитинчата-горобчата
Вже чекають на добавку,
Ні, нема як сумувати,
Смажу вправно.

Із родзинками,
Ванільні, золотисті,
Сонця літа…
Повна чаша,
Хлібом-сіллю…
Щастям квітну.

Всі краватки твої в листопаді, як листя, багряні.
Я не скоро прийду, бо складаю у кошики сум.
Бо шліфую слова, ніби рівно відточені грані.
Так завзято беру, так затято штовхаю на глум.

Обіцяли мороз, та прогнозам не вірю нітрішки.
Мандариновий час хай настане пізніше колись.
Я не зможу прийти, бо збиратиму спілі горішки.
Бо шукатиму сніг і надії, які не збулись.

У твоєму вікні не засвітяться вогники теплі.
Не чекай, що прийду. Я сьогодні у вирі турбот.
Я відкину жалі, як старі і набридливі меблі.
І на потязі в ніч повернусь до осінніх пригод.
17.11.2013

Чи марення, чи сон, чи, може, наяву –
у чорному простОрі, у безмежжі,
без ліку душ і кожна з них свічу
несе в руці, прямуючи до Вежі.
Дорога та нерівна і слизька,
мета ходи не досить зрозуміла –
дійти туди, поки сія свіча,
а потім відректися свого тіла.
Ще й вітровій задмухує огонь.
У кого згасло, ті падуть у безвість,
а осторонь під куполом долонь
могутній хтось ховає сивий Всесвіт.
Як глиба часу, тисне височінь
і навкруги ярить ріка безодні.
На сяйво свіч паде вселенська тінь.
Твоя горить? Радій життю сьогодні!
А що тобі готує завтра Бог?
Ти у дорозі чи дійшов до краю
своїх поразок, може, перемог
і ждеш подяки: введення до раю.
Свіча горить – гріховне і святе.
І хай іти трудніше з кожним кроком,
надія є, що кожен з нас дійде
вперед лицем, а не чортячим боком.

2013р.

рік дві тисячі перший від народження господнього
зимова депресія повільно переходить в осінню
не звернувши уваги на літо і решту дрібниць
мені б протверезіти нарешті і написати вірш
як добре нам мало бути разом але не вдалось
взагалі якось життям марнотрачу
наче ще декілька в запасі
міг би стати поетом
чи навіть підарасом
але якось воно не склалось
чомусь не склалось

З крайності в крайність...
чуєш? я хочу відчути цей ранок
я буду за нього боротись
між кучугурами слів
буду світанком п'яна
буду ходити боса
я відвоюю цей ранок
у злобних богів

З крайності в крайність
чуєш? буду глушити сумління
мантрами і видіннями
твого
дурного
спасіння.
з крайності в крайність
вічність
ненависть
вірність
міряю твою тривимірність
до о-ду-рі-ння

З крайності в крайність,
не чую, не хочу, не буду,
не буду любити,
забуду, візьму свободу
від блуду.
забуду-забуду-забуду
пусти мене! чуєш, мій якорю?!
і я тобі тільки подякую
за крайність
за долю
за Будду

У натовпі загублена. Самотня.
Серед чужих шукаю лиш тебе.
Багато спогадів, приємних - сотня.
Волошки, трави й небо голубе.
Твої цілунки. Теплі-теплі руки.
Слова ніжніші ранньої роси.
Сумую дуже. Приємно-милі муки.
І знову спогади прогнали голоси.
Між нами кілометри і дороги.
Між нами тисячі облич і суєта,
А віра в нас одна, одні тривоги,
одна любов й моралі висота.

Не сприймає обману душа -
Голу істину нічим прикрити,
Та завжди слово правди втіша,
Коли совість почне говорити.
Як бува, закипає в тобі,
В серці чесному, хвиля жадоби,
Ти признайся самому собі,
Яка маска тобі до вподоби.
Зазвичай надягаєш оту,
Що виходиш із нею на люди.
Всі вітають твою прямоту
І ти гордо випручуєш груди.
Для сімейного вжитку ще є
Маска вдавана ласки й турботи-
Трохи легше на серці стає
Після стресу важкої роботи.
Але там, у глибинах зіниць,
Твоє "Я" проглядає без фальшу.
Лиш воно вбереже від дурниць
І складе твою долю подальшу...

Моя душа хворіє на самотність, -
Убивчий вірус постедемських гроз,
Оскільки в світі тьма Іскаріотів
І всього-на-всього один Христос…

19.11.13

отдышим и гарью, и солью.
побег чередою вторжений
покроем, и гавань отстроим,
и марью, и софью приженим.

Осенние балы...
Вальсирую устало.
Не та уже я стала,
Но как же мне милы -
Осенние балы!

Партнеры хороши,
Хотя они седые,
Душою молодые,
Ты ими дорожи -
С отказом не спеши!

Балы мои, балы!
Немного я устала,
Уже не та я стала,
Но для меня милы
Осенние балы...

2013

живу… мужнію з кожним роком…
тужавію, мов добрий мед…
лелію долю синьооку…
багато знаю наперед –

бо спогадів болючу зграю
навспак жену… злітаю ввись…
і забуваю… забуваю?
те, що намріялось колись…

живу… печалей повну торбу
в душі приховую – на дні…
а пам’яті невтомна корба
чогось порипує в мені…

Зачароване зілля
Заварила затято
Заболіла забута
Злістю здавлена зрада

Закрутила звитяга
Загубилася злука
Залишилася зимна
Заметіль-завірюха

Захотіла заплати
Золотою зорею
Залишилась зубата
Злість застигла змією
2013

О, Моя Леді, не суди за те,
Що нині я у вас – усюдисущо.
А пам’ятаєш: іноді зайде,
Осяє сум і утече. Тому що

Була жага побачити тоді
І кучері оці, і очі світлі
Потребою у їжі, у воді,
А нині ( я благаю!) – у повітрі.

2010-2013

Любий, це доля. Скоро зустрінемось в дурці.
Хочу пригод. Хочеться драйву мені.
Буду у жовтих лосинах і фіолетовій куртці
Маєш три дні.

Любий, це - карма. Ми ж бо єдине ціле.
Нині скандал у Києві, завтра лямур у Парижі
Може займемось тобою,
між ділом
Тілом
У темній тиші

Любий, це - правда. Ми із тобою роковані.
Просто приречені бути разом навіки.
Вже не пручаюсь. Бачу. Ми долею сковані,
ніби каліки.

Тури гуркочуть копитами,
кривавими плямами вкритими -
то зграї думок похмурих
захмарили обрій над муром,
збудованим власним зором
того, хто для себе ворог.
Годоване серцем горе…

Боже, дай мені сили прийняти чиюсь любов.
Чи любити навчи, бо, напевне, я більше не зможу.
І спасибі за все: за стежки, за думки, за покров.
Відчини мені двері. Чому стукаю, але не входжу?!

Просто мудрості дай. Бо коліна вже стерлися вщент.
Я не знаю як правильно – вчуся лише довіряти.
В мені все кровоточить. На чому робити акцент?
Ну послухай очима – навчи мене лиш пробачати.

Кинь у воду мене - і стану найкращим плавцем.
Стри невдачі мої – бо малих гріхів не буває.
В непогоду, і в сонце будь для мене надійним плащем.
Я поділю минуле на нуль – в мене більше нічого немає.

Ірина ФЕДІРКО

19.11.2013

Ця осінь з'являється зранку,
Ледь чутно подряпує шибку,
І місяця різьблену скибку
Ховає у дня філіжанку.

Пронизливі сойчині крики
Терпляче вгамовує світлом,
Облесно шепочеться з вітром
У вітах тонкої осики.

Пролазить незнаної миті
У душу. Снує павутину
Минулого. Наче картину
Малює роки пережиті.

Складає у скриню на спомин
Велику життєву дорогу,
І сіє круг себе тривогу,
Як дощ у прокурений комин.

Розмелює друзів у жорнах
Обставин. Побільшує тіні.
Журливі і меланхолійні
Приносить мотиви. Моторно

Пакує в однакові стоси
Всі прагнення і сподівання,
Зневіру і розчарування...
Неждано приходить ця осінь.

2013

В кожній хаті у вікні
Хай заграє свіча.
В Україні, в чужині
Хай за мертвих кличе...

Пам’ятаймо як було
В ті роки тридцяті
Як вбивали голодом
Комуністи кляті.

Україно, голоси
По усіх усюдах,
Який жах у ті часи
Даровано людям.

Україно, не мовчи.
Голодом убитих
Хоч в молитві воскреси.
Дай їм вічно жити.
17.11.2013р.

За місяць утретє він сонно іде сюди.
Росою горить і чернечим пером поскрипує.
...і наші хорти лижуть вітер його ходи,
і наші могили пильнують його за липами.

Ті липи - глибокі, як прожилки на лиці.
Вони наче бліднуть, і славлять тебе, і манять.
Під ними щоніч роздягаються місяці,
і воду копають, шукають у ній зітхання.

А він уже втретє блукає поміж дерев.
Чи броду не знайде, чи нашим казкам дивує...
Прокинеться баба - впіймає і роздере,
щоб тут не ходив, щоб на нас не дивився всує.

Тепер не засну я. Земля мені стогне ним.
Іду назирці, сухостоєм сліди притрушую...
І сняться мені кучеряві його сини,
і клуня простора, і ночі у ній задушливі...

Плече білостінне... цілує його роса.
сорочка скипає, мов на рисакові збруя...
Так пахне, юначе, розпачна твоя краса,
що баба й зі сну дуже швидко її зачує...

Минай, безутішний, минай той глибокий яр,
де терни цвяхами, де небо глухе, як віко.
Женуться - тікай! Як ухоплять руками - вдар!
Ти тільки - не слухай, не слухай, як будуть кликати -

Ні гожу зозулю, що виросте з молока,
ні трьох королівен, що в голку засилять пісню,
не бійся, не бійся, з очей моїх не зникай,
я тут, я сліпа, я веду тебе на узлісся.

А так би й заснула в обіймах твоїх важких,
корінням твоїм оповила би спраглу душу...
Та вже підо мною провалюються стежки,
і баба собача у пальцях світанок душить.

зелена скрипка золота струна
бринять жуками сонячному світу
щоб вився дух розкішного руна
лелів летів хоч вітром здоганяй
і щоб ніхто не втнув його зловити

щоби оте руно зайшло у цвіт
гарячий цвіт золочений жуками
щоб ваготіло літо серед віт
в рясному винограді край воріт
аж поки в біловир жуки не кануть

Збігає час і збігами рясніє
моя хода з анонсу в «делітЕ».
Жага душі, пристиджена, тьмяніє,
а з нею і натхнення золоте.

І знову збіги – смішно і тривожно.
Суровий цензор грізно супить лоб:
- Йому кажи, а він…, ну скільки можна.
Пора ексцесам наказати: стоп!

- Шановне товариство, щиро каюсь!
Клянусь Пегасом, не моя вина.
Хай скаже Муза, я таки стараюсь,
але штрикає в ребра бісеня.

Оце пишу, наприклад, «я кохаю»,
а тут раптово сіпнеться рука –
вже зайву «ка» до себе притуляю
і «я(к к)охаю» лізе до рядка.

Отак воно і(з з)бігами, буває…
Буває сам, без дідька, насмічу.
Хто без гріха, той хиб оцих не знає –
у каянні я скромно помовчу.

18 листопада 2013р.

Яблука яких яскравих яблунь
Ясністю яріють як янтарні,
Ясенам явився явір ярний,
Яблунево-яворовий янь.

Янголи ясминно-яснозорі,
Яко явки являться - ярміз,
Як ятриться яропуда ясність,
Якось яричем являється ярній.
2013

Співаю зрідка - вже мовчу частіше.
Протяла тишу гілка кипарису.
Мулькаві тіні...злодійкують ніші,
підслухуючи гострим вухом рисі.

О де ти мій, невиходжений верше, -
покинутий ув осені на зламі?
Чужіють діти - ще одне, найменше -
голубиться і каже: "любу маму".

Долоньками світанки розтуляє
і до життя штовхає ненароком -
рум"янчики, як мальви мого краю,
як окунці - вертлюшечками льоки.

Біжи, побався - килими м"яkенькі.
Орнаменти вгибаються, як бранки
та в"ються в душу червом...
ще не дзенькнув
надсадний дзвін - тривоги
колисанка.

Крізь товщу стін -
просякле світло - раєм
і чудом - далі із вікон одверті.
У семивежжі замку ще дрімають
шовкові змії - неізхибні смерті.

Черствіє світ? - а чи твердіє серце?
Крила клинком одбулої лелеки
утятий зір...уже немає сенсу
штормити біль, націливши на Мекку.

А я не думала й не знала,
Що стану стежкою твоєю.
Між бур’янами виринала,
Втікала звивисто змією
І знов ховалася у хащах,
Де не ступа нога людини,
Така неходжена, пропаща -
То відчуття до болю дивне…
А ти ступив так обережно,
Мов на струну канатоходець.
Що цю стежину обереш ти,
Подумав хтось би вряди-годи.
А далі – впевнено, неначе
Ішов по урвищу крутому
І раптом вірний шлях побачив,
Що приведе тебе додому.
І хай ти спокій мій порушив,
Я заросла б давно травою, -
Твій кожен крок лікує душу,
Щоб стежечка була живою.

Перед Зимою – сам: усі
Рослини всохли в перемир`я ,
Скорились – білі прапорці
Їх покривають – Деревія,

Що тихим голосом й гірким
Мене вмовля: капітулюйте!
Димлять багаття – миру люльки.
Незрозуміло: миру з ким?
А в криках чується граків
І колісниць, і танків гуркіт.

То Грудень Дарієм іде
Сюди з мільйонною ордою!
А Сонце в Осені не те,
(не в золотої вже - рудої)
Не те, що в Літа, не круте.
У хмарку влізло, у купе,
І в Душанбе помчиться поїзд.

Та Фермопіл зацвів мотив
Посеред смутку передмістя.
Я в полі воїн - не один,
Немов спартанці ті, що триста,
На грядці зграя капустин
Зустріне сніг зеленолисто.

Загін смарагдово-палких
Не розіб’є атака перша.
Та грак регоче: навпаки
Здадуться, бо в Зими полки
Така відправлена депеша:

«Як не злякається сніжин
І холоду не побоїться,
Як не розправитесь ви з ним
На Завірюхи сковорідці,

Тоді в Мороза казані
Зимі скоритися примусьте!»
Та поки що зелено-усто,
Зеленотвердо каже:"Ні!"
Капітуляції капуста!

2010

Геніальні думки і фрази,
не записані вмить, відразу,
у дрімотно-мрійнім екстазі
відлітають зі сну оази…

Поетично, метафорично –
одкровення нової ери!
…не забуду… таке - навічно…
й відпускаю у ноосферу…

А на ранок – «tabula rasa»…
Перемотка навспак, replay…
і – осяяння: є, згадалось!..
Креативно почався день! :)

18.11.2013

Живу в оазі – раю історичнім,
а схаменувся раптом – я сліпець:
не помічаю ні сивин -сотрічних,
ані осердя Львова, що цвіте.
Я так давно не був у центрі міста,
не пив його одвічної краси,
а нині – закохався, як невіста…
О Боже, цей Едем благослови…

17.11.2013

Бути студентом – бити
Денно свою свідомість,
Вовком на місяць вити,
Мити себе до крові.
Бути завжди собою –
Більше ж бо бути ніким,
Їсти образи й болі
Під екзотичним «ніком»…

Прагнути бути кращим,
Світ виправляти нині,
Бути на дні безодні,
Лежачи там на спині,
Бачити протиріччя.
Брати за голос гроші…
Знати, що всі погані,
Й тільки «свої» – хороші.

Пити із пляшки й кружки
Пиво й шкідливу «Колу»,
Канцерогенні чіпси
Жерти і йти по колу.

Брати когось за барки,
Потім когось за поли,
Вірити лиш феншую
Й друзям, батькам – ніколи.

Бути щодня героєм
З шаблею й на коні!
У коридорах долі
Вміти сказати «ні».

Пішки чи автостопом
Світом до щастя мчати…
Бути багатим дуже –
Гривню в кишені мати.

Бути студентом – жити
Нині. А далі, потім
Ждати стипендії, ждати,
Облитої кров’ю й потом.

Бути студентом – значить
Вдавати святе за грішне
І навпаки. Шукати
Правди в собі побільше.

І аферистом бути,
Й бути колись недбалим,
Творити суспільний устрій,
Не думаючи про бали.

Бути студентом – пити
Часу вино хмільне
І знати фатальну фразу,
Що свято колись мине…

08-11.07, 17.11.13


Вітаю з Міжнародним Днем студента всіх хто був, є або буде студентом, у кого вчаться діти, онуки, правнуки, пра-правнуки, батьки, діди, прадіди, або просто предки і нащадки :)

Пародія

Тут бузьки ніяк не причетні,
Не винні капуста з грядками,
Що в музи відпустка… декретна…
Я в шоці – бо ж відстань між нами!

Не певен… Молю її – досить!
Пора зупинитися, пані!
Дітей назбиралися стóси,
Хоч більшість, звичайно, жадані…

Лелеку лякаю в польоті –
Потрібне мені безіменне?
Від суті моєї, від плоті…
Приймаю, бо схоже на мене!



17.11.2013

Я гублюся у темряві неба,
зорі холодно дивляться вниз.
Через них відчуваю потребу
знов наплакати озеро сліз.

Так безглуздо втрачаю опору
і боюся дивитись вперед,
поховала свою непокору
у недопалках від сигарет.

І ніщо не зупинить страждання
від утрати секунд золотих.
Я від Господа жду покарання,
а від тебе лише, слів простих.

Заплітає осінь коси, обсипає неба синь
У стрімкі струмочки часу, у потоки.
Голосінь чути відгомін. Уроків
Ріки року ждуть. Святинь

Позолотою крихкою вкрито музику.
До скринь ніч зірки ховає – зранку
Жде сватів. Така пора. Та очікує на ґанку
Мак-зерно. П'янку гвоздику

Холодить вчорашній сніг.
Збіг обставин. Збіг зі схилу
Променя тонкий батіг. Випробовуючи силу
День уже не чує ніг.

Ніби мачуха, ця осінь
До тепла не звикне зовсім.

17.11.13

Силу в сльозах черпати,
Втікати зі звичних колій...
Вікна душі - мов грати.
Грати смиренні ролі...

Ні - це не мій сценарій,
Жити, як Чарлі Чаплін...
Очі у віршів карі.
Вип'ю свій біль до краплі.

Місяць зійшов, як сонце -
Нині прийде безсоння,
Ласка твоя - лиш сон це.
Ніжність моя - в долонях.

17.11.13

Вже вкотре залишаюся одна,
Не вистачає так твоїх утіх.
Моя вина, у всім моя вина,
І знову цей незрозумілий сміх
І я не я, душа вже не душа,
Постійно в русі, бігаю, лечу.
Здається, швидко, все ж не поспіша,
Збиваю ноги і тобі услід кричу.
П’ю біле відкорковане вино,
Сміюсь і плачу, плачу і сміюсь.
Життя вже не життя, а казино.
І я на все по-іншому дивлюсь.
Не омину твоєї я межі,
Я вже не я, в руках скляний бокал.
Я закодована у власній мережі.
Фінал мій старт, а старт уже фінал.

всі мої записи про інших людей, про чужих,
про їхні чуття, переживання, скорботи.
бо я завмираю від звуків серця глухих
тільки тоді, коли порву нові колготи.

я, мамо, давно глуха і сліпа до життя,
не бачу кольорів світлофору, і оминаю зебру,
по вечорах більше не їм до пуття,
і в мене світяться не очі, а ребра.

всі мої двері відчиняються в одну сторону,
я рідко міняю курс,іду завжди прямо.
всі мої парадигми давно обговорені,
і я не зраджую їм більше, мамо.

всі мої друзі, мамо, висять в інтернеті,
вони не можуть зі мною сваритись - я блокую.
і я не беру телефону ні вдома, ні в буфеті,
бо я більше звуків музики, мамо, не чую.

і я більше не чую голосу совісті,
вона чи переїхала чи віддалилась
і замість моєїмолодості,
на її місці,
в мені баба-карга поселилась.

Ізнову сталося нівроку…
Жаске життя, лихе на око,
ще не зурочило мене.
Рядків напівсвідома злука
дарує нетутешню муку,
яку сторонній прокляне.

Ні крихти спокою немає,
і тільки тиша нерви крає,
терзає, як жертовний ніж…
Бо в ній голосить і сміється
запліднене словами серце,
де вільно визріває вірш…

Не сяє хмарина білява,
не гріє із висі долонь:
украла у неба огонь
поета-естета заява:

"Іти я на пенсію мушу,
і це не капризи, не сміх.
бо келих перо переміг,
а пузо подужало душу"

2013

І осміяна, і придушена,
Переслідувана не раз,
Ти – єдина моя віддушина
Для душі у непевний час.

Осліпила нажива очі нам –
Інші цінності у життя.
І Пегаси твої поховані
У могильнику забуття.

Та шпарини собі вишукуєш,
Межи сповнених жаху, шпальт.
Диво-пагонами вигулькуєш,
Проростаючи крізь асфальт.

Є загальновідома істина –
Що у світі мине усе!
І краса лиш одна, воістину,
Світ і душу іще спасе!

2013

Востаннє я шукаю допомоги.
Востаннє я прошу лиш посміхнись.
Тремчу від болю, від знемоги.
Я хочу жити, жити як колись.
Торкнись моїх долонь і тіла,
Торкнись губами ніжної щоки.
Я думала зумію, не зуміла,
Я не змогла забути ті роки.
Я зрадила, я сильно помилилась,
Я зрадила сама собі, сама…
І в цих тенетах зараз опинилась,
Де ні тепла, ні холоду нема.
Ти вже не ти, благання недоречні.
Я вже не я. Одвічне амплуа.
Це все банальності сердечно-несердечні.
Ще тіло дихає, але душа німа

скинувши вовчі маски
вівці пасуться близько
ці у святих – будь ласка
їхні невинні писки
на пасторальних фото –
вівці трембіти ватра
навіть не видно хто там
ікла сховав за кадром