Я постарів давно в свої 17.
Я не хотів, та якось довелось…
Однолітки щосили веселяться,
А я… філософ… Трясця йому! Ось..

Ось знов сиджу і думаю про літо…
Десь заблукала знов ота зима…
Не певен я, чи є тут сенс: жевріти,
Якщо вогню не буде і нема…

Давно вже філософію став вчити,
Про пристрасті читав і почуття…
Та сам себе питаю «Нащо жити?!
У чому сенс проклятого життя?!»

«Ну що воно – життя, чого вартує», -
Волаю я до всіх, вже ледь живий.
Та сірий натовп слів моїх не чує,
Холодний він завжди, завжди чужий…

І я один, не знаючи як жити,
Копаю істину, ну де ж у неї дно?
Я можу плакати, сміятись чи тужити…
І вмерти навіть!.. Людям все одно…

Я зрозумів закони всіх світів.
І сни вже дивні якось мені сняться…
Хоч як би я змінити все хотів –
Та ні… Старий я вже, в свої 17…

Де мало сонця, там правлять тіні,
де мало праці, там царство ліні.
Зайти за щастям у храм безбожний
захоче грішник, мало не кожний.
У молитвах тих немає правди –
приходять хвойди, заходять зайди.
Заплаче рабство в обіймах волі.
Йому миліше життя в неволі.
Дорога млиста, дорога сива.
Вітри колючі, холодна злива.
І гнуть додолу тягар і ноша,
але найбільше немилість Божа.
Смеркає рано. У час світання
нема наснаги, нема бажання.
А ще ж далеко, ще обрис ночі
не скраяв серце, не виїв очі.
Та чути голос крізь біль і втому:
не ставте крапку, залиште кому…

Знов здається мені
У тривожній пітьмі
Зачаївся лиш жах.
Чи примарився в снах?

Почуттів круговерть
Пронесеться мов смерч.
Зачарує мольберт
Подарований френч.

Розлетілись думки
По далеких кутках,
Лиш тремтіння руки
Видає у листах.
2013

Хоч в думці тебе я, мила,
ще цілував,
та мчав я, немов на крилах,
на серіал.
Не мильний, не кримінальний -
там нам обом
і містика виграває,
й співа любов.
Й сатира плющем і хмелем
в сюжет вплелась.
До себе спішив, до тебе,
спішив до нас.
Бо "Майстер і Маргарита"
це для мети,
бо Майстер і Маргатита -
це Я і Ти!

2011

* * *

Холодноокий місяць дивиться на світ.
Одвіку землю зігріває сонцеліт.
Лише єднання протилежностей боронить
від самознищення життєвий рясноквіт.


* * *

Яріє часу неполохане крило.
Насіння Віри і Надії проросло.
Душа радіє і дивується: якою ж
була оця земля, як Слова не було?

Замирает душа. Сердце громче стучит,
Слезы катятся сами невольно...
Здесь поэзия Лии сегодня звучит –
И светло нам, и сладко, и больно!

Этот ангельский голос читает стихи.
На лице чуть заметна улыбка...
Ведь не зря, в интернете ее нарекли
Необычно-изысканно: Скрипка!

Словно нежная скрипка, тревожит сердца
Этим голосом, тихим и юным.
Пусть «мелодии» этой не будет конца –
Не смолкайте, волшебные струны!

2013

Сріблив тіла язичник-повня,
Пив чай із липи липень-сад,
П’янких бажань алеї повні
Гортали спогади назад.

Непевний сон підводив риску,
Шарівся ранок-маніяк!
Ковтало небо чари-віскі,
Допивши втомлено коньяк.

Впускав у вікна силу космос,
Застряв у пляшці корок-час…
І тільки білі гладіолуси
Снували домисли про нас.

21-22.07.13

Ти – моя косичка. Очі – як чорничка,
Подивись на мене. Поцілуй мене.
В нас переплелися і кохання, й звичка,
Павутиння гострого срібне муліне.

Ти такий хороший... Сльози, мов горошок,
Котяться щоками з-під пухнастих вій,
Не рахую роки. Не рахую зморщок,
Бо сьогодні мій ще. Завтра вже не мій...

Ти – солодка мука. Ти – найважча відстань,
Я начаклувала б, але знаю все:
Нам розлука вірна шле недобрі вісті:
Бачу дві дороги – довгих два шосе.

Ти – моя капличка. Ти – моя дзвіничка,
Журавлі курличуть пісню про сумне:
Ти сідаєш в потяг, я ж бо – в електричку,
Будемо далеко – чи любов мине?

Прошу, послухайте мене,
Мої літа благословенні,
Хай щем кохання не засне
І долі личенько сяйне
Не відсторониться від мене.

Прожив немало на землі,
Хоча, здається, - мить єдину.
Минуле тане уві млі,
А сьогоденне на крилі
Усе стихаючого плину.

Своїм провинникам простив.
Що винен сам – спішу віддати.
Літа мої - небес листи,
У вас нема ні зла, ні мсти,
Лиш тиха мова благодаті.

Я з вами був, я був у вас,
І ви в мені, як цвіт буйніли .
Спасибі вам, що ви весь час
Мене навчали без образ
Черпати втіху в кожнім ділі.

Нехай маліє ваш ліміт,
Пора надходить косовиці,
Ви перевеслом обніміть
Мене і мій духовний світ
На лоні Божої правиці.

27.07.13

Ти сколихнула душу всю до дна.
Та що там сколихнула –
Землетрусом
Пройшлась по ній!
Регоче Сатана –
Не вперше – над розіп’ятим Ісусом.
Посміймося ж крізь сльози: дивина,
Йому вже до причастя – і в землицю,
А він до животворного стегна,
Крутого, мов окріп, свою десницю
Простягує!
Не смішно, далебі…
Ніхто тобі не вивершить корони
І трону не згромадить –
На вербі
Пліткують,
Замість плакати,
Ворони.


2007

Пародія

Хоча би не втопитися в екстазі –
В тобі буяє міць пітекантропа,
Із сукні поздирав шматочки Азій,
Та що там Азій! Де, скажи, Європа?
Пірнаєш вглиб, і гуглиш – далі… далі…
А п’яна думка десь собі чалапа –
Оті шматки напевно від Австралій?
А була ж мапа!
Не переймайся – то усе дрібниці,
Ти фантазуй – я тільки буду рада!
Пробач, отой листочок на сідницях
Чи не Канада?
В полоні-лоні… Кінчені до краю…
Зомліла вся, мов свічечка від джгута!
Сукенку я пізніше підлатаю –
Штормило круто!



27.07.2013

Чтоб изменить систему кривотолков
И свет пролить на истинные чувства
Поведаю, как стая белых волков
Заполонила алчностью искусство...

Среди толпы в затертых гранях жизни,
В полуподвалах с скомканной душой
Сидят с глазами цвета укоризны
Людишки-волки, одержимые собой.

У них любовь, как паводок весенний
Течет из уст слащавыми речами,
Струится в виде божьих песнопений.
Надуманных бессонными ночами...

Как волк из логова выходит на охоту,
Так хищный жрец, учуяв запах крови,
Спешит скорей подсуетить себе работу,
Прибавив лести к жертве в каждом слове.

Уставшие от поисков к себе участья,
Измученные болью травм душевных,
Поверившие в призрачное счастье,
Спешат они избавиться от скверны.

И...попадают в хищные ловушки
Формальных, нереальных отношений
Смазливые и очень милые лохушки,
Наивно ждущие обещанных свершений!

А зверь беснуется, подпитанный победой!
И клацает участливо зубами!
Цитаты сыплет, вдохновленный Каcтанедой,
Познав свое величие над вами!

И, если серый волк- он просто людоед,
То белый- выест душу или сердце,
Оставив от зубов кровавый след,
Насыпав на него побольше перца!!!

При этом, образно лавируя в сравненьях,
Что, дескать, сердце- на ладони гордеца,
Зверь наблюдает, как в осознанных мученьях,
Страдает жертва под влияньем подлеца...

Спешите кокон разорвать постыдный!
Не верьте трелям псевдосоловья!
Ведь "волк в овечьей шкуре"- это видно!
Не отдавайте сердце в руки шакалья!

1
Жаба: «Що ти там квакаєш, Давиде:
«Чи є ще хтось на світі, хто б, як я,
Зумів уславить Тебе, Боже?»
Ти не спесивився б так, якби дізнавсь,
Що кваканням своїм я набагато краще
Славлю Господа Бога!»
Давид: «Ти, вирячкувата потворо?»
Всевишній: «Не смій! Ніяка не потвора,
А такий же, як і ти, Мій витвір.
А твою надмірну хвалькуватість
І безоглядність у самочинних діях
Я карою наміривсь увінчати.
Допоки гріх новійський свій носитимеш?
Через тебе вбито священників.
Доег-ідумеянин уділу вічного життя лишився,
На полі бою поліг Шаул із трьома синами...
Отож, не зволікаючи, вибирай одну з двох кар :
Або зникне рід твій, або ж потрапиш в руки ворогів».
Давид: «Дорожчий рід мені, аніж моє життя...»

2
Вийшов якось цар Давид на полювання.
Бачить: красень олень з’явився на галяві.
Пустив стрілу – і промахнувся.
І доганяти здобич подався.
Та й опинився у филистимськім краї.
Відки було знать мисливцю,
Що сатана в оленя обернувся?..
«Оце так стріча!- закричав Ієсай так,
Що аж дерева затряслися.
Навідавсь сам убивця Гольята,
Щоб я за смерть брата помстився!»
Зв’язав бранця, штовхнув у чавильню
Та ще й на груди колоду важчезну кинув.
Гадав, що за мить якусь тільки бульбашки
Нагадають про зловісного юдея.
Та сталось диво: земля під Давидом опустилась
І цар живим лишився.
Якраз на ту пору голуб нагодився.
Побачив, що непереливки Давиду
І миттю полетів в Єрусалим.
«Стряслась, мабуть, біда з Давидом,
Як голуб кружеля довкола його дому»,-
Подумав Авішай, старший охоронців царських,
На мула сів і помчав за голубом.
Аж ось і триклятий край филистимський.
Не встиг розглянутись довкола,
Як поза вухом щось неждано просвистіло.
«Подай-но веретено мені!»- почувся окрик.
То була мати Ієсая й Гольята.
«Стривай, карго, ти намірялась мене вбити,
Тож Господь благословить мене на помсту!»-
І Авішай без промаху веретено вернув.
«Тепер їх двоє,- подумав Ієсай.-
Можуть мене вбити. Знищу одного».
Ввіткнув вістрям угору спис,
Схопив Давида і підкинув так,
Щоб той одразу ж нахромився.
Та поки цар летів, Авішай молився
І Давид завис поміж землею й небом.
А далі за порадою рятівника свого
Цар у високості теж помолився:
«Хоч воском нащадки хай торгують,
Аби живим лишитись!»
А як став на ноги, обоє кинулись навтьоки.
За ними Ієсай. Догнав би,певно,
Та, обернувшись, Авішай кинув:
«Ступай до матері, може, застанеш ще живою!»
Знесилів враз богатир... На коліна впав.
І мечем Гольята юдеї відтяли
Голову мстивого брата.
P.S.
«Не підеш більше з нами на війну,
Щоб не загас Ізраїлю світильник!»-
Сказав народ, як повернувся цар Давид додому.
---------------------------------------------
Ще як був тільки музикою та зятем, рятуючись од царя Шаула, Давид прийшов у Нова і попросив у священника Ахімелеха п’ять хлібів. «Нема в мене звичайного хліба під рукою, а є тільки святий»,- відповів той. Давид наполіг на своєму і взяв хліб, належний Всевишньому. Це бачив один із слуг царя, Доег-ідумеянин, і доповів Шаулові. «А Нов, священниче місто, цар побив вістрям меча все, від чоловіка й аж до до жінки. Від дитини й аж до немовляти, і вола, й віслюка, і дрібну худобину,- усе побив вістрям меча». Зі священним хлібом та з мечем Гольята, якого колись убив, Давид подався в землю филистимську.- Перша книга Самуїлова, 21:4,7-8. 22:19.
«Друга книга Самуїлова» (24,11-15) інакше відтворює цю ситуацію: «І встав Давид рано вранці, а Господнє слово було до пророка Ґада, Давидового прозорливця, говорячи: «Іди та скажи Давидові: «Три кари кладу Я на тебе,- вибери собі одну з них, і Я зроблю її тобі». І прийшов Ґад до Давида, і розповів йому та й до нього сказав: «Чи прийдуть тобі сім літ голоду в твоїм краї, чи теж три місяці твого втікання перед ворогами твоїми, а вони тебе гнатимуть, чи теж буде три дні моровиця в твоїм краї? Подумай тепер та й ріши, яке слово верну я Тому,Хто послав мене». І сказав Давид до Ґада: «Сильно скорблю я! Нехай же впадемо ми до Господньої руки, бо велике Його милосердя, а в руку людську нехай я не впаду!» І дав Господь моровицю в Ізраїлі від ранку й аж до часу умовлення,- і померло з народу від Дана й аж до Беер-Шеви сімдесят тисяч чоловіка».

Єдиний син - це вся її утіха,
Розрада у житті, її любов.
Виховує сама без чоловіка:
Покинув їх, в чужу сім"ю пішов.

Ростить свого синочка бідна мати,
На ринку заробляє кровний гріш.
Готова всю себе йому віддати
Аби від інших він зростав не гірш.

І хлопчик виростав усім на славу -
Здоровим, повноцінним, а вона
Незрячою була на око праве
І саме в цім була її вина...

Соромився син матері своєї,
Мовляв - "Сміються з мене друзі всі!
Ти, мамо, з одноокістю своєю,
до мене не приходь у школу, ні!"

Скорилась бідолашна просьбі сина:
- "Гаразд, не буду, синку, не хвилюйсь..."
А у самої серце, мов жарина,
У ту хвилину запекло. "Ні, я не злюсь..." -

Подумала. - "Кровиночко єдина,
Усе зроблю на краще щоб жилось,
Віддам останню з себе я свитину -
Не глузував би тільки з тебе хтось..."

Навчитись не зумів він цінувати
Турботи найріднішої в житті:
Син матір став ще більше зневажати
І, зрікшись - залишив на самоті.

Тужило серце матері за сином.
Донесли люди - наче одруживсь...
Дізнавшись, що і в нього є дитина,
Подумала: "...Побачу ще колись?"

І зважилась... Розвідавши адресу,
На поспіх у що було зодяглась,
Надії вплівши в сиво-русу косу -
Із острахом до сина подалась.

Зустрів з порога зрілий син і тато
Все тим же зневажаючим слівцем:
- "Знайомити з сім"єю я не стану!
Дитину ще злякаєш оком цим!

Вертайсь туди звідкіль сюди прибула!
Адресу хто дав, як мене знайшла?!"
- "Та я ж... Та я..." - Побачила й зітхнула,
Що син живий-здоровий і пішла.

Ішли роки, минали дні і ночі.
Син був проїздом в рідному селі.
Сусідку стрів: - "...На вік зімкнулись очі...
Три роки мати вже лежить в землі.

А тут, ось, на, візьми, вона просила:
Коли бува навідаєшся ти..." -
Листа вручила матері до сина.
Він прочитав й закляк, не міг іти.

"...Коли ти був маленьким, любий сину,
Ти сильно травмував свою голівку:
Потрапив під колеса ти машини...
...Я віддала тобі свою рогівку..."

"...П'янким чар-зіллям споєна душа,
Немов метелик ніжний стрепенеться!..
Тулюся до твого палкого серця,
Як Мавка лісова до Лукаша."

(kulbabka: "Купальське").


Немов нанизані росинки на стеблі,
Укутані туманом вечоровим;
Снить неба захід соняхом багровим,
Срібліють човник і сузір"я кораблі.

Тебе веде купальська ніч у мої сни
Із помислів моїх фантазій повних.
Я чарами очей твоїх бездонних
В полон узятий. Шепотом "засни"

Ти заколисуєш і пестиш торком рук,
Мене лоскочеш ніжно так вустами...
Останній промінь сонця в обрій канув...
Став Лукашем твоїх солодких, Мавко, мук.

Синьооку зорю я щоночі запалюю в небі,
Між сапфірових зір вона світить тобі найясніш.
Срібний "місяць пустун" пригортає і тулить до себе
Тої зіроньки стан, як і я твій, в обіймах, міцніш.

У моїх ти руках пломенієш, немов і жагою
Розмальовуєш, наче, для мене зірок тих блакить
У янтарно-рубінний... Що робиш ти, мила, зі мною?!
Відчуваєш, як місяць багровий уповні горить.

О, блаженна та мить, коли ніч зорепадом судомить -
Сіє в лоно землі ту коштовність заради життя.
Я ж палаю увесь і тремчу від солодкої втоми.
...Ейфорії зорі танець в ритм мого серцебиття.

Ніч народила тебе мені з місячних променів,
З трепетом сіючи срібло крізь неба вуаль,
Вкрила своїм оксамитом із зоряних пломенів
Тіло моє. Під тобою я, наче кришталь:
Грані єства твою ніжність усю віддзеркалюють.
Пестиш імлою чутливо - згораю у ній
Муками в кожній клітині, солодкою карою;
Імпульсів зливи назустріч фантазій і мрій.
Ніч тебе вкрала у мене, сховала за хмарами,
Пломінь цілунків імлистих із тіла зотлів
І одне одному іншими стали на рано ми...
В сяйві світанку зорі прокидаюсь зі снів.

Він сипле в каву замість цукру зорі,
А в чай – пелюстки диких орхідей,
Малює сотні чарівних історій,
Співає про кохання, мов Орфей.

Він любить сонце і мажорні ноти,
На перли перетворює дощі,
Казковим світлом небокрай золотить,
Різьбить із літер до сердець ключі.

Горить натхненням серед буднів сірих,
Пером жар-птиці він писати звик.
Хто в небесах запалює сузір’я? –
Це майстер казки – добрий чарівник!

- Вже скоро платним стане все.
Усі кивають: - Дійсно.
А поруч хтось зітхнув: - Еге ж.
Окрім зарплати, звісно.

- Нарешті, школу ти «дотяг» -
Татусь синка свого повчав. -
Тепер, Іванку, до пуття
Шукати б «тепле місце» час.
- Чого ж шукать? Сам знаєш ти. -
Лопоче сонно син Іван. -
Тепліше, татку, не знайти
За наш оцей м’який диван.

Обіймаю душею праотчу землицю,
Житнє поле матусі й стерню золоту
І освячену дідом цілющу криницю,
І на покутті Божу Ікону Святу.

Білокрилі осики на рідній леваді,
Де верхів’я віночок зелений звело.
Там в дитинстві шукала любов і розраду
І мене зігрівало привітне село.

Там колись білі хати до сонця всміхались,
Все у кожній господі буяло, цвіло,
Добродушні сусіди сердечно вітались…
Як давно все було… Як давно все було…

А тепер посірілі розвалені хати
Не біліють в тінистих розкішних садах,
Не стрічають дітей а ні батько, ні мати,
Лише сови ховаються в темних кутках.

Та чорніють на цвинтарі свіжі могили,
Косить смерть безупину святих трударів.
Віддали, що могли – світлу молодість, силу
Й за межу відлетіли мов клин журавлів.

Схаменімося люди! Село вимирає…
А із ним світлі мрії й дитинство святе,
Бо нічого дорожчого в світі немає,
Як хатина матусі в садку, що цвіте.

Поклонімось живим, що в селі залишились,
Тим що сіють, збирають хлібів урожай.
Їх надії на краще іще не звершились,
Та щоденним трудом вони славлять свій край.
11.05.2013

Ремонтую потроху своє відпрацьоване тіло,
Бо нема запасного, а це вже не личить поету
З молодою душею. Та деякі штучні деталі,
Як, наприклад, протези зубні, не годяться для того,
Щоб кусати і рвати обридлих моїх опонентів,
А тим паче жувати заслужену чесну шкуринку.
Добре вже, що хоч штучний кришталик одразу прижився
В оці лівому – він розрізня, хто мій друг, а хто недруг,
Відміча кольори і відтінки, і жде не діждеться,
Коли в правому оці відбудуться якісні зміни,
І я поглядом зможу обняти не лише дружину,
А й довколишній світ з Україною в центрі Європи.
Ремонтуюсь до жнив, незалежний тримаючи тризуб
В суверенній руці, – заміняє і серп він, і молот
Хліборобу з часів золотого трипільського поля.
Помолодшав, здається, на кілька епох проминулих,
Тож згоджуся, напевне, небесно-пшеничній державі
І не стану для неї обридлим жуком-короїдом.


2008

Пародія

Добре, що цей ліс мовчить віками.
Терпне, шаленіє та …мовчить…
Крони верб над нами, наче шрами,
Горизонт прорвали і блакить…
Романтичний вечір для коханки…
Вірші.
Самогон.
Політ до зір.
Мовив їй після котроїсь склянки:
- Грішна ти. Збирайся в монастир.
Після Спаса, кажеш? Пречудово.
(Ти туди, я бачу, не спішиш…)
Сльози.
Самогон.
Політ до раю…
І ліричний про монашку вірш.


2013

Ніч і я
Нічия.
Ні своя,
Ні твоя.
Течія.
Нічия.

Ніч чия?
Ніч - змія.
Сильна я?
Не твоя.
Нічия.

Вся земля
Без тепла,
Мов із скла.
Не моя.
Нічия.
2013

Тане свічка вбога,
Вогник б’ється з тріском,
Вічність рве дорогу
На паркет із воском.

Попіл – тихий спомин
За вогнем каміна,
Знов підуть у комин
Залишки поліна.

Холод шмигне в двері,
Вхопить непомітно,
Як завжди в партері
Все найгірше видно.
2013

Прозорі води у єства глибин.
Ріка глибока має тихий плин.
Міленька - гомінка і каламутна, -
Накриє мулом камінь не один.

26/07/13

У кохання нема вихідних,
День і ніч моє серце співає.
Хто мовчить, крил не має стрімких,
А безкрилий у снах не літає.

Ти, жар-птице, почуй, прилети,
Чи забудь мою пісню навіки.
Хто не вміє любов берегти,
Не почує небесного крику.

А якщо ти любов зберегла,
І втомилась, не можеш літати,
Доторкнися до мого крила,
І напийся роси з рути-м’яти...

Буде досить кількох необачно розірваних фраз.
І шматка бірюзи, що з вікна визиратиме мляво.
І схвильований день від пекучих, як сонце, образ
Обірветься за мить, як від спалаху чорна заграва.

Буде досить знічев’я різких і безглуздих бажань.
І базальтових гір, що ніколи не зрушать із місця.
І не стане ніхто задавати слизьких запитань.
В цьому липні з дерев передчасно осиплеться листя.

Буде досить півкроку до виходу. Далі – пітьма.
Метушня у вузькому провулку затихне, ймовірно.
І у серпні прийде відчайдушна, як примха, зима.
І ніколи ти більше не скажеш: «Привіт, моя вірна…»
25.07.2013

Ми удвох літували останніх три літа,
ми удвох забували міста.
І ти зовсім незаймано, так непомітно
на віки у мені проростав
непідкореним степом і маковим квітом,
буйним духом некошених трав.
Як же в нас вирувало колисане вітром
божевілля нестримних отав!
Ми були вже не друзі, ми стали не діти.
Невимовно жадали вуста.
Та сказати про це ми посміли посміти
в передсмертних спізнілих листах…
22 липня 2013

Сиди, моя пташко –
насипали кашки,
хлюпнУли водички,
не рвися, синичко.
А ти усе кажеш,
що пута розв'яжеш,
що прИпнутій важко.
Змирись, моя пташко.
Така невеличка
пташина синичка,
а вперта до краю –
все з рук випорхає.
Затисну долоні –
і будеш в полоні!
Розправила крила
І... серце спинила.
11 липня 2013

Вкушене яблуко повні
На моніторі небес.
Ще не прокинулись півні,
Блудний не гавкає пес.

Очі сльозами ще повні
Після тривог недосну.
Краплями на підвіконні
Стали думки. Голосну

Музику буднього ранку
Не увімкнули. Ніхто
Місяцю кусану рану
Не полікує. Листок

Той, що загоює, пряче
Тіло своє у росі.
Ти даленієш, неначе
Зірка ранкова. Не сіль

Присмаком на піднебінні
Тане, а липовий мед –
Вчора були у єднанні,
Завтра поїдеш… Але

Буде зі мною твій голос,
Ніжно-ревниві слова…
Ще не перейдено поле,
Ще зеленіє трава.

Стежка до тебе надривно
Зваблює, кличе… Ще мить!
Тільки кохання далеко…
Тільки кохана ще спить…

26.07.13

Чекаєм у тривозі
Холодної негоди,
Але, на щастя, осінь,
Усміхнена, підходить:

В калиновім намисті,
Одягнена в обнови:
Всі барви заплелися
В її вбрання чудове!

Ще й глоду самоцвіти
Зоріють у браслетах,
І торохтять на вітрі
Горіхів кастаньєти.

Підвіски з винограду,
Та й квіти не померкли --
Осіннього параду
Розкішні фейєрверки!

2012

Хтось пише про літо, яскраве, строкате,
хтось пише про осінь, зажуру душі,
а я про міжчасся, бундючно-пихате,
в якому «жнивують» державні мужі.

Таврують іржаве, що їсть нашу віру,
приймають закони, покару за гріх,
самі же таємно, не маючи міри,
гребуть у калитку, а дехто й у міх.

Там наше – не наше, там їхнє – в законі.
Їм дуже байдуже до тих посіпак,
що в рабстві покори, що досі в полоні
щасливого вчора, де кожен – бідак.

Амбіції, гонор і хвацька постава –
в очах променіє натхнення і хист.
Продажні актори, нікчемна вистава
й глядач із гальорки – довічний статист.

А було би добре: - Брати, обніміться!
Єдиним загалом, без «ми» і «вони».
Тут хтось засміється: хіба що насниться
у снах божевільних такої ж весни.

Бо доля – неволя, бо щастя – кормига,
бо зріє байдужість у колі чеснот,
бо наша ментальність – іронія лиха,
симфонія глупства з омріяних нот.

Хтось пише про літо, ласкаве і тепле,
хтось пише про осінь, багряну жагу,
а я про міжчасся, де ходять у жебрах,
а ще у наперстки вшановують гру.

Ці дивні скам’янілі письмена
Такі живі, що боязко дихнути.
Чиї сліди твій погляд омина
І падає в чорниці і цикути?
На землях тих, де кожен – сонця син,
Знайди себе у золоті азалій,
Щоб зрідка чути древні голоси
В своїй щоденній суєті вокзальній..

Вдивляюся в далеке-близьке
Волошками вишите поле
Ніжність торкне оголених плечей
У скронях запульсує
паросток до паростка
Листочок до листочка
Квіточка до квітки — зілля життя.

Отака вона
Струмком любові із очей
Велична квітом духмяним
Безмежна- найдорожча
Краплями насичена сповідь
Божої присяги кохання

Життя своє змінила Любов'ю
На відроджений рідній Землі
Єдину для себе - сама
Долю вибрала я...

Небом спалахне
Триколір рідноїдуші,
Я поруч з нею, змалку,
Разом купалися в теплі..

І спеки не було. Глибоке небо тане
і оцвітає день, і сиплеться дощем.
Я знаю, що колись для тебе світлом стану.
А нині сон, і сум, і мрія тільки ще.
Ще у скупих рядках не зацвітають рими,
ще бджоли не летять на вірші, як на квіт.
І ми з тобою ще не встигли стати тими,
про кого знають все, і те, чого не слід.
Люблю тебе, мого, якого змалювала
в уяві так, що ти не статися не міг.
Для щастя на землі потрібно, справді, мало –
аби цвіло, коли у вікнах сипле сніг.

пахне кіньми хитає світло
ліхтаря що закляк на розі
вітер сіно з кишені сипле
тіні грив і шовкових мітел
тягнуть вечір дощатим возом

панна в хутрі розклала карти
із повіки злітає лилик
варто знати чи мож не варто –
пан спіткнувся на линві фарту
нині правлять відьомські сили

із покинутого циліндра
дістає запальничку панна
решта пан прокурор проциндрив
з пекла суне порожня вінда
пан поїдуть сьогодні рано

пів на першу дзвенить підкова
підморгнула зоря візниці
що мовляв покладеш до схову –
душу пана чи туз виновий?
спи візнице допоки спиться

Ходить любові стежками.
Не ворожить з ворогами.
Це тому, що на шляху знайшов він Бога.
Хоч гріх сідає на плечі,
Він не йде до ворожнечі.
Душа й серце завжди на правих дорогах.

Йому так хочеться жити...
Дружина в нього і діти.
Своя віра, своя мова, рідна хата...
Своє сонце, своє небо...
Та чого ж ще більше треба?
Іде з Богом, тому він завжди багатий.

Мрію, щоб на нашій ниві
Всі, як він були щасливі.
Щоб єдналися долоні в землі рідній.
Щоб церква була ЄДИНА,
Щоб всі жили, як РОДИНА.
Молю Бога, щоб вернула в край наш гідність.
25.07.2013р.

Осі вгодив я : витягнув з води,
щоб не згубили босу холоди.
Осі вгодив я: витягнув з води,
щоб не згубили осінь холоди.

Нехай на сонці висохне оса,
нехай над серцем осінню гаса.
Нехай на сонці висохне оса,
нехай на серці осінь не згаса!

2009

Чи наяву, а чи ві сні
лежала під парканом чина*
і посміхалася мені
рожево-ніжними очима.

Та мало місця на землі,
і на паркан полізла чина,
і посміхнулася мені
злочинно-ніжними очима.

2011

* чина - рослина родини бобових з рожевими квітами-очима

віршарство зветься пиріжковим
ну я проглянув кілька штук
і навіть подумки всміхнувся
хоч голоду й не втамував

2013

Вітрами сповідається хресту
оглухлий дзвін
з порушеним осердям…
І не душа чекає милосердя –
сама земля
іде у самоту.
Гірка твоя освячена гостина,
хоча б на п’ядь
від болю відійти…
Свобода слів…
Свобода самоти…
То помолись нарешті за Вкраїну…

Паперове свято на семи вітрах,
Неба барви втратив однокрилий птах.
Цвях забитий в груди не пече уже,
Забуття не буде від палких пожеж.

Стогін будить громом блискавки з пітьми,
Пліт веде додому від воріт зими.
Полетить на волю тріснута струна,
Там зустріну долю, де лиш тінь німа.

Світ розгорне крила, нам безпечний схрон,
Зламані вітрила поверне Харон.
Тихий плач почують звірі у лісах,
З нами пожалкують у безхмарних снах.
2013

Ніч, як легенда літа
Лягає з тобою спати.
Сад. Солов"ї. Сюїта.
Панська духмяна м"ята.
Гори. Менчул. Трембіта –
Пісня її крилата.
Як це, скажи, зумів ти
Мені неповторним стати?
В обійми свої пригорне
Високі стрункі ялини
Ніч, як яфинка, чорна
Чарівної Верховини.
Сонату джерел цілющих
Візьму я собі у місто,
Взимку, у люту хвищу,
Спогади - як монисто.

Мій янголе, тримай мене, благаю!
Я вже безсилий і мені здається -
немає сили жити - помираю...
І серце в грудях майже вже не б*ється...

О, янголе мій, дай мені пораду:
ну як по - правді в цьому світі жити?
Чи непокоїтись про те, що вже позаду?
Чи вірити, чекати і любити?

Я жить не вмію, жити я лиш вчусь,
Іду вперед я, істину шукаю.
Я знаю: на шляху своїм спіткнусь.
Мій янголе, тримай мене, благаю!

Я помру! Знаєш: люди частенько вмирають,
Кожну мить хтось ступає на стежку до раю.
Та коли помирати – це люди не знають…
Не повіриш, та я вже чудово все знаю…

Я помру коли сонце вставатиме,
Чи як зайде воно, таке ніжно – багряне…
Коли дощ за вікном накрапатиме,
Коли грім у кімнату загляне…

Я помру! А коли ховатимуть –
Йтиме дощ і так мило блискатиме небо.
А музики класику гратимуть…
Романтично?! Та ні, так треба.

Я помру!.. Знаєш, люди всього бояться:
І життя, і смерті, і просто так…
Сновидіння їм, мабуть, не сняться,
І не знають вони, що життя – літак,

Що дорога завжди кінчається,
Кожна мить – то остання мить…
За вікном знову дощ починається…
В звуках грому життя бринить….

Поет писав про Україну,
Сльоза стікала по щоці…
«За неї тільки я загину» -
Він написав на папірці.

Поет бажав скоріш підняти
Народ замучений з колін,
Не знав: змогло багато встати,
А хто сидить – так треба їм,

Нехай страждає їхнє тіло
За їх слова, байдужість, вчинки…
Але поету так боліло,
душа не знала відпочинку…

Поет помер ( він надірвався,
Коли з колін всіх підіймав.
Він рвав щосили, не здавався…
Що всі прив’язані – не знав…).

Помер поет, забули люди...
І тільки батько свому сину
замовить пам*ятник, де буде
виднітись "вмер за Україну"....

Пародія

Поміняю поему на пиво,
А вірш - на фісташки.
Відпущу свої мрії на волю, як з клітки птиць.
Ось Ілліч кам`яний посміхнувся назустріч криво,
Впав обірваний ґудзик на землю, як ленінський клич.
Нафіга, ви скажіть, ті бажання, котрі нездійсненні?
А новий українець без фільтра( ото гівно!)
Час – художник, малює цю «жись».
І Шевченко вже там, де був Ленін…
Знову тягнуться друзі…
(До мене? До пива?)…
Чи їм все одно?...

2013

Промчали коні
по струнах днів
час на припоні
він онімів

Кривава бритва
судьбі на зло –
програв ти битву
не зажило

Бліді почвари
твоїх сум’ять
у серці рани
не загоять

Згасає подих
у шум вітрів
лишився подив
а дух дотлів...