Я у себе вслухаюся, як в поплавок риболовець.
Часом ніжно клює...
Може, клюне ота, золота.
І на мене уже почалися і лови, й обмови…
Наді мною мій ангел, як білий метелик, літа.

Чорні стіни печалі зруйновано переді мною.
Смерть, тривога, тоска відійшли.
А зостались вовки...
В зоопарку, задрипані...
Лісом забуті і Ноєм.
Та чекають ще хліба з моєї руки.

Мою душу заносило вправо і вліво від Шляху.
Був язичником аз...
В ліс, в корчму, а не в церкву ходив.
Опинилась душа біля прірви...
Повіяло прахом.
Тінню тіні здалося життя..
А вогонь – злою тінню води.

Тільки тиша не бреше.
Кричить благим матом дорога.
Я ж удосталь наситився відчаєм.
В радість лечу.
Чорні сили ще піняться
З хваткою злого бульдога.
Та старенький келійник
«За здравіє» гріє свічу.

Як метелик із церкви,
Душа моя хоче Додому.
Медитую з віками.
Слова – намагнічений біль.
Я живу.
Іще трохи...
Чекаю космічного грому,
Переживши
Велику
Липневу
Грозу
У собі.

Згорять колись усі мої листи,
Котрі не відшукали адресатів...
Та ще не час, ще суджено нести
Безвільні одкровення, небагаті.

Ще тулено до серця, мов мару,
Надії затуманену поставу:
Що небо десь намолює пору -
Для зустрічей погідно-світлу наву.

Ще вірою малюється панно
В чеканні диво-кольору, польоту!
Хоча палітра висохла давно -
Хто зна чи й в силі оповити цноту.

І хто те зна - чи сонячна вуаль
Колись укриє по жнивах угіддя,
Де сум стежок, неначе пастораль,
Вигойдує журливе пообіддя.

Та, певно, ще не час, не час вогню,
Знеболеного, ладанного диму,
Допоки ніч вигоює стерню,
Свої листи впокорено нестиму...
(23.07.13)

Так ось чому, холодні губи?
Я, за красою дивних фраз,
Все зрозуміла: ти не любиш!
Ніщо не об’єднало нас.

Була лиш дружба, допомога,
Моя любов, моє тепло!
Не будемо ж гнівити Бога –
Нічого більше й не було.

Ніколи я не «побиралась»:
Чого нема – просить дарма!
Бажання твій «зів’ялий парус»
Нехай хтось інший підійма.

Надія більше не воскресне.
Весну зустріну я в журбі.
За ніжність і відверту чесність
Востаннє дякую тобі!

2012

У руці молоток, аритмічне стакато у серці,
і безумство в очах - добити без промаху. Все
хай летить шкереберть: і життя, і добробут примарного раю.
Прошепочуть уста: "Вільнодуха. І в цьому не каюсь".

За ударом удар в непіддатливе тіло бунтарське,
іскрослов'я навзаєм і вигин зміїно-лункий.
В полинах заворожена жінка себе заганяє у мушлю
і за ласку і гріш умлівати її не примусиш.

Перелатана доля, дивна жінка і Бог їй у поміч.
Пришпилює волю - не жони, не коханки - журба.
Припорошений згубою цвіт. Доокруж заплітковані очі.

- Чи то горда така, чи то жити інакше не хоче?

2013

І чому все не так, наче та же весна:
Небо пахне теплом і війною,
Той же ліс, те ж повітря і та же вода,
Тільки він не вернувся із бою.

Не збагну я тепер, хто був правий із нас
В суперечках без сну і покою.
Бракувати його мені стало нараз,
Коли він не вернувся із бою.

Він мовчав невпопад, і не в ноти співав,
Він завжди жартував над собою.
Спати всім не давав, на світанні вставав,
Вчора лиш не вернувся із бою.

Стало пусто тепер. Поміж втеч і погонь
Зауважив я – нас було двоє.
Наче вітром для мене задуло вогонь,
Коли він не вернувся із бою.

Нині вирвалась, мов із полону, весна
Помилково окликнув його я:
- Покурити залиш, – а назад німота.
Вчора він не вернувся із бою.

Наші мертві не лишать живих у біді,
Наші вбиті стоять вартовими.
Відбивається небо у талій воді
І вітрами шумить голубими.

Нам землянки ніколи не були тісні
І час тиші ділився надвоє.
Все одному тепер, та здається мені,
Що це я не вернувся із бою.

Вздовж провалля, понад прірвою, по самому краю
Я коней своїх нагайкою шмагаю, підганяю -
Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую гибелі задуху – пропадаю, пропадаю!

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
І нагайки не слухайте свист!
Та тільки коні лиш попались не покірні мені
і дожити не встиг й доспівати не в хист.

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

Згину я, мене-піщинку ураган змете з долоні,
У санках мене галопом понесуть по снігу рано.
Ви на крок не надто скорий перейдіть прошу вас, коні!
Хай лиш трохи, та продовжте шлях в останній мій притулок!

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
Не укажчики вам бич і хлист.
Та тільки коні лиш попались не покірні мені,
І дожити не зміг й доспівати не в хист.

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

Ми устигли – гості бога перед райськими вратами.
Кого ж там ангели зовуть такими злими голосами?
А можливо це дзвіночок захлинувся весь сльозами,
Чи то я кричу коням, щоб не тягли так стрімко сани?

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
Я молю вас ускач не нестись!
Та тільки коні лиш попались не покірні мені,
Як дожити не встиг, доспівати би в хист!

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

"Let It Be" is a song by the Beatles,
released in March 1970 as a single,
and as the title track of their album Let It Be.
It was written by Paul McCartney,
but credited to Lennon–McCartney.

Translation:

як у скруті опинявся часом
Мати Божу зустрічав
мудро говорила та нехай

як у темряві лишався
а вона перед очима та й
мудро говорила та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так шепоче мудрість
та нехай

і коли з розбитим серцем люди
будуть згодні з тим що я
відповідь знайдеться та нехай

і хоча вони не разом
є ще шанс узріти це для них
відповідь знайдеться та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так відповідь знайдеться та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так шепоче мудрість
та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так шепоче мудрість
та нехай

і коли вночі ще хмарно
є ще світло що сягне мене
світитиме до завтра та нехай

прокинусь у музичних звуках
Мати Божа вже іде
мудро промовляє та нехай

так та нехай та нехай
та нехай та нехай
відповідь знайдеться та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так шепоче мудрість
та нехай


Original:

When I find myself in times of trouble
Mother Mary comes to me
Speaking words of wisdom, let it be

And in my hour of darkness
She is standing right in front of me
Speaking words of wisdom, let it be

Let it be, let it be
Let it be, let it be
Whisper words of wisdom
Let it be

And when the brokenhearted people
Living in the world agree
There will be an answer, let it be

For though they may be parted
There is still a chance that they will see
There will be an answer, let it be

Let it be, let it be
Let it be, let it be
Yeah, there will be an answer let it be

Let it be, let it be
Let it be, let it be
Whisper words of wisdom
Let it be

Let it be, let it be
Let it be, yeah, let it be
Whisper words of wisdom
Let it be

And when the night is cloudy
There is still a light that shines on me
Shine on until tomorrow, let it be

I wake up to the sound of music
Mother Mary comes to me
Speaking words of wisdom, let it be

Yeah, let it be, let it be
Let it be, yeah, let it be
There will be an answer, let it be

Let it be, let it be
Let it be, yeah, let it be
Whisper words of wisdom
Let it be

"I Will Wait for You"
is a song from the French musical The Umbrellas of Cherbourg (1964).
Its music was composed by Michel Legrand and its lyrics written by Jacques Demy.
The English lyrics of the song were written by Norman Gimbel.
- I used this version as a base.

Translation:

як довічно треба я чекатиму
сотню літ на тебе я чекатиму
поки ти не поруч і не обійму
у руках моїх не зітхаєш ти

там де ти блукаєш де дорога йде
пам’ятай щоднини я люблю тебе
серцем вір у те що визнає моє
що завжди тебе я чекатиму

те цокання годинника одне в одне
настане час коли чекання промайне
ти кинешся з порогу обіймеш мене
як я чекаю це

як довічно треба я чекатиму
сотню літ на тебе я чекатиму
поки ти не поруч і не доторкнусь
не ділитимусь що люблю вовік

поки ти не поруч і не доторкнусь
і завжди тебе я чекатиму

Original:

If it takes forever, I will wait for you
For a thousand summers, I will wait for you
Till you're back beside me, till I'm holding you
Till I hear you sigh, here in my arms

Anywhere you wander, anywhere you go
Everyday remember, how I love you so
In your heart believe, what in my heart I know
That forevermore, I'll wait for you

The clock will tick away the hours one by one
Then the time will come when all the waiting's done
The time when you return and find me here and run
Straight to my waiting arms

If it takes forever, I will wait for you
For a thousand summers, I will wait for you
Till you're here beside me, till I'm touching you
And forevermore, sharing our love

Till your here beside me, till I'm touching you
And forevermore, I will wait for you

1.

нам іти по землі
при задутих свічках
і шукати в золі
згарки рані

наші дні замалі
але доля в руках
жде вітрів на політ
на останній

2.

не чекай
з дня на день
від життя світлячка
час по колу веде
по забутих стежках
і знайомить тебе
з невагомістю стану
онімінням небес
глибиною нірвани

все здається новим
і спалахує знаним

3.

ніч звиває плющем
що лускою з кори
ген до неба тече
і впадає у крону
де розлистаний щем
серцевинно горить
де зірок як очей
що сторонні

і стає все новим
та близьким звіддалля
свіжий шерх для сови
для колиски — маля

і знайомиться ніж
по точилі з гортанню
і живеться війні
в кожній згоєній рані

4.

так багато тих і
і так мало цих ба
для покути гріхів
для появи обав

ще звикати дощу
до калюж висоти
а мені — щоб відчув
як маліє пустир

ще звикати до сонця
земному старанню
неодмінно рости
і колись розцвісти
як не колом з води
то принаймні зітханням

5.

страх породжує страх
і заходить в літа
наче кров на уста
двічі в ту саму річку

хто боїтся хреста
той до біса пристав
в того кров негуста
темне серце — несвічка

6.

я на розмах крила
наберу висоти
а в дорогу — терпцю
дрібку маку
щоб земля відбула
як лапатість води
чи геєна свинцю
в час атаки

і на тій висоті
з тих ірійних низин
прибуватиму як
перемога
як до муки святі
чи у серце полин
там розрада моя
і пороги

там немає гріха
і зітхання у сні
білочисто сліпцю
а глухому
вся душа затиха
мов знекровлений гнів
і він чує оцю
грань рухому

де тамується плач
переноситься стук
притирається дзвін
сон колише
де на розмах крила
плани Божі ростуть
прислухається Він
хто ще дише

24 Липня, 2013

руками моєї бабуні
збиралися в клопоти будні
влягалися в трепоти стуки
носилися відра зі студні
у біблій горталися звуки

очима моєї бабуні
світилися вікна зимою
дороги трималися дому
два янголи стали за мною
її і той мій невагомий

у серці моєї бабуні
так тепло що сльози солодкі
і легко що слово із пуху
так рідно що вік закороткий
і світло — ні тіні від руху

з думками моєї бабуні
я ходжу по білому світі
за медом із дьогтем для брами
мій голос що дзвонами шитий
на вітрі цвіте прапорами

усмішки моєї бабуні
трималися зорі що впали
у кутиках сонце лягало

і сходило небо трипало
на груди мої
як бабуні не стало

3 Липня, 2013
(RIP)

Чого ж бо я заслабував,
Захникався на кухні?!
Чи я в бувальцях не бував,
Біди не перебідував
І не сміявсь на кутні?!
Чи, може, глузду не втрачав,
З нудьги не колобродив,
Не лицемірив, не провчав
Таких довірливих дівчат
І в нетрі не заводив?!
За все плачу тепер сповна,
З процентом зависоким…
Всевишнім послана вона
(За те вже дяка, що – одна),
Ця месниця жорстока!
За все плачу…
Нехай її
Біда обійде збоку,
Не ошукають шахраї,
І не впадуть гріхи мої
На месницю жорстоку.


2007

Зніяковіле обличчя Наталі
Хочеться взяти ніжно в долоні
І цілувати губи солоні
В тихій нестямі,
В п’яному шалі.

Та не посмію переступити
Межі умовні і безумовні –
Очі Наталі
Повні-преповні
Чистої віри…
Лячно розлити!


15.09.1997

Так витончено рухається в танці
І ніжно грає фарбами життя
Під перші сонячні проміння вранці
На березі танцює без взуття

Вона малює рухами бажання
Танцює з тінню власного буття
Не промовляючи нічого, лиш мовчання
Лунає в такт серцебиття

Виблискує на ній проміння сонця
А вітерець ніжненький кутає теплом
Тепер всі дивляться за нею із віконця
Вважають що зустрілись з янголом

Ми всі тварини в глибині свого єства
Нам притаманним є насилля й злоба
Ми добиваваємся мети шляхами варварства
Для нас не грає роль душа, важлива лиш оздоба

З покон віків, людина нищить все довкола себе
Природу нівичить, вбиває все кругом
Вважаєш ти, що все це не про тебе?
Ти помиляєшся! Ти зєднаний із нами ланцюгом

На мене наганяє сміх хто каже «будь людиною!»
Бо людство для планет наче саранча
Ми всі обтяжені глибокою провиною
Нас гнати геть потрібно з поміччю «Меча»

Я сплю не мов дитина біля тебе
В полоні чар Сирени я тону
Твій подих ніби шепіт янгола для мене
Сам Аполон позаздрить твоєму теплу

В твоїх обіймах всі турботи геть втікають
Твій дотик заспокоює у мить
Коли ти спиш усі живі на раз вмовкають
Твій сон навіки полонить

Я хочу бути завжди тут з тобою
Розлуку й на хвилину не стерплю
Моя любов завжди буде такою
За це що вечора Богів молю

Ти вродою не поступаєш Афродиті
А в щирості і рівних не знайти
В очах твоїх є кольори небесної блакиті
Мужі боялися до тебе підійти

Моя царице! люба Пенелопо
В коханні й вірності тобі клянусь
Де б я не був, ти в серці все будеш глибоко
І з краю світу я до тебе повернусь

На Україні бути лікарем не просто
І про захворювання мова тут не йде
Нас не ціня'ть! І це тривожить гостро
Таке життя в могилу нас зведе

Немає справи важливішої за нашу
Людське життя немає ще ціни
Вже переповнило терпіння чашу
Ви щось забули! Це нагадаємо вам ми

Що буде як шахтар не стане працювати?
Або історик раптом не згадає щось старе
Чи математик перестане рахувати
Хіба від цього хтось помре?

Задумайся кому ти хочеш довіряти
Кого покличеш як біда прийде
Хто зможе біль твій вгамувати
Без лікаря недінетесь ніде

Знов ранок ніч прогнав із двору
А я чомусь так і не спав
Зі мною це буває в літню пору
Подушку вже давно не обнімав

Лиш чорна кава стине в чашці
А сигарета вже дотліла до кінця
Я у вікні накришу хліба пташці
Люблю творіння нашого Отця

Там за вікном гойдає вітер дуба
За пагорбом дзюрчить вода
Гойдалась на землі зелена шуба
І ніжно так хиталася трава

Яскраве сонце в хату засвітило
Своїм теплом обличчя зігріва
Тепер нема того, що так гнітило
Втекли "не добрі" голоса

Лежу на ліжку дивлячись у стелю
Лежу й осмислюю життя
Так захотілося мені в пустелю
Набридло це щоденне маяття

Життя на все ярлик поклало
А те що прагну, має гриф табу
Втекти бажання завжди виникало
Та сам від себе не втечу...

Солов’ї, кобилки зусібіч
Грали на флоярах і цимбалах.
Золотим серпом липнева ніч
Зорі миготливі дожинала.
Гай дубовим листям оповив
Згини вабні на тремкому тілі.
Мив лужок мочалкою трави
Їй литки тугі та загорілі.
День за нею похапцем ішов,
Зупинився сонячно над ставом,
Та не вийшло стрінутися, - знов
Підманула – підвела чорнява.

Чом же й ти, красуне чарівна,
Ваблячи, зникаєш, мов мана?

24.07.13

Обабіч вечора у лузі -
сичі.
А з ними й сонечко - у друзі
вночі.
Ні ліхтарів, ні обіцянок.
Краса.
І цвіркуни, і там, де ранок, -
роса.
Усі чотири із можливих
сторін -
у неї в друзях без жахливих
шпарин.
У неї в друзях - блискавиця
і грім.
Та загадкова, як левиця,
усім.

Обабіч ранку - товариство
із хвиль.
Вона - звичайна не навмисно
і стиль.


24.07.2013

Гостинний краю,Черемоша й Прута
Співаю і радію,бо Ти моя земля.
Дзвінка,співуча мова солов"я,
Вона теж твоя і вона моя.
Українко! Вдивися щирими очима
Бо в нас за плечима,
Багаж історії стоїть
Яким ніколи не згоріть,
Крізь полум"я тисячоліть.
Вони живуть,протягши руки
Крізь всі шалені бурі й муки.
Стражданням дихала "Руїна",
Але з-під неї встала Україна!
Шляхами битими прийшли ми до свободи,
Озовися,козацький мій народе,
Бо вже дніпровські води
На хвилях бавлять образ твій!
(03.07.2012)

Повз мене хмара пропливла фрегатом.
А я стояв і проклинав недолю.
Як небесам біль серця передати?
Тону в блакиті,
ластівки не тонуть.

На голубому – іскри чорних літер
Складіть в «Дійшов у відчаї до краю!»
Як небеса до серця прихилити?
Боки блакиті
ластівки торкають.

Ні, не до тебе, в землю полечУ я
Без ласки висі висохлий листочок.
Ти чуєш, небо? Ні, воно не чує:
Сміється небо:
ластівки лоскочуть!



2010

Укотре я не маю рації.
Любов моя - в реанімації.
Укотре я не бачу виходу,
Я влітку мріяла про віхолу.
І терапію "брала" шокову.
Та не життя, а нитки - шовкові.

...Додому випишуть калікою, -
Мою любов стрічати нікому.

2013

Наверное, это куда как нормально -
Под тяжестью лет оказаться в зените
Культурных миров и миров социальных,
Да я проверял уже это, простите:

Мне ахово в урбанистической груде,
Где трэшно светлы и богемны туземки,
В далёких краях, где суровые люди
От Леты ведут лабиринты подземки.

Сплошным комиссаром не выйду на площадь,
Ни дня не подамся ни в блоги, ни в боги.
Хочу подобрать себе что-то попроще,
Чем мясо кусками иных антологий.

Куда бы вестимей вдоль солнечной нити
Принять перорально, впустить внутривенно
Чего-то такое в условном транслите,
Чему не присудят ни важность, ни цену.

Бывая всё чаще, вдыхая акаций,
Случаясь виньетками счастья влюблённых,
По ходу мерцаний одним оказаться
Из лотов, забытых на аукционах.

С экранов радаров - из полупропавших.
Но, может быть, всё же ко мне обернутся
Колонные стебли подсолнухов ваших,
Коленные чашечки ваших настурций.

2013

із краю-в-край земля раїнами укрита
звита
барвінком й споришами люля
привілля де блакиті вись краплинна
в незабудках
— не забудь мене... не забудь мене...
я твій Рай з лугів правотчих
я духу прадідівські очі...
шепочуть
вітри волинкою в промінні раннім
рахманні
зажаданні
перевеслять
думи жайвора з житами
попід тинами
люляють мальви...
з келиха любави
у винні вечори жагу вливають в маки
чар-овид смеркне...

левади цвіркотять таїння зорям
на дозорі
місяць кружіль впотайки пряде...
бліде проміння впліта в рожевизну жердель
сова рай-соння смиренно стереже

і вже
розчулена, розмачена Зоря вії підіймає —
світає
віє соло з гам кохання соловейко
п’янко...
щемко...

мрійко
сповиває солодава мла

лукава вилискує поміж лататтям Растивиця
не спиться
........не спиться
...............не спиться
ремінця Ладонька сплітає
із краю-в-край де Рай люляє Світовид
на вірвечках райдуги
і роси з нього падають у Рось
тут Русь п’є води
і врода розквітає ружами

примружені світання
в хмарі вливають чари
і Вітер чало-чвалий
се розбризгує у жито
зігріті
тумани ловлять літо

вихлювато
жар
чар-цвітом із Стожар
падає у руту
не збагнути
не забути
як світляки світліють в росах терпких
і в лугах
на щастя
моляться лелеки

іздалеку сни солодять медограй
і кроплять Рай
із краю-в-край
із краю-в-край

Це не гроза, не злива - це жнива:
З асфальту дощ, збираючи, змива:
Шовковиць сльози, абрикоси кров
І білокрилий надпис про ЛЮБОВ.

2011

Я колискових маминих не пам’ятаю,
Тоді їй не до них було:
Налякане, замучене до краю,
Ледь виживало в ті роки село.
Одну бабусю у Сибір заслали,
А друга від розправи утекла -
Щоб не знущалися з дітей вандали,
То вивезла їх з нашого села.
Перевезла в підбиту вітром хату
(Колись із неї під вінець ішла),
Бо за УПА була б і їй розплата,
І по етапу у Сибір пішла б.
А мама, моя мудра, гарна мама,
Заморський обчищала кок-сагиз*,
Приходила з розпухлими руками
І гріла дім, розпалюючи хмиз.
І батька не було ніколи в хаті –
В колгоспі дні і ночі пропадав –
Чобіт не мав, в подертому бушлаті,
Як і усі тоді – кріпакував.
А у короткі миті відпочинку -
Хто вижив, то збирались за столом:
Раділи і капусті - сало, шинку
Ми бачили хіба що на Різдво.
Тоді співали так, що лампа гасла –
Все піснею насичене було:
Про дівчину, що в лузі коня пасла,
І ту, в якої долі не було.
А потім тихо, щоб у двір не чути, –
Ті, що на серце болем залягли:
Про вітер степовий і про калину,
Героїв, що за волю полягли.
І плакали, і вікна затуляли –
Співали про повстанців - не одну…
І голови в зажурі нахиляли,
Згадавши про розтерзану рідню.
Весь біль душі і знищені надії
Батьки тоді у пісні виливали.
Чому, коли співають, плачуть,
Маленькими, ми ще не знали.


. * кок-сагиз сх сировина для виробництва каучуку. Завезений на наші поля після війни з Південної Америки. Корінці маленькі і збирались пізно восени.

24.07.2013р Надія Таршин.

Крила віри несуть людину
В наше минуле і в майбутнє
Душа виспівує своє
Наповнює усім що є
Життєва крутиться присутність
Земним життям у руках гріху

Яким завтра обдарує Бог
Немає зірок п’ятикутних
До правд дороги відкриті всі
Нині не є ми вже німі
Дух Божий дарував могутність
Людям щоб ішли до перемог
21.07.2013р.

Полуницями пахло небо,
Коли пили у Відні каву.
Пригорнув я тебе до себе,
Як туман обіймає трави,
І у синь чарівну покликав,
Де серця до сердець говорять.
Я без тебе уже не дихав –
Й ми злетіли, неначе зорі.
І зависли над містом білим,
В королівські убранім шати,
І одразу й не зрозуміли:
Нам сам Моцарт заграв сонату...
Ми були два безумці, видно,
Що тонули в очей криницях.
А у небі, у небі Відня,
Пахли губ твоїх полуниці.

Плавиться асфальт
Спека над землею
Сонце мов навік
З долею твоєю

Пилом із щілин
Забиває груди
Лиш тремтить полин
Де ж поділись люди?

Хтось сховавсь в куток
Хтось схотів пропасти
Десь є твій квиток у країну щастя?

Сяйво кришталю
Бачиш над собою
З чим ти без жалю
Кинешся до бою?

В камені доріг
Оббиваєш ноги
Знову поміж лих
Не знайшов нічого?
2001

Хтось торкнувся мого серця
Обережно-обережно,
І розкраяв моє серце
Обережно-обережно,
І поклав у серце камінь
Обережно-обережно,
І сказав: "Він знадобиться –
Обережно бережи...".


1990

Стискаю душу у кулак,
А з-поміж пальців – жмут проміння…
О ця мелодія осіння!
Не напрощається ніяк
І позолоти не нап’ється…
В глибокім сховку мого серця
Ще образу твого печать,
Відлуння випалених кроків,
Зарубинки щасливих років
І світла Божа благодать,
Що іменована любов’ю…
Мій простір дихає тобою,
І я не вивільнюсь ніяк
З обіймів тих… яких немає…
Скажіть, хіба таке буває?
Любов наївна… долі знак…
Жорстокий привид чи омана…
Від спогадів безмежно п’яна
Блукаю в часі… Позаяк
Ти – мій загублений маяк.

Відтінком, фіолами згустків,
Перебігом променів-днів -
Тріпоче, розкривши пелюстки,
Насичений літом - розбив
Повір'я осідле сторіччям.
Розв'язує руки слабкі.
Дорогою котить, узбіччям
Вогняного духу, людські
Пориви - червоні фіоли,
Здіймає єство почуття,
Звільняючись тілом астральним
Від спаду до сходу життя.

Принаймні сонце світить в небі зранку...
Слова мої - за небокрай...
Облишене, допите до останку
Вино стоїть - ти знай.
Під ковдрою приховані турботи.
Під лампою - в рядки думки.
Немає вже ні жалю, ані скорботи:
Оці слова горять стрімкі.

Примари тліли на паркеті,
Думки летіли хто-куди.
Твоя любов? Вона в пакеті!
Іди-но ж ти услід туди!
Любов самітньо позіхала,
Як леді х, не мала слів.
Хіба ж в житті вона не знала
Отой дурний сніданків спів.

Кому куди, мені ж - до перевозу:
Стоїть Харон на березі і жде.
Давно він став в очікувальну позу
І незворушно в дудочку гуде.
Нехай гуде, а я ще погуляю,
У мене доста справ на цій землі.
Допоки їх докупи постуляю,
То й наживусь, не згірш за королів.
Я світом не нудитиму без міри,
Вбиратиму всі радощі земні.
Дарма, що день здаватиметься сірим -
І сірий день наснагу дасть мені.
Стужавів слід від стоптаного рясту,
Вже за плечима гони довгих літ,
Та ще кортить хоч трішечки попрясти
І далі постелити долі слід.
Так, день за днем, дійду до перевозу
І кану в Лету - річку забуття,
Лишивши тут просту життєву прозу,
Як передмову іншого життя...

Як пахне солодко життя,
Коли проймає тіло осінь
Німою мукою гниття
І болем тисячоголосим.
А ти розгублено стоїш
Іще між небом і землею, –
Вже неспроможний, як раніш,
Втекти від осені своєї…
23.07.13

Без тебе пропадаю від розлуки...
Здавалось би, за чим тужити так?
Всього два діла вміють твої руки.
Всього лиш два... Але ж які! І як!

Хоч руки ці не дуже працьовиті,
Та кожній царський одягнуть вінок,
Бо геніально вмієш на цім світі
Писати вірші й пестити жінок!
2012

Гіркий полин, колосся в хлібнім полі
І ластівки зажурений політ…
Це – витоки поетової долі
З нелегкого дитинства грізних літ.

Ця доля й привела в широкий світ –
Статті газетні, виступи у школі…
Душевних сил не вичерпавсь ліміт –
До слова кличуть України болі.

Чудесні, дивовижні таємниці
Минулого, що мчить у майбуття, –
В шухляді репортерського стола.

Дала снаги й любові до життя
Блакитна незамулена криниця
Край шляху до батьківського села.



1997 - 2013

Лінива пародія

Не кінь я, люба, і не віл.
І звідки це взялося,
Що ти довірила мені
Зіграти роль цю – лося.

Я трохи схожий на слона,
І на ведмедя схожий.
Але з рогами – це не я!
Рятуй мене, мій боже!

А бог хитренько так мені
Нашіптує-моргає:
«Чи ти рогатий, а чи ні
Лише дружина знає».

17.07.13

Іти, щоб тільки йти. Не треба.
Іти, щоб бути. Моя ціль.
Вірити в Бога, в своє небо
І з правд життя рвати кукіль.

Пишатися маленьким словом.
Збагнути сказану суть ним.
Весь час довчати рідну мову,
Щоб нести своїм людям гімн.

Скажіть, чи хочу я багато?
Чи того колись досягну?
В мене є віра мого тата.
Надбані правди збережу.
Одягну омоформ святим
І дам нащадкам, хай несуть.
23.07.2013р.

Україно моя,
Ти мені так чудова...
З чужини дивлюсь я
І нема в мене слова,
Щоб світлини красу
У рядки розписати.
Україно моя,
Знай, мені ти мов мати...
23.07.2013р

Я не хочу більше згадувати той день
Коли долоні мої не втримали твоєї руки
Ти поспішав за славою у далекі краї
І постійно повторював, що своє серце ти залишаєш мені
Сумно всміхаюсь
Бо на більше не маю ні снаги, ні прав
Будь-який муж хоча б раз у житті, але йде у бій
Ти вибрав море
І пливуть кораблі крізь дим
Я пам’ятаю це
Хоч і хвилі тепер не ті
Я ж залишилась на березі
Саван щоденно ткала златом по синьому
Так відганяла свою я журбу
Безмірна кількість ночей та днів перекочувала у роки
І не лякали мене ні засухи, ні вітровії страшні
А тільки те, що море більш не поверне тебе мені
І я молилась. Спрагло
Блукала берегом морським
Вдивляючись у горизонти, очікувала кораблів
Та хоча б одного
У очікуванні та глибинній тузі вкрилось волосся моє сивиною
Саван, що ткала удень, розпускала уночі тремтливою рукою
І сили танули мої
Бачити тепер тебе – радість
Чути голос твій – то була мрія
Торкаюсь долонь твоїх несамовито
Цей час (без тебе ) навчив мене віри


11(05)2013

Нервує тещу знову зять,
як той чиряк свербить.
І те не те, і то не так.
Не знає, що й робить.
Пішла із кухні врешті геть,
бо скоро серіал.
А зять, як чайник вже «кипить»,-
замучила стара.
Хотів футбол поглянуть він.
А теща тут як тут:
- А нащо ти переключив
мені програму ту?
Дивись, що лікар каже там,
як жити років сто.
Бо зуби всі понищить вщент
вам карієс отой.
Примружив хитро око зять:
- Брехати я не звик!
Ніщо зубам не шкодить так,
як довгий ваш язик.

У серпень поспішали споришем,
Були душею і думками босі.
Гадали: донесем і збережем
Кохання вогник, ще й запалим осінь.

У казку йшли, і все було для нас:
Шовковий шлях, святковий смак шовковиць.
Та гостра заздрість у спориш вплелась –
Поранились, і закінчилась повість.

І наш роман дим породив, туман,
І наша п’єса зникла б з піднебесся,
Та я не впав і дружбу врятував:
На абрикоси руку обіперся.

Вустами ніжними виставу догравай
І сподівайся: дія не остання…
Не згасла свічка, не збліднів грааль –
І донесли, і зберегли кохання!

Відкрилась даль не місяців – віків.
Вони, як переможців, нас вітали
Шовковиць блиском зоряним, дзвінким
І абрикос салютом золотавим!

2011

Забільмило слізьми
Око Праведне
зарясніли дощі
повні ладану
потомилися дні –
ждуть очищення
як спіткнувшись впаду –
стану вище я
догоряють слова
як ліхтарики
що злітали із рук
наче хмароньки
піднялись до небес
і мандрують там
світ у Тобі увесь –
відбудує Храм

Пересохлий персик я пиляв
не по ногу, а – по чорні перса,
довго-довго, бо слабким гіллям
в небо синє-сильне він уперся.

І коли руками він упав
до свого, ще дужого підніжжя,
то небес скарбниця голуба
стала і темніша, і бідніша

2009

Жага зеленого туризму
зове повніш пізнать Вітчизну –
свою маленьку Батьківщину,
з якої так давно полинув.
Тобі я хочу показати
Розточчя рідного пенати,
прошу лиш дрібочку терпіння,
щоб осягнути все довкілля.

Ти не домислюй, як образу,
мої слова (сховай відразу):
«Не все одразу, не все одразу –
для іншого залишмо разу».

Сьогодні наш маршрут – до сходу,
під буків свіжу прохолоду,
де пташі хорові концерти,
а комарі чекають жертви.
Ми хоровому співу раді,
і комарі не на заваді:
вони дзижчать, а ми кайфуєм –
нас «Каберне» від них рятує.

І нам плювать на цю заразу,
хай шаленіють, хоч до сказу:
«Не все одразу, не все одразу–
для іншого залиште разу».

Вино свою зробило справу –
вдалась мандрівочка на славу,
у магії хмільного трунку
вуста жадають поцілунку.
Тіла в півкроку до єднання,
з очей аж пре вулкан жадання,
ще мить – і я злечу до неба,
а друге «я» кричить: «Не треба!».

Душа так рветься до екстазу,
та хтось над вухом шепче фразу:
«Не все одразу, не все одразу –
для іншого залиште разу».

А ти, немов струна гітарна,
тремтиш, розніжена і гарна,
волієш пестощів та ласки,
а не шашличної ковбаски.
У цій оазі любо й мило:
душа співає, мліє тіло.
Лиш, рад-не-рад, але потому
пора вертатися додому.

Якщо не можна все й одразу, –
для іншого залишмо разу,
вернімо разом в оту оазу
під комарину парафразу…

Нарешті зошит... Зошит у клітинку.
Мабуть, і бджолам соти - зошит днів.
А мій не мед... А мій - за соломинку...
Солом'яний мій мох пивних ланів.

Скубне за край (а іноді - й на вила)
капризна мода вигоди й бажань.
І ось той день, моя пропаща сило,
коли мене терзають без вагань.

На драматизм закручено сценарій.
Слова-актори зшептані до тла.
А син?! Для нього мама й тато - в парі,
якою б жінка в домі не була.


23.07.2013

Ти кажеш, нащо здався той майдан?
Чого туди іти, стояти марно?
Що це не змінить справ державних стан,
А влада й далі крастиме безкарно?

Зневірений, байдужий, просто раб,
Яку ти дітям спадщину залишиш?
Нехай і їх принижує сатрап?
Нехай і їхню волю заколише?

Лиш хворих на тяжкий синдром хохла
Утримає у стінах крайня хата,
Коли добро повстало проти зла
І буде до останнього стояти.


Ховайся, наче страус у піску,
Молися, щоб тебе не зачепили,
Виси, як і висів, на волоску,
Якщо на вчинок не знаходиш сили.

Або іще й полай, покритикуй
Людей, які за правду піднялися,
Тим виправдай себе і замаскуй
Свій страх і дітям в очі подивися.

А краще скинь байдужість як обман,
Її розв'язка всім давно відома,
І вийди, українцю, на майдан,
А ви, хохли, сидіть і далі вдома!

20.07.2013, відредаговано у грудні 2013

В її очах пливло синє небо,
його усмішка тепла, мов літо.
Здавалось, що й повітря не треба,
бо закохались щиро, мов діти.

Спочатку без кінця говорили
і варто було лиш подзвонити
у тіло поверталися сили
щоб знову до нестями любити.

Час ніби йшов поволі за кадром
і вже не мав ніякої влади
над літом, що лилось водоспадом
і зігрівало їхні кімнати.

Вони не знали іншого світу
і кожну ніч клялись, що назавжди.
Хоч прийде час кінчитися літу,
не буде тепер іншої правди.

13.07.2013