скинувши вовчі маски
вівці пасуться близько
ці у святих – будь ласка
їхні невинні писки
на пасторальних фото –
вівці трембіти ватра
навіть не видно хто там
ікла сховав за кадром

Я тихо запалю свічу
І сльози потечуть рікою,
Присяду, трохи помовчу,
Так важко бути не з тобою.

Покладу квіти на могилу,
Згадаю все, що в нас було
І буду плакать без упину,
А ти окутаєш мене теплом.

Так хочеться вернути літо,
Ті дні, коли ти був моїм,
Ми були наче оті діти,
Такі ж щасливі і малі.

В ті дні ти називав мене коханою,
Так хочеться почути знову ті слова,
Та смерть прийшла до нас нежадана
І у душі моїй зима.

Я на могилі свічку запалю,
Попрошу прощення у тебе,
Бо ж щиро так тебе люблю,
Про це лиш знає наше небо.

Я так змінилась, справді, не впізнати...
Змінила погляди на незбагненний світ.
Ти все це знав, та не хотів казати,
Ламати не хотів моїх рожевих віт.
Оголена душа. Холодне серце.
Терпкі слова, задушені роками.
Моє вже не моє. Тепер це-
чиєсь ніщо. Я виросла думками.

Твої слова вселяють в мене віру,
А дотики відносять в небуття.
Тримаю руки. А в душі - довіру.
Моє життя. Твоє - моє життя.
Зігріта серцем. Омріяна думками.
Живу тобою. Переконалась...
Усе за що молилася роками
Отримала. Моє. Я закохалась.

Смуток обняв за плечі.
Вже догоряє вечір.
Зорі, неначе очі,
Світять усім охочим.
Ген покотилася зірка до ніг.
Мабуть, це вісник крилатих доріг.

19 жовтня 2013 року

Коли руйнуються раптово плани,
Коли зітхаю, що не можу більше…
Ще трохи ниють учорашні рани,
А завтра пророкує вперто свіжі.

Коли бракує мужності та гарту,
На сумніви озветься тільки тиша.
І, як на диво, ще й козирні карти
Тримають у руках віддавна інші.

Коли зневіра врешті переможе,
А дощ обкутає завісою погоду,
Я посміхнуся ближнім перехожим…
Тоді побачу посмішку навпроти.

Останню пісню заспіваю я
І сяду тихо тай заплачу
Почувши щебіт солов'я,
Бо вже життя я не побачу.

Покину матір я свою
Й кохану дівчину, єдину,
Губами сльози я ловлю
І в небо я душею лину.

Прощайте, друзі ви мої,
Прощай і ти, моя родино,
Вже відкурличуть журавлі,
Тоді коли я вас покину.

Не забувайте ви мене,
Не дайте серцю сумувати,
Як у саду калина розцвіте
Я птахою влечу до хати.

16.11.2013

Розгортаю сувій.
На передньому плані - теплó.
А на задньому - знову зима.
Несумісні площини ліній.
Імена, як розсічені хвилі вітрів.
Заречуся вертати сюди.
Заречуся писати слова.
Заречуся шукати себе.
Доторкнуся стопами землі.

Нульовий кілометр.
Крайня точка падіння.

На прощання прийми це останнє «люблю»,
Засвіти у тунелях душі всі світила,
Від рабині, що вірна свомý королю,
Яка досі тобою ще не відболіла.

Наше літо пройшло, жовта осінь мина,
Вже й не жінка йому – лиш обов’язків бранка,
Про крижáну розлуку нашепче зима,
Так не просто вночі доживати до ранку.

Наречену ти іменем іншим назвеш,
Я ж пакую оновлений біль у валізи,
Так спокутувать ніжність нестерпно, та все ж
Я покірно виконую царські капризи.

Я невільниця, вірна свомý королю,
Та забути тебе вже не в змозі, ніколи!
Я люблю, так безправно тебе ще люблю!
Пам’ятай і мене, як щасливу недолю…

15.11.2013

Не втратити чесноти чистоти
Можливо, де не зрощено облуду,
Та неймовірно важко зберегти
Ту чистоту серед лайна і бруду.

Невинність між невинними - свята,
Як білі, ще не стелені обруси,
Хоча, невинність справжня тільки та,
Незгублена в оточенні спокуси.

І може бути, істинний монах -
Це не затвірник монастирських келій,
А той, хто проклада правдивий шлях
Серед людей в буденності щоденній.

- Це тільки ілюзія раю...
- Я знаю...
- ...та й то ненадовго. Отож...
- Що ж...
- ...дарма сподіватись на диво.
- Можливо...
- Це просто безхмар'я - дивись!
- ...вись!

15.11.2013

Якби за любов давали гроші
там, в іншому світі чи вимірі,
якби справжню любов насипали високим курганом,
а на ньому – душа-панна,
то моя старенька бабця мала би їх найбільше
і вознеслася найвище,
хоч казала, що навіть не знає, що то – кохання.

Просто заміж віддали в шістнадцять,
бо поруч поля, і батьки зговорились,
бо велика сім’я, бо робота, город і силос,
і діти родились, хворіли, і вОйна котилася світом,
а бабця чомусь помічала - у ковбані* латаття квітне...

і писала до мужа на вОйну письмо:
“Лети письмо орлом, лети письмо крилом,
впадь на ту кровать, де мій милий буде спать”

Тільки раз мені малій розказала,
що ноги болять їй, бо так сталося -
гнали їх німці до вокзалу,
вона втекла і шестеро діток з нею,
двоє на руках, а старші трималися - за спідницю, за полу кожушиини,
цілу ніч – на болоті примерзлому ховалися,
перестрибували з купини на купину,
босоногі серед зими...

як спалили хату,
як жили з сліпою тіткою Улитою
та діточками у землянці, яку самі зліпили.

і ждала з вóйни чоловіка,
і жила
і дітей рятувала від тифу,
від холери
нікому потім не давала
криве слово сказати чи “до холери” послати
і мовчала, так мало їй слів було треба
і робила дітям токмачики з бульби,
а на Різдво – найсолодші булочки з медом...

і пам’ятаю, як пливла, наче княгиня,
крізь чорнобривцевий вересень
у труні
над півсотнею
дітей,
внуків,
правнуків
моя маленька згорблена
бабця Зінька

Кому-кому? А, Олі! Героїчна більшість?
Оксю-оксю – та тьху ти! – а, морон!
Сказав-таки! Ні, no problems, звісно.
Та я спокійний. Маю в краплях бром.


15.11.2013

Ти
Господи
на небесі
всі
мої справи
знаєш добре
що я непрАвий
і не хоробрий…
та сам на сам
в стосунках
із Тобою
все ж
не бути нам
без бою
і я? авжеж!
спішу накласти
головою…

хоч в порахунках
наших Ти
ра-ху-ва-ти-меш
і не на користь мою
а у стосунках
поміж нами
лиш я махаю
кулаками…
і таке треба!?
завжди влучаю…
в себе

Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

час ганчірку бере і стирає на шибі писане
пам’ять вірить зимі та поволі терпне
час небавом її на кінцевій зупинці висадить
щойно січню поступиться небом серпень

що було загуло – несуттєве пусте закреслене
з висоти ліхтаря мов хробак нікчемне
в рухах часу помітне якесь неземне піднесення
тільки пам’ять ніяк не міняє теми

Борвій, завія, заметіль,
метелиця чи завірюха -
це рими вибілена сіль,
і втіха для того, хто слуха.
Але торкнутися душі
хіба у владі сніговію? -
Аж хуртовина почуттів
словам поетики навіє.

15.11.2013

У шибку вимиту до блиску
Рясними краплями дощів, –
Нетерпеливо промінь блиснув
І стрімко ранок заяснів.
Заметушилися скрізь тіні
І піднялися в повен зріст,
Блукаючи кругом по стінах
У пошуках затишних місць.
Чи діркуватим, наче сито,
Чи просто стало тоншим скло,
Але тепло несамовито
На мене падало й текло.
І я, дрімаючи на ліжку,
Немов безпечний ґаволов, –
Життю не скаржився ні трішки,
На те, що ранок сон зборов...
15.11.13

Вороги - політика і вірші.
Я згоден з вами, та, пардон, -
Комуно - олігархічна більшість -
Дивовижний оксюморон!

15.11.13

Пірнаю в спомин... Поринаю в час...
Щемку межу намацую наосліп.
Все, що було, минулося для нас,
Малі дерева виросли в дорослі.
Коли те сталось? Навіть не жили...
Вже всі стежки протоптано й забуто.
Болючий спомин тугою вжалив,
Аж думка зготувалася до бунту.
З якого дива? Просто час настав
Мирити долю нинішню й колишню.
Вчорашній вітер листячко листав,
Перелетівши з ясена на вишню.
Все відбулося так, як відбулось, -
Без додаткових правок режисури.
І те, що зверху, з точністю зійшлось
Із тим, що серця віщували сурми.
Малий відтинок. Проміжок - у мить.
А скільки сліз у виплаканих митях!
І щоб тверду надію надломить,
Вам досить стати перед злом навитяг.
Тому не варто Господа хулить,
За те, що вас озлили темні люди.
Тому й тремтить осика, що болить
Їй давній гріх і віроломство Юди.
Зійди з межі і відмоли той гріх,
Усім єством із Богом поєднайся.
Він - допоможе! Треба, щоб поміг,
Ти тільки щиро перед Ним покайся...

вона несподівано сміється і раптом каже
знаєш а любов просто є ось так є і все
і робить якийсь незграбний і недоречний жест
навіть не опишеш і не повториш особливий такий
ніби говорить даруй вже дещо смішний патос
я просто трохи випила так що мені можна
а тобі сміятись не варто хоч ти й козел
як і всі твої друзі як і всі чоловіки зрештою
ще раз усміхається знову замовляє пиво
розповідає яку гарну сукню купила нещодавно
які вдалі босоніжки до неї такі вигідні знаєш
а ще довго розповідає про білу сумочку
на якій розумієш манікюр так виразно кривавий
а ти сидиш собі й мружишся
хіба маю що проти може і є чого вже там
тим паче що ніколи не наважувався обсмикувати
цю блядську ромашку до останьої пелюстки

Я учуся жити навпрошки, я іду по лінії прибою, щоби не зустрітися з тобою через кілометри і роки, на піску лишаючи сліди – данину найближчому приливу. Ти така ж самотня і щаслива, як і я щасливий і один. Помовчи до мене через сон про усе, що кануло у Лету нашого фатального сюжету, повного табу і заборон, вигаданих нами ще тоді, коли небо літнього покрою нас вело по лінії прибою, утопивши зорі у воді...

Ти знову плачеш так лірично-сонно?
Ти - дощ.
Ти плачеш.
Я - печаль очей.
Десь ринва барабанить монотонно,
Краплини розбиваються синхронно,
І хочеться спіймати суть речей.

Про вічність? - Ні.
Мені би про буденне.
Про те, чому даровано сльозу,
Чому серця шукають щось натхненно -
Знаходять шкаралущу лиш пусту.

Ти плачеш?
Плач.
А я собі всміхнуся.
Сховаю сум і сльози десь на дно.
Гірчать утрати?
Та усе ж навчуся
Відлущувати істини зерно.

Навчуся ще радіти кожній днині,
Навчусь прощати (заповідь свята),
Любити світ,
Як це дано дитині,
Скріпити дух,
Бо це дано людині.

А я людина -
Істина проста.

Непогода страшна! Півдоби
Ллє лавиною небо потоки.
Грім у бубон дубасить, аби
Чорні хмари пришвидшили кроки.

Хвацька блискавка, як батогом,
Перерізує вовняні шати,
І зникає зненацька, кругом
Чорноту залишивши кудлату.

Наче довгий небесний сувій
Розмотався гучними струмками.
Під шалений канкан вітровій
Срібні кидає перли разками.

Раптом - тиша... Лише гомонить
Дощ тихенький у райдужній тозі,
І тривога ущухла умить,
Бо усміхнений ти на порозі.

2013

Моє життя - це низка білих віршів.
Чіткий-бо ритм, а рим - катма.
І враження, що автор у них інший,
Лише підписую сама.

На злет один - падінь зо двісті
(Бо крил у плазунів нема).
А з неба щастя видно ліпше,
Та доторкнутися - дарма.

2013

Сумую за тобою я,
Любове запізніла!
Зажурена душа моя,
Немов осиротіла...

2013

Білий світ у пошуках чудес,
В ранок розстеливши колискову,
Душу із розстебнутих небес
В рідне тіло повертає знову.

Щоб я сонцем пам’яті воскрес,
Одягнув мене в святу обнову,
Білий світ у пошуках чудес,
В ранок розстеливши колискову.

Щоб ніколи із життя не щез,
Дарував лиш світло і надію,
Щоб завжди зі мною, а не без
Зміг ізнову відродити мрію,
Білий світ у пошуках чудес.

море сміється
гори сміються –
з мене
все проминає
розлука не промине
тричі у душу розпачливо-сокровенне:
«Симоне Йонин
чи любиш
мене?
мене!»

я ще дійду-доповзу до своїх катівень
я ще шептатиму в небо Його Ім’я…
кожного ранку співає-сміється півень:
«… ні я не знаю його
я не знаю
не знаю!
я…»

Над Вишгородом небо сіро-щемне,
Пронизане гілками гострих літ…
Сиджу я у своїй тісній печері
Та думаю про те, що не горить.

Філософам відомо до скоринки
Про нашу долю тлінно-гомінку:
Усе – пісок, і люди-комашинки
Кумедно копирсаються в піску.

Продують шибку вітри галактичні,
Пригримне звідусіль космічний жах, -
Не буде на всесвітньому обличчі
Від людства і замітки на полях.

13 листопада 2013

Либонь, Левіафан вважав, Іоні
жилось у ньому, наче в пансіоні.

2013

Срібноликий місяцю
Не ховай же личенька,
Не захмарюй ніченьку,
Освіти хурделицю.

Забрідай у віченьки,
Розбуди криниченьку,
Заблукала правдонька,
Посвітіте зіроньки.

Втомилися людоньки,
Загубили радоньку,
Розбрелися думоньки,
Залишили зрадоньку.

Пародія

Картина, варта Ермітажу –
Кожух на лейбик! (Бо вітри).
В дві ельки вже наледве влажу –
А Муза мерзне – треба три…

З Пегасом певно будуть босі –
Вірші упали у ціні…
Та й що вірші? Зима на носі!
Не гріє кров – хана мені…

Віршую, не зважаю – треба!
А як інакше? Бренд є бренд!
Даю поезію від себе –
І понесу на секонд хенд.


14.11.2013

Ожиною небо ожиле
осилить у сумніві мить,
і синього неба ожина
у жили мої побіжить.

І вижене воду ледачу,
невдачами кисле вино.
Ніколи я вже не заплачу
і не засміюсь. Все одно.

Не хочу я іншої долі.
О, небо, душею лети,
і буду я братом по крові,
і буду я вічним, як ти!

1993-2013

Осінній вітер марить падолистом.
За даллю днів ховається зима.
Із будяків надів на хвіст намисто
старезний пес по кличці Колима.
У нього почуття уже остигли
і цінностей життєвих – мілкота.
А, може, щастя в тім, що не убили
за риже хутро в молоді літа?
А ми, собрАти вищої породи,
все тулимось до золотих оман
і на вершині розбрату і згоди
не одного очікує бовван.
Куди його, сіамського кумира,
що плоттю дум проріс у пишне «я»?
Змінити на лукавого сатира
чи на сідло крилатого коня?
З оази днів у тлінну позолоту
життя людське потиху перейде
і неба плин оберне на скорботу
усе земне, що скону свого жде.
Осінній вітер марить падолистом
і багряніє втомою зело.
Час умістився між теплом і хистом
ховатися в порепане чоло.

Усе змішалося вже так,
Що неможливо відрізнити –
Де копирсається жебрак,
А де двірник хазяйновитий?
Один одному ми під стать –
Ні перед ким не винуваті.
Чому тоді усі спішать
Нас, як худобу, таврувати?
Чому нечуйності межа
Межи людьми лягла, як прірва?
Чом праця клопітка, чужа
Сміх викликає на подвір’ї?
Чи не звідсіль і смуток цей,
І дум моїх печаль невчасна,
Що так побільшало людей
Життям розтоптаних, нещасних?
Для них усе – тепло душі,
Доречний біль і жаль завітний,
Адже люблю товаришів –
Безхатченків і безробітних.
Шурхоче тихо листопад,
Милує зір чужий красою.
Сьогодні пишеться невлад
Мені, сердитому, мітлою.
14.11.13

Жлобоморды… жлобоморды…
жлобоморда – президент.
Под жлобОм –
мордастый гордый –
жлоб жлобА жрёт на обед.
И не только в Украине
под жлобОм
жлобов жлобЯт;
и «великая» отныне
с головы – в жлобАх – до пят…
Полужлоб и полный где-то
жлобомассам жлобомил
в чине жлобопрезидента
жлоб себя, жлобА, сменил.
Правит жлобочингисханом
(Жлоб-грабёж + Жлоб-делёж)
меньше ханом, больше хамом.
Что ещё с жлобаА возьмёшь?

Жлобовласть – жлобОв жлобАрня,
жлоб за жлОбом семенит.
Под жлобА – «рубаху-парня»
косит тюрок и семит.
Жлобокланом, жлобостаей,
жлобовнуками от орд
в жлобовласть жлобЫ врастают –
мордожлоб и жлобоморд.
Жлоб в хвосте, жлоб в авангарде,
жлоб еврей и русский жлоб
украдёт, убьёт, нагадит,
быть при жлобовласти чтоб.

Не гріє кров. Та камізелька
Все компенсує. Недарма
На секонд хенді вчора ельку
Узяв, - на носі ж бо зима.

Попався дуже теплий лейбик.
В нім віршувати – самий раз.
Даю поезію від себе
Усім, хто дбає так про нас!

14.11.13

О, твій портрет знайшла у мережі.
Дивлюся в очі, стомлені й сумні,
Не можу упізнати, як у сні!
Де той юнак, що вірші слав мені?
Де пристрасть у куточках губ, скажіть?

Де той вогонь закоханих очей,
Гаряче сяйво і бажань, і мрій?
Сидиш собі, поважний і нудний,
Такий чужий – то й добре, що не мій.
Як місяць, що не гріє й не пече...

Яснилась осінь, я тоді зачав,
Не думаючи про оте опісля...
Давно уже вдягнувсь у кригу став:
Який же термін? Плине шостий місяць.
А вірша плід ворушиться тепер
І почуття до нього все тепліші.
Та я, такий наївний фантазер,
Не знаю досі, як виходять вірші?

Зосеніла, похмура душа опадає
словами-листвою,
у сивіючих сонць полотніє проміння
остиглих долонь.
Знаєш, варті не «де»,не «коли», не «навіщо»,
а хто ми з тобою
для отих он сердець, що шукають тепла…
Я прошу: не холонь…

Не холонь,
самоту прикликаючи свідчити різні образи,
що тобі заподіяли мандри
між межами власних облуд.
Золотими хрестами майбутньому
скручують хиряві в’язи
юди в рясах і без…
Розвелося продажних паскуд.

Свій статут аберація духу диктує моралі:
дурні плагіати
вимальовує нам з архаїчних доріг.
То гірка́ суєта.
Кожен світить,
настільки любові можливо задарма віддати -
і проста, і свята… за маєтністю світу забута мета.

Тож поглянь на мету.
Всі самотності мали можливість світити,
та не стачило духу…
можливо, не стачить і нам… Все одно
не холонь, адже людяність
має ходити по світу,
аби він прояснів,
ніби вимите краплями світла вікно.

Пензель малює спогад. Спогад малює пензлем
Контури твого тіла, літо твого тепла.
Врубель а чи да Вінчі? Може великий Пінзель
Бачив тебе у мріях марячи в небесах.

Вигини ліній… Грація. Раціо тут немає –
Лиш ідеал емоцій скрипкою плоті снить.
Моцарт лягає спати. Я називаю раєм
Сутність твого кохання у мережі століть.

Спогад пустив коріння. Рінь відчуваю. Коні
Прагнуть вдихнути повно. Повня осяє ніч.
Я простягну долоні сонцю у ніжнім лоні
І пригублю шедевру – меду твого. До пліч

Буду тулити ніжність леготом слів казкових
І романтичних віршів – вибери кращі з них!

13.11.13

Печальный город

мелкие слёзы дождя капали мне на руки город чужой не знал ритма моей разлуки мимо летали машины с равнодушием палача гордость моя вопила: ты теперь больше ничья осень плакала листопадом в глаза бил неон витрин я от себя от себя сбежала в город немых картин кружатся в вальсе зонты мелькают и путают блики на мрачно унылом фоне кругами проносятся крики ты спаси ты спаси меня как сумасшедшая я бросаюсь боже не дай мне сойти с ума я плачу уже я каюсь

тушь потекла рекою но к чёрту мой макияж когда душа обливается кровью и слёзы и снег вода голубь седой внезапно снизу и вдруг до крыш я тоже таким же взмахом только от себя ты никак не сбежишь поезд сонатой осенней даст отходящий свисток знаю всему своё время но сама потерялась в нём я не знаю зачем и куда почему я бегу так скоро этот побег в никуда в этот печальный город


2011

Хвилююча мелодія
У вітру голосінні.
Спокусливі для злодія
Останні дні осінні.

Украли лісу золото
"Злодюги" потенційні.
Розлуками розколото
Прощання емоційні.

Не знаю я, чи стрінемось
Узимку із тобою,
Та крилами обіймемось,
Надією живою...

2013

Пройду, не озирнусь
на сумніви колишні –
на те і молитов неопалима суть,
і цей терновий німб,
освячений Всевишнім…
Із небуття у світ
нестерпно довга путь.
Із небуття, коли
собі немає ради,
у той нетлінний світ,
що у твоїх руках…

Аби хрести розлук і чорне зілля зради
привиддям самоти не стали в головах…

Спить в листопаді місто,
Дихаючи туманом.
Стиглі зірки намистом
З неба вдягають ганок.

Літо знялось у вирій,
Кличуть далекі луки.
В осені очі сірі,
Ніжні холодні руки.

Як наречена ходить,
В золоті вишиванка.
Встелені листям сходи
В зустріч ведуть світанком.

Розбагатію часом
І зупиню для неї.
Просто і без прикраси
Мій подарунок феї.

Тільки вона без мене
Знову у зиму піде.
Поглядом відокремить,
Не залишивши сліду.

…Місто у листопаді.
Осінь я обіймаю.
Ми ще у двох і раді
Теплим словам «кохаю».

Знаходять вірші в капусті
Чи все ж їх приносять лелеки?
А муза моя у відпустці,
В краях неймовірно далеких.

Не певна: забуде, прилине...
Спілкуюсь на відстані з нею.
І вірш, як жадану дитину,
Народжую плоттю своєю.

2013

Руїни,

Суцільні руїни,

І як ото уціліла?

Я сильна,

Наполовину

Ще вірю,

Що вільна…

Руїна,

Суцільна пустка,

Мов пастка,

Мене спіймала,

Життя за Марселем Прустом,

Обрала.

У пошуках часу свого,

У пошуках долі,

Мрії,

Надія на себе й Бога…

Надія…

Ізнов небес осінніх каламуть
Рясним дощем шумить несамовито.
В майбутньому і душу так прорвуть
Оті слова, яких не уярмити.
В майбутньому, та тільки не тепер,
Бо ще душа співати не готова,
І я, такий наївний фантазер,
Не можу народити хоч би слово…
13.11.13

Я бачив сон,
в якому диво і світло радості було,
В якому я гуляв щасливо,
І це життя моє цвіло...

Я бачив сон,
в якому радість,... в якому я щасливий став,
В якому вся моя реальність
Набула ясності і барв...

Я бачив, як пишу я віршик,
І як щасливий я стою,
А потім я сиджу у тиші,
І свою хату впізнаю...

І друзі були там у мене,
І дівчина, яку любив,...
І все життя таке веселе....

Та я проснувся!!!!
ТО ЛИШ СНИ!!!

Усе у сні тім залишилось...
А я вернувся наяву,
Згадав, що це мені наснилось,
Але для цього я живу.

Дякую :-) 13.11.2013р.

Ракета #9 летить
на планету Венера
там Сонце в коханні
зізнається щорання
там земля наче місяць
там живе Афродита
там Олімп, там Далі
там самотня орбіта

Ракета #9 летить
на планету Венера
зореліт вже пустий
реальність - химерна
час -тане в роті
гіпноз діє плавно
можливо, Венера
планета "буквально"

існує уявно
без умов
існує умовно?

2013 25.10

Вигорає душа, як пустеля.
Для оази - не місце й не час.
Не важливо, чи гарна оселя,
Бо єдиний мій гість - міраж.

Як годити йому - ще не знаю.
Я минулим своїм дорожу.
І невпевнено переступаю
Ту, надуману мною межу.

І палюче нещадне проміння
Врешті-решт зіпсує макіяж.
Надто пізно приходить прозріння,
Що найкраще в житті - міраж.

2013