Зеленню простір сит-
сOками перемок.
Яблуково болід
пада з орбіт гілок.

зЕрна мистець і форм
ярить поля лляні.
В осеності Босфор
лиються тихі дні

Стразами сипле дощ-
низиться сонця хіть.
Літо міліє- що ж:
у проминання зріть.

силиться сни гойдать
вереснедухо бриз,
юшиться Неба гладь
в глеки забуті гнізд.

вимріяло крило
тризміри - розчеркне.
Пісне, не охолонь-
і не лиши мене.

Pозсипи зірні крихт
з обрусу вечорів...
Господи, у твоїх -
добрих руках ожив

Усюдисущий- пил,
утлі пастелі дум.
Осені сонцесхил -
мудрости світлий сум.

Розбудімо свої ендорфіни:
Мчить хай ріками в жилах вогонь,
А в очах-океанах - дельфіни;
Теплий вітер торкається скронь...

Відчуваєш? Дай руку?! Ось, знову -
Синій птах вже тріпоче крилом
І дзвенить в моїм серці підкова...
Це присутність твоя. Ми - разом!

Ворожили на білій ромашці:
Пелюстками мінялися і
На обличчях в кожнісінькій зморшці
Ендорфіни - подібні весні.

До чого ж божевільна була ніч!
Мене так солодко і трепетно дразнила...
Згорівша в полум"ї твоїх цілунків злива,
Парою стала й мов роса торкнула пліч -
Імлистою жагою нас накрила.

Від лоскоту твоїх медових вуст,
Млів талим воском я і скрапував на постіль...
Тілами гріли ми і колихали простір...
Хильнувши пристрасть і затьмаривши свій глузд,
Пролили у судоми ночі постріл.

Ничего, ничего не воротится -
Даже чего не было.
Дни глядят пересортицей,
Сирень отцветает мылом.

Млечной, желанной улицей
Светится путь попятный,
Но кто-то ещё сутулится
Жить нелицеприятно.

Спросить всё равно и не с кого
Даже. Подкравшись странно,
Воскресение Лобачевского
Портит иные планы.

Потёртые, в звёздах олухи.
А жертвы такого пошиба,
Что и на колючей проволоке
Баюкают: "о, майн либе".

Глядеть высыпают жители на
Руна золотые кудри.
А истина вседержительна
И вечна, как Хепберн Одри.


2013

Зітхає жовта пелена
і губить лист
з верхів'я сонячного дня
у прілий низ.
А десь тужливо, наче плач:
- Курли, курли...
Несе у вирій плинний час
свої круги.

* * *
Ти приходиш, осене,
із далеких снів
по стежині з росами
в колі тихих днів.
Запалають вогнищем,
затуманять даль
твої жовті потяги,
твій вінчальний жаль.
Голим гіллям яблуні
стукнеш у вікно
і чуттями спогадів
запітніє скло.

* * *
Жовтіє верх, жовтіє низ
і сумно шелестить
спалений в часі мертвий лист,
коли з гори летить.
Стріпнеться жовта пелена
і золотим дощем
стікає осені ріка,
палаючи вогнем.
Земля втомилась і мовчить,
оголено-пуста.
Душа її вже, мабуть, спить
і сниться їй весна.

* * *
ВпадЕ роса до сходу сонця,
а на світанку білим сном
торкнеться жовтого віконця
і розіллється над селом.
Зволожить листя сад багряний,
та потім сонячні вітри
розвіють сивину туманів,
обійстя ранньої роси.
Закурить димом день осінній.
В саду, де спалюють сміття,
полине дим легкою тінню
вже відшумілого життя.

* * *
Небо схилилось і плаче,
нудячись в мокрих снах.
День сіромахою скаче
на спорожнілих полях.
Вирветься раптом з контексту
в синю ясну височінь
схожа на мари гротеску
осені пізньої лінь.
Та схаменеться і знову
знудять сльотою дощі,
вкриють тумани дорогу,
чорно змокріють кущі.

….і малюнок на дереві тоскний, мов ятка нічна,
і обвуглені шлунки кропив біля синіх шашличних…
Ліхтарі-далматинці цілують плече глядача
з теплим байковим пір'ячком й видихом гірко-шулічим.

Ботсади відлітають, неначе дракони, у міф.
Зморшкуваті озера - немов доріани, в оліях
згірклих фар-сліпаків… Могікани-трамваї громи
притискають до скронь. На засиджених лавах-повіях -

санітарна година ворон. Оксамитовий щур
циганчати з квітками, як доля, описує коло…..
І над згустками крові забитого містом дощу
молодик мало-мало прямує до фази монгола -

вимальовує мультики, що в них не місто - ріка
із вогню, й саламандри-сомнабули іскрами кроків
витанцьовують сонце, як збоченці… Темна рука
нашорошених вуличних мар затуляє дороги,

наче очі - цнотливому звіру, аби не дійшов
до дорослих красивих ілюзій про лікарське листя
чи плеча, чи долоні… Про бабок, що пахнуть зі щок,
мов жоржинові яблука… Про голоси, що намистом

обвивають - й стікають, мов кров чудодійна, на плащ
із бруківки і пилу - і там починаються квіти…
Ти тремтиш, бо дороги направду не видно - хоч плач.
І будинки заломлено, мов капелюха кобіти

з неохайної виставки вроди в проваллі сумів…
Ти боїшся, ти тулишся щільно, як мокра канарка -
до тернового болю твоїх абрикосових снів,
до сліпого дощу з бірюзової теплої хмарки,

до - додому і з дому, до кетягу чар і примар,
до солоного келиха, що, наче спогади, п`ється…
Ліхтарі-далматинці пістолі із збуджених хмар
притискають до скронь, бо пече від прозорого перцю
невидимок-зірок.

Все по колу - малюнок із лав,
перекошене дерево, вітер, який не зловити,
і знання, що вогненна ріка - гордовита і зла,
і впадає у безум, й рука, що тримає - зола
на сльозі циганчати, що згубить украдені квіти...



2013

Пишу листи, їх осінь відправляє,
До тих, кого і втративши люблю.
У небі – перелітна тане зграя,
Нехай листи на крила забирає,
Лиш так їх адресатам перешлю.

Татусю, мамо, подруго дитинства!
У вічний вирій, хто би зупинив,
Поринули так рано. Падолистом
Нанизуються спогади в намисто
І кличуть вас хоч іноді у сни.

Осінній вальс, чудовий вальс
Мою тривожить душу.
Востаннє він звучить для нас –
Тебе забути мушу!

Сріблясте листя вітерець
Зриває із тополі.
Невже це осені кінець
Руйнує наші долі?

Була ти, осене, для нас
Такою золотою,
Та твій прощальний, тихий вальс
Не кличе за собою!

Хоч ролучатися пора,
Не будемо журитись,
Бо знов на березі Дніпра
Ми можемо зустрітись.

Осінній вальс, останній вальс –
Кружляємо поволі...
Неначе зупинився час,
І ми - не охололі.

Не плач, осінній вітерець,
Нам нічого втрачати –
Це тільки осені кінець,
Зими лише початок!

2011- 2013

Якось в школі на уроці
ми потужність вчили.
Двигуни усякі різні,
їхні кінські сили.
Кожен приклад свій наводить.
Хлопці знають ліпше,
Де тих кінських сил потужних
менше або більше.
Враз Івась підносить руку:
- Приклад ви просили.
В мого тата, точно знаю,
є три кінських сили!
Клас від сміху аж лягає.
Вчительки не чути.
- Що ти нам дурниці мелеш!
То не може бути!
- Може бути чи не може,
– став Івась казати –
Мій за трьох поїсть і вип’є.
Треба знати тата.
Щоби, звісно, як годиться,
гостів не образить,
«На коня» він п’є постійно
мінімум три рази!

лиш грай мені а в руки не бери
лиш вимрівай мов нитку незсуканну
козаче що шорсткіший від кори
що пахнеш легковірними жінками

ти царював над звірами як звір
ти зроду не продався і не схибив
що ж голова у мене на шитві
лежить високим празниковим хлібом?

що ж тіло те твердезне крем'яне
таке німе в незбореній погорді
всю ніч благало і кляло мене
в траву струсивши зненависть і одіж

тепер лежить притулене до рук
супроти неба вирізьблене тривко
воно помре а я вже не помру
бо нічия бо звуть мене мандрівка

бо я не знаю туги і вини
ні молока ні матері не знаю
спускаюся на трави навесні
на осінь знову пристаю до зграї

мені немає впину і страху
а ти вже поза смертю і ганьбою
козаче що колись у ніч глуху
мене здійняв як лезо над собою

Теорія – яке чудове слово:
нагадує жіночі імена,
рікою мелодійною мина…
є ти й вона… та не про неї мова.

Хоча усі охоплює основи
собою ця логічна дивина,
але керує нами не вона,
а его (надиктовує умови).

Йому хороші гонор та пиха,
і до смаку амбіція лиха,
і у кишені милі грошенята…

Але охоти бути без гріха
у нас, теоретично, не відняти…
і течія ніколи не стиха.

Це яку вже осінь зустрічаю
Стримано, неначе й не свою…
Заварю калинового чаю –
Гіркотою відчай переб’ю.
Сумно тчеться саван павутини.
Все минеться з часом. А проте –
Не мої на часі іменини
В день, коли калина зацвіте.

1996

Занепадаю. Пропадаю. Та припадаю
до твого тіла, ріднокраю, бо добре знаю,
що не відторгнеш, не відштовхнеш і не оскверниш
моїх останків - до свого праху мій прах повернеш.
В твоїх чорноземах, мій ріднокраю, я розчинюся
і буйноцвітом в живу природу я повернуся,
й відчую поряд блакитнооку сестру-фіялку,
таку знайому мені, старому, здавен, ізмалку...


2010

Легко, ой легко повірити: будуть дощі.
О, бережися. Перейде усе на ніщо.
Краплі, як губи, торкаються глухо до щік.
Осінь приходить, і що?
Осінь чекає визнання, чекає престолу.
Очі вітражні, пошарпані сходи костьолу.
О, бережися. Перейде усе на ніщо.
Ледве тримаю себе при собі, а тебе?
Айстри уже розпорошуюють лагідний квіт.
Іхнє знеболене соло таке голубе,
Ніби мелодії квінт.
Музика вміє безшумно ставать на пуанти,
Тільки коли помирають ії музиканти.
Айстри уже розпорошують лагідний квіт.
Тіні, як звуки, торкаються плинно до щік,
Вечір лунає глибóко і каро, мов альт,
І по краплині себе розкрадають дощі,
Сиплють за коміри пальт.
Так обривається вицвіла тиша, а саме:
Так вибухають осінні звучання ансамблів.
Вечір лунає глибóко і каро, мов альт.

Тішся, музúко, щастя твоє:
Ти відлунав,
але музика -
Є.


2013

Кажуть, що на презентації нової книги Василя Кузана 13 вересня о 15.00 в Українській академії друкарства будуть пригощати доброю іршавською сливовицею "Кузанівка". Хто знає, чи це правда?

Недопите моє глясе.
Недоїдений бутербродик.
Я тобі дозволяю все -
на. Доїж. Поклади у ротик.

Нагромадила купу слів?
Двері грюкнули – от зараза!
Я спиняти завжди умів.
Не втекла ти іще ні разу.

Наздогнав бутерброд тебе,
маслом вляпався у сідниці.
Знав давно, що тебе гребе
Та, щоб так… Та тихіше, кицю…

Я прощаю тобі усе,
бо орел!
Ти сама, мов квочка!
Я ще там недопив глясе,
можеш сьорбнути. Трохи. Хочеш?

Наче у хаті миша,
В передчутті стуж,
Дряпає все колишнє
У душі чимдуж.

Згадкам немає трути,
Щоправда, є кіт,
Що нівелює суть їх
Муркотанням літ.

11.09.13.

Пелехаті айстри
в осені на плечах.
Пелехатий сонях,
пелехатий вечір…
В жовті хризантеми
падають горіхи.
Пригорнись до мене,
літня моя втіхо.
2013

Залишив свої автостради,
в домівку стару на пораду
як в юності босий зайшов.
Війнуло завершенням саду
і все, що лишилось позаду
наповнило збурену кров.
Роками не рушені книги:
пригоди, кохання, інтриги
в життя прориваються знов.
Платівки відбірні старанно
музичну епоху екранять,
та все ще чекають обнов.
Стареньке слабе фортеп’яно
тебе пам’ята бездоганним.
Це потім ти так охолов.
Життєві стрімкі піруети
були чи падінням, чи злетом -
минуле уже не змінить.
В які ти потрапив тенета?
І тільки батьківські портрети
сльозяться крізь час на стіні…

15 серпня 2013

Копійка важко дістається
Тому, хто мешкає в селі.
Хто не ледащо, той доб’ється,
Аби було і на столі,
І у коморі, і у хаті -
Отим і раді, чим багаті.
Однак, хоч важко заробляти,
Чомусь у моду увійшло
Такі застілля відбувати,
Аби гуляло все село.
І так старається наш люд
Обличчям не упасти в бруд.
А нерви грають, наче струни:
Кого хто більше переплюне.
А от Степана та Тетяну
Хоч в книгу Гіннеса занось,
Бо ще таку гулянку гарну
В селі відбути не вдалось.
Добрячі справили хрестини
Своєї шостої дитини.
І тільки-тільки відгуляли,
Не встиг іще осісти пил,
Як сина старшого призвали
На строкову до збройних сил.
Зійшлося знову все село.
Чого там тільки не було!
Одну свинюку закоптили,
А другу пацю продали
І всяких пундиків купили,
Аби ломилися столи.
Щоб не було, як в анекдоті:
«Бананів, куме, в нас нема»,
Не відкладаючи на потім,
Їх подала на стіл кума.
Наїлись гості, напилися,
А в хаті злидні завелися.
Немає навіть сала в бодні,
То діти й бігають голодні.
Украдуть яблук по сусідах –
Ото для них і весь наїдок.
Зате яка була гулянка!
І досі згадує Тетянка.

(пісня)
Із беріз листочки
На траву летіли
Бабине ми літо
наздогнать хотіли,
А воно кружляло
срібним павутинням
Прядивом казковим
наче сновидіння.

Через сіре поле
й білочолу хату
А за ним і доля
юна і крилата
З нами не простившись
слідом відлетіла,
За рікою в лузі
на калині сіла.

Та й не повернулась
вже до нас ніколи…
В серці відгукнулась
невимовним болем,
Щоб вернути долю –
я злетіть хотіла,
Та розтали сили,
притомились крила.

Гріє серце спомин
бабиного літа,
Через сиві роки
і все пережите.
Від гіркої втрати
я страждаю й досі,
Сивими дощами
плаче моя осінь.
28.08.2013

До річки пригорнувсь туман,
Вона ним дихає й зітхає,
Пташина росу оббиває
І м’яти полонить дурман –
До річки горнеться туман.
Крізь нього, ніби крізь канву
Неясним дивним силуетом
Дерев могутніх монументи
Ховають неба синяву –
Через туман, немов канву.

В блаженній тиші спить ставок,
Десь чайка сонна, щось кигиче,
До себе, діток певне кличе
У надвечір’я холодок –
В блаженній тиші спить ставок.

З-поміж тополь густе гілля,
Пробився місяць опівночі,
Сіяють зорі – Божі очі,
Мов посміхаються здаля –
З поміж тополь густе гілля.

Світанок півень розбудив,
Своїм дзвінкоголосим співом.
На сході вже зарожевіло,
Ставок, мов чарівний, ожив –
Світанок півень розбудив.

Яскраво-дивна голубінь
Повіки сонні відкриває,
Легесенький вітрець торкає
Дерев прозоро-світлу тінь…
Яскраво-дивна голубінь.
30.08.2013

Вони лиш вітряні барвисті кульки -
зігріті спраглим чоловічим сонцем,
злітають високо і звуться щастям.
Та мить одна і вихолола кулька -
стрибай, лети, тягнися чи стелися,
лише б вона реалій не торкнулась,
не вибухнула, викинувши все! -
таке колись надихано-прекрасне…

2ОІ3

* * *
Учора вистругав хреста.
Голгофу мати мусить кожний.
А як туди без тягаря,
коли ти грішний і побожний?

* * *
Осінньо-польовий роман:
лопата, сапа і стакан.
Навіщо, скажете, стакан?
А що, даруйте, барабан?

* * *
Щиро дякую каналу Ай Сі Ті Ві,
бо його надзвичайні новини
дають змогу дивитися відео,
як первісно-печерні інстинкти
їздять парком людського періоду.

* * *
Ніщо без сліду не щезає.
Нізвідки також не береться.
Один мільйоном приростає
мільйонам дрібка не дається.

* * *
Без критиканства і моралі
сідлаю день у світлі далі,
та не проїхав і півдня,
як звідкись взялася свиня.
Підклали недруги під ноги,
щоб не топтав чужі пороги.

* * *
Єлейними сльозами плаче світ,
минула святість інде мироточить.
Сучасний день несе до Бога звіт:
у розділі «Святі» – нулі і прочерк.

…стіжок смерекових полінець
і cухостою
і сірник
й уже дари природи тлінні
пускають іскри
до зірниць.
отой живичний запах диму
живого полумя танок
в душі вив’язують незримо
пречисте плетиво думок…

11.09.2013

Ледзь толькі вывучыў больш-менш "Ich bin, du bist...",
як паявіўся зноў наш родны асабіст.
Напомніў перш за ўсё, маўляў, "я есть, ты есть..." і
каб завучыў то вой, надоўга ж змусіў сесці.

2013

Тихим шелестом при щоці
Мокнуть холодом папірці,
Обривається нитки слід,
Не сховатися від привидь.

Позолотою вкрито двір,
Мідним попелом із сузірь,
Занесло вогні навісні,
Помирає все до весни.

Замело всі іскри у дим,
Стало важко дихати з ним.
Як би то скрутитись клубком?
Не затопить сутінків ром.
2013

"Та хто він такий, що посмів докоряти
В ганебності тих, які мала, утіх?
Як добре було з чоловіковим братом,
А цей не вгамується, каже, що гріх.

Та що ж це за правда, що голкою коле?
- О, Іроде, знищити треба його!
Докори в очах - все частіше довкола,
Ще більше розпалюють люті вогонь.

Веселощі, танці і страв розмаїття,
Тілесні утіхи і сон досхочу.
Та осуд Предтечі поширився миттю.
Негоже, щоб нарід розмови ті чув.

В темницю Предтечу! О, Іроде милий!
Чому ти шкодуєш його, не мене?
Я б спокій душі його кров’ю відмила,
Ця смерть пересуди людські прожене.

О Іроде, ще одну чашу підсуну,
Ти щедро платити за радощі звик.
А донька вже виросла, справжня красуня!
Цей танець – тобі, ти тепер мій боржник.

Дотримався слова, о Іроде милий!
Відтята на таці лежить голова.
Не треба вина! Що не випите – вилий,
Хай кожен танцює тепер і співа!"
…………
Чи спокій повернеться, Іродіадо?
Рікою утіхи, веселощі де ж?
Свого досягнувши, не тішишся радо.
Убили Предтечу, та правду не вб’єш.

а за сплавами золота - гони...яка пектораль
на біленькій - на шиї берези! -о царствена скитко,-
у туману мяких бандажах окервавлена - жаль!
де ті стріли, що влучили в тебе і в сонце? - не видко!

Це заломлення часу, відрайдужжя літа... я сню?
Он мелодію рвану залатують чар-віадуки.
і скрипковий павук переловлює нотну мушню-
спавутинює "вчора" та "завтра" і бавиться звуком.

зaземляються в книги, - у літери криптовий бран-
перебуті історії, терпко загуслі на вірші..
то це сон? - чи і справді стікають з обвітрених ран
відкипілої висі - преамбули осені хижі?

Хрумколисті дороги визміює смуга вітрів...
я не сплю! - я під аркою чуда і чаркою дози-
це ще просто в мені не зшаленів і не одгорів
липоцвіту ізвивистий кетяг - у долі на розі.

Ще на мене не вилився стронцію й туги трубіж.
о, ті гони за крихкістю золота? - трепет матерій.
Лезо Часу, ти тільки надихані сни не поріж-
і надкупольні злети не викромсай на дрібнопері.

Мій любий друже!

Ми знову стрілися із Вами.

Хотіла Вам сказать: «Мій пане!»,

Однак, тоді рабинею Вам буть прийдеться,

А в мене в грудях серце вільне б’ється.

То ж другом будьте – так на краще,

Бо ж Вашою не буду я нізащо,

Як, зрештою, моїм не будете Ви теж.

То ж хай все буде так, без граней і без меж.

Хоч грані можна стерти вмить, а межі подолати…

Скажіть, а можна почуття сховати?

Сховати, як цукерку у кишеню,

Чи як метелика в дитячу жменю?

А, може, можна заховати у шухлядку

І довго там тримать на згадку?

Ви знаєте, мені здається,

Лукава думка змійкою у серці в’ється,

Що почуття не можна заховати, –

Ним треба жить, любить, кохати!



Мій любий друже!

Давно спитати Вас хотіла,

Чи в серці Вашому посіла

Хоча б малесеньку місцинку,

Чи запалила хоч іскринку?

Чи, може все для Вас – інтрижка,

Чергова непрочитаная книжка,

Яку кортить разок хоч погортати,

Якщо сповна не вдастся почитати?

А потім покладете на полицю,

На виднім місці у світлиці

І друзям всім будете говорити:

«Заради цього було варто жити».

Та заперечу Вам: цього не стане,

Не буде спільного між нами.

Ця мить, яку в уяві змалювали,

Хоч як би сильно Ви бажали,

Не буде спільною для нас.

Про це забудьте, прошу Вас…

15. 07.2012 р.

видираю пальці із обіймів
клавіш бо не граю бо не та
я лише прийшла у гості мімом
я лише забилася в кутах

дихаю дитинством і боюся
видихнути з музикою чад –
я тепер працюю сажотрусом
на стіні будинку втікача

кахлю на якій ще збереглася
і моя драбинка і мітла
вчителька із початкових класів
витерла і тихо відійшла

Коли дощ цілував мокрі шибки,
Ти мовчав, ледь затиснувши зуби,
Засинав, не закривши фіранку.
Ти на неї чекав? Правда, любий?

Коли дощ обіймав сиві вікна,
Ти зітхав, ледь затримавши погляд,
Розривав своє серце на шмаття,
Ти стогнав, наче вітер бездомний.

Коли дощ на веранді уранці
Танцював божевільні етюди,
Ти на неї чекав - безсумнівно.
Ти не дощ піджидав... Правда, любий?

А вона не прийшла - бач, так треба -
По осіннім калюжам - безглуздо
Ти пустився тікати дощами.
Ти її доганяв... Правда, любий?

Ти тепер мокрі шибки цілуєш,
Ти за нею дощами і градом
Безперервно по світу блукаєш,
За тобою - твоя ница правда.

Хтось уранці відкриє кватирку,
Теж мовчатиме, зціпивши зуби,
Тільки ти тепер будеш не поруч -
На фіранках дощем... Правда, любий?

Хтось, можливо, уже зачекався
І зітхає, ковтаючи осінь,
Ти тепер не чекатимеш, любий...
Ти ітимеш туди, де не просять.

...і мальвою кармінною цвіла...
Глянь, у долоні – золотий метелик!
Вогнисто вбігла між садових лав,
А ти мені – пательні, дзбан дебелий…

Ти ж Блискавку, весляре, заманив!
У погляд влий заласся: маєш пані.
Череп`я визбирай – хоча б до жнив:
Полумиски летіли в калабаню.

Казав мені улесливий мольфар,
Ти жив у мушлі, полюбив безмов`я...
Наш човен трухне – в сяйві автофар,
А я все вчу тебе... пливти Любов`ю.

Малюю-креслю мапу на півнеба.
Дощ…
Сушиш весла, смокчучи плацебо…


2013

сьогодні і секта - лепта
якщо є у домі зиск
а голос як епілептик
що намертво рота стис

і люди немов гаруди
щоправда за папірці
підставлять і горб і груди
без міміки на лиці

хто має то хата скраю
не має то не біда
удома ж донька чекає
усміхнена і руда

панове голошу знову
у кого яких ідей
що лишимо попри слово
в майбутнє своїх дітей

не босі та безголосі
епіграф один таки
відкрите питання досі
ми дурні чи диваки?

11.09.2013р.

Ти не слухай її - ту, хто жінкою лишиться навіть
У дуельному шалі, із вістрям кривавим в руці
Чи у мокрому дранті, коли рваний ранок ще чавить
Перестиглі тумани, мов сливи, загрузлі в сльоті.

Не займай. Довгі пальці гірчать хризантемовим болем.
Тихий голос просякнув печаллю пташиних ключів.
Шарудить падолист, грізно піниться збуреним морем.
І відносять вітри насінини розпатраних слів.

Наче ржава трава, шелесне плащ із рваної замші,
Вже заюшений в пyрпур захoду зім'ятий поділ.
І вона привітається холодно й чемно, як завше,
Обтрусивши росу із кленових скуйовджених крил.

Ще на скронях у неї пашіють твої поцілунки,
І вуста пломеніють багрянцями юних калин.
Та у шейкері часу розмішано спогади, трунки
І приправлено щедро тонкими букетами вин.

Ти до неї мовчи. І вона не озветься, будь певен,
Не покличе з собою в шатро жовто-палевих віт
Смакувати дощі і терпкий фіолетовий терен,
Дарувати дорогам жоржиновий вибляклий цвіт.

Бачиш, коси руді павутинками туго сповиті?
Гордовита постава, повільний, розмірений крок...
Ми заплющимо очі, ми знов заблукаємо в літі
Десь далеко від неї, під гронами зрілих зірок.

2012 р.

хтось рятується алкоголем
цигарками чи навіть гірше
в цій війні із душевним болем
умирають майбутні вірші
білі-білі – невинний колір
і не складені в пісню ноти
не прожиті на сцені ролі
чи мазки видатних полотен
ненароджені дивні діти
в не існуючих досі сім’ях
наче в’язень минає літо
у тісних до знемоги стінах
хтось рятується алкоголем
заповзає у власну мушлю
залишаючи зовні голу
не потрібну нікому душу
а свідомість – самотньо-квола
їй би вибратися із Лети
і напруживши рештки волі
розірвати міцні тенета

2013

А вересень дав небу синь і сливам,
і небо ще синітиме від слив.
І сльози він заборонив, і зливи.
І весело-щасливо буде з ним.

Уполював білявими грибами.
Рум’янці дав і яблукам, і нам
А ніжності і грушам, і серцям.
І динями, дивами нас побавив.

Завоював туманом золотистим
І сонцем уже лагідно - легким.
А вересень у осені затиснув –
Не вирватись – у літо не втекти!

2010-2013

Эх, не мир за окном, там – одно полотно,
А кругом воронье, аз и буки.
Безразличен я к этому, мне все равно:
Что букварь, что вершины науки.

Я не в школе людей научился читать
И в словах они странно потешны.
Потому и читаю опять и опять,
А легавые рыщут поспешно.

Пусть они добывают заслуженный хлеб
И геройство несут как эмблему,
И докажут, что ходят не зря по земле,
Ведь у них – не сердца, а дилеммы.

Для меня – простота остается в цене
И священна, как дырка в монете.
И недаром – за смелость завидуют мне
Ариане, армейцы, аскеты.

Как бы ни было – но не болит голова,
Я от жизни беру много сразу.
И все это беда – не пустые слова! –
И последствие давнего сглаза.

Но оно не утешит заклятых врагов,
Что хотят посолидней казаться.
Я привык – не бояться ветров и оков.
Я потехе такой предаваться готов
И не жду похвалы и оваций.

Часто дни утекают безследно в песок,
И не каждый оценит такие…
И весь мир уместился в компьютерном ОК,
И озлоблены псы, и конец недалек…
А мечты – лишь о милой Марии.

На меня не смотрите жестоко,
Иногда я бываю пророком.

Ще завірюха чубиться з вітрами,
похмурі хмари люто підганя –
а вже весна чаклує біля брами,
і світ зимі підковує коня.

Іще услід лютневому відльоту
сади лопочуть сніжними крильми,
ще удостачу холоду роботи
на крайці березневої зими.

Та вже невдовзі сонце сточить ласо
останній сніг, і чується мені
удалині безгучний шепіт часу,
що басував на білому коні.

Я – грішна, ні, я – не свята…

Я більш не можу це терпіти…

До тебе рвуться серце і душа,

З тобою хочу в світ летіти.



Навіщо рай, коли тебе нема,

Та що за щастя буть святою?

Хто скаже сам, що без гріха?

Я створю рай новий, з тобою…



Хай жде мене пекельна темнота!..

Везувій пристрастей палає…

Я – грішна, ні, я – не свята.

Твої обійми обираю…



Твої цілунки сняться уночі,

Я муки за життя приймаю…

Моя рука – в твоїй руці…

З тобою рай новий шукаю…

04.09.2013

Найкраще стається нишком, по-мишачи непомітно.
Вживаєш його, мов з крану – шкідливу і неживу.
А потім приходить тиша, тендітна, як слон – із міді,
із голосом океану, що лиже біду по шву.

Я чую, як сплять сирени в воскових печерах сенсів,
як човен на зябра ріже пластмасові щастя юнг.
І водорості, й мурени, і скрині, й краплини серця
Великої Спеки, й трішки закислих у сон-бою

браслетів скелетів голос занурюють в бік мовчання,
яке накриває, наче чи мачуха, чи межа…
Й тікають, як дим – з волосся, піжами, тарелі, чайник…
Й, мов нутрощі вовкулачі, розчавлене медвежа

плода/помідора/іскри, що гусла, як рід бурштинний,
лежить і стікає криком – німотним, як сморід риб
прамертвих… – а ти це тріскай, як відстань – нічні машини,
що носять не шини – кригу, і п’ють свіжий сік гори…

О тишо, оманно тишо!.. Кричать заводні пінгвіни
на півдні. Туземці глеки випалюють з вуст богів…
А ти мені знов не пишеш (і я тобі – не повинна).
І худне вай-файний легіт на тиші, як на брехні.

Й кити відлітають в серпень – фонтани серпом стинати.
І мідії рти розверсті занурюють в рот зими….
А в крані всихають стебла води, і плодиться натовп
пустельників-тиш – на хресній ході дзиґаря… Й сумні,

по-мишачи тихі кроки слонів, що везуть мовчанку,
в’їдаються в шкіру, наче людина, іржа, діра…
І ти мені знов не пишеш – випрохуй чи чунга-чангуй
напоказ… Повітря плаче. Ганчіркою витира

тамтой океанський шепіт, впокорений і безтямний,
що зносить альтанки наші, як течія – парашут
кульбабки… Прозорий щебет жалів-пеліканів. Таймер
заціпило. В тишу нащось пишу і пишу – вітрами
самотності. На ніч. Натще. Намарно. Пишу й пишу…



2013

Невивчена рідна мова,
Хоч це мова наших батьків.
Незрозуміла історія,
Століттями писана.
Не перечитана книжка,
Бо соромно було її купувати.
Не покохана Батьківщина,
Бо псевдо патріоти поміняли її...


Вас питаю –
Чому це так?
Це дійсність наша,
А може тільки переляк?
Запитання літають...
А відповідь?
Ще спить!
Коли встане?
Не знаю.
Яка буде?
Не знаю.
Та, що ж...
Ця мовчанка болить.
20.11.2006р.

Стисну губи та довго мовчатиму-
Бездоганно втішатиму нашу любов.
У долонях вогнище триматиму-
Намагатимусь вразити милого знов.

Я у місяця щойно благатиму
Сяйва срібного- сердця скрижаль.
В щасті маємо бути багатими,
Так навіщо висловлювать жаль?

Очі сині захмарені тугою,
Заполошені смутою дійсності,
Визрівають сльозою-наругою,
Виливаючі струмені пристрасті.

Мелодійно-скорботна надія моя,
Ти мене не посмієш покинути!
Обрій знову палає- вирує зоря!
Не повинно кохання загинути...

Я навигадував днів
циклу легендарного.
Зчеплених досвід зубів -
аж до календарного.
Думав, життя за живе
не мене чіплятиме;
радістю сміх мій назве
і завжди сприятиме.
Дружби і друзів хотів,
доданих не Щукою*.
Я навигадував днів...
Ні, не каменюкою*.
Час колихався...
Момент!
Засоби вербального.

Завербувавсь: елемент* -
я. Матеріального.


11.09.2013

Ці сходи – униз,
Таким безконечним віялом.
Вузенький карниз,
Тож треба вперед іти.
Кудись від біди…
Усі циферблати звірено:
Ступити туди
Чи все-таки відійти?
Он в’ється стебло.
І всотує всоте сонце.
А сік у стеблі,
Прозорий і теплий сік,
Він, чуєш, живий,
Хоч трохи густий і сонний.
Він знає тебе
І жити тобі прорік.
2013

Крильця метеликів гінкго, пласкі, жовті,
Стовбур обліплять всенький і кожну гілку.
Панові дубу зостався один жолудь,
Пану каштану – лише їжаків кілька.
Крильця метеликів гінкго такі дужі:
Вітер вполюють і воду в цупкий плащик.
Зморщечки лічить сутула, пуста груша,
Сонце ковтнула неба голодна паща.
Крильця живі!.. Але якось один ранок,
Той, що байдуже порушить кордон в зиму,
Той, що страшенно не любить дерев вбраних,
Струсить усіх їх на приморозок сивий.
2013

Село заросло бур’янами,
Зруйновані ферми, хаткИ...
А тут же бабусі та мами
Трудилися, юні, меткі!

Родили поля і городи,
Розкішні садочки цвіли.
Найвища була нагорода –
Пухкий коровай на столі.

І пращури діток учили
Вклонятися рідній землі...
Сумують забуті могили
На цвинтарі в мертвім селі.

Та й села зникають у краї -
Уже «перспектива» не та...
І молодь сьогодні втікає
В чужі та далекі міста.

Немає кому лікувати
Отруєні ріки, поля...
Страждає згорьована мати –
Свята українська земля!

2012

Мы разминулись на чуть-чуть:
Я шла с вокзала на маршрутку.
И ты проделал тот же путь
С вокзала-разницей в минутку.

В окно я пристально смотрела:
Ты шел поспешно через парк...
Как жаль: я выйти не успела-
Со мной тяжеленький рюкзак...

Тревожно сердце суетилось:
Могла увидеться с тобой...
Слеза невольно покатилась:
Ну, слава Богу, что живой!

Сиджу на покуті святім, умиротворений,
під осіянними іконами, під омофором,
і, мов дітвак,
молюсь на трійцю соняхів,
які прийшли в мій дім з полів Луганщини,
з петлюринсько-сосюринської волі,
із вольниці булавінсько-махновської,
прорвавши рубежі оледеніння,
блокадні рубікони регіону,
і світять, мов затеплені свічки...
Це - мій автопортрет на тлі надії.

2009

Термінову даю інструкцію,
щоб могли всі невігласи знати:
милосердя людське і корупцію
неможливо заримувати!

2010