Там ревучий реве
і вмиваються росами схили,
а підніжжя гори
сповива словоплин молитов,
там висока душа
у святій благодаті спочила,
і на чатах стоять
споконвічні Добро і Любов.
Крізь тумани облуд
на долоні безмежної шани
сяє мудра й пророча
Тарасова світла зоря,
на Чернечій горі
Україні загоює рани
незапроданство духу
і правда її Кобзаря.
Павутинки років
ледь гойдаються на видноколі,
свіжим вітром живим
застережливо віє здаля:
вчіться кожного дня
так, як треба для щастя і волі,
бо стомилась чекати месій
українська земля…

Доніс хреста свого,
хреста скитальця, –
душа свята
у вирій відлетіла,
душа-страждальця.
…а грішне тіло
заповів у Крутах,
раю дитинства незабутім,
землі віддати гідно.
Де «круг понАдземнИй»* –
із строф і рим –
колись-то зачинавсь
у слові ріднім,
де доля-ткаля-пілігрим
поета кликнула
ген за ворота,
а на віку, а на на роду
уже накреслено було:
Голгота.
2013

* «Круг понадземний» – книжка перекладів І. Качуровського.

Розгулялась буря понад містом,
Сивих розлякала голубів,
Об вікно вдаряється зловісно,
Стогнучи відлуннями громів.

І, рвучи на темні клапті небо,
Гучно-лунко б’ється до дверей...
Ну а я... а я тулюсь до тебе,
Щемко пригортаюсь до грудей.

І, здається, ніби дужа сила
Рук твоїх - то справжній оберіг,
Доки стогне буря огнежила,
Болісно шмагаючи поріг.

Поки розпашілі блискавиці
Протинають хмарне полотно,
Ми з тобою - дві щасливі птиці
Під любові лагідним крилом...
(12.07.13)

Ґерґель: “Ґел-ґел-ґел” – ґелґоче,
Клюнути Володю хоче.
Хлопчик дубчика узяв.
Не лови, гусаче, ґав!

2008

Всё прекрасно на этой планете;
Даже серая груда камней,
И былиночка каждая летом,
И снежинка на шубе моей,

Соловьиные трели весною
И пылающий в небе закат,
Блик волны под волшебной луною,
В белопенном цветении сад.

Пёстрой бабочки хрупкие крылья,
Полевые цветы в хрустале…
Если этого вы не любили,
Вы не жили на нашей Земле!

2010

Честь і хвала породіллі навік!
Жінка продовжує родові вік!
Тільки одна заувага маленька:
Розпочинає - таки чоловік!

21.07.13

Зачохлені душі та вікна забиті
під силу лише одімкнути Поетам,-
сягти червом нерва у вирву і притінь,
собою крізьгратно - у несамовитті,
(що дебрі та твані, ошпилене віття?)-
здирати на правду накладене вето.
Чому? - а тому що: Поети!

Світлани та Інни і Чайки Озерні,
утвердивши духа, вдихають осоння,
метнувши стилетами слова у черні,
серця ополіскують вірою - певні:
Вони переможуть. У Галь - у долонях
пшеничні зірки на борозна душевні, -
як сльози- то щирі та кревні!

Юрки, Мирослави - палають віршами,
вчиняються їм Уселенної брами,
кохають доскону! Михалі серцями
виглиблюють овиди! Влодки на шрамах
отрути розлиті знетруюють- саме,
тому що іх душі не містяться в рами,-
бо світлі думками й ділами!

Зіниці пульсаром цей світ відчувають
Богдани і моря сини- Домініки -
боліють ерзацами темного віку
і чорними дірами рідного краю-
тому й недарма препекельно палає
ізAдівські,- Костикa,- виглиби криком...
болить - і тоді не до сміху!


На сотні галактик себе розсипають
у творчості Тані, Софії і Яни.
Най сонце надтрісне, а їм сили стане
любові рядками осяяти плаї,
зазірчити весни і осені чеєм
розлити в поліття -( живуть, як співають)-
Поезії діти і творчости Дани.


Івани усмішкою- та у кромішність.
урізавши чорні матерії схлипу,
вихоплюють ярні проміння і вічні.
Пливуть Анантолії в лодії липня
і рвуть Василі огнеряддями хиби
усталених догм і освячують Триби
ізнебні комони - завітні.

Злетімо, Поети, до нив оболоку,
порвемося крИльми в шаленій осанні-
зідрапані душі життями нівроку,
(а що нам зневіри туманні потоки?)-
цей світ поділився квадратами кроків-
поети - згорають у Небі високо:
чи вперше?!- і ще невостаннє!

ти зводиш мене з розуму просто,
заповнюєш увесь простір,
і хоч пройшли роки, досі
у світі тільки ти.
і сон мені не йде, доки
не чую я твоїх кроків,
на серці завжди неспокій
в обіймах самоти.

21/07/2013

вірш видалено

Жіночі груди… Перса… Циці…
Приваба ваша надиха.
А чари – «притча во язицех».
Ні – не уникнути гріха!

Не спить уява. Спокій вбито.
А погляд жадібно пасе
за тим, що пнеться нарочито
з тісних лаштунків декольте.

І думка лиш одна не в’яне,
а павутину мрій снує.
Жіночі груди… Розум п’яний…
І серце гупає моє…

20.07.2013

Сьогодні на землю летіли вони…
Такі білі, великі, безмежні…
І ніч лягала на них,
Вкриваючи все без обмежень.

Стояла вона серед дива,
Що хапало її у полон,
І летіла, далеко летіла
За хмари, за зорі, за небоклон.
2012р.

Коли небо затягують хмари,
А дощ іще зовсім не йде,
Я до нього душею полину,
Якщо, навіть, він не прийде.

Любов – це солодка отрута,
Що по венам біжить, не стиха.
І доходить до самого серця,
Нищить мозок і всі відчуття.

Я до нього прилину, як сонце,
Що промінчиком в світ поведе.
Я до нього прилину, мов янгол,
Що щастя йому поверне.

Із сумом тужливим на серці
Я душу його поверну.
І серце собі не залишу
Лиш долю свою загублю.

Солодкі були тії мрії,
Що серце голублять і дотепер.
Та понищили все тії змії…
Нічого назад не верне.

Коли небо затягують хмари,
А дощ іще зовсім не йде,
Я його закарбую у серці,
Може в сні до мене прийде.
2012р.

Ці вулиці, немов темні коридори
Такі довгі, тихі й темні водночас.
Ти розумієш - тут немає простору
Ще й хтось плюне прямо між очі...

2013

Щоб нас не було в ріднім домі
Там, де й нині бути повинні,
Поляк всіх нас у сорок сьомім
Викинув й каже: - Це ви винні!

Більше сто тисяч українців
З рідних земель, де мирно жили
Вирвав і кинув мов злочинців
В чужину щоб ся сполячили.

В деякій мірі йому вдалось.
Немає сіл і нас немає.
Бур’ян на правді виростає...
Колись наше життя там тривало.
Нині, лиш сум в кущах співає.
Час руки ломить. Все пропало.
19.07.2013р.

У храмі сільському людей небагато,
весь він пропах лепехою і м’ятою,
аж голова панотцеві макітриться,
нині ж бо свято Зелене – Трійця.
Свічі палають і плачуть свічі,
дивиться Він просто у вічі.
Відаю добре: грішна, о Боже,
вірую й вірю: простиш і поможеш…
Скапує віск, і скотилась сльозина,
тут – я своя, селянська дитина,
знають моїх тут дідів і батьків,
тут колись батько маму привів
до вівтаря у ґлечану суботу.
Вік звікували в любові й роботі,
все одшуміло – немов не було,
зморшка утрати лягла на чоло…
Жінка якась нахилилась до вуха:
«Будеш Сашкова? Доцю, послухай,
так, як твої прожили, – може,
й ніхто серед нас, – голуб’ята!»
Знаю без неї, могла й не казати.
Знаєш і Ти, всемогутній Боже.
Тільки чому ж у дітей все інак?
Дивиться скорбно: треба так.
2013

Млосний блюз колише море,
В шумі хвиль втонуло горе,
Сотні миль - пісок навколо,
Звуки повнять видноколо.

Чайки крадуть у перкусій,
Нотки скарги і дискусій,
Плаче втрачена свобода,
Спів - розтоплена пригода.

Може знає лютий вітер
Як донести зміст із літер,
Мова ж музики відкрита,
Із мелодій вщерть розлита.

* * *

Святкує липень літа половину
I дні стоять, як келихи з вином
Червоної, терпкої горобини, —
По вінця поналивані теплом.

Червоний келих вечір піднімає,
Розхлюпує на захід i на схід,
А урочиста ніч благословляє
Зiрками весь безмежний небозвід.

От i діждали. Середина літа.
I слава Богу, що нам дав дiждать.
Ми, сонцем i землею обігріті,
Достойно пiдем осінь зустрiчать.

1990

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових пристрастей вино
Любов’ю називаєш неземною…
А я ж бо прохмелився вже давно!
Тобі смішне моє довготерпіння
Й не зрозумілі виплески душі
І те, що я визбирую каміння,
Розкидане не мною,
В спориші.
Я непрактичний, знаю,
І невмілий,
І в цьому світі, може, пропаду –
Дивак, ідеаліст зарозумілий
В несправжнім, ідилічному саду…
Та вже себе змінити я не можу,
І ти про це, будь ласка, не проси –
В усі часи шукав я правду, Божу
І ласку Божу мав у всі часи.
Ти виросла на грані тьми і світла,
Твоя душа двоїлася,
Та вже
Прокинулась вона,
Своїм заквітла,
Відторгуючи темне все,
Чуже.
Тремтить рука твоя в моїх долонях:
Кров до крові озвалася на мить…
Ти чуєш, доню – сонячний мій сонях,
Як все твоє щемке й мені щемить?


2000

В дитинство спогад стежку простеля,
де гомонять некошені отави,
завжди дивами дихає земля
і тепле небо ніжно-блакитнаве.

Голубить серце пісня джерела,
яке бруньки років моїх живило,
до нього пам’ять подумки прийшла,
аби нарешті відновити сили.

Матусю рідну, в щасті молоду,
покличу через сиве сьогодення,
у молитвах до неї припаду
і вкотре попрошу благословення.

Вона знову всілася біля відчиненого вікна,
Вдихає розпечене за день повітря,
Втомлено розглядає останні промені сонця,
Від яких вже не болять її сумні очі.

Здалеку долинають звуки міста,
Здавна вона ненавидить шум листя,
Звично ховається у темряві ліхтарів,
За тиждень у неї життя без змін.

Кожна клітинка її тіла відчуває спокій,
Кожній емоції відведено свій ящик.
Крижана зірка світить з надією,
Криється у темряві остання мрія.

Часто її думки зводять з розуму,
Чудово рятує гучна музика.
Чай, залишений годину тому поруч,
Через необережні рухи земля п'є знову.

Ядовитим поглядом вона покриває обрій,
Який її рятує у світі, хоробру.
Як і колись вона блукає тривожно.
"Я" шукає в собі і в кожнім.

В давнину, як ще не знали ні радіо, ні телеканалів,
Двох студентів подорожніх ніч в селі застала.
Попадали хлопці в сіно і такі щасливі.
А господар:«Входьте в хату- не минути зливи».
«Про що йдеться, добродію? Зірок в небі повно...
Кому ж знаться на погоді, як не астрономам?»
«То чому ж свиня моя в хлів солому горне?»
«Це, даруйте, якісь бридні: прогноз роблять свині».
«Як знаєте. Ви ж учені. Не мені вас вчити.
Тільки прошу аж до ранку мене не будити».
Ночувати в сіні гарно. До розмов охочі,
Не зуздрились «астрономи», як десь опівночі
Розходилась така буря, що віття ламає,
А до того ж, мов з відра, дощем заливає.
Як хлющ мокрі, «астрономи» зустрічають ранок.
А господар, позіхнувши, виходить на ґанок:
«Ну, що скажете на це ви, вченії панове?
Свиня моя більше знає, аніж «астрономи?».
P.S.
Що наука – сильна штука,- доводити годі.
Тай науці не завадить, стане у пригоді
Те, що досвідом беруть люди у природи.

Богородице, Заступнице наша!
Не прогнівайся... Грішний же: хто
не боїться і наважиться-скаже
без Твоєї, Свята наша, згоди на то.
Милосердна, не для сліз лише душу
залиши, щоб картатись колись.
Їх пролито... Звісно, каятись мушу.
Не гнівись, Пресвята! Все одно заступись.
Хай криницею Любові Твоєї
я серця неутішні зроблю.
(Переймися, Богородице, нею)
На коліна, Свята, з молитвами стаю.

20.07.2013

Я. Ч…
Грай, бандуро, серед літа,
Звеселяй навкруг людей.
Новина іде по світу –
В бандуриста ювілей!
Грай, бандуро, поки руки
В Ярослава не болять, –
Сильним голосом він звукам
Струн твоїх давно під стать.
Грай, бандуро, а співати
Добре вміє бандурист, –
До стоккато і легато
Він ще змалку має хист.
Грай, бандуро, до світання,
Як було уже колись, –
Грай неначе ми в останнє
В колі дружньому зійшлись.
Грай, бандуро, так, щоб чули,
Як вночі бринить струна, –
Щоб нікого не минула
Дружня пісня голосна.
Грай, бандуро, - не змовкай!..
20.07.13

Ці жеромеханізми...
Якої прагнеш правди?!
Хіба що не завадить
Наїстись вам всім хмизу.
Пусті, безцілі очі -
У телевізор пялять:
Їм жерти б чари ночі,
Якщо й таке ухвалять.

Ось біле поле папірця.
На ньому ще нема нічого:
Нема гріха, нема святого,
Нема початку і кінця...
І я, як Божою, рукою
На ньому вписую слова.
І ними Всесвіт ожива,
Злітає Дух над пустотою.
Ой, що це? Видимо Творець
Будує світло й темінь знову,
Собі узявши за основу
Якийсь нікчемний папірець?
І оживають звірі й люди,
І почуття, і біль, і сміх...
І ось він первородний гріх,
І каяття, і пересуди...
Та щось пішло не так. Руками
Я жмакаю папір і - геть!
І настає всесвітня смерть
Життю комедії і драми.
В кутку десь свій знайшла кінець
Моя пожмакана планета.
Так схожий на життя поета
Забутий ним же папірець.

2013р.

Купалось літо в океані трав,
Гарячий вітер хвилями котився.
У лісі липень ягоди збирав.
У полі липень колосом налився.
Мале звірятко спить у холодку,
Чакаючи матусю з полювання.
Зозуля час рахує у гайку,
Підкинувши маля на виховання.
В гніздечку підростає пташеня -
Птахам дорослим додалось турботи.
Годують ненажерливе щодня,
Не нудяться й хвилини без роботи.
Збирають бджоли сонячну росу
Від рання й до смерку, без відпочинку.
У вулик свій ті крапельки несуть,
Годуючи себе й свою личинку.
І тільки ми марнуємо свій час
Та безкінечно правим теревені,
Хоч добре знаєм, що ніхто за нас
Нам не наповнить власної кишені.
...Вгорі ані хмариночки нема;
Гладінь ріки у сяйві голубому.
Не віриться, що в світі є зима.
Не віриться... на пляжі золотому.

Підігнало з краю світу
Хмару чорну та важку.
Закружляв тополю вітер
У шаленому танку.

Сипонули з неба «кулі»,
По дорозі – вже ріка!
Град і дощ оце утнули
«Бойового гопака».

І від страху полягали
Молоді дерева ниць!
Небо краяли й кромсали
Гострі шаблі блискавиць.

Вибухав і розсипався
Над заляканим усім
Басовито реготався
Навіжений «дядько Грім»!

А земля, що тліла довго,
Вигораючи до тла,
Життєдайну цю вологу,
Захлинаючись, пила!

2012

Я позвоню тобі вночі
Не відповідаєш
Я позвоню вдень
Ти десь гуляєш

Абонент недоступний
Абонент неприступний
Десь собі там гуляє
І мене не чекає

Абонент недоступний
Абонент неприступний
А сердечко страждає
І його все шукає

Накінець візьмеш трубку
Я пошлю тебе на х%%
Я втомилась чекати
Ти мені вже до сраки))

Шутливая песенка на украинском языке))
2013 год

В товаристві найвірніших муз,
Що зійшлись у романтичне коло,
Ювілей святкує Чорногуз,
Побратимів кличучи до столу.

Відчуття розбурхує вино
(Хай емоцій не згасає лава),
І до смерку щоб лилось воно
В день знаменний пана Ярослава.

А як вечір тихо сплине в ніч,
Хай життя триватиме, мов чудо:
Згаснуть лиш вогні півсотні свіч,
Буде… молодим завидно буде!

І нові народяться рядки
Україні-матінці на славу.
Вірю, що полинуть у віки
Рими й ритми пана Ярослава.

На блискучі, образні слова
Доля хай дарує Вам натхнення,
І додасть наснаги на дива:
„Ярослав” – великокняже ймення.

Хай не сивіє козацький вус!
Я ж, панове, впевнений в одному:
Через півстоліття Чорногуз
Друзів скличе знов до свого дому!



15.07.2013

Бережи мою мрію,
І мережки свої.
Як погляну – зігріюсь
і в душі солов’ї.
А як дам волю зору!
Як піду за межу!
Твій халатик прозорий…
Я ж у гіпсі лежу.

Запахло небо полем волошковим.
І весь той світ, наповнений тобою,
ЗНИК.
Все стало маковим, забарвленим червоним,
І ти, мій загадковий чарівник,
Залишив знов мене у яблуневим цвіті.
І я не знаю вже - де сон, де вітер,
Де тільки відгомін твоїх чудес.
Бо я згубилась в одинокім
ДЕСЬ.
І тільки музика твоя казкова і п"янка
Лунає у мені немов буття шалене.
І щось таке незриме і натхненне
Веде мене у той примарний світ,
Де знов таки скажу тобі: "Привіт..."
І намалюю в небі поле волошкове.
Таке яскраво-синє, не червоне.
І подихом своїм - і першим, і останнім,
Я прокричу тобі своє кохання.
2013 р.

Весільною чадрою вкрилась рань,
Лунає в горах пісня призабута.
Тремтяча кипарису філігрань
Над морем розгойдалася, закутим
У білий мармур. І прозорий стан
Без слів, з прихованим обличчям
Припав до вуст гранату, як до ран ,
Уквітчаний рубінами й павиччям.
А десь за муром, в спокої палат,
Де водограю схлипи ледве тліють,
Де скарги сторінок гучніші від гармат,
Троянди навіть дихати не сміють.
Над усіма тут пан – сліпий наказ,
Жорстокий, ніби лезо ятагана.
На друзки розколов намаз,
Сполохав стигле сонце за курганом.

Той день буде сповнений
Болю та сліз,
Ти станеш весталкою
Власних валіз.
О, Santa Lucia,
Свята простота!
Панує у грудях
Липка німота,
Зненависть будує
Кошлатий барліг
І холод підвальний у
Скронях заліг.
Захриплий годинник,
Розбите свічадо.
За ним до Аїду
Спустилася б радо…
Не плач,
Із обличчя
Цей спомин зітри.
Ще квітнуть твоїм
Орхідеям в зимі.
Й засніжене сонце
Всміхнеться здаля,
Коли відридаєш
Свого Короля.

Ви хочете, щоб я мовчав у своїй хаті.
Забув про те, чому живу у чужині.
Забув про все, що говорило нам про святість.
Щоб погасив я тут до любові вогні

Говорите, що жити так, легше прожити...
Коли мовчиш, голос душі не є чіткій.
На тему цю читав я вже багато критик
І всі вони кричали щоб тікав від мрій.

Мудрих людей послухати гріхом не буде.
Суть їхніх слів я міркував життям своїм.
Те, що зустрів, несу я і говорю людям -
Любіть своє там, де ви є . Все це, наш ГІМН!
19.07.2013р.

У вечір липневий привітний та гожий
В низах повідає воді верболіз,
Як роси і грози змивають дні Божі,
І хилять їх мулом Землі ветху вісь.

Пари прохолоди – малята туману
Брикаються лугом, верхів’ям отав,
Полощуть у річці утіху духмяну
І котять її валунами у став.

На вербах ледь зримий пилок позолоти
Із місяцем дружню розмову веде,
Мовляв, проявити себе я не проти,
Та листя занадто іще молоде.

Іде через кладку тепленьке зітхання.
У дуплах, у хащах, у дальніх ярах
Воно ще побуде, як ласка остання,
І рушить у теплі краї, наче птах...

19.07.13

Крізь одежу прозору –
Всі мережки твої.
Я даю волю зору,
А в душі – солов’ї!

І майбутнє ледь мріє
Через розпач, біду.
Бережи мою мрію.
Я прийду, я прийду.

Вже пишу я нулики й одинички,
Відрізняю платтячко від спіднички,
Застібаю ґудзики й сам вмиваюсь,
Бо іти до школи я вже збираюсь.

19 липня 2013 року

Контрактова площа...
Солоний присмак пива...
Сковорода і горщик
Монет. Співали - диво.
Надії, мрії, щастя...
Ти пам'ятаєш сиво -
Яке солодке пиво!
Однак душа безстрасна.

Знов травневі дні,
каштани квітнуть надзвичайні.
Не до них мені,
коли я маю справи чайні.

Приспів:
Ми біля самовару, я і Маша,
кажу я: "так", жартує Маша: "ні".
Кипить, як в самоварі пристрасть наша.
Я - коло Маші, й хороше мені.
Чаю нам ледь вистачає,
ми ж бо цілунки запиваєм чаєм.
Ми біля самовару, я і Маша.
І так сиділи б з нею день при дні.

Поки те та се,
нас пограбовано, звичайно.
Винесли усе,
та не приладдя наше чайне.

Приспів:

То ж біля самовару - я і Маша,
кажу я "так", а Маша каже "ні".
Кипить, як в самоварі пристрасть наша.
Я - коло Маші, й хороше мені.
Так рум'янець до лиця їй,
та погляд Машин дещо обіцяє.
Й ми біля самовару, я і Маша.
Було б нам нудно на самотині.

2013

Кепкує літо з вранішньої зливи,
Гортає неба хмари-сторінки,
Щоб дня роман закреслити наживо -
Пустити вниз по течії ріки.

Застигло літо у смішній гримасі...
Мовчання ночі спалює мости,
Щоб день минув як подорож у часі,
Де вже ніколи правди не знайти...

Наодинці з дощем…
за вікном…
На зап»ясті пульсує спомин.
Кава мовчки гірчить…
Над столом
витанцьовує дика втома.

Так зрадливо втікає день
Поміж вчинки, слова і мрії,
Спокушає і губить людей,
Або в миті надію леліє…

Наодинці з дощем…
І ловлю
у долоні солодкі сльози.
Я люблю це життя…
Люблю
чути музику в тиші прози.

2013 р

Повільно простує
розпечена днина…
Прудке дощеня затамовує схлип,
розкидавши рясно
перлисті краплини
на листя
липнево закудланих лип.
Сосна бурштиновими
смолами плаче,
і стеле задуха свої покрови
на стомлені луки,
де вітер гарячий
торкає обпалені вії трави.
Пірнає в латаття
сполохана річка,
бо спека напевне
дається взнаки,
а сонце додзьобує стиглу порічку
і яблукам ніжить
духмяні боки…

Водами поостыв,
Вёрсты перстов просты.
Реки - они как люди -
Ставят себе мосты.

Грузным, тугим пике
Ближе всего к реке
Нил, Дунай, Амазонка,
Волга и Хуанхэ.

Всякий, кто за добро,
Лепит на нём тавро -
Из подоплёки мира
Стиксом течёт Днипро.

Каждые пять минут
Сразу от всех простуд
Левый и правый берег
Сонную воду пьют.

В очереди в ковчег
Норманн и печенег
Сонную песню тянут -
Эдакий оберег.

С верою в нифига
Долгие берега
Млость норовят упрятать
В полые жемчуга.

Голые огоньки -
Не близки, далеки -
Светом руки отжатой
Пробуют гладь реки.

Зашків – до Жашкова, Жовква – до Умані,
Їдуть поети з Лугані й Десни…
Міняться барвами райдужні струмені,
Виллються спогади в радісні сни.

Всі ми – хто з півночі, з-поза Вертіївки,
Півдня пекучого доньки й сини –
Мліємо в чарах Софії й Софіївки
Посеред літа в обіймах весни.

Пахне в повітрі вечірньою свіжістю,
Небо над озером п’янко гуде…
Творчість – місток наш між нами і вічністю,
„Уманьфест” – свято завжди молоде.



17.07.2013

Закладає на злеті вуха,
солоніє від сухості в роті.
Міражами наповнений кухоль
виливає роздвоєний контур.

У вершини ліній хвилястих
так стрибається – як із пательні,
аж відклеївся лейкопластир
від загоєних ран вермішельно.

Із легень добухикує хрипи
ця весна, що будить бацили,
що під ноги як бісером сипле
полохливі слова і пробіли.

Ідеальні параметри духу
завантажує мозок і Windows.
Ще так низько, а вже так глухо
трохи вище за вибитий плінтус.

Ти ж пробачиш?
Ти ж не плачеш?
Все ще може
Бути схожим
На прохання,
Чи зізнання.

Нам не можна
Знати кожну
Мить, що ранить,
Слово ганить.

Та одначе
Ти пробачиш,
Знову й знову
Ту розмову.

Бути разом,
Бути пазлом,
З'єднань складність,
Недоладність.
2013

З-поза хмар пробиваються зорі зухвалі.
Побудили, кохана, ми вже й ластівок.
О ці зливи і повені! Далі? А далі…
буде берег, травичка, і теплий ставок,
і цілунки до ранку («Не спати» – я пташкам!!!
Ми на тиждень в наметі – а їм не втямки.)
Що нам дощ, блискавиця, і знесені дахи,
коли зливи такі у такі то роки….

Привітався: «Доброго дня!»,
а почулося: «Скоро осінь…»
Ти за плечі мене обійняв
так, що холодом віє досі.
Ти спитав, як живу тепер,
посміхнувся недобре… Звісно,
я простила давно тебе.
То ще спогади серце тиснуть…

На небі вечірнім, високім, безкраїм,
Як сонце спекотне за обрій лягло,
Всміхнулися радісно зорі жовтаві,
Й наповнила свіжість гаряче чоло.

Живий планетарій - погляньмо на небо!
На хвильку про будні щоденних турбот
Забудьмо, спочиньмо, спитавши у себе,
Чи ми не байдужі до світу щедрот?

В житті засвітилась щаслива година,
Чи в душу запала подія сумна,
Завжди пам’ятаймо, що небо - єдине,
Як мати, як рідна оселя - одна.


1995

***
З тобою на світанку стрівся,
А ти зі мною – уночі.
Моє ти сонце, я твій місяць.
Нас зорі манять в далечінь.

Не знаємо, чи буде вічним
Отой союз, що Бог послав.
Ти будеш днем, я буду ніччю
З обручками у небесах.