Внук прийшов до діда свого,
є питання в Толі:
- Ми, дідусю, про шкідливість
говорили в школі.
Чия праця більш шкідлива,
певно, все ж шахтарська?
Може, ще якась нервова,
вчительська, шоферська?
Дід немало здивувався:
- То цікава штука!
- Майже все тепер шкідливе –
каже він онуку. –
Тут і так, і так, козаче,
думати можливо.
Все ж, на мій старечий розум,
інше більш шкідливо.
Не про ту шкідливість мова,
як на те виходить.
Нам чиновники й нардепи
більше роблять шкоди.

Я у немцаў грошай заняў,
ды не стаў іх аддаваць,
а пайшоў да партызанаў,
з немцами каб ваяваць.

2012

А я так любила
любила, любила осінь!
Та тільки от літо оце,
тільки літо відкрило,
що зорі – прозорі,
і треба розсунути штори
вночі, аби зорі
в кімнаті моїй пожили...

А я так любила цю осінь,
любила, любила...
Чому ж вона в серпні
у серце іде знадвору?
Сумнішає світло,
старіється світ немилий,
згортається, жовкне,
у кволу німу покору...

То осінь мене покинула?
Кинула, кину...
Неначе дитина, що виросла,
йде собі далі,
підкорює відні, парижі
і канни, й берліни,
втішається світом,
гуляє на фестивалях!

А я тут сама переб’юся,
я – жінка доросла,
все знаю і вмію,
в житті я ж даю собі раду...

Від мене пішла у світи
моя донечка-осінь...

Осенко-Осінечко,
дівчинко, втіхо, розрадо!

Вернися, зігрій, поцілуй
тихим-тихим небом,
вгорни мої плечі
у лагідні теплі обійми.
Осенко-синичко, вернися!
То, звісно, его
моє промовляє...
Та холодно дуже без тебе!
та дуже самотньо,
порожньо
мені без тебе!

Мене поверни...
і серце –
прозоре і вільне...

Вже осінь у садку душі
Тужливу пісню завела:
На світанковім спориші
Роси осіння сивина.

2003

Немає часу на самотність,
у натовпі горить душа
і та дитяча безтурботність
потроху серце залиша.

Хвилини наче скоротились,
годинник ніби календар
і часу більше не лишилось
щоб зупинити цей кошмар.

Вже сон коротший за цілунок,
обійми довші за життя,
усмішка, наче подарунок,
а погляд - сенс мого буття.

28.08.2013

Чарує небо голубе
і росяні світанки,
ми віддавали їм себе
без лишку, без останку.

І ми удвох, рука в руці,
долоня у долоні,
і нам так хороше у цім
солодкому полоні.

Ця мука узялась відкіль,
милішої не знаю,
а у очах – солодкий біль,
а на вустах – кохаю!

На цілім світі не знайти
оцій недузі ліки,
лиш ти і я, лиш я і ти,
і тільки ми навіки.

2013 рік

Гей радістю світяться очі,
Вінець прикрашає чоло,
Усі до обійм охочі,
Усі ми брати заодно.

Всі лестощі, хитрість і збиток
Залишимо там за порогом,
Тому, що є вічний здобуток
Родина, наука із Богом.

Братерству чужі перепони,
Знімімо із серця заслони,
Розкриймо чуття і бажання,
Всі сховані в нас сподівання.

Тут спільних емоцій злива,
Тут дружби й веселощів співи.

Та хто вже у нашому гроні,
При праці чи при забаві,
При плугу чи при короні,
Нехай не забудуть уставу.

Згадаю присягу свою
І кожної миті життя
Нехай на тій думці стою:
Родина, наука і цнота.

Дойдемо, хоч прикра дорога,
Коли брату руку подам,
Бо з нами із неба підмога
І мужність, і праця, і згода!
2010

Повертайся скоріше. У мене під ковдрою вітер.
І на дворі дощить. На столі розсипається сіль.
І минає без тебе похмуре беззахисне літо.
І на стежці туман, як солодкий сливовий кисіль.

Вже зібрали врожай. Буде осінь вдоволено сита.
Не приходить ніхто в мій оздоблений прозою дім.
І мовчить у кутку стоголоса, як відчай, трембіта.
І не тішить вуста сигаретний півколами дим.

Повертайся до мене – сюжетом до крику знайомим.
Буде тепло під ковдрою. Вітру не стане на двох.
І ромашки впадуть на тендітні розкриті долоні.
І щасливий напишуть для нас
ЕПІЛОГ.
25.08.2013

У вівторок 10 вересня у Львові в рамках 20-го Форуму видавців (8-й Львівський міжнародний літературний фестиваль) відбудеться "Вечір еротичної пародії".
В програмі заходу – виступи поетів-пародистів: Іван Гентош (Львів), Світлана Костюк - Параска Коливашаласка (Волинь), Василь Кузан (Закарпаття), Лариса Омельченко (Дніпропетровськ), Анатолій Черняхівський (Вишгород) і Ярослав Чорногуз (Київ).
В перервах між виступами пародистів Вас забавлятимуть жартівливими і батярськими піснями Йорданка Дранчук (Івано-Франківськ), Ярослав Чорногуз, гурти “Коралі” (Львів) і “Галичанка” (Соснівка).
Місце проведення – подвір’я Музею ідей (вул. Валова, 18а)
Початок о 20-00, закінчення о 23-00.
Раді будемо зустрітися з усіма, хто любить жарти і гумор, кому до вподоби веселе поетичне пародійне слово!
Щиро запрошуємо!

Прозрілий суд
над маревом віконним,
за вузликом –
одразу виднокруг,
і дві душі,
як ветхі дві ікони,
впіймали
ноти з нотками
на слух.

О віще світло
і… права пташині.
Куди летіти
з перших білих див?
Контрольний дощ
на прилисток єдиний –
і мед
не дотече
до бороди.

Від пошуків хули
до халабуди
і від багна стрімкого
до сходин
церковні дзвони
і биття повсюди,
і сто табу,
і неодмінно клин.

З вікна додолу
пелюстки віддушин
на рукави,
на віск
і на золу,
а завтра знову
сонцем попелюшки
штовхати кревно
витончену млу.

2013р.

Як гість непроханий, в прочинене вікно
ввірвався вітер у мою кімнату,
і я єством усім відчула знов,
як пахне липа в мене біля хати.

Перед очима вервечкою все:
і біль, і радість, спогади й чекання,
крилата доля ввись мене несе,
і я живу сьогодні, як востаннє.

Минулого хай гусне пелена,
леткі роки не хочу я вертати,
і знов стою і мрію край вікна,
і пахне липа в мене біля хати.

вересень 2013 рік

Скінчається історія
Прозора і легка.
Моє життя прискорює
Свій біг, немов ріка.
Несеться невпокоєно
Стрімкий потік подій,
Лишаючи вимоїни
У пам’яті моїй.
Обділений увагою
Близьких людей навкруг,
Приречено розтягую
То подих свій, то рух.
Ніхто із них не зважує
Здобутків мул глевкий,
А топить із поклажею
В пітьму і супокій.
Пливти в нужді й приниженні
Нелегко без човна
Тим паче, що наближений
Утомою до дна.
Та близько вже до пристані
Однакових глибин.
Життя – це мить із відстані
Спресованих годин.
28.08.13

(правдива байка)
Якось з провини охорони,
Чи прикупивши десь мандат-купони,
Не знаємо з чиєї то вини
В Верховну Раду залетіло дві ворони,
Зайняли місце у президії вони
І стали каркати – "Нас тут мільйони,
Та досі нас тут утискають,
Воронячий язик забороняють.
Ми ж стоїмо за справедливу справу –
Щоб офіційний статус у державі
Здобув могучий наш воронячий язик.
Наші прихильники за нас проголосують,
Як перед українцями у Раді не спасують,
А їх посадим в наші авта-воронки
І одвезем усіх на Соловки,
Де предків їхніх упокоїлись кістки".
* * *
Що ж, панство, десь загроза в цьому є,
Хоч поки наша сила виграє.
Однак, напевне виграли б ворони,
Якби з Вороніжем попадали кордони.
То ж треба добре пильнувати охороні,
Щоб Раду не заповнили ворони.
2013

В думках слова, котрі не розіль'ються
Не впадуть тушшю на сухий папір
А все тому, що люди посміються
І полетять каміння в чужий двір

Я буду сам себе потихо лікувати,
Не дам закрити серце на замок.
Мені не треба війни вигравати!
Моя борьба, завершиться у строк...

Я битись буду поки я живий
Бо душу дуже легко осквернити
Загартуватись треба поки молодий
Щоб потім по життю достойно жити

***
Вона пішла забувши вернути ключі
пішла як сніг…
сніг що випав весною
і буває вона вертається у ночі
коли я сплю
й лягає поруч зі мною...

І я відчуваю запах її волосся
тепло її подиху
чую серця биття
згадую як мені важко з нею жилося...
але з нею принаймні я відчував життя...

А зараз всередині мене панує відлюдність
зараз всередині мене спинився час
без неї моє існування – формальна присутність
бо яке може бути життя де не має… «нас»…

Її нервозність і втома…

все…

нарешті спочила…

спокійна і нерухома…

Тепер її ліжко - могила.

Священик сказав - вона вдома -
навіщо він бреше
я ж знаю
це ж ясно як аксіома
таких не беруть до раю…
М.Філдман

Деревієм і м’ятою пахла наморена сутінь,
Догорав над рікою полишений кимось вогонь…
Ти сьогодні хотіла про нього назавше забути –
А натомість молилась - за змучену душу його…

І до ночі бродила стежками гарячого серпня,
Розгортала руками вологий оспалий туман,
Щоб нарешті збагнути: кохання буває нестерпним,
Але іншого в тебе - на жаль і на щастя! – нема…

09.08.2013

А літо знову
Ставить на зеро
І пише вірші
До самого рання,
Молодика золочене перо
Вмочивши
У чорнильницю смеркання.

Пусти мене.
Хай буде все, як є.
Піду сама
По долі гостролезій -
І заболить мені
Ім'я твоє,
Мов чорні стигми
Білої берези.

І аж тоді,
Коли твоя душа
Мене відпустить і забуде тихо,
Програвшись
До останнього гроша,
Заплаче літо
Осені на втіху.
12.08.2013

Земля одягне і озує,
І обігріє й нагодує -
Вона, як добра, щедра мати,
Що ладна дітям все віддати.

А ми здебільшого байдужі,
Хоч гарні, викохані, дужі
На материнських її благах,
Та на життя суворих вагах:

Ми за усе добро не платимо,
Бездумно блага її тратимо,
Для неї усього жаліємо,
І мудро жити не уміємо.

Шкодуємо землі любові,
Мозолів стертих аж до крові,
І ласки, ніжності, турботи –
Не платимо ми за щедроти.

Вона усе ще нам прощає,
На нерозумних зла немає,
А нам би вчасно схаменутись,
До неї серцем пригорнутись.

04.05.2012р. Надія Таршин.

Дитячий сон свій пам'ятаю досі:
посеред ночі сяє золота
безмежна нива, міниться колосся,
мене промінням чистим огорта.

А у очах моїх відбились зорі,
барвисті райдуги і чарівні вогні,
так близько-близько небо неозоре
і ніби щось нашіптує мені

Я лиш одна, але страху немає,
і я ступаю сміло на межу,
в долонях, ось, надію я тримаю
і в серці віру ревно бережу.

А там таке ще досі все незнане,
І кличе, зве, манить мене, малу…
Я пронесу цей спомин крізь тумани,
через життя, через років імлу.

А наді мною небо неозоре,
і я стою без страху на межі,
і знову райдуги, і знову – тихі зорі,
в руках надія, віра – у душі.

липень 2013 р.

О, здраствуй, друже-дощ, я так тебе чекала,
Коли постукаєш ти у моє вікно,
Я кожну хмарку в небі рахувала,
Тебе я зачекалася давно.

Не думай, не заклякну від розпуки,
в кімнаті не сховаюся за склом,
а для обіймів простягну я руки
і для цілунків підніму чоло.

І я сміюсь, як і раніше, бачиш!
Лиш на щоках від крапель мокрий слід,
а ти питаєш знов, чому я плачу,
а я від щастя плачу, не від бід…

вересень 2013 р.

Холодна й слизька
мерзенна
й волога
гадюка
міцніше затягує
вузол
Неміч
паралізована
і-тільки
супроти лабет

Втікай!
у тисячах нір мільйони щурів
тремтять
і ти тремти!
і не зважай
дивися на мене крізь плівку
ганьби

...у квітах паперових причаїлася
влада вогню

і я боюся
спокуси
схопити меча
Нерви обвуглені гнівом
тріщать!

Неправда на троні
відбитком вселенського
зла
диктує ворожі закони

лицарі сплять
сон їх-хиткий
червоні заграви сняться

гадюка сичить блювотою
синьою!..

Якшо ти не з нею-
ти ворог!
Катівня кує залізо розпечене
тілу й думкам
тобі і мені
І грудям натомленим,
неньчиним

Часу замало...
А вибір-один...

Не зрадити очі дитини

Ў вайну я бібікі не біў.
Сумленна справу я рабіў.
Біў бізуном, ледзь не здыхаў,
хоць ў Аўшвіцы, хоць ў Дахау…

2012

Заходило Сонце поволі,
не стримало щедрість долонь:
прикрасило коси Тополі
найліпшою з ясних корон,

гніздечко в гіллі її звило,
неначе жар-птиця, жар-птах.
А в листі дірки пропалило.
І Хмара, як сито, в дірках.

Заходило Сонце неспішно,
ще граючись, всім залюбки,
бочки нарум’янило Вишні,
Черешні нам’яло бочки,

Хлопчиську вручило наснагу,
Малині – по вінце - смаку,
щоці Абрикоси – засмагу,
засмагу дало й Огірку!

А Хмарі, що дійсно насилу
на землю дощі наверта,
стрибнувши з розгону на спину,
ледь-ледь не зламало хребта.
І знову мені без упину
питанням дурним набрида:

чи завтра, як ранок подужа
пітьму, ми на небо підем,
чи завтра повернемось, друже,
в цей біло-блакитний едем?

Ні, Сонцю, не схочеш просити
пробачення в Хмарки й Дощу –
за партою день весь просидиш –
гуляти тебе не пущу!

2003

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь?
Вони надто вже схожі
на перетині днів.
Їх об'єднує сонце,
що у зоряні коси
заплітає надвечір
пасма жовтих вогнів.

Час не знає утоми.
В межах вічного плину
обертає планета
наші мари і дні.
Ми – піщинки безкраю
на долонях припливу.
Ми живемо насправді
чи в магічному сні?

Час не відає болю
і осінні зажури
переповнюють тлінню
цю ріку забуття,
набігають на берег,
підмиваючи мури
постарілого в осінь
золотого життя.

Час не вміє додати,
лиш відняти й забрати
і розвіяти пилом
у вселенських степах,
де людина, як всесвіт –
його можна впізнати
по розкритих назустріч
усім болям очах.

Час приносить сум'яття
в установлені рамки
особистих уявлень
про життя і про смерть.
Вічність грає у мрії
і проводить у дамки
не блакитне безсмертя,
а людську круговерть.

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь
і багряними днями
обрамляє наш путь,
одягає світанок
в чисті зоряні роси
і курличе у небі
про земну нашу суть?...

В пароксизмі
Як у призмі
Видно різні
Кризи грізні.

Можна часом
Для прикраси
Вбити словом
Випадково.

Мальовничі
На горищі
З павутиння
Сотворіння.

Та не слово
Біль черговий,
Лютий морок
Все ж не ворог.
2013

В бокалі закипає "Джаніке",
дружина з ліжка муркотливе: "Хочу".
Я римам оголошую пікет,
до боку ямби! Все, міняю почерк.

На двох не стане, ну хіба що ріж.
Сьогодні, Музо, я тебе покину.
Не напишу посеред ночі вірш,
а "почаклую" з жінкою на сина.


28.08.2013р.

Коли серце моє у мені омліває,
Коли ворог у мене таємно стріляє,
Я до Бога від рання в молитві взиваю:
Своє серце і душу Йому довіряю!

Ніби спрагла земля без води—моє тіло…
Може все в мить одну розлетітись, як пара.
Не врятують мене добрий намір і діло.
Ти потрібен мені! Я безТебе—примара…

Я сама не зійду на цю скелю високу.
Не здолаю стіну, щострімка й прямовисна.
Ніби в пастці… Сльозою заповнене око,
Бо я бачу, як біль звідусіль мене тисне.

Я сама не здолаю укріплень ворожих,
Бо сама я не маю ні сили, ні вміння.
Але Ти! Мій Господь! Моя сила й сторожа,
Перемога моя, і надія, й спасіння!

Те, що бачу—дочасне. Просвіти мої очі!
Хто я? Плід соковитий? Жмут сухої трави?!
У хворобах і болях доживати не хочу.
Ти по Слову Своєму мене оживи.

На Тобі я стою. Бог мій—Скеля Найвища!
Світлом Слова крушу безнадію і страх.
Не здола мою віру підступний вітрище.
Восхвалю Тебе, Боже, у вічних віках!!!
22.01.2013р.

Каже вчитель учням в школі:
- Вам не сором, діти?
Мої нерви, мої сили
нині пожалійте!
Через те, що я кричу тут
на якусь дитину, -
Вмить нервові всі клітини
в мене швидко гинуть.
- То на краще, - каже учень –
я тому й стараюсь.
Нащо вам оті нервові?
Хай собі вмирають.
Годі вам про ці клітини
думати постійно.
Всі нервові хай вмирають, -
лишаться спокійні …

У прикрий час, у час біди,
коли один лиш крок до зламу,
ти душу змучену веди
до Богородиці, до храму.

А там у тиші помолись,
щоб залишила мла тривожна
і чистій силі поклонись.
Тобі поможе Матір Божа.

Тебе покине чорний біль
і ти очистишся душею,
бо вище всіх життєвих зіль
та, що постала над землею.

Та, що вернула віру в світ,
по смерті прахом не спочила,
а вознеслась за Сином вслід,
у нього взявши білі крила.

Коли душі вселенська туга
Сльозою п'є ясу очей,
Нема ні подруги, ні друга,
Аби зцілити недуг цей.
Не в змозі дати батько й мати
Відраду серцю в тій порі,
Якщо боліти і страждати
Йому поставлено вгорі.
І звідтіля ж приходить поміч
На відчайдушний окрик твій,
І повертаються знайомі
Утіха, мир і супокій.

28.08.13

грай барабане літо ще так пече
люди наскельні тануть і йдуть з печер
море ковтає море для них як рай
грай барабане грай барабане грай

грай барабане дужчає шум піску
ще не здирають дюни з хребтів луску
хамелеони гріють на сонці сон
і відступають тіні із мертвих зон

грай барабане настрій мусонів – вест
в небі ночами сходить Південий Хрест
грай барабане плюскіт чужих пірог
щойно скидає перше хрипке перо

На карті пристрасті – джерела меду,
Жагучі ласки – гейзери пустель.
Це власний рай… омріяна планета…
Де плід наш заборонений росте.

На карті насолод – тіла-рельєфи,
Очей озера із прозорим дном.
Жага веде у ніч, як в давні міфи,
Де із небес зірки течуть вином.

Серпом блискучим косить місяць тишу,
А ніч гаптує шовком почуття.
На скелях снів сонети вітер пише,
І кожне слово – в такт серцебиття.

І дихання палке відчують зорі,
Із чаші ночі розіллється шал,
І стане неосяжним диким морем,
В стихію медом увірветься шквал.

Золотив ранок роси отави.
Вітер нанизував їх на нитку.
І те намисто золотосяйне
Леля вдягнула на жовту нагідку.
Сонце яріло : яка вона гарна,
І намистини розтануло марно...

2013

То не варте й гроша.
Паперова душа -
Легко рветься
І легко згорає.
Від кайданів земних
Утікає вона,
Літачком паперовим
Злітає.
Чи метеликом синім
У вирій летить,
Стукне крильцем об скло
На прощання.
Ще наснилось вночі -
Будеш жить-не тужить,
Та розтанув той сон
На світанні.
Ось кораблик з газети
Долає струмки,
Разом з ними
У річку впадає.
Десь на березі Інду
Чи Гангу-ріки
Вже на нього
Рахмани чекають.
На облавку -
Одна непримітна душа
Салютує усім перехожим,
Та не бачать її -
Їм у світлі яснім
Той кораблик здається
Порожнім.
То не варт ні гроша.
Побіліла душа,
Букви вицвіли,
Зблідли світлини,
Щезло диво життя -
Так веселки дуга
Тане в небі
Погожої днини...

Йде Персефона в темряву Аїда...
Сльоза Деметри сковує мурах…
Принишклий Серпень пише заповіти…
Час пертурбацій – в змішаних лісах.

Клубочиться туманище імлистий…
Холодні роси – Сонце у печалі.
Неквапно жовкнуть липи серцелисті.
Летять зозулі в золотаві далі...

Пелюстя вкрило тацю й сир овечий.
Борвій дарує сіро-бурий батик.
Аїд цілує Персефоні плечі –
І гірко плаче безутішна мати...

Кукурудзиння не гамує сльози.
Мо`, їх осушать мох і павутина?
Кружляють вірші-ґави...
Мовкнуть оси.
Мине півроку – Персефона злине!




2004-2013

Світ, здається, змінив темп,
І у сутінках ось зупиниться,
Все, що є, то колись мине…
І дарма, що солоні вилиці!

Щастя, горе, любов - гай-гай!
Якщо час – обійми долонями,
Якщо доля – тримай, тримай,
Бо за мить, не дай Бог, стороннії…

Не зупиниш, не здоженеш,
Соломон був правий, минущою
Є ця мить…а тому, уперш
Попрощатись, спинись…в припущеннях.

Світ, здається, змінив темп,
Сонце неквапом ниць котиться…
Все мине, і ось це мине…
На околицях…на околицях…

Шукаєш у собі сили, щоби видихнути усе.
Останні хвилини літа, спідометр на нулі.
Розпочато зворотній відлік і відстань втрачає сенс,
Коли звужується світогляд і світ маліє.

Тільки кава і джаз. Тільки серце не б'ється в такт.
Обривається нитка. На долонях краплини поту.
І загублено час. Видихаєш, та все не так.
Видихаєш навічно. Залишаєш на пам'ять дотик.

І той дотик горітиме скільки стане снаги.
То надії лампадкою, то волошками у полях.
І залишиться рідним, неторканим і нагим,
Ніби право на помилку, наче невідворотний шлях.

До тебе білокрила доторкнусь
Відчую радість втомленого серця...
Коханням я для тебе обернусь
Нехай воно вогнем у жилах б*ється.

Лебідонька моя, моє життя
Дарую пристрасть тобі невгамовну...
Ми разом полетимо в забуття
Відчути силу почуттів невтомну

Одійде скоро літечко тихцем,
І листя посвітлішає на вітах.
І осені замислене лице
У золотавій посмішці розквітне.

І затремтить від холоду вода,
Багряні коні – до кабріолету –
Щемливий серпень віжки передасть
Вже Вересню – мрійливому поету.

Він у човні натхнення попливе,
Осяяний медових віт волоссям…
Іде пора душевних одкровень
І музики глибокої, як осінь.

25.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Дажбогів гай, Конча Озерна - Київ.

Ти ще й досі з епохи Відродження,
так палко чекаєш народження
нового Петрарки чи Шекспіра,
що інколи віра – стає життям.

В тобі є щось від жінок Леонардо,
личать плаття кольору бордо,
а волосся пахне м’ятою і миром,
щиро хочеться назвати тебе святою.

Ти могла б переказувати Декамерон,
стати обличчям церковних ікон
у римському соборі Святого Петра.
Ти – та, котра народилася самотньою.
2013

Я прочитав твої вірші.
Кажу відверто: -Не пиши
Про небо, що вивуджує сонце.
Про сонце, що вивуджує небо.
Їх незвичну рибалку
Краще пристосуй до себе.

Залитый солнцем подоконник.
Ты - Краска с кисточкой в руках.
И, словно ты, листая сонник,
Опять гадаешь на бобах
И запахе кофейной гущи,
И мысленности вездесущей,
Что успокаивает страх.

Ранок, свічки, кришталеві Лики...
Стоп. Не так.
Це наші бліки,
Це вранішній світ надій,
Це погляд, той - що живить душу,
Як травневий дощ оживляє сушу.

Та пережите - не конверти
Ще не прочитаних листів.
Від землі відірвись
Замрійливо, легко,
І руками торкнися вись...

Хочеш щастя до болю?
Не нарікань і ниття?
Хочеш бути Собою?
Будь... і живи життя,
Щоб не прожила, немов небудьком,
з чужим обличчям каяття.

2013р.

Я рахую в небі зорі,
Знаю, хто живе у морі.
В рюкзаку лежить букварик.
Мамо, я уже школярик.

27 серпня 2013 року

Пахне димом і паленим листям:
літо всохло між сотень безмеж.
Кажеш, досить уже про сумне,
а гірчить між думок, як навмисно.

Пахне зливою й мокрим дахом:
восени небо завше тече.
Кажеш, годі за пройденим плакати,
А воно, як навмисно, пече.

Пахне болем (хоч біль не пахне),
звичним ритмом пустих образ.
Кажеш, ранок: вставати пора,
як навмисно, ще хочеться спати…




27.08.2013

я прийду до Вас, Марино, розповім про марну славу...
принесу коштовні вина – ваші виплеснуті рими...
запитаю чи поету є у Бога сад без звуків
чи проходить через море нетутешня паралель...
я прийду до Вас, Марино, вранці на киплячу каву...
принесу рибин і хліба – моря й степу мого Криму...
поцілую Ваші тексти і сухі робочі руки
і ми підемо чудесні у небесний Коктебель…

Сутінки спадають сиві
Спогади снуються сині
Суне сумнів самотою
Смак сурмянить сліпотою

Сніг сипне стежками скоро
Сповіддю спадуть собори
Сіном снить сліпуче сонце
Спекою сріблиться стронцій

Стежка стелить споришами
Світ спішить степів слідами
Серпень співаний словами
Серце стогне сутінками
2013

Сутінки клубочаться туманом,
Мороком народиться світанок,
Тиша зачаровує чеканням,
Мов легкий гаптований серпанок.

Зазоріє мить - солодка згуба,
Звідана сподівана заграва,
Зведена стіна - питання руба,
День новий - нова війна без правил.

Полум'я поглине сподівання,
Попелом зітліє вперта спека.
Може марні навіть намагання
Сутінки змінити на безпеку?
2013

Чи то сонячний сяє ранок,
Чи лунає весняний грім -
Вийди, мила, на світлий ґанок
У мереживі слів і рим.

Подивись на цей світ осяйно,
Всіх позбудься земних тривог...
Буде добре все, буде файно -
Бо, напевно, так хоче Бог.

Бо так бути завжди повинно -
Щоби серце не краяв щем,
Опустись на мої коліна,
Похились на моє плече.

А як віхола зла нагряне,
Над планетою засурмить -
Ти збереш мене, мила, рано,
Поцілунку солодка мить...

І в далеку піду дорогу,
Щоби світ і тебе спасти.
Буду вірити в перемогу,
Знаю - вірно чекаєш ти.



2013

Пародія

Я господáрна дівка,
є в мене лавандівка –
настоянка з лаванди,
файнезна що капéць!

Хоч тричі причащайся –
і не болить голівка,
а ще слова викрикує…
повчальні, хай їм грець!

Лікую півмістечка
(ще й військо недалечко)…
Дрібнесенько дозýю –
всяк лікуванню рад!

Не допоміг би милий?
Не вистачає сили –
лавандомедсестричці
потрібен так медбрат!

Залікували б “рани”,
приготували чáни,
поставили на ноги
лавандо-вояків!

Настоянка іскриться!
Я файна молодиця?
Скажи, лавандобратику,
а ти таку хотів?


27.08.2013

Воткнутые в иголки из черемши,
Белые нитки закончились. Нечем шить.
Там, где позёмка отроду не мела,
Нечем закончить набело все дела.

Сколько ни выводи ты закон простой,
Сколько залётных планов на бу ни строй,
Мол, в этом бу мы те самые бэ и мэ,
Всё это - оригами и макраме.

Будущее сбывается - будь здоров!
Как бы его подшить, подобрать с краёв?
Разве что добрый ангел, бессонный страж,
Белые нитки включит в число продаж.

Так что под частый хохот и редкий свист
Слишком не притворяйся, что ты солист.
Хватит парчи, оденься в простой батист,
Мирно включайся селезнем в общий вист.

Жизнь, как всегда, обманет начистоту,
Жизнь соберёт не подлинность, а слюду.
Жизнь всегда превращается в долгий смех.
Шитая белыми нитками. Как у всех.

2013

1
«Краса така, що тільки «гм» та й годі».
«Не дивись на вроду, лише на природу».
«Ви хороші, та на чортові гроші, а ми погані, та Богом кохані».
«Краси на тарілці не крають».
«Чорний мак, та смачний, а редька біла, та гірка».
«Хоч чорна, та моторна, а біла – дуже ніжна».
«Ані з плечей, ані з очей».
«Як сорочка біла, то й жінка мила»,
«Поможи, Боже, нежонатому, а жонатому й жінка поможе».

2
Написав Семен рідні, що вже не вдівець він
І одвідать запросив в гості на Великдень.
Не простою до брата видалась дорога,
Та що втома там, що аж гудуть ноги,
Як хочеться побачити ту, що заступила,
На жаль вже покійну кралю Катерину.
Ось нарешті й хата брата. Цілунки.Обійми,
Але радості на лицях все ж чомусь не видно.
«Брать таку-от незавидну хто тобі порадив?»
«Поговоримо про це ми краще по молитві.
Отоді-то, певно, вдасться все вам зрозуміти».
Після церкви за стіл сіли. До борщу доходить.
«Що за пахощі предивні?»- питають здивовані.
Господиня соромиться, розводить руками,
Уставляє стіл святковий м’ясом, пирогами...
Гості тільки прицмокують і хвалять кухарку.
Семен встав тоді з-за столу і підносить чарку:
«За хазяйку хочу випить, за мою Одарку.
Стати мені за дружину я її просив.
Підтоптаний горем і літами, шукав не краси,
А вірної та щирої господині в домі,
Бо ж з давен давніх в народі відомо –
На тарелі навіть срібній краси на стіл не подаси.