Небесних сутінків перкаль
Гасив поволі звуки міста.
Десь, вирвавшись на магістраль,
Авто намотували відстань.
Серед усіх турбот, проблем
Ніхто не бачив таємницю:
Летіла осінь журавлем
І жовтень вигравав на скрипці
П'янку мелодію прощань,
Що переплетена чеканням.
І смуток білий на очах
Безсило танув.
Гаптуванням
Проміння зблиснуло зірок -
Ніч розлилася на півсвіту.
І молодик за кроком крок
Ішов на схід.
Теплом зігріту
Ніс усмішку поміж пітьми,
Щоб загубити на світанні.
Бліді, натруджені дими
Вились у небо заклинанням.
І спокій теплий заповзав
Пухнастим кошеням до хати,
Яке забаглось раптом за-
Гойдати і заколисати.

16.10.2013р.

Своєї долі не минем,
Ти послана мені з небес…
І не об`їду я конем
Ту, з ким пов`язаний увесь.

Якої б не зазнав біди,
Куди б не йшов, не кидавсь я,
Є сила, що верта завжди
Ходу цю на круги своя.

В якій би твані не загруз,
Це зло усе одно мине…
І чари навіть сотні муз
У тебе не вкрадуть мене.

Я вірю в істину оцю,
До дна кохання келих п`ю
За той невидимий ланцюг,
Що щастям нам скував сім`ю.

20.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

у капелюсі – місяць і зірки
а де хати? хати посеред ночі
латають дух старих щербатих ночов
їм яблуко псалми співати хоче
та робиться від місяця гірким

на клямку осінь стиха налягла
і прочиняє двері : ніч і зорі
і капелюх що скинув тінь прозору
пів’яблука що покотилось горі
із рідного гіллястого кубла

осіннє серце плаче: ніч марна –
прохачка із обцюканим корінням
у реп’яхах волочить рам’я рінню
пів’яблука вгорі гірке нерідне
а з ночов місяць гілля постинав

Допий до дна
Без меду й молока,
Бо я смачна -
Гаряча і гірка.

Гірчинки суть,
Хто б що не говорив -
Не біль і сум,
А пристрасті надрив.

Рясним дощем
Заповню глибину.
Налий іще –
Смакуй мене одну.

Нам не до тями цнота до пори,
Бо де її початок, де кінець?
Що означає бал без мішури,
І втрата шкаралупи для яєць?

Те цибулиння, що вкриває нас,
Колись до решти позлітає вниз...
Аби душа постала без прикрас,
Потрібно їй освоїти... стриптиз.

Чманіє ніч
із жовтнем сам на сам,
і хмари купчить,
і на зорі дмуха,
а хтивий вітер
тішиться гіллям,
зрива з дерев
крислаті капелюхи.

Цнотливо-звабна,
пристрасно руда,
вечірнім сонцем
купана в принадах,
за ними осінь
заздро підгляда
і мріє про цілунки листопада...

рухом тіла і кола
шляхом бурі і птиці
розітнулося поле -
золота плащаниця

поле скоро розкрає
поле скоро розкриє
лебединого раю
припорошену шию -

щоб по ньому возами
покотилися звільна
заплітання весільні
умлівання постільні

2013

Мы вышли в океан любви,
И мы теперь одни,
Как парус без причала.
И помощи нам нет –
Погасли маяки.
Но мы уйдём,
И всё начнём
Сначала.
Закончился наш штиль,
Сменяется он штормом,
Пред ветром столь суровым
Мы вряд ли устоим...
Но, повинуясь злому року,
Вперёд, к опасности бежим.
Не видя дальше носа,
Хотим вдвоем объять весь мир.
Но лучше в преисподней вместе быть,
Чем в рае неизвестностью томиться.
Прости,
Я не готова всё забыть.
Но скоро шторм,
И скоро всё решится...

И вот уж молния блеснула,
И сердце, - как струна:
Один неверный шаг –
И тьмой накроет буря...

Но нет! Мы выстоим тогда!
За каждый час, за каждую минуту!
Пусть даже разорвутся небеса, -
Им не накрыть нас мглой разлуки!


2012

Сумно тобі батьку, хоч квітки в долонях.
Напевно згадав ти минулі роки,
Коли тобі квітку дарувала доня...
Кому її нині подаруєш ти?

Вертаєш в минуле і там віднаходиш
Діточок маленьких, їх матір, себе...
Тоді був сильний ти. Кипіла молодість
Все там залишилось, де нема тебе.

Що було, минуло. Завітала осінь.
Діточки у світі. Дружина в землі...
Ждеш, коли приїдуть рідні твої в гості.
В думках їм готовиш чисту, свіжу постіль...
Протер з лиця сльози. Важко в самоті,
Хоч квітки в долонях, а сум у душі.
18.10.2013р.

О, то була епоха із епох!
Після страхіть війни і жнив голодомору
країна сіяла чумизу і горох,
кукурудзяно пхнулася все вгору
і вгору – вище горя і гори,
що звалась по-біблейськи Араратом...

Здіймала осінь в небо прапори,
вінчаючи труди врожайним святом.
...Село дивилось журавлям услід,
мов говорило: не журіться – що вам
до того, що якийсь там Леонід
саму епоху знищить
і Хрущова?!

А я, солдатик, свій сухар гризу
в казармі, в тиші тиш, після "відбою" –
хропе вгорі сержант,
а я – внизу –
безмежно задоволений собою.

2007

Я иду под зонтом,
под осенним дождём,
Я иду не спеша и
молчу.
Потому, что живёт
осень в сердце моём,
Насладиться я ею
хочу.

И слезинки дождя
равномерно с зонта
Потихонечку катятся
вниз.
А вокруг –
потрясающая красота,
И багряный
кружит меня лист.

Он лежит во дворе,
он и в парке лежит,
Восхищая своей
красотой,
И асфальт этой самой
листвою покрыт…
Мне запомнится
осень такой…

Цнотлива абрикоса до пори
у шатах красувалася – ти ба!
Та ловеласа-леготу порив
умить із неї платтячко зірвав.
Незчулась, як – о лишенько - нага,
соромиться, нещасна, хоч умри,
а осінь насміхається, карга:
«Звикай, красуне, - час і на стриптиз…»

19.10.2013

Ти лише послухай,
як співає Осінь;
Ти лише поглянь
на море жовтих трав;
Як кружляє листя :
я марю ним сьогодні!
Сонце світить ясно -
Жовтогарячі дні.

Ти лише поглянь
на небо це прозоре,
Так би й полетіти
у його далечінь!

Та ти все бачиш, чуєш...
Що я тобі скажу?
Ти сам усе відчуєш,
а я допоможу...

20. 10. 2013 р.

пародія

Вересень хропе, "забив" на свято,
А День Знань без нього – ніц не варт,
Серпень носом шморгнув винувато
І на мигах показав – фальстарт…

Причастились вчора – нині будень,
Рік удався непутящий – жах!
Ось без черги тупо преться грудень,
Лютий тихо лазить по кущах.

Липень здуру затягнув колядку
Аж корона з клена – геп до ніг!
Ех, давно уже нема порядку –
Буркнув січень, пчихнув і приліг.

Жовтень пензля не віддасть нізащо –
Теж заснув, але трима в руці!
Кожен місяць – не якесь ледащо,
Просто… козакують місяці!


19.10.2013

Коли навколо ані друзів,
Ні ворогів уже нема, –
Я відчуваю як байдужість
Вповзає в душу крадькома.
До серця тулиться, неначе
Кваплива зморшка до чола,
Така управно-нетерпляча,
У самовпевненості – зла.
Гніздиться, шастає і цілить
Повсюди гноєм метастаз, –
Вони розходяться по тілу,
Як спазми болю від образ.
Отож, як сили я не пружу, –
З цього не виберусь ярма,
Яке гнітить мене без друзів,
Бо ворогів – давно нема...
19.10.13

Моє кленове золото -
оту красу осінню -
згорта двірник байдужо.
Ще й бурка невдоволено
такому насмітінню,
мовляв, багацько дуже.

Зішкрябує мозаїку
із мокрого асфальту
і вітражі зі шибок...
Заспішені прозаїки
в демісезонних пальтах
не чують злотих рибок...

А, може, все це навпаки:
і лантухи всеповні
коштовностей достиглих
переодягнений, незлий,
а добрий гном-надомник
переплавлятиме
у сонечко
весни?...


20.10.2013

А у мене такий боксерський тато!
І каже містер Бокс: "Їх не багато.
Обидва - всі Кличко."
Я сяду до байдарки з татом радо.
Бо фініш - не якесь там Ельдорадо...
Нокдаун. Плюс очко.

Нехай сьогодні у страхіття свято,
зі мною (як завжди) боксерський тато.
Страхіття, хочеш бокс?
Я виросту і нагадаю тата.
Таких, як він із братом, - не багато
(такий ось парадокс).

А доки я росту, я вчу науку:
беру свої роки в боксерську руку.
І власну совість теж.
Про смуток і образи - ані звуку.
Бо тато - чемпіон.Бо тато - чудо.
Бо я Кличко є (є ж!)

20.10.2013

Любов- Таке жорстоке почуття
Так серце защемить коли її побачиш
Вона пройде повз тебе як життя
І ти старий та кволий лиш заплачеш

Коли весна квітує й днем радіє
А твоє серце смуток наповня
Коли залишилась від неї тільки мрія,
Та біла мрія в темнім світлі дня

Коли без неї морок прилітає.
Він лиш нагонить чорних круків клич
Коли розлука серенади заспіває
Там на могилі, де навіки ти лежиш

у цій могилі ти покоїшся із миром
З коханням прийнявши нерівний бій
Воно глумилося над твоїм білим тілом
І твоє серце як трофей віддало Їй

Отій, красуні, що любив безмежно
Що дихати без неї не хотів
отій що взяла твоє серце обережно
Та вкинула в вогонь фальшивих слів

Вона обманом твою душу взяла
Вона крутила ніби револьвера барабан
Вона табе усього витрачала
На забаганки та гіркий обман

Прощай мій друже брат по крові
Тепер я спокій в серці не знайду
Тепер і я стаю на бій з любовю
Якщо загину, то зустрінемось в раю!
2013р

Ось так. Чи знали ми, що саме буде?
Але чи вірили що ми такі будем?
Чи чесно чи не чесно що помрем?
Таки не правду кажуть всюди
На певно ти здивуєшся тепер
Що не таким мене ти знала
ти моя доле, але впала
Душа моя. І встати? Не підем...
Про що це доленька белькоче,
Я сам не знав що ти така будеш...
Надіявся, але не смів питати,
Та ти сказала, що роби,
Роби лиш те що ти захочеш,
а я лиш раз поцілував бо я не знав,
що ти цього хотіла, проте не зміг
спинитися, - а ти не захотіла,
чи може також не змогла
Пора , пора тоді вже пізня була,
і серце виривалось із грудей
І падав дощ. і ти уся тремтіла, і я...
Пора . пора уже тобі сказати.
що ми не будем вічно так плисти
ми кораблі, а навкруги всі люди
як рифи, й ск али камяні....
та серце каже,що те слово
що народилось у мені,
воно ще яре, і воно ще не готове,
на те щоби промовити тобі
але про що, про що це я говорю!
бо ти щось дала,
я мов тону у вині....
поправді, я уже на дні.
Прийшли вони, ті дні тяжкі,
Вони...вони....вони...
2010р

Щось смуток душу розриває. Хоч не болить, та часом сумно так буває
Щось вірші в голові зринають, та думки в унісон їм заспівають
Так сумно та журливо ніби птаха що в вирію згубилась неборака
Що свої стаї якось загубилась, та як чужинець до нової не прибилась
І так сама ширяє небозводом, сама, але гордиться своїм родом
Невірна і не вдячна, непокірна, та сильна духом, горда та свавільна
До дому з вирію вертає. Летить! І допомоги ні відкого не приймає.
Летить, та прагне до мети дійти. Сама, самотня так як ти ,
Що в вечері з собою розмовляєш, що сам собі ти душу відкриваєш
Що ти не приймеш ні від кого,й ні від чого, а ні поради, а ні доброго такого,
Та щирого, та ніжного слівця. Душа закрита, так як очі у мерця
Вона по світу, твоя доля, тебе носить, на рідну землю полетіти просить,
Та мертве тіло свій пристанок тут знайде, кінець в холодній, та чужій землі прийде
Де не по рідному по тобі відспівають Де першу грудку у могилу не вкидають
Бо то лиш рідні так прощаються з покійним, чи з сином а чи з татом. Неподільний
Твій смуток закопають із тобою, Ніхто не крикне бо не буде цього болю,
І ти один на самоті лишився тут, небуде сліз, вінків тобі не принесуть
Лиш буде ось стояти той священник, котрий відправу відспіває тихо й чемно.
Латиною. Та добрих слів не скаже він тобі, бо ти чужинець, вмер на самоті.
Таке життя жорстоке на землі, АБО ІНАКШЕ КАЖУТЬ C'EST LA VIE( се ля ВІ) !
2013р

Солодкий запах спогадів,
Терпка мікстура пам'яті
Із після-смаком любощів –
П'янію заспокоєно…
Пливуть зірки розмірено,
Пігулка-повня котиться.
П'ю тихо ніч настояну
На поцілунках космосу.

Стікає світло місяця
Із келиха надпитого,
Лиш голос твій притишено
Вертає до реальності.
Фантазіями повниться
Ріка леткого збудження
І вимріяні пестощі
Являються картинами.

І вибухає пристрасно
Вулкан у грудях осені
Любов'ю ненаситною
До тебе, надзвичайної.
Фонтаном виривається
Бажання жити пошепки
З тобою. Феєрверками
Все миготить і крутиться…

І вулиця під вікнами
Із ліхтарем цілується.
І я змовкаю втомлено,
І засинаю райдужно,
І спогади колискою
Гойдають сон усміхнений…
Актрисою і Музою
Стаєш у сні упевнено.

Володаркою ніжною
Слова в разки нанизуєш.
І пісня оселяється
Під серце
До народження.

19.10.13

Роки біжать, а за вікном без змін -
Щороку листя витанцьовує фокстрот,
На фоні зблідлих сірих мокрих стін
Воно чарівне в сяйві позолот.

Роки як лікар, але душа ще та
Нудьгує, звісивши із парапету ноги,
З-за горизонту щастя вигляда,
Викреслює дощем свої тривоги.

Роки як птахи, вмить знялись увись,
А досі ще не віриться,що страта
Для почуттів, які жили колись,
А залишились лише згадки-небожата.

Роки, роки… І я усі підряд
Читаю схолії до нашого кохання
Щоосені їх пише листопад
І обіцяє кожен раз, що це востаннє…

О жовтню пожухлий
із небом потухлим,
гіркий, аж сердитий,
октобере несамовитий,
в подолі – самі тільки втрати:
умієш ти, вмієш забрати…
Мені би не плакати – вити!
О жовтню пожухлий,
октобере несамовитий.
На місяць упОвні
на дні гіркопомнім
завити, як тая вовчиця,
прикликати лиця,
украдені жовтнем,
їх тіні, їх очі і їх голоси –
травою рудою, по-жовк-ло...
Мовчи, сіромахо! Або голоси.
Пощади у жовтня проси.
2013

…ось щойно - щойно
ніжно-сірий ранок
відкрив осінній краєвид…
…іще ворОн хистких візит
в легко-леткім тумані
кружля на “чорних” крилах
ще сонну душу ночі,
що очі ледь відкрила…
… іще нічні на місці “атрибути”,
а в дами губи не червоні;
іще пристойно голим бути
й ворОни чорні ще не чорні…

…аж чорна кава, що не чорна,
яка мололась не на жорнах..,
на своє місце все поставить…

…тай годі витріщатися на ґави!
2013
Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

Без нарікань, я якір твій на дні твого моря
я корабель в далеку подорож пливу.
Без нарікань я твій від ніг до рук,
Я твій на кораблі розбитий компас
розірване вітрило ... Відлуння твоїх мук...
Без нарікань...

Ще не вибарвив ранку –
скупець чи нездара?
Не спішу одягнутися
в шати вини.
Не зігріті
на шабаші ночі
стожари –
на висотах обрАзи
роздуті слони.

Завмирають,
як чаші, нервово допиті,
як безлюддя,
позичене у павуків,
і нараз – на латаття,
щоб оком неситим
не спалили їх віщих
чіпких завитків.

За останньою
ниткою темені –
гранди
лицедійству небесному
зблисків нічних
і… глухих заперечень
розстрільна команда,
та, якій не підставиш ніколи
спини.

О стара суєто,
що при денному світлі,
стільки сиплеться з неба
земної золи!
Мов шопта, двірники
й забруньковано мітли,
і по ніжнім лататті
слони не пройшлись.

2013р.

Художник Ярослав Саландяк «Про слонів» 1995р. ДВП, олія, 43 см – 60 см.

Розкрадено, розорено, розбито.
Забуто все і спалено мости.
Засіяне любов’ю – перерито.
Не сказано останнього „прости”.
Присолено на рану незагойну.
Розведено кохання у брехні.
Покинуто й не знайдено достойну.
Розміняно небесні на земні.
Усміхнено лукаво просто в очі.
Засуджено без права говорить.
Прощення зіткано зі смутку ночі.
Дозволено на волю лиш на мить.
Утішено. Невчасно, та охоче.
А дивно те, що все одно – болить.

2011

Под музыку Баха
Ломается ночь -
Разбросаны пряди
И солнечный дождь
По капельке, тихо,
Сползает под ноги,
Целует и нежит…

В внезапном пороке
Признание ветра
Услышало утро
И тучей закрылось,
Ах, вечное, - мудро…

***
На перекрестке неба,
Где-то
Там,
Где меня не будет,
Утро связало узы
Лучезарно мудрые.

19/10/2013

запах осінньо-достиглий...
спокій укляклих дерев...
ти всенавчи мене, лісе,
в храмі твоїх ноосфер

ти всепрости за гординю
мислити пупом себе
можна ввійти у яскиню?
можна пізнати тебе?

можна у спільній молитві
глицею стати, грибом,
запахом стигло-осіннім,
бути хоч трохи не-злом?

Грибами пахне на узліссі –
Готує осінь іменний пиріг
І oпадає тихo листя,
І вистеляє килими дoріг.

Цієї дoщoвoї днини,
Жoвтневo-зoлoтавoї пoри
Святкує oсінь іменини –
Свічки дерев задмухують вітри...

Убралась в кетяги калини,
У обліпихи світлі бурштинИ,
І кличе oсінь на гостини:
- Виходьте зі столиць і глушини!

2013

Чорні янголи в крапочку білу- розчахнуті ночі,
крукопері недосни пригрілися на підвіконні
і дерева cтрясають іржі перевогнений очіс,
і горгоняться крони шерегами тьмяних загонів.

але ти відчувай крізь отемненість осені - душу
і усмішки моєї мелодії неохололі...
я тепло це ховала із літа, як вірші Папуша...
ти так вермут чуття розливав у келішки бемолів..!

Хроматичні пасажі - не сольні гармонії арій
і заскука твоя - ще не вістря мінору... не треба-
не тужи у порі цій - у днині- до нестяму - шарій
і гризотні вітри наші обрії не потереблять,

а тому залови в павутинку своєї любові
мою усмішку взяту на тонкій октаві містерій.
я так щиро звучала вібратом усіх перемовин -
ти так легко мені довіряв розтаємнені двері.

І нехай сумнолика ткачиха сколошкує ниті
і дарма замалює панно у розкотисті стони...
є у тебе усмішки моєї вуста привідкриті -
є у мене на обрії дня твого серця затони.

Душа лягла у мережу.
А краще би лягла у ліжко.
Небачений ніким ажур -
закутані у ковдру ніжки.

Жагучі мрії, Інтернет,
свіженькі ави в соцмережі -
під маслом писаний портрет,
високі груди з-під мережив.

Численні пости, лайки та
підморгування азіатів...
А їй негайно хлопця тра,
щоб цілував, любив, і сватав,

щоби усе, як у людей
(хоча й у них суцільні вірти).
Ну де знайти його? Ну де?!
І дівчинка уперто вірить

у байти, в перепост молитв,
ікон, любовних мантр від Лами...
Живе в сіті і жде, коли
кохання здибає у спамі.

Метушилась спритна білка:
В гості залетіла бджілка.
Гостю медом частувала,
Соком щедро напувала.
А зайчисько цілий день
Вигравав їм брень та брень.

15 серпня 2013 року

Наш малесенький єнотик
Знає азбуку ще й ноти.
Білочку цікавлять числа,
Їжачка – чи грушка кисла.
Та й ведмедик не дрімає,
Біологію вивчає.

15 серпня 2013 року

У неділю на світанку
Одягнувсь у вишиванку
Зайчик наш, немов козак,
Та й вистрибує гопак.
«Чом стрибаєш ти без діла? –
Мовив тихо і несміло
Борсучок, його дружок. –
Краще мчімо на лужок.
Там сьогодні звірі танці
Влаштували рано-вранці.
А птахи читають вірші,
Від людських вони не гірші».

16 серпня 2013 року

На подвір’я впало пір’я.
Здивувалося подвір’я:
«Чи, бува, це не повір’я,
Що на мене впало пір’я?»

18 серпня 2013 року

Ти падати стрімко воліла,
Хоч мріяли інші про крила.
Думками знущалась над тілом -
Інакшою бути хотіла.

Сміялася там, де не треба,
І плакала все недоречно,
Годинами глЕділа в небо...
Самотність. Поезія. Вечір.

Життя пролітало миттєво,
Байдужість закралася в душу.
Жени її, люба, від себе!
Жени! Бути сильною мусиш!

Хвилини жорстокі.
Ти знаєш,
яка зараз мода, до речі?
Ніколи, повір, не вгадаєш!
Самотність. Поезія. Вечір.

/2012/

Хто знає, як болять серцеві шрами,
Той більше не відкриється нікому.
Обачливий він навіть із думками,
Бо зрада – недовіри краща школа.

Хто локшину знайшов на власних вухах,
Виделку завжди матиме з собою.
Ніколи він людей вже не послуха,
Їм рота затулятиме рукою.

Хто знає, як смакують сльози?
Гірко?
Неправда! Справжні сльози – повні солі.
Гіркі вони лише у лицемірки,
Правдиві ллються з внутрішнього моря.

/29.07.2013/

У тебе очі кольору печалі,
Вуста твої понівечила правда,
Яку десятиліттями кричала,
Й горлатимеш ти вулицями завтра.

У тебе руки золотом покриті,
Від тебе смачно пахне хлібом свіжим,
Твоє волосся розкуйовдив вітер…
Ніхто не був з тобою досі ніжним.

У тебе одяг схожий на лахміття,
Та ти на це ніколи не зважала.
Поезія Вкраїни в цім столітті
Обідранкою вуличною стала…

/08.09.12/

Плекаю гріх за смугами фіранок.
Я – деміург, пізнала ліпшу з мов
І сотворила ідола. В осанну
Ціджу не воду – із аорти кров…

Речуть злютовані мінливі лики.
Віднині жодного не обітну.
Мій непідкупний ідоле, владико,
Відкрий безсмертя вірша таїну!

Чужого не жадаю, чад не краду.
Я відбираю барви – не життя.
Гойдаються вогненні анфілади…
Шукаю сенси фабул, опертя.

– Приніс цидулки про січневі стужі... –
Шерхоче у кватирку Листопад.
Схиляється черешня небайдужа…
Ні, не вузька щасливиці тропа!

В лабетах ночі Я – свіча покірна.
Горять шандал, карміновий портрет…
Це самоспалення – роковане, офірне!
Так Фенікс у вогні стрічає смерть.



2004-2013

Сховай її, як річ, сховай в кишеню,
Сховай, аби ніхто вже не знайшов.
Кругом усі бездумно теревенять,
Й лиш ти один ховай свою любов.

Кумедні, ой смішнючії, їй Богу,
Кричать усі наввипередки знов:
«Люблю твої я плечі, руки, ноги…»
Й лиш ти мовчати будеш про любов.

Настане мить, і люди заговорять:
«Любові не існує, все брехня…»
І ви тоді сміятиметесь двоє:
Щасливий ти, й любов лише твоя.

/03.05.2013/

Світлій пам’яті рава Овад'ї Йосефа ,
духовного наставника сефардських юдеїв,
одного з найбільших галахічних авторитетів сучасності

Як плачуть за рідним, за другом як плачуть
В розлогім житті довелось мені бачить.
Як плачуть за Вчителем у пориві єдинім
Побачив уперше в Святому Єрусалимі.
Мільйон їх зійшлося із півночі й півдня,
Аби попрощатись з Учителем гідно.
Волів кожен з них торкнутись труни,-
До цвинтаря йшли годин щось зо три.
Кричали: «Мойсеєм він був нам щоднини!
Виводив із скрути державу, й людину ».
Сефард й ашкеназ, мов без спірок родина,
В годину печалі були тут єдині.
Був равом він любим і справжнім ґаоном :
Ортодоксії тьмяну отдкривши заслону,
Поміж рядками Святої Тори і Талмуду
Міг бачить і те, що в прийдешньому буде...
...Ридав тої днини, сумний був Ізраїль.
Не скоро хтось інший спроможен розрадить.
А Вчитель, якби була змога устать із труни,
Сказав би : «Доволі вам плакати, любі сини.
Усі ми приречені стать перед вироком Божим ,
Прийдіть же на суд не з руками порожніми».
-------------------------------------------
Овадья Йосеф (1920-2013).
На відміну од інших служителів культу рав Овадья Йосеф активно втручався в політику, створив секторіальну партію ШАС. Мало хто з відомих ізраїльських політиків обійшовся без благословення рава.
Годі й говорити про паству, проблеми якої стали для нього повсякденною роботою. Лікарі розказують, що перед якоюсь операцією на серці рав попросив дозволу піти додому на кілька годин, щоб завершити справу жінки, чоловік якої не давав дозволу на розлучення.
Ґаон – духовний лідер юдеїв, найбільший авторитет у тлумаченні Талмуду та застосуванні його принципів у вирішенні галахічних питань..
Тора – П’ятикнижжя.
Талмуд – основний звід правових і релігійно-етичних засад. Існують дві версії: Єрусалимський (Єрушалмі) та Вавілонський ( Бавлі) Талмуд.
Йдеться, звісно, про вивчення Тори й Талмуду, котрі, як запевняють учні, рав Овадья знав напам’ять.

(чистої води чотиристопний амфібрахій)

був

Ця стотисячна ніч безіменна,
як всі попередні.
Всі сто тисяч фальшиві.
Одиниця, а поруч нулі.
Хоч візьми і застрелься
одразу ж у першому акті.
Та... вистава "на біс"
і рушниці нема на стіні.

18/10/13

З надійних слів плету осінню косу,
В яку вплете листочки листопад.
Він покладе ранкову срібну росу,
Яка вразить мільйонами зернят.

Осінній стяг пестить краплину кожну,
Яка сидить на листях, на траві...
Бачить у світ спішаться журавлі...
А я в край рідний летіти не можу.

Так хочеться почути рідну осінь.
І бути там, де кругом все своє.
Де спить в землі закопане колосся...
Де прадіди молитву в мене просять...
Хоч нині там церковний дзвін не б’є,
Думки мої осінню пам’ять носять.
17.10.2013р.

Позолотила і кармінно-міддю
оздобила всі клени та дубки…
Накинувши легесенько повіддя,
коня піймала, – в яблуках боки…
Чаклунка Осінь, - легковажна пані,
що на своїм коні баскім летить
і напускає холоду й туманів,
а часом хоче сонечком зігріть…
І настрій в неї, ох який мінливий, -
то радість навіває, а то щем,
то відчуваєш миті сиротливо,
а то натхнення ллється, мов дощем…
Учора вітром обідрала листя,
з горіхів, мов би з дощок для об'яв,
й засипала всю стежку на обійстя
(її граблями довго визволяв)…
А нині розпашіла до розхристя,
летить, нагріта сонцем, над поля,
кидає павутиння в передмістя
і веселиться, ніби янголя…

Одягли намисто часу на стоянках попелища
і накрилися землею і кургани, й племена…
Протитечія історій (кожному із нас найближча)
віднаходить в порохняві нові дати й імена…

Вже давно у світлі деннім проржавіли раритети,
розірвалися намиста, продірявились миски…
У степу пливуть так тихо у туманах силуети,
іноді пірнають в часі, ніби міражі в піски…

Тут кургани й ковила… мерехтливий цвіт янтарний…
Кукутень, Трипілля давні, крізь століття линуть славні,
із глибин каміння й міді, згадки шлють орнаментарні,
візерунки душам рідні, загадкові й стародавні.

Тут із келихів лилося дзвінко-срібне стоколосся
трав’янисто-медове, що по колу йшло до вен…
Десь ховалось покотьоло і під тихе двоголосся
розбігалася піснями пам'ять давнішніх племен…

Творіння короля Данила -
це місто древнє і красиве.
І хоч вогні тебе палили,
ти - молодий, лиш трохи сивий.

Приспів:
Вдихайте магію століть - повірите без слів,
що причаровує навік мій неповторний Львів!
Пісня любові лине у Львові -
місті кохання, місті легенд
Львове, коханий і неповторний,
Львове, ти знаєш -люблю я тебе!


Твоя бруківка пам’ятає -
сюди з’їжджались королі.
І нині Ратуша вітає,
людей з далекої землі.

Приспів:
Ти закохаєшся у Львів, полюбить він тебе.
Дарує каву й шоколад і музику легенд,
Пісня любові лине у Львові -
місті кохання, місті легенд
Львове, коханий і неповторний,
Львове, ти знаєш - люблю я тебе!


Бо тепле й щире серце Львова
відкрите для добра і світла,
можливо, трохи ґонорове,
та завжди добре і привітне.


Приспів:
Дарує пиво і фокстрот, і фантастичний джаз
це місто дива і щедрот, які чекали вас...
Тільки у Львові світ - кольоровий!
Тільки у Львові - море легенд!
Кавою пахне Львів ґоноровий!
Львове, мій Львове, люблю я тебе!

Пісня любові лине у Львові -
місті кохання, місті легенд
Львове, коханий і неповторний,
Львове, ти знаєш - люблю я тебе!


15.04.2013

ти просто за плечима будь,
мій ангеле невипадковий,
коли мозаїка життя
складеться із вина і крові

то, може, зірка мовчазна,
яка пантрує білу Пані,
зумисне кине під косу
незмірено спасенний камінь

ти просто і незримо – будь,
і ревно берегти зумію
на денці подиху свого
даровану святу надію

Тож, певне, через переляки
В суцільну непровидь нічну
Мене "придумали поляки"
В середньовічну давнину…

Коли ж оговтались помалу
Й відмились трохи від крові,
Лукаву "вигадку" зухвалу
Тихцем підкинули Москві.

Між москалем, відтак, і ляхом
Я крайнім став, і на краю
Меча
Блукав Чумацьким Шляхом,
В боях виборював свою
Вітчизну кровну.
Аж допоки й
Відчув душею: ав-то-хтон! –
А це ж бо значить:
Дніпр широкий,
І синій Сян,
І тихий Дон –
Мої вовік, аборигени
Оцих степів, де я живу,
Де терноцвітом всі терени
Киплять в піснях і наяву!

Я подолав одвічні страхи
На цій знекровленій землі:
Нехай кепкують собі ляхи
І зубоскалять москалі
З моїх потуг, моїх амбіцій…
Ні росіянин, ні поляк
В серцях посталих українців
Вже не посіють переляк!

Керуючись своїм законом,
Свої утверджую права
І почуваюсь автохтоном
Скрізь, де калина ще жива.


2001