Над сливами і персиками – оси,
І сипле вись ласкаво-гострий сміх.
Хай насолоду вересень приносить
І пролітають дні його, як оси,
Напившись соку із утіх усіх.

Над сливами і персиками – осінь,
І радістю сіяють небеса.
Хай насолоду вересень приносить
І пробігає млосним серцем осінь,
Як по долоньці лоскітно оса!

2010

першими вéсну відчують коти і дівчата
ні не у тому порядку – дівчата й коти
чим будуть вищими ступені їх самоти
тим стануть пісню раніше співати

першими літо відчують народжені взимку
ними керують по черзі то фродо то фройд
і почергово вручають то меч то гобой
літо між тим щезне мов невидимка

осінь відчують хто з літом прощатись не хоче
птиці мов ноти обсядуть осінні дроти
чим будуть вищими ступені їх самоти
тим стануть довшими вірші і ночі

зиму відчують усі навіть фройд навіть фродо
згаснуть гобої у вирій вернуться мечі
тільки коти і дівчата тривожно вночі
будуть вдивлятись в нічну прохолоду

03.09.13

Моя чара по вінця налита.
Чи-то аква, чи-то оковита...
Щоб до денця її осушити,
необхідно ще трохи пожити
на цім світі – дарма, що втомився,
все ж до несхочу ще не напився,
до бридливості і відвороту,
до холодного смертного поту.

П’ю один, бо не хочу присісти
за той стіл, де сидять шовіністи,
"комсомольці" і просто бандити –
з ними тошно сидіти і пити;
так відверто я їх зневажаю,
веселитися їм заважаю,
праздникову псую атмосферу,
як і личить пенсіонеру.

Принциповість – надійний мій панцир.
Доконає мене лише канцер,
себто рак на латині... В палаті
лікарняній помру я чи в хаті –
не важливо: помру, як людина,
для якої пробила година
вирішальна, що значить – остання...
Згаснуть очі – не згасне світання!


2011

У мене – птахокардія.
Жодна пігулка не діє.
Птаха вільготності просить,
А понад вербами – осінь…

Грім…
Не змикалися вії.
Крила над кавою грію.
Неміч зросла – незнайома,
Кличе у спалахи з дому…

Серцем ловила сніжинки…
Боже, коли ж ті обжинки?!
Аркуші білі… Пречиста.
Падає граду намисто…

Хмар теракотові глеки.
Неміч, ти згинеш до спеки?
Так відпускалася цнота –
В бік аритмії польоту.

Літо.
Пахотнява…
Груші.
Ближні, скликати вас мушу.
Аж в пересмішниці Ворсклі
Крила торішні прижовклі.

Осінь.
Обжинки.
Радіти б!
Вжинок очима зігріти б!
Сипано гречки і проса…
Впала пір`їна в покоси…

Думно.
Самітно.
Терпляче...
Зал в піцерії "Бокаччо".

Віхоли...
Байкове літо.
Аркуші – в сонячних мітах.

Так, воріженьки: я – хвора.
Тінь.
За грудиною – сорок…




2013

Мінливий час тече,
зумовлюючи плинність
усіх світів,
а ти когось шукав,
а ти чогось хотів…
Торкали за плече…
Втрачали очі пильність,
імлою плив
і торсала рукав
упевненість катів,
котів і течії,
котра штовхала в спину,
несла рибин,
луску та скалки зір
у часу плин, чи вир,
чи вирій носіїв
порожньої торбини,
чи до глибин
космічних чорних дір.
Тримало слово «вір»,
та віра не весло,
довірливі спрожогу
отруту п’ють
оманливих жадань.
А ти держи ліхтар
марам усім на зло
і віруй у дорогу,
але не путь
в сліпу тьмутаракань.
І жайвором до хмар
шугне з-під тиску ніг
бажання жити далі,
бо серце є,
душа іще болить,
і не загусла кров.
Хай знову буде сніг,
холодний сніг реалій,
до денця п’є
душа журливу мить -
не бійся підошов,
бо шрам у шрам йдемо
у почутті і слові,
ми прес-реліз…
Хай бавиться дитя
із папірцями душ…
Не руш святе ярмо,
не запереч умові
про леза сліз,
жнива серцебиття
в час дозрівання груш,
бо гра іще жива,
не кожна карта бита,
кохання смак
не вивітрився з губ
осінністю вітрів.
Та як полин-трава
наука тих любити,
хто йде навспак,
твердий, неначе дуб.
А ти чого хотів,
а ти кого шукав,
втрачав у часоплині,
і катом був
яких чужих світів?
Давай-но за рукав,
за тих, кого не взнав,
за помилки дитинні,
котрі забув,
бо знати не хотів,
без жодної з підстав
оплатимо борги
свідомою любов’ю.
Все інше – прах,
все інше - злоба днів
і мілкота монет.
Можливо, до снаги -
у спротив безголов’ю -
любов’ю в полюсах
єднання берегів
і створення планет…

Доброї ночі дай усім:
- ворогам, друзям, Україні...
Нехай ЛЮБОВ напише гімн
тому, хто гріх відкине нині...

Боже, Твоїми дітьми ми.
Святе Письмо читали скоро…
Мабуть тому не збагнули
Що ближнім може бути ворог

Боже, Ти знаєш хто є хто.
Хочеш, щоб всі були собою.
Щоб один одному ДОБРО
Дарили, а ніколи зброю.

Доброї ночі Боже дай
Тому, хто любить своє рідне.
Тому, хто любить рідний край
Допоможи зберегти ГІДНІСТЬ.

Знаєш суть наших молитов
Спертих на вірі й правді нині.
То Ти сказав: - несіть ЛЮБОВ,
Як віри хрест на своїй спині.
30.08.2013р.

Ось квітка розкішна – лишень зірви
і нюхай, цілуй пелюстки полум’яні...
Та остережися і гав не лови,
бо вколять до крові, і кровію п’яні,
тебе обплетуть колючки захисні
троянди палкої... Цей символ любові
і ніжності. Ляжеш тоді на стерні,
мов колос тугий, сполотнілий без крові.
Пасися подалі від зваби колючих троянд
в палких воронцях понад шляхом
за синім Осколом,
в околицях Куп’янська – там Україна твоя
тебе не опалить підступно пронизливим болем!

2001

Дні такі неповторно гарні
і шипшина під вікнами зацвіла.
Завтра знову оглянуть мене в лікарні
і, можливо, дозволять на день до села
(чи на тиждень) поїхати, перепочити
від міського незатишку і недуг,
до луганських квітучих лугів долучити
найквітучіший марківський луг...

... Походжу по стежках споришевих,
на барвінках полежу в кленовім ліску,
розпечалюся, сил наберуся душевних,
покладу на могилу матусі букет із бузку.
Попрощаюся з друзями на кладовищі,
за гріхи непрощенні пробачення попрошу
(там, за краєм, всі рівні – і нижчі, і вищі),
і, прощенний всіма, свій останній рядок допишу...

2011

...Ну, де ж ти? Де?..
Із задуму єством явися
(Байдуже, хлопчиком чи дівчинкою).
Заждались батько й мати ,
Ну, а про нас, дідуся й бабусю,
Не варто й говорити:
Стільки пісень-казок для тебе наскладали,
Що вже потроху забуваються старі…
Хвалити Бога, на нові немає впину.
Може, бузьки на крилах принесуть
Тебе нам на прийдешню весну?
Підставимо гуртом тоді долоні теплі,
Щоб м’яко було спускатися тобі з високості.
…Не зволікай. Хутчіше прилітай,
Бо нам без тебе сум’ятно і тоскно.

Осінь висотує
прядиво просині
з розволохачених ливнями хмар,
зваблює днину
туманами-косами,
шерехом тихим заманливих чар.

Скороминуче
кохання осиплеться
листям пожухлим з оголених віт,
а горобини
розжарені китиці
осені посмішку кинуть услід…

У сонця вистачить жаги, тепла і світла
на наші зболені роки, серця і вікна.
Летить, кружляючи, Земля – жива планета.
Від тих кружлянь втрачає сон душа поета.
Кого звеличуєш, піїте, що у шані?
На тлі зіркових сподівань єлей в стакані?
Напишеш щось про почуття, про честь і правду,
і розставляєш навкіл слів почесну варту.
Кого спасуть твої пісні і рими ночі,
коли загроза загарчить в дитячі очі?
Коли порушаться стовпи і вийде сила,
в якої доблесть лиш одна – твоя могила?
Вода під камінь не тече, а кров підточить
усе громаддя на землі і смерть наврочить.
Устане вище молитов одне бажання –
змінити шал високих мов на дух мовчання.
Усі ми бавимось в піар, а ще у вічність,
бо переводимо себе в свою успішність.
У сонця вистачить вогню на всі моління,
і на рукописи твої, на хист і вміння.
Вставай, поете, час дійшов уже до краю.
Твоя зупинка, виходи – ворота раю.

Вимикаю розмови, вмикаю тишу,
і кричи, не кричи – я сьогодні глуха.
Не чіпай звичних слів, їх, благаю, облиш,
хай зі мною говорить кохана рука.

Нехай пошепки пальці малюють завтра,
бо сьогодні, як бачиш, уже відійшло.
Хай розпалюють дотики дивну ватру,
що палає яскраво між наших долонь.

Хай думки теплим воском вмивають шкіру,
хай пече, хай все терпне чи просто болить.
Я не вірю у щастя. Я в Тебе вірю!
Вимикаю розмови. Спиняється мить.


03.09.2013

Я денно-нічно доленьку просила,
Аби вона мені послала Вас,
Від мрії відмовлятися несила,
Та з Вами марно витрачений час.

О пане! Вам ніколи не дізнатись,
Як до небес підносили мене.
На жаль, усім властиво помилятись,
Кого ж така омана не мине?

Та час настав приходити до тями,
Бо з Вами я потраплю у біду.
Ходіть-но краще іншими путями,
Якими я ніколи не пройду.

В моїм житті всього було доволі:
Примарних щасть, невиплеканих мрій.
А Ви – ніхто, далекий вітер в полі.
Не будьте ж вітром в голові моїй.

1995

На Землі вітри гудуть осінні,
Чи весняне сонечко блищить,
А отам, в густім аквамаринні,
Вічний Космос холодом сочить.
Поринає думка-блискавиця
В стомільярднозоряну глибінь,
Де сонцями дивними іскриться
Гончих Псів туманна голубінь.
Хто Чумацьким Шляхом помандрує,
Той пізна незвідані світи.
Може й там хтось нищечком мудрує,
Щоб до нас тим Шляхом перейти!
Поміж нами простору парсеки
У безоднях часу пролягли -
Манять нас світи оті далекі,
Як манили тих, що відбули.
Та настане час отой крилатий,
Коли Розум вирветься в політ.
Він зуміє сотні подолати
Світлових, миттєвоплинних, літ.
Нам з тобою, друже, і не сниться
Дух майбутніх звершень і творінь,
Що таїть у звабливих зірницях
Ауру прийдешніх поколінь...

* * *

Літа літопис згорнеться в сувій,
Позатираються дати.
В сірому царстві осінніх стихій
Стану тебе забувати.

Серце порожнім лелечим гніздом
Вистигне на роздоріжжях.
Вистигне в ньому невчасне тепло
І недоречна ніжність.

Дні, табунами зірвавшись учвал,
Перетолочать найкращі
Спогади літні:
Пристрасті шквал,
Спалах безглуздого щастя.

2007

Партызан - ня фазан,
ён ёсць птушка поболе.
А яшчэ партызан
гіне ў нас у няволі.

2012

Пусті слова летять, неначе пух.
Нема їм ліку й не було ніколи.
Вони, як вітер у часи посух,
Живлющі роси злизують у полі.
Слова пусті у пазурах сваволі
Причавлюють оптимістичний дух.

А мова, що несе глибинний сенс,
Будує розуму міцні оселі,
Росу небес квіткам душі несе,
Сумні думки міняє на веселі.
Мов сонця плід на золотій тарелі, -
Людині ваговитих слів хосен.

01.09.13

Перше вересня, весняно саду, серцю:
барви осені листка не вбили жодного!
А на сотці, де доспіли перці,
репетиція червоного і жовтого.

2012-2013

Уже й по всьому. Попіл літа
Під ранок десь розвіє вітер.
І ти сумуєш, що не видно
Могил в тумані. Серце мідне
В деревах б’ється і стихає…
А день останній залишає
У душах світло і надію.
І тінь у золоті маліє.
Все далі й далі попіл літа,
Що рознесе себе по світу...
2013

Тибреет Тибр, желтеют кипарисы...
патриции давно уже все спят...
не спит один - он курит папиросы...
и в даль седую смотрит его взгляд...
А видит он - Венеру ль, Афродиту....
не всё ль равно... за гранью их абрис,
он вспомнил бледность, трепетность ланита...
волну спадающих воздушных риз....
лучистость глаз, ...любовью ли, обманом...
ему уже наверно все равно...
бездонность губ...что облекла туманом....
и рук горячих ...ищущих его...
а он.... что он? в сомнениях бездарен.....
никак не может он к себе придти...
судьбе всего лишь благодарен
быть должен, но увы...увы... увы……

Ю.В. 30.07.2013

Донька з внуком їде з міста. Їх стрічає дідо:
- Щось наш хлопець виріс мало. Виглядає блідо.
Стала та йому жалітись: - Ніде правди діти.
Всі тепер такі у місті нездорові діти.
Може, глисти, може, гени. Авітамінози.
Той не їсть, не п’є, нервує. Тільки й крутить носом.
Дуже в’ялий, вічно сонний. Ще й худий, як тріска.
Зранку танком хоч тягни. Щоби встав із ліжка.
Кине сумку, ляже спати. Лиш в комп’ютер очі.
Ані вчитись, щось зробити й близько сам не хоче.
Став такий, як пес лінивий. Не впізнать Івана.
Може, хтось порадить інше, ліпше лікування?
Певно, купим знов пігулки. Різні вітаміни.
Лікар каже: мають бути позитивні зміни.
Дід всміхнувсь, озвався тихо: - Ви, як діти, наче!
Я вам сам, без медицини, скажу, що є краще.
Хочте, - їдьте до дохтОрів, викидайте гроші
Або щось знайдіть народне, якісне, хороше.
Сів за стіл і чарку випив: - Хочеш знати правди?
Я скажу. Йому поможуть трави й тільки трави!
Та киває: - Може бути! Ось у чім причина!
А які ж? Ромашка, м’ята, липа чи шипшина?
Ви скажіть, яка травичка краща й ефективна?
- Як для того лобуряки. То скоріш КРОПИВА!

А ти, сестричко, знала?
Ні, не знала,
як я до Тебе в гості прилітав...
Як душечка моя легкою стала -
ти спала...
а я сон Твій колихав.

Я вдома був нарешті через роки.
Я захотів весільної почуть...
Твоє мої серденько чуло кроки,
і мозок чув тривоги каламуть.

Було весілля. Виросли онуки...
Ти плакала - моя душа цвіла.
Онучка цілувала Твої руки -
сьогодні під вінець вона ішла.

І грали так музики... Файно грали!
І вальс до серця щему додавав...
Ти знала, сестро?
Ти цього не знала...
Я з Вами був.
І поруч там стояв...

2013р.

Ти мене у щоки не цілуй
я для того підставляю губи
бачиш он ведмедицю малу
місяць як цьом-цьомками голубить

ось і ти по ночі не дражни
стань іскрою запали цей вечір
зовом ошалілої весни
пристрасть доведи до кровотечі

точки актуальності наміть
і до "бою" дівчинко кохана
доки на вгамуєш яру хіть
я просити знай не перестану.



02.09.2013р.

Ти напився п’янючого літа…
У високій блакиті жаги
срібно-крило полинув над світом
і упав на земні береги.

Доторкнувся до лона природи
і засіяв багряні кущі,
аномально порушив угоди,
сіромашні заславши дощі.

Потім знову і яро, і пишно
зрілим сонцем зігрів самоту,
одиноку на вигоні вишню,
й біля хати сімейну чоту.

Назбиравши у вересах меду,
ти пішов туманіти у сни
та приводити музи поету,
щоб не спав у чеканні весни.

1

Лоза винограду – в чеканні… із лезом руки.
Смарагдові грона – лелітки дощу і проміння.
У вуликах бджоли… Запахли медком шулики.
Я вішаю штори – зелені, бузкові, кармінні...

Молочний підсніжник малює білявий синок.
Нараджую, мовкну... Душа – ясно-жовтий октаедр.
Ще Літо від мене – за подих, за подив, за крок.
Павітер співає тужливо у межах октави...

2

З небесних медуз боса Осінь вичавлює мжичку...
Жмуточком пір`їн окропила півсонні кущі,
Небавом його умочає в чорнильницю-річку,
І Вітер-синоптик читає:«Дощі... мла... дощі»…

Сухим чорнобривцем утерло сльозиночку Лихо,
Гойдливу колиску в дуплі абрикоса зів`є...
Віскривим дитям чеберяє... Із горщичка п`є,
Де гасне бегонія... Вільго, просвітлено, тихо.

Десь марять остудою страуси, царствені леви.
В безводних пустелях самум вимальовує хвилі...
Я – в царстві осмути, від спеки і прерій – за милі.
Хода уповільнена... В серці – кигикання меви.




2001

***

Я кохала Тебе норовливо червнево-серпнево…
Усміхався, бо знав: заосІниться листом рілля
і стриножиться норов, як вересня зродиться мрево...
і тоді осягну я – Твоя, я Твоя, лиш Твоя…

***
Гаряче літо – у Твоїй долоні,
смаглявий усміх – і війнуло сонцем…
То я собі ще марила спросоння:
відпустка, море… А на ранок – осінь?

***

Свою прелюдію вже пише юна Осінь
В палких обіймах пристрасного Літа.
Ясна, прозора, чиста неба просинь
Холодними дощами ще не вмита…



2008 - 2013

Наснився сон, як непомітна просинь,
Як тінь бліда погаслої зорі,
Як отвору облуда перед носом
В обламаних акацій чагарі.
Проходили повз очі темні тіні,
А від яскравих – спаса не було!..
Вглядався, сонний, у сплетіння ліній
І морщив до пробудження чоло.
02.09.13

марчінням саду зимного - покинь
покинь усе і повернися знову
я єсмь біда я тиша молитовна
я трепет неписьменної руки
над облітанням сивого стола

де смуги світла в'яжуться у петлі
покинь мене врятуй мене я нетля
що мислію прожити не змогла
в цій осені де вже немає тайн

де вже розлука глибша за безодню
почуй мене сьогодні лиш сьогодні
бо це ж сьогодні вересень настав

бо він уже поніс мою вину
туди де спить на веслах перевізник
звідкіль тобі я віями війну
коли вернуся в пустку і війну
моєї недосяжної вітчизни

Сходять армади з неба
Битися в бої за вічність…
Мені того, Боже, не треба –
Дай мені дійсність.

Дай мені, Боже, здатність
Бачити все, як є.
Щоб серед скарбів і мотлохів
Я відшукала своє.

Дай мені, Боже, талан
Зерно від полови ділити
І за своїми законами
Навчи мене, Боже, жити.

Що за слова до Бога?
Строфами папір міряю…
Що за молитва в чорта?
Я ж в них обох… Не вірую?

01.09.2013 р.

Солодкий сон – солоний просин
Сльози,
Що, наче ртуть, жива,
З весни – у літо,
З літа – в осінь
Перебіга-переплива…
Ізнов наснились батько й мати –
І відтіснилися. Нема…
А ти хотів насправді мати
Усе, що снилось,
Задарма?!

1996

1
Снується павутина. І на ній
Роси разок – мов ластівки на дроті,
Які усім єством уже в польоті...
Жовтіє лист. Згортається в сувій
Літопис літа. Пригасають фарби
На аркушах полів. Глибокі карби
Лишає плуг на стомленій землі.
А журавлі на пружному крилі
Несуть у далеч спогади блакитні
Про гнізда, звиті в сонячному квітні.

2
Пора не суму – підсумків пора.
Спокійна осінь. Прочитай ізнову
Усе, що вийшло з-під твого пера.
Зверни увагу не лише на мову –
На стиль і форму. Пильно подивись
В сліди свої, у вчинки. Ще не пізно
Внести суттєву правку. На колись
Не залишай, щоб не жаліти слізно.
Що влітку не довершив – доверши.
Погідна днина стане при нагоді,
А прикладом – довершення в природі,
Яка одвіку прагне до вершин.

3
Вітри осінні погасили
Сліпуче полум’я квіток,
Та ще тримається щосили
За гілку вогничок-листок.
І відчайдушно так тріпоче,
І щиро так палахкотить
В холодній млі,
Немовби хоче
Зігріть весь парк
І освітить.

1982

Руса коса до пояса...
Українська народна пісня

Ще вчора ти була з косою такою,
Що заглядалися на тебе всі.
Сьогодні од неї лишився тільки слід.
Та стала ще милішою для мене ти,
Бо поділилася красою з тими,
В кого хвороба відняла її.

Спекотний день,
на небі ні хмарини.
У затінку сховатися б тепер...
Болючим блиском
в очі б'ють вітрини,
Де ж той фонтан
і прохолодний сквер?
А час пливе,
минає невблаганно,
Спекота чередується з дощем.
Так і в житті,
від вечора до рання,
Доля замінює журбу
щасливим днем.

…Хай слова поетичного могуть
огранює складну житейську суть.
Воно – буття усталена основа.
Якби-то – і моє, ледь чутне, слово...

01.09.2013

Екзистенційний настрій вересня.
Повітря, повне смутку й колючок.
У тінь густу сховався хижий шок
І юність залишилась без коня.

Хоча… Кому потрібно швидко йти
Чи їхати? Летіти? При дорозі
Лежать роки, що йти уже не в змозі,
На шибеницях пам’яті хвости

Гріхів минулих… Відчайдушні весни
Втомили спрагу швидкості в полях,
Що колються і втомлюють. Змія
Приносить жало мудрості. Процеси

Старіння, проминання… Та не згіркла
Моєї Музи недосяжна зірка.

01.09.13

Голуби і горобці
накрутили голубців,
поскладали в темний кут.
А сорока тут як тут:
«Я у гості , скре-ке-ке,
що в кутку смачне таке?»
Зазирає, круть і верть:
«Зголодніла я на смерть!»
Прилетіли і сова
і ворона лугова.
Запах ширився крізь ліс
і звірятам вістку ніс:
приманили голубці
і лисичок і зайців.
В закамарках власних нір
голубці занюхав тхір.
Перетнувши річку вбрід,
причалапав дід ведмідь.
За ведмедем слідом з хащ
на обід з’явився лящ.
Дуже скоро за столом
від пожвавлення гуло –
наминали голубці
голуби і горобці,
і сорока, і сова
і ворона лугова.
Втовк аж двадцять п’ять на спір
курокрад захланний тхір.
Підгорілі голубці
з’їли лиски і зайці.
Наймасніший у ляща
за щоками аж лящав
Решту всі пожер ведмідь
і волав: «Іще несіть!»
Згодом глянули в горнець:
тю, останній голубець...
Хто ж той наспритнійший гість,
що його найпершим з’їсть?

Што між нас ні жанчына,
то кахала немчына.
Моцна вабіў жанчын
штурмбанфюрарскі чын.

2012

Когда раскрашивала гроздья
Подруга-осень, не спеша,
Ждала особенного гостя
Гостеприимная душа.

Он с лета жил в душе, как дома,
И наполнялся счастьем дом,
Взлетала с чувством незнакомым
Она, себя не чая в нем.

Когда же он коснулся тела,
Их закружил пьянящий грех.
Душа в тот миг осиротела
И двери заперла для всех.

Тот гость собрался и уехал -
Позвали срочные дела.
В душе осталось только эхо,
Она томилась и ждала...

Созрели на рябине гроздья,
Ведь осень - поздняя уже...
Случайным оказался гостем
В необитаемой душе...

2008

Тісно душі у квадратних Евкліда клітинках
Креслити безмір калюжами втомлених книг.
Бородатий філософе! Ліній і чисел обжинки -
Малюєш параболи щастя й трикутники лих.
Моїх невгамовних рапсодій античності сивої слід
Чайкою білою морем відбіленим хворою Кліо
Чи Каліопою – міряти строфами й римами міт.
Черствою шкуринкою хліба легенда про Іо…
Словами апорій Зенона будую місток
У сьогодення… Сандалі ховаю в пісок.
Тікати немає куди – тай навіщо? Тепер
Печінку тобі вигризає латинський орел.
Пісню співай про Сізіфа і про Елладу помрій.
Думку стирає з папірусу й пам’яті час-лиходій.

Привіз калину з України.
Привіз чотири колоски.
Поклав їх в чужині, на стіну.
Правдою будуть тут рости.
Привезене – мені перлина .
Подумав, ми не сироти.
Прецінь в нас НЕНЬКА – УКРАЇНА...
Почаїв, Київ і церкви...
Паломником був в Україні.
Проща залишиться в душі.
Правду привіз в душевній скрині,
Про наше ВЧОРА, наше НИНІ.
Правди пшеничні колоски
Передам дітям і родині.
01.09.2013р.

Некопіювальні,оригінальні поети
пишуть твори наче проекти,
вириваються з епохи примітивної культури,
віршують,
віщують,вершать,
а рукописи їхні виходять за межі часу і простору...
І перед кабінетів дверима закритими ,
знаходять двері в собі,цв"яхами долі не забитими,
як вихід , як відкриття
ще незнаного буття...
Та надсилають тексти малозрозумілого
як листи із майбутнього,
до людства, що оділо тимчасові етичні цінності
матерій далеких провінцій
периферії життя Земної цивілізації.
Ці поети -
мають слова за мечети
що прорубують шлях
в світоглядних хащах мов в джунглях,
пробиваючись до блага,
до Бога,
до джерела,
до ідеала...
Співставляють тисячі слів улабораторії свого життя
як добра багатоваріантне розмаїття,
пробують -
винаходити проби -
матерій майбутнього щастя.
Тільки такі, дивакуваті,
що без віршів нікроку
що записують їх,на усьому ,що попаде під руку,
навіть на сірникових коробках,
у своїх доробках -
проникають у сутність ідеї у слові
у дивній своїй поетичній промові,
із мовної глини
як з першоцеглини
змоделюють в душі - невідоме,нове,всеможливе...

В дорогу, в дорогу… Туди, звідки сонце і вірші.
В Тернополі зимно і навіть чужі перехожі
Пакують валізи на захід, на схід. Щоб не гірше…
Ще випити кави - ковток сподіванок погожих.
Немає ні серця, ні розуму й світла ні в кого
До мене. Аж раптом - здіймається листя у небо…
Знайомі обличчя ховаються в пальта навколо.
І я відчуваю - сьогодні в дорогу. До себе.

Непевність. Невпевненість. Вітер і дощ.
У вікна прочинені проситься світ.
Десь осінь розхитує дні серед площ…
Розвіяти б сумніви, витерти слід
Печалі у вересні, що аж пече.
І птах, що зривається, плаче в плече…

Міняються люди й куточки природи.
І навіть каміння вода розмиває.
Тікає за сонцем народжена врода,
Що лише у пам’яті вічно жива є.

Роки вересневі у срібних туманах
Вологою щирістю вроду чатують...
Ось цвіт опаде і троянди не стане.
Натомість в саду хризантеми квітують.

Троянда остання так ніжно і звично
Торкалась очей і душі пелюстками.
У пам’яті серця залишиться вічно,
Хоч осінь уже роздяглась поміж нами.

Легенько торкнувся чарівної квітки
Отой вітерець у природі осінній.
Без жалю у спогадах викреслить літо,
Красу в пустоту рознесе, як насіння.

Без жалю, без подиву і без зітхання
Розвіються літо і мрії щасливі.
І разом з трояндою щезне кохання,
Залишивши в пам’яті сни полохливі.

Трояндо моя, я тебе пам’ятаю,
Бо літо з тобою не можна забути.
Роки вересневі у сріблі купають
Хвилини того, що іще може бути.

2013р.

Живу собі...
Молекули єства
Бруд увібрали, що тече на сито...
А вчора тінь квача на лоб лягла:
Святенник бруд намірився... білити.

Між чорнобривців провела всю ніч.
Уранці слухала прогноз погоди...
Тишко – пречорний кіт – заціпенів,
Бо дід-святенник знов човпе по сходах!

В супружника і сина – сум`яття.
Тишко лежить біля дверей на чатах…
У отвір для ключа – брудна рука,
Щоб екзекуцію «очищення» почати.

Чи я на мак намазую коржі?
Хай бачить власний лоб – а не чужі.

І на базарі дід мене підсік:
Потяг з торбини моркву й "кукурік!"...

Йому довірилась – у липні ще – кума.
Тепер побілена, та хатоньки нема.




2013

Намалюю море
з піщаним берегом,
голубе,
як твої очі.
Намалюю ліс густий,
золотистий,
як твоє волосся.
Намалюю джерельце
з живою водою,
солодкою,
як твої уста.
Тоді притулюсь до них
і питиму,
щоб вистарчило
на все життя...

Найстрашніше-
мовчить душа...
І біль пекучий схожий
на крижину
І стигне час в облупленій
стіні...

...на роздоріжжі

Пітьма, як глина, холодна і вогка
Кайдани дрижать
льодом
Пронизливий зойкіт меча
не лоскоче
погорду дзеркал

Втома чавунна іллюзій
зорю напоївши соромом
зникла у безвість

Аж вічність здригнулась
на мить

На таймері-"нуль"
І чорніше воронячих крил
Розсипається попіл із неба

І знову шум дерев, і невмирущі ми
Повірим у можливі загадки любові.
Далеко юність… А одначе – защемить,
Неждано дивосни підійдуть кольорові.

Не спи! Ловити ґав, коли блазнює час, –
Це гірше, ніж косарику росу проспати.
Утеклі дні нехай навік полонять нас,
А наодинці я – з дівчиськом тим, кирпатим.

О, магнус панус!* Щось козацьке в груди б’є
І не дає мені кохання забувати.
Іскряться слава і слова, мій… барельєф,
І я – аж там, над вічністю, стою солдатом.

А мріялось прожити просто пастушком
І поважати бджіл, і цінувати мливо.
Гадав я: битимуть – то тільки батіжком,
А клюнуть – нібито курчатко норовливе.

Минуле нині вже – не яблуневий цвіт,
І звіддаля воно,бешкетне , – ніби свято
І хтозна-де таки узявся мій розліт,
І я про це тепер не думаю затято.


Степліє навіть біль, як раннє молоко,
І – всюди тихий сум, і вічно – за рікою…
А ще – нудьгує древній сич : «Охо-хо-хо!»,
Бо я не той… не той, що з долею гіркою.

Вересень, немов іскриста повінь,
Що наповнює цілком, по вінця,
Світлі жовті бульбашки святкові
Вулицями Києва й провінцій.

Карнавал без масок і без фальші,
Даний перед лютою зимою,
Вальси, польки чи бравурні марші
Споєні веселою юрбою.

Сяє в кришталевому бокалі,
Забере тривоги і печалі,
Цей шалений вересень - шампанське,
У безмежний вирій шлях шаманський.
2008

Ми виходим із тіл, як виходить із року літо, коли ще не дощить, але часу уже катма. Чи піти на той світ, а чи просто ходити світом – все залежить від того, як довго тебе трима ця пекуча печаль, за яку продаси і душу. Доїдай свої сни, зачиняється це кафе. Пастир наш підзабив на роботу свою пастушу, і вже агнці його допаслися до автодафе.

Перебродить усе, або ми усе перебродим, переходим ногами, ночами або убрід. Автостоп усього - як одвічна ціна свободи і єдина нагода лишити надійний слід на нічному шосе, де не важить ні зміст, ні голос. Голосуй, галасуй – не спиняються ці авто. Бо коли ти ідеш самотою на східний полюс – не дивуйся тому, що з тобою не йде ніхто. Не лякайся того, що дорога тобі нарає, полюби цю печаль і такою, як є, прийми.

…Тільки часу катма. Тільки літо дійшло до краю.

Не сумуй і не плач, бо у тебе лишились ми.