У Карпатах літає сніг,
А у Львові танцює осінь.
Дощ повільний, розмірений біг
Зупиняє в моєму волоссі
І виблискує в ньому. А я
ТОму тішуся, бо діадема
Із дощу - то розрада моя
В цьому світі, де вічна проблема -
Гроші, побут, робота, житло...
Аби краще усе, аби ліпше!
Світе білий з хижацьким єством,
Що тобі до мого крику-вірша?
Що тобі? А мені так болить,
Так судомить і хилить додолу...
Світ - в якому життя, тільки мить,
Світ - в якому не вірять нікому...
Як мара, через натовп іду,
Краплі срібла блистять у волоссі.
Чи написано так на роду?
Тільки я, тільки дощ, тільки осінь...

23.09.2013р. Львів

Поспішно прибула до міста осінь,
ранковим рейсом і на самоті,
панянка вередлива, світлокоса
у кашеміровім рудім пальті.

Валізка, у пакеті мандарини,
червоний шалик, плетений гачком,
гляділась пишно у скляні вітрини,
собою задоволена цілком.

Зустрілися, як місто днем відквітло,
мені: «Привіт!», як подрузі старій,
у скельця злегка мружилась на світло
цибатих жовтооких ліхтарів.

Зіщулившись, побігла я додому,
а навздогін, стуливши рукави,
ця дивна осінь у пальті рудому
із шарудінням палої листви.

Кажуть, там нагорі - рай.
Засинай, мій Кай, засинай.
Чуєш спів янголиних зграй?
Засинай, мій Кай, засинай.
Завтра будемо пити чай.
Засинай, мій Кай, засинай.
Я тебе… не втікай, зачекай!
Кай?!

2010

Гердо, твоя любов – як на горлі зашморг,
А трояндовий запах млосний немов оскома.
Гердо, даруй, але я не вернуся ні за що
В те сонне царство, що ти називаєш домом.
Гердо, не думай, дзеркало ні до чого,
Просто ці вулиці душу мені душать.
Гердо, пробач, я не вмію шукати Бога
Там, де його немає, на морі й суші…
Гердо, мене вже нудить від цього міста!
Гердо, вони ж усі як один – нікчеми!
Гердо, мені нафталіном відгонить кисень,
Коли я знов намагаюся бути чемним!
Гердо, до біса шапку і рукавиці!
Гердо, я так стомився, я так стомився!
Ніжність твоя, Гердо, як ніж крає
Гердо, я просто Кай. А ти думаєш – Каїн…

2010

Ну, консерва... Трохи гречки.
Мертвий борщ уже обрид.
Бережуть жінки горшечки.
У вікні мовчить сусід.

Яценюк з телеекрана
єврочленство вихваля.
Дочекаюсь, доки манна
буде з неба як земля.

Лаври виростуть і перли,
зникнуть злидні зі світлин.
Європейські скоро нерви
до моїх вростуть судин.

От як... Тут... Усі сердечка...
Членство. Ну... Із щедрих вуст.
Що ж... консерва. Трохи гречки.
Щоб, дай Боже, мати глузд.

08.10.2013

Якби у мене був дідусь,
садок весною ми саджали б,
а влітку, щоб не пересох,
водою щедро поливали б.

Якби у мене був дідусь,
ми у ріці ловили б рибу,
а зголоднівши, ми на двох
одну ділили б хліба скибу.

Якби у мене був дідусь,
ми з ним на лавці поруч сіли б,
і свіжих, з пЕчі, пампушОк,
бабусі в радість, смачно з'їли б.

Якби він був...але буває,
що внук без дідуся зростає,
як стане сумно, пригорнусь
до теплих рук своїх бабусь.

2013

Вона повернеться ближче до зими,
коли віконечка поштових відділень
будуть прикрашені хвоєю, дешевими іграшками,
коли прибиральниці стиратимуть сліди першого снігу
з підлоги сірими ряднами,
коли поштові листівки стануть не модними.
Я торкатимусь теплих літер і ґудзиків,
питиму запах зап’ясть, золотого вина у волоссі
і знову вже вкотре все почнеться у нас спочатку.
Засинаючи, вона пригадає,
що не вкинула до валізи зарядний пристрій.
Не вимикатиме телефон,
крізь сон цитуватиме Бродського,
засне, одягнувши усмішку Мони Лізи.
Ця жінка народилась щоб фотографувати
клаптики неба над вокзалами,
циганок обвішаних спідницями, украденими намистами.
Вона навчилася залишати в моєму горлі
утробні голосні, змішувати приголосні.
Немає нічого тривалішого аніж вечір,
коли вона повернеться.

2011

А осінь, насправді, - синичка, весела і синя,
у небі, рудому від листя, прозрінь і тепла.
І сиплять каштани картате своє ластовиння
у небо? на землю?
чи усміх летить?
чи жура?

***
Чи на журавлів перетворяться карі каштани?
А чи на людей, що задивлені в небо живуть?
Та осінь - синичка? А небо - циганська омана?
Спитаю сьогодні траву...

Мандрує жовтень вулицями міста,
у різнобарв’ї Замкова Гора.
А ти така святково-урочиста
і чарівна, як осені пора.

В тобі зорять усі її принади:
краса і щедрість, і палітра барв
душі і мислі. І не зиску ради
усім палає твого серця жар.

А ув очах – ще росяні світанки.
І ювілей - лише дотепний жарт.
Попереду – і мрії, й забаганки,
які потрібно втілити. –
На старт!

Чуєш,
час широкими кроками
по густому снігу
мого безсоння:
шух-шух,
шух-щух,
прокладає лижню
серед темряви.

Виковзує за вікно.

Ма-а-у-у! -
верещать березневі коти.

Шух-шух -
крокує час
повз їхні войовничі морди
і настовбурчені загривки
знову - до мене
в кімнату.

Шух-шух -
широкими
сягнистими кроками:
не-спиш?
пи-шеш?
по-ра
спа-ти

Тиша сиплеться снігом
на котів за вікном,
і на мій блокнот,
і на
ме-не.

шух-шух

і-ду
тільки вірша
оцього
до-пи-шу
дя-ку-ю

шух-шух
па-па
спа...


березень 2013 року

Шарадами, шорами, шАрами -
незвідане... Піки і крайності.

Ще сходять у тиші примарами
непрощені дивності, давності.
Романами, ранами, рунами,
магноліями,
магнезіями...

Душа захлинається лунами -
голосить у світ
поезіями.

2013

* * *
Ще по-літньому привітний вересневий сад,
ще веселі та зелені дозрівають співи,
та вже затуляє Сонце Осені десант
на рожевих парашутах яблук вже доспілих.

* * *
О ні, не в сад летить морозна Осінь,
а в осінь – сад, і недозрілі співи
рятуються від полум’я морозів
на катапультах яблук вже доспілих!

09-10.2003

Мені конче потрібно зізнатись:
переміг. Я твоя. Я - твоя.
Зірвано стріхи, розхитано ґрати.
А за вікном – віхола.

Мені треба дзвінком нагальним
сповістити тебе: люблю.
Страчено сумнів, поставлено мати.
Та я не здаюся. Чому?!


2012

І розірвалось небо тúсячами зір.
І погляд спалахнув крізь млу туманну.
Чекай. Шукай. Довірся – і не вір:
усе зника під жорном часу.
І тане краєвид в безодні магістралей.
І, припорошений пилюкою світів,
зникаєш десь у вирії обману.
А я благаю – повернись.
Немає сліз. То дощ стіка по скронях -
Я райдугу тримаю у руках.
І стогне світ у мряці монотонній.
…То час ступає по його кістках.



2009

Стоїть любов на горизонті душ
Схрестила руки на стражденних грудях.
Поки стоїть, то ти її не руш,
Бо піде знову жебрати по людях.
Стоїть сумна на каламуті слів,
Навчитись хоче звикнути до болю.
Напевно, ти невчасно її стрів.
А, може, то було і не з тобою.
Стоїть сама на кругозорі мрій.
Велична й ніби сильна. Але...ніби...
Ти не підходь. Не зачіпай. Не смій!
Помовч здалека, щоби знов не схибив.
Стоїть без сил на видноколі снів.
Набридло вже скитатися по світу.
А ти ж хотів, до болю так хотів
Цю страдницю до себе приручити.
Стоїть любов на перехресті сліз.
Мов кришталева, чиста і невинна.
Лети уже і не дивися вниз,
Поки вона не впала на коліна.

2011

Так пильний воїн крізь вузьку бійницю
Вистежує врагів...
Дім – бівуак.
Лицем до стежки, позгинавши спиці,
Чекання пізнаю – на шерх, на смак...

Невже боїшся шпичаків алое,
Що у вазонку ждуть на теплу кров?..
Душі фортецю – між піску і лою, –
Йдучи до Мекки, вперто обійшов.

Душа – октаедр.
Ноги в чорних стигмах
Тарсують брами – кожну із восьми.
Час посріблити, впертий пілігриме.
Ти шосте літо – в пошуках сурми...

Безокі привиди напитують оазу.
А ти не уколовся тут ні разу…




2006-2013

Позов підлягає задоволенню! -
Певно, задоволений без меж.
І мені так радісно сьогодні:
Смачно попоїла я, еге ж.

Позов підлягає задоволенню! -
Ач, собі лягає, та ще й під!
А за віщо це йому дозволено?
Я кажу: дозволили й мені б!

Ось коли - тріумф! Коли - поезія!
А не те, що придбані гриби.
Лізу на вершечок телевежі я
Прокричати голосно: «Якби

Підлягла сьогодні задоволенню
Я (не позов!), їла би гриби?
Та гори вони яскравим полум’ям!
...Друже милий, щось із цим роби!"


08.10.2013

Ти зранку – яд, в обід – протиотрута.
Я – сонце надвечір`я, дощ, пісок.
Ми слухали одні промови й нути.
Мотаємо чутки в один клубок…

Розбила кавник – друзки змів байдужно.
Зліплю вночі мозаїку – тихцем…
– Ти будеш гарним дідусем, супруже… –
Улесливо шепчу й готую крем,
Дою корівку, молочко скисляю...
Плавшудить попідтинню Ох-мольфар.
Вже не прошу чудес і малахая.
Ти – полювальник добрий між нездар.

Напевно, я пошлю тебе... по нерпу.
Збирайся!
Молодечі плечі, зір…
Свої браслети й синові манери
Відшліфувала – майстер-ювелір.

Скуштуй вишнівки! Сіла вовну прясти –
Тараню кіт потяг… За що ж він «гад»?
Просію борошенце... Сніг лапчастий
Присипав дах і тоскний вертоград.

…Ти повернувся? Ці в`юнки – нівроку.
А я кручуся – в пошуках мороки.




2006

Я чекаю, а ночі, мов змії - зрадами,
Виплітають із серця руде мереживо...
Я тобою розіп'ята і розмежена,
Скам'яніла холодного світу ґратами...
Я чекаю, нові відкидаю обрії...
Мої подихи-доторки - тихі терції,
Мої руки повторюють по інерції
Невідтворені задуми-траєкторії.

Де ти, мріями витканий, серцем створений?
Вже не мій, приголублений вкотре іншими...
Я до тебе звертаюся горе-віршами,
Наживу наболівшими до оскомини.
Але венами відповідь голко-струнами
Так виспівує арії, так висотує,
Доки сонце сліпуче зійде удосвіта,
Ти зігрітий достоту чужими струмами...

У пошуках гідної долі
Усі виїжджали з села.
Коритися дикій сваволі
Душа молода не могла.

Тепер чую Ваше зітхання
За тим, що давно відійшло.
Шановна, до Вас запитання:
-Кому тоді добре було?

Доярці, яка до схід сонця,
Корівок уже подоїла,
Чи тій, що рядки буряків –
Сльозами і потом поїла.

В мозолях, покручені руки,
Опалена шкіра облич,
Хіба Вам знайомі ці муки?
Час зітканий був з протиріч.

Щоб їхали ми із села,
Батьки наші сил не жаліли.
Змиритись душа не могла,
Щоб ми їх біду повторили.

І так не одне покоління –
Тікало з колгоспного «раю»,
Не мучило навіть сумління,
Це я по собі добре знаю.

Тож, люба моя, не зітхайте,
Бо Ви буряки не пололи,
Жалю за тим часом не майте,
Нехай не вертає ніколи.

07.10.2013р. Надія Таршин.

Відриваються ґудзики ночі,
Сукню неба заповнює сумнів.
Ранок рану на серці пророчить.
Від очей відлипають красуні.

Холодніє підсвічник. Пегаса
Зводить ревність. Остання надія
На скоринку шаленого часу,
Що усім по два метри наділить.

І тоді принесуть нам багато
Гарних слів, обіцянок, свічок…
Тінь від юності зважує втрати,
Ніби жменю погнилих дичок…

Тільки молодість може бездумно
Власній скрипці підрізати струни.

08.10.13

лежу мов недобитий пес
якого добиває спека
дощі деінде
далі
десь
Господь і той мене вже спекавсь

сам по собі неначе кіт
а так розносив друзям кості
сліпих проводив між боліт
так вірно грів холодну постіль

завити б голосу нема
горлянку рве безмовний шепіт
отак візьмуть тебе щеням
й нашийник намертво прищеплять

кусати лишиться ланцюг
і хазяям лизати литки
гарчати в лики волоцюг
і їм же в спини
вити
вити




2012

Мати поезій - синиця,
Прози отець - журавель.
Мрійна жага явориться,
Лине романтики трель.
Відтерміновує вирій
Вперте наснаги перо,
Радує аркуші приріст
Супернадійністю строф.
Дум відкривається сховок
Лінощам наперекір,
Слово відтворює слово,
Вірш переходить у вірш…

08.10.13

Лінії на руці зносилися, майже не видимі

ті перехрестя наші, на пам’ять вузлики.

Певно писали так сяк їх, по водах вилами,

тісно і липко серцю в грудному вулику.

Малюй не малюй своє, а знайдуться малевичі,

в чорний квадрат засмугують брудними пальцями.

Лінії стерлися вщент, байдуже - леви чи

діви були, стиснуті, зрештою, в коло п’яльцями.

Долоні холодні без візерунків - дихай не дихай,

чисті листи біліють, мабуть, також від морозу.

Жити чужими віршами, знаю, не вхід і не вихід

та що, коли власне життя - проза, проза і проза.
5.06.2013

дівчинко-білі-панчохи-білі-бантИ,
давай-но мінятись ролями: "я" та на "ти"
бачиш, зносилася, ріжуть червоні бинти.
там, у житті, ні ляльок, ні бузкових чаїв,
замість бабаїв чатують печалі і відчай,
можна, хоч маму твою позичу –
нікому коси плести, прасувати спідницю.
дівчата у сім чи десять легкі, як птиці...
небо висить, а торкнутись не можу, й не сниться
дай хоч портфель понесу, хоч пахучий букет,
вчитимуть жити - не вір, застарілий макет.
правда - це кола Данте, шекспірівський Макбет
мабуть, не слухай. синці, як чужі, не болять,
ще будуть свої асфальти, свої поля...
йде дощ і дзвінок, так собі, ковиляє...

1.09.2013

В бокалі квітки спить кагор душі.
Тобі дарую свого серця трепет ніжний .
У цій троянді я крізь сум дощів
Несу маленьке сонце свята в час вранішній.

В пелюстці кожній - всі мої чуття.
Іду до тебе, мила, щирий, мов на сповідь.
Як небо чистий. Світлий, як дитя.
А серце щастям рве кохання дика повінь.

Всміхнись мені, маленька, з-попід вій.
Змахни сльозу, як срібну зірочку лелітки.
Я твій, кохана. Я навіки твій!
Любові смак терпкий несу в бокалі квітки.

Ти пішла, й хоч на серці прісно,
Та планета, на жаль, ні, не та…
Твої жарти солоні, звісно,
Тільки це не була смакота.

Анекдоти згадав я ниці,
Де емоцій отих – через край,
Де знущалася ти з традицій,
Сентиментів «Бувай» і «Прощай!»

Так огріти б тебе з долоні…
Скільки мала цинізму й зла!
Лиш надривно пульсує в скронях:
«Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…»

Хоч і манять очей Бермуди,
Невимовная їх глибина,
Та тебе забувати буду,
Виростає між нами стіна.

Бо – львів`яни – із українців
Патріоти найбільші – в цім суть!
Я казав тобі: «Жарти кинь ці!»
– Та ніяк не хотіла збагнуть.

У своїй ментальності ницій
Не кажи про любов і козла…
Не шануєш наших традицій -
То пішла ти, пішла ти, пішла!

7.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Вікно у макрокосм
вилучує свічіння.
Єдна з тобою нас
незриме павутиння.

А очі все сумні,
хоч і розмова жвава.
Не чутно лиш мені,
як пахне твоя кава.

Лице твоє бліде
таке близьке-далеке…
Чим радує вас день?
Жарінь?
Нестерпна спека?

В нас-літо бабине,
(спізнилось цього року).
У вас там?... Листя пальм
під небеса високо?

Приснилося тобі
маленьке наше місто?
(На вулицях його
вже сутінки імлисті…).

І запашний гарячий з м’яти чай?
Засумувала-кажеш?...Прилітай…!

Ти ще не знаєш, що ти – мій.
Я навіть не твоя дилема,
Не у твоєму списку мрій…
А ти вже мій в моїх поемах.

З тобою у солодких снах
У вальсі зорянім кружляю.
Твій усміх – у моїх рядках,
Які ти, звісно, не читаєш.

Що я твоя, не знаєш ти,
Хоч йдуть назустріч наші долі.
Удвох судилось нам іти,
Тож, поки погуляй на волі.

А життя - повноводна ріка:
Я не відаю броду, але пірнаю...
Задих кожен холодний, я захлинаюсь,
Кожен рух - затерпає рука...

І запитую: скільки біди
Мені спити судилося, апріорі?!
І ріка не ріка, а насправді море,
І в долонях без міри води...

Не дістанути дна, де та міль?
Я втомилась питати у тебе, Боже.
Кожен день безкінечно мене умножить
На ще мною незвіданий біль...

* * *

Цієї осені моїм натхненням станеш...

Закрили хмари неба висоту.
Обпалюють палаючі каштани
Швидкі пташині крила на льоту.
Через дощі пробився кущ шипшини,
Плоди криваві осінь пропечуть...

Не будь мені ні рідним, ні єдиним
Ані на мить. Тільки натхненням будь.

А це вже не натхнення. Горе. Безум.
Це не натхнення — це вже наслання.
Вже обнялися під осіннім небом
Ці дві пожежі — осені й моя!

Як холодно у спокої твоєму.
Вичитую у ньому крайній строк.
О ти, мій заборонений рядок,
Розпачливий рядок на вічну тему.
Ти мій болючий вузол протиріч:
І Судний День,
І Великодня Ніч.

1998

Снег тихо под ноги ложится.
Да-а, беда этот снег в апреле.
Где-то стонут в сырой метели
убитые горем птицы.

Плачут цветущие вишни –
мерзнут уже неделю.
Не беда этот снег в апреле,
а беда, что весны – не видно.

Снег хорóнит мои надежды.
Вера закована в серебро.
Только твержу всем назло:
холодный климат меня излечит.

Что-то внутри уже тихо дремлет.
Мне зима - уже нипочем
(истекала кровью, а не дождем)…

Нет, не беда этот снег в апреле.


2012

Шаль из листьев наброшу на плечи-
Ах! Какая гнедая пора!
Дымкой тусклой спускается вечер...
И туман холодит до утра.

Замирая в предверии снежном,
Тормозя неоконченный бег,
Распласталась душа в безмятежность,
Погружаясь в надуманный снег.

У небі - блакитна земля,
зорана,
білими грудками
вивершена.
Он літак
срібним плугом
прокладає
рівненьку
борозну.

А ми отут -
на другому березі
блакитного поля -
бачимо,
розпашілі від жару клени
намагаються його засіяти
золотими
зорями.

І летить, летить листя:
у небо - щирим
золотом,
жовтим смутком -
до землі.

А вітер
білими грабельками
заскородить борозни -
уночі
проростуть
зорями...

Настане день,
і пам’ятне жало
в обіймах літ
розчиниться безслідно.
Мене огорне лагідне тепло –
твоє тепло, непереможно рідне.

А спогад,
поневажений Прокруст,
зіп’є сльозу,
що пропікає груди,
зануриться в глибинну
ніжність вуст
і сам себе приречено забуде…

Новини з лікарні невтішні –
Згасає дочка, як свіча.
Ховає весь час безуспішно
Журбу невимовну в очах.
Останні надії втрачає
Душа нерозквітла її
На те, що в пітьми небокраю
Бувають яскраві краї…
07.1013

Я осталась одна очень рано.
Этот мир показался мне черным
И болела сердечная рана,
Но стремилась я к цели упорно.

Да, судьба испытала на прочность
И признала достойным партнером.
И с тех пор мне везло – это точно!
Достигала успехов я споро.

Всё имела: и верную дружбу,
И семью, и чудесного сына,
Интересную, трудную службу –
Я жила, как хотела, красиво.

И тянулась к высокой культуре,
Где могла и когда успевала.
А поэзии, литературе
Предпочтение я отдавала.

На своих беспокойных дорогах
Много добрых людей повстречала.
Повидала, изъездила много,
Уходя от родного причала.

И всегда, от чудес утомившись,
Я мечтала в далеком краю,
Что приеду, колени склонивши,
Поцелую я землю свою!

На канві мого сну
Вишивала усмішкою щастя,
Малювала весну
Поцілунком на стомлених пальцях.
Колискову мені
Заспівала журчанням волосся...
І я чув уві сні,
Як тихенько шепнула: «Збулося...»

Змучена своєю сміливістю-напором,
осінь поступилась місцем на три дні.
Бабине, але голосисте літо (хором)
сукню примірятиме. Ту, що навесні.

Бабині три дні. Восени - як ціль на літо.
Хмари та калюжі - в павутинні снів.
Тепло самоті, що у золоті розлита.
Холодно вітрам. Втекли від павуків.

7.10.2013

У проклятім тричі вагоні
Лизалися кляті дівчата.
А поруч, на клятім пероні –
Студентка з коханням триклятим.

Дівчата спустились до шиї,
Студентка спустилась на рейки.
Жебрак із гітарою, синій,
Співав, як тупа канарейка.

Вже фари облизують щоки
Студентки з триклятим коханням,
Жебрак переспівує Блока,
Дівчата пищать від бажання.

Вагон перемелює кістку,
І мелють дівчат Купідони.
Блює на педаль машиністка:
“Звільніть, суки, кляті вагони!”


07.10.2013.

Ты свободен теперь,
Уходи, закрой дверь –
Мне сквозит.

Со мной всё окей,
Не мешаю тебе –
Без обид!

Пусть жизнь – веселей,
Мне не станет теплей...
Не лечи!

Ты свободен теперь.
Я свободна вдвойне.
Уходи!


2012

Коли закінчуються в домі сірники
І всі рядки знай пишуться з абзаців.
І чиста ніч звивається на таці.
Багряне листя липне до щоки.
В буденний час – без крихти суєти
Приходиш ти у жовтих рукавицях.
І довгий шарф дов’язуєш на спицях.
Щоб це тепло до літа зберегти.
Коли закінчуються в домі сірники…
6.10.2013

Клён роняет листья на дорогу.
Не успеть на последний трамвай.
Я бреду, где вдвоём мы не ходим,
Где не встречусь с тобой никогда.

Шепчет тихонько осенний ветер
Недопетую песнь о любви.
Горечь обнимет вдруг сердце,
И быстрей застучат каблуки...

Не вдвоём ты и я... Ты – и я!
Смысл этой фразы так прост!
Ты не знаешь, не видишь, не помнишь меня,
Я слёзы роняю, как листья - клён...

Он стоит, как преграда дороги,
Заступая мне путь в никуда.
Я иду, где вдвоём мы не ходим.
Я не встречусь с тобой никогда.

2012

Цій осені, що вкралася зарання,
Удар завдавши нагло і вороже,
Своє я залишаю запитання,
Бо хто ж мені все пояснити зможе?

Розкаже хто про пустоту прогірклу,
В якій хвилини цебенять роками
І туляться печально до одвірків
Холодними, безсонними ночами?

Чому всі дні широкими мазками
Змальовуються фарбами сумними?
І що, скажи, що трапилося з нами:
Були бо рідні, стаємо - чужими.

Чому наш день подібний до завії,
Хоча вощаним листом сипле осінь?
Чому я все іще плекаю мрію
І вірю у твоє кохання досі...

05.10.2013р.

Ми як вино. Побродимо в розмові,
Самі себе очистимо. Й тоді
Залишиться оте єдине Слово,
Яке запалить свічку у тобі.

Не спрощено. Розумно. Кришталево
Освітить душу, змусить не мовчать.
І вже у завтра впевнено підемо,
Байдужості відкинувши печать.
* * *

Помити руки. Помити ноги. Помити душу.
Сказати слово. Розворушити в собі Людину.
Мовчи, як можеш. Кажи, як хочеш. ...Пишу, бо мушу.
Бо кожен – будень. Бо кожен – свято. І ще – єдиний.
04.10.2013

Ти сю лодію виспівав нотами тужного моря
і безвеслу її відпустив , наче в безвідь маяк.
переловлюю спалах, вітрила намацую порух
і вдихаю твоє перевіяне в часі ім"я.

Заштриховане місто дощами - скорописи змови,
рвано-джинсові хмари - розпатлані хіпі засмут.
Завіршована кава на вогнику теплого слова,
аби вірити в себе, зігрітись, ізнятись - тому

довіряюсь тобі, - як орлам довіряється небо,
розгорнувши замежне осердя розмаху крила.
Так як водам Землі - віддається люнарна амеба,
проливаючи світло на хвилі магічний ізлам.

довіряюся так, наче прірва немає глибизни,
і падіння - не вирок, - шалена гойдАлка життя,
як дахи розгортаються шквалам до нестяму грізним,
як голубка, котра на долоні знайшла опертя.

Довіряю тобі -ти щоб вірив у себе... я вірю:
у чаїної лодії - сотні незнаних шляхів,
але всякі строкаті дороги - освячені миром,
кожна хвиля здійнята, - щоб ти перевеслити смів.

Були це ніби вірші для дітей…
Щось граб собі приладив на коліна,
хмільна від поцілунків та ідей,
тріщала кастаньєтами калина
і так тремтіла. О, які вітри!
А дуб який! Уууу! А яка калина!
І ясен бив смичком разів із три
віолончель, і ставив на коліна…
Черемха – в бубон, дуб – у барабан,
чуби сивіють, кров кипить у жилах,
коли згадати... То, скажу я вам,
не для дітей… Пробачте, розпашіла…

(поетесі Раїсі Пурс)
Якби-то можна повернуть назад,
Оті п’янкі уральські тихі ночі.
В травневій піні білопінний сад
І милого щасливі ясні очі.

Якби-то можна молодість вернуть,
На жаль не вернеться вона ніколи,
У мріях ти летиш в далеку путь
І бачиш сосни і уральські гори.

Якби-то можна щоб твої пісні
Про втрачене у юності кохання
Раніш наснилось милому вві сні
Про каяття і про твоє признання.

Та пізно говорити про любов,
Коли коханий вже у іншім світі,
А ти співаєш пісню знов і знов,
Яка щаслива з ним була у літі

Воно минуло бо спливли літа
І голова, мов плоскінь, побіліла
А в пам’яті живе любов свята
Дає тобі натхнення й творчу силу.

Звучить поезія твоя й пісні,
Бо бачиш ти душею – не очима
Вони живуть з тобою уві сні,
Хоча роки тяжіють за плечима.

Живи й твори іще багато літ
Хай стелеться добром твоїм стежина
Ти не дарма прийшла в цей дивний світ,
Лиш не впусти у серце самотину.

Твій оптимізм, весела вдача, сміх
Вселяють ближнім Віру і Надію
То ж залишайся щирою для всіх
Нехай звершаються потаємні мрії.
06.10.2013

До дня визволення м. Кременчука
Ми із дитинства добре пам’ятаєм,
Що чесно жити треба не для втіх.
Сини і доньки – ми відповідаєм
За рідну Землю, за життя і хліб.

Ми діти тих солдатів, що здійсняли
Великий подвиг заради живих.
За Перемогу голови поклали
То ж пом’янімо з почестями їх.

Вони п’янких степів недорали
Де жайвори злітають в синю вись.
І наречених ще недекохали
В живих вернутися з війни клялись.

Кипів Дніпро і рожевів від крові,
На переправі витримали ад.
І вижили ради життя й любові
Коханий чийсь, чийсь батько і солдат.

Щоби земля цвіла у срібних росах,
Безстрашно кидались в нерівний бій,
Щоб зарожевів мак в дівочих косах
І сльози щастя сяяли в батьків.

Багато не вернулось з поля бою,
Стареньких залишивши матерів,
Бо заслоняли сміливо собою
Садок, хатину, рідних яворів.

Лишились вдови юні, як тополі,
Та малолітні донечки й сини.
Трудились чесно на заводах, в полі,
Тяглись до сонця юні ясени…

Окопи заросли, та ниють рани
І до сих пір щемить у них душа.
У сивочолих літніх ветеранів
Чиясь біда їм зовсім не чужа.

Щоб цвіт буяв у веснах на калині
І люди повертались до життя
Стоїть солдат на площі у Берліні
Тримаючи в руках чуже дитя.
01.10.2013

Не вивів би він "Партія веде!",
то вивело б його НКВД.

2013