Розтривожену душу важко вкласти спати
Пісня серця пролізе крізь очі й носа
О пів на першу щосили хочеш кохати
Та гордість образи, як в рушницю набої підносить

Камертон розламався, чи просто заснув музикант?
Твій трамвай потоптався на місці і рушив дворами
Ти отямився пізно, годинник поцупив тарган
А розплющену ніжність від стіни відгризаєш зубами

Світло на Сході буває лиш раз у житті
Далі по колу, по кругу, квадрату, спіралі
Старий будинок на Інститутській знесли
Лишили намет і «Нехай вам щастить» на вокзалі...

2012

Мов поперхнувся кексом…
Кави – запить! – нема.
Пахне волосся сексом.
Щічки. І ти сама.

Все у мені, край мене
Зводиться, устає:
Листя увись зелене,
Жайвір, що в небо б’є…

Мов – на світи – любисток!
Зник непомітно кекс.
Мила, тебе любити –
Більше, ніж просто секс.

З вітром ти невідомим...
Зюйд чи, можливо, ост?
Третій чи, може, сьомий?
…Стоячи вип’єм тост!

28 травня 2013 року

Ти не бачиш мене,
хоч проводиш зі мною всі дні.
Ця печаль не мине,
бо насправді ми зовсім одні
серед створених нами ілюзій.
А щоб сенс існування знайти,
за коханих чіпляємось, друзів,
відганяючи страх самоти.

Зверхньо топчеш юний хлопче
найщиріше і святе.
Піде зранена, промовчить.
Вирва з часом заросте
і на місці першоцвіту
вирине нове чуття.
Ти ж не знатимеш де діти
недоречне каяття.
В неї встигло відболіти.
В тебе – не твоє життя…

Відкрий вікно - для сонця і для щастя!
Нехай туман іде у небуття,
Коли уранці небо розцвіта,
Лови дурмани запашних акацій.

Відкрий вікно - для радості. Най крила
Тебе несуть високо у політ.
Нехай душа, немов кришталь, дзвенить
І в сурми грають бджоли на калині.

Відкрий вікно - для волі та надії,
І серце най блукає у казках.
Янтар добра неглибоко заляг
На перехрестях мрій твоїх, людино!

Я пірнаю в спогади глибокі,
Де в блаженнім спокої поля,
Шепчуть з вітром верби одинокі
І вечеряє в садку сім’я.

Там душа моя відпочивала
І манило в те тяжке життя,
Від якого я колись тікала,
З вірою у краще майбуття.

Де б я не згубилася у світі,
Рідний край зі мною і в мені.
І левада у квітучім літі,
Рушники й ікони на стіні.

Кличе в гості гронами калина,
Соняхи в зажурі на межі,
Пісня голосна перепелина,
Із щемливим болем у душі.

Ще б хоч раз пройтися по стежині,
Що веде до батьківських воріт.
Низько уклонитися хатині
І відчути мами світлий слід.
03.11.2012

Жіноче щастя – ніби сновидіння:
Палке кохання перше повесні,
Чекання у тривозі ночі й дні,
Воно і згуба вічна, і спасіння
Жіноче щастя – ніби сновидіння

Жіноче щастя… Хто його спізнає?
Воно насниться у дівочих снах,
Іскриться у закоханих очах
Жар-птицею у мріях прилітає…
Жіноче щастя… Хто його спізнає?

Коли у жінки на руках дитина,
Що перше слово мама промовля
І зігріває душу й звеселя,
Неначе серця друга половина,
Жіноче щастя – янголя-дитина.

Жіноче щастя в дітях і онуках,
Хоч інеєм побілені виски,
Та недаремно пройдені роки…
Невтомні мамині ласкаві руки.
Жіноче щастя в дітях і онуках.
30.10.2012

Сьогодні день такий чудовий,
На небі сонечко горить,
І Місяць видався уповні,
І ні хмаринки ні на мить.

ПРИСПІВ:
Лоно, ти не втомилось ані трохи,
Лоно, тебе ми прагнемо усі,
Лоно, красиве ти і зверху й збоку,
І ззаду ти у всій красі.

Сховалось лоно поміж ніжки,
Прикрилось кущиком рясним,
Але усе ж видніє трішки –
Ми так захоплюємось ним.

Кохали б лоно до останку -
Але його приходить час:
І сплять замучені на ґанку,
А інші - там, де перелаз.


29.05.2013

Впадає розум в каламуть склерозу.
А може навпаки? Не пам’ята
ота півкуля головного мозку,
що пише файли за мої літа.

Оце сусідка запросила в гості
(сто грам цукерок, пляшка коньяку?).
Іще із ранку лоскотало в носі.
Чи міг нагоду втратити таку?

Вона мені уже не раз моргала
одненьким оком, лівим, зокрема.
Моя відвага еросу сказала:
ідемо разом – виходу нема.

Отож зібрався, вуса напомадив
чи підкрутив - іще непам'ять та.
Моїй півкулі знов склероз завадив:
година – просвітління, дві – сльота.

Усе було пристойно і достойно.
Вона – конфетки, пляшку, звісно, я.
Згадав би ще, але набігло щойно:
і я не я і пам'ять не моя.

І як тепер сусідку цю вітати?
На ти, на ви чи просто «Добрий день!»
Якби-то точно за учора знати,
а так сиджу без тями, наче пень.

Кого б спитати? Хтось, напевно, знає,
але мовчить, похнюпившись униз.
Йому то що? Він пані не вітає,
а мій склероз всі спомини погриз.

Буяє травень яблуневим цвітом,
не за горами довгождане літо.
Проте допоки ще весна довкола -
то хоч-не-хоч, але ходи до школи.

Приспів:

А ми такі, а ми такі затяті,
зірвиголові, вперті, язикаті,
у школі - непосиди на уроці,
бешкетники завжди на кожнім кроці.
Та в осяйне травневе свято мами
щось дуже дивне коїться із нами -
для матерів ми у новій оправі:
синочки ніжні, чемні та ласкаві.

Бува, попросить часом тихо мати:
«Учи уроки, не тікай із хати…»
«Ой мамо, мамо, вивчу їх у школі -
мене чекають друзі на футболі!»

Приспів.

Сьогодні зранку усміхнуся мамі,
за шию ніжно обійму руками,
вручу букетика весняних квітів:
«Матусю! Ти моя найкраща в світі!»

Приспів.

14.04.2013

********

Навіть якщо нині - вперше і востаннє,
навіть якщо завтра будемо чужі -
вдячна я смерканню, вдячна я світанню
за миттєвість щастя на нічній межі!..

*********

Палкі обійми пристрасті нічної -
колючий іній посмішок удень...
Та все ж я вдячна вередливій долі,
що Ти в ній є, і знаєш тих пісень,
яких моя душа так спрагла чути!
Ти був. Ти є. І досить... Далі? – буде!..

...(2013)

1.
В античному саду гріхи доспіли,
Їх жадібно збирав голодний люд.
Плодами зваб втішалось кожне тіло,
А душі мерли від отруйних пут.

Тим оргіям земним боги раділи,
Плануючи усім жахливий суд.
Та люди і донині не прозріли,
І п’ють із чаші зла солодкий бруд.

А мудрість у лахмітті самозречень
Жебрачкою блукала по світах.
Приходила невчасно й недоречно,

Цнотливістю бентежила невдах,
Хоч гріла віра їй кістки старечі,
Неправдою заріс камінний шлях.

2.
Неправдою заріс камінний шлях.
Яким ходили воїни й народи.
Шукали люди у чужих слідах –
Хто істини, а хто – винагороди.

Та всі перетворилися у прах,
На ньому протиріччя щедро родять,
А правда – у колючих бур’янах,
І лютий меч скосив зерно свободи.

Збивала мудрість ноги об ганьбу,
І руки в жилах від безсилля мліли…
Олімп давно про неї вже забув,

А смертні, від жорстокості сп’янілі,
Продовжували марну боротьбу.
Тьмяніла правда перед культом сили.

3.
Тьмяніла правда перед культом сили,
Бо люд кумирів обирає сам.
Гріхи йому молитви шепотіли,
Спокуси будували скверний храм.

Статут природи – основне мірило
Канонів диких і абсурдних драм.
І навіть мудрі божевілля пили,
Вихлюпуючи відчай із пера.

Жерці розпусти моляться порокам,
Олтар гріхів огидою пропах.
У воїнів – боги завжди жорстокі,

Їх образи таять величний жах.
За покликом безумних лжепророків
Несла у бій жадоба чорний стяг.

4.
Несла у бій жадоба чорний стяг,
Бо з волі Зевса – грізного тирана –
Програли у божественних боях
Атлант і Прометей – боги-титани.

Один тримає небо на плечах,
Страждає у невидимих кайданах.
А іншого карає хижий птах,
Сльозами людства кровоточить рана.

Якщо немає правди між богів,
То як можливо людям жити в мирі?
Хто розгадає суть священних слів?

Чи є спасіння у сумнівній вірі?
За відданість дарують лютий гнів
Їх ідоли, в гордині скам’янілі.

5.
Їх ідоли, в гордині скам’янілі,
Насититись безумством не могли.
В людей у жилах пристрасті кипіли,
Чесноти вкрила пелена імли.

Як точать черви цвіт невинно-білий,
Що вже не знає дотику бджоли –
Пороки юні душі полонили,
А мудрість не діждалася хвали.

Щасливий той, хто розумом убогий,
Хто по тернистих не ходив стежках,
Шукаючи до істини дороги.

Щасливі ті, хто у чужих гріхах
Трагічного не бачать епілогу,
Не чують неминучий смертний крах.

6.
Не чують неминучий смертний крах
Раби і дурні, що нагі душею,
У долі не благають більших благ.
У корені зав’ялились ідеї.

І дух свободи у ярмі зачах,
Дістала кривда дорогі трофеї,
І золото – ціна усіх звитяг –
Бездарний автор злої епопеї.

Щасливий той, хто істини не знав,
Кому жорстока правда не боліла,
Хто шмат черствий у спокої жував,

Хто розум не виплакував чорнилом.
Бо не мінявся світовий устав,
А мудрість все жебрачкою ходила…

7.
А мудрість все жебрачкою ходила
Туди, де ткалось плетиво спокус,
Де в голоді марнів Пегас безкрилий,
Поети скніли на могилах муз,

Де мрії нездійсненні миготіли,
Де місяця ріжок у сонце вгруз,
Де кров’ю заплямоване світило
Пекельно рвало піднебесний шлюз.

Хотіла мудрість стати молодою,
Про щастя ворожити на зірках,
Скорити світ граційною ходою,

Забути назавжди про біль і страх…
Та люд її залишив поза грою –
Буяла дикість у гнилих серцях.

8.
Буяла дикість у гнилих серцях,
Розбещених у розкоші та блуді,
Кривавий Колізей збирав аншлаг –
За злочини юрбу ніхто не судить.

Анархія жадоби і розваг
Свавільно-ницо панувала всюди,
В прекрасних нестаріючих садах,
Отруйним бур’яном зросли облуди.

Бо світ пішов дорогою гріха,
І рухається в прірву без упину.
О, доля людства – пафосно-лиха!

Джерела правди, чисті та дитинні,
Замулює гординя і пиха.
Але життя людське – лише піщина.

9.
Але життя людське – лише піщина
У хаосі космічної води.
На дно небес ведуть земні вершини,
І байдуже – летіти, чи повзти.

Людьми керують поклики тваринні,
Їх манять заборонені плоди.
Нікчемна перед Всесвітом людина,
Хоч до богів рівнялася завжди.

Хто пише для людей дурні вистави,
І як змінити їх абсурдний хід?
Для когось цілий світ – лише забава.

Його жадоба, ненависть і хіть,
Звитяга, велич, боротьба і слава –
Трагічна метушня, комічна мить…

10.
Трагічна метушня, комічна мить –
О, скільки в неї вкладено нектару,
Натхнення, і отрути, що п’янить,
Вина і крові, злочинів і кари!

Земних ілюзій нерозривну сіть
Майстерно зав’язав Олімп захмарний.
Жага протесту в німоті кричить,
Та утекти з цього полону марно.

Між днем і ніччю невідчутна грань,
Добро і зло злилися воєдино,
Набуло щастя кольору страждань.

Немає в тім ні честі, ні провини –
Душа – до зір, а тіло – до бажань…
Статут природи буде завжди чинним.

11.
Статут природи буде завжди чинним,
Його табу – солодшими за мед.
В багнюку розкидаються перлини,
Гучні пророки ждуть своїх комет.

Феміда ж не помилує невинних.
Сліпа вона, та чує дзвін монет.
Плете Арахна жертвам павутину,
І сходяться пороки на бенкет.

Мінялись імператори й герої,
Сріблили зорі сивину століть,
Та час на тілі людства ран не гоїть.

Нутро його, загноєне, болить.
Вкарбований інстинктами у крові,
Божественний рукопис не згорить.

12.
Божественний рукопис не згорить,
Зникають лиш переклади і форми.
Він увібрав безумство лихоліть,
Нащадкам передавши сталі норми.

Коли краса приховує огидь,
І грація наслідує потворність,
Буяє гордість, а сумління спить,
Сплітаються у душах біле й чорне –

Тоді приходить процвітанню край,
І падають держави на коліна,
Пекельним терном заростає рай,

Отрутою стають солодкі вина,
Панує ненаситність хижих зграй,
А створене людиною – загине.

13.
А створене людиною – загине.
Якщо не буде миру і добра,
Бо юні насолоди швидкоплинні,
А мудрість завжди бідна і стара.

Цей вічний маскарад ніхто не спинить,
Та може бути чесною ця гра,
Щоб ніж підступний не всадила в спину
Ганьба поразок і огида зрад.

Яскраві маски і вбрання строкаті
Закрили душі, як залізний щит.
Царі, паяци, генії, солдати! –

Усім гріхів напитися кортить!
Та все на світі вимагає плати,
Довівши долю до могильних плит.

14.
Довівши долю до могильних плит,
Заміють і тріумфи, і поразки.
Хто в долі був не раб, а фаворит,
Той навіть смерть перехитрити ласий.

Потік бажань приречених бурлить,
В передчутті смертельного екстазу,
Але пітьма миліша за блакить,
Коли єство людини гріх уразить.

Людська душа – це амфора без дна,
І скільки б каяття туди не лили,
Бажання не втамуються сповна.

Солодкий біль несуть отруйні стріли.
Шалено розродилася весна –
В античному саду гріхи доспіли.

МАГІСТРАЛ

В античному саду гріхи доспіли,
Неправдою заріс камінний шлях.
Тьмяніла правда перед культом сили.
Несла у бій жадоба чорний стяг.

Їх ідоли, в гордині скам’янілі,
Не чують неминучий смертний крах.
А мудрість все жебрачкою ходила.
Буяла дикість у гнилих серцях.

Але життя людське – лише піщина,
Трагічна метушня, комічна мить…
Статут природи завжди буде чинним.

Божественний рукопис не згорить,
А створене людиною – загине,
Довівши долю до могильних плит.


Травень 2013 р.

Диопародія

Важливо не втрачати віри!
Любові прагнемо – живі!
Чиї то коло ліжка ліри?
І не одна – відразу дві...

Немов до бою рвались, вої!
Подібні - як їх відрізниш?
У лоні гріються, герої...
І третій (Базіва) - туди ж!


29.05.2013

Вновь к паяльнику тянутся руки
Быть султаном ему суждено:
Он не может дышать без Науки,
Но и Технику любит давно.

И какое ни выпадет дело:
Пить вино или карпа ловить,
Иль стоять у штурвала отдела -
Он достигнет, найдёт, удивит.

До деталей неявных и мелких
Докопается — ты уж поверь:
Усилитель 15-ти версий
Разработан в отделе теперь.

Беспокоен, азартен, заряжен.
Каждый день — новых знаний рассвет.
Сердцем юн и не верится даже:
Шестьдесят приснопамятных лет!

Снова мысли роятся, как пчёлы,
Не унять их ни днём, ни в ночи.
Он идёт, как старатель, по полю:
Ищет к новой загадке ключи.

29.02.12г.

Маєтки амбітні
з високими мурами
Вражають елітною
архітектурою.
Між ними вціліла
маленька хатинка
І там зажурилась
старіюча жінка.
У темній хатині
сидить в самотині.
Не видно з віконця
за мурами сонця.
І грушу спиляли
велику, крислату,
Бо їм заважала
той мур мурувати.
Стрекочуть прокляті
газонокосилки…
А де ж випасати
їй кізоньку Мілку?
Вона прибирала
ті модні хороми,
Та не помічала
ладУ в тому домі.
Бо доки в машині
господар ганяє,
З коханцем дружина
коньяк попиває.
Щоб стомлена бабця
побільше мовчала,
Їй стоптані капці
не раз дарувала.
Та ще й наїжджають
круті та багаті,
І вже виживають
із рідної хати.
Садибу їм треба:
- скоріш, продавай!
Сама ж хоч на небо,
хоч в пекло, хоч в рай.
Не дивляться очі
на пики пихаті,
І плаче щоночі:
- куди їй тікати?
А рідних – нікого.
Старенька схилилась,
На темну ікону
до ранку молилась.

2010

Тремчу, раз побачив і...влип,
от, заяча душе пропаща,
я те ж міг би бути як Зевс,
та, вибачте, зайчик - ледащо...

Конав тиран в калюжі сечі,
В безсильній злобі і страху.
Серед людей, і в порожнечі,
Конав без сповіді гріху!

Здихав у засцяних кальсонах,
«Отєц», диктатор і тиран.
Від болі корчився в прокльонах,
Вночі скотившись під диван.

Ні сліду величі і влади,
Ні друзів поруч, ні рідні…
Він так боявся змов і зради…
Тож сам конав на вихідні…

Мільйони знищені режимом
На це дивилися з небес.
Вся велич, влада щезли димом,
Здихав тиран неначе пес.

А владу віддані васали
Вже рвали із ослаблих рук.
На падаль бігли, як шакали,
Допоки був ще теплий труп.

Трусились руки з переляку,
А нумо візьме – оживе!
Тоді усіх візьме за сраку,
Чергових змовників назве…

Здихав тиран, а з ним епоха
Людських трагедій і страждань.
Кінчалась табірна задуха,
Сморід мільйонних поховань!

Ці замордовані і вбиті,
Померлі з голоду, знущань
Ще скажуть дякую Микиті
За спробу владних покаянь.

Здригнеться світ від долі правди,
Нелюдських, звірських злодіянь!
Невже закінчилась назавжди
Епоха цих страшних діянь!?

Мабуть, що ні, якщо сьогодні
Режимні, табірні щурі
Вождя готові мокрі сподні
Сушити знову на вітрі.

Трясуть портретами, медалі,
Бряжчать за знищення людей!
В своїй безкарності зухвалі,
Ці зомбі сталінських ідей.

Одна нога вже у могилі,
А ще снують колючий дріт!
Якщо це, Боже, в твоїй силі
Очисть від скверни білий світ!

23.05. 2013 р.


ID: 426932
Рубрика: Вірші, Громадянська лірика

Всім тілом відчути прозорість вершини
Глибинних взаємин, палких сподівань -
Секундами стануть найдовші години,
Забуті у вересні, жовтість бажань.
Цей травень лунає у серці таємно:
Четвертого рівно до зір вознеслись
Ті самі жадані світила взаємин -
Вершинна глибинність з душею зійшлись.

Дурепу й дурня одружили
по той бік річки, у шатрі.
Зірки весь вечір ворожили
на повний місяць у відрі.
Ага. Ага. Ага.

Пісень розумних не співали,
шкварчали тостами "щасти!"
На рушнику складали сало
і штампом значили листи.
Ага. Ага. Ага.

Почесним гостем запросили
якогось цигана з села.
По-вовчому під регіт вили
і жерли з жадністю вола.
Ага. Ага. Ага.

Неначе батогом хто ляснув
ганьби солодке монпасьє.
- Кохана, вибач, що невчасно,
але повір: люблю тебе.
- І я люблю тебе.


29.05.2013

Наша глиняна хата солом’яностріха
Смертю Сталіна не переймалась нітрохи
На краєчку села, на закрайчику лиха,
Відокремлено від світової епохи.

В сніговій кучугурі, при теплій картоплі
Нарождалась буденно незвідана ера,
І не сльози утрати, а радості соплі
Обпікали вуста дітвака-піонера.

Завтра буду шкільну випускати газету
Із прощальним портретом печальної драми
Й кумачем – веселіше хай буде портрету –
Облямую портрет замість чорної рами.

То нічого, що згодом директорські руки
Обриватимуть вуха мені в нагороду
За червоний цей «жарт» – не такі іще муки
Я готов був стерпіти за батька народу!


2006

Я люблю тебе більше і більше,
Для кохання немає межі.
Як мелодія вінчана з віршем,
Дві поєднані щастям душі.

Навіть мрія за дійсність не краща -
Плинуть піснею ночі і дні.
Не віддам тебе, любий, нізащо
Ні буденному, ні сивині.

Все тепліше у нашому домі,
Хоч стоїть на порозі зима.
Є для щастя причини вагомі,
А біді сюди стежки нема.

2010

Ви знаєте, приснився вранці
Чудовий сад наш в вишиванці,
Де соловей у своїй мові
Виспівував пісні чудові...
Коли так любо спав я вночі,
Раділь диву сонні очі:
Мені наснились наші діти
Захоплені весняним квітом,
В якому бджоли любо й радо
Співали медову баладу.
Як любо, Боже, таке снити,
І все, що снилось пережити.
u8/264

Вчитель, що у рідній школі,
Так звертається до Олі:
– Ти скажи, якщо вже знаєш,
В якій мові птах співає?

– В мові власній – у пташиній!
Так було завжди та нині.
Кожна птаха мови гідна,
Тож кохає мову рідну.

Кожна пташка має знати,
Свою мову гріх міняти.
Мовою, що вчила мати
Всюди треба щебетати.

Закарбуйте, любі діти,
Де б не довелося жити –
Ви шукайте все, що гідне,
Та не забувайте рідне.
u8/267

Летіло військо у краї північні,
Здригався степ від стукоту копит –
Це Йван Виговський зважився до січі,
Козацький гетьман вийшов у похід.

Вже загорялась заграва Руїни,
Вже брат на брата меч лихий гострив…
„Рятуйте”, – окликала Україна,
І син на поміч неньці поспішив.

Лунали кличі тисячоголосі,
Велично майоріли корогви.
В ті дні і сонце, й небо, і колосся
Освячувались сяйвом булави.

Всі перед боєм помолились Богу,
І гетьман нахилив своє чоло...
І сталася жадана перемога –
Сто тисяч війська вражого лягло.

Остання наша то була розрада
Перед віками лиха і жалю:
Завихорила чорна рада-зрада,
Запродались вельможі москалю.

Та не хахли ми, піддані чи хлопи –
Вже встаємо з кайданів і скорбот,
Бо в нас не згасла слава Конотопа,
В нас – честь, ми – сила, адже ми – народ!



2010

Я від радості хочу кричати –
Чую голос із далечини:
Шлють вітання прекрасні дівчата
Із Волині та Галичини.

В мене знов – з ранку дó ночі справи,
В черзі денній – великі чини...
Й ніби поряд – стотисячні лави
Із Волині та Галичини.

Вихорить, завірюха кружляє,
Але дихання чую весни
Із близького й далекого краю –
Із Волині та Галичини.

І куди б я не вирушив завтра,
І куди б не пристали човни,
Мені завжди світитимуть ватри
Із Волині та Галичини.


2009

Як живеться тобі в потойбіччі моїх блискавиць?
Чи заплетено пута і вчасно загоєно рани?
Чи в сузір’ях твоїх сомалійських нахабних зіниць
Ще здригається ніч все ж так само на слові коханий ?

Чи достиглої ніжності стане на вицвілий крик?
Кровоточать дощі , вибухаючи соком ожини.
Я звикаю без тебе ,звикаю. Зникаю…Ти звик.
І тепер всі слова нам здаються такими чужими.

Що лишилось по нас?Невимовна тривога жалю,
І отрута гріха, і розітнуті надвоє груди,
І уламки дзвінків , і застиглі мої дежавю,
І сліди по воді , і , звичайно ж, людські пересуди.

Удивительный мир
Первозданной и дикой природы...
Лес одел свой мундир-
Летний бренд переменчивой моды.

Заповедная глушь-
Сосны строем стоят неподвижно.
Их покой не нарушь!
Чтобы голос Творца было слышно.

Несказанный рассвет-
Утро свежее дразнит зарницами.
Щебетливый привет-
Пробуждение певчими птицами!

Тричі на рік нехай явиться усякий чоловік із вас
перед лицем Владики Всесвіту,Бога"
Книга Вихід, 23:17

"Сталося це в Аскалоні.
За звичаєм, пішли в Єрусалим брати-юдеї.
«От і добре,- зрадів сусід-язичник.-
Поки молитимуться, дечим розживуся.
Глянув на подвір’я через тин:
Брати чомусь не квапляться на прощу?..
Відки йому було знати,
Що це Господь послав двох янголів.
Певне ж на те, аби навчити невігласа,
Чого триматись має кожен:
«Не кради! Не жадай дому ближнього!»
Вважав той за небилиці, що доти чув:
Буцімто гадюка обвила замок прочанина якогось...
А то в курятнику знайшли розтерзаних тхорів...
Надвечір несуть брати сусідові дарунки.
«Звідки такі щедроти?
«З Єрусалима».
«А ви ж хіба були там?»
«Щойно вернулись».
Не став переповідать, що бачить довелося.
Подумки сказав: «Благословен Господь юдеїв!
Не полиша їх ані на хвилину...»

Природ(н)ою бути нелегко...
Листком золотавим тремчу:
З тортур аномальної спеки -
В холодні обійми дощу.

2013

Українці мої! По великому, білому світу,
Не з добра і щедрот вас розсіяла рідна земля!
Розкидало світом, українського всіяло цвіту,
Проростає насіння, чужа колоситься рілля!

Українці мої! Вас зустрінеш у світі повсюди,
Непривітна була і гіркою від сліз чужина.
Лише праця і віра зуміли вас вивести в люди,
Але Батьківщина – лишилася в серці одна!

Українці мої! Ви в четвертому, п’ятім коліні
Зберегли свою мову, навчили онуків, дітей.
Як же сталося так, що в залишеній вами країні
Іноземна у вжитку у більшості серед людей.

Українці мої! Тільки лиш у захланній Росії
Ви цураєтесь часто коріння свого та єства.
Так було, коли учні зрікалися свого Месії,
Не зрікайся коріння, заради свого торжества!

Українці мої! Ви байдужі такі,чи терплячі?
Та ж відчуйте себе хазяями на рідній землі!
Бо ж як діти малі, безпомічні і ніби незрячі,
І за вас все вирішують в Брюсселі, чи у Кремлі.

Українці мої! Ви лишаєте рідні оселі,
Найчарівніший край і найкращі у світі ґрунти,
Хто посіяв зневіру, думки ці сумні, невеселі?
Хто штовхає у спину, в чужі, невідомі світи?

Українці мої! Ваші душі розчахнуті болем,
І по вінця, до краю, повні страждань, гіркоти.
Тому і життя, так часто порівнюють з полем,
Життя щоб прожити, не поле, це вам, перейти.

Українці мої! Вас історія має навчити,
Забагато трагічних було і страшних сторінок.
Ви цю землю повинні у серці до щему любити,
І хай Бог вбереже від повторення цих помилок.

Українці мої! Пам’ятайте про славне минуле,
Бо без нього не буде у ваших дітей майбуття!
Нашу назву, історію, церкву – уже умикнули,
Тепер меншовартості навіюють нам поняття!

Українці мої! Ви ходили по полю за плугом
Коли інші у шкірах, палили в печерах вогні,
Ви сідлали коня, поправляли на ньому попругу
І співали гаївки, як сонцю хвалу та весні!

Українці мої! Хто догляне дідівські могили?
В чиї руки потрапить залишена вами земля?
Хай Господь укріпить вашу віру, надію і сили,
До священних могил повертатися завжди здаля.

Це ж бо наша земля, дана Богом навіки, єдина!
Ми прадавній народ, що корінням сягає глибин…
Буде жити в віках, у сяйві моя Україна,
Полісся, морів, степів і сивих Карпатських вершин!


09.03.2012 р.

Поглянув, додав мені вроди
і вхопила я її як свою.
Щаслива, ковтнула зорю.
Попустила себе вимріяти
на подобу відсвіту
в його очах. Танцюю, танок танцюю
серед безлічі птах на шибких крилах.
Стіл залишається столом, в келиху на столі , що не трансформується
лишається вино – вином.
А я – міфічна,
вигадана до неможливості,
вимріяна аж до крові.
Розповідаю йому що хоче почути: про мурашок від любові вмираючих
під сузір’ям кульбаби. Присягаю йому , що білі троянди - cпівають , скроплені вином.
Сміюся, голову нахиляю, обережно, немов винахід вивіряю. Танцюю, танок танцюю
в здивованій шкірі, в обіймах, що мене плетуть.
Єва з ребра, Венера з піни, Мінерва з голови Юпітера
були більш справжніми.
Коли він на мене не дивиться, я шукаю свого обличчя
на стіні. І бачу тільки цвях, з якого образ зірвано.

(Довiльний переклад)

Світанок тремтів на подушці.
Ти пахла зелóм у росі.
З-під ковдри твій вигулькнув кущик
Русявий у повній красі.
На тіла розм’яклому ґрунті
Виднів, як оаза в пісках,
Й медову приховував лунку,
Де зночі топив я свій «ах!»
Ти мліла у сонному ліжку,
Мене звала богом нічним...
І знов я пірнув поміж ніжки,
Щоб стати й світанком твоїм.

І
Греблі золота струна
непокоїть річку,
закосичує весна
молоду порічку.
Обійняв тебе тремку,
дорога, зваблива.
Наздогнала у бузку
пелюсткова злива.

Приспів
Допоки дощоцвіт не перестане,
у пелюсткову ніжність відведи.
Горнися до грудей моїх, кохана,
І я тебе любитиму завжди.
Засяє промінь у бузковій гущі,
Торкнеться зачаровано лиця,
а я тебе любитиму ще дужче,
моя бузкова доле, все життя.

ІІ
Грає гребля, журавель
у горі клекоче.
Поцілунки - карамель
Пристрасної ночі.
Вітер пестить на льоту
листячко зелене.
Локони твої в бузку,
мила наречена.

Приспів

ІІІ
Скільки б не минуло літ,
не забуду зроду
запашний той білоцвіт
і дівочу вроду.
Обійму тебе тремку:
"Рідна, ти щаслива?"
Хай нас дожене в бузку
пелюсткова злива.

З яру на долину
Вибігло село.
Червону калину
Снігом замело.
Виглядала мати сина із війни,
З далекого краю, гей, із чужини.
Пролягли дороги
Та й на всі боки,
Де трудили ноги
Славні козаки.
Стерли вже підкови коні вороні,
Козаки вмирали на лихій війні.
А в селі далекім
Матінка не спить.
Навесні лелека
До гнізда летить.
Дівчина виходить вранці до воріт,
Плаче-проклинає цей жорстокий світ.
Вигляда з походу
Долю-козака -
Вже й четверту воду
Понесла ріка.
А козацьке серце вже того й не зна,
Що в коханім краю жде його вона.
Над чолом юначим -
Степ та ковила.
Їх навік невдячна
Доля розвела.
Солов'ї розкажуть в розпалі весни,
Як чекають вдома козака з війни.
2010р.

А я вижу из окна Киевскую телебашню, она светится
Все что было плохого забудится, незаметится
Как та башня засияю звездой в небе синем
Я верю что кто верит судьба наградит, не покинет

Наградит и пошлет то о чем мечтается, чего хочется
Но мечтай осторожно, что б потом не жалеть, не морочатся
Ведь мечты словно мираж, сплошь обманчивы
Ты мечтай о чистом, великом, а не о заманчивом...

2013

І
У почуттєвому суцвітті
моїх нездійснених бажань
щодня, щоночі і щомиті
живе жага тривких стрічань.

І що їм грози, буревії,
пекучі доторки буття,
коли є божевілля мрії
під такт мого серцебиття!


ІІ
Либонь сплатила всі рахунки,
в коханні грішна і свята,
коли з’єднала в поцілунку
вустами спечені вуста.

Розстелено старі сувої
прощенним помахом руки,
і тільки небо наді мною
гортає долі сторінки…

Щастя міряти в босих кроках
По міліметру планети.
Це - хода на екваторі дроту.

Мій світанок простий і відвертий.
Той програв, хто промовчав бій.
Той програв, хто приземлив злети.

Крок за кроком магнітить. Стій.
За планетою – мантія магій.
Там, у райськім саду, спочиває Змій.

Ясноокі комети хвостами ваблять.
Скороходи збирають опалі зірки.
Босі п’яти просякнуті згадками.

Кануть в космос Стожари. Ти будеш йти.
І світитимуть в очі далекі висі.
А планета впаде, наче яблуко, в райські сади.

Відклавши буденність на потім,
Забувши самотні шляхи -
Знаходжу у погляді сотім
Дзеркальність духовну... Роки...
Торкаюсь. Виходжу із себе.
Сміюся. Хай буде все так!
Бо, знаєш, видніше із неба,
Коли ти ще навіть не птах.

11.05.2013

Це вічність у синіх долонях,
Це подих чаруючих сил,
Що краплею світла з безодні
Спадає початками крил.
Глибинність край неба лунає -
Варгану незламний мотив.
І хай без упину він грає,
Бо саме за це... Полюбив.

04.05.2013

Зранку – ні хмаринки,
Росяні стежинки,
Вишеньки червоні
На жаркім осонні
Про своє, жіноче,
Стиха гомонять,
Як уста дівочі,
Солодко блищать.
В травах для мене
Коник зелений
Ніжно і тихо
Щось виграє,
А під листочком,
Ніби в таночку,
Павученятко –
Сітку снує.
«Скільки нам жити?» –
Зозуля кує.
В розпалі літо!
Слів не стає...

2011

У садочку біля тину
Заховалася калина,
Підростала, мов дитина,
Напомітно піднялась.
А під зиму щось зробилось:
Листячком розчервонілась,
Вся намистечком покрилась,
Мов панянка, одяглась.

Вже й очей не відірвати
Від палаючого дива.
Так і жіночка щаслива,
Непомітно розцвіте,
Якщо їй подарувати
Ніжності, хоч небагато,
І вона стократ відплатить
Вам за слово щіре те.
2010

Лягаю спати, втомилась, годі,
Аж гай гуде.
Бажаю зняти, неначе одяг,
Прожитий день.
Пекельну втому нехай поглине
Короткий сон,
А завтра вранці життя накине
Нове ласо.
Одягнеш хутко, в догоду моді,
Весну, четвер.
Бігом по колу життя проходить -
Парад химер.
Костюми, сукні, плащі і пальта -
Свої, чужі.
Старі світлини – сліди на шпальтах
І в мережі.
Колись відпустиш останню свиту
З усіх одеж…
Нагим уперше явився світу,
Нагим підеш…

Біг крутяк поранений –
Рятував життя.
Дипломат з долярами
Кинув у сміття.

Вранці бомж у бакові
Ритися ішов,
Дипломат із баксами
В бакові знайшов.

ПРИСПІВ:

Вранці бомж у бакові
Ритися ішов.
Він фортуні дякує –
Щастя там знайшов.

Кінчиться наразі
Це життя сумне,
Ти із грязі в князі –
Вознеси мене.


Почалось для бомжика
Не життя, а рай,
Ти, фортуно, грошики
Скрізь порозкидай.

Дачу, яхту, «мерса» -
Все мені даси
І великі перса
Місісіс краси.

ПРИСПІВ:

Дачу, яхту, «мерса» -
Все мені даси
І великі перса
Місісіс краси.

Я тепера, хлопці,
Вже бомжацький дон,
На Канари – гопца –
Їду за кордон.

Ось нардепом стану я –
Боже, поможи,
У Верховній Раді там –
Партія бомжів.

В президенти піду я –
Маю такий план,
Бо мене підтримує
Весь бомжацький клан.

ПРИСПІВ:
В президенти піду я –
Маю такий план,
Більш не буде правити
Нами бандюган.

Вийшов з бандюганчиків –
Щоб і я так жив.
Тож наступний прийде нам
Просто із бомжів.

27.05.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Ох і витьохкує у гаю,
мов з рідного мойого краю
із кручі соловей…

Не сплю ночей…

Боюся, згаю!
Свій час відпущений
зібгаю
і не простить мені Морфей.

Та, гей!
Навіщо серцю апогей
без України й раю?

Не уявляю…

Признаюся чесно:
згаю
свій сон
витьохкуванням з гаю!

За те, що не відкинув зброї
І з піснею ішов вперед
ВІН став ГЕРОЄМ, твоїм, моїм...
Вуста його, це кулемет.

За те, що віри не відкинув
І не кланявся ворогам,
Поклонись ЙОМУ Україно
І ПАМ"ЯТЬ передай синам...

Справжні сини Нашого роду
Питайте правди у живих.
Не пийте брудну сестер воду.
Досить у нас джерел своїх.
u14/5

Розворушу байдужу душу,
Примушу душу до душі
Тяжіти.
Тяжко жити мушу –
Чужа душа в товариші
Не поспіша!
Спишу на тишу,
На незворушність:
"Не тривож..."
Ну, що ж – тривожити облишу
Душевну тишу.
Лише хто ж
Душитиме душі байдужі,
Недужі залишки олжі?
Одужуй скорше!
Наші душі –
Лежачі ружі на межі...


2008

Поховали бабу Варку
Аж чотири діди,
Поминальну третю чарку
Випили – більш ніде
Взяти: лишень баба Варка
Самогон варила,
І такий – найвища марка! –
З ніг валив Кирила,
І Гаврила, і Тимоху,
І, звичайно, Марка...
Навіть сталінську епоху
З ніг звалила Варка
Самогоном.
Всі режими
З ніг вона звалила,
Доки руки їй зложила
Смерті вража сила.
Зажурилися Кирило
З Марком – аж до сварки,
І було б їх помирило
Тільки сяйво чарки.
І Гаврило із Тимошем
Карки рвуть і барки –
Все їм стало нехорошим
Без сусідки Варки.


2009

Ми козацького роду.
Гостра шабля в руці.
З крові й духу народу –
Криловці, Криловці.

Наш девіз – непокора,
Хто б там як не трудивсь.
Прокленеш, враже, скоро
День, в який народивсь.

Якщо бій – до загину,
Бо орли – не раби,
За червону калину
Й тихий смуток верби.

Дружній потиск правиці –
Хто до нас із добром.
Смирний дух голубиці
Поєднався з орлом.

Ми козацького роду.
Нас не візьмеш на страх.
Ми пребудем в народі –
І народ у віках!

27 травня 2013 року

З думками про небо і далі,
Землі невибагливий гість
У пічку життя укидаю
Роки, наче дрова якісь.

Коли вже не стане запасу,
У Вічність вернусь залюбки,
А пічка життя не загасне...
З онука легкої руки.
27.05.13р.

У важких чавунах
клекотить смола
Крокую назустріч
Сміливо?
Не знаю-душа зайнялась
полум ям хтивим
Можливо
ти впустиш
до пекла

Вигнанцем пройти я мушу
я очі побачити прагну
Величі й ниці
в їхніх очницях здебільшого дим
А ,може, і грім-
хтозна...
Не бачу я сенсу даремних припущень;

Дізнаюся сам
приборкаю пил полохливий
розвіяних мрій
Я витру з лиця
бісеринки холодного поту-
з когорти
нащадків кривавої зливи
я словом осяйним прагну горіть
у темінь пустелі
тужливу

До болю у м язах я стисну кулак
І губи до крові кусатиму-
за гратами
гнів і смола
наразі
мої побратими
у тих чавунах
Мордують окрутно героїв
Я низько вклонюсь
відвазі
кривавих загоєнь

А хто ж тоді-я
Ланцюг злодіянь
розірвавший?!
Я істини прагну торкнутись
Безумець...

Сміливо дивлюсь!
Відкрий свої очі, благаю!
...в зіницях іржавих
ледь блимає відблиск багать...

Смолою клекочуть
все дужче
зраждені сльози криниць
зневірою
Тріснуло небо
Дратують вівтар
чорти
Я вірю Христу!
і вперто крокую, рішуче
де смертю нещадною бавиться
ртуть
Пара смердюча
Не здатна супротив і порив
спинить!

Знаю:то злочин
Серцем горіть полум яно
у пащі тортур
Отче...

Я знаю:лик сонця намітив
мені підземелля пройти
Вигнанцем

...Раптом здригнувсь-
і тиша
Лиш чути як небом багряним
дихає степ
сповіді відчай
тане
у нім черемшина розквітне-
строптивий митець

Торкнутися льоду сердець
Смолоскипом душі
я прагну
і хай я застигну на вітрі холоднім-
Мені все одно
Я бачив тортури
Смолу підземелля ковтав
Як обурень
вино
як мікстуру...

...Я втік із безодні...

Росою залюблений
втіху п янкої журби
випиваю поволі
Свідомості вперто доводжу-
то сон...
Можливо
Та він окропив
кров ю реальність
і я тепер-привид
Персона нон-грату для Ваших
віталень