Шістнадцять шрамів своїх на тілі
І на душі... багато
Літа зоставили, що летіли,
І люди...
Без мами й тата
Воно жилося не дуже важно,
Як я розумію нині...
Не був аз грішний
Герой відважний...
Ножі між крильми моїми в спині.

Запах далеких зірок і шишок.
Серце легке, як у квітні пташка.
Бабця майбутнє своє колише.
Спить на хресті молода монашка.

Тих, що померли, слова тяжіють,
Начебто тінь скелетів.
Різко померти усі уміють,
А от повільно...
Це значить – жити
На цій планеті.

Веселий подзвін сумних стаканів,
Аборти від мене... знаю,
Що в передсмертнім своїм зітханні
Покаянно згадаю.


Козакування, богемування
Для мене скінчилось нині?..

А почалося Богошукання
Крізь біль очищальний в спині.

Почув Іван, що по чотири жінки
В Малі дозволено чоловікам!
Подумав: «От же бісові личинки!
Щастить же цим піратам-дикунам!

Я б не відмовився, якби повік
Були чотири в мене жінки милі.
Але ж в Малі їх кормить чоловік,
А тут… якби вони мене кормили!

Одна поснідать пропонує плов,
На срібній таці інша тягне каву,
А третя – чарочку! І про любов
Четверта пісню завела лукаву!»

Отут Іванко трохи зажуривсь:
Чи зможе він усім їм дати раду?
Бо рідко щось, вряди-годи колись
До жінки в спальню став він заглядати.

А далі вже задумався всерйоз:
«А що, коли у всіх них підуть діти?
Тим дикунам не страшно – впав кокос
І є вже що погризти і попити.

Не той тут клімат! Дуже важко нам
На рідній Україні стало жити.
То ж , хай їм грець усім отим жінкам.
Дай Боже, хоч Параску обслужити!»

Реклама, реклама, неначе зараза,
Від неї сховатись не можна ніде.
Якісь екстрасенси, цілителька Аза,
Кохання поверне, біду відведе.

I порчу знiмає iз цілого роду,
Найтяжчу хворобу лiкує за мить.
I як не дурили простого народу,
Він знову до неї юрбою біжить.

Ой, люди довiрливi! Душі прекрасні,
Чи зніме з вас порчу отой екстрасенс?
А зніме він ваші останні прикраси,
Ще й бідні кишені у вас потрясе!

А натовп був трохи дикий,
Йому так хотілось вірити,
Що вистачить і на ліки
Лірики…

2008 рік

А їй ще б тільки жить та жить,
Радіючи, сміятись дзвінко.
Немов жива, в труні лежить
Ще не стара вродлива жінка.

Всі почесті - тому, хто вмер,
Як ще живеш – то й почту мало.
Їй стільки квітів, як тепер,
За всі роки не дарували.



І ллються річкою слова,
Такі хвалебні! Так багато!
Чому ж, коли була жива,
Вона їх чула тільки в свято?

Чому частіше у сльозах
Була, ніж в радості і щасті?
І що тепер ті «ох!» та «ах!»?
Її підняти вже не вдасться.

Мов квітка, скошена в траві,
На одрі вічності спочила.
Переглядаються живі
Волого-винними очима…

Поле лісом стає не одразу.
Мова серця ще не чагарник,
Лиш росточок тернини проник
У, недбало промовлену, фразу.

День за днем занехаяні ниви
Генерують колючі кущі…
О невже ми настільки ліниві,
Щоб закинути працю душі?

Лан із лісу не швидко постане, -
Викорінюй, рубай, очищай!
А інакше , немов могікани,
Ми покинемо батьківський край…

24.05.13

"Спитала дитина: "Що таке трава?" - і повні жмені мені простягла.
Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава...
...А тепер вона мені здається гарним непідстриженим волоссям могил"
Уолт Уїтмен «Пісня про себе»

Обіч могил –
Трава на три покоси.
Кущі і дерева гуртуються в гаї...
...Як буйно все росте на кладовищі...
Невже тільки на те,
Аби покійні наші
Із саду довічних насолод
Не пусткою
Свою останню бачили оселю?
-------------------------
Уолт Уїтмен "Поезії" (переклад Леся Герасимчука). Київ, "Дніпро",1984.

Отак стечуть сльозою вогняною
Усі мої розплескані жалі.
Ця тиша й досі дихає тобою…
А мрії вдаль летять, як журавлі,
Прощальне коло роблячи над нами,
Такими гордими, що,Господи, прости…
Нам вже повік не стати журавлями,
До мрій високих вже не дорости!

2012

Ти мене запитав, чи я відьма,
Усміхнувшись у відповідь – ні,
Я була би, напевно, всесильна
Та й літала б на дивній мітлі…

Ти нестримно тоді засміявся,
Дивувався своїй простоті,
Яка ж відьма – у вишиванці?
Відьми носять чорні плащі.

Ти мене захопив у обійми
І закрив у минуле шляхи.
Я для тебе ніколи не відьма,
А для всіх – полечу на мітлі.

Скелет у шафі. Йдуть земні роки.
Сивіє він, а з ним і я старію.
Уже й ховати наче не з руки,
але й на сміх дістати не волію.

Колись пекло і сором душу їв.
Тепер не їсть, напевно зуби втратив.
Крізь велич битв і дрібноту боїв
уяві честі я поволі зрадив.

Нема у світі таємниць таких,
що, оселившись в сороміцьку шафу,
за кілька літ із мінусів людських
не втілились в комедію-забаву.

Меркурій нинька мокне під дощем
на капелюcі щуляться крильцята
внизу снують похмурі та мацькаті
розбиті мокротечею ущент

Меркурій мокне плащ його обвис
і дві змії тремтять на кадуцеї
від тих дощів немає панацеї
хіба нащадки винайдуть колись

Меркурій зіґу вгору підійняв –
спускайте люди з прив'язі гондоли
гребіть бігом із шопи до стодоли
рятуйте королівство і коня

На пагорбах, річках, та схилах,
Поміж лісами, серед хащ,
В освячених Дніпровських хвилях
З,явився Київ в сивий час.
І ми пишаємося містом,
Його горами у садах,
І пятипалим його листом,
Хрестом, що держить Мономах...
Хрещатий яр поміж горами -
Проспектом нині проляга.
Між островами, берегами -
Славутич хвилю підійма...
Старий Поділ, Златі Ворота,
Софія вічно молода...
Собори – це душа народу...
Дніпро – цілюща кров-вода...
Тут кожен камінь пам,ятає
Високі злети та ганьбу...
Якщо забудем – нагадає
Богдан, піднявши булаву!
І бережуть наш Київ люди,
Князі, гетьмани та боги...
Хай цвіт каштанів завше буде!
Хай квітнуть над Дніпром сади!

Примирення наче марення.
Чи марення ніби примирення.
Розтікається втомою ніжною
По кінцівках, по грудях, хатою,
На повіки навалює ватою,
Під язик гіркотою скрапує,
Непроглядною млою окутує,
Ніби хмара ковтає промені,
До подушки схиляє голову
І занурює в річку сну…
Сплю.

І крізь сон ти приходиш до мене,
Обіймаєш, цілуєш, шепчеш
Колискову мені й розлуці.
Обіймають маленькі руці
І тебе, і мене…

Як жити,
Щоб довіку уже не сваритись?

Та якби не такі розходження,
Не болючі-колючі речення,
Не стрімке до гармонії сходження,
Не було б і цього примирення
І до храму любові входження
Ніби вперше.

А ти – найкраща.

Сподіваюся –
Це не сон…

24.05.13

Змілів поет. Як не було натхнення.
Мов п’яні - рими. Фрази – пустоцвіт.
Неоковирні речення у жмені
аж просяться у графоманський світ.

Змалів поет. Примару п’єдесталу
вже огорта бездарності туман.
І Музи неприхована опала,
як шило, із верети вирина.

Зомлів поет. Без Музи - як творити?
Але очуняв – Муза тут як тут:
-Відчула я – на мене ти сердитий,
нема мене – ти загнаний у кут...

-У самотѝні днюю, і ночую.
Не раз тебе я кликав – та дарма…
-На ліве вухо я погано чую,
і надихати настрою нема,

і не така уже я легкокрила
тобі служить у затишку ночей…
Зміни, поете, ручку і чорнило.
То, може, знову, сяду на плече…

20.05.2013

Жила в селі сім’я Кочури –
Дід з бабою, пістряві кури,
Собачка, котик, порося;
Часів трипільської культури
Хатинка; дві верби-зажури –
Оце і казочка уся.

Однак – не вся. Тим пак – не казка.
Бродюча сталінська закваска
Звалила з ніг у твань баюр
Усіх і вся: козацьку славу
Села, і церкву злотоглаву,
І весь могутній рід Кочур…
Зостались тільки дід і баба
Та бідна вулиця Бараба,
Після війни ж і геть німа,
Та сніговійні кучугури,
Та посвист злющого батури
Об’їждчика… А більш нема
Анічогісінько у світі!

Був у селі в минулім літі –
Аніякісіньких слідів
Ані бабів, ані дідів…



2005

А вы встречали Женщину-Любовь?
Сочувствую. Да это редкость…
А я встречал… и даже вновь,
Возможно, встречу ее этим летом…
Она такая… мне не хватит слов…
Глаза мудры…их цвет не важен…
Являясь из цветных мне снов…
Лишь в тот момент когда мне кто то нужен…
А голос у нее, как песнь Сирен!
Глаза печальны чуть, бездонны…
В них небо отражается, сирень,
Трава, цветы…конечно, волны….
Она сама ответит на вопрос
Который вам с улыбкою поставит…
Мне не понять её, я не дорос...
Но никогда она со мною не лукавит…
Она простит меня, когда прощать нельзя,
И защитит от дум, печали, даже
Поднимет до небес меня и вся
Вдруг растворится без остатка сможет…
Она не даст исчезнуть мне,
Уйти за звездами Чумацким Шляхом.
Сама ж уйдет…тихооонько, не
Побеспокоив сны мои ни разу…

14.01.2010г Ю.В.

Холодні долоні у долі,
І серце холодне, як лід,
І дні незахищено-голі
Не можуть зігріти як слід.

Така холоднеча, що дивно:
Навіщо душа ще жива?..
Навряд чи у іншу годину
Успішними будуть жнива.
24.05.13р.

І знову те дівча на сцені,
Немов і не було тих двадцять літ...
І знову оплески, колеги вчені
Несуть весну і квітів цвіт...
А вечір синій той осінній,
І сум поезій, флейт міраж.
І огортає ніжність плечі
Тієї жінки-дівчини весь час...
А музика зливається в тремтіння,
А голос такий дивний, наче птах?
Приходить розуміння і терпіння
В цю мить, в осінніх лиш літах...
О синя птаха, твоя пісня пізна,
Але ти в осінь нас не залишай!
Не залишай без пісні гнізда,
Про все, про все ти нам співай...

17.05.2011 Ю.В.

Что уносит дым сигар?
Ветер!
Что ведет меня домой?
Вечер!
Что расставит по местам?
Утро!
Как на свете без любви?
Трудно!
В ночь не снятся мне уже
Сказки.
И вокруг меня не те
Маски.
А друзей моих уже
Тени.
Не приходят в дом ко мне –
Лень им.
На закате чаще всё –
Солнце.
И по дну черпаю я –
Донце.
Дни похожи, как листы –
Копий.
Не ломаю я любви –
Копий…
Так проходит день за днем –
Скучно.
Разорвать бы этот круг –
Нужно.
Только осень на дворе –
Холод.
А в желаниях я нЕ –
Молод…
………………………..
Не курю теперь сигар –
Бросил.
Вечером иду домой –
Осень.
Я всему уже нашел –
Место.
Только лишь любви одной –
Тесно…
01.10.2009 Ю.В.

По совести решил... Я поступила мудро,
В рассвет на одинокой станции сойдя.
Весенний ливень...Ветер туче треплет кудри,
Вплетая жемчуг половодного дождя.

Прости, что между нами дружба априори,
Визиты в непогоду, речи ни о чем...
И трудно разминуться в узком коридоре,
Соприкоснувшись невзначай к плечу плечом.

Скупой "привет" повиснет в сумерках прихожей,
Промокший черный зонт - у стенки пауком.
За сединою лет мне стал еще дороже
Бездонно-грустный взгляд. Как в небе голубом

Искать в нем солнца луч готова беспристрастно.
Не отпущу! Хоть, плачь навзрыд, хоть душу режь!
Под музыку дождя бегу я в платье красном
По девственным лугам несбывшихся надежд.

Повний місяць пишні вишні
Заливав сріблястим світлом…
І уперше в серці ніжнім
Розцвіла кохання квітка.

У дівочих світанкових
Дивоснах цвіли щоночі
Світлі кучері шовкові
І блакитні любі очі!

Я пила солодкий трунок
Несміливого признання…
Чистий, ніжний поцілунок –
Казка першого кохання.

Та в житті таке буває –
Розлучили нас жорстоко,
Хоч тебе не забуваю,
Моє диво, яснооке!

Все ж, зустрілось щастя інше
І в коханні знов розквітло,
Та ніколи більше вишні
Не буяли срібним світлом.
2010

Сонетів і віршів,
Високих, благородних,
Цих вишуканих фраз
Мереживо і блиск!
І всі вони прийшли
Із витоків народних,
Із тих пісень, що нас
В полон взяли колись.

З бабусиних казок,
Тих мудрості уроків,
Цікавих і страшних,
Де добрим був кінець.
То був найперший крок
З усіх наступних кроків
До цих вершин святих
І творчості взірець.

А ще із «Кобзаря»,
Що ми колись відкрили.
Мов Біблію, його
Читаєм все життя.
Поезій тих зоря
З дитинства освітила
До рідного всього
Високі почуття.

З дитиною брела
Нещасна Катерина,
Пробуджуючи в нас
І співчуття, і щем...
А може, то була
Красуня-Україна,
Обдурена не раз
Підступним москалем?

Шевченківські вірші –
Вони тепер народні,
Бо над усе любив
Вкраїну наш Тарас.
Молився від душі,
Щоб на краю безодні
Свавілля зупинив
Народ і гідність спас!!

Яка б вона була,
Сучасна Україна,
Якби не той фольклор,
Що цей народ зберіг?
І може б не цвіла
Так мова солов’їна,
Якби не був «Кобзар»
Їй вічний оберіг?
2012

Ти злився з останньою краплею
У чаші терпіння та болю.

До раю навряд чи потраплю я -Гріхи не пускають на волю.Ти злився з останньою краплеюУ чаші терпіння та болю.***Не стерпіла байдужість і втому,Може, варто сказати їм: досить!Я померла пів-вічності тому,А ніхто не помітив і досі...***І стільки болю у душі,Вона від нього аж німіє,А всі близькі - такі чужі!Своєю стати їм не вмію.Нема рятунку в забутті.Безсонням виплакані ночі.Таке буває у житті,Та я не хочу так! Не хочу!!!***В нашім небі раптом загриміло, І зійшлися хмари звідусіль. Не бажаю, щоб тобі боліло, Заберу увесь нестерпний біль. Я не можу дихати без тебе, Охолонь, прости і повернись. І якщо у тому є потреба, То на мене навіть не дивись. Просто поруч будь, щоб тільки знала, Що з тобою справді все гаразд. А моя любов і не минала, Їй, коханий, боляче за нас.***Я не сплю, та прокинутись хочу. Хай скоріше біда промине! О, небесного кольору очі! Ви не любите більше мене? Памятаю, як дні ми лічили І чекали в призначений строк Нашу доню з такими ж очима, А росте кароокий синок. Мов приречена, майже не плачу, Та згасає надії свіча…Чи колись у житті ще побачу Синє небо в коханих очах?***Я відповідь собі ніяк не дам: Невже такою доля бути хоче? Я мучусь тут, а ти, напевно, там, А сатана вдоволено регоче…***Не завжди, до рук узявши весла, Сісти в човен маєш на меті...Щось в душі померло - щось воскресло,Так буває іноді в житті. Я тобі довіритись хотіла, Розказати, що мені болить.А тепер і ніч осиротіла,І на двох світанку не ділить.Прагнула, щоб вислухав і втішив, Ти ж утік, як справді від мерця.Я сама зробила тільки гірше, І мене катує думка ця.***Надію у серці плекаю, Що вернешся, неначе не йшов. Молюся за нас і чекаю, Що все переможе любов***Не повірю нізащо, мій милий, Що тепер ми - навіки чужі. Та не знаю, чи вистачить сили Не дійти до тієї межі, За якою настане байдужість, Що наркозом у душу вповзе. Боже! Дай нам і силу, і мужність, Щоб любов переважила все*** Я не можу заснути й не хочу. Звідкіля негаразди взялись? Побажай мені доброї ночі, Як учора - хоч так відзовись. Спить самотньо у ліжку синочок, Рученята і ніжки простер. Побажай мені доброї ночі -Все, про що я благаю тепер.***Хай тобі насниться наше щастя, Ми його врятуємо удвох, Але це тоді нам тільки вдасться, Як у наших душах буде Бог. Гордість, нерозважливість і впертість В щастя бур’янами заплелись...Хай тебе мої цілунки пестять, Хоч у снах, як в дійсності колись.***Після грози світлішає природа,Дощем умита, ніжно-запашна.Після страждання гідна нагорода – Очищена молитвою душа.В такій душі - троянди в буйнім цвіті Радіють, що скінчився буревій. І ми з тобою, зливою умиті, -Рідніші на десяток снів і мрій.

Я безпритульна вітру течія…
Крізь хащі пробиваючи дорогу,
Іду вже не «на Ви», іду на «Я»...
Карбую над собою перемогу
У цьому світі, де банкнотів шал
Заволодів піснями й молитвами,
Де править зло якийсь відьомський бал,
Відверто насміхаючись над нами.
Де плачуть зорі та кровить блакить,
А спокій справжній лиш на кладовищі.
І де душа нестерпно так болить,
Немов жаринка десь на попелищі…
І де зігрітись навіть не дають,
Бо ніби між людей, але самотній…
І де щодня твою вбивають суть,
(І не лякає навіть суд Господній).
Де правді народитись не дано,
Добро наївне прихистку шукає…
А всім буває просто все одно…
...І це вбиває…

Не склалося, не сталося. Іди
любитися у слові, як у сіні.
Усе було від березня осінньо.
Усе було. Минулося. Сліди
від ніг, від рим, від білих сторінок –
ніщо давно, бо наклади куценькі…
(Перечепився в дверях, німбом дзенькнув,
спинився, і прискорив знову крок…)
Не склалося. І добре, що нема
ні вибору тепер, ні перебору.
Усе оте було в погідну пору
для нас обох. А спогади – туман.

Розірвано думки дрібним пелюстям,
Загублено у вирі сподівань.
Невтішно розридаюсь, помолюся,
Покірно перед вічністю схилюся,
Притихну, наче вітер серед бань.

Зомлію, ніби сонце полудневе,
На вишитій недолею тахті,
Допоки спочивають вишні леви
І храму не руйнують болю реви,
Де екзорцисти мешкають святі.

Кайма золи на рушниках безсоння,
Причинність і знемога - темний крій.
Пророцтвом оглашенного бездоння
Сивіє осінь, знову з підвіконня
Летить розірване пелюстя безнадій...
(18.05.13)

1
Не був давно я в Києві.
А це
Поталанило –
Їду до столиці,
До Либеді, Почайни, Щекавиці!
Квітневе сонце, мов яйце-райце
Казковопречудової жар-птиці,
По небу покотилося…
Ось-ось
Докотиться до сивого Славути,
А я – за ним услід,
І не заснути
Мені в дорозі.
“Бути чи не бути…” –
Гадать запізно:
Все мені збулось,
Що мріялось і марилось в нужді,
На маргінесах долі
Патріоту
Держави української…
(Достоту
Вона постала,
Як її “вожді”,
Без відома Всевишнього Судді,
У мене вкрали –
Претяжку роботу
Моєму серцю задали тоді!).
Нічого – я роботу цю роблю:
Ненавиджу вождів кучмоголових
І після каш пшоняних і перлових
Ще більше Україну я люблю,
І на щоденних політичних ловах
Їх на брехні безсовісній ловлю.
Це так, до слова – дріб’язок…
А втім
Я їду до столиці у надії,
Що віра мною знов заволодіє,
Що увійду я в український дім,
Що станеться святкова ця подія
В житті, давно безвірному,
Моїм.

Я всі твої святині обійду,
Мій Києве,
В соборах помолюся
За світле майбуття,
Не побоюся
У Господа спитать,
Чому в саду
Вкраїнському
Плоди
Чужинці
Трусять…

Я до столиці їду,
До Дніпра,
До друзів,
Що не зрадили й не зрадять, –
Нехай вони по щирості нарадять
Уміння, і терпіння, і добра...
Ці якості нітрохи не завадять
В цю пору,
Коли йде нечесна гра.

Я їду до столиці…


2
По Києву ходжу – не впізнаю
Мою столицю: стала чепурніша,
Але – чужіша (жалем переб’ю
Мажор свого захопленого вірша),
Чужіша й холодніша, ніж була
Ще донедавна (затишна і славна),
Якась, не по-вкраїнськи, марнославна,
Немов саму себе перебула
Заради європейськості,
Бо скрізь,
Куди не глянь,
Маркетинги і шопи,
І ти туди з копійкою не лізь,
Хохлюго, – не доріс ти до Європи!

А я туди й не лізу…
Обійду
Прадавні храми –
Богу помолюся,
На Бесарабці пивом похмелюся,
Посиджу в Ботанічному саду;
Широким помилуюся Дніпром,
Постоявши на кручі,
А по тому
Полегшено зітхну
Й гайну додому,
В Луганськ,
Де лихо бореться з добром
Справіку,
Де Європи ще нема,
Хоч також є маркетинги і шопи…
Ми – Азія,
Орда глухоніма,
Нам повзкома ще лізти до Європи!

Прощай, столице!
Я тебе люблю
Колишню,
У житті моїм – не лишню,
І до кінця любитиму колишню,
Тамуючи сльозу свого жалю.


3
Я повернувся з Києва додому,
На маргінеси тихої біди
В глухім куті,
І змив триденну втому,
Набравши повні пригорщі води
Холодної…
Скінчилися пригоди
Веселі та печальні
Мандрівні –
І вже чекати слушної нагоди,
Аби ізнов поїхати мені
В столичний рай.
Чекатиму терпляче,
Допоки не увірветься терпець…
Своє життя, воістину собаче,
Зведу оцим терпінням нанівець.
(Люблю столицю – мрій моїх світлицю –
Ще з юних літ,
Коли відкрився світ
Заобрійний,
Коли мені, щасливцю,
По силі став пташиний переліт
Із будня в свято.
Святощі столичні
Мою снагу потроювали знов,
І на собори я моливсь
Величні,
І відчував до Господа любов).

А що в Луганську,
Що мені в Луганську –
Ні родичів, ні друзів –
Самота…
Мій приятель останній,
Пиху панську
Прибравши,
В інших вимірах вита.
А той плюгавець,
Що мені в підметки
Ніколи не годився,
Нині п’є
Нектар богів
І в пазусі поетки
Шука натхнення втрачене своє.

Я втік би звідси,
Та куди –
Не знаю,
Ніде для мене берега нема…

Не раз іще столицю я згадаю,
Не раз іще заплачу крадькома.



2002

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слові,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію...

Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.

Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б пророчистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй...
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй...
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.

о моя багіро богине нічної варти
очі твої пустельні спалять мої сади
хижі твої обійми вже не відпустять вмерти
вже не відпустіть жити… милостині не жди …

о моя весталко храмового повійства
в решеті скиснуть вина звурдиться молоко
тихо зачахнуть діти нашого перелюбства
викохає неволя вільного – хижаком…

о моя готесо із опіками від ранків
нас не спасе розлука не порятує час
… лоно Ізида гасить кров’ю моїх останків…
я розіпнусь лозою – я відспіваю нас…

Частина 1 (лірична)

Так раптом сала закортіло...
Чарівна, довгождана мить,
Коли своє охляле тіло
Візьмешся салом підживить!

Як часничок пахтить казково!
Як перчик манить звіддаля!
Перлинка солі знову й знову
Язик і душу звеселя!


Частина 2 (практична)

Цю справу ставимо на рейки.
Купуємо кіло корейки,
Шпигуєм добре часничком,
Лавровим ламаним листком,
Втираєм потім звідусіль
Ще перець, паприку і сіль.
А щоби краще йщов процес,
Помастим зверху майонез.
Після такої підготовки
Хвилин на сорок - у духовку!
Гостей покличемо побільше -
І сало вийде ще смачніше!

Чорнозем під ногами і Небеса вгорі…
Розумні, працьовиті і хоробрі,
Почухують потилиці три богатирі
І дивляться з надією за обрій.

2013

Під сонцем вигорають трави,
І пахне стиглими житами
І пилом від доріг.
Із року в рік усе те ж саме,
Неначе код мега-програми,
Крізь сто віків проліг…
І все, здавалося, й так буде,
Природа, в ній – царями – люди,
Оманливий сей вплив…

А я ніколи не забуду,
Як ти тримав мене за руку
Й зі мною говорив…
І серце тануло із криці,
І ті останні полуниці
Втридорога і більш…

Весна сьогодні у столиці,
І я у жінки-жартівниці
Купую ягід ківш…
Вони зростали там, під сонцем,
Південних вітрів і околиць,
І прибули сюди, неначе
Ті заморські гості,
А я у спогадах…і досі…
Живі вони…зажди!
Ти підіймав кумедно брови,
Підморгував, мовляв, готова,
А я…боялась все…
І тане серпень вже медовий,
Під сонцем я, тримаю слово,
І знаю, що прийдеш…

Відшукаю у втратах — здобутки,
світлозору любов — у сльозі,
незахмарене щастя — у смутку,
скалки сонця — в покутній грозі.

Перейду через брід часоплину,
де підступна, щомиті нова,
нерозгадана зав'язь хвилини
на долоні буття дозріва.

Відшукаю тебе — тільки мушу
відмолити покутні громи...
Забери неошукану душу
і нарешті мене обійми.

Сандал, рахат лукум и горловое пенье.
Я для неё смешон, руглив и не еда.
Её надменный бог не выжил в воскресенье.
У ней в зобу меж ног - Босфор и лебеда.

У ней меж ног горит весь ветер перекрёстков,
Забытый, словно боль, и громкий, точно жесть.
Одежды шелестят невесело и хлёстко,
С собою не ведут, как будто и не есть.

Не я тебе кармен и ты мне не лжедмитрий,
Не весь наружный мир хмельной мадам Клико.
Танцующей стопой написанное вытри,
У века на часах живая нелегко.

Доселе невредим, в зарницах многоточий
Надеясь попадать в пышнейшую из свит,
Собрался бы стучать,
Но спит царица ночи:
Не покладая губ, восторженное спит.

2013

***
Трояндоквітно розпочався день,
В душі Бетховен прозвучав, як завше.
Хтось під вікном із нотами пісень
Схотів життя розвеселити наше.
Комусь не шкода лічених хвилин,
Йому, мабуть, немає що втрачати,
Він ходить світом, наче блудний син,
Усе що вміє – з ніжністю співати.
Ранковий проблиск ще одного дня
Із Вічністю підтримує розмову.
Життя іде… Що мить – то все життя…
Мелодія звучить все знову й знову…
2012

День із подихом кропиви
Затягнувся... Здається роком!
Живете як без жалю ви
Попід небом святим, високим?

День зі смаком людських турбот
За спочинком та миром тужить.
Так багато довкруг скорбот,
То чому ви такі байдужі?

Всюди біди, хоч очі мруж -
На коліна стаю в покорі.
Як торкнутися словом душ,
Коли душі безмежно хворі?

20.05.2013р.

О, дякую Тобі, Єдиний Боже,
За те, що Ти в житті для мене дав!
За те, що я живу, а не ворожу,
І славлю Віру у якій зростав.

Я, дякую Тобі за день і ранок
Вже пережитий тут, на чужині,
За думи, що пливуть над рідним Сяном
і сни, що сняться кожен день мені.

Я дякую, що рідне слово лине,
Яке народ так вірно стереже,
І для моєї неньки України
Благі надії й мрії всім несе.

Бідні , бідні українці!
Скільки нам іще мовчать?
Візьмеш томик український,
То без сліз не прочитать...
Катерину москаль кинув,
Роксолану взяв султан.
Ми до «старшого», за тином,
Захисти, царем будь нам...
Нас дістали уже ляхи,
І татари і жиди...
А ми ходим сіромахи,
Як німії, як кроти...
Розповзлись всі по підтинню
Хто на захід, хто на схід...
Козаки в одній свитині...
Та й давно пропав їх слід...

Побираючись все ходим
Зрозуміти просим нас...
А щоб взяти шаблю з ножен?
Та й запроданців по рожі.?!!...
Вже пора! Настав той час!

2012

Носились по желтому полю во ржи,
Не зная преград, ни межи – козаки…

Малиновый стяг и хоругви в степях
И лошади быстры, блеск сабель в руках…

Есть сила и слава родной стороны…
И стрелы ордынцев еще не видны…

Мелькали века, и менялись вожди.
Вот век перемен, и покоя не жди!

Опять революций кровавый террор…
И правят страною бандиты и вор!

Трехцветный накрылся кровавым рядном
Мелькнул синежелтый забытый давно.

Тонуло в крови всё, всплывало во лжи!
И молча брели все к провалу во ржи…

И вновь поворот –разворот и путь вспять,
И новый «Максим» продолжает стрелять!

Майданы окрасились в радуги цвет,
И каждый гетманчик глаголит ответ…

Флаг белый, оранжевый…сдали в утиль…
Страна голубых марширует в пути…

Всегда леденцов не хватало на всех…
Осталось народу топор…или смех…

Ю.В. 2012

Сквернословить сквер не смел,
Видел он величье дел
Всех кто, походя сидел
Отдыхая в нем от дел.
Он молчал, он не гудел,
Он листвой не шелестел…

Притаившись тихо ждал…
Мэтр придет? Или устал?
Ведь давненько не видал…
Вероятно, он чуть сдал,
Уже с тросточкой гулял,
Шляпу же свою не снял…

Сквер был рад ему всегда.
Дождь ли солнце не беда -
Покрывала всё листва.
А фонтанная вода
Привлекала всех сюда.
И светлели здесь глаза.

А сегодня, что за бред?
Он прожил почти сто лет
И не видел эполет
караульных, Боже – нет?!!
Мэтр покинул белый свет?!!
И какой же в сём завет?

А он проще репы две,
Пока жив, то все тебе!
А упал – тебе вдвойне!
Правда снова лишь в вине...
В жизни всё, как на войне.
Не стрелял, - свинец в тебе...
Мэтр всё знал, как знал ТевьЕ…

24.07.2012 Ю.В.

А жизнь сложилась!
Сложилась изначально.
Хоть были, вероятно, и печальны
Страницы жизни.
Это уже в прошлом…
Теперь все устоялось,
отстоялось,
в общем
Живем…
творим…
не ропщем…
наверно позабыты проходные роли…
а может не было таких!?
за это доле
опять благодарить не устаёте…
и так от роли к роли вы идете
по жизни…
и кино,
спектаклях…
но что-то все ж теряется…
по каплях,
как будто бы Шагреневая кожа
в размерах уменьшается!
Но что же!?
И жест,
и глас,
и блеск глаз...
тот же!
Слеза послушная сверкает
В лучах юпитеров…
стекает,
Увлажняя лёгкую небритость…
И в шелесте партера растворяясь…
Себе вы говорите –
Не раскаюсь!
И не хочу судьбы иной!
Здесь мой Ковчег!
и в нем я Ной!
Да, вы из Могикан – последний!
По праву же, как принц наследный
Сей театральный оседлали трон…
И ваши роли – камертон
Коллегам младшим и не только!
А сделать еще надо столько….
Вы, - не жалейте ни о чем.
Пусть злеет зависть – вы причем.
И не судите себя строго!
Ведь вы Актер,
Актер от Бога!...
2012

В туманной шляпе
осень
молчаливо
игриво смотрит невпопад
на листопад
и свет прибоя
лунного
гобоя нота низкая
во сне
приснилась мне
и я в объятиях мечты
всё жду покоя
но грёзы из тумана
в слезах обмана
в ожиданьи чуда и
покоя
не дают
и хороводят
прошлые года
особенно с утра
когда ветрА не спится мне....
не спиться б мне....
уже не снится мне синица
и даже ворон
не говоря о журавле
в тепле он нежится
вдали
от берегов родных
нам только перья
оставляя
улетая
и осень в зиму
превращает
немыслимый круговорот
ворот земных
совсем не рая
и по колена мы бредем
идем по снегу
догоняя вчерашний день
а он уже в тумане
там где-то ёжик
точит ножик
нарезать чтоб ольховых веток
и звёзды сосчитать
читать с Невинным до утра
полночный манускрипт
ночного неба
и ждать
пока наполнит Геба
бокалы терпкого вина
и не вина
твоя
моя
что не мечтаю больше я
о пне
что по весне
не распустился
забылся
в уголок забился
затаился
скорее просто развалился
и светит фосфором во мгле
возможно
мне или тебе
не все ль равно
когда темно
и жутко на душе и сиро
кто свечку впереди зажжет
и сиротливо подождет
твой неприход…
свеча сгоревшая нетленна
она выводит всех из плена
корысти
страсти
темноты
её пример к себе примерь
возможно наконец поверь
что смысл бытия лишь в том
чтоб не сгореть
за зря
как тля
а осветить кому-то
дом
кому-то может новый
том
гусиное перо что пишет
а не осветит
кто услышит
или прочтет?
и будет
Пушкин
Пущин
без маяка не отличишь
почёт ведь делает поэтов
из дилетантов –дуэлянтов
не всем конечно так везёт
и если к речке занесёт
да ещё к Черной…
то попал
пропал
но глория всё ярче
светит…………………
Ю.В. 14.02.2013

Замерзают коты на улицах!
Замерзают собаки в будках!
Безразличье у всех на лицах,
Отморожены все как будто!
Парадокс не в зиме, не в стуже,
Ведь и в зной замерзают души.
А маразм всё крепчал и туже
Закрывал всем глаза и уши.
Стало модным – сердца из стали!
Стало брендом – сваровски в душах!
Милосердье давно распяли,
А котов, как и раньше душат…

2013

Знов насувається зима.
Не синьо-біла,
Та – від помаранчу
Вся згоріла…
Якого кольору тепер
Чекати всім нам від природи?
Кому співати будуть оди?
Що обіцятимуть в четвер,
Після дощу?
А сніг впаде…і знову все накриє,
І знову все покриє!
І ми лиш згодом, на весні
Побачим знову ті ж граблі…
І разом ми на них наступим…
І потовчемо воду в ступі…
Та й заспокоємось…дурні.

2011

На кожному каналі шоу час.
Хто найчесніший є у нас?
Як риби свіжість є одна.
Так правда- є, або нема…

***
Я вірив, вірив – вже нема
Ні віри, а ні сподівання.
Прийшли коти, в меду вуста…
Не діждем ми їх сповідання.

2013

...І на майдан всіх привели,
На прапор Віру підняли.
І страшно їм було та зимно.
Їх зігрівав вогонь сердець.
Простих сердець. Тепер їм дивно…
Тепер нехай їх вхопить грець,
За зраду, за такий кінець.
За те, за що боролись…
А що тим людям віддали!...
Хай би самі та й накололись!

Вот пёс, вот будка, он доволен
Корыто полное еды
Своим хозяином неволен
Ну так и что ж? Ведь нет беды.
А то что цепь за псиной скачет
Шаг вправо, влево – не моги
Он о свободе не заплачет
Не отгрызет себе ноги
Есть жалкий кров и черствый хлеб
Свобода по цепи гуляет
Вот стадо загоняют в хлев
И хлев тот, псина охраняет!
Ему плевать, он тоже скот
Не разорвет грудиной майку
Он открывает вялый рот
Чтоб проглотить свою лишь пайку…
Придет хозяин иногда
Почешет за ухом, погладит
И тут же сразу, сносака
Под дых с улыбкою зарядит…
Не расслаблялся, чтобы пёс
И не скулил на небо глядя
А службу, чтоб исправно нёс
И на лужайке чтоб не гадил…

2013

* * *

Так, відкладаючи щастя на потім,
Наймити вічні грузнем в роботі.
В сьомому, в сімдесят сьомому поті.
Наймити вічні, здохнем в роботі.
Щастя — колись-там.
Щастя — на потім.

Так, відкладаючи ніжність на завтра,
Недоціловану уст наших ватру
Гасим. На попіл. Кохання нездари.
В ніжність — як в море! Сьогодні! Зараз!
Завтра — не знаємо — чи не запізно
Буде для того, кому оця ніжність.

Осене! Осене! Сонцем займись!
З буднів безликих рвонися увись
І, осіянна, нарешті навчись
Не відкладати життя на колись.
Хай ми ще встигнем,
Хай нам ще вдасться
Пристрасть і ніжність,
Життя і щастя!

2007

злива скінчилась а ми починаємось заново
ми починаємось знову і знову щодня
скрапує з даху небо туго захмарене
що йому ритм коли музика йде навмання

що йому рухи планет такі злаго́дженні
ночі у ночви травневий доточує сік
і потягне запряженими підводами
сизий світанок із бузинових рік

сизий світанок що нашими снами освячений
неспішно розгорне нового завтра сувій
трішечки ближчим стане наше побачення
й моє майбутнє в гарячій долоні твоїй


23.05.2013

Життя на мілині,
Звичайно, спокійніше.
Та глибини мені
Не вистачає... Тиші!
Бо гамір суєти,
Неначе ворог лютий,
Все не дає дійти
До істинної суті.
2013р.