В думках слова, котрі не розіль'ються
Не впадуть тушшю на сухий папір
А все тому, що люди посміються
І полетять каміння в чужий двір

Я буду сам себе потихо лікувати,
Не дам закрити серце на замок.
Мені не треба війни вигравати!
Моя борьба, завершиться у строк...

Я битись буду поки я живий
Бо душу дуже легко осквернити
Загартуватись треба поки молодий
Щоб потім по життю достойно жити

***
Вона пішла забувши вернути ключі
пішла як сніг…
сніг що випав весною
і буває вона вертається у ночі
коли я сплю
й лягає поруч зі мною...

І я відчуваю запах її волосся
тепло її подиху
чую серця биття
згадую як мені важко з нею жилося...
але з нею принаймні я відчував життя...

А зараз всередині мене панує відлюдність
зараз всередині мене спинився час
без неї моє існування – формальна присутність
бо яке може бути життя де не має… «нас»…

Її нервозність і втома…

все…

нарешті спочила…

спокійна і нерухома…

Тепер її ліжко - могила.

Священик сказав - вона вдома -
навіщо він бреше
я ж знаю
це ж ясно як аксіома
таких не беруть до раю…
М.Філдман

Деревієм і м’ятою пахла наморена сутінь,
Догорав над рікою полишений кимось вогонь…
Ти сьогодні хотіла про нього назавше забути –
А натомість молилась - за змучену душу його…

І до ночі бродила стежками гарячого серпня,
Розгортала руками вологий оспалий туман,
Щоб нарешті збагнути: кохання буває нестерпним,
Але іншого в тебе - на жаль і на щастя! – нема…

09.08.2013

А літо знову
Ставить на зеро
І пише вірші
До самого рання,
Молодика золочене перо
Вмочивши
У чорнильницю смеркання.

Пусти мене.
Хай буде все, як є.
Піду сама
По долі гостролезій -
І заболить мені
Ім'я твоє,
Мов чорні стигми
Білої берези.

І аж тоді,
Коли твоя душа
Мене відпустить і забуде тихо,
Програвшись
До останнього гроша,
Заплаче літо
Осені на втіху.
12.08.2013

Земля одягне і озує,
І обігріє й нагодує -
Вона, як добра, щедра мати,
Що ладна дітям все віддати.

А ми здебільшого байдужі,
Хоч гарні, викохані, дужі
На материнських її благах,
Та на життя суворих вагах:

Ми за усе добро не платимо,
Бездумно блага її тратимо,
Для неї усього жаліємо,
І мудро жити не уміємо.

Шкодуємо землі любові,
Мозолів стертих аж до крові,
І ласки, ніжності, турботи –
Не платимо ми за щедроти.

Вона усе ще нам прощає,
На нерозумних зла немає,
А нам би вчасно схаменутись,
До неї серцем пригорнутись.

04.05.2012р. Надія Таршин.

Дитячий сон свій пам'ятаю досі:
посеред ночі сяє золота
безмежна нива, міниться колосся,
мене промінням чистим огорта.

А у очах моїх відбились зорі,
барвисті райдуги і чарівні вогні,
так близько-близько небо неозоре
і ніби щось нашіптує мені

Я лиш одна, але страху немає,
і я ступаю сміло на межу,
в долонях, ось, надію я тримаю
і в серці віру ревно бережу.

А там таке ще досі все незнане,
І кличе, зве, манить мене, малу…
Я пронесу цей спомин крізь тумани,
через життя, через років імлу.

А наді мною небо неозоре,
і я стою без страху на межі,
і знову райдуги, і знову – тихі зорі,
в руках надія, віра – у душі.

липень 2013 р.

О, здраствуй, друже-дощ, я так тебе чекала,
Коли постукаєш ти у моє вікно,
Я кожну хмарку в небі рахувала,
Тебе я зачекалася давно.

Не думай, не заклякну від розпуки,
в кімнаті не сховаюся за склом,
а для обіймів простягну я руки
і для цілунків підніму чоло.

І я сміюсь, як і раніше, бачиш!
Лиш на щоках від крапель мокрий слід,
а ти питаєш знов, чому я плачу,
а я від щастя плачу, не від бід…

вересень 2013 р.

Холодна й слизька
мерзенна
й волога
гадюка
міцніше затягує
вузол
Неміч
паралізована
і-тільки
супроти лабет

Втікай!
у тисячах нір мільйони щурів
тремтять
і ти тремти!
і не зважай
дивися на мене крізь плівку
ганьби

...у квітах паперових причаїлася
влада вогню

і я боюся
спокуси
схопити меча
Нерви обвуглені гнівом
тріщать!

Неправда на троні
відбитком вселенського
зла
диктує ворожі закони

лицарі сплять
сон їх-хиткий
червоні заграви сняться

гадюка сичить блювотою
синьою!..

Якшо ти не з нею-
ти ворог!
Катівня кує залізо розпечене
тілу й думкам
тобі і мені
І грудям натомленим,
неньчиним

Часу замало...
А вибір-один...

Не зрадити очі дитини

Ў вайну я бібікі не біў.
Сумленна справу я рабіў.
Біў бізуном, ледзь не здыхаў,
хоць ў Аўшвіцы, хоць ў Дахау…

2012

Заходило Сонце поволі,
не стримало щедрість долонь:
прикрасило коси Тополі
найліпшою з ясних корон,

гніздечко в гіллі її звило,
неначе жар-птиця, жар-птах.
А в листі дірки пропалило.
І Хмара, як сито, в дірках.

Заходило Сонце неспішно,
ще граючись, всім залюбки,
бочки нарум’янило Вишні,
Черешні нам’яло бочки,

Хлопчиську вручило наснагу,
Малині – по вінце - смаку,
щоці Абрикоси – засмагу,
засмагу дало й Огірку!

А Хмарі, що дійсно насилу
на землю дощі наверта,
стрибнувши з розгону на спину,
ледь-ледь не зламало хребта.
І знову мені без упину
питанням дурним набрида:

чи завтра, як ранок подужа
пітьму, ми на небо підем,
чи завтра повернемось, друже,
в цей біло-блакитний едем?

Ні, Сонцю, не схочеш просити
пробачення в Хмарки й Дощу –
за партою день весь просидиш –
гуляти тебе не пущу!

2003

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь?
Вони надто вже схожі
на перетині днів.
Їх об'єднує сонце,
що у зоряні коси
заплітає надвечір
пасма жовтих вогнів.

Час не знає утоми.
В межах вічного плину
обертає планета
наші мари і дні.
Ми – піщинки безкраю
на долонях припливу.
Ми живемо насправді
чи в магічному сні?

Час не відає болю
і осінні зажури
переповнюють тлінню
цю ріку забуття,
набігають на берег,
підмиваючи мури
постарілого в осінь
золотого життя.

Час не вміє додати,
лиш відняти й забрати
і розвіяти пилом
у вселенських степах,
де людина, як всесвіт –
його можна впізнати
по розкритих назустріч
усім болям очах.

Час приносить сум'яття
в установлені рамки
особистих уявлень
про життя і про смерть.
Вічність грає у мрії
і проводить у дамки
не блакитне безсмертя,
а людську круговерть.

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь
і багряними днями
обрамляє наш путь,
одягає світанок
в чисті зоряні роси
і курличе у небі
про земну нашу суть?...

В пароксизмі
Як у призмі
Видно різні
Кризи грізні.

Можна часом
Для прикраси
Вбити словом
Випадково.

Мальовничі
На горищі
З павутиння
Сотворіння.

Та не слово
Біль черговий,
Лютий морок
Все ж не ворог.
2013

В бокалі закипає "Джаніке",
дружина з ліжка муркотливе: "Хочу".
Я римам оголошую пікет,
до боку ямби! Все, міняю почерк.

На двох не стане, ну хіба що ріж.
Сьогодні, Музо, я тебе покину.
Не напишу посеред ночі вірш,
а "почаклую" з жінкою на сина.


28.08.2013р.

Коли серце моє у мені омліває,
Коли ворог у мене таємно стріляє,
Я до Бога від рання в молитві взиваю:
Своє серце і душу Йому довіряю!

Ніби спрагла земля без води—моє тіло…
Може все в мить одну розлетітись, як пара.
Не врятують мене добрий намір і діло.
Ти потрібен мені! Я безТебе—примара…

Я сама не зійду на цю скелю високу.
Не здолаю стіну, щострімка й прямовисна.
Ніби в пастці… Сльозою заповнене око,
Бо я бачу, як біль звідусіль мене тисне.

Я сама не здолаю укріплень ворожих,
Бо сама я не маю ні сили, ні вміння.
Але Ти! Мій Господь! Моя сила й сторожа,
Перемога моя, і надія, й спасіння!

Те, що бачу—дочасне. Просвіти мої очі!
Хто я? Плід соковитий? Жмут сухої трави?!
У хворобах і болях доживати не хочу.
Ти по Слову Своєму мене оживи.

На Тобі я стою. Бог мій—Скеля Найвища!
Світлом Слова крушу безнадію і страх.
Не здола мою віру підступний вітрище.
Восхвалю Тебе, Боже, у вічних віках!!!
22.01.2013р.

Каже вчитель учням в школі:
- Вам не сором, діти?
Мої нерви, мої сили
нині пожалійте!
Через те, що я кричу тут
на якусь дитину, -
Вмить нервові всі клітини
в мене швидко гинуть.
- То на краще, - каже учень –
я тому й стараюсь.
Нащо вам оті нервові?
Хай собі вмирають.
Годі вам про ці клітини
думати постійно.
Всі нервові хай вмирають, -
лишаться спокійні …

У прикрий час, у час біди,
коли один лиш крок до зламу,
ти душу змучену веди
до Богородиці, до храму.

А там у тиші помолись,
щоб залишила мла тривожна
і чистій силі поклонись.
Тобі поможе Матір Божа.

Тебе покине чорний біль
і ти очистишся душею,
бо вище всіх життєвих зіль
та, що постала над землею.

Та, що вернула віру в світ,
по смерті прахом не спочила,
а вознеслась за Сином вслід,
у нього взявши білі крила.

Коли душі вселенська туга
Сльозою п'є ясу очей,
Нема ні подруги, ні друга,
Аби зцілити недуг цей.
Не в змозі дати батько й мати
Відраду серцю в тій порі,
Якщо боліти і страждати
Йому поставлено вгорі.
І звідтіля ж приходить поміч
На відчайдушний окрик твій,
І повертаються знайомі
Утіха, мир і супокій.

28.08.13

грай барабане літо ще так пече
люди наскельні тануть і йдуть з печер
море ковтає море для них як рай
грай барабане грай барабане грай

грай барабане дужчає шум піску
ще не здирають дюни з хребтів луску
хамелеони гріють на сонці сон
і відступають тіні із мертвих зон

грай барабане настрій мусонів – вест
в небі ночами сходить Південий Хрест
грай барабане плюскіт чужих пірог
щойно скидає перше хрипке перо

На карті пристрасті – джерела меду,
Жагучі ласки – гейзери пустель.
Це власний рай… омріяна планета…
Де плід наш заборонений росте.

На карті насолод – тіла-рельєфи,
Очей озера із прозорим дном.
Жага веде у ніч, як в давні міфи,
Де із небес зірки течуть вином.

Серпом блискучим косить місяць тишу,
А ніч гаптує шовком почуття.
На скелях снів сонети вітер пише,
І кожне слово – в такт серцебиття.

І дихання палке відчують зорі,
Із чаші ночі розіллється шал,
І стане неосяжним диким морем,
В стихію медом увірветься шквал.

Золотив ранок роси отави.
Вітер нанизував їх на нитку.
І те намисто золотосяйне
Леля вдягнула на жовту нагідку.
Сонце яріло : яка вона гарна,
І намистини розтануло марно...

2013

То не варте й гроша.
Паперова душа -
Легко рветься
І легко згорає.
Від кайданів земних
Утікає вона,
Літачком паперовим
Злітає.
Чи метеликом синім
У вирій летить,
Стукне крильцем об скло
На прощання.
Ще наснилось вночі -
Будеш жить-не тужить,
Та розтанув той сон
На світанні.
Ось кораблик з газети
Долає струмки,
Разом з ними
У річку впадає.
Десь на березі Інду
Чи Гангу-ріки
Вже на нього
Рахмани чекають.
На облавку -
Одна непримітна душа
Салютує усім перехожим,
Та не бачать її -
Їм у світлі яснім
Той кораблик здається
Порожнім.
То не варт ні гроша.
Побіліла душа,
Букви вицвіли,
Зблідли світлини,
Щезло диво життя -
Так веселки дуга
Тане в небі
Погожої днини...

Йде Персефона в темряву Аїда...
Сльоза Деметри сковує мурах…
Принишклий Серпень пише заповіти…
Час пертурбацій – в змішаних лісах.

Клубочиться туманище імлистий…
Холодні роси – Сонце у печалі.
Неквапно жовкнуть липи серцелисті.
Летять зозулі в золотаві далі...

Пелюстя вкрило тацю й сир овечий.
Борвій дарує сіро-бурий батик.
Аїд цілує Персефоні плечі –
І гірко плаче безутішна мати...

Кукурудзиння не гамує сльози.
Мо`, їх осушать мох і павутина?
Кружляють вірші-ґави...
Мовкнуть оси.
Мине півроку – Персефона злине!




2004-2013

Світ, здається, змінив темп,
І у сутінках ось зупиниться,
Все, що є, то колись мине…
І дарма, що солоні вилиці!

Щастя, горе, любов - гай-гай!
Якщо час – обійми долонями,
Якщо доля – тримай, тримай,
Бо за мить, не дай Бог, стороннії…

Не зупиниш, не здоженеш,
Соломон був правий, минущою
Є ця мить…а тому, уперш
Попрощатись, спинись…в припущеннях.

Світ, здається, змінив темп,
Сонце неквапом ниць котиться…
Все мине, і ось це мине…
На околицях…на околицях…

Шукаєш у собі сили, щоби видихнути усе.
Останні хвилини літа, спідометр на нулі.
Розпочато зворотній відлік і відстань втрачає сенс,
Коли звужується світогляд і світ маліє.

Тільки кава і джаз. Тільки серце не б'ється в такт.
Обривається нитка. На долонях краплини поту.
І загублено час. Видихаєш, та все не так.
Видихаєш навічно. Залишаєш на пам'ять дотик.

І той дотик горітиме скільки стане снаги.
То надії лампадкою, то волошками у полях.
І залишиться рідним, неторканим і нагим,
Ніби право на помилку, наче невідворотний шлях.

До тебе білокрила доторкнусь
Відчую радість втомленого серця...
Коханням я для тебе обернусь
Нехай воно вогнем у жилах б*ється.

Лебідонька моя, моє життя
Дарую пристрасть тобі невгамовну...
Ми разом полетимо в забуття
Відчути силу почуттів невтомну

Одійде скоро літечко тихцем,
І листя посвітлішає на вітах.
І осені замислене лице
У золотавій посмішці розквітне.

І затремтить від холоду вода,
Багряні коні – до кабріолету –
Щемливий серпень віжки передасть
Вже Вересню – мрійливому поету.

Він у човні натхнення попливе,
Осяяний медових віт волоссям…
Іде пора душевних одкровень
І музики глибокої, як осінь.

25.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Дажбогів гай, Конча Озерна - Київ.

Ти ще й досі з епохи Відродження,
так палко чекаєш народження
нового Петрарки чи Шекспіра,
що інколи віра – стає життям.

В тобі є щось від жінок Леонардо,
личать плаття кольору бордо,
а волосся пахне м’ятою і миром,
щиро хочеться назвати тебе святою.

Ти могла б переказувати Декамерон,
стати обличчям церковних ікон
у римському соборі Святого Петра.
Ти – та, котра народилася самотньою.
2013

Я прочитав твої вірші.
Кажу відверто: -Не пиши
Про небо, що вивуджує сонце.
Про сонце, що вивуджує небо.
Їх незвичну рибалку
Краще пристосуй до себе.

Залитый солнцем подоконник.
Ты - Краска с кисточкой в руках.
И, словно ты, листая сонник,
Опять гадаешь на бобах
И запахе кофейной гущи,
И мысленности вездесущей,
Что успокаивает страх.

Ранок, свічки, кришталеві Лики...
Стоп. Не так.
Це наші бліки,
Це вранішній світ надій,
Це погляд, той - що живить душу,
Як травневий дощ оживляє сушу.

Та пережите - не конверти
Ще не прочитаних листів.
Від землі відірвись
Замрійливо, легко,
І руками торкнися вись...

Хочеш щастя до болю?
Не нарікань і ниття?
Хочеш бути Собою?
Будь... і живи життя,
Щоб не прожила, немов небудьком,
з чужим обличчям каяття.

2013р.

Я рахую в небі зорі,
Знаю, хто живе у морі.
В рюкзаку лежить букварик.
Мамо, я уже школярик.

27 серпня 2013 року

Пахне димом і паленим листям:
літо всохло між сотень безмеж.
Кажеш, досить уже про сумне,
а гірчить між думок, як навмисно.

Пахне зливою й мокрим дахом:
восени небо завше тече.
Кажеш, годі за пройденим плакати,
А воно, як навмисно, пече.

Пахне болем (хоч біль не пахне),
звичним ритмом пустих образ.
Кажеш, ранок: вставати пора,
як навмисно, ще хочеться спати…




27.08.2013

я прийду до Вас, Марино, розповім про марну славу...
принесу коштовні вина – ваші виплеснуті рими...
запитаю чи поету є у Бога сад без звуків
чи проходить через море нетутешня паралель...
я прийду до Вас, Марино, вранці на киплячу каву...
принесу рибин і хліба – моря й степу мого Криму...
поцілую Ваші тексти і сухі робочі руки
і ми підемо чудесні у небесний Коктебель…

Сутінки спадають сиві
Спогади снуються сині
Суне сумнів самотою
Смак сурмянить сліпотою

Сніг сипне стежками скоро
Сповіддю спадуть собори
Сіном снить сліпуче сонце
Спекою сріблиться стронцій

Стежка стелить споришами
Світ спішить степів слідами
Серпень співаний словами
Серце стогне сутінками
2013

Сутінки клубочаться туманом,
Мороком народиться світанок,
Тиша зачаровує чеканням,
Мов легкий гаптований серпанок.

Зазоріє мить - солодка згуба,
Звідана сподівана заграва,
Зведена стіна - питання руба,
День новий - нова війна без правил.

Полум'я поглине сподівання,
Попелом зітліє вперта спека.
Може марні навіть намагання
Сутінки змінити на безпеку?
2013

Чи то сонячний сяє ранок,
Чи лунає весняний грім -
Вийди, мила, на світлий ґанок
У мереживі слів і рим.

Подивись на цей світ осяйно,
Всіх позбудься земних тривог...
Буде добре все, буде файно -
Бо, напевно, так хоче Бог.

Бо так бути завжди повинно -
Щоби серце не краяв щем,
Опустись на мої коліна,
Похились на моє плече.

А як віхола зла нагряне,
Над планетою засурмить -
Ти збереш мене, мила, рано,
Поцілунку солодка мить...

І в далеку піду дорогу,
Щоби світ і тебе спасти.
Буду вірити в перемогу,
Знаю - вірно чекаєш ти.



2013

Пародія

Я господáрна дівка,
є в мене лавандівка –
настоянка з лаванди,
файнезна що капéць!

Хоч тричі причащайся –
і не болить голівка,
а ще слова викрикує…
повчальні, хай їм грець!

Лікую півмістечка
(ще й військо недалечко)…
Дрібнесенько дозýю –
всяк лікуванню рад!

Не допоміг би милий?
Не вистачає сили –
лавандомедсестричці
потрібен так медбрат!

Залікували б “рани”,
приготували чáни,
поставили на ноги
лавандо-вояків!

Настоянка іскриться!
Я файна молодиця?
Скажи, лавандобратику,
а ти таку хотів?


27.08.2013

Воткнутые в иголки из черемши,
Белые нитки закончились. Нечем шить.
Там, где позёмка отроду не мела,
Нечем закончить набело все дела.

Сколько ни выводи ты закон простой,
Сколько залётных планов на бу ни строй,
Мол, в этом бу мы те самые бэ и мэ,
Всё это - оригами и макраме.

Будущее сбывается - будь здоров!
Как бы его подшить, подобрать с краёв?
Разве что добрый ангел, бессонный страж,
Белые нитки включит в число продаж.

Так что под частый хохот и редкий свист
Слишком не притворяйся, что ты солист.
Хватит парчи, оденься в простой батист,
Мирно включайся селезнем в общий вист.

Жизнь, как всегда, обманет начистоту,
Жизнь соберёт не подлинность, а слюду.
Жизнь всегда превращается в долгий смех.
Шитая белыми нитками. Как у всех.

2013

1
«Краса така, що тільки «гм» та й годі».
«Не дивись на вроду, лише на природу».
«Ви хороші, та на чортові гроші, а ми погані, та Богом кохані».
«Краси на тарілці не крають».
«Чорний мак, та смачний, а редька біла, та гірка».
«Хоч чорна, та моторна, а біла – дуже ніжна».
«Ані з плечей, ані з очей».
«Як сорочка біла, то й жінка мила»,
«Поможи, Боже, нежонатому, а жонатому й жінка поможе».

2
Написав Семен рідні, що вже не вдівець він
І одвідать запросив в гості на Великдень.
Не простою до брата видалась дорога,
Та що втома там, що аж гудуть ноги,
Як хочеться побачити ту, що заступила,
На жаль вже покійну кралю Катерину.
Ось нарешті й хата брата. Цілунки.Обійми,
Але радості на лицях все ж чомусь не видно.
«Брать таку-от незавидну хто тобі порадив?»
«Поговоримо про це ми краще по молитві.
Отоді-то, певно, вдасться все вам зрозуміти».
Після церкви за стіл сіли. До борщу доходить.
«Що за пахощі предивні?»- питають здивовані.
Господиня соромиться, розводить руками,
Уставляє стіл святковий м’ясом, пирогами...
Гості тільки прицмокують і хвалять кухарку.
Семен встав тоді з-за столу і підносить чарку:
«За хазяйку хочу випить, за мою Одарку.
Стати мені за дружину я її просив.
Підтоптаний горем і літами, шукав не краси,
А вірної та щирої господині в домі,
Бо ж з давен давніх в народі відомо –
На тарелі навіть срібній краси на стіл не подаси.

І знову ніч на ложе снів простелить
Той спогад щастя солодко-голосий.
Чому розлука – крижана пустеля,
А дотики твої – цілющі роси?

Я звабила тебе… О так, я винна!
І знаю, що знайдеш для мене кару
Медову, і гарячу, як лавина,
Щоб душу віднесла у світ захмарний.

Прийди і покарай мене! – я грішна…
Я випити тебе до краплі хочу.
Прийди, почуй щемливий стогін тиші,
І голос казки, трепетний, співочий…

Убий мене жагучою стрілою,
Що змочена у місячному трунку.
Прийди і покарай мене собою…
Втопи у морі ніжних поцілунків…

В парку гуляла сама у обід
І не була ані гола ні боса,
Я одягнулася тепло, як слід -
Серпню кінець,
Починається осінь.
Раптом по небі промчався болід -
Слід, подивіться, у небі і досі.
Як спалахнуло і як загримить -
Одяг із мене зірвало за хвилю!..
Так за коротку зосталась я мить
В одязі Єви -
Як мати родила...


27.08.2013

А ти знаєш, я не витримую
Стільки років себе – в собі!..
І тих слів,
що не стануть римою,
І самотності – у юрбі…

Утекти б, відлетіти, зникнути –
Здаленіти за небосхил!..
Ти пробач, я не можу звикнути
До фантомного болю крил…
02.07.2013

Я приходжу до міста,
Де час не біжить, а тече,
Навіть сонні трамваї
Дрімають на кожній зупинці.
Ти зустрінь мене, Львове,
Як завше, раптовим дощем,
Ми ж так рідко з тобою
Буваєм тепер наодинці.

Хай шалена вода
Лопотить по іржавих дахах,
Омиває будинкам
Запилені вікна незрячі…
Я ітиму по місту,
Мов небом загублений птах,
І не встежить ніхто,
Як душа моя потайки плаче…

Від гарячого спогаду
Серце мені запече,
І його не остудять
Потоки серпневої зливи…
Ти зустрінь мене, Львове,
Як завше, раптовим дощем,
Ми ж так рідко з тобою
Буваємо просто щасливі.

23.08.2013

Це ж ти, либонь, народе-страхопуде,
край славних Палія та Пулюя
на рай для холуя та нехлюя
перетворив! А ще ж і далі буде...

2013

а озером туман туман туман
і тиша не шелесне не здригнеться
задушливо небесним килимам
а вітер – дим його іще нема
ще пахне світ оспалістю венецій

в тумані сон по краплі ріже час
в тумані літо папороттю в'яне
і гучно там і солодко хоча
ніхто не знає скільки там мовчань
затруєних у слабкостей оману

сім із мовчань – терпкі як молочай:
закінчення прощення і прощання
пора води годинників піщаних
пора зникання в натовпі прочан і
пустих човнів що б’ються до плеча

Було насправді?
Чи, може, сниться?
У Кайзервальді шумить діброва.
Там пахне сонцем серпнева глиця,
Звучить чарівна вкраїнська мова.

Павлюк сідлає свого Пегаса,
На крилах віршів летить Знесінням,
І кожне слово – душі окраса –
Знаходить відгук та розуміння.

Там Нечуйвітер у повній тиші
Про ніжну панну мольфарить знову.
Столітні буки, що на узвишші,
Призупинили свою розмову.

Вірші Світлани, хто їх не любить?
Бринить натхнення у кожнім слові.
Згадаю Тані, Оксанок, Люби,
Галинок, Улі вірші чудові.

Нам Ваня Гентош моргне лукаво,
Своє читає – від сміху плачеш.
Як не згадати про Мирослава,
І чорні вуса його козачі?!

На Лису гору – вузька стежина,
Провалля поряд – таке нівроку.
І голос Лесі з верхів’я лине:
«Зніміть! Благаю! Не дам і кроку!»

Король співає про Юлю, Вітю,
Бомбезно вміє він це робити.
Лірична пісня пливе блакиттю,
Та, правда, настрій став сумовитий.

Пора прощатись. Дівчат Петришин
Всіх цілував би до ранку, схоже.
А вітер крони дубів колише,
Та Ярослава спинить не може.

Було? Чи сниться?
Спитати в кого?!
Життя триває і у розлуці.
Нової стрічі прохаю Бога,
Як фото бачу, що на Фейсбуці.

26.08.2013р.

тихою ходою хордою
водою хлюпотить час
в нас в снах
хлепче зоряне молоко вилите
світло вилизує перекинуте
волоком ловить страх
волів випасає
лебедів одпускає
псів ганяє
щось знає…
небесну корову ссе Одіссей
а Пенелопа савана тче
і розпускає…

І
Я відчуваю, бачу, ти – моя,
Та іншу трепетно кохаю я.
Її згадаю, і в сльозах тону,
Бере вогнем любовна печія.
Клин клином я не виб`ю… О печаль,
Важка накидка темная твоя.
Як траур, так щодня її ношу
На зігнутих плечах в сумних гаях.
Навіщо народивсь – кохання раб?!
У смерті вир несе ця течія…
Чому живеш – про горе щоб співать?
У нього філософія своя!
ІІ
У недосяжне завжди манить нас,
Далека мрія звабою сія -
Щоб знов собі утрачене вернуть,
Зажити, як щасливая сім`я?!
Живеш і віриш все у той міраж.
Летиш, спонуканий, без нагая.
Якби досяг, то був би, наче Бог?!
Твердиш: О якби я, о якби я!!!
ІІІ
Реалій риф зупинить твій наскок,
Примарних мрій потопить він каяк…
Лише поет залишить в морі слід.
І запитає хтось: а як, а як?
Закам`яніють вірші там його,
Уява романтично забуя,
І корабель, як пам`ятник зведе,
Як нездійсненних мрій усіх маяк.

25.08.7521(Від Трипілля) (2013), м. Київ

Дякую тобі, мій друже-саде,
За нашептані гіллям пісні,
За розраду листопадо-зради
Пагоном тендітним навесні.

Дякую за тишу надвечірню –
Нашої жури таємний схов,
За нежданий спозарання іній –
Візерунки мовчазних розмов.

Дякую за галасливий спомин,
Зеленцем закочений у даль,
За років моїх достиглі грона
І душі чуттєву пастораль.

Дякую за елегійний спокій,
Схований у листя і траву.
І за зустрічі…
А знаєш… Поки
Ми стрічаємося – я живу.
2013

Зелена молодіж у барах
Крізь соломинки смокче «муть».
«Тузи» пузаті на Канарах
«Текілу» та «Мартіні» п’ють.

А виснажені та старенькі,
«Кравчучки» тягнучи риплять,
Щоб і онуків молоденьких
І «пузанів» нагодувать.

Хоча вони не уявляють,
Як взяти ту сапу до рук,
Та споживати полюбляють
Свіженький, з грядочки, продукт.

Кому дістанешся ти, земле,
Як ці старенькі перемруть?
Китайці з’їдуться, напевне,
І «кров» із тебе всю доп’ють!
2013

Полтавські лілії…
Турецький алтабас.
В черниці миловидної просфори
Купує мати…
Вирлоокий пан
Ікони лобизає…
Гусне змора…

В просторий пишний древній білий храм
Заходжу – без браслеток і принуки…
Ясноволоса дівчинка в сльозах:
– Матусю, мамо... Хочу я на руки!

Свіча зігнулася – мов ятаган…
На канделябри опливають болі...
До ніздрів долинає фіміам,
Очищує від скверни…
Яро, сполом
Людинолюбству оду піє дух...
Дзвіниця…
міст…
аеродром…
яруги…
Іду повз дачі.
– Не убий! – кричу.
Пузан – за три черешні – б`є злодюгу.



2004-2013

Під будинком пристарілих
стільки присілих:
осілих птахів,
осліплих людей,
округлих лавок,
сотні гостей
зі снів посивілих
бабусь.

Буквами постарілого,
далеко не білого
життя,
пише комусь
листи
дідусь.

P.S: «Ганю, скоро повернусь!»

Не вертався…

Під будинком пристарілих
старіло…
2013 р.