Життя - лиш мить. І в кожній миті
Літа вміщаються прожиті.
Майнула мить, і - щезла мить...
Вже інший люд тут гомонить.
Вже інші виросли гаї,
Співають інші солов'ї.
І там, де прадіди кохались,
Вже внуки правнуків діждались.
А згодом щемна мить настане,
Коли і їх в житті не стане.
Безжальна мить... Скорботна мить.
Та знову буде хтось любить,
Сміятись буде, чи страждать,
Щоб дітям в спадок передать
Оцю, життя прекрасну мить,
Що за моїм вікном шумить...

СМ

на вересні настояний коньяк
в ковтках медитативного мовчання
і тіні слів у бронзовому чані
густішають ніхто не знає як

порушити неписаний закон:
змінити час маліючи у тиші –
ніхто з людей цю осінь не напише
вона тече як золото з ікон

переливаючись за вінця підвіконь
злітає голубом із мокрого карнизу
понад людьми з обличчями донизу
що в листі днів шукають літній сон

(пісня)

і знати не знала для чого птахам не до сну
а зілля шукала для серця — на теплу весну
вагалися кроки мої
трималися лісу й доріг
та голос губився луною не йшов і не біг

ти випав як злива і серце моє розцвіло
у краплях щасливих веселки міцніло крило
проміння мені дарував
без меду солодкі слова
злипалися ніжно у віях коли цілував

і хотілося жити твоїми світами
і котитися сонцем цілунку шляхами
у тобі оживати метеликом білим
і чекати на космос мурашкою тіла

та стало нас мало як світла у місті нічнім
і листя опало і холодно тільки мені
ці вікна рибини немов
дивилися ніби в трюмо
і я відчувала як осінь заходила в кров

осінь гуляла неначе повія
спила до краплі останні надії
бути без тебе — не гратися з Богом
клаптиком неба латати дорогу
плакати гірко і так засинати
слухати вітер і тінню ставати
плавати нетом у світ віртуальний
там завмирати у тиші сусальній
чути себе відчувати в легенях
жовч тютюну і коріння мігрені
і не в собі переносити волю
зводити сум до ковтка алкоголю

дивилася в небо що сипало зорі мов сіль
голубила думку а та переходила в біль
і скроні неначе бруньки
щораз набухали гірким
життям що текло непомітно з тремкої щоки

а хотілося жити твоїми світами
і котитися сонцем цілунку шляхами
у тобі оживати метеликом білим
і чекати на космос мурашкою тіла
аби бігла панчохою ще одна стрілка
і крутилась у щасті годинника білка
зодягалися дні у хвилини барвисті
у думки де ти є переписаний чисто
аби тільки не сон аби тільки не пісня
аби все що було долітало до після
відпускаю тебе як човна мертва хвиля
залишаю собі що на серце ти вилив

26 Вересня, 2013

павутиново знову, шовково,
соколина навколо печаль,
мов закинута в щастя підкова,
сходить місяць з-за твого плеча

завтра паморозь ляже травою,
сконденсується в небі сльоза,
ну а поки ми тут із тобою
стоїмо і не бачимо: за

йдуть будинків шеренги на північ
в них дрімають надії й борги
темні ріки хвилясті і пінні
все сильніше печуть береги

виє псота на вітер з околиць
і в нічнім перелітнім таксі
хтось на мить віднайшов собі схованку
наче спогад про когось - в руці

ну а нам би… дізнатися нам би
де навкруг є дорога така
щоб, неначе наввиперед ямбам,
так і бігти: рядок до рядка

забувати про пресу і прозу
як сьогодні й отут: сам-на-сам,
де, настояні в перших морозах,
понад нами шумлять небеса

Не намагайтесь бути москалями,
ніколи з вас не будуть москалі,
та зрозумійте – розбрат поміж вами
нікому не потрібний взагалі.

Минає все пусте і помилкове,
колись таки приходить каяття...
Не забувайте батьківського слова
і не живіть своє-чуже життя.

Історію не крайте, не ламайте –
вона не пробачає помилок,
і власну, незалежну думку майте
у світі узалежнених думок.

Чужого війська вшанувавши свято,
червоним квітом виклавши граніт,
згадайте тих, хто мав життя віддати
під Крутами у вісімнадцять літ.

А скільки їх, неназваних героїв,
шукає правди у чужій імлі,
і тих, що в українських одностроях
лежать забуті у своїй землі?

Вона сьогодні з першеньким у парі
збирає листя, ловить павучків,
а потім продає їх на базарі
з жоржинами і листям – пів-на-пів.

Їх в неї – троє… Кожного шанує…
Один мрійливий, звісно, бо - поет.
А другий ні, той – килим подарує.
Вона приймає. Тільки тет-а-тет.

Коли ж за ними вистигне дорога,
до третього спішить бігом – туди,
де тайно, з осторогою небога
нап’ється «Трускавецької» води.

Нелегко їй, невільниці любові,
метатись між коханцями трьома.
Вони всі різні: іній, жар у слові,
а як до діла - жодного нема.

Вона уже і штори поміняла,
і декольте відкрила в кімоно.
А хтось із них наважиться, бувало,
і начебто підніметься «воно»,

та тільки обіймé її за плечі,
немов зима скує його всього.
Здається – ось, нарешті, чудний вечір…
Але…впаде додолу… і чого?

О лицарі! І де ще вас шукати?
В кольчугах, а ще краще без кольчуг…
Залиште дома пуританські лати.
Постукайте. Відчинено. Я жду…

26.09.2013

Захворіла осінь, знов грипує,
Жаром листя пихкає навколо,
Кволо посміхається: ах, люди,
Вітер заганяє у стодолу…

Цілу зиму буду тихо спати,
Розгрібати сіно у дрімоті,
Цілувати,ніжно обіймати
Літо-спогад, літо-щастя
буду…

А весною вигляну у шпарку,
Порадію сонячному блиску
І засну так солодко, як варто
Всім в чеканні зустрічі, що близько

Захворіла осінь, щось бурмочить,
Збилось листя, вже не має жару,
Усмішка змінилася на сльози.
Не красуня. І без макіяжу…

26.09.2013

Як боляче, що ніжність вже не в моді!
У тренді нині – круговерті днів.
А ніжність – у старезному комоді,
Ще й замкнена на тисячу замків.

Як боляче, що потьмяніли ласки!
Душа забилась у глухий куток.
Щодня вдягаєм осоружні маски,
Якийсь нудний зазубрюєм урок.

Як боляче, що втрачено безцінне!
Нема звучання найніжніших струн.
І дотліва між нами те нетлінне,
Що донедавна спричиняло струм!..
2013

"Лисиці брешуть на щити..."
А блискавиці – крешуть.
Сидять на березі кроти
І язиками чешуть,
І чешуть ситі животи:
"Нехай лисиці брешуть!".
А по ріці пливуть плоти,
А на плотах – рубаки,
Упень порубані.
Хорти їм вигризають животи.
"То, мабуть, гайдамаки.
Вседно, що ті ж собаки...".
А хоч би й так – пропав козак,
Порубаний уміло,
Й душа полишила відтак –
Голубка! – біле тіло,
А Дике поле від собак
Ще більше здичавіло.
"Лисиці брешуть на щити...".
О лірнику-Бояне,
Якби ж оце поглянув ти
На поле Окаянне,
Давно позбавлене цноти,
Споганене і п’яне!
Кроти лисицям не брати.
Повія – вже не панна.
Орда чужа до блювоти
Об’їлася, погана!
Могили. Звалища.
Дроти. Осоння.
Сон. Осанна.
І синь.
По сині – воронці.
І ворони – під синню.
Пливуть по пам’яті-ріці
Всіх Січей праведних стрільці –
Старцями попідтинню,
Мов просять милостиню...

Палає ліс деревами всіма -
лицем такий, як туга половецька.
Ще тільки мить - і сонце зашморгнеться
у золотих загарбницьких димах.

Курні обривки пір'я і пісень
несуть птахи. А з вівтарів похмурих
востаннє вечір дивиться на все
зіницями впольованого тура.

2013

- Здорові будьте, берести, ялини...
Сумна осико, і тобі - чолом!

Дуб наступив на ниточку стежини,-
Ген за рікою - вузликом - село.
У світ краси мандрівка недаремна:
Опеньок усміхнувся з-під листка.

А ліс мовчить... Проникливо і щемно
Вдивляється у душу грибника.

26.09.2013.

Промінчик
маслюка покаже...
Де гурт опеньків,
жабка - стриб!
...І вірш
під купиною вражень
до ранку визріє,
як гриб.

26.09.2013

Самотня, спалена вогнем...
Яким? Ніхто не відає...не знає...
Вона ще трохи арію догрАє
І нову знову розпочне.
Самотня, стишена дощем...
Ще кілька крапель цівкою у душу -
Ятрять, солоні, серця ніжну мушлю...
Ще щіпку і зітруть ущент.

----------------------------------
Послухай, леле, варто обирати
Із ким ділити навпіл цілий світ.
Самотня осінь дивиться услід,
Тримаючи душі твоєї ґрати.

Ну як воно там тобі? Як тобі там
В чужій стороні недосяжних світлин сліпучого світла?
Я так захлинаюсь без тебе, так потребую повітря,
Що боляче серцю, що пусто рукам!
Що майже замовкли навіки вуста...
Ця темрява випила болю й стільки знесла одкровення,
Ця шия бліда усіяна синіми квітами вени -
І, щоб не зірватись, рахую до ста...
Вже кличе пітьма! Знову кличе пітьма,
Наповнюють груди по вінця страхом тривожні пустоти.
Серцева елегія в ребра майже невпинно по нотах
Так чітко калатає: скоро зима...
Наступить зима і зупиниться час -
Я встигнути маю до сонця, вдягнена в крила Ікара,
Де в полум'ї світла, дощенту спалені, годинникарі
Залишили в пам'яті вічності нас!

Ну як воно там тобі? Як тобі там?

Шарж


Сіла віршá писати –
Туго іде, одначе,
Ділося десь натхнення…
Клавіатури глюк…
Ось як на сайт закину –
Гентош зі сміху плаче,
Мо' про “Корчму” ушквáрю,
Так як учив Павлюк?
Чи про природу ліпше –
Піду до Чорногуза,
О, на його сторінці –
Лік від душевних ран!
А як Король заграв би –
Враз би з'явилась Муза,
Трохи спишý у Скиби…
Ні - надихне Кузан!
Осінь – ото палітра!
(Рима яка – півлітра!)
Що мені до уроків
І до шкільних потреб?
Все з монітора витру,
І "маякну" Нечуйвітру,
І налякаю трохи –
Хочу Єднання… Веб…


26.09.2013

Усе нагадує про тебе,

І небо синє, і хмарини,

І я твоя іще хвилину,

А чи так треба?



Усе нагадує,

І пісня, що із колеги

Компа лине,

І фільм про море,

Не зумисно,

А натяк кине.



Усе просочене тобою,

Моя усмішка і рум’янець,

І сум в очах…

Вже інша поряд …

Прощальний танець…



Усе про тебе, і про мене,

Я відпускаю, але знаеш,

Нас поєднали,

В піднебессі

Прощальним вальсом.

Гірким любистком пахне осінь
У нуднім гомоні дощів,
А серце спомини термосять,
Як пальці клавіші басів.
І в суперечках вічних думи,
Мов ритми радісні й сумні, –
Його проймають болю струмом,
Щось дорікаючи мені…
26.09.13

Сьогодні Осінь - з Вереснем у парі,-
іще з-під листя - натяки стежин , -
прощальні па до забуття кружляють
під полум’яну музику жоржин.

Їх в неї троє: Вересень мрійливий -
так ніжно грає в струнах павучків….
І красень Жовтень, що розкішний килим
величним жестом простеля до ніг.

Тепло і ласку, розкіш багряниці
вона приймає, та спішить туди,
де Листопад з таємної криниці
їй зачерпне студеної води…

Вона прийшла за покликом любові,
Куди й навіщо далі їй іти?
А Він – на відстані і іній в кожнім слові,
Він – для Зими кує скляні мости…

Коли ж затягне штори сірий вечір
і сон дощем постука у вікно,
Він раптом обійме її за плечі,
впаде додолу жовте кімоно…

О, лицарю! Розтали твої лати,
розсипалась кольчуга, мов пісок…

із вічності У вічність відлітають дати –
листочками життєвих сторінок….

1999 (ред.2013)

Я плагіатом не грішу.
Але, коли натхнення гине,
Або за долею країни,
Буває, іноді тужу,
Сама нічого не пишу –
Тоді звертаюся до Ліни*.

2012

Малюю щастя нашого картину
На простирадла чистім полотні.
Які медові п'ю з тобою вина!
Який політ на двох – у кожнім дні!

Пишу симфоній наших диво-ноти,
А теплий спомин душу обійма.
Та як я передам твій ніжний дотик?
Подібних нот і фарб таких нема.

Як відтворити ніжність поцілунків,
І той політ, і те п'янке вино?
Ні слів , ні кольорів таких, ні звуків
Не підберу, коханий, все одно.

Та я свою затію не покину -
В безмірно щирій відданій душі
Створю кохання нашого картину,
Її до днів останніх збережім.

...Ніч підкрадеться нечутно, нечувано, марно силкуючись кроки притишити, двері до вирію клацнуть засувами, зорями небо, як хрестиком, вишите - сни починалися довгими зливами, рутою-м’ятою, вітром минулого. Нам напророчено бути щасливими, тільки, здається, життя обминуло нас. В цім ошуканстві іти – як болотами, марно місити дороги замулені… Нам напророчено бути самотніми – тільки, на щастя, життя обмануло нас…

Краплинка роси - пожива для квітки,
весь світ зігріває промінчик тепла, -
усе на світі має свій початок,
все починається із джерела.

"Джерело" наче човен в бурхливому морі,
що пливе серед хвиль сподівань і надій,
"Джерело" - це рука твого вірного друга,
це молитви до Бога усіх матерів.

Іскра маленька багаття розпалить,
море глибоке наповнить ріка,-
усе на світі має свій початок,
все починається із джерела.

вересень,2013 року

Ви діти сонця - особливі діти,
без вас цей світ був би сумний,
ви тут,щоб нам молитись й зрозуміти,
у чому сенс життя і задум Божий.

Згасає день. І відпочинку просить.
Аж раптом наростає з далини
таке тривожно кинуте у просинь
прощальне «кру!» зі смутком чужини.

Крещендо кличу додає ще сили,
за мить – у небі контури ключа.
Потоки вітру - не завада крилам,
і гострий клин зростає на очах.

Пливе взірець неписаного ладу,
міняє форму, рідшає, – однак
шлях до мети не допускає зради,
як на чолі – досвідчений вожак.

І не страшне тоді безмежжя синє,
дорога і далека, і жаска…
Якби то ми були такі єдині…
Якби то нам такого вожака…

25.09.2013

ти долею дарований мені
хоч і не знаю за які такі заслуги
ти не трофей здобутий в боротьбі
ти просто долею дарований мені


ти долею дарований мені
їй вдячною буду від нині
бо я тепер найщасливіша на землі
ти ж просто долею дарований мені

ти долею дарований мені
такий коханий і такий же рідний
і все це й досі ніби в напівсні
ти ж просто долею дарований мені

Львів, 2013.

Затісно в суєтному сьогоденні…
Кривавицею мерехтить майбутнє…
Невже таким задумано наш світ?
«А ти в минувшину занурся!
Між слів і дій тамтешніх віднайди
Наміри й помисли, далекі сьогоденню.
Чи хоч на гріх бодай один поменшало?»-
Не знати чий щоразу чую голос.
В історії анальфабета повний,
Мовчу. І борсаюсь в тісняві днів.
Надокучаю просьбами Всевишньому.
І хоча знаю: не кожному відповідає Він,
Стрічаю Божий день молитвами.
... Одними й тими ж...

Різдвяна ніч,
загорнута в завію,
карбує зорі,
ніби срібняки...
Пестливо сина пригорта Марія,
а на Голгофі
юрмляться віки.

В цю ніч святу
для кожного окремо
надходить час
покути і прозрінь, –
у чистім сяйві зірки Віфлеєма
живе незгасна
пам'ять поколінь...

Я маленький — мені не пишеться.
Ти велика — у тебе небо.
Нас чекає собака Вишенька.
Нам поплакати трішки треба.
Стільки в ночах всього намішано.
Слимачок наш ховає ріжки.
Нам не страшно — нам просто місячно
Нам поплакати треба трішки.
***
Ти іще був ніжний, ніби котик,
Ти іще був сильний, ніби кіт.
Різко реагуючи на дотик,
Ти мовчав на цілий білий світ.
Хтось один лиш здогадався, хто ти,
Хтось один сказав тобі: "Привіт”.
От і все. А ти вже був не котик.
От і все. А ти вже був не кіт…
***
Я падав, і здригалася вода.
Так легко спотикнутися об тишу,
росла колись вербиця молода,
Та, про котру я віршів не напишу.
І бачив я — і плакати не міг, —
Як у калюжі — небі Мезозою —
Всі дев’ятнадцять осеней моїх
Клубочаться останньою грозою.

Я знаю, що хочу.
Ти ні.
Я маю, що хочу.
Ти ні.
Я люблю, що маю.
Ти ні.
Не гублю благ краю.
А ти?
25.09.2013р.

Біла панно,
Тиха орхідеє,
Облетіла крилами-крильми.
Я без тебе
Де я? Боже, де я?
Пам'ятаєш: ми були людьми?

Тіло біле спрагло цілував я.
Мов бджола, спивав п'янкий нектар.
Мов паломник, зшерхлими устами
Клав молитву на святий олтар.

Біла панно,
Тиха орхідеє,
Облетіла крилами-крильми.
Я без тебе
Де я? Боже, де я?
Може, ми і не були людьми?

Золото з кров’ю...
Медове мовчання садів.
Птахи у небі.
Дорога.
Астролог бродячий.
Листя і пір’я на вже нетутешній воді.
Сосни – як відьми у церкві...
Вітер - для здачі.

Спалені вірші заснути мені не дають –
Як абортовані діти –
Між Богом і кров’ю моєю.
Люльку покинув палити
І майже не п’ю.
Аз усамітнивсь.
Пишу епопею.

Більше пишу, як живу,
Чи живу я усе-таки більше?..
Час покаже тоді,
Коли біла трава – небеса.
А наразі мені
Благодаттю відсвічує біль ще,
Наче смертю і хлібом –
Гострюща коса.

Заклинання мої, замовляння –
Між Богом і Бугом.
Хай читають їх мавки, русалки,
Старий домовик...
Я вже був за межею,
Де брата немає, ні друга.
Тільки Матінка Божа.
Тут - сиві, мов космос, курви...

Тільки прірви скажені
До білих висот нас готують.
Це пізнав на собі.
І тепер не боюся падінь.
Вертикальний мій шлях
Нагадає березу, не тую.
А вона для нащадків
Дасть білу схвильовану тінь.

Свинопаси вкраїнські
З дешевою славою поряд.
А мене ж бо хвилює Христос -
Той, що в храмі бариг...

Не на камені я залишусь.

По калинових корах
Пінна кров моя буде
Дзвеніть
Догори.

Ось у долоні вранішня росинка,
ви задивіться в неї на хвилинку,
чудну і незвичайну має силу,
така мала, а цілий світ вмістила.

Та сонечко пригріє, і нема,
але на це зважаєте дарма.
Води краплина крихітна ласкаво
твердий та неприступний точить камінь.

Хай кожен виступ гострий ранить тіло,
за кроком крок вона ступає сміло,
хлюпоче й грає, тихо, ненастанно,
м’яка та сильна, ніжна й нездоланна.

Круті боки вичісує до лиску,
даруючи легкі, іскристі бризки,
І він, сердитий досі та в погорді,
вже ніжиться в чудесній прохолоді.

Вона нуртує, набирає силу,
Бурлить, клекоче, прагне небосхилу,
І валуни та скелі вже не в змозі
стояти твердо в неї на дорозі.

І вже вирує, бурха, шаленіє
незламна, невпокорена стихія,
дев’ятий вал на піднебесну мчить,
і все живе здригається й тремтить.

Ось-ось обрушиться, полонить, поневолить!
І з тихим шурхотом спадає легко долі,
сміється дзвінко, пестить небеса,
ясна та щира, чиста, як сльоза.

березень 2013 рік

Промов мені слово – хай буде воно самурай.
Один з каравану несправжніх, у колесі білки
застряглих по вуха. Нехай під реліктовим гінкго
воно буде духом, голодним до світла вмирань –

так ніжно і боляче – від рукавів його сліз.
Від поясу чорного вихору тиші, що впаде
на масляний шепіт солоного сонця в лампаді –
холодну закуску страхіть, що зарання збулись.

Збулися зарання. До того, як їх передчув.
До того, як їх напророчили кава чи розум.
До того, як ніжні сильфіди і квіти ерозій
торкнулися скелі сумління губами дощу

з підземного неба. До того, як стало однак:
вживати з-під крану цю ніжність із хлоркою звички,
вбиратись у потяг, котрий у цім віці не личить,
як біле й смугасте; носити на пальці вітряк,

порубаний штилем на тонко, чи пастку – в ребрі,
ходити з торбами від щастя до майже – благати
чи хати окраєць, чи вибуху пляшечки хати,
чи висі із маслом, чи сирної дірки в горі…


….гримів телевізор, і вершники штири у нім
іржали з-за шкла – що аж дряпали синє повітря.
Котів за вікном позмивало плачем Геракліта
(за нами чи просто?) Повзли мовчазні таргани

двох стрілок, охлялих і кволих, бо тиша – з отрут
найперша і проста, як борна – із зародком світу…
Збайдужілі сили слова силували сидіти,
немов партизанів у хащах аїдових руд.

Чар-рута калачиком спала у травах сухих.
Була ікебана з людей і зачинених мертво
на холод і протяг дверей – мов накладене вето
на право цвісти в трясовині, на лонах страхів,

продажних, як доля кожнісінька, обрана за
надріз на печалі, кидок від Даждьбога – до Бога…
Звертання дивилось із вуст, як звіря – на дорогу,
коли продавати звіря це несуть на базар,

та ні – не зривалося… Нишкло. Криваво на клей
тулилось до губ, наче меч – до стегна самурая…
Ламкі шестилапи кутково-павучого раю
дивились на те, як це ніжне мале догоряє,
немов хризантема в багатті осінніх алей, –
так ніжно і боляче … –
куций словесний дивак,
із поясом чорного вихору болю, що впаде
до того, як ти передчуєш вигнання із саду,
до того, як змовчиш, аби так мовчати відтак….


2013

З води я витягну осу,
Яка так боляче тонула,
Немов моє святе минуле
Губило гідність і красу.

Врятую від води осу,
Лихі не заберуть глибини,
І з допомогою стеблини
Красу від гибелі спасу,

І пристрасть чисту і палку.
Смугасту висушить хустину,
Погладить талію осину,
Очистить лапки від пилку…

На сонці висохла оса,
Озолотила ту стеблину
Із неї дзвінко, як з трампліну,
Стрибнула в сині небеса.

Як за стеблину ту оса,
Триматись буду я за тебе,
І вересневе, і жовтневе
Нам небо схилить чудеса!

2011-2013

Ковтаю торішні згадки...
Торішні...
Життя пливе.
У ньому- мої закладки.
Ми-грішні,
Але живем.

Я вже загортована- досить!
Міцнію...
А серце дме.
Мій розум відради просить
Суцільно,
Але...мине.

На небі- бентежна просинь.
Мрякотно...
Аж треба жить!
Душа виміряє осінь
Шляхетно,
Але бринить.

Напевно, ти маєш рацію,
Занурившись у "ніколи",
Поринувши в "іновації",
Та філософські школи.

Життя триває, безумовно.
Роки до вічності збігають.
Вони замислено-тактовно
Часи безжально відміряють.

Крутнувши колесо фортуни,
Ти перетнув бувалий путь.
Оголосив себе перуном...
Минуле... вирішив забуть.

І, дійсно:все заради чого?
Навіщо марнувати час,
Щоб внука бавити до школи?
Хай краще забавляють нас!

І, з*ївши очі в інтернеті,
Мандруючі цікавим світом,
Доказуючі: "На планеті
Життя не стане оксамитом!

Шукати треба інший світ-
Він кращий(бо нас там немає),
Рушай у віковий політ!!!"-
Душа над обрієм літає...

Оцінять навмання нащадки
Безглузді витівки місії:
Його замислені нотатки
Та стиснуті суворо вії.

Де є любов,що в Божім слові?
З яких причин спинився плин?
Невже наразі ми готові
Позбавити життя світлин?

Я голову схилю поволі
Перед стражданнями дітей.
Буденної бажаю долі-
Щасливим прийняттям гостей.

Щоб сват і брат поцілувались,
Скріпивши чаркой оберіг...
Щоб сім*ї щиро спілкувались,
Не обминали свій поріг...

Щоб яблуні цвіли довкола,
Щоб м*ятою жило подвір*я.
Щоб ми не втратили ніколи
Сердець споріднених довір*я!

Гнівно скаржуся дружині:
“Де тепер стара пила, -
Не минуло півгодини,
На дровітні як була?..”
Раптом теща з комірчини
Знавісніло визира:
“Що ти мелеш, лживий сину, –
Я не пила й не стара!..”
25.09.13

Засни, засни, коханий, ув обіймах,
Вони - мов тиха гавань після дня.
Нехай, нехай від марев неспокійних
Моя любов тебе охороня.

Чи тепло на плечі моїм, чи зручно? –
В душі - турботи лагідні слова.
Цілую тільки поглядом, беззвучно,
Аби не потривожити, бува.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

2010

"Йди до біса!
Швидко-швидко!
І не обертайся.
Помирай, живи, воскресни.
Лиш не повертайся.
Щоб не бачила очей
І речей не чула,
Йди до Бога, до людей,
Щоб мерщій забула!
Геть з очей - із серця геть -
Схема ця працює!.." -
Все це шепочу ледь-ледь
Й він того не чує :-)))

24.09.2013 р.

Стоять берези в золоті осіннім.
Леліє човен. Я ще - не стара.
В саду дими завихрені і сині.
В диму сліди летючого пера.

І хто вже знайде? Пожаліє потай...
А я стара... Натомлена... Пуста...
Поволі піднімається з болота
найменша донька осені - сльота.

Обертом, обертом... Дихати б, але як?
Поглядом свердлиш, прикручуєш до стіни.
Кожне твоє подумане — вистріл в Я,
кожне несказане — ніби наказ “Стогни!”.
Мури виводжу крейдою коло ніг,
поступ знеструмлюю: “Стій, де стоїш! Мовчи!”,
зверхністю в голосі вчуся вдавати “Ні”
правдоподібніше... Дихати б, але чим?

2013

Пародія

В двобої ранок мучив ніч –
Долав, долав і було мало…
Ти мав прийти, і я не пріч,
Так розтривожено чекала.
Вже вся палаю – не барись!
Ходи, ходи, моє спасіння.
То певно кіт шкребеться – брись!
І нароста нерозуміння –
Чому, скажи… О, знов коти –
Та брись! Хитнулася гардина…
То був не кіт – скрадався ти,
І налякавсь – лиха година!
…Твій голос чую вдалині,
Лунає він однак плаксиво…
Якби всамітнились одні -
Тоді б нарешті сталось диво!
…А за гардиною – кашкет
(Напевно ти тікав щосили)
Я вже купила «Кітікет» –
Коти заснуть. Вертайся, милий!

24.09.2013

…І стукає в груди серце, неначе об землю м’яч, і де б я тебе не стрінув – я буду тобі чужим. Постав свої телефони на автовідповідач – я буду тобі дзвонити, аби розмовляти з ним, бо він мене не спитає, чому ти завжди сама, чому ти віршів не пишеш і валиться все із рук. Це голос тієї тиші, якої в тобі нема, якої тобі не треба – її заміняє звук. Її заміняє осінь тональності ре-мінор, задумуй одне бажання і ноти свої познач – бо лінії партитури сплелися в такий узор, що стукає в груди серце, неначе об землю м’яч.

А журавлі летять,
перевернувши небо,
своїм дзвінким «курли!»
хвилюють береги.
А роси мерехтять,
стиха грайливий щебет,
волошки де цвіли,
рясні впадуть сніги.

А журавлі летять…
Мене саму лишають,
не жаль вам, журавлі,
мене, не жаль, не жаль!
Що на вустах печать
жури, не помічають,
від рідної землі
в незнану линуть даль

А журавлі летять,
беруть на крила сонце,
їм байдуже до сліз,
що у очах тремтять.
А грона вже горять,
палають у віконці
межи струнких беріз.
А журавлі летять…

вересень 2013 рік

Малюєш пальцями на склі холодний дотик
Його зізнань.
Невидний слід, і ще…
Іще
Тремтить
В тобі.
Прийде ця осінь…
Осінь доти,
Допоки біль, допоки звук, допоки щем.
Ідуть слова крізь всіх і все,
Ідуть до тебе.
Його зітхань тремка струна
На чолах хмар.
І тихо сохнуть у руках сльозинки Феба
Тоненьким, нервом,
Що продерся крізь туман.
Перетерпиш цей крик в собі
і цю знемову.
А осінь так іще ніхто
Не проводжав,
Щоби аж вбити віддзеркалення любові
Гарячим віддзеркаленням ножа.

…ну ось і все
сиджу посе
ред стін один пишу есе
то може скруху пронесе
бо так під ложечкою ссе
усього аж мене трясе
рятуюсь кавою глясе
не знаю тільки чи спасе
вмикаю скриньку TV Se…
але і там ні те ні се
лише якийсь Абу-Хосе
овечок стрижених пасе
йому згадалось медресе
і відпочинок в Туапсе
проміння падає косе
шурхоче шинами шосе
а двері - скрип… когось несе…
оце й усе…
кінець есе…

24.09.2013

Просвітлення за крок до божевілля.
За подих до осяяння - пітьма.
Солона хвиля власного безсилля
І сила тридцять п'ятого псалма.

24.09.2013

Ти думаєш...
легко
стояти лише біля кросен
і станси нічийні ткати,
і відпускати назовсім,

зривати за словом слово,
губити, губитися знову
стовідсотково,

шляхи перебутні
ділити на вирій і стужу,
сивіти, як осінь,
як осінь, губити душу
таку бентежну, таку байдужу,
а, може, просто зів’ялу дуже,

мінливі думки
проганяти за обрій
і танцювати останнє па
допоки коси розвіює вітер,
допоки серце не виїсть зима.

2013

Я думав: урятую дві бджоли,
Які тонули і гуділи жалібно.
Узяв билину біля жаливи,
А жалива мене чомусь ужалила!

2010-2013

Чорнили спілу синь круки,
І тишу крики їх чорнили,
Немов у Січ змогли пройти
І оселитися жовніри.

Немов у православний храм
Попали п’яні сатаністи.
Але в олтар їм не залізти,
Бо настрій вир круків не вкрав.

А щоб спасти політ небес,
Щоб негатив спалить увесь
Достатньо однієї іскри.
Твою отримав есе мес,
І сподівання знов розквітли.

І звідти, з тих дзвінких рядків
Огонь усе перекрутив:
Те, що здавалося бридким
Ставало гарним при бажанні.
А ті, які пішли, безжальні,
Святої віри супротив –
Тепер сумирні прихожани.
І навіть вкраплення круків
І синь, і тишу прикрашали.

2012