У стінах старенького храму,
У тиші якійсь віковій.
З душею, подібною Хаму,
Знаходжу собі супокій.

Старі образи з рушниками,
Свічки молитовно горять.
І дивно, що навіть для Хама
Дається уся благодать.
2013р.

з яких висот з яких небесних скринь
весна виносить сонце на тарелі
з яких дощів мандрують менестрелі -
маєвої мелодії майстри

відкіль весна бере тонке шиття
розгладити мережива рахманні
яку молитву дихає на банях
що золотом крізь неї мерехтять

На волі можна бути у неволі,
Рабом лукавих помислів і зрад,
Без права обернутися назад,
Конати в зачарованому колі.

А є, що сіромашний житель ґрат ,
Немов на царському сидить престолі,
З очей свободи виринає колір,
Аж дриґотить жорстокосердий кат.

Набутий досвід не минає всує.
Між двох вогнів природа балансує.
Болить отут , а там пече чимдуж.

Кому що ближче, те він обирає,
І льос йому віддячує навзаєм
Чи пелюстками, чи шипами руж.

04.05.13

Уперше груша зацвіла без батька,
ще молоденька – років їй зо сім,
а рясноцвіту білого багацько
у пелюстково-плетеній косі.

Торкнусь гіллЯ, що дише сокогоном,
теплом шершавих батькових долонь,
і пелюстки-метелики у спомин
мене цілують м’яко у чоло…

04.05.2013

Моя бабуся – ткаля й писанкарка –
по п’ять – шість "кіп" писала писанок!
То ж їй на розпис у наблиззі свята
приносили яєць – немов зірок…

Із року в рік: “конвалії” і “рожі”;
“метелики” і роги “баранців”,
і”безконечник”, і “Великдень”… гожі
цвіли мотиви – хто які хотів…

Вона творила це маленьке диво,
а серце плавилось і капало, як віск.
Співали люди, серце – голосило! –
Великдень… доньку в небеса поніс…

Життя триває… Наче й недалечко, -
а скільки вже вербових гілочок!..
Бере дитя у рученьки яєчко –
дивує прабабусин писачок…

15.02.2000 ( ред. 2013)

Люблю Твоє, Ісусе Христе, Ймення,
Бо Ти – моє життя, моє натхнення.
Коли торкаюсь до Твоїх небес,
У душу ллється дощ благословення.

Прокиньтесь, мамо, сонечко зійшло
І золотом сяйнуло в нашій хаті.
Давно проснулось поле і село,
Діждавшися від Бога благодаті.
Погляньте, мамо, вишні зацвіли,
Весняний день розлився солов'ями.
В саду квітучім бджоли загули,
Громи веселі грають над полями.
Згадайте, мамо, юності весну,
Себе згадайте в пору буйноквітну.
Усе згадайте - голод і війну,
Сльозу зрадливу втерши непомітно.
Усе життя, по крапельці, стекло
В пісок холодний вічного спокою.
Пройшло, минуло, мов і не було,
Лиш пам'ять постелило за собою.
А навкруги видзвонює весна,
Уже пора городину саджати,
Вродила щоб добірна та рясна -
Вставайте, мамо, годі вам лежати.
...Немов сніжинки - білі пелюстки
В саду моїм, кружляючи, літали.
Будив я неньку доторком руки,
Та мати спала... Вишні одцвітали...
1999р.

Христос Воскрес! Так Бог хотів
Щоб Божий Син смерть по бідив,
А людям нестрашний був хрест.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Христо Воскрес! Воскреснеш ти,
Якщо відкинеш всі гріхи,
Сестрам, братам не завдаш слез.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Христос Воскрес! Вже грає дзвін.
Вже мій народ стає з колін.
Бог бачить його правий жест.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Христос Воскрес, щоб ми жили
І Його в хату прийняли,
Та всі знали Його генезис
Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Христос Воскрес! А де ми є?
А як ми любимо СВОЄ?
В життя їдемо без колес.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!
16.04.2005р.

Мово наша, мово рідна
Коли в себе станеш гідна
Коли спілкуватись будуть
Нею вдома наші люди

Мово наша, мово славна
В державі давно державна
Все-таки людей з півночі
Вона чомусь коле в очі

Мова наша материнська
Завжди була українська
В говірках чи на папері
Ти відкриті мала двері

Мово наша з села й міста
Не все люба журналістам
Які живуть в Україні
А не вивчили до нині

Тому пане президенте
Час зробити всім презенти
Хочуть жити в Україні
Хай знають її від нині.
Редагований 17.08.2010р

Поза тим, поза цим, – поза всім опинитися раптом,
і зневіри отруту із келиха випити геть.
Понад все, понад всіх. І найвищої смертної кари
намолити собі, переповненій чаші ущерть.

Хто є друг, хто є ворог, що вміє сховатись до часу?
Палахне підсвідомість роз’ятреним вогнищем війн…
Та до дідька його! В невагомості, раптом, в безчассі
вийти легко в дорогу і вже не вернутися в стрій.

Поза всім... Без суми, тороків і без віку в дорозі,
без весняної туги і тихого смутку осонь…
Бо не вміє у хмарах веселка світитися в грозах,
коли сіється дощ, коли втому змиває з долонь.

Коли вже поза тим, де не буде нікого й нічого,
вдалині – чи розмай, чи брудний і розмитий асфальт,
обираю – шляхи, а мене обирають дороги…
у чергових, на жаль, фігурантах. Банально, як фант…

травень 2013

Пір’я пташине – на цвіт після зимного сну,
Місяць-смичок золотий тонкорукого Майстра –
Плавно лягають на ніжну душевну струну,
Як на труну молоденьку троянди та айстра.

Щастя метелик – як ловиш, – втікає кудись,
А як присядеш, – сідає на тебе, голубить.
Ми, що сотворені з дальнього світла й води,
Древні ікони цілуєм в потріскані губи.

Зморшки і шрами – це долі стежини у Світ,
Звідки Один лиш вернувся – і то ненадовго...

Пір’я пташине в нічній надмогильній траві...
Місяць-смичок життєдайно над човником човга.

вірш видалено

З однієї зі шпальт
одіозної преси
турбувався Асфальт
про свої інтереси.

Написав про сніги,
про потріскані плями,
про численні борги
й боргові за тим ями.

Про обмежений рух
і витрати на сервіс.
Та ледачим на дух
був чиновника реверс.

Він усівся в "Hyundai",
Залізницею їде:
"Ну, "Hyundai", помагай,
адже квапиться лідер!"

Залізниця ж, сетра,
помагає Асфальту:
- На, читай "на ура",
бюрократе, цю шпальту.

03.05.2013

Лоза б'є - не заб'є, за тиждень - Великдень!
Щоб Ви в щасті та при ділі,
При здоров'ї та при силі
Дочекались Великодньої неділі!

У кошик Великодній
Вишитий рушник народний,
Солодкої паски,
Смачної ковбаски,
Масла, солі, сиру,
Для добробуту й миру;
Крашанок, хріну,
Привітати родину
І свою батьківщину –
Рідну Україну,
Своїх життєвих вчителів
І наших предків – козаків.
Веселого святкування,
Щастя, радості й кохання
І хай здійсняться всі бажання.
По-більше уваги,
А також творчої наснаги!
2013

Людина без любові не може жити,
Як голодний без їжі – хочеться вовком вити,
Життя все для неї похмуре і сіре,
З людини перетворюється в хижого звіра.

Гарчати і гризтись тоді починає,
І це буде тривати доки не покохає,
Не побачить-відчує – ось та єдина,
Одна й неповторна серцю мила людина.
03.05.2013

Тотальна сурдокамера, авжеж.
Понад усім – її самодостатність!
Тебе тут кожен ревно береже*,
Щоб ти межу не смів переступати.

Чого ти рвешся до чужинних міст
І будиш в нелояльності підозри?
Чи ж не один і той же самий світ
На повні груди й крізь вузенький розріз?

Мій любий бокре! Що тебе жене?
Спини свій біг і серця не розгнуздуй!
Побережись, бо штеко будлане
Острозька невблаганна глока куздра!**

О доле! Пострічай і підвези!
Не покидай мене на півдорозі!
Мій батько тут*** зцілився від шизи.
Чи ж я верну свій перевчений розум?

5 лютого 1996 року

Щастя постійно десь губиться -
Це неслухняне дитя.
То у дворах, то на вулицях...
З ним не справляюся я.

Туга - спокійна дитина,
Чуйна до тата завжди.
Знаю, мене не покине
В радості і у біді.
2012р.

Знов соловій своє співає
Боже як він співати вміє
Весняний вітер йому грає
А його спів всі розуміють

Птах свого співу не міняє
Напевно він не злюдиніє
Бо свого він не забуває
Він звуком півня не запіє

Півень не стане соловієм
Хоч його голос теж вражає
А голос дуже сильний має
По соловійному не вміє

Ні
Не мені
На правдах сідати
Дні
В чужині
В досвіди багаті

Тут
У весну
Родиться надія
Стань
В серце глянь
Чи росте що сіяв

День
Велетень
Вітає весною
Стань
До змагань
Щоб стати собою

Ти
До весни
Не ставай задом
Йди
І твори
Новий порядок

Спів
Вже присів
На нашій ниві
Син
Став з колін
Чи вже щасливий

Ні
В чужині
Не тішить нині
Те
Що росте
Там в Україні.
u6/11

У нас на двох були такі дощі,
і кілька слів про тих, які не стались.
Ти вперто повідомлення лічив
і приміряв на себе кожен статус
у соцмережах. І любов оця
ще визрівала – тільки б стало сили.
Та ми обоє вперто у серцях
старі образи й образи носили…

* * *

Відгомоніла золота діброва,
Одвеселила мовою беріз.
І журавлі летять печально знову,
Вже ні за ким з жалю не ронять сліз.

Кого жаліти? Той, хто любить мандри
Прийде і стане знов мандрівником.
Про всіх одійшлих конопляник марить
З широким місяцем над голубим ставком.

Самую серед голої рівнини,
Зникають журавлі у далині.
І дум веселих сповнений я нині,
Та не шкода минулого мені.

Не шкода літ, розтрачених намарне,
Хай обліта душі бузковий цвіт.
Вогонь палає горобини гарно,
Та не зігріє ні людей, ні віт.

Ні, не зотліють горобини грона,
Не спалахне від жовтизни трава.
Як тихо дерево листочки ронить,
Так я зроняю ці сумні слова.

І якщо час їх вітром розметає
Й тоді згребе, мов непотрібний хмиз,
Скажіть отак: діброва золотая
Відлебеділа мовою беріз.



30.04.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Пречистими вустами цноти
у дивних снах вряди-годи
життя мене питає:
"Хто ти?
Де юрмляться твої сліди?"
Я - очерет на плесі долі,
її буття неспішний плин,
я - рятівнича
дрібка солі
для краяних життям хлібин,
я – темне око
злив шалених,
нестерпний сон зимових днів,
розхристані в зажурі клени,
сумної завірюхи спів,
я - чисте сонячне проміння,
отава під косою літ,
я - ця земля,
її коріння,
духмяний яблуневий квіт,
я - крик пташиної малечі,
багряне полум'я зорі,
гніздо покинуте лелече
на сірій хаті у дворі,
я - стрічка,
вплетена у коси,
озимі сходи на ріллі,
я - цілий світ
у срібних росах
людського щастя на землі…

Палаєш, душе, як у ватрі хмиз,
і родиш на блаженній
Божій ниві
негомінкі, відмовчені до сліз,
чи молитви,
чи вірші полохливі.
Хай спопеліє біль, жура і гріх,
сльоза сльозі скує безсонні грати, –
молися, душе,
до джерел святих,
коли тобі судилось не мовчати…

У совісті немає півтонів,
Тінистих місць і холоду зневіри,
Нічної мряки і туманів сірих
В своїй високій Божій глибині.

Хай атакує хижий вищир звіра
Її душі пориви осяйні,
Вона усім інтригам скаже «ні!»,
Та так, що й сили пекла їй повірять!

Дивлюся серцем я, чи ще в мені
Ростки її буяють чарівні,
І бірюзових дум пливуть потоки,

Чи не впадаю у спокуси млу,
І недовір’я фігу півгнилу
Не смокчу розпинателем жорстоким.

03.05.13

Учора Ти апостолам промовив ще:
- Прийміть і їжте… Пийте… - А тепер
Тобі вже бовваніє Черепòвище*,
де у чеканні затаїлась смерть.

І Ти прийняв цей льос**… Лише миттєвий щем
застряг у серці… Але відпустив…
Ступаєш крок у горно Череповища
під вигуки бездушної юрби.

У гущі екзальтованого зборища,
між сотень кровожерливих облич
Тебе в тужбі веде на Череповище
стражденна туга материнських віч.

У муках просуваєшся у товпищі,
долаєш цю дорогу, врешті-решт, -
до вічності… Але —крізь Череповище…
Й нав’ючений на Тебе власний хрест.

Ти зруйнував гріха потворне поприще
офірою*** безгрішного життя,
розп’ятого тоді на Череповищі
за наші запізнілі каяття.

І потьмяніле в часі душ румовище
в уламках нечестивих діл і слів
Тебе щорік штовха на Череповище
в надії на всепрощення гріхів.

Та ми, забувши нелюдське видовище,
уперто розпинаємо Христа,
щоб і самим колись на Череповище
доволочити власного хреста.

Ховаємось у каяття, як сховище,
відмолюємо незабутий гріх:
— О Господи! А може, Череповище
без катувань обійдеться моїх?

Сьогодні вкотре упадем навколішки
відчути муки хресної путі -
у п’ятницю. Коли на Череповищі
Тебе розп’яли вперше на хресті…

2008(2013)

в прихованих болях майже грайливо…

Серед розтрачених благань
знайшов один раз порух душі
cкам`янілих на лід мрій - тікай,
щось схоже на кшталт кражі....
Вийняте з середини серце - тримай
і осад лишився в нутрі мов сажа...
так складно включити мізки,
сховати мільйони думок в каземати,
щоб притихли ітак тишком
років невбережені розтрати,
пролитих крапель живих навіщо
незібраних з роси квітів,
лиш холод зимою холодною свище
байдужих слів і сумних привітів....
Гарячих чекань і змерзлих не спішно
тремтінь подихів в хочу, можливо...
в серйозних досвідах нащо, лишнє,
в прихованих болях майже грайливо...

М'який, як трави навесні,
торкнеться День твого волосся:
- Привіт! Я кращий за всі дні:
твого народження День! Ось я...

З тобою вирушу у путь,
яку б де музику не грали.
Щомиті зичу: "Катю, будь!
Тобі пасує оплеск зали."

Веселі ноти скрипаля
перегорни, знайди потрібні.
Таких - народжує Земля,
такі, як ти, напрочуд здібні.

А я ввійду у календар
як День удач твоєї скрипки.
Бо я люблю тебе... Твій дар,
що ладен рік підняти дибки.


03.05.2013

Там, де сакури пишно цвітуть,
Де магнолії зваблюють ночі,
Уповилась у ласку святу -
Зазирнула Всевишньому в очі.
Із прадавніх Паланкових* веж,
Наче пташка, горі вознеслася
В небеса без окраїн і меж
На крилі світлоперого щастя.
Там, де Ла́ториці** хвилеспів,
Причастилася щедро весною
Першоросих, натхненних листів,
Богосонця жагою рясною.
І, якщо десь на світі є рай,
То частинка його - в цьому краї,
Де у сакурах ніжиться май
І в магноліях день розквітає...
(2.05.13)

*Паланок - Мукачівський замок
**Латориця - річка, що протікає через м. Мукачеве

Коли Ісус, розіпнутий, вмирав,
коли жахнулось й почорніло небо,
з-за спин катів хтось хижо визирав
і мстиво усміхався: - Так і треба ...

В очах його лихий вогонь горів
і рот смердів лукавими словами:
- Ну що, Ісусе, ти ж того хотів,
піднятись над юдейськими царями.
А пам'ятаєш, я тебе просив:
Дай руку, брате, будемо єдині.
А ти все Бога, праведник, молив
і що ж я бачу – ти вмираєш нині.
Я цілий світ тобі віддати міг.
Його утіхи, славу і натхнення
я прихилити б міг тобі до ніг,
та ти чекав небесного знамення.
Ти думав, шлях, що вибрав ти, - взірець.
Він приведе до Божої любові.
То де ж той Бог, славетний твій Отець?
Його любов замішана на крові.
Ти зраджений нікчемними людьми.
Поглянь навколо – до вистав охочі,
коли ти йшов знесилений сюди,
вони тобі сміялись просто в очі.
Заради них, байдужих і сліпих,
прийняв ти біль і муки всього світу.
Життя ти змарнував заради тих,
хто не сприймає твого заповіту.
Твій час минув і ти уже ніхто.
Тебе поволі стануть забувати.
І будь таких, як ти, хоч цілих сто,
та все одно, я буду панувати...

Ісус мовчав, бо знав усі слова,
що нечестивий міг ще говорити.
Раз присягнувши Вірою добра,
Христос вмирав, щоб Віру воскресити.
Надії час, Він знав, ще не минув
і каяттю належить ще настати.
І зло вселенське світ не осягнув,
а осягнувши – зможе подолати.
І смерть його через віки життя
ще надихне до вищої Любові.
Тоді й зросте Господня доброта
із кожної святої краплі крові.

1.

день
колода карт

роздає
круп’є
трохи масті
й жарт
кров
із нерва п’є

входимо
в азарт

в голові
туман
з перших уст
сльоза
далі
слів нема

драм чужих
прибій
не вдихну
стоїть
підколодних змій
в шийних колах
їдь

2.

раднику
благих
блуднику
в метро
ти чого
застиг
зиркаєш
в нутро

ти кому даєш
вмерти
сотий шанс
небом
дістаєш
у невчасний
час

струшуєш
золу
золота із тиш
роздаєш
по злу
тим
кому нести
світло
під хрестом
небо
з уст в уста
Бога
на престол
гарт
у юну
сталь

ти навіщо
п’єш
випиваєш
сон
серденько
моє
твій
на нім
вісон

знаю
ти
не ніч
спраглий подих
зір
пекло
й рай вогнів
антитеза дір
вибух почуттів
скрута темноти
оберіг в путі
пастка на чорти

осягни мене
присягни
що ти
станеш
день за днем
у душі
рости

3.

паросте
небес
пастирю
доріг
що не думка
пес
зимно
на дворі

вигадай мені
спогади ясні

поле по війні
хай накриє сніг

там обрало
ріст
серце козака
вже його
не їсть
доля
і гірка
не тече сльоза
впущена
за всіх
з ким в бою
козак
в землю
кров’ю
збіг

4.

крутиться земля
колообіг “кру”
серце
мов рілля
видихнуло
труд

слава трударям
плекунам луни
душам-ліхтарям
в пахощах весни

5.

дяка
що живий
добре
що є цвіт
світла
корогви
де
воскреслий
світ

по душі
іду
легше пір’я
крок
доокола
дух
зір нових
пилок

6.

край дороги
вкрай
край
де сни живі
де місцями
рай
вітру
у траві

де на нерест
йде
синь
за плач
з гори
у теплі
грудей
світ
осів
старий

де нема
кому
бавити
богів
сяяти
від мук
спалювати
гнів

вкрай
по небокрай
голосом
"курли"
це тропа
добра
з вістря
у стріли

це межа
без меж
де не треба
слів
це кіно
німе
світла
у золі

2 Травня, 2013

А у мене очі - кольору каштанів,
а у тебе – барви ранньої весни.
На душі розточчі зупинився, глянув…
І розкрив обійми, і… змістив часи.

Паралельна дійсність. Ірраціональна.
Та така реальна, як ніщо й ніде.
Кажуть, хтось придумав формулу кохання?
То нехай за нею віднайде… себе...

Теореми серця. Аксіоми долі.
Перехрестя часу поміж зим і літ.
А всього лиш треба – вимовити слово
і подати руку. Й цим – змінити світ!..


…(2013)

Сьогодні в ночі небо плакало за нами
а друзі посміхались, вітались й цілували

Сьогодні я відчув легкість несамовиту
твої поцілунки перли оксамиту

Сьогодні інтим краплинами змиває
очищує, я дякую й не забуваю…

2012

Високого сенсу, високого сексу,
Двох серць і двох плотей, і душ двох двобою!
Хай понад прогреси розкриляться перса
Й поглинуть, і втоплять шаленим прибоєм!

Еротики віща і вишня потреба.
Рятуйте, святенники, заячі душі!
Повік не сягти тому горнього неба,
Хто схизмою музику тіла задушить!

Любімось, дивімось коханню у вічі!
Як солодко мучить це Боже свавілля.
Усі ми пощезнем, та піде у вічність
Високе, безсмертне, святе божевілля!

17 червня 1995 року

Wtedy, gdy ogień nienawiści zgaśnie,
Gdy chociaż jedna iskierka nadziei
Zabłyśnie w sercach napełnionych waśnią,
Zacznie nas łączyć to, co dziś tak dzieli.

Może wtedy zaczniemy się rozumieć
I przestanie być nam obca bratnia dłoń.
Z wiary w jutro zaczniemy być dumni,
Gdy przejrzystość przemyje naszą skroń.

Dziś stajemy na drogach rozpaczy.
Wylewamy z serc swoich brudne łzy.
Tak naprawdę, nic one nie znaczą,
Gdyż są takie, jakie wnętrza mamy my.

Dla przyjaciół chcemy być aniołami,
Dobrze wiedząc że nie będziemy latać.
W sercu wciąż śpi nienawiści dynamit…
Wiemy, czym jest nienawiść dla świata.

Spójrzmy, niebo ponownie się chmurzy.
Czas głupoty niesie burzę z deszczem.
My znów lgniemy w objęcia tej burzy
Zniesławiając wolności swej przestrzeń.

Dusza znów fascynuje się cieniem,
Nie dostrzega słonecznych promieni.
Czy jest z tymi, co nieśli cierpienie?…
Może czas już kierunek ten zmienić?

Nasze JA wciąż należy do Boga,
Który widzi wątpiące w nas dusze,
Co to błądzą po kłamliwych drogach.
Choć złych kroków dziś nikt nie wymusza.

Bóg osądzi, kto z grzechem szedł w parze.
Kto brał to, co grzech dawał w naturze.
W blasku nieba, krzywd ludzkich witraże
Są plamami na narodów skórze.
14.09.2007r.

У хаті прибрала, помила до блиску,
опари на паску поставила миску,
Принесла півсотні яєць із базару,
налила кагору у глиняну тару,
Шкварчало на кухні, кипіло, пахтіло.
Така господиня – все вправно, до діла.
Такі запіканки, із м’яса вертути,
і шинка, й ковбаси – бо ж так має бути…
Не встигла і сісти, а діти до хати,
узуті на килим…
І мати їх матом…

цвіт аличі пересипаний вітром
неначе для паски борошно
ти повернешся і знаю і вірю
та поки без тебе порожньо

ти пам'ятаєш зимової ночі
я обіцяла воскреснути?
я не забула хоч вітер регоче
і з ран кровоточить веснами

луною сміється з себе самого
самотній рвучкий неправедний
і сипле додолу цвітом під ноги
стираючи межі й правила

та я обіцяла я воскресаю
правду на вітер не кидають
бо день наш стане дверима до раю
любові світлим Великоднем


2.05.2013

То сію вірші густо, наче мак,
А то натхнення раптом засинає…
Спитай, чому пишу я саме так, –
Відверто відповім тобі: не знаю.

Чи радісно, чи сумно – все бува,
В метро, у кухні, в ліжку серед ночі –
Не я в рядки нанизую слова,
Самі приходять вірші, як захочуть.

Буває так, що жодного за рік,
А іноді за день – по два, нівроку.
Мабуть, на те Господь мене прирік,
Як Він обрав когось на роль пророка.

І чи важка ця ноша, чи легка, –
Не можна зрозуміти однозначно.
Як щось дає Всевишнього рука,
За це потрібно просто бути вдячним.

Блаженний, бо знайшов свого Творця,
Очима серця – до Його лиця.
Втікаю геть від суєти до Слова, –
Рахманний і покірний, як вівця.

"Вийди, вийди, Іванку,
Заспівай нам веснянку!
Зимували, не співали –
Весни дожидали"
Українська народна пісня

Що за голосок в Іванка!..
Тільки-но з’явивсь на ганку,
Простягнув руки до сонця,
Як до кожного віконця
Прикипіли безштаньки,
І дівчата, й парубки.
Відгукнулися здалека
Льотом стомлені лелеки.
А лошата і телята
По дворах давай гасати.
Пробують на міцність роги
Козенята тонконогі.
Півень із гори компосту
Курочок скликає в гості.
Гуси жалібно гелгочуть –
На ставок рушати хочуть.
Потягнувсь ліниво кіт,
Ласо позира на пліт.
Там, де птаство спозаранку
Додає снаги Іванку.
А земля довкруж парує.
Комашня свій шлях торує.
І старі уже потроху
Забувають свої «охи»,
Повиходили із хат,
Щоб вкотре весну вітать.

Я пам'ятаю ті гарні часи,
Коли був ще дуже малим.
Коли бігав ранком серед роси,
Я був не добрим і не злим...

Просто не знав про негатив,
А радість переважала над усім.
Жити б так, щоб час не плив,
Жити б так, ніби тобі ще сім!

02.05.2013

Не стать слабка, не жінка ні не так,
Не варто тішитись, що хтось сказав.
Бо жінка сильна, сила в ніжності отак.
І хто скажіть цього не знав?

Ні сльози це не слабкість, ні повір,
Це доказ того,що душа жива.
Так інколи вона болить від дір,
А інколи від щастя ожива.

Не має права опускати руки,
І в алкогольному тумані не помре.
Вогонь у жінці навіть у часи розлуки,
Ні на хвилину і холодну зиму не замре.

Лиш з дозволу слабкю може стати,
Тоді коли захочеться самій.
Та інколи так хочеться спитати?
Не краще жити сильною. Одній.

Мы теряем людей. Нет им замены.
Разбиваем сердца, терпим измены.
Но это проходит. А что остается?
И время летит, и время несется.

Цените родных, близких любите,
Не надо терять, их обнимите.
Не стоит ничто так дорого в мире,
Как тот кто родной в душе и в квартире.

Купить можно все. Ну то что так надо!
Ну это лишь вещи Armani, Prada.
Цену не составила жизнь. Ей цену не знают.
А ценят тогда когда потеряют.

Хто знічений, духом убогий,
Шукає дорогу до Бога,
Відчує, що в серці Творець, –
Ітиме весь вік донезмоги.

На орбітах весен молодих
Кораблями вічної любові
Муки переносяться Христові
Від одних сердець і до других,
Щоб людська заговорила совість, -
Цей Господній величавий штрих, -
І люципер в паніці затих,
І гріха розпалися окови.

02.05.13

Зморившись, задрімав…
Хоч уві сні явилось
Те, що здаля і потайки любилось,
Чого я в дійсності й на хвилечку не мав!
Тріумф такий величний!
І щастя – безумовне!
Палкою вдячністю зболіле серце повне,
І настрій, як ніколи, поетичний!
Зібралася рідня
Найдальша і найближча –
Усі, чий слід змела воєнна хвища,
Чиїх могил і хрест святий не осіня.
"Іваночку, синок!".
"Та ти ж мужчина, синку…".
Зронив осінній дощ останню вже сльозинку,
Велику і важку. І нею сон промок.
"Івасику, дитя…".
"Продовжив стежку роду!..".
Зненацька я сьорбнув сльози холодну воду:
Така ж, як і завжди. Гірчила все життя…




2003

Розростається дивною квіткою вічність,
Набираючи обертів, кличе за обрії.
Ми сьогодні ще трохи побудемо ніжними,
Ми сьогодні ще трохи побудемо добрими.

Розмиваються образи завтра і вчора,
Із-під душу лякливо душа визирає.
Ми сьогодні ще трохи про сенс поговоримо,
Ми сьогодні ще трохи у справжність пограємо.

Розпиваючи простір на двох, як годиться,
І торкаючись неба крізь шибку руками,
Ми сьогодні ще трохи спимо, поки спиться,
Ми сьогодні ще трохи побудемо нами.

02.05.2013

А вже мало бути як треба
А є як є народ це бачить
Анголи вернулись до неба
А чорт іде й дзвінком колаче

Брат вдруге нафтгазом грає
Брехню про істину несе
Бандеру й УПА ображає
Боже чому у нас так є

Віра батьків шукає шани
В молитві що несе народ
Все ж церкви наші роз’єднані
Важко позбутись перешкод

Гріхом співають рідні дзвони
Голосом брата й ворогів
Гідність втрачає рідна зона
Громом вдаряє чортів спів

Ґаздою в нас чужа людИна
Ґдаче про це весь вільний світ
Ґвалту боїться Україна
Ґалгани вже готують звіт

Дніпро пливе ще там де вчора
Дітей породжують батьки
Дні все таки не є прозорі
Для тих що хочуть доброти

Енергії не всім старчає
Економічно в нас не так
Еліта повно всього має
Ельфам залишився лиш смак

Євангеліє не всім нам знане
Єдності в народі нема
Європа поки що не для нас
Єресьом пахне чужина


Жовто - синій ще майорить
Життя людей брехнею гріті
Живим однаково в цю мить
Жаху бояться всі неситі

Зайшов в наш світ, а там весна
Заговорила наче пані
Зиму пославши в забуття
Замовкли вітри на майдані
u8/278

У часі розважання над життям,
що помиттєво скапує свічею,
занурююсь у власні каяття…

Перед Тобою викладаю, Отче,
і праведні, й неправедні діла:
я долю самотужки виплітав,
а Ти один душі моєї зодчий.

Не байдужів Ти до свого творіння ,
але з любов’ю поправляв різцем
нетлінну душу в облаченню тліннім -
Ти милостивий у своїм терпінні…
Паду я ниць перед Твоїм Лицем…

01.05.2013

Україно моя
(сонет)

Україно моя рідна,
Заспівай Христос Воскрес,
Нині ти у світі гідна –
Подарунок це небес.

Мій улюблений народе,
Живи з Богом без загроз,
Приймай Божу осолоду,
Бо Воскрес Ісус Христос.

Україно наша мила,
Правди напрямом іди;
Ти своє вже відтерпіла
І вперед твої сліди.
В тебе діти, в тебе сила,
Вірим – вийдеш ти з біди.
22.04.2008р. Редагований – 28.03.2010р.

Щось я цінне загубив
В суєті сердечній.
Все хотілося хлібів
З маминої печі.

Про духовні же харчі
Забувалось просто...
І душа моя мовчить,
Звикнувши до посту.

Та голодними є дні.
Стало сумовито...
Хліба хочеться мені
Зі святого жита.
2013р.