Слезятся старчески глаза,
Их свет по-малу угасает,
А не послушная слеза,-
Не умиляет, раздражает…
А что прикажешь старику?
Он прожил жизнь, уже всё в прошлом,
Смахнет слезинку на ходу,
Чтоб выглядеть не очень пошло…
И без дороги, невпопад,
Он продолжает путь изгоя…
Не страшен дождь, ни снегопад!
Он про себя поёт – я Гойя…
Но шаг его еще упруг,
И ясен взгляд, он не в тумане…
И ждет его, конечно, друг…
И есть пятак в его кармане.
Он ценит уже каждый миг,
Он кладезь мудрости – бесценный…
Он почти всё уже постиг,
И не страшны ему измены…
Встречает тусклый он рассвет…
Зорю с восторгом провожает…
Есть результат, ведь день прожит…
И он спокойно засыпает….

Свершилось!
Заточенье, что длилось десять лет
И год один – плюс – завершилось!
Теперь стоишь ты у черты…
И новые твои черты тебе понадобятся
Вскоре.
Не горе, что восемнадцать лет ты землю
Топчешь.
Не ропщешь.
Всегда открыта и честна.
Чуть грустновата…весела…
Ты всякая уже была и многое пережила.
Но никогда себе не изменяла…
Других, конечно, извиняла…
Не обижала…
Убивши комара, ты плакала жалея…
Бывало, от обид немея,
Сжималась в кулачок…
И теребя в руках клочок…
Листа иль листика – прощала…
Прощаясь с юностью, листала
Неспешно, школьные года…
Теперь пред выбором – одна.
«Что день грядущий» уготовит?
Я знаю – планов громадьё, и в лёгкой дымке путь
Тебя не остановят!
Пусть,
Неведомая свежесть ветра
Не остудИт твой пыл и страсть… твои желанья…
Ведь впереди ждёт лунная дорожка,
И свет зори, конечно дегтя ложка…
Но ты не бойся… всё проходит!
Увы, так создан мир.
Но избранный тобою клир, я думаю, тебе поможет…
Дорога жизни не проста,
Терниста, даже жестока, порою…
Не скрою,
Без потерь, еще не удавалось пройти отрезок от и до…
А ты старайся….
И поверь, потери только закаляют,
От плевел семья отделяют…
Не унывай, ступай… вперёд
И пусть дорога приведет тебя к желанной цели!
К Храму!..
Да, будут рифы, будут мели…но ты иди, и без оглядки,
Ждёт Рождество, рожденье, Святки…
Так жизнь устроена, - ты верь…
Хотел бы я тебя за руку по жизни провести…
Но ты сама должна пройти…
Я верю, и пройдешь, и никогда не упадёшь…
А если предстоит - споткнутся,
Не бойся носиком уткнуться
В подушку…
Дух переведи, и снова гордая…иди!
…………………………………………..
Когда-нибудь, на склоне дня,
Когда-то вспомнишь ты меня.
Как мы играли и учились,
Как мы мечтали и чудили…
Как было весело порой…
Я жизнь прожил….
Теперь ход твой!

Ты всё взрослеешь, и не погодам, -
Спешишь…
Меня ты тешишь,и даже иногда -
Смешишь…
………………………………….
В своих обидах
ты взрослее всех!
А в радости – смешливей не бывает…
Ты обрастаешь мудростью,
Как дерево листвой…
Как птица Феникс из обид - произрастаешь…
Твои слезинки, как алмаз – в цене,
Хоть и старательно ты их скрываешь…

На план второй - все игры отошли,
И только вело…всё еще в фаворе…
Зато проблемы, что одеть пришли,
А «нечего»…вот это – горе…

Но это всё пустяк … ещё пустяк,
Так, чуточку, на нервах поиграешь,
Ведь знаешь, я отдам пятак
Последний… ты не прогадаешь…

Твой свет очей, и золото волос,
Пускай не высшей пробы самой,
Но отбелили темноту полос
Моей судьбы, моей и мамы…

Ты вся в исканиях, в метаньях вся…
А хочется тебе и всё и сразу…
И стрижку хочется, и чтоб была коса,
И покапризничать, хоть в день по разу…

А хочется еще в кино сыграть,
В туфлях со шпильками на вело прокатиться…
Испечь пирог и торт сваять,
И в ритме вальса в дефиле кружится…

Спешишь, спешишь…но ты права,
Пусть будет всё… сегодня, завтра…
Сомнётся пусть и вырастет трава…
Ведь в этом же - сермяжность правды!!!

Соле..

Вырастай же семицветик
Восхищенье вызывай.
Ты ромашковый букетик
Ты волошковый розмай
Колокольчик ты веселый,
Ты душистая сирень,
Ты весенний цвет вишневый -
Это мне писать не лень…
И как кактус ты - колючий
Все ж бываешь иногда…
Стебелёк крапивы жгучей…
И журчащая вода…
Ты, как солнышко, что утром,
Раскрывает всем глаза..
Иногда, как тучка хмуро
Смотришь молча на меня…
Ты бываешь лунным светом,
Освещая путь в ночи…
Огоньком, что чуть мерцает
Совсем маленькой свечи…
Ты, как ветр , что всё срывает
Ты, как песнь у камелька…
Ты, как нежность колыбели,
Ты, лав стори, для меня…

Две дочки, как цветочки
Наивность и весна.
Их руки – лепесточки,
Как небо их – глаза…
Восторг их не поддельный,
Печаль их – море слёз…
Ведь возраст не предельный
Для дум, мечтаний, грёз…
О чем они мечтают,
Что снится по ночам?
Я все таки, узнаю,
Прочту по их глазам…
Ните у них игрушки
Желания ните…
Чтоб всё как у подружки
Не лучше, но и не…
О чём они мечтают
И что они хотят?
Щенка иметь желают,
И парочку котят…
Еще чтоб были кеды
Такие как у всех,
Икра, чтоб на обеды,
А вместо слёз, лишь смех….
Кино чтоб вечерами…
И танцы, но для всех…
Ну и, конечно, маме,
В театре был успех!
Прошелестят, прольются годы
И сменит вектор ветр…
Хорошей вам погоды
На день, на год, на век!!!

мои вы маленькие крошки,
мои вы ласковые кошки,
мои прекрасные подружки,
мой лунный свет, мои веснушки,
мой светлый вечер вы весенний,
мой теплый дождичек осенний,
мое стремленье и отрада,
за все грехи вы мне награда,
мое вы солнце золотое,
мое вы счастье дорогое,
вы мне победа над собою,
мне хорошо, что вы со мною,
я с вами тихо засыпаю,
а по утрам вас одеваю,
и я люблю вас до безумства,
не описать мои к вам чувства,
вы мне глоток воды искристой,
вы воздух мне кристально-чистый,
живу я вами, умираю,
и только я одно желаю,
чтоб были вы во всем красивы
и долго, счастливо бы жили…

Ты урчишь на меня, моргая.
Слёзы щиплют краешки глаз.
Ты одна у меня такая,
А слеза твоя, как алмаз.
Нет, не часто мне сердце ранишь,
Чаще смех и улыбки свет.
Ну а скоро кому-то станешь
Ты супругой и мне – конец.

Я же всё, я давно понимаю,
Так проходит мирская слава.
Как представлю - тебя отнимают…
Сердце сжигает Везувия лава.

Люблю я шумные компаньи
Плеск вин и кальвадоса вкус
Люблю похмелье утром ранним
Когда не надо дуть мне в ус…
Люблю друзей, что меня любят
(Врагов?... не очень я люблю)
Ну в общем так, кто меня любит
Того, конечно, я люблю…
Казалось бы, так в чем проблема?
Все пазлы точно встали в строй,
Но все ж замучила дилемма…
Врать или не врать, хотя б порой…
Притворство моё, ( наше)
Уже бывает и гнетет…
И ноль реакции мы кажим,
Коль палку кто не перегнет…
Терпимые уже мы стали…
Интелегентней и умней
Но вот когда взаймы давали
Никто не вспомнит, хоть убей…
Вот так мои друзья, коллеги,
Не стану никого учить.
И коль в душе вы не калеки…
Давайте жить…и не грешить!!!

13.07.2010 Ю.В.
сори если что...

А что мы ждем, на что надеемся?
Чего хотим?.. ведь не изменится
Событий ход под сенью неба.
А нам так хочется дождаться снега
Искристого…
И чистого дождя,
Чтоб все отмыл.
И, походя,
Нас не забыл.
Умыл,
Очистил души
И глаза,
И помыслы
И….уши…
Чтоб мы смогли услышать крик
В пустующей пустыне наших душ…
Пусть благодатным будет душ,
Омоет раны нам…
А кто привык
Грешить и жить
– Пускай раскается!
И умничать не стоит,
Стоит – жить,
Листвой, травинкою, колючкой быть…
И ждать когда счастливый случай
Нас на дорогу к храму приведет…
Как шоры суетность спадет
И будет тогда Слово….
Слушай!
И внемли,
и не говори…
- молчи!
Кому нужны все оправданья,
Мольба о счастии, страданья.
Ведь мы, как бабочки в ночи…
Летим на свет без колебанья.
И не дождется покаянья
Ни Бог,
Ни Сын,
Ни Дух Святой…
Но нам успеть бы крикнуть: - Стой!
Пойми!
Прости!
Да и помилуй!
Ты ж нас такими сотворил!?!
Что? образ свой тебе не мил???
Тогда – прощай!
Прости…
Не милуй…
………………………………………
Помилуй!
Господи!
Помилуй!!!
Я грешен пред тобой стою!
Еще не мало нагрешу…
Помилуй!
Господи!
Молю!..
Мою…
Ты…
Душу!..

Ю.В. 2005г

Пародія

Яка кому від віршів шкода –
Коли підкорюєш слова?
Я зауважив, як негода –
Мене писати пробива…

Нема, нема межі таланту
(Та чи й потрібний в дощ талант?),
Відчую кволість – до серванту,
І знов у бій, і знов гігант!

А рими пролітають мимо,
А потім водять хоровод,
А я воюю невтомимо,
За монітором – бутерброд…

Буває так, що риму гожу
Таки піймаю – я мастак!
Тоді – в двобої переможу!
А як засну? Буває й так…


20.06.2013

Коли кажуть мені пані, якось і незвично,
Як була я кріпачкою – нею буду вічно.

Бо на панщині колгоспній мати народила
І на неї відробляти за маму ходила.

За проклятий трудодень юною ходила,
Так наробишся бувало, що іти несила.

Щоб хоч якось мені легше було в світі жити,
Мама лагідно просила науки учити.

Бо інакше не випустять з колгоспного поля –
Отакі тоді були: і щастя, і воля…

«Справку – вольную» і досі бережу на згадку.
Це був навіть не місток, а тоненька кладка,

По якій пішла в життя, де всього бувало,
Тільки мамине тепло мене й рятувало.

Не було легкого хліба, усе скуштувала,
У голодні дев”яності і наймитувала.

То яка там з мене пані: я і плуг, і рало.
Не сумую - прошу неба, щоб силу давало.

20.06. 2013р Надія Таршин.

Я бідна ворона -
така безборонна,
Доконче потрібна
мені охорона.

В город до сусіда
лиш глянути хочу -
Мене відганяє
якась потороча:

Така довгорука,
така головата!
Знайомитись з нею,
гадаю, не варто.

А я кукурудзу
давно там вгляділа,
Але підійти
ще і досі не сміла.

Тому і шукаю
собі охорону.
Чи хто пожаліє
з вас бідну ворону?
:)
2012

Немає більш мерзотного, коли
Сини грабують матір залюбки,
І моляться за неї ревно потім
До Бога… Як – не - як, – сини таки.

20.06.13

Любове! Ти складна була.
Гіркі були твої розлуки.
Ти Рай земний мені дала,
А також. всі пекельні муки!

В безвихідь розпачу вела.
Небесну втіху дарувала,
А скарб душевного тепла
Холодним снігом замітала.

Ти, може, десь іще жива?
Хоча, здається, зовсім згасла...
Та ні сльозам, а ні словам
Того не повернути щастя.

Ти нерозважлива була –
Печаль залишила на згадку.
Та я б і душу віддала,
Щоб пережити все спочатку
2013

Як сумно! Не пишеться більше –
Якісь недолугі вірші.
На серці все важче, все гірше...
Так порожньо, темно в душі.

Чому нерозумно, невдало,
Чому, на безумства межі,
Вважаєм своїм ідеалом
Людину, якій ми чужі?

Сліпі від нестерпної муки,
Ми також в недобрий цей час,
Відхилим простягнуті руки
Нещасних, кохаючих нас.

Безвихідь – це замкнуте коло
Без відповіді почуттів.
Не сходяться майже ніколи
Два справжніх кохання в житті!
2012

Минулому немає вороття...
Та небо нам подарувало недаремно
Переживати знов миттєвості приємні
У спогадах, що повертають до життя.

14.06.2013

Темна ніченька, не спиться,
Йду до річки, на лужок.
В пінних струменях зірниця
Розперезує пасок.

На горбку береза-свічка
Срібло місяця вбира.
Виходи, моя Марічко,
Слухать пісню гусляра.

Залюбуюсь, задивлюся
На дівочу твою вроду.
І, танцюючи під гуслі,
Викину фату у воду.

Під склепіннями пралісу,
Там, де бугила шовкова,
Із сердець наших завісу
Підійме зоря ранкова.

16.06.2013

Ну немає мені оправдання -
Краще мерзнути в холодній ночі,
Знову напишу оповідання,
Як емоції палити в печі.

Чи точніше як емоції палять,
Заряджають бажання й думки,
Бо в середині так крутять і давлять…
Я збагнув – це триває роки!

Наче в’язень приватної «зони»
Гірше, хворий «шостої» палати,
Це відверття не зробить прозорим,
Щоб відразу почали співчувати.

Я занедбаний, ще й неохайний,
Ех, негоже, так про себе - не можна,
Щоби стати гостем проханим,
Йду на зустріч дорогам тривожним.

І боротися, і кидати гранати,
Ой, не буду і в окопах сидіти,
Перестану в емоції грати,
Прийму все або стану терпіти.

Тоді зможу агресії відмовити,
Пройду скрізь або повз цього стану,
Якби це ще й усвідомити -
Тоді зовсім іншим я стану!

2012

Я тебя зацепила- прости...
Но уменьшиться я не могу.
Не умею коврами мостить...
Я стою на другом берегу!

А река нашей жизни течет
Между двух живописных миров.
Мы не знаем:где край,где отсчет,
Когда сможем увидеться вновь.

Бабиним літом уквітчаний жовтень
Йде по полях, по садках, по лугах,
Листя фарбує кольором жовтим
І наганяє нам смуток в очах.

19 жовтня 2012 року

Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса -
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті та живій кровІ...
Карається само? Когось карає
За злочин цей, що виміру не знає?
Чи ожили для каяття живі?
Система працювала. Люди в ній
Розподілялись на катів і жертви,
Всі інші, що боялися померти,
Текли, куди поверне плин подій.
Вмивали руки "генії доби"
Й "співці епохи"... Нині при мандатах
Себе посміли числити в солдатах
Чужої - не своєї боротьби.
Мовчали б краще! З їхньої руки,
З їх мовчазної згоди вбили Стуса...
Прославитись - яка ж бо то спокуса
Для вас, мерзенні ви медведчуки!
Не скоро ще з нас витече олжа
Іржею крові - справа Василева
Випереджає нас,
І кроні древа
Поезії його
Ще заважа
Вкраїнське небо:
Штучно до землі
Придавлене воно;
Нема ще Бога
В тім небі;
Наша праведна дорога
Ще топчеться в багні брехні,
В імлі!
А Стус - давно за обрієм.
За ним
Встигатимуть хіба що наші внуки.

Тож каймося. Не умиваймо руки.
Не спекулюймо образом святим.


15.05.2003

Ти такий ідеальний що хочеться вбити
усіх своїх тарганів і сховатись в тінь
дивитись до щему у серці до судоми в литках
до болю у вухах слухати твоє тіло

Ти виходиш і не обертаєшся не обертаєшся ти
можливо тобі набриднуть усі неозвучені фрази
я прибрала гачки. я не знаю чим ти зачепив
ти своєю відвертістю дражниш мене ти дражниш

Усіх тарганів не вбити бо в тебе ж іще хрущі
і не втекти бо в нікуди і через судому не зможу
всі тіні і неозвучені фрази у цьому вірші
і твоє серце б’ється у кожному перехожому

(15.05.13)

Паперовий чи пісочний,
але десь у світі точно
є палац у дев’ять веж
і один манеж без меж.
У кожнісінькій із веж тих
по царівні в срібних мештах
найкоштовнішу з прикрас -
сміх - вгаптовують у час.
Стережуть палац дерева,
і пророчиця місцева
роздаровує усім
різних мрій рожевий дим.
На манежі лев гривастий
вчить малечу думки прясти,
й сім поважних мудреців
шиють хмарку літніх злив.
Без драконів – що за казка?
І дракон тут є… Будь ласка,
глянь, ось там он, над ліском
він кружляє літачком.
Щастя він повіз до лісу
жабці, зайчику і лису,
геть на кожний звіра ніс
по торбиночці поніс.
А, як будеш ти хороший
не за вигоду і гроші,
то, можливо, повезе,
та й для тебе привезе.
Хочу я пораду дати.
Ну нащо тобі чекати?
Довіряй своїм рукам
І збудуй те щастя сам.

Думки обсіли, мов ординці.
Тяжка облога.
Всяк помирає наодинці
І йде до Бога.

Прости, не попрошу спасіння.
Ти ж хоч забути.
Тремтить майбутнє волосінню,
Йому не бути.

Дні, що були щасливі, тулиш.
Ну, скільки можна?
Встає майбутнє, мов минуле,
Але порожнє.

Заплющиш очі – й чуєш голос
Крізь пІтьму синю.
Минуле щастя відкололо
Малу частину.

Цілує тисячами цілунків,
Цяткує тисячами цяток
І сипле пригорщами відлуння
Вологи втомленої ковток.
Товче і трусить старі перини
Та кривить посміхи блискавиць,
Та лупить в шиби, як в тамбурини…
І лиш на сонці – лягає ниць.
2013

Давай-но кружляти понад шпильками веж,
Давай-но літати над складками вулиць.
У тебе ж є парасоля? У мене теж!
Нехай вони на «раз-два-три» розтуляться!
Ми надто довго вивчали старий асфальт,
Бруківку, бетон і замочені мешти,
Ми міцно вростали в мушлі плащів і пальт…
Вже час і небом липневим повештатись.
Тож нам з тобою – в ті невідомі краї,
Де грому сонця, дощу – всього занадто!
Нас там чекають і ми там давно свої,
Такі навзаєм додатні координати.
Стрибай! І спробуй впіймати небесний ритм
В польоті без жодних законів механіки.
Допоки дихаєш – кожну днину твори,
Допоки твориш – дихай моїм коханням!
2013

Аж з того берегу Дніпра
йшли дві грози, два лиха.
Одна – хоч хижа, та дрібна,
а інша гірша, бо вона –
і хижа, і велика.

Йшли не уві сні, а наяву
без жалощів і броду.
Та цю біду переживу,
врятую хвилю і траву,
і кручу, і діброву.

Проте одна з тих гроз – мала –
траву рознервувала,
а хвилю з розуму звела
і зникла в них. І більша – зла –
накоїла немало:

діброві розпалила кров,
розбила серце кручі,
мені дала на вірш добро
й пішла гуляти за Дніпро
у чобітках блискучих.

Пішла на кращі рандеву
із громом чорнобровим –
на кращі хвилі і траву,
на кручі і діброви!

06.2008

Поверніться сини із далеких доріг
В теплий Крим і високі Карпати,
Станьте знову на отчий низенький поріг,
Де чекає стара сива мати.

Поверніться, синочки-заждалася вас
В вишняку білостінна хатина.
Виглядає рідня кожен день, кожен час
Любі діти і вірна дружина.

Стогне рідна земля – повертайтесь, брати,
Простягніте брат братові руки,
Бо йдете ви усі до одної мети,
Хай між вами не буде розлуки.

Повертайтесь! Хвилюються стиглі жита,
Щоб із зерен проріс світлий колос
Вас благає земля – Україна свята,
То ж почуйте її рідний голос.
11.01.2011

Човником місяць пірнає у висі,
Лебедем хмарки пливуть,
А на галявині, в темному лісі,
Мавки таночок ведуть.

В білих віночках, прозорім убранні
І блідолиці й сумні,
Не пощастило в земному коханні,
Мавками стали вони.

Ніжно-зелені розпущені коси,
Погляд, немов чорна ніч,
В дивнім танку ясночолі і босі –
Не потрапляй їм навстріч.

Ось на зорі вже й півні заспівали,
Ніч потихеньку згаса.
Мавки в нічному тумані розтали –
Світиться Божа роса.
26.12.2012

Колихає вітер
Зірку вечорову
Закликає квіти
На нічну розмову

Зашепоче листя
"Доброї вам ночі"
Зоряне намисто
Висипе в сорочку

Місяць у тумані
Вийде з-за лиману
Світлячком сметанним
Уведе в оману.

Парубки! Протріть, нарешті, очі!
Відчиніть зашторені серця!
Хай під серцем млосно залоскочуть
приспані в погорді почуття.

Та погляньте — істинна вкраїнка:
мила, ніжна, наче маків цвіт,
перед вами — незбагненна жінка,
без якої обіднів би світ.

Найстрашніше у людській подобі —
вроджена душевна сліпота.
Ще не пізно - не дрімайте! Пробі!
Не тягніть за хвостика кота!

В жінці тій, чарівній і вродливій,
нить життя дзвенить, немов струна.
Долі — зась! — такій превередливій.
В щасті хай купається вона!

2008

***

Вже на хлопів отих немає злости
(У жимолост дівчат гукати в гості!).
І шо, скажи, з тобов робити маю?
Мо думав - ягод справно назбираю?..
Бо галичєни - то є хитруни,
Коло дівчат - то як тиї в`юни...
Узяв би ліпше косу, покосив,
Ледачим пузом троха потрусив!
До дармовóго, люде, як той кіт
(Тобі ж, герою, не шішнанцять* літ!).
А бздури** в мізках ше кишат-кишат
(Вже дайте "шіст", уже замало "п`ят"...).
То видиться*** йому якесь" МК"
(Оте "ПМ" - холєра, ше й яка!).
Всіх дзíсяки**** Адмін той "заразив"...
Омелько мій, і той вже гет здурів:
Із голосних вишукує процент,
"Вичислює" якийсь "кофіцієнт".
Роботу чисто всю закинув, люде,
Все жде, коли "МК" у него буде!
Пойміт мене, о пане Редактóре,
То для Парасі є тяжкоє горе...
Бо так в селі у нас живе ше піп
І кіт (той, шо у жимолости спит).
Добавте тиї рейтинги, благаю,
А нє, ТО Я СІ САЙТА ВАМ ЗЛАМАЮ!
А хочете - то помагайте Ви!
(Хазяйство в мене - свини, коровú...)
А пастуха тепер найти в селі -
Могоричі давати немалі!...
...Парася чемна, не зобидит Вас...
Ну шо?
Ви за?
То натискайте "КЛАС"!


17.06.2013

Яка краса довкола нас чудесна -
Ти тільки лиш на хвильку зупинись:
Рибалка сушить проти сонця весла,
В задумі явір до води схиливсь...
Посеред лугу - квіти, квіти, квіти!
Шовкових трав хвиляста блискотінь
Під ноги стелить дзвоники тендітні,
Готує нам уквітчану постіль.
Вгорі хмарки пливуть до небокраю -
Неспішний плин їх нам не обрида.
На пасовиську мирно ремигає
Корів поважних сита череда.
Димлять лани пшеницею густою,
Спориш пойняв дорогу польову.
Сп'янілі від квіткового настою,
Впадемо ми на вигріту траву...
Усе до болю рідне, серцю миле,
Хоч десь, можливо, ліпша є краса.
Мені ж той край, де мати породила,
Дорожчий над усякі чудеса!
На всі віки краса оця чудесна -
Цвіте тепер, цвістиме і колись.
Минають зими, осені та весни,
І лиш літа... у кучері вплелись.
1997р.

Ми в холодному смутку зустрілись,
Запалили кохання вогонь,
Та в одній лиш душі розгорілось,
Грівся ти біля щастя мого.

Відпалало багаття і згасло,
Не освітлює більше життя.
Полонезом, сумним і прекрасним,
Ще відлунюють десь почуття.

Намагався вогонь оживити,
Говорив поетично, як міг,
Та слова, наче висохлі квіти,
З мертвим шелестом впали до ніг.

Мою душу, мов пташку замерзлу,
Ти живим почуттям не зігрів...
Замість ніжних надій полонезу,
Плаче реквієм буйних вітрів!
2012

Ця без снігу зима,
Що життя без кохання,
Наче все заплела
Павутини вуаль...
У душі вже нема
Ні тепла, ні бажання,
А на серце лягла
Невимовна печаль.

Все холодне, чуже,
Навіть сяюче небо.
А любов, як сльоза
З-під завіси долонь.
Хто її вбереже?
Сумно, темно без тебе!
Я прошу: не згасай,
Життєдайний вогонь!
2013

Когда меня не будет – будет дождь…
А может снегопад, иль зной палящий.
Возможно листопад и листьев дрожь…
Когда меня - не будет…
Когда меня не будет – будет свет.
На западе спокойно солнце сядет…
И ночь неспешно перейдет в рассвет.
Когда меня - не будет…
Когда меня не будет – будет ночь
И шепот волн и лунная дорожка,
И лист сорвавшийся, летящий прочь…
Когда меня - не будет…
Когда меня не будет – будет день.
И будут в радуге цветные светотени…
И только я уже не брошу тень…
Когда меня - не будет…
Когда меня не будет – будет Всё…
И всё должно в сем мире повторится…
Ведь кто-то должен в эту жизнь влюбиться…
Продолжить чтоб, и чтоб спасти Её…

В театре вашем, как в футболе….
Игра забыта - важен результат…
Не всем хватает силы воли
Работать словно автомат…
Кто в такт играет с барабаном,
По барабану всё иным,
Но финиш поздно или рано
Всех ставит по местам своим.
А сколько крови вы пролили,
А нервов сколько вы сожгли.
Уж лучше бы подольше жили
И быть добрее чуть смогли…
Но нет, вам очень надо страсти!
Вокруг спектакля, - суеты.
А сколько радости, а сколько счастья, -
В не милости коллега, а не ты…
И завистью ваш мир окутан
Как дымом режиссерский пульт.
Первопричина в чем? Откуда?
В красивых, умных, такой культ
В себе вы носите на сердце?
Да оглянитесь - скоро ведь конец….
Нет, не спектакля, скрипка Герца
Уже настроена…

А.Хостикоеву
Б.Бенюку

Актеры носят маски,
Со временем мудрее,
И не играют сказки,
Трагедии - милее.

Актеры носят маски,
Они их не снимают,
Меняются лишь краски,
Что сути не меняет.

Актеры носят маски,
А маски словно дети,
Хотят вниманья, ласки,
И, прямо лести в сети…

Актеры маски носят,
Нет времени остановиться,
И новых масок просят,
Как будто похмелиться.

Актеры носят маски
И с каждым днем все старше
И от не хваток масок,
Становится им страшно…

Актеры носят маски,
Под масками стареют,
Уже забыты сказки,
Они уже не греют.

Актеры маски носят
И никогда не снимут,
И только лишь в немногих
Посмертно маску снимут…

Актеры маски носят,
Их маски утешают-
Пускай, что мы стареем
Зато еще играем!…


15,02,2005
Ю.Поплавский

Тут небосинь у золотій оздобі
леліє вічні гори і ліси,
бо навіть часолету до вподоби
це розмаїття чистої краси.

Оці співучі срібновиді води
у сповитку смарагдових смерек,
і ніжний виблиск осяйної вроди
на чорнім пір'ї рідкісних лелек…

Тихенько йду, аби торкнути нишком
земну палітру споконвічних див,
а сині гори зоряну доріжку
торують до гармонії світів.

У казку поринаю крок за кроком,
і молодий грайливий Синевир
підморгує мені блакитним оком,
гойдає небо у колисці гір…

З-за обрію-туману
На човнику-хмарині
До нас пливе світанок
У сонячному брилі.

По сонно-теплій хвилі
Веслує промінцями
І дрімки полохливі
Втікають манівцями.
2013

Звабливі Ваші жести і слова
утратили для мене силу значень.
...Самотній кінь без вершника й сідла
копитом бив об мури непробачень.
Він довго бив. Він бив і день, і ніч,
аж стерлася на тій нозі підкова!..
Чекала я… Мовчання зусебіч...
Назустріч Ви не мовили ні слова.

...Оновлення світів – старі зірки
прощаються в останній заметілі,
сніжинками торкаються щоки,
і... Ви не лицар. І Ваш кінь не білий.

… (2013)

На камінь кинеш мрій зерно,
І хоч води би вилив море –
То знай, не виросте ніщо.
Про це усіх повчає Творець.

Улюблений народе мій,
Повинен завжди про це знати:
Ти мрій на каменях не сій,
Бо дітям не буде що жати...
18.06.2013р.

І знов збирається на дощ –
Така погода вередлива
Посеред літа!
Вбивча злива
От-от крізь хмуру хмари товщ
Прорветься,
Ринеться в галоп,
Порве загати, шлюзи, ринви –
По всій землі невтримно рине
Незапланований потоп!
Потопить паростки надій
На розквіт краю і країни,
Й нічого, окрім кураїни,
Не вродить в Марківці моїй,
Що на Сулі...
І в цім краю,
Де я до краю доживаю,
Також не буде урожаю,
Щоб душу радував мою.
Й почне свої права качать
Кучматий хтось
Із кущів хмарних,
І я всіх парних і непарних
Не зможу вже порятувать;
І я, задрипаний стратег
І недорікуватий тактик,
Не зможу вирядить ковчег
До араратівських галактик...


2004

Чаєпиття з тобою – насолода,
Одна з найвищих: навіть захмелів
Я від очей твоїх і щирих слів...
Якби ж частіш траплялася нагода
Для зустрічі – життя б не пожалів!

Твоя – не змалювати навіть – врода,
Немов суцвіття з багатьох полів,
Де я розкошувати би волів,
Для мене справжнє свято – не пригода...
На тебе сам Господь мені звелів
Молитися...


2003

Молюся за тебе,Матусю рідненька.
Склонившись читаю молитву тихенько
У церкві де ти колись в Бога просила,
Щоб я виростала здорова й щаслива.

Коли я найперші кроки ступала
Мені колискову ти тихо співала.
Мене цілувала і знову молила,
Щоб доля не добра мене обходила.

О,матінко Божа й Ісусе маленький
Спасіть,захистіть мою рідную неньку.
Хай не хворіє,хай горя не знає
Щасливою усмішкою мене зустрічає.

Я ще попрошу для своєї матусі,
Щоб поруч були і рідні і друзі:
-Ти будеш здорова-я буду щаслива,
Хай дім наш минає і буря і злива.
2013р

І жодної дощинки в хмарі.
Дощенту спалена трава.
І навіть лілія в Айдарі
Від спеки чашечку хова.

А ми гойдаємось у човні
В зеленій хащі ситнягів,
І наші прагнення любовні
Ще не прорвали берегів.

Воно, звичайно, надто жарко,
Аж сліпить променів спіраль,
А ще до всього ти – школярка,
А я одружений, на жаль.


2003

***
Сьогодні знову ти чомусь мовчиш,
На сто громів розбилася вся тиш,
І блискавки осяюють ту стежку,
Де ніжки цілував тобі спориш.

***
Ти ще не пересвідчилась хіба?
Щодня в серця нам стукає судьба!
Тож не барись і відчиняй хутчіше,
Допоки не замучила журба.

***
Мабуть, не віриш ти мені ще й досі,
А вже цвітуть сніги в моїм волоссі,
Та серця не заковують льоди, –
І я лечу на крилах стоголосся!

Іду по втоптаній стежині,
Як і багато літ назад.
Стоїть похилена хатина,
Покинутий вишневий сад.

Туман холодний заплітає
Змарнілим вербам сивину,
Лукава доля не вертає
Мою окрилену весну.

Грайливим сріблом крига сяє,
Пришерхли річки береги.
Злилося поле з небокраєм
Серпанок сипле навкруги.

Іду по втоптаній стежині,
Проймає серце щемний біль.
Стоїть хатина в самотині
Лиш в вікна стука заметіль.
26.12.2012

Вся земля навкруги квітувала...
Ти признався мені у любові.
Я завітного слова чекала –
Тихо вечір гуляв у діброві.

Місяць – свідок єдиний кохання,
Та яскраві небесні зірниці,
Що горять усю ніч до світання,
Та джерельна вода у криниці.

Стільки ласки було в твоїм слові,
Чув і клен і сіренька пташина.
Певне заздрила першій любові
Білосніжна п’янка черемшина .

Тихо вітер гуляв по діброві,
Первоцвітом земля квітувала.
Ти признався мені у любові
І від щастя земля заспівала.
26.12.2012

О скільки їх упало у безодню,
Що глибне вдалині!
Настане й він – останній день Господній,
Відведений мені.

Схолоне, що співало і боролось,
І грішне, і святе,-
Смарагд очей моїх і ніжний голос,
Волосся золоте.

Поллються дні, насущним хлібом ситі,
Забувши біль і зло.
Все буде так, немов на білім світі
Мене і не було!

Мінливої, мов діти, в кожнім слові,
Не відданої злу,
Тієї, що любила, коли дрова
Згорають у золу,

Віолончель і спів пташні весною,
І дзвони у селі...
Мене, такої справжньої, живої,
На лагідній землі!

До вас усіх я, що не знала міри, -
Чужі, свої, агов,
Звертаюся із вимогою віри
Й проханням про любов.

За те, що я усім і неодмінно
Прощаю біль образ,
За ніжність у душі моїй нестримну
І гордість напоказ.

За успіхи стрімкі і за поразки,
За правду і за гру...
Послухайте! – Любіть іще, будь ласка,
За те, що я помру.

До вас усіх я, що не знала міри, -
Чужі, свої, агов,
Звертаюся із вимогою віри
Й проханням про любов.




Марина Цвєтаєва:

Уж сколько их упало в эту бездну,
Разверстую вдали!
Настанет день, когда и я исчезну
С поверхности земли.

Застынет все, что пело и боролось,
Сияло и рвалось, -
И зелень глаз моих, и нежный голос,
И золото волос.

И будет жизнь с ее насущным хлебом,
С забывчивостью дня.
И будет все - как будто бы под небом
И не было меня!

Изменчивой, как дети, в каждой мине,
И так недолго злой,
Любившей час, когда дрова в камине
Становятся золой,

Виолончель и кавалькады в чаще,
И колокол в селе...
Меня, такой живой и настоящей,
На ласковой земле!

К вам всем, что мне, ни в чем не знавшей меры
Чужие и свои,
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.

За то, что мне - прямая неизбежность -
Прощение обид,
За всю мою безудержную нежность
И слишком гордый вид.

За быстроту стремительных событий,
За правду, за игру...
Послушайте! - Еще меня любите
За то, что я умру.

К вам всем, что мне, ни в чем не знавшей меры,
Чужие и свои,
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.