Друге падіння

"Господь Ісус бере від Симеона знову хрест на свої рамена і його несе. Сили покидають Ісуса, він заточується, мліє і впадає другий раз під хрестом. Цей упадок був важчий, ніж перший. Дерево хреста дуже придавило Спасителя. Я також відчуваю біль удару другого падіння. Я усвідомлюю, що саме я є тією страшною реальністю, від якої моя мама хоче звільнитися будь-якою ціною - ціною смерті своєї дитини. Але чи вона зможе колись забути про це? Ні. Навіть час їй не допоможе, хоч говорять, що час лікує рани. Вона уже зараз, знову і знову, сама собі доказує, що я ще не є дитиною, що я ще не людина. То ким я є? Ким була вона, коли носила її під серцем її мама, моя бабуся? Ким є ті всі, котрі беруть початок дороги свого життя під серцем матері? Ким же вони є? Як глибоко ти помиляєшся, мама! А я так жалію, що не можеш мене почути, що не знаєш: я здогадуюся про твої наміри. Плануючи моє знищення, чи могла б ти глянути в мої очі? Тільки Ти мене знаєш, Боже, тільки Ти мене кохаєш, бо найрідніші мені люди мають каміння серця. Ісусе, через біль падіння прошу Тебе за усіх багатодітних батьків, усіх тих, хто з любов'ю прийняв Твій дар – дітей і дозволив їм жити."

Що крок – то краплі крові, дикий біль…
Ісусику, Ти падаєш удруге.
А я? Куди подінуся звідсіль?
Хіба втечу від болю і наруги?

Матусю, пошкодуй і захисти,
Врятуй свою дитину від падіння.
Невже ти сподіваєшся втекти
Від совісті і дóкорів сумління?

Чи думала, що, може, саме я
Колись би втішив неминучу старість?
Я – доля ненароджена твоя,
Приречена на смерть надія й радість.

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"

Я супутник, який через тенета
Приймає клієнтів, людей із планети,
Віддаючи себе у користування,
Спочатку у безвідсоткове кредитування,
Потім віддаю себе у борг
Без права на повернення - і це не виняток!

Я супутник але більше без я
Тому, що втрати несе цей із’ян,
Я супутник тільки я - це ярлик,
Супутник тіла і розуму – сполучник;
Учень, вічний учасник
Боротьби у самому собі.
Ввічливий хіба тоді, коли тіло у біді -
Де була голова?
Спокуслива тьма у розумі –
Це сиропне болото, солодка конкретика,
Супутник лікує діабетика!

Спрямована енергія проб’є заметіль,
Ввійти у реальність, думки саме ті,
Свободи учень від негативних емоцій,
Доброзичливість на першому кроці,
Співчуття завжди в яскравому боці,
Порозуміння мудрості шукають і досі.

Я супутник, яким керує організм –
Тіло і розум, душею у сльози
Через вірші, через прозу,
Через радість за інших,
за всіх інших присутніх на планеті
ллються вірші!

У маленьких людей маленьке життя,
Маленькі сходи до маленьких квартир.
Маленька площа маленького житла
Із маленьких дрібниць і маленьких картин

Маленькі коридори маленьких кімнат,
Маленька кухня і маленький балкон,
У маленьких ліжках маленькі люди сплять
Маленький затишок від маленьких розмов.

Маленький годинник має маленький циферблат,
Маленьке взуття для маленьких доріг,
Маленькі люди на роботу спішать,
Де потім чекають на маленький обід.

Маленькі вікна із маленьких світлин,
Там маленькі стелі, маленькі столи,
У маленьких будинках маленькі світи –
І маленькі книги пишуть про них.

Все настільки маленьке і меншого нема,
Та великі не побачать цей маленький рай –
У великих зовсім інша мета,
Хоч душа у всіх вагою 21 грам.

2013

Прийшла зима, сніжок рипить,
Лапатий іній огортає верховіття,
Затихло все і ніби спить,
Мов тиші крок ми чуєм крізь століття.

У білій ковдрі села і міста,
Сади дрімають, поле, гай і річка.
Прийшла пора спокою золота,
І лиш дорога поміж них, мов стрічка.

Куди біжить, звивається і мчить?
Когось із далини додому повертає.
Когось загубить, знайде чи провчить,
А ще когось у світ випроводжає.

Вузька, терниста, звивиста й крута,
Чи, пак – простора, рівна і широка.
Та в кожного із нас вона своя,
Веде у далечінь, куди не сягнеш оком.

Та я стою посеред роздоріжжя,
Навколо тиша, а у серці сум’яття,
І душу рвуть на частки думки хижі,
Бо все в них є – й рішучість й каяття.

Куди ж іти, у бік який податись?
Уліво, вправо, чи, можливо, не туди?
Стрибнути уперед, чи, може, повертатись?
У кого б запитати, все ж куди?

Ось зараз сам сиджу я на узбіччі,
Вже й не здається, що прийшов із далини.
Хоч крізь роки дивлюсь сміливо людям в вічі,
Та погляд відвертають все вони.

І вже не сила більше тут чекати.
Несправжні друзі розійшлися хто куди.
Пора прийшла самому вже вставати,
Молитись Богу і вперед іти.

Душа поволі бурю вже тамує,
Та й досвід за плечима не носить.
А мозок знов гаряче серце чує
І знову хочеться на повні груди жить.

Зима ж пройде і потечуть струмочки,
І сонечко всміхнеться знов мені.
Розквітнуть квіти, з’являться листочки
І серце втішать знов пташок пісні.

Ми можемо усе, лиш варто захотіти.
Потрібно тільки встати і уперед іти.
Спинялись ми для того, щоб лиш перепочити
На цій складній дорозі до кожного мети.

березень 2013 року

Весна воскреслої природи...
І захмеління відчуттями,
коли душі джерельні води
в тобі вирують до нестями.

Єство очікує на чатах
того п’янкого диво-стану:
шалено хочеться кохати.
До божевілля... Як востаннє…

Пакуйте, міс,
У пащі всіх валіз
Потоки сліз,
Проблеми і напасті.
А мо знайдеться
Хоч один харциз
І ті валізи
Він захоче вкрасти?

О, не шкодуйте,
Дуже прошу, пліз!
Шукайте у житті
Інакші сласті.
Із печі злазить
Квітень-пупоріз -
Весна красна
Являється на часі!

Йдіть до землі,
На вулиці, у ліс!
Там рух і час,
Важка й весела праця.
А там же скрізь _
Хоч стій, а хоч дивись!
Весна-весна -
Чудесна провокація!

Голод! Голод! Голод!
Б'є наковальню молот.
Іде перековка душі
по всій українській землі.

Експропріації лупає ціп.
Тіп-тіп! Тіп-тіп!
Забрали останній сніп.
Державі потрібен хліб!

Голод – це дотик холодної ночі,
це божевілля невидячі очі,
це тепла хлібина у сні,
це раю „совєцкого” дні.

Хміліє застілля. Гудять голоси.
Вечеряють в хаті чиїсь байстрюки.

- А нюх у Миколи, неначе у пса.
Як вправно знайшов він той лантух вівса!

- А та Марусина як вхопить ціпка,
та й мало не вбила за свого мішка.

- Навіщо їй того гнилого зерна?
Ні курки, ні гуски, от баба дурна.
Ха-ха, ха-ха...

Золоте зерно України
попливло у інші країни.
Нехай колосяться лани.
Ми - не раби, раби - не ми.

Якщо ворог не здається,
його знищують!

Так. Саме так.
Стережися сільський кріпак.

- Не хочеш віддати своє?
Кажеш, краще нехай згниє?
Ах ти, мать твою так і так...
Ну ти й гад, чєловєчєскій брак...

Тиша. Мертва тиша навколо.
Безвиході замкнуте коло.
І села на чорних дошках –
видали план на прах. Жах!

- Діду, діду, ти ще живий?
Он їде Онисько кривий.
Сідай на його підводу,
відвезе тебе додому.

- Додому не треба... Вези до могили...
Жити не хочу... Немає вже сили...

Ідеологія щастя вагітна на смерть.
Закрутилась страшна круговерть.
З'їли лушпиння і дерть.
Смерть! Смерть. Смерть...

- Який там голод? Ви про що?
Здивована зморшка кривить чоло.
- Ви бачили фільм „Кубанські козаки”?
Ось правда про згадані вами роки.
А голод – то вигадка й брех ворогів,
фальшиве відлуння тих славних років.

Ліс рубають – тріски летять...

Тріски померли, тріски мовчать.
Катам й посіпакам така благодать.
Вгодовані, ситі сини комуналки
дожили свій вік на хлібах „персоналки”.

А ті, що мільйонами в землю лягли?
У чому в житті провинились вони?
Їх муки, їх сльози – приглушений дзвін.
Десь тихо у пам'яті стелиться він.

Голод! Голод! Голод!
Змучився бити молот.
Позаду змордовані дні.
Чи прийдуть досвітні вогні?...

І чому ми мовчимо?
Не туди знову йдемо…
«Попередники -банкрути»
Не дають досі дихнути?

Та якби ви совість мали,
Усе на них не спихали б,
Бо вони, як ви – падлюки,
Тупо нас не продавали.

Продаєте землю, мову,
І усю нашу основу.
Почекаємо ще трішки –
Будете тікати пішки,

Коли лопне мильна булька,
Видно буде, що там - дулька.

16.10.2012р. Надія Таршин

Червоні вишні -
Сережки літа,
Купає червень
В густім меду.
Іще до краю
День не допито,
А я на зустріч
До тебе йду.

Гаряче сонце
Впаде за гори
І зазоріє
Весь небозвід.
Земля на небо
Відкриє штори,
А ми з тобою -
Ріку убрід.

Купає зорі
Легенька хвиля,
Лоскоче ноги
Річна трава.
Під ранок роси
Впадуть на зілля -
Покаже літо
Свої дива.

Червоні вишні -
Сережки літа.
Вуста гарячі,
В серцях вогні.
Збулася давня
Одна приміта -
Зоря упала
Тобі й мені.

02.03.13

Боже, я літала уві сні,
ще літала!
Щастя, Боже, я такого –
Вже давно не знала.
Попід хмарами літала,
і понад полями,
Було добре так мені
з дужими вітрами.
І прокинулась щаслива –
Я ж бо ще літала!
Силі дякую Всевишній,
Що диво зазнала.


09.06.2012р. Надія Таршин

Засвітило сонечко на небі,
Розтопило кригу льодяну,
Хоч мене ти зовсім не кохаєш,
Ключ до серця твого я знайду.

Розтоплю уста твої цілунком
Так,щоб серце защеміло в мить,
Все одно колись мене полюбиш,
Та чи буду я тебе любить?

Бо пройде любов,як сніг весною
І назад не буде вороття,
Тільки знай,коханий,я кохаю
І не згаснуть в серці почуття.

2012 р.

Бджолиний рій заплутався
У платті
Бузкового куща
І так гуде.
Троянда квітне
Золотим багаттям.
І хвіртка плаче -
Де він, чуєш, де?

Усе буяє,
Світиться навколо,
На грушах білих
Ніби шовк фати.
А думка студить мозок
Охололий:
Ти де, коханий?
Рідний мій, де ти?

Вже вечір фарби
Накладає густо,
Малює зорі
Й місяць з висоти.
Така краса!
Але без тебе пустка...
Питають квіти, яблуні -
Де ти?

02.03.13

Сумно, сумно так мені без тебе.
Зорі аж сховалися за небо.
Тебе чекаю і виглядаю вже давно.
Очі роздирає дика втома,
Ну, а ти не вийшла ще із дому.
Чому? Не знаю. Можливо, дивишся кіно.

Ти скажи-скажи, кохана, нащо, нащо, нащо
Голову мені морочиш? Зá що?
От і сьогодні знов.
Я собі знайшов би, звісно, кращу, кращу, кращу.
І зробити це було б неважко…
Але така любов!

Срібний місяць вже упав за хату.
І йому наскучило чекати.
А обіцяла, що будем разом до зорі.
Я приніс для тебе ніжні квіти,
Вмовив солов’їв тебе зустріти…
Зів’яли квіти і повтікали солов’ї.

Ти скажи-скажи, кохана, нащо, нащо, нащо
Голову мені морочиш? Зá що?
От і сьогодні знов.
Я собі знайшов би, звісно, кращу, кращу, кращу.
І зробити це було б неважко…
Але така любов!

Шлю тобі я, мила, SMS-ки:
«Вийди. Не прийти, то є нечесно».
Прошу про себе: «Хоч телефон не вимикай».
Та не знаю, що ти там зробила,
Що мовчить, як пень, твоя мобіла.
А зранку дзвониш: «Нині на мене знов чекай...»

Ти скажи-скажи, кохана, нащо, нащо, нащо
Голову мені морочиш? Зá що?
От і сьогодні знов.
Я собі знайшов би, звісно, кращу, кращу, кращу.
І зробити це було б неважко…
Але така любов!

Хіба у маски є обличчя,
Хіба у неї є душа?
Це, ніби сховане в запіччі
Життя чуже. А світу - ша!

Важке, залякане мовчання,
За ним - клекоче, крутить вир.
До інших - повне зневажання,
Бо сам для себе - ти кумир.

Ми всі скупі на слово, ласку,
Забувши хто ми справді є.
Навчилися носити маски,
Єство ховаючи своє.

12.04.13

Сльозову ношу в собі криницю
повноводну - гай, не видно дна...
Поверх неї вистелена криця.
Замкнена і... ключника нема.

Він мов привид навісно блукає,
відмикає кришку потайну
вибірково, (як ворота раю
праведним) мені - лише, як сну,

мов причинна, з ночі визираю,
в душу туга змієм заповза -
вибухне і солоно стікає
у неволі плекана сльоза,

ллється так жагуче і неспинно,
розумом не випита до дна...
В чім моя незгладжена провина
що до волі їй гірка ціна?..

2013

Півні кричали голосно, до хрипу,
Аж пломеніли яро гребені.
Перед курми гнучи пір'ясту кирпу,
Заприсягались радісно весні.
З кінця в кінець, на пагорбах і долах,
Цвіли дими, солодші за меди.
Раділи сонцю вулики і бджоли,
І вже бруньками пахнули сади.
Дзвінких синиць низалося намисто,
І горобці в калюжах, як моржі.
Старенький клен, неголосно й безлисто
Щось муркотів, присівши на межі.
Втомило небо лебедині крила,
Аж на ставку захлюпала вода.
Луна дубам у лісі повторила,
Те що вітрець мені розповідав.
І леготу повіривши на слово,
Я йшов до тебе, сповнений надій,
А ти мені відмовила в любові...
Такий-от кепський розвиток подій!
Цвіла весна і серце шаленіло,
Женучи в жилах вистуджену кров.
Моє кохання ще не віддзвеніло,
Тож не сприймало будь-яких відмов!

Багато з ким пірнати можна в ночі,
у перелюбній лодії плисти,
складати мрії в зоряні пласти-
та мало з ким ранкове розсвяточчя
захочеться зустріти... мало тих,

що упадеш росою їм на груди-
допоки просвіт сонця не збудив...
а степовий іще дрімає Див-
і можеш по-дитинному заснути,
довіривши світіння наготи.

багато з ким у грозове напастя
рятуєшся, забігши у під"їзд,
у персні - довесільний аметист...
а мало з ким і дійсно раю щастя -
замокнути в дощі, як тOнкий лист.

Так мало тих, із ким ізпивши чашу
гіркотної буденності тa чад,
раптово не обЕрнешся назад,
не упадеш в одчаю млу пропащу,
бо мало хто і справді в дусі "брат";

Багато тих, із ким ідеш до бою-
долаючи агонії життя:
театру, словоблуду перетяг...
І мало з ким лишаєшся собою,
безпосередньо- злітненим дитям.

Багато з ким запалюються свічі
у суєті кромішній на чатІ-
та мало з ким свіча та доряхтить...
І з багатьма пробути можна вічність,
А мало з ким прожити можна мить.

Як хотів би побачити я ту єдину,
Що для неї присвячую свої пісні
І я знаю, що скоро її я зустріну,
Про це моє серце каже і сни.

Як зустріну, то серцем відразу відчую
Бо шукаю тебе вже я дуже давно,
Часто образ я твій в думках своїх малюю,
Та побачить не можу його все одно.

І, можливо, ти також собі уявляєш,
Яким має бути твій рідний, єдиний.
Але, як і я, напевно не знаєш
Скільки до зустрічі чекати ще: дні чи години.
7.08.2003 р.

Вже набридло дивитись по ящику опери –
Оці соплі і сльози або просто сміття
Хай буду летіти в піке чи у штопори
Аби було справжнім все моє життя…
2013

Свободу люблячи шалено,
На волю з болем витікав
Пекучим оловом, Олено,
Шукав, знаходив і втікав
Світ за очі, в своє нещастя,
Де не було таких, як ти,
І каявся, на жаль, нечасто
У зраді власної мети.

А ти була мені, Олено,
Рідніша рідної сестри
І рятувала достеменно
Від болю, що мене ятрив.
В найтяжчі, згадую, хвилини
Ти йшла на виручку мені
Через суспільні трясовини
В чужій нам рідній стороні.

Стояла поруч на могилі
Моєї мами, на краю
Цілого світу – я в безсиллі
Спиравсь на мужність на твою.
А ти, напевне, дивувалась,
Як обездолене хлоп’я
На безголів’ї піднімалось,
Щоб власне викричать ім’я.

В життєвих клопотах і тлумах,
Коли збивався я з пуття,
В Москві, у Києві та Сумах
Ти берегла, немов дитя,
Мене, запійного естета
І віршомаза; ти змогла
Оберегти в мені поета,
Охоронить мене від зла.

А в час, коли загроза ночі
Спивала жадібно мій зір,
Ти врятувала мені очі,
Подарувала світ, повір,
Вже призабутий, розмаїтий,
Коли любові пивсь нектар,
Коли я зміг серед піїтів
Розгледіти твій божий дар
І визначить безпомилково
Твоє майбутнє осяйне,
Коли твоє ліричне слово
Епічних обширів сяйне.

Оленко, щирісний мій друже
І вірна посестро моя,
Лиш завдяки тобі я здужав
Загрозу втрати свого "я".

Через мохи, крізь кураїну
Я знову бачу в кольорах
Країну рідну Україну,
Розіп’яту на всіх вітрах,
Таку єдину, сокровенну,
Чий шлях в майбуть благословен,
І найпрекраснішу Олену
Серед усіх святих Олен!


2008

...І вже ніколи не було
Такої світлої любові:
Довкола нас, немов у змові,
Усе яріло і цвіло.
Ми божеволіли тоді
Від слова, мовленого стиха,
І не було на світі лиха,
Ні спекоти і холодів.
Не помічали ми злидот,
Що підступали звідусюди,
Й за це не раз недобрі люди
Водили нас на ешафот.
О, то була така любов,
Якої зовсім не сприймали,
Яку знічев'я розпинали
І проклинали знов і знов.
Їй не подав ніхто води –
Сліпці, недолюдки, нетяги,
Вона, згораючи від спраги,
Перегоріла назавжди...


1994

Сюди вже не летять комах рої –
Алея восени осиротіла.
Пішли на плаху сакури мої,
Зарано листя їх відшелестіло.

Хай скажуть, що старенькі вже були,
Що молоді дерева посадили.
Мов райський сад, торік іще цвіли,
Але і тим комусь не догодили.

Мукачеве. Магнолія цвіте,
Цілує сонце котики вербові.
Немає сакур – місто вже не те,
Мов серце, що лишилось без любові…

Квітень 2012. (2013)

Налякана ніжність, брижі на хвилях дум,
смарагдовий сум у предвічнім твоїм завзятті,
цілунки полинні...
Хвилини твої краду -
і зустрічі знову немовби у борг узяті.
В тобі захлинаюсь.
Каюсь.
І знов...
Пусте!
Мете за вікном, і погляд холодить.
Зимно...
Та щось попід снігом тим вже давно росте,
розтоплює лід, болить, що, мабуть, не встигне,
не зможе підвестись,
не зможе піднестись над
і серед принад
чужих
зогниє споквола.
Проте, поки тішить, лише б його не спинять...

2013 р.

Журилася зірка:
Кохання нема.
І плакала гірко:
«Сама та й сама…»
Хіба ж це не горе –
Німа самота?!
І впала у море
Зоря золота.
Дельфін зірку ясну
Підняв із глибин.
Шукав теж він щастя
І плавав один.
Тепер вони поряд
І ночі, і дні.
І заздрять їм зорі,
Що досі одні.

Полярні дві долі.
Їм добре удвох…
Так небо і море
В коханні звів Бог.

Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
Закривають, правда, очі
І своє щось там белькочуть.
Ні, не Матір бачать з Сином,
А вусатого грузина...
...Стільки вір та їх одламів
Розвелося поміж нами,
Тож не просто бузувіру
Вибрать нині собі віру.
Неофіт все ж не в одчаї,
Бо готовий вмить причалить
Не до віри, а до тих,
Хто прийти до влади встиг.

Замкнуте коло планети
Краде з повітря мрії.
Вій напівхибні злети
Смутком осіннім віють.

Мозок земної кулі
Не переробить Ікарів.
Віршів обгортки заснулі
Не потребують слави.

Нащо молитись до неба -
Крила роз’їті пилом.
Вирватись з кола треба.
Дати свободу крилам.

Обручем сходиться вічність.
Плаче світанок воском.
Крила від пилу розчисти
Й не погуби у роздріб.

Хочеш – в’їдайся в асфальти,
Розмінюй хвилини дешеві.
Замкнуте коло фальші
Як і Земля – forever*.

Рватись. Не рватись. Вити.
Різати пальці об сфери.
Бавити снами квіти,
Вдихаючи пил портьєрів.

Падаєш в сонячний вирій.
Байдуже спродуєш пір’я…
В кожного з нас є крила.
Та не усі в них вірять.



2009

Ти не шкодуй, забудь, облиш -
Ах, Маріуполь не Париж!
Перебирайся у Бердянськ -
Там шанс.

О. Куриленко у свій час
Злетіла звідти на Парнас
І в Бондіані Оля - раз! -
Для Джеймса стала extra-class.

А знаєш, є на світі ще,
Окрім Flaubert й de Beaumarchais,
Крус Пенелопа і Том Круз -
Туз.

Коротше, той славетний Круз,
Що Пенелопи Крус був муж,
Її полишив між людей,
Як Пенелопу Одісей.

На Олю око Том поклав.
І чи то Оля, oh là là,
Чи, навпаки, Том Олю для -
Шкода, не видно нам здаля.

І що було чи не було -
Ми не дізнаємось, на зло.

І відбулось чи що за мить -
Про те історія мовчить.

Зате ми бачимо, що Круз -
Вгруз.

Оце Paris і Hollywood!
Тобі це треба? Сядьмо тут.
Хоч Маріуполь не Париж -
Лиш

Покинь, забудь і не сумуй,
Є не один актор-буржуй,
Віднині, чуєш, твій герой -
Джонс Рой.


11.04.2013

Згубились ми в потоках часу,
Але в серцях не заблукали.
А наше завтра, ніби блазень,
Сміється – нагло зуби скалить.

Хоча і бід було чимало,
Не винесли із них уроки.
Прозріння – неймовірний спалах
І виняток поодинокий.

Які ще жарти і сюрпризи
Нам доля принесе в дарунок?
А щось навіки час відрізав,

Важливі замовчали струни.
Життя – незібрана валіза
І неоплачений рахунок.

2013

Заснув чоловік
І хропе вгору пузом.
Тим часом йому
Тихо зраджую з Музом.

Затяг поетесу,
Наповненогруду,
Той Муз на сеанс
Поетичного блуду.

Йому я: - Все, крапка!
А він: - Тільки кома!
Заразний я Муз,
Я – рознощик синдрому.

Ти жертва тепер,
У полоні зарази
Шукатимеш рими,
Епітети, фрази…

- Я невиліковна?
І Муз заспокоїв:
- Не бійся, до ранку
Залишу покої.

Устане хазяїн -
Попустить сердешну:
Ти підеш йому
Готувати яєшню.

- Я стану здорова?
- Які ми охочі:
Тепер я буватиму
В тебе щоночі!

На цвинтар, де батьки лежать іду...
Дорога вгору круто в’ється...
Мов на побачення я з ними йду...
Серце зажурено у грудях б’ється...

Тут спочиває майже вся рідня,
Сусіди любі, давні мої друзі –
Усі, з ким доля зводила щодня
Нас на життєвім і суєтнім крузі.

Тамую думи, подих і слова,
Я нині рідко тут уже буваю.
І Богу дякую – доїхала, дійшла –
Душею, поглядом усіх їх обіймаю.

11. 04. 2013р Надія Таршин

Сонце сіло за сонними хатами
І зоря вечорова зійшла,
Я до тебе крадуся левадами -
Ні до кого так досі не йшла.

Приспів:
Люди кажуть:- Гультяй,
Придивись, розпізнай.
Тільки серце моє –
Вже навіки твоє.

Вечір горне під ноги
Травиченьку -
Росяну, прохолодну, м’яку
Не біда, що намокли вже
ніженьки -
Ти на мене чекаєш в гайку.

Приспів:
Не зважаю на всі пересуди я,
Не повірю і злим язикам,
І тебе наймилішого, любого
Ні за що не віддам, не віддам.

Приспів:

Червень 2006р.

Ти плачеш, чому не судилось
Прожити свій вік у коханні,
Що коси туманом укрились,
І сон зморить лиш на світанні.

І птахою серденько б’ється -
Зажурене прагне на волю,
А вітер надворі сміється,
І ніби з твоєї недолі.

І вечір, холодний осінній,
У вікна хлюпоче сльозою,
А дні твої Ясні і літні
Немов би, спливли за водою.

Ти плачеш, а може, це осінь
Твої оголила всі болі –
Натомлений сад і безлистий -
Чекає весняної долі.

2008р.

Михайлові ПАСІЧНИКУ
на 60-річчя

Велике диво – копи в квітні,
Велике свято славних жнив.
Іде поет виcоколітній
У сяйві поетичних нив.

Дивлюсь на нього і радію,
У кожнім вулику меди.
А у душі жар-птиці й мрії,
Такий натхненний, молодий!

У німбі зір і медитацій,
Служити слову – привілей.
І ти достойний коронації,
Сягнув на власний апогей.

До піднебесної вершини –
Широкий змах, високий злет.
В тобі нуртує дух орлиний,
Бо ти співець, бо ти поет!

І що громи та чорні хмари,
Якщо ти любиш силу гроз,
Коли збираючи нектари,
І сам забув, що віртуоз.

І хоч поетів є чимало,
Підводять під один ранжир.
А нас і хани шанували,
Бо ти поет, я ювелір.

Небесне диво – копи в квітні,
І слава Богу, що дожив.
Іде поет високолітній
У сяйві поетичних жнив!
2013

На цьому усе.
І не хочу.
Й не буду.
Кінчаю сеанс
Поетичного блуду.

Заснув чоловік.
Усі люди як люди.
Котрим уже сном
Собі скрашують будень.
А я хтозна-хто -
Чи мара, чи сова,
Вишукую в пам,яті
Фрази, слова.
Ще тільки словечко...
Ще крапка чи кома...

Зоветься напасть
Поетичним синдромом.

Співчуття.

Поглянь на лице Господа Ісуса: як воно страшно виглядає! Краса неба засушена немилою поволокою ран, крові, поту і сліз. Одна невіста на ім'я Вероніка приступила до Ісуса, зняла свою хустку, яку носила за звичаєм єврейських невіст, склала її втроє і обтерла Ісусове лице. І я маю свою Вероніку – це подруга моєї матері. Тоді, коли моя мама намагалася заглушити голос совісті, добрий Бог поставив на її шляху подругу, яка відразу зрозуміла ситуацію, усвідомила, на краю якої прірви стоїть моя мама. Ця добра жінка намагалася пробудити її гідність і дар материнства, казала, що я без сумніву від зачаття є людиною, яку Бог довірив їй, як матері. І в мене зародилася надія, що моя мама зрозуміє, прокинеться від страшного сну, усвідомить свою помилку і дозволить мені жити. Я повний вдячності тій моїй Вероніці, що захистила мою людську гідність і право на життя. О Ісусе, допомагай усім тим, що захищають життя кожної людини, а особливо таких беззахисних дітей, як я.

Коли Ти ніс тягар гріхів і зла
За всіх людей, за кроком крок до смерті,
До Тебе Вероніка підійшла
Кривавий піт з Лиця Святого втерти.

Мені також знайоме співчуття,
Що додало хоч небагато сили.
Казали мамі: пошкодуй дитя!
І не вбивати радили, просили.

Який слабкий надії промінець!
І все ж він спалахнув на тій дорозі,
Де навіть на початку був кінець.
Йому протистояти я не в змозі


>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"

Як повня потече безмовним морем,
як залоскоче ніч густим єдвабом,
- прийди

Полуденна юга ліпила з мене глека -
із глиці, глини синьої і синьої
води

Я дудоню солоними вітрами,
вохристий серпень сиплеться між пальці,
пече

Як зоряні хвости розвіють спеку,
як гори видихатимуть лисиць рудих
з печер

- прийди, прийди, німуй мене і повни,
як повня потече, течи, тамуй

- розбий мене, - благає тиша човен,
розбий цю ніч і цю вогку ману,

як краби колисатимуть сивини
досвітніх вод

- устигни виліпити власноруч до днини
моє єство.

Доволі печалей. На струнах життя
заграємо світлих мелодій.
Хай радощів зріє солена сльоза
та сміх – її зоряний злодій.

Забракне наснаги, розлюбимо світ
безсиллям сліпих музикантів.
Купиною прийшлих згорьованих бід
звеличимо сум дилетантів.

Доволі печалей, доволі журби.
Ще стелиться в далеч дорога.
Одне лиш тривожить – те кляте якби,
минулих шляхів засторога.

Якби повернути, якби перейти
до перших рядів із останніх.
Та знову, спочатку, тим полем пройти,
із сутінок вирвавшись ранніх.

У нових лаштунках, по новій стезі
із пам'яттю днів відшумілих,
зі штучним суглобом на лівій нозі
ходою чуттів задубілих.

Та щастя далеко й омріяний рай
ховається десь у безодні.
То ж, музико вічна, розраду нам грай
на митях веселих сьогодні.

За окном снова кружит метель,
А по эту сторону так спокойно...
Я не мог думать так же вольно:
Рифмы уже покинули мою постель...

А я всё был в глазах твоих бездонных,
Словно меня там на век заключила.
Я хотел бы, чтобы ты меня отпустила,
Не смотря солнцем между рам оконных.

Этот золотой свет меня слепит,
Я не знаю как войти в темноту...
Перепробовал всё, даже слепоту,
Но твой нежний луч всё же летит...

Ещё хуже... Не знаю где тебя искать...
Может бить, ты на просторах суши
Или в небесном воздухе кружишь..
А, может, тебя накрыла морская гладь...

... мне тебя не сыскать...

2012

Густі тумани, наче два струмки,
стікають під ногами у долину,
а стежка, пробиваючи шпарину,
веде нас за собою крізь роки…
Тут рідина повітря так п’янить
і д̕горі вітер майталає хмари,
і заблукалий промінь, мов стожари,
трембітно полониною дзвенить…

Спитав тоді я друга напрямки:
- Хіба йдемо ми перші до Говерли?
Чому ж сюди? Тут золото чи перли?
Чому вершина? – Іншим невтямки.
Він посміхнувся щиро і сказав,
поправивши рюкзак:
- Побачиш скоро!
Розмокла стежка рвалася у гору
крізь кам’яну навалу, пишність трав…

Прогнав хмарини вітер, мов експрес…
І ось вона – вершина. Тут чудово!
Здається, просто відбирає мову
від світла і покірності небес.
Тут відчуваєш – видно край землі.
Він близько зовсім – десь за Піп Іваном,
а мо̕ за Чорногори караваном,
ховається в туманнім киселі…
Кришталь повітря лине до легень,
тут відчуваєш Божі благодаті
і стрілка завмира на циферблаті,
коли ти вже чекаєш одкровень,
коли ти вже шугаєш угорі,
відчувши за спиною крила волі,
а над тобою, ген на видноколі,
зіркові десь палають ліхтарі…

Куди подіти спогадів синдром?
О, скільки ж знала юність та крилата
того, що є вагоміше від злата,
того, що не опишеш і пером…

9-10.04.2013.

***
Боже, дякую Тобі за це прозріння -
Відшукати в собі потайник
Врешті той, де зрощено коріння
Світлого проз темний чагарник.

Боже, дякую Тобі за руку щиру,
Бо відкрила двері в інший світ,
Де пречисто-вишньо пахне миром
На чолі святочно вбраних літ.

Боже, дякую Тобі за цю надію,
Що вкриває плечі всіх жалів
Й застеляє скатертину білу
На моєму вбогому столі.

Боже, дякую Тобі за вірну щедрість:
Парость віднайти нарешті ту,
Що жадає визріти у серці
І зродити істину святу...
(7.04.13)

Я богиня. І тому – що жінка.
Між минулим і між майбуттям
Сув’язі безсмертна павутинка,
Бо життя продовжую дитям.

Пил квартирний, повсякденний кіпоть
Очорняють золотий мій німб.
Легше богу з неба не злетіти,
Ніж мені – земній богині – з ніг

Замертво не впасти від утоми.
Це ж усьому треба дати лад!
Одягнуть дітей, прибрати в домі,
Чоловіка ввечері обнять.

Та нема ні ласки вже, ні сили.
Кинь газету, поможи мені!
На плиті і збігло, й пригоріло,
Борщ якийсь удався несмачний...

Тож не блискай ти на мене Зевсом.
Що тобі я, милий, роздерусь!
Цілий вік, як білка у колЕсі.
Справ а справ – і вже немає рук...

Я свята натомлена Кіпріда,
Крапля материнських вічних мук...
Тільки не кажи, що я фригідна.
Як тебе без рук я обніму?!

3 лютого 1987 року

Є люди, які живуть непомітно,
На нашій блакитній планеті.
А хтось за собою лишає світло...
У ванні і у туалеті!

Ну що ти, дівчинко, мовчиш?
Ах, Маріуполь не Париж?!
Ти ці фантазії облиш,
Держи фасон!
А час мине і день прийде,
І він не дінеться ніде,
Твій хлопець,тобто
Твій гарсон.

Ти не сумна, ти не сумна!
Ти начиталася Дюма.
Сьогодні ти була сама
І королевою, й міледі.
Не варто киснуть знов і знов!
Париж...Він там, де є любов!
Зумій її помітить і
Розгледіть!

Кидає нас угору, вниз!
Тут день прожити - героїзм!
Скоріш забудь про свій каприз,
Тут треба вижить!
А що Париж? Він не втече!
Потрібне й там міцне плече.
Не кожен має щастя
І в Парижі!


1990-ті

Хто вигадав оті перестороги?
Хіба не досить холоду і болю?
У щічку поцілую на дорогу,
Чи не забув, спитаю, парасолю.
Бо там – захмарно, мряково, сльотливо,
Мене немає, і... суцільна ніч.
Я, може, й не всміхаюся грайливо,
Але хіба ж у цьому річ?
Чи нині необхідно говорити?
Усе тепер – на рівні відчуттів.
Життя удвох – то запальна корида.
Лише арена – без биків...
2013

В Комуні її називали – Монашка,
Бо вічно ходила у чорнім вбранні,
Така собі страдниця і горопашка
На ораній горем землі, в стороні,
Засіяній лихом, политій сльозою
Гіркою-горючою… Син-одинак
З фронтів не вернувся – у вогнищі бою
Згорів і здимів без якихось ознак.

Знущальної пенсійки бабі Монашці
Стачало хіба що на мило і сіль,
Тож люди приносили їй, горопашці,
То пляшку меляси (присмачити біль),
То жменьку пшона, то пучечок цибулі,
То хліба окрайчик, чорніший землі,
Аби на столі у бабулі-горбулі
Були хоч у свЯта достатки малі.

Згорбатили бабцю літа і страждання,
Монашкою ж люди за те нарекли,
Що, ставши вдовою, єдине кохання
Не зрадила, хоч женихання й були.

До світу байдужа, стара і недужа
З одного століття в другЕ перейшла,
Зосталась у першім без сокола-мужа,
А в другім столітті – без сина-орла.

Дружила з моєю бабусею… Вкупі
Були до останніх монашчиних днів,
Товкли свою муку на борошно в ступі
Й весь час поминали синів Іванів.

Бувало, й співали: «Така її доля,
О, Боже, мій милий, прости сироту…».
Від пісні тієї над обширом поля
Зривались на землю птахи на льоту,
І падали зорі, і купчились тучі,
І небо ридало, і град випадав,
І хвилі ходили в ставку кругойдучі,
Й до сАмого дна вирувала вода…

«Така її доля…». Та іншої долі
Господь їй не дав – прийнялась і така,
Вродивши могилами в Дикому Полі
Й безслідно пропавши в густих будяках.


2009

Я убегала из последних сил,
А на душе – отчаянье и горечь.
Как только принц на танец пригласил,
Так на стене часы забили полночь.

Ах, этот бал! А принц! Ах, этот принц!
И день, и ночь о нем лишь и мечтала...
Споткнулась об одну из половиц,
И, вот досада! - туфелька упала.

Босая, тут же кинулась я прочь
Подальше от невиданного лоска.
Укрой скорее тьмой, подруга-ночь,
Чтоб не заметил принц моих обносков.

Остановилась дух перевести,
И тут же дрожь пошла гулять по коже...
Ни шороха, ни тени позади –
Никто за мной не гонится, похоже.

Да ради Бога, велика печаль!
Такого принца я не заслужила.
А туфли, безусловно, очень жаль -
Я две зарплаты в них вчера вложила.

(C иронией о времени и о себе)
(1995-2013)

ми йдемо на лови з левом
раз два три
повню чийсь носак розклеїв
от чор ти
на чотири - плани в клоччя
і ме чі
місто нас загризти хоче
у но чі
але ми вполюєм звісно
п’ять шість сім
наше сирникове місто
всім всім всім:
ми йдемо ховайтесь бóбри
дев’ять де
хай фортуна нинька добра
в руки йде
гей ворожко кинь-но карти
на шинквас
ні на лови йти не на варто
раз два раз

квітнева ніч ми сонні і нагі
як білі гливи посеред проталин
ми теплий жах ми вигин і розгин
стулилися ногою до ноги
по самі зморшки вікон неоспалих

і хто торкне хто потривожить нас
хто нас ударить фарами із траси
шукають нас то голод то весна
і голос що за зиму не сконав
у глибині розпружнюється ласо –

до серця що крізь нетрища веде
як вогнище вечірнього мандрівця
вуста ведуть зітхання із грудей
скришившися об марево бліде
що поміж нас послалось по долівці

ми пливемо і наскрізь і покрізь
й нічого не торкаємось настільки
що й ніч хитнувши темряву навскіс
стоїть над нами німо як колись
стояла над рукописами Рільке

Далі – сонце, завше миле диво,
Що розтопить смуток срібних зим.
Хай погода простір забілила,
Зупинила на льоту вітрила,
Але щедра птаха світлокрила
В крапці серця має теплу мить.

Час тече розмріяно-забутньо.
Сніг біжить. Вгрузає в простір скла.
І вітрів північних зла присутність,
Перед березнева бурі утлість
За крайнебом сонце вкотре згублять
І заплачуть: зелень надійшла.

Сонечка сніжинок вмить спітніють,
Небо, колір істинний згадай!
Клен свій напрям в небо з гіллям звірить,
Сонце покладе на мальви мрію.
На терезах квітки і завії
Переважить променів хода.

2012

Пізній вечір. Учитель я.
По шибках б’ють гілляки злісно.
У хазяйки реве теля.
Проводи все іскрять провислі.

Я, як істинний мазохіст,
Так над зошитами мордуюсь:
Все шукаю глибинний зміст
Там, де світить глобальна дурість.

Раптом зблиснуло світло – й ніч
Знов – укотре! – щось вийшло з ладу.
Зник у сутінках комунізм,
Залишивши радянську владу.

“Брехунця” я зараз ввімкнув,
Щоб від мене миші відстали.
“Скільки збитків моральних, – почув, –
У тридцятих завдав нам Сталін...”

В грудях віра тверда росла
На словесних дріжджах прогресів...
Нащо, вітре, ти півсела
Кинув знов у пітьму репресій?..

Хоч мине не один ще день,
Та лютуєш ти, вітре, всує:
Все ж колись електрик прийде
Й комунізм реабілітує...

Лиш по вулиці, де голова,
Сяє світло. Повний порядок.
Відвернись, моя голова!
Ти ж не проти радянської влади.

27-30 січня 1989 року