Далеко десь від синього вогню,
яким палають в небі білі хмари,
твоє життя, яке я не зміню,
твої нічні жахіття і кошмари.

Солоні сльози і нема тебе,
самотність убиває і тривожить.
Над головою небо голубе,
але воно мені вже не належить.

Далеко сонце вже за небокраєм,
співає вітер і шумить у скронях.
Ключ журавлів летить над гаєм,
а моя доля у твоїх долонях.

(21.03.2013)

Солов’ї співали стрільцям серенаду.
Сьогодні сумно стало. Сплять славні сини.
Світле сонце спиває сік старого сАду.
Страшний сорок сьомий – садизм сатани.

Син серця словами старий світ сприймає.
Спитай сестер своїх, сусідів, селян...
Скажуть - сорок сьомий сниться, спокушає.
Сховай сльози, сьогодні сам сильним стань.

Сорок сьомий – рік, коли то польська влада акцією «Вісла» викинула нас з рідних земель Надсяння і Лемківщини.
28.09.2012р.

Лише сліпі не помітили спалаху,
Тільки глухі не почули клекоту
Полум’я віщого – вищого за
Всі еверести пихатих амбіцій,
Прагнення влади заради влади,
Вічної слави ціною зради –
Вищого!

Спалах – на рівні світанку світу,
Спалах – на рівні останнього подиху
Всіх прометеїв часів минулих,
Що перейшли у легенди,
На рівні
Непроминальної слави Тараса –
Сина і Батька безсмертного роду!


2003

Сніг, коли сміх... На початку розмови
Позасипало. Не знаю, чи йти.
Повна довершеність світу і Бога -
Сумнів і віра. І я, коли - ти.
Душу і руки закутую светром.
Котиться колесо днів і доріг.
Біль, коли біль... І між нас - кілометри,
В серце посічене - вітер і сніг...
2013

Із бару вийшли десь під ніч
«ледь теплі» два хлопи.
Питання досить в них складне.
Як ліпше поступить?
- Давай візьмем таксі на двох.
То швидше над усе!
- Давай візьмемо пляшку знов.
То швидше «розвезе».

Множинність вимірів, галактик і світів.
У кожного – мета, завдання, часопростір.
А Ти - портал, початок всіх кінців,
всіх перехресть, кутів - глухих і гострих.

Пізнай себе в собі, - лишив Сковорода,-
душі – «я» «мікрокосм» – і зрозумієш Всесвіт…
А чи осягнеш сутність жінки? А хто зна…
Промовчав тут мудрець. Озвучував не все… Світ

ловив його, ловив невпинно - не спіймав…
Та ловлять сіті суєти нас щохвилини,
а Піфагор, Сократ, Рабле, Сковорода -
сміються із кутів і паралелей домовини…


2008(2013)

Твої акварелі розбавлені мною.
Мої – ти наповнила густо собою.
Простою водою їх вже не розмити.
У них розмаїття і зелені, й квітів…
На аркушах доль і на чистій постелі
Ми змішуєм часто свої акварелі.

Помідор із висока́
Дражнить овочівника.
«Як пан може,
То негоже?!»

Обурило те квасолю:
«Ні, я пану не дозволю!
Як пан може,
То негоже?!»

А горох, зелений в злості:
«Не ведуть себе так гості,
Як пан може,
То негоже?!»

А за ним і ріпка видна:
«Ай! Недобре! Ой! Огидно!
Як пан може,
То негоже?!»

Хором овочі городні:
«З паном ми таки незгодні.
Як пан може,
То негоже?!»

Помідору перцю дали,
І соромили, й встидали,
Впав, червоний, з висока́
В кошик овочівника.


25.03.2013

Я знову не можу заснути
й видумую казку
про тебе, коханий, про вірність,
про ніжність і ласку,
про те, як зустрілися ми
випадково з тобою
і стали близькими, і ти -
зачарований мною;
як добре було нам обом
у маленькій хатині.
Той рай для душі я не можу
забути і нині.
Гуцулкою кликав мене ти
з далекого краю,
та ближчих людей, ніж були ми
з тобою, не знаю.
Розлучили нас злії язики
назавжди з тобою,
і гуцулка лишилась в своїй
стороні самою.
Я не можу заснути з кінцем
не подібним до казки,
Бо так мало тепла у цей вечір
і хочеться ласки.
Ти приїдеш! Ти любиш мене! Ми
зустрінемось знову.
Я побачу тебе і почую
чаруючу мову.
Ми зустрінемось в сні,
у фантазіях дивної ночі.
Я кохаю тебе. Засинаю.
Злипаються очі.

2000

Бідність, п’яниці, розпуста,
Злодії і мафія –
Ось така нині у нас
Славна біографія.

Сором очі виїдає,
До такого дожилися...
Ми набутків вікових
Без жалю всіх позбулися.

Зубожіли душі наші,
Хміль в очах і голові,
Владі ми - такі потрібні -
З інших збитки чималі.

Липень 2004р.

Сповите вбогістю село
Назустріч глянуло тужливо,
Немов таке завжди було,
Не усміхалося щасливо.

Перекосились призьби, хати –
Усе облуплене старе.
За що їм фарбу купувати,
Як голод за кишки бере.

Змінилося, а не на краще.
Вмирає наша суть – село,
Панує злодій і ледащо…
Куди життя нас привело?

2004р

Ще не було жаги, а смерть вже чатувала,
щоб виплеснути біль на перший крок життя,
Мовчазна і бліда, собою хизувалась,
бо знала, що вона є прощення гріха.

Ще не було спокус, а гріх уже таївся
між неземних чеснот довірливих богів,
із плоті визирав, кумирам зла молився
і сіті розкидав над чередою днів.

Ще не було думок, а сумніви вже знали,
що досконалих форм гармонії нема,
звивались у клубок, над відліком кружляли
і брали у полон намічені діла.

Ще не було біди, а сльози вже збирались,
щоб розтопити сум непроханих страждань,
до чистих почуттів нав'язливо чіплялись
і понукали йти за незворотну грань.

Ще не було вини, а кара вже стояла
з сокирою в руці у божевільний час,
порочність терезів сама в собі плекала
і падала згори на всіх прийдешніх нас.

Поезія як вода.
То танеш у ній, то тонеш.
І краплі води, і тонни.
Хтось коників осідлав
морських, і пливе собі,
і Богу кричить: "Потонеш!"
Хтось плескає у долоні,
хтось пише листа судьбі
веслом по воді. Нема
ні строф, ні слідів господніх.
І тільки вода сьогодні,
і білий на ній туман...

Центон – вірш, цілковито складений із відомих читачу рядків інших віршів одного або кількох авторів зі збереженням при цьому змістової і синтаксичної єдності. Художній ефект досягається складною взаємодією і зіткненням контекстів окремих фрагментів.
Пропоную кілька центонів, складених мною на матеріалі текстів українських народних пісень.


* * *
Ой за гаєм, гаєм
Та й не перелази –
Нехай люблять мене хлопці
По чотири рази.

Ой у саду, саду
Та й не перетинки –
Нехай люблять мене хлопці
Та й щовечоринки.

* * *
Перестань, перестань
По гриби ходити:
Восени, восени
Настав час любити.

* * *
Не з мішком, не з мішком,
Ой ходила дівчина бережком;
Собі хлопців наманила
Батіжком, батіжком.

* * *
Ой джигуне, джигуне,
Чи підеш ти за мене?
Не тепер, не тепер:
Як побачив – так і вмер.

* * *
Що мені діяти
Без пари, без хати? –
Весело співати,
Щоб не чула мати.

* * *
Білявая, чорнявая,
Не сама я, не сама я:
Нуда-я, нуда-я,
Як свекруха лихая.

* * *
Ой дівчина-горлиця,
Червона запаска:
Поцілуй же ти мене,
Коли твоя ласка.

* * *
Ні дівчина, ні вдова –
Болить мені голова;
Зірочки до купочки –
Болять мені кісточки.

*

Сумних рядів у віршах назбирав,
Як хмизу в лісі,
Що старіє з часом,
І підпалив їх,
Бо прийшла весна.

Вийдеш з хати, ледь небо зажевріє,
Щоб побачити, як угорі
У світанок, закутаний джергою,
Сни випурхують із димарів
І летять понад селами зграями,
Доки тиша рипуча й крихка...
А думки, ще до слів не обкраяні,
Мовчки тануть у теплих руках.

Цей шлях лежить між трав дрімотних,
Що похилились до води,
Ніхто й ніколи не ходив
Лиш вир у річці наслідив
Малюючи туманний подих

Ледь чутно чайка промайнула
Серед ранкової глуші
На грані сплячої межі
Цим вимір цей незубожів
Мій шепіт тут здається гулом.

Здійняв свій гомін очерет
А над багатством трав двухмяних
Тінь сонця пролила свій мед,
Де боцян молодий поет
Пливе в суцвіттях валер'яни.

Світання в барвах чебрецю
Зів'яло злякане юрбою,
Урбаністичною стопою
Крізь плач гримить об цноту цю
Хода коров'ячого строю.


2012р.

Паралельний Світ,
Інші варіанти,
От би я хоч зміг, -
Туди б завітати...

Там у мене є
Й мотоцикл, й машина,
Я роблю своє,
Те до чого лину...

Там моя душа,
На своєму полі,
Робить що бажа,
І нема неволі...

І нема проблем,
Й недостатку грошей,
Все "по маслу" йде,
Як той намір Божий...

Все отам гаразд,
Всьому є можливість,
От би я хоч раз,
Зміг там опинитись...

От би я здійснив,
Те, що я задумав,
Ріку переплив,
І покинув тугу...

От би я здійснив,
Те, що є у планах,
Перейшов шляхи,
Які мрієв стануть...

Але зараз тут
Є лише можливість,
Швидше я б збагнув,
Й користь з всього виніс!

Швидше я б пройшов
Тут життя уроки,
Щоб собі знайшов,
Те, що бачу збоку....

Те що тільки є
В Паралельнім світі,
Ти візьми своє,
Поки Сонце світить!

Поки дні твої,
На Землі ще сяють,
Ти від серця дій!
Цілі щоб здійснялись.

Дякую :-)

Гойдається вечора зламана віть...
Надходить смеркання за графіком строгим...
Поставити чайник і розігріть
Себе і цей вечір синюшно-убогий.

Пробач неуважність, байдужість прости,
Не дуже суди мої сни фантастичні.
Я знаю, помітив сьогодні і ти:
Віть вечора справді упала у вічність...

Перше березня...Перше березня...
Переходимо Рубікон...
На крихкому лютневім березі
Віддаємо зимі поклон

За святкове засніжене місто,
За морози важкі,як ртуть,
За рум`янці й перлове намисто
Днів, що більше не повернуть.

Тільки сталося несподіване,
Тільки сталося як завжди -
І зима неначе відспівана,
І весна не спішить сюди.

Не такого хотіли сюрпризу
І від березня, й від весни -
Холоди, аномалії, кризи...
Варіантів нема запасних?

А третье декабря… Сто третье декабря….
Уснувшие снега. Вчерашние заботы.
Я здесь — под абажуром лучей от фонаря,
А все бегут домой-домой-домой с работы.
И мне бы умереть и вынырнуть в людей.
Да прекратить ловить снежинки и восторги.
Но я стою в кругу. Фонарик-чародей
Меня приворожил и сделал недотрогой.
Не трогайте меня. Я ласково свечусь.
Здесь оживают все прилетные снежинки…
Но кто-то помешал — похлопал по плечу —
И лопнули лучей нежнейшие пружинки.
Какой истошный звон стоял в моих ушах!
Какой недетский плач излил фонарь на вечер!
Но чудо сорвалось — хоть сделан только шаг…
Хоть кто-то не со зла потрогал мои плечи.

декабрь 2012

Помідор із тички нині
Строїть міни господині.
«Просто сором
З таким помідором!»

Це обурило квасолю:
«Глузувати не дозволю!
Просто сором
З таким помідором!»

Зеленів горох зі злості:
«А чи вам не стидно зовсім?"
Просто сором
З таким помідором!»

Ріпа змовчати не може:
«Як недобре! Як негоже!
Просто сором
З таким помідором!»

Дуже овочі сердиті:
"Припиніть цієї ж миті!
Просто сором
З таким помідором!»

Помідор із того стиду
Став увесь червоним з виду
І упав по тій провині
Прямо в кошик господині.

2012-2013

Доволі епіграм,
Бурлесків
І пародій –
Пора вже й возлюбить,
Як я люблю собак…

Складаю оду кращій у природі
Породі найвірніших посіпак.
Служіть – хай з вами буде
Божа поміч
І вивірений долею талан,
Нехай благословля вас Прокопович,
Породи зачинатель, Феофан.
Хіба ж не ви столицю над Невою,
Столику і стоглаву, вознесли
Над ріднопервозванною,
Святою –
В чужого воза Київ запрягли?!

Хіба ж не ваш Сиваш сивушним духом
Пропах в степах – і став уже не наш,
Щоб Катерина – шльондра і псяюха –
Читала свій німецький «Отченаш»
Татарам і козацьким отаманам,
Своєю «вотчиною» нарекла
Дніпровський край,
І в балтицьких туманах
Ріка Молочна кров’ю потекла?!

Історія – закуска лиш для брому,
А бром – інтелігентський самограй:
Живучий вірус давнього синдрому
Додавлює до краю ріднокрай!

Історія… Петро згубив три сумки –
І Сумами місцину наречем,
І порухи незгідливої думки
Пересічем, як Січі крик, мечем.

«Ай, дар природи!» – ляпне Катерина,
І потече «охрещений» Айдар;
«Вор скла…» – і Ворскла,
Славно,
Мов дитина,
«Татуню, – пролепече, – добрий цар!».
Луганськ, Херсон, Одеса, Миколаїв –
Хрещеники московської куми,
Мов не було ні скитів, ні ногаїв,
Мов не жили тут вольницею ми…
Мов не було ні Хмеля, ні Мазепи,
Ані тобі Петлюри чи Махна,
І нас із невідомості-халепи
Расєя-мать виводила одна…

На мочарях зусиллям яничарів
В Расєю перевтілилась Орда
Плескатопика,
Виплескана в чарі
Дурман-вина,
Що зветься в нас «бурда».
Пройдисвіти (чи пак землепроходці),
Це ви, ясак збираючи, пройшли
Сибір неісходиму
Й на Чукотці
«Ісконноруських» мамонтів знайшли.
Це ви
Хіву,
Заховану в барханах,
Полоном
В лоно матушки-Москви
Привели на мотузяних арканах
На розтерзання –
Втіху для «братви».
Це ви Кавказ прикоськували гордий
(Та й нині ще продовжуєте – ви),
І після героїчних ваших мордів
Кривавляться сліди в димах трави.
Це ви в Державній Думі і сьогодні
Шматуєте наш синьо-жовтий стяг,
Завжди готові,
Путіноугодні,
До новозавойовницьких «звитяг».
Немає в світі ворога лихого,
Підлішого за бувших родаків –
Праправнуків козацтва низового,
Москви червоно-білих приймаків!

Складаю вам розлогу антиоду,
Можливо, й запізнілу,
Та однак
Нагода є ославити породу
Клонованих
Московських посіпак.

Я з москалем сваритися не буду
Й могоричу йому не піднесу,
І в суд не позиватиму,
Бо ж суду
В нас чесного немає –
«Фількін» суд…

І рідного – в минулім – яничара
Не братиму на мушку –
Хай живе
В чарівнім світі
Покидь і почвара,
На посіпацькій службі
Жили рве!
«Реве та стогне
(вічний!)
Дніпр широкий,
Сердитий вітер
(віщий!)
Завива…»
Неспокій мій не спатиме,
Допоки й
На посіпаках царствує Москва.

Не сплю і я.
Не сплять мої собаки,
Досмертно вірні й так,
Без ланцюгів…
Дасть Бог, діждем:
Останні посіпаки
Відхлинуть від Московських берегів –
Служити чужині…

Ми ж будем жити,
Миритись між собою після чвар,
І більше не діждуться московіти
Поповнення – скінчився цей «товар»
На берегах дніпрових…
Дай-то, Боже,
Щоб витекло із нашої крові
До краплі все ганебне і вороже
І відригнулось
Матірно
В Москві.


2004

Кіт рудий зеленоокий
Походив по снігу трохи...
Позіхнув і шмиг до хати –
Взимку треба їсти й спати!

Казав Дніпро
Дністру щось про...
Чи то про дні,
Чи то про дно...
Згадала! Десь
На самім дні
Якісь колись
Дністер стер дні.
Стер дні,
Коли ще був
Струмком...
На дні,
Яке було
Піском...

2007

Кентаври воду п’ють з мулистої ріки.
В них попереду шлях, якому дна немає.
Навіщо і чого вони шукають,
Копитами вгрузаючи в гріхи?

Хірон десь вдалині, а попереду Нес.
Чи спинить стадо Гідрина отрута?
У цокоті та криках вже не чути
Хірона слів і голосу небес.

Здійметься чорна курява, а степ
Принишк, ранкове вбравши стоголосся.
Лиш вітерець перебира колосся
І в божевільні очі палить Феб.

Опасистий і басистий
навесні забутий грім
нагадає урочисто
про небесний божий дім.

Там накликали до столу
гучномовних пустунів
із титанського народу
та із племені богів.

- Нумо, браття, вище кубки
за веселий рідний дім,
за дівочі ніжні губки,
щоб нам йшлося добре всім.

- Щоб яріло і рясніло,
і хотілось, і жилось.
Після темряви ясніло
та й до віку так велось.

- Гей, наллємо, браття, кубки
та й піднесемо ще раз,
щоб насподі вдячні люди
пам'ятали довго нас...

І лилось вино рікою,
гуркотіли небеса,
темно-хмарною юрбою
насувалася гроза.

І життя, що почорніло
за зимовий довгий сон,
оживало, зеленіло
і рясніло в унісон.

В унісон із гультяями
свято щирого тепла
над полями і лісами
на крилі несла весна.

Минув вже лютий. Дотліває
натхнення зоряне зими,
вітрами й снігом затихає.
Чорніють, стелячись, шляхи.

Яскраво світять сонця очі
із моря синього небес.
У скло ховають талі ночі
сузір'я мрій – Південний Хрест.

Останки снігу сірим пластом
ще укривають сон землі,
та дід Мороз з червоним паском
вже відпустив холодні дні.

І вуйко Березень крислатий
ґаздує в полі, крутить вус,
котів виманює із хати,
своїх нічних весняних муз.

З країв далеких на підмогу
теплу вернулися граки.
Весна іде! Весні дорогу! –
кричать, обсівши сокирки.

Прикликав Музу вдень. Аж наніч прилетіла!
Прости мені, перо! Не брав тебе давно,
Бо вже зо троє літ під жайворона співи
З продовженням роман пишу: я ж агроном.

Перо моє – сівник. Блокнот – ріллі гектари.
А літери й слова… за кілька днів зійдуть.
Тоді – радій, плекай, підживлюй – щоб зростали,
Від шкоди захищай зелених слів могуть.

А з липня – наслухай мелодію комбайна,
Під музику читай, що написав за рік,
Як плине з рукава ріка золотосяйна!..
А далі що? – вставай до сонця, до зорі,

І знову – сій, плекай, вимолюй дощ піснями,
Від лиха захищай!.. І в цьому – суть Буття.
Пишу на чорнім тлі зеленими рядками
З продовженням роман про волю до життя.

16.12.2010

На горі будеш ти – я, повір, не залишуся долі:
Вп’явшись пальцями в скелю, повзтиму увись, аж на ґрунь,
Й від натуги з рамен виростатимуть крила поволі –
Й розпросторяться, й злину, й під небо тебе заберу.
Попливеш ти у даль, розтинаючи хвилі завзято, –
Я, налігши на весла, свій човен пущу навздогін,
Щоб тебе ні штормам, ні високим валам не віддати,
Щоб з тобою пліч-о-пліч сягнути незнаних країн.
А – крий Боже! – ти зіб’єшся в хащах правічних з дороги –
Я, твій поклик учувши, вогненним стовпом спалахну
І палатиму, доки не вщухне на серці тривога...
А тоді, щоб зігріти тебе, чимміцніш пригорну.
26.01.2007

Ходи до мене, Зимо,
обіймімось,

слухняно закарбує об’єктив,

хоч нині хижо й зимно,
не сварімось,

так любо в галереї твоїх див,

так мудро ти приходиш,
лад наводиш,

світ затуляєш кригою і сном

і сто ночей ти стогнеш
і ворожиш,

щоб нам зривати золото серпом.

Ходи, красуне сива,
глянь щасливо,

ти в моді і пошані нині є,

ти діва,
не дивись на весну криво,

ходи, давай проп’єм твоє кольє!

Поезія – не притча во язицех,
А райський сад і Муза яснолиця
Співців чекає в ньому на зорі, –
Як їх осяює снаги жар-птиця.

Життя поета-над прірвою танець
Я вигнанець...
дешевих портретів
Художник
У світі безбожнім
незатишно
Ніде сховатись душі
від презирства й омани...
Над прірвою танець
танцюю відколи
На волю
прорвались вогні
полум'яного серця!
Оголені перса
Природи
Я ніжно ласкаю
Люблю!..
Гей, Ви, чесний люд!
Дивіться, як втративший розум
Танцює для вас з смолоскипом в руці
Хай вітер відносить,
Зриває слова з моїх губ
про втрачену суть...
Тепер я для всіх самогубець
Вина принесіть!

Ти моя любов остання
до світання
до пориву осіннього вітру
до звабливих обіймів
п'янкої, солодкої смерті
Відверто кажу
Коли сяйво небесне поманить
Я до тебе любов понесу
у незнані світи...

Ти чарівним вогнем оповита
Я цілую, п'янію
і знову і знову і знов
У серці надію
плекаю
безкраю
на квіти спокуси
На сонячну радість
дібров

П'янким зорепадом
освячена пристрасть
іскриться
Палає у полум'ї темнім
зелених очей
Глибока чарівна криниця
де таїнство відьми зплелося
з прокляттям богів

Я б сонце спинив
хоч на мить
щоб продовжити радість
Щоб красою твоєю
душею
напитись сповна
Бринить
ніжний голос
Я млію від губ соковитих
Не треба й вина
хмільна...

Хай вічним лишиться
Незайманий спокій
в бурхливу епоху...

Остання любове,
Пристанище теплих надій

А у тебя очень красивая душа
Как лодка золотая в камышах
Под вуалюю спрятана она
И лишь печаль в глазах видна
Но боль раскачует клонит до дна

Ты вдохновеньям меня своим утешаеш
Ты боль мою своею болью исцеляеш
Когда моя печаль станет балладой
Ты ее спой мне, мне это надо...

Ніжним дотиком…

Ніжним дотиком, лагідним поглядом
Заворожила, приворожила, зі сну збудила і цвітеш.
Весняною квіткою крізь сніг пробилася,
Причепурилася і ростеш.

Стомлене холодом, вітром, негодою
Все оживає, вальсом кружляє, і на свій танець запрошує нас.
Серця схвильовані, очі закохані…
І на хвилину, зупиниться час.

Все, що приховано серцем закоханим,
У поцілунку проллється дощем.
Взявшись за руки, невпевненим кроком
Межу заборони разом пройдем.

В ніжних обіймах поринемо у всесвіт.
Всесвіт бажань, заборонених мрій.
Життя починається, біжить, озираючись
На сіру буденність звичних подій.

23.03.13р. Колодій О.Ю.

* * *
Стовбур’я? – Ні:
100 в бур’яні.

* * *
Стоси вин –
100 сивин;
100 сивух –
Стоси вух.

* * *
Стовпи – хаті:
100 – в пихаті.

* * *
Стовбур – чи вся? –
Стовбурчився:
100 в бур – чи вся?

* * *
“І нас 3” – бає стопа;
І настрибає 100 па.

* * *
100 гам
Стогам.

* * *
100 лиць
Столиць.

* * *
Столи зали
100 лизали;
100 лигнули –
Столи гнули.

* * *
Стоїмо:
100 їмо.

* * *
Стогне –
100 гне.

* * *
На столи – 100 нош
На 100 листонош.

* * *
На 100 літер
На столі тер.

* * *
На 100 пар –
Наст, опар;
На 100 сигар –
Наст, оси, гар.

* * *
Стовпи, саки –
100 в писаки.

* * *
Коли маг стогне,
Колимаг 100 гне;
Коли маг стогнав,
Колимаг 100 гнав.

* * *
Коли мазі – 100 сивух,
Колимазі – стоси вух.

* * *
Три має –
Тримає.

* * *
Тримало
3? – Мало!

* * *
Тричі пси
3 чіпси
Тримали:
3 мали.

То мале тримало
Том; але 3 – мало!

* * *
Вітри над вами.
Вітрина; два ми.

* * *
Карав 7-ох:
Кара всім – ох!

* * *
Зрів на горісі мох;
Зрів на горі 7-ох.

* * *
Жали всі мох –
Жалив 7-ох.

* * *
Свекру – 7-ох,
Свекрусі – мох.

Свічуся словом і в його промінні
Заходжу до великої святині, –
Нема нікого, тільки в безгомінні
Хитаються ген-ген якісь дві тіні.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Їй сумно там...
Одній..Тебе чекати.
Вона Тобі
Розкаже увісні
Усі слова,
Які я мав сказати.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Жінкам так личить
Квіти пригортати...
Я брешу,
Що Тебе я не люблю.
І легко по очах
Це прочитати.

Твоє ім'я
Я мовчки прошепчу...
Його не можна
Вголос вимовляти...
Писати вірші -
Це - не ремесло.
Писати вірші -
Це - Тебе кохати.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Я кожен день
Її здалека бачу...
Сміється
І не кориться зимі,
Вона Твою веселу
Має вдачу.

Твій голос -
Вічна Жінки таЇна.
І усмішка -
Розумна, добра, щира.
Щаслива будь!
Забудь мої слова...
Така далека й близька,
Моя мила.

На все свій час,
На все своя пора...
Любити
І любові уникати...
Розтане сніг,
Повернеться весна...
Ти вибереш -
Карати, чи прощати.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Самотньою...
У цих снігах
Вмирати...
Вона мені
Розкаже уночі,
Як любиш Ти,
І де Тебе шукати...

Ти залишила
Квітку чарівну...
У центрі міста,
Людям всім на диво,
Я вірю -
Ви прикличете весну,
Щоб танув сніг,
Щоб сонце засвітило!

24 березня 2013 р.

співайте хуги голосіть
ячіте сестри
над кучугурами несіть
недужу весну

ген ходить місяць удовин
най він погибне
несе у білім рукаві
крижину срібну

за ним чотири копачі
ступають німо
дверима грюкне сміючись
шитво відніме

марою стане при вікні
ножем шелесне
й за коси витягне на сніг
убиту весну

2013.

у замшевих чобітках по колінця в сніги
хоч би до купи зібрати вироки і думки
ніколи куштувати чорних пліток шоколад
шовком лягає слово швидко у файл рункий
віддана гордість ангелам як непотрібна гра

крутиться-вертиться колесом все життя
жили натягнуті темпом яскравих діл
люди неначе діти чекають на зарплатню
людям потрібна підтримка хліба мого і води
в кожному власне причастя зачинене в біль

замшеві чобітки в ранній хвилинці дня
третій поверх садочку в три сніжинки політ
вибачте в мене донечка хвилею у балет
в сина у теквондо зрушує свій зореліт
ну а те що не їла врешті пустим- пусте

біла білизна сохне слідкуючи як сніжить
борщ на плиті і пляцок та трояндовий крем
капає на коржі та віртуозна Жизель
зі скромних віршів моїх із слів виганяє зле
вибачте що я жінка а не згорілий джем

що під праскою оживає його зелена сорочка
рукава пручаються а на руці калатає годинник
устигнути залишити іще ягідку золотинки
в єдиному вихідному уста кохавити безупинно
знімати замшеві чобітки ласкавити рими

вони не мають права запізнитися і порудіти
Доброго дня Ірино Миколаївно і Павле і Аню
іще десятки очей шукають барви із рясту
і несуть свої перемоги страхи поривання
тремтить у серці любов
заходьте будь ласка

у замшевих чобітках по колінця в сніги
хоч би до купи зібрати вироки і думки
ніколи куштувати чорних пліток шоколад
шовком лягає слово швидко у файл рункий
віддана гордість ангелам як непотрібна гра

чиїсь спогади тліють
розбавленими опіатами
чиєсь майбутнє вистрілює
дивними кварками

теперішнє дрейфує
блукає лабіринтами
теперішнє - в минулому
"сьогодні" десь покинуто

теперішнє розсіяно
роздимлено туманами
теперішнє - в майбутньому
сховалось від фантазії

наразі "зараз" в розшуку
в міжчасся день поринув
і все, що відчуваєш -
лише сила тяжіння...

Праведний Боже наш, іже єсі
На небесі, опустися на землю:
Я твоє нОве пришестя приємлю
Навіть тоді, як відмовляться всі
Від України-Русі. По росі,
Боже, пройдися. Візьми Україну –
Рай неземний – під небесну раїну,
Де Україна цвістиме в красі.
Боже наш праведний, іже єсі
На небесі, увійди в мою душу:
Я тебе, Господи, бачити мушу
Навіть тоді, як осліпнемо всі!

1995

Сніжно другу добу,
Що навіює смуток,
Завива у трубу,
Де ж то сонця рятунок?
І під ковдрою лиш
Босонога реальність,
Ось напишеться вірш,
Прозвучить тривіально,
Всоте прагнення і…
Всоте відповідь – тиша,
Ми живі ще, живі,
І оспівані віршем,
Коли ніч наплива,
Місяць неквапом сходить,
Наша пристрасть пала,
Часом з розуму зводить…
Я магічна твоя,
Я твоя небезпека,
І близька і чужа,
А захочеш – далека,
Утримати – гай-гай,
Керувать – знайди другу,
Полюби, відчувай…
І послухай…

Іскрився туман солодощами зоряних ночей
В'їдався в душу блідого місяця овал.
Була готова потонуть у глибині твоїх очей,
Та серце, немов лист із дерева зірвав.

Пишний цвіт у душу сипав, посміхаючись яскраво
Ароматом яблуневим затьмарив кожну думку,
А потім- знищив істинне лукаво,
Не залишивши ні крихточки, ні звуку....

Тепер лише у сни приходиш крадькома
Все дивишся в туманний слід кохання.
Епілогу в цій історії нема,
Бо вона одна й остання.
©Ptaha

24.03.2013

Весна…
Мені наснилася весна.
Садок пахучий, зелен-поле,
Гуділи біля вуха бджоли
І шепотілася трава.

Збудився.
Вийшов.
Горе, горе…
Понадувало.
Біле море.
Де ти, весно !?

Гублю ключі, і гроші, і людей...
Гублю усе...Немає тому спасу...
...Тулю пожовкле фото до грудей,
Де ми у школі, біля твого класу...
Я з бантиками й білим комірцем...
Кумедна і зніяковіла трішки...
А ти з таким усміхненим лицем
Даєш мені два лісових горішки...
Ох,ті горішки!.Я їх не взяла,
А засоромилась і опустила очі...
Якою я наївною була,
Аж згадувати інколи не хочу...
...І ось ми загубилися в житті...
Ніхто нікого не хотів шукати...
Мені горішки часто сняться ті...
Ну поясніть, чому було не взяти?..
...А гроші що? Я не рахую їх...
Як є - то є. Немає - то немає...
...Ще досі вірю...Вірити не гріх...
Безвір`я в нас надію відбирає...
...Гублю людей. Гублю ключі останні...
Гублю себе у втраченім коханні...
2013

бусли сонце з вирію несли
бусли небом вишили дороги
а на батьківщині ані слив
ані груш у виярку пологім

бусли сніг топтали у саду
і у сни навідувались тричі
досі сниться – я до них іду
а вони спалахують паліччям

* * *

Що ж тепер робити, весно слабосила?
Нам зима замети снігу натрусила,
Он які замети, геть по самі вуха,
Як тут спромогтися ще й на силу духу?

В зиму п’ятий!!! місяць суне по етапу.
Хочеться заснути і смоктати лапу.
Збайдужіти, вмерти, одеревеніти.
Тільки щось співають невгамовні діти:

«Благослови, мати, весну закликати,
Весну закликати, зиму проводжати!»

Ласкана вітрами, пещена морозом,
Чуєш, весно, чуєш?! Хоч човном, хоч возом
Поспішай!Розтоплюй льодову олжу!
Присягаюсь: я тобі — допоможу!

1996

Може десь, за нашим краєм
сади цвітами втішають.
А у нас ще сніг.
Наш край білим пухом вкритий,
але й це нам пережити.
Нарікати гріх...
22.03.2013р.