Так хочеться тебе за руку потримати
І обійняти, і не відпускати,
І палко в губи хочеться поцілувати,
І дійсно жити, а не існувати.

Не буду тут події форсувати,
Я обіцяв хоч все життя чекати.
Любити буду і не ображати,
І в снах своїх я буду цілувати.

© Віталій Мочарський

2011

Я пам’ятаю день чудесний,
Коли удвох зустрілись ми.
Я полюбив тебе всім серцем,
І думав я про тебе в сні.

Я мрію, що колись побачу
Небесну усмішку твою,
Яку будеш ти дарувати
За те, що я тебе люблю.

© Віталій Мочарський

2011

Не плач моє яскраве сонце.
Чому душа твоя болить?
Коли підуть дощі в віконці,
Я буду поряд, щоб зігріть.

Я заберу весь холод в тебе
Й розчиню повність в собі.
Й твоє велике серце в мене
Буде одним, одним в житті.

© Віталій Мочарський

2011

Самотність… Спокій… Тишина
І надзвичайна сила.
Ти неймовірна і одна,
Така як ти – єдина.

Ти тепла, добра, молода,
Весела, гарна, мила,
Прекрасна, лагідна, жива,
Тендітна, ніжна, щира.

Ти сонце, вітер, океан,
Ти небо, зорі, квіти.
Ти все поєднуєш в собі,
Ти лиш одна навіки.

Я знаю, ти знайдеш його,
Він буде особливим.
Він проживе твоїм життям,
І ти будеш щаслива.

© Віталій Мочарський

2011

Куточок раю… І не так суттєво,
Чи будуть це палаци і шовки…
Він виника зненацька і миттєво,
Де двоє «я» зливаються у «ми»…

А стиглий «овоч»? Ось! Як на долоні…
І вільна воля на усі світи –
Чи зернятко залишити у лоні,
Чи, надкусивши, з раю утекти?…

...Біліли перса. Пахло тіло
Ромашкою і чебрецем.
Чеканням раю палахтіло
Її зрум'янене лице.

Якесь шаленство їх проймало,
Кидало в цей чуттєвий рай.
“Отак! О, так… — вона благала. —
Кохай мене… Іще… Кохай!..”

Він любував розкішне лоно,
Спивав нектар жаги сповна.
Звиваючись в його полоні,
Згорала в пестощах вона…

О, ця жадана мить єднання,
Коли зникають “я” і “ти”.
А є лиш “ми”… І зірка рання…
Ще б тільки… раю досягти…

2010

Женщина восточная ,тонкая,
поцелуи сочные токами
проникают в сердце невинное,
не притворное, не половинное...
Женщина красивая, нежная,
молодая, стильная, свежая,-
овладела разумом, волею-
как найти привычную колею?
Женщина, опаснее пороха,
кто зажжет - расплатится дорого:
ласкова , в объятиях сильная,
и неистово любвеобильная!
Женщина, навечно желанная!
Простота, конечно, обманная-
как Вселенная необозримая,
так душа твоя необъяснимая ...
Через годы, тапками шаркая,
вспоминать буду тело жаркое,
и постель от любви горячую-
мы любили с полной отдачею!
Мы бродили средь рощ осиновых,
презирая друзей с камином их-
если вдруг становилось холодно,
выручала подруга-молодость!
Мы бумажником дружбу не мерили,
и не верили слухам, не верили,
что любовь, как и все, проходит...-
целовались назло прохожим.
Мы купались под теплыми ливнями,
укрывались туманами синими...
Не делили себя на части-
целиком отдавались счастью!
Как вернуть это время прежнее,
и ночные сады скворечные?!-
к ним другие уже причалили-
кто-то с радостью, кто с печалью...
С недомолвками и ужимками ,
но своими горды ошибками!
И никто, я уверен точно,
Не захочет поставить точку.
Вот и я, скоро жизнь, как медлю.
То надену ,то сброшу петли
Твоих рук, твоих губ желанных,
В стужу знойных ,в жару- прохладных…
Ты плывешь, как и встарь, такая-же ,
сквозь мираж стольких лет растаявший -
как Вселенная необозримая,
так душа твоя необъяснимая ...
1996

Гутного сонця лункаве вібрато,
німбу мосяжного - тепле кільце.
Тьму протинає, любові заради,
промінь єлейний - весняним гінцем.

Локони неба- спадають у води,
у завитусі лазурі - вітри,
глузд ізгубивши, женуть- насолоди
в леті шукаючи... Топиться грим

утло-блідавий із лику сумного,
діви- природи. Рум"яниться день.
Звукозвістує Дух Лісу із рогу
всевоскресіння, гілками гуде.

Соком шумлять нашорошені крони-
забубнявілі пілястри дерев.
Ріки на дно - на охристо-червоне-
льоду, ховають, розбитого рев.

Дрібно птахами зазернено обрій -
небо у крапку - жива пуантель...
як у порі цій до безтяму добре...
Доля сердечні узори плете.

Не засуджуй мене. Бачиш, рано темніє надворі.
Ця глибока, як діжка, розмова дійде до кінця.
І повільно відкриються двері в пітьму коридору.
І прилипне байдужість, як пудра, мені до лиця.

Бачиш, світ не подівся нікуди. Все так, як учора.
Кажуть, рання прийде в цьому році весна у міста.
І заквітне земля, як сорочка твоя кольорова.
І не скаже ніхто, що у березня пісня пісна.

Не засуджуй мене. Через ніч – на високих підборах.
Ця дорога від дому крива, як прозові рядки.
Вже не сяє ліхтар. Бачиш, рано темніє надворі.
І ворушиться сніг. І сльозою летить до щоки.
23.02.2013

мадам Боварі,
і "Коламбія Пікчерс"
демострація фіз…
емоції "ен"
двочасовий двобій жіночого…
(віче?)
кільканадцять натур
однісіньких вен…
мадам Боварі і
ґуральня Флобера
опохмілля, різня , і
місцевий дебош...
класичний прийом, долучайтеся -
Ера
made in "під Києвом"
з лейблою -- "Bosch"

Внуки і правнуки
Аліна,
Еніна…
"ахтирки"… "ах-дянські" --
гат-тя в Бровари!
"не жалею, не…" -
цитую Єсеніна
Шагане ти моя
і моя
Боварі…
24. 02. 2013.

Стріла Оля вчора Лесю.
Та ж якась нерада.
- Мусиш, Олю, зараз конче
дать мені пораду.
Щось купить хотіла гарне
милому до свята.
Стала всім дзвонить знайомим,
що таке б узяти.
- Ти зроби сюрприз яскравий! –
раду дала Ната –
Щось просте, практичне, гарне.
Це ж не кругла дата?
Мій колись прийшов з роботи,-
я йому - цілунок.
Й тихо так кладу в кишеню
свій сюрприз – дарунок.
- Що це в тебе у кишені?
- кличу свого Владка.
Той закляк. А тут сюрпризик!
Бац! Нова краватка!
- Я таке й собі схотіла.
Клас! Оригінально!
Тільки зовсім не краватку.
Дуже вже банально!
Зроблю фокус, - розіграю
завтра свого Женю.
Пхаю трусики жіночі
я йому в кишеню.
Зранку кажу: - Слухай, милий.
Дай мені ще гроші.
Той труси з кишені тягне.
«Бах» - на мене очі!
- Ясне діло! Хлоп у шоці!
Дуже було б сумно,
Ти прикинь, якщо б тобі так
хтось свиню підсунув.
- Що ти, Олю! Шок у мене!
Фокус, бач, не вдався!
Він узяв та з того ляку
Сам у всім зізнався…

Усе розлогіші степи,
усе густіший дух туману,
Стають причетними стовпи
до міражів серед омани.

Я полонянка тих степів,
що в крилах сокола ширяють.
Не вмію жити я на-пів,
тому неспокій обираю.

Я вітер, що летить у грім
і боляче у нього б’ється,
я подих серця з-поміж рим,
я тест пульсуючого серця.

Я та, що стерла мозолі,
не сильна, ні – лише терпляча.
Я просто жінка на землі,
а решта все не має значень

Шовковице, шовковице,
в подвір’ї на околиці,
шовковице, кому плоди твої?
Дитинство не забулося –
дітей збирала з вулиці,
бджіл золотих густі гули рої.

Шовковице - пораднице,
до тебе промінь ластився,
хто нині так з тобою розмовля?
Чи горлиця, чи ластівка
свої жалі і радості
несуть тобі до сповіді здаля?

Стрічала сонце вдосвіта
всіх частувала досита,
аж солод лоскотав нам на губах.
Плоди твої чорнющії
дитячі зграї лущили,
і цілував піснями кожен птах.

Такі смачні ті ягоди –
для радості, для злагоди,
я згадую в далекій стороні.
Шовковице, шовковице –
крило любові й совісті,
нагадуєш матусю ти мені.

Не хочу накопичувати зла.
Мене такі відсотки не порадують.
Зневіру в борг навіщось узяла,
І сплачую рахунки без нагадувань.

Байдужа, споглядаю білий світ,
він теж мені не часто усміхається.
...А щастя я позичила тобі.
Ти, схоже, повертати не збираєшся.

22.02.2013

Для себе завжди буде мало слів,
словосполучень, зворотів, речень.
Хто як міг вже тобі пояснив,
що у світі скажених псів
не пригріти вовків, як овечок,
не змінити когось і всіх.
Ти собі щось пиши, і собі заперечуй,
і будуй собі мрію чи просто ціль,
і за межі себе не виходь,
бо крутитись навколо твоєї осі
якось дико для них й недоречно,
бо крутитись не буде ніхто:
ані хтось, ані всі.


24.02.2013 р.

Я все ж кохатиму тебе,
Чекатиму крізь осінь,
І через сотню-другу літ
Скажу тобі: “Кохаю досі!”

© Віталій Мочарський

2012

Я глядітиму на тебе, будем обійматись
Й так легенько носиками будемо торкатись,
Потім ніжно дотиками будем спілкуватись,
І нарешті поцілунками будем покриватись.

© Віталій Мочарський

2012

Поглянь он як птахи літають,
Свободу свою відчувають.
Так і кохання на землі,
Окрилює людей всі дні.

© Віталій Мочарський

2012

Чи віриш ти, що є боги між нами,
Які існують як простий народ?
Вони прекрасні і живуть віками,
І захищають від усіх негод.

Я точно знаю, що вони існують,
Бо ж бачив я богиню наяву.
Проміння сонця силует її формують,
Заради неї я тепер живу.

І хто ж та особлива, ти спитаєш?
А я секретом поділюсь своїм,
Бо цю богиню ти найкраще знаєш...
Вона стоїть із поглядом твоїм.

© Віталій Мочарський

2012

Якщо все небо стало чорним,
І ти не бачиш куди йти,
Здається все нерукотворним
І хочеться лише втекти.

Згадай найкращі всі моменти
І усміхнись сама собі,
Бо все життя лише фрагменти,
Які розкласти лиш тобі.

Я буду завжди поруч тебе,
І навіть всі вітри землі
Не виведуть мене із себе,
І не сховають у імлі.

А твоя усмішка чарівна
Розсіє всю ту чорноту.
Лиш пам’ятай, що ти царівна
Та маєш душу золоту.

© Віталій Мочарський

2012

Сиджу у поїзді і плаваю в думках,
Ловлю себе, що ці думки про тебе.
Я б так хотів тримать тебе в руках
І цілувать, не відпускать від себе.

Ти та, що вкрала моє серце ніжно,
Хоча не так, я сам тобі його віддав.
І на душі тепер стає у мене сніжно,
Так кожен раз, лише б тебе згадав.

© Віталій Мочарський

2012

Які ж прекрасні твої очі:
Бездонні, ніжні і співочі.
Несуть в собі скарби дівочі.
Розпалюють мене щоночі.

Так хочеться у них дивитись.
Так хочеться із них напитись.
Так хочеться для них вклонитись.
Так хочеться на них женитись.

© Віталій Мочарський

2013

Я ніколи не купався в багатстві і злоті,
Бо ж ніколи насправді цього не хотів.
Виривав з свого тіла кров’яні шматки плоті,
Щоб закинуть їх в сотні голодних ротів.

Завжди грав непотрібні й ненависні ролі
І хотів, щоб за це мене глядач любив.
Відчував як печуть мене рани від солі
Та жадав, щоб цей біль мене раптом убив.

© Віталій Мочарський

2013

Ти солодко закриєш оченятка,
Накриєш себе ковдрою, малятко,
І підеш ти світами мандрувати,
Де будуть тебе мрії звеселяти.

І я собі отут буду дрімати,
І в снах своїх я буду теж гуляти.
Отам от і зустрінемося ми,
Десь на краю, де зустрічаються всі сни.

© Віталій Мочарський

2012

Ти не зважай на дощ і холод,
Адже усе пройде колись.
Ти пам’ятай про сміх і солод,
А також просто помолись.

Усе, що хочеш – будеш мати,
Ти просто вір у це завжди.
Якщо захочеш світ пізнати,
Візьми мій номер набери.

© Віталій Мочарський

2012

Такий яскравий і блискучий,
І молоденький, і жагучий,
На небі місяць спочива
І творить знов свої дива.

Ти подивись, бо так буває,
Він із-за хмари виглядає,
Підморгне навколо усім
І знов сховається у дім.

© Віталій Мочарський

2012

Бандити при владі приймають закони,
Які лиш роз’єднують, творять кордони.
Будують для мови вони перепони,
А самі в цей час далі пхають закони.

Віддати мільйони їм прокуратурі,
Це дуже вже легко зробити в натурі.
Лиш пальцем натиснуть по клавіатурі,
А всі результати відчуєш на шкурі.

Забрати їм землю в простого народу
Те саме, що плюнути з мосту у воду.
Відходами знищити нашу природу,
Це теж легко зроблять за винагороду.

Побити чи вбити для них не проблема,
Бо так вже працює вся їхня система.
А ти є для них звичайна нікчема,
Така от проста незамудрена схема.

В країні такій нереально вже жити,
І в цій ситуації мрій не здійснити.
Ти хочеш, щоб краще жили твої діти?
Подумай! Можливо, пора щось змінити!

© Віталій Мочарський

2012

Я щиро дякую за все:
За кожен дотик, всі хвилини,
За теплий подих, ті есе,
За поцілунки, сліз краплини.

За те, що ти давно колись
Мені багато обіцяла,
За те, що мрії не збулись,
За те, що сни мені відтяла

За зиму, темряву, перон,
Холодний вітер, сніг, негоду,
За те, що був пустим вагон,
За те, що вкрала насолоду.

Я довго так тебе гукав
На станції “Свого Кохання”.
Та потяг мій чекать не став
І випустив лиш звук зітхання.

© Віталій Мочарський

2012

Пам’ятаю той день вже погаслий,
Телефон з есемескою в своїх руках:
“Слухай світ, він прекрасний”!
Ці слова назавжди у думках.

Ти навчила мене бути чесним
І любити навколишній світ.
А до тебе я був безтілесним,
І без тебе я був пустоцвіт.

Пам’ятаю як вперше з тобою,
Я почув звуки цього життя.
І вони вже назавжди зі мною,
Ці прекрасні і ніжні чуття.

Ти мій вчитель і ангел, і воля,
Ти є промінь в моєму вікні.
Моя зустріч з тобою – це доля,
І на неї чекав я всі дні.

© Віталій Мочарський

2012

Хіба кросівки не схожі на людей?
Хіба вони не створені з ідей?
Хіба вони не повністю як ми?
Хіба всередині у них нема пітьми?

Вони, як ми, існують тільки в парі.
Вони, як ми, стоять на тротуарі.
Вони, як ми, бувають різні зовні.
Вони, як ми, не вивернеш назовні.

Кросівки можуть також забруднитись,
Вони, як люди, можуть взяти і умитись.
Старіють, як і все навколо,
І можуть виглядати дуже кволо.

Кросівки можуть , як і ми, порватись,
Як люди, можуть просто усміхатись.
І стильними вони бувають,
Погоду дуже чітко відчувають.

Кросівки ідеальний варіант кохання,
Кохання, що існує без страждання.
Вірніших за кросівки не існує,
Бо тільки в парі там гармонія панує.

Давай з тобою будем як вони.
Якщо погоджуєшся – просто подзвони.
Ми будем крокувати поруч завжди
І переступим через різні негаразди.

Ми будем разом в будь-яку погоду,
Якщо дощі, ми разом зайдем в воду.
Без тебе я не зможу крок зробити,
Бо тільки в парі всі кросівки можуть жити.

© Віталій Мочарський

2012

Спокій, сірість, тишина,
Хвилі, чайки, вітер.
Пристань, вечір, глибина
І дисплей без літер.

Телефон, стопа, рука,
Камінь, шорти, квіти.
Хтось далеко десь гука,
Швидше за все діти.

Зірка, хмари, відчуття,
Чую хтось сміється.
Хочеться пізнать буття,
В грудях серце б’ється.

Я встаю, іду назад,
Стало прохолодно.
Хочеться чужих порад,
Бо в душі голодно.

© Віталій Мочарський

2012

If you believe in perfect life
And always think about skies,
Then you are beautiful and rife
And I can swim inside your eyes.

И если ты дана мне свыше,
То за тебя я жизнь отдам.
С тобой хочу сидеть на крыше
И отдаваться лишь мечтам.

Я хочу бути завжди близько
Й вірші писати лиш тобі.
Хоч на дорозі дуже слизько,
Я все ж найду тебе в юрбі.

© Віталій Мочарський

2012

Іноді хочеться комусь щось сказати.
Іноді просто не можеш мовчати.
Іноді кращого хочеться мати.
Іноді просто дорогу вказати.

Все, що хтось вибере - правильним буде.
Все, що не вибере - просто забуде.
В цих всіх випадках, щось та й прибуде.
Зараз тебе хтось візьме та й розбуде.

© Віталій Мочарський

2012

Говорять, що життя – це театральна сцена,
А ми усі актори й в нього граєм.
Ще кажуть – кожна дія у житті шалена,
І дуже часто сльози ми ковтаєм.

І як потрібно це життя зіграти?
Як стати головним на сцені?
Про це тобі ніхто не зможе розказати,
Про це ще не існують книги вчені.

Я б так хотів, щоб була ти Джульєттою для мене,
А я б тоді Ромео став для тебе.
Тоді б кохання було в нас скажене,
І ми його би берегли в серцях у себе.

І все у нас би склалося інакше,
Ніж у закоханих шекспірівських героїв.
Усе це театральне дійство було б м’якше,
І за любов не було б в нас двобоїв.

© Віталій Мочарський

2012

Давай з тобою сидіти, мовчати.
Сидіти, мовчати, за руки тримати.
Коли вже захочеш ти слово сказати,
Покажу, що нам є про що помовчати.

Ми будем на лавці сидіти, мовчати.
Мовчати про те, що так важко сказати.
Вже стало так холодно, хочеться спати.
А ми і надалі будем просто мовчати.

Вже сонце зайшло, а ми будем мовчати
І жадібно слово за словом ковтати.
Здається вже досить і треба кричати,
Але ми і далі будем тихо мовчати.

© Віталій Мочарський

2012

Тім-там, тім-там,
Пора спатоньки йти нам.
Тін-тон, тін-тон,
Хай спокійним буде сон.
Тік-так, тік-так,
Це годинник лічить в такт.
Тіп-топ, тіп-топ,
Вже у снах калейдоскоп.

© Віталій Мочарський

2012

Я часто думаю про тебе.
Питаю в себе – як там ти?
І помічаю в перехожих,
Обличчя й рухи всі твої.

Чому так важко жить без тебе?
Що є магічного в тобі?
Чи це не магія, а сила,
Що виникає між людьми?

Надіюсь, що у тебе також,
З’являються думки такі.
А може я лиш просто мрійник,
В якого щось болить в душі?

© Віталій Мочарський

2011

Неисчислимая, как в аптеке,
Вся наливная, как свежий гром,
Вышла по-божески в человеки
Выправить будущее в былом.

Что уж ни делай с собой, немного
Каждый, кто выжил в огне, - артист.
Песни и письма её с порога
Необоримы, как сивкин лист.

Сказки-салазки у Жанны в лицах,
Носятся блохами по уму.
Всякое может ещё случиться,
Взяться бетоном, а потому,

Вся просыпаясь в волненьи жутком,
Ходит и думает битый час:
Сколь беспокоят её по суткам
Франция, Мексика, Арканзас...

Жаннина страсть - без конца и края,
Будто давно облетевший парк.
Лишь подгорает, но не сгорает
Неопалимая Жанна д`Арк.

2012

Хамство – це хвороба небезпечна
І заразна вельми: бережись!
Паніка, звичайно ж, недоречна,
Та обачним будь – не заразись;
Не сказись, як деякі сказились
Від необережності, – люби
Всіх людей, які не заразились,
Геть не показились від жадьби;
Всіх шануй! Ані за які гроші
Доброти не купиш, далебі...
Схаменіться люди, ви ж – хороші,
Майте завше совість при собі!
Чемність – це здоров’я, а нечемність –
Це симптом повальної чуми;
Хамство ж – це мікроб,
Його нікчемність
І жадьба
Розносять між людьми.


2007

Дозволь заснути у твоїх руках
І полежати так хоча б хвилину.
Я хочу бачити нас двох у снах
І берегти тебе, малу дитину.

Дозволь заснути у твоїх руках
І бачити прекрасний захід сонця.
Літати в небі хочу, наче птах,
І насолоджуватись роллю охоронця.

Дозволь заснути у твоїх руках
І кожен вечір лиш з тобою засинати.
Пройти увесь важкий життєвий шлях
І день за днем із твоїх рук розпочинати.

Дозволь мені заснути просто у твоїх руках…

© Віталій Мочарський

2012

Пройде один десяток років,
Та змінимось і ти, і я.
Вперед зроблю багато кроків,
А в тебе вже буде сім’я.

І от в осінню теплу пору,
Коли не білий ще поріг.
Тебе побачу без мінору
На перехресті двох доріг.

Ітимеш гордо, наче пава,
Проте ти будеш не сама:
Праворуч – дівчинка яскрава,
Ліворуч – пустота німа.

Мене помітиш – усміхнешся
І скажеш лагідно: “Привіт.”
Поцілувать мій стан хитнешся,
З-під ніг у мене вийде світ.

Я запитаю про здоров’я,
Сім’ю, кар’єру, про дітей.
І в мене буде безголов’я,
Не чутиму твоїх вістей.

Ти скажеш, що була заміжня,
І дочка в тебе є тепер,
У шлюбі була менше тижня,
А потім чоловік помер.

Заплачеш, скажеш: “Випадково.”
Зла доля крутить нас як сніг,
Бо все у вас було казково,
А потім твій коханий зліг.

Я буду слухати й ридати,
Бо все, що сталось – це удар,
Рукою очі й ніс втирати,
Бо це важкий для всіх тягар.

Ти запитаєш: “Як там в тебе?”
А я не знаю, що сказать.
Прожив роки я не для себе,
Немаю я що показать.

Ти не спитаєш про причину,
А просто скажеш, що спішиш.
І пальцем забереш росину,
І знову мозок зворушиш.

Ми попрощаємось, як друзі,
І розійдемось хто куди.
А я піду увесь в напрузі,
Лише залишу ніг сліди.

Ти так не взнаєш, що і далі
Кохаю я тебе одну.
І сутність знов буде в печалі
На дні якої я тону.

© Віталій Мочарський

2013

Прекрасного, ніжного, осіннього ранку
Я б кави у ліжко приніс філіжанку.
До кави поставив би ще круасана.
Принісши, сказав би: “Привітик, кохана!”

А ти, наче янгол, мені б позіхнула
І солодко так із спросоння зітхнула.
А потім піднялась і сіла у ліжку,
І смішно рукою почухала б ніжку.

Ти взяла б у руки фарфорову чашку,
Вдихнула б тепло, наче квітку-ромашку.
А потім так мило мені б усміхнулась
Й жагуче до губ моїх враз пригорнулась.

© Віталій Мочарський

2012

Діоген сидів у бочці
З-під маслинового масла,
Філософствував, звичайно,
Як годиться мудрецям...
Народився, бач, в сорочці!
Зірка досі ще не згасла
Діогенова... Це тайна
Нерозгадна до кінця.
Гена теж сидить на бочці,
В бочці тій ячмінне сусло
Закипає самограйно...
В голові у Гени – крен:
"Ось і я сиджу... в сорочці,
І думок в мене нагусло,
Як муляки, й чуюсь файно,
Мов сучасний Діоген!".
А дружина Гени, Лєна,
Мов розлючена Ксантипа,
Все шукає по базару
П’яндилигу-мудреця...
Лєна зловить "Діогена"
Й так відлупить того "типа",
І завдасть такого жару,
Що... (ця притча без кінця).


2003

Ти знаєш, я повністю залежний від тебе
І не можу знайти ліки від цієї хвороби.
Кожен день відганяю хворі думки від себе
І намагаюся позбутися твоєї жадоби.

Встаю зранку і кажу собі: досить,
Але потім знову не можу спинитися.
Мій організм сильно тебе просить,
Ти як вода у спрагу, якою не можу напитися.

Ти мій особливий, п’янкий наркотик,
Який поширюється потоком крові у венах.
Так хочеться відчути твій теплий дотик,
Напевно, ти щось змінила у моїх генах.

Якби ти була частиною мого тіла грішного,
Я б ампутував тебе і жив би далі калікою.
І не було б у мене життя надалі невтішного,
Не потрібно було б займатися моєю опікою.

Ти вірус, інфікувавший кожну клітину мою,
Тому я уже нічого не можу зробити.
І з часом закрию кришку гробу свою,
А ти і не зрозумієш, як палко я можу любити.

© Віталій Мочарський

2012

Люблю Львів
За старовинність.
Люблю Львів
За його невинність.
Люблю Львів
За його бруківку.
Люблю Львів
За чудову мандрівку.
Люблю Львів
За вузенькі вулички.
Люблю Львів
За кав’ярні і булочки.
Люблю Львів
За запах кави.
Люблю Львів
За відчуття слави.
Люблю Львів
За місця, де був.
Люблю Львів
За місця, що чув.
Люблю Львів
За Площу Ринок.
Люблю Львів
За безліч сходинок.
Люблю Львів
За Високий Замок.
Люблю Львів
За відсутність рамок.
Люблю Львів
За хороших людей.
Люблю Львів
За те, що музей.
Люблю Львів
За те, що всіх чує.
Люблю Львів
За те, що існує.
Люблю Львів…
Просто люблю…

© Віталій Мочарський

2012

Він полюбив її аж тричі -
Вусатий вуйко-тамада.
Лишив обручку на поличці...
Подав букет... биток... "хюндай".
Повіз до хвилі Черемошу,
Шептав жадливо:"Зіно... твій!
Дружину я забути можу...".
Злизав росу липневу з вій,
Наобіцяв круїз і сина.
Свайби ущухли - Жорж пощез.
Шептала Зіна:"Де ж ти? Гину...
Хиріє твій заморський пес...".

...Синок на Жоржа схожий личком.
І теж - вусатий галайда.
Любов зів"яла, наче гичка.
Вже Зіна сива - не руда.
Її Микита віз у Пізу,
На свайбі в бубон вибивав.
Крім сина, в Зіни доня - Ліза.
Вже є котеджик, буде став.
Стрічала Жоржа - без "хюндаю".
Впізнав. Плавшудив у собес.
Сказала сяйно:"Пробачаю".
Він чухав лисину:"...ЧАЕС...".

Про що цей вірш? Мабуть, про долю,
Забутих любок, чад і псюг.
А як вони летіли - голі -
Понад рікою в мар вівсюг!
За свідків - ліс, тугі колеса,
На ланцюгові - сенбернар...
А син чудний - довготелесий,
Фанат Еммануель Беар.
На неї схожа Зіна М"ята,
На фото - сьома у ряду.
Їй пощастило вдовольняти
Край Черемошу тамаду.

Намітив був четверту - Тому,
Фотограф Клим відвів додому.


2013

Бовванів час і час розпусти,
Дме вітер західний все дужче.
Бентежить вись.

Малогіллясте та кущаве
Від суховію (у безслав’ї)
Обличчям вниз.

Не вбереглись дуби і клени,
Квітчасте та вічнозелене
Від верхосвищ.

А содовій свистіти вміє,
Летить на край цей буревієм.
Град пробудись !

Зведись на ноги, древнє місто,
Богатирів збери поспішно.
Не впокорись !

Пов’яне слава лісу, саду
Від сухорлявості, від чаду,
Коли змовчиш.

І пропаде твоя калина,
Лише будяччя і тернина
Устелять гай.

Бовванів час і час розпусти,
Дме вітер західний все дужче.
Бентежить вись.

Явися, лицарю наш пізній,
Відважний княже , богобійний.
Не забарись!


22.02.13.

***
Не люблю я слів цих: «покоритель»
І «володар» мають зміст лихий.
На землі зеленій нам творити –
Для життя, для праці і для мрій.

Хто панує, той і стукне раптом –
По надії, по душі живій.
І покора завжди пахне рабством,
Карою для того, хто німий.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де покора, там нема коріння,
А без цього, то лиш люду здвиг.
Щоб нові окрилить покоління –
Пам’ятаймо горе всіх доріг.

Океан і космос так вивчайте,
Щоб лишились
добрі там сліди,
Щоб на душу чорногуза й чайки
Було вдосталь неба і води.
1987

Пізно? – Знаю.
Темно? – Може.
Вітер? – Крає.
Холод? – Схоже.

Море? – Близько.
Гори? – Поруч.
Зорі? – Низько.
Місяць? – Обруч.

Ти? – Прекрасна.
Я? – Сумую.
Ніч? – Преясна.
Серце? – Чую.

Ниє? – Трішки.
Плачеш? – Досить.
Очі? – Кішки.
Мозок? – Просить.

Спати? – Треба.
Я? – Пізніше.
Ангел? – Неба.
Сон? – Міцніше.

Плечі? – Стисну.
Губи? – Сильно.
Всю? – Притисну.
Впав? – Безсильно.

© Віталій Мочарський

2012

Гроза

Ти сиділа вдома на підвіконні
І рукою торкалась холодного скла.
Ти сиділа в кімнаті, де стіни бетонні,
Й по щоці, наче річка, сльоза лиш текла.

Ти сиділа, дивилась на дощ, на калюжі,
На дерева, будинки, на небо, людей.
Всі навколо, здавалося, просто байдужі,
І ридання важке так і рвалось з грудей.

Ця гроза, ніби спогад з минулого була,
Із тих днів, коли в щасті купалася ти.
Ну а вітер, цей вітер ти точно вже чула,
І від звуків його так хотілось втекти.

А колись ти любила дивитись на хмари,
Танцювати під музику грому й дощу,
Цілувати його - все це було як чари,
В цей же час він шептав: "Я тебе захищу".

Він поеми складав, щоб тобі розказати,
Ти прекрасна й єдина для нього в житті.
Всім єством він хотів це тобі показати,
Щоб кохання його не було в забутті.

Ти кохала його, як дитя, до безтями,
І здавалось, що дихаєш з ним в унісон.
Ти вмивалася просто його почуттями
І цілунками ви спілкувались крізь сон.

Ну а потім ти вибрала свою кар'єру,
Забувати почала про свою любов.
Він сховався до свого тісного вольєру,
Між високих, міцних, кам'яних забудов.

Ти знайшла більш багатого та одружилась,
В цій сім'ї народила ти двоє дітей.
Потім раптом від сну цього ти пробудилась,
Зрозумівши, коханню не треба грошей.

З тих часів ненавиділа більше грозу ти,
Під якою ви часто гуляли колись.
Ти хотіла його просто взяти й забути,
Та натомість з очей просто сльози лились.

Він надалі обожнював твою натуру,
Засинав із коханням у своїх думках.
І у снах він ліпив давньогрецьку скульптуру,
І її, в тих же снах, він носив на руках.

А гроза була символом твого кохання,
Про яке так хотілося всім розказать.
Та змінила його ти на символ страждання,
Про який із сльозами потрібно мовчать.

© Віталій Мочарський

2012