І зупинилась біля образа.
Й образа
від серця мого
відійшла одразу...

Блідий. Він знає - важко буде.
В його душі живе неспокій.
Мов обручем, стиснуло груди,
А сумніви всі висмоктали щоки.

Скуйовджене його волосся,
Чоло у зморшках, мов в тенетах.
Мрійливих образів колосся
Зроста в задуманих сонетах.

Сидить у тісняві горища,
Від світла свічки ріжуть очі.
Один лиш олівець-дружище
З ним розмовля посеред ночі.

Складаються з рядків вірші,
Тривоги серця оживають на папері.
І криком цим зболілої душі
Він завтра стукатиме в видавництва двері...

18.05.2013

Зіронькі ясні, зорі високі!
Криєте що у своїй ви величності?
Як ви тамуєте серця неспокій,
Душу полоните поглядом з вічності?

Око оманює близькість між вами,
Разом зійшлися краса і могутність.
Зорі небесні, якими словами
Ви розкриваєте всесвіту сутність?

Сяєвом ніжності серце голубите,
Кличете в неба обійми широкі.
Кожним холодним промінчиком любите,
Зорі далекі, зорі високі!

20.05.2013

Не хочется модного «чтива»:
Кровавых романов-интриг,
А хочется умных, красивых
И трудночитаемых книг.

У вас переплёты простые,
Но как я жила без вас, как?
Великие, сердцу родные,
Ахматова, Блок, Пастернак!

Вас трепетно с полки снимаю.
Пред вами склоняюсь я ниц
И пыль золотую стираю
С желтеющих ваших страниц.

Я в тысячный раз замираю
От ваших изысканных слов,
И с возрастом, глубже ныряю
В чудесное море стихов.

2010

Гортаю роки-сторінки із альбому,
де кожна світлина – зупинена мить,
і кадри життя, як у фільмі німому -
іще чорно-білі – встигаю ловить.

Ось перше «люблю» і захоплення чари,
і перші для нас на Дністрі солов’ї,
весільний рушник, і мандрівка у парі
крізь сорок дарованих долею літ.

Вже кожен із нас життємудрості повен -
душа ж не вгаває уперто кричать:
«Можливо, чуттєва утишилась повінь,
та ще не коптить ваша спільна свіча!».

Хоч титри уже добігають до краю -
ще хочеться грати ці ролі удвох…
Лише не хвилюйся – я все ще кохаю…
Нехай «Далі буде…» дарує нам Бог!


23.06.2013

Л.Д…
Звівши руки вгору, наче крила,
Серед лугу перед будяком, –
Ти грайливо вигинала тіло
І здавалась в танці божеством.
Вибивала ритми каблуками
З блисками весняними в очах
Так, що стебла той будяк розпрямив,
Наче плечі, молячись монах.
Я тебе такою ще не бачив –
Повну зваби, радощів, краси,
В почуттях нестримано гарячу…
- Ти ще й діду сили додаси!..
22.06.13

Під синім небом люди
Вмирають і живуть,
Освячуються , блудять,
Знаходять - гублять суть,
Ненавидять, кохають,
Приласкують і б’ють,
До пекла і до раю
Знаходять - гублять путь.

А небо друге - далі,
Де сонми духів злих
По замкненій спіралі
Снують в жаданні лих.
То НЛО - м десь блиснуть,
То заздрістю в очах,
То підло і зумисне
Навіють серцю жах.

На небокраї третім
Царює вірний Бог,
І янголи у леті,
І неземний чертог,
І річка кришталева,
І віковічний сад,
І ті ж Адам і Єва,
Лише немає зрад.


22.06.13

Червня черешні
чорно-смолисті -
із поміжгілля чадри
надовкіл, зиряться -
літа невситні зіниці:
винами п"яні,
любов"ю важкі-

Повені котять
у білі долоні,
дзвонять у стебел
тугу тятиву,
вітру шаленого
коні розгонні
гриви черешaть.
Відун- коливун

душі колише
у гойдалці - лепсько!
Ключниці юні
в прамамки- зо скринь
тайні полотна -
з верстатів давненських-
цнотно вдягають.
О, вогнище, линь

пнись язикато,
де сволоки ветхі,
сплави магічні
для серця твори.
дихає папороть...
обрію легіт...
тихо вечірник
тіла розморив.

мідно -засмаглі,-
віолончельно-
в райські обійми
впадали мужі.
млосно сходили
з картин Ботічеллі
теплі Венери-
черешні в тяжі.

червоно вишні цвітуть запаморочливо пахнуть липи
червневе сонце пече кружляють помисли як джмелі
і так беззахисно тут у цьому просторі в цьому світі
де на брудні торговища вже виставляються мрії й жалі
де топчуть рідне святе і причащаються всі привселюдно
де напоказ виставляють свого цинізму червиву суть
де залишатись собою і так важливо і надто трудно
а ще стриножити хочуть а ще кайдани міцні кують
моя ти душе ранима не зізнавайся про це нікому
ховай від світу лихого і почуття і нестримні плачі
на цій планеті є справжнім хіба що затишок рідного дому
і незрадлива молитва …над краєм космосу…при свічі
а чи почують тебе... то за життя ще не чули нікого
не обійди свою долю молися пиши волай
червневе сонце пече заблудле слово шукає Бога
червоно вишні цвітуть черлено плаче земний наш рай

У неминучості повторень
є неповторна таїна:
в безодні часу неозорій
бринить минулого струна.

Все пережите і набуте,
що назавжди далось взнаки –
меди кохань, гіркоту скрути –
ховає світ у стільники.

Зів’яне сонячна жоржина,
і день, прожитий до ладу,
в підмурок Всесвіту уклінно
дарунком Бога покладу.

Змаліло все, знікчемилось потроху
за півстоліття – де мені знайти
бодай би напівнатяк на епоху
колишньої первинності й цноти?

Пейзаж змінився – висохли джерела;
сади всихають; витекла Сула;
на вербах загніздилася омела,
лелек зі світу білого звела…

В пустир перетворився давній цвинтар
(голодоморів, кажуть, не було),
поділись десь могили працьовитих
дідів моїх і прадідів…
Змело
вітрами,
що гули несамовито
з усіх усюд…
Як боляче мені
спостерігати цей блюзнірський виторг
комуно-ярмаркової брехні!

Після війни – фізичної руїни –
душа села живою ще була
і вірила в щасливі переміни,
і ставила добро повище зла.
А нині – навпаки:
занепадає
все те,
що Україну берегло
в моїм краю прабатьківськім…
За Дантом –
всі кола пекла
перейшло
село!

"Могил нема. Могили повтікали…"
Я вірші Вінграновського любив:
вони мені прозоро натякали
про велич проминущої доби
й ганьбу сучасну нашу…

Я з роками
прозрів,
і з себе вицідив раба,
зіпхнув з душі важкий замшілий камінь
і зняв ярмо із власного горба…

Могил нема… І пам’яті не стане,
як без джерел Сули вже не стає…
А там, гляди, північні вітрюгани
зметуть з лиця землі й село моє…
Вже хуторів нема у Верхосуллі…
Вже й Кучерівка пусткою стає…
Брехнею похлинулися зозулі –
і жодна з них мені вже не кує…


2006

***
Горить вогонь, але немає диму,
До слова слово проситься у риму,
І я відчув нуртуючим єством, –
Іде любов небесна і незрима!

***
Іванові Гентошу

Хай Час тече, поет йому не раб,
І Музу, одягнувши у єдваб,
Небесний, погаптований зірками,
Запрошує у гості до кульбаб.

Заквітчаю клечанням кімнати,
Задухмянить м’ята на вікні,
Виплива, у мріях, рідна хата,
В рушниках хрещатих на стіні.

На столі волошки зазоріли,
Золотаві житні колоски,
Сокирки лілово зарясніли
І ромашок білі пелюстки.

В оксамитовім убранні хата,
Розцвітає в запашнім вінку.
Молода, у вишиванці, мати,
Та черлені вишні у садку.

І до столу, на Велике Свято
З вишнями пиріг вона спече,
Я щаслива і безмежно-рада
На матусине схилюсь плече.

Приголубить матінка до серця,
Поцілує ніжно у чоло,
А в душі дитячій відзоветься
Мамина любов, її тепло…

Заквітчала клечанням кімнати,
М’ята зеленіє на вікні…
Давнини дитинство й рідна мати
Крізь роки всміхаються мені.
22.06.2013

Солодкий спокій – мов струна бринить
Весняним сходом – паростком натхнення,
Рятує від тенетів сьогодення
Й буденності полону в слушну мить
Солодкий спокій, мов струна бринить.

Душа летить до ясночолих зір
І їй так тепло й затишно у літі,
Шукає зіроньку свою в зеніті,
Пірнаючи в життя бурхливий вир –
Душа летить до ясночолих зір.

У спогадах казкові вечори:
І блиск води, мов кришталю принади,
Божественні пташині серенади
Ллє світло місячна доріженька згори –
У весняні казкові вечори.

Думкам немає перешкод, межі,
Вони летять на клич моєї долі.
На жаль, згасає зіронька поволі,
Хоч полум’я палає у душі…
Думкам немає перешкод, межі.
10.01.2013

Ми з мосту дерев’яного стрибали
В блакитний вир. Було це по війні.
Тепер Сули немає – поховали.
Зостались лише багнища одні.

Чого ми за життя не хоронили?!
Минуле. Власну совість. Каяття.
Ми розривали пращурів могили
І крали у нащадків майбуття.

А нині – не поховані, не вбиті –
Блукаємо по цвинтарю села,
Такі сердиті, аж несамовиті,
На долю: все дала – і відняла!


2005

Відходять дні.
Минають ночі.
Вітер з дерев листочки рве...
Сумно мені,
Бо мої очі
Спрямовані там, де своє.

У сад батьків,
Який став лісом
Душа моя літає сном,
Щоб вчути спів.
Він в горах висить
Й мовчазно несеться Сяном.
u5/176

Пародія

Час тече, поет у ньому - раб…
Я також поет, а не гульвіса,
Нині вірша “видав” - і заслаб,
Але й файно вдався, достобіса!

О, заміксував - спірит і хвойд,
Мрії, бізнес, “брати і платити ”!
Тут сльозу пустив би Фрейд (чи Фройд?),
І мені би певно носа витер.

Уперед хвостом літати – зась!
Носа теж не висуну з-під ковдри…
Лисина у руки не далась –
Я ж хотів її перекуйовдить…

У пілюль такий паскудний смак!
Зацілію ще – лікуюсь літом!
Відхворію – і верну навспак
Сильний духом, вибачте, еспрітом!

22.06.2013

Як таємницю минулої казки,
Що доля ховала в роках-сундуках,
Знайшов я сторінку, де я однокласник,
А ти однокласниця. Квіти в руках.

Ото ж бо придумали техніку люди,
Що відстані й час не важливі тепер.
Відкрились роки того давнього чуда,
Яке лицар-місяць в минуле запер.

У тебе уже є і внуки дорослі,
А в мене сини вже сімейні орли...
Та серце під місяцем слухає досі
Отой полонез, де троянди цвіли.

Під місяцем вічного зла не буває,
Так от і добро довго в нас не живе.
Лиш серце до вічності не забуває
Те щастя мікронне, твоє і моє.

Змінилися образи, форми і тіло,
Нема соковитості в щирих вустах.
Ось, що природа із нас поробила
В закритих й таємних до цього роках!

Дивлюсь на сторінку. Ти квіти тримаєш.
Попереду Всесвіт і долі вокзал...
Що зараз? «Ну як ти?» - у мене спитаєш.
«Все класно!» - й згортаюсь у інший портал.

Банально питати у долі про "як ти?"
Все так, як ніколи, що було б колись...
Аби не аби - у житті це не факти,
А факти такі є, що ми відцвілись.

2013

Вибухає —
Коли тиск
на текст
цензурною стрілкою вже зашкалює.
А закон ставлять вище свободи слова,
і він безцеремонно обриває чиюсь розмову,
нахабою — чіпляється до всіх
і втручається в усе.
Коли гроші олігархів на території твоєї країни —
виявляються її окупантами.
А спустошення моральне — то, не від бомбардувань руїни,
а після пограбування власними чиновниками.
Полеміка заворушення розпочинається з тління невдоволення,
і з їдкого диму обурення.
Коли політики стають занадто схожими на пройдисвітів.
А на місце творчої еліти пропихаються гламурні дурисвіти.
Бунти ідей назрівають —
коли глобалізація
нав’язує всім свою цивілізацію,
а незгідних під корінь зрізають.
Коли держава хоче бути над народом,
а не з народом.
Тоді, багряним заревом спалахує бунт тексту.
В час його буревію —
гострі прописи букв
нагадують сокири та коси селянських повстань
безкомпромісними словами
як революційними загонами
штурмують речення бунтівні
засади панівної брехні…
Бунти текстів —
руйнували — колоніальних імперій устої,
від них зазнавали поразок найсильніші армії в історії,
найжорстокіші диктатори боялись цього бунту —
більше будь-яких битв.
І Шевченкові вірші —
не що інше як бунт.
Україна є країною бунтівних текстів,
вони — спротив тоталітарності літератури і країни,
в них виверження антидругорядної словоукраїни,
прорив блокади з бюрократичності,
визволення творчої зоряності —
красою, добром, всеможливою силою слова.
Текстобунт —
ударною хвилею здригає інтернет
і увесь світ,
ураганом зриває тверді палітурки
і з пусто-порожніх книг.
Атакує незручними запитаннями,
і перемагає несподіваними відповідями…
Наступ тексту це свобода мови,
і на його сторінках,
у своїх промовах, —
описуймо ідеали розмаїття
в гармонії Всесвіття…
Вільні твори як космічні світобудови душі —
скинуть вицвівші догми із панівної ніші.
Бурі текстів —
мов грози із хмар темно-синіх поетичних світів,
що написані нами,
напоють словами —
світогляди,
для буяння, для розквіту, для всецвітіння,
без них неможлива прийдешня
убрана в обнову поезії й прози, принадна
бунту світлого, — літературна весна.

Рідна земля, нам ще присниться небо.
Нам в молитвах шукати надій.
Всесильний Бог дає нам все, що треба.
Ти лиш повір, що Він є твій і мій…

Рідна земля, над вужоватим Сяном.
Стільки років ти спиш у буряні.
Щороку ждеш на той весняний ранок,
Коли повернуть на своє, свої.

Рідна земля. Тебе я не забуду.
Я з чужини несу тобі пісні
І молюся, щоб не пропали люди
Розсіяні по усій чужині.

Рідна земля, ти знаєш наше горе.
Ти розумієш наш мовчазний спів.
Наші батьки вже вилили сліз море.
Рідна земля, ти не забудь батьків.
19.06.2013р.

Вічне каяття,
сльози уві сні,
це і є життя
хмари навісні.

Вистачає слів,
щоб сказати: стій,
і відчути гнів
у душі твоїй.

Не бракує знань,
але я сама.
Кілька запитань -
і тебе нема.

Не моє життя:
сльози уві сні,
вічне каяття,
холод навесні.

04.06.2013

Оберемками - медоборами
І черемхами понад горами
Заквітчалися мрії вогники
На маленьких крил вітру човники

Там веселки цвітуть незвідані
Барви чарів давно невизнані
заблукали і світі з мірою
Усміхались струною щирою

Пригортали казки колихані
Занесли у краї безлихові
Ті яскраві прудкі метелики
Надихали вітражні келихи

Подолають страхи і прикрощі
Подарують вечірні мудрощі
Заведуть у сріблясті сутінки
Де знайдуться веселі співанки
2013

Лиш радості сльози хай зрошують усмішку твою чарівну,
Побільше цікавих книжок і безхмарного чистого неба.
Прийми у дарунок цей титул - "Лайвлібу царівна",
Носи. Нам не шкода, Марино-Лілу_після_тебе.

25.05.2013

Промінь золотистий
Стукає в віконце.
Радісно і чисто
На душі від сонця.

У грудях росте,
Теплиться надія.
Віра є у те,
Що здійсняться мрії.

Оживля тепло,
Світло осяває.
Забув, що було,
І чого немає.

І від цього тепла
Полум'Яніє кров.
Ще одна ніч пройшла,
Ще один день прийшов.

Все частіше й частіше
Серце ритм відбива.
Почуття найчистіші,
І душа ожива.

За міцну загорожу
Відступили тривоги.
Я з любов'ю виходжу
На життєву дорогу.

27.05.2013

Мить - блискавка,
Мить - крапля...
Сьогодення
Щомиті інше,
Так тече життя,
Перетікаючи
Із побуту в натхнення,
Із спалаху
У безвість небуття.
Пробігти б між краплинами у сяйві
Червневих блискавок й ступити на поріг
Того, хто дощ чекав, немов востаннє,
Й в останню мить злякався мокрих ніг...

Ось чистий аркуш - альфа і омега,
Крізь серце в пальці пробиває струм.
Ще все моє: від пекла і до неба,
Від перших квітів до останніх рун...
Це все твоє. На погляд і на дотик -
Бурштин із ароматної смоли;
Дивись, вірші у золотавих сотах
Рядок в рядок крізь аркуш пропливли...

Солодкий запах матіоли
Мене сп’янив, неначе хміль,
І в’ївся в шкіру мимоволі,
І приглушив надії біль.
Заворожив, мов сон, до млості
І душу спомином обпік
Про ту, кого заждався в гості
Терпіння повний чоловік.
21.06.13

Червневої ночі, - короткої ночі
Сльозою туманились мамині очі.
Вслухалася мати, тривожилась мати:
- То грім десь гуркоче, чи, може, гармати?
Тривожилась мати за мить до війни -
Десь там, за громами, кохані сини.
У неї три сини у війську Червонім:
Найстарший на чатах стоїть, на кордоні;
Середній будує мости й переправи,
Навчається добре солдатської справи.
Найменший в піхоті, як є, рядовим,
Стрілецького полку він був зв'язковим.
І їм в горезвісний, у план "Барбаросса"
Й свої корективи внести довелося.
У перші ж хвилини нерівного бою
Упав прикордонник, спливаючи кров'ю.
Він матір собою тоді заслонив -
Ішла тільки перша година війни.
На схід закурились воєнні дороги,
Палали степи біля Дону і Волги.
І тут зрозумів наш бувалий солдат:
Рубіж цей - останній! Ні кроку назад!
Всі сили зібравши і волю в кулак
Він вдарив могутньо - схитнувся чужак!
І вже покотилась на захід війна
І вже над Дніпром канонада луна.
Там син середульший пірнув десь під воду,
Коли переправу понтонну наводив.
Кипіла тоді від снарядів ріка
І кров за водою червона така!
Дощі і тумани, морози й сніги,
Під Корсунем, в зашморгу, мруть вороги.
Там січа була від зорі, до зорі -
Згадають не раз Сталінград на Дніпрі!
Котилась війна до ворожих воріт,
Укотре зітхав із полегшенням світ.
Та смерть ще гуляла на бранних полях,
Війни не скінчився ще вогненний щлях.
І вже за туманами Одер синів -
Дійшов до Берліна найменший з синів.
І він розписався на стінах Рейхстагу,
А потім на поміч він рушив, на Прагу.
І - постріл останній тієї війни,
І в бронзі постали герої-сини...
...Вітрець молоденьку берізку гойда.
Вслухається мати... Синів вигляда.
1995р.

Бомбили ешелон, здригалася земля,
І мати молоденька бігла в поле.
Тулила у подушці немовля…
Здавалось, не скінчиться це ніколи.

Позаду бомби падали, несла земля -
Ці жахом перекошені обличчя.
Тікала молодиця з немовлям,
Дитинку притуляла усе ближче.

Затихло все... Подалі від людей
Нагодувати сина захотіла:
Подушку відтулила од грудей –
А сина там нема – сама подушка біла.

Що мама молода пережила,
Переказати матерям несила:
Пройшла війну, лишилася жива,
І лізла в пекло – куля не скосила.

А потім дні тягнулися, роки...
Жила вона... А тільки одинока.
Їй більш не усміхалися зірки,
Бо сина - зіроньку взяла війна жорстока.

1999р.

У розпачі не страшно і померти.
Це жити страшно у такому стані.
Душа моя потоптана й обдерта,
і я люблю отак востаннє.

Від нелюбові хай марніє світ,
хай кліпають скляні, байдужі очі.
І серце моє буде, наче лід, —
Я більше любити не хочу.

Нехай злопам’ятні це вічно пам’ятають,
нехай простять мені нормальні люди.
От долюблю — й з корінням вириваю —
Любити я більше не буду.
2008 (13)

***
Як порошина, що прибита громом,
Ти раптом упадеш серед содому.
Ніхто тобі руки не протягне,
І не підстеле віхтика соломи.

***
Літав я знову цілу ніч у снах,
Ширяв у небесах, як дикий птах.
Коли прокинувсь і вернувсь на землю, –
Відчув, як заповзає в душу страх.

***
Я тільки й чую про наїдки та одежу,
А у душі моїй горить страшна пожежа.
Здається інколи – ще мить і рухне храм,
А тіло без душі – це сіра, ветха вежа.

Моє місто - суцільне багно і бетон.
А неонові вивіски - млосний перетин
Між багном і бетоном. Або ж це браслети
На зап'ястку з татушкою "My Corazon"?

Що не стовп, то поранений воїн. Стоїть,
Бо тримає надірваний нерв телефонний.
Ти стріляєш у ніч, я підношу патрони
І цей бій не спинити вже кілька століть.

Знай, населення мирне тоді, як хропе.
Хто не спить, ті - підпільники та партизани.
Ти ніколи не бачило Ніцци й Лозанни.
Або що там іще? Катманду, Сан-Тропе...

Місто з містом не стрінуться на рандеву,
Тільки люди уміють дружити містами.
Оповиті асфальтовими пелюшками,
Ми стікаємо в ніч, мов роса у траву.

Мимохіть позіхаю. Прокинусь на мить
І одразу тікаю назад у видіння,
Де бетон у багні пророста, мов насіння,
Де до ранку не гаснуть неони суцвіть.

2013 р.

Я знаю полиновий смак зажури,
Як гірко плаче серце в самотині,
Бо не пробити невидимі мури
Сіренькій обезкрилені пташині.

Вже й ніч під падолистами ночує,
Цілує день вусами сніговими,
Мовчить печаль… Німа душа сумує
І плаче клен сльозами золотими.

Літа спішать невпинною ходою,
З-за весен білопінних – зими встали,
А ми в бурхливій повені з тобою
Шукаємо в житті свої причали.

Щасливий той, хто долю розпізнавши,
Свій слід залишить впевнено й натхненно,
Хто труднощі і біди подолавши,
Прожив життя пристойне – не даремно.
02.01.2013

В сивому тумані
чорний ворон кряче,
Вечір заховався
в білих полинах,
А душа сумує
і тихенько плаче,
Коли ти приходиш
у коротких снах.

Вже на крилах яблунь
догорає літо,
В вирій відлітає
сивочолий птах.
Повертаю знову
в весни пережиті,
Бачу сині очі
в золотих сльозах.

В криниці ночами
сіє зорі небо,
У садках дрімає
стомлене село
Я в солодких мріях
полечу до тебе
Ти, назустріч долі
простягни крило
30.12.2012

Занадто грішні для життя,
багато треба щоб любити,
не визнаємо каяття,
ні в чому нас не зупинити.

Серця ніколи не болять,
коли втрачаємо хвилини,
уже були разів зо п’ять
у своїх власних домовинах.

Не важко вмерти наяву,
коли не маєш що втрачати
коли мабуть вже не живу
і бога більш не відшукати.

19.06.2013

Бувало, страшенно боліло.
Не тільки тіло, ще й душу...
В серцях так сильно стукотіло.
А народ міркував – чому?
Хоча були у нього крила,
Й віра, що збагне висоту…
Лиш неприязна, чужа сила
Весь час кидала до низу.

Ця сила, то сестри не рідні.
Вони породжували біль.
Гріхом душили нашу гідність.
Сіяли злочин, мов кукіль.
Хотіли, щоб ми були бідні
Серед своїх пшеничних піль.
20.06.2013р.

Горе-горе з їжачком, журиться у житі…
Впертячок-боровичок погордив дружити.
«Хочеш, друже, я на спині тебе покатаю?»
Ну, а гриб на нього – глип, уклінно благає:
«Йди, їжаче, не жартуй. Тут смішного мало.
А роботи та турбот і без тебе валом».
Щічки їжачок надув,випрямив колючки:
«Дивна вдача у гриба – ох, пихата штучка!»
Бігав лісом неборак, ну, а потім полем
і ділився з усіма превеликим горем.
Аж зустрівся на шляху хитрий лис Онисько:
«Я з тобою подружусь! І живемо близько…
Та обличчя покажи – роздивлюся краще,
Бо поганий маю зір, особливо натще…»
Скільки радості було, слухалося любо,
Поки лис не показав свої гострі зуби.
Лиш тоді збагнув їжак, що таке дружити
з тим, хто може в слушну мить взяти і вкусити…
Зрозумів тоді їжак – друга чи подругу
Вибирати треба так, щоб близькі по духу…

квітень, 2013

Дешева перука, зів’ялі ланіти,
Утомлений погляд, у пудрі чоло;
Годинами може, немов помело,
Про лірику серця собі гомоніти,
Аби тільки слухали вуйки й кубіти.
Я зміг упізнать - це натхнення було.
***
Розплетені коси, струнка, босонога,
Обличчя усміхнене, ніжні уста;
Мовчазність промовиста і непроста -
І спокій у ній, і душевна тривога,
Нема балачок і пустого нічого…
Натхнення моє чи вродлива небога?
Бажання дізнатися правди зроста.


(2013)

Навіщо жити – некоханій,
Міняти кліті між крихтин?
Три доні в парк везе Оксана,
У Лілі в липні буде син…

О як набридло шамотіння,
Руді шпалери, тюлю звій.
Щорань роздмухувала вміння
Грим накладати…
Снився Вій.

«Ви тлійте… Я…» – прошепотіла,
І шугонула:
вгору…
вниз.
Тепер немає в жінки тіла.
Лиш чорні пера здійнялись…

Єство – навік у мреві-сині,
Хоча бажалося у рай.
«Що ж ти накоїла, дитино? –
Матуся тужить. – Про…ба…чай…».

Столиця.
Лиця.
Краплі крові…
І друзів жменька, й мрій чота…
Чи народилася з любові –
Ніхто в аду не запита…

Вона ж літала! Поверх п`ятий.
Політ побачили дядьки,
Яким свербіли душі й п`яти,
Та все ж плавшудили – ніким…

І що – казан, температура,
Якої три дні не було…
Якби ще вища верхотура,
І щоб зоря – в масне чоло!

Якби ж зустріти чоловіка,
Що вірші пише серед рос.
Не чутно крізь хмаристе віко:
«Хабар... откати... малорос…».

Літала мить…
Краяни, цитьте!
Не вміла тліти між монет
Білява жінка з горя ситом.

І вже котрий – отак – поет?!





http://ualit.org/?p=8826

Звонок последний, первый балл…
Вскружила музыка всем кудри…
Но он тогда еще не знал,
Как встретит жизни свое утро…
Ну а пока, в руке рука
И нескончаем вальс, веселье…
Глаза, конечно же – глаза…
В них неба, моря – отраженье!
Они неслись, летели ввысь,
Казалось это будет вечность…
Сомнений нет! И даже мысль
Всю растворила в себе нежность…
Он глядя ей в глаза сказал,
-Проси, что хочешь, я исполню…
Она молчала, он молчал…
Но плыл над ними месяц полный…

Летели, листьями шурша,
Года и дни, менялись даты…
А где же он?!! а где – она!!?
На жизнь он смотрит из палаты!!!

Врач отвернулся…нету слов…
Суровый приговор и точный…
Всё стало прошлым!!! Не до снов!!!
Билет в руке, а путь бессрочный!!!

Блестит напрасная слеза,
Смирились безнадежно руки…
И лишь далекие глаза
Снимают боль и сердца муки…

И, вдруг, виденье или тень…
А голос? Сразу и не вспомнишь…
- Ты обещал в последний день?
Вот я пришла! Ну что, исполнишь?!!
Мое желание одно,
Хочу встречать с тобой рассветы
Где я была? Не всё ль равно…
...........................
И был рассвет, и был закат,
И много вёсен, - было лето…
Когда? Да много лет назад…
Не надо всуе говорить об Этом…

Ю.В. 17.06.2010

Відлунює іній в ранковій моїй самоті,
Забуто про вирій, що мрії веде до мети,
Вже зведено вежі, високі мов з білої мли,
Ховаємо межі, де видно галактик світи.

Слонової кості руйнується острів малий,
Не вистачить злості, то морок усіх розділив.
За ґратами стихли всі схлипи осінніх дощів,
Волання повинні вже вивести смуток з кущів.

І знову снується печальних думок полотно,
Ковтком не відчути життя як хороше вино.
Зостанеться прірва, що пустку відкриє космічну,
Яка принесе провидінь чистоту хірургічну.
2013

Хатні стіни крейдою, а долівку глиною
мазала бабуся звечора у п’ятницю,
вішала на покуті кетяги калинові,
клала під іконою чебреці та яглицю.

А в суботу зрана до Сули за Аїром,
за татарським зіллям, лепехою прозваним,
босоногі спринтери й чорномазі стайєри
мчалися ординцями в прохолоду й прозелень.

Лепехою встелена вся підлога глиняна,
піч стара хизується білою сорочкою,
всі домашні в чистому, що пропахло скринею,
всілись до картопельки з диво-огірочками.

Зжовклі фотографії в потемнілих рамочках,
незнайомі посмішки – мамина і таткова,
що мені привиділись лиш на мить отамечки,
в полі, поза хатою, за ставком, за кладкою...


2010

Ти була зовсім поруч, найчарівніша жителька Львова.
Зовсім поруч. Й з душі відступала зима.
Ми на парковій лаві по-дружньому вели розмову
Ні про що. І нікого на світі нема!

Та наважся, торкнися... - шелестіли дерева у парку,
Та наважся, скажи... - сам собі у думках шепотів.
Я питався поради у вітру, у сонця, у хмарки -
Не послухав нікого, а себе й поготів.

Ти була... Це назавжди залишиться в пам'яті,
Не зітреться ніколи банальне прощальне "бувай".
І якщо у серцях для кохання всі лави вже зайняті,
Ми навіки залишимось друзями. Ну і нехай...

08.06.2013

Веслував, щасливий, рвучко.
Ще не знав, що буть біді.
Враз - коханої каблучка
Покотилась по воді.

Від підступниці-розлуки
Захолола в жилах кров.
Забрала каблучку щука,
З нею - милої любов.

І від пошуків безсилий
З сумом я пішов у нічку.
"Є у неї інший милий" -
Навздогін сміялась річка.

До гулянки наближаюсь,
Серце крає їхній сміх...
З хвилею я повінчаюсь -
Хай простять мені цей гріх.


08.06.2013

Коли уже здорожився нівроку,
не чують коні звичного: "Гат-тя!" –
там, де кипіла вікова толока,
повинне бути місце вороття.

Ота одна-єдина в світі мрія,
любов одвічна, віра і надія.

Спливає день потроху в надвечір'я,
вже уважають юний шал за гріх,
горять давно посивілі сузір'я
на горизонтах вірувань твоїх.

Але живе оте, одне-єдине,
куди душа твоя в негоду лине.

Коли огорне світ життєва втома,
бо пристрасті даються нам взнаки -
ти зможеш повернутися додому,
до витоків батьківської ріки.

Аби було з тобою те, єдине,
коли душа цей грішний світ покине...

Той найкоротший день і вечір був чудовий –
Зі мною вперше ти зустрітись захотів.
Відкрила я тоді тебе, мов книгу нОву,
І час наш, як у казці, полетів.

І ось – найдовший день, а нічка – найкоротша...
Як в дзеркалі, тепер все навпаки...
Не знаю, чи була для тебе найсолодша,
Гортаю я тепер останні сорінки.

Прочитаний роман. Закрию. Не заплАчу,
Хоч прийде ще у сни ця пОсмішка твоя.
Історія сумна. Продовження не бачу.
І героїня в ній, на жаль, була не я!
2011

Нас кафе повінчало.
Всі нам «Гірко!» - кричали,
Коли в танцю обіймах
Ти мене цілував.
Але тихо так стало,
Як ішли ми по залу.
І одна з них сказала:
«Як ми заздримо вам!»
2012

Я скучаю за вами, а значить, що я вас люблю.
Я скучаю за вами, бо…я так скучаю за вами.
Не бажаю нічого, лиш вилити душу свою,
хоч вона попідручки тиняється разом з гріхами.

Я скучаю за вами . А ви? Чи скучаєте теж?
Чи хоча б, як болід, спалахнете миттєво для мене?..
– Заспокойся, мій друже! Даремно себе не бентеж. –
Наче відповідь, чую пророчі слова Мельпомени. –

Подивись – ти на сцені. Триває вистава «Життя»,
у якій ще до тебе розписано кожному ролі,
і у безмірі реплік героїв (якби ж то знаття!)
«Я скучаю» – твоїй наперед призначалася долі.

Я скучаю за вами – така мені випала роль.
Не жалкую, не плачу, а просто – скучаю за вами.
Бо без вас мені світ і не рай – полинова юдоль,
що у серці гірчить і з душі витікає словами…

21.06.2013

Не звикай до навколишнього бруду,
не збирай з землі крихточки тепла,
я з тобою, була і завжди буду,
десь у душі – ковточком з джерела.

Ненадовго – метеликом у грудях,
розмалюю занедбану мету,
розгойдаю вмить човен цей відлюдник
і чарами сердечка обплету.

Так щодня – і з тобою , і без тебе,
знов щезаю й вертаюсь вкотре знов,
лишилася палати просто неба,
лиш човен щоб й наосліп віднайшов.

15.06.2013

Його немає. Він помер...
Сама його і хоронила.
Вже всі забули дотепер,
В якім краю його могила.

І родова всихає віть –
Хоч клич опівночі мужчину
Зі сторони... Але ж стоїть
Постійним стражем біля тину!

В тумані тане сивий дим,
А жеврінь козячої ніжки
Відлякує, як і завжди,
Гріховні сни від її ліжка.


2007