Почуття нестримні, емоції шалені…
Буденність, рутина – скували в кайдани…
Крик душі і стогони останні…
Без надії, опущені руки, … стукіт
Приглушений, ледве чутний…
Зраненого серця здавлені ритми…
Відчаю тягар валиться на плечі…
Останній крок у прірву пусту,
Падіння надії у вічність!
Твоя рука і біле крило
Тримає мене у повітрі життя,
Це перехрестя?... чи бездоріжжя?...
Хапаюсь за руку і сама відпускаю…
Слова і вчинки мені не підвладні…
Ти Сонце приніс, я дивлюсь у Місяць –
Холодний, далекий і одинокий…
Спасіння так близько, а сили не має…
В кінці тунеля Ти світло!
Лиш повертаю не в той бік –
Падіння… Агонія болю…
Остання секунда… Кінець!
Душа полетіла у пекло.

2012

Якщо твоя ласка,
читай.
Не цурайся...
Налий собі кави
і сам
привітайся.
Пегаса зі стайні
у сервіс зводи.
Згадай лялькаря,
що пристав до доби.
Пером ворухни,
щоб з'явилася
казка...
Всіх муз
пригорни,
якщо твоя ласка...


21.03.2012

Холера нещадно косить люд у Вільні.
Молитвами й постами, напучують рабини,
Ми випросимо в Бога порятунок.
Може, сьогодні, в Йом Кіпур ,
Всевишній відведе це лихо.
Хто самотужки, хто з поміччю здоровших
Бредуть юдеї у Велику синагогу.
Недужим голосом кожен чита «Чисту молитву» -
Начебто розмову щиру веде із самим Всевишнім.
Час уже й виносить із Святої шафи
Сувій Тори, аби почати «Коль нідрей» .
Але чомусь не видно рабі Ісраеля ...
Було таке із ним.
Розказують: позаторік,
Не діждавшись рабі, молодиця
Змушена була покинуть синагогу,
Бо ж немовля одніське вдома і, мабуть, і плаче.
Вбіга в господу. Але що це? Долина не плач, а...сміх.
І бачить: рабі Ісраель чукикає малятко:
«Поспішав на службу, та почув плач
І от без дозволу сиджу з цим ангелочком...»
«...А що як рабі знесилила холера?-
Написано в очах юдеїв.-
Він хоч і ближч до Бога, та все ж тільки людина...»
Аж ось нарешті з’явився рабі.
Зійшов на поміст, сумнавим поглядом
Обводить свою паству, та почина не з того,
Що так вона чекає, а з того,
Що не прописано в жоднім Сидурі :
«Бачу: не слухаєте мене ви, любі...
Просив же вас на якийсь час забути
Молитви і піст. Ви ж так знесилили себе,
Що вже не годні до пуття поговорити з Богом.
Забули, певне, що поки ми живі,
Душа наша - в здоровім тілі.
Отож, аби не посиротить громаду,
Благаю вас супроти всіх приписів: їжте і пийте.
Сьогодні так вам велить Всевишній...»
Рабі прочитав молитву над трунком та їством.
І привселюдно почав їсти і пити..
P.S.
Того 1848 року своїм прикладом рабі Ісраель Салантер, хоч і викликав невдоволення інших рабинів, урятував паству од неминучої смерті.
---------------
Йом Кіпур (Судний день) – найважливіший день в юдейській традиції. День посту та молитов каяття й прощення. Того дня Всевишній визначає долю людини.
Коль нідрей – молитва, суть якої в тому, що, коли хто-небудь словами чи справами робить щось несумісне з юдаїзмом, усі мають знати, що це не відповідає його справжнім намірам, а сказано чи зроблено тільки для годиться. Молитва з чудовою мелодією, мабуть, виникла в часи інквізиції в Іспанії в середовищі тих, хто зі страху бути спаленим на кострищі, змушений був перейти в християнство.
Раббі Ісраель Салантер (1810-1883) ще за життя став святим серед юдеїв Вільно. Він поклав початок рухові «Мусар» («Мораль»), взявши за основу етичні принципи юдаїзму. Одним з проявів цього є відмова рабі очолити щойно створене царськими властями училище рабинів у Відні, яке мало діяти згідно з циркулярами міністерства освіти. Щоб бути незалежним, рабі не спокусився навіть на платню, що в кілька разів перевищувала його заробіток у єшиві.
Сидур - молитовник

Для создания изобилия радости в жизни
нужно наполниться любовью.
2012г.

Мысль и любовь - дают нам жизнь.
Интуиция откривает двери мечты.
Вечный процесс - движение, у которого нет центра,
Это истинный мир - поток изобилия радости в любви.
2012г.

И в самом сердце бури можно обрести настоящий покой
но истинный покой - в душе человека
который обрел самого себя.
2012г.

Сліди ніг на землі,
Сліди землі на підошвах,
Сліди поглядів на спині –
Обвуглені…


02.03.12

мінливо-незмінно
вертатися на вершечок скелі,
щоб побачити,
як тоне в океані
фіолетове сонце.
вчора воно було перламутровим,
а перед тим – зеленим.
я майже передчуваю,
яким воно буде завтра –
чорним.
і я знову його любитиму.

жаль –
ніщо не повторюється…

я називаю тебе
різними епохами
і різними іменами,
вслухаючись,
як гасне сказане слово,
зірка змінює колір

і вислизають, як вітер, пальці,
сплетені для рукостискання.
одне одному –
надто невловимі,
одне без одного –
ми не існували б.

ось чергове сонце
позбувається форми –
і нас ніщо не роз'єднує,
але тільки на мить…

бо жевріючий ранок
окреслює наші силуети,
і знову
в глибини самоспалення
летить рубінна зоря,
запущена,
як монета у безвість –
орел чи решка?

Жизнь, - это неимеющие ограничений процессы
Непрерывного, бесконечного блаженства и счастья.
Чем дольше течение жизни, тем больше радость
И тем больше ценность жизни.
2012г.

Ну хто ж це я? Пилинка серед поля.
Незбагнена ніким в часі життя,
То може, як не стане серце битись,
Розкаже про мене, моє суття.

У глибину душі не зазирнути,
Вона закрита від чужих очей ,
Ти сам-одим, будуєш свою долю,
В бурхливім морі, у темряві ночей.

Вы восхваляете и воспеваете свободу и освобождение от оков и страхов
но если не простите свои оковы и не забудете о них
вы будете помнитьо них слишком хорошо
и позабудете о свободе.
2012г.

Рідне подвір'я. Зупиняюсь на мить.
Погляд в вікно.
Щось вимірює тиша ступнями.
Серце навстріч подає наболілі, ласкаві долоні.
А ви чули, як тиша долі кричить?!
2012р.

Вишиває вечір
На полотнищі неба
Карту мрій…


2012

Лише без тебе

відчув потреби
,
постійна втома -

твоя розмова,

постійне «треба»

і ти на небі.

а я не хочу,

чи маю право?

я на дивані

у тихій славі:

пивце і теле

і тиша.

Леле!

17.00. 18.03.2012

это миг наследие вечности
союз Божественного Мужского и Женского
у нас внутри
поднимающийся словно две змеи
в нитях веры и любви
они живут вечно обновляясь
покуда живы наши гены...
2012г.

Miж зeмлeю i нeбoм,
ми лiтaємo нaчe cнiжинки.
Шyкaємo тeплi oбiйми,
щoби y гpyдяx тoпити
заpaнeнi дoлi.
Taкi зaмopoжeнi,
нaчe вepxiвки Aнд.
Mи шyкaємo вipнi пiднiжжя,
i впaдaємo в їxнi зaпaдини.
Taк зa життя
й нe дiзнaвшиcь,
як цe бyти лaвинoю.

Сніг поволі сповзає з полів –
Залишається чиста поезія
Бруду.

2012

Дивлюся я в синеє небо
Там постать твоя
Запала ти в серце глибоко
І зараз його зігріва...

ЗИМНЯЯ СТУЖА...
ТАМ..ЗА ОКНОМ...
МУЖ МОЙ ЛЮБИМЫЙ
СИДИТ ЗА СТОЛОМ...
ПИШЕТ СТИХИ...
УЛЫБАЕТСЯ МНЕ...
Я ВЕДЬ С НИМ РЯДОМ...
ВСЕГДА...И ВЕЗДЕ...
ОТЕЦ МОЙ НЕБЕСНЫЙ !!!
ЛЮБЛЮ Я ЕГО !!!
И ЖИЗНЬ...Я ГОТОВА ОТДАТЬ ЗА НЕГО!!!

2012

***
Замолені будинки,
Як атланти,
Носять
Ностальгічно
На раменах
Небо,
Щоб знову
Ковтнути снігу і
Відродити зиму:
“З Новим роком!”

Б. Герус (1978-)


Ничего не было, ровным счётом ничего

Кроме ропота улиц большого города,

Где за новым бетоном – прошедшая уж война,

Смотрящая вслед оскалом рассыпающихся

Новостроек никому не нужных надежд

Ничего не было,



Даже Спаситель – чей? – под тяжестью собственного креста

Хотел опуститься на мостовую, войти навсегда в тяжесть её тепла

Передавая посмертный привет прохожим, сгладив тяжелый взляд

Римских арок Краковского Предместья. За деревьями шум

Несбывшихся планов любви – они тоже осели здесь

Как позднеосенняя пыль

Ничего не было,



Кроме сердцебиения асфальта, вперемешку с криком мостов

Гогота религиозных процессий вникуда и шамканья дряхлых молитв –

Они тоже не знали, что постареют так быстро. Глянь с моста в свое прошлое –

Шепот польских напевов, как неподвижный цоколь костёла ответит тебе

Измерением твоего расстояния от дома, а это всего два шага, но

Не было ничего в осенним молчании пустеющих улиц

Счастие скрылось за поворотом не сказав главного.



2 августа 2006

***

Тихое танго старомодной любви пронеслось по садам,

Незаметно, нечаянно гладя зыбкую рядь польского неба,

Отрешенного белой стеной вдаль отплывающих облаков,

Вестников позабытой давно жажды счастья.



Кто не явился тогда на свидание не явится вновь,

Его туфли пройдут твердо проложенный путь от двери до двери,

Не зайдя туда, где в тиши убранной наспех квартиры,

При точных часах, заведенных заранее стоять

Так, с боем сердца, с замиранием жил ожидали его.



Не у кого спросить, хоть речь отбивает привычные ритмы,

А в кафе на углу все ещё подают те же булочки, то же варенье

(вкус въелся уже навсегда)

Близкий бой костельных часов чуть не спугнул голубей,

(А смотри, они стали все-же смелей...)

Почти та же газета в руках у подростка, тот же киоск,

И улыбка кассирши все так-же прохладно свежа



И вопрос времени замирает на языке,

Куда ты вернулся, что еще в том клубке,

Что разматывается неторопливо

Дамой в чёрном, всё ещё не на твоём чердаке....

А пока еще можно дышать бесшумно

Вдыхать горький любви аромат,

Можно забыться на миг и не слышать

Тихое прялки скрепенье

Не видеть овала клубка

И подумать ещё раз о возвращении

Туда, где судьба ещё дремлет одна...



Тихое танго старомодной любви пронеслось по садам,

Голуби сели у колонны Зигмунта,

Думая мягки ли лапы кота, говорившего с ними по польски

Еще немного и всё забудется.

***

Кавалок снігу бозна як приліпився на самісінькій вершині.
Розглянувсь доокола і став роздумувать-гадать:
«Чи не вважатимуть зазнайкою мене ті, хто внизу,
Що я, нікчема, на такім високім місці?
І чи не стане мені уроком те, що зробило сонце
З такими, як сам я, товаришами, що забрались надто високо?
А чому їх сонце розтопило? Бо сиділи не на своєму місці.
Отож, єдиний порятунок – понизити себе самому».
І кавалок снігу кинувся прожогом вниз.
Котивсь-котивсь і дивувавсь: що нижче падає,
Стає дедалі більшим. А як спинивсь нарешті,
То вкрив собою пагорбок увесь.
P.S.
...Недарма кажуть: найсумирніші будуть вознесені.

у каждого свой путь...
на пути к восхождению
темнее всего
перед рассветом.
2012г.

Bcлyxaючиcь в тeмpявy,
У бoжeвiльнiй тишинi,
Maлeнькими цяткaми
Cлiдити нa твopчiй нивi.
Maбyть мaйcтepнicть пpиxoдить,
кoли пишeш cюжeтнi вipшi,
aлe щo poбити, якщo пpocтo,
виїдaє мoвчaнням з cepeдини?..

Зi cтiн зiшpябaти дyмки,
xoтiлocя б зaвepшити вce
дiями цими,
Cлoвa зaмкнyвши нa вiчнi зaмки,
y тeмницi pядкoвiй, бeз кopидopiв.
Xoтiли ж?.
He виxoдить -
Poзлiтaютьcя фpaзaми, як жypaвлi,
як гopoбцi – лeтять цитaти.
Щopaзy як пишyть нoвi вipшi,
щopaзy як poблять цe – нoвi пoeти.

2012р.

Серце покрилося нічною млою.
сльози і крик пісень.
на серце пада прозора тінь.
нам щастя - дивитись на небо.

одне небо, а ми вдвох, та поокремо.
серце вже до всього звикло.
б"ється, то сильніше, то ні.
і лиш тіло німо стоне у журбі.

05.03.12.

Вагітна жінка
Світ увесь
Виношує в собі

16.03.12

Из глубины веков я слышу изречение,
Несущее в себе особое значение:
"Пусть человечество не вечно,
Но то, что вечно- человечно!"

життя.
ні краю ні причини.
не злими, простими
вимірює аршинами
земне.

не зле, не добре.
кажуть сміх рятує
кого, мене?
мене рятує втіха,

щасливий погляд
кинула дитина
єдина.

в саду зросла
диковинна
рослина.

а сонця свічі
дихають у ніч -
черниця кине
для початку
слово -
а я в розмову

taniamilewska

вже я твоя дружина
потихеньку змальовую крихти із хлібини
заглядаю у вікна нашої хати
ще незбудованої
і так тішуся
аж рушники на стінах
у долоні плещуть
а домовик на горищі
павутиння у клубки змотує
щоби шкарпеток нав’язати

добре так рідно
чорнобривці грають хто більше зажовтиться
огірки з городу на стежку тягнуться
аби дощам підніжки ставити
і ти на призьбі сидиш солодкий і теплий
аж бджоли у бороду полащитися злітаються

…цить місто цить
не сполохай нашого села
що за обрієм починає сонцем заквітчуватися

Не волай у безмежжя –
ехо від хмар не відбивається
парадигми твоїх зусиль марні
я – не острів
мій океан не боїться тайфунів
він їх породжує
стихія не знає обмежень
маєш знати:
тільки одинокість
закінчується Вічністю

ідемо в небуття
не в забуття
небо – бути – я
досвід незабутий
врахований увосьме
передоднем особистого апокаліпсису

пам’ять – протяжним звуком струни
відлунює позачассям
прислухайся
зорі шепочуть наші долі

хрещені, досягаємо хреста
раптовою точкою на перетині
межовість координується навхрест
межа – входом іншого відліку

проростаємо у прийдешньому
з пройденого не нами
наша постійна тяглість
на Землі – не завершена
абсцеси свідомості одиниці – лиш точки
на цілісному пласті Традиції
абсциси – горизонталі, паралелі
безконечна протяжність, незавершеність…
постійне прагнення до з’єднання
двох точок – втім, тільки відрізок
в одній площині –
у просторі, часі, людському перебігу
паралельні прямі не перетинаються
наші паралельні світи
часом такі близькі й подібні
лежать у паралельних площинах
буває вони накладаються
радість стукоту іншого серця в унісон –
раптовий резонанс не марності пошуку
втім кожний залишається
у своїм безмежжі самотнім

власна безмежність обмежена
іншими мірами відліку
точка перетину осей
у кожного конкретна
коли площина зійдеться в одній точці
рухатимемося вертикально –
Там інша система цінностей
ордината спрямована однаково
вниз і вгору –
кому куди…

трагедія єства втіленого –
у чуттєвій тяглості поколінь
найдорожчі плоди
вислід мрій і потуг
не візьмемо назавжди
рух що відчуваємо тілом у всіх проявах
Земних горизонталей
раптово вичерпаний
останній тлінний віддих в одну мить
конкретність скінчена –
горизонт стає точкою…

боязнь утрати –
болісність переходу навхрест
знизу угору – возз’єднаним
або безконечне падіння самотою

одинокість долається
станом любові ноуменально –
проекція можливого тінями тіл
втім тільки Душа вагітна любов’ю
досягає блаженства

200?

Сутеніє…
Сатаніє
вечір-сутенер –
знов розминуться
день,
гульвіса-кавалер,
і ніч,
неперевершена повія.

2010

*часть первая*
Есть существо непостижимое,
которое существовало раньше Неба и Земли.
Безмолвное, пустое.
Оно одно остается и не изменяется.
Я не знаю его имени.
Чтобы обозначить его, я называю его Дао.
То, что может быть названо, не есть начало всего.
То, что без имени, и есть начало всего.
Понимать начало может только тот,
кто свободен от страстей.
Как только Дао стал проявлятся в бытии,
он получил там имя.
Дао - сокровенно, ему нет имени.
Но Дао велик в воздействии и совершении.
Дао - прибежище всех существ:
Сокровище добродетельного и спасение злого.
**
Все вещи мира возникают из бытия,
бытие возникает из небытия.
Мудрый отрешается от самого себя
и этим самим достигает всего,
потому что ничего не признает своим.
Когда существа развились,
каждое из них возвращается к своему началу.
Возвратиться к своему началу - значит быть в покое.
Быть в покое - значит исполнить свое предназначение.
То, что мягко, побеждает то, что твердо;
То, что слабо, побеждает то, что сильно.
Самое уступчивое покоряет самое твердое.
Немногие в мире постигают учение без речей
и выгоду неделания.
2012г.

усе на світі забула
сонце вставало із дна
оплутане водоростями наче хмарами
повисало навпроти зашторених вікон
тіні чайок падали з дахів
і ковзали по тротуарах
як сльози по щоках

Я знаю, каже вона
все гучніше о ранній порі
і стукіт у двері
і стукіт за дверима
і стукіт гучніший
і скрегіт гучніший
і дзвін гучніший
і плач

Це чайки, каже вона
а я все забула

За межею листя їх крила
як срібний ніж
і в кожному дзьобі рибина

Твоє тіло прагне мене,
Душа – обожнює,
Розум - сумнівається,
Слова - відштовхують…

Ти справжня жінка!

13.03.12

Ріка злослів
Несе у море спокою
Уламки душ.

2012

Ченцям-міноритам їсти м’ясо у піст – заборона.
Щоправда, у мандрах, якщо подадуть, то можна.
Отож, коли на столі з’явилася курка з борщем,
Готові були поділитись з сусідом-купцем.
«Стривайте,- зрозумів хитрюга намір ченців,
Бо подужати курку сам захотів,-
Навіщо порушувать освячений Богом піст?
У кого нема заборони, хай той її з’їсть»
Ну, що відповісти на закид простої людини?
Голодні ченці лиш давилися слиною.
Коли ж од курки лишились обсмоктані кості,
Купець запросив дальшу путь продовжить.
Підходять до річки. Роззулись ченці.
А купчик без згоди на плечі їм всівсь.
І, може б, на берег перебрався сухим,
Якби течія не спинила ченців.
І спало котромусь із них на думку -
Провчить хитруна-недоумка.
«Скажи-но нам, купче - супутник хороший,
Чи взяв ти з собою якісь там гроші?»
«Купець без грошей, що чернець без сутани.
На березі кожен належне дістане!»
«Не вийде!- закричали ченці обоє.-
Не можна нам гроші носить із собою».
І, не чекаючи хитрунової згоди,
Скинули з себе нахабу у воду.
--------
Мінорити (лат. Мінор – малий, менший брат), або ж францисканці,- члени римо-католицького ордена Жебраків, заснованого 1209 року в Італії Франциском Асізьким.

я нікому тебе не віддам
бо серце невгаваючи просить руки
для мене ти - у темряві просвіт
без тебе немає сенсу жити
це так просто - серцю вірити
доля розставить всі коми
і крапки
в вітрилах ніжної снаги
я кохаю тебе
знай
щасти

а я не вірю у весну

і в кольорові

ніжні чари.

весна -

часинка

для печалі.

ні, я не вірю

у весну!

Буває,
Що осінь запліднює,
Зима зігріває,
Весна надихає,
А літо – народжує…

11.03.12

Вже не дивно, що знову ображено
репетую і ямб репетирую,
а твоєю пустою квартирою
ходить той, хто помер в сорок першому.
І якби я була обережною,
то ніколи б тебе не впустила,
бо не мрію про теплий будинок
і не прагну змінити прізвище.

Вже не гидко губною помадою
лікувати обвітрену душу
і чекати, що вранці завтра
замість мене всю кавову гущу
розгадає чиясь коханка,
і щоденна банальна втрата
розірве її втомлений шлунок.

Чи віддала б за твій поцілунок
півжиття або трохи більше?
Не віддала би жодної крихти,
не спалила би жодного вірша.
Я могла б утекти далеко
і щоночі від власного схлипу
розбивати обвисле небо,
акцентуючи погляд на груди.
Не йду нікуди, я змерзла. Тихо.

Все ще холодно в руки, в носа,
і на серці не та погода.
Кажеш, підла, німа і горда?
Просто я не біжу за модою
і не хочу вдягати усміх,
аби кожен пустий перехожий
роздирав мене на ілюзії.

Вже не дивно, що знову порожньо.
Не бажай мені вірних друзів:
розберися у слові «вірність»
і не слухай моєї музики.


10.03.2012р.

або ти вірвешся в моє життя
синім вітром,
або я помру під іншим крилом.

або ти схопиш мене за руку,
або я все-таки піду.

або ти оговтаєшся,
або я засну.

візьми мене за руку
поки ще стою.

схопи мене за руку
поки я ще цього хочу.

01:47
10.03.12. (підпис ;))

Кaлендарний березень,
А душевний січень,
Такий собі «передзень»
Закулісних свідчень!

Казав тричі- я люблю
І зачинив двері
Все дорівнює нулю-
Слова на папері!

ходила босоніж по відталинах
і слухала, як мовчать двоє – він і вона
довго мовчали
мовчали важко
мовчали голосно
аж грушки на вербі задзвонили
а потім засохли і розкришилися
і верба всохла
ще до Стрітення
і розкололася на дві половини

а зроби-но мені
з того дерева
сани
бо слизько душі
на весняному льоду
ліва половина вгору везтиме
права – додолу
а коли ніч стане рівна дню
посаджу кісточку
і виросте дичка
і вигляне сонце
і покропить дощ
і розтануть сани
і задзвонять дзвони на дичці
і зав’ється кривий танець
довкола колиски
і стане день гомоніти
і стане ніч колисати
а сонце з місяцем
у піжмурки гулятимуть
він зниже плечима
вона зітхне
і покотиться колесо
аж доки його не видно стане

Зібралися у Львові цадики
І гудить почали сучасну молодь:
Мовляв, і одяг у неї надто короткий...
І до бороди та пейсів неохоча...
А там, дивись, і в синагогу не загониш.
Якщо нічого не робить,
То скоро розпуста ця
Розвалить віри нашої основи.
Ні, якомога швидше треба
Знешкодити цю новоявлену заразу..
Позбавить змоги звертатися в наш суд.
Ні словом не обмовився лиш раббі Вольф .
«А ти що скажеш?»- звернулися до мовчуна.
«Невже ви й справді гадаєте,
Що я люблю вас більше, аніж їх?»-
Тільки й відповів їм раббі.
Та й цього стачило, щоб припинилися розмови.
----------------
Зеєв Вольф із Збаража (помер 1822 р.) – один із п’яти синів магіда Єхіеля із Злочева, прозваний «П’ятьма книгами Тори». Його вчення викладено в «Разін де-Орайта» («Tаємниці Тори»), «Тіф’ерет Цві Зеєв» («Краса Цві Зеєва»).

якби ми були янголами,
ми б змогли скуштувати
усі хмари на смак.
якби ми були янголами
я б могла чекати тебе в домі
на березі божевільно тихої річки,
в прозорих водах якої
відбиваються
сніжні верхівки непорозумінь
і глибини людської пам'яті.
якби ми були янголами,
ти би приносив мені
у своїх очах
найніжніші надії і мрії
та складав їх у ямки
над моїми ключицями.
якби ми були янголами
ми б могли читати думки
один одного.
тоді б ми мали
всього один страх.
страх втратити нас.
якби ми були янголами
ми б швидко забули усі мови,
аби спілкуватися лише дотиками.
ти б міг написати роман
на моїй спині. своїм подихом.
а я б записувала на вініл
такі кохані ритми твого пульсу.

шкода, що янголом неможливо
народитися.
добре, що можна
стати ним.
для когось.

Мама казала, що любов закінчується,
Як паста в авторучці.
Але, якщо не користуватися нею –
Засихає…

08.03.12

Нащо мені женитися,
Нащо жінку брати?
Тепер сіно не вродило –
Нічим годувати
Українська народна пісня

Варнякає недоречно
Про полову з гречки
Та про яшну з остюками
Поміж парубками.
Не зважає, що дівчата
Його зневажають,
Сам над ними,бач, глузує,
Бо глузду не чує.
Та минули із літами
Витівки безпутні
І доводиться сміятись
Хіба що на кутні.
Кориші вже всі жонаті
На тих же дівчатах,
А йому, як пощаститься,
Судилась вдовиця.

Безмежність перевернутої вісімки
Повертає нас у матріархат,
Де нам було добре…
Добре, що не довго.


08.03.12

Не буде голосу сьогодні поміж вуст

слабший за вітер він
поборений біля ніг твоїх
лежить як здобич
і тягне голосні мов перебиту лапку

Не малюй туманів над морем
якого ніколи не бачила о цій порі
над ним дзеркальні хмари
твій лик повторюють
за світло слабший
і він поборений
у гладінь дивиться й скрапає

Срібло ночей чорніє і світліє
сонце за плечі сяде
і поміж стоп зійде
у роті метеликом б'ється язик
як ти породжуєш свій шепіт

Даремно ти ім'я своє шепочеш квітко
і пара з вуст іде
за стрілку слабше
воно в годиннику поборене сховалось
і чаїться

Букет в руці чорніє і світліє

Вечір.Ніч.
Тривога. Сум...
Чи життя,
чи просто глум!..

Де ми. Хто?
Живем у тьмі,
Наче в ядерній зимі,
Що летить крізь роки-вроки...

Ми народ а чи морока?