это миг наследие вечности
союз Божественного Мужского и Женского
у нас внутри
поднимающийся словно две змеи
в нитях веры и любви
они живут вечно обновляясь
покуда живы наши гены...
2012г.

Miж зeмлeю i нeбoм,
ми лiтaємo нaчe cнiжинки.
Шyкaємo тeплi oбiйми,
щoби y гpyдяx тoпити
заpaнeнi дoлi.
Taкi зaмopoжeнi,
нaчe вepxiвки Aнд.
Mи шyкaємo вipнi пiднiжжя,
i впaдaємo в їxнi зaпaдини.
Taк зa життя
й нe дiзнaвшиcь,
як цe бyти лaвинoю.

Сніг поволі сповзає з полів –
Залишається чиста поезія
Бруду.

2012

Дивлюся я в синеє небо
Там постать твоя
Запала ти в серце глибоко
І зараз його зігріва...

ЗИМНЯЯ СТУЖА...
ТАМ..ЗА ОКНОМ...
МУЖ МОЙ ЛЮБИМЫЙ
СИДИТ ЗА СТОЛОМ...
ПИШЕТ СТИХИ...
УЛЫБАЕТСЯ МНЕ...
Я ВЕДЬ С НИМ РЯДОМ...
ВСЕГДА...И ВЕЗДЕ...
ОТЕЦ МОЙ НЕБЕСНЫЙ !!!
ЛЮБЛЮ Я ЕГО !!!
И ЖИЗНЬ...Я ГОТОВА ОТДАТЬ ЗА НЕГО!!!

2012

***
Замолені будинки,
Як атланти,
Носять
Ностальгічно
На раменах
Небо,
Щоб знову
Ковтнути снігу і
Відродити зиму:
“З Новим роком!”

Б. Герус (1978-)


Ничего не было, ровным счётом ничего

Кроме ропота улиц большого города,

Где за новым бетоном – прошедшая уж война,

Смотрящая вслед оскалом рассыпающихся

Новостроек никому не нужных надежд

Ничего не было,



Даже Спаситель – чей? – под тяжестью собственного креста

Хотел опуститься на мостовую, войти навсегда в тяжесть её тепла

Передавая посмертный привет прохожим, сгладив тяжелый взляд

Римских арок Краковского Предместья. За деревьями шум

Несбывшихся планов любви – они тоже осели здесь

Как позднеосенняя пыль

Ничего не было,



Кроме сердцебиения асфальта, вперемешку с криком мостов

Гогота религиозных процессий вникуда и шамканья дряхлых молитв –

Они тоже не знали, что постареют так быстро. Глянь с моста в свое прошлое –

Шепот польских напевов, как неподвижный цоколь костёла ответит тебе

Измерением твоего расстояния от дома, а это всего два шага, но

Не было ничего в осенним молчании пустеющих улиц

Счастие скрылось за поворотом не сказав главного.



2 августа 2006

***

Тихое танго старомодной любви пронеслось по садам,

Незаметно, нечаянно гладя зыбкую рядь польского неба,

Отрешенного белой стеной вдаль отплывающих облаков,

Вестников позабытой давно жажды счастья.



Кто не явился тогда на свидание не явится вновь,

Его туфли пройдут твердо проложенный путь от двери до двери,

Не зайдя туда, где в тиши убранной наспех квартиры,

При точных часах, заведенных заранее стоять

Так, с боем сердца, с замиранием жил ожидали его.



Не у кого спросить, хоть речь отбивает привычные ритмы,

А в кафе на углу все ещё подают те же булочки, то же варенье

(вкус въелся уже навсегда)

Близкий бой костельных часов чуть не спугнул голубей,

(А смотри, они стали все-же смелей...)

Почти та же газета в руках у подростка, тот же киоск,

И улыбка кассирши все так-же прохладно свежа



И вопрос времени замирает на языке,

Куда ты вернулся, что еще в том клубке,

Что разматывается неторопливо

Дамой в чёрном, всё ещё не на твоём чердаке....

А пока еще можно дышать бесшумно

Вдыхать горький любви аромат,

Можно забыться на миг и не слышать

Тихое прялки скрепенье

Не видеть овала клубка

И подумать ещё раз о возвращении

Туда, где судьба ещё дремлет одна...



Тихое танго старомодной любви пронеслось по садам,

Голуби сели у колонны Зигмунта,

Думая мягки ли лапы кота, говорившего с ними по польски

Еще немного и всё забудется.

***

Кавалок снігу бозна як приліпився на самісінькій вершині.
Розглянувсь доокола і став роздумувать-гадать:
«Чи не вважатимуть зазнайкою мене ті, хто внизу,
Що я, нікчема, на такім високім місці?
І чи не стане мені уроком те, що зробило сонце
З такими, як сам я, товаришами, що забрались надто високо?
А чому їх сонце розтопило? Бо сиділи не на своєму місці.
Отож, єдиний порятунок – понизити себе самому».
І кавалок снігу кинувся прожогом вниз.
Котивсь-котивсь і дивувавсь: що нижче падає,
Стає дедалі більшим. А як спинивсь нарешті,
То вкрив собою пагорбок увесь.
P.S.
...Недарма кажуть: найсумирніші будуть вознесені.

у каждого свой путь...
на пути к восхождению
темнее всего
перед рассветом.
2012г.

Bcлyxaючиcь в тeмpявy,
У бoжeвiльнiй тишинi,
Maлeнькими цяткaми
Cлiдити нa твopчiй нивi.
Maбyть мaйcтepнicть пpиxoдить,
кoли пишeш cюжeтнi вipшi,
aлe щo poбити, якщo пpocтo,
виїдaє мoвчaнням з cepeдини?..

Зi cтiн зiшpябaти дyмки,
xoтiлocя б зaвepшити вce
дiями цими,
Cлoвa зaмкнyвши нa вiчнi зaмки,
y тeмницi pядкoвiй, бeз кopидopiв.
Xoтiли ж?.
He виxoдить -
Poзлiтaютьcя фpaзaми, як жypaвлi,
як гopoбцi – лeтять цитaти.
Щopaзy як пишyть нoвi вipшi,
щopaзy як poблять цe – нoвi пoeти.

2012р.

Серце покрилося нічною млою.
сльози і крик пісень.
на серце пада прозора тінь.
нам щастя - дивитись на небо.

одне небо, а ми вдвох, та поокремо.
серце вже до всього звикло.
б"ється, то сильніше, то ні.
і лиш тіло німо стоне у журбі.

05.03.12.

Вагітна жінка
Світ увесь
Виношує в собі

16.03.12

Из глубины веков я слышу изречение,
Несущее в себе особое значение:
"Пусть человечество не вечно,
Но то, что вечно- человечно!"

життя.
ні краю ні причини.
не злими, простими
вимірює аршинами
земне.

не зле, не добре.
кажуть сміх рятує
кого, мене?
мене рятує втіха,

щасливий погляд
кинула дитина
єдина.

в саду зросла
диковинна
рослина.

а сонця свічі
дихають у ніч -
черниця кине
для початку
слово -
а я в розмову

taniamilewska

вже я твоя дружина
потихеньку змальовую крихти із хлібини
заглядаю у вікна нашої хати
ще незбудованої
і так тішуся
аж рушники на стінах
у долоні плещуть
а домовик на горищі
павутиння у клубки змотує
щоби шкарпеток нав’язати

добре так рідно
чорнобривці грають хто більше зажовтиться
огірки з городу на стежку тягнуться
аби дощам підніжки ставити
і ти на призьбі сидиш солодкий і теплий
аж бджоли у бороду полащитися злітаються

…цить місто цить
не сполохай нашого села
що за обрієм починає сонцем заквітчуватися

Не волай у безмежжя –
ехо від хмар не відбивається
парадигми твоїх зусиль марні
я – не острів
мій океан не боїться тайфунів
він їх породжує
стихія не знає обмежень
маєш знати:
тільки одинокість
закінчується Вічністю

ідемо в небуття
не в забуття
небо – бути – я
досвід незабутий
врахований увосьме
передоднем особистого апокаліпсису

пам’ять – протяжним звуком струни
відлунює позачассям
прислухайся
зорі шепочуть наші долі

хрещені, досягаємо хреста
раптовою точкою на перетині
межовість координується навхрест
межа – входом іншого відліку

проростаємо у прийдешньому
з пройденого не нами
наша постійна тяглість
на Землі – не завершена
абсцеси свідомості одиниці – лиш точки
на цілісному пласті Традиції
абсциси – горизонталі, паралелі
безконечна протяжність, незавершеність…
постійне прагнення до з’єднання
двох точок – втім, тільки відрізок
в одній площині –
у просторі, часі, людському перебігу
паралельні прямі не перетинаються
наші паралельні світи
часом такі близькі й подібні
лежать у паралельних площинах
буває вони накладаються
радість стукоту іншого серця в унісон –
раптовий резонанс не марності пошуку
втім кожний залишається
у своїм безмежжі самотнім

власна безмежність обмежена
іншими мірами відліку
точка перетину осей
у кожного конкретна
коли площина зійдеться в одній точці
рухатимемося вертикально –
Там інша система цінностей
ордината спрямована однаково
вниз і вгору –
кому куди…

трагедія єства втіленого –
у чуттєвій тяглості поколінь
найдорожчі плоди
вислід мрій і потуг
не візьмемо назавжди
рух що відчуваємо тілом у всіх проявах
Земних горизонталей
раптово вичерпаний
останній тлінний віддих в одну мить
конкретність скінчена –
горизонт стає точкою…

боязнь утрати –
болісність переходу навхрест
знизу угору – возз’єднаним
або безконечне падіння самотою

одинокість долається
станом любові ноуменально –
проекція можливого тінями тіл
втім тільки Душа вагітна любов’ю
досягає блаженства

200?

Сутеніє…
Сатаніє
вечір-сутенер –
знов розминуться
день,
гульвіса-кавалер,
і ніч,
неперевершена повія.

2010

*часть первая*
Есть существо непостижимое,
которое существовало раньше Неба и Земли.
Безмолвное, пустое.
Оно одно остается и не изменяется.
Я не знаю его имени.
Чтобы обозначить его, я называю его Дао.
То, что может быть названо, не есть начало всего.
То, что без имени, и есть начало всего.
Понимать начало может только тот,
кто свободен от страстей.
Как только Дао стал проявлятся в бытии,
он получил там имя.
Дао - сокровенно, ему нет имени.
Но Дао велик в воздействии и совершении.
Дао - прибежище всех существ:
Сокровище добродетельного и спасение злого.
**
Все вещи мира возникают из бытия,
бытие возникает из небытия.
Мудрый отрешается от самого себя
и этим самим достигает всего,
потому что ничего не признает своим.
Когда существа развились,
каждое из них возвращается к своему началу.
Возвратиться к своему началу - значит быть в покое.
Быть в покое - значит исполнить свое предназначение.
То, что мягко, побеждает то, что твердо;
То, что слабо, побеждает то, что сильно.
Самое уступчивое покоряет самое твердое.
Немногие в мире постигают учение без речей
и выгоду неделания.
2012г.

усе на світі забула
сонце вставало із дна
оплутане водоростями наче хмарами
повисало навпроти зашторених вікон
тіні чайок падали з дахів
і ковзали по тротуарах
як сльози по щоках

Я знаю, каже вона
все гучніше о ранній порі
і стукіт у двері
і стукіт за дверима
і стукіт гучніший
і скрегіт гучніший
і дзвін гучніший
і плач

Це чайки, каже вона
а я все забула

За межею листя їх крила
як срібний ніж
і в кожному дзьобі рибина

Твоє тіло прагне мене,
Душа – обожнює,
Розум - сумнівається,
Слова - відштовхують…

Ти справжня жінка!

13.03.12

Ріка злослів
Несе у море спокою
Уламки душ.

2012

Ченцям-міноритам їсти м’ясо у піст – заборона.
Щоправда, у мандрах, якщо подадуть, то можна.
Отож, коли на столі з’явилася курка з борщем,
Готові були поділитись з сусідом-купцем.
«Стривайте,- зрозумів хитрюга намір ченців,
Бо подужати курку сам захотів,-
Навіщо порушувать освячений Богом піст?
У кого нема заборони, хай той її з’їсть»
Ну, що відповісти на закид простої людини?
Голодні ченці лиш давилися слиною.
Коли ж од курки лишились обсмоктані кості,
Купець запросив дальшу путь продовжить.
Підходять до річки. Роззулись ченці.
А купчик без згоди на плечі їм всівсь.
І, може б, на берег перебрався сухим,
Якби течія не спинила ченців.
І спало котромусь із них на думку -
Провчить хитруна-недоумка.
«Скажи-но нам, купче - супутник хороший,
Чи взяв ти з собою якісь там гроші?»
«Купець без грошей, що чернець без сутани.
На березі кожен належне дістане!»
«Не вийде!- закричали ченці обоє.-
Не можна нам гроші носить із собою».
І, не чекаючи хитрунової згоди,
Скинули з себе нахабу у воду.
--------
Мінорити (лат. Мінор – малий, менший брат), або ж францисканці,- члени римо-католицького ордена Жебраків, заснованого 1209 року в Італії Франциском Асізьким.

я нікому тебе не віддам
бо серце невгаваючи просить руки
для мене ти - у темряві просвіт
без тебе немає сенсу жити
це так просто - серцю вірити
доля розставить всі коми
і крапки
в вітрилах ніжної снаги
я кохаю тебе
знай
щасти

а я не вірю у весну

і в кольорові

ніжні чари.

весна -

часинка

для печалі.

ні, я не вірю

у весну!

Буває,
Що осінь запліднює,
Зима зігріває,
Весна надихає,
А літо – народжує…

11.03.12

Вже не дивно, що знову ображено
репетую і ямб репетирую,
а твоєю пустою квартирою
ходить той, хто помер в сорок першому.
І якби я була обережною,
то ніколи б тебе не впустила,
бо не мрію про теплий будинок
і не прагну змінити прізвище.

Вже не гидко губною помадою
лікувати обвітрену душу
і чекати, що вранці завтра
замість мене всю кавову гущу
розгадає чиясь коханка,
і щоденна банальна втрата
розірве її втомлений шлунок.

Чи віддала б за твій поцілунок
півжиття або трохи більше?
Не віддала би жодної крихти,
не спалила би жодного вірша.
Я могла б утекти далеко
і щоночі від власного схлипу
розбивати обвисле небо,
акцентуючи погляд на груди.
Не йду нікуди, я змерзла. Тихо.

Все ще холодно в руки, в носа,
і на серці не та погода.
Кажеш, підла, німа і горда?
Просто я не біжу за модою
і не хочу вдягати усміх,
аби кожен пустий перехожий
роздирав мене на ілюзії.

Вже не дивно, що знову порожньо.
Не бажай мені вірних друзів:
розберися у слові «вірність»
і не слухай моєї музики.


10.03.2012р.

або ти вірвешся в моє життя
синім вітром,
або я помру під іншим крилом.

або ти схопиш мене за руку,
або я все-таки піду.

або ти оговтаєшся,
або я засну.

візьми мене за руку
поки ще стою.

схопи мене за руку
поки я ще цього хочу.

01:47
10.03.12. (підпис ;))

Кaлендарний березень,
А душевний січень,
Такий собі «передзень»
Закулісних свідчень!

Казав тричі- я люблю
І зачинив двері
Все дорівнює нулю-
Слова на папері!

ходила босоніж по відталинах
і слухала, як мовчать двоє – він і вона
довго мовчали
мовчали важко
мовчали голосно
аж грушки на вербі задзвонили
а потім засохли і розкришилися
і верба всохла
ще до Стрітення
і розкололася на дві половини

а зроби-но мені
з того дерева
сани
бо слизько душі
на весняному льоду
ліва половина вгору везтиме
права – додолу
а коли ніч стане рівна дню
посаджу кісточку
і виросте дичка
і вигляне сонце
і покропить дощ
і розтануть сани
і задзвонять дзвони на дичці
і зав’ється кривий танець
довкола колиски
і стане день гомоніти
і стане ніч колисати
а сонце з місяцем
у піжмурки гулятимуть
він зниже плечима
вона зітхне
і покотиться колесо
аж доки його не видно стане

Зібралися у Львові цадики
І гудить почали сучасну молодь:
Мовляв, і одяг у неї надто короткий...
І до бороди та пейсів неохоча...
А там, дивись, і в синагогу не загониш.
Якщо нічого не робить,
То скоро розпуста ця
Розвалить віри нашої основи.
Ні, якомога швидше треба
Знешкодити цю новоявлену заразу..
Позбавить змоги звертатися в наш суд.
Ні словом не обмовився лиш раббі Вольф .
«А ти що скажеш?»- звернулися до мовчуна.
«Невже ви й справді гадаєте,
Що я люблю вас більше, аніж їх?»-
Тільки й відповів їм раббі.
Та й цього стачило, щоб припинилися розмови.
----------------
Зеєв Вольф із Збаража (помер 1822 р.) – один із п’яти синів магіда Єхіеля із Злочева, прозваний «П’ятьма книгами Тори». Його вчення викладено в «Разін де-Орайта» («Tаємниці Тори»), «Тіф’ерет Цві Зеєв» («Краса Цві Зеєва»).

якби ми були янголами,
ми б змогли скуштувати
усі хмари на смак.
якби ми були янголами
я б могла чекати тебе в домі
на березі божевільно тихої річки,
в прозорих водах якої
відбиваються
сніжні верхівки непорозумінь
і глибини людської пам'яті.
якби ми були янголами,
ти би приносив мені
у своїх очах
найніжніші надії і мрії
та складав їх у ямки
над моїми ключицями.
якби ми були янголами
ми б могли читати думки
один одного.
тоді б ми мали
всього один страх.
страх втратити нас.
якби ми були янголами
ми б швидко забули усі мови,
аби спілкуватися лише дотиками.
ти б міг написати роман
на моїй спині. своїм подихом.
а я б записувала на вініл
такі кохані ритми твого пульсу.

шкода, що янголом неможливо
народитися.
добре, що можна
стати ним.
для когось.

Мама казала, що любов закінчується,
Як паста в авторучці.
Але, якщо не користуватися нею –
Засихає…

08.03.12

Нащо мені женитися,
Нащо жінку брати?
Тепер сіно не вродило –
Нічим годувати
Українська народна пісня

Варнякає недоречно
Про полову з гречки
Та про яшну з остюками
Поміж парубками.
Не зважає, що дівчата
Його зневажають,
Сам над ними,бач, глузує,
Бо глузду не чує.
Та минули із літами
Витівки безпутні
І доводиться сміятись
Хіба що на кутні.
Кориші вже всі жонаті
На тих же дівчатах,
А йому, як пощаститься,
Судилась вдовиця.

Безмежність перевернутої вісімки
Повертає нас у матріархат,
Де нам було добре…
Добре, що не довго.


08.03.12

Не буде голосу сьогодні поміж вуст

слабший за вітер він
поборений біля ніг твоїх
лежить як здобич
і тягне голосні мов перебиту лапку

Не малюй туманів над морем
якого ніколи не бачила о цій порі
над ним дзеркальні хмари
твій лик повторюють
за світло слабший
і він поборений
у гладінь дивиться й скрапає

Срібло ночей чорніє і світліє
сонце за плечі сяде
і поміж стоп зійде
у роті метеликом б'ється язик
як ти породжуєш свій шепіт

Даремно ти ім'я своє шепочеш квітко
і пара з вуст іде
за стрілку слабше
воно в годиннику поборене сховалось
і чаїться

Букет в руці чорніє і світліє

Вечір.Ніч.
Тривога. Сум...
Чи життя,
чи просто глум!..

Де ми. Хто?
Живем у тьмі,
Наче в ядерній зимі,
Що летить крізь роки-вроки...

Ми народ а чи морока?

весни солодкотиха ніч...
думки з собою віч-на-віч
купаються у зорях мрій...

2012р.

Король Орок!

А ти, Паганель, є богом? Дорога за городом – гобелен Агапита.

А хам он омегу тулить до «А» - од тилу туге - моно-маха!

Дім у хама – маху мідь!

Ірпінь двічі в Дніпрі?

Хам-орох, вЕчера Варава – рече в хоромах.

Мусів Орку пику бити, бити б у кипу - крові сум!

Он «Хам» Інні - Махно!

А крик ос і «ху» бос??? Обух і сокирка!!!

І рогань кару на хама - замах, а ну рак на горі…

Жалив Анну, рвав – а врунь на вила ж!

Гур !!! До нар послано і Герман – нам регіонал "сопрано-друг"!

В Орку шані? Любитиму її, умити б Юлі нашу кров!

Ми ж об монисто ікла зітрем! Смерті зал. Кіот, Сином Божим!

Ми б Юлі волю - і де ліс рук? В курсі леді Ю. "Лові" – любим!

Вина – брудна політика! Таки тіло пан дурбанив!

Рада видатна! Депутат у педанта, дива - дар!

Радикюль –да!-путат – у падлюки дар!

Побував УБОП.

Закував указ!

Четвертый луч Альфы и Омеги,
Это квинтэссенция лучей Любви
Что желает моя душа?
Войти в единстве любви
В Вечность Жизни _ Света.
2012г.

Коли я з тобою –
Спогади про колишніх жінок
Тануть, як сніг весною.

Я забуваю імена,
Події губляться, наче зорі
У ранковому небі.

Це не склероз,
Просто твоя любов затьмарює
Усе, що було раніше.

Але хіба щось було?
Адже я все життя тільки шукав
І ти мене знайшла

Нарешті.

07.03.12

"Благословен Ангел, божественная сущность с другой стороны завесы,
Кто выбирает прийти на землю ради блага всех.
Благословен тот, кто скрывает свое потрясающее величие
За хрупкой человеческой биологией.
Благословен тот, кто выбирает путь через дуальность,
которая возлагается на него с полного его согласия.
Поэтому благословен Человек,
Который несет ту божественность в своей душе.

А значит, благословен каждый из вас!"
Крайон
................................................


Благословенний Ангел, божественна суть з другого боку завіси,
Хто вибирає прийти на землю ради блага всіх.
Благословенний той, хто приховує свою приголомшливу велич
За крихкою людською біологією.
Благословенний той, хто вибирає дорогу через дуальність,
Яка покладається на нього з повної його згоди.
Тому благословенна Людина,
Яка несе ту божественність в своїй душі.

А це означає, благословенний кожен з нас!
Одне Ціле - ми всі.
2007

не заважай мені,
не пручайся.
де смарагдове небо
куйовдить краєчок землі,
маленький художник
малює свою дорослу картину,
і байдуже, що до фарб
він додає листя баобаба
та доливає води з калюжі.

ще трохи –
і картина переростає свою площину,
стає об'ємною,
в ній прокидається перший вітер.

у відповідь на думку художника
в ній ворушиться своя думка,
а коли він обережно
підводить контур горизонту,
вона зітхає: які в нього гарні руки…

іноді вона розуміє його мову,
як пісок розуміє плюскіт води,
а гори розуміють
пісню кучерявих білих баранців,
котрі щодня вештаються
небесним пасовищем.

тоді вона йому підказує,
якого відтінку бувають краплі дощу,
бо в них неодмінно відбиваються
його зелені очі…

але тут ще стільки всього бракує!
так багато треба домалювати –
летючі зорі наших зустрічей,
мельхіорові вокзали наших прощань
і довгі дороги пошуків.

не відбирай у мене пензель,
не пручайся.

в жизненных выхрях радость осознал - себя узнал...

если тени в сознанье роятся...
держат в потемках в течении дня,
значит свежесть - глубину дыханья - не понимаешь -
от солнца скрываешь себя...
2012г.

Манюні бубки захмелілих жнив
Спинились біля губ і хлібом пахнуть.

А сонечко, заплетене снопами,
Згодилося просіяти - авжеж...

За ціпом - ціп, зісподу плащаниця.
Щоб не втекли... Ген вечір на підводі..

Де свіченька згорнулася в калачик
Там тісто сиве сили набирало...

І білі рушники на образах.
Тепло сторожать
Тих рук , порепане землею...

Помий мені спину –
Між лопатками виступить:
«Я кохаю тебе».

Нагодуй мене вечерею.
На дні тарілки прочитаю,
Що любиш.

Пригорну тебе до серця,
Хіба ребра –
То перешкода?

Подарую тобі крила,
Щоб не відчувала себе
Прирученою.

Ти носитимеш у гніздо
Слова ніжності, крихти волі
І до вирію не летітимеш.

Ми з тобою
Віршоптахами
Закружляємо.

Хмар периною
Ніч накриємо,
Щоб не впасти
На лезо місяця.

05.03.12

одного разу
коли ти візьмеш мене у подорож
я розіпну на своїх руках
вітрило
щоби мужність свою
позаду залишити

у теплому морі
волосся своє замочу
рибам історії наших прощань
розповідаючи
щоби тугу
через сито слів пересіяти

на ліанах
сон твій гойдатиму
у колискові думки про нас
вплітаючи
щоби ранок
за вечір мудрішим став

при вогнищі
танець дощу танцюватиму
у лоні своєму мрію про сина
ховаючи
щоби упевненість
тілу моєму не зрадила

а потім повернемося
і будемо дні рахувати
у місяці складати
роками зв"язувати
вітрила днів
над порожньою колискою
напинаючи

Ми всі хворіємо, у нас різні хвороби,
Постійно боримось , продовжуємо путь.
А от не можемо хворобу подолати,
Оту, яку «кінець життя» її зовуть.

Ілюзія помаранчевого світанку.
Апатія фіолетових сутінків.

Р_еволюція навпаки.

Душа обмацує скрижалі:
що далі?!

2012

Ти керуєш Світом моїм.
Крило своє згубив над твоїм дахом...
Я стану хвилиною -
продовжу твій сон...
Стану годиною -
продовжиться день...
Я стану Місяцем -
збудуться мрії...
Зустрінемось.
Вірю...

Серпень 1977.
Далекий Схід.