І помер чоловік бідний. Перед небесних суддів стоїть. А один суддя Добрий, а другий Чесний, а між них суддя Справедливий.
– Той чоловік, справді бідний чоловік! – каже Добрий.
А Чесний запитує:
– Чоловіче бідний! Ти багато років прожив. А як? Зими такі холодні, а ти такий бідний був?
– Та мене один богатий сусід до стайні зимувати пускав ,– відповідає той.
– А до хати не пускав? – допитується Чесний.
– Пускав, але казав мені тіло обмити , щоб не смерділо, але я чоловік бідний, – мені з худобою ліпше було.
– Але ж ти не голий був , коли помер? – Той одяг, що на мені , – то богатий дав.
– А іншого одягу не давав?
– Та давав інший, кращий одяг, але я його продав і купив собі добре випити і з’їсти, бо я бідний чоловік.
– А як же тобі той багатий чоловік знову захотів одяг дати? – не перестає допитуватись Чесний.
– Та як-як? А попробував був би не дати! Я йому казав, що нагий ходити буду перед його дітей, хай дивляться на той мій сором.
– Бачите, той чоловік справді бідний, – каже Добрий.
– А чи не хочеш, бідний чоловіче, на чудо подивитись, що ти його на землі сотворив? – запитує Справедливий. – Глянь, он верблюд двогорбий крізь вушко голки пролазить, бачиш?
– Бачу, бачу! Так то ж мій сусід богатий. То він!
І замовкли судді на хвилю.
– А де би ти хотів зараз бути, між ким? – запитує Справедливий суддя.
– Де-небудь, лиш би не там, де той богатий, – каже бідний.
Знову замовкли судді.
– Не бійся, бідний чоловіче, – каже Справедливий, – тобі добре буде між старих знайомих твоїх. Он там!
– А хто там? – допитується бідний.
– Там?! – здивувався суддя, – душі тої худоби, що ти з нею зимував. Іди!
2009

Ішов собі стежкою між зелених трав
чоловік із собакою. Вона хвостом крутить,
лащиться – гладить її чоловік. Бачить, а
назустріч хтось іде. Підбігає собака до
подорожнього, та й лягла до ніг, покірна.
Пестить він її ніжно. А то Ісус. Поклонився
Йому чоловік – стали вони говорити. І чо -
ловік каже:
– А правда, Ісусе, я твою заповідь –
любити – виконую?
Помовчав Ісус якусь мить і відповідає:
– То правда, ти добра людина…і любиш
щиро…
Замовк Ісус – пестить ніжно собаку. А
потім каже з гіркотою в голосі:
– Та хіба ж собак…?
– Собак! Собак! відлунило в просторі…

Життя – це гра.
Та грати нині ні з ким.
Тепер за грати
Сіли всі,
Хто грав.

І вісім грамів серцю
Уже не допоможе –
Ти вже програв.

Бо не навчився
Прагнути до зброї
В руці тримати шаблю,
Булаву…
І за свободу битися до крові,
І славу здобувати у бою.

Традиція…
Позиція?
Проблема!
Понаробили рала із мечів –
Тепер у хлопців, замість скоростріла,
Ярмо повисло мирно на плечі…


2011

упала люстра.
ти ж бо шепотів їй голосом японки.
мов плакальник.
списував сторінки і шепотів.


упала посивіла люстра.
упала мов недопалок. в недопалки.
а ти мов плакальник.
шепотів їй сполотніло.

упала посивіла люстра.
луснула мов судина.
мов спокій.

вибачення.
пошепки чи ненавмисно
псуєш.

вони довкола.
мов цятки
чи сплетіння сітківок.

врізаються в шкіру
мовчки.

я - між тінями.
у них чорні очі
виснажені посмішки
і в’юнке волосся.

Я - висить.
хто тримає я?
хто тримає тіні?

я намагається вдихнути.
вдихає.

Ми
Мокрі птахи
В коридорах безвиході.
Та не питай мене
Чи відчувала ті краплі.
Бо сама я мов той коридор –
Холодна.

Ми
Мокрі квіти
У полях повішені.
Та не питай мене.
Бо сама я немов та петля –
Порожня.
В просторі скошена.

У мене твоє обличчя.
Нас багато ціловано.
Тут коректність.
Повіки мов плити –
Пропахлі.

(на плівці)

сидить синиця на вітці

зліва китиця горобини

раділа б цвітінню

неторканому

з запахом кориці.

мала б пальці –

витирала б цівки з гілок

кужеляла листя

з цікавості.

(сидить синиця на вітці)

Сплячі коти
Тулитесь спинами
Колискові намотуєте на вус
Прогнозуєте потепління
М'які і тихі.
Пил з лампадок
Своїми хвостами пишними
Повіками сонними-світлими
Вимагаєте молока.
Сплячі коти оливкові
Масні і дивні на підвіконниках
Ніколи не ходите на далекі відстані
Повільні. Вусаті. Потомлені.
Ловите полиски.(коти)

зрізаю повіками місто
тонуть мушлі і пелюстки горіха
мов у скляні посудини.
хтось мовчить. забирає з собою.
сіллю восени на різані руки
в честь зустрічей одиноких.
хтось мовчить. зрідка погляне.
втопить як місто повіки.

( вікна оголені. по вінця вода. я
в тобі. я самотня константа)

непам’ять нестерпна
це наче карати себе тобою
як ходити курити
коли поснули тканини часу
(я знаю нічна сорочка
відчуває вселенську втому)
емалі обтріскані наче стіни
наше місто стоїть на колінах
ми живемо на каменях капсулах ліках
нас тримає вода
чорна дешева депресія
спокійна наче вагітна кішка

твої дерева – мої
руни.
губами торкаюсь
землі.
павутиння мов
тиша
здригнулось.
двері зачинено.
я в
тобі.

2011

колись ти мені говорила
що зірка у небі
це особистий Бог
у кожної людини вона своя
тоді я не зрозумів твоїх слів
замовк
хоча хотілось сказати багато
вилити коктейль з твого стакану
але я просто пішов
а може лишився раною
ти заклеїла її пластирем -
а завтра в аптеку
у кожного покоління свої проблеми
колись - Гітлер
зараз – іпотека
ти ж знаєш
що рано чи пізно
знову почне боліти
доросле життя пізніше
хоча може уже не діти
так дивно спостерігати за цим всім
коли чесно голова йде обертом
добре
кожна зірка – це Бог
тоді твій під яким номером?

2011

Ой у полі корчомочка,
А в корчомці шинкарочка.
Ой там козак та й напивався,
А кінь з орлом закладався.
Українська народна пісня

«Поки ти отут стовбичиш,
Твій господар стільки випив,
Що скотився вже під лаву», –
Так орел коневі правив.
«Якщо так, то зо два тижні,
Буду я стоять, мов злидень».
«То ж часу, друже, не гаймо,
Та давай-но позмагаймось!»
«Од могили до могили,
Де й діди його спочили,
Сімсот верстов ще й чотири.
Хто домчить туди скоріш,
Той у серце всадить ніж».
Кінь біжить, аж вітер свище,
А орел все вище й вище.
Кінь примчав увесь у піні
І очам своїм не вірить.
І на радощах, що перший,
Копитами землю креше.
Три години вже минає,
Та орла чомусь немає.
Він з’явивсь лиш на четверту.
Білий весь, немов та крейда.
«Де це ти так забарився,
Що настільки опізнився?»
«Не мав сумніву в побіді,
То ж схотів сім’ю одвідать.
Позліталася малеча,
Позалазила на плечі.
Почала й жона благати
Більш сьогодні не літати».
«Гарно ти оповідаєш,
Та умову нашу знаєш...
Ніж у серце не ввітну,
А от крила обітну.
Знатимеш, як закладатись.
Стрибать будеш. Не літати», –
Заіржав кінь хижо-хижо,
Орлу крила відчикрижив. –
Вважав мене за придурка,
То ж сиди тепер, як курка».
Гірко-гірко орел плаче.
Кінь на радощах аж скаче.
«Скачи, скачи, дурню, –
Так орел в печалі дума. –
У погоні й на припоні
Що про волю знають коні?
Чи ж їм змога зрозуміти,
Яка радість свої діти?
То ж зберу останні сили,
Щоб скоріш здолать безкрилля.
І тоді, преглупий коню,
Ти нізащо не здогониш».

все ж колись її шкіра почне старіти
і косметика зможе сховати багато але не достатньо
глибина почуттів поволі стане міліти
а того що залишиться буде якось занадто

її білизна вже не буде така зваблива
колір волося світлим точніше тьмяним
усмішка сумна і якась хвороблива
голос менш еротичним і більше гугнявим

і в очах її буде виднітись прохання
до усіх хто зумів у неї залишитись
хто б помітив фатальний процес стихання
її щире бажання нінакого більше не злитись

а ти завше будеш лікувати її мігрені
рубці від важких операцій життєвої біржі
прокурені й тверді мов мушлі легені
даючи лише воду і трохи рослинної їжі

будеш продовжувати її листування
з духами і веселими малярами
задаватимеш їм недоречні питання
ховаючи в тексті вірші й анаграми

а смерть прийде вже зовсім нечутно
легко закривши за спиною двері
забере лиш те про що було забуто
лист для неї на офісному папері

то була розмова справжніх чоловіків
тих у яких від праці жилаві руки
про томну роботу біля верстаків і станків
про їхній судомний серця стукіт

не маючи тонких емоцій в собі
тримаючи кухлі за ще не відбиті ручки
не відповідаючи канонам й добі
пропиваючи чесно за квітень получки

у пору коли заводи поснули мов пси
згорнувшись у теплі миршаві клубочки
коли вже не носять в коліна труси
в часи легалайзу тугої сорочки

вони говорили про власні жахи
речі від яких їх груди поволі стискає
про те як шукати навсрізні шляхи
на які їх життя недоречно штовхає

а десь же є такі ж як ми люди
які рятуються від спеки спиртом в жнива
у них волохаті й засмаглі груди
злаковими й потом пахнуть їхні тіла

вони курять міцний тютюн
вирощують його на власних городах
вірять у світле майбутнє комун
миють тіла в мутних ставкових водах

життя їхнє не таке вже й довге
має запах часнику і сперми
воно занадто горбисте й пологе
як дах покинутої в девяностих ферми

їх пристольні свята то жнива і обжинки
умови праці з кліматом повязані тісно
з цегли й полови будують будинки
так природньо і звично ніби із тіста

і коли вже ніч проникала в серця
у кожні їх замілілі шпарини
в чорні й холодні легені курця
мов тумав у карпатські гірські долини

вони вже йтимуть і впаде з лиця
відчуття вологи наче провини
грунтом твердим як піднебіння мерця
по собі залишивши темні спини

ще двоє їх вже підранок доженуть
на сонцем залитій останній колії
хліба й вина у руках принесуть
курива стільки щоб було доволі

Я так люблю ступати босою ногою
в пісок горячий
І мандрувати берегом розбурханого моря,
Чекати хвилю, що принесе приємну прохолоду,
Яка в припливі схопить мене всю,
закрутить у обіймах,
А потім викине назад в пісок сипучий .
Й я знов ітиму в даль до обрію небес.
Нестиму поцілунок морської насолоди.
Вдихатиму хвилину
могутності і сили !
В кінці впаду у жар піщаний
Й дивитимусь, як небо
з'єдналось з океаном,
В знайомій лиш для них безсмертної любові.

Образа
проростає крізь тіло,
наче бамбук.

Літо
лишилося в спогадах.

Звук
телефона змовкає -
Зникає
картинка майбутнього.

Певно,
батарею розряджено.

А здається,
що зраджено...
Хто відповість?

Повно
перлів у жмені
назбираю.
Чи сліз?

Біль
наростає у серці.

Ці
втрачені скерцо
плачуть крізь ніч...

Може,
гра не вартує
свіч?

Ні!
Дзвоню у дзвони,
відмолюю рок...

Хто мені скаже,
як відновити
з небом зв"язок?


2011

Лицар середнього віку
у сонній траві
визбирує
стиглі загадані зорі
як пізні суниці
Він же
розкинув
невидимі неводи
в небі
в яких тріпочуться
срібні плітки
благальних поглядів

Узимку
Його бачили
біля каміну
з котом у ногах
на колінах – із коцом
гортав
нехитрі щоденники
про сьогоднішнє
і про вічне
щось виписуючи
на долоню

Подейкують
Його захмарний палац –
за стіною плачу
а скарбниця
повна фонтанного дріб’язку
чи не тому
Він у постійному розшуку
і ніколи – на зв’язку

Хіба якщо
уявити собі
всесвітній автовідповідач
то можна
начитати Йому
різного сокровенного
навіть
пошепки
навіть
подумки
і навіть
зникаючою мовою

Він прослухає
і коли
сила вашого мовчання
дозріє бути камертоном
Він почує
і продиригує
здійснення
бо ж Він
не простий виконавець
а віртуозний виконувач
класики вибраного
із какофонії неперебутніх
бажань

Заснула осінь під мостом...

Повільно, втомлено
Іде по вулиці
Спекотний день.

Думки заплутані,
Немов сліди, що на шляху
Водою змиються…

Слова – зелені їжаки –
Упали купами
Каштанів зболених
Під ноги нам.

А ми
Втискаємо в м’який асфальт
Вчорашнє літепло.

Куплети днів складає час
Рядами рівними.

Життя надій в ріку розлук
Стікає ринвами.


2011

Вікно лікарні світиться
Свастикою вічності.

Скальпелем місяця
Вирізає ніч пухлину розуму
Із серця відчаю.

А душі хочеться,
Щоб операція була
Успішною.

Спішно так
Складає хірург
Свою валізу.

Хіба залізу
Не важко жити?


2011

"Сидить голуб на тополі, голубка на вишні.
«Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?»
«Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?»
Українська народна пісня


«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Місяць сховався за хмару,
Христос на хресті очі заплющив,
Бо нам так не терпілося,
Що ми прямо біля дороги…

Бо ж написано: «Люби ближнього…»
А де любити, якщо хати нема?
І коли,
Якщо ніч пролітає
Фарами?…

А земля пахне вереснем,
А трава ще не росяна,
А ти голосу вже не стримуєш!...

Цвіркунів розбудили ми,
Їжаків налякали всіх,
Що в саду крали яблука…

Білі янголи позліталися,
Щоб на тебе дивитися,
Бо твоє тіло світиться –
Ти красива божественно
У бажанні нестримному.
І така ти гаряча, що
Із дерев листя сиплеться…

Місяць хмари порвав усі
На кохання щоб глянути,
І Христос придивляється.
І ти вперше не хрестишся…


2011

Встану удосвіта.
Відслоню фіранку,
щоб день увійшов у хату.
Візьму до рук лопату.
На перехняблених гурмах снігів
карту стежок намалюю.
Піду наношу води.
Живність голодну і спраглу свою
напою-нагодую.
Кину під піч наруч з дровами,
кілька смерекових,
а решта букові.
Настружу сухої тріски.
Сяду навпочіпки,
печі прадавній вклонюся.
Черкне сірник,
і вогонь у печі
тихо й нестримно сяйне,
розгориться.
Підуть блукати думки мої
разом з димами...

Форма 9.Работа происходит фокусировано внутри себя. Конкретность и порядок во всем - дом, семья, работа, поступки и так далее, недопустимо нечеткое выражение своих мыслей,
опоздание куда-либо, неисполнение обещаний и прочие аспекты взаимоотношений с окружающим миром. Работа над накоплением силы физической и духовной. Через волю человек учится постигать механизм самоограничения, вместе с этим приобретает знание о
внешних ограничениях, но использовать эти знания пока не может по причине отсутствия собственной силы. Все окружающие постоянно пред*являют свои требования о проявлении заботы о них.Душа этой формы откликается на эти требования внутренним чувством долга.
Если человек,следуя общественному мнению, мнению других людей, а не собственному мнению внутреннего голоса отказывает, то он приобретает кармические долги. Активность действия, многообразие направлений, стремление узнать все - это те задачи, где должна трудится Девятка. Она постоянно ощущает недостаток всего - времени, информации, денег, поддержки и самой жизни. Форма 9 прорабатывается в том случае, когда человек с радостью и любовью встречается с любыми препятствиями без страха, без волнения, без
тревоги, без прочих негативных ощущений - только Радость и Любовь являются показателем
Могущества Души. Утверждение: "Я могу преодолеть любые трудности с Радостью и Любовью!!!" есть показателем первой ступени посвящения Могущества Души в человеке.
Идти по пути сопротивления - вот принцип 9. В трудностях сохранить Радость Жизни.
Все что связано с тонкими энергиями, пока должно только изучаться, но ни в коем случае не применяться во внешний мир. Практика медитации укрепляет физическое тело и духовное.
2011г.

Колись
Ти любив подорожувати…
Тепер
Не виходиш із дому без валідолу.

Колись
Ти прагнув літати,
А нині
Готовий продати свої крила,
Чи обміняти їх на більш реальні речі,
Та, виявляється,
Що нікому вони
Не потрібні.

Колись
У тебе було бажання володіти світом,
Сьогодні,
У хвилини розпачу,
На грані відчаю
Не можеш володіти,
Навіть, собою.

Колись
Твої бажання були здійсненними,
Насолоди – доступними,
Поцілунки – гарячими…
А вчора
Ти цілував у чоло свого друга
І твої губи
Були холоднішими,
Ніж його тіло…


2011

Кажуть, кохання підносить тебе в небеса,
Одягає тобі на голову вінок із плетених промінчиків сонця,
Охолоджує розпалене тіло ранньою росою,
В очах зупиняють свій спад, розсміяні сріблисті зорі
І ти стаєш прозорою феєю, яку бачить лиш він.

То чому ж така у мене біль від твого кохання?
Чому одягнув на голову вінок тернистий,
Чому, колись чисті води , стали болотом і брудять мені душу,
Чому мої, колись ясні очі, крім темноти нічого не бачать,
А я, ота прозора фея стала невидимкою,
Яка в розпуці ридає безвучно, а ти не чуєш мене...

Забутися, не мріяти про тебе!
Ох ті ілюзії ! Нищителі життя!
Пощо шукаю я між хмарами поняття,
Ворожку жду, спитать, чи це моя судьба.

Я дівчина, що тебе полюбила,
Ти кароокий і розпещений юнак,
Вже не одну ти чарував собою,
В обійми брав її, ламав серденько в прах.

Та все ж дозволь, я йтиму за тобою,
Чекатиму нагоди - пестощів, розмов,
І вірю все ж, що ти мене пізнаєш,
Мій виклик кинутий, ось зродиться любов.

Не бійся, я не закручу у пута
Ти будеш вільний поміж зорями літать,
Просто візьму в тебе одну пір'їнку,
За нею ти вернешся. Я буду зустрічать.

Випиваю келих тиші.

Тепло спокою розтікається тілом
І вкриває свідомість
Молочною піною спогадів.

З-під опалого листя часу
Виринають думки
І несуть до мого серця
Клаптики минулого,
Як мурахи до мурашника
Ховають крихти насолоди.

Із тих клаптиків,
Із тих маленьких яскравих частинок
Складаю пазли,
Малюю картини,
Будую речення,
Вертаю втрачене,
Реставрую виблідле,
Складними програмами
Відновлюю карту
Пам’яті.

Потім
Виливаю вечір
У пляшку ночі,
Заплітаю вітер
У коси коханої,
Що десь далеко
Так само хміліє
Від спогадів про мене,
Струшую зірки
З простирадла вічності
Й лягаю спати
В обійми літа,
Від щастя п’яний.


2011

До М.П.Драгоманова
27 жовтня 1892 р. Колодяжне

Після історичних книжок теж бракує добрих перекладів святого письма, але сьому, може, хутко дасться рада.

“Elements d’histoire juive” –“ Основи єврейської історії”- я не отримала, але думаю, що Ви її ще не посилали.
Оце посилаю Вам переклад, що Ви хотіли,- чи до сподоби Вам буде? Я збираюся ще кілька уривків перекласти з Ісаії та з Ієремії, для власної втіхи, як Вам треба, то можу прислати...
Ісаії I, ст.2-3, 11-18.

Чуло небо й землі розповіло, що бог промовляв:
“Я синів народив, я їм долю послав,
Та до мене мій люд не признався.
Знає віл свого пана, осел знає ясла свої,
А мене тільки люди не знають мої,
Мій Ізраель мене відцурався! “
Так говорить господь: “Що для мене ся безліч дарів? “
Досить ви попалили ягнят, баранів,
Мені кров кіз, телят вже немила.
Ви до мене не йдіть, хто від вас вимагає сього?
Не приходьте ви більше до двору мого,
Бридкі пахощі ваші й кадила!
Ваших свят, і субот, і великого дня не терплю!
Святкування, постів, празників не люблю,
Ненавидить душа мого того!
Досить ждав я! Тепер за гріхи покарати вже час!
Руки здіймете – я одвернуся од вас,
Я не вчую благання гучного.
Ваші руки в крові, тож обмийте, щоб чисті були,
Скиньте гнчисть і гріх, що на душу взяли,
Перестаньте неправду любити.
Справедливо судіть: хто покривджений, ви захистіть,
Сироті і вдовиці по правді чиніть,
І добро научітесь робити.
І тоді, каже бог, ви прийдіте, я суд вам зроблю,
Хоч би ви од гріхів червоніли, то я вас, як сніг, убілю;
Хоч би ви од гріхів паленіли, то я вас, як вовну, вбілю“.
P.S. Хотіла перше зробити переклад без рифми, та подумала, що мало хто тямить читати білий вірш. А як по-Вашому, чи така форма до сього пасує? Чи, може, взяти який інший вірш?

"Журба ж мене з’їла, із ніг ізвалила!
А я тобі, журбо, да й не подаюся,
Піду до шинкарки горілки нап’юся"
Українська народна пісня

«Горілочка ллється, та чомусь не п’ється,
Щось побіля серця гадюкою в’ється.
Піду до Дунаю, може, він порає,
Що робити маю, бо з горя вмираю».
Озвалася доля, на бистрині стоя:
«Козаче-бурлаче, на все своя воля.
Позабудь отую, що тебе не любить,
Прикипи до тої, що тебе голубить.
Це ж у її лоно ти посіяв сім’я,
З якого зростають всі на світі сім’ї.
Це ж вона щоночі берегла твій спокій,
Себе виливала в діток карооких.
І за всі турботи ти отак їй платиш?
Повертайсь негайно до своєї хати!..»
...Немов камінь з серця звалився додолу,
І козак щодуху полетів додому.

Зорі збуджуються:
Дивляться, як притискаю тебе
До себе.

Вітер намагається
Пропхатися під мою руку -
Під твою сукню.

Птахи
Проковтнули спів - бояться
Порушити напругу прагнення,
Налякати наближення вирію.

Наші крики, наші стогони
Переходять із уст в уста,
Із тіла в тіло,
Губляться десь усередині
І лопають струнами,
І вибухають бомбами -
Кольоровими колами
Перед воротами раю.

Радуйся, небо.
Радуйся!

2011

Коли бачиш людину,що в неї коло губ за привітною посмішкою - маленька гірка складочка...
Коли спостерігаєш,як лагідно і тепло плине розмова - а очі залишаються сумні...
Коли зустрічаєш веселу щасливу посмішку,але вмить розумієш,що за нею ховається самота...
Коли читаєш в очах біль...
Коли чуєш в голосі відчай...
Коли розумієш мову розтривожених жестів...
Коли слухаєш,як звучать мелодії душ,вмієш розпізнати значення кожної ноти...
Коли впізнаєш знаки часу,хоч не маєш сили їм запобігти...
Коли мовчиш там,де тисячі голосів нарікають на життя й шукають винних...
Коли намагаєшся кожного ранку побачити небо...
Коли вчишся прощати і забувати людям так,як це дозволяє повнота любові...
Коли не чекаєш і не просиш зовсім нічого для себе самої...
Коли не вмієш зрадити...
Коли не можеш співчувати фарисейству...
Коли сподіваєшся допомогти...

Так!Тоді ти - любиш!!!

2011

У Києві полудень.

Сонце повисло над самісіньким хрестом Софії.

Ти дивишся на нього зі сходу,
Я – з кордону на заході.

Сонце підморгує тобі правим оком,
Мені – лівим.

– Іншим ще важче, – каже воно. –
Їхнє кохання перевіряється
І більшими відстанями,
І тривалішими розлуками.

Наше кохання перевірено муками.

Кожен день без тебе дощем вмивається.

Мені хочеться вірити сонцю,
Але я більше довіряю своєму сонечку,
З яким скоро зустрінемося.

Та чому
Сонце повисло над хрестом Софії
І не рухається?


2011

Время пришло - созерцает свои владения Лето
Живое достигло совершенства своего
Время - травы созрели созрели хлеба
Любви совершенство Осень уборка урожая
Жизни сила в природе
Светлые росы -подготовка к зиме
Нового порядок мир меняется
Время Осени пришло закрыта дверь в Лето
ПРЕКРАСНА ПРИРОДА НАСТОЯЩЕГО
2011год

якщо самі тільки
янголи
знають слова
з яких починається вірш
то ти починаєш
із янголів
кличучи їх шукаючи
згадуєш почергово
на ймення кожного з них
кожного з тих
кого вже не раз забував
малюєш їхні тіні
на берегах улюблених книжок
додаючи щоразу більше світла
більше електрики
більше напруги й потужності
і тоді засліплений штучно й навмисно
дослухаєшся до
впалих нечутно
пір’їн
мов до снів випадково пророчих
у яких завжди є місце
для транспортної розв’язки
ось так і сьогодні
ти як 2+2=5
а вві сні були знову тролейбуси
й огидні вагони метра
де ти ненавидиш
кожного його пасажира і щоби якось
відволіктися
язиком
перебираєш дієслова
намацуючи
звукову оболонку того
з якого невдовзі народиться вірш
і ти ж бо не зможеш його пригадати
доки на кінцевій зупинці не з’являться
двоє дивних янголів
обидвоє з надламаним крилом
ось так і сьогодні
жодного з тих
дієслів
не зринуло в
тому вірші

коли ти мовчиш
упевнено й тривало
як вода
безіменна й свята
коли твій сором і сміх
стають однаково світлом
що вибивається з-під сорочки
цього відважного чоловіка
і сіється скрізь
ніби попіл чи пил
тоді твій шлях традиційний усталений
хоче зігнутись
зигзагоподібно
від чого м’язи скорочуються
значно різкіше
значно частіше ніж тут випадають дощі
і ти тоді тілом вчуваєш сполучення
кольорів
які ніяк не вкладаються
в правильну словоформу

нічого особливого
варто лишень окреслити запах стриженої трави
прим’ятої
поглядом подорожніх

всоте всотуєш в себе час
клітинками і дужками й іншими мовними й умовними символами
смішними і мовчазними паличками-рисками
смугами позаземними
себто космічними

знаками знаменуєш відстань між нами так звану
прірву між нами мальовану
ницими кольорами

німби німотні нанизуєш на линву міцну і м’язисту
креслиш зворотні маршрути
собі
і мені
напровсяк
змотуєш кільцями пам’яті плівку
так ніби пишеш із неї кіно
і додаєш поміж іншим
подивимось?
принаймні запишемо
щоб було

маєш тепер і дороги і мапи
маєш собі свої фарби тривкі
так щоби кожна на кожен день
знаєш по декілька значень слів
і безліч позначень вічного
зрештою
маєш трохи часу
крихти вина ще з минулих років
кілька платівок і краплі дощу

знаєш
купу такого ж по суті
недвозначного й тихого мотлоху
хтось учора скинув з вікна

граєшся на колії електропоїздів приміського сполучення
витанцьовуєш старими білими балетками
гіркі присмаки залів очікування
з найпотаємнішої комірки свого власного ж/д вокзалу
люблю, коли по шибках
люблю, коли пошепки
дощ
змиває на колії бруд з облич затятих невиправних безхатьків,
але…
ти падаєш
дрібними монетами у порожній кавовий автомат,
ти падаєш,
розмінюєш кров на рідину досить сумнівної якості і
хлепчеш язиками сотень покинутих собак
відчай з рельєфного дна позаполіетиленового життя
хтось з буфету голкою тягне: «в тому є кайф!»
думаєш: «в тому є кайф!»
і знову
в Роберта Брюса граєшся
хоча і старі балетки конфліктують зі слизькою поверхнею
мов останні кроки самогубці
на гнилому карнизі без_дня_загибої багатоповерхівки,
героя вимагають в касах попереднього продажу
але потяги цього сполучення ніколи не затримуються
до бабусь з торбами мертвих чебуреків,
довготривалий французький цілунок…ччччччччмоооок!!!
швидка приїздить за пивом завжди вчасно і рятує… балетки…
пограємо в Попелюшку на цій колії приміського сполучення?
чи хтось з вас не любить поцілунки!?

2011р.

Слова кругом, а сенс десь загубився,
Я слухаю й не розберу про що.
Люд гомонить, наввипередки скачуть,
Щоб його слово спереду було.

І то нове, таке що ще не чули
Оригинальність, а чи в тому сенс?
О так, так, так, - бо ж це його уперше
«Я» написав , мені ж то слава й честь.

А що ж ти хочеш словом цим сказати?
-Ну це вже, пане, не моя біда.
Я просто захотів цей подарунок дати,
Щоб мова наша процвітала і росла.

Поете, друже, ти ж бо на сторожі
Нести слова і збуджувать народ.
Пиши думки, щоб зрозуміти можна,
Куди ведеш ти збаламучений народ.

воды мне -
как прежде мучит жажда дороги -
…это так невыносимо -
не выносите меня вперед ногами -
ноги ходят по тропе -
тропа белого порошка -
кокаин!!!!!

дороги бывают разными…

Тиша кругом,я пустоту цілую ,
Ні вітру, ані шелесу дерев,
Я прислухаюсь та ніяк не чую~
Чи ж б’ється серце хочай одне на двох.

Ні, вже не б’ється ! Туга усе закрила.
Нема тепла, зацепеніла кров.
Коханий мій, невже живими вмерли,
А з нами вмерла, твоя й моя ЛЮБОВ .

"Кучерява Катерина
Чіплялася до Мартина:
«Ой Мартине, добродію,
Сватай мене у неділю».
Українська народна пісня

«Я б тебе хоч зараз сватав,
Якби знав, що це не жарти,
Якби знав, що в твоїй мові
Є хоч крихітка любові.
Але знаю достеменно,
Що слова ці не для мене,
Бо ж по всій нашій окрузі
Із-за тебе б’ються друзі.
Лиш для власної утіхи
Ти чаруєш хлопців сміхом.
Ти прихильність за коралі
Парубоцтву роздавала.
І, щоб не лишитись чуба,
Віддалюсь од тебе, згубо,
А наближусь до Уляни,
Що, мов сонечко весняне,
Так на мене тепло гляне,
І розрадить, й приголубить,
І мене одного любить.
Ти ж лишайся пустоцвітом
І кохайся тільки з вітром».

плаваєш
у твердих водах
потойбіччя екрану
ховаєш свій голос
у телефонній трубці
а я питати хочу
чи буде цього літа
весна дворічної давності

питати хочу
і не питаю

бо не чуєш
бо ще не час
відкрити слух
і чути
як мовлю до тебе
що
можу чекати віки
аби перед тим
як до раю потрапити
ще раз зустріти тебе
на цій землі грішній

і не мовлю до тебе
бо не чуєш
бо не час

це ж добре
вік не вмирати
у чеканні душу гартуючи
білої ночі
до місяця промовляти
випрошуючи
зорі промінчик
на світлу долю
бо ж краще у вірі
століття жити
аніж в один день
сухою кульбабою
без віри
померти

час
відведений на осінь
так швидко мине
що не втигнеш
наловити
бабиного
літа
і
наплести хусток
аби взимку
ховати під ними
яблука від морозу

а як бути ранетові
без бабиних тенет?

Мені так шкода тебе місяченьку
Хоч ніби й не змінився ти , сіяєш з висоти
Та ти не той, як я ще молодою
Дивилася на облиски твої.
Там же колись підняв на вили брата
І згинув Авиль від Каіна руки.
Блистіли часом краплинки його крові
Ми бачили, як слізоньки плили.
Ти вже згубив свій чар, п’янке кохання,
Вже не співають для тебе пісні,
Людська нога ступила на поверхню,
Підняла порох , розсипала зірки.
Ось так людина небо осягає,
Краса міняється, гуркочуть літаки
І місяць тихо в небі помирає,
Він став предметом досліду холодної руки.

Захватана – не вчора придбана – сковорідка;
На ній смажать невигадливі страви,
Так, аби перебити голод,
Або ж готують зразки
Екзотичної кухні,
Але то – нечасто…

А сковорідка в себе всотує
Усі «поживні» речовини –
Залишки нераціонального
Харчування,
І думає, що з їх допомогою
Ніколи не заржавіє.

Частково воно так і буде:
Коли її, стару й почорнілу,
Навіть не викинуть, а
Просто забудуть викинути,
Випадковий сонячний зайчик
Таки віддзеркалиться на
Одному квадратному сантиметрі
Пустого дна сковорідки.

Та й то виявиться,
Що те місце – всього лише
Приємний брак,
Допущений при виготовленні…

1991р.

Повз мене проходять, кричать, вимагають…
Старенька тихенько жебракує.
Афганець погрожує підняти своїх побратимів,
Бо правосудя не поспішає карати чахлика,
Що вдарив афганця ножем, побитий афганцем.
Всі партії закликають виконати громадянський обов’язок,
Тобто обов’язок перед партією.
Ще страйкарі, шахраї, кулеметники п’яних епох,
Дівахи, фарбовані крейдою розбещеності,
Iншi охайні, огрядні, порядні, марудні.
Я слідчий хаосу.
Я дуже втомився писати новели веселого часу,
Допитувать людство i вирiшувати вiчнi питання,
Дотримуючись форми процесуальних актів.
Я не Вірю в справедливість суду, крім Вищого Суду.
Бо хто мені скаже: у чому ота справедливість,
Коли руйнуються світи i падають вавiлонськi вежі?

посеред шосе виникла яма
діаметром вісім метрів
така що туди ледь не провалилася фура
з якимись порожніми ящиками
водієм і ще й сигаретами в бардачку

групи всіх провідних телеканалів
прибули на місце події:
кримінальна хроніка, новини
і навіть вечірня казка

одна жінка з будинку навпроти
сказала:
я все життя сиджу коло вікна
і дивлюся в цю точку на трасі
от асфальт і провалився

безробітний п’яниця історик запевняв:
під землею в цьому місці таємні ходи
якими ще мамонти з півночі
тікали на Січ від хана Батия

знайомий уфолог побачив на дні чорну дірку
і вихід у паралельні світи
що відкрився на деякий час
він навіть стрибнув туди
щоб перевірити власну гіпотезу –
і перетворився на антиматерію

але ґуґлмап скинув всевидячим оком із космосу
і авторитетно заявив:
ця яма насправді – бездонна
і сягає самої преісподньої

а на ранок прибули комунальники
з щебнем-цементом
та кількома одиницями техніки
і зарівняли все
так наче нічого й не було

липень 2011

вже час
перейту цю пристрасть убрід
не шукати мостів
що із тіл береги творять

загубити човни
а із весел розкласти ватру
аби не згубився той
хто боїться
у вічі любові
глянути