Я так хотів у чорній темноті
Не смолоскип і навіть не ліхтар –
Маленьку запалити свічку.
Я так хотів у дикій самоті
Живого голосу – тихенького – як дар,
У цю глуху і без’язику нічку.
Мій сум літає волохатим кажаном
Поміж дерев, поміж сліпих модрин,
Поміж вологих кволих ясенів,
Мій сум замовк, як осені погром.
Там наче вата глухота і німота ялин,
Там баговиння непробудних снів.
Та я іду – без костура і без поводиря,
Іду туди, де ходять навмання,
Туди, де гордий крук не донесе кісток,
Де навіть жабка – друг, а їжачок – пророк,
Де замість хліба на обід печаль,
Де сіль - на рану, де себе не жаль…

*****

Засумувала гілочка вишнева,
заплакала пелюстками додолу:
моя матуся – відійшла у вЕсну,
здолавши біль і чорноту зимову.

Жива – завжди!.. бо так хотіла жити…
І нас так самозречено любила…
Нема, нема… І нікому студити
мої гарячі скроні, нерви, жили...

Немає рук Твоїх таких невтомних,
таких умілих, працьовитих, ніжних!..
Це не сприйма ні розум, ні свідомість,
тому й пишу листи Тобі… у вічність.

*****

Малює вітер акварелі хмар
такі далекі, сірі, невеселі,
місцями чорні – там, напевне, град.
А я іду до мами. До її оселі.

Голубить ніжний промінь білені хрести,
заквітчане, забарвінковане довкілля.
Тобі у небо – пам’яті листи, -
мої вірші, і молитви, і вічний біль мій…

*****
Мовчатиму сумно, та серце кричатиме
і сонце повисне на кінчиках вій,
лиш вітер пелюстки і зорі гортатиме,
притрусить їх попіл не здійснених мрій…

*****

Хоч на єдину мить,
хоч на єдине слово,
на погляд хоч один
прилинь…

*****
Чому матусю, нині райська пташко,
так нагло обірвався твій політ?
Мені без тебе невимовно важко,
душа моя - оголена, мов дріт…

Високовольтний біль… Чорнобильська напруга…
Не доторкнись!.. фермата на струні…
За обрій повінню низькочастотна туга…
І нове сонце сходить у мені…

*****
Сховаюсь за завісою дощу,
пірну в найглибшу, в найгустішу зливу.
І розіб’юся об стіну плачу!
І оживу – оновлена й красива.

Я сили наберуся від землі,
і піснею здіймуся аж до неба!..
О, мамо рідна! Ти десь вдалині…
Чи долетять мої слова до Тебе?

*****
Я не хочу вертатись у вчора,
я не хочу загадувать завтра,
я сьогодні у місячнім чОвні
назбираю блискіток часу.

І коли до нестерпності важко,
розіллється у серці отрута -
зрозумію я істину – справді,
є на світі єдина покута…

Лиш єдина у Вічності казка,
одинока у Всесвіті Пісня,-
безоплатна мамина ласка
і сльоза її, витерта пізно.

1998 (2013)

«нагло» - тут «раптом», «раптово», «зненацька»
«фермата» - (муз.) довільна тривалість звуку
http://lcorp.ulif.org.ua/dictua/?swrd=%F1%EB%FC%EE%F2%E0&btnG=%CD%E0%E3%EE%EB%EE%F1%E8

Ты говорил мне: жизнь- игра!
Жизнь- это взлеты и падения!
Ценой потерь и проб пора
Постигнуть силу озарения!

Меня не душит чувство злости,
Не мучат дерзкие сомнения.
От холода не ломит кости
И не преследуют гонения.

Я трезво стала рассуждать,
И жить без лишней суеты...
Я не умею сладко лгать.
Я разучилась жечь мосты.

Дышу легко и полной грудью.
От света не прищурю глазки.
И к слову-сильному орудию-
Взываю без чумной опаски.

Из всех придуманных соцветий
Милей всего букеты знаний.
Из ряда слов и междометий
Легко извлечь искру признаний!

Из искры пламя возгорится!
Любви безудержной начало...
Сначала огонек теплится,
А уж потом и мира мало!!!

Ось додому татко
По снігу бреде.
Кращого від нього
Не знайти ніде!

19 березня 2013 року

Тиша.
Нашорошила вуха сова,
Скрізь шукає потрібні слова…
Північ.
Сонну землю обвіяли чари.
Навіть місяць всміхнувся з-за хмари.

20 листопада 2012 року

Коли якось ні сумно, ні весело,
А думки не хочуть родитися,
Я відштовхую, ніби веслами,
Всіх, хто мріє мені наснитися.

А у парку пахучо-весняному
Ліхтарі розмовляють замріяні
Біля лавоньки, де цілувала я
Тобі очі мрійливі, а ти - мені...
16.04.13

Як ти живеш на світі цім?
Чи хтось тебе у цім житті голубить,
Чи зігріває подихом своїм?
Чи любить хтось тебе безмежно? Любить?

Чи ділить хтось з тобою всі турботи,
Чи думає про тебе щогодинно?
Чи ловить голосу мінливі ноти,
Трима за руку у бурхливім часоплині?

Чи віриш ти комусь отак, беззастережно,
Щоб не боятись каменя у спину?
Чи любиш ти когось,
Безмежно, віддано і дуже сильно?

Чи є чийсь подих, що для тебе над усе,
Чи є кого собою затулити?
… Ну, хтось такий,
З ким можна говорити геть про все,
Такий хтось, щоб заради нього жити?

Як ти живеш і що ти відчуваєш?
За кого проти ночі маєш сум?
Про кого мрію в серці зігріваєш,
Кому знайшов ти місце серед дум?

Для кого день сьогодні проживаєш,
І з-під чийого серця ти чекаєш свята?
Кому смієшся, а кого ти забуваєш?
Кого ти будеш завтра забувати?...

Кому ти віриш серед цього люду?
Бо ти ж, мабуть, таки комусь ще віриш?
Чи ти зустрів свойого вже Іуду,
Чи тільки кроки ще до нього міриш?

Як ти живеш на білім світі
І що у тебе в серці назавжди?
Чим завтра, післязавтра будеш жити?
У кого в серці будеш жити ти завжди?

Сьогодні зорі шелестять про вічне
І через Всесвіт котиться відлуння…
Чи є хтось, хто для тебе буде вічно?
Чи ти для когось будеш незабутнім?
03.12.2010

День через світ, світ через день...
Друже привіт! Друже привіт!!!
Куди я іду? Йду в незвичайний світ –
В світ, що наснивсь давно,
В світ одкровень.
Крок, іще крок,
Швидкість у тиші.
Що не впізнав? Я вже не та?
...Так, я змінилась! ...Я – інша...
Крок, іще крок,
В щастя, що буде,
Друзі,привіт! Друзі, привіт!!!
Друзі, це ті, хто не судять.
Крок, іще крок,
Зорі мережать долю...
Світ замуркоче, як кіт –
Друже, привіт! Друже, привіт!!!
Відстань – звичайна справа!
Друже, як ти живеш?
Друже, живи цікаво!
Де б ти не був, тільки б почув
Крик на ввесь світ:
Друже, привіт!
...А це, ось, тобі на згадку...
Це, щоб ти міг...
Це, щоб ти міг,
Завжди, коли захочеш,
Усе почати спочатку.
Ночі краєчок я загорну,
Щоб ще хоча б хвилину
Бачив ти світ
Й хай через відстань лине:
Друже, привіт!!!
День через світ,
Сонце проміння підносить,
Навіть, якщо знайдеться той,
Хто скаже про мене «нема» -
Не переймайся дарма!
Хай тобі вітер приносить
Через усенький світ
Друже, привіт!

2009 р.

Притрушена мороком, запаяна куривом,
Йде панна крізь поле, усіяне трупами,
І тішиться й лущиться від чергóвого зáпалу,
В чеканні на вибух, заливає полотнище фарбою.

Підрізала й знищила своє власне коріння,
В торбині у неї іпомеївське зілля
(стреси, проблеми, - самі ж розумієте),
Холодом й силою її серце завіяне.

Опісля буденного збору полеглих,
Прекрасна валькірія шукає ганебних,
Що увінчані втечею й примарним везінням,
Випадково врятованих зі світу чекає гоніння.

Самотня панна мовчки тужить вечорами,
Кохатись з мертвим - то їй вічна кара,
А може мука та – спасіння?
Бо ж серед живих нема давно сумління.

То, може, об,єднаємося,
Люди,
Захистимо державу
Ісебе?!
Майбутнє для онуків
Наших буде,
Пошле нам ранок
Небо голубе.

І поміж трав,
Мов золоті кружальця,
Кульбаби скрізь
Розквітнуть навесні.
Свічки каштанів
Нам простягнуть пальці,
Струмки веселі
Принесуть пісні.

Запахнуть верби,
Зацвітуть медово,
І схилять віти
В повеневу синь.
Народиться в поета
Чисте слово,
Як дзвонів Великодніх
Височінь.

08.04.10

Зривання одягу.

"Придивляюся уважно до нового стану Твоєї муки, Господи! Здирання з Тебе одягу причинило подвійний біль: перший - фізичний. Відкрилися рани, до яких присохла закривавлена одежа. А другий - моральний, насміхання з людської гідності. Усе це не мало жодного значення для вояків, які в такій ситуації могли на безборонній людині вилити свою злобу, ненависть. Господи, і мене трактують так само. Моя мама каже, що якби я народився, то погіршив би фінансовий стан та добробут. Батько бачить у мені перешкоду на шляху до його службового росту - кар'єри. Лікар, який буде робити аборт, знає, що добре заробить. Всі вони мають вигоду, їх совість мовчить навіть у ситуації, коли стоять перед мордуванням людини, мордуванням своєї власної дитини. Тепер вони знімають маску людяності. Я вже не вірю, що ці люди здатні на любов. Ісусе, дай благодать прозріння тим, хто за всяку ціну прагне особистої вигоди - навіть за ціну смерті власної дитини..."

Все ближче до останньої межі...
Христа одежу, що просякла кров'ю,
Здирають вояки. Гріхи чужі
Спокутує Він з болем і любов'ю.

Мою одежу також розірвуть -
Плаценту, у якій я мав зростати,
А тільце безпорадне розітнуть,
Щоб легше з лона матері дістати.

Я відчуваю - боляче і їй,
Та все ж не хоче від гріха звертати.
Не стихне, мамо, цей нестерпний біль,
Тобі з ним жити, а мені вмирати...


>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"

У синяві очей богині Лади -
розпуки ненароджені громи.
...Оговтується серце після зради,
мов сад після тривалої зими.

16.04.2013

Ця музика живе у тихім домі,
У вікнах – світ, по шибках – пелюстки…
Коли несеш мене. І вже потому
Співає тінь про щастя і казки.

Тримай мене, як скрипку, що ридає.
На пальцях - ніч від дотику тремтить.
Побудь ще тут… лишаю серце скраю,
Зірки летять у душу . Світло. Мить…

Тримай мене… В очах згоряють сльози.
Найвища з нот… Обійми... Хід годин.
Ця музика пливе і ніжна сутність
Здригнеться враз від поруху гардин.
2013

Колись узрів необережно я
У милої в очах незгасний блиск,
В той час, як зачарований стояв
І солодощі поглядів лились.
В її зіницях крильця здійняли
Еротів легіони, а у них
Убивчі чари кожної стріли
Були націлені в роззяв усіх.
Один ерот наблизився й затих,
Мені у серце спрямувавши лук.
А діва блискотом очей своїх
Зламала щойно пущену стрілу.
Загинув би, – уберегла вона,
Бо нищівного болю не зазнав.

* * *

Вже тепло. Вже голуби п’ють
воду з калюж відталих.
Ось-ось з-пiд облізлих снігів
просочиться перша трава.
Вгамуються рани нові,
старі зарубцюються рани —
I обертом знову піде
шалена моя голова!

Добро відрізняти від зла
зима мене вперто учила:
Морозила, била, кляла
закохану душу мою.
Та з першим весняним дощем
я знов безрозсудно щаслива,
I знову, як кожну весну,
я море дурниць нароблю!

1985

*

Вітер квітневий
Дме і беззахисний цвіт
З гілок зриває.

Жменями в небо
Кидає сніжки весни.
Цвіт опадає.

Ти, мов беззахисний сніг,
Танеш від щастя,
Ледь покладу у свою
Твою долоню.

не вір мені я не люблю тебе
а хочеш називай це некоханням
коли мигдальне квітеня іде
нема табу на мережкове вбрання
що не для тебе вишито в ранет

ти сяйвом обраний не лиш один
ти є не тим єдиним і спасенним
а в мене вже не вистачить води
подати кухля змученій дилемі
де ліс стоїть що хворий на вітри

і ти як ліс заплутаний плющем
де перелесники і мавки неживучі
бо хитрість обвивається вужемчи
і я тут наче висохла колючка
понов об тебе дряпаю плече

стара будівля де ти завжди сам
і ще коти яким ти носиш рибу
зіниці риб застогнуть у зубах
а ти собі обравши голос хрипу
у місті віршів знову сам- на сам

і ти у нім став геніальним дном
де плідні груші гепають на спину
де сигаретний простір лине в кров
оманним сном в якім не буде сина
що іще вчора тріпотів ростком

вина стікає у живу траву вином
і шию плутають безжально коси білі
в циганській сукні кроїній крилом
мені в ногах червона кров гриміла
і цим танком жаске впилось жало

пече мене твій потаємний звір
що є брехнею вбраною у злато
бо кінь нуртує то ж мені не вір
що помираю мов вуглина ватри
під пострілом твоїх пухнатих вій

Ех, Ви людоньки, рідненькі,
Милі мої простодушні, -
В Нас Земля - одна є ненька,
Хоча ви, напевно, в курсі.

В Нас життя одне – маленьке -
Це також Ви підучили,
Тож ідіть вперед легенько,
Вам на зустріч прийдуть сили.

Коли пишу від серденька,
То це є, напевно, щирість.
Ех, Ви, людоньки, рідненькі, -
Я ж із Вами всіма виріс.

Ми страждаємо в печалі,
Сміємося, коли добре,
Так було, є й буде далі,
Тож приймаймо це хоробро.

Простота життя - у кайфі,
Весь секрет - в одному слові,
Коли вже немає зайвих,
Коли Всі живуть - в Любові.

2012

Хоча б мені калиною вродило
на щастя, на здоров’я, на добро,
аби творило впевнено-зраділо
незрадне і незраджене перо!
Аби в реальність визоріло сниво,
що гріло мою душу в самоті,
й на покуті всміхнулися щасливо
мої справік засмучені святі!

2011

Над хмарами - мрія,
над водами - води.
Над космосом - святість,
над розумом - сон.

Чи мислю, чи дію,
та сходить зі Сходу
Сподівана Радість
зі світлих ікон.

Стежки - у безмежжя,
Без них - безнадія.
Ще є сподівання,
точніше - проста

і світла, бентежна,
примарна надія -
із чистим сумлінням
зустріти Христа.

ношу тягар невідданих ще поцілунків
ношу кайдани обіймів непережитих
ніжність здаля росте кришталево і лунко
поки вчимося в розлуці безшумно любити

ще цим губам не було так гаряче й щемко
ще цим очам не було так радісно й слізно
зріють під серцем мрій ніби трав оберемки
і проростають тобою в мені - наскрізно


15.04.2013

Третє падіння

Сили вже зовсім покинули Ісуса. Не може далі йти, а не те щоб нести на собі такий тягар. І знову падає під хрестом. Обступили Його фарисеї і налякалися. Може, їм Його жаль? Та ні, вони до нього не мають ані крихти жалю, їм лише жаль стало, що не будуть бачити, як він конає на хресті…
Тепер я знаю, що вже ніхто і ніщо мені не допоможе. Моя смерть близько. Визначено сьогоднішній день, третя година. Усе на ту годину приготовлено. Батько розрахувався з лікарем, який має мене вбити, купив мамі квіти. А вона, моя мама, ніби повеселіла. Тепер лише турбується про себе, щоб для неї все закінчилося добре.
Про моє страшне майбутнє, про мою смерть за кілька годин, про мій біль і німий крик ніхто не хоче навіть подумати. Вони, мої батьки, не планували години мого зачаття, але спланували годину моєї смерті. Я так боюся терпіння.
Ісусе! Божественний Спасителю, пробуди совість всіх тих, хто призвичаївся до зла і зло називає добром.

Іще одне Твоє, Христе, падіння…
Іще одне моє. Промінчик згас.
Немає більше жодної надії,
Вже визначено місце, день і час.

А матінка ніяк не схаменеться,
Мене для неї не було й нема.
Що це падіння просто так минеться,
Нехай не сподівається дарма.

Уб’є дитя беззахисне у лоні,
Вже миють руки судді і кати.
Але душа залишиться в полоні,
З якого їй ніколи не втекти.

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"

Wacht auf! Годі спати!
Ось вам - ломи, лопати!
Ось вам - кайла!
Ось де - скала!
Час вже її лупати!

2013

Закутай мене у місто з провулками теплих ліній:
бруківкою бродять весни, та ще на повіках іній.
Ледь змерзли мої долоні – в них три пелюстки надії.
У сірий меланж на скронях, у всі почуття, що вмієш,
в сорочку з летких флюїдів, у кожну клітинку й рису,
в п’янку паволоку лісу, де зустрічі, мов іриси,
закутай – на вдих і видих. Я буду з тобою різна:
зваблива, невинна, грішна. Закутай у себе ніжно:
у сильних плечей фортеці, повік шовкокрилу зграю -
ця провесінь стільки сниться!
…у пазлах твого «кохаю».


/15.04.13/

Я не читатиму Шульца. Пробач.
Ці драматичні історії на ніч,
Ще й у контексті постійних невдач
Тільки затьмарюють розум і ранять.
Краще я буду садити герані.

Кажуть, вони заглядають у сни.
(світ за вікном не цікавить і крапка)
Скільки ще днів до зими і чуми
Скільки ще слів не-до-ви-мовив Кафка
Знають ці бестії, а радше—мавки

Мого домашнього вжитку. Проте,
Легко так з ними чекати у парі
На помаранчеву гру у протест,
Свіжі колекції прет-а-порте
І пунктуальну як правило старість.

Але насправді я прагну тебе.
Ти станеш третім, вони будуть зайві.
Щоб не злякати, ти вийдеш із без-
печної відстані—ехом з небес:
"Доброго вечора. Тракль. Місто Зальцбург."

Країна мрій. Терновий шлях. Гроза.
«Стою внизу» – так ближче до народу,
де кров і піт, де точиться сльоза
із лихоліття на джерельну воду.

«Я – Низовий!» Як гордо це звучить.
Хай стане груддя лебединим пухом.
Бувай, Іване. Час земний біжить,
окрилений твоїм незламним духом.

І ниць не там, де Низові живуть,
а де зв'язки, посади та багатства,
де із казни мільйонами крадуть –
отам і ниць, смердюча втіха рабства.

Прости усім, хто яро заважав
тобі життя, як ти б хотів, прожити.
Хто велич Слова між незгод пізнав,
того уже нікому не згубити.

З тієї висі, де твоя душа,
поглянь у світ – там сходиться гостина:
до дум живих, до таїнства вірша
запрошує усіх твоя дитина.

Пройдуть роки і тіні відійдуть,
химери днів без племені та роду,
а Низові – вони віки живуть,
бо їх коріння із низів народу.

* * *
Я – подорожній на твоїх шляхах,
де біль душі ламає на негоду.
Зустрінемось колись у вічних снах,
усі ми вийшли з низового роду.

15.04. 2013р.

Там, де сонце сходить над землею,
де до світла тягнуться роки,
там душа вітається з душею:
розкажи про себе, розкажи...

Там ласкаві материнські руки,
затишок родинного тепла,
ще немає гіркоти розлуки
та горить, не танучи, свіча.

Там, де ніч під сивою зорею
розливає чорний небокрай,
там душа прощається з душею:
пам'ятай про мене, пам'ятай...

Там печаль зі спогадів прилине,
забринить на віях тінь сльози,
Раптом зрозумієш: у людини
вік життя, мов літній сон роси.

Знайома мудрість нам народна,
Що риба з голови гниє,
Що живемо ми так сьогодні,
Верхи у відповіді є.

Вони дорвались до корита -
Їдять, аж виляски ідуть,
Начхать, що в тебе рвана свита,
Без міри, а усе жеруть.

Верхи ділитись не уміють-
Тільки під себе і гребуть,
Низи вже з голоду коліють,
Та зверху їм не подадуть.

Бо не уміють віддавати -
Це їх мораль і їх лице.
Бо звикли тільки брати,брати,
А ми прощати усе це.

1999р.

Все віддала тобі,що мала я знала вже без вороття
Тебе кохала,так кохала!Я віддала тобі життя,
Своє життя!О любий,милий своє малесеньке життя,
І вже не стало більше сили,навіть на щире каяття.

Що каятись?Хіба є за що? я ж віддала тобі любов,
Ти обернув її в нінащо,пролив її священну кров,
Її прогірклії краплини у мою душу молоду
Текли рікою безупинно,я думала що пропаду.

Та я жива!Я рахувала без тебе втраченії дні,
Я не кляла і не ридала,хіба що раз,хіба у сні,
Та й що ті сни?Солодка мука!В зрадливі спогади мости,
Твоє обличчя,очі,руки..Все сниться,ти мені прости.

Прости за те,що я страждаю,я в цьому,знаю,неправа,
Я кожен вечір помираю,і кожен ранок я жива!
Прощай зустріти не надійся ти свою втрачену любов,
Ти лиш не плач без мене - смійся,і я хоч в сні всміхнуся знов...
2013 р.

1. І тішиться хижо розлука.

Поїхала з третьої спроби…
Хоч як не втікай – не минулось.
Прощання не легше хвороби,
Ми знову об нього спіткнулись.

Чомусь і кохання щасливе -
Повернення - не запорука,
Бо вносить життя корективи,
І тішиться хижо розлука.

Тому, стоячи на пероні,
Сказати не бійтесь "Кохаю".
У долі ми всі у полоні,
Що буде - лиш Бог один знає.


2. Розлука сипле сіль…

Колеса стукають, як серце.
Душа втомилась і болить,
Бо хоче радісним джерельцем
Розлуку в зустріч перелить.

П'ю зварену тобою каву,
А ти, напевне, п'єш мій чай...
Що там попереду, цікаво,
Чекає радість чи печаль?

В купе сусідньому хлопчина
Із кимось бесіду завів
Про долю неньки України,
Заробітчан і злидарів.

І поєдналися тривоги
За Україну і за нас.
Зійшлися разом дві дороги
В складний неоднозначний час.
Та й чи були для України
Легкі шляхи, легкі часи?
То гніт, то голод, то руїни,
Терпіння в Бога лиш проси...
Прости нас Господи, прости
Ятрять думки душевні рани,
На них розлука сипле сіль.
Переживем її, коханий,
Засяє сонце крізь тумани,
І ще настане час весіль...
(2.02.2010 - між двома турами президентських виборів)


3. Ми вже напилися розлук досхочу.

І знову навколо обличчя чужі.
Долаючи відстань і втому,
Від тебе до тебе з тобою в душі
Нарешті вертаюсь додому.

Прощання - ховаючи сльози в очах,
Назустріч - неначе на крилах
Туди, де сумує мій зоряний птах,
Де двійко пташат наших милих.

Рідненькі мої! До гніздечка лечу,
Бо знаю: чекати втомились.
Ми вже напилúся розлук досхочý,
Тепер лиш радіти лишилось...

18-25.04.2010

Дощ маленький, дощеня
Сонцю хмари відчиня.
Не сліпий і не грибний –
Добрий дощик, золотий!
Разом з сонечком йому
Веселіш, ніж одному.

Роздивлялися тигриці
Публіку в великій клітці.
Чимала була вистава –
В клітку влізла ціла зала.
Там людей вмістилось стільки,
Скільки місць було у цирку.
І здавалось, люди всі ці
Думали, що тигри в клітці.

2008

(Акровірш)
Одна ласкава усмішка на світі
Ламає в душах мури кам'яні.
І вже думки гартуються амбітні,
Ясніють очі, строгі та сумні.
Красива суть утрачених ілюзій
Існує тільки в намірах благих.
Від ворогів, до незрадливих друзів -
Ніхто не має користі від них.
Інтрига літ, прожитих без інтиму,
Підносить нам таку собі свиню.
Авжеж, буває, що вогонь - без диму,
Та не буває диму без вогню.
Легких шляхів шукати все ж не варто,-
Аж надто сил багато йде на те.
Ймовірно, легше вихилити кварту
За почуття, одвічне і святе.
Пізнати біль немислимо без болю -
Остання крапля завжди допіка,
Коли злостивці потихцем, юрбою,
Ласкаво так готують копняка!
Орбіти доль у леті перетнулись
На зламі літ, важких, до гіркоти.
Одні до інших очі усміхнулись,
Можливо, щоб до злагоди дійти...
2006р.

Не забувайте крапку ставити над "і",
коли навіялися брехні з гирла ночі,
не залишайте свари, що гадючо смокчуть,
нa завтра!-нині підпаліть наклепу клоччя!
не утопіте біле сонце в баланді.

Не затамовуйте на вдoху пари зла,
запавутинивши невинного у "ранги".
На всіх і кожного у Долі бумеранги.
Лише для того,хто направду чуда прагне-
олжею ткана поторочиться хула.

Не затягайте в петлі пекла душі. Ті,
що розкристалять сутінь і вузли розв"яжуть -
із них у Небі буде знято чорну пряжу.
Дрібниця наче, але як багато важить
зернина добрости поставлена над "і"

На півгодини
Я собі дозволю
Велику розкіш -
Впасти у відчай.
А потім жорстко
Взяти в руки волю.
Піти на кухню,
Заварити чай.

І все забути!
Ніби не бувало
Отого болю,
Що гризе тебе.
Поплакала,
А, може, поридала...
Та он крізь хмари -
Небо голубе!

І мовчки все.
Бо сказані слова
Уголос ким -
Реальність і сформують.
Всміхнулася.
Виходить - ще жива.
І світ навколо
І в мені існує.

05.04.13

На півгодини
Я собі дозволю
Велику розкіш -
Впасти у відчай.
А потім жорстко
Взяти в руки волю.
Піти на кухню,
Заварити чай.

І все забути!
Ніби не бувало
Отого болю,
Що гризе тебе.
Поплакала,
А, може, поридала...
Та он крізь хмари -
Небо голубе!

І мовчки все.
Бо сказані слова
Уголос ким -
Реальність і сформують.
Всміхнулася.
Виходить - ще жива.
І світ навколо
І в мені існує.

05.04.13

…Йде сила дика і могуча.
Пильнуйте, козаки, чуби!
Загаєтесь – і виб’є буча
Вкраїну в пеклі боротьби.

Нехай встає супроти хоті
Ворожої козацька хіть!
Судилось недруга збороти –
Тож Кочубея не щадіть!

Єднайтеся, Мазепи діти!
Хто Кочубей той, козаки?
Щоб підлу суть його розкрити,
Читайте псевдо навпаки.

4 квітня 1994 року

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Станьмо поблизу хреста. Придивімся до тих останніх хвилин життя нашого Спасителя. То є ті страшні хвилини, мученицькі хвилини. Тіло роздирається на трьох цвяхах, голові докучає вінок з тернини, страшна спека сушить тіло Ісуса, кров засихає на тілі, гарячка мучить Його тіло. Ісус не може порухатися. І ось залишилося так мало. "Отче, відпусти їм, вони не знають, що роблять" - молиться Ісус до Отця Небесного за своїх розпинателів і одночасно прощає. Христе, то є найтяжче для кожного з нас - простити, забути, не пам'ятати. Кому Ти прощаєш? Тим, які плювали на Тебе, тим, які Тебе коронували, тим, які зневажали Тебе, які прибивали Тебе до хреста, які здирали з Тебе одяг. Ти їм прощаєш.
Часом є так і в нашому житті, що треба простити і ми повинні простити. Хоч тяжко простити тим, яким дали життя, яких виховали, а тепер вони за нас забули; простити тим, яким давали любов свого серця, а вони відплатили нам ненавистю; простити тим, яким давали хліб, а вони відплатилися невдякою; простити тим, яким довіряли, а вони відплатилися зрадою. Але треба пам'ятати і завжди себе потішати, що з Ісусом чинили ще гірше, ще тяжче, однак Він простив. А чи я не маю простити? Умираючий Ісусе, щиро просимо Тебе і благаємо: дай нам ту ласку, щоб ми вміли простити, як Ти простив усім тим, які Тебе зневажали.

Чекають всі, хто йшов за Ним услід.
Не вгамувався натовп – лайка, кпини.
Чорнішого ще дня не бачив світ,
Страшніших мук не відала людина.

Не чоловік – суцільний біль і щем,
На Нім живого місця не лишилось.
Гуркоче небо, блискавка - мечем,
І ніби завмирає світ… Звершилось!



***
Хіба не я, не ти, не кожен з нас -
Краплини у Христовій чаші болю?
Чому ж її і далі повсякчас
Поповнюєм, спокусам давши волю?

Коли душа в гріховній суєті,
Чи дóкори сумління непокоять?
Він і за нас молився на хресті:
«Прости їм, бо не відають, що коять.»?


>>
змісту циклу "Хресна дорога"

Осмути сивої сувій
я розмотаю знов
і прочитаю вирок свій:
скарати за любов!
А більше й ні за що карать,
повинну лити кров...
Готов я радо помирать
за першогріх – любов!

2009

У мелодрамах спільного життя
ти відіграв найважливіші ролі.
Ти найскладніші зламував паролі
душі моєї…Й я – уже не я...
Немає вже ні страху, ні тривоги,
нікуди звідсіля уже не йдеш.
Бо спільні в нас і погляди, й дороги,
і відчуття всіляких меж.
Ті вічні будні, той експрес-цейтнот
кудись везе, везе, не озираєсь.
Ти на шляху моїм – безцінний лот,
квиток до золотого раю.

в мирі нікому – ні щастя ні спóкою
путь на долоні рікою глибокою
лютою Летою блакитноокою
час уколисує роки морокою
морок мережить мрійлúвою мрякою
щастя і спокою в мирі – ніякого…
тужне життя озирається злякано
вжалене вижате жахом пожмакане
рвані розлоги розломи розколи
стіни муровані і частоколи
забагряніли вином видноколи
щастя і спокою в мирі – ніколи…
словом засоленим скрині начинені
мова причиною світу причинного
цілиться пращею в душі пропащі
щастя і спокою в мирі – нізащо…

Цілий тиждень вдома сварки.
Навіть майже війни.
От що значить влаштувати
в хаті диспут вільний.
Мова, звісно, про відпустку.
Де провести краще.
Тільки вибрать щось одне нам
спільно значно важче.
Діти хочуть десь в Європу,
в Прагу, до Парижу.
Жінка тільки в Крим, на море.
Я ж лише на лижі.
Вперлась рогом: - Я сказала,-
море, значить, море!
Я ж їй просто так не здамся:
- Хочу тільки в гори!
Син і доця вже стомились:
- Ми на все вже згодні
Ви самі тепер домовтесь,
Бажано сьогодні.
Врешті-решт до компромісу
Все ж дійшли вар’яти:
- Ми - на море, ти – із нами.
Лижі можеш взяти.

Сашкові каже мати ввечір: - Спати, хлопче, йди!
Спочатку ж, синку, ти гарненько іграшки склади.
Малий подумав мить якусь і враз кричить: «Ура!».
- Я знаю, мамо, як зробить. Нехай складає брат.
Матусю. Він збере їх швидше. Ти скажи Юрку.
А я той час якраз постою ліпше у кутку.

Десь поза часом, на межі,
де Бог і тиша віща,
леліє гілочка душі
майбутню бруньку вірша…

14.03.2013

Міські квартали печеним асфальтом
вкладались спати. Змучені таксі
роями “ланосів” спотворювали місто.
Сховавшись вдвох, хотілося присісти
та в душу глипали зрадливі ліхтарі.

Відлуння дня лапатої планети
відчуло тіло. Кава на столі
нічного закладу генделичного типу.
Таке шалене видалося літо
та липень віддано чекав їх у дворі.
2013р.

Ще у Москві великі кучугури,
Дерева чорні, ніби з-під золи.
На харківських деревах - шевелюри.
І проліски вже синьо одцвіли.

Я дуже сильно скучила за сонцем,
За щебетом пташиним у саду...
Дивлюся із московського віконця,
А подумки по Харкову іду.

Де мій старий Новий (о, назва!) побут,
Готується до вибуху весни,
До Великодніх свят, хоча добробут
Однаковий не скрізь... Із гущини

Садів зелених пахне свіже листя,
Маленька травка - голки в небеса!..
Москва - холодне і красиве місто.
Та серцю ближче харківська краса!
11.03.13

І промовив Господь: «Я справді бачив біду свого народу,
що в Єгипті, і почув його зойк перед його гнобителями,
бо пізнав я його болі. І я зійшов,
щоб визволити його з єгипетської руки,
та щоб вивести його з цього краю до краю доброго й широкого,
до краю, що тече молоком та медом...»
Друга Книга Мойсеєва:Вихід. 3:7-8

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

вірш видалено

*
Ідеї виникають непогані,
Та опиняються у Сема чи у Вані.
Учений , що в мундирі бульбу їсть,
Сидітиме повік на чемодані.
*
Писати вірші ( непогане хобі!)
Усюди добре, тільки не на лобі.
Отож , як щойно змога є, пиши , -
Поетові потрібен віршообіг.
*
Непогано багатому бути,
Світ вивчати із вікон каюти,
Бідняку зоставляючи шанс
Осягати його через утиск…

14.04.13.

Зима розтала непомітно,
і нить смарагдову пряде
весна - то сходи первоцвіту
руняться рясно день у день.

О, не моргнеш - у зелен-вітті
закучерявляться сади,
і заклечає землю цвітом
розкішне прядиво весни…