Така тоненька та струна жалю...
Я не наважуюсь торкатися до неї.
І тільки серцем про любов молю,
Щоб доблагатись до душі твоєї.

Я намагаюся розбовкати життя,
Додати сенсу до його тривалості,
Щоб не зрівняти присмак зі сміттям,
Не розмінятись на дрібниці й капості.

Позичу сповна у природи кольорів,
Щоб веселковою була моя надія,
Щоб розчулити сяйво ліхтарів-
У заметіль здійсниться моя мрія!

Сніжинки віхоряться у танку,
Побрались у казкові хороводи.
От тільки-но ніяк я не збагну:
А звідки оті чари у природи?

Я переконуюсь щоденно у красі
Первинного незайманого дива...
Поранку щедро мию ноги у росі,
Дощем вмиваюсь, коли зійде злива.

Погода, навіть, не обтяжує мене,
Хоча бувають прикрощі природи...
Негода сподівань не перетне:
Бо я-таки дістанусь з нею згоди!

Це був просто звичайний знак,
i таких у життi багато-
можеш поруч пройти нiяк,
можеш з нього зробити свято.
Можеш пломеню цих очей
ти помiтити не схотiти,
iншим разом... Але на цей
я дозволив собi згорiти!
Ти попала в моe життя,
там до тебе було чимало.
Вчасно потяг тебе притяг-
так би, мабуть, проблем не мала б-
цих емоцiй та почуттiв,
не дають що спокiйно жити.
Ти пробач, але я не хтiв
заважати СОБI любити.
I у скелях пекельних гiр,
у прозорих струмкiв пiдгрунтi,
я напружував слАбкий зiр
у вечiрнiй червонiй рутi.
Там шукав лише погляд твiй,
на кiнець- хоч його останки,-
адже тiльки в водi живiй,
як архiв-вечори i ранки-
всi до одного, де удвох
ми долаємо полонини...
Де усмiхнено пише Бог
кращу, нову Судьбу людини.

Навчи мене, Боже, моїм винуватцям
Прощати. Довіритись істині Слова.
І душу зверни до високої праці, -
Хвалінням Давида і роздумам Йова.

В багні грошолюбства не дай потонути,
Навіки упасти зі чванством у змові .
Навчи мене, Господи, задуми люті
Топити в безмежній Христовій любові.

Життя проминає немислимо швидко,
Політ обривають ненависті ями.
Навчи мене жити духовно , Владико,
Зоставити світові серце на пам'ять.

02.03.13

Теряем лучших из друзей-
И ничего нельзя поделать:
Их поглощает "Колизей",
"Нирвана"-бездна без предела!

Любовь, разбитую на части,
Мне предлагают каждый день,
Без обязательств и участья-
От "пустозвонов" "дребедень".

Их спектр довольно эпохальный,
Мотив под лозунгом:"АКТИВ",
Шанс: виртуозно-виртуальный.
Ну,вообщем,-местный примитив.

А где ж ЛЮБОВЬ? Куда изчезла?
Где святость СЕРДЦА и ДУШИ?
Где сила спаянного ЖЕЗЛА?
Нужны ли чувствам ТОРГАШИ?

Эй,ЛЮДИ!Хватит притворяться!
Начало всех начал- ЛЮБОВЬ!!!
Пора серьезно обновляться,
Да так, чтоб закипела кровь!

Чтоб чувство это без предела
Нам жить и строить помогало!
Чтобы душа от счастья пела,
А не о помощи взывала!!!

Бентежне дійство –
бенефіс життя:
ні грама гриму,
в обладунках долі.
Софіти.
Тінь сахнеться од лиця.
– Ну?! З чим прийшла
до головної ролі?

Про все промовчиш.
Викладеш, як є.
У вузликах:
земне і небуденне.
Допоки серце мрію
впізнає.
Допоки тане в небі
нота_Бене…

01.03.2013

Одного разу я помру...
І ти залишишся один.
Я манекен свій приберу
із пам'яті брудних вітрин.

На жовтих аркушах світлин -
не жовтизна, а надмір сонця.
І ти залишишся одним,
я - однією, тільки з сотні.

Хто наші малював шляхи,
важливе сплутав з другорядним.
А ти один, один такий -
чи порядковий, чи порядний...

2013

Закотилось сонечко за горбочок,
Спить, згорнувшись котиком у клубочок.
Квіточка до квіточки прихилилась,
Бо на землю ніченька опустилась.

Спи – засни, синочку, мій дорогенький,
Закрий свої оченьки, мій маленький.
Ходить сон давно уже коло хати;
Хоче мого хлопчика колихати.

Я сама синочка заколихаю,
Гарну колисаночку заспіваю.
Про жучка зеленого за садочком,
Що заснув у нірочці під листочком.

В небі посміхаються ясні зорі,
Вже поснули рибки у синім морі.
Вітер причаївся десь там у лісі,
Сплять сірі горобчики в нашій стрісі.

Закотилось сонечко за горбочок,
Вже й заснув малесенький мій синочок…

Свято Зелене
Лине до мене.
Вітром колишеться знов лепеха.
Небо і зорі,
Ріки прозорі –
Всі торжествують світлого дня.
Гляну в віконце:
Всміхнене сонце.
Радісно серце в грудях співа.
Я веселюся,
Щиро сміюся.
Піснею лину в цей дивокрай.

6 червня 2012 року

Вітер колише тополю,
Листя ганяє по полю.
В вирій летять журавлі.
Смуток блука по землі.
Стелиться жовта травичка,
З неба спадає водичка.
Райдуга ніжно палає,
Душу мені звеселяє.

7 червня 2012 року

Мені дорога білим світлом стелиця
Й за мною зовсім не лиша слідів
Метелики дзеркальні в душу туляться
За ними, чудернацькі туші із морів
І на якійсь незнанній мові, в голові пісні
Гучніше дум моїх лунають
За обрієм, у гору, йдуть дощі рясні
З калюж медових, райдугу плекають.
Яскраво світять зорі, а за ними сонце
Я по собі лишаю смішні тіні
Нема будинку є лише віконця
Палають скопи соняшні на сіні.
Ми бачили як плачуть хмари бурі
Ми ловимо чуття вселленских сфер
Ми непорушно стоїмо на старім мурі
Й руками ловимо пречудливих химер.


2012

І на палубі була пані –
І на морі вір омані,
І нагоді, і догані;
І на південь – не дві пані,
І навчені – і не чвані;
І на ліс – усі лані;
І на балакуху – калабані,
І на втіхи тихі – твані;
І нар граніт, і нар грані,
І нарзан Назрані.

Дороги від Землі до Неба,
Дороги навколо Землі,
Дороги, де знаходять себе,
Де правлять радісні думки, –

Ведуть, спрямовують, підносять
До невимовної Краси,
Висвітлюють в Людині Бога,
Єднають наші «Я» у «МИ».

13.02.2013

Розмови скрипок і смичків,
Одне з одним, і з цілим Світом.
Розмови нот і почуттів
Складаються в Красу прожиту.

У нескінченності Часів
Відлунює звучання істин.
Відчуте Сутністю, без слів,
Окрилює пізнання Світла.

Крізь спілкування чистоти
І ніжності в серцях і Душах,
Гармонія Свідомості
І Всесвіту живе у звуках.

26.02.2013

Палала ніч гарячим оксамитом,
Літали в снах рожеві журавлі.
Багряний кінь оглушливим копитом
Відбив підкову на небеснім тлі.
Над подушками хмарами клубочив
Застиглий відчай виплаканих віч.
Судомний біль, занудливо-пекучий,
Поглинула м'яка, як вата ніч.
На дні душі ще жевріла надія
І мати довго віри не йняла,
Що морок цей ніщо вже не розвіє,
Що ніч оця останньою була.
І запеклися губи на півслові,
І тихий зойк розкраяв німоту.
В своїй навстіж розкриленій любові
Пізнала мати істину просту.
Її дитя сіпнулося до неї,
Відчувши там рятунок і життя.
А десь цвіли - вогнем цвіли лілеї
І хтось одну пелюсточку відтяв.
І впала ніч. І покотились зорі.
І був початок мічений кінцем,
Що промайнув у піднебеснім морі
Дитячим упокоєним лицем...

В її поставі грація велична –
Вона обличчям в небеса здіймалась.
Коли ж повіки спущені незвично,
Вона іще чарівнішою стала,
В ній тиха скромність з величчю змішались.
Дивилася на землю, звідки родом –
Думки про смертність в голові зринали,
Що всі ми в землю маємо відходить.
Як гляне ввись – низьке зневажить згодом,
Злітати думкою у хмари буде,
Забуде землю згиджену відтоді,
Що змішує усе святе із брудом.
Поглянь лише зі скромністю на мене,
Вона тебе звеличить достеменно.

Хоч, наче вітер, час розвіяв,
І десь за обрії відніс, -
Тепло згасаючої мрії
Та сподівань пожовклий стіс, -
Не зупинилася безкрая
Видіння болісного мить
Всього, що пам'ять зберігає,
А час ніяк не зачерствить.
І, певно, смуток цей не марний,
Якщо в приниженні прозрінь
Мені здається досі гарним
Життя мінливе, ніби тінь...
01.03.13

День весняний цей святковий
Завітав нині до нас,
Тож дозвольте привітати,
Рідна матінко і Вас.

Будьте Ви завжди веселі
І щасливі,і вродливі,
А здоров'ячко хай Вас
Не залише ні на час.

Восьме березня - це свято,
Свято наших рідних мам,
Тож дарую я, рідненька,
Перший пролiсок і Вам.

Хай цей пролісок, миленька,
Зігріває Вам серденько,
І всі квіти весняні
Я дарую від душі.

2011 р.

Мово моя солов'їна,
Окраса народу мого,
Як пісня дзвінка й мелодійна,
Молитва єдина й свята,
Окраса усього живого
Велика,могутня й жива,
Адже це мова моя.

2009 р.

У садочку на горбочку
Зайчик морквочку гризе,
А ведмедик біля нього
Лапков мід собі бере.

Хоче зайчик трохи меду,
А ведмедик не дає,
Взяв бочівочку у лапки
Тай кудись собі бреде.

Сів собі він біля лісу
Тай навколо озира,
Глянь,а зайчик у садочку
Свою моркву догриза.

І прибіг він у садочок,
Сів він з другом на пеньочок
І веселі,і щасливі
Разом пісеньку співа.

2005 р.

Вже на небі місяць ясний
І зорі сіяють,
Вже в селі моєму ріднім
Люди засинають.

Засинає ліс зелений
І сади квітучі,
Засинає тихо річка
І поля пахучі.

Тільки чути - соловейко
Пісню десь співає,
Про розлуку й про кохання,
Якого немає.

Солов'їна ніжна пісня,
Немов душу й серце крає
І під звуки ті чарівні
Все село відпочиває.

І вже скоро згаснуть зорі
Й ранок в гості завітає
І на все село Вкраїнське
Природи музика заграє.

2010 р.

дерла, перла - на дерть** стерла,
пухкими перинами дооколо стеле…
*
Покинув, мов порожний келих,
в розкішнім ложі невеселу…
білу стелю розглядати…
*
ти думаєш: уже не вибирати -
все станеться само, не вийти з кола,
кабанчики порохкують довкола…
і… знаєш все, що маєш знати.
*
ілюзії – реальність, життя і смерть
в її житті змололися на дерть…
лишилася… віч-на-віч там, де пусто,
а гола правда доторкнула голих пліч…
і Фіолетта, не молившись наніч…
               пішла у дім розпусти.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)
            Концепція Фіолетти

    Розглядаючи варіанти, зупинився на «змололося на дерть – борошно грубого млива для годівлі тварин». Це є проза.

            Спрощена кольорова схема

    Коли відтінок наповнив простір, то основні (червоний-синій) стали відтінками? Так, в межах квадрата, форму якого набирає тієї ж миті цей простір, очевидно, відтінками відтінку…Ситуація ускладнюється до стану абсурду (реальності). Фіолетовий фрагмент, той, що червоніший, стає червоним (основним), а той, в якому більше синього – синім… В ситуації, коли «новий синій» опиняється у фіолетовому, ще синішому, фрагмент(«новий синій» ) робиться червоним…
    Але, зрештою, якщо цьому простору хоч на мить задати форму прямокутника (глянути вліво, право, вверх, вниз кольорового спектру) - однак сірим!
не 2012

Під м’якесеньким листочком,
Між трави і квіточок,
Недалеко від струмочка
Жив маленький слимачок.
Він дивився на кульбабку,
Що росла неподалік:
« От якби ж то крильця й лапки,
То б у мандри з нею втік».
Але поки є на спинці
Слимачка просторий дім,
Парашутики з чужини
Почекає він у нім.
2012

У час, коли тролейбуси в депо
Вертають запізнілими човнами,
І шлюзи опускаються за нами,
Впускаючи прибульцями у порт,

Твоя рука – усе, як ти хотів, –
Шукає колій між знайомих ліній,
На іскри перетворюючи іній
Обледенілих плутаних дротів.

Ця жінка, що у ліжка на краю
Тримає спину, наче над проваллям, –
Держи її, держи її подалі
Від мороку, що має за свою

Її пустельну шкіру. А, між тим,
Коли вона сповзатиме у вилом
Така легка, що втримати несила –
Пусти її пір’їнкою, пусти...

а ти не знав а ти чогось не знав
тобі дощами ткали білі хмари
сто літ і зим
лише коли весна
відтала стежка вірою рясна
щоби світити виходи з тартару

і ти пішов і бовтав ручаї
і слово первоцвітом проростивши
ти вітер пив і хліб небесний їв
птахами сходили у світ уста твої
і досі ти не знав такої тиші

Буяє пісні рідної краса:
її душа і сяйна, і полинна …
А у пісенно-чистих небесах
уже од літ «Журавки» голос лине.

Неспокій серця, поклик висоти
відлунює у «журавлинім» кличі.
І клин журавок, що провадиш ти,
так мелодійно в унісон курличе.

Журавочко, журавонько, жура…
Уперті крила багнуть піднебесся .
Бадьористо підморгує Гарай*:
«Ще не одною піснею озвешся!»

Та не в одну іще з дитячих душ
засієш зерна нотних варіацій,
і принесуть букетики бриндуш
із дякою вже зрілі вихованці.

Зачати пісню – осявання дар:
душа твоя – натхненний композитор.
Тобі Господь творити іскру дав -
без пісні аж ніяк не годна жити.

Нехай діапазон вокальних меж
не подивує жодна теситура,
а бенефісів зоряний кортеж
і у гастрольних утопає турах.

Веселкою хай сяє кожен день
і сірість перемелює у жорнах,
хай пісня до нових висот веде,
ну, а літа - нехай звучать мажорно!

01.03.2013

Все в піднесеному стані,
Пташка рветься у політ
І співає на паркані
Пісню березневий кіт.

Що тепло уже за гаєм,
Що на річці скресне лід,
Йде весна - про це співає
В пісні березневий кіт.

Мають люди думку грішну:
Це лише котячий флірт,
Що, мовляв, так кличе кішку
Хитрий березневий кіт.

Кішку - це само собою,
Та її, хай знає світ,
Милуватися весною
Кличе березневий кіт.

З поля хмільного, яру крутого
Линула пісня вітрів,
Про козаченька та й молодого,
Як він свою смерть зустрів.

Били гармати, коні летіли,
Дико шаліла війна,
І у козаче молоде тіло
Вп’ялася шабля стальна.


Випав з комоня, став на коліна,
Руки підніс до небес,
Прощай дівчино і Україно,
Уся родинонько теж.

А побратими взяли на руки
Та й понад річку стрімку,
Хвильок блакитних гамірні звуки
Стишили біль козаку.


Верби гойдали віття зелене,
Тьохкав в гаю соловей…
- Ой чи ти вийдеш , мила, за мене, -
Витекло кров’ю з грудей.

З поля хмільного, яру крутого
Линула пісня вітрів,
Про козаченька та й молодого,
Як він свою смерть зустрів.

Дві краплини щастя на долоні,

Сонцем посміхається весна.

Піснею відлунює у скронях,

Тиша, мов смарагд, в твоїх руках.



Білі перли у зелених луках,

Підіймають в небо сірий лід,

Жовті мрії, всупереч розлукам,

Понесуть тепло в густу блакить.



Серце задзвенить стрімким струмочком,

Джерельцем, що грає пісні влад.

Промінь бавиться новим листочком,

І чекає ночі зорепад.
2013

Тебе кохати завжди буду
І я ніколи не забуду
Твій голос ніжний і простий.
І ті слова: привітні й ніжні,
Ласкаві,теплі й безнадійні,
Які для мене кажеш ти.
Усе мов сон! Неначе казка!
І я у казці тій буваю,
Коли з тобою розмовляю,
Про тебе думаю й скучаю,
Бо ж щиро так тебе кохаю.
Але кохання тільки казка
Й чарівний сон,який минає
Сьогодні - є, завтра - немає.

2011 р.

Хаски – собаки
з блакитним поглядом,
нащадки вовків.
Дикою силою неприборканою
тягнуть в упряжці нарти.
Тільки – некеровані
хаски...

Доля моя – хаска з поглядом
диким і земним,
мудрим і по-вовчому справедливим,
тягне мене
крізь морози,
сніги і кригу...

і
бракне повітря
і
забиває крижаними колючками очі,
і
терпнуть руки, ноги,
а душа стає
вітром,
свистом у вухах,
небом,
яке сяє в очах у хаски...

Мабуть, саме за цим небом
послав мене Господь
на землю
жити життя оце
дивне, красиве і некероване?..

Осінній день і шелест листя,
Дарують барви чарівні,
Чаклунка осінь в золотім намисті,
Нам дарить звуки голосні.

Чаклунко осінь,почекай ще трішки,
Ти маниш співами мене,
Не втомилися твої ще ніжки,
Так сильно люблю,осінь,я тебе.

В осінню днину,ту красиву й гожу,
Ти маниш нас чаклунко у ліси
Хотіла б бути я на тебе схожа,
Та не усім дано твоєї красоти.

Твою красу люблю я ще з дитинства,
Ту ніжну пісню юного життя,
І ту колиску,тиху материнську,
Чаклунко осінь,люблю тебе я.

2010 р.

Сонет

Вночі замерзла кам’яна криниця,
До дна дістала зимова нуда!
Немає зовсім руху, а шкода,
Бо зверху тільки зранку сніг іскриться.
Та марно, бо під ним же струмениться
Живуща, синя, збурена вода.
Чекай! І прийде воля молода!
Джерельний хор на світло вирветься з темниці.

Приклав я цього символа собі,
Схилившись у нерівній боротьбі,
І відгадав природи кожне слово.
Як – промовчу, бо кожний з нас – поет.
Самі розсійте давній змрок прамови,
Тоді душа повік не спинить лет!

 Мій...

Мій Фатум чиновничого Граду…
Мій Хрест пеленгований цим Фото...
Мій Дух в імені Величнім --Тато
Зі мною рідні, Ти ж бачиш, Отче?!
Мій Пан Всеурочисто Присутній...
Мій Страх неопізнаний на Страту...
Мій Шлях розподілений Майбутнім --
Тримай мене подовше, Тату!

Побіля Києва, в мережі маячні
Чи, може… просто, у кав'ярні --"Чвари"…
Між ранню й вечором, і навіть уночі --
Семи вітрам себе віддав би даром

Побіля Києва, в мережі соцмереж
Нас - восьмеро, чобіття не настарчиш.
Сигара, попільничка і фруктовий фреш.
І Березень. Всього не передбачиш…
01.03.2013.

Посохло навкруг,
Погнило усе.
В людськім забутті,
Лише неживе.

І вітер свистить
Та снігом мете,
А ворон кричить
Життя пропаде!

Не вмієм ми всі
Його берегти,
Ім'я "вигнанці"
Нам вічно нести.

2011р.

Ще не весна - лише найперші промені,
Ще не любов - а перший дотик рук,
Передчуття тепла крізь холод споминів
І віра в щастя, попри біль розлук.
Ще холоди незламні і не зломлені,
А вечори порожні й нічиї,
Та до весни лишилось кілька променів
І ми у парі стрінемо її.

На порозі весна
І мені по цимбалах,
Що снігів сивина
Та й на землю упала.

Іскряний круговій
Я спиняти не стану:
Сам у люті своїй
Незабаром розтане.

Снігова німота...
Кілька днів - і заплаче.
Захололи уста,
Але ж серце - гаряче.

28 лютого 2013

весна і більше нічого
а чого тобі треба ще?
зустріти любов за рогом?
цілуватися під дощем?

роки як брили гранітні
і сюжет цей давно дотлів
летять птахи перелітні
додому з далеких країв

їм не сестра й не чужинка
а просто знайома одна
що на сусідній хмарині
не знати куди проплива

Твої порцелянові лялечки, під склом похололі метелики.
Засохлі рослини у вазочках, неонові зорі під стелею.
Коти твої сонні, кастровані. Блокноти, розписані планами.
Розмови з чужими дозовані – не варто ділитися ранами…

Стабільна твоя економіка. Стерильна твоя анатомія.
І тільки від личка ще юного вже віє всесвітньою втомою.
І тільки всі звички неправильні тобою із коренем вирвані.
Ти кажеш: «Так хочу любові я». Ти кажеш: «Я хочу, повір мені…»

І от він приносить всі довідки і небом завірені дозволи.
А ти все ж присвоюєш домен і… не відмовляєш у доступі.
І ти запускаєш на мить якусь у води свого несвідомого.
І Блока цитуєш у пристрасті, і всує гукаєш ім’я Його.

А вранці він знову, як всі вони, іде, не зізнавшись у вірності.
Він, певно, подзвонить у п’ятницю. Він той, хто не зраджує цінності…
Твої порцелянові лялечки. В кімнаті ні Бога, ні безладу.
І серденько сховане наглухо в підвалах життєвого досвіду.
2013©

Буває, я від радості свічусь уся,
Буває - в смутку захолоне серце,
Причини на усе бува нема.
Душа - казково-чарівне озерце.

То защемить від спогадів моїх,
Зажуриться – коли прийдеться.
Подякую я за усе душі своїй,
Хоч з нею клопітно мені живеться.

1998р.

Нива мені: нема вин;
Жура мені: нема руж;
Зола мені: нема лоз;
Липа мені: нема пил;
Зима мені: нема миз;
Мара мені: нема рам;
Мета мені: нема тем;
Кума мені: нема мук;
Варта мені: нема трав;
Віспа мені: нема псів;
Вереда мені: нема дерев;
Догана мені: нема нагод;
Тупа мені: нема пут;
Лиса мені: нема сил;
А ласа мені: нема сала;
А мука мені: нема кума;
А буда мені: нема дуба;
А буза мені: нема зуба;
А так савана мені: нема на вас ката!

Перед повінню

Вигодинилась погода,
Поглядає на весну.
Я чекаю, що природа
Вся прокинеться від сну.
Під пташиний крик нестримний,
Давши хвилям вільний хід,
Враз підніме батько Німан
На хребті могутній лід.
Задзвенять, застогнуть криги,
І вируюча вода
Сніг, розмоклий в час відлиги,
Змиє з лугу без труда.
Тож розлийся, повноводий,
В чистім полі та гаю,
Повінню краси й свободи
Душу надихни мою.

1.

з лебединої пісні
ніч
бо останні акорди
ні
а за ними
ні ні
ні так
простота
пустота
ніяк

2.

згодували думки
губам
відкоркованих вин
бедлам
ворушили
мов попіл
хміль
догорала
етерна міль
в тиші вивихах
і тертях
після вибуху
почуття

3.

у конечності
втрати сил
дві умовності
що без крил
розпліталися
і плелись
переймалися
що колись
сон сидітиме
на ножах
дні синітимуть
в паранджах

дві умовності
у золі
неприручений
в них політ
птахи з кулею
у крилі
придавалися
мов землі
майже сивому
завікну
присягалися
що збагнуть
що приносило
їм весну
що вдавалося
що не в такт
чи давалося
просто так

4.

море з мушлі
для неї він
колір утлий
мотельних стін
запах рідний
солоний смак
очі мідні
у них зима

5.

спи кохана
цей рай
з піску
хай нірвана
на волоску
світ гойдає
а з ним
і нас
хай ковтає
безхвилля
час
глипне ранком
з вікна
весна

він розтане
а в нім
вона

28 Лютого, 2013

Коли були ми юно-молоді
й ходили, ще не взявшися за руки,
поезію спивали ми тоді
у сецесійних чарах без принуки!..

Як високо сягав тоді політ,
які у серці розгортались крила,
коли на мить завмер «вождя» болід
без постамента, на шнурку без мила –

студентська осінь, тепла й золота,
і мітингове надрізноголосся…
Щоранку: "Слава!" (страйки замість пар),
а далі: "Кава?" – що кому вдалося…

Вечірній Львів. Задимлений «Нектар»,
морозиво, духмяна філіжанка
одна на двох… А що ж тепер той бар?
Піцерія! О, примха-забаганка

у ті часи... То ж нині «Челентано» -
одна на двох… І дрібка ностальгії…
І тет-а-тет… І погляду світанок…
І -надцять літ – як мить!.. Душа зоріє…

2010 (2013)

Кипит февраль на углях января,
заваривает в марта предвкушеньи
из солнца чай. Расплавилась земля.
И жарко спать, и просыпаться лень ей.

Лёд задышал, вдруг обнаружив ноздри.
Лучи щекочут губы берегам.
Скрипит зима, реке всё строит козни.
Но запах солнца проникает в храм

души реки. Он будоражит нервы.
И кажется – весной взорваться рад
храм ледяной… А на ладонях первый
сок марта – сердца вызревший гранат.

2011

Чи то Роза, чи то Клара
свято* вимріли у парі –
шанувати раз на рік
жіночок о цій порі.

Я собі міркую так
(у святАх я не мастак):
то не мудро, щоб довіку
раз у рік любити жінку.

А весною – й поготів –
не жалій чарівних слів,
свят якихось не чекай,
а - кохай, кохай, кохай!

28.02.2013

* 8-е Березня

Коли вже відстріляли всі Амури,
Коли розтанув лід у спраглім серці,
Весни тепло невпинно огортає,
Душа ж радіє сонцю і сміється.

Струмки дзюркочуть, миючи доріжки,
Із снігом сходить зимова печаль,
Пташки виспівують, насвистує і вітер,
З дерев знімаючи сонливості вуаль.

Життя навкруг вирує і рутинить,
Неначе рій емоцій, почуттів
Після зимівлі вирвався на волю
І невгамовно в нього залетів.

Весняно пахне у повітрі,
Зі сну прокинулась земля,
Весна несе всім із собою
Кохання щастя і добра.

Останній день зими 2013 року

Може, все ще не так погано,
Може, шанс в України є,
Якщо десь у далекім Луганську
Хтось читає слово твоє,

Терикони й поля єднає,
Кримські гори і болота…
Я ті губи благословляю,
Що цілують Вкраїну в уста!

В тебе також є шанс, і, може,
Як свіча твоя догорить,
Губи віку віршам продовжать,
Відщипнувши вічності мить.

8 червня 2011 року

Нам долею дарована земля,

Оспівана поетами в віках,

Країна, що прекрасна мов зоря,

Перлина в пишних золотих вінках.



Тут квітнуть трави і шумлять гаї.

Тут ріки кришталеві чистоти.

Поля безкраї, небо й солов’ї

Під місячним корабликом святим.



Це мова в розсипах забутих слів,

Що у серцях будила зір вогонь.

Це клич ключів осінніх журавлів.

Це квітка із розгорнутих долонь.



Зоріє ясно в тих, хто вірить їй,

Хто доєднав себе в цей дивний світ,

Хто бачить в небі сміх її дзвінкий

І відчуває крил її політ.
2013

Не відаючи неба голубого
Без натяку на згубний буревій,
Душа бреде паломницьки-убого
У далечі задимлених надій.

Росою причастившись на світанні,
Молитвою утерши світу край,
Вгрузаючи між попелу і твані,
Бреде душа у свій незнаний рай...
(10.02.13)