Полишити невдячне «донкіхотство»?
Не меле млива млин пустопорожній –
не має крил, надщерблене і жорно,
питлівки не знайти - там сажа чорна…

… «Безрозі»* нащо ямби-марципани?
Невдячну – убирати в сяйво-перли?..
То ж виправлять горбатого зостане
лиш «заклад лікувальний» пані Смерти…

Народна мудрість – «моя хата скраю»?
"печальний образ" - висміяно досі –
щоразу на ті ж «грАблі» наступають
й отримують: по лобі та по носі…

Та поки є на світі «донкіхоти» -
то умлівають на балконах «дульсінеї»,
складають у пісні слова і ноти…
(А «те» - у саж, до сутності своєї…)

02-03.03.2013

Сонет

(Офірую О. Погодіну)

Un sonnet sans defaut
Vant seul un long poeme
Boileau*

В Єгипетських пісках, в сухій землі,
Над хвилями синіючого Нілу,
Тисячоліття височить могила,
Знайшли в горшку там зернятка малі.

Вони були засохлі, не гнилі,
І все ж таки їх життєдайна сила
Прокинулась і вмить заколосила
Хліба весною щедро на ріллі.

Це символ, краю, твій богоугодний!
Пробуджений нарешті дух народний,
Я вірую, безплідно не засне, –
А хлине, завирує, мов криниця,
Яка могутньо води пожене
З глибоких надр, під сонцем заіскриться.

Ти дав ім життя, вони катет для тебе,
я читаю про них, вони приклад для мене,
Темна Вежа, мутанти, Едді Дін і Сюзана,
ти на віки із ними, житиме память про Кінга.

Поле, троянди, дружба і зрада,
Їхнє життя для нас лиш балада,
Балада у прозі, де житимеш ти,
Дорогу до Вежі поможи віднайти.

Світ зрушив з місця, немає кохання,
Панує тут зрада,
Але Роланд не забув лице свого батька,
Він не загубить свого револьвера.

Ця зима забрала мої сили,
Жорстокі люди, все чудове в мені убили,
Але я вище них, я їм пробачу,
І їм на зло я віднайду свою удачу.

Мене поховали, а я ж ще живий.
І я плювати завтра буду на цей світ зрадливий,
Я маю мету, і до неї дійду,
А ви складете про мене легенду.

2013

Йдуть до мене дощі краплями,
Проливаються чистими зливами.
Віють вітри до мене подихом,
Повним пахощів, повним свіжості.

Сонце лине до мене Всесвітом –
І близьким, і далеким простором.
І співають птахи пронизливо,
У Любов свій щебіт сплітаючи.

Я люблю все, що є навколо
І все те, чим себе наповнила,
Тих, кого привернула долею,
Й – з ким тепер іще не зустрілася.

І Душею я усвідомила,
Що Любов – то є Вічна Істина,
І – що я у Любові зрощена
І промінням Сонця охрещена.

08.07.2011

Струмки хлюпочуть
І небо висне,
Вітри запекло
Жахають свистом.
Похмурі ранки,
Нудні обличчя,
Байдужість стогне
В обіймах звичних.
Замерзли в серці
Бруньки надії,
Весняне сонце
Їх не зігріє.
В очах скресає
Наївна крига.
Сльоза стікає -
Це не відлига.
Струмки хлюпочуть
І дума сниться:
Душа в калюжі
Висить на нитці.
Згори грязюку
Відображає
Пречисте небо
Життя минає...
2013
ужгород
© Ольга Качмар
Роздрукувати твір
Текст вивірено і опубліковано автором

Ми з тобою полинем у вирій,
Ми з тобою підем навмання,
Ми з тобою будемо разом –
Якщо Доля у нас одна.

Будуть пісні для нас солов’їти,
І живою буде вода,
І Земля буде квітами вкрита –
Якщо Доля у нас одна.

Нас с тобою вестиме Небо,
Стороною обійде біда,
Пролетять над нами лелеки,
Якщо Доля у нас одна.

Ми відчуємо інші Душі,
Зрозуміємо сенс Життя,
Нашу спільність ніщо не порушить –
Якщо Доля у нас одна.

17.06.2011

Він жив самотній, в самотньому житті,
Жив мріями, і плани на майбутнє малював в уяві
але малюнки ті цілком розмиті,
І всі діяння його мляві.

І кожна ніч для нього,
Нова мрія,
І так минали день за днем його життя дурного,
За все життя жила в ньому надія.

Він мріяв, і нічого не робив,
І Лише на кінець життя прийшло прозріння,
Він захотів піднятися, але вже занадто пізно, він сили у собі убив,
Пройшло життя, померла мрія.

2013

Більше сонячних днів.
І весняних вітрів.
Я на них так чекаю, мій Пане.

А ще радісний спів.
Гладь зелених ланів.
І цей холод у серці відтане.

***
На сьогодні це все.
А як далі …
Ну хто про це знає.



03.03.13.

гаплик

Ось воно – розпогоджене чулістю слово!
Тихо линуть до нього на сповідь думки.
Слово… Ніжна струна і дзвінкова основа,
та, що пташкою в небо злітає з руки.

Я із ним побраталася – вірте-не-вірте.
Йду, мандруючи світом, тепер не всліпу.
Я сплітаю слова у віночки та вірші,
на печаль і журу накладаю табу.

Пригортаюся серцем, немов до малечі,
коли ніч заколисує землю у сни.
Зустрічаю весною світанки лелечі,
розпускаюся в бруньочці кожній весни.

Слово різне буває: до щему, до болю
листопадом осіннім жовтаво кружля.
Довгим шлейфом вінчає сліди за собою,
бездоріжжям грузьким, доки вийде на шлях.

Слово чути і бачити серце навчило:
доброти і любові без краю і меж,
стало піснею в грудях, руками, очима,
пити ночі вино з рогу місяця теж.

Оберегом стоїть на життєвім порозі
і не варті нічого всі мантри чужі.
В мить останню, як ляжу в життєві покоси,
слово рідне, торкнися моєї душі.

Шелестять на стінах тіні вечора,
Сад крадеться листям до вікна.
У моїй кімнаті, стилю печворка,
Наді мною схилена вона.

-Знову жар? Її температурить? –
Чую мамин голос в напівсні.
Батько лиш суворо брови хмурить:
-Як це так - хворіти навесні?

- Мамо, я не хвора - а закохана, -
Вирвалось зітхання із грудей.
Враз над ліжком мати, мов сполохана:
-Що ти, доню, не ганьби людей!

Рано дітям ще когось кохати.
Лиш любити брата і батьків.
Що ти про кохання можеш знати?
Хто тобі дурниць таких наплів?

- Він, - сказала тихо й громом вразила,-
Мій найкращий…- й зблідла, мов свіча.
- Ти, ледащо, нас батьків образила,
Дурнувате і смішне дівча!

Батько розізлився не на жарти:
І кричав, й погрожував усім.
Що оця дівуля кари варта,
Не дає спокійно жити їм.

А дівча оте за мить схопилося –
Простирадла-крила до землі.
Мати тільки вслід перехрестилася,
Її донька пташка у вікні.

Пір’я быле спиле по кімнаті,
Б’є крильми, бажає до небес.
Плаче мати, ой,як плаче мати.
Бо в дворі завив погано пес.



-Прилечу, - щебече біла пташка,-
-Травень цей навіки полонив.
В яблунях, черешнях і ромашках,
У роздоллі лук зелених й нив.

Він найкращий, він усім найкращий.
Простір білим крилам, щоб без меж.
Не була ніколи я ледащо,
Не згубила чистоти я теж.

Простір, крила, волю подаруйте.
Не губіть таланти у дітей.
Бо такі пташини ще бувають
І літають серед нас, людей.

Дружино й донечко мої!
Оце сиджу собі й мудрую:
Що ж вам – банкрут – я подарую?

Обід святковий для сім’ї
З достатку залишків зварю я:
Цар-борщ, калиновий узвар,
Розсипчасту пшоняну кашу
Або ж гречану…
В хату нашу
Загляне сонце – Божий дар –
Наллє проміння повну чашу!

І що нам треба ще?
Все є:
Повітря березнева брага,
Душевна тиха рівновага
І світобачення своє,
А ще життя потрійна спрага…

Дружино й донечко…



2001

Я прожив серед книг,
Мені краще із ними було,
Ніж з людьми,
Хоч людей
Я також не цурався ніколи.
Мудре слово мене,
Ще сліпого,
За руку вело
Через нетрі облудні
Радянської хитрої школи.
Я живу серед книг,
Хоч на люди виходжу щодня,
Мудре слово мене
Через багна
Виводить до тверді,
На могилу-курган,
Де лежать весь мій рід і рідня,
Перекреслені смертю
І в книжному слові –
Безсмертні!


1996

Жінки по чарці хилять.
Лишень я
Тверезий до огиди…
– Гей, Іване,
Ну як тобі оце не айяя
На всіх справляти враження погане?!
Ти звівся нанівець по тих містах
І від села навіки відірвався,
І з вигляду старий не по літах –
З наукою, видать, перестарався…

– Мені, дівчата, соромно, їй-пра,
Що я не п’ю, – кажу. – Але ж боюся,
Що вам не буде зиску і добра,
Коли я з вами згарячу нап’юся;
Я ж замордую віршами тоді
Компанію веселу – буде гірше,
Ніж на похмілля! Отакій біді
Воріт не відіпру занудним віршем…

Посміймося, ровесниці мої,
Одне з другого – в юності ж сміялись
Так весело, що навіть солов’ї
Від наших жартів сміхом заливались!

О, де та юність?!
Без вина хмільна,
Весна гуляла;
Вечорів спокуса…

Недарма ж сивина така сумна
Біліє у моїх козацьких вусах;
Недарма ж однокласницям своїм
Соромлюся я лірику читати,
Боюся ненароком
Сивим
Їм
Щось прикре,
Призабуте,
Нагадати…

…Кружляє чарка.
І в старім саду
Бадьорим солов’ям немає впину.
І я,
Сумний і сивий,
Молоду,
Свою, найкращу в світі,
Катерину
Оплакую в саду…

По цих стежках,
По цій траві
Недовго ж ми гуляли,
Та поцілунки давні
По роках
Згадалися мені
Й розхвилювали…


2003

Ранок був туманний, мов горілка,
Що пили всю ніч на брудершафт,
Сперечались про Рембо і Рільке,
Бравши вірші, як вугілля з шахт.

Найдавнішу, найдивнішу пісню
Хтось тягнув із себе до сльози.
А кругом шипів суєтний бізнес
І диміло Сонце, як бензин.

Я молився віршами до неба –
І мені ставало легше жить,
Якось так по-різному, де-небудь...
Важливіш – де голову зложить.

Врешті, й це не так уже важливо.
А важливо, щоб здоров’я і,
Щоби діти...
Щоби з кимось пиво...
Завітавши у свої краї.

Щастя й тут нема.
Печаль солодка
Лиш по жилах струмом протремтить,
Як ота, колись, найперша, «сотка»,
Що у вічність фокусує мить.

День удався.
Так усе життя би...
Мед солоний.
Плоть – стара душа.
Серце б’ється: ямби, ямби, ямби...
Сонценята скачуть із ножа.

Очі вітру стулені.
Вже вечір.
Вовча шкура жде мене й Вона...

А крізь дірку в шкурі від картечі
Видно крик червоного...
Весна.

Кружляє яструб гостроокий,
Щось видивляючись навкруг,
І ожива в душі неспокій,
Як бачу крил нечутний рух.
Лихого гостя на подвір’ї
Стрічав я раз вісімдесят,
І залишав завжди він пір’я
Мені на згадку про курчат…
Кружляє яструб над землею,
Мов сил вичерпує запас,
Щоб впасти каменем на неї,
Коли прийде мисливця час.
02.03.13

Заколені ширкою суспільного розпачу,
Ми тліємо й чахнемо над святою іконою,
В надії на рятунок ми творемо досхочу,
Шукаючи виправдання і тішимось долею.

Під крики і плач забутої матері,
Малюються образи й пишуться твори,
У душі прогноєні опущено якорі,
Зі сліз і жорстокості розлито червонеє море.

Колись зґвалтовану неню єдину,
Тягали між собою ворожії сили,
Сокирою нищили з віночка калину,
На долоні розгорнені ставили брили.

І діти її віддавали кáтові в руки,
Мовчки дивились на процес плюндрування,
Їм за музику були матері муки,
Екзекуція тея йщла за чітким плануванням.

Настав час нового відлік,
І воля наче вже прийшла,
А по жовтому квитку гуляє діва,
І вже сама, сама пішла...

І на талмуді ті сіті дум латані,
І на калабані набалакані,
І на холопі полохані,
І на вокалізі лаковані,
І на розі зорані,
І на возі візовані,
І на покуту копані,
І на волі ціловані,
І на бурт рубані,
І на дань надані,
І на маліші ламані,
І на показ закопані,
І на дикіші кидані:
І на заказані,
І на виривані,
І на покопані,
І на розорані,
І на замазані.

Каяття нам всі немає
Ми зцуралися життя,
Чорна дама нас здолає
Забере у небуття...

І прощення в Бога просим
Та вже пізно, залишіть...
Ми гріховну душу носим
І до прірви лише мить...

Ну і все, уже зірвались,
А чи довго нам летіть?
Лише зорі обізвались
Не хвилюйтесь, тихо спіть...
2013

О,трояндо чому ти зацвіла
Серед сильних морозів снігів,
Серед саду посохлого гілля,
У безодні людської душі?

І ніхто захистити не зможе,
Не зігріє в холодній пітьмі,
Лише вітер неначе рукою,
Пригортає тебе до землі.

Я дивлюся на тебе крізь сльози
І надію плекаю в собі
Що ти зможеш здолати негоду,
У безодні людської душі...
2010

Весна? Весна! Весна... ну й що?!
вітро-мінор, і тільки...
розквітне плющ, схилюсь чолом
в рукопис Ваш, Маріє Рільке…
в ручному стані фанатизм --
помилуй, Боже! ( небо ж спільне )
мені б строфу у лузу Риз
і я кричатиму, що вільний…

…одного разу при Весні,
під пильним Оком скайпа,
хтось довго плутався в мені
й розпоряжався
кайфом…
03.03.2013.

Вірш написала. Це лише початок.
Прошу народ підтримати мене.
Врочисто обіцяю закохатись
У першого, хто відгук свій чиркне.

За другого не проти заміж вийти,
Хай третій жде від мене дітлахів,
Усім наступним можу борщ зварити,
І може діло дійде до гріхів...

Пишіть лиш позитивно, гарно, влучно,
Бо інші відгуки від вас я не прийму...
Обіцянки? Давала? Як незручно...
Я ж точно не казала, що й кому?

Така тоненька та струна жалю...
Я не наважуюсь торкатися до неї.
І тільки серцем про любов молю,
Щоб доблагатись до душі твоєї.

Я намагаюся розбовкати життя,
Додати сенсу до його тривалості,
Щоб не зрівняти присмак зі сміттям,
Не розмінятись на дрібниці й капості.

Позичу сповна у природи кольорів,
Щоб веселковою була моя надія,
Щоб розчулити сяйво ліхтарів-
У заметіль здійсниться моя мрія!

Сніжинки віхоряться у танку,
Побрались у казкові хороводи.
От тільки-но ніяк я не збагну:
А звідки оті чари у природи?

Я переконуюсь щоденно у красі
Первинного незайманого дива...
Поранку щедро мию ноги у росі,
Дощем вмиваюсь, коли зійде злива.

Погода, навіть, не обтяжує мене,
Хоча бувають прикрощі природи...
Негода сподівань не перетне:
Бо я-таки дістанусь з нею згоди!

Це був просто звичайний знак,
i таких у життi багато-
можеш поруч пройти нiяк,
можеш з нього зробити свято.
Можеш пломеню цих очей
ти помiтити не схотiти,
iншим разом... Але на цей
я дозволив собi згорiти!
Ти попала в моe життя,
там до тебе було чимало.
Вчасно потяг тебе притяг-
так би, мабуть, проблем не мала б-
цих емоцiй та почуттiв,
не дають що спокiйно жити.
Ти пробач, але я не хтiв
заважати СОБI любити.
I у скелях пекельних гiр,
у прозорих струмкiв пiдгрунтi,
я напружував слАбкий зiр
у вечiрнiй червонiй рутi.
Там шукав лише погляд твiй,
на кiнець- хоч його останки,-
адже тiльки в водi живiй,
як архiв-вечори i ранки-
всi до одного, де удвох
ми долаємо полонини...
Де усмiхнено пише Бог
кращу, нову Судьбу людини.

Навчи мене, Боже, моїм винуватцям
Прощати. Довіритись істині Слова.
І душу зверни до високої праці, -
Хвалінням Давида і роздумам Йова.

В багні грошолюбства не дай потонути,
Навіки упасти зі чванством у змові .
Навчи мене, Господи, задуми люті
Топити в безмежній Христовій любові.

Життя проминає немислимо швидко,
Політ обривають ненависті ями.
Навчи мене жити духовно , Владико,
Зоставити світові серце на пам'ять.

02.03.13

Теряем лучших из друзей-
И ничего нельзя поделать:
Их поглощает "Колизей",
"Нирвана"-бездна без предела!

Любовь, разбитую на части,
Мне предлагают каждый день,
Без обязательств и участья-
От "пустозвонов" "дребедень".

Их спектр довольно эпохальный,
Мотив под лозунгом:"АКТИВ",
Шанс: виртуозно-виртуальный.
Ну,вообщем,-местный примитив.

А где ж ЛЮБОВЬ? Куда изчезла?
Где святость СЕРДЦА и ДУШИ?
Где сила спаянного ЖЕЗЛА?
Нужны ли чувствам ТОРГАШИ?

Эй,ЛЮДИ!Хватит притворяться!
Начало всех начал- ЛЮБОВЬ!!!
Пора серьезно обновляться,
Да так, чтоб закипела кровь!

Чтоб чувство это без предела
Нам жить и строить помогало!
Чтобы душа от счастья пела,
А не о помощи взывала!!!

Бентежне дійство –
бенефіс життя:
ні грама гриму,
в обладунках долі.
Софіти.
Тінь сахнеться од лиця.
– Ну?! З чим прийшла
до головної ролі?

Про все промовчиш.
Викладеш, як є.
У вузликах:
земне і небуденне.
Допоки серце мрію
впізнає.
Допоки тане в небі
нота_Бене…

01.03.2013

Одного разу я помру...
І ти залишишся один.
Я манекен свій приберу
із пам'яті брудних вітрин.

На жовтих аркушах світлин -
не жовтизна, а надмір сонця.
І ти залишишся одним,
я - однією, тільки з сотні.

Хто наші малював шляхи,
важливе сплутав з другорядним.
А ти один, один такий -
чи порядковий, чи порядний...

2013

Закотилось сонечко за горбочок,
Спить, згорнувшись котиком у клубочок.
Квіточка до квіточки прихилилась,
Бо на землю ніченька опустилась.

Спи – засни, синочку, мій дорогенький,
Закрий свої оченьки, мій маленький.
Ходить сон давно уже коло хати;
Хоче мого хлопчика колихати.

Я сама синочка заколихаю,
Гарну колисаночку заспіваю.
Про жучка зеленого за садочком,
Що заснув у нірочці під листочком.

В небі посміхаються ясні зорі,
Вже поснули рибки у синім морі.
Вітер причаївся десь там у лісі,
Сплять сірі горобчики в нашій стрісі.

Закотилось сонечко за горбочок,
Вже й заснув малесенький мій синочок…

Свято Зелене
Лине до мене.
Вітром колишеться знов лепеха.
Небо і зорі,
Ріки прозорі –
Всі торжествують світлого дня.
Гляну в віконце:
Всміхнене сонце.
Радісно серце в грудях співа.
Я веселюся,
Щиро сміюся.
Піснею лину в цей дивокрай.

6 червня 2012 року

Вітер колише тополю,
Листя ганяє по полю.
В вирій летять журавлі.
Смуток блука по землі.
Стелиться жовта травичка,
З неба спадає водичка.
Райдуга ніжно палає,
Душу мені звеселяє.

7 червня 2012 року

Мені дорога білим світлом стелиця
Й за мною зовсім не лиша слідів
Метелики дзеркальні в душу туляться
За ними, чудернацькі туші із морів
І на якійсь незнанній мові, в голові пісні
Гучніше дум моїх лунають
За обрієм, у гору, йдуть дощі рясні
З калюж медових, райдугу плекають.
Яскраво світять зорі, а за ними сонце
Я по собі лишаю смішні тіні
Нема будинку є лише віконця
Палають скопи соняшні на сіні.
Ми бачили як плачуть хмари бурі
Ми ловимо чуття вселленских сфер
Ми непорушно стоїмо на старім мурі
Й руками ловимо пречудливих химер.


2012

І на палубі була пані –
І на морі вір омані,
І нагоді, і догані;
І на південь – не дві пані,
І навчені – і не чвані;
І на ліс – усі лані;
І на балакуху – калабані,
І на втіхи тихі – твані;
І нар граніт, і нар грані,
І нарзан Назрані.

Дороги від Землі до Неба,
Дороги навколо Землі,
Дороги, де знаходять себе,
Де правлять радісні думки, –

Ведуть, спрямовують, підносять
До невимовної Краси,
Висвітлюють в Людині Бога,
Єднають наші «Я» у «МИ».

13.02.2013

Розмови скрипок і смичків,
Одне з одним, і з цілим Світом.
Розмови нот і почуттів
Складаються в Красу прожиту.

У нескінченності Часів
Відлунює звучання істин.
Відчуте Сутністю, без слів,
Окрилює пізнання Світла.

Крізь спілкування чистоти
І ніжності в серцях і Душах,
Гармонія Свідомості
І Всесвіту живе у звуках.

26.02.2013

Палала ніч гарячим оксамитом,
Літали в снах рожеві журавлі.
Багряний кінь оглушливим копитом
Відбив підкову на небеснім тлі.
Над подушками хмарами клубочив
Застиглий відчай виплаканих віч.
Судомний біль, занудливо-пекучий,
Поглинула м'яка, як вата ніч.
На дні душі ще жевріла надія
І мати довго віри не йняла,
Що морок цей ніщо вже не розвіє,
Що ніч оця останньою була.
І запеклися губи на півслові,
І тихий зойк розкраяв німоту.
В своїй навстіж розкриленій любові
Пізнала мати істину просту.
Її дитя сіпнулося до неї,
Відчувши там рятунок і життя.
А десь цвіли - вогнем цвіли лілеї
І хтось одну пелюсточку відтяв.
І впала ніч. І покотились зорі.
І був початок мічений кінцем,
Що промайнув у піднебеснім морі
Дитячим упокоєним лицем...

В її поставі грація велична –
Вона обличчям в небеса здіймалась.
Коли ж повіки спущені незвично,
Вона іще чарівнішою стала,
В ній тиха скромність з величчю змішались.
Дивилася на землю, звідки родом –
Думки про смертність в голові зринали,
Що всі ми в землю маємо відходить.
Як гляне ввись – низьке зневажить згодом,
Злітати думкою у хмари буде,
Забуде землю згиджену відтоді,
Що змішує усе святе із брудом.
Поглянь лише зі скромністю на мене,
Вона тебе звеличить достеменно.

Хоч, наче вітер, час розвіяв,
І десь за обрії відніс, -
Тепло згасаючої мрії
Та сподівань пожовклий стіс, -
Не зупинилася безкрая
Видіння болісного мить
Всього, що пам'ять зберігає,
А час ніяк не зачерствить.
І, певно, смуток цей не марний,
Якщо в приниженні прозрінь
Мені здається досі гарним
Життя мінливе, ніби тінь...
01.03.13

День весняний цей святковий
Завітав нині до нас,
Тож дозвольте привітати,
Рідна матінко і Вас.

Будьте Ви завжди веселі
І щасливі,і вродливі,
А здоров'ячко хай Вас
Не залише ні на час.

Восьме березня - це свято,
Свято наших рідних мам,
Тож дарую я, рідненька,
Перший пролiсок і Вам.

Хай цей пролісок, миленька,
Зігріває Вам серденько,
І всі квіти весняні
Я дарую від душі.

2011 р.

Мово моя солов'їна,
Окраса народу мого,
Як пісня дзвінка й мелодійна,
Молитва єдина й свята,
Окраса усього живого
Велика,могутня й жива,
Адже це мова моя.

2009 р.

У садочку на горбочку
Зайчик морквочку гризе,
А ведмедик біля нього
Лапков мід собі бере.

Хоче зайчик трохи меду,
А ведмедик не дає,
Взяв бочівочку у лапки
Тай кудись собі бреде.

Сів собі він біля лісу
Тай навколо озира,
Глянь,а зайчик у садочку
Свою моркву догриза.

І прибіг він у садочок,
Сів він з другом на пеньочок
І веселі,і щасливі
Разом пісеньку співа.

2005 р.

Вже на небі місяць ясний
І зорі сіяють,
Вже в селі моєму ріднім
Люди засинають.

Засинає ліс зелений
І сади квітучі,
Засинає тихо річка
І поля пахучі.

Тільки чути - соловейко
Пісню десь співає,
Про розлуку й про кохання,
Якого немає.

Солов'їна ніжна пісня,
Немов душу й серце крає
І під звуки ті чарівні
Все село відпочиває.

І вже скоро згаснуть зорі
Й ранок в гості завітає
І на все село Вкраїнське
Природи музика заграє.

2010 р.

дерла, перла - на дерть** стерла,
пухкими перинами дооколо стеле…
*
Покинув, мов порожний келих,
в розкішнім ложі невеселу…
білу стелю розглядати…
*
ти думаєш: уже не вибирати -
все станеться само, не вийти з кола,
кабанчики порохкують довкола…
і… знаєш все, що маєш знати.
*
ілюзії – реальність, життя і смерть
в її житті змололися на дерть…
лишилася… віч-на-віч там, де пусто,
а гола правда доторкнула голих пліч…
і Фіолетта, не молившись наніч…
               пішла у дім розпусти.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)
            Концепція Фіолетти

    Розглядаючи варіанти, зупинився на «змололося на дерть – борошно грубого млива для годівлі тварин». Це є проза.

            Спрощена кольорова схема

    Коли відтінок наповнив простір, то основні (червоний-синій) стали відтінками? Так, в межах квадрата, форму якого набирає тієї ж миті цей простір, очевидно, відтінками відтінку…Ситуація ускладнюється до стану абсурду (реальності). Фіолетовий фрагмент, той, що червоніший, стає червоним (основним), а той, в якому більше синього – синім… В ситуації, коли «новий синій» опиняється у фіолетовому, ще синішому, фрагмент(«новий синій» ) робиться червоним…
    Але, зрештою, якщо цьому простору хоч на мить задати форму прямокутника (глянути вліво, право, вверх, вниз кольорового спектру) - однак сірим!
не 2012

Під м’якесеньким листочком,
Між трави і квіточок,
Недалеко від струмочка
Жив маленький слимачок.
Він дивився на кульбабку,
Що росла неподалік:
« От якби ж то крильця й лапки,
То б у мандри з нею втік».
Але поки є на спинці
Слимачка просторий дім,
Парашутики з чужини
Почекає він у нім.
2012

У час, коли тролейбуси в депо
Вертають запізнілими човнами,
І шлюзи опускаються за нами,
Впускаючи прибульцями у порт,

Твоя рука – усе, як ти хотів, –
Шукає колій між знайомих ліній,
На іскри перетворюючи іній
Обледенілих плутаних дротів.

Ця жінка, що у ліжка на краю
Тримає спину, наче над проваллям, –
Держи її, держи її подалі
Від мороку, що має за свою

Її пустельну шкіру. А, між тим,
Коли вона сповзатиме у вилом
Така легка, що втримати несила –
Пусти її пір’їнкою, пусти...

а ти не знав а ти чогось не знав
тобі дощами ткали білі хмари
сто літ і зим
лише коли весна
відтала стежка вірою рясна
щоби світити виходи з тартару

і ти пішов і бовтав ручаї
і слово первоцвітом проростивши
ти вітер пив і хліб небесний їв
птахами сходили у світ уста твої
і досі ти не знав такої тиші

Буяє пісні рідної краса:
її душа і сяйна, і полинна …
А у пісенно-чистих небесах
уже од літ «Журавки» голос лине.

Неспокій серця, поклик висоти
відлунює у «журавлинім» кличі.
І клин журавок, що провадиш ти,
так мелодійно в унісон курличе.

Журавочко, журавонько, жура…
Уперті крила багнуть піднебесся .
Бадьористо підморгує Гарай*:
«Ще не одною піснею озвешся!»

Та не в одну іще з дитячих душ
засієш зерна нотних варіацій,
і принесуть букетики бриндуш
із дякою вже зрілі вихованці.

Зачати пісню – осявання дар:
душа твоя – натхненний композитор.
Тобі Господь творити іскру дав -
без пісні аж ніяк не годна жити.

Нехай діапазон вокальних меж
не подивує жодна теситура,
а бенефісів зоряний кортеж
і у гастрольних утопає турах.

Веселкою хай сяє кожен день
і сірість перемелює у жорнах,
хай пісня до нових висот веде,
ну, а літа - нехай звучать мажорно!

01.03.2013

Все в піднесеному стані,
Пташка рветься у політ
І співає на паркані
Пісню березневий кіт.

Що тепло уже за гаєм,
Що на річці скресне лід,
Йде весна - про це співає
В пісні березневий кіт.

Мають люди думку грішну:
Це лише котячий флірт,
Що, мовляв, так кличе кішку
Хитрий березневий кіт.

Кішку - це само собою,
Та її, хай знає світ,
Милуватися весною
Кличе березневий кіт.

З поля хмільного, яру крутого
Линула пісня вітрів,
Про козаченька та й молодого,
Як він свою смерть зустрів.

Били гармати, коні летіли,
Дико шаліла війна,
І у козаче молоде тіло
Вп’ялася шабля стальна.


Випав з комоня, став на коліна,
Руки підніс до небес,
Прощай дівчино і Україно,
Уся родинонько теж.

А побратими взяли на руки
Та й понад річку стрімку,
Хвильок блакитних гамірні звуки
Стишили біль козаку.


Верби гойдали віття зелене,
Тьохкав в гаю соловей…
- Ой чи ти вийдеш , мила, за мене, -
Витекло кров’ю з грудей.

З поля хмільного, яру крутого
Линула пісня вітрів,
Про козаченька та й молодого,
Як він свою смерть зустрів.