Сім’я моя найкраща в світі,
Мені любов’ю ніжно світить,
Мов сонце завжди гріє душу
Із нею гори з місця зрушу.

В сім’ї мене завжди почують,
Пригорнуть та поцілують,
Для зради місця тут не має,
Промінням щастя розцвітає.

Сім’я – це радість, це любов
І захист щирих молитов,
Немов священний оберіг,
Врятує від всіляких бід.

В сім’ї традиції родинні,
Неначе квіти у раю,
З коріння в себе їх вбираю,
Назавжди в серці збережу.

Прошу я у Бога щиро,
Для сім’ї – добра і миру,
Щоб іще не один вік,
Процвітав наш славний рід!

***
Рівне 2012

Кожна хвилина правду пише.
Край переляканий. Терпить.
Козак в могилі. Шабля висить.
Калина квітне. Стрілець спить.

Кому сказати: - Стань козаче,
Кольори правди знов чіткі.
Крові не треба, хай не плачуть
Колишні наші вороги.

Країно предків, Україно,
Коли знов по твоїй землі
Крокував буде батько з сином?
Кланятися будуть змії,
Коли-то народу святі
Калину – символ, змінять в ВИНО?

Дивлюся у віконечко,
- Куди це зникло сонечко?
Матуся відказала,
- То хмарка завітала.
Поглянула я в небо,
- Чого, хмаринко, треба?

Вона мені сказала,
- Я з дітками гуляла,
та їм би на хвилинку
побачити ялинку,
високу і гарненьку,
лапату й зелененьку.

Униз летять з хмаринки
Оленки і Даринки,
Миколки і Катрусі,
і Петрики, й Ганнусі.
Кружляють, веселяться,
нічого не бояться!

Злякалася матуся,
- Вони ж бо розіб'ються!
Та я лише сміюся,
і зовсім не журюся,
бо то летять з хмаринки
не дітки, а сніжинки!

14,12,12

Місто Дубно. Річка Іква.
Древній замок – таїна…

Знов приїхав через рік я
В таїну. Цвіла весна,
Щебетала й лоскотала…
Йду по дамбі. А внизу –
Двір знайомий. Вишні. Тая
Рушники пере в тазу.
Підкрадаюсь. Затуляю
Очі Таї. А вона –
Стрепенулась! Не питає,
Хто такий. Вона вже зна.
Обнялися – спалахнули.
Груди начеб опекло:
Ми нічого не забули
І розлуки – не було!
Знову – Дубно. Знову – Іква.
Таїна очей, і – сміх…
Мила Таю, не відвикла
Ти від пестощів моїх;
Не забули твої руки
Найінтимніше тепло!
Не було у нас розлуки –
Просто зимно нам було…
Просто сумно. Просто щемно:
Дубно згибіє без нас,
Молоденьких…

Просто ще нам
Розлучатися не час.


2001

Машина мчить. Немов у трансі,
Водій вчепився у кермо,
Аж побіліли кістки пальців,
Ми вже не їдем -- ле-ти-мо!

Я грішним ділом загадала:
Чи жалкувала б я, чи ні,
Якби машина птахом стала
Й розтанула в да-ле-чи-ні.

1998р.

ЗдійнЯлась в повітря ледь зрима надії пилинка:

Від подиху Долі - все далі і далі летить.

Упала додолу сльоза, мов полИну краплинка;

Душі не лишилось, що інше, як тільки - щемить.



Спромінена Сонцем пилинка зронила свій прОблиск;

Сльоза проросла диво-цвітом усміхнених мрій.

Від щему в душі залишИвся лиш в пам"яті відтиск;

Торкнулося світло надії до кінчиків вій.

Бува чуже стає до болю рідним,
А рідне до знемоги набрида;
Оманливе не раз є вірогідним,
А щира правда - найстрашніша лжа.

Не раз шукаєш суті в протиріччях.
Загублений у сутінках порад,
Бредеш ти манівцями вздовж узбіччя,
Мов вістря стрілки.., час твій - циферблат.

...Життя подібне клавішам роялю,
Котрий стоїть у темному кутку
В надій кімнаті з вітражами жалю
В вікні, що дивиться на Долю, мов ріку.

Розплющіться, очі, - побачте реальність насправді,
Залиште ілюзії в світі ілюзій, на мить,
Погляньте у вічі, на долю секунди, Ви, правді,
Котра, вже сама, б"ється птахом в повіки, кричить.

Так, згоден: реальність жорстока, а ми - її діти,
Але ж ми так само реальності тої батьки.
Творці ми і жертви... Не знаєм куди себе діти?!
Серпанком ілюзій снуєм від життя навтьокИ.

Прошу вас, розплющіться, очі: для пошуку істин, -
Бо кожна із них для людини, немов постулат.
Самі обираємо ріки, якими нам плИсти;
...А руки, мов стрілки; старіє життя циферблат.

Отак надворі холодно зимою,
Як у душі без ласки теплих слів.
Забанував печаллю я німою, -
Засипав сніг дороги, всі замів.

Юга пекуча не розкаже, де ти
Очей сховала вересневу синь, -
Не перейти - перебрести замети,
Не віднайти загублених стежин.

Від ревних шалів білої панянки
Боюсь, аби я дочиста не змерз.
Терпляче жду на березневі ранки,
Що розкоркують літепло небес,

Що запалає коло полум’яне,
Розтане сніг, льодини крем’яні,
І ти відчиниш у палкім бажанні
Не тільки двері, а й себе мені…

13.12.12

Дай мені крила

*

Сніг волохатий.
На волосатих гілках
Поблиски льоду.

Шиби у пір’ї.
Вікна готові летіть
Безвісти в небо.

Хукну я тричі – й собі
Небо відкрию.
І полечу в сніговій.
Дай тільки крила!

Є зима…
...та сама, та сама, та сама…
А немає як літо!.. І нема, і нема…
грудень 2012 р.

худ. Я Саландяк - композиція на тему... (фотошоп)

Сніг іде і лишає у меншости світ.
Годі ліпше пори Пінкертонам,
і себе осягаєш у всякім єстві
за непевністю відтиску в онім.
На таке не запитують мзди угорі,
горілиць; тиша личить безодні.
Скільки світла набилось у скалку зорі,
проти ночі! що біженців в лоді.
Не осліпни, гляди! Ти і сам сирота,
потерча, переступник законів.
За душею – ні дідька, лиш пара уста
огорта, наче профіль драконів.
Помолись ліпше вголос, як той Назорей,
за наснагу з дарами дорожніх –
самозваних царів зі дверей до дверей
у півкулях обох і діток в них.



.

1

Снігів неміряні полотна
Зима вибілює. Крайнебо
Рожевіє, неначе лиштва.

2

У пухкій кучугурі постелі
Сховались кімнатні собачки.
А я сигаретою гріюсь.

3

Настільна лампа – соняшник нічний.
Мої думки – над соняшником бджоли.
Зимове літко у моїй оселі.


2001

Потаємність безрадісна ночі
В мерехтінні безжалісних зір
Навіває видіння пророчі
Та обмірює вдумливий зір
Непроглядністю знад загадкових
І гріхами протрухлими в прах –
Вона пестить народженням слова,
Що ледь чутно бринить на устах…
12.12.12

Я осінь. Вдягнути забула вінця.
Я осінь. Немає у мене кінця.
Я сонце, я в жовто-червоному птах.
Я осінь – я солод і солодко в мене в руках.
Не плачте, так краще, - по листю іти,
І значно синішає небо над тим,
Хто знає, що значить лишатись в тіні,
Побачте, як осінь запалить вогні!
Над кухликом чаю, загорнуті в шалик,
Утома в очах, з інеєм на вікні.
І синії води із небом кохались,
Зливалися, танули, стали одні.
Зупинки трамваю, я мокну, співаю,
І пританцьовую десь в глибині.
Тверезі і п’яні, мої, нездоланні,
Вогняно-займанні, осіннії дні.

листопад 2012

In vino veritas!In vino!
In vino...Тільки не для всіх!
Одних поставить на коліна,
Підніме інших всім на сміх!

Ламаєм голови ми нині:
Сміявся той мудрець чи ні,
Коли нашіптував людині
Шукати істину в вині?

1999р.

буду тобі модриною

Ти - печаль осіння на моїй долоні.
Витліле намисто марева думок.
Забуття обійми молено-бездонні
Ніби вже і поруч, але знов за крок...

Мов клечальна пісня, сивопера птаха -
Все, що не збулося в далині чекань,
Коли щастя замість одуріла плаха
І важкої муки на рамені длань.

Сухолистопадно скреготять завії,
Обтрусили зорі в тіні ліхтарів.
Ти - сльоза безрадна на пожухлій вії,
На долоні стужі лінія жалів...
(26.11.12)

гаплик

Заростають лепехою плеса
Річенят малих і озерець…
Батьківщина лірика Олеся
Що не рік, то сходить нанівець.
Вир відвирував – одне болото.
Терн затерпнув зморшкою землі
Спраглої, порослої осотом,
І не кряче качур на Сулі.

Прозаїчним стало Білопілля.
Шлях на Верхосулку загубивсь.
Од весіль – одне гірке похмілля,
Наче край до крайнощів допивсь.

Навмання простую, наудачу,
Проминаю ниви і гаї…
Слава Богу, ще сміються-плачуть,
Б’ють серцями в груди солов’ї!

Ось і моя Марківка – в долині,
Он там Верхосулка – вдалині…
Од часів Олеся і донині
Будять в серці образи сумні.


2003
с. Марківка на Сумщині

Пухнасте диво сиплеться з небес
І тишею вкриває землю чорну.
Буденний гомін раптом дівся десь
У мить таку чудову, неповторну.

У біле марево закутала зима
Людські оселі і поля мовчазні.
Все стихло, і мовчанка ця німа
Заворожила хащі непролазні

У зачарованім, прадавнім лісі,
Що цілий рік шумів, бурчав, гудів.
Там Вовчик-братик разом з хитрим Лисом
Впіймати зайчика маленького хотів.

Там дядечко Ведмідь,що любить мед найбільше,
Там хаточка стара на курячій нозі.
А в ній - той чорний кіт і сірі миші,
Що спати не дають Бабунечці-Язі.

Там сірі гуси, що Івасика украли,
над золотом чорніє Змій Кощій,
а гуслі там уміють грати славно,
струмок води цілющий там, живий!

Ось раптом ліс цей, дивний, заворожений
затих, замовк у подиві німому -
Бо в гості, снігом білим запорошена,
Прийшла Снігуронька - у казочку, додому!

Вона усіх запрошує на свято,
на уродини зимоньки-зими,
– Приходьте, милі друзі, танцювати
співати дзвінко будемо всі ми!

... Я знову подивилася на небо.
Сніжинки падали і падали униз.
Як хочеться мені – напевно, треба –
Щоб жив десь Вовчик-братик, хитрий Лис.

Щоби хоч у хвилини ці святкові,
Коли надворі віхола мете,
До нас вернулось з лісу чарівного
Дитинство – наче сонце золоте!


2000

Кохання, воно дуже різне…
Взаємне. пристрасне і ніжне
Не розділене і безнадійне,
Що серце крає наче ніж…
Кохання, це талант,талант від Бога
Він або є, або його нема.
Кохання заміняють сексом,
Утіха є для тіла , а для душі нема.

2012р.

1.

коли ти пройшла
то серце по швах
зайшлося і стало
не бачу як мало
старого мене
твій погляд
багнет
твій голос
нагне
усмішку додолу
а кров нажене
то камінь оголить
підсніжний
з-під нього
не вирветься ніжність
бо важче від ніжності
вимір
де всесвіт наш
видихся й вимер
ніщо не цвіте
крім зими
ніхто не помер
тільки
ми

2.

проточна енергія
шарму і тіні
проточені входи
проґавлені стіни
опори підбиті
підборами тиша
мене підбирає
кидає і кришить
під ноги
до такту
в розмови салатні
таки позбираюся
в темряві хатній
на дні підребер’я
у збуренні мулу
рибина тепер я
доступне минуле
холодна вечеря
душа і печінка
до тебе достукатись
боляче
жінко

3.

не горнеться час
катуляю в зіницях
промерзлий качан
що ще_мить промениться
тепер докотився
ще порух
і баста
не матиму зору
де серце покласти
у білій загладі
між пір’ями крука
Христа Бога ради
складаються руки
криклива безвихідь
повзе в передпліччя
згадаю що дихав
і видихну відчай
і любо
бо легко
розтане сніжинка
в долоні моїй
мов окрилена жінка

5 Грудня 2012

як сумно ходять по підлозі павуки
як гучно кров плазує венами руки

як гірко в роті і тривожно в голові
як стрімко ковзає повітря по траві

а я сама ходжу-ходжу в монастирі
рипить підлога і ще сходи ці старі

а богомоли молять Бога за вікном
і сонно лапками збирають молоко

хлопчина зоряний являється мені
із нього промені стікають по стіні

і я мов сина полюбила його вмить
(хоч я не маю сина) він іде-летить

він заворожує від нього лине спів
він витягає стріли гострі з рукавів

стрілою (ні!) мені пронизує живіт
у лоно сипле жар а попід ноги лід

і це немов немов маленька смерть
солодка мука мій отруєний десерт

і я кажу кричу побігши навмання:
о Боже Боже знаю я Твоє ім'я! —

2012

Святий Отче Миколаю!
Любиш Ти дітей, я знаю,
Всі провини наші бачиш —
Милосердно їх пробачиш.

Найсвятіший, любий Отче,
Миколаю-чудотворче,
І для мене милостиво
Сотвори маленьке диво:

Під подушечку, будь ласка,
Запроси найкращу казку,
І радів би ще, не скрию,
Тим, що у листі просив я.

Був я чемним і старанним,
Слухав татка, слухав маму,
А як тільки стану більшим —
Буду прикладом для інших.

Ти мою молитву щиру
Без вагань прийми на віру,
Бо Святому Миколаю
Я це твердо обіцяю!

2005 (2012)

Білосніжна чарівниця
Зарум’янила всім лиця,
Замела хати сніжком
Й подалась кудись лужком.

5 грудня 2012 року

На засніжений поріг
Зайчик стомлений приліг.
Вітрюган і завірюха
Застудили зайцю вуха.

5 грудня 2012 року

...щиро ірод цілує в
губи
кращий зговір з самим собою
вас вже двійко вростає
дубом
ви готові - живі герої...

(президент наш сьогодні
добрий
в нього настрій завжди
ранковий
а на вулиці мерзне
"Кобра"
значить буде комусь фігово..)

в домінанті не свіжий
галас
геть принишкли земля і небо:
і на пам'ять приходить
"даллас"
викіпає забудь,
не треба…
у сусіда портрет петлюри
він хворіє, потрібні ліки
а троні
знайомий урка
значить нас вже не двоє,
трійка
безпритульних впіймаєм діток
вільні духом пора й до церкви
кожен сам собі стежку мітить
по підсказці одного
зверху..
2012.

Вона гарна була, наче квітка осінньої днини.
У очах її сяйво, із уст пломеніло тепло.
Поверталася з гір, йшла додому сама з полонини.
За плечима у неї за обрієм сонце зайшло.

Він дивився услід. Під хустиною грілися коси.
Догонив, обігнав, на колінах спинився вожак.
На гаряче кохання холодні спустилися роси.
Вільний вже від панів, а у жінки чужої - кріпак.

Він як вовк, що веде за собою караючу зграю,
ненавидів, рубав їх сокирою, наче мечем.
Ради жінки чужої відмовився б навіть від раю.
На порозі її впав опришок з розбитим плечем.

Вона гарна була наче квітка осінньої днини.
У очах не сіяло, із уст не злітало тепло.
Поверталася з гір, йшла додому сама з полонини.
За плечима у неї за обрієм сонце зайшло.

Нас ділять на Захід і ділять на Схід,
І красень-Дніпро уже є розподілом.
Бездарні нікчеми ганьблять увесь рід,
До краю вони нам усім надоїли.

Не доля країни болюча для них -
Зробили давно її голу, і босу.
Народ до пори зачаївся, притих -
У жилах бунтує кров стоголосо.

Відродимо наші: і славу, і міць,
З’єднаємо думи, серця, дужі руки,
Щоб наволоч нас не змогла розділити,
Скінчилися врешті усі наші муки.

Щоб сину, онуку поглянуть змогли
У очі довірливі, Ясні, мов небо.
І мовили гідно: - А ми зберегли
Твою Україну, дитино, для тебе!

Березень 2007р. Надія Таршин

Україно моя мила,
Ти дала мені ці крила,
Я повік би їх не мала,
Коли б волі ти не знала.

Я топчу твої стежини,
Твої луки, полонини,
І пишаюся колоссям,
Що, як море, розлилося.

І милуюся тобою,
Як дитиною малою,
Тішусь сонечком і літом,
І весняним буйним квітом.

Сизокрила моя пташко,
Боже, як же тобі важко,
Долать бурю і негоду,
Сіяти між нами згоду.

Я так хочу, я так мрію…
Дай мені таку надію,
Щоб була не тільки воля,
А була і гідна доля.

Серпень 2000р. Надія Таршин

Люблю - на вдих,
Ненавиджу - на видих.
Надворі ніч і сніг,
А я сиджу у тебе під вікном.
Пробач мене
За цей зухвалий вибрик.
Це все гормони, кава і вино
Не вимикай, благаю, світла.
Нехай впаде мені до ніг
Частинка тіні твого тіла,
Щоб я підняв її,
І в пам’яті зберіг.
Я збожеволів,
Божевільним таке можна.
Уже не знаю я,
Де сон, де наяву.
Бо ти мені –
У кожній перехожій.
Бо я без тебе –
Не живу.

грудень, 2012

Вередує якось дід,
Не такий йому обід:
- Знову борщ і каша знов?
Отака твоя любов!

Баба пенсію взяла,
Баба курочку пекла
Баба смажила ковбаску,
Готувала, мов на Паску!

Дід горілочки хильнув,
Бабу к серцю пригорнув,
Ще й розщедрився на ласку,
Цілий день тривала казка!

Після казки прикро діду,
Бо від пенсії ні сліду!
Знову борщ і каша знову,
Про любов уже ні слова!

В цій історії як слід
Зрозумів нарешті дід,
Що любов, обід і нежить-
Все від пенсії залежить!

2012р.

Про те, що мало статися між нами,
(Якби Ви знали про мою любов)
Я вірші Вам писав і клав у схов,
Не сміючи бентежити листами.

Життя відрізок чималий пройшов,
Та серце не вернулося до тями,
Хоч інша жінка в нім зігріла кров,
Чуття до Вас лишилися ті ж самі.

Я тайкома від неї ще пишу,
Немовбито поезію чужу,
Нотуючи душі палкі цитати .

Щасливий обмірковую кінець,
Як Ви йдете до мене навпростець
Мою ліричну тугу почитати.

09.12.12

нас бачили разом у знаній безвісті
коли купідон управлявся зі стрілами
водив за серця нас із піднебесності
допоки з любов'ю у лоб не зустрілись ми

нас бачили разом у дальній близькості
коли за вуста ми тримались цілунками
сіяло в усіх небесах по блискавці
кохалися тихо кохалися лунко ми

нас бачили разом у світлій темені
коли і заходило сонце і сходило
віщунських сновидь три очища впевнені
ми разом у них заглядали із подивом


2012

Рука відчуває серце,
а мрія - тремке крило.
Як нетля, летить на світло
твій зір у моє вікно.

Напевне, це дуже важко
тримати собою світ
і рвати ймовірну казку
на клаптики "love_привіт".

Твої амберже навіки
влилися в мої струмки,
а ті напувають ріки,
що вхожі у наші сни.

Як новоосміла хвиля,
як вивільнене "today",
вростаю душею знову
у відтінь твоїх очей.

Ти - лицар ув обладунках,
з уміло зримованих лат.
Як душу мені довіриш -
віддячу тобі стократ.

2012

Богданів багато,
А Хмеля – ні жодного.
Чи їх не було,
Чи спились нанівець…
Слова – пережовано
І заангажовано
В гетьмани не тих, –
Тож нехай йому грець!

Урветься терпець
Нерозумному Йванові –
За вила він схопиться
І за косу,
І виростуть знову
Могили курганові,
А землю птахи по степах
Рознесуть.

Така наша доля:
Суцільними ранами
Кривавиться
Край
Самозгубних
Сердець…

Посієм Богданів,
А вродить Іванами –
Все той же врожай…

І нехай йому грець!


2001

Прокинулась - ледь не умліла
І з ліжка - бігом до столу:
За вікнами - день уже білий,
Дітей не відправила в школу!..
Відкрила швиденько шпроти,
Готую канапки уміло…
І, бачу, сусіди навпроти
У вікнах немов остовпіли
Та зуби у посмішках скалять -
А я озираюсь навколо:
Аж бачу - у дзеркалі в залі
За спиною - дівчина гола...
Звідкіль узялася тільки?
Яка безсоромниця! Стала,
Засмаглі показує тітьки –
Ото для сусідів забава!
До неї бігцем я нервово,
Затіпало у лихоманці -
Дивлюсь: та це ж я! Стопудово!
Забула вдягнутися вранці!..


11.12.2012

Кольорові феєрверки,
мандаринки і цукерки,
маскаради довгохвості -
Новий Рік примчав у гості!
На санчатах і у шубі,
срібний іній ліг на чубі.
Зустрічаймо Новий Рік:
Добрим вчинкам - новий лік!
Із найкращими думками
допоможем радо мамі.
І уроки не проблема,
бо цікава кожна тема.
А як свято на порозі -
Ми подякуємо Бозі,
що дарує відкриття -
мудрість нашого життя.
І з колядками новими
Скоро і Різдво зустрінем...

Сніг іде світ засипає.
Летить на землю з лантуха,
А на душі якась тривога
За наші села і міста.
За кішок і собак бродячих,
І за беззахисних птахів
І за людей, що у дорозі,
За всіх безхатченків малих.

11.12.2012р.

М’який спориш лоскоче мої ноги,
Петрові батоги – аж до небес,
Яке це щастя, що узбіч дороги
Не зачепив безжальний наш прогрес.

У спориші ховається ромашка
Під сонцем сяє і милує зір.
Іти босоніж край дороги важко,
А я іду всьому наперекір.

І не боюся, що пораню ноги,
Чи попаду на гострий камінець,
М’який спориш вгамовує тривоги,
Петрів батіг на ньому, як вінець

2012р. Надія Таршин

Я з давнього і славного села -
Звикаю досі до міського шуму...
І хоч літа у місті прожила -
Люблю я спокій, і села задуму.

В очах земля усіяна плодами,
Від них солодкий, яблуневий дух,
Повітря пахне диво-пирогами,
І у отавах, прадідовий луг.

І груша мамина, що на півхати,
Під ноги досі струшує кислиці,
Вночі і скрипне, і почне зітхати...
І спогади уже, як небилиці.

2003р. Надія Таршин

Мов чорний птах летить до вівтаря
моя до нитки зношена душа.

Обшарпана вітрами, нещаслива
летіла світом і шукала дива.

Та виявилась ноша непомірна.
Тепер стоїть понура і покірна.

Скінчилася страждань моїх дорога.
Знайшла притулок в володіннях Бога.

Та десь взялася думка знов смілива:
душа, як і колись чекає дива.

2012

Дарма ти, стіно, не слабка.
Моя бетонно-цегляна халепо,
ти не стіна. Ти - як грабунок склепу
з пожежним зором жолобка.

Умовила: "Зведи! Зведи!
Для захисту, для потенційних звершень..."
Тепер до мене вимовчиться лежень
закам'яніло так на "ти".

Нема стремлінням ні шляху,
ні ніжності замислити мандрівку.
І впевнена стіна, що вибухівку
не закладу я зі страху.

Дарма ти, стіно, - тільки ти.
Розговорився я. Не хочу згуби
своїм стремлінням в шкаралупі,
де іншого не досягти.


11.12.2012

Нехай спочатку будуть почуття
Відзвони струн душі в солодкій тузі
Свята любов наповнює серця
Зросте як диво-квіточка в засніженому лузі

Наллється барвами весняних полонин
Набуде ніжності струмка і велич хвилі
В міцних обіймах теплоти і доброти
Як в тихий вечір в колі рідних на Поділлі

Насичиться шляхетністю Львову
і мудрістю чарівних Чернівців.
Несе в собі духовну вроду, калинову
Каштанову, розквітлу свічку з київських садів

Звеличиться в любові Україно
Відтане серце Батьківщини у сльозах
З наснагою до праці прокинеться країно,
але спочатку були почуття !

10.10.2012

Моя несуджена, прощай!
Живи, засуджена до страти
Повільної. Ти мусиш знати
Усе про відчай і одчай.
Не поминай лихим і злим
Пекучим словом. Запечеться
Твій перший біль. А за малим
І більше горе перетчеться
На саван спокою. Нехай
Все буде так, як нам судилось
І як в душі перетрудилось,
Перемозолилось украй.
Моя несуджена, прощай…

1996

Коси вона фарбує –
їй не пасує срібло.
Сипле до чаю збудне,
збудне до супу сипле.
Подруга має мрію –
влітку Париж на тиждень.
В неї малечі трійко –
подруга хоче тиші.
В неї таке бездоння
сірих очей і втома.
Їй тридцять п’ять сьогодні,
гості та галас вдома…
Подруга вірить диву
і у лояльність банків.
Вірна, надійна, дивна.
- В нього ж нема коханки?...

Він відійшов, геть світ за очі.
І оженився. Діти є.
А повернути вже не хоче,
щоби добро творить своє.

Він віру батьківську відкинув,
А мова рідна - звук пустий,
Чужі і гроші, і родину
Готовий в душу занести.

Любив колись і поспівати,
Не злазив з батькових колін.
Казав: - Співаймо разом, тату!
І "Ще не вмерла..." ладив він.

Тож нісся спів по всенькій хаті.
І кожне слово - мов магніт.
Які ж тоді були багаті,
А правда й віра - цілий світ...

Так син підріс. Батьків не стало.
А світ валютою обріс...
І те, що батько вчив, пропало.
Пішов мутантом під укіс.
05.12.2012р.

Научитесь слушать тишину,
Музыку ее тончайших звуков.
Уловите сущность, новизну
В еле слышном вдохе, в сердца стуке.

Научитесь различать цвета
Доброты и гнева, лжи и правды
В шорохе бумажного листа
И в тяжелом грохоте кувалды.

Научитесь птицею взлетать
Над мирской извечной суетою,
И, расправив крылья, помечтать,
Наполняя целый мир любовью…

Научитесь чувствовать нежней
Кружева простых прикосновений,
Становясь воздушней и свежей,
Будто легкий ветерок весенний…

Вслушивайтесь в каждый звук земной,
Наслаждаясь красотой нетленной,
Приумножив радость и покой
На земле своей благословенной.

10.12.2012

лети сніжку лети намощуй гілля
яким необережно розрослась
ламай мене реінкарновуй вільною
у час коли весна дерева білить
у пототемний жайворовий час

лети сніжку лети замовчуй вади
студи тату написане вогнем
для певности і спокою заради
допоки знову я себе не зрадила
звиканням до чужих міфологем