****
В цього зайчика вушка сині,
Й не такий як у інших хвіст,
Він у людних зупинках машини,
Виміряв пасажирів зріст.
Та і виріс – на автостанції.
Вмів читати думки водіїв!
Ні білетів не треба й квитанції,
Він літав над кермом і не їв.
Запилюжений, носик в кіптяві,
Лапки сірі від суєти.
Де ти зайчику зараз? Приречений.
Щоб не бавитись, а втекти
В пекло міста великого пащу,
Наче вовка, що із казок…
На полиці в дитячій не краще
Серед плюшевих і ляльок?
Хто тебе покарав на пропащу
Теліпатись в автобуса склі?..
За маршрутом – у нову пащу…
Синя цятка на жовтому тлі.
Посміхається на дорогу,
На асфальтову кривизну:
«Я мандрую брудним. Що із того?
Може душі чистіші везу…»

Ну і спритні ці батьки!
Ні, нормально?
В їхні вірити плітки -
аномально.

То лелека прилетить,
то з криниці
не напитися кортить
їм водиці.

Наче нишпорять усе
крайню точку,
де їм доля принесе
сина-дочку.

Ошукали і мене,
хай їм пусто...
Я з'явився із турне
... до капусти!

Лопухасті ці листки,
та не зілля!
Ох і спритні ці батьки...
Породілля.


13.01.2013

На станції Анар прожив я кращі дні
без грошей в гамані, без перспективи
їх заробити. Дівам чорнобривим
в їдальні так подобалось мені
хліб нарізати... Повні тарілки
пахтіли пшеницями, цілиною
врожайною. За мідні копійки
я наїдавсь від пуза, і зі мною
казашка Люба їла залюбки:
з’їдала з добрим чаєм півхлібини,
хоч мріяла про кислі апельсини
й хрумкі напівсолоні огірки.
Вона була вагітною. Вона
мене розкішним бюстом спокушала
і сироту бездомного втішала,
п’янила без горілки і вина.
Обкурена, хропіла на плечі
співмешканця свого – не мала й гадки,
що він втече від неї без оглядки
в Караганду... Так чинять втікачі
в усі часи. В товарному вагоні
на протягах зустрічних до зорі
я мчав на південь. Здичавілі коні
просили в мене чорні сухарі,
за копійчину куплені в Анарі
в їдальні пристанційній...
Я в Топар
вже впорожні діставсь.
Землячці Варі
привіз сухар – степів безцінний дар...

2010

Зима. Різдво у древнім замку Лева.
І памороззю вкриті всі дерева..
Тут кожна гілка – кришталеве диво…
А кожна думка – чиста і красива,

Бо уночі Сам Бог на санях народився!
І місяць, мов горіх, на землю опустився,
І тисячі зірок летять у срібнім вальсі,
І спить Дитя, колисане у щасті…

…Горить вогонь, потріскують в каміні
Дрова, які ще влітку буками шуміли…
Погрію руки, вип’ю чаю з медом,
Сховаюсь у фотелі під картатим пледом.
Крізь сон і здалеку почую передзвін…
Колядники! А серед них … і Він!...

Хто з них: Цар Ірод, пустотливий Чортик,
Чи Ангел, Воїн? – Маска і костюм
Його ховають, але мовить слово,
Його впізнаю і неначе струм

Уразить серце … Розпочнеться казка…
І поки ще напишем епілог, -
Хай буде все: добро, любов і ласка…
«Крізь терни – до зірок»!
Здобутків – без поразок.
Різдво! Сьогодні народився Бог!..

12.2008-01.2009 ( ред.2013)

я майже червона шапочка тільки червона спідниця
у хащі взаємин швидше мене перестрінь я заблукла
на путь наведи вовків розжени не барись не спізнися
я майже червона шапочка а чи спідниця чи блузка

я майже красуня спляча та ні то всі принци поснулі
зберу сновидіння їхні і потай триматиму в скриньці
пора прокидатись любі бо сон уже очі намуляв
я майже красуня спляча буджу я і збуджую принців

я майже з гарячим серцем але снігова королева
зігрій мене каю любий бо я наче полюс південний
ой сукня моя вже тане насправді в душі я мов герда
не віриш мені? не віриш в казки? поясни тоді, ДЕ ми?!


2010

Морозный день. Дымок струится...
В избе потрескивает печь.
На старый Новый год родится,
Пожалуй, сын, а может, дочь...
Василий или Василиса? 14января.
Муж- на войне! Далече милый.
Иваном нарекли не зря:
Ему врага "гонять по силам"!
А Марья тоже рвется в бой:
Давай! Давай! Еще немного!
-"Ну, где же ты, любимый мой,
Сегодня мне нужна подмога?"
Раскинув руки "в головах",
Она в бреду перебирает
Святых и грешных-страх в глазах,
Контроль над разумом теряет...
Еще усилье над собой-толчок!
И, разразившись криком,
В сердцах поведала:"Сынок",-
И, силы потеряв, поникла...
Василий, увидавший свет,гарланил!
Что ему?- на воле!!!
Отец врага трощил и ранил,
Заботясь о сыновьей доле...
Отцу посвящается.

Питаєте, чому мені
Невесело на чужині?
Чому думками досхочу
В Надсяння рідне я лечу?
Я вам скажу: Ось рідний Сян
Весь час мені, мов той Йордан!
Думками я на Дубнику*.
Старі могили в гущаку,
А я стою, молюся Богу,
В надії на Його підмогу.
Він чує мій мовчазний спів.
Він знає суть моїх рядків.
Різдво Христове. Рік Новий...
Каліки ми з вини братів,
Бо нас загнали в чужину;
Молюся я за їх вину.
Я не суджу братів за гріх,
Лиш Бог один хай судить їх.
11.01.2013р.
*Дубник - гора в Улючі над Сяном. На ній церква дерев*яна, якій минуло 500 років. У тому селі я родився.

Ну от і сталося. Ця зірка увійшла.
І ти не встигла добре зрозуміти
чому згоріли - начисто, дотла -
твого жалю і болю всохлі квіти.
Ця зірка - у тобі. І ти збагни,
що сяєш, променишся, наче СОНЦЕ!
Довірся пломеню - отому, з глибини.
І вір собі! І віщим стане сон цей!

Хотів би відвідати Місяць.
Цікаво, тамтешні – смішні?
Чи брешуть вони, чи кохають?
І чия перемога в моральній війні?
Чи є в них закони, порядок, свободи?
Чи шанують тваринок мовчазно, як ми?
А може, будують собі загороди,
З великими й гарними ворітьми?
Хотів би побачити Місяць наочно,
Ловити якихось тамтешніх комах,
Хоч признаюсь – мені трохи лячно
Ходити по зоряних килимах.
* * *

Сніг спадає і скрізь так біло
Ніби тіло
Лебідки білосніжної
Прозорий вітер з біловіт
На цілий світ
Скидає плями дивовижні.

Усе іскриться все кружляє
І ясно сяє
Блакитним вихором в душі
І сипле порох з неба зорями
Морозами
Шумлять крижані комиші.

Таке життя доросле – рідко творче:
Несуться з вітром травня за степи
Пісні юнацтва, молодість дівоча;
Лиш подумки мороз тріщить сліпий
Про те, чого давно уже немає,
Чому вже не судилося прийти.
Грайлива юність тільки споглядає
На відстані розлучної версти.
Розкидані стрічки дівчат - зернятки -
Доріжки світлих мрій і сподівань.
Вже інший їх вплітатиме спочатку
Коханій у волосся, без вагань…

Зима знов аркуш білий стелить
Під сонця райдужну снагу,
І, наче віршики веселі,
Блищать іскринки на снігу.

Радію санному рядочку,
Замету тішусь, як дитя,
І сам уже творити хочу
Подібну лірику життя.

Як стануть думи чисті - чисті,
Мов цей зимовий білий лист,
У слів божественне намисто
Себе загорне серця хист,

Я напишу осанну митям,
Що срібним пахнуть морозцем,
І, дзвоном сонячним налиті,
Бринять перед моїм лицем…

12.01.13

Переплелися літери в словах,
Мов візерунки в давнім манускрипті,
Стояли сни у головах,
Мізерні, мляві і неситі.
Лихим опудалом стирчить
Безглузда і сумна надія,
Чекаючи світанку мить,
Та гасне у світильнику олія.
А морок поглинає новий день,
Збираючи врожай людської віри,
Й облудна фальш чужих пісень
Фарбує свято в колір сірий.

(2013 р.)

Мені набридло прокидатись
І йти за натовпом в туман,
У білі сни іти й гойдатись,
Вклонятись вуличним вітрам…

Коня я хочу і свободи
Від сірих стель, чужих очей,
Від несвідомої угоди
Із містом, що на тлі ночей

Блукає темними очима
По небу кольору землі,
Шкребеться вітер за дверима.
А вдалині летить мій кінь…

Зимують богами
над полум’ям рими.
Занизько котрі,
спалахнуть і – зола,
а ті, що високо, -
кругами земними:
все - мов у любові
в обіймах тепла…

2013р.

Підперли сосни небо,
Упасти не дають.
Риплять натужно ребра,
Дивуючи тим люд.
Який чудово знає,
Що вись не упаде.
Не затремтить і навіть
Не зрушиться ніде...
А може, небо досі
Тримається лиш тим,
Що є такі от сосни
Із наміром святим.
2012р.

На порожній шлунок мрій і без адрес
розпочався День святого SMS.

Натщесерце спокій, радість і любов
надійшли у світ написаних розмов.

Сонячно в долоні. Просто прочитай...
Нове повідомлення - мій "маленький рай".


12.01.2013

Моя душа у паростку травини,
Моя душа у пригоршні землі.
Живе у тілі кожної людини
Душа слов'янська, як зерно в ріллі.

Вона пала у будні і у свято,
Пала вогнем, неначе сто комет!
Єднання душ пліч-о-пліч, брат за брата -
Це наше щастя, це народу злет!..

В клітині кожній молодого тіла
Бурлить, мов лава, праслов'янська кров!
Це білокрила Доля так схотіла,
Й Господня обернулася любов...

Мені ж любові більшої не треба,
Ніж тої, що спустилася з небес,
Бо це земля інида і венеда,
Бо тут стоїть прадавній Херсонес.

Були колись паннонці і морави -
Брати для нас, але вони пішли...
Тепер же там чужі лягають трави,
Чужих річок там води потекли...

Де Нестор записав безсмертну "Повість...",
Де книги Ярослава-мудреця,
Там весь наш рай, слов'янська наша гордість
і єдність, що заповнює серця.

І там, де Псел, і там, де Жовті Води,
Слов'яни-предки крізь століття дим
Лишили в спадок нам свої ізводи,
Щоб ми дали їх правнукам своїм.

Священні землі з Волги до Дунаю,
Від Вісли і до вічної Десни -
Свята земля! Слов'янський милий краю,
Тебе у серці я своїм тримаю
Усе життя, від першої весни...

В полоні снігу пів планети.
Біліє – в місті і селі:
зима розкинула тенета
навскіс
од неба до землі.

Уже гілкам – не ворухнутись.
Уже птахам – хоч не злітай!
Лиш перкалеву сіть
напнуту
вітрисько шарпає за край…

2013

На дні очей прокинулась надія
Утішитися усмішкою дня,
Та чари новорічні вже не діють
І знов реальність руки вивільня.

А казка подалась у заслання,
Наступних свят чекаючи терпляче,
Вона не часто двері відчиня,
Від нашої зневіри гірко плаче.

Шукаю ту невидиму межу,
Що відділяє нас од віри в диво.
Як сумніви свої заколишу,

Моя надія не проскочить мимо.
Фантазії поллються, наче злива,
І світ покажуть іншими очима.

2013

* * *

Минають за хвилиною хвилини,
Твоїх обіймів остигає жар.
Далеко десь подолані вершини
Сповзають у знемоги сонний яр.

І, як відреставрована картина,
З якої знято ремісництва шар —
Любов, основа і першопричина,
Яскріє світлом первозданних барв.

Метеликами на її світило,
Прочанами у ризах, у нагих,
До неї йдем — по життєдайні сили;
Нехай не полишає нас самих,

Хай пристрасті припливом терпне тіло,
У ласках захлинаючись земних!

2002

Я не можу не благословляти,
хоч уже поважний вік іде,
день, коли мене уперше мати
притулила до своїх грудей.

День, коли свої відчув я крила
ще не усвідомленим чуттям,
у політ мене благословила –
на любов, на щастя, на життя.

Хоч за обрій відлетіла неня
(у міжзір’ї десь її сліди), -
я живу отим благословенням
і не знаю присмаку біди.

Доки ще в облозі мить остання,
маю всі провини відмолить.
Матінко! Земне то раювання –
під благословенням Вашим жить…


2010 (11.01.2013)

вірш видалено

у цьому саду що не сад ми опівночі блудимо
і місяць уповні хоча тут немає і місяця
тут яблука наче зірки обнадійливо світяться
але всі світи у саду видаються відлюдними

лиш ми між поснулих дерев сновидіння збираємо
у цьому саду що не сад але точно не вигадка
вдихаємо пахощі сну і здається на видихах
що тут як належить усім віддаємся ми раєві

у цьому саду що не сад незвичайна криниця є
над нею небесна діра крізь яку розвидняється
тоді як уповні відро й чарівною вода є ця
і падають зорями яблука ті що в них тицяєм



2012

Я не змогла в тобі відбутися коханням,
Та достеменно знаю - відбулася болем…
Невже цей біль, є нота, ще й остання,
остання в нашій долі…

Не маю майже я надії -
За осінню - зима впаде…
Лишились мрії, мрії, мрії -
Десь є весна… А чи прийде?

2012

я боюсь не дожити до тридцяти
і не обрати свою надію
де я і ти, собака, ліжко, бинти,
і миючий засіб від самоти
мрію

про візерунки біля вікна, які ти колись побачиш
і про цю зиму, яку ми зустрінемо натще
а серце б'ється, як стукіт гільз кулеметних
об землю, на якій ми також помирали

ти дивитимешся на мене поглядом зачарованим,
до серцевої недостатності, з усіма тривогами
а я просто стану на коліна і поцілую в живіт

і буде в нас три донечки і три синочки,
багато іграшок, щастя, каро-зелені очі
(хтось сховався, а хтось підскочив)
і тепер ти знаєш, чого я хочу
тепер ти знаєш, чому живу

я боюсь не дожити до тридцяти,
але в мене є Ти...


[21 грудня 2012 р.]

Які яскраві кольори кохання!
Яка хмільна мелодія зітхань!
Допоки зійде зоряниця рання
І ніч майне, як прудконога лань.

Опісля днів прожитих самотою,
Найперший дотик ніжністю п’янить,
І ніг уже не чуєш під собою,
І ладен все віддати за цю мить.

У морі ласки тоне корабель твій,
Іде на дно печальним багажем,
А ти спливаєш у томливій дельті,
Що тихий плин любові береже.

То як, скажи, відкинути цей фатум,
Коли у нім блаженства так багато.

11.01.13

І зірвалася пісня із п’яних губ.
І пішла у танок по колу.
- Подиви, а гарцює ця жінка, Люб!
- Подиви, як пашить, Миколо!
А її не спинити. Нехай чуже
і весілля, і радість нині.
- Подивися на неї – стара уже,
а які вихиляси, Ніно!
Що їй докори, люди, коли болять
самотинні роки, як рани?
Їй ще тільки-но… вже буде сорок п’ять.
То батьки не пускали: «Рано»,
то до серця не липли – усе не ті,
то гадала – зустріне згодом…
Плаче жінка під ранок на самоті,
у смородині за городом…
9.01.13

Пародія

Рік чемним був, що ледь не вмер…
Хоч пригорни, заради Бога!
Я вже в літах – не піонер,
Моя кохана недотрого!
Не муч, не муч! Іди сюди!
(Жага вирує білопінно)
Що заборонені плоди –
Мені б торкнутися коліна!
Я обніму твій дивний стан,
Сади Едему – поперéду!
Дістала сіль сердечних ран –
Я бешкетую! Хочу меду!


11.01.2013

Так гірко враз,
так безнадійно тоскно
від простору схвильованих очей,
і визначений час стікає воском
в озерця плям непотребу речей.

Самотність сміху,
непричетність слову,
уламки жестів,
"так" і потім "ні".
Стонадцята зима зриває знову
тендітність квітів
на Твоїм вікні.

І потерпа надія в спраглій люті,
і по стіні з-під пальців
щось крихке.
І дошкребтись зневажливої суті
крізь зойк і сміх, –
бажання нелегке.

Нічев’я фраз.
І почина натомість
обридле Я у просторі очей
шукати порятунку вічній втомі
в озерцях плям
непотребу
речей.

(із циклу «Вона каже»)

Просіює сито хмар
Сонце на землю
Друзками холоду.

*
Босими ногами вийду на сніг,
Щоб зігрітися
Після твоєї любові.

*
У душі моїй хурделиця –
Сніжинки тануть
На вікнах очей…

*
Ріка ще не замерзла,
А я відчуваю
Холод мезозою.

*
Тепло обіцяне
Розчарування льодом
У венах стало.

*
Душа ганчіркою вологою
До хребта примерзла,
А я живу ще.

11.01.13

Кожна фарба має смак -
Світлий, ніжний, неповторний,
Серцю вимірявши такт
У стезях своїх мажорних.
Край душі - малює білим;
Серцевину - синім дном;
Чесність, вірність - надперлинним
Острівком, тендітним сном...
Очі теплим, променистим,
Ясним, чистим - це блакить;
Простоту у них - барвистим,
Ледь вогнистим, бо болить...
Мерехтить у фарбах різних
Атмосфера гомінка
Душ потужних, і наскрізно
З них ллє сяйво як ріка...

Хмари купчасті, хмари перисті,
Рання зажура на жовтому листі.
Мляві світанки в туманному мливі,
Просвіти сонця скупі й полохливі.
Тужить вітрисько, один серед поля,
Свище злютовано - вольному воля!
Хилить, обтрушує шати барвисті.
Сумом огорнуті далі імлисті.
Криза відтворення знову в природі,
Знову вона на крутім повороті.
Розум сприймає, серце - не хоче...
Щось незбагненне душу лоскоче.
Дум потаємних гартується зрілість,
Давніх амбіцій збувається смілість.
Треба змиритися - вичахла осінь!
Стала зима в сніговім безголоссі.
Смуга настала білого смутку -
Рівна можливість втрати й здобутку.
Ода життю і данина сумному -
Мить упокоєння в лоні земному.
Стан рівноваги у виборі слова,
Час, коли твориться сутня розмова.
Слушна нагода спитати поради,
Щасна пора свою долю обрати.
Знаковим шляхом рухатись далі,
Та не по колу вже, а по спіралі.
Вище, до Бога, до сонця, до неба.
І жалкувати за тлінним не треба.
Тільки за душу, праведну й грішну,
Варто леліяти думу невтішну.
Тільки душа нас на світі тримає,
Іншої сили у Бога немає...

Пригадалися ночі прозорі
І безхмарної юності дні,
І дівоча стійка непокора,
Й залицяння юначі смішні.
І тілами приплюснуті трави,
Й поціловані вперше вуста,
І слова безкінечно лукаві
Із порваного мною листа.
Пригадалося те, що забути
Мав, як тільки покинув село, -
Те, що в душу навіяло смуток
І до тебе ізнов повело…
05.01.13

Я купаюся досі в любові,
Мов коштовне каміння несу,
Юні досвітки ті малинові,
Що ховались у срібну росу.

Ніби юнка закохана в тебе,
Соромливо твій погляд ловлю,
Ти для мене і сонце, і небо,
Я тебе, мій єдиний, люблю.

Друже мій, ясночолий соколе,
Буду травнем твоїм, солов'єм
Колоситься життя мого поле,
Як по хвилях, по ньому пливем...

Квітень 2007р. Надія Таршин

скількми іуд блукає по світу скільки мерзотних іуд
Майстре чекаю на дОслів та cерце сховано гратами
шати тривог наче із вин кроволюбні ридають гармати
чується в пам’яті голос що схожий на визрілу ту

в чорнім плащі наготою сміється заснуте вогнями тіло
до забуття завмирає серце у вірних небес Маргарити
Майстре вона так хоче з тобою додихати дорадіти
і твій останній роман заховать сатані під крильма

відьма від горя відьма від стелі що стукає гірко ножами
голос – ожина та в серці клекоче рибина гіркої свободи
Майстре я плачу я знала що совість – велика горошинка
Майстре я втратила всі телефони твоєї стрімкої природи

усі прихильні адреси усі рубіни до золотого фейскбуку
і ти не заходиш в мої онімілі ночами хвилини і вимкнуті букви
не плачу борюся синцями що діти беруть у поганах на руку
як Понтій Пілат що сидить і віками болить голова набухана
слухає
коли буде нова луна
і в слові Божім озветься
його вина
слів йог сліз його і крові вина
Іешуі Га-Ноцра

у мові що вже проросла гомінкою лозою і печеним хлібом
той Майстер шукає досвітки вбиває глухі і старі телефони
і хай в нього будуть коханка сумна й синьоока хай з троном
я всеодно озиватимусь ніжною смужкою мирного німбу

вона ж Маргарита
і горда її підкова
а я лише я
о Майстре прийди
принеси мені наші квіти
хоч мудрі не просять
і чимсь ми із нею схожі
ще й досі
як голі
як чесні
як босі

плащі вже чекають і коні що риють копитами землю
він скоро поверне він всім роздає лукаві і спраглі дарунки
скоріш забери мене снігом різдвяним у змучені долею руки
моїй Маргариті гарячого трунку відьмацького зела

бо відьма від горя відьма від стелі що стукає гірко ножами
голос – ожина та в серці клекоче рибина гіркої свободи
Майстре я плачу я знала що совість – велика горошинка
Майстре я втратила всі телефони твоєї стрімкої природи
візьми ж мене в нагороду
я горда

спліталися хмари безлисті у яблучний хмиз
а яблука пити хотіли а яблука спали
мінились омріяні снива розлитим граалем
манила таємним світінням вода-в-ідеалі
і яблуні кидали жереб – із раю униз

по нитці по линві до гілля волога повзла
тремтіли червоні вітрила в тісних абажурах
та хтось ритуальну піалу ревниво пожбурив
опали від холоду дня оксамитові шкури
і з яблунь лишилася тільки прозора зола

Цей диво-потяг "Рахів – Львів",
І ми – чудні в нім пасажири...
Чого нам їхати кудись
Із розпрекрасної Яремчі?!

У когось – вітер в голові...
Когось несуть чуттєві вири...
Я ж у безмежжі загубивсь:
Мене нема – зостались речі.

Неповне речення – нема
Розвою думки і сюжету...
А за вікном – карпатська ніч
Глибока; й місяця сокира…

Кондуктор-час в купе дріма,
Не загасивши сигарету,
Й ніхто не зна, у чім тут річ:
Є речі, і – без пасажира?..

2007

Не там, не тоді, не з тим
Хвилини свої нести,
Ховати думки в нікуди,
Туди, де тебе не буде,
Куди не загляну я…

І відстань - хіба суддя,
Хіба подорожня карта,
Яку не купили, варта
Прокльону печальних сліз…

Зіграти могли б ескіз
На фоні струнких беріз
І з чаєм у склянках ретро,
В соснових тих кілометрах...

Та ми все дивились крізь
Розчахнуті двері вагону
На небо, немов обнову.

Не там і не з тими знову...

Гуло весілля в Кані Галілейській,
від щастя аж сіяла молода.
Забувши про мізерності житейські,
хмеліли гості від весільного вина.

Й музики так завзято вигравали,
і страв не бракувало на столах,
та в розпалі гулянь вина не стало —
і старосту пронизав переляк:

— Вина забракло! Що тепер робити?
Які напої ставити на стіл?
За щастя молодих ще треба пити,
а келихи в усіх уже пусті!

Тоді Один з гостей промовив тихо:
— Водою амфори наповніть до країв, —
не бійтеся, обійдеться без лиха,
підносьте келихи, хто ще вина хотів.

І староста тремтячою рукою
наповнив келиха і пригубив:
в руці у нього - чаша із водою,
а смак — якби вино найкраще пив.

А гості дивувалися й питали:
« Вино це має вишуканий смак, —
чому ж оте, що спершу куштували,
до цього не зрівняється ніяк?!

Спочатку краще, як буває завше,
вино гостям до столу подають,
а потім гості, вже у хміль упавши,
із насолодою вино усяке п’ють» .

А староста, веселий від напою,
з усмішкою гостям вина долив,
бо зрозумів, Хто чудо із водою,
вином перетворивши, сотворив…

2007 (2013)

Як завше, крайній, в торохкім трамваї
Гойдаюся в петлі біля дверей:
Жду виходу з безвиході...
Триває
Життя – платні кондуктор не бере.

При виході то сварка, то заминка,
Ось-ось кулачні виникнуть бої...
Для когось чергова оця зупинка
Закінчиться обривом колії –
Можливо, що й для мене...
Чи боюся
Тяжіння
Магнетичного
Землі?

Не знаю ще і сам,
Однак не б’юся
За право ще повисіти в петлі
Пільговиком на платному маршруті...

Стихія страху з гуркотом трясе
Старий трамвай.
Куди ж мене по суті
Інерція стремління занесе?


2009

Володарко дитячих мрій,
Царице втіхи і добра!
З тобою у веселій грі
В танку кружляє дітвора.
Та я здолав завісу чар,
П’янкої музики мотив
І юності священний дар
Заради Правди залишив.

Де сон святкуює торжество,
Душа наївна як втече?
Там кожна німфа – божество
З безсмертним виразом очей.
Коли Фантазія прийма
Відтінки різні, як вино,
Пихи в цнотливості нема,
Брехні – у посмішках жінок.

Скажу собі: ти тільки звук,
Спустившися з небесних сфер,
Піладом друга не назву,
Жінки – не феї відтепер.
Покинув я твої світи,
Де ельфи із казок жили, –
В жінок забракло теплоти
І дружба вже не веселить.

Мій сором досі не затих,
Що я коривсь тобі колись,
Байдужий до повчань твоїх,
Я більше не злітаю ввись.
Здавався блиск очей святим –
Я думав правда в них сія.
Зітханням вірячи пустим,
Від сліз несправжніх танув я.

Біжу подалі від брехні
І обминаю твій палац,
Манірність владарює в нім,
Чутливість силу здобула.
Не здатні плакати вони
Над горем справжнім і чужим,
Відводять очі, їх п’янить
Уявний і яскравий дим.

Нехай поплаче Співчуття
У кипарисовім вінку,
Проллє зі щирим сум’яттям
За тебе серця кров палку.
Або дріад своїх проси
Оплакати минулий сон,
Пастух палав, та загасив
Вогонь, зневаживши твій трон.

Вразливі німфи, що лили
Над вигадками ріки сліз,
За все у вас душа болить,
Уявні спалахнуть жалі.
Згадаєте моє ім’я,
Знайшовши лагідні слова?
Чи гідний співчуття і я,
Хто зрадив ніжний голос ваш?

Прощайте, легковажний рід!
Уже навис фатальний час,
Видніє прірва, у котрій
Ніхто вже не оплаче вас.
В судомах шторм на вас чека,
Темніє плесо забуття,
Де ви й володарка прудка
Загинете без вороття.

під нижнім небом попід самою його корою
десь біля пекла відкрили віко живій воді
ніхто не бачив але казали: було їх троє
якісь чужинці – ні то вигнанці ні то герої
які шукали чи то вертали у рідний дім

а ще казали: вони зронили насіння з раю
на дно криниці у невимовно тонкій ясі
за ними ловчі післали слідом хортячу зграю
коли дізнались що те насіння сліпі збирають
і прозрівають щоб зняти камінь із терезів

біжать хортове чекають ловчі на вірну здобич
міняють догми земного часу формат послань
криничну воду беруть на небо не задля проби
а з інтересу: а що там люди зі світом роблять
попід одвічним сплетінням сенсів добра і зла


https://www.blogger.com/blogger.g?blogID=7669777085096617423#editor/target=post;postID=4232431042389575653

Пливуть ключами наспіви глибин
В океанічну голосисту синь,
Хвалою Усевишньому лунає
Їх срібло - кришталевий клавесин.

Душі ліричність - істинна, жива
Із надер дум вихлюпує слова,
Що джерело їх живиться снагою
Поезії пісенного єства.

Пречистий ліри передзвін зове
У храм, де променисте все, нове,
Де від престолу річка витікає
І тихим плином у віки пливе.

10.01.13

Боги вже вказують на шлях.
Остання подорож, остання…
З провідників: Людина-Птах,
На лобі лейба: "не Сусанін"…
А в жмені цілих сто доріг,
Як сон одного… ритм подружжя.
Ніхто до цього так не зміг…
(Це відтворити складно дуже)
Тут шкодувать нема за чим
В калачик тіло, це од страху.
Бурмосить брови і мовчить…
Я сам на сам у дзьобі Птаха…
Ой, щось не так… таємна ніч.
Афект підтримки - навігатор..
"Не в тому річ, не в тому річ.."-
В один кінець подвійна плата…
Чекайте, дзвоник дзеленчить.
Він рушить Тайну піраміди:
Мовчи! - мовчу... мовчиш? - (мовчить)…
І так, приблизно, до обіду.
2013.

У чарці - невипита сотка.
Ще свіжа могильна земля.
І риска - стежина коротка -
Докупи дві дати звела.

І смутку, здається, ні нотки -
Прожито сто років чи п'ять -
У рисці, одвічно короткій,
Щоб дати незмінно єднать.
10.01.13р.

у тому саду що не сад ми збирали не яблука
в свої безконечно місткі ще не сплетені кошики
і щось промовляло до нас і корились ми закликам
на голос ішли і вели перемовини пошепки

у тому саду що не сад не дерева трусили ми
вони усміхались до нас і махали нам вітками
і падали їхні плоди і ставали безсилими
і ніби питали куди несемо їх і звідки ми

у тому саду що не сад у собі заблукали ми
розсипали весь урожай і застигли у маренні
нам інші світи підморгнули очима лукавими
і довго ми йшли і не йшли в невідомому напрямі

у тому саду що не сад ми криницю побачили
набрали води у відро і у небо відправили
напевно це гра що не гра тож були ми обачними
втекли щоб уже й не дізнатись які у ній правила



2012

Земля співає — чом їй не співати,
Коли її цілують небеса!
І янголя, мов режисер кирпатий,
Стає навшпиньки, — ба, яка краса!

Воно, мале, несе мерщій намисто,
І ніжну сукню - мов із кришталю...
Сипне сніжинки - мариво іскристе,
А я піду, за землю помолюсь.

Щоб кожен рік витали янголята,
А небо землю цілувало знов,
Для когось вперше падав сніг лапатий,
А серце в гості прийняло любов.

Кипариси снігом вкриті.
Білосніжні пальми.
Грають в сніжки малі діти,
Ліплять «сніжну бабу».
Диво це в Єрусалимі –
Раз в десятиліття,
Бо дощем вагітні зими,
Як спекою літо.
І на диво це зівсюди
З’їжджаються гості.
«Хай зима вам в радість буде!»-
Звучить з високості.
В білі шати, мов на свято,
Вбрана Божа нива..
...Якже треба небагато,
Щоб жити щасливим.

За тебе, земле Україно,
Щоб щастя і для нас було,
Жили в сім’ї усі єдино,
Синів багато полягло.

Тепер ганебно нас здають
Без пострілів «старшОму брату»,
На рідну мову вже плюють -
Навіщо мова супостату?

Їм би заводик захватити,
І фабрику, і газ, і нафту,
На них побільше наварити
І на дурняк придбати шахту.

Безцінний дар небес – людина –
Давно уже є без ціни...
Скажи мені ти, Україно,
Навіщо гинули сини?

Вересень 2004р. Надія Таршин