хто ти дівчинко моя тепла хто ти добра моя любов
чи білява циганка чи сонце брудного прожилку Індії
танці ранкові птахами вривалися у свіжий озон
осінню змерзла аж погляд жовтів як мідії

бо барабанила по-жіночому коли треба і ще не можна
люди раді сукенці рухливій від вільного буку
білим одягом гріла кров та простреленим подорожником
мовчала і дихала депресивно
словам цілувала руки

а вчора падав блюзом посріблений камінь із перснем
її колишніх малюнків підібраних до наївності щедро
далі стояла мов гола вишня останньою пресою
напевне знала що він без тебе не зможе мертвим

йому потрібна весела жінка що що й камінь точить
що розбереться в бажаннях й білених простирадлах
і одягне синьоке сарі на спину зимну і не зурочить
лежати буде йому на грудях
сіяти сином

немає не буде

Асиметричні вірші.
Асиметричні малюнки.
Асиметрія в душах.
Асиметрія думки.
Скривило світ, зігнуло,
згорбило до нестями.
Асиметричні діти
в асиметричної мами.
Дивакуваті люди.
Їх однобокі мрії.
Всі одні одних варті
в світі асиметрії.

2003

-Скажи хоч кілька вражень про Франківськ.
Яким ти його бачиш, поетесо?
Зелене місто? Місто диваків?
А чи під сонцем старовинне плесо?
А може, порівняєш ти його
Із Троєю? Нехай це тільки мрія!
Стоїть посеред гір живе руно?
Чи височить Олександрія?
Скажи хоч кілька вражень про Франківськ!
Хоч словом освіти найтонші грані!
-Не знаю, друже, та коли я тут,
То уявляю: я - франківська пані!

2003

*

Артерії у місті миготять
Неонами і фарами.
І гулом.
Це звичний мій
Артеріальний тиск.

Ще вчора новеньке взуття –
Сьогодні маленьке, невпору:
Покремсане сивим життям,
З’єдналося піною з морем.
Давно позабуті стежки
Ніколи не вернуть в минуле.
Кричи – не кричи, навпаки
Не зміниш подій, не розчулиш
Годинник часовні старий:
Неспинна хода твого часу.
На мить одну очі прикрий,
Занурившись в спогадів чашу,
Де саме прекрасне й палке,
Знайоме до страху та болю –
Змінилось на сіро-гірке,
Правдиве уявлення волі.
І тому нема забуття,
Ні виправдань жодних, ні суду.
Ще вчора безхмарне життя –
Сьогодні без тебе забуду.

23.08.2012

і не зима а так - мандрівка листопаду
а осінь докружляла всю печаль
і бродить мряка вилинялим садом
і перша паморозь кида до ніг вуаль

час як сон між пунктами призначень
вокзальний сон між снігом і дощем
в чистилищі зимових передбачень
тонка межа між просвітком і днем

а я не перша й точно не остання
чий потяг не за розкладом прийшов
і якщо твого вистачить чекання
ми без рубця з'єднаємось у шов

зіллємось мріями зростемося серцями
із однокрилих душ в єдину пару крил
і затанцює нашими слідами
в сліпучій віхолі космічний пил

і хтось подумає метеоритів злива
іде й іде не припиняє хід
яка ж у космосі погода вередлива
який безмежний цих зірок політ



5.11.2012

Народе наївний, до скону терплячий,
Уже прозріваєш, ціну всьому бачиш.
Хоч топлять тебе в алкогольнім безмежжі,
Городять з брехні – небачені вежі,
Ти хоч помаленьку – з закруту виходиш,
І жити, творити ще силу знаходиш.
І молодь не всю удалося споїти,
На голку усіх не вдалось посадити,
Корупція теж не усіх нас роз’їла –
І зріє у душах небачена сила,
Яка до пори, здається, дрімає,
І спокою ситого усіх їх лишає.
Чим більше зберемо ми гнівної сили,
Тим дужче рване, їх «добродіїв милих»
На землю іде нове покоління –
Яке утомилось від цього розтління.
Вони хочуть жити по інших законах -
Не гнутимуть спину за безцінь до скону.
І хто з них не здався у цьому бедламі,
Що всіх нас накрив, мов безжальний «Цунамі»,
Знайде в собі силу і гідність, і волю ,
З недолею лютою - стане до бою!

07.01.2010р. Надія Таршин

Бувають і муки, бувають і болі,
Буває і доля, як у тополі,
І гне в усі боки, і віття ламає,
І встояти як, я буває - не знаю.

І все ж я щаслива, що просто живу,
І сонечко бачу, і небо, траву,
Що Бог дає силу для праці важкої,
І мудрість дає - у житті як устоять.

Що серце не журиться – пісню співає,
Онуки на втіху мені підростають,
Що пишуться вірші і діти шанують,
Що чую я друзів і вони мене чують.

2012р. Надія Таршин

Збираю вишні у траві,
А пальці плутаються в стеблах.
Земля надвечір тепла-тепла,
Аж думка суєтна затерпла
І загорнулася в сувій.

Кровить медвяно поміж губ,
Тріскочуть голосно цикади,
І бджоли юрмищем з левади,
Як потаємний божий задум,
Несуть у кошиках пергу.

Під лопухом у буркуні
Мурахи доять попелицю…
Прості, здавалося, дрібниці,
Але в зачумленій столиці
Вони згадаються мені.

Сідає сонце за межу,
Щоб завтра знов почати коло.
Звабливо пахне матіола,
І сон ворушиться спроквола,
Де я під зорями лежу.

2012

в три погибелі
від загибелі
траекторія
течія
невагомого
невідомого
чорноокого
бога Янь

мандруватиме
світ лататиме
слів не знатиме
тільки з Інь
визволятиме
оголятиме
аж до атома
хвору тінь

коріандрами
мандри з мантрами
материнками
в місто тлі
оминаючи
розмурашену
жандармерію
на стеблі

і здуваючись
парасольками
з розкульбаблених
маківок
розсіватиме
долі дольками
осушатиме
росам крок

утікатиме
завмиратиме
під метеликом
бігла Інь
покохаються
квіт із квіткою
поле висинить
до колін

фарби сходяться
і розходяться
незабудками
й чебрецем
вітром дихають
вітер слухають
тчуть зі спокою
джерельце

що дзюрчатиме
світ не знатиме
він занадто вже
не в собі
полем-полечком
доля-долечка
приземляється
в серце
бій

7 Листопада, 2012

мені у груди відчуття пече
неначе я далеко від цього буття
неначе
я так стрімко й гаряче
ввібрала іншого ковток сиропу
але і досі не могла того второпать
і так жила не відаючи це
мені болить за все
за викрадені роки, і за підлість
за чужі усі скороботи
й за нерівність
за ваші
і мої незвідані дороги
за неспівані пісні й
недовіршованії строки
мені болить за нас
за нашу недороблену державу
за те що й до сьогодні наче страву
її з одного боку той
з другого інший сьорбає по-троху
й мені пече, а їм – ти ба – нічого

2012

Де тихі, сумні чорнобривці
Ще важаться вперто цвісти
Випучує сонце зіниці
І янголи пишуть листи.

А ті непрочитано в’януть
У мареві сонних гілок,
З котрих пообтрушено манну
Убраних у небо думок...

І серце - плакуча береза,
Що втратила одіж на час.
Розсипано вічності леза
В дірявий душі парастас.

Голосять осінні дзвіниці,
Сльозинки, як рій золотий,
Де вперто цвітуть чорнобривці,
А цвіт їх безмежно святий...

(2.11.12)

… а жовтень відшумів багрянолисто,-
у парках порядкує листопад
і килимом хизується барвистим,
запрошує тебе на променад.

Не відмовляйся від отих запросин,
а пошануй усе ж його — він жде.
Ось білочка гостинця в тебе просить,
відважно вушками гостренькими пряде.

Пастельний усміх посилає сонце
у поріділу крону верховіть,
цілуючи твоїх очей віконця,
щоб ти відчула цю блаженну мить…

зібрали жито прибрали сита...
така погода що тільки й вити
виходить осінь на пізню коду
пора вмирати а вмерти шкода

тримати сонце на ноті важко
скрутила шию співоча пташка
облізло пір'я з дерев безкрилих
пливе по небі густе кропило

і кропить кропить згори щосили
а воду з пекла не посвятили
земля ржавіє злітає з осі
а в закуліссі пиячить осінь

Причепурились хризантеми,
Бо вмилися дощем, в саду,
Вдягнули різні діадеми,-
Вітають осінь цю руду.

Печаль в думках, зворушить душу,
Краса розтане, як той сніг,
Змиритись я, закону мушу-
Не зупинити часу біг

Позолотить дерева осінь
І хризантеми ще прийдуть-
В життя моє, неначе гості,
В суцвіттях , щастя принесуть.

Лише ти один
Мене знав,
Без масок, без гриму!
Лише тобі той чистий,
Той наївний сміх звучав.
Тобі одному присвячувала мрії
І сни дарувала лише тобі

Але ти і нині
Лишаєшся не мій...



18.05.2011

Знаєш, інколи ранок ранить.
Якщо вікна виходять на північ.
Якщо в кухні течуть крани,
Не впливає на час Грінвіч.

В черевиках нових із замші
Хай по килиму ходить вітер.
Я заварюю чай з фальші.
Із солоних, як жаль, літер.

Повертайся. Ще тепло в грудні.
Ще за коміром сніг не тане.
Без рахунку летять будні.
Знаєш, боляче ранок ранить.
8.11.2012

0 Господи, чи можуть Сили Зла
Прийти до тих, хто молиться на тебе?
Чому говорять, що його чола
Торкнулася еринія мегера?
Бо він святий? У святості завжди
Багато є спокусників. Дорога
Веде їх неодмінно до біди,
А від біди до істини — до Бога.
Щоб знати, що на світі є добро,
Попробувати треба злого. У вічності і ворона крило
Прихистком стане для живого.
Так, він бував в пекельному вогні Горів, торкався Каїна і Юди. Але хіба не звідти його спів
І застереження, о люди!

2012

Кожен день Сонечко нам сяє.
Кожне Серце Господа вітає.
Кожен день Щастя нам дарує Світ.

Кожен день любим рідну Мову.
Кожен день пестимо ми Слово.
Кожен день славим Працею свій Рід!

Кожен люд любить свою Пісню.
Кожен шлях, що до Бога, чистий -
Хай його вкаже нам навмисно
Божий кожен день.

Кожен крок – Свято в рідній Мові!
Кожну мить – в нас Серця готові
В кожен дім принести Кохання Цвіт.

Кожен з нас, хто зігрітий Словом,
Той плека в Серці рідну Мову
І дарує Україні всій привіт!

Кожен люд любить свою Пісню.
Кожен шлях, що до Бога, чистий -
Хай його вкаже нам навмисно
Світлий кожен день.

Кожен день любим рідну Мову.
Кожен день пестимо ми Слово.
Кожен день славим Працею свій Рід!
Славим Працею свій Рід! Славим Працею свій Рід!

День догорав у зарослях бузку,
Вдивляючись у річкове люстерце.
Чорнявий красень дівчину струнку
Голубив, пригортаючи до серця.

"Красуня! Мрія! Зіронька ясна!
Моє кохання ніжністю розлито!" -
Він личко цілував їй, а вона
Дивилася на нього сумовито.

Бо завтра вже його не буде! Ні!
Їм вісімнадцять, то ж йому служити.
Прощальний погляд милому... Сумні
Зітхання обпекли бузкові квіти:

"Коханий, я чекатиму! Лишень
Скажи, чи буде зустріч довгождана?
Писатимеш мені ти кожен день?"
Він очі цілував: "Щодня, кохана!"

У стоптаній, безросяній траві
Слова прощання танули помалу.
Вона ридала гірко, коли він
Із рекрутами йшов у бік вокзалу.

Гірчила осінь спомин полином,
Бузкове листя стомлено опало.
Вона з дощем зітхала під вікном
І все листа чекала... Все чекала!

Вже й рік пройшов, а дівчина сумна.
Весіль у подруг відбулось чимало.
Її за дружку кликали. Вона
Без нього веселитись не бажала.

Минали дні, ішов за роком рік...
Та, раптом, люди стали гомоніти,
Що сивий однорукий чоловік
Щовечора бузку зриває квіти.

В полоні незабутніх почуттів
До нього йшла... На щастя, чи розлуку?
Він простягнув їй тисячу листів,
Вона міцніш стискала доньці руку.

2012

Огорнуся в шовк років,
Плакати не буду,
Що були мов не такі,
Не вдамся до суду.

Я жила в них, як могла,
Совісно і чесно.
Друзів вірних нажила,
Мов манну небесну.

Уклонюся і рокам,
І усім деньочкам...
А вони ж у кольорах
Вишита сорочка.

Де усе переплелось,
І, як має бути.
Щось було, щось не збулось,
Чогось не забути.

Надія Таршин 2000р.

Зіграти роль осінньої негоди.
Хай капелюх не випаде з руки.
Ти захворів, бо пив холодну воду
І пригортав цей жовтень до щоки.

Порожній сад. А знаєш, у вівторок
Не танув сніг і плакали берези.
Прожитих років виявили сорок.
Яка нудьга – ці сиві полонези.

Спочатку сон. А потім не світанок –
Хай заметіль розвіє простирадла.
І замість цих набридливих цигарок
Затиснуть пальці нитку Аріадни.
7.11.2012

На душі спокійно, хороше, щасливо...
Дякую я Богу за велике диво.
Що пішли від мене зневіра і смуток
Сила віднайшлася вийти із закруту.
І надія знову серце оживила,
І укотре уже доля дає мені крила.

20.06.2012р. Надія Таршин.

неначе
руда сльота
раменами рам
з гардин
не тінь
а душа
з кута
в протоки зайшла
судин

легені
вітрила слів
тамують в пориві
ґніт
світ свічкою
не згорів
невменно звучить
в мені

невкладистий
невпрогорт
невпору
невпоспіх теж
цей тихий
палій аорт
зусюди
наносить меж

обличчя
нап’ялить він
і кольору
нажене
ми з вікнами
візаві
за ними
здригає
нерв

струна контра_басна
лю
гуде невиводно
вчуй
судинне моє
болю
крещендо струнке
дощу


7 Листопада, 2012

двучерепичной ржавчине дрейссен
знакома кровь ребенка и слепца,
и был итакой ранен одиссей,
гулящий царь,
невинной раной ранен.
идем со мной, отлив, смеясь, плясал.
качался берег почему-то, сам,
беспочвенно расплывчатый местами.
   прости меня, патрокл, прости, ахилл,
   что я рассек ступню почти у дома,
   что яд его и кровь моя знакомы,
   что в греции вам не нашлось могил.
отлив плясал, плясал и уходил.

Гойда – раз, гойда – два,
гойдаються дерева́.

Дерева́-дере́ва –
наша королева.

Наша королева
сіла на лева.

Гойда – раз, гойда – два,
гойдаються дерева́.

іржаве листя нашепотіло твоїм слідам
що маклер -жовтень
гуртом і вроздріб усе продав:
весільне літо строкаті квіти на килимах...
на пустирищі пасе тумани зимовий птах

зазолотились небесні скроні до схід землі
а сни згубились в опалі сонця такі малі
такі нікчемні жалі та сварки зійшли дощем
не дочекавшись нехай осінніх але прощень

летіти довго летіти буслам не день та ніч
скликати буслам собі подібних із усібіч
ронити буслам не біле пір’я а чорний крик
лети із ними і не журися що так не звик

Глагол насилую, рифмуя.
«Поэтом» стал на склоне лет.
Скажите мне: Какого ... черта
Читать должны Вы этот бред?

Не будет ведь второго Блока,
И Пушкина не воскресить
Да, понимаю, что жестоко,
Но Вас хочу я попросить:

Друзья, пишите Вы короче,
Ведь муза – это не шансон
Творите днем и спите ночью,
Всему семейству в унисон.

Не надо фраз витиеватых,
Чурайтесь незнакомых слов,
Читатели не виноваты,
Что Вас куда-то занесло.

Они ведь вовсе не богема.
В ответ на слово «моветон»
Вам могут выдать без проблемы
Другую фразу и рингтон.

А, в общем – Все равно пишите,
Пока не наступил склероз,
Волнуйте, радуйте, смешите,
Меня ругайте. В чем вопрос?
2012р.

Тебе кохаю до нестями,

Це почуття не має меж,

Жбурляє в жар воно місцями,

Стискає груди, але все ж



Душа співає і радіє -

Нема у зиму вороття,

Весна іде, вона вже діє

Не лиш на одяг та взуття.



Її серцева аритмія -

Немовби допінг чи наркоз.

Весна, хитрюга, розуміє:

Вона - бажань апофеоз.



Буває, все в очах тьмяніє,

Не знаєш навіть, що робити.

Хто не кохав - не мав надії,

То як без них, панове, жити???

2012р.

Зрима, пряма і груба
Доля виростогуба.
Місяць йому за сонце,
Сутінь йому – світань.
Знявся – і в небо, руба;
Зорі і він – як румба.
Можеш – лети, не гайся,
Хочеш – піди і стань!

Стань будівничим храму
Ночі. Задоста краму –
Вишні і баня неба,
В стилі, либонь, ампір.
Стомлені неофіти
Плакатимуть, як діти,
Й жоден із них не вгледить,
Що їхній бог – вампір.

Підуть у тан дівиці
Й кожна в своїй лівиці
Здійме над головою
Гілочку сон-трави.
Щоби крило вампіра,
Рване, мов паща звіра,
Не зачепило стиха
Їхньої голови.

***
Кладу, немов калач, пшеничне слово,
Щоб ручаєм текла углиб розмова,
Щоб душі поріднилися навік,
І цвітом освятились калиновим.

Невиннолицый первородный атом,
Ты в бирюзовом или розоватом
Была другим дарована, как милость.
Не то, чтобы совсем, но испарилась

Какая-то девическая лёгкость,
Какая-то в тебя прокралась окись.
И веки, что века. Что створки ставен.
Какой-то уголок тебя потравлен.

Калой-то уголок тебя потрачен.
Ты хороша, но несколько иначе,
Пуста собой, исполнена собою,
Одетая в невзрачно-нелюбое.

А ты всегда была такая малость,
А ты вся изменялась, извинялась,
А я тебя любил первоначальной,
Смешной, а не такой первопечальной.

2012

Немец
француз
и поляк
и грузин
как существительные
все существуют в мире
и только русские
прилагательные
одна плюс один
мы прилагаемся друг к другу
я беру тебя в хождения по квартире
и по кровообращения малому кругу
разливается праздник
который всегда
с собой

2012

Ми не такі.
ми просто всі актори.
Ховаєм в серці сльози і світи.
Ми всі герої.
І усім нам море,
немов дорогу, легко перейти.

І всі хвороби наших душ - фальшиві
І кожен має шанс перемогти.
Самі себе вганяємо в могилу.
Самі на собі ставимо хрести.
І жоден з нас не гідний просто вмерти.
І кожен може жити у віках.
І справа не у долі чи у жертвах.
Бо наше щастя в наших є руках.

Ми не такі.
Ми не плюємо в душі.
І наші руки не в крові людській.
Якщо всміхатись, крига серця зрушить.
Солоні зорі не впадуть з-під вій.
Якщо боротись - світ упаде в ноги
(Коли в руках Любов, а не ножі)
Хай не лякають вас перестороги.
В небес немає краю чи межі.

17.04.10

А степ надихався тройзіль...
А степу снилася нестяма:
немов стоїть над казанами
і серце пробує на сіль.

Відцуравшись
пітьми сторожі,
оприлюднивши
ночі знак,
не міняй аватарки,
Боже, -
місяць, зорі…
Вже звично так…
А коли небокраї
шарфом,
щоб зігріти
земну печаль,
повні жмені
своїх метафор
розсипай
на крутий овал…
Час поклониться
римосхрестям
і літотне
світи
сплете.
Може, й відгуків
не діждешся,
а поезію…
у святе.

2012р.

жінка одного чоловіка
жінка жінка
одна прийшла як покликав
друга втікла

одна буде вірна до скону
друга зрадить
одна приховає стогін
инша зранить

жінка здає екзамен
двійка двійка
ходить по світу зиґзагами
як крадійка
2012

На смузі вишні стиглі червоніють.
Гілки схилились прямо до шосе.
Автомобіль, як ягоди вишневий
мене на південь з швидкістю несе.

У очі сонце і тепло. А хмари
не зможуть мого свята замутить.
Мені назустріч щастя і кохання
і вітер з півдня з вишнями летить.

Вони терпкі, хоч стиглі понад міру.
Оберігає вишні кислота,
щоб черви їх не поточили білі
і не потрапили в чиїсь уста.

В житті ще будуть півночі, я знаю,
але тепер в зеніті моїх мрій
стоїть вишневий липень і літає
над цим шосе вишневий буревій.

2009

Повитягала з скриньочки листи,
що півстоліття щиро зберігала
і, сказавши: "Господи, прости",
до чужих людей на суд віддала.
Хай читають, чим вона жила,
як любов її гасила стужа,
на Сибіру баржі як тягла
квола жінка, скривджена, недужа.
Її підняли з постелі вночі:
"Збирайся швидко. Їдеш до Сибіру!"
І відібрали від дверей ключі.
Взяла з собою лиш Любов і Віру.
В товарному котилися на cхід;
кругом сніги глибокі, заметілі.
Лиш на сорочці український цвіт
і український дух в живому тілі.
У інший край відправили його -
коханого. Їх не з'єднались долі.
О, скільки сліз пролито там було.
У їжі їй не бракувало солі.
І на старих листах біліє сіль,
як паморозь, застигла на папері.
Як добре, що минув нестерпний біль
і у майбутнє вже відкриті двері.

1995

Онук бере мене в команду,
Від щастя і забракло слів,
А ще сказав, що я хороша,
По-дитячи щиро - як умів.

Я звичайно згодна, і дуже щаслива,
Бабусь у команду не завжди беруть-
Чимось у онука довіру заслужила,
А його довіра – це не що-небудь.

08.07.2012р. Надія Таршин

Цвіте, як маківка,
Сріблиться росами,
Як в юні дні мої,
Бреду покосами.

Важкими, мокрими -
Раненько скошені,
Землею-матір’ю -
Росою зрошені.

Підперезалася
Покосом – стрічкою,
І заворожує
В'юнкою річкою.

Стрічає досвіток -
Уся заквітчана,
Немов дівчинонька,
Що йде до вінчання.

У перших променях
Уся виблискує...
Земля! Краса яка!!!
Я вірю – вистоїть..!

Знов трави віялом
Впадуть під косами
І буде правнук мій
Іти покосами.

2004р. Надія Таршин

«Життя починається з вішалки…»
Здається,й не проти ніхто:
ну, спробуй – щось далі за «віще» кинь,
при тому не знявши пальто.
Бродячий театр… Герої
в нім всі, хто блукає в імлі,
тому й не розписано ролі.
Щури в нім голодні і злі!
У ньому пилюжна завіса,
старіша за Вічність саму.
У ньому і древність – актриса,
бо літ незліченно йому.
Та люди приходять, – ще віршики
чита в нім Поет задарма!
І людям сценарій – «до вішалки»
(якої на площах й нема).

Яничарами дні – на приступ.
З міста мрій твоїх – прах і зола;
Лиш сіріє самотня пристань,
Що єдина вціліти змогла.

Капітане, задублий вовче,
Сивий витязю синіх земель,
Підіймай-но вітрила-гончі
І нацьковуй на вітер. Од миль

Ще не пройдених грає щогла
І скрипить нетерпляча корма.
Кіль очищений – спогадів жодних,
Прагнень, пристрастей більше нема.

Вічна tabula rasa моря
Приховає сліди – не знайти…
Неприкаяний з вітром говорить
І шукає далекі світи.

7.11.12

Люди, мрійте чисто і джерельно!-
запилкуйте слово у зеніти.
Мрійте кольорово!!!- то напевно
мрія буде сонячно світити.
Пропустіть уяву перед себе -
не спішіть, не стоптуйте, бо сАме
в диво-керамічних печах неба
мрії випікаються роками!
Виплітайте ті тонкі структури,
слова вібросердям і думками-
та не замуруйте у зажуру...
І не доторкайте їх руками!
Намалюйте виразні акценти
і дарма, коли іще незбуті...
Спроектуйте їх у епіцентри
творчосил Божественної Суті!
одпустіть іх у пташину зграю-
Мрії люблять волю і простори!
хай дари висотні не щезають!!!-
бо без мрії світ - безводне море!

Цветными бликами рассвета
Весна ворвалась в жизнь столицы,
Взялась раскрасить силуэты
И освежить мирские лица.
Весна окутывает тайной,
Прозрачной приторной истомой,
И растекается реальной,
В сюжете выдержанной формой.
Сюжет банальный до простого:
Зазноба в сердце притаилась-
Мне не хватило холостого,
И я в женатого влюбилась...
Я не впускаю в сердце смуту-
Однако, довелось случится:
Я не могу ни на минуту
От грешных мыслей отстраниться.
Такой ухоженный мужчина-
Всю жизнь мечтала о таком...
И мне нужна теперь причина,
Чтоб взглядом встретиться тайком...
От этой мысли дух спирает-
Эмоций перерывный бум!
В душе симфония играет-
Такой приятный каламбур!
И где-то глубоко в сознаньи
Я понимаю - это чудо:
Ждать от избранника признанья
И кратких встречь из "неоткуда"...
Такой чудесный праздник жизни!
Приятнейшие ощущенья-
В них нет ни тени укоризны,
Их не преследуют сомненья!
Любовь без правил и условий...
Такая призрачная сказка...
Нет разделений, нет сословий.
Непредсказуема развязка...

Я спростовую всі дорікання-
Не потрібні мінливі слова.
Найдоречніший факт - у коханні,
Коли обертом йде голова,
Коли рухи стають непритомними,
Коли ллються зухвалі плітки,
Коли груди бажанням наповнені,
І бажання даються в знаки...
Коли серденько рветься на волю,
Наче дикий поранений птах!
Коли ми випробовуєм долю,
І долаєм її на очах.
Коли біль не існує, як стверджена вада,
Коли біль особливо втішає
Біль нагадує міццю та приттю "Торнадо",
І спасіння від нього немає!
Не існує вказівок і тестів -
Необачних підтекстів у слові.
Не існує манер і наіграних жестів-
Ми ж бо гідні палкої любові!

Твои уста кричат:"Освобожден!"-
От злых упреков и предубеждений,
И обстоятельствами не отягощен,
И застрахован от терзающих сомнений.
Ты- полный спектр эмоций и зарядов!
Их излучает твоя страстная натура...
Чревато находиться где-то рядом:
Улыбка глаз- твоя абревеатура-
Рвет сердце и вытаскивает душу...
Заполнит чувства сладостным дурманом.
Я не предамся тайне, не нарушу
"Границ святых" в оцепененьи "пьяном".
Но все во мне во власти этой страсти:
Мерцающий огонь и вешняя прохлада,
Слепая жажда сказачного счастья...
Реальность чувства, что все это рядом!

Призрачный лес, освещенный сияньем луны,
Языками огня и танцующих углей,
Светом искр, летящих во мрак новизны-
Этот жар от костра- взбудораженный змей!
И две тени слились в поцелуе немом-
И застыли навеки онемевшие губы...
А глаза умоляли и горели огнем,
И от страсти скрипели и цокали зубы...

[Маже по дню слизькою їдкою цвіллю
Контра-стенічна, соплива моя депре…,
Акупунктурить відчай, до саден тре
Недоспроможність стати недоребром.
Море, що вийшло з мушель, втрачає силу
Злизувати твій профіль з німої суші…
Тричі-китом тримаюсь/тримаю суще,
Двоюсь дифузно на себе і свій синдром…]

Осінь – це, курррва, великий серцевий тромб.

По всіх кутках, де зойк мовчання,
Де стогін тиші, крик сльози,
З тобою вже нема стрічання -
Є плач дощу після грози.

Палахкотіло, гуркотіло,
На цілий світ отак гуло.
Душа розчавлена, а тіло,
Де ділося його тепло?

Я розумію з гіркотою -
Тебе на світі вже нема.
І залишаюся пустою,
Бо в серці попелом зима.

Зі мною тільки зойк мовчання,
І стогін тиші, крик сльози.
І пам,ять нашого кохання
У вірші, що прийшов з грози.

03.02.12