Зимова ніч. Нічна пора.
Сіріє сніг. Сіріє Небо.
Притихла спокоєм Зима,
Справляючи холодну требу.

Сіріє ніч. А темнота
Принишкла серед сили снігу.
Сховались Зорі і Луна,
У хмари загорнувши Вітер.

Пропала Тінь, без темноти,
Без ясності, що ллється з Неба.
Земля ввійшла у сірі сни.
Зимова ніч. Життя завмерло.

14.01.2013

Мури пісенні - акорди потужні.
Вірші оздоблюють співану суть.
Голос поета сміється і тужить.
Пильні шляхи у дитинство ведуть.

Ненька співає , сапаючи грядку.
Їй за естраду слугує квітник .
Хлопчик маленький, на першім десятку,
Мамині виступи слухати звик…


…У спориші закуйовдилась пам'ять.
Нею, мов скарбом святим, дорожу.
Зовсім недавно усміхнена мама
З піснею в серці пішла за межу…


Ноти черешень, ключі журавлині,
Пауза ночі і кода світань…
Жаль, що не можу вернутися нині
В час ледве спілих душі поривань.

Так і живу наодинці зі словом,
Мрію знайти невмирущий мотив,
Що у мені в ті роки кольорові
Маминим голосом думу збудив.

29.01.13

«Не пара, ой яка не пара», -
Усі зітхали за спиною.
Вона той шепіт відчувала -
І сяяла душі красою.

А він – чубатий, гарний красень –
За нею у вогонь і воду,
Бо покохав (чим ще поясниш?)
Її – непоказну на вроду.

Він так кохав свою «непару»...
Замовкли: шепіт, пересуди...
Були вони від Бога пара -
Угомонилися всі люди.

2001р. Надія Таршин

Щасливі ви, листки, у білосніжних
Руках, в які життя віддати можна.
Ви перед спалахом любові ніжним,
Як бранці перед ликом переможним.
Щасливі ті рядки, котрі спроможні
Зловити промені очей раптові,
Записана в них духу мука кожна,
Як в серці, що сплило сльозами крові.
Щасливі рими, взяті в лазуровім
І чистім джерелі на Геліконі.
В них одкровення ангела у слові,
Душі блаженство, радощів бездоння.
Для неї все – листки, рядки і рими.
Як їй до серця – інше все терпиме.

Небо каштанам голови крутить,
світле і добре, і вірне по суті.

Тільки пустує таки безупинно,
аж до мурашок на стовбурах-спинах,

аж до шаріння, до квіту, до піни…
Небо вже й більше за небо віднині…

Місто – легенда – засніжений Львів,
Спить… спочиває в мереживі снів.
Замріяні леви стоять кам’яні,
В туманів серпанку минають віки…
Місто контрастів, колиска культур,
Скарбниця традицій, державності мур.
Тут мрії мої і кохання розмай,
Ще й творчості подих – незвіданий рай.
Львів’яни привітні, гостинні завжди,
Наллють Вам на згадку духм’яні меди.
Щоб все це відчути…
Приїдьте сюди!.

27.01.2013

***
Завжди у професійних картярів
Ляга під чирву кожна масть, як вперше,
Так вік двадцятий – кращий із віків, –
Повією впаде під двадцять перший.

Я думаю, що вчені набрехали, –
Прокол у них в теорії, поріз,
Бо розвиток іде не за спіраллю,
А криво, навкіс, геть напереріз.

Не знаю колискової...
А донька
Прохає колискової, аж плаче.
Бліде обличчя в доньки
І гаряче.
Мов кволе пташеня – її долонька.

Не знаю колискової...
Навіки
Я загубив її,
Мов кінь – підкову.
Я подаю дитині різні ліки,
А донька плаче:
"Тату, колискову...".

Не знаю колискової...
Та знаю,
Яка вона потрібна в цю хвилину:
Піду і колискову пошукаю.
Знайду –
Приколишу свою дитину.



1986

Як не засміюся,
корю
сам себе за посмішку.
Як не подивлюся,
мовчу
у тенетах проміжку.
Виламаю двері -
стою,
мучуся з "не хочеться".
Десь у атмосфері,
в бою,
сонце також бореться.

Як не нароблюся,
кричу,
що гуляти ніколи.
Як не жду-молюся,
сварю
свято і канікули.
Виламаю двері -
стою,
мучуся з "не хочеться".
Десь у атмосфері,
в бою,
сонце також бореться.

Як не напишуся,
творю.
Згодом шкодуватиму.
Як не насварюся,
пишу:
"Сам себе втішатиму!"
Виламаю двері -
стою,
мучуся з "не хочеться".
Десь у атмосфері,
в бою,
сонце також бореться.


28.01.2013

Україна весни ждала.
Та прийшла. Була. Зів’яла,
Бо побачила що скрито
В Україну спішить літо.
Лиш вона не сумувала,
Бо з малку й на літо ждала.
Але, що ж в нашому краю
Літо вічно не триває,
Бо все, що весна засіє
Літо притулить, огріє.
А потім за тин відходить,
Бо йде осінь й несе плоди.
Несе хвилі вітром гнані.
Дощ осінній, калабані...
Україна все міркує,
Те, що бачить і що чує.
Десь на струнах дерев’яних
Присне лихо і зів’яне.
Осінь мудра. Добре знає,
Що десь зима поспішає.
Сріблом ліс і сади вкриє
І баладою завиє
Про завірюхи снігові...
Тихі пісні колискові...
Про діточок на санчатах...
Про тепло в своїх кімнатах...
Про сніг який вкриє бруди.
Лиш той бруд був є і буде,
Аж весна знов завітає
Й надій дихне в ріднім краю.
На все це нам ждати треба
І вимолювати в Неба
Добра для сестер родини
І для Неньки України.

Довкола не знаходжу змін...
Світ не стає безпечним.
Веде із нами древній змій
Знайомі здавна речі.

І знову яблука летять
В долоні Єв, Адамів.
І змій радіє, наче тать,
Цій нескінченній драмі.
2013р.

Відверта ніжність тече із глибин
напівпрозорим воложистим мусом.
Нема кордонів у цьому русі –
то куля в небо: три… два… один.

Ледь чутний подих, мов бек-вокал,
звучить, як вирок, безплідна тиша.
Минула серце і трохи вище
ввімкнула світло Твоя рука.

Межа тунелю і снів кінець,
Безслівна стрічка хвилин спливання.
Думки солодкі. Слова банальні.
Ще мить не дихай, мовчи мене.

28. 01. 2013

Переходи із Дійсності в Дійсність,
Переходи із Виміру в Вимір,
Пошук Світлого в темнім тунелі,
Пошук в темряві проблиску Істин.

Переходи крізь Суще і Витвір,
Переходи крізь Час і крізь Простір,
Сподівання побачити Промінь,
Чистим Світлом насититись вдосталь.

Переходи від серця до серця,
Переходи у Радість Любові,
Переходи повз логіку й нерви,
Усвідомлення Думки, як крові.

Переходи Душею і Тілом,
Переходи від себе до себе,
Промовляння крізь наміру силу,
Що звучить у Душі і у Небі.

Переходи від Світла до Світла,
Переходи від правди до Істин,
Переходи від миті до миті,
Не шукаючи в Спокої змісту.

Переходи від Тиші у Тишу,
Переходи від завтра в сьогодні,
Переходи у звуки пречисті,
Крізь Життя у Любов переходи.

Переходи з напівіснування
У потоки життєвого злету,
Усвідомлення крізь пізнавання,
Переходи в Любов від Протесту.

23.01.2013

Прощание. Прощение.
Дни мчались, как мгновение.
Точки. Знаки. Запятые.
Я - глаза твои пустые.

Кружки. Стопки. И бокалы.
Тут не люди, а лекала.
Кофе. Водка. И вино.
Мы познаем это дно.

Пластик. Стекла. И бетон.
Крик души спугнул ворон.
Возвращение. Уход.
Поздно...
Мы прошли свой поворот.

28.01.13.

Бо в мене є ласкава змовниця -
оця зима!
Снігами чистими наповниться
вона сама.
Так гарно просто тишу слухати.
про білий сніг -
і в серці сходить щастя повнею
у білі дні.

Так долго длился разговор,
что человек, по сути вор,
я не смолчала, не по мне,
не знала, - «истина в вине».

Но вдруг, мой друг увидел –я -
главарь сей банды воронья,
и…промолчала, ведь вина,
была не друга, а вина.

отныне твердо буду знать,
с вином – ни-ни – не воевать!

Раменом поведе - і заіскриться
бурульок діамантове кольє.
Зима - цариця снігу, чарівниця -
на царство роззирається своє.

А паличка в чаклунки кришталева,
хода - танечно-тиха і легка.
Де пройде, мерехтять скляні дерева:
торкне - і дзенькне гілочка крихка.

2013

І знову піддавки на грані фолу?
Тупик? Безвихідь? І ні шах, ні мат…
Бермуддя зачарованого кола…
Цейтнот? Цугцванг? Чи, найточніше, - пат?

Завмерли тури, пішаки і коні,
Слони, ферзі... Чи бути боротьбі?
А час іде… Все наче на долоні –
А де той хід? І я кажу собі:

- Беру тайм-аут!… Отже не здаюся.
Й не відступаю. Певне, це – азарт.
А перемога чи поразка? – не боюся,
Бо кожен фініш – це, по суті, - старт…

24.02.2008

приваби Бджіл дістались вишням…
Південий Буг, Одеса - айвам...
все од Карпат, Говерли вище -
коментувати буде зайве…

а зашморг рим, (без слів) - Поету!
прокляття видиме, чи вирок?
чи самоспалення... вендета
Душі, печінки, серця, нирок??..

і цей примітний диво-килим
мандрує всесвітом зигзагом:
то - в ніч, то - в день… такої сили,
ти розумієш мене, Ма-мо?!..
2013.

Авторе славного словосплетіння,
Йду на край світу по строфах твоїх,
В них надокучлива мжичка осіння -
Шепіт казковий, утіха з утіх.

А завірюха лютнева скажена,
Мов задушевна розмова сердець.
Авторе повного світла катрена,
В рими твої поринаю увесь.

Жаль, що життєва дорога коротка,
В ночі впирається темінь глуху.
Дякую, авторе диворядочка,
Що зустрічавсь на моєму шляху.

28.01.13

Лютує шалена зима:
Ні стежки, ні шляху нема.
Іскринками світиться сніг,
Нудьгує самотній поріг.

12-14 січня 2013 року

Жорстка закутаність у правила й закони
Заводить у глухий куток-супротив.
Застиглість серця в прощах й заборонах
Творця ховає на поталу плоті.

До усвідомленої радості Живого
І не-Живого в Єдності й Любові,
Виводить пізнання Людини й Бога,
Як Джерела Гармонії і Волі.

Відсутність страху у Єстві й присутність Світла
Звільняє Душу від страждань і згуби.
І кожна мить в Божественне розквітне,
Якщо в цю мить Людина просто любить.

28.01.2013

Почуваюся вкотре винною
За присутність свою
У прощенні…
Ти мені будеш не-Апостолом,
Я тобі буду Маґдалиною.
Тільки тиша ледь-ледь надірвана
Відпускає мою приреченість.
Від страждань твоїх
І до... вечора
Буду страченою,
Та вірною.

Вся страна не скажет: "Здравствуй, с добрым утром",
И не скажет даже: "Возвращайся поскорей",
Говорят мне, что в толпе доброты не нужно,
Пусть! Я отойду в сторонку и пойду к тебе.

вірш видалено

Розтерзана, зґвалтована,
І на семи вітрах,
Брехнею закатована
І полчищем невдах.

Ні правди, а ні честі
У них нема давно,
А що наобіцяють -
Обдурять все одно.

Як саранча, обсіли,
Уже не продихнути,
До краю знахабніли -
Їм не біда і скрута.

Жирують знавіснілі,
Крадуть і багатіють,
По трупах йдуть до цілі,
Від влади шаленіють.

А ти, що обирав їх -
Потрібен один день,
Щоб підійшов до урни
І вкинув бюлетень.

2010 р. Надія Таршин

Я люблю своє рідне село,
З ним у зустрічах я і прощанні.
Воно першу науку дало -
Просинатися як на світанні.

Та навчило любити людей,
Що ізранку до ночі у полі,
Усю силу давали землі,
І сорочки тверділи від солі.

Пам'ятаю рядки буряків -
Ці безкрайні колгоспні гони,
Спини наших рабинь-матерів,
На губах краплі поту солоні...

І неквапні вечірні розмови:
Про роботу і ті ж буряки,
Що попереду знову Наталка -
Бо на поміч прийшли свояки.

І везу я подруг-студенток,
Та яка там наука уже,
Коли мама моя у ланці,
В полі мало не задніх пасе.

Бурякам ми б'ємо поклони,
На руках від сапи пухирі,
І безкрайні коротшають гони,
Усміхаються вже матері.

Потім пізня з дощами осінь,
Урожай, як завжди, без втрат.
Закоцюбли від холоду руки,
Буряки веземо у кагат*.

Непроглядна волога темінь,
Зрідка вогники від цигарки.
Тітка Санька гука - ланкова:
- Відгружати на черзі у Варки.

Вже на цвинтарі ланка лежить -
Спочивають спрацьовані руки.
Їм вклоняюся низько за все -
За суворі життєві науки.


Кагат* - трапецієвидні споруди у яких тимчасово зберігали буряки.

2011 р. Надія Таршин

Вони любили у волосся вплітати пшеничний колос,
і бігли босі по стерні,раділи і кричали в один голос.
Колись дітьми були…
А зараз і вони з дітьми,які вже теж ламають колоски.

У неї в хаті пахне полином,
парфумами і часом пирогами.
Один стілець на кухні під столом,
і поруч з образами фото мами.
У неї дні розписані на рік –
не бізнес-леді, одинока просто.
Хоч зрідка, кажуть, ходить чоловік.
І щось таке у соцмережах постить.
Розповідає часто про дітей
(племінників), купує мандарини.
Коли сніжить і довго дощ іде,
вона малює сонячні картини.

Бальзаме ночі стишено-п'янкої!
Ти затуляєш пальцями легкими
І огортаєш наші очі тьмою,
Що навіває забуття незриме.
Цілителю натхненний, сну ласкавий!
Закрий благальні очі, мов завіса,
І милосердя маком незабавом
Посип навколо ліжка й заколисуй.
Рятуй, бо день прийдешній нещадимий
Засвітить спогадими горя тьмаво.
Сумлінню грізному не дай притулку,
Що риється кротом і серце мучить,
Душі моєї зачини шкатулку,
Лише легенько повернувши ключик.

Побіліли думки, побіліли уста,
Білий сніг на чолі, мов цілунок останній,
Побіліло усе, і сльозинок сльота
На поблідлій щоці мерехтить на прощання…

У химері світів чорно-білих «над-Я»,
Де прозора душа непомітна без тіні,
Діамантик сльози – мов Полярна зоря
На щоці у Зими, що відходить у іній…

1998 (ред.2013)

Я не люблю, коли у віршах сперма
Або дослідження із сексу польові.
Це вже діагноз. Не в порядку нерви,
А може, таргани у голові.

Я не втручаюсь у митецькі вправи,
Не ставлю бали цноті і гріхам.
Коли отець справляв природні справи,
Син підглядав. І син той звався Хам.

Поет не хам. Поезія не хамка.
Хоча папір і комп усе знесуть.
Над прозою життя зарожевіє хмарка...
Чи ж змінить настрої про секс і ковбасу?

Мої думки, своїми пелюстками,
Спадають снігом на лице.
Земля хропе під теплими снігами:
Я добре пам’ятаю – це.

Твої сліди на стоптаному серці,
Поволі стерла заметіль.
Ночами калатають мегагерці
На ньому охололий біль.

Весно, Весно, тебе я знову кличу.
Назад немає вороття,
А почуття, стікає по обличчю
І пахне вільне майбуття.

Запалюю свічу мого кохання,
Але чомусь, вогню нема…
Я знаю, що для тебе не остання
І сподіватися дарма.

Стоїть свіча – немає серцевини.
Для тебе - поза зоною, віднині.

На рушнику – червоні півні
Кричать опівночі й опівдні
І серцю спати не дають.

А поряд з ними ще й зозулі –
Дитячі згадки не заснулі –
Літа відлітані кують.

Під рушником – спокійна мати.
Біля чола – сніжинки з вати,
А коло хати – листопад…

Стоїть дорога – йдуть дерева,
І добрі клени плачуть ревно,
І т и х о
Осінь
Так
Ступа
По золотому падолисту,
По горобиному намисту…



1990

Доторкнутися до ніжності рукою,
Несподівано спинити Дощ Красою,
Пролетіти над Землею в високості,
Відчувати все, проявлене у Простір.

Увійти в Безмежжя Сутністю всією,
Відтворити радість ясною Зорею,
Зазвучати в тиші краплями Любові
Усвідомити себе у кожнім слові.

Засвітити щастя Світлою Душею,
В світ розкритися Дорогою своєю,
Перейти усе, означене Життями,
У Любові розчинитись до остану.

25.01.2013

Слова не німіють – зникають в Безмежжі,
Слова пам’ятають про все.
Слова промовляють, і враз… відлітають –
У Музику Ніжність несе.

Звучання, як радість, звучання, як Вічність,
Звучання, як Неба ковток.
Розлитий, як Світло, як Сонячне сяйво,
Любові Божественний сон.

Відкрита до Неба, відкрита до Бога,
Душа, що співає Любов.
І Музика лине, як Світла Дорога,
В Життя повертаючись знов.

Прекрасна і чиста Дорога у Небо –
То Музика кличе у Вись,
Дорога, що в неї збиратись не треба:
Ми всі вже були там колись.

27.10.2012

…сліпить очі мій сад ложе снігу іскриться слюдою
блискотять у польоті лелітки із ангельських крил
і кущі чепурять срібнотканою чудо-габою
як оту молоду що веде під вінець молодий

не дерева в саду - галерея мистецька правдива
неземна експозиція Неба на тему «Зима»
кожне дерево Майстра – явà кришталевого дива
у якому і натяку ґанджу якогось нема

упиваюсь різьбою у стані німого екстазу
і від захвату п’ю філігранне творіння Різця
відчуваю єством підсвідомо миттєво одразу
малість хисту Людини й безкрає величчя Творця…

26.01.2013

Із льоду брил укладені мости
не дочекають ейфорії весен,
ні звукохвилі річкової меси...
Мости морозні - почуття черстві.
У холоді засіяне зерно
не вибростить і корінця на волю.
Не возведе сердечний капітолій,
кохання, впрягле в омут настанов.
На кризі гілков"юнене гніздо
не вигріє опіреного щастя...
Не загойдає радості гіллясті
порив зав"юги- над життя рястом.
Стужослова... торочиться крило,
околіва незрима вена духу...
А хочеться начути неба слухом
цятинку сонця- сповнену теплом.

Чимало знаків на узбіччі
По тій дорозі, що йдемо
В місця, небачено-довічні,
Тягнучи літ важке ярмо.

І мудрецем не треба зватись,
Щоб суть розгадувати їх.
Вони підказками багаті,
Як оминуть лабети лих.
27.01.13р.

давай поглянемо крізь час
зустрінемось знову очима
хоча пролягає між нас
безмежність незборима
ось ти ще така молода
твій погляд наївно-мрійливий
мені уже важко згадати
яка ти тоді щаслива.
а я ось росту над собою
вростають кайдани у рани
та хочу зустрітись з тобою
знов, може собою стану.

О сколько нам открытий жизни чудной
Готовит нежно пьяный парадокс.
Любовь и власть от века неподсудны,
Вот так уж с ними как-то повелось.

Сплошная жизнь - роскошная путина,
Сожмёшь и долго смотришь, что в горсти.
Дойдёт улов до самой сердцевины,
До самой страсти может довести.

Ломайтесь, тайте, крепкие объятья,
И снова замыкайтесь в свой черёд.
В былых объятьях был не виноват я,
Пойдём, посмотрим, как ещё попрёт.

Какое счастье падать спелой грушей
В заоперно большую жизнь твою.
Ну что тебе? Мой саундтрек послушай,
Тебе я песню новую спою.

Во исполненье песенки недальней
Металл готов послушно лечь в тетрадь.
И молот из него, и наковальня -
Чему не быть, того не миновать.

Над ним сомкнулись крепкие объятья...

2012

ппць

І ромен, і джмелі, і трава, й колосини,
І лазур, і спекота стерні...
В судну мить Бог спитає у блудного сина:
"Чим втішався в юдолі земній?".

І забудеться все...
Пригадаю лиш квіти,
Між колосся путівці, травину руду...
І від сліз наливних не знайшовши одвіту,
До Господніх колін припаду.

2012


***

И цветы, и шмели, и трава, и колосья,
И лазурь, и полуденный зной...
Срок настанет - Господь сына блудного спросит:
"Был ли счастлив ты в жизни земной?".

И забуду я всё -
Вспомню только вот эти
Полевые пути меж колосьев и трав -
И от сладостных слёз не успею ответить,
К милосердным коленам припав.

1918

Край воріт Сіону, над Кедроном,
Де узвишшя звіку не холоне,
А затіння годі віднайти,
Сів я з прокаженим, що з долоні
Їв достиглі зерна блекоти.

Хворий дихав смородом прелютим,
Він, безумний, сам жував отруту,
З усміхом дивочним на губах
Оглядав усіх блаженно-мутно,
Бурмотів:"Благословен аллах!".

Боже милосердний, ну навіщо
Дав жагу, турботи, голос віщий,
Спрагу вчинків, слави та утіх?
У радінні - каліч, найдурніші,
Прокажений - веселіш за всіх.


2012



У ворот Сиона, над Кедроном,
На бугре, ветрами обожжённом,
Там, где тень бывает от стены,
Сел я как-то рядом с прокажённым,
Евшим зёрна спелой белены.

Он дышал невыразимым смрадом,
Он, безумный, отравлялся ядом,
А меж тем, с улыбкой на губах,
Поводил кругом блаженным взглядом,
Бормотал :"Благословен аллах!".

Боже милосердный, для чего ты
Дал нам страсти, думы и заботы,
Жажду дела, славы и утех?
Радостны калеки, идиоты,
Прокажённый радостнее всех.


1917

***
День прекрасний – і тепло, й не тане,
Мабуть, є у природи ресурс.
Ну… і поки нема ще туману
На ліричний лягаю я курс.

Серце б’ється, немовби мертвецьки
П’яний я, мов по вінця налив:
Просто випив я шість по-турецьки
Кави чорної – і перегрів!

Доз подібних не радять нам пити,
Виявляти свої почуття!
А ще кажуть, що можна й не жити,
Віртуозно минати життя.

Жити можна, і треба, й нестрого:
Ревнувати, страждати, і пить.
І життям не кульгати убого, –
Дихать ним і оспівувать мить!

А ні то й не встигнеш моргнути,
І пора вже зіграти в труну.
Тобі суму й жалю не минути,
Та… пора обривати струну!

Треба так, що коли підсумуєш
Все, що пройдено, – сам ти сказав:
“Ну і все ж таки жив я не всує, –
Пив, кохав, ревнував і страждав!”

Ні, а все ж то природа багатша!
День який! Що поезія? – злет!
Певен, я написав то інакше,
Ніж хотів. Що ж, бо я – не поет.

ти крапка без ‘і’
кінцево-дотична
то простір змалів
віконням від січня

то б’ється то ні
заходиш постукай
край скронями гнів
чеканням розлуку

б’є серце у дзвін
нападало гулу
мов білих пір’їн
із мрій що минули

стоїть течія
завмерла на фото
вона нічия
з паперу на дотик

із уст на уста
закину у слові
крім світла з хреста
примирення крові

позбавлення крил
і зречення квіту
приброкання сил
що марили світом

у гавані літ
яса якір кине
у хвилі-золі
зворушаться тіні

розбуджений час
хитнеться як віра
на тім що мовчав
хай висохне сіре

на тім що стояв
хай вийде на люди
ти крапка моя
а інших не буде

25 Січня, 2013

1.
хрестатим вікном
нагороджений містом
розвіявся сном
по душі ніби листям

не бійся мене
я спокійний покійник
в тобі як помер
мов у тілі снодійне
то рук не складав
не котився сльозою
літа як вода
нашу тишу загоять

2.
слова дощові
перехожі й безнебі
лишаю тобі
я на згадку про себе

хай кров повелась
поплила без любові
не хлипай мала
усміхнись і на сповідь
до вітру пристань
з вітрячка матіоли
до ранішніх ран
прикладаючи голос

3.
розкрилена лю
у натхенному світлі
я шлях простелю
з берегів несусвітних

не бійся ступай
не дивуйся що зорі
мов біла крупа
під ногами говорять
про холод в раю
і про мандри безкраї
я там на краю
я є той хто чекає

4.
я той що тримав
всі надії не в клітці
зима не зима
я весню тут і звідси

до мене лети
ластів’я щедрувати
займуться сади
із вапна вийде хата
із піни глибінь
так виходить на сушу
мовчання і тінь
ти возносишся в душу

25 Січня, 2013

Вода, мов небо. Небо, як вода.
Іду босоніж, не тону, не тану.
Стрічаю сонце з ночі і туману,
себе йому, себе йому віддам.
Така тут висота і глибина!
Лоскоче риба пір’ям пізні зорі.
На небі я, на небі та у морі.
Іду. Пливу. Літаю. Сонце, на
тобі мій світ, світанок назавжди.
Ні дна, ні краю неба і води….

Не забуду ніколи півня,
Що співав у будинку навпроти.
Може, він, як і я,
З українського півдня
Прилетів на московські широти?..
На балконі,
Під виступом даху
Посадили його у кошик.
Годували по-царськи
довірливу птаху,
І подобались птасі такі розкоші.
Можна жити, бач, і в неволі –
Не біда, що в кошику тісно...
День за днем він удосвіта
Мимоволі
Зачинав молодецьку пісню.
Дивувалась Москва мільйонна
Й зарубіжні скептичні гості,
Бо ж їм півні співали
Хіба що в бульйонах,
Голомозі і геть безхвості.
А співав же чудово півень,
Наче вдома, на живоплоті, –
Кожну ноту виводив на вищий рівень,
І була кожна нота з живої плоті!
Жаль мені було птаху-невдаху,
Що не відала страху зовсім,
Бо не знала.
Що їй зготувала вже плаху
І ножа загострила жертовного
Осінь.
...Якось вранці проснувся пізно,
Хоч завжди просинався рано:
У будинку навпроти
горланили пісню
Чоловічі баси недоладно і п’яно.
Від троїстого галасу-крику
Червоніли носи убивців...
Тихо стало в Москві
Без того «Ку-ку-рі-ку!»,
Мов заснуло життя
У мільйонній столиці.


1979

Протікає вода крізь долоні,
омиває відлигою руки,
відчувати тебе – ще доволі
(вже не я) піднебессями звуків.

Не мені дотанцьовувать танець,
таємниця коштовна у серці,
між світами забутими станем,
мов пегас на обвугленій фресці.

23.01.2013