Під знаком Козерога
Життя моє трива
В наближенні до Бога,
В передчутті Різдва...

Ще в тім тисячолітті,
В тім віці, що минув,
Я жайвором в зеніті
Будив зі сну весну...

Старався якомога,
Щоб швидше по війні
Всміхнулась перемога
І людству, і мені...

Хай особливих звершень
Я не здійснив, але
В столітті двадцять першім
Свій скромний ювілей
Відзначу біля Бога
І в переддень Різдва
Під знаком Козерога...

Життя моє трива!

Пливуть потоки сірих мас,
Простягнувшись вдалечінь.
Для них один і той же час,
Та і кожен просто тінь.

Рухи, жести, сльози, сміх,
Навіть те що в голові.
Хтось в руках тримає їх,
Не спускає мотузків.

Один блукає, інший спить,
Віє холодом зіниць.
І кожен раз остання мить,
Не сховати хворих лиць.

Пливуть потоки сірих мас,
Простягнулись вдалечінь.
Вони давно ніхто для нас,
Та все ж помолимся. Амінь.


понеділок, 4 червня 2012 р.

Мов гадючка, повилась
річка лугом.
Я до неї поспішав,
як до друга.
Задрімали вже джмелі,
стихли бджоли.
Тільки пахощі п’янкі
бродять полем.

18 грудня 2012 року

Зверь в норе, зима в бреду.
Что-то слов я не найду.
Неказистый весь, неловкий,
Соль земли на общем льду.

Ничего не говоря,
Снег идёт из января.
Я стою на остановке
С пошлым видом главаря,
Мерзло думаю о планах.
Рисовал нас Старший Кранах -
С месяц нам до Грабаря.

Пересыпанный мукой,
Холод снимет, как рукой.
Через время я растаю,
Агрегатный весь такой.

Но покуда есть, чем нет,
Компостирую билет.
Хоть не женщина простая, -
Тоже так себе поэт.

2012

Моя глупото! — Біблію читай!
«Перед свиньми не розсипайте бісер».
Але такий на свині урожай!
Нечиста їх вродила — достобіса.

Моя ж душа, невидимий Сінай,
Осяянь і прозрінь наливши келих,
Вихлюпується часто через край
Своїх суворих монастирських келій.

Я щедра, люди! Поділюсь добром!
Скарби душі — ніде не продаються!
Скарби душі кидаю в ваш Содом.
Сміються з мене? Що ж, нехай сміються.

При впертій порожнечі гаманця,
Яка ламає найміцніші крила,
Не перестану, певно, до кінця
Метати бісер під свинячі рила.

1995

Ніякого «срібного віку».
Бряжчить нахабніюча мідь.
А шуму, а ґвалту, а крику,
А всепроникаюча їдь!

Суцільні суспільні психози
Сердець спричиняють надлом.
В епоху вульгарної прози,
Як можеш, якщо ти у змозі —
Озвись нецинічним рядком!

ліпиться місяць тонкими сніжинами
із оксамиту
поки до нього далекого линемо
в сяйві розмитім

пишеться місяць зимовими пензлями
терпнуть білила
ніч заколише сніги щоб не мерзли ми
тишу розлиє

шиється місяць інистими зорями
із переливом
ми його з неба нізащо не споремо
поки щасливі

Майбутній день суворо і критично
У душу гляне докором німим,
Вустам надасть усмішку іронічну,
Повіє в серце холодом зими;

Із марних слів збудує тереми,
Зіб'є з дороги відступом ліричним,
В мету поцілить пострілом прямим,
А часом – розведе мости цинічно;

Дороговкази сплутає усі
І самий чистий розум затуманить,
Життя покаже нам у всій красі,

Лікуючи людські глибокі рани;
Не раз піднявши з грязі у князі,
Бурулькою на сонечку розтане.

2013

Завжди шукати винних – марна справа,
Бо у пітьмі людина бачить зло.
У часу справді дивне ремесло
З вагами днів і гирями обставин.

Іржа образ гризе й на серце давить,
Стереотипи – щирі вороги,
Здолати їх не завжди до снаги,
Якщo наш егоїзм – законодавець.

Себе у комусь легко засудити,
Минулому згадавши власний гріх,
Шукати слід поміж обдертих літер

І між святинь уявних олтарів.
Теперішнє – захмарним сяйвом світить,
З минулого виймає якорі.

2012

Падав сніг білий-білий на землю студену,
На безлисті дерева, верхівки дахів.
Падав сніг, і ховались події буденні
У засніжену схованку давніх гріхів.

Заблукали у сутінках тихого болю
Всі печалі, що вкрилися кригою днів,
Розплелися думками, років самотою
Наші долі, розхристані в спогадах снів.

І, на вічність приречені, сірі хмарини
Мимоволі скидали додолу сніги, –
Мов примарні видіння, стікали краплини,
І, здавалося, все їм було до снаги…

Падав сніг… Все минуле загубленим світом
Нагадало душі про забуте й гірке.
Розквітало натомлено райдужним цвітом
Чарівне почуття, – романтичне й палке…

Сніг вибілював простір широкий довкола,
Малював візерунки в віконному склі.
І замерзла земля невимовно холола
У засніженій біло-сріблястій імлі.

27.12. 2012

Ожив метелик в теплій бані,
Щосили б'є в холодне скло-
Серед зими отак неждано
Життя по жилах потекло.

І за вікном, йому здалося,
Уже весни буяє цвіт...
І на деревах білі коси-
Життя нового заповіт.
2012р.

У самотній вечір
Хтось торка за плечі.
Може, другу з казки
Захотілось ласки?

2 грудня 2012 року

За віконцем у дворі
Розмовляли снігурі
Про заметену долину,
Про засніжену калину.

1-4 грудня 2012 року

* * *
Графська манія – вірші писати –
Вельми тонке і шляхетне заняття.


* * *
Ні про що мені в полі не кажіть.
Чую – не глухий: колоски шумлять,
Що ростуть вони на крові чужій,
Щоб вцілілих нас хлібом годувать.
Бачу – не сліпий: німці тут лежать,
Знаю – не дурний: воріженьки злі.
Але буду я вирощене жать
На чужій крові – на своїй землі.


* * *
Посміймось, українці, над собою,
Щоб тошно стало нашим ворогам!


* * *
Так і бачу я ту березневу розбурхану повінь:
Через отвір у хатній стіні
Моє ліжко, мов човен біблейський, вигулькує
На розхитане плесо,
І пливе по Сулі, по Дніпру і по Чорному морю.
Мимо марківських снів, мимо тиші полтавської,
мимо
Сновидінь України про давні пороги
дніпровські...


* * *
...І не кожному бути Шевченком.
Треба ж бути комусь і його антиподом –
Верлібристом широкого профілю.


* * *
Не хочу сьогодні голитись, бо холодно,
Бо настрій поганий, бо нічим поснідати,
Бо чоботи рвуться і грошей немає
Й ніхто мене, сивого, більше не любить...


* * *
Єдиний мій співбесідник – поезія...


* * *
Два знаки: запитальний і окличний.
Між ними відстань –
Все моє життя.


* * *
От якби була у мене клуня
Та якби були у клуні двері,
Я зробив би з дощок домовину –
Про своє майбутнє не журився б!


* * *
Доволі я обдурював себе,
Що небо пролісково голубе,
Лінуючись угору подивитись.


* * *
Рекламують котячі харчі –
Щонайвищий ґатунок!
І бурчить невдоволено так уночі
Мій смертельно ображений шлунок.


* * *
Все протекло межи пальців:
Пісок, і вода, і життя...


* * *
Я вибрався з черги без хліба –
Дарма! Ми ж не хлібом єдиним...


* * *
Ганьба! На лисину Вождя
Накакав Голуб Миру...


* * *
А Київ – стоїть!!!
А Дніпро повноводний – тече!!!
І князь Володимир
Хрестом осіняє Вкраїну!


* * *
І ті, і ті, і ті – талановиті!
У кожному вогонь святий горить,
І всі шляхи-доріженьки відкриті
Для самородків:
Твориш – ну й твори...
Нема нікому ні до кого діла,
Ніде ніхто нізащо не спита,
Чого б душа митця іще хотіла
Крім ланцюгів, каміння і хреста.


* * *
Шкода, що не дожив Хрущов, –
Ми всіх у світі перегнали!


* * *
Це б місцями суддям помінятись
Із тими, кого вони судили:
Потебеньку з Горинем, скажімо,
Шишкіну, приміром, з Чорноволом...
Парадокс у світі парадоксів!
Але ж зовсім не парадоксально:
Майже попліч,
У Верховній Раді,
Засідають судді і злочинці...
Справжні судді і злочинці справжні!


* * *
Всю ніч видувало з квартири тепло,
В шибки торохтіло
І грюкало в двері, і нічим було
Зігріти і душу, і тіло.
І вили собаки десь там, за вікном –
Такі ж бо самотні!
Й ніякого відгуку серцю...
Все'дно
Що в мертвій безодні!


* * *
Якби прошмигнути в застійні часи –
Я там би наївся, я там би напився,
Набив би мордяки вождям і вожденкам
І втік би ізнову в сьогоднішній день!


* * *
Це б згодилась махновська тачанка!


* * *
З чого ж почати свій день?
Такі голубі перспективи
Намітила телереклама!


* * *
Пишайся, Росіє! Твої «демократи»
Традицій старих не порушать –
Не тільки «молодшого брата»,
А й матінку рідну задушать.


* * *
Аж на чотири кілограми сала
Спромігся я за місяць заробити...
Без сала Україна помирала,
А з салом Україна буде жити!


* * *
Як відокремити болісне, змучене «я»
Від монолітного і безстороннього «ми»,
Жити як далі?
Мусить у кожного й камера бути своя
В братській могилі суспільства-тюрми –
Це в ідеалі.


* * *
Мій читач потенційний – це той,
Чиї думи я втілив у слові
У часи глухоти й безгоміння.


* * *
Загадкова Росія – колиска
Леніна і... Жиріновського!


* * *
Всього набачивсь на базарі –
Колись онукам розкажу!


* * *
Хоч головою бийсь об стіну –
Не співчувань тобі, ні втіх,
Ані надій на переміну
(Хоч головою бийсь об стіну!) –
Лиш недругів зловтішний сміх.
На негараздах України
Гендлюють з розмахом вони,
Зневір'ям душу отруїли
(На негараздах України!)
До глибини, до глибини.
Та все одно кажу постійно:
Змиритися – найтяжчий гріх!
І знов стою за самостійну
(За одностайну та постійну!)
За незалежну від усіх.


* * *
Не чую, хто іде,
Не бачу, хто такий,
Можливо, новий привид комунізму...


* * *
Не широка вже країна рідна –
Видно всім, хто вільно диха в ній.


* * *
Амплітуда моїх почуттів:
Полюбив – розлюбив – зненавидів.


* * *
Мене собаки люблять –
Я для них,
Напевне, значу більше, ніж людина...


1994

Віддаєм свою волю охоче,
мов приречені ходим з ярмом,
та додолу потуплюєм очі,
як заброда шмага батогом.

Чужа мова стає нам як мати,
а своя - хай конає в сльозах.
Боїмось рідне слово сказати,
аби тим не образити зайд.

Помірковані та толерантні
не знімаєм оков із зап"ясть.
Наша доля - в лахмітті та дранті
на хресті рідну матір розп"ять.

Малороси. хохли, баламути -
кожен клоун дешевий із нас.
Забуваєм,запутані в пута,
що ми родом із гордих черкас.

Гострий погляд, як дуб міцне тіло,
ятаган або шабля в руці...
Від олного іиення тремтіли
і бояри, і цар Олексій.

Малороси, хохли, лоботряси -
за які нам ця доля гріхи?
Лиш здивовано місто Черкаси
зприть в очі зелені ріки.

Упала тиша на зимовий сад -
Не сипле сніг і не здригнеться гілка.
Лиш яблучко зіщулене звиса,
Те, що на свято залишила білка.

А птаство поховалось - не знайти.
І посірілі тіні стали довші.
І недалеко вже до темноти,
До морозцю чи сонної пороші.

Ось-ось зоря розквітне в небесах
І зазвучать колядки коло хати.
І світ увесь, і цей зимовий сад
Господню люлю будуть колихати...

2.І.2013

Моя маленька країна,
на карті світу...
Ще не зовсім в руїнах,
ми навіть маємо освіту.

Ця прекрасна квітка -
Вкраїною зветься...
І я вірю політична сітка
таки колись урветься.

І я буду чекати несамовитих
цих днів...
Бо навіть політиків сердитих
можна загнати у рів.

Але найбільша проблема країни-
ментальність...
Та вихід є - обгородити мрію в стіни,
будуючи реальність.

Та мінятись мусять не лише політики,
а і народ...
Бо як помітили історики -
кожна мета варта спроб!

Із-за збігів стався збій,
Рух принишк на головній.
Ати-бати, ати-бати…
Будьмо, хлопці, акробати,
Щоб утриматись на ній.

Що тут вдієш – се-ля-ві,
І муштруємось усі.
Ати-бати, ати-бати…
Творчо треба віршувати:
До-ре-мі-фа-соль-ля-сі.

***
Слушна в мене є порада:
Певні збіги - ще не вада.
Ризик, звісно, як язик
До картавості привик.


02.01.13.

Людина йде тернистими стежками,
Хоч вороття по них уже немає,
Вона все йде і досі ще казками
Блукає.

І любить вранці сонечку всміхатись,
Людей навколо щиро поважає,
Бо згодна довго й віддано чекати –
Кохає.

Хоч час летить, людина не здається,
У щастя вірить, про кохання мріє,
Бо в серці в неї лагідно сміється
Надія.
Осінь, 2006 р.

Хто я для тебе? Хто я з тобою -
Птаха у клітці, смерть в паранжі?
Порухи серця... Прагну спокою.
Тільки б не в пастку злого ханжі.

Ким я прикинусь, як не зорею,
Як не імлою в день дощовий?
З ким я зостанусь, як не з тобою,
Як не собою, жалісний мій?

Сонце пекуче? Демон жорстокий?
Може, з усмішкою, може, з журбою?
Добре, що я не довідалась поки,
Хто ж я з тобою.
28.03.2010р.

Ти не сумуй, коли вітри колючі
Затрублять лячно в білім савані
І змерзлим віттям вербоньки плакучі
Звіддалеки махатимуть мені.
Ти не журись, коли сніги сипучі
З небес осілих шлях переметуть,
Коли морози вранішні скрипучі
У шиби хат мереживо вплетуть.
Не залишай холодних дум на згадку,
Посій тепло, хоч сонечка й нема.
Ти зараз краще думай про колядку
Та про Різдво - і стерпиться зима!
Ти краще зараз думай про хороше,
Про Новий рік, а не про сивину.
Не про літа, що котяться, як гроші,
За миттю мить, у вічну далину.
Не виглядай крізь холод і хуртечу
Минулих днів - не вернуться вони.
А ще мене ти не картай за втечу -
Я повернусь до тебе через сни.
Кохання наше збережи від згуби,
Як я його у серці приберіг,
Аби хтось третій, злючений і грубий,
Нас наодинці з ним не підстеріг.
Ідуть сніги - такий закон природи,
Зими окови кріпнуть крижані,
Та все ж, повір, любові теплий подих
Так ніжить душу вичахлу мені...

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

Думки, надією старі, - новинка року,
Слова, обіцяні собі, - слова старі.
Не знав я, що всього в житті достатньо кроку,
щоб раптом ці думки моїм були журі.

Весь злочин мій, що я так часто покладався
на мужність і на страх того, чого нема.
Оцінює журі, оцінки я дізнався:
середній бал буття - в прислівнику "дарма".

Іменник молодий, я мав колись нагоду
до групи дієслів заскочити на віз.
Щоправда, щирий мат завжди робив погоду,
і я перестороги сам не перегриз.

Обманюю себе, що вже в новому році
оцінюватиме мене нове журі.
У сутичці з журбою на моєму боці -
озброєні слова. Надією старі.


02.01.2013

біла тиша, біла,
зойкне словом:
милий,
де ти? озовися!
у якій ти висі?
милий тишу
мовчки в небі
між зірок –
гой-да-гой!.. –
колише
ридма – тиша
біло болить
не дише
2013

гаплик

Заплющую очі. Можливо, це все сновидіння?
Прямую назустріч, та знов повертає дорога.
Ну ось - розминулись... Підкралася туга осіння
І листям-розлукою тихо лягає під ноги.

11.11.2012р.

Чоловіки, не зраджуйте синів!
Дарунком не принижуйте до дати...
Усе мінливе, доля й поготів,
Але лише синів не покидайте.

Найближча - мати, як вони малі –
Чи то сльоза, чи то остання казка.
Та потім їм потрібна взагалі
Підтримка батька, чоловіча ласка.

Наслідувати треба їм, синам,
Своїх батьків - на те вони і діти.
За руку з батьком бути сам на сам,
І рибу на зорі піти ловити.


Спіткає вас образа чи любов –
Не йдіть, будь ласка... Ви їм найрідніші. .
Бо батькова в синівських жилах кров,
Що є незмінною - за всіх вона сильніша.

01.01.2013

Це все твої, Україно, сини –
Можеш пишатися ними чи ні –
Тільки ж за тебе вмирали вони,
Богу віддавши або й Сатані
Душу свою – за твою благодать,
Мачухо-мати своя-нечужа,
Щоб на заклання тебе не віддать
Хижій жадобі чужого ножа.
Твій – степовий самородок Махно,
Симон Петлюра – поріддя твоє...
Випий за них перегіркле вино
(Дяка Всевишньому, в тебе воно
Досі ще є!)
Не забувай, що Бандера Степан –
З лона твого
І тобі присягав,
Що ні червоний москаль-басурман,
Ані варшавський задрипаний пан
Вже не піднімуть свого батога
На українство!
Тепер не кляни
За самозгубно-кривавий кінець –
То все твої, Україно, сини
Кожним ударом пробитих сердець!
То все твої, Україно, хрести
По закордонах, по всій чужині –
Ти їх сьогодні навіки прости,
Кращих своїх
Безталанних
Синів!

1995

* * *
«Іще живий?» –
Дивуюся щоранку.
І горобці за вікнами: «Жив, жив!..».


* * *
«Склянка чаю,
Міцна сигарета –
Заряджаюсь на цілий день.


* * *
Першодень зими.
А на траві –
Жодного метелика!
01.12.1997


* * *
Сонце грається в піжмурки:
Заховалося так,
Що даремно й шукати.


* * *
Сутеніє – суть темніє…
Все при місяці – химерне,
Фантастично імовірне.


* * *
…І навіть смерть
Перенесу на завтра –
Куди їй поспішати?


* * *
З похмілля малюють ікони…
Продати – напитись – послати
Чимдалі терплячого Бога!


* * *
Я – не я,
І не маю хати,
Тож виходить: мене – нема.


* * *
Сумна картина:
Метр повчає учнів,
Хоч сам давно учитись розучився.


* * *

Налетіло гайвороння,
Нашуміло – і пропало…
А рілля собі чорніє!


* * *
«Я сів не в той літак»
(Микола Вінграновський)…
Але ж і я – не в тому літаку!


* * *
Потрапивши в цейтнот,
Я розгубився…
Отут мене й дістали довгорукі!


* * *
І я діждався сонця. Увійшло
Воно в мої обридлі будні
Услід за Словом.


* * *
Урівноважилось:
Праворуч – друзі,
А зліва – споконвічні вороги.


* * *
Стороннім я не був:
Любив – безмежно,
Ненавидів – безмірно.


* * *
Олені Дуровій

Ми – розминулись…
Ти летиш у вирій,
А я вертаю з вирію.


* * *
Поріділи ряди моїх друзів.
Стрімко виросла дружби ціна.
Я плачу – не шкодую нічого.


* * *
В телевізійному ящику
Більше знаходжу справжності,
Ніж у реальному світі.


* * *
В кожній жінці – Мадонна,
Хоч більшість із них
Потребує ще реставрації…


* * *
Яка там творчість!
Зацькували…
В росі кривавиться мій слід.


* * *
Г. Половинку

Який Гомер в тобі помер!
Який Вергілій утопився
В твоїй чорнильниці!


* * *
Т.Д.

Шкода – легендарна Сафо
Не зустрілась
на острові Лесбос
Зі славетною донькою!


* * *
Жінки, що мене любили,
Ніколи вже не повернуться
Із вирію. Жду даремно…


* * *
В суцільній темряві
Ледь блимає каганчик
Поезії – негаснучого світла.


* * *
На по-руки візьміть, ради Бога,
Перелітні птахи,
На по-крила!


* * *
Кругом одні лишень лауреати…
Тож висуну і я себе самого
На здобуття… нормального життя.


* * *
Хвороби хоч дають перепочинок,
А недруги й дихнути не дають,
Моїм словам на горло наступивши.


* * *
Свобода – це самотність:
Нелегкі
Її кайдани бронзові!
07.03.1998


* * *
Ти вже не панна, люба Інно, –
Ти ніжна мати-одиначка
В жорстокім світі боротьби.


* * *
Не втонувши в Сулі і Дінці,
Утопився у власній чорнильниці –
Там і плаваю з мухами разом.


* * *
Є заголовок. Є підтекст.
Немає лишень тексту…
Багатообіцяючий поет!


* * *
Ця глупа ніч…
Які думки пророчі,
Які слова добірні у рядку!


* * *
Люблю безсонні ночі –
Сам-один
Веду із Всесвітом розмову.


* * *
Як високо – не долетить кажан!
Як низько – ледь міріють зорі!
Живу між небом і землею…
30.11.1997


* * *
За вікном іще лютий,
А в моїм кабінеті –
Кримські підсніжники…


* * *
Ранковий чай.
Смакує сигарета.
Такі хороші задуми!


* * *
В компанії Антонича і Ольжича
Суворий монолог Маланюка
Уважно слухаю.
23.02.1998


* * *
Така задовга пауза –
Я встиг у ній
Цілісіньке життя прожити.


* * *
Б’юся над кожним словом.
Колеги смакують каву.
Творче життя вирує.


* * *
З чужих іменин додому
Прийшов. Зняв з обличчя маску –
Немов народився вдруге.


* * *
Такий агресивний березень!
Здалеку вже втручається
У внутрішні справи лютого…


* * *
На світло моєї лампи
Метеликами злітаються
Поети неопалимі.


* * *
Не голуба вже кров –
Ріки, отруєні нами,
В наших венах течуть.
21.02.1998


* * *
Пишу – спішу переписати
Невдалий твір:
Життя своє минуле.


* * *
Уже не множу –
Віднімаю,
Підбити підсумок боюсь.


* * *
Похоронивши друзів,
Я хороню собачок…
Хтось же й мене поховає.


* * *
Знов не заснулось.
До ранку зі мною були
Друзі покійні.


* * *
Серце болить…
На безпечно зелені дерева
Впала зненацька сива печаль.


* * *
Мій друг помер.
І по світу під маскою друга
Ходить мій недруг…


* * *
Слово моє
Покотилось по битій дорозі.
Небо на обрії хмарою заволоклось.


* * *
Поети мої, початківці,
Невдалі мої вихованці,
Почесні мої графомани…


* * *
Сіроманцю в овечій отарі
Компліменти не варт говорити:
Не почує, бо весь у роботі.


* * *
Три листочки на гілочці, три
Близнюки, але кожен листочок
Про своє сокровенне тріпоче.


* * *
Крайній лівий нападає…
Крайній правий нападає…
Всі удари – по центристу!


* * *
Навіть шибки віконні
Сміятись розучились…
Осінь така похмура.
03.12.1997


* * *
Чергую на зупинці день за днем –
І жодного автобуса
В майбутнє!


* * *
Вчорашнім борщем поснідаю,
А спогади про минуле
Будуть мені на десерт.


* * *
– Доброго ранку – дружині кажу.
– З днем народження! – вітаю доньку.
А для себе самого слів не знаходжу.
03.11.1997


* * *
В останнім конверті
Кому надіслати листа?
Останній листок ще тріпоче по вишні…


* * *
Прокинувшись рано,
Я виграв чимало часу,
А що з ним робити – не знаю…


* * *
Так добре в опалі,
Що аж неймовірно,
Що аж підозріло!..


* * *
Пишу щодня:
Перу – зарядка,
Душі – розрядка…


* * *
В цій «холодній війні» пліток,
Наклепів і компроматів
Мрію про рукопашну.


* * *
– Хто ти такий?
– Я такий і сякий-розтакий.
Вже й познайомились.


* * *
Прозвучав пихатий монолог.
Діалогу знов не пощастило
Встрянути в розмову.


* * *
Кліпає гасова лампа…
В кімнаті, немов у печері, –
Пращурів тіні.


* * *
Зі злості геть роздувся, мов пузир…
Крім виляску,
Нічого не почулось.
1997


* * *
Не розв’язати вузол,
А рубати –
Рука не піднімається…


* * *
Аби ти стала жінкою
Нарешті,
Віддав би свою мужність!


* * *
Пригасли гасла ейфорії…
В підніжжі ідола прохач
Благально руку простягає.


* * *
Грудневий дощ –
Плаксій обридлий
Змиває усмішки з облич.


* * *
Знов збираюся в дорогу.
Знов прощатися не буду –
Є надія повернутись.


* * *
Ще не поклали на лопатки,
А вже горілку розливають –
Празникувати перемогу.


* * *
Мене тумани облягли –
Не бачу перспективи,
І відступать нема куди.


* * *
У ваті туману
Застряло слово –
Висить безмовно…


* * *
Донесу до плахи, до меча
Неповинну голову свою –
Меч усе розсудить…


* * *
Не буду помирати, бо земля
Промерзла до нутра –
Копати тяжко.


* * *
Скоро осінь моя непомітно
В зимну пору перетече
Й на вітрах крижанітиме…


* * *
Мої думки
У трьох рядках
Блукають…


* * *
На світло моєї лампи
Злітаються, мов метелики,
Епітети та метафори.


* * *
Намінявши «дріб’язку»,
Роздаю старцям
Свою бідність.


* * *
Біжучи по Хрещатику,
Італійською піцою
Підобідую...


* * *
І так воно слизько –
Здається:
Весь Київ на ковзанах…


* * *
Чого б і не впасти снігу
На чорні-пречорні ґрунти –
Вродило б такою зимою!


* * *
Конає у млявій агонії
Такий загальмований час –
Сиджу у вагоні самотній.


* * *
З гір зелених пра-Києва
Прозирають облудою
Всі «комуни заобрійні»…


* * *
Із київських круч
Здаються такими дрібними
Наші луганські чвари!


* * *
В господі Сашка Гладкого,
Лікаря і поета,
Маю душевну прописку.


* * *
В самісінькому серці України
Гостріше відчуваю болі
Смертельно хворого народу.



* * *
Забув обличчя дружини…
Здалеку ще впізнаю
Дві великі базарні сумки.


* * *
Розганяють «дикий» базар…
– Що ж ви рубаєте гілку,
На якій сидите?


* * *
Уміємо ж сваритися!
Миритись –
Вчимося все життя…


* * *
Чорна галка на чорнім.
Що ж робитиме галка
На зеленому тлі?


* * *
Завдаючи
Неймовірного болю,
Просиш любові…


* * *
Я вже перекипів –
На дні душі
Осадок солі чорної.


* * *
Крокодилячі сльози лютого –
І хочеться пожаліти,
І – не жаліється.
25.02.1998


* * *
На станції вузловій
В зеленої ящірки поїзда
Відірвано пів-хвоста.


* * *
Перелітаю через Дніпро
В гримучій гондолі потяга –
Аж ряботить в очах!
10.12.1998



* * *
Почепіте, нарешті,
Рятувальну табличку
«Вагон для аполітичних»!


* * *
По коліна в снігу
Сохнуть соняхи і кукурудза
По змарнованім літі.


* * *
Головне – не метушитись.
Як проїдемо Дебальцеве,
Можна й вуса чепурить.


* * *
Перемелеться все,
Переміситься,
Перетрудиться на коровай.


* * *
Дай, Боже, терпіння,
Уміння покаятись
І щиро творити молитву!


* * *
Приходять на готове і горлають:
«І ми орали!».
Плачу в борозні…


* * *
І так мені добре,
І так мені… добре…
І так мені… мать його так!


* * *
Накурився – розжурився
(На півлітру теж розжився) –
Гарно так в пекельному раю!


* * *
…тік-так, тік-так…
Може, й зовсім не так –
Все одно хай «тік-так»!


* * *
Господи,
Гаспидів
Приструни!


* * *
– Будеш? Не будеш?
– Буду,
Аж до Страшного Суду!


* * *
Замість манни небесної
Випала сніжна крупа –
Всі надії розтанули…


* * *
Жіноче свято.
Для дружини й доньки
Я – соняшник усміхнений.


* * *
Таке наснилось!
А коли прокинувся –
Усе збулося…


* * *
Місячне цуценятко
Дарую хорошим людям –
Виросте добрий песик.


* * *
Дзвінок із порожнечі в порожнечу –
Такий відвертий міні-діалог –
На жаль, ніхто не записав на плівку…


* * *
Чужого щастя привид –
Ще не привід
Втікати від реальності.


* * *
Рання весно,
Я чекаю твоєї посмішки
Крізь тумани, тумани…


* * *
Зеленим дощем по шибках
Плакуча верба дріботить.
В тумані загруз краєвид.


* * *
На полив’янім глечику ранку
Я малюю блакитною барвою
Життєрадісне слово «дощ».
04.06.1998

Ось рік Новий, і час і днина,
тож хай наповнює серця
любов і радість, щастям лине
із краю в край, і до Творця
молитвою і щирим словом,
подячним подихом зітхань
у кроці впевненім, здоровім
до звершень щирих сподівань!

2013

Я пензлика вмочу у іній
і снігом затопчу весь бруд.
Хай мерзне фарба на картині,
Я малюватиму етюд.

Там на засніженому схилі,
Серед облуплених домів,
Птахи їдять червону горобину,
І випадають ягоди з дзьобів.

Та падають на сніг не грона,
А капає в замети кров.
Вже їх клює стара ворона.
Беру я аркуш і малюю знов.

Краса злітає із дерев під ноги,
Обтрушена насиченим птахом.
Дерева голі. Біля них дорога
Веде за місто, там де іподром.

У горобини похилились віти
Від тяжкості наїжених птахів.
У ситості не хочеться летіти
І чути на гілках скрипучий спів.

Враз блискавкою, з-за берези сокіл
Ударив. Налетів – Кочак.
Лежить пташина, розіп’ята навпіл
І лакомиться здобиччю хижак.

За мить на схилі наступила тиша.
Лише мороз заліплює шибки.
А під гіллям розлита горобина
І кров із пухом, де були пташки.

Доярка Оксана, сільська примадонна.
Зав’язана хустка, як царська корона
І стегна налиті, й цицьки непогані
До ферми старої бреде, як в тумані

Корови,
надої,
сир,
гній і телята.

Ще мусить з завгоспом у жолоб злягати,
Щоб дав мішок дерті принести до хати.
І навіть їздовий Кирильцьо горбатий
І той за коліно хотів потримати.

Лише чоловіку приязної Ксені
Принади жіночі усі ті до фені.
Йому б відсьорбнути побільше з «чекушки»,
Щоб сліпи залити й хутчіш до подушки

А в дома, і кури, і свині, і діти
І всім дає раду, бо де має діти
Як вечір приходить то мусить зітхати
Під «танці з зірками» в сльозах засинати.

То ж мусим купити овечок, корову
Оксану найняти вродливу, здорову
Хай доїть корівки, хай доїть овечки
А ми будем пасти поближче до гречки.

Щоденників не вів.
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось його таки вело
І днями, і впродовж років.
І хтось якщо захоче прочитати,
Хай поспішає, доки він живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не ректи: «Якийсь він не такий...»
Такий, як є. Таким його й беріть.
Лиш на полицю, не читавши, не кладіть.

Є бажання - удосвіта встати,
Ще коли сни солодкі такі,
Розвести біля річки багаття
І складати для вірша рядки:
Про цю тишу, невідану досі,
Яку день прожене звідсіля.
Про зелені пахучі покоси
За хатинкою, що край села.
Про це небо, зірками розшите,
Що очам на утіху висять.
І Любов, непохитну у світі,
Як найбільшу в житті благодать.
31.12.12р.

А ти – мов дим,
Ти – гра думок,
А все ж один
Із багатьох.

А ти – мов сон,
Ти – ночі твір,
Та на мільйон
Лиш мій кумир.

А ти – мов сніг,
Ти – лиш на мить,
Але вогонь
Уже горить.

А ти – мов бог,
А маєш гріх,
Один у двох,
Один у всіх.

Думками забрів у ромашкове поле,
У синь піднебесну, де сонце гаряче,
У запах покосу, у шелест тополі,
У плесо озерне, що качкою кряче.

Це літо з дитинства таке мені рідне,
Принади його із нестримного щастя.
І диво щоденне авжеж не обридне,
Воно хоч і сяє, а вгледиш не часто.

В отаві сюрчатимуть коники лунко,
Бабки злотокрилі над цвітом і бджоли.
І ти у віночку. І хміль поцілунку.
...Та нині - зима. Завірюха. Гринджоли.

30.ХІІ.2012

новорічна ніч на «носі»
пахне олів’є
вуйко місько цьмаґу носить
але ще не п’є

в телевізорі белькоче:
«сльохкімпаром жень»
вуйна витріщила очі –
наливайте вже

зараз чільний дядя вітя
скаже: «дорогі..»
забаламкає над світом
заволає гімн

під попсу завиє тузік
з нашого двора
назюзюкаємся друзі –
новий рік!
ура!

Залишай закриті щоденники –
Неважливі для інших склади,
Серед літер згубились іменники
Серед міст загубились ми.

Клята відстань подвоює холод,
Лівобічний параліч душі,
Покружляти запрошує морок,
Що шепоче : «Назавжди самі».

Я жду від тебе, новий роче,
Нових надій – не обмани…
Моя душа відчути хоче
Терновий присмак новизни.

Я ж не старий іще, достоту,
В болотних буднях не зав’яз –
Вділи мені таку роботу,
Щоб чув напругу кожен м’яз;

Аби наповнювались жили
Пругкими струмами грози…

Я хочу так тебе прожити –
До повноцінної сльози!


2001

Цвіте ялинка барвами вогнів,
Сніжок і дощик сріблять ніч казкову
І віриться дорослому мені,
Що я в дитинство повернувся знову.
Танцюють поруч Зайчик і Ведмідь,
Білесенькі Сніжиночки кружляють.
Лисичка з Півником, обнявшись мимохіть,
Про щось цікаве, певно, розмовляють.
Снігуронька... Снігуронька якраз
На хвильку лиш одненьку спохмурніла,
Та схаменулась - сумові не час!
І вже веселим сміхом задзвеніла.
А Дід Мороз, на диво молодий,
Усіх малят дарунками обносить.
Куди не глянь - веселощів сліди,
А серце ще утіхи тої просить!
Два Роки поруч - Новий і Старий,
Із рук у руки, наче естафету,
Передають, під гомін дітвори,
Всю нашу Землю - голубу планету.
І всі, хто був на святі поколінь,
На мить збагнули велич тої миті,
Що споконвіку, мов нечутна тінь,
Зникає десь в небеснім оксамиті.
Я йшов додому у полоні дум
Про всім відому незворотність Часу.
Черговий рік, минаючи, минув.
Вітрець гойдав ялинкову прикрасу...

2013-ий
шаленокруг
новий виток
шаленорух
усесвіт у зміїнім оці
тринадцятий пеем_портал
хай процвітає у Новому році!!!

До мене ти приходиш лиш у сні...
І в тому сні цілую твої очі.
Такі яскраво-ніжні і сумні, як всі мої самотні ночі...
У сні торкаюся твоїх долонь і вуст,
І обіймаю сильно й тихо так!
Щоб ти мене ніколи не забув!
Щоб ти співав моєму серцю в такт.

2012 р.

І
О, західний осінній вітре дикий!
Ти подихом кружляєш листя сонне,
Мов привидів безплотних і безликих, –

Бліде, і жовте, і, мов жар, червоне,
Що мчиться у стрімкому мелькотінні;
Кидаєш в ґрунту темне мерзле лоно

Холодне і слабке іще насіння,
Яке, немов небіжчики в могилах,
Допоки у ясній лазурній сині

Твій брат весняний не відчує силу,
Коли живильним диханням задмуха,
Щоб вся земля цвіла і дню раділа.

Ти – вічний витвір бунтівного духу!
Руйнівнику і охоронцю, слухай!


ІІ
У розпалі різкого хвилювання
Женеш ти хмари, мов на колісниці,
Сплітаєш звуки неба й океанів, –

І ангели дощу і блискавиці
Нестримно на поверхні хвилі грають,
Мов розплітають коси чарівницям –

Менадам лютим, і на виднокраї
Слідкують, як до висоти зеніту
Негода пасма бурі підіймає.

Важких туманів куполом укрита
Ця ніч – гробниця року недолуга,
В жалобну панахиду перелита.

У атмосфері, де ти стогнеш глухо,
Народяться дощі і грім: послухай!


ІІІ
Ти пробудив від літніх снів помалу
Блакитне Середземне море в днину,
Коли воно під Байами дрімало,

Вколисане криштальних течій плином,
І бачило вві сні палаци й вежі,
Які тремтіли у його глибинах

Серед рослин, що почуття бентежать,
Де квіти й водорості ніжно-сині.
І на твоїх шляхах морське безмежжя

Розхристує себе до серцевиння:
А там, між заростей безбарвних смуги,
Зненацька відкривається цвітіння.

Та ось панічний страх позбавив руху,
Твій голос лине знову: ти послухай!


IV
Якби я був хмариною швидкою,
Або листом опалим, то щасливо
І радісно летів би за тобою,

Якби був хвилею, тоді припливом
Котився би й ділив з тобою силу.
Якби я знову хлопчиком мрійливим

Міг поринати в небо синьо-біле,
Наввипередки із тобою мчати,
Зрівнявшись хутко з летом легкокрилим,

До тебе не звертався б, як затятий.
Мов лист, хмарину, хвилю, мою душу
Здійми у вись! Допоможи здолати

Вагу годин, що так нестримно душить,
Нескореним і гордим бути мушу.


V
Дозволь я стану лірою, що лісом
Скидає листя, щоб собою бути,
Стійкі гармонії на мене висип,

Низький осінній тон і ніжний смуток
Всели у мене і веди по світу.
Дозволь мені тебе в собі відчути!

Неси мої думки, несамовитий,
І оживи їх, як листки, що в’януть,
Немов чаклун, закляттями обвитий,

Роздуй слова, мов іскри полум’яні!
Щоб віршами пророцтва сповіщати,
Даруй твій голос розтрубний зарані!

Скажи, зима, скувавши з льоду лати,
Весну-красуню зможе подолати?

Кто-то все же есть. Там, где время считает ворон и сны,
Где и липкий свет, и деревья врастают в седые окна.
Ты боишься исчезнуть опять, не дотянув до весны?
Зря. Потом, как обычно, и мысли, и ноги промокнут.

Как обычно, сгребут в охапку. А нынче - под Новый год.
Позабавишь тех, что бояться давно перестали.
Вновь зима заснет. Слава Богу, еще старушка живет.
Без неё нам куда? Ей ли с нами-то быть в печали?

Не молчи. По фиг те - вверху. Пусть крахмалят вязкий закат.
И без них зимы слышен сонно-тревожный шепот.
…Ты пришел исчезнуть. Только нам уже не привыкать
Ни зализывать раны, ни дырки на небе штопать.
2012 год

Зітхає літо у зимову пору:
Тепла нема, а тільки снігу гори.
По засніжених доріжках
Не промчиш у босоніжках.

22 грудня 2012 року

Я дивуюсь: чи не сон це?
Розмовля зі мною сонце.
Місяць зіроньку гойдає,
Колискову їй співає.

21 грудня 2012 року

Ще з пам'яті не видуло
Той колоритний пляж,
Де видимо-невидимо
Купальників,
Що аж
Засліплюють відкритістю
(Ну, молодці – кравці!)...
А ти з такою спритністю
Жбурляла камінці
І знадами жіночими
Манила в дивосвіт,
Спокусами морочила
В мої... багацько ... літ...
Крім мене, не помічена
Ніким – осліп народ –
Жбурляла ти камінчики,
І всі – у мій город!
Не радують дружиноньки
Життя картинки ці:
В городі – ні билиноньки,
Одні лиш камінці!

1978

Хай рік Новий навіє міх здоров'я,
утіх намети, гумору коші,
вітань порошу — ні, не славослов'я,
а тих, що линуть із глибин душі;
і хай не владарює тінь розлуки,
а тільки щастя – до плеча плечем,
і зранку будять наймиліші звуки
трьох вічних слів: “Кохаю я тебе…"

Лелеки вертаються, друже.
Летять спозаранку додому.
Їм зняти не терпиться дуже
Із крил і очей перевтому.

Лелеки щасливі. І часто
Нам хочеться з ними летіти
У вирій… Вертатися часом
До рідної хати. Ми – діти.

Розкинувши руки – здійнятись,
Пробігти по полю і – в небо!
Стрибати зі скель – не до страти
А йти до спасіння. Монету

Підкинути вгору, впіймати…
Орел а чи решка? Не знати…

29.12.12

Перекричати як тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам’ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні, –
Де слово – подув, а не смисл,
Теж тільки пам’ять.
Не чує. Виграє на пагорбі жалі.
Хто їх почує на тім світі?
А в цім, якщо й почують, чи ж повірять?
І справді: не ймуть фракійські молодиці,
Що їхні ще дівочі груди, пругкі тіла,
Спраглі од чекання губи
Орфеєві навіки заступила Еврідіка.
І досить ковтка вина терпкого...
Ні, ще раз прокричу в тисячоліття.
Може, вдасться бодай переінакшить міф.
А як нічим уже Орфею не зараджу
(Розтерзаних, Поета і кіфару
Несе-гойдає жаліслива річка),
То розкажу, про що кіфара грає:
«Чи варта пісня життя людського?
Варта.
Життя, коли воно не тління,–
Ватра,
Коли воно не жарти, –
Варте бодай одної пісні».