Заплющую очі. Можливо, це все сновидіння?
Прямую назустріч, та знов повертає дорога.
Ну ось - розминулись... Підкралася туга осіння
І листям-розлукою тихо лягає під ноги.

11.11.2012р.

Чоловіки, не зраджуйте синів!
Дарунком не принижуйте до дати...
Усе мінливе, доля й поготів,
Але лише синів не покидайте.

Найближча - мати, як вони малі –
Чи то сльоза, чи то остання казка.
Та потім їм потрібна взагалі
Підтримка батька, чоловіча ласка.

Наслідувати треба їм, синам,
Своїх батьків - на те вони і діти.
За руку з батьком бути сам на сам,
І рибу на зорі піти ловити.


Спіткає вас образа чи любов –
Не йдіть, будь ласка... Ви їм найрідніші. .
Бо батькова в синівських жилах кров,
Що є незмінною - за всіх вона сильніша.

01.01.2013

Це все твої, Україно, сини –
Можеш пишатися ними чи ні –
Тільки ж за тебе вмирали вони,
Богу віддавши або й Сатані
Душу свою – за твою благодать,
Мачухо-мати своя-нечужа,
Щоб на заклання тебе не віддать
Хижій жадобі чужого ножа.
Твій – степовий самородок Махно,
Симон Петлюра – поріддя твоє...
Випий за них перегіркле вино
(Дяка Всевишньому, в тебе воно
Досі ще є!)
Не забувай, що Бандера Степан –
З лона твого
І тобі присягав,
Що ні червоний москаль-басурман,
Ані варшавський задрипаний пан
Вже не піднімуть свого батога
На українство!
Тепер не кляни
За самозгубно-кривавий кінець –
То все твої, Україно, сини
Кожним ударом пробитих сердець!
То все твої, Україно, хрести
По закордонах, по всій чужині –
Ти їх сьогодні навіки прости,
Кращих своїх
Безталанних
Синів!

1995

* * *
«Іще живий?» –
Дивуюся щоранку.
І горобці за вікнами: «Жив, жив!..».


* * *
«Склянка чаю,
Міцна сигарета –
Заряджаюсь на цілий день.


* * *
Першодень зими.
А на траві –
Жодного метелика!
01.12.1997


* * *
Сонце грається в піжмурки:
Заховалося так,
Що даремно й шукати.


* * *
Сутеніє – суть темніє…
Все при місяці – химерне,
Фантастично імовірне.


* * *
…І навіть смерть
Перенесу на завтра –
Куди їй поспішати?


* * *
З похмілля малюють ікони…
Продати – напитись – послати
Чимдалі терплячого Бога!


* * *
Я – не я,
І не маю хати,
Тож виходить: мене – нема.


* * *
Сумна картина:
Метр повчає учнів,
Хоч сам давно учитись розучився.


* * *

Налетіло гайвороння,
Нашуміло – і пропало…
А рілля собі чорніє!


* * *
«Я сів не в той літак»
(Микола Вінграновський)…
Але ж і я – не в тому літаку!


* * *
Потрапивши в цейтнот,
Я розгубився…
Отут мене й дістали довгорукі!


* * *
І я діждався сонця. Увійшло
Воно в мої обридлі будні
Услід за Словом.


* * *
Урівноважилось:
Праворуч – друзі,
А зліва – споконвічні вороги.


* * *
Стороннім я не був:
Любив – безмежно,
Ненавидів – безмірно.


* * *
Олені Дуровій

Ми – розминулись…
Ти летиш у вирій,
А я вертаю з вирію.


* * *
Поріділи ряди моїх друзів.
Стрімко виросла дружби ціна.
Я плачу – не шкодую нічого.


* * *
В телевізійному ящику
Більше знаходжу справжності,
Ніж у реальному світі.


* * *
В кожній жінці – Мадонна,
Хоч більшість із них
Потребує ще реставрації…


* * *
Яка там творчість!
Зацькували…
В росі кривавиться мій слід.


* * *
Г. Половинку

Який Гомер в тобі помер!
Який Вергілій утопився
В твоїй чорнильниці!


* * *
Т.Д.

Шкода – легендарна Сафо
Не зустрілась
на острові Лесбос
Зі славетною донькою!


* * *
Жінки, що мене любили,
Ніколи вже не повернуться
Із вирію. Жду даремно…


* * *
В суцільній темряві
Ледь блимає каганчик
Поезії – негаснучого світла.


* * *
На по-руки візьміть, ради Бога,
Перелітні птахи,
На по-крила!


* * *
Кругом одні лишень лауреати…
Тож висуну і я себе самого
На здобуття… нормального життя.


* * *
Хвороби хоч дають перепочинок,
А недруги й дихнути не дають,
Моїм словам на горло наступивши.


* * *
Свобода – це самотність:
Нелегкі
Її кайдани бронзові!
07.03.1998


* * *
Ти вже не панна, люба Інно, –
Ти ніжна мати-одиначка
В жорстокім світі боротьби.


* * *
Не втонувши в Сулі і Дінці,
Утопився у власній чорнильниці –
Там і плаваю з мухами разом.


* * *
Є заголовок. Є підтекст.
Немає лишень тексту…
Багатообіцяючий поет!


* * *
Ця глупа ніч…
Які думки пророчі,
Які слова добірні у рядку!


* * *
Люблю безсонні ночі –
Сам-один
Веду із Всесвітом розмову.


* * *
Як високо – не долетить кажан!
Як низько – ледь міріють зорі!
Живу між небом і землею…
30.11.1997


* * *
За вікном іще лютий,
А в моїм кабінеті –
Кримські підсніжники…


* * *
Ранковий чай.
Смакує сигарета.
Такі хороші задуми!


* * *
В компанії Антонича і Ольжича
Суворий монолог Маланюка
Уважно слухаю.
23.02.1998


* * *
Така задовга пауза –
Я встиг у ній
Цілісіньке життя прожити.


* * *
Б’юся над кожним словом.
Колеги смакують каву.
Творче життя вирує.


* * *
З чужих іменин додому
Прийшов. Зняв з обличчя маску –
Немов народився вдруге.


* * *
Такий агресивний березень!
Здалеку вже втручається
У внутрішні справи лютого…


* * *
На світло моєї лампи
Метеликами злітаються
Поети неопалимі.


* * *
Не голуба вже кров –
Ріки, отруєні нами,
В наших венах течуть.
21.02.1998


* * *
Пишу – спішу переписати
Невдалий твір:
Життя своє минуле.


* * *
Уже не множу –
Віднімаю,
Підбити підсумок боюсь.


* * *
Похоронивши друзів,
Я хороню собачок…
Хтось же й мене поховає.


* * *
Знов не заснулось.
До ранку зі мною були
Друзі покійні.


* * *
Серце болить…
На безпечно зелені дерева
Впала зненацька сива печаль.


* * *
Мій друг помер.
І по світу під маскою друга
Ходить мій недруг…


* * *
Слово моє
Покотилось по битій дорозі.
Небо на обрії хмарою заволоклось.


* * *
Поети мої, початківці,
Невдалі мої вихованці,
Почесні мої графомани…


* * *
Сіроманцю в овечій отарі
Компліменти не варт говорити:
Не почує, бо весь у роботі.


* * *
Три листочки на гілочці, три
Близнюки, але кожен листочок
Про своє сокровенне тріпоче.


* * *
Крайній лівий нападає…
Крайній правий нападає…
Всі удари – по центристу!


* * *
Навіть шибки віконні
Сміятись розучились…
Осінь така похмура.
03.12.1997


* * *
Чергую на зупинці день за днем –
І жодного автобуса
В майбутнє!


* * *
Вчорашнім борщем поснідаю,
А спогади про минуле
Будуть мені на десерт.


* * *
– Доброго ранку – дружині кажу.
– З днем народження! – вітаю доньку.
А для себе самого слів не знаходжу.
03.11.1997


* * *
В останнім конверті
Кому надіслати листа?
Останній листок ще тріпоче по вишні…


* * *
Прокинувшись рано,
Я виграв чимало часу,
А що з ним робити – не знаю…


* * *
Так добре в опалі,
Що аж неймовірно,
Що аж підозріло!..


* * *
Пишу щодня:
Перу – зарядка,
Душі – розрядка…


* * *
В цій «холодній війні» пліток,
Наклепів і компроматів
Мрію про рукопашну.


* * *
– Хто ти такий?
– Я такий і сякий-розтакий.
Вже й познайомились.


* * *
Прозвучав пихатий монолог.
Діалогу знов не пощастило
Встрянути в розмову.


* * *
Кліпає гасова лампа…
В кімнаті, немов у печері, –
Пращурів тіні.


* * *
Зі злості геть роздувся, мов пузир…
Крім виляску,
Нічого не почулось.
1997


* * *
Не розв’язати вузол,
А рубати –
Рука не піднімається…


* * *
Аби ти стала жінкою
Нарешті,
Віддав би свою мужність!


* * *
Пригасли гасла ейфорії…
В підніжжі ідола прохач
Благально руку простягає.


* * *
Грудневий дощ –
Плаксій обридлий
Змиває усмішки з облич.


* * *
Знов збираюся в дорогу.
Знов прощатися не буду –
Є надія повернутись.


* * *
Ще не поклали на лопатки,
А вже горілку розливають –
Празникувати перемогу.


* * *
Мене тумани облягли –
Не бачу перспективи,
І відступать нема куди.


* * *
У ваті туману
Застряло слово –
Висить безмовно…


* * *
Донесу до плахи, до меча
Неповинну голову свою –
Меч усе розсудить…


* * *
Не буду помирати, бо земля
Промерзла до нутра –
Копати тяжко.


* * *
Скоро осінь моя непомітно
В зимну пору перетече
Й на вітрах крижанітиме…


* * *
Мої думки
У трьох рядках
Блукають…


* * *
На світло моєї лампи
Злітаються, мов метелики,
Епітети та метафори.


* * *
Намінявши «дріб’язку»,
Роздаю старцям
Свою бідність.


* * *
Біжучи по Хрещатику,
Італійською піцою
Підобідую...


* * *
І так воно слизько –
Здається:
Весь Київ на ковзанах…


* * *
Чого б і не впасти снігу
На чорні-пречорні ґрунти –
Вродило б такою зимою!


* * *
Конає у млявій агонії
Такий загальмований час –
Сиджу у вагоні самотній.


* * *
З гір зелених пра-Києва
Прозирають облудою
Всі «комуни заобрійні»…


* * *
Із київських круч
Здаються такими дрібними
Наші луганські чвари!


* * *
В господі Сашка Гладкого,
Лікаря і поета,
Маю душевну прописку.


* * *
В самісінькому серці України
Гостріше відчуваю болі
Смертельно хворого народу.



* * *
Забув обличчя дружини…
Здалеку ще впізнаю
Дві великі базарні сумки.


* * *
Розганяють «дикий» базар…
– Що ж ви рубаєте гілку,
На якій сидите?


* * *
Уміємо ж сваритися!
Миритись –
Вчимося все життя…


* * *
Чорна галка на чорнім.
Що ж робитиме галка
На зеленому тлі?


* * *
Завдаючи
Неймовірного болю,
Просиш любові…


* * *
Я вже перекипів –
На дні душі
Осадок солі чорної.


* * *
Крокодилячі сльози лютого –
І хочеться пожаліти,
І – не жаліється.
25.02.1998


* * *
На станції вузловій
В зеленої ящірки поїзда
Відірвано пів-хвоста.


* * *
Перелітаю через Дніпро
В гримучій гондолі потяга –
Аж ряботить в очах!
10.12.1998



* * *
Почепіте, нарешті,
Рятувальну табличку
«Вагон для аполітичних»!


* * *
По коліна в снігу
Сохнуть соняхи і кукурудза
По змарнованім літі.


* * *
Головне – не метушитись.
Як проїдемо Дебальцеве,
Можна й вуса чепурить.


* * *
Перемелеться все,
Переміситься,
Перетрудиться на коровай.


* * *
Дай, Боже, терпіння,
Уміння покаятись
І щиро творити молитву!


* * *
Приходять на готове і горлають:
«І ми орали!».
Плачу в борозні…


* * *
І так мені добре,
І так мені… добре…
І так мені… мать його так!


* * *
Накурився – розжурився
(На півлітру теж розжився) –
Гарно так в пекельному раю!


* * *
…тік-так, тік-так…
Може, й зовсім не так –
Все одно хай «тік-так»!


* * *
Господи,
Гаспидів
Приструни!


* * *
– Будеш? Не будеш?
– Буду,
Аж до Страшного Суду!


* * *
Замість манни небесної
Випала сніжна крупа –
Всі надії розтанули…


* * *
Жіноче свято.
Для дружини й доньки
Я – соняшник усміхнений.


* * *
Таке наснилось!
А коли прокинувся –
Усе збулося…


* * *
Місячне цуценятко
Дарую хорошим людям –
Виросте добрий песик.


* * *
Дзвінок із порожнечі в порожнечу –
Такий відвертий міні-діалог –
На жаль, ніхто не записав на плівку…


* * *
Чужого щастя привид –
Ще не привід
Втікати від реальності.


* * *
Рання весно,
Я чекаю твоєї посмішки
Крізь тумани, тумани…


* * *
Зеленим дощем по шибках
Плакуча верба дріботить.
В тумані загруз краєвид.


* * *
На полив’янім глечику ранку
Я малюю блакитною барвою
Життєрадісне слово «дощ».
04.06.1998

Ось рік Новий, і час і днина,
тож хай наповнює серця
любов і радість, щастям лине
із краю в край, і до Творця
молитвою і щирим словом,
подячним подихом зітхань
у кроці впевненім, здоровім
до звершень щирих сподівань!

2013

Я пензлика вмочу у іній
і снігом затопчу весь бруд.
Хай мерзне фарба на картині,
Я малюватиму етюд.

Там на засніженому схилі,
Серед облуплених домів,
Птахи їдять червону горобину,
І випадають ягоди з дзьобів.

Та падають на сніг не грона,
А капає в замети кров.
Вже їх клює стара ворона.
Беру я аркуш і малюю знов.

Краса злітає із дерев під ноги,
Обтрушена насиченим птахом.
Дерева голі. Біля них дорога
Веде за місто, там де іподром.

У горобини похилились віти
Від тяжкості наїжених птахів.
У ситості не хочеться летіти
І чути на гілках скрипучий спів.

Враз блискавкою, з-за берези сокіл
Ударив. Налетів – Кочак.
Лежить пташина, розіп’ята навпіл
І лакомиться здобиччю хижак.

За мить на схилі наступила тиша.
Лише мороз заліплює шибки.
А під гіллям розлита горобина
І кров із пухом, де були пташки.

Доярка Оксана, сільська примадонна.
Зав’язана хустка, як царська корона
І стегна налиті, й цицьки непогані
До ферми старої бреде, як в тумані

Корови,
надої,
сир,
гній і телята.

Ще мусить з завгоспом у жолоб злягати,
Щоб дав мішок дерті принести до хати.
І навіть їздовий Кирильцьо горбатий
І той за коліно хотів потримати.

Лише чоловіку приязної Ксені
Принади жіночі усі ті до фені.
Йому б відсьорбнути побільше з «чекушки»,
Щоб сліпи залити й хутчіш до подушки

А в дома, і кури, і свині, і діти
І всім дає раду, бо де має діти
Як вечір приходить то мусить зітхати
Під «танці з зірками» в сльозах засинати.

То ж мусим купити овечок, корову
Оксану найняти вродливу, здорову
Хай доїть корівки, хай доїть овечки
А ми будем пасти поближче до гречки.

Щоденників не вів.
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось його таки вело
І днями, і впродовж років.
І хтось якщо захоче прочитати,
Хай поспішає, доки він живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не ректи: «Якийсь він не такий...»
Такий, як є. Таким його й беріть.
Лиш на полицю, не читавши, не кладіть.

Є бажання - удосвіта встати,
Ще коли сни солодкі такі,
Розвести біля річки багаття
І складати для вірша рядки:
Про цю тишу, невідану досі,
Яку день прожене звідсіля.
Про зелені пахучі покоси
За хатинкою, що край села.
Про це небо, зірками розшите,
Що очам на утіху висять.
І Любов, непохитну у світі,
Як найбільшу в житті благодать.
31.12.12р.

А ти – мов дим,
Ти – гра думок,
А все ж один
Із багатьох.

А ти – мов сон,
Ти – ночі твір,
Та на мільйон
Лиш мій кумир.

А ти – мов сніг,
Ти – лиш на мить,
Але вогонь
Уже горить.

А ти – мов бог,
А маєш гріх,
Один у двох,
Один у всіх.

Думками забрів у ромашкове поле,
У синь піднебесну, де сонце гаряче,
У запах покосу, у шелест тополі,
У плесо озерне, що качкою кряче.

Це літо з дитинства таке мені рідне,
Принади його із нестримного щастя.
І диво щоденне авжеж не обридне,
Воно хоч і сяє, а вгледиш не часто.

В отаві сюрчатимуть коники лунко,
Бабки злотокрилі над цвітом і бджоли.
І ти у віночку. І хміль поцілунку.
...Та нині - зима. Завірюха. Гринджоли.

30.ХІІ.2012

новорічна ніч на «носі»
пахне олів’є
вуйко місько цьмаґу носить
але ще не п’є

в телевізорі белькоче:
«сльохкімпаром жень»
вуйна витріщила очі –
наливайте вже

зараз чільний дядя вітя
скаже: «дорогі..»
забаламкає над світом
заволає гімн

під попсу завиє тузік
з нашого двора
назюзюкаємся друзі –
новий рік!
ура!

Залишай закриті щоденники –
Неважливі для інших склади,
Серед літер згубились іменники
Серед міст загубились ми.

Клята відстань подвоює холод,
Лівобічний параліч душі,
Покружляти запрошує морок,
Що шепоче : «Назавжди самі».

Я жду від тебе, новий роче,
Нових надій – не обмани…
Моя душа відчути хоче
Терновий присмак новизни.

Я ж не старий іще, достоту,
В болотних буднях не зав’яз –
Вділи мені таку роботу,
Щоб чув напругу кожен м’яз;

Аби наповнювались жили
Пругкими струмами грози…

Я хочу так тебе прожити –
До повноцінної сльози!


2001

Цвіте ялинка барвами вогнів,
Сніжок і дощик сріблять ніч казкову
І віриться дорослому мені,
Що я в дитинство повернувся знову.
Танцюють поруч Зайчик і Ведмідь,
Білесенькі Сніжиночки кружляють.
Лисичка з Півником, обнявшись мимохіть,
Про щось цікаве, певно, розмовляють.
Снігуронька... Снігуронька якраз
На хвильку лиш одненьку спохмурніла,
Та схаменулась - сумові не час!
І вже веселим сміхом задзвеніла.
А Дід Мороз, на диво молодий,
Усіх малят дарунками обносить.
Куди не глянь - веселощів сліди,
А серце ще утіхи тої просить!
Два Роки поруч - Новий і Старий,
Із рук у руки, наче естафету,
Передають, під гомін дітвори,
Всю нашу Землю - голубу планету.
І всі, хто був на святі поколінь,
На мить збагнули велич тої миті,
Що споконвіку, мов нечутна тінь,
Зникає десь в небеснім оксамиті.
Я йшов додому у полоні дум
Про всім відому незворотність Часу.
Черговий рік, минаючи, минув.
Вітрець гойдав ялинкову прикрасу...

2013-ий
шаленокруг
новий виток
шаленорух
усесвіт у зміїнім оці
тринадцятий пеем_портал
хай процвітає у Новому році!!!

До мене ти приходиш лиш у сні...
І в тому сні цілую твої очі.
Такі яскраво-ніжні і сумні, як всі мої самотні ночі...
У сні торкаюся твоїх долонь і вуст,
І обіймаю сильно й тихо так!
Щоб ти мене ніколи не забув!
Щоб ти співав моєму серцю в такт.

2012 р.

І
О, західний осінній вітре дикий!
Ти подихом кружляєш листя сонне,
Мов привидів безплотних і безликих, –

Бліде, і жовте, і, мов жар, червоне,
Що мчиться у стрімкому мелькотінні;
Кидаєш в ґрунту темне мерзле лоно

Холодне і слабке іще насіння,
Яке, немов небіжчики в могилах,
Допоки у ясній лазурній сині

Твій брат весняний не відчує силу,
Коли живильним диханням задмуха,
Щоб вся земля цвіла і дню раділа.

Ти – вічний витвір бунтівного духу!
Руйнівнику і охоронцю, слухай!


ІІ
У розпалі різкого хвилювання
Женеш ти хмари, мов на колісниці,
Сплітаєш звуки неба й океанів, –

І ангели дощу і блискавиці
Нестримно на поверхні хвилі грають,
Мов розплітають коси чарівницям –

Менадам лютим, і на виднокраї
Слідкують, як до висоти зеніту
Негода пасма бурі підіймає.

Важких туманів куполом укрита
Ця ніч – гробниця року недолуга,
В жалобну панахиду перелита.

У атмосфері, де ти стогнеш глухо,
Народяться дощі і грім: послухай!


ІІІ
Ти пробудив від літніх снів помалу
Блакитне Середземне море в днину,
Коли воно під Байами дрімало,

Вколисане криштальних течій плином,
І бачило вві сні палаци й вежі,
Які тремтіли у його глибинах

Серед рослин, що почуття бентежать,
Де квіти й водорості ніжно-сині.
І на твоїх шляхах морське безмежжя

Розхристує себе до серцевиння:
А там, між заростей безбарвних смуги,
Зненацька відкривається цвітіння.

Та ось панічний страх позбавив руху,
Твій голос лине знову: ти послухай!


IV
Якби я був хмариною швидкою,
Або листом опалим, то щасливо
І радісно летів би за тобою,

Якби був хвилею, тоді припливом
Котився би й ділив з тобою силу.
Якби я знову хлопчиком мрійливим

Міг поринати в небо синьо-біле,
Наввипередки із тобою мчати,
Зрівнявшись хутко з летом легкокрилим,

До тебе не звертався б, як затятий.
Мов лист, хмарину, хвилю, мою душу
Здійми у вись! Допоможи здолати

Вагу годин, що так нестримно душить,
Нескореним і гордим бути мушу.


V
Дозволь я стану лірою, що лісом
Скидає листя, щоб собою бути,
Стійкі гармонії на мене висип,

Низький осінній тон і ніжний смуток
Всели у мене і веди по світу.
Дозволь мені тебе в собі відчути!

Неси мої думки, несамовитий,
І оживи їх, як листки, що в’януть,
Немов чаклун, закляттями обвитий,

Роздуй слова, мов іскри полум’яні!
Щоб віршами пророцтва сповіщати,
Даруй твій голос розтрубний зарані!

Скажи, зима, скувавши з льоду лати,
Весну-красуню зможе подолати?

Кто-то все же есть. Там, где время считает ворон и сны,
Где и липкий свет, и деревья врастают в седые окна.
Ты боишься исчезнуть опять, не дотянув до весны?
Зря. Потом, как обычно, и мысли, и ноги промокнут.

Как обычно, сгребут в охапку. А нынче - под Новый год.
Позабавишь тех, что бояться давно перестали.
Вновь зима заснет. Слава Богу, еще старушка живет.
Без неё нам куда? Ей ли с нами-то быть в печали?

Не молчи. По фиг те - вверху. Пусть крахмалят вязкий закат.
И без них зимы слышен сонно-тревожный шепот.
…Ты пришел исчезнуть. Только нам уже не привыкать
Ни зализывать раны, ни дырки на небе штопать.
2012 год

Зітхає літо у зимову пору:
Тепла нема, а тільки снігу гори.
По засніжених доріжках
Не промчиш у босоніжках.

22 грудня 2012 року

Я дивуюсь: чи не сон це?
Розмовля зі мною сонце.
Місяць зіроньку гойдає,
Колискову їй співає.

21 грудня 2012 року

Ще з пам'яті не видуло
Той колоритний пляж,
Де видимо-невидимо
Купальників,
Що аж
Засліплюють відкритістю
(Ну, молодці – кравці!)...
А ти з такою спритністю
Жбурляла камінці
І знадами жіночими
Манила в дивосвіт,
Спокусами морочила
В мої... багацько ... літ...
Крім мене, не помічена
Ніким – осліп народ –
Жбурляла ти камінчики,
І всі – у мій город!
Не радують дружиноньки
Життя картинки ці:
В городі – ні билиноньки,
Одні лиш камінці!

1978

Хай рік Новий навіє міх здоров'я,
утіх намети, гумору коші,
вітань порошу — ні, не славослов'я,
а тих, що линуть із глибин душі;
і хай не владарює тінь розлуки,
а тільки щастя – до плеча плечем,
і зранку будять наймиліші звуки
трьох вічних слів: “Кохаю я тебе…"

Лелеки вертаються, друже.
Летять спозаранку додому.
Їм зняти не терпиться дуже
Із крил і очей перевтому.

Лелеки щасливі. І часто
Нам хочеться з ними летіти
У вирій… Вертатися часом
До рідної хати. Ми – діти.

Розкинувши руки – здійнятись,
Пробігти по полю і – в небо!
Стрибати зі скель – не до страти
А йти до спасіння. Монету

Підкинути вгору, впіймати…
Орел а чи решка? Не знати…

29.12.12

Перекричати як тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам’ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні, –
Де слово – подув, а не смисл,
Теж тільки пам’ять.
Не чує. Виграє на пагорбі жалі.
Хто їх почує на тім світі?
А в цім, якщо й почують, чи ж повірять?
І справді: не ймуть фракійські молодиці,
Що їхні ще дівочі груди, пругкі тіла,
Спраглі од чекання губи
Орфеєві навіки заступила Еврідіка.
І досить ковтка вина терпкого...
Ні, ще раз прокричу в тисячоліття.
Може, вдасться бодай переінакшить міф.
А як нічим уже Орфею не зараджу
(Розтерзаних, Поета і кіфару
Несе-гойдає жаліслива річка),
То розкажу, про що кіфара грає:
«Чи варта пісня життя людського?
Варта.
Життя, коли воно не тління,–
Ватра,
Коли воно не жарти, –
Варте бодай одної пісні».

"Дев'яносто - шістдесят - дев'яносто"
(Безкоштовно ніхто б не зміг)
В нього пульт і гітари простір...
І обставин всіляких збіг.
"Дев'яносто - шістдесят - дев'яносто"
Верхня нота, фортуни пік…
За парканом: Маямі, Бостон,
Замальований пензлем вік.
"Дев'яносто - шістдесят - дев'яносто"
Аритмії чудовий пульс!!
В нього вільний до неї доступ
Цей хлопчина відомий -
Блюз...
30. 12. 2012.

Почати б день з амбітних планів –
Зібрати весь базарний люд
Й над депутатами від кланів,
Натхненниками дерибанів,
Вчинити чесний самосуд!

Одних скупати у бензині,
Других у газову трубу
Запхати – знають хай віднині
Клоновані бандитські свині
Про білі тапочки в гробу!

А третім псевдоковбасою
Набить бездонні животи –
Нехай жеруть крохмаль і сою
Із домішками соди й солі
До тошноти і блювоти!

Четвертим дати по мармизі
Хвостом гнилої риби, щоб
За всі провини в кожній кризі,
Прописаній в "ганебній книзі",
Мікроб послав їм сто хвороб!

А п’ятим, сьомим і десятим
Лоби дубові поголить,
Аби відчули злющі псяки
Переляк, що в тюрягу сядуть
В одну, для нас прекрасну, мить!

2008

        Кажуть: не буває правди без брехні,
        кажуть: заримоване слово - найщиріше…
        Кажуть, ще кажуть і ще кажуть…
        Знаю: десь там, в душі, є така межа,
        за якою уже не збрешеш!
                Кажуть - знаю…

Серед матерії єси -
поміж машин, будинків, ковбаси…
А моє слово – об стіну горох
(не було напочатку і не було - Бог),
лиш звук – і-ієрогліф начерканний…
І хоч я радий несказанно,
здається… вдало так його заримував! -
чи ж не збрехав?

О так! Я не брехав останній раз,
коли ще був в утробі мами…
Мій перший крик, мій перший глас,
хоч не були словами,
були брехнею, бо ж не знати,
чи то я мав причину
так голосно кричати…
верещати безупину?

А далі підсумую, брешучи,
мовляв, життя - театр шикарний,
і то такий сценарій…гарний…
а чи наївненько лепечучи,
що світ- поезія незрима
і такі рими,
або ще тисяча причин і оправдань..

О ясноликий! На місце моє стань
і не гнівися,
коли я щось кажУ –
то щирий… Так мені здається…

О, як же щиро я брешУ!
2007 - 2012

Це "Chevrolet" - (усім) - привіт:
тобі й тобі, йому і їй!
Сайт ww.mriy -
у Новорічний шляхом світ!

Шматок святкового тепла,
годинниковий року хліб...
А що? На перехресті діб -
"Привіт" маштабом карт стола.

Триває шоу. Отже, мить
зворушливо іде у світ.
Усім і кожному привіт!
Вітаю з тим, що треба жить.


30.12.2012

Шаг вперёд
И, по принципу левизны,
Три шага назад.
То есть попадаешь в позицию бальную.

Мы заблудились,
Мы даже не можем сказать -
Кухня у нас это
Или спальня.

Мелкие, беспристрастные овощи чистим,
Чищу,
Силясь не знать,
Что делаем.

Что-то вполне пригодное в пищу,
Что-то ещё незрелое.

Самоосознающего существования
Мелко режем лобию.
Это просто по образу и подобию.

Попеременно из себя извергаешь то жизнь,
То стаканы фильтрата жизни.

2012

А жінка та була красою
Й волосся з вітром говорило
вмивалась завжди ранковою росою
і своє тіло сонцем гріла

вона була спокійна й мила
любила заховатись в тишині
й у тиші темній думки лила
на білий лист тримаючи його в в руці

Мабуть не любила мене
Можливо хтось мені наврочив
А може Бог що в світі є
таку він долю на пророчив

Кажуть..це почуття мине
і я уже не раз це чув
Та не стосується мене
Про неї я ще не забув

Вона живе в моїх думках
І інколи приходить в сни
Життя моє не мов в снігах
А так хотілось би весни

Ті очі і усмішка милі
У мене завжди в голові
Вони такі,такі красиві
Що й не хочеться в рай мені

Гірськими порогами неслася ріка
Холодна й жива карпатської краси
Впала на хвилі дівоча сльоза
Крапля суму тієї біди
Нема вже того за ким та краса
Сьози пролила тієї весни
Нема вже того що забрала війна
Не вернеш його,не відродиш з роси

їм завжди щось не так
і все б зробили зразу
когось цінуть а комусь фак
побачиш не одразу

актори з них ну так собі
хоча вистава довго йде
по тєліку по пару раз
Побачиш там таке

Вона йому ,а він її
штовхає компліменти
хоча й відомо їм давно
Вони одного оператора абоненти

в обох давно один тариф
Та щось не клеїться звязок
Напевно з них хтось чорний гриф
І хоче взяти свій шматок

І так щодня і кожен день
Така туфта отам іде
Коли ж зрубають о той пень
що на кордоні в них росте.

Кому цікаво хай пильнує
Оцю політику таку
А я вже краще суп зготую
й кудись до когось попливу.

Люблю тебе за твої очі
Твої слова,твої думки
Побачити тебе я хочу
і доторкнутись до руки

Подарувати тобі квіти
Подарувати все що маю
З тобою спокій на душі
Нехочиться іти до раю

Лиш хочу бути там де ти
а ти де я ,і разом ми
Радіти тому що є наше
І йти з любовю до мети)))

Перевтомлена долею жінка,
Нагромадивши спину мішком,
На порозі моїм навколінках
Очманіло заклякла смерком.
І сухими слізьми оросила,
Захлинаючись безладом слів,
Мої ноги, морщаві й зопрілі,
А підлогу брудну – й поготів.
Звідкіля ти з’явилась до мене,
Мов на землю зійшла із хреста, –
Незнайома, знедолена неня,
У стражданні своєму свята?
Жебракуєш, напевно, роками,
Від життя не чекаючи див, –
Хто це, грішний такий до безтями,
Так принизив тебе й опустив?
Безпорадна, незлобна, нужденна, –
Підведись, якщо можеш, сама.
Обіприся, будь – ласка, на мене,
Коли в тебе нікого нема!
Увійди до моєї квартири,
Вимий руки, до столу присядь, –
Нагодую тебе, втихомирю,
Не посмію пустити назад!
Станеш другою мамою й свідком
Наших спільних здобутків і втрат, –
Ти цвістимеш мені, як нагідка,
Моїй рідній матусі під стать.
30.12.12

А там хтось крикнув місто місто….
А в місті тісно.
Там тісно для моїх думок
І хnось мені відкаже звісно
Ти просто сельський пареньок
Можливо й так,а може й ні
Та вмісті холодно мені
І в людях там багато бруду
багато сліз багато й суму
Хоча життя і там пливе
й живуть ще там ті мудрі люди
Котрих так мало на землі
і більше уже навряд чи буде
Та все ж там холодно мені.

2010

Пародія

Ой, дівчатонька, занадився Муз,
А файненький – спочиває Том Круз.
Рими супер – сам, напевно, поет,
Залишатися боюсь… тет-а- тет.

Хоче звабити мене, чом би й ні?
Там таке в душі у нього на дні!
Хитрувато на дивані приліг –
Однотипне на умі в них усіх…

Так про душу загинає (чи гне?) –
Навіть оком ні разок не моргне.
Творим ніччю – він, до речі, “сова”,
Поетесою мене назива!

Я гостинна… Аж розчуливсь до сліз!
…І на ранок свої речі приніс!


30.12.2012

малюнками на склі подихом,
без пензлика і фарб - подихом,
без пензлика і фарб - спогади,
малюнками на склі спогади.
незвідані шляхи та пройдені -
сплетіння то тугі, а то - розсотані,
і вічне де-жа-вю у розтині,
чекає відповідь своїх питань...

І знову мені не спиться...

Злетіла у ніч жар-птиця,
На мить освітивши темінь,

І зникла, розсипавши пір"я
На всеньке небесне подвір"я.

Викрешує іскри кремінь
Чумацького Шляху. Чудно:
Ступає на землю Чудо

І ронить перо жар-птиці
Для тих, кому - ох - не спиться,
Бо вперто очікує Дива...

І віриться: буду щаслива!

29.12.12

Що за диво - ковзани!
Швидко бігають вони!
Їду-їду по льоду,
Зупинюся - упаду!

І чомусь отак вже вийшло,
Що не боляче, а смішно!
От кумедні ковзани -
Насмішили всіх вони!


Зайчик

Зайчик в полі
Гриз капусту,
А тепер
У полі пусто.

Треба зайцю
Підказати,
Де поїсти
Взимку взяти.

І капустку,
І морквинку
Можна вибрати
На ринку!

1. ПОЕТИ

Небожителі? Що ви!
"Скоромне" вживають,
В рай чи пекло – не вірять.
Атеїсти по суті,
Хоч земної прописки, буває, не мають,
Та гріхами земними до тверді прикуті.
Прометеї? Та що ви!
Скоріш – Герострати:
Скільки диводурниць на землі натворили!
То собі ж самовирок виносять:
До страти!
То себе ж амністують –
Уже із могили.
Божевільні? Якби ж то!
Безоглядно вільні
Від усіх настанов, постанов і декретів,
Що і є наймудрішим у цій божевільні,
Де вбивають поетів.
І не тільки поетів...



2. ЩЕ – ПОЕТИ

Нас рідна цензура виводила в люди,
А далі
Верткий паровозик
Нас мчав по дзвінкій колії.
Були на зупинках овації, тости, медалі,
Критичні кастрації в архистерильнім шпиталі,
Звідкіль вилітали уже не орли – "солов'ї".
Були душотруси, зміїні укуси, спокуси
У вигляді премій, дотацій, лаврових вінків...
А десь у цей час усамітнено-камерні Стуси,
Без примусу зверху
(Бо хто ж їх, крім Бога, примусить?!),
Жили в позачассі й творили уже для віків.

Блудлива епоха царя-скомороха Гороха,
Щербато-ущербні, окрадено-зганьблені дні
Стікали потроху, на порох стирались і мохом
Липким обростали, чорнобилем-чортополохом,
Щоб людство забуло,
В якій це було стороні.



3. І ЩЕ – ПОЕТИ

Реабілітована вже тема
Й нібито засуджена система,
І на волі в'язні,
Навіть мертві,
Символічну долю здобули.
Вся Вкраїна поминає Стуса.
Голова поета сиворуса
Випливає з табірної тьми...
Воздають хвалу самопожертві,
Творять образ нового Ісуса –
Можуть все!
Одного не змогли,
Як і завше:
Віднайти Іуду
Й притягнути, підлого, до суду,
І назвати імена катів,
Що, напевно ж, ходять поміж нами,
Сяючи зубами й орденами
Над блюзнірським спаленням хрестів
На могилах страдників-пророків...
О часи жорстокі! О неспокій
Чесної і хресної путі!
Доки ж це триватиме? Допоки
Не на користь будуть нам уроки
Наших репресованих століть,
Наших закатованих повстанців,
Бранок всегулагівських і бранців?
Нам би їх не тільки пожаліть –
Калинців, Світличних та Осадчих,
Чубаїв, Руденків
І терплячих
Їхніх всепрощальниць-матерів!
Нам би їх не тільки пожаліти,
Бо ж вони – неопалимі квіти
Серед попелища цвинтарів.



4. І ЗНОВ-ТАКИ ПОЕТИ

Як гарно починали ми тоді,
Наприкінці хрущовської відлиги,
Такі наївні, чисті й молоді,
Мов проліски з-під танучої криги!
Писали так, як визріло в душі
І в розумі відстоялось кринично,
Відмившись від багна
І від іржі
Очистившись –
Воістину лірично.
Та потім – враз! – морози і пурга
На всіх широтах, на усю країнність:
Від пряника гіркого
Й батога
Різкого
Розгубили ми наївність.
За грати ж бо – не тільки Калинця...
В могильний морок – не одного Стуса...
Читать скорботний список до кінця,
Їй-богу, я не можу
Й не беруся!

Одних навік зарито в мерзлоту,
Других живцем затоптано в мерзлоту,
Зачинено у клітку золоту,
В стукацьку завербовано роботу...

О час ганебний брежнєвських зірок,
Принизливих андроповських "новацій"
І штормових черненківських овацій,
Що допекли до самих печінок!

Нам соромно сьогодні.
І вовік
Нам сорому не збути й не забути,
Ми – покоління вроджених калік,
І наша кров із домішком отрути.

Нам треба все змінити у житті,
Щоб знов не розчинитись в "концентраті"
Серед смердючих лаврових листів –
Поживою для партогеростратів.

А нам за діло братися пора
Громадою,
Сторуко і стосило,
Допоки ще із кінчика пера
Не кров на аркуш капле,
А чорнило.


1993

Повзе змія тринадцятого року
Зелена, мудра, сповнена надій,
Покращення благеньке лізе збоку,
А кажуть: то повзе зелений змій!

29.12.12

Сніжинка упала. На скроні. Розтала.
Такі чудеса нам зима дарувала.
Із дальніх вітрів, із далекого снігу
Прибились години і знову побігли.

Куди ви, куди, мої рідні, спішіте?
Годинку одну і мені залишіте.
Годинку - сніжинку коханням щасливу...
Забутому серцю теж хочеться дива.

Візьмемо з собою духмяності хвої
І звуки кришталю візьмемо з собою.
Сніжинко моя, мить до болю прекрасна.
Мої почуття не розтаньте завчасно!

Яскравим буде несподіване свято -
Коротким та щирим, шаленством багатим.
Хай королем на хвилинку для тебе
Я стану, сніжинко. Корони не треба!

Всім тим, хто мене хоч на мить розуміє,
Хай мить нескінченністю заволодіє!

всі дороги сходяться на січні
де тане сніг і нявкають коти
і хоче час крізь себе перейти
з невічних зим в літа такі ж невічні

шерхне в зривах вітру гола шкіра
а я люблю замети й ліхтарі
невпинний рух стареньких дзиґарів
й те що вічні лиш верба вода і віра

Прошу безсоння у небес
Отак, як сну колись просила.
Твого мовчання добрий пес
Мене не вкусить, я б вкусила.

Щоби відчути, що жива,
І кров іще пульсує в жилах.
Але до ранку всі слова
Мені бойкот оголосили.

За сніговії і дощі
Втекли, мов зрадники, з тобою.
Сховались в трави і кущі,
Мене лищили із бідою.

Ти де? Озвися-озовись,
В яких світах тепер літаєш?
Хотіла я й сама увись,
Та не змогла, ти все це знаєш.

Яка сьогодні довга ніч,
Незоряне чорнюще небо.
Погасли вогники у свіч...
Як важко жити після тебе.
11.02.12

Проводжаючи сина в дорогу,
Мати, голосом повним журби,
Промовляла мені: “Віру в Бога
На важкому шляху не згуби…”
Витираючи сльози на віях,
Повторяла щомиті своє:
“Пам’ятай, що людині надія
Помирати в житті не дає.
Може, довгою буде розлука,
Збережи у душі ненасить
До найвищої в світі науки –
Україну всім серцем любить!..”
І коли я далеко від нені,
І коли біля неї ізнов, -
Пам’ятаю завжди достеменно
Непорушність оцих настанов.
В них живуть материнська турбота,
Давня мудрість, реальність буття, -
І підкорені мною висоти
Й те, немає чому забуття.
Не поділиш ніяк на частини
Вічну правду лиш тих настанов
У яких поєднались в єдине
Мами віра, надія й любов.

Від щастя жити...захмелів,
Уже невідворотно.
Мабуть, близька пора для жнив
Десь там: за поворотом.

Тому і кожна мить п'янить
Собою, як остання.
І у душі лишає слід -
Дарунком на прощання.
2012р.

Намалюй, морозе, на вікні
Все, що малював мені в маленстві:
Літній дощ у грозовім шаленстві,
Щоб аж по обличчю струменів.
Щоб усе, як і колись, було:
Під дощем ростеш собі, мов ясен,
А довкола – світ, росою рясен,
І сіяє Псло, неначе скло.

Не шкодуй, морозе, ні снаги,
Ані хисту – для добра ж, морозе, –
Не малюй лиш материні сльози
Та гарячі від крові сніги.

Намалюй, морозе, на вікні
Все недомальоване тобою,
Що заснуло радістю в мені,
Радістю – не сивою журбою:
Матір, щоб сміялась, як тоді,
Хату, щоб у соняхах біліла,
Землю, щоб війна їй не боліла,
Двоє сонць – у небі й на воді.

Хай сріблиться зима,
і піниться шампанське,
хай новорічні творяться дива,
і почуття душі вирують райські,
а серце хай у щасті умліва.
Хай рік, який гряде,
вривається, мов казка,
а з ним - удача задніх не пасе,
осяйні миті ніжності і ласки
хай кожен день у пригорщах несе!