… а жовтень відшумів багрянолисто,-
у парках порядкує листопад
і килимом хизується барвистим,
запрошує тебе на променад.

Не відмовляйся від отих запросин,
а пошануй усе ж його — він жде.
Ось білочка гостинця в тебе просить,
відважно вушками гостренькими пряде.

Пастельний усміх посилає сонце
у поріділу крону верховіть,
цілуючи твоїх очей віконця,
щоб ти відчула цю блаженну мить…

зібрали жито прибрали сита...
така погода що тільки й вити
виходить осінь на пізню коду
пора вмирати а вмерти шкода

тримати сонце на ноті важко
скрутила шию співоча пташка
облізло пір'я з дерев безкрилих
пливе по небі густе кропило

і кропить кропить згори щосили
а воду з пекла не посвятили
земля ржавіє злітає з осі
а в закуліссі пиячить осінь

Причепурились хризантеми,
Бо вмилися дощем, в саду,
Вдягнули різні діадеми,-
Вітають осінь цю руду.

Печаль в думках, зворушить душу,
Краса розтане, як той сніг,
Змиритись я, закону мушу-
Не зупинити часу біг

Позолотить дерева осінь
І хризантеми ще прийдуть-
В життя моє, неначе гості,
В суцвіттях , щастя принесуть.

Лише ти один
Мене знав,
Без масок, без гриму!
Лише тобі той чистий,
Той наївний сміх звучав.
Тобі одному присвячувала мрії
І сни дарувала лише тобі

Але ти і нині
Лишаєшся не мій...



18.05.2011

Знаєш, інколи ранок ранить.
Якщо вікна виходять на північ.
Якщо в кухні течуть крани,
Не впливає на час Грінвіч.

В черевиках нових із замші
Хай по килиму ходить вітер.
Я заварюю чай з фальші.
Із солоних, як жаль, літер.

Повертайся. Ще тепло в грудні.
Ще за коміром сніг не тане.
Без рахунку летять будні.
Знаєш, боляче ранок ранить.
8.11.2012

0 Господи, чи можуть Сили Зла
Прийти до тих, хто молиться на тебе?
Чому говорять, що його чола
Торкнулася еринія мегера?
Бо він святий? У святості завжди
Багато є спокусників. Дорога
Веде їх неодмінно до біди,
А від біди до істини — до Бога.
Щоб знати, що на світі є добро,
Попробувати треба злого. У вічності і ворона крило
Прихистком стане для живого.
Так, він бував в пекельному вогні Горів, торкався Каїна і Юди. Але хіба не звідти його спів
І застереження, о люди!

2012

Кожен день Сонечко нам сяє.
Кожне Серце Господа вітає.
Кожен день Щастя нам дарує Світ.

Кожен день любим рідну Мову.
Кожен день пестимо ми Слово.
Кожен день славим Працею свій Рід!

Кожен люд любить свою Пісню.
Кожен шлях, що до Бога, чистий -
Хай його вкаже нам навмисно
Божий кожен день.

Кожен крок – Свято в рідній Мові!
Кожну мить – в нас Серця готові
В кожен дім принести Кохання Цвіт.

Кожен з нас, хто зігрітий Словом,
Той плека в Серці рідну Мову
І дарує Україні всій привіт!

Кожен люд любить свою Пісню.
Кожен шлях, що до Бога, чистий -
Хай його вкаже нам навмисно
Світлий кожен день.

Кожен день любим рідну Мову.
Кожен день пестимо ми Слово.
Кожен день славим Працею свій Рід!
Славим Працею свій Рід! Славим Працею свій Рід!

День догорав у зарослях бузку,
Вдивляючись у річкове люстерце.
Чорнявий красень дівчину струнку
Голубив, пригортаючи до серця.

"Красуня! Мрія! Зіронька ясна!
Моє кохання ніжністю розлито!" -
Він личко цілував їй, а вона
Дивилася на нього сумовито.

Бо завтра вже його не буде! Ні!
Їм вісімнадцять, то ж йому служити.
Прощальний погляд милому... Сумні
Зітхання обпекли бузкові квіти:

"Коханий, я чекатиму! Лишень
Скажи, чи буде зустріч довгождана?
Писатимеш мені ти кожен день?"
Він очі цілував: "Щодня, кохана!"

У стоптаній, безросяній траві
Слова прощання танули помалу.
Вона ридала гірко, коли він
Із рекрутами йшов у бік вокзалу.

Гірчила осінь спомин полином,
Бузкове листя стомлено опало.
Вона з дощем зітхала під вікном
І все листа чекала... Все чекала!

Вже й рік пройшов, а дівчина сумна.
Весіль у подруг відбулось чимало.
Її за дружку кликали. Вона
Без нього веселитись не бажала.

Минали дні, ішов за роком рік...
Та, раптом, люди стали гомоніти,
Що сивий однорукий чоловік
Щовечора бузку зриває квіти.

В полоні незабутніх почуттів
До нього йшла... На щастя, чи розлуку?
Він простягнув їй тисячу листів,
Вона міцніш стискала доньці руку.

2012

Огорнуся в шовк років,
Плакати не буду,
Що були мов не такі,
Не вдамся до суду.

Я жила в них, як могла,
Совісно і чесно.
Друзів вірних нажила,
Мов манну небесну.

Уклонюся і рокам,
І усім деньочкам...
А вони - у кольорах
Вишита сорочка.

Де усе переплелося,
І, як має бути.
Щось було, щось не збулося,
Чогось не забути.

Надія Таршин 2000р.

Зіграти роль осінньої негоди.
Хай капелюх не випаде з руки.
Ти захворів, бо пив холодну воду
І пригортав цей жовтень до щоки.

Порожній сад. А знаєш, у вівторок
Не танув сніг і плакали берези.
Прожитих років виявили сорок.
Яка нудьга – ці сиві полонези.

Спочатку сон. А потім не світанок –
Хай заметіль розвіє простирадла.
І замість цих набридливих цигарок
Затиснуть пальці нитку Аріадни.
7.11.2012

На душі спокійно, хороше, щасливо...
Дякую я Богу за велике диво.
Що пішли від мене зневіра і смуток
І знайшлася сила вийти із закруту,
Надія і віра серце оживила
І доля дарує мені знову крила.

20.06.2012р. Надія Таршин.

неначе
руда сльота
раменами рам
з гардин
не тінь
а душа
з кута
в протоки зайшла
судин

легені
вітрила слів
тамують в пориві
ґніт
світ свічкою
не згорів
невменно звучить
в мені

невкладистий
невпрогорт
невпору
невпоспіх теж
цей тихий
палій аорт
зусюди
наносить меж

обличчя
нап’ялить він
і кольору
нажене
ми з вікнами
візаві
за ними
здригає
нерв

струна контра_басна
лю
гуде невиводно
вчуй
судинне моє
болю
крещендо струнке
дощу


7 Листопада, 2012

двучерепичной ржавчине дрейссен
знакома кровь ребенка и слепца,
и был итакой ранен одиссей,
гулящий царь,
невинной раной ранен.
идем со мной, отлив, смеясь, плясал.
качался берег почему-то, сам,
беспочвенно расплывчатый местами.
   прости меня, патрокл, прости, ахилл,
   что я рассек ступню почти у дома,
   что яд его и кровь моя знакомы,
   что в греции вам не нашлось могил.
отлив плясал, плясал и уходил.

Гойда – раз, гойда – два,
гойдаються дерева́.

Дерева́-дере́ва –
наша королева.

Наша королева
сіла на лева.

Гойда – раз, гойда – два,
гойдаються дерева́.

іржаве листя нашепотіло твоїм слідам
що маклер -жовтень
гуртом і вроздріб усе продав:
весільне літо строкаті квіти на килимах...
на пустирищі пасе тумани зимовий птах

зазолотились небесні скроні до схід землі
а сни згубились в опалі сонця такі малі
такі нікчемні жалі та сварки зійшли дощем
не дочекавшись нехай осінніх але прощень

летіти довго летіти буслам не день та ніч
скликати буслам собі подібних із усібіч
ронити буслам не біле пір’я а чорний крик
лети із ними і не журися що так не звик

Глагол насилую, рифмуя.
«Поэтом» стал на склоне лет.
Скажите мне: Какого ... черта
Читать должны Вы этот бред?

Не будет ведь второго Блока,
И Пушкина не воскресить
Да, понимаю, что жестоко,
Но Вас хочу я попросить:

Друзья, пишите Вы короче,
Ведь муза – это не шансон
Творите днем и спите ночью,
Всему семейству в унисон.

Не надо фраз витиеватых,
Чурайтесь незнакомых слов,
Читатели не виноваты,
Что Вас куда-то занесло.

Они ведь вовсе не богема.
В ответ на слово «моветон»
Вам могут выдать без проблемы
Другую фразу и рингтон.

А, в общем – Все равно пишите,
Пока не наступил склероз,
Волнуйте, радуйте, смешите,
Меня ругайте. В чем вопрос?
2012р.

Тебе кохаю до нестями,

Це почуття не має меж,

Жбурляє в жар воно місцями,

Стискає груди, але все ж



Душа співає і радіє -

Нема у зиму вороття,

Весна іде, вона вже діє

Не лиш на одяг та взуття.



Її серцева аритмія -

Немовби допінг чи наркоз.

Весна, хитрюга, розуміє:

Вона - бажань апофеоз.



Буває, все в очах тьмяніє,

Не знаєш навіть, що робити.

Хто не кохав - не мав надії,

То як без них, панове, жити???

2012р.

Зрима, пряма і груба
Доля виростогуба.
Місяць йому за сонце,
Сутінь йому – світань.
Знявся – і в небо, руба;
Зорі і він – як румба.
Можеш – лети, не гайся,
Хочеш – піди і стань!

Стань будівничим храму
Ночі. Задоста краму –
Вишні і баня неба,
В стилі, либонь, ампір.
Стомлені неофіти
Плакатимуть, як діти,
Й жоден із них не вгледить,
Що їхній бог – вампір.

Підуть у тан дівиці
Й кожна в своїй лівиці
Здійме над головою
Гілочку сон-трави.
Щоби крило вампіра,
Рване, мов паща звіра,
Не зачепило стиха
Їхньої голови.

***
Кладу, немов калач, пшеничне слово,
Щоб ручаєм текла углиб розмова,
Щоб душі поріднилися навік,
І цвітом освятились калиновим.

Невиннолицый первородный атом,
Ты в бирюзовом или розоватом
Была другим дарована, как милость.
Не то, чтобы совсем, но испарилась

Какая-то девическая лёгкость,
Какая-то в тебя прокралась окись.
И веки, что века. Что створки ставен.
Какой-то уголок тебя потравлен.

Калой-то уголок тебя потрачен.
Ты хороша, но несколько иначе,
Пуста собой, исполнена собою,
Одетая в невзрачно-нелюбое.

А ты всегда была такая малость,
А ты вся изменялась, извинялась,
А я тебя любил первоначальной,
Смешной, а не такой первопечальной.

2012

Немец
француз
и поляк
и грузин
как существительные
все существуют в мире
и только русские
прилагательные
одна плюс один
мы прилагаемся друг к другу
я беру тебя в хождения по квартире
и по кровообращения малому кругу
разливается праздник
который всегда
с собой

2012

Ми не такі.
ми просто всі актори.
Ховаєм в серці сльози і світи.
Ми всі герої.
І усім нам море,
немов дорогу, легко перейти.

І всі хвороби наших душ - фальшиві
І кожен має шанс перемогти.
Самі себе вганяємо в могилу.
Самі на собі ставимо хрести.
І жоден з нас не гідний просто вмерти.
І кожен може жити у віках.
І справа не у долі чи у жертвах.
Бо наше щастя в наших є руках.

Ми не такі.
Ми не плюємо в душі.
І наші руки не в крові людській.
Якщо всміхатись, крига серця зрушить.
Солоні зорі не впадуть з-під вій.
Якщо боротись - світ упаде в ноги
(Коли в руках Любов, а не ножі)
Хай не лякають вас перестороги.
В небес немає краю чи межі.

17.04.10

А степ надихався тройзіль...
А степу снилася нестяма:
немов стоїть над казанами
і серце пробує на сіль.

Відцуравшись
пітьми сторожі,
оприлюднивши
ночі знак,
не міняй аватарки,
Боже, -
місяць, зорі…
Вже звично так…
А коли небокраї
шарфом,
щоб зігріти
земну печаль,
повні жмені
своїх метафор
розсипай
на крутий овал…
Час поклониться
римосхрестям
і літотне
світи
сплете.
Може, й відгуків
не діждешся,
а поезію…
у святе.

2012р.

жінка одного чоловіка
жінка жінка
одна прийшла як покликав
друга втікла

одна буде вірна до скону
друга зрадить
одна приховає стогін
инша зранить

жінка здає екзамен
двійка двійка
ходить по світу зиґзагами
як крадійка
2012

На смузі вишні стиглі червоніють.
Гілки схилились прямо до шосе.
Автомобіль, як ягоди вишневий
мене на південь з швидкістю несе.

У очі сонце і тепло. А хмари
не зможуть мого свята замутить.
Мені назустріч щастя і кохання
і вітер з півдня з вишнями летить.

Вони терпкі, хоч стиглі понад міру.
Оберігає вишні кислота,
щоб черви їх не поточили білі
і не потрапили в чиїсь уста.

В житті ще будуть півночі, я знаю,
але тепер в зеніті моїх мрій
стоїть вишневий липень і літає
над цим шосе вишневий буревій.

2009

Повитягала з скриньочки листи,
що півстоліття щиро зберігала
і, сказавши: "Господи, прости",
до чужих людей на суд віддала.
Хай читають, чим вона жила,
як любов її гасила стужа,
на Сибіру баржі як тягла
квола жінка, скривджена, недужа.
Її підняли з постелі вночі:
"Збирайся швидко. Їдеш до Сибіру!"
І відібрали від дверей ключі.
Взяла з собою лиш Любов і Віру.
В товарному котилися на cхід;
кругом сніги глибокі, заметілі.
Лиш на сорочці український цвіт
і український дух в живому тілі.
У інший край відправили його -
коханого. Їх не з'єднались долі.
О, скільки сліз пролито там було.
У їжі їй не бракувало солі.
І на старих листах біліє сіль,
як паморозь, застигла на папері.
Як добре, що минув нестерпний біль
і у майбутнє вже відкриті двері.

1995

Онук бере мене в команду,
Від щастя і забракло слів,
А ще сказав, що я хороша,
По-дитячи щиро - як умів.

Я звичайно згодна, і дуже щаслива,
Бабу у команду не завжди беруть-
У онука чимось довіру заслужила,
А його довіра – це не що-небудь.

08.07.2012р. Надія Таршин

Цвіте, як маківка,
Сріблиться росами,
Як в юні дні мої,
Бреду покосами.

Важкими, мокрими -
Раненько скошені,
Землею-матір’ю -
Росою зрошені.

Підперезалася
Покосом – стрічкою,
І заворожує
В'юнкою річкою.

Стрічає досвіток -
Уся заквітчана,
Немов дівчинонька,
Що йде до вінчання.

У перших променях
Уся виблискує...
Земля! Краса яка!!!
Я вірю – вистоїть..!

Знов трави віялом
Впадуть під косами
І буде правнук мій
Іти покосами.

2004р. Надія Таршин

«Життя починається з вішалки…»
Здається,й не проти ніхто:
ну, спробуй – щось далі за «віще» кинь,
при тому не знявши пальто.
Бродячий театр… Герої
в нім всі, хто блукає в імлі,
тому й не розписано ролі.
Щури в нім голодні і злі!
У ньому пилюжна завіса,
старіша за Вічність саму.
У ньому і древність – актриса,
бо літ незліченно йому.
Та люди приходять, – ще віршики
чита в нім Поет задарма!
І людям сценарій – «до вішалки»
(якої на площах й нема).

Яничарами дні – на приступ.
З міста мрій твоїх – прах і зола;
Лиш сіріє самотня пристань,
Що єдина вціліти змогла.

Капітане, задублий вовче,
Сивий витязю синіх земель,
Підіймай-но вітрила-гончі
І нацьковуй на вітер. Од миль

Ще не пройдених грає щогла
І скрипить нетерпляча корма.
Кіль очищений – спогадів жодних,
Прагнень, пристрастей більше нема.

Вічна tabula rasa моря
Приховає сліди – не знайти…
Неприкаяний з вітром говорить
І шукає далекі світи.

7.11.12

Люди, мрійте чисто і джерельно!-
запилкуйте слово у зеніти.
Мрійте кольорово!!!- то напевно
мрія буде сонячно світити.
Пропустіть уяву перед себе -
не спішіть, не стоптуйте, бо сАме
в диво-керамічних печах неба
мрії випікаються роками!
Виплітайте ті тонкі структури,
слова вібросердям і думками-
та не замуруйте у зажуру...
І не доторкайте їх руками!
Намалюйте виразні акценти
і дарма, коли іще незбуті...
Спроектуйте їх у епіцентри
творчосил Божественної Суті!
одпустіть іх у пташину зграю-
Мрії люблять волю і простори!
хай дари висотні не щезають!!!-
бо без мрії світ - безводне море!

Цветными бликами рассвета
Весна ворвалась в жизнь столицы,
Взялась раскрасить силуэты
И освежить мирские лица.
Весна окутывает тайной,
Прозрачной приторной истомой,
И растекается реальной,
В сюжете выдержанной формой.
Сюжет банальный до простого:
Зазноба в сердце притаилась-
Мне не хватило холостого,
И я в женатого влюбилась...
Я не впускаю в сердце смуту-
Однако, довелось случится:
Я не могу ни на минуту
От грешных мыслей отстраниться.
Такой ухоженный мужчина-
Всю жизнь мечтала о таком...
И мне нужна теперь причина,
Чтоб взглядом встретиться тайком...
От этой мысли дух спирает-
Эмоций перерывный бум!
В душе симфония играет-
Такой приятный каламбур!
И где-то глубоко в сознаньи
Я понимаю - это чудо:
Ждать от избранника признанья
И кратких встречь из "неоткуда"...
Такой чудесный праздник жизни!
Приятнейшие ощущенья-
В них нет ни тени укоризны,
Их не преследуют сомненья!
Любовь без правил и условий...
Такая призрачная сказка...
Нет разделений, нет сословий.
Непредсказуема развязка...

Я спростовую всі дорікання-
Не потрібні мінливі слова.
Найдоречніший факт - у коханні,
Коли обертом йде голова,
Коли рухи стають непритомними,
Коли ллються зухвалі плітки,
Коли груди бажанням наповнені,
І бажання даються в знаки...
Коли серденько рветься на волю,
Наче дикий поранений птах!
Коли ми випробовуєм долю,
І долаєм її на очах.
Коли біль не існує, як стверджена вада,
Коли біль особливо втішає
Біль нагадує міццю та приттю "Торнадо",
І спасіння від нього немає!
Не існує вказівок і тестів -
Необачних підтекстів у слові.
Не існує манер і наіграних жестів-
Ми ж бо гідні палкої любові!

Твои уста кричат:"Освобожден!"-
От злых упреков и предубеждений,
И обстоятельствами не отягощен,
И застрахован от терзающих сомнений.
Ты- полный спектр эмоций и зарядов!
Их излучает твоя страстная натура...
Чревато находиться где-то рядом:
Улыбка глаз- твоя абревеатура-
Рвет сердце и вытаскивает душу...
Заполнит чувства сладостным дурманом.
Я не предамся тайне, не нарушу
"Границ святых" в оцепененьи "пьяном".
Но все во мне во власти этой страсти:
Мерцающий огонь и вешняя прохлада,
Слепая жажда сказачного счастья...
Реальность чувства, что все это рядом!

Призрачный лес, освещенный сияньем луны,
Языками огня и танцующих углей,
Светом искр, летящих во мрак новизны-
Этот жар от костра- взбудораженный змей!
И две тени слились в поцелуе немом-
И застыли навеки онемевшие губы...
А глаза умоляли и горели огнем,
И от страсти скрипели и цокали зубы...

[Маже по дню слизькою їдкою цвіллю
Контра-стенічна, соплива моя депре…,
Акупунктурить відчай, до саден тре
Недоспроможність стати недоребром.
Море, що вийшло з мушель, втрачає силу
Злизувати твій профіль з німої суші…
Тричі-китом тримаюсь/тримаю суще,
Двоюсь дифузно на себе і свій синдром…]

Осінь – це, курррва, великий серцевий тромб.

По всіх кутках, де зойк мовчання,
Де стогін тиші, крик сльози,
З тобою вже нема стрічання -
Є плач дощу після грози.

Палахкотіло, гуркотіло,
На цілий світ отак гуло.
Душа розчавлена, а тіло,
Де ділося його тепло?

Я розумію з гіркотою -
Тебе на світі вже нема.
І залишаюся пустою,
Бо в серці попелом зима.

Зі мною тільки зойк мовчання,
І стогін тиші, крик сльози.
І пам,ять нашого кохання
У вірші, що прийшов з грози.

03.02.12

бездонна безкінечна бистра річка
несе мою любов куди не знаю…
і марно навіть мріяти про берег
ріка у море не впаде ніколи
тече тікаючи сама від себе
в ній дивні риби з жовтими очима
бездонне небо в ній – пласке і сонне
і сонце в ній – холодне і прозоре
і чорний птах шукає марно пагорб…
тече ріка в сузір’я Оріона
чи стрічкою в Волосся Вероніки
чи до Північної корони перли
несе як данину земного суму
не знаю… я лиш пісенька води
ледь чутне шепотіння хвиль із вітром
і слухає ріка – і завмирає
і повертає течію назад –
до ниточки маленького струмка
де плаче голос мій передчуттям потоку…

Натикаюсь на грати очей
І з байдужості зітканий голос.
Я виходжу з безсоння ночей,
Як від зливи нахилений колос.

Із мережаної глибини,
Із криниці солоного болю,
Напилася я літа з весни,
Добровільно пішла у неволю.

Я багата добром, як зерном,
Треба вміти врожай цей зібрати...
Молоде перебродить вино,
Упадуть із очей твоїх грати.

28.10.12

***
Тонку окрасу я в душі знайшов
І віддаю натхнення і любов,
Пригублюю по крапелині трунок,
А пилу не струсив із підошов.

1

у митях просвітлень і арок
бруківок і тихих дощів
стукоче неначе дзигарок
відлуння від сказаних слів

в калюжах туманів і вікон
асфальтів де пам’яті крок
лишився прачистим навіки
невидимий слід від думок

і в часі застиглім морозом
стікає під поглядом знак
від болю
________ а метаморфози
написані на сторінках

2

Вік аду! «Мівіну глухим!», - інвалід і кат лукаво…
Мир… І в едемі не свобода - морг! Морозим -
А дров… Зима, Гомере! Помер… Амвон зимі…
Сивіли…Простір - в Європу напрямок!
“Сука, закусь нам! Рега, баб кинь!»
Черево - король, режисер Профі-сор.
Влади мана. Згубили живі сили…
«Біло-голубого» чуму зорати нам, що діть?
«Іван, умочи лапи?» Ви варті маку.
Лоху Сахара чому у мочарах?
А сухо лукам і трави випали…
Чому навіть і дощ манить, а розуму чого?
Було голі бились і вижили…
Буг за нами, даль в росі.
Форпреси… Жерло рокове…
Речник - баба Герман. Сука!
За куском – яр-пан – упор в євріт, сор пилі – вись!
І ми знов маремо перемогами з вордами, з ором...
Громадо, бо все німе, де віримо в акул!
Такі діла в німих, у лгунів і мудаків!

3

сіру суть фарбую словом
словом сіру суть фарбую
по приреченій основі
заспівали «алілуя»

суть фарбую словом сіру
бо по суті слово – барва
ним освітлюється віра
і надія в чисті фарби

Тримати за руку тебе так міцно, що аж до болю й ненависті, чуєш, болю й ненависті скрикне вальдшнеп, в пітьмі сльозами заллються верби, розтяті навпіл, – отак за руку тебе тримати, так міцно, так тремко.

Усі прокльони старої відьми прослати шляхом – ні-ні, не нашим, а злого вепра, що вмів стріляти, коли був бравим, хоробрим кленом, – таким, як я був, допоки стрінув тебе, блаженну і окаянну.

Так мало сонця мені без тебе, так мало ночі мені з тобою. Скажи, де корінь твойого чару, що зела барвні скропив росою і кличе, кличе когось до себе, кого – не знаю. О, де той хрест мій, із клена втятий?

З ріки лунають пісні журливі – то кляті мавки сміються з горя мого до тебе, мого кохання, чи як то зветься... І ти вже – мавка, бо ти – несправжня, ти тільки марево сивих марень сліпого Вітра, що втратив силу...

Не крекче вальдшнеп, не плачуть верби, не мчиться вепр, не тихнуть мавки. Лиш виє вітер, мов пес поночі, і я дивлюся у твої очі, і я тримаю тебе за руку, мов своє щастя, мов свою муку, що сипле щедро довкола чари...

О, Вітре, зглянься, вже досить марень!

05.11.12

Через тридцять довгих літ зібрався випуск школи.
Дехто з них за ті роки отут не був ніколи.
Хто сміється, хтось пліткує. Сіли їсти, пити.
Іншим їсти не давай,- а дай наговоритись.
- Хай про себе кожен скаже! - просить всіх Марія,-
Може, все ж у вас збулась хоча б маленька мрія?
Встав Петро, що "славу" мав нахаби й ловеласа:
- В мене мрія, чесно скажу, все-таки збулася.
Тато мій ремнем лякав: вчитись будеш,сину?
Потім став за кожну "двійку" смикать за чуприну.
Ох, який же був я злий тоді на свого тата.
Кожен вечір тільки й мріяв ... зовсім лисим стати.

Україна снилася мені
У країні Байрона й Шекспіра,
Де я блукала, наче у пітьмі,
Подібно до сполоханого звіра.
Україна снилася мені.

Відпливали вдалеч кораблі,
Повертались найманці додому,
З вирію, неначе журавлі,
Клекотіли пісеньку знайому,
Відпливали вдалеч кораблі.

Я над морем плакала сама,
Так хотіла з ними полетіти,
Обірвалась мрій моїх струна,
У гудку почула плач трембіти.
Я над морем плакала сама.

Батьківщина в кожного своя!
Кесареве Кесарю віддайте!
Українка Леся - це моя!
Про Шекспіра краще не питайте.
Батьківщина в кожного своя!

2000

Мати, мати, материнка,
пів’яблука – половинка.

Пів’яблука мого –
половинка твого.

Він стійкий, немов солдат -
український кандидат!
Незважаючи на вік,
інших відштовхне убік!
Кулаком по пиці - раз!
І у профіль і в анфас!
А як знАйде копромат -
інший вже не кандидат!
Йде на вибори солдат -
український кандидат!
Йде сестра, кума і сват,
теща йде і старший брат!
Дуже хочуть кандидати
охреститься в депутати!

Это не стычка.
Это уже война.
Завоевание! –
Ночь обнажает грани,
копья, рапиры. Но...
участь предрешена –
у подреберья лучом легкопёрым ранив
и разливаясь нежностью, как волна,
юный рассвет проникает огнем под кожу...

Ночь отомстит.
Непременно.
Воздаст сполна!
Просто она…
уже не прийти…
не может.

Торкнеться сонце, лагідно руки,
Теплом осіннім соромливо,
Відчую це я шкірою щоки,
Що промінь грає вже фальшиво.

Сколише вітер, гілку у саду,
Закруте листя під ногами,
Загубиться у вільному танкУ,
Нависнуть всі холодні гами

Муркоче киця , сіра , під вікном
І шелест осені підтрима,
Котячий спів...І вкриє Землю сном,-
Магічна пилина незрима.

А я чекаю тебе знов і знов,
Щоб в цій красі велась розмова,
Кицюня візьме ноти всі нутром,
Накриє пристрасть нас шовкова.

Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах,
Хіба ж не ти отак
Все пориваєшся
В чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
І пальців дрож,
І блискавки очей
Укотре віддано
Уже надії.

Простіть мені, мамо, не з Вами,
не з Вами
Зустріну укотре Новий, Старий рік.
Не з Вами столи я накрию Різдвяні,
Далеко від мене мій рідний поріг.

Душа моя плаче від суму і болю, -
Лягло поміж нами багато доріг...
Прошу день і ніч я свою й Вашу долю,
Щоб був і над Вами її оберіг.

Бо хто його знає, ще скільки
судилось
Втішатися з того, що мама жива,
Чекає на мене, ніби на диво,
І скаже мені наймудріші слова.

Її пригорну, обійму, поцілую,
Роботу у хаті усю пороблю,
Усі рушники, мамо, Вам поперу я
І ліжко святково для Вас застелю.

Простіть мені, мамо. Сьогодні –
не з Вами,
Не все для Вас можу, що хочу зробить,
Я з Вами думками, важкими думками,
І серце моє від печалі болить.

2001р. Надія Таршин