тиша
медова
тіло бринить
розтане з ранком
і ми
у світлі позникаєм

вибач
не став я
кров'ю тобі
рікою без берегів
буденним тихим раєм

чуєш
ці стуки
вибухи скронь
нестерпний
серця вогонь
тремтить та не вщухає

хочу
відчути
губи й чоло
де зрізи крил
і тепло
тече та прибуває

знаєш
це серце
переболить
а сонце
вийде
і світ
без тебе запалає

29 Жовтня 2012

В сріблошатті замріялись пишні дерева,
Празниково убраний, запрошує ліс.
Досі в мріях твоїх я - твоя королева,
А дороги дзвенять у сніги, під укіс.

А дороги викрешують іскри у часі,
Хижі версти, підземки, летючі таксі,
Віддзеркалюють люстра неждані гримаси,
Б“ють на дрізки чуття,
       та не всі,
              та не всі.

Ні про що ти здаля нарікаєш чи просиш,
Хіба юності май не забудеш ніяк.

Над завії життя мені тихо і просто
Почуття твого чистого сяє маяк...





24 грудня 2004

Гудуть вітри, скрутилась зимно
Діткливим равликом душа.
Їй мариться -
Багаттям димним
Вона у небо поспіша,

Де так привільно, синьо- синьо,
Розмаї фарби і чуттів,
Сміється райдуга стосильна
І в"ються стяжки золоті,

Ясні веселики курличуть,
Щебечуть білими крильми, -
До них підносяться обличчя,
Бліді-стражденні од зими.

...Озвися, весно, я благаю,
Зламай важкі замки мої,
Візьми у проліски до гаю,
У вечорові солов'ї,

Вгорни у забуття черемхи, -
хай біла воля дасть ростки!

      Борись, козачко-доле, ремствуй,
Не вір в невільничі казки...



1 квітня 2003

Ото і все, за брамою зі скла
Війне дощем в обвітрене обличчя.
Не визирай, за вікнами - імла.
Тобі безсоння вигідно не личить.
Ото і все, картатимеш колись
Свою картату ковдрочку за зраду.
Вона – зима, до неї не тулись,
Їй вже не стати, і не вийти з ладу.
Їй не зігріти, не сховати сни,
Вітрам на подив, не зійти з орбіти.
Її струмками й звуками весни
Усю, як ковдру латану, прошито.
Її усю, розхристану й страшну,
На подив снам, у небі розіп’ято.
Ти так хотів нести свою вину,
Аби лише не випекло на п’ятах
Її ім’я, як незагойний шов.
Ото й усе, без сорому й без вікон
Тулилась ніч до стертих підошов,
Аби її пробачили навіки.

Ця кава смачніша за тисячі випитих кав.
Чи вам зрозуміти, як важко себе побороти.
Лише янголятко шепоче мені: не лукав,
Бо справа не в каві, а в тому, хто зараз навпроти.
Це він заховав дві жаринки за брамою вій.
Це він перегорне мене, як сторінку, ласкавий.
Чому ж ти не скажеш мені, янголятко: не смій,
Дивитись на нього й безбожно про каву лукавить.
Брехати собі, що він просто знайомий і все,
І все, що про нього говорять, мене не цікавить.
Бо погляд ласкавий він все-таки іншій несе,
В очах, таких схожих на зерна іспанської кави.
29/10/2012.

Розшарпаність нині модна…
Розхристаний модний блиск.
Нестримна жага голодна
на вкотре «останній писк».
До стадності спрага, пива
чи «енерджі» - стильне «лайф»...
І видив… А в чому ж диво,
якщо не ловити кайф ?
Я нині почула фразу
із юних хлопчачих вуст:
«Надія вмирає не зразу –
остання...» - і сміху хруст
холодний і неприємний,
немов розчавили щось…
То Слово німе, даремне,
що болем гірким зайшлось,
упало під ноги світу
і скорчилось від потуг...

Народжувалися діти -
зростали у волоцюг…

2012

про неї писали ранкові газети
про неї гули вокзали
вона карбувалась глибоким офсетом
на листі міських азалій

і крила спогорда її шелестіли
для тисяч палких фанатів
вважали за честь доступити до тіла
або хоч дотично знати

горталася слава як жоване чтиво
і тиснула дужче й гірше
і навіть чужинці несли їй поштиво
букети весни та вірші

і тінь її врешті настільки змаліла
у світлі пихи і слави
що просто відпала від царського тіла
на богопідсудну лаву

шкода її тому хто знався із тінню
хто пера на крилах чистив
дощить його погляд безмежно осінній
отак уже літ за триста

Таврує в пам’яті трава
оте торішнє.
Ти довго спогадом ставав.
А виріс віршем.
Я довго мріяла про те,
щоби свідомість
тебе покинула. Проте
ти, ніби втома,
на плечі ляжеш і болиш,
і тиснеш долі.
Ти ще болиш мені, як вірш
один в ніколи.

Така доля_недоля вже...

Не піднімуся більш до тебе.

Та мене уже тішить те,

Що у пам'яті в мене небо:

Голубінню тебе я бачу...


Ти не думай, ні-ні, не плачу!

Повсякчас, у степах безкраїх,

Я політ в небеса пам'ятаю,

Як єднались у високості,

А тепер на землі я тут,

Просто...


листопад, 2011

Ліс у шибку неба зазирає,
оглядає кучері барвисті:
«А колись я тішився розмаєм...»
І леліє легіт барволистя, -

а воно до пестощів охоче
і не може всидіти на гіллі, -
у польоті вільному шепоче:
— Як ш-ш-ш-иряти мило у привіллі!

Неймовірна тиш-ш-ша… Заніміло
осягаю падолисту трепет
і вбираю у єство зомліле
листяної заметілі ш-ш-шепіт …

Бачить зранку Ганя Лесю: - Як жива, здорова?
Щось доїтись стала слабо враз моя корова.
Леся каже: - Що ж ти хочеш? Може вже й не годна.
Моя, бачу, теж додому часто йде голодна.
Ганя щось собі згадала. Враз питає в тої:
- Слухай, Лесю, скільки літрів зранку ти надоїш?
Леся в сміх: - Чого питаєш? Так, як інші люди.
Як коли. Та літрів десять, певно, добрих буде.
- Скільки ж літрів ти здаєш? - ота спитала Лесю.
- Рівно десять.Так, як треба.Кожен день по десять.
Більш не можу. Чесне слово. Треба ж якось жити.
Пару літрів, звісно, дітям мушу ще лишити.
Ганя хитро так всміхнулась: - Міру треба знати.
Я он теж надою десять. А здаю дванадцять.

Іду, щоб знову повернутись
до гір, до скель фальшивих фраз,
до рік печалі і отрути,
їдкої куряви образ.
Щоби з тобою знов збирати
із вовчих ягід мед-нектар.
Безодню бачити й ступати
у створений мені Тартар.

2012

Мій човнику, осінньої пори
Прибились ми до берега чужого...
Як молитовно тліють явори,
Зодягнуті у золотаві тоги*...

Тут ветхий млин самітником стоїть,
Немов ковчег біблійний серед моря.
Тремтливе листя буйних верховіть
Нашіптує печаль далеким зорям.

Столітній дуб, як вервицю в руках,
Перебира із жолудів намисто,
І тане постать, світла і крихка,
У надвечір'ї грає променисто.

Ген розплелась заквітчана коса
Струмка дзвінкого по плечистих схилах!..
На теплу душу випала роса,
Мій світлий смуток ніжно посріблила...

Забулося і тлінне, і земне,
З очей сповзає висвячена втома...
Прадавній ліс-загублений Едем,
Моїх блукань омріяна укрома...



*тога-верхній чоловічий одяг у Древньому Римі.

У мене - перерва, сувора, північна зима...
Нагострений спис, наче компас, поверне додому.
Кордон перетнуто – і шансів на втечу нема.
Бо зорі німі, як останні судоми Содому.
Нагострений спис, ачи меч, і на спокій – табу.
Господь недосяжний, ворота до раю залізні.
Померти на мить, щоби потім прожити добу.
Та в мене – перерва, складайте списи у валізи.
2011.

Повідає про тебе хто онукам? –
Батьки уже на цвинтарі давно...
Чи дуб могутній, а чи буйні луки?
Та їм, на жаль, цього теж не дано.
А як колись дозріють вони серцем,
Захочуть про бабусю усе знати -
Тоді і почитають оцей вірш,
Коли правдиво зможу описати.
Що пам'ять береже моя і досі -
Про ті роки далекі, нелегкі,
Як ми росли розхристані і босі,
Залякані батьки неговіркі...
Як у селі хатИ були порожні -
Займали їх під клуб і під сільпо.
Про час і повоєнній, і тривожний –
Коли були усі ніхто, ніхто.
Як ти росла безбатченком при батьку,
А він у зоні був - на «Колимі»,
Бо рятував від голоду дружину -
Наталочку – за це сидів в тюрмі.
І били його покидьки тюремні,
Бо не такий був зовсім, як вони,
І як сім років мріяв він щомиті,
Щоб Бог нагородив його крильми.
Полинути додому, до дружини,
Обняти діточок своїх малих,
Побачити дорослішого сина,
Бо доню і побачити не міг.
Без нього народилася маленька,
Без нього підростає котрий рік...
Поніжити долонечки пухкенькі...
Сумним думкам уже губився лік.
А ми тоді – малесенькі ще зовсім,
Жили дорослим – і своїм життям,
І матері – рабині безголосі –
Принизливим раділи трудодням.
А ми самі – і літом, і зимою,
За іграшки зимою лід і сніг,
А влітку кукурудза із косою,
А ще зелений і м"який моріг.
І їсти нам хотілося щомиті –
Окраєць хліба – їжа і десерт…
Колись онуків може зацікавить
Далеких днів житейська круговерть

Липень 2012р. Надія Таршин

Вшановуєм двадцять років,
А які вони важкі...
Де надійність і де спокій,
Вчинки совісні, людські?
Влада підла і зухвала -
Бере щільно у кільце,
Підняла усі забрала,
Не ховає і лице.
День за днем усе нам важче -
Під катком не продихнути,
Поодинці, поодинці -
Цей тягар нам не зіпхнути.
Час іде, іде, іде...
І калічить наші душі.
Мій народе, де ти, де?
Час дійти уже до суші,
Бо болото непомітно,
Дуже швидко нас затягне.
Ніби можна і терпіти -
Неприємно тільки пахне.

2012р. Надія Таршин

Ми скорилися
спогаду й осені,
де величному –
стрілки секундні.
Нам, попутнице, -
дні відбатожені,
сотня круків
на долі та груди.

Час розгойдає
титри затьмарені,
вже своїми
назвати їх варто.
Віджонглюймо
одвічними карами,
щоб не взятись
за мічені карти.

Відшукали прожилками
втрачене,
ну а жилам –
ворожі вігвами.
Сто монахів
між нашими втечами,
сто без гАбітів -
Божого краму.

Сто імен
поміняли на блискавки,
запізнілі,
як полум’я Крішни.
Ніби поруч,
мов янголи, близько ми,
а майбутнє –
загубленим віршем…

Ми скорилися…

2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

Йде ура-Ганька-Сенді,
Віє розбоєм, виє,
Де моя фляшка бренді,
Мo' страхи долу змиє.

Йой, зависа тривога,
Коло прилавків – черги,
Очі усі - до Бога,
Брижами - страх печерний.

Сенді усмак люляє,
Хвилями поціляє,
Має доволі втіхи, -
Всипати на горіхи.

Гань-Галовінська Сенді,
Відьмище океанська,
Я підіймаю бренді, -
Там, вдалині, й останься...


10.28.2012

Жовтогарячі мальви
Посходили між снігів,
У скреготінні гальмів
І скреготанні зубів.
І обнялися мальви,
Зростили оранжевий сад,
До сонця, свободи й слави,
І більше ніколи - назад!
А скільки добра і сміху
Набрався зігрітий майдан,
Що вже тої вольниці втіху
Нікому би не оддав!
Чоломкалися, співали,
Вінчалися молоді,
Оранжево всі братались -
У радості і в біді.

       До того свого Майдану
       Вкраїна ішла віки...
       Раділи князі преславні,
       Гетьманство і козаки,
       Цвіли прапори, клейноди -
       Так! Україні - так!
       І щулився од негоди,
       І недруг її закляк.
       Бо як не бреши народу,
       Він повінню все зірве
       За волю і за свободу!
       Так!
              Україна живе!

       Гей, обнялися мальви,
       Зростили оранжевий сад.
       До сонця, свободи й слави,
       І більше ніколи -
              назад!..



2004

Мов їжачок, десь покотилась музика
Твого хлоп“ячого кохання
І ця усмішка не остання
І вітер передасть вітання

Туман серпневий сливи трусить в кошики
Хтось понесе їх, без обману
А хтось візьме,
        а потім гляне -
Шматки серпневого туману...




1990

Озвись мені, моя любове!
У світлій змові я з тобою.
Із цілим світом наодинці
Тобою сповнюся по вінця.
Дитинно викохаю душу,
В собі зродити сонце змушу.
Не відтіняти, а світити -
Лиш тільки так і варто жити.

Свіча згорить - лишає тлін,
А сонце прагне перемін!

10.2012

Літнім джазом у перейми вітру
листя шурхіт, як вечірня сукня,
пасма дощику лицем привітним,
скажуть серденьку, що я богиня.

Колір золота підкреслить вроду,
губи маками – хмільні цілунки;
примхи осені диктують моду,
пишуть віршами складні малюнки.

28.10.2012

мої каштанові думки
не хочуть в ірій одлетіти
так хризантемно пахнуть віти
зронивши палеві листки
а вітер
о цей дикий вітер
невже зуміє оживити
листи
чи листя
чи думки

каштани піднімають діти
забавитися і радіти
у час минущий і місткий

дитина й осінь
я і ти
й мої каштанові думки

10.2012

У тебе серце крижане, бо лід
Застиг у нім, як величини сталі,
Але кохання сильного болід
Впаде, розіб"є їх, твердіший сталі.

О вітре зір, осколки геть мети,
Вже королеві гір їх не вживати
В міцних напоях. Досягну мети,
Коли знов явишся мені жива ти.

Хай ніжність пухом поміж нас літа –
Вогнем очей холодну кригу краю –
Теплом любові й щастя щоб літа
Були зігріті наші в ріднім краю.


28. 10. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Дажбогів гай, Конча Озерна.

Очищення душі - розмова з другом.
Незвичний і музичний діалог.
На двох у нас одна осіння туга,
Гітара, як завжди, одна на двох.

Дві кави на столі - тече розмова,
А жовтень за вікном сльозу пустив.
Можливо наша зустріч випадкова,
Але не випадковий цей мотив.

Хай на небі тануть хмари,
Хай на серці тане лід,
Хай повчає нас гітара,
Як нам жити далі на землі.
Я повідаю тривоги,
Ти - про радість розкажи.
Ми подякуємо Богу
За таке очищення душі.

Акордами роки, життя - мов пісня.
З мажору на мінор, і - навпаки.
Усе, що наболіло, в серці тисне -
Складемо у римовані рядки.

А потім ти підеш. Настане тиша.
І слідом за тобою йдуть дощі...
Але мені напам'ять ти залишиш
Світлу цю мелодію в душі.

Пародія

Якби в музей пішов,
Якби…
Та звабили коліна
Слічні.
І враз забувся
Про скарби
Сучасні
І середньовічні.

Подумати про гріх
Не міг…
Мов паперівка –
На долівку,
Та й підкотивсь
Тобі до ніг…
Не наступи
На паперівку!

Поглянь! Не сип
На рани сіль!
А кров пульсує так,
Аж свище…
Змішалось все –
Легенди… хміль…
Вино…
Я підкотився ближче…

… А цілував,
Що ледь не вмер,
Ті кучері
Чорніші сажі!
В музей ні кроку
Відтепер –
Мені і так…
Як в Ермітажі!

26.10.2012

Пахнеш яблуками і снігом,
Вітром, затишком і теплом.
Близько-близько і так невміло
Пригорнулась, і запекло...

Знову вечір блукає містом.
Ночі сліпнуть в твоїх очах.
На підлогу летить намистом
Все, що мріялось по ночах.

Ти не віриш в чарівне диво, –
Снігу, яблукам і мені.
За вікном шаленіє злива,
І стікають осінні дні.

Сварить ввечір бабця Стефа знов сусідську Люсю:
- Нащо, дівко, кульчик в носі. Й два чи три у вусі?
Тій дівулі смішно стало: - То є, бабцю, мода!
Мій протест, моя "візитка", внутрішня свобода!
Хочу ще одне "тату", удвічі збільшу губи.
В мене спонсор класний є. Такі він "штучки" любить.
Бабця їй своє торочить: - Де твій, дівко, розум?
В кого пусто в голові - не грає ролі розмір.
Люся враз серйозна стала: - Що вас так тривожить?
Може вам щось треба збільшить? Скажу. Він поможе.
Бабця в шоці. Дівка та сміється просто в очі.
Треба все ж провчить ту фіфу, на язик охочу.
Каже їй: - Ловлю на слові. Згодна я одразу.
Хочу збільшити собі я ... пенсію в два рази.

Ми не щасливі, ми дуже-дуже щасливі!
Навіть, коли від розпачу зникне голос.
Навіть, коли, помстившись весняній зливі,
Яблуком стиглим осінь впаде додолу.
Так, ми щасливі, бо на могильних плитах
Вітер тепло не наших облич колише.
Боже, пробач, бо це не кагор розлитий,
Падає в жменю кілька достиглих вишень.
2011.

Ти перегорнеш цей аркуш медичної картки,
Може знайдеш там діагноз «закохана в тебе».
Мазать зеленкою збиті колінця не варто.
Я прикладала шматочок вечірнього неба.
Я голосила на місяць здичавіло-жовтий,
Ніч, замовляла, як каву, холодну та чорну.
Час відірве, наче пластир, болючий мій жовтень.
Ранок зійде і, як аркуш, цей біль перегорне.
2011.

Де батьківщина, де твоя, скажи.
Якої син планети чи комети,
Які твій лет міжсвітній має мети,
Де перед мандрами давніш ти жив?
Богдан Ігор Антонич «Метеор»

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я.
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Бодай відсотком стать для тебе,
Бо ж на всі сто віддавна ти для мене.
.

Як не крути - перевертні, все ж, існують.
Вони рвуться до влади і б’ються за теплі крісла.
Між злом і добром більше не балансують,
Бо вважають себе богами, над нами ж, звісно.

Топчуть мову народу, нищать її щосили –
Вона їм поперек горла, а чи як біс у ребра.
Вони дусяться нею, здається уже аж сині…
У кожного з них, давно не людські потреби.

Вони брешуть так щиро, що майже самі в це вірять.
Їхні вчинки безкарні і схожі на божевільні.
Але, вірити в те, що не люди вони, а звірі,
Усе ж відмовляються – мають серця невільні.

Їх не варто боятись – це дуже слабкі істоти.
Вони зовсім безсилі, без власної волі духу.
Істоти ці знають правду, знають, напевно, хто ти,
Саме тому бояться, нащуривши оба вуха.

Попри все, вони вірять, що не діждуться кари,
Ані повстання, ані справедливих акцій,
Тому, що за ними покірно ідуть отари –
Дике стадо овець, здатних лиш на овації.

А як же хочеться, іноді, помилятися…

Чатує тиша в досвітках сумних,
Удавано, навіч, меланхолійна.
Єство моє у мріях запальних
Шаленства прагне в мить благоговійну.
Нехай розірвуть тишу на шматки
Акорди грому в небі весняному.
Тривожно б'ють сполохані думки,
Аж серцю тоскно в обширі земному.
Легкою тінню губиться в очах
Юначих марень болісне видіння,
Ятриться біль, що й досі не прочах,
Твердіючи в полоні безнадії.
Екстаз душі впокорено на пні -
Байдуже час послався поміж нами.
Елегій дивних радісні пісні
Колись давно без тебе відлунали.
Останнім шансом випитим губам
Хай стануть ці, невипадкові, стрічі.
Азартом втішних, радісних забав
Юнацтво зазирає нам у вічі...

Моє мале - безсонько вишнеоке,
чого не спиш у пOру безлелеку?
Це не на тебе, - а на мене вроки
із тіні Долі впали - о, не легко...
Це не тебе - мене отерплокрило
у спогади піднесло незносимі.
Супроти Мекки зринула стосило
бaтьківська церква - мій Єрусалиме-
де клали молитви палкі віряни,
як духопряднo - кров"яну єдвабу
за СтрAстями Христа...втирали рани...
-А я Його розп"яти не дала би!!!
I пан Отець на мене був недобрий,
-Не смій, дидино,- то є Божий задум!
і щось мене бунтарило хоробре
- А я собі зі злом би дала раду!
А що тепер..? А нині стільки страху-
та не за себе, а за тебе, сину!
Сьогодні Бога кликала Аллахом...
то вже не я - мене наполовину.
Це не для тебе кровосхлипне сонце
освіте дня навузлені хвилини
і виверне трутизни жовтий стронцій-
для мене, чуєш, - не для тебе, сину!


Нагусли хмари, як військова рать.
Ти по- батьківськи щось уже лепечеш.
давай-но сонки-дрімоньки співать -
Ану влаштуймо в Україну втечу!
Спивай, синочку, чисте "лю- лі- лю"
із голосу мого в чужинськім краю.
Надпий оте, що я не відлюблю -
ковтни із мене...і...прости- благаю!-
за те, що ти не в рідній стороні
запричастився сяйвом сонцесходу.
Залесирую молитвами дні-
першомолочні та коріння роду.
Шовками дум ізшию береги,
що рвано розійшлися...опадає
Ярила вишня спіла до саги
ріки і долі. Синку, Бозя знає...!-
Він бачить все...! Він чує:"лю-лі-лю"
на кожному крилі до України,
що серце переправилo. Не сплю...
а ти поспи... поспи, моя дитино.

Брунатно килимом устелено весь парк,
Дерева розгубили пишні шати,
І сизувата поволока хмар
Сховала сонце у свої палати.

Холодна мжичка цідить-вирина,
А на душі — ця невимовна туга,
Неначе скрипки тріснула струна,
І на півтакті обірвалась фуга.

А може — це наснилося мені:
Прощальну фугу награвала осінь,
Даруючи мелодії сумні,
Яких іще не дарувала досі?..

Пощезли дні – базальтові колоси,
Побив мороз черлену воронь кіс,
іде у вражу осінь доля боса
по вутлім сліду мажевих коліс.
Куди ж гостинець той? Куди ж бо битий?
Які терни, захланні манівці
віщатимеш, мій чулий ворожбите,
по довгій лінії, що на руці?
В сини б мені… Каправі повитухи
тобі рекли такі страшні діла…
Не слухай їх, лебедику, не слухай,
Я пожила свого, ой, пожила…
І ось тепер – така яса і стужа,
така мана, що я – немов маля,
немов рілля, одним тобою дужа,
живу себе спочатку, од нуля.

кармінні айстри Кармен зриває
забути має себе Кармен
над нею карма висить кривава
у неї сотні чужих імен

дотанцювала – кохати годі
уста гарячі покуту п'ють
колючі айстри росою сходять
в імлі клекоче стоока лють

тореро браво вперед тореро
важкі завіси зірви на біс
злітають долі сліпучі пера
найвидатніші з твоїх містерій
залиті криком обтятих кіс

***
Пробач, що я нагадую тобі,
В глибинах мови є такі скарби,
Яких ніде немає в цілім світі, –
Як знайдеш, не віддай в чужі герби.

Прийшла до Ксені в гості Надя. Купа є новин.
Вони собі точили ляси більше двох годин.
Пораду просить Надя: - Став Петро нервовий, злий.
А Ксеня їй: - Частіш всміхайся й значно більш хвали.
От бачиш, як змінивсь на краще милий мій Олег?
Бо я хвалю його частіше. Кличу лиш " Мій ЛЕВ".
А та очима тільки кліпа: - Лев? Чому отак?
- Чому? Чому? Такий у нього зодіака знак.
За тиждень стрілись двоє знов. Надійка щось сумна:
- Чого, скажи, твоїх порад послухала дурна?
Хвалила кожен день. Та гороскоп підвів мене.
Тепер на довгу пам'ять маю гулю і синець.
"Скипіла" Ксеня враз: - Не може бути! Як він міг?
А хто Петро за гороскопом? - Як хто? КОЗЕРІГ.

*

В ніч зорепаду
Можна було б загадать
Різні бажання.

Жаль, не встигаю
Навіть задумати їх.
Зірка зникає.

Небо укрили сліди
Стежки вогневі,
Ніби долоню мою
Лінії долі.

В душі тривога і надія,
І заповітна моя мрія,
Що лихо наше все минеться,
І добром небо озоветься,
І в Україні кожна хата
Буде ошатна і багата.
Відродяться прадавні села,
І пісня зазвучить весела,
Бабусі радо усміхнуться,
У вишиванки одягнуться,
Дід онуча візьме на руки
І піде з ним в поля, на луки,
У небі з’являться лелеки,
Що діток нам несуть здалека.
На водах буйно знов розквітнуть
Лілеї біло-оксамитні,
Лісами вкриються Карпати,
Зітхне земелька - наша мати,
Вільно, полегшено, спокійно –
Бо навкруги усе надійно!

Надія Таршин

Мово моя, пісне моя -
Ти є ключ, що відкриває небо,
І нападки лютих ворогів
Нам з тобою подолати треба.
Щоб з землі, яку Господь послав,
Линула до нього - наша мова,
І щоб кожен з нас у серці мав
Шану і любов до свого слова.

Мово моя, пісне моя,
Серцем вірю – здолаємо смуту,
Бо тобі не вперше – ти борець!
Вийдемо і з цього ми закруту.
Ти у нас єдина і свята,
Мов хорали срібні, з серця льєшся,
І пора ще буде золота,
Бо віками, мово, не здаєшся.

19.10.2012р. Надія Таршин

Ми сиділи в трусах,

в часових поясах,

розділяли нас тисячі миль

і жодних зусиль

не було нам варто

розіграти отримані карти.


Натягнути цю маску

з адрес і портів,

із цифр, кодів,

крізь мільйони мостів...

так владно...

розіграти цю п'єсу,

цю казку...

не складно.

Свічку задмухав

і, вдихаючи дим,

я слухав… слухав...

Як ковтаючи біль і страх

у своїх атласних трусах

розривала серце...

дерегуючи скопом емоцій

і слів,

для моїх сімейних трусів,

наганяючи хвилі думок,

на побитій гітарі

товста повія

руда чудасія

грає російський рок.

А знаєте,
Я думала про Вас,
В цій осені із вигорілим тілом…
Як стрінемось у ній іще хоч раз,
Пронизані Амуровими стрілами.

Я подумки верталася туди,
Де грають води,
Пнуться в небо гори,
Щоб не згубити сонячні сліди
Того, хто серце поглядом підкорить...

Я думала…
Чи Ви ще досі там -
У нашій казці, теплій, наче літо?
Я вірила цим зливам і вітрам,
І голосу, яким була зігріта.

Я потайки молилася за Вас,
І спогади були мені причастям.
Щоб стрітися в цій осені ще раз,
Цілую всі дерева у зап’ястя…

Прибігла сирота на променад,
забути щоб недоленьку недбалу,
крокуючи спокійно між принад,
лиш вивернула душу на поталу.
Промінчик слизько ляже між грудей,
мовчать тривожно важкі литаври,
німа і квола стала до людей,
на суд прийшла, не заради слави.
Повіки вгору, там - ані сльози,
рубці підсохли, рани почорніли
і ледь жива присіла до лози:
„...за щó судить, за тé, що так любили?
Невже кохання спинять перешкоди?
„Любить до смерті” – це мене чекає?!
На шию камінь - викиньте у воду...
А я була щаслива! Хтось це знає?
Як я шептала, що "люблю" постійно,
як віддавалася рукам кремезним,
і губ торкатися солодкомрійно,
як підкоряли небеса безмежні...”
Та стрáшний вирок: Стратить цю повію! –
за ті п’янкі вуста, за справжні царські ночі,
а я давно про смерть без тебе мрію...
Сокиру кат підняв: Усе... закрила очі...

28.05.2010

Помста рудої ночі,
вітер з дощем гуркочуть,
айва схиляє віти,
падають покотом діти…

Вітер з дощем гуркочуть,
пісня колись пророча,
нині звичайна буря,
очі природа хмурить….

Айва схиляє віти,
сонячно пахне літом,
бабиним тихим щастям,
зниклим в дощу напасті…

Падають покотом діти,
айву зберу й зігріту,
я розкладу в кімнаті:
літо й тебе згадати…

Вітер з дощем гуркочуть -
Змиють рудої очі...


25/10/2012

Таке просте і звичне слово — ВИБІР,
Як тисячі простих і звичних слів.
Чи юний ти, чи вже од літ посивів
І солі не одну коновку з’їв, —
Його магічна сила час від часу,
Немов спокусник той із-за плеча,
Тебе штовхає і гундосить басом:
— Вирішуй, брате, — скапує свіча.
І в мить єдину ти уже — невільник,
Заручник цього слова не на жарт,
Воно — твій ворог, а чи, може, спільник,
Твоя поразка, а чи, може, фарт?
А навкруги — нікого і нічого,
Лиш тільки ти і ВИБІР — віч-на-віч.
На перехресті грішного й святого
Розп’ятий перед ВИБОРОМ стоїш.
Зроби свій ВИБІР! Виважено дуже!
І утверди святої правди суть!
Якщо ж сьогодні ти злукавиш, друже,
То завтра Україну розіпнуть!

30 жовтня 2004

Последний лист сорвал осенний дождь,
В твоем окне освобождая небо,
И по стеклу в наплывах тает дрожь,
И не поймешь,– с тобою был иль не был.

Но от окна так трудно отойти.
Уже пустынны улицы и скверы,
А ты все ждешь, застыв на полпути.
Как страшен путь, что открывают двери.

Последний лист. Он дорог прошлым днем,
Случайным взглядом брошенным, забытым.
А, может, потому, что мы вдвоем
С ним были по-ребячески открыты.

Но нет его. Осенний мокрый сор.
Ненужность мыслей, запахов и звуков.
Все то же небо и пустынный двор,
И ты к листу протягиваешь руку.

гаплик

Ваші коси, мов лісу осіннього дим
Пахнуть літом, що вже оддзвеніло,
Але досі так сумно, так сумно за ним,
Аж проймає і душу, і тіло.

Ваші очі, мов неба жовтневого синь,
Наче море на сонці безкрає.
Одбриніли давно журавлів голоси,
А у серці їх клич не змовкає.

Ваші руки, мов сонячна тиха ріка
Зігрівають, вигоюють смуток.
Ви ласкава і ніжна, і добра така,
Що незмога про Вас позабути.

Я до лісу, я в небо, я долом піду
На ту згублену стежку до раю,
Де зустрів колись Вас гарну і молоду,
Покохав і донині кохаю.


24.10.12