вірш видалено

Неосторожная любовь,
Падучая на оба глаза,
Всей жизни зеркала и стразы,
Предвосхищенье новояза,
Взобудышавшая не сразу,
Взошедшая на нелюбой.

В ходу такие времена,
Что человек как будто весел
Сквозь все поползновенья чресел,
Весь в ожиданьи и прогрессе,
Решительно накуролесив,
Но перед ним стоит стена

И смотрят лица сулавеси,
Как жизнь в адама влюблена.


2012

вірш видалено

Мускус вицвілої вітальні,
стіл рожевого палісандру,
фотографій ряди прощальні,
кадіб з випаром олеандру.
У повітря німої мови
закотилися рвані буси –
клятви зіграної любові…
Це мої дідусь і бабуся.
Кров тече по брунатних стінах –
земляна, родова, венозна.
В гобеленах – вилитих винах –
зацвіла самотність морозна.
Тут живе здичавіла доля
до офір мовчазних охоча,
до юрóдивої юдолі…
Тут зі стін – мої юні очі…

Гірчить…
Чорною ниткою
Втягую в себе крила
Поволі зраджую
Карпатським духмяним травам…
Чорні ефіопи танцюють
Вистукують ритми,
Відкривають маленькі комірки
Правої півкулі мозку…

На губах залишився
Ефіопський цілунок…
Пахне і вабить
Чорна згуба горнятка…

Ще кави! Ще! Кави!
2012

На роздоріжжі смутку і життя
Прийде Любов і поведе за руку.
І навіть я, о Боже, навіть я
В ту мить не зможу видати ні звуку.
І всі птахи замовкнуть й оніміють
І ніч в екстазі звуки покраде.
Сам Бог зворушить Тишу не зуміє…
Притихніть всі! Мене Любов веде!
31.03.12

На розі Котлярської і прозаїка Куліша
Я зустріла Його – красивого, мов царівну..
Свого ненаписаного вірша
Що приїхав за мною потягом…
Аж із Рівного

З пересадкою..до Любартового шалашу,
А за тим по дорозі на Паланок
У душотрясці
Він сидів тихенько і волосся його, мов шовк
Ароматом бігме перебивало яйця
варені і амбре вчорашніх котлет
і якісь шкарпетки нашвидку бюджетно прані
і я знала, що він зі мною на тет-а-тет
не готовий…бо я в дорозі до поля брауні..

Він хотів..сподівався - Свободою пробіжу,
Перекинуся знову птахом і знову зможу я
І увечері…у готелі його напишу…
Чи, бодай, наспіваю здивованому перехожому…

А у Львові мені не загоїлася душа..
Розшматована ще задовго до тої латини,
Що катедра дарує…не написала вірша…
Недовиносила…недовиторкнула…Винна

Знаю.. Винна. Болить рука від книжок, які
Накупила без ліку...потреба у ілюстраціях..
І душа, яка заглохне без коньяків
Зупинившись..на півдорозі десь між станціями…

А у Львові мені не загоїлася душа…
Все без змін…Тільки ноги набрякли..
уже так буває…
Я зустріла його.. ненаписаного вірша…
Десь на розі пекла мого і мого раю…

Вслухаюся в тишу. Та раптом, немов хтось розтяв її -
Володар небесних полів, де паслись блискавиці,
У висях пронісся в своїй вогняній колісниці,
Розбурхавши простір, фарбуючи захід загравою.

В проваллях між хмар янгол білий дивився розпачливо,
Потоками сліз чи дощу омиваючи грішників.
"Чом світло й пітьма так безладно в людей перемішані?" -
Роздумував янгол й вимолював в Бога пробачення.

Невдячними є за добро і шанують, лиш втративши -
Любов і довіру, життя і безцінні всі цінності.
Тривожився янгол: " Коли вже єство людське зміниться?",
Вдивлявся у світ, але той був подібним на згарище.

Незрячими бродим наосліп, глухими до Істини,
Що проситься в вікна і двері душі запропащої,
Хрести, що несем, нам здаються щомиті все важчими,
Вогнями зневір і облуди випалюєм пристані

Душі, що вдивляється в небо в надії - розвидниться,
Та небо, здається, все дужче палає загравами...
Допоки людина дорогами йтиме кривавими -
З небес буде чутно єдине - як янголи схлипують!

Це істина: у світі все мінливе-
от був сей день і вже його нема.
Незмінна тільки неосяжна нива
несполеної вічности. Дарма,
що ловимо світла зірок ізнебних-
хоча вони вже вигасли давно -
так Візантії фрески і молебні
нещезно прозіркують крізь вапно
Османозерне, кладене віками...
півмісяцем замінені хрести,
і, навіть, ця дорога під ногами
чужиться і пече. Ну як сюди,-
в оце осердя болення людського,
в терпіння чашу, у густінь ропти,
де співчуття ніде і ні від кого-
потрапила?! Мій Боже, де є Ти?!
А я ж Тобі рясні втирала сльози
на образі під білим рушником...
Чому лишив мене на цій дорозі?!
Не бачиш долі згірчений надлом?
Чи ці летючі вгору мінарети,
що стрілами спрямовані до неб,
Тобі болять сьогодні ? Боже, де Ти?
Яких Тобі іще потрібно треб?!
Усе крихке у річці часоплинній:
ще вчора був у мене Край - тепер
стою на плесі рабства - Безeстині -
а дух- живий! А дух в мені не вмер!!!

* * *
Безстидний дню, не всліпнеш сонцеоком?
Не вигориш зі сорому, палій?-
що зириш так одверто і глибоко
на білу наготу мою...Пocтій!
Не рушайся хвилинами! Замовкни!
Із ринви світлом витечи у ніч -
беззірну ніч, бо зорі хай з толоки
світил небесних це не бачать...Зич
у тьми глухої непроглядні шата,
укрий мене од голови- до ніг -
щоб нелюди оці, що хорі златом,
не рвали душу, мамин оберіг.
Липучими очима не ковтали
кавалки тіла, струмені життя
і долю юну не орали ралом!
О, Боже милий, світ оцей отям!

Летіли бузьки - ім шляхи нестерті-
і кликали: "із нами полетім!"
- Не можу вже... купив мене ефенді...
а хтось продав і дякував на тім.

Любий, я виросла в іншім болоті.
Нас не навчали приносити жертви
і не просили ідейно померти…
Правда, життя відкладали на потім.

Любий, у нашім болоті устави
(у 90-х лише дідівщина)
мали поняття свої. І мужчина –
той, у якого фінансове право.

Любий, не пхайся в болото по пояс –
можуть відтяти важливе і цінне.
Ти ще берешся із кайлом на стіни,
на барикади?.. І знову в запої?

Любий, лиши похмелитись на денці –
вранці безсилля заллєш героїчно.
Я підіграю… бо жінці так личить
бути дурепою в повному сенсі.

Мой милый наркоман!
Над пропастью канала
Я - в мире, параллельном твоему.
Реален ты, как капля, что упала
С весла на воду.
Мой же путь - во мглу.

Здається диво - сном життя,
Коли літа біжать за обрій,
А нам немає вороття
В той час, що наче пісня добра,
Стрясав та спалював серця,
І ми – літали, не ходили,
Й, життям засліплені, кінця
Не помічали снам і силам…
08.09.12

Вирощу мох -
подарую.
Столик на двох
забронюю.

Виклик таксі
забезпечу.
Прищ на нозі
попереджу.

З дуба впаду
обережно.
Дуну в "дуду"
незалежно.

З глузду на глузд
перескочу.
Ребра під хруст
залоскочу.

Будеш чи ні?
Не погоджуйсь!
Я не всі дні
так поводжусь.


17.09.2012

Ти змінилась, кохана. Ти повернулася іншою
З того місця, в якому крізь двері не ходять протяги.
Там, де вулиці пахнуть сонцем і спілою вишнею,
Де не їздять ніколи наповнені смутком потяги.

Ти приїхала, люба, із краю, де грають в піжмурки.
Де росою вмиваються діти – без жодних клопотів.
Там у будь-яку пору року зростають підсніжники.
Там наповнене кожне слово добром і турботою.

Ти змінилась, кохана. Нічого в тобі колишнього.
Тільки я залишився такий, як колись, закоханий.
І нехай наша вулиця зовсім не пахне вишнею.
Але ти в цьому домі для мене завжди – гість проханий.
16.09.2012

Я пал в пучину баснословий,
Топтался в гоноре коней,
И стыд вычесывал до крови
За лихорадку алых дней.

Меня бросало в тень кромешно,
Я слыл изгнанником со зла,
За те утраты безутешных,
За дрему верного чела.

На вздор! за лучшие манеры,
И ложь паршивости весны,
Меня простили лишь за веру,
Картавость брошенной вины.

Когда возливая удача
Рожном встречала у плеча,
Серчали люди, тихо плача,
За то, что рвался, не стуча.

А я б летіла, я б летіла в даль
І крилами до неба доторкала,
Де первозданні янголи-лекала
Серед проміння, як святочних саль,
Голосять істини живої віри...
Я б оголила душу до країв
Над неозорим аркушем полів,
Насіяла би слів в опал офіри...
І вознеслась, до сонця вознеслась,
Де болю - зась, де всім печалям - зась!
Я б синню теплочистою укрила
Своє єство - тремку самотню лань,
Аби лиш хтось подав нехижу длань,
Аби лиш відросли в надії крила...
(16.09.12)

* * *
Згадаю клумби саду спорожнілі,
І що їх після заморозку жде:
Нагідки в інеї закостенілі
І цинія, що першою впаде.
Бліді ці стебла, це пожовкле листя, –
Хоча мені й нема від них загроз,
В душі надовго смуток затаїться
Від тої шкоди, що завдав мороз.
Й коли в мовчанні разом із журбою
Ще тішусь я дня ясного теплом,
Любуючись і розами, й тобою,
Вбираючи ці чари всім єством, –
Хоч ще й радію літу і любові,
Та в серці вже передчуття зимові.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Clearly my ruined garden as it stood
Before the frost came on it I recall —
Stiff marigolds, and what a trunk of wood
The zinnia had, that was the first to fall;
These pale and oozy stalks, these hanging leaves
Nerveless and darkened, dripping in the sun,
Cannot gainsay me, though the spirit grieves
And wrings its hands at what the frost has done.
If in widening silence you should guess
I read the moment with recording eyes,
Taking your love and all your loveliness
Into a listening body hushed of sighs . . .
Though summer's rife and the warm rose in season,
Rebuke me not: I have a winter reason.

* * *
Як випадково трапиться дізнатись,
Що ти пішов від мене вже навік –
Це і в метро вагоні може статись
З газети, яку поряд чоловік
Читав би, – що, як щойно сповістили
(Й чого лиш на тих шпальтах не знайти),
Когось там вранці, сталось так, убили;
І що цей хтось, так сталося, був ти; –
Не закричу я, не явлю біль зримо,
Не заломлю рук, вголос не зітхну;
Лиш за вогнями, що несуться мимо,
Прискіпливіше стежити почну;
Чи до реклами прикипів би погляд –
Який найкращий за волоссям догляд.

Edna St. Vincent Millay
* * *
If I should learn, in some quite casual way,
That you were gone, not to return again--
Read from the back-page of a paper, say,
Held by a neighbor in a subway train,
How at the corner of this avenue
And such a street (so are the papers filled)
A hurrying man--who happened to be you--
At noon to-day had happened to be killed,
I should not cry aloud--I could not cry
Aloud, or wring my hands in such a place--
I should but watch the station lights rush by
With a more careful interest on my face,
Or raise my eyes and read with greater care
Where to store furs and how to treat the hair.

Где ты?

Музыкой тонких сфер
сжалось сердце.
А после весело
заиграло на свой манер,
заискрилось цветными песнями
и упало в тебя,
как в снег,
сразу весело,
после – больно.

Мимо…

Осень берёт разбег
на ноябрь.
С программой сольной
к нам приедет опять зима.
Я уже припасла билеты,
чтобы рядом со мной упал
ты, как тень,
на сугроб из света.

Где ты?..

2010

Я Вас напредставляю – вот и все.
Друг другу ничего никто не должен.
Лишь ветер отголоском принесет
Волшебный голос в заметельной дрожи.

А с ним давно забытую любовь
С глазами, затененными вуалью,
Из прошлой жизни - окликает вновь,
и в дальние заманивает дали.

И вам всё это вовсе не болит.
А мне все это – сладостно и дивно.
Я Вас представлю только лишь на миг -
и жадно, и желанно, и ... невинно.


2012

ти на відстані екрану,
встану рано-рано-рано,
може, відстані не буде,
і ніхто нас не осудить.

аватар не аватар,
ти спіймався і не знав.

ти на відстані незнаній,
то ти Київ, а то Львів,
в Миколаєві впізнала,
погляд твій мене зігрів.

провідник не провідник,
раз спіймався, вже не зник.

я відкрила скайпу «кригу»,
вже пора писати книгу,
як дістати жениха,
що у скайпах проліта

флешки і екрани,
ми тебе спіймали.

ти на відстані руки,
як тобі мене знайти,
вивчи добре ІКТ -
от вся відповідь на те!


далі буде...

Хто знає, де то буде краще нам, -
Незвідана межа між «тут» і «там».
Тримаємося видимого більше,
Із вірою лишившись сам –на –сам.

16.09.12

І згадалося все лихе,
Порозкидане і зіпсуте...
Об’єдналося і живе.
І болить мене…
Як з цим бути !?

Не минається, не мине…
У похмуростях – слід покути.
Сподіваюся лиш на те,
Що зітре Господь дні ці люті.


16.09.12

Вчителька відкрила семінар,
Обдивилась клас серйозним оком,
Потім, мовби випустивши пар,
Позіхнула зовсім ненароком.

В нас сьогодні з вами тема – ритм,
Думаю ви всі підготувались,
Хто із вас до дошки побіжить,
ну невже сміливих не осталось?

Несміливо піднявся Назар,
Запитав чи може він сказати,
Попросив дозволити Кобзар,
в виступі своєму в приклад взяти.

І почав читати Тараса,
Що слова по класу залунали,
Всі відчули – ось в словах краса,
Для якої вічності замало.

Класика закінчив цитування,
Дивну думку висловив Назар,
Нею в класі розірвав мовчання,
Зашумів як вулик семінар.

Він сказав що ритм із серця лине,
Навіть якщо розміру нема,
Через те скрізь роки не загинуть,
У душі народжені слова.

2012

***
це був цікавий вірш - з підтекстом, з дійовими особами.
та на вулиці кінець 2020-го року.
рухаємося вперед - я дієво вивільняю умовну колію.

(2012-2016)

осінь - весняна повінь
прочерк напроти змісту
сенсу нема тонути
я тут лише проїздом

осінь - отавна панна
роси купають тіло
йди до вогню не бійся
ти ж бо цього хотіла

осінь - прадавня змова
наскрізь пройду сміливо
знаю мене зустрінеш
в першім рядочку снива

2012

Спросоння місто плаче і сльозиться,
Скидаючись на сонну вереду.
А я під парасолькою бреду.
Виблискує в прощальнім леті листя

І застеля, вальсуючи спокійно,
Люстерка вмитих вуличок і площ.
По кольорових парасольках дощ
Вистукує стакато мелодійно.

Вражає дефіляда парасоль,
Які барвистим виграють намистом,
Й пливуть собі, виконуючи роль

Ловців дощу. Рябить опалим листом
Весь Львів. Лиш на коні завмер Король,
Свій перст піднявши над ранковим містом...

2008 (2012)

І щастя, й кави просимо
у пазусі корчми,
де перевізник осені
сховав нас од зими…
Чужі розклали карти ми,
не свій молю талан.
І джин, що над цигаркою,
у наш не лізе дзбан.
Ми злидарі й сановники,
воюємо за те,
щоб нам тавро -любовники-
дісталось золоте.

2012р.

У осінньому Львові дощ,
Парасольок парад строкатий,
І бруківочний глянець площ
На відлуння ходи багатий.
Десь між звуками кроків тих
Заблудились мої у часі
Між будівель оцих старих,
У краплин затяжному вальсі…
Ллє у душу тепло камін
Попід древнім склепінням вежі,
А на фресках старезних стін
Відблиск свіч, ніби блиск пожежі.
У горнятку парує чай,
Пара душ зігріває словом…
І якщо на землі є рай,
Нині він у дощі над Львовом.

2012

Душа как нерв,
Чувствительно больна.
Одно прикосновение,
Вдох, дыхание –
Слово брошенное,
И нерв - струна.
Натянута - болит,
Стонет и кричит.
Словами призывает,
Слезы льет, рыдает…
Гранитной тяжестью,
Молчит и не пускает…


Когда поет душа,
Вокруг цветут сады,
Мир благоухает,
И радуга сверкает.
Чарующие звуки,
Нежность испускают…
Душа согрета,
Любовь ее ласкает
И негой покрывает.
Пришло нежданно,
Счастье и любовь,
И заиграло все кругом…


Все в этом Мире,
Так контрастно.
Жизнь прекрасна-
Ветер воет,
Штиль кругом,
Дождь ненастный.
Солнце светит ярко.
Пчела несет,
Сладкий, ароматный,
Цветочный сбор.
Этот МИР - прекрасный,
Контрастами души, природы…



2012г.

Снують в голові думки,
Пливуть угорі хмарки,
Біжать по воді хвильки,
Минають, ідуть роки.
Шматують здобич вовки,
Картаво кричать круки,
Біліють в степах кістки,
Як завжди, у всі віки.
Заклично сміються дівки,
І б'ються за них парубки,
Весільно цвітуть рушники,
Свекрухи перуть пелюшки.
Голосять, кричать жінки,
Тверезо стоять дядьки,
Жалобні несуть вінки -
Дорога в минулі віки.
Минають, ідуть роки,
Біжать по воді хвильки,
Пливуть угорі хмарки,
Снують в голові думки...

Ми йдемо – крок – крок – крок – вперто через Африку –
Крок – крок – крок – крок – вперто через Африку –
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Сім – шість – дванадцять – п’ять – двадцять дев’ять миль за день –
Три – дванадцять – вісімнадцять – тридцять дві за вчора, вчо…
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Не – не – не –не – не дивись вперед на це.
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!);
Всі – всі – всі – всі – збожеволіють від них,
І продиху немає на війні!

Тре’ – тре’ – тре’ – тре’ – думати про інше щось –
О – не – дай – Бог – з розуму зійти мені!
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Раз – два – три – ти – кулі в поясі рахуй,
Бо – ледь – прийде – сон – задні вичавлять тебе!
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Для – нас – лиш – сміх – втома, голод і жага,
Та – не – не – не – хвороблива трясця ця –
Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз,
І продиху немає на війні!

Вдень – нам – ледь – ледь – легше, бо укупі ми,
Та – ніч – знов – мла – легіони без кінця
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Я – йшов – крізь – жар – тижнів шість, мій свідчить лист,
Що – жар – цей – жар – не вогонь і не чорти,
Лиш чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз,
І продиху немає на війні!

Сім'я. Родина. Що воно?
І шепіт, шепіт губ:
- Люби. Кваліфіковано.
У приклад і коту б.

Як сонечко, як місячик,
як сотні зірочок.
Як рій бджолиних рисочок,
як з голку їжачок.

Люби, як півень, видимо,
люби всліпу, як кріт.
Ти кращий з кращих виду, мо',
що населяє світ.

Сім'я. Родина. Що воно?
Не любий любій люб?
Здається, опломбовано.
Все шепіт, шепіт губ.


16.09.2012

Лише в божевіллі прийде розуміння;
Тільки в глухоті отримуєш слух.
Лише в сліпоті одержуєш прозріння;
Тільки в небутті відкриється дух.

(11.11.09)

Двічі літо не буває.
Горе тим, хто забуває
і вертає,
і шукає знов і знов
ту серпневу, ту загублену
любов.

Ох, той серпень –
ніж у серце.
Прірва й висота.
А цей жовтень –
слово жовкне.
Самота.

А вже літо
те прожито –
не вернеш.
Жухле листя
вітром збито –
зиму ждеш.

Зиму ждеш,
а серпнем мариш, –
бач.
Не буває літо
двічі.
Плач!

Спокійно опущу забрало,
Прокричу всім – «Іду на Ви!»,
Мені свари так не хватало,
Так потрібно мені війни.

З поетичних зачну майстерень,
Невгомонний словесний бій,
Не злякаюсь критики тернів,
Хай хоч сам критикує «Вій».

Кажуть є там метри матері,
Що поети справжні в душі,
Може зможуть мені, тетері,
Показати справжні вірші.

2012

Я отпускаю мысли, пусть летят,
Вдалеке себя, в тебя вольют,
Зачаруют стаей лебедят,
Обретут в твоей душе приют.

вижу образ - нежная Луна,
и Русалка у скалы Мисхора,
В сентябре, в душе моей весна,
ты приедешь, и я знаю - скоро.


Каменным, своим согрееш сердцем,
Сверху лед, внутри сплошной огонь,
И от чувств твоих, с избытком перца,
Вновь в Пегаса превратится конь .


И в душе закипятятся мысли,
в небо выплесну десятки тысяч слов ,
Потому что в этой мрачной жизни,
суждено мне обрести любовь

2012

Я. П…
А Львів сьогодні задається,
Немов негаснуча зоря,
Тим, що до неба дух мистецький
Підняв без мене на – гора.
Зібрав прозаїків, поетів,
Між словознавців, видавців, –
Лиш я туди, хвостом комети,
Чомусь ізнову не поспів.
Все чую здалеку, - і бачу
Яскраві зорі та бліді…
Хай усміхнеться всім удача
У потаємному труді!
А ти пробач за те, мій Львове,
Що так трапляється, авжеж, -
Щодня без мене мною повен
Знедавна друзям ти стаєш.
15.09.12

А что есть время? Это просто мера
пространства, нахождения в пути.
Встречаемся – и нечего нам мерить,
оно перестаёт для нас идти.

Когда находим в космосе друг друга,
из вакуума выпав словно снег
на головы – мы в точке, в центре круга,
где время останавливает бег.

До полного друг в друге растворенья
мешает Провидения рука
в стакане неба наши искупленья
грехов как туч, мешавших облакам

касаться удивительного рядом,
что в мире существует кроме нас,
и мерить небо бесконечным взглядом -
когда исчезло время, в первый раз…


2010

За кадром – осінь,
Зміна декорацій.
Сумна наразі
Тільки лиш вона,
А я її не слухаю,
Неначе...
Байдужа
І до слів її,
І сліз
ЛГ –героя.
Мушу.
Ми наче поряд,
І немає наче,
Бо два світи,
Її і мій, одначе,
Вона артистка,
Ну, а я людина,
без здібностей
Зіграти:
"Я" – красива,
А нині "я" сумна,
А тут щаслива,
І знову у нещасті,
Порятуйте.
Моя ЛГ
знедолена
людина?
Вона брехлива?
Чи, може, просто
грається зі мною…
Не маю супокою.

Есть на пристани фонарь, как позор луне.
С ним стоять на берегу не зазорно мне.

Я нашла мосты глазами подзорными.
Ты на фразы их развёл, да по-чёрному,

и по-красному дразнил (знамя нА теле).
Я сводила к одному знаменателю.

Навалилась осень сердца дефолтами,
отгрустила за троих, да по-жёлтому,

полетела за моря птицей смелою.
С фонарём нам зимовать, да по-белому.

У Христа мы как у боли – за пазухой.
Видит Бог, как ты бросаешься фразами.

Первый комом снег на пристань мою упал;
со вторым вдруг незнакомым фонарь мне стал.

Наболело за душой, пеленой легло.
А зиме перестилать снегом набело.

2010

ця мить буде вічною
ця мить загримить блискавично
розітне перину посипле пір*я
що крилами хмари літало
ця мить буде вічною

Напівпрозорий морок, -

Дві свічки на комоді.

Ажурне все довкола,

В ажурі ходиш ти.

Злетів в повітря корок -

Бульвар французький, вроді.

За три величних слова

На брудершафт пилИ.

Палких вуст поцілунок,

Смак пристрасті у роті;

Перса твої, мов грона -

Звабливості плоди.

Кураж: блаженства трунок

В повітрі у кімнаті,

Плюс запах твого тіла -

Нас з розуму звели...

Ти йшла до мене вечором у ніч

По сонця променях, що котиться на захід

І сяйво зір торкалось твоїх пліч;

Над твоїм образом кружляли в небі птахи.

Пір"їнку за пір"їнкою згори.., -

І виростали за спиною в тебе крила.

Вмивалися росою береги

З останнім променем небесного світила.

Сріблів блаженно місяць-оксамит:

По його стежці ти до мене йшла звабливо.

В менІ перевернувся цілий світ -

В обіймах крил твоїх нас пристрастю накрило.

Робити вибір з тисячі доріг
І думати –
Це неспасенний гріх.






14.09.12

Тронь меня –
Ладонью, душою, мыслями,
Смешай со строками, числами
Я это все, пожалуй, вынесу, только не гони…
Мы теперь порознь…не одни…
Хочешь, всю злость, и всю ревность до капли выплесни…
Я разрешу даже временно привязь, но…
Города гаснут печально огни…
Мы погружаемся
Медленно-медленно,
Мрак, тишина, и дыхания звуки…
Хочешь сегодня прийти ко мне издали?
Хочешь? Я знаю…
И протяну руки,
Взглядом ласкаю небесное озеро,
И поднимаюсь над ночным городом,
Тронь меня звуками
Голоса, издали…
Мне с тобой... не бывает холодно…

я стуляю три пучки до купи
і врівноважую у собі світи
угорі – піді мною
праворуч - ліворуч…
так робили предки мої
а тепер їхній космос в мені
той
первісний
від Перуна
пучка до пучки
хрещусь і я…
Усевишній
Усезнаючий
у доброті Своїй
дозволь собі стати
Усекараючим…
заплутались ми
і навіть
наймудріші втрачають надію
і силу
і здатність бачити вихід
і кволе насіння
не дає могутнього сходу
не отримує Духу Твого
зникає у поросі
Милостивий
не від лихого серця прошу
але з розпуки
ходимо краєм безодні
і не бачимо її
може страхом прозріють очі
Великим Страхом…
коли постанеш перед нами
у гніві Твоєму…
Усевишній
Усезнаючий
у доброті Своїй
дозволь собі стати
Усекараючим
Милостивий…
*

Кривава краватка.
А він одягає свої рукавички,
Бере з-під пахви щось лічене-неперелічене,
Гостре й блискуче,
Кидає його догори – місяць у небі.

Весільне небо вересня,
Серпанкова фата,
Благополуччям стелиться
Доріжка золота.

Ідуть по ній закохані
За світлокосий пруг,
Щоб ахами і охами
Облоскотати слух,

Вина блаженства випити,
Вкусити райський плід,
І на землі постскриптумом
Лишити добрий слід.

13.09.12

Вечір наганяє спогади -
Із води у білий лій.
Молодь знов збирає проводи
Теплій юності своїй.

Бо часи смішні гуртуютьcя -
повертаючись з епох,
ніби коні димом труються,
ніби той чортополох.

І збираються нескорені
по криївках, де серця
вилітають чорним вороном
поза межі гаманця:

не купити справді істинне,
не продать любов синів,
що і вишивкою, й піснею
з білим соком матерів

у уста нас всіх вливалася!
Не скувати! Не стягти
нас в ярмо продажнім галасом
через зрадницькі листи!

Не ділитимемось волею!
І батьків не продамо!
А своєю кров*ю, зброєю
Знищим й натяк на ярмо!

Не вертайтесь коні з вирію -
тінь сліпих із минуття.
В нас країна нова визріє -
Українцям для ЖИТТЯ!

ліру! – жінці і чоловіку
пишуть – юні і старуваті

у поета – немає віку…
у поета – немає статі…